Бунгало

Розділ 12

Атея, що прожила коротке, але прекрасне життя, заслуговувала на кращу могилу. Та нам довелося поховати її під плюмерією за десять метрів від бунгало. На щастя, ми мали лопату. Вестрі приніс її минулого тижня, щоб замінити один брус у фундаменті бунгало. Він копав могилу цілу годину. Спершу я спостерігала за цим, але звуки, які видавала лопата, раз у раз розтинаючи піщаний ґрунт, стали просто нестерпні, тож я втекла на пляж.

Ноги торкнулися піску й підломилися. Ще ніколи в житті я не переживала такого жаху. Так, я погодилася довіряти Вестрі, але серце вимагало справедливості. Стоячи навколішки, я знову і знову проганяла перед очима ту сцену й шукала в ній бодай якусь зачіпку. Чогось бракувало — тоді я згадала про ніж.

Ленс пожбурив його в гущавину і втік. Так, пам’ятаю, як сталь зблиснула в місячному світлі. Серце затріпотіло. Якщо я знайду ніж, то матиму надійний доказ, що він убивця.

Я забігла до бунгало, узяла ліхтарик і тихо рушила в джунглі. Десь далеко вили й фуркали звірі. Кущі шелестіли від вітру. Те, що раніше здавалося мені місцем гармонії і вмиротворення, тепер обернулося на прихисток зла. Хотілося іти назад, але я опанувала себе. Атея. Думай про Атею. Кивнувши сама собі, я ступила крок. Тоді ще один. Але гілки під ногами наче навмисно хрускали все голосніше.

Я посвітила ліхтариком на стежку. Це десь близько. Ще кілька кроків. Повз мене шуснула змія. Занадто близько — я зойкнула й відскочила назад. Але зрештою рушила далі. Іди, Енн, не зупиняйся. Я озирнулась і глянула на пляж, розмірковуючи, як далеко міг залетіти ніж. Зліва височіла міцна пальма, пошуки тривали під нею. Він точно десь поряд.

Минуло ще трохи часу, і мені стало здаватися, що джунглі без сліду ковтнули ніж, воліючи підсобити жахливому злочину. Зневірена, я сперлась об стовбур пальми, і ліхтарик вислизнув з пальців. Коли він упав на землю, щось клацнуло.

Я стала навколішки й одразу помітила знайомий металевий блиск. Тремтливими руками підняла із землі скривавлений ніж. Присвітивши ліхтариком, я прочитала напис на руків’ї кольору хакі: «Підрозділ 432; номер 098».

—Енн! Енн, де ти? — крізь гущавину пробився до мене голос Вестрі.

Скільки часу я тут блукаю? Що він скаже, почувши про ніж, після того як я пообіцяла довіритися йому?

—Енн? — голос наближався. Я квапливо відірвала від подолу сукні смугу блакитної тканини. Похапцем обмотала ніж, голіруч вирила в землі схованку й поклала його туди. Відтак нагорнула зверху ґрунту й присипала листям. Вестрі нагодився, коли я зіп’ялася на рівні ноги.

—Знайшлася. Що ти тут забула? Я хвилювався.

— Просто думаю, — відповіла я, крадькома витерши брудні долоні об сукню.

—Ходімо. Знаю, це важка ніч, але нам треба... — він зупинився, щоб знайти правильні слова, — довести справу до кінця.

Я кивнула, і ми побрели назад до саморобної могили. Там я залишилася чекати, доки Вестрі принесе Атею.

Коли він з’явився, тримаючи її на руках, з моїх очей полилися сльози.

Вестрі поклав її тіло в яму, і ми мовчки дивилися на неї. Так минуло кілька хвилин, і він уже потягнувся по лопату, але я схопила його за руку:

—Ще ні. — Я зірвала з плюмерії три квітки й уклякла біля могили. — Вона заслуговує на квіти, — мовила я, не зводячи очей з обличчя мертвої Атеї.

Прикрасивши тіло квітами, я відвела погляд. Вестрі узявся засипати могилу. Я не могла дивитися на це, проте стояла поруч, аж доки він не закінчив. Тоді ми мовчки вирушили на базу. Мабуть, світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

До кімнати я крадькома увійшла десь близько третьої ночі. Кітті не поворухнулась, от і добре. Я мала ще той вигляд у брудній закривавленій сукні. Швиденько знявши одяг, запхала його в кошик для прання, надягла нічну сорочку й лягла в ліжко. Та сон не йшов. Я розуміла, що ми не вчинили нічого лихого, але не могла прогнати страх, що це ми в усьому винні.

* * *

Зранку я прокинулася від того, що хтось грюкав у двері. Я сіла та ще хвилину намагалася збагнути, що відбувається. Ліжко Кітті було порожнє й акуратно застелене. Яскраве світло било в очі, я затулила обличчя руками. Котра година?

Стукіт не припинявся.

—Так-так, секундочку, — пробурмотіла я і, ледве переставляючи ноги, поволоклася до дверей. У коридорі стояла Стелла, напустивши на лице невдоволення.

—Енн, тільки поглянь на себе. Пів на дванадцяту, а ти ще спиш. Медсестра Гільдебренд просто скаженіє. Твоя зміна почалась о восьмій ранку.

Я глипнула на маленький будильник біля ліжка.

—О боже, як я могла проспати?

—Мабуть, видалася ще та нічка, — гмикнула Стелла, оглядаючи мене з голови до ніг. Її очі прикипіли до моїх рук. — Ти що, у болоті порпалася?

Я зиркнула на нігті, за які набився бруд, і засоромлено сховала руки за спину. І тоді на мене нахлинули спогади минулої ночі.

Убивство. Ніж. Могила. Пересторога Вестрі. Сподіваюся, Стелла не помітила, що в мене шкіра сиротами взялася.

— Будь ласка, скажи медсестрі Гільдебренд, що я вже вдягаюсь і біжу.

—Не забуть помитися, — засміялася Стелла й пішла.

— Стелло! — раптом гукнула я вслід.

—Що? — вона обернулася і підійшла до мене.

—А чому Кітті не прийшла мене розбудити?

—Я теж себе запитувала про це, — відповіла Стелла, і вперше за тривалий час я не почула в її голосі сарказму. — Щось тут не так. Здається, що вона...

—Здається, що вона мені більше не подруга? — випередила я. Слова шматували моє втомлене серце, ніби гранати.

Стелла стиснула мій лікоть.

—Не хвилюйся, люба. Я впевнена, що це якась примха, яка скоро мине.

Сподіваюся, вона мала рацію.

* * *

Відколи Кітті народила, між нею і медсестрою Гільдебренд зав’язалася підозріла дружба. Кітті допізна засиджувалася в санчастині, допомагаючи начальниці з особливими завданнями, і була перша в списку, коли йшлося про наднормові й тяжких пацієнтів.

Було приємно бачити, як подруга розвивається в професії. Зрештою вона завжди хотіла бути причетною до чогось важливого. Проте, заглиблюючись у працю, Кітті все більше віддалялася від мене.

Удома в Сіетлі ця відстань відчувалася б сильніше, але ми були на війні. Тут бої, новини й страждання глушили біль особистих проблем.

—На пристані Ліз почула від капрала, що ситуація в Тихому океані знову загострюється, — мовила я до Кітті за вечерею. Тепер ми рідко говорили про щось, окрім війни.

— Ого, — відповіла вона, не відриваючи очей від книжки.

— Мабуть, у нас попереду кілька важких змін. — Цей сухий діалог був нестерпний.

—Цілком можливо, — позіхнула Кітті. — Гаразд, я вже біжу. Сестра Гільдебренд доручила мені важливе завдання. Буду в санчастині.

У протилежному кутку їдальні я помітила Вестрі, який реготав з Тедом та іншими хлопцями. Як він може розслабитись, як він може сміятися після того, що ми пережили цієї ночі?

Віднісши тацю на кухню, я чатувала Вестрі надворі.

— Привіт, — сказав він, помітивши мене. Ми рушили в бік пристані. Коли інші солдати залишилися позаду, Вестрі перейшов на шепіт: — Як ти?

— Не дуже. Постійно згадую минулу ніч і молюся, щоб це був страшний сон. Вестрі, скажи, що це нам наснилося.

Він нахилився нижче до мене.

—Якби то був сон.

—Ти бачив Ленса? — прошепотіла я.

— Ні, — дещо зніяковіло сказав він. — Хіба ти не чула?

—Не чула чого?

—Зранку він з десятком інших солдатів вирушив на спеціальне завдання.

—Схоже, що Ленс тікає, — пирхнула я.

Але Вестрі далі незручно роззирався навсібіч.

— Не можна про це говорити. Занадто небезпечно.

Я кивнула, згадавши про параною Ліз. Вона запевняла, що база нашпигована пристроями для прослуховування, і розповідала секрети лише в казармі, зокрема в туалеті.

— Побачимося сьогодні в бунгало? — спитала я.

Вестрі потер чоло.

—Я хотів би, але працюватиму до пізньої ночі. Та й після вчорашнього... Хочеться побути самому.

Самому? Це слово стрілою прохромило мене.

—Ох, — я виказала свій біль.

Вестрі спробував розрядити ситуацію усмішкою.

— Я лише хотів сказати, що ми майже не спали минулої ночі. Сьогодні не завадить лягти раніше.

—Твоя правда, — мовила я, але на душі було прикро.

— Крім того, невже ти справді готова повернутися туди після всього, що сталося?

Так, жах уторгся в наш приватний світ. Але мені здавалося, що Вестрі хоче зректися бунгало, зректися нас.

—Не знаю, — пробурмотіла я. — Але нам було так добре там. Я не хочу цього втратити.

— І я не хочу, — мовив він.

* * *

Я ступила на поріг бунгало лише через тиждень. Сама. Вестрі разом з іншими солдатами поїхав на будівництво на протилежному березі острова. Не було відомо, коли він повернеться. Та минали дні за днями, і я відчувала, що бунгало кличе мене, тягне до себе. І після тривалої зміни в санчастині, яку ми провели навколо радіоприймача, слухаючи новини про тихоокеанські бої, я здалась і рушила на поклик.

Сутеніло. Я брела вздовж берега, стискаючи рукою медальйон. Наблизилася до гущавини, але, помітивши силует людини, що сиділа на східцях бунгало, відсахнулася.

—Хто тут? — гукнула я. Постать підвелася і рушила назустріч. На кожен її крок я відступала. — Хто ви? — закричала я, пошкодувавши, що не взяла ліхтарика. Однак людина вийшла на відкритий простір, і у світлі місяця я побачила Тіту.

— Енн, — мовила вона.

Чому вона тут? Очевидно, шукає Атею. Серце калатало в грудях. Що я їй скажу?

На обличчі Тіти застиг утомлений стражденний вираз.

—Зайдете? — спитала я, вказуючи на бунгало.

Вона глянула на хатинку так, що я одразу зрозуміла: Тіта бувала всередині. Мабуть, давним-давно. Жінка похитала головою.

— Можливо, ти забула, що я розповіла тобі про це місце, — пробурмотіла Тіта. — Воно прокляте. — Натомість вона вказала рукою на пляж, і я рушила слідом, не певна, чого чекати. — Сідай. — Ми зупинилися зовсім близько до місця, де билась в агонії Атея. Добре, що хвилі давно змили скривавлений пісок. Кілька хвилин минуло в тиші, а тоді Тіта озвалася: — Я знаю, що вона мертва.

Я не уявляла, що їй відповісти. Дивилася на прибій, і хвилі глушили жаль, який краяв серце.

—Я попереджала, — похмуро сказала Тіта. — Це лихе місце. Не можна сюди ходити. Тепер воно забрало мою Атею. Нашу Атею. Вона була особлива, розумієш?

Я марно здушувала сльози. Вони бризнули з очей, не чекаючи дозволу.

—Ой, Тіто, — розридалась я. — Мені так шкода.

— Цить, — вона звелася на ноги. — Що сталося, того не змінити. Однак ти повинна домогтися справедливості.

Що вона знає? Або думає, що знає? Невже помітила свіжий ґрунт там, де Вестрі копав могилу?

Я приголомшено спостерігала, як жінка повертається в джунглі.

—Тіто, — мовила я. — Тіто, прошу, зачекайте. Якщо ви гадаєте, що я, що ми...

—Тільки справедливість, — востаннє обернулася вона, — може зняти прокляття.

Тіта рушила в гущавину, і джунглі її проковтнули. Я зітхнула й упала на пісок, обійнявши руками коліна, наче дівчинка після прочухана від матері. Ленс перебував на іншому острові. Уже кілька місяців не було японських нальотів. То чому зло витає в повітрі? Я згадала ніж, заплямований кров’ю Атеї. Він закопаний за кількадесят метрів звідси. І про це знаю лише я. Його можна використати як доказ. Домогтися справедливості, як сказала Тіта. Та Вестрі запевняв, що не можна про це говорити.

Підвівшись, я пішла до бунгало, завченими рухами відімкнула двері й поклала ключ назад у книжку. Повітря всередині було важке й задушливе. Я подумала про картину під ліжком, стала навколішки й видобула полотно. Хто ці люди вдалині? Чи бували вони в цьому бунгало? І якщо так, то чи трапилося з ними лихо, про яке говорить Тіта, чи поталанило уникнути «прокляття»?

Узявши папір і ручку, я сіла за стіл писати листа Вестрі. Серце тріпотіло від усвідомлення, які слова зараз ляжуть на сторінку.

Мій любий Ґрейсоне!

Як мені хочеться, щоб ти був зараз поруч. Хочеться впасти у твої обійми й забути пережитий жах. Після того, що ми побачили, я, мабуть, ніколи не зможу відчувати колишнього щастя в цих стінах. І це лякає.

У мене є думка. План. Ми говорили про майбутнє в загальних рисах, але після війни, коли це все закінчиться, можливо, ми підемо до найвищих армійських чинів і повідомимо про злочин? У мене є доказ, який очистить наші імена від підозр, коли настане слушний час. Коханий, прошу, скажи, коли він настане.

І є ще дещо. Ти вже знаєш, що я тебе люблю. Але це не все. Найбільше я прагну лиш одного — прожити з тобою все життя. Навіть на цьому острові, якщо така твоя воля. Коханий, я буду тільки твоя, якщо ти цього хочеш.

Люблю тебе й любитиму завжди.

Кліо

Згорнувши аркуш удвічі, я сховала його під дошку. Глибоко видихнула й рушила до дверей.

* * *

Минуло два дні. Кітті сиділа на ліжку й раптом відвела погляд від журналу, дослухаючись.

—Ти чула, як щось стукнуло у вікно?

Було пів на третю, але ми не працювали в санчастині. За три кілометри від берега помітили японський корабель, і всім медсестрам наказали повернутися до казарми. Кітті гортала «Макколз», стискаючи в руці вервицю. Я знайшла книжку, яку взялася читати в перший місяць на острові, але не могла зосередитися. Страх паралізував.

— Ні, нічого не чула, — похитала я головою.

Ніхто не розумів, що трапиться далі. Одна медсестра запевняла, що японці просто пропливають повз. Інша начебто почула від солдата, що корабель рухається прямісінько до Бора-Бора. Війна тут? На нашому острові? Найлегше було не вірити в це, але ми розуміли, що атака цілком імовірна. Тож залишалося спостерігати та чекати.

— Під казармою, — озвалась я, — є підземелля. Стелла казала, що нас відправлять туди у разі...

Кітті здригнулася.

—Ось знову. Я знову почула цей звук. Щось стукає у вікно.

Я видушила усмішку.

—Кітті, я знаю, що ти схвильована, але японців під нашими вікнами немає... Поки що.

Проте Кітті не звернула уваги. Вона підвелась і виглянула у вікно.

—От бачиш, — переможно всміхнулася вона. — Це Вестрі. Він хотів привернути нашу увагу.

Нашу увагу? Кітті помахала з вікна. Мені не подобалося, що поява Вестрі миттю поліпшувала її настрій.

—Піду до нього, — ревниво мовила я, вилетіла з кімнати і поспіхом спустилася на перший поверх.

—Привіт, — прошепотіла я надворі.

— Чому ти шепочеш? — засміявся Вестрі.

—Ти не знаєш? На острів можуть напасти.

Вестрі засунув руки в кишені і схилив голову набік, весело мене розглядаючи:

—Мені подобається цей настрій. Ходи сюди, роздивлюся тебе ближче.

Я завмерла в його обіймах. Ми стояли так довше, ніж вимагала пристойність, але світ навколо втратив будь-яке значення.

—Ти занадто спокійний, — парирувала я.

Вестрі знизав плечима.

— Після боїв, крізь які я пройшов у джунглях, корабель на обрії — просто набридлива муха.

—А якщо вони пливуть сюди? На цей острів?

—Може бути, але зарано доходити якихось висновків.

—Подумати тільки, — зітхнула я. — Стільки місяців тут було спокійно, аж ось за кілька днів до від’їзду — японці. Оце так «пощастило».

Вестрі ніжно провів пальцем по обличчю, наче обмальовуючи мій профіль. По спині побігли мурашки.

—Ходімо в бунгало, — шепнув він, близько-близько притуливши губи до моєї шиї.

—Просто зараз?

—А що? — Його дотики обеззброювали.

—Нам наказано залишатися в казармі, — кволо запротестувала я.

Проте величезні каро-зелені очі полонили розум.

— Можливо, це наш останній шанс піти в бунгало, перед тим як...

Та ні він, ані я не знали, що трапиться далі. А серце запевняло, що важить лише тут і зараз.

—Ходімо. — Я стиснула його долоню.

—Якщо пощастить, то зникнемо в джунглях непомічені.

Я кивнула.

— Гадаєш, там безпечно?

— Ми побачимо корабель з пляжу. Якщо він підпливе до острова, побіжимо назад. Я піду в бій.

Я згадала, як полковник Донаг’ю несамовито побив Вестрі в казармі, і завагалася.

—У тебе будуть проблеми.

— Можливо. — Його очі палали в променях обіднього сонця. — Та мені байдуже.

Вестрі взяв мене за руку, а я глянула у вікно на другому поверсі, з якого визирала Кітті. Перехопивши її погляд, я показала рукою в бік пляжу й помахала їй. Сподіваюся, вона зрозуміла. Усмішка сповзла з обличчя Кітті, і вона відвернулася від вікна.

* * *

Вестрі відімкнув двері бунгало, і, опинившись усередині, ми полегшено видихнули.

—Ми наче дезертири, — сказала я.

—Гадаю, так і є. — Руки Вестрі оповили мою талію.

— Вестрі!

—Що, кохана?

— Я приходила сюди кілька днів тому й дуже перелякалася.

— Чому?

—Тут була Тіта.

—Тіта?

—Літня жінка, з якою жила Атея. Вона якась шаманка чи чарівниця. Здається, вона знає, що трапилося з Атеєю.

— Звідки їй знати?

—Не розумію. Але вона знову говорила про прокляття бунгало. І сказала, що тільки справедливість може розірвати замкнуте коло.

Вестрі спохмурнів.

— Не вірю жодному слову.

—А як їй не повірити? Вона знає цей острів краще, ніж ти чи я.

— Проте ні вона, ні ти не розумієте, що справедливість прийде не сама. Вона тягне за собою щось гірше, ніж муки сумління.

Вестрі сів на старе крісло із червоного дерева. І я вперше помітила в його очах тягар таємниці. Він також не хотів приховувати злочин, але стояв на своєму.

— Ну як мені пояснити тобі, що ми не доможемося справедливості? Принаймні такої, яку хочеш. Ми нічого не можемо вдіяти.

Я кивнула й узяла його за руку. Помилково було б сперечатися в нашу, можливо, останню зустріч у бунгало. З вікна було видно далекі обриси корабля.

— Він досі там, — мовила я.

Вестрі обійняв мене, і я згадала про лист зі щирими мріями про майбутнє, який залишила в підлозі. Цікаво, він його читав? І чи хоче, щоб ми завжди були разом? Я схвильовано зітхнула.

—Вестрі?

—Що, кохана?

—Ти прочитав мій лист?

— Ні. Я давно сюди не приходив.

Він рушив до порохнявої дошки, щоб дістати конверт, але я його зупинила.

— Не зараз, — зашарілась я. — Візьмеш, коли будемо йти. Хочу, щоб ти прочитав його наодинці.

— Погані новини?

—Ні, аж ніяк. Просто потерпи.

Він кивнув, міцно обійняв мене й увімкнув радіоприймач. Ми впіймали кришталево чистий сигнал французької станції.

—Думаймо лише про кохання, — запропонував він, гойдаючись у такт музики.

—Добре, — прошепотіла я. Його слова, наче магічне закляття, стерли з пам’яті війну, гадки про Кітті та всюдисущу тінь убивства на пляжі. На мить у бунгало залишилися тільки він і я. Нікого більше.

* * *

Сонце сіло. Вестрі поспіхом поцілував мене в щоку і сказав:

— Мабуть, час повертатися.

Я відчула в його голосі тривогу й сама захвилювалася. Важко сказати, що саме гнітило Вестрі: наближення ворога чи нестерпна думка про нашу близьку розлуку.

—Так, час, — погодилась я. А якщо отаборитися в бунгало й чекати, поки японці висадяться на берег? Можливо, «прокляття» нас захистить?

Розгладивши сукню і заколовши волосся, я нагадала Вестрі:

—Не забудь свого листа.

—Звичайно. — Він вийняв дошку й зазирнув усередину. — Чекай, який лист? Тут нічого немає.

—Дурнику, звісно є, — присіла поруч я. — Певно, я надто глибоко його засунула.

Я сягнула рукою за брус, і серце заклякло від жаху: там було порожньо.

—О боже, Вестрі, він зник.

— Як зник? Ніхто не знає про нашу схованку. Хіба що ти розповіла.

—Та ні, я нікому не казала.

Аж раптом над океаном спалахнуло світло, й у Вестрі з’явилася серйозніша причина для хвилювання.

— Розберемося із цим пізніше, — сказав він. — Я мушу відвести тебе на базу. — Двері скрипнули на прощання, і Вестрі врочисто замкнув їх. — Ходімо назад стежкою через джунглі. Вона безпечніша.

Я кивнула й узяла його за руку. Ми пробиралися крізь гущавину, а думки крутилися навколо листа. Хто міг його забрати й навіщо? У нас залишилось обмаль часу. Треба розповісти Вестрі про свої почуття і надію на наше спільне майбутнє. Чи зможу я сказати йому? Чи відчуває він те саме?

Коли ми нарешті потрапили на базу, я і думати забула про лист. Тепер мені муляло інше.

—Вестрі, — у паніці прошепотіла я, коли ми підійшли до жіночої казарми. — Треба повернутися!

— Чому? — здивовано спитав він.

— Картина. Ми залишили там картину.

Вестрі знизав плечима:

—Заберемо її пізніше.

— Ні-ні. Той, хто забрав мого листа, може викрасти картину.

На мить Вестрі занепокоївся, а тоді похитав головою.

—Не думаю. Той, хто забрав листа, міг одразу забрати картину. Але не вчинив цього.

—Маю лихе передчуття. Не можна, щоб вона потрапила в руки злодія. Цій картині місце в музеї чи галереї, де її цінуватимуть і берегтимуть.

— І ми подбаємо, щоб вона туди потрапила, — запевнив Вестрі. — Хай тільки все вгамується. Я принесу її тобі, коли ми дамо раду з кораблем.

—Обіцяєш?

—Так. — І він цмокнув мене в ніс.

— Бережи себе, — мовила я, перед тим як рушити до казарми. —Ти також.

* * *

— Ну нарешті! — прошепотіла медсестра Гільдебренд у холі. Але цей шепіт допікав не менше, ніж крик. — У мене немає часу слухати виправдання або читати мораль. Просто знайте, що всі медсестри давно у сховищі, і я чекала лише на вас. Японці атакують. Полковник наказав медсестрам ховатися в підземелля. Мерщій!

Ми з медсестрою Гільдебренд побігли вниз сходами. Серце гупало, як несамовите, а рука мимоволі потягнулася до комірця. Того ранку я причепила до нього брошку-троянду — подарунок Кітті. Та під пальцями була лише тканина. Брошка зникла. Я заклякла.

— Чого чекаєте? — гримнула медсестра Гільдебренд. Я стривожено глянула на сходи й на двері.

— Просто, — пробурмотіла я, нишпорячи по кишенях сукні, — я загубила одну річ. Дуже важливу.

—Важливішу, ніж ваше життя?

Я знічено похитала головою.

—Тоді ходімо. Потрібно дістатися сховища.

Яка я роззява! Як можна було загубити брошку? Перед очима постала картина, як вона лежить у піску, а кучеряві хвилі змивають її в море. Я згадала про Кітті. Можливо, це знак, що наша дружба добігла кінця?

Ми з медсестрою Гільдебренд спустилися сходами, вона відімкнула двері крихітної кімнати, закотила килимок і підняла люк у підлозі.

—Ви перша! — звеліла вона, вказуючи в темряву. Я спустилася драбиною в сутінь схованки, де блимало кілька ліхтариків. Коли ноги торкнулися підлоги, я роззирнулася навколо й упізнала Ліз, Стеллу й інших дівчат.

— Кітті! — гукнула я. — Ти тут?

У відповідь — тиша. Я занепокоєно обернулася до сестри Гільдебренд.

—Кітті там, — мовила вона, вказавши на самотній ліхтарик у дальньому кутку.

Я підійшла ближче й побачила маленьке перелякане обличчя Кітті, обрамлене розтріпаними кучерями. Вона сиділа, спершись на стіну, і геть підупала духом.

—Я переживала, що ти не повернешся. — Кітті витерла сльозу. Я сіла поруч і міцно стиснула її руку.

—Я вже тут.

* * *

Ніхто не знав, що відбувається ззовні. Минуло дві години, але здавалося, що всі дванадцять. Стелла за наказом сестри Гільдебренд роздала нам рації, воду й консерви. Їх вистачило б на кілька днів, а то й тижнів. Від перспективи життя в темряві на сухпайку спина взялася сиротами.

—Тримай, — сказала Стелла і простягнула мені флягу. Я відпила великий ковток. На зубах заскрипів пил.

Нагорі почулися кроки, і ми всі завмерли.

—Сестри, — прошепотіла медсестра Гільдебренд, знімаючи зі стіни гвинтівку, — загасити ліхтарики.

Ми виконали наказ і слухали в темряві, як наближаються і гучнішають кроки. Глухий удар. Зарипів люк. Господи, японці знайшли нас!

Та замість чужої мови в сховищі пролунав знайомий голос:

—Медсестри, усе чисто. Корабель рушив на захід. Можете виходити.

Дівчата радісно загаласували. Усі, окрім Кітті, яка непорушно дивилася поперед себе. Я взяла її за руку.

—Ходімо, люба. Усе гаразд. Ми можемо виходити.

Кітті глянула так, наче я розбудила її зі сну. Вона ввімкнула ліхтарик, і я одразу помітила знайомий неуважний погляд. Кітті знову віддалялася.

—Так, звичайно. — Вона підвелась і рушила до виходу, не чекаючи на мене.

* * *

—Не можу повірити, що завтра ми рушаємо додому! — охнула Ліз за сніданком наступного дня.

Завтра. Думка про від’їзд лякала мене, відколи я покохала Вестрі. Коли ми покинемо острів, наша реальність щезне. З’явиться зовсім інша. І, боюсь, у цій новій реальності все буде складніше.

—Солдати відчалюють зранку, — додала Стелла. Вона не дуже раділа, що Вілл вирушає воювати далі. — Я от думаю. Якщо податися на службу в Європу, я принаймні буду ближче до нього...

Я похитала головою. Війна не пожаліла Стеллу. Сама шкіра й кості. Кому-кому, а їй точно треба відпочити.

— Навіть якщо ти поїдеш до Європи, це його не захистить, — мовила я. — Краще повертайся додому й чекай Вілла там.

Стелла погодилася.

—А Кітті просто навіжена. Я чула, що вона їде у Францію, прямісінько в серце війни. Вона вирушає до Нормандії.

Мої щоки спаленіли. Франція? Чому Кітті не розповіла про це? Невже вважає, що мені байдуже?

— Про вовка промовка, — Стелла кивнула на двері.

У їдальню зайшла усміхнена Кітті. Її щоки рум’яніли, як колись. Вона рушила до нашого столу, аж раптом я помітила в її руках букетик жовтого гібіскусу й уся почервоніла.

—Доброго ранку, дівчата, — ледь не проспівала вона. — Як сніданок?

Очі Стелли свердлили мою скроню.

—Чудовий, — спробувала розрадити напруження Ліз. — Якщо тобі до смаку гумова яєчня.

Кітті загиготіла й поклала букетик, перев’язаний білою стрічкою, на стіл.

—Погляньте, яка краса, — мовила вона, милуючись жовтими пелюстками на контрасті з блідою стільницею. Я одразу впізнала квіти, що росли біля бунгало. Це вони.

—Ого-го, — сказала Стелла. — Здається, у когось з’явився шанувальник.

—Ой, Стелло, не вигадуй, — манірилася Кітті.

— Звідки тоді квіти? — не вгавала Стелла. Краще б вона промовчала. Я не хочу знати.

Кітті засміялась і закружляла в чергу по їжу. Нам залишилося тільки гадати.

Стелла прокашлялась і вискалила зуби.

—Хіба я не попереджала тебе першого дня?

Я зірвалася на ноги й кинулася геть.

— Енн, — гукнула Стелла. — Почекай. Я нічого такого не мала на увазі. Вертайся.

Я мчала стежкою до казарми, і в голові пролітало кілька останніх тижнів. Згадувала, як жвавішала Кітті, зустрічаючи Вестрі, і як вона віддалилася від мене. Вона не байдужа до нього. Це ясно, як божий день.

І тут я заклякла. Можливо, він теж відчуває щось до неї? Будь-якому чоловікові на нашому з Кітті шляху — за винятком Джерарда — вона подобалася більше, ніж я. Її першу запрошували танцювати. Її кликали на випускний аж п’ять кавалерів, а мене — один. Я гарячково перестрибувала з думки на думку. Лист. О боже! Вестрі геть не хвилювався, що хтось забрав його. Можливо, він розіграв крадіжку, щоб уникнути моїх зізнань і надій на майбутнє разом?

Я копнула камінець і похитала головою, відганяючи причепливі думки. Ні, зараз не час про таке думати. Завтра нас чекає розлука. Залишилося кілька годин разом. Немає часу на цю маячню.

* * *

— От і все, — зітхнула Кітті наступного ранку, застебнувши блискавку на саквояжі. Він здавався геть маленьким порівняно з напханим одягом клунком, який я притягла в кімнату десять місяців тому. Кітті теж залишила частинку себе на острові.

—За годину мій літак, — сухо сказала вона, її очі метнулися за вікно й стали блукати зеленим пагорбом навпроти. Кітті часто туди дивилася. Що вона шукала?—Завтра ми з медсестрою Гільдебренд приєднаємося до ескадрильї, що прямує до Франції. А тоді...

Її голос урвався. Кітті у Франції. Сама-самісінька. Думка про це нестерпно пекла, як колись думка відпустити її сюди, на острів у Тихому океані. Байдуже, що вона відчувала до Вестрі. Глибоко під болючими шрамами, які Кітті перетворила на непроникний обладунок, ховалася моя найкраща подруга. Та цього разу я не поїду з нею.

— О Кітті! — зітхнула я. Якби лиш я могла пробитися крізь той обладунок. — Чому для нас усе так обернулося?

Кітті знизала плечима, узяла саквояж і зміряла мене довгим поглядом.

— Мабуть, це острів, — зрештою видушила із себе вона.

— Ні, Кітті, це не так. — Мій голос переповнила паніка. Паніка, тому що наша дружба добігала кінця, а з нею ішла ціла епоха. Як подруга я помилялася. Можна було проводити з Кітті більше часу. Краще підтримувати її в останні тижні вагітності — хоча я дуже старалася. І найголовніше—варто було розповісти правду про бунгало й усе інше. Я поклялася не мати таємниць, але впустила їх у нашу дружбу. І секрети розділили нас. — Кітті, я не змінилася. Я колишня добра Енн. І закладаюся, що глибоко в душі ти теж та сама Кітті. Я тільки хочу, щоб ми й далі залишалися Енн і Кітті.

Я перехопила її погляд, але не впізнавала очі. Стомлені, нечулі, старечі.

— Я теж хочу, — тихо мовила Кітті й відвернулася. — Одначе це неможливо. — Усередині все похололо. На очі набігли сльози й стікали щоками. — Прощавай, Енн, — сказала Кітті, не озираючись.

Діловим тоном, яким багато років говорила до домашньої обслуги чи продавців у магазині. Хотілося закричати: «Кітті, припини! Цей фарс зайшов надто далеко!» Та я стояла, прибита шоком і жалем, не здатна вимовити жодного слова.

—Усього найкращого тобі. Хай щастить, — додала вона.

Двері за нею зачинились. У кімнаті важко пульсувала тиша. Я впала на підлогу та зайшлася плачем. Здавалося, це тривало кілька годин. Яке право вона має отак іти, заявивши, що нашій дружбі кінець ? Як може так бездушно поводитися ?

Об одинадцятій задзвенів годинник. Я понад силу підвелася, віддираючи безсиле тіло від підлоги. Я обіцяла Вестрі попрощатися на аеродромі. Його літак вирушає за пів години, одразу після мого.

Поставивши валізу біля дверей, я глипнула в дзеркало. Очі розчервонілись і підпухли. Я сама себе не впізнала.

* * *

На мить я злякалася, що не знайду його серед розбурханого натовпу солдатів. Вони розпливались у величезну пляму кольору хакі. Дехто залишається на острові, але більшість разом з Вестрі вирушає далі. У Францію. Велику Британію. І лише кілька щасливців — додому.

Примружившись, я шукала його обличчя, і нарешті ми побачили одне одного.

Гучномовці веліли медсестрам зійти на облавок літака, але я проігнорувала їх і, покинувши валізу на Стеллу та Ліз, побігла до Вестрі. Він підхопив мене й поцілував.

— Не плач, кохана. — Він витер сльозу на моїй щоці. — Ми не прощаємося.

—Прощаємося. — Я гладила його виголене обличчя. — Ми не знаємо, що трапиться далі.

Це стосувалося не тільки його, а й мене.

Вестрі кивнув, дістав з наплічника букетик жовтого гібіскусу та простягнув мені. Гілочки зв’язувала біла стрічка. Кітті.

— Ці квіти, — затнулась я. — Ти вчора подарував такий букет Кітті?

Вестрі розгублено глянув на мене, а потім кивнув.

—Ну, так. Я просто...

Гучномовці знову ожили, тепер наказ стосувався солдатів.

—Вестрі, — мене охоплювала паніка, — ти не хочеш мені нічого пояснити? Про Кітті.

Він на мить опустив погляд, а тоді подивився мені просто в очі.

—Та це дурниця. Вибач, що одразу не розповів. Кілька тижнів тому зустрів Кітті на пляжі. Вона плакала. Я ішов у бунгало й покликав її із собою.

Я почервоніла. Вестрі привів її в наше бунгало, і вони були там удвох? Не можу повірити.

—Чому ти не сказав мені? Чому вона промовчала?

—Вибач, Енн. Мені здалося, що то пусте.

Я зиркнула на літак, який забере мене додому. Коло нього стояла Стелла й махала руками:

—Енн! Пора летіти!

Я востаннє глянула на Вестрі. Вітер скуйовдив його волосся. Страшно закортіло розчесати світлі пасма пальцями, як я безліч разів чинила в бунгало, вдихнути запах його тіла й розчинитися в ньому. Та щось зупинило мене.

— Бувай, — прошепотіла на вухо, востаннє притулившись щокою до його щоки. Стиснувши долоню Вестрі, я повернула йому букет і побігла до літака.

— Енн, зачекай! — гукнув він. — Зачекай, що з картиною? Ти забрала її?

Я заклякла на місці.

—«Забрала»? Я гадала, ти її забереш.

Вестрі схопився за голову.

— Вибач, Енн, я збирався піти по неї, але не було жодної вільної хвилинки. Я... — У його очах світився жах. Увесь підрозділ Вестрі вже піднявся на облавок, і командир прямував до нас. Я глипнула в бік пляжу, розмірковуючи, чи встигну до відльоту збігати в бунгало й забрати полотно, якщо мчатиму чимдуж.

—Стелло, — розпачливо гукнула я. Вона стояла біля трапа. — Будь ласка, скажи пілоту, що мені треба п’ятнадцять хвилин. Я забула на базі одну річ. Клянусь, я швидко.

Проте з кабіни виглянув невблаганний пілот:

—Даруйте, мем, але ми вже злітаємо. Негайно зійдіть на борт.

Ноги наче налилися свинцем, коли я підіймалася трапом. Крізь відчинені двері я востаннє зустрілась очима з Вестрі. Слова розчинялися в несамовитому реві двигуна, але можна було читати по губах.

—Пробач, мені дуже шкода, — казав він. — Я повернуся. Не хвилюйся, Енн. Я...

Тут двері зачинили, і речення залишилося незакінченим. «Та вже байдуже», — подумала я, витираючи сльози. Усе скінчилося. Магія, яку ми віднайшли в бунгало, зникла. Літак набирав швидкість і висоту, чари розвіювались. Острів меншав і меншав, доки не перетворився на малесеньку точку на карті. Точку, у якій ми стільки всього пережили та стільки залишили.

—Сумуватимеш за островом? — нахилилася до мене Стелла.

—Так. — І це була щира правда.

—А не хочеш колись повернутися? — делікатно запитала вона. — Ми з Віллом думаємо, що навідаємося, коли скінчиться війна.

Не зводячи очей із зеленої цяточки серед бірюзового океану, я впевнено відказала:

—Ні. Я не повернусь.

Я стиснула в руці медальйон, рада, що всередині заховано крихітний шматочок бунгало. З ним я завжди зможу опинитися тут бодай подумки.