Час перед свiтанком

В.САМЕРСІТ МОЕМ

ЧАС ПЕРЕД СВІТАНКОМ

1941

W. SOMERSET MAUGHAM

The Hour Before the Dawn

A Novel

1941

ПЕРЕКЛАД І КОМЕНТАРІ

ОЛЕКСАНДРА ОМЕЛЬЧЕНКА

2021

«У кожній роботі враховуйте авторський намір,

Оскільки ніхто не може здійснити більше, ніж вони задумували».

ПОУП

1

Вона перетнула широку галявину з чималими кедрами, пройшла через ковані залізні ворота в цегляній стіні, пухкої від старості, і вийшла в англійський сад. Там була припіднята тераса, що проходила вздовж усієї тильної сторони величного будинку, і до неї можна було дістатися сходами, на вершині яких, з кожного боку, була побита погодою італійська статуя на п'єдесталі. Сад, багатий веселими квітами кінця серпня, простягався від тераси до низької залізної огорожі, що відокремлювала його від великого парку і не дозволяла худобі, що паслася там, забрідати всередину. Вона була молодою жінкою зі світло-каштановим волоссям і темно-карими очима, струнка і висока, з тим незайманим поглядом, який багато англійок дивно зберігають після багатьох років заміжжя. У неї був прямий ніс з тонкими ніздрями, пряме чоло і добре окреслений рот; червоний колір її нафарбованих губ змушував її ясну білу шкіру виглядати ще більш білішою. У своїй спокійній, майже скромній манері вона була дуже миловидною жінкою, але так як в її зовнішності не було нічого вражаючого, так як вона одягалася дуже просто, ви не усвідомлювали цього, поки не поговорили з нею. Оскільки вона була сором'язлива у багатьох людей складалося враження, що вона холодна або недбала, але більшість суворих удів в графстві припускали в своїй нудній, старомодній манері, що, хоча вона й могла бути легковажно розв'язною, вона була благородною дамою. Їх трохи ображало, що вона неприховано була абсолютно байдужа до їхньої думки про неї. Без високого статусу, дочка морського офіцера і без власного гроша, вона володіла скромною гідністю добре вихованої жінки, яка без зарозумілості усвідомлює своє місце в суспільстві і не претендує щоби бути іншою, окрім той, якою вона є.

Її думки турбували її, і її обличчя було серйозним, коли вона йшла по галявині, але слабка посмішка пом'якшила її карі очі, коли вона побачила свою свекруху, пані Хендерсон, яка сиділа на терасі. Стіл накривався до чаю. Дворецький і пара лакеїв ще були в процесі і якраз виносили з дому чайник з окропом і заварювальний чайник, тарілки з хлібом і маслом, булочки і торт. Пані Хендерсон читала роман, але відклала його, коли до неї приєдналася невістка.

- Хіба ви не грали, Мей? - запитала вона.

- Ні. Мені було ліньки. Вони якраз закінчують сет, і потім прийдуть.

З тераси ви могли чути голоси гравців, коли вони оголошували рахунок, і стукіт м'яча об натягнуті струни ракетки.

- Ви виглядаєте досить змученою, люба. Ви вважаєте, що спека для вас надто нестерпна? - запитала пані Хендерсон.

Мей злегка почервоніла під добрим, але проникливим поглядом пані Хендерсон.

- О, ні, я буду грати після чаю.

- Наважуся сказати, що Роджер буде радий зіграти.

Роджер був її старшим сином і чоловіком Мей. Він прибув з-за кордону напередодні ввечері і зателефонував вранці, щоб сказати, що приїде протягом дня. Це був день народження пані Хендерсон, її п'ятдесят третій, і, згідно з їхнім звичаєм, вся сім'я була в зборі. Там були два її молодших сина, Джим, який все ще навчався в Оксфорді, і Томмі, якому було всього тринадцять і який повернувся додому зі школи; а також її дочка Джейн і доччин чоловік Йен Фостер. І, звичайно, там був її власний чоловік – генерал. Пані Хендерсон мала підозру, що іноді їм не зовсім зручно було приїжджати з будь-якого місця, де вони могли б бути, щоб провести з нею її день народження, особливо тому, що це було в останній день серпня, і на порослих вересом пустищах Йоркшира можна було підстрелити куріпок, але їй подобалося, щоб вони були там, навколо неї, в цей єдиний день у році, і хоча вони могли приїхати, коли воліли б бути в іншому місці, тільки щоб доставити їй задоволення, вона знала, що вони охоче приносили цю жертву. Вона прийняла це як доказ їхньої любові до неї. Це був її єдиний егоїзм. Роджер був військовим, служив у військовій розвідці і останні три або чотири роки майже весь час був за межами Англії. Він був у Японії та Сполучених Штатах, а протягом останніх дванадцяти місяців, починаючи з Мюнхена, він побував в Іспанії та на Балканах, кілька разів у Франції, а тепер тільки що повернувся з Польщі. Пані Хендерсон полишила надію, що він зможе провести цей день народження з нею, і з радісним подивом почула його голос по телефону того ранку. Його приїзд зробить її щастя повним. Вона також була рада за Мей. Останнім часом Мей майже не бачила його. Нажаль, вона не мала дітей.

- А ось і Джейн, - сказала пані Хендерсон зі своєю легкою посмішкою.

Джейн Фостер пройшла через ворота, піднялася сходами на терасу і опустилася на стілець. Було дивним, що у пані Хендерсон повинна бути така дочка. Пані Хендерсон була високою, вродливою сивочолою жінкою з тонкими рисами обличчя, які надавали їй дещо суворий вигляд, але з м'якими, доброзичливими очима. Вона була одягнена у чорне. Але Джейн була одягнена в яскраво-зелені штани і зелено - жовту туніку з яскравим геометричним візерунком. На ногах у неї були жовті сандалі на неймовірно товстій корковій підошві. З кожної сандалії стирчав червоний ніготь. Їй було тридцять чотири, старша дитина пані Хендерсон, висока, досить виснажена, досить мужоподібна, досить схожа на коняку жінка. Її від природи темне волосся було перетворене хною у рудий колір, і вона була так сильно нафарбована, як актриса, яка готується постати перед рампою. Очевидне бажання цієї жінки з великими рисами обличчя виглядати привабливо було б жалюгідним, якби його гротескність не обеззброювала. Вона була посміховиськом, і ви не могли не повірити, що вона знала це і бачила в цьому забавність. І в додачу до фантастичної якості її зовнішності, вона носила в лівому оці монокль без оправи і без шнурка. Удови, які тільки що згадувалися, погодилися, що якщо б ви не знали про неї всього, ви б сказали, що вона жахливо вульгарна. Мало що уникало гострого погляду за моноклем, і, прекрасно усвідомлюючи це, вона подбала про те, щоб дати цим леді достатній привід для їх зауважень.

- Забавно, - журливо говорили вони, - що вона, здається, подобається чоловікам.

Було принизливо на званому обіді, коли чоловіки, допивши свій портвейн, ввійшовши в вітальню, збиралися навколо Джейн і голосно реготали, поки вона викладала свої погляди на речі, взагалі зі свободою слова, незвичайною в суспільстві графства. А її батько і мати були такими гарними людьми.

Пані Хендерсон, коли вона сприйняла подробиці наряду Джейн, підняла брови.

- Моя бідна Джейн, невже ви зобов'язані так сильно гримуватися літнім днем в глибині країни?

- Я відчуваю себе такою забавною, якщо на мені немає мого обличчя, - відповіла Джейн, дістаючи губну помаду і накрашуючи губи, які вже були і так сильно накрашені.

- Ви не виглядали б такою забавною, якби не робили цього.

Джейн видала глибокий горловий смішок.

- Люба, яка ви мила зі мною, але я все одно полюбляю вас.

Пані Хендерсон не була позбавлена почуття гумору.

- Ви такі вульгарні, що сусіди не можуть звільнитися від думки, що, мабуть, між мною і одним з єгерів сталася невелика дурість, і це не дуже добре для мене, так як мені було всього дев'ятнадцять, коли ви народилися.

- А було, мати?

Пані Хендерсон і Мей вибухнули сміхом.

- Ви дурочка, Джейн. - Пані Хендерсон насипала ложки чаю в чайник і налила туди гарячої води. - Вони не затримаються надовго, чи не так? Хто грає?

- Батько і Томмі грають проти Діка Марі і Дори.

- Тоді чому б Джиму не піти і не випити з нами чаю?

- Дійсно, чому? Ви ж не думаєте, що він зможе відірватися, коли Дора на корті.

- Не будьте такою дурною, Джейн, - сказала пані Хендерсон трошечки уїдливо.

Джейн міцніше встановила своє скло в оці.

- Люба, від вас нічого не приховаєш. Я знаю, що з вами мені ніколи нічого не сходе з рук. Я не знаю, чи закохана Дора в Джима, але я знаю, що Джим так сильно закоханий в неї, що не може дивитись прямо. І ви теж це знаєте.

Пані Хендерсон перемішувала заварку, а її дочка та невістка з цікавістю дивилися на неї. Вона злегка знизала плечима.

- Йому всього двадцять один, бідному ягняті. Він забуде її, коли повернеться в Оксфорд.

- Вам би не дуже сподобалося, якби він поїхав і одружився з іноземкою, чи не так?

- Навіть іноземці - люди, дорогенька, - сказала пані Хендерсон, з тим, що для неї було значною уїдливістю. - Я помітила, що дещо ми, англійці, схильні забувати.

Джейн випросталася на стільці.

- Ви хочете сказати, що не будете заперечувати?

На мить пані Хендерсон замовкла, а коли заговорила, це було більше схоже на те, що вона говорила сама з собою, аніж відповідала Джейн.

- Вона гарненька і розумна. Мені страшенно шкода її. Вона одна на цьому світі. У неї немає дому, і у неї немає країни. І той кошмар, що її батька вбили в концтаборі!

- І все ж вона німкеня. Якщо спалахне війна, ви не зможете утримувати її тут.

- Ваш батько каже, що війни не буде. Він каже, що точно знає, що, коли дійде до справи, Гітлер відступить.

- Батько не хотів би, щоб Джим одружився з Дорі.

Пані Хендерсон перевела свій лагідний погляд з Джейн на Мей, а потім з Мей на Джейн.

- Я дивуюсь. Мей заміжня вже вісім років і в неї немає ніяких дітей. Ви також не маєте, Джейн.

- Що ви пропонуєте мені з цим робити? Найняти нового шофера? - запитала Джейн.

Пані Хендерсон, занурена в свої думки, не звернула уваги на це легковажне зауваження.

- Ми володіємо цим місцем вже двісті років. Це гордість серця вашого батька. Я не думаю, що він сильно заперечував би проти того, з ким одружиться Джим, аби тільки у нього були діти, які могли б продовжити.

Вона кинула погляд на благородний фасад великого будинку, а потім її очі пройшлися по англійському саду з італійським фонтаном, статуями, доріжками з трави і різнокольоровими квітами, поки вони не зупинилися на парку за ним. Там росли дерева, такі ж старі, як і будинок. Під покровом величезного дуба лежали корови. Наскільки вистачало очей, це була земля Хендерсонів. Це робило їх бідними, щоб утримувати цей величезний будинок і цей величезний маєток. Але вони любили свій будинок, вона і її чоловік, і навряд чи знайшовся б орендар, який не обробляв би землю, яку не обробляли його батько, дід і прадід до них. Вони були готові пожертвувати собою, щоб передати своїм спадкоємцям в цілості будинок і землю, які вони зберігали.

Джейн збиралася говорити, коли побачила, як генерал проходить через ковані ворота.

- Ось вони, - сказала вона.

Генерал Хендерсон був високим чоловіком, струнким і підтягнутим, з покритим зморшками бронзовим обличчям і білим волоссям, якого ви ніколи не могли прийняти ні за кого іншого, крім як за військового. Навіть у тенісних речах він примудрявся виглядати доглянутим, і ви могли здогадатися, що він вередував щодо свого одягу. Його манера була жвавою та авторитетною, але ви не могли знати його довго, не виявивши, що це було, як би, професійне маскування і що в душі він був доброзичливою, легковажною людиною; він був хоробрим і чесним, але у нього була вузькість його касти та покликання, і він мав швидше здоровий глузд, аніж розум. Він міг легше пробачити поранення, ніж соціальну помилку. Ви могли покластися на нього в смерті, але не завжди могли покластися на нього, щоб він зробив мудру справу. Він піднявся на терасу у супроводі двох синів, а за мить з’явився Йен Фостер, чоловік Джейн, разом з Діком Маррі, управляючим генерала. Між ними була дівчина, про яку говорили пані Хендерсон та її дочка. Дорі Фрідберг було двадцять. У неї було дуже світле волосся, великі блакитні розумні очі і шкіра медового кольору. Вона була стрункою, але з повними грудьми, і її вишукана маленька голова була гордо встановлена на прекрасну шию. Незважаючи на світле та здорове сяйво її молодості, у твердості її підборіддя, у рішучості її рота та неповторному спокої в її очах, коли вона не говорила, було щось таке, що натякало на сильну волю. Джейн, яка відчула до неї інстинктивну неприязнь, сказала своєму чоловікові:

«Я б не довіряла їй ні на п’ядь. Вона буде демоном, ця дівчина, якщо вона буде розбуджена».

Але Джейн помилилася, сказавши, що Дора німкеня; вона була австрійкою. Хендерсони зустрілися з нею в Кіцбюйлі в австрійському Тіролі зимою, що передувала аншлюсу. Вона зупинилась з матір’ю у тому самому готелі, де перебували вони. Фрау Фрідберг була жінкою видатної зовнішності, і пані Хендерсон, яка не була байдужою до таких речей, не здивувалася, дізнавшись, що вона з хорошої родини. Вона мало говорила про свого чоловіка, адвоката, і пані Хендерсон здогадалася, що він був нижчого класу за її власного. Цілком ймовірно, що після розорення Австрії вона була рада вийти заміж за будь-якого чоловіка, який запропонував би їй безпеку. Двом хлопчикам, Джиму і Томмі, сподобалася гарна, жвава дівчина, і Джим вирушав з нею на тривалі екскурсії. Вона була прекрасною лижницею. Через рік вона написала пані Хендерсон, що її батько помер у концтаборі і вона хоче приїхати до Англії на роботу. Вона не зважає на те, щоб це було, і попросила пані Хендерсон допомогти їй щось знайти. Пані Хендерсон, повна жалю, порадившись з генералом, написала у відповідь, попросивши Дору залишитися з ними, поки вони будуть підшукувати. Але в той час було нелегко знайти роботу для австрійського біженця. Дора вміла готувати і була цілком готова піти працювати прислугою, але Хендерсонам ця ідея не сподобалася, і більше того, вони подумали, що в такій ситуації її краса неминуче повинна піддати її неприємностям. Вони благали її почекати, поки не підвернеться що-небудь підходяще для її освіти і культури. Поки вона чекала, вона постаралася стати корисною. Генерал був мировим суддею і головою місцевої ради графства; а пані Хендерсон, дуже зайнята добрими справами, перебувала в багатьох комітетах; вони визнали дуже зручним мати під рукою старанну і розумну секретарку. Із Джимом в Оксфорді і Томмі в школі вони місяцями залишалися на самоті, і присутність цієї чарівної дівчини оживляла великий, величний будинок. Генерал запропонував їй залишатися з ними необмежено у часі. Вона прийняла це з вдячністю, яка зворушила їх. Хендерсони прийняли її з-за доброти, яка була для них природною, але незабаром вони подивилися на неї зі справжньою любов'ю. Вона стала членом сім'ї. У серці пані Хендерсон вона зайняла місце двох дочок, які народилися поміж Роджером і Джимом, і чию смерть у дитинстві вона все ще оплакувала.

Пані Хендерсон почала розливати чай.

- Як ви зіграли, Томмі?- з посмішкою запитала вона неохайного, скуйовдженого маленького хлопчика, який був її молодшим сином, коли він сів за чайний стіл.

- Наче ногою, - відповів він своїм високим голосом. - Ми тільки що розбили їх.

- Якби ви були у своїй грі, ми б, напевно, мали шанс на успіх, я вважаю - сказав Дік Марі, вишкіривши зуби.

- Не розказуйте казки.

Він простягнув тонку руку і взяв великий шматок торту.

- Спочатку хліб з маслом, дорогий, - сказала його мати.

- Що за життя!- пропищав він. - Я думав, що на канікулах у мене повинно бути невеличке щастя.

Він уважно оглянув тарілку і вибрав самий маленький шматочок, який зміг знайти.

- У вас огидне життя, старина, чи не так? - посміхнувся генерал.

Пані Хендерсон кинула на сина погляд, повний ніжного задоволення. Він був по роках молодшим з її дітей, і вона кохала його до нестями. Було в його худих ногах і руках, в цьому тонкому тілі і в цьому гладкому забавному личку щось таке, що стискало її серце. Вона відчувала, що повинна бути постійно насторожі, щоб не зіпсувати його. Але він так швидко ріс, здавався таким тендітним і ніколи не сидів на місці, з ранку до вечора зайнятий то одним, то іншим, що іноді їй ставало страшно; вона не знала, що буде робити, якщо з ним що-небудь трапиться.

Коли Дік Маррі прийшов на терасу разом з іншими, він швидко озирнувся, а потім рушив, як ніби збираючись сісти на вільний стілець поруч з Мей; але вона кинула на нього погляд, і, можливо, в ньому було якесь послання, тому що він передумав і сів поруч з пані Хендерсон. Джейн, пихкаючи цигаркою, помітила це. Вона задумливо подивилася на нього. Хлопець вельми приємною зовнішності. Він був молодий, на чотири або п'ять років молодший за неї, але його волосся, густе і хвилясте, було передчасно посивілим; і це, з його засмаглою, без зморшок шкірою, було особливо привабливим; від цього його прекрасні блакитні очі здавалися ще блакитнішими, ніж були насправді, а вії темнішими. Риси його обличчя були не особливо гарні, швидше грубуваті, але коли він посміхався, то показував ряд дуже білих, правильних зубів. Він був досить міцної статури, з широкими плечима і не вище середнього зросту. У його блакитних очах був чарівний вогник, а на обличчі - вираз величезної добродушності. Він всім подобався; у ньому було так багато життєвої сили, що вам було приємно бути з ним; і якщо в ньому було щось агресивно-тваринне, це було так здорово, це поєднувалося з такою дружелюбністю і простотою природи, що це не було образливим, а тільки бадьорило.

- Гадаю, чудовий коханець, - розмірковувала Джейн.

З сардонічною посмішкою на накрашених губах вона перевела погляд на чоловіка. Йен Фостер опустив своє величезне тіло на ротанговий стілець, і він заскрипів під його двома сотнями фунтів. Це був величезний червонолиций чоловік з гучним розкотистим голосом, і його огрядність була ганьбою. Він узяв носовичок і витер лоба.

- Я не знаю, чому вам повинно бути жарко, - їдко сказала йому Джейн. - Ви не грали.

- Вони всі бігали так енергійно, що з мене капав піт при одному погляді на них. Це викликало у мене таку спрагу, що, якщо я не вип'ю віскі з содовою, я знепритомнію.

- Ви будете пити чай, Йен, - твердо сказала його дружина. - І якби ви самі побігали трохи більше, ви могли би позбутися цього жахливого жиру.

- Що там Соломон сказав про бурчання жінки?

- Нічого, - парирувала Джейн. - Він сказав, що доброчесна дружина вище рубінів.

- Беручи до уваги, що ви роками явно мені зраджували , я не бачу, як це стосується вас, Джейн.

- Що ви очікували, одружившись на гламурній дівчині?

- Ідіоти, - сказала пані Хендерсон, обкутуючи їх обох своєю ласкавою посмішкою.

Вони звикли чути, як Йен і Джейн говорять обурливі речі один одному; вони сперечалися протягом усього дня, і коли один брав гору над іншим, він сміявся від радості. Ніхто краще за пані Хендерсон не знав, як сильно Джейн кохала цього огрядного, грубого, балакучого чоловіка і наскільки він був відданий простому, незграбному створінню, яке за допомогою якоїсь дивної примхи природи була її дочкою. Хоча він постійно приходив у розлюченість з нею, коли він ображав її лайкою неймовірного шаленства, він повністю залежав від неї і без неї був розгублений. Для нього вона була найвеличнішою жінкою у світі, найвеселішою, найрозумнішою і найвідданішою. Вони обоє були коміками, і їхній шлюб був ідеальним.

Генерал подивився на свій годинник.

- Де в біса, той негідник Роджер? - запитав він. - Він уже мав би бути тут.

- Він скоро буде, - відповіла пані Хендерсон. - Його секретар зателефонував з Військового відомства дві години тому, щоб сказати, що він тільки но вирушив.

- Ви будете раді бачити його, Мей, чи не так? - сказала Джейн.

Мей трохи почервоніла.

- Звичайно, - усміхнулася вона. - Після п'яти місяців.

- Я думаю, він принесе всі останні новини, - сказала Дора.

Це був перший раз, коли вона заговорила. У неї був приємний голос і лише слід німецького акценту. Генерал обернувся до неї з доброзичливою посмішкою на худому, побитому погодою обличчі.

- Повірте мені на слово, Дора, вам нема чого тривожитися. Війни не буде. Чеймберлейн збереже нас від цього, як він зберіг нас минулого року.

- Вам буде трохи незручно, якщо буде війна, чи не так, Джиме? - спитала Джейн.

Він холодно подивився на неї.

- Зовсім ні.

- Ви все ще пацифіст, чи вже ні?

Генерал перевів очі донизу злегка нахмурившись, а пані Хендерсон роздратовано зиркнула на дочку. Погляди Джима були предметом, який вона намагалася тримати осторонь розмови. Джим та його батько вже мали кілька дискусій щодо цього, і вони наговорили один одному речі, які краще було б залишити не сказаними. Чому вони не могли зрозуміти, що він ще хлопчик, йому всього лише двадцять один рік, і в його віці було природно мати екстравагантні думки? Він поміняє їх, коли підросте і дізнається щось про життя. Його пацифізм був подібний до його комунізму, лише вираз природного ідеалізму молодості. Ну, вам треба було тільки подивитися на нього. Він був такий же високий, як і його батько, широкоплечий і добре фізично розвинутий, з красивим чуйним обличчям, більш чутливим, ніж у Роджера, але з тією ж сімейною подібністю. У ньому не було нічого слащавого чи ненормального; насправді він був високий духом, мужнім юнаком. Хоча він був прекрасним спортсменом, який веслував у коледжі та грав у гольф за свій університет, він був старанним робітником. Він був єдиним з її дітей, кого цікавили книги самі по собі. Роджер також був чудовим читачем, але він читав лише те, що безпосередньо стосувалося його роботи; він мав розум з вузьким кругозором; Джим був хлопцем із широкими інтересами, і, навіть враховуючи пристрасність матері, пані Хендерсон відчувала себе виправданою, покладаючи великі надії на його майбутнє. Він добре навчався в школі, він добре навчається в Оксфорді; він був хорошим оратором і збирався стати юристом; не можна було знати до якої висоти він може піднятися. Але, звичайно, він повинен бути розсудливим. Пані Хендерсон захотіла почути, що Джим відповість на навмисне провокаційне запитання Джейн. Він повернувся до неї серйозний; він говорив не з агресивністю, а з твердістю, яка вражала. Він подивився Джейн прямо в очі.

- Так, я все ще пацифіст. Війна нічого не вирішує. Це не тільки несправедливий бізнес, але і дурний бізнес. В Оксфорді нас багато, і якщо буде війна, ми відмовлятимемось у боротьбі.

- Ви кажете це зараз, дружище, - втрутився Йен, з толерантною усмішкою на своєму товстому червоному обличчі, - але якщо розпочнеться війна, ви зміните свої погляди. Небеса знають, не хочу війни, але якщо вона все-таки настане, я збираюся в ній брати участь.

- Не будь таким дурним, Йен, - вигукнула Джейн. - Ви занадто старий для боротьби і занадто жирний.

- Ви зобов’яжете мене, якщо триматимете свою пащу закритою, люба? - відповів він.

Очі пані Хендерсон блукали повз англійського саду до парку за його межами. Пізнє сонце купало його в золотій красі. Дерева, сучкуваті дуби з їх темним листям, пишна зелень лугових угідь та блиск озера - о, це було чудово. Жоден подих вітру не ворушив листя. Це справляло у вас враження такого досконалого, такого райського спокою, що ви відчували, що він повинен тривати вічно. У вас було особливе відчуття, що мить ніколи не пройде, корови, що лежать під дубами, ніколи не встануть на ноги, а ніч ніколи не настане. Час, ніби втомився від його неспокійного блукання, зупинився. Пані Хендерсон тихо зітхнула.

- Коли я сьогодні вранці ходила в село з усіма такими щасливими, доброзичливими та задоволеними, і коли я дивлюсь на цю мирну сцену з усіма вами тут, я не можу повірити, що є навіть можливість війни.

Але Джим все ще твердо тримав на Джейн свої серйозні очі.

- Чи є ще запитання, які ви хочете мені поставити? - він сказав.

- Ні, немає, - різко сказала пані Хендерсон. - Дайте мені хоча б один день без суперечок.

Дік Маррі з його доброю вдачею і тактовністю кинув невимушену репліку в розмову, яка була на межі втрати приємності.

- Щасливому Роджеру вдалося, пані Хендерсон. Для вас було б розчаруванням, якби він не повернувся вчасно.

- Це було б. Це жахливо сентиментально і старомодно з мого боку, але я повинна визнати, що для мене дуже важливо мати мою родину біля себе на день народження.

- Будемо сподіватися, що Роджер не буде настільки до біса таємничим, який він зазвичай, - сказав Йен.

- Ну, він сищик, чи не так? - пропищав Томмі. - Якщо ви сищик, то ви мусите бути таємничим.

- Я б хотів потрапити до Департаменту розвідки, - продовжив Йен. - Це якраз такий вид роботи, який мені підходить.

- Що, в ім'я всього святого, змушує вас так думати, Йен? - вигукнула Джейн, втупившись на нього своїм моноклем. - Їм потрібні мізки для цього, мій хлопчик, мізки.

Він голосно розреготався. Вона дала йому можливість, і він швидко скористався нею.

- Я припускаю, ви гадаєте, що якщо б я мав іскру розуму, я б не одружився з вами, і я не впевнений, що ви до біса не маєте рацію.

Але перш ніж Джейн встигла придумати нищівну відповідь, пані Хендерсон скрикнула.

- Роджер!

Він стояв перед одним з відкритих французьких вікон, які вели з великого залу будинку на терасу. Він увійшов так тихо, як мав звичку, і спостерігав за ними з веселою посмішкою. Він підійшов і, обійнявши матір, тепло поцілував її. Томмі підскочив і розкинув свої руки навкруг нього.

- Ви ще не надто старий, щоб поцілуватися, чи не так, дружище? - сказав Роджер, ніжно обіймаючи його.

Потім він повернувся до дружини. Побачивши його, вона встала і доклала руку до серця, немов намагаючись зупинити його биття. Її бліде обличчя стало ще блідіше. Коли він поцілував її, вона злегка відвернула рот, так що його губи торкнулися тільки її щоки.

- Привіт, Мей. Ви виглядаєте чудово.

- Була приємна подорож, Роджер? - вона запитала.

- Не так вже й погано. Трохи потрусило.

Він привітався з іншими, а потім його погляд впав на незнайомку.

- Це Дора Фрідберг, - сказала пані Хендерсон. - Я забула, ви не були тут з тих пір, як вона живе з нами. Вона мені дуже допомогла.

- Мей написала і повідомила, що у вас гостює подруга.

- Генерал і пані Хендерсон були напрочуд добрі до мене, - сказала Дора з легкою посмішкою.

- Нісенітниця, моя люба, - сказав генерал. - Я не знаю, що б ми робили без вас в цьому величезному сараї, де крім моєї дружини і мене, ніхто не живе в ньому.

Роджер повернувся до матері і вивудив з своєї кишені маленьку коробочку.

- Я привіз вам подарунок з Варшави, кохана. Поздоровляю і зичу вам багато років життя.

Він знову поцілував її. Це була старовинна брошка, і пані Хендерсон, почервонівши від задоволення, одягла її. Роджер був її старшим і найулюбленішим сином. Він був спадкоємцем цієї власності. Вона дивилася на нього зараз, коли він пив чай і їв торт, невимушено розмовляючи, і з гордістю подумала, що він показний чоловік. Він теж був високим, широкоплечим і добре складеним, але його обличчя було більш владним, ніж у батька або Джима; в його чітко окреслених рисах була рішучість, навіть суворість, а очі були проникливими і спостережливими. Час від часу вони на мить зупинялися на Дорі, і пані Хендерсон знала, що він оцінює її. Коли він поїв, вона запитала, чи не хоче він піти і надіти що-небудь більш прохолодне, тому що на ньому був синій саржевий костюм.

- Ви і, Мей, маєте свої звичайні кімнати.

- Я не проти дати вам урок тенісу після того, як ви перевдягнетесь, - сказав Томмі з усмішкою.

- Це дуже мило з вашого боку, дружище, - посміхнувся Роджер. - Боюся, я не можу залишитися, мати. Мені потрібно повернутися в місто після обіду.

- О, Роджер.

- Я не хотів зовсім пропускати ваш день народження, кохана, але я по вуха зайнятий роботою у Військовому міністерстві.

Генерал відсунув стілець і піднявся на ноги.

- Пішли зі мною в бібліотеку, Роджер, - сказав він. - Я хочу поговорити.

- О, Джордж, він хоче поговорити з Мей, - сказала пані Хендерсон. - Він так давно її не бачив.

- Дайте мені посидіти з ним півгодини, Мей. Після цього він буде у вас стільки, скільки ви забажаєте.

- Звичайно, - відповіла вона.

Коли генерал і Роджер залишили їх, Дік Маррі встав і оголосив, що йому пора йти.

- Хіба ви більше не збираєтеся грати в теніс? - вигукнув Томмі.

- Боюся, я не можу. У мене є робота в селі.

- Чи не могли б взяти записку від мене, - сказала Мей. - Я піду і принесу її. Я принесу її до вашої машини.

Вона увійшла в будинок. Дік сидів за кермом, коли вона вийшла з парадних дверей з конвертом в руці.

- Ви виглядаєте жахливо блідою, люба, - сказав він тихим голосом, коли вона простягнула його йому.

- Я нервую, це природно.

- Я хотів би бути з вами.

- Я повинна зробити це сама.

На його добродушному засмаглому обличчі був заклопотаний вираз, а його прекрасні блакитні очі з темними віями були змученими. Вона посміхнулася.

- Не дивіться так стурбовано. Я впораюся. Вам краще уїхати.

Заводячи машину, він глянув на конверт, який вона йому дала. Він побачив на ньому своє власне ім'я, нашвидкуруч написане. Виїхавши з воріт парку, він зупинив машину і розкрив лист. Всередині був аркуш паперу для нотаток, на якому олівцем було написано всього три слова.

«Я вас кохаю».

2

Мей пішла в свою кімнату. Вона хотіла зібратися з думками. Вона хотіла бути впевненою, що скаже саме те, що вирішила сказати. Тремтіння пробігла по її спині, і серце, здавалося, пропустило удар, коли вона подумала про майбутнє її випробування. Але вона була сповнена рішучості пройти через це. Нарешті вона почула, що Роджер зайшов у суміжню кімнату.

- Мей, - покликав він.

- Я тут.

Він увійшов.

- Я шукав вас.

- Присядьте, будь ласка. Я хочу з вами поговорити.

- Це мене влаштовує, - весело відповів він. - Боже, як добре знову бути вдома. Мати виглядає чудово, чи не так? І Томмі росте. Він буде такий же високий, як Джим, коли повністю виросте.

Вона неухильно дивилася на нього, хоча серце зараз билося швидко. У неї горло пересохло. Було жахливо так боятися. Єдине, що треба було - стиснути зуби і кинутись на це стрімголов. Вона знала Роджера досить добре, щоб усвідомлювати, що марно ходити колом та навколо.

- Роджер, я хочу, щоб ви дозволили мені розлучитися з вами.

- Мей, - скрикнув він.

Він дивився на неї з жахливим збентеженням.

- Будь ласка, не говоріть. Я хочу, щоб ви мене вислухали. Ви завжди були добрим до мене. Я не маю ніякої провини перед вами. Просто я так більше не можу продовжувати. Я так страшенно самотня.

Його очі раптом засмутилися.

- Моя люба.

- Я не звинувачую вас у цьому. Я знаю, що це не ваша провина.

- Я знаю, що я дуже далеко. Я б повіз вас із собою, якби міг, але не можу. У мене дуже своєрідна робота, і я маю бути повністю самостійний.

- Я це розумію.

- Ви маєте знати, що я кохаю вас, Мей.

Вона подарувала йому слабку іронічну посмішку. Найгірше було позаду, і тепер у неї нерви були під контролем.

- Я думаю, що ви справді кохаєте по-своєму. Але це не те, яке приносить мені багато щастя. Ви кохаєте мене так, як любите старий костюм, тому що в ньому почуваєтеся зручно. Вам подобається думати про те, що я сиджу у квартирі і готова вітати вас, коли ви повернетеся з однієї зі своїх таємних робіт.

Він незручно засовався на стільці.

- Ви змушуєте мене почуватися жахливо егоїстичним.

Вона похитала головою.

- Небеса знають, що ви не такий. Я знаю, що ваша робота важлива, і ви в ній дуже хороші. Моя невдача, що у вашому житті для мене немає місця, а просто сидіти і чекати. Ось що я роблю роками - чекаю. Мені це набридло.

Він зробив дивний маленький рух руками, а потім стиснув їх разом. Він ніби розгубився, але не хотів зраджувати себе. Мей це помітила і гірко подумала, наскільки добре цей інстинктивний подавлений жест розкриває їхнє подружнє життя. Вона сумно дивилась на нього.

- Вам не приходило в голову, що після восьми років заміжжя я все ще досить боюся вас?

- О, Мей, які жахливі речі кажете, - вигукнув він.

- Це факт. Вам не здається це жалюгідним? Бачите, я вас не знаю. Я знаю тільки ту половину вас, яку ви вирішили мені показати. Я не впевнена, що у вас немає іншої половини, яка була б жорстокою і нещадною.

Він швидко відвів погляд, ніби в його душі було щось таке, чого він не хотів, щоб вона побачила.

- Ви, здається, ніколи не можете розслабитись. Ви не здатні до інтимної близькості.

Він повернувся до неї, і на його вустах була добродушна посмішка.

- Чи не виглядаєте ви досить мелодраматичною, моя люба? Я завжди дивився на себе як на дуже простого хлопця. Я намагаюся виконувати свій обов’язок і хочу виконувати свою роботу якнайкраще.

- А ваша робота - найважливіше у вашому житті, чи не так? Вона важливіша, ніж я.

- Чи потрібно відповідати на це запитання? – хихикнув він.

- Я б хотіла.

- Я б не був би високої думки про хлопця, який дозволив би своєму коханню до дружини перешкоджати йому у виконанні свого обов'язку. Ви б хотіли, щоб я був іншим ?

Вона зітхнула.

- Я поняття не мав, що ви не була так само щаслива, як і я, - продовжив він.

- Якби ви не були настільки поглинений своєю роботою, ви б давно помітили, що щось неправильно.

- Ви не можете очікувати, що я кину свою роботу.

- Звичайно, ні.

- Тоді що ви хочете, щоб я зробив?

- Ви нічого не можете зробити. Я хочу жити. Я хочу бути щасливою. Мені двадцять вісім, Роджер; якщо я зараз не розірву стосунки, буде занадто пізно.

Вона бачила, що він глибоко засмучений, і їй було боляче завдавати йому біль, але в той же час вона відчувала, що він вважає її нерозумною. Він не зрозумів. Він шукаюче подивився на неї, і вона почервоніла.

- Ви закохана в когось іншого?

- Так

Він на мить завагався. Його очі, здавалося, намагалися проникнути в саму глибину її душі.

- Ви не могли б сказати мені, хто це?

- Дік Маррі.

- Дік?

Його крайнє здивування було явним по його обличчю і тону. Вочевидь, Дік був останньою людиною на світі, від якого він очікував, що у неї виникнуть до нього будь-які почуття.

- І він закоханий в вас?

- Так.

Деякий час він мовчав. Вона знала, що він ненавидів сцени, і знала, наскільки великим був його самоконтроль. Йому було б соромно показати свої емоції. Він дістав цигарку і неквапливо закурив.

- Деяким хлопцям завжди щастить, - сказав він нарешті. - Йому більше нічого робити в цьому світі, крім як бути приємним.

Уїдливість в його тоні змусила її почервоніти, і вона була готова дати йому різку відповідь. Але вона стрималася; вона була сповнена рішучості не сердитися. Було б жахливо, якби вони почали говорити один одному жорстокі і гіркі речі. Вона змусила себе злегка посміхнутися.

- Він найкращий управляючий, який коли-небудь був у вашого батька. Він єдиний, хто коли-небудь робив маєток прибутковим.

- Він дуже хороший управляючий. Я знав це. Ось чому я влаштував його на роботу.

Тепер була її черга кинути на нього шукаючий погляд.

- Він мені не коханець, ви знаєте.

- Мені ніколи і не приходило в голову, що він був таким. Може, я і не дуже добре вас знаю, кохана, але, принаймні, я знаю, що ви ніколи не зможете нічого зробити нишком.

- Дік теж не став би. Це не наша вина, Роджере. Ми не хотіли закохуватися один в одного. Ми нічого не могли з собою вдіяти. Він всім зобов'язаний вам. Він знає, що підвів вас.

- Він дуже хороший хлопець, і в ньому багато чарівності. Вас часто зводили разом; думаю, я не повинен дивуватися, якщо ви закохалися в нього

- Я знаю, що він не такий розумний, як ви. Перед вами блискуче майбутнє. А він такий затишний, Роджере. Насправді я не дотягую до вашого рівня. Дік і я розмовляємо однією мовою.

- Як ви уявляєте, ви будете жити, якщо вийдете за нього заміж? Навряд чи він зможе залишитися тут в якості управляючого у мого батька.

- Він може знайти іншу роботу.

- Ви хоч уявляєте, як важко зараз влаштуватися на роботу?

- Це наші пошуки. Ми хочемо одружитися, як тільки ви дасте мені свободу.

Він встав і почав ходити туди й сюди по кімнаті. Він глибоко задумався. Він зупинився перед її стільцем.

- Це буде жахливий удар для моїх батька і матері. Я не можу уявити собі нічого, що вони ненавидять більше.

- Ваші батьки завжди були дуже добрі до мене, але я була б дурною, якби не знала, що розчарувала їх. Ваш батько так сильно хотів, щоб у мене був син. Коли вони відновляться від шоку, чесно кажучи, вони не будуть сильно заперечувати. Вони подумають, що ви знову одружитесь і наступного разу вам пощастить більше.

- Ви все владнали, чи не так?

- Я не думала ні про що інше протягом багатьох тижнів.

- А припустимо, я прийду до висновку, що це всього лише швидкоплинне захоплення, і відмовлюся дозволити собі бути розлученим?

- Я повинна буду піти і жити з Діком і змусити вас розлучитися зі мною.

Вона побачила, як він нахмурився, і майже посміхнулася, тому що дуже добре знала, про що він думає. Від однієї думки про скандал, який міг викликати такий крок, у нього мурашки побігли по шкірі. Але коли він заговорив, це викликало у неї шок, якого вона ніколи не очікувала.

- Я гадаю, що повинен сказати вам, що завтра німці вступають до Польщі, і через двадцять чотири години ми будемо у стані війни.

Вона перелякано скрикнула.

- Я нічого про це не говорив. Я думав, ви все скоро дізнаєтеся, і я хотів, щоб люба мати пораділа своєму дню народження. Дік в Територіальному відділку. Його негайно викликають. Це буде довга і жахлива війна. Ніхто не може сказати, що станеться з будь-яким з нас.

- О, як жахливо!

- Діка можуть вбити, або мене можуть вбити. Зараз не час думати про себе. Французи не готові, і ми не готові. Німці підуть на все, щоб вирвати швидку перемогу. Ми всі будемо в цьому брати участь, всі чоловіки і жінки в країні.

Мей спробувала взяти себе в руки, але не змогла. Вона почала плакати. Він м'яко поклав руку їй на плече.

- Може бути, що я був не дуже хорошим чоловіком. Бідолашна Мей. Я хочу, щоб ви була щаслива. Але чи не здається вам, що зараз настав момент, коли ми повинні забути про наші особисті інтереси? Я збираюся попросити вас заради вашого ж блага, заради всіх нас, почекати до закінчення війни. Тоді, якщо ви все ще будете тієї ж думки, я обіцяю, що зроблю все що можу аби надати вам вашу свободу настільки швидко наскільки буде можливо.

Вона глибоко зітхнула. Вона була розбита.

- Дуже добре, Роджере. Я зачекаю.

- Знаєте, люба, вам доведеться внести свою частинку, як і усім іншим.

- Буду рада допомогти.

- Ви можете відкласти це в глибині своєї свідомості, що я дуже сильно кохаю вас і завжди буду кохати, і немає нічого в світі, чого я хочу більше, ніж вашого щастя.

- Крім перемоги у війні? - іронічно посміхнулася вона.

- За винятком цього, так, - серйозно відповів він.

І з цією відповіддю вона побачила, що він більше не думає про неї. Вони сиділи мовчки.

- Чи не краще вам піти і відвідати свою матір? - сказала вона нарешті. - Якщо ви повернетеся сьогодні ввечері після обіду, у вас не буде іншого шансу поговорити з нею.

- Так, думаю, я маю піти.

Він неохоче відірвався від своїх роздумів і піднявся на ноги. Він на мить подивився на Мей; його очі були холодними, а губи тонкими. Вона знала, про що він думав: він був роздратований, що саме тоді вона внесла в його життя ускладнення, яке могло відвернути його від невідкладних справ, з якими йому належало розібратися. Це була не її провина; якби він тільки сказав їй раніше, що війна неминуча, вона б не заговорила. Вона б принаймні зачекала, щоб побачити, що станеться. Вона зітхнула. Вона припустила, що було б нерозумно очікувати, що в такій жахливій кризі її щастя буде здаватися йому особливо важливим. І, звичайно, її щастя не мало ніякого значення ні для кого, крім неї самої - і Діка.

Роджер попрямував до дверей, але, вже збираючись відкрити їх, вернувся. Він видав легкий смішок, і коли він заговорив, це було в тій яскравій, веселій манері, в якій він звик говорити. У той момент це, безумовно, вразило її.

- О, я мало не забув. Я вам теж привіз маленький подарунок з Варшави. Як тільки я це побачив, я зрозумів, що це якраз те, що вам сподобається.

Він дістав з кишені невеликий згорток, загорнутий в тонкий папір, і, розв'язавши його, простягнув їй довгий золотий ланцюжок незвичайної обробки.

- Якщо тільки мені не зраджує око, він старовинний.

- Він чудовий, - сказала Мей, коли він вручив його їй.

І він був таким. Він був або польський, або російський. Мей була зачарована його ніжною красою і зворушена тим, що він взяв на себе працю вибрати щось, що було їй так до смаку, але в той же час вона була сумно збентежена. Здавалося шокуючим прийняти від нього подарунок після того, що тільки що сталося між ними.

- Я не можу цього прийняти, Роджер, - жалібно вигукнула вона.

- Чому б і ні? Звичайно, ви повинні прийняти його. Він занадто хороший для Джейн, і я практично вирвав його у дружини французького посла. Вона була божевільною, щоб отримати його. Не будьте дурепою, Мей.

Він говорив з такою добродушністю, з такою легкою дружелюбністю, що вона не знала, що сказати. Вона сильно почервоніла.

- Дуже вам дякую. Це дивовижно люб'язно з вашого боку, Роджере.

- От хороша дівчинка.

Іронічний вогник з'явився в його очах, коли він кивнув і вийшов. Мей дивилася на двері, які він закрив за собою, як ніби могла бачити, як він йде по коридору в кімнату своєї матері. Вона знала, що його манери, майже веселі в останній момент, змінилися в той момент, коли він зник з її поля зору, і що на його обличчі знову з'явився суворий, насторожений вираз, який завжди з'являвся, коли він думав, що на нього ніхто не дивиться. Але чи думав він про неї, йдучи, чи про війну, що насувалася, вона не могла здогадатися; вона знала тільки, що, коли він увійде в вітальню своєї матері, не залишиться і сліду того, що він був стривожений або занепокоєний, і вона знайде його, як завжди, милим, чуйним і ніжно люблячим.

Мей зітхнула. Вона опустилася на стілець і неуважно втупилася у відкрите вікно. Вона ніколи по-справжньому не розуміла його. Він був дивною, витонченою людиною. Чи був він оманливим? Ні, було б несправедливо називати його так: він не прикидався, коли з такою приємною дружелюбністю дарував їй кольє, яке вона все ще тримала в руках, йому завжди подобалося дарувати їй подарунки, і він відчував все, що, здавалося, відчував; його невимушені, веселі, легкі манери були природні для нього; вони вселяли довіру, тому що були щирими. І все ж це була всього лише оболонка, що приховувала активну, розважливу настороженість всередині. Він був поглинений своєю роботою, і коли він зустрічав людей, він оцінював їх відповідно до того, яку користь вони могли б принести для її просування. Навіть коли він, здавалося, був весело занурений у світські задоволення, вона знала, що в глибині душі він прокручував звивисті схеми, які завжди придумував. Іноді вона відчувала, що єдине чисте задоволення, яке він коли-небудь відчував, було тріумфом, коли він зривав плани одного з можливих ворогів Британії або розкривав якийсь хитрий план, який міг виявитися невигідним для країни. Звичайно, його мотиви були патріотичними, ніхто не міг відчувати більш пристрасної любові до Англії, ніж він, але у неї була підозра, що в його натурі було щось безжальне і досить жахливе, що змушувало його отримувати особливе задоволення від своєї таємної роботи. Оскільки його мотиви були чистими, він дозволяв собі впиватися нечесними способами, якими, протиставляючи свій розум проти їх, він намагався боротися з хитрощами своїх супротивників. Це була гра, в яку він грав, ставкою в якій були безпека і свобода Англії, і він знаходив її настільки захоплюючою, що не міг зупинитися, щоб подумати про почуття інших. Те, що вона сказала, було правдою, в його житті для неї не було місця.

Мей гірко посміхнулася, подумавши, що колись уявляла, що кохає його. Тепер, коли вона знала, що таке кохання, вона дуже ясно зрозуміла, що не кохання спонукало її вийти за нього заміж. Це сталося так природно, що вона не могла звинувачувати себе. Її батько був убитий під час останньої війни, і її матір залишилася з трохи більше чим пенсія, щоб утримувати її. Вона була шкільною подругою пані Хендерсон, і коли мати Мей овдовіла, Хендерсони запропонували їй один з котеджів в селі. Це було всього за милю від Грейвні Холта, і дві сім'ї постійно бачилися. З самого раннього віку Мей знала, що її мати і мати Роджера хотіли, щоб вона вийшла за нього заміж. Вони обидві надавали великого значення родині, а батьки Мей, хоча і були бідні, мали, як відомо, хороші родинні зв'язки у вищому світі; і пані Хендерсон була занадто безкорислива, щоб турбуватися про те, що її сподівана невістка була без гроша в кишені. Роджер виріс у високого симпатичного парубка, і коли він приїздив додому на канікули, спочатку зі школи, а потім з Сендхерста, вона перейнялася до нього дівочим ентузіазмом. Вони були як брат і сестра разом. Як не дивно, тоді між ними встановилася більша близькість, ніж коли-небудь після того, як вони одружилися. Вона обожнювала його так само, як обожнювала його мати, але тепер вона знала, що в її почуттях до нього не було кохання. Це було захоплення школярки хлопчиком, молодою людиною, на п'ять років старшого за неї.

Пані Хендерсон завжди полюбляла її, і їй було приємно, що дівчинка захоплюється сином, яким вона так пишалася. Вона поводилася з нею так, ніби розуміла, що вона майбутня господиня будинку. Вона доклала всіх зусиль, щоб вселити Мей своє власне почуття до цього благородного величного будинку. Вона змусила її полюбити його красу. Вона навчила її цінувати цінні предмети меблів і розповіла їй історії предків, чиї портрети висіли на стінах. Вона наповнила її власним жахом, коли економічні труднощі змусили генерала продати Філіппіно Ліппі і Гойю. Не можна було очікувати, що молода дівчина не буде засліплена злегка збляклою пишністю, яка оточувала її, коли вона піднялася у великий будинок зі скромного котеджу у селі. Він здавався їй справжнім домом, і вона не могла втриматися від того, щоб не планувати, що буде робити, коли стане його господинею. Не могла вона залишатися байдужою і до загального почуття в графстві, що вже давно вирішено, що вона вийде заміж за Роджера. По сусідству були матері з дочками, які схилялися до думки, що Роджер міг би вчинити краще, ніж одружитися на злиденній дівчині загиблого морського офіцера, але оскільки здавалося, що з цим нічого не поробиш, вони вирішили поглянути на ситуацію романтично. Іноді Мей задавалася питанням, що про це думає Роджер. Він був легким і дружнім, він змушував її прислужувати йому, коли був хлопчиком, він грав з нею в теніс і гольф, коли вона стала старшою, він танцював з нею, він грайливо дражнив її, але він ніколи не подавав жодних ознак того, що він знав про плани своєї матері і її на їхнє майбутнє.

Потім померла її мати. Це було для неї жахливим горем, і вона не знала, як би перенесла його, якби пані Хендерсон не була так чудово добра до неї. У Мей тепер не було нічого, крім пенсії дочки офіцера, їй було дев'ятнадцять, і вона хотіла сама заробляти собі на життя. У неї була хороша фігура, і перше, що прийшло їй в голову, було те, що вона може стати манекенницею. Але пані Хендерсон і чути про це не хотіла.

До того часу Джейн вже була одружена, і пані Хендерсон наполягла на тому, щоб вона жила з ними до свого власного заміжжя. Саме тоді вона вперше відкрито виступила з планом, який до цього передбачався лише невиразно. Вона сказала Мей, що завжди кохала її як дочку і що її найзаповітнішим бажанням, як і у її матері, було, щоб вони з Роджером одружилися. Мей була занадто відкрита, щоб прикидатися здивованою, чого вона не відчувала.

- Я була б досконалою дурепою, якби не знала, що ви з мамою владнали це, коли мені було чотири, а Роджеру було дев'ять.

- Вам подобається Роджер, чи не так?

- Звичайно, подобається. З тих пір як я навчилася ходити, я вважаю його чудовим.

- Тоді що ж заважає вам одружитися якомога швидше?

- Тільки Роджер. Ми повинні дозволити йому сказати своє слово в цьому питанні, нерозумному бідоласі.

- О, але Роджер відданий вам.

- Він ніколи так не говорив.

- Я думаю, він вважав, що ви знаєте. Чоловіки схильні приймати багато чого як належне.

- Є обмеження.

- Ви б вийшли за нього заміж, якби він попросив вас, чи ні?

- Звичайно, я вийду. - Мей почервоніла. - Але, дорогенька, ви повинні пообіцяти мені, що не запропонуєте йому цього. Мені було нестерпно думати, що він одружується зі мною тільки для того, щоб доставити вам задоволення.

Пані Хендерсон посміхнулася.

- Моя люба, вам ніколи не приходило в голову, що ви виключно гарненька? Вам потрібно тільки трохи більше кольору, щоб бути шаленою красунею.

- Ви повинні пообіцяти мені це.

- Я розумію. Це дуже природно. Я обіцяю вам, що ніколи не скажу ні слова Роджеру. Я думаю, що він занадто розумний, щоб не побачити, що якщо він не схопить вас швидко, це зробить хтось інший. - Вона ніжно подивилася на Мей. - Я б віддала свого сина вам, ніж будь-кому в світі. Я знаю, наскільки ви хороша, і знаю, що ви не дура. Ви мила і ви - леді, а я досить старомодна, щоб вважати це важливим. Рано чи пізно Роджер увійде у власність, і якщо я все ще буду жива, мені буде втішно думати, що я можу безпечно передати це місце у ваші руки.

- О, дорогенька, не давайте нам рахувати наших курей до того, як вони вилупилися.

- У мене було щасливе життя, і я зараз не хочу нічого, окрім онука, якого могла б пестити на моєму коліні. У вас, напевно, будуть гарні діти, моя красуня.

Мей, хоча вона була ще молодою, дуже добре знала, наскільки сильним було бажання генерала та пані Хендерсон переконатись, що спадкоємство маєтку забезпечене. Багатство родини було розпочато не надто славним чином під час Реставрації розумним і пристосовницьким пастором, який одружився на бідній родичці великого лорда, у якого він був домашнім капеланом. Його покровитель вважав його корисним і просунув його по службі. Згодом він став єпископом і, коли його дружина померла, він дуже обачно одружився зі спадкоємицею багатої галантереї в місті. Коли син, якого вона народила йому, був у придатному віці, він одружився на іншому чималому багатстві, і саме цей син за правління королеви Енн побудував будинок, у якому з тих пір жили Хендерсони. Він служив в армії Малборо, і з одного боку каміна у великому залі, до портрету проникливого єпископа в повному канонічному одязі, повісив свій портрет у натуральну величину у військовій формі. З тих пір Хендерсони були військовими і сільськими джентльменами, і хоча ніхто з них особливо не відзначився, здебільшого вони вели себе гідно. Вони були порядними людьми, які виконували їх обов'язок перед своєю країною. Без сумніву, їм ніколи не приходило в голову, що Бог призначив їм щось інше, крім того, щоб вони дбали про свою власність, як личить хорошим землевласникам, сидіти на судейській лаві і засуджувати браконьєрів до покарань, встановлених законом, полювати на лисиць, стріляти фазанів, допомагати нужденним, вступати у шлюб відповідно до свого становища і вручати своїм спадкоємцям незменшене майно. І хоча з падінням вартості сільськогосподарської продукції їх дохід тепер страшенно зменшився, це все ще були думками генерала Хендерсона і його дружини. У Мей в дев'ятнадцять років не було причин вважати їх спірними.

Вона недовго очікувала цього, коли Роджер нарешті зробив їй пропозицію вийти за нього заміж. Він був вдома у відпустці на кілька днів полювання, і в один дуже дощовий день він сидів у бібліотеці на самоті. Мей жила у Хендерсонів вже кілька місяців. Вона випадково зайшла в бібліотеку, щоб замінити книгу, яку вона брала в свою кімнату. Вона підшукувала іншу.

- Чи можу я вам допомогти? - запитав він.

- Ні, не хвилюйтеся.

Вона знайшла книгу і вже збиралася вийти з кімнати, коли він зупинив її ще одним питанням.

- Що ви вибрали?

- «Хаджи Баба».

- Що змусило вас вирішити прочитати це?

- Ви говорили про це минулого вечора.

- Я забув. Вам це сподобається. Це дуже весело. - Він скористався випадком. - Цигарку?

- Ви хіба не працюєте?

- Я працюю вже кілька годин. Я думаю, що заслуговую відпочинку.

Вона взяла цигарку і, закуривши, сіла на підлокітник крісла, щоб показати йому, що збирається залишитися всього на хвилинку. Він подивився на неї зі злегка глузливим блиском в очах, який навіть тоді дещо збентежив її.

- Знаєте, Мей, ви страшенно симпатична.

- Дуже мило з вашого боку так сказати, - посміхнулася вона.

- Ви була досить жахливою, коли вам було тринадцять або чотирнадцять.

- Я знаю, якою була. Жахливою.

- Забавно, як дівчата змінюються, майже за день.

Вона не могла придумати, що на це відповісти, тому спробувала випустити колечко диму. Він спостерігав за нею.

- Не дуже хороша спроба.

- Огидна.

- Вам не здається, що саме час нам одружитися?

Її серце сильно вдарилося в груди, але вона продовжувала намагатися випускати кільця диму.

- Я не думала про це у всякому разі.

- Гаразд, так бажаєте?

Він встав з-за столу і стояв перед нею. Він злегка нервував, і це зворушило її.

- Я не можу уявити, що навело вас на цю думку.

- Це брехня. Ви ж знаєте, що я хотів одружитися з вами з тих пір, як мені виповнилося десять.

- Навіть коли мені було тринадцять і я була огидною?

- Зізнаюся, тоді я не так прагнув цього, - засміявся він. Але раптово він знову став серйозним. - Мей, я думаю, що ви наймиліша дівчина, яку я коли-небудь знав у своєму житті. Я вважаю за краще одружитися з вами, ніж будь-якою іншою у світі.

Була одна річ, яку він не сказав, І вона чекала. Її цигарка була докурена, і він взяв недопалок з її пальців. Він відвернувся, щоб покласти її в попільничку.

- Я страшенно закоханий в вас.

- Ви могли б сказати це раніше.

- Я думав, ви це знаєте. Це змушувало мене соромитися говорити про це так багатослівно.

Вона не знала, чому у неї на очах виступили сльози. Вона теж відчувала себе трохи сором'язливою, і це здавалося дещо зворушливим. Він побачив сльози, підійшов і сів поруч з нею на підлокітник крісла. Він взяв її за руку.

- Так що ви на це скажете?

Оскільки вона відчувала себе трохи істерично, вона засміялася.

- Звичайно, я вийду за вас заміж, Роджере. Не знаю, чи уразить це вас, але ви велика здобич.

Сміючись, він нахилився і поцілував її. З тих пір як він був хлопчиком, іноді, йдучи в школу або повертаючись, він цілував її в щоку так само недбало і безглуздо, як цілував Джейн, але ніколи раніше він не цілував її в губи. Це було дивне відчуття. Це змусило її почервоніти; його близькість була злегка бентежачою.

- Ходімо, - сказав він, піднімаючи її і ставлячи на ноги, - підемо і розповімо матері. Вона зрадіє до смерті.

Тінь роздратування промайнула в її свідомості від його прагнення зробити це. Їй би хотілося побути з ним наодинці хоча б кілька хвилин. Але вона придушила це почуття. Він був відданий своїй матері, і було цілком природно, що він відразу ж захотів доставити їй величезне задоволення, бо їй було б приємно почути, що вони заручені і збираються одружитися.

Вони повінчалися в сільській церкві і вирушили в Париж на медовий місяць. Мей ніколи раніше не була за кордоном, і їй це подобалося. Роджер добре знав Париж і вільно говорив по-французьки. Вони побували на Монпарнасі і Монмартрі. Вони їли в знаменитих ресторанах. Було весело гуляти з тими, хто знав всі тонкощі, і, звичайно, тому що вона знала його так довго і так добре, що відчувала себе з ним як вдома. У них було так багато спільних спогадів, що їм завжди було про що поговорити. Вони завжди були хорошими друзями. Єдина різниця полягала в тому, що вони спали в одній кімнаті. Мей, яка виросла в сільській місцевості і велика читачка, не була в невіданні щодо фактів життя; Роджер був люблячим, турботливим коханцем, і вона відчувала до нього дуже ніжні почуття, коли він лежав поруч з нею і тримав її в своїх обіймах. Щодо решти вона була рада і горда тим, що надавала йому задоволення, яке не зовсім розділяла. Вона була щаслива. Її забавляло, що він тільки зараз виявив, що у неї прекрасне тіло. Вона думала, що кохає його.

Після восьми років вона зрозуміла, що відчувала до нього захоплення, довіру, впевненість, прихильність, все, що завгодно, тільки не кохання.

Він вже був у Військовому міністерстві, і вони винайняли крихітну квартирку в Челсі. Було забавно обставити її зайвими меблями з Грейвні Холта, яку вони врятували з горищ. Вони почали жити подружнім життям. Роджер вирушав до Військового міністерства щоранку о десятій, а о шостій, коли його робота закінчувалася, йшов у свій клуб пограти в бридж протягом години або близько того, перш ніж повернутися до вечері. Іноді вони обідали поза домом або запрошували військових друзів Роджера і їх дружин повечеряти з ними; іноді вони ходили в кіно або в театр; але більшість вечорів вони сиділи вдома і Мей читала або грала в пасьянс, у той час як Роджер працював. Після перших кількох місяців, коли нова квартира, нові друзі та хвилювання життя в Лондоні були достатнім відволіканням, Мей почала знаходити, що не знає як вбити час. Вона пішла на систематичне дослідження міста; вона ходила по галереях і музеях; вона відвідувала церкви. Їй не те щоб було нудно; вона тільки відчувала себе трохи розчарованою. Вона очікувала більш повного життя. Але вона була розумною дівчиною і сказала собі, що все буде по-іншому, коли у неї народиться дитина; у неї буде багато справ, і вона більше не буде відчувати себе самотньою. Але, на жаль, не було жодних ознак того, що у неї буде дитина. Вона знала, як сильно Роджер хотів, щоб у неї була дитина, і знала, що його батьки з нетерпінням чекали звістки про те, що вона вагітна. Коли минув рік і нічого не сталося, вона обговорила це питання зі своєю свекрухою. Пані Хендерсон сказала їй, щоб вона не хвилювалася, вона була дуже молода, і їй не зашкодить почекати пару років; але вона бачила, що Мей турбується, і, щоб заспокоїти її, відправила її до фахівця. Він сказав їй, що ніщо не заважає їй мати дітей, і порадив набратися терпіння. Але коли пройшов другий рік і третій, вона більш ніж стривожилася і знову пішла до нього. Фахівець запропонував оглянути Роджера і після огляду оголосив, що в ньому немає нічого, що могло б пояснити її безпліддя; він дав їм певну пораду. Вони слідували цьому безрезультатно і з роками почали втрачати надію. Вони були нормальними здоровими людьми, але з якоїсь незрозумілої причини природа, здавалося, вирішила, що не повинно бути ніякого результату від їх з'єднання на сексуальному конгресі. Це засмучувало Мей не тільки через неї саму, але і тому, що, хоча він ніколи не згадував про її безпліддя, окрім як жартома, і залишався, як завжди, добрим, ніжним і ласкавим, вона знала, що Роджер був гірко розчарований; і, нервуючи, вона подумала, що генерал іноді дивиться на неї з чимось близьким до роздратування. Вона представила, як він обговорює це зі своєю дружиною.

- Боюся, нас обдурили, моя люба, - подумала вона про його слова.

І відповідь його дружини.

- Ну, Джордж, вона виглядала досить здоровою. Ось чому я заохочувала цей шлюб, я думала, що вона буде народжувати дитину раз на рік.

Звісно, вона була несправедлива. Вона знала це. Вони любили її такою, яка вона є, і жодним словом не давали їй відчути, що вона їх підвела. Але це було більше, ніж можна було очікувати від людської природи, щоб вони не горювали.

На початку свого заміжнього життя вона намагалася зацікавити себе роботою Роджера, але він не заохочував її.

- О, це всього лише рутинна робота, - сказав він, коли вона попросила його розповісти їй про неї. - Це тільки набридло б вам.

- Хіба ви не дозволите мені судити про це?

Він кинув на неї свій доброзичливий, грайливий погляд.

- По правді кажучи, практично єдина перевага яка у мене є у Військовому міністерстві , - це те, що я вмію тримати рот на замку, і, повірте мені, того, як деякі шишки стріляють собі в обличчя, досить, щоб у вас волосся встало дибки. І ви знаєте, після того, як я занурився в роботу з десяти до шести по самі вуха, я радий викинути це з моєї голови на решту дня. Як тільки я закриваю за собою двері свого кабінету, я ніколи не думаю про неї.

Вона знала, що це неправда; вона знала, що, коли він сидів у глибокому замисленні біля каміна і дивився на мерехтливе полум'я, його думки були зайняті проблемами, які займали його протягом дня. Але вона не наполягала. Згодом вона виявила в ньому деякі речі, про які ніколи не підозрювала. Одного разу вони зустрілися за вечерею з послом іноземної держави і його дружиною. Роджер сидів поруч з нею, і, на деякий свій подив, Мей побачила, що він пнувся зі шкіри, щоб бути з нею таким же чарівним, як він вмів. Вона ніколи раніше не бачила, щоб він приділяв будь-якій жінці більше уваги, ніж того вимагала ввічливість. Після вечері він знову сів поруч з дещо масивною красунею і відкрито фліртував з нею. Коли вони сіли в таксі, щоб їхати додому, Мей досить сухо сказала:

- Ви, здається, дуже добре ладили з дружиною посла.

Він захихикав, і навіть у темряві вона побачила блиск в його очах.

- Ви думаєте, я добре робив свою справу?

- Прекрасно.

- Бісова дурепа, вона думає, що чарівна. Я дав їй роботу.

- Я не зовсім розумію яку.

- Люба, це так само просто, як носик на вашому прекрасному обличчі. Її чоловік сказав їй качати мене, і я дозволив їй качати мене. Вона проковтнула все, що я їй сказав, і я впевнений, що сьогодні ввечері дроти зв'язку будуть зайняті.

Мей помовчала хвилинку.

- Ви були напрочуд переконливі.

- Я й сам думаю, що влаштував досить гарну виставу.

Іноді, коли Роджеру доручили більш відповідальну роботу, вони запрошували на обід військових аташе різних посольств. Він був такий відвертий, такий люб'язний, такий простодушний, що ніхто не міг припустити, що в усьому, що він говорив, був прихований мотив; і якщо в цьому веселому маленькому зібранні, збуджений вином і зігрітий власним добрим спілкуванням, він дозволяв собі натяк, який був майже необережністю, тільки Мей могла запідозрити, що це було розраховано. Тоді вона не знала, чи захоплюватися його проникливістю, чи бентежитися його дволичністю.

Одного ранку, відкривши газету, Мей побачила, що британський офіцер був заарештований і звинувачений у шпигунстві на користь Італії. Для неї це було своєрідним шоком, тому що одного вечора Роджер привів його на вечерю в їхню квартиру, і вона знайшла його дуже приємним. Протягом декількох днів люди не говорили ні про що інше. Цей матеріал був розміщений на першій сторінці. Але Мей поняття не мала, що Роджер якимось чином пов'язаний з цим, поки одного разу, зустрівшись за сніданком з його керівником, той не привітав її з хорошою роботою, виконаною її чоловіком.

- Я не впевнений, що ми коли-небудь зловили б цього негідника, якби не Роджер. Він працював кілька місяців, а коли закінчив, у нас були чавунні докази. Він добре попрацював.

Того вечора вона розповіла Роджеру те, що сказав його керівник.

- Насмілюся сказати, що я попрацював не так вже й погано. Не так-то просто було отримати докази на цього хлопця; він був обережний, як лисиця. Я повинен був бути уважним; одна помилка, і він перестрибнув би через Канал.

- Він здався мені досить милим, - сказала Мей.

- Він міг бути дуже забавним. Я бачив його досить часто. Він поняття не мав, що ми вийшли на нього. Бачили б ви його обличчя, коли його заарештували.

Роджер лиховісно захихикав.

- Що вони з ним зроблять?

- Я думаю, дадуть йому років десять. Я б його повісив.

Він сказав це так люто, що Мей здригнулася і подивилася на нього. Його очі були безжальні. Вона дрижала. Вона зрозуміла, що, якби це було необхідно, і він вважав себе виправданим, Роджер ні перед чим би не вагався.

Поступово Мей змирилася з монотонністю свого подружнього життя. Вона сказала собі, що чекала занадто багато. Нерозумно було скаржитися, тому що її дівочі мрії так і залишилися незадоволеними. Іноді вона думала про них з сумною посмішкою. У неї не було ніяких реальних причин скаржитися на свою долю. У неї був чоловік, який був відданий їй і пишався нею; всі говорили їй, що він блискучий, і здавалося, що його чекає блискуча кар'єра; він був добрий і уважний і був вірний їй. Він був дуже вдячний їй; з усіх питань, крім своєї роботи, він розмовляв з нею як чоловік з чоловіком і надавав значення її думці. У неї була приємна, симпатична квартира, і хоча вони були далеко не багаті, їй ніколи не доводилося урізуватися і економити, щоб звести кінці з кінцями. У майбутньому розташовувався Грейвні Холт, цей прекрасний будинок з усіма скарбами, що містяться в ньому, прекрасними садами і широко поширювальним парком, а також численними заходами, які має спричинити за собою володіння маєтком.

Після того як вони прожили в шлюбі чотири роки, Роджера послали до Японії в якості члена місії і він був відсутній три місяці. Це був перший раз, коли вони розлучилися, і через кілька тижнів вона відчула себе більш самотньою, ніж коли-небудь, і поїхала погостювати в Грейвні. Вона дуже легко увійшла в те життя, яке вела до заміжжя. На наступний рік Роджер знову поїхав до Ірану, потім відправився в Австралію, Єгипет і Туреччину. Він був явно радий бачити її, повертаючись з кожної подорожі, але через день або два впадав у свою стару манеру приймати її як належне. У неї виникло роздратоване почуття, що йому подобається повертатися до неї з чимось на зразок того почуття, яке він відчував, повертаючись до свого улюбленого крісла і зручності своєї старої куртки для гольфу. Він був поглинений своєю роботою більше, ніж будь-коли. Вона не могла не знати, що заради цього він був готовий без вагань пожертвувати її почуттями, її спокоєм, її благополуччям. Він часто залишався у Військовому міністерстві до одинадцятої вечора, телефонуючи за чверть години до вечері, щоб сказати, що не прийде додому і вона проводила вечір сама. По суботах, якщо він міг виїхати, вони їхали в Грейвні Холт, але там він був зайнятий своєю сім'єю, до якої його прихильність була глибока і віддана, і маєтком, до управління яким виявляв живий інтерес; вона відчувала себе для нього такою ж непотрібною, як і в Лондоні. Вона пішла в себе. Вона була не з тих жінок, які влаштовують сцени, і у неї вистачило розуму зрозуміти, що вони тільки розсердять Роджера. На що їй було скаржитися? Нічого, що можна було б виправити. Вона залишалася люб'язною, приємною, трохи мовчазною і жодним словом не видала, що у неї ниюча порожнеча в її серці.

Тоді помер управляючий генерала, і Роджер настійно рекомендував йому залучити свого старого друга на ім’я Річард Маррі. Він був у школі з Роджером, і рік з ним у Сендхерсті; але його мати, вдова, страждала від фінансової зміни на гірше, і він відмовився від ідеї йти в армію і пішов у агентство нерухомості. Мей ніколи не зустрічала його, поки не знайшла його призначеним на посаду у селі. Вона захопилася ним, і наступного разу, коли Роджер повернувся з-за кордону, сказала йому, як їй подобається новий управляючий його батька.

- Він дуже гарний хлопець, - сказав Роджер. - У нього чудовий дар для дружби. Він прямий, як смерть, і те, чого він не знає про свою роботу, і не варто знати. Думаю, що батькові до біса пощастило, перехопивши його.

Мей бачилася з ним дуже часто, коли вона приїздила в Грейвні. З Джимом в Оксфорді та Томмі в школі в будинку було дуже тихо, і Дік приніс у нього бажану веселість. Він був холостяком, і він приходив на обід щонеділі, але пані Хендерсон запрошувала його на вечерю раз або два на тиждень, і рідко проходив день, щоб він не приходив до генерала з питань нерухомості і не зупинявся на кілька хвилин, щоб сказати кілька слів цим двом леді. Іноді Мей зустрічала його в селі, і вони зупинялися і трішки розмовляли. Під час літніх канікул він часто приходив складати четвірку в тенісі. Мей було приємно бачити його. Він був веселим, невибагливим і з ним було легко спілкуватися. Вона виявила, що може говорити йому всякі речі, про які ніколи не думала сказати комусь іншому. Вона могла говорити з ним нісенітниці, як це було неможливо робити з Роджером. Вона була влещена, тому що він вважав її забавною, і хоча вона сказала собі, що він сміявся над її маленькими жартами, тому що він взагалі легко сміявся, все ж приємно було бути високо оціненою. Звичайно, він володів чарівністю, величезною чарівністю, в цьому не було ніяких сумнівів, і не дивно, що він всім подобався. Вона запитала себе, з чим це пов'язано. Гаразд, це був контраст між його сивим, сильним, кучерявим волоссям і бронзовим, гладким обличчям; густі вії його блакитних очей і ця тепла дружня посмішка, яка змусила вас відчувати, що його серце потягнулося до вас, тому що у нього була природна любов до своїх ближніх. Вона була знайома з ним цілий рік, коли на той час в Лондоні і, як завжди, наодинці, вона отримала від нього записку про те, що він мусить приїхати в місто на ніч і не могли вони повечеряти разом і піти до якогось місця потанцювати. Вона подумала, що йому дуже приємно змилуватися над її самотністю, і з задоволенням прийняла це. Вони провели чудовий вечір. Він був несподівано хорошим танцюристом, а вона не танцювала впродовж багатьох місяців. Коли він підвіз її до її дверей, він запропонував щоби вони повторили експеримент наступного разу, коли він приїде до Лондона. Вона погодилася без вагань. Давно вона так насолоджувалася.

Але коли вона зачинила за собою двері, замість того, щоб одразу лягати спати, вона зайшла у порожню вітальню і сіла. Вона сиділа затамувавши подих. Коли він прощаючись тримав її за руку, у його очах був такий ніжний, такий м'який, такий дивно розуміючий погляд, що це гострим болем вдарило у її серце. Вона раптом зрозуміла, що він усвідомив, наскільки порожнє її життя, і йому було шкода, тужливо шкода її. І так само раптово вона зрозуміла, що закохана в нього, і ніколи раніше не була закохана. Вона злякалась до безумства. Це стало останньою краплею. Вона була незадоволена життям, але змирилася і вирішила витягти з неї максимум користі, але це збиралось стати пеклом. Досить погано, коли жадаєш хліба, а отримуєш камінь, але коли хліб в межах твоєї досяжності, а ви не можете протягнути за ним руку, ні, це було занадто багато, щоби витримати. На допомогу прийшов її здоровий глузд. У цьому не було нічого драматичного. Це було всього лише чарівність Діка. Чарівність? Люди завжди говорили, що це нічого не означає. Роджер часто говорив їй, що потрібно остерігатися людей, у яких це є. Дік був чарівним з усіма, тому що нічого не міг з собою вдіяти; йому, ймовірно, ніколи не приходило в голову, що це має такий руйнівний вплив, і не було ані найменшої причини припускати, що вона йому небайдужа. Він був від природи доброзичливою душею і хотів дати їй добре провести час. Але що змусило його побачити, що вона нещасна і самотня? Вона була впевнена, що ніколи словом або жестом не видала своїх почуттів, і була переконана, що ані Роджер, ані Джейн, ні хто-небудь інший навіть не підозрювали про це. Але чи бачив він це чи їй просто здалося, і прочитала вона в блакиті його очей сенс, якого там не було? Вона знизала плечима.

- Наважуся припустити, це тільки тому, що я втомилася як собака, - пробурмотіла вона. - Завтра я буду відчувати себе зовсім по-іншому.

Вона лягла в ліжко і незабаром занурилася в глибокий сон. Наступного дня, як вона і передбачала, вона виявила, що може спокійно обміркувати це питання. Не було сенсу закривати очі на цей факт; вона була закохана; але їй ні на мить не приходило в голову, що вона може зробити що-небудь, крім як відсунути в глиб свого серця це нове лихо, як так довго вона відсувала свої розбиті надії. Неможливо було ніколи не бачити Діка, але вона вирішила не їздити так часто в Грейвні, як це було прийнято під час відсутності Роджера, і якщо Дік коли-небудь знову попросить її піти з ним на танці, твердо відмовитись. Вона повинна старатися не думати про нього. Зі світом в неврегульованому стані, війна могла бути неминучою, Роджер казав їй, що рано чи пізно вона обов'язково настане, і, щоб розвіяти свої думки, вона подумала, що було б непогано зайнятися яким-небудь заняттям, яке дозволило б їй бути корисною, якщо вибухне війна. Пройшов місяць без будь-яких звісток від Діка, і вона криво посміялася над собою, згадавши про сміливі рішення, які прийняла, щоб сказати «ні», коли наступного разу він приїде в Лондон і попросить її піти з ним на побачення. Вона мала рацію, коли вважала, що глибоким почуттям з його боку, було не більше ніж природною добротою, і він був би стривожений, якби взнав, який ефект це справило на неї. Але вона злилася на себе, тому що не могла не відчувати легкий біль. Тоді одного вечора, коли вона тільки що повернулася з лікарні, втомлена і пригнічена, задзвонив телефон. Вона відповіла, і кров прилила до її серця, коли вона почула голос Діка.

- Я в Лондоні тільки на один день; я повертаюся сьогодні ввечері. Я хотів запитати, чи не дасте ви мені місце для вечері.

Цього було настільки мало, від того, що вона очікувала, що вона втратила голову і не зробила очевидного виправдання тим, що була зайнята.

- Там майже нічого їсти. Я якраз збиралася з'їсти яйце, - сказала вона.

- О, все в порядку. Я принесу паштет або щось подібне.

Не можна було сказати, що він не повинен приходити. І вона так сильно хотіла його побачити. Його голос по телефону, цей теплий, ласкавий голос, відняв у неї всі сили.

- Вам не потрібно цього робити. Я впораюся.

- Я буду о пів на восьму.

Вона послала покоївку купити морського язика і кілька котлет, прийняла ванну і одягла дуже просте плаття. Вона рідко користувалася рум'янами, але її щоки були так бліді, що вона відчула себе зобов'язаною трохи застосувати. Потім, поглядаючи одним оком на годинник, вона прочитала вечірню газету. Хвилини тягнулися з нестерпною повільністю. Коли вона почула дзвінок, вона вже почала шаленіти; але коли він увійшов і сердечно потиснув їй руку, ніщо не вказувало на те, що вона була не такою, як зазвичай, спокійною і доброзичливою. Він пояснив, що раптова справа несподівано привела його до Лондона, інакше він написав би їй і попросив зберегти для нього вечір. Вона простягнула йому келих хересу. Вони вечеряли. Він говорив у своїй звичайній невимушеній, приємній манері, розповідаючи їй новини про маєток. Він попросив у неї поради з якогось питання, яке його турбувало, і, коли вона дала його, сказав їй, що вважає його першокласним і буде діяти відповідно до нього. Вона не могла не бути задоволена і підлещена. Вони обговорили його план щодо впровадження сучасних методів ведення сільського господарства. Він був повністю згоден з нею в необхідності поліпшення житлових умов для робітників. Їх розмова могла бути почута ким завгодно, і ніхто не зміг би знайти в ній нічого неприродного; і все ж у неї було неприємне відчуття, що це було не зовсім природно. Вона намагалася переконати себе, що це тільки її фантазія, що він говорив, щоб уникнути тиші, сповненої небезпеки, і що в тоні його голосу було щось дивне. Вираз його очей був тривожним і не відповідав сенсу його слів. Безглуздя. Вона читала в них щось таке, що було зобов'язане лише її власній уяві.

Вони закінчили вечерю і повернулися до вітальні. Вони випили каву, і Мей закурила сигарету. Дік запитав її, чи можна йому викурити люльку. Він мовчав, поки запалював її, а потім якимось чином тиша, немов породження, що піднімається з глибин, темне і жахливе, істота, що живе своїм власним зловісним життям, охопила їх, втиснулася між ними і все ж звела їх разом, як в загальній небезпеці. Хоча Мей дивилася в підлогу, вона знала, що Дік не зводить з неї очей. Вона відчула, що тремтить. Було абсурдно, що вона не могла говорити. Тиша була нестерпною. Нарешті вона підняла очі, і вони зустрілися з його очима. Це, здавалося, зруйнувало заклинання.

- Знаєте, сталася дуже незграбна річ, - сказав він все тим же дивним голосом. - Я по вуха закохався в вас.

Вона нічого не сказала. Вона дивилася на нього, і сльози наповнили її очі і потекли по обличчю.

- А ви кохаєте мене?

Вона все ще не могла говорити, вона тільки закивала.

- Нудно, чи не так?

Вона засміялась крізь сльози. Це було так схоже на нього - сказати це.

- Гадаєте, мені слід піти?

Вона ахнула. Її обличчя раптово спотворилося від болю.

- Ні, - люто скрикнула вона. Але вона зробила величезне зусилля, щоб взяти себе в руки. - Хендерсони і чути б про це не захотіли б. Генерал вважає вас незамінним.