Бойня номер п'ять

Розділ 4

У весільну ніч своєї дочки Біллі Піліґрім ніяк не міг заснути. Йому було сорок чотири роки. Весільна церемонія відбулася вдень під строкатим навісом на їхньому подвір'ї. Навіс мав помаранчеві й чорні смуги.

Біллі та його дружина Валенція лежали у своєму широкому ліжку, притулившись одне до одного, мов ложки. При цьому їх лоскотали «Чарівні пальчики», хоча Валенція заснула б і без такого масажу. Тепер вона хропіла, як кабан. Бідна жінка вже не мала ні матки, ані яєчників. Все це їй було видалено під час операції, яку проводив той хірург, який разом з Біллі був співвласником нового готелю «Голідей Інн».

На небі висів повний місяць.

Коли Біллі встав із ліжка, спальня була залита місячним сяйвом. Йому було моторошно. Біллі здалося, ніби він світиться й ніби він весь загорнений у прохолодне й наелектризоване хутро. Він подивився на свої голі ноги. Вони були кольору біло-синього мармуру.

Біллі почовгав сходами на перший поверх. Він знав, що його зараз має викрасти літаюча тарілка. Смуги темряви й місячного світла на сходах нагадували шкіру зебри. Місяць сюди світив через відчинені двері двох дитячих кімнат. Але тепер обидві його дитини повиростали й назавжди вилетіли з родинного гнізда. Біллі штовхали вниз два почуття - жах і відсутність жаху. Жах наказував йому зупинитися. Відсутність жаху казала, що можна йти далі. Він зупинився.

Трохи постоявши, Біллі піднявся в кімнату своєї дочки. Все, що було в шухлядах її комода, тепер валялося на підлозі. Шафа для одягу стояла порожньою. Посередині кімнати в одну велику купу було звалено все, що вона не змогла взяти з собою у весільну подорож. В її кімнату була проведена окрема телефонна лінія. Рожевий, рясно вкритий діснеївською символікою телефон стояв на підвіконні і дивився на Біллі своєю лампочкою. І тут він задзвонив.

Біллі підняв трубку. На іншому кінці хтось п'яним голосом намагався щось сказати. Біллі здалося, що на нього війнув запах із рота п'яниці - суміш отруйного газу з трояндами. Хтось помилився номером. Біллі поклав трубку. На підвіконні також стояла пляшка з-під лимонаду. Його етикетка вихвалялася, що цей напій не містить ніяких споживчих речовин.

Біллі Піліґрім потьопав долі, обмацуючи кожну сходинку своїми босими ногами кольору біло-синього мармуру. Він зайшов на кухню, де промінь місячного світла спрямував його увагу на стіл. Там стояла напівпорожня пляшка шампанського - все, що лишилося після весільної церемонії під строкатим навісом. Хтось заніс її сюди і закоркував. «Ковтни трохи» - здавалося, казала вона Біллі.

Він обережно обома руками витягнув корок. Але той і не збирався вилітати з пляшки. В шампанському вже не було життя. Отаке.

Біллі подивився на годинник, який стояв на панелі газової плити. До появи літаючої тарілки лишалася година, яку він мусив десь перебути. Теліпаючи пляшкою, наче то був дзвоник, Біллі подався у вітальню і ввімкнув телевізор. Він дещо випав з часу і подивився той фільм, який саме тоді йшов по телевізору, спочатку ззаду наперед, а тоді від початку до кінця. То був фільм про американські важкі бомбардувальники часів Другої світової війни і про їхні героїчні екіпажі. Коли Біллі дивився цей фільм назадгузь, то події там розгорталися так:

Безіменний аеродром десь в Англії. Американські літаки, з дірками від куль, з пораненими й убитими, здригаючись, на повній швидкості знялися задом у повітря. Над Францією на них так само хвостами вперед напали німецькі винищувачі, які, мов пилососом, висмоктали з літаків та з їхніх екіпажів усі кулі та набої, котрі в них поцілили. Те саме вони зробили й зі збитими бомбардувальниками, після чого ті злетіли хвостами вперед і приєдналися до свого ескадрону. Далі цей ескадрон позадкував у бік Німеччини і завис над зруйнованим містом, яке було у вогні. Бомбардувальники повідчиняли свої люки, крізь які тепер полинула чудодійна магнітна сила, яка позгрібала всі пожежі й запхала їх у сталеві циліндри, а тоді через люки позасмоктувала ті циліндри в черево бомбардувальників і поскладала їх у бомбові відсіки обабіч люків. У німців, які роїлися долі, також були власні чудодійні машини з видовженими сталевими трубами. І вони ті труби використовували для того, щоб висмоктувати з літаків та їхніх екіпажів скалки від набоїв. Втім, як вони не старалися, серед американців усе ще лишалося багато поранених, і деякі з бомбардувальників були серйозно пошкоджені. Тому над Францією до них знову підлетіли німецькі винищувачі і зробили все, щоб американці летіли далі в новеньких літаках, не кляті й не м'яті.

Коли літаки повернулися на свою базу, то з їхніх відсіків вивантажили всі сталеві циліндри і відправили до Сполучених Штатів Америки, де величезні заводи працювали день і ніч над тим, щоб розібрати ті циліндри на окремі частини і розкласти вибухову суміш на хімічні елементи. І було дуже зворушливо бачити, що цю роботу в основному виконували жінки. Й потім ті хімічні елементи доставляли у віддалені закутки країни до фахівців, які відповідали за те, щоб закопати їх на таку глибину, з якої вони вже ніколи нікому не могли б завдати ніякої шкоди.

Пілоти й екіпажі бомбардувальників повернули свої уніформи і стали старшокласниками. А Гітлер, як Біллі розумів, став немовлям. Якщо дивитися з кінця до початку, то всі люди ставали немовлятами і все людство без винятку було частиною великої біологічної змови, метою якої було створити двох ідеальних людей, яких звали Адам і Єва. Принаймні так він собі це уявляв.

Біллі подивився цю військову кінокартину спершу з кінця до початку, а тоді від початку до кінця. Більше він не міг зволікати: час було йти на подвір'я на зустріч з літаючою тарілкою. І він туди пішов прямо по газону, чавлячи хрустку й соковиту траву своїми ногами кольору біло-синього мармуру. Він на мить зупинився і сьорбнув вичахлого шампанського. Його зуби звело від перецукреного лимонадного смаку. Він не підводив угору очей, хоча й знав, що якраз над ним зависла літаюча тарілка з Тральфамадору. Ще трохи і він її побачить як ззовні, так і зсередини, і він також скоро - дуже скоро! - побачить, звідки вона сюди прилетіла.

Десь у нього над головою подала голос сова. Але насправді то була зовсім не сова, а літаюча тарілка з Тральфамадору, і вона пересувалася як у просторі, так і в часі. От чому Біллі Піліґріму здалося, що вона виринула нізвідки і зненацька. Десь гучно загавкав великий собака.

Тарілка мала тридцять метрів у діаметрі, і вздовж її периметра були розташовані ілюмінатори, крізь які, пульсуючи, лилося фіолетове світло. Єдиний звук, що походив від неї, нагадував пісню сови. Ця пісня злітала на Біллі, ширяла над ним і загортала його в циліндр пульсуючого фіолетового світла. І тут раптом почувся звук, який нагадував вологий поцілунок. Це відчинився герметичний люк насподі літаючої тарілки. І звідти виповзла гвинтова драбина, яка, мов чортове колесо, була оторочена вогниками.

Біллі втратив контроль над своїм тілом, бо в нього поцілив компактний паралізатор волі, вистромлений з одного з ілюмінаторів. Він відчув потребу схопитися за нижню сходинку покрученої драбини й не став опиратися цьому бажанню. Драбина перебувала під потужним електричним струмом, тому Біллі вже не зміг відірвати від неї рук. Його затягли всередину і зачинили під ним двері люка. Й тільки тоді драбина згорнулася і відпустила його. Після цього мозок Біллі нарешті запрацював знову.

Всередині герметичного люка було два вічка, а в них світилися два жовті ока. На стіні висів динамік. Мешканці Тральфамадору не мали голосових зв'язок. Вони спілкувалися між собою за допомогою телепатії. З Біллі вони спілкувалися через комп'ютер, до якого був приставлений електричний орган, який міг відтворювати будь-який звук земної мови.

«Вітаємо вас, містере Піліґрім, у себе на борту, - оголосив динамік. - Які будуть запитання?»

Біллі облизав губи, трохи подумав і нарешті запитав: «Чому саме мене?»

«Всі мешканці Землі, містере Піліґрім, ставлять таке запитання. Чому саме вас? А чому ми, дозвольте спитати вас? Чому те, чому це? Тому що так склалося. Чи ви колись бачили комах, застиглих у бурштині?»

«Так». Він, між іншим, мав у своєму офісі прес-пап'є, яке являло собою кульку полірованого бурштину з трьома застиглими сонечками всередині.

«От так і ми з вами, містере Піліґрім, застигли в бурштині цієї конкретної миті. І тут немає місця для чому».

І тут вони випустили в атмосферу снодійний газ, і Біллі поринув у сон. Його перенесли в окрему камеру і прив'язали до шезлонґа, який вони вкрали зі складу універмагу «Сіерс Робак». Весь трюм літаючої тарілки було забито крамом, який вони поцупили, щоб відтворити у тральфамадорському зоопарку типове житло землянина і помістити туди Біллі.

Тарілка піднялася над Землею і рвонула з таким прискоренням, що тіло сплячого Біллі перекрутило, обличчя перекосило, його було висмикнуто з часу й закинуто назад у війну.

Коли він опритомнів, то був уже не на літаючій тарілці, а в товарному вагоні, який перетинав Німеччину.

Як тільки хтось із військовополонених підводився з підлоги, на його місце одразу лягав хтось інший. Біллі розраховував, що він також зможе зараз лягти. Йому так хотілося покуняти. Всередині була повна темрява, і назовні вагона, який, як здавалося, рухався зі швидкістю три кілометри на годину, також була непроглядна тьма. Три кілометри на годину - вдень і вночі. Там, де був стик і одна рейка переходила в другу, під вагоном щось клацало. Тоді минав рік, і колеса долали черговий стик, і під вагоном щось знову клацало.

Їхній потяг часто зупинявся, щоб пропустити важливіші ешелони, які, не гальмуючи, з шаленим гуркотом неслися повз них. А ще їхній потяг робив зупинки під кожною в'язницею, і тоді від нього відчіпляли по кілька вагонів. Так він тягнувся Німеччиною і ставав усе коротшим і коротшим.

І Біллі почав дуже м'яко сповзати на підлогу, все ще тримаючись за ту балку, на якій від провисів весь цей час. Його єдиним бажанням було, не дай Боже, не потурбувати тих, хто вже там лежав. Для нього чомусь було дуже важливо, щоб, коли він опиниться на підлозі, його там ніхто не помітив і не відчув. Чому саме - того він вже не пам'ятав. Аж тут йому про це нагадали.

«Піліґрім, - озвався солдат, до якого мостився Біллі, - це ти?»

Біллі не відповів, лише дуже чемно примостився й заплющив очі.

«А щоб тебе, - лайнувся той, - це таки ти!» Він підвівся й обмацав Біллі. «Якого ти тут заліг?! Ану чеши звідси!»

Тепер і Біллі підвівся, зовсім розчавлений і доведений до сліз.

«Іде геть звідси! Я хочу спати!»

«Заткніться!» - крикнув на це їхній сусід.

«Нехай Піліґрім забереться звідси, тоді я заткнуся».

І от Біллі звівся на ноги і знову вхопився за свою балку. «А де ж мені спати?» - запитав він тихим голосом.

«Не поруч зі мною».

«І не зі мною, мудак ти, - подав голос хтось інший. - Бо ти завжди горлаєш уві сні. Й костиляєшся».

«Правда?..»

«А що - ні? Ще й скиглиш».

«Серйозно?»

«Іди, щоб і духу твого не було тут!»

І тут весь вагон на різні голоси затягнув сумну пісню. У кожному кутку знайшлися свідки того, яке страшне каліцтво заподіяв їм Біллі Піліґрім, поки вони собі спали. І кожен із них вимагав від Біллі, щоб і духу його біля них не було.

Отже, все, що лишалося Біллі, це або спати навстоячки, або зовсім не спати. А тоді їм припинили подавати їжу через віконця, і кожен наступний день, і кожна наступна ніч ставали все холоднішими і холоднішими.

На восьмий день сорокарічний волоцюга сказав Біллі: «Це херня. Я можу пристосуватися до будь-яких умов».

«Правда?» - спитав Біллі.

А на дев'ятий день волоцюга помер. Отаке. Його останніми словами були: «Хіба ж це голод? Хіба це мороз? Це - херня».

Між дев'ятим днем і смертю, мабуть, був якийсь зв'язок. Бо на дев'ятий день у вагоні попереду сталася ще одна смерть. Там помер Роланд Вієрі внаслідок гангрени, яка почалася в його покалічених ногах. Отаке.

Вієрі, охоплений гарячкою, у повній маячні, без угаву торочив щось про трьох мушкетерів і, усвідомлюючи близьку смерть, просив усіх і кожного зв'язатися з його родиною у Пітсбурзі і передати їм дещо. Перш за все він хотів, щоб за нього помстилися, тому він знову і знову виголошував ім'я того, хто його вбив. І кожен, хто був тоді з ним у вагоні, назавжди затямив ім'я того лиходійника.

«Хто мене вбив?» - раз по раз волав Роланд Вієрі.

І там не було таких, хто б не знав відповіді на це запитання. Відповідь була проста: «Біллі Піліґрім».

Ну і от...

На десяту ніч скобу вагона, в якому тримали Біллі, вистромили із засува, і двері розчахнулися. Біллі Піліґрім у позі розіп'ятого мученика під гострим кутом звисав з балки. Однією клешнею, яка мала колір біло-синього мармуру, він з останніх сил тримався за ребра вентиляційного вікна. Коли двері відчинилися, він кашлянув, і від того з його заднього отвору випорснула коричнева кашиця. Й це відбулося відповідно до третього закону динаміки, який відкрив сер Ісаак Ньютон. Цей закон доводить, що на кожну дію існує протидія, яка має таку саму силу, але яка спрямована у протилежному напрямку.

Цей закон широко застосовують у ракетобудуванні.

Потяг зупинився на колії, що підходила під в'язницю. Цю споруду будували як табір винищення для російських військовополонених.

Охоронці, перехняблюючись на всі боки і приязно погукуючи, немов сови, зазирали всередину вагона. Їм ще ніколи не доводилося мати справи з американцями, але вони, безумовно, мали великий досвід роботи з подібним вантажем. І вони знали, що ця біомаса є, по суті, тихоплинною рідиною. На неї не треба горлати, вона й сама тектиме на світло й на звук заспокійливого воркування. Особливо у темряві ночі.

Єдиним джерелом світла тут була маленька тьмяна лампочка, яка звисала з високого стовпа на іншому кінці станції. В морозній тиші відлунювали лише голоси охоронців, які воркували, мов горлиці. І людська рідина потекла. Вона спочатку накопичувалася у дверях вагонів, а тоді ляпала на землю.

Біллі був передостаннім з двоногих, які дісталися до дверей. Останній був волоцюга. Він уже не був здатний ні текти, ані ляпатися. Він уже не був рідиною, він перетворився на камінь. Отаке.

Біллі не хотілося зістрибувати з вагона на землю. Він не сумнівався, що варто йому зробити це, як він розсиплеться на друзки, немов скло. Й охоронці, все ще воркуючи, допомогли йому зійти. Вони поставили його на землю і розвернули обличчям до потяга. Тепер це був дуже куций потяг.

Локомотив, тендер, три вагончики - от і все, що від нього лишилося. В останньому вагоні містився пересувний рай для вартових. І там знову був накритий стіл. І на ньому парувала вечеря.

Під тим стовпом, з якого звисала лампочка, громадилося щось схоже на три копиці. Американців, які були принаджені й зачаровані воркотанням, підігнали до тих трьох копиць, але, як з'ясувалося, то було не сіно і не солома. То був верхній одяг, знятий із мертвих військовополонених. Отаке.

І охоронці дали всім зрозуміти, що кожен безшинельний американець мусить узяти для себе якусь одежину. Мороз, мов цемент, скував весь одяг в одну велику масу, й тепер охоронці, орудуючи багнетами, мов льодорубами, відколювати від неї то якийсь комір, то полу, то рукав абощо, а тоді відривали й решту одежини й кидали її без розбору комусь із військовополонених. Всі шинелі та інший одяг були зашкарублі, горбаті і все ще зберігали форму купи, з якої їх видобули.

Одежина, яка перепала Біллі Піліґрімові, була безнадійно зібгана, геть промерзла і така маленька, що вона скидалася не на пальто, а на якийсь завеликий трикутний капелюх чорного кольору. Вона також була чимось заляпана, і то міг бути як мазут, так і старе полуничне варення. Схоже було також, що до неї примерз якийсь здохлий волохатий звірок. Ця тварина, однак, виявилася хутряним коміром.

Біллі байдуже зиркнув на одяг тих полонених, що стояли поруч. На всіх них були шинелі з мідними ґудзиками або з блискітками чи з шевронами, личками та оторочками, з орлами, цифрами, місяцями чи з зірками. Бо то все були військові шинелі. А Біллі був єдиний, кому дістався одяг убитого цивільного. Отаке.

Потім Біллі та іншим полоненим вказали, куди саме вони мали човгати далі - довкола куцого потяга, за огорожу в'язниці. Там не було нічого такого, що могло б їх принадити, ні тепла, ані якихось виявів нормального життя. Лише довгі, вузькі й низькі бараки, тисячі таких неосвітлених халуп.

Десь загавкав собака. Посилений страхом, луною і покладами зимової тиші, собачий голос дзвенів, як важкий мідний гонг.

Біллі та інших полонених заманювали вглиб табору, і вони збилися з ліку, скільки воріт за ними замкнулося. Під час цього руху Біллі вперше побачив росіянина. Той стояв сам-один, у повній темряві, схожий на мішок із дрантям, і лише його кругле, пласке обличчя світилося, мов циферблат годинника.

Між ним і Біллі була відстань в один метр, через який проходив колючий дріт. Росіянин не махав йому і нічого не казав, він лише дивився Біллі в саму душу. Й той погляд був переповнений солодкою надією, немов Біллі міг мати для нього якусь гарну новину. Новину, яку він, можливо, й був нездатний збагнути, але гарну новину, тим не менш.

Біллі у напівпритомному стані проходив крізь незчисленні ворота. Трохи отямившись, він побачив, що опинився всередині якогось тральфамадорського будинку. Це приміщення було залите до болю пронизливим світлом, і всі його стіни були облицьовані білими кахлями. Втім, то все діялося не в глибинах галактики, а тут, на Землі. Біллі стояв у табірному санепідемвузлі, де всі полонені мали пройти девошизацію.

Біллі почув команду «роздягайся» і скинув увесь свій одяг. Це також було найперше, що йому веліли зробити, тільки-но він ступив на землю Тральфамадору.

Один із табірних наглядачів двома пальцями обміряв верхню частину правої руки Біллі і запитав у свого напарника, яке військо буде кидати на фронт таке нещастя. Обдивившися решту тіл, вони побачили, що таких доходяг тут було багато.

Найатлетичніше тіло належало найстаршому з американців, шкільному вчителеві з міста Індіанаполіс. Його звали Едґар Дербі. Вони з Біллі були в різних вагонах. Едґар Дербі їхав разом із Роландом Вієрі, який помер у нього на руках. Отаке. Дербі було сорок чотири роки. Він був такий старий, що навіть його син уже був морським піхотинцем і воював тоді на Тихому океані.

Щоб потрапити на війну в такому віці, Дербі мусив використати всі свої політичні знайомства. Предмет, який він викладав у своїй школі, називався «Сучасні проблеми західної цивілізації». Він також за сумісництвом тренував шкільну збірну з тенісу і, взагалі, тримав себе в дуже гарній формі.

Його син повернувся з війни, а він - ні. За шістдесят вісім днів у Дрездені його присудять до розстрілу, і його тіло буде в багатьох місцях продірявлене кулями. Отаке.

Але з усіх американців найгірше тіло належало не Біллі, а злодієві з містечка Цицеро у штаті Індіана. Його звали Пол Лаззаро, і він займався крадіжкою автомашин. Він був дуже дрібний, і на додачу до гнилих кісток та зубів мав страшенно гидку шкіру. Все його тіло було подзьобане рваними шрамами, й не було такої миті, коли б він не потерпав від фурункулів.

Лаззаро також був у тому ж вагоні, що й Роланд Вієрі, і він дав Вієрі слово честі, що знайде спосіб і помститься Біллі Піліґрімові за смерть Вієрі. Тепер він озирався на всі боки і хотів зрозуміти, яке саме з цих голих тіл належало Біллі.

Голі американці по черзі ставали під душові насадки, які стирчали з білосніжної кахляної стіни. Там не було жодного крана, які б вони могли відкривати чи закривати. Все, що вони могли, це тупо чекати. Їхні статеві органи зіщулилися, їхні мошонки десь заховалися. Того вечора нікому з них не думалося про зачаття дітей.

Невидима рука ввімкнула головний вентиль. В душових насадках засичала пара, і звідти вирвався окріп. Його краплі нагадували радше іскри від паяльника, але вони зовсім не гріли. Вони тарабанили по шкірі, ошпарювали її, але були нездатні розтопити ту кригу, яка пробралася всередину суглобів і костомах Біллі Піліґріма.

У той самий час одяг американців пропустили через отруйний газ. Воші, гниди, бактерії та блохи, які там оселилися, здихали мільярдами. Отаке.

А Біллі поринув думкою у своє дитинство. Там він був немовлям, і мама купала його. Ось вона загорнула його в рушник і понесла в рожеву кімнату, геть залиту сонцем. Там вона розповила його, поклала на лоскотливий рушник, посипала тальком між ніжками й м'яко постукала по животику. Її долоня, торкаючись його тільця, зробила плям-плям.

На це Біллі зробив кляк-кляк і весело загукав.

Потім він знову зробився поважним оптометристом, який у неділю вранці під пекучим сонцем грав у гольф. Він давно вже припинив ходити до церкви. Його суперниками були такі самі аматори-оптометристи. Біллі після семи ударів опинився в зеленій зоні на фінішній прямій, і тепер була його черга заганяти м'яч у лунку.

Між ним і лункою була відстань майже у три метри, але він влучив. Коли він нахилився над лункою, щоб витягнути м'ячик, сонце саме зайшло за хмару. Від різкого руху в голові у Біллі все запаморочилося. Коли він очуняв, то він уже не був на Гольфовому полі. Він був прип'ятий ременями до пластмасового стільця у білій камері на борту літаючої тарілки, що мчала в бік Тральфамадору.

«Де я?» - спитав Біллі Піліґрім.

«Ви, містере Піліґрім, опинилися в іншій кульці бурштину. Ми завжди там, де мусимо бути в цю конкретну мить. Тепер, наприклад, ми перебуваємо за триста мільйонів миль від Землі, на шляху до часового порога, перетнувши який ми опинимося на Тральфамадорі не за кілька сторічь, а за кілька годин».

«А як ... як я тут опинився?»

«Це вам зможе пояснити хіба що якийсь такий самий землянин, як і ви. Ви, земляни, можете пояснити що завгодно. Наприклад, чому ця подія побудована саме так або як можна наблизитися до якоїсь події чи, навпаки, як її уникнути. Я ж - не землянин, я - з Тральфамадору. Я сприймаю час так само, як ви сприймаєте, скажімо, якийсь хребет Скелястих гір. Для мене час ніколи не міняється. Ви не можете попередити когось проте, що має статися, чи пояснити якусь подію. Те, що трапляється, просто є. Воно існує. Простежте за тим, що відбувається щосекунди, і ви побачите, що всі ми, як я вже сказав, комахи, застиглі у кульці бурштину.

«Якщо послухати вас, - сказав Біллі, - то можна подумати, що ви не вірите в свободу волі».

«Якби я не провів стільки часу, вивчаючи землян, - сказав на це тральфамадорець, - я й гадки не мав би, що ви маєте на увазі під “свободою волі”. Я особисто побував на тридцяти одній планеті Всесвіту, на яких існує життя, і я вивчав документи, які стосуються ще сотні планет. І можу вам сказати, що лише на Землі ви почуєте балачки про свободу волі».