Бунгало

Розділ 13

— Ми сумували, доню, — сказав тато, коли я сіла в авто. На щастя, Максін не приїхала мене зустрічати. Я мала кілька місяців, щоб перетравити їхній роман. Ту правду, яка розкрилась і зруйнувала мою сім’ю. Проте я досі не розуміла, як це можливо.

Спина провалилася в м’яку шкіру «б’юїка». Тато завів авто й узявся здавати назад. Більше ніяких «джипів», ґрунтівок і вибоїн.

—Добре бути вдома, — мовила я, глибоко вдихаючи прохолодне повітря Сіетла. Дорога назад була просто жахлива: кілька перельотів і чотири дні морем. Я мала час подумати, знайти відповіді на запитання, від яких лихоманило мозок. Але йдучи трапом у Сіетлі, досі тремтіла від невизначеності.

—Джерард повернувся, — насторожено мовив тато, ніби промацуючи ґрунт.

Я поглянула на свої руки. Руки, які торкалися Вестрі й досі любили його. Руки зрадниці.

— Він хоче зі мною побачитися? — запитала я.

—Звісно, люба. Але насправді питання в тому, чи ти хочеш із ним зустрітися.

Тато бачив мене наскрізь. Він завжди це вмів.

— Не знаю, тату, — раптом з грудей вихопилося схлипування. — Я вже не знаю, чого хочу.

— Іди до мене, доню. — Я підсунулася ближче, і тато обійняв мене однією рукою, наче кажучи, що все буде гаразд. Якби тільки я могла в це повірити.

* * *

Здавалося, ані час, ані війна не владні над Віндермером. Ми проїжджали знайомі маєтки, але я розуміла, що зовнішність оманлива. Ось будинок Ларсонів з підстриженим газоном, вишуканим садом з італійськими урнами, фонтаном з янголом перед парадним входом. Утім кожен камінь і кожна оздоба просякли горем. Двійнята не повернуться додому. Террі загинув у бою під Марселем, Ларрі — через два дні в збитому літаку. Він летів утішити матір.

Будинок Годфрі також не змінився, але й тут за воротами причаїлась історія. Я затамувала подих, пригадуючи заручини, обличчя Кітті й великі плани на майбутнє, які ми з нею будували, сидячи на бордюрі. Чи поїхали б ми на острів, якби знали, як воно все обернеться?

Спогади кололи в самісіньке серце, і я поспішно відвела погляд.

—Джерард приїхав додому в п’ятницю, — озвався тато. — Дістав звільнення трохи швидше за станом здоров’я.

—Станом здоров’я? — заклякла я.

—Так, його поранили. Куля пройшла через плече. Можливо, ліва рука вже ніколи не буде повноцінно рухатись, але в часи війни це не трагедія.

Мене накрило хвилею емоцій. Тато мав рацію. Хлопців важко калічили та вбивали. Порівняно з ними Джерард легко відбувся, та на душі все одно стало сумно й важко.

— Не плач, доню, — мовив тато й погладив мене по голові. — З ним усе буде добре.

—Я розумію. Усе гаразд. Я просто...

—Знаю, це важко прийняти.

—Ця війна, — мовила я крізь сльози, — змінила всіх і все.

—Так, — понуро погодився тато. Ми під’їжджали до нашого будинку. Він зовсім не змінився за час моєї відсутності. Але це також ілюзія. І я розуміла, що вже ніколи не поверну все, як було.

* * *

Хтось тихо постукав у двері. Де я? Я підвелася з подушки й роззирнулася. Старий мереживний тюль. Велике м’яке ліжко. Так, я вдома. Але котра година? Який день? За вікном було темно, тож ніч. Скільки часу я спала? По даху тарабанив дощ. Я заплющила очі, згадуючи тропічну зливу, у якій ми з Вестрі купалися посеред пляжу. Знову відчувала його обійми й запах мила на шкірі. А тоді закліпала очима. Невже це тільки сон?

Я щільніше загорнулася в ковдру й не зважала на стукіт, який повторився. Тепер трохи гучніше. Я не готова бачити Максін. Ще ні. Іди геть. Будь ласка, іди геть. Залиш мене наодинці зі спогадами.

За кілька секунд із-під дерев’яних дверей у кімнату просунули записку. Я намагалася злегковажити її, але здавалося, що папір пульсує, спалахує крізь сутінки кімнати й магнітом притягує очі. Зрештою я вибралася з-під ковдри, опустила ноги на підлогу та взяла його.

Глибоко вдихнувши, я прочитала знайомий почерк на квадратному бежевому аркуші.

Люба Антуанетт!

Я знаю, що вам болить. Мені також. Будь ласка, можна вас заспокоїти?

Максін

Пальці торкнулися холодної клямки й повільно повернули її. Прочинивши двері, я побачила в коридорі Максін. Волосся зібране у звичний пучок. Ретельно випрасуваний фартух оперізує стрункий стан. Вона тримала тацю із сендвічами. Рожева троянда в скляній вазочці. Клубочки пари над світлим горням. Я вдихнула запах «Ерл Ґрею», відпустила клямку та скрикнула:

— Максін!

Вона поставила тацю на столик та обійняла мене. Сльози бризнули з очей, наче з вулкана: спершу кілька бризок, а потім нескінченний потік. Вони несамовито струменіли з мого серця, з моєї душі, і здавалося, що це ніколи не припиниться.

—Поплачте, поплачте, — шепотіла Максін. — Не тримайте це в собі.

Коли я виплакала все, що могла, Максін простягнула мені носовичок і горня чаю. Я сперлася на узголів’я ліжка, підібгавши коліна до грудей.

— Не треба говорити, якщо ви не хочете, — тихо мовила Максін. Я вперше подивилася їй просто в очі й побачила в них пекучий біль. — Вибачте мені за той лист, — сказала вона. — Не варто було його надсилати. Треба було, щоб батько сам розповів вам. Я забагато собі дозволила.

Я взяла Максін за руку. Її пальці були крижані.

—Ти завжди була чесна зі мною. І правильно вчинила, що надіслала його.

—Ви зможете коли-небудь мені пробачити? — Сильний акцент додавав Максін уразливості й безпорадності. — І любити мене так, як колись?

Я глибоко вдихнула.

—Я ніколи й не припиняла тебе любити, Максін.

Її очі загорілися. Ніби це все, що вона хотіла знати.

—А тепер з’їжте сендвіч і розкажіть про тропіки. Я відчуваю, що там з вами відбулася важлива історія.

Узявши croque monsieur, я кивнула й почала розповідати свою історію. Ну, принаймні дещо з неї.

* * *

Наступного ранку хмари розбіглися, і на небі вигулькнуло червневе сонце. Мені стало легше на душі.

Доброго ранку, Антуанетт, защебетала Максін з кухні. —

Я всміхнулася і сіла поруч із татом. У тарілці чекали свіжі овочі, тости з маслом та омлет. Справжній бенкет порівняно з армійським пайком.

Максін зняла фартух і сіла за стіл з нами. Тато цмокнув її в щоку, і я усвідомила, що я ніби й прийняла їхнє кохання, але до нього ще доведеться звикати. Як це все переживає мати?

—Тату, — обережно запитала я, — чи є якісь новини від мами?

Максін поклала виделку. У кімнаті стало душно й незручно.

—Так. Вона в Нью-Йорку. Ти й сама це знаєш, адже вона тобі писала. — Пошукавши щось у кишені, він дістав аркуш паперу. — Можеш зателефонувати їй на цей номер. Вона хотіла б, щоб ти приїхала в гості. Коли будеш готова.

Я згорнула зім’ятий аркуш і поклала його біля тарілки. Мати напевно ходить на модні покази та купує сукні. Та чи щаслива вона?

—Зранку телефонував Джерард, — поспішно змінив тему тато.

— І?

— Він заїде по обіді.

Мої руки мимоволі торкнулися медальйона, чекаючи на знак.

—Гаразд. — Я мигцем глянула на Максін, шукаючи підтримки. — Я зустрінуся з ним.

Максін усміхнулася, підтверджуючи, що я чиню правильно. Перший крок, щоб розібратися в цій новій реальності, — поглянути в очі Джерарду й віддати данину життю, яке ми планували провести разом. Я погладила підмізинний палець, на якому раніше мешкала заручна каблучка, і зітхнула.

—Добре, — сказав тато, розгорнувши газету. — Я сказав йому приїхати о другій.

* * *

Я чула, як під'їхали його машина. А потім кроки біля дверей. Я вся похолола. Що йому казати? Як поводитися?

До кімнати заглянула Максін.

—Він приїхав, Антуанетт, — тихо мовила вона, махнувши рукою в бік сходів. — Ви готові?

Пригладивши зачіску, я вийшла в коридор.

—Готова, — запевнила сама себе.

Одна сходинка. Друга. Я почула голос Джерарда, що перемовлявся з татом у вітальні. Так близько — моє серце несподівано затріпотіло. Третя сходинка. Четверта. Голоси стихли. П’ята. Шоста. І я побачила його внизу. Джерард дивився на мене так закохано, так уважно, що я не могла відірвати від нього погляду.

— Енн!

—Джерарде! — Мій голос ледь надломився. Його лівиця звисала в бежевій пов’язці.

—Ти ще довго збираєшся там стояти? Іди сюди й поцілуй зраненого солдата.

Я засміялася, збігла сходинками, обійняла Джерарда та поцілувала в щоку. Тіло діяло на автоматі, по старій пам’яті.

Тато прокашлявся і кивнув Максін:

—Ми залишимо вас удвох. Вам точно знайдеться про що поговорити.

Джерард узяв мене за руку та провів до дивана у вітальні, а тоді повернувся зачинити двері здоровою рукою.

— Передати не можу, як я за тобою тужив, — мовив він, сівши поруч.

Я і забула, який він гарний. Надзвичайно гарний.

—Вибач, що я так рідко писала.

—Нічого. — У його голосі було стільки любові. — Я знав, що ти заклопотана.

Чи пробачив би він мовчанку так легко, якби знав справжню причину?

—Твоя рука, — мовила я і ніжно торкнулася його плеча, але одразу відсмикнула долоню. — Ох, Джерарде! Тато казав, що вона може залишитися паралізованою.

Він знизав плечима і глухо мовив, не підводячи очей:

—Я мав померти там. Усі інші загинули. Усі, крім мене. Не розумію, чому я залишився живим.

Джерард повернувся з тягарем на серці, як і я. От тільки його тягар благородний.

Він узяв мої долоні в здорову руку й раптом завмер, не намацавши каблучки на підмізинному пальці.

—Джерарде, я...

Він похитав головою.

—Не треба пояснень. Для початку вистачить того, що ти тут. Ти повернулась.

Я поклала голову йому на плече.

Вересень 1944 року

—Повірити не можу, що я виходжу заміж, — сказала я, приміряючи білу шовкову сукню, яку мати привезла з Франції ще до початку війни.

—Вона тобі дуже личить, Антуанетт, — мовила Максін, підколюючи корсет булавкою. — Швачка тільки трохи забере отут. Ти схудла?

—Це все нерви, — я знизала плечима.

—Тебе щось тривожить, люба? Ти знаєш, що можеш усе мені розповісти.

Проте я не встигла дати відповідь: задзвонив телефон.

— Я візьму, — поквапилася на кухню я. — Мабуть, це Джерард.

Я схопила телефон.

—Привіт, — задихавшись, випалила я. — Вгадай, у що я вдягнена?

У слухавці затріщали перешкоди.

— Енн? — знайомий жіночий голос. — Енн, це ти?

—Так, це Енн. Хто це?

—Це я, Мері.

— Мері! О боже, як ти?

—Усе гаразд. У мене мало часу, тому не зволікатиму. На жаль, я телефоную з поганими новинами.

Я відчувала, як блідну. Мері. Погані новини.

—Що трапилося?

—Я в Парижі, — відповіла вона. — Приїхала до Едварда, але це тема для окремої розмови. Ти, певно, чула, що Париж звільнили.

—Так. — Я досі не могла повірити, що розмовляю з давньою подругою.

— Енн, це неймовірно. Союзники в місті. Ми вже думали, що цього ніколи не трапиться. Та я телефоную сказати, що сьогодні зустріла у військовому шпиталі Кітті, і...

Я часто згадувала Кітті, особливо тепер, коли наближалася дата весілля. Її ім’я знову роз’ятрило рану в моєму серці.

—Мері, з нею все гаразд?

—Так. Усе добре. Але Енн... Енн, з Вестрі біда. — Я опустилася на крісло. Кімната закрутилась, а шпилька з весільної сукні вп’ялась у шкіру. — Енн, ти чуєш мене?

—Так, — ледь мовила я. — Чую.

—Він у шпиталі, — вела далі Мері. — Поранений. Він був у складі Четвертої піхотної дивізії, яка штурмувала місто. Його батальйон потрапив у найгарячішу точку. Більшість солдатів загинула, він дивом вижив.

—Господи, Мері, настільки все зле?

—Я не певна, але... Здається, що... Енн, йому недобре.

— Він при тямі?

Лінія знову затріщала.

—Мері, ти чуєш мене?

—Так, чую. — Її голос лунав десь здалеку. Зв’язок міг урватися будь-якої миті. — Приїжджай. Тобі треба побачити його, перед тим як...

—Але як? — розгубилась я. — Авіасполучення обмежене. До Європи не дістатися.

—Є один спосіб. Маєш папір і ручку?

Понишпоривши в шухляді, я витягнула нотатник, підписаний маминою рукою. Аж раптом усвідомила, як за нею скучила. Я вже понад рік удома, але досі не з’їздила до Нью-Йорка її навідати.

—Готово, — озвалась я.

—Запиши код, — сказала Мері. — А5691К9НС.

—Що це?

—Дорожній код дипломатичної служби. З ним ти зможеш сісти на корабель, який через чотири дні вирушає з Нью-Йорка в Париж. Коли прибудеш, одразу їдь до мене. Бульвар Сен-Жермен, три, сорок п’ять.

Я нашкрябала адресу на аркуші й похитала головою:

—Гадаєш, це спрацює?

—Так. Якщо виникнуть проблеми, кажи, що ти від Едварда Натона.

Моя рука міцно стискала слухавку, наче щоб утримати зв’язок.

—Дякую, Мері!

Але лінія погрузла в перешкодах. Розмова урвалася.

* * *

—Джерарде, я мушу тобі зізнатися, — сказала я за вечерею. І відсунула тарілку вбік. Навіть смажений лосось із молодою картоплею не викликав апетиту.

—Ти нічого не їла, — спохмурнів він.

Джерард сидів навпроти мене в стильному сірому костюмі. Війна справді перетворила «Кабана-клаб» на місто-привид без гамірного натовпу й завіси сигаретного диму. На сцені грав одинокий саксофоніст. Бути тут здавалося зрадою — зрадою тих, хто загинув на війні або просто зараз боровся за життя в шпиталі. До горла підступив клубок.

— Що таке, кохана? — перепитав Джерард, витираючи кутики рота серветкою.

Я глибоко вдихнула.

—На Бора-Бора я зустріла одного солдата. Я... Я...

Джерард міцно заплющив очі й похитав головою:

—Не треба. Я не хочу знати.

—Гаразд, — кивнула я. — Та є одна справа, яку я мушу вирішити до весілля.

—Яка?

—Мені треба поїхати. Ненадовго.

Джерард не заперечував, хоча йому було боляче.

—І коли ти повернешся, то знову станеш собою?

Я пильно глянула йому в очі.

—Мені треба поїхати, щоб це зрозуміти.

Мої слова завдали Джерарду болю, і він відвів погляд. Ліва рука безвольно звисала. Він не любив надягати пов’язку, коли ми йшли в люди.

— Енн, — мовив він. Голос затремтів, але Джерард прокашлявся й опанував себе. Він ніколи не плакав. — Якщо без цього ніяк. Якщо є надія, що ти знову кохатимеш тільки мене, я зачекаю.