Червона трава

Розділ 10

Машина скидалася на тонке павутиння, яке видно ще здалеку. Сапфір Лазулі стежив за її роботою, що відучора йшла без зривів. Він ще й ще передивлявся дрібні гвинтики та пружини. Неподалік, у коротко підстриженій траві, мріяла Грайвесна з гвоздикою в губах. Земля довкола машини злегенька двигтіла, але дівчині це не заважало.

Лазулі підвівсь і подивився на свої чорні від мастила руки. Він не міг підійти до Грайвесни з такими руками, тож відчинив залізну шафу, насмикав клоччя й нашвидку обтер мастило. Потер пальці мінеральним милом і пошарував їх. Піщинки пемзи дряпали. Наостанок він прополоскав руки в погнутому відрі. Тільки ні^і нігтями лишились темні смужечки, а так руки були чисті. Лазулі зачинив шафу і підійшов до дівчини. Розкута, смілива Грайвесна була вся як на долоні: жовте волосся з навскісною гривкою, кругленьке, майже вольове підборіддя, вишукані вушка, немов з перламутру виточені, а ще соковиті вуста. Високі груди підсмикували вгору короткий светр, поділ підібрався, й було видно золотаві стегна. Лазулі пестив очима ці хвилюючі вигини тіла. Він підсів до Грайвесни і хотів був її поцілувати, як зненацька підскочив, мов ошпарений. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Лазулі відступив назад і торкнувся спиною металевої споруди. Пальці стисли холодний метал. Двигун вібрував під долонею, переливаючи йому свою міць, і Лазулі уважніше придивився до чоловіка. Не поворохнувшись, той почав бліднути, танути на очах, поки зрештою весь розточився. Як і не було.

Лазулі втер піт з лоба. Грайвесна навіть не здивувалась. Вона чекала Лазулі.

— Чого йому від мене треба? — сам до себе пробурмотів той. — Як тільки лишаємось удвох — він як тут уродився.

— Ти перепрацювався, — сказала Грайвесна, — а ще тебе втомила вчорашня ніч. Без упину танцював.

— Тому що тебе не було, — сказав Лазулі.

— Я нікуди не ходила, — відповіла Грайвесна. — Ми трішки погомоніли з Вольфом. Іди до мене. І вгамуйся. Тобі треба заспокоїтись.

— Було б незле, — мовив Лазулі й провів рукою по лобі. — Але ця проява не дає мені спокою.

— Запевняю тебе, тут нікого нема, — промовила Грайвесна. — Чому ж мені ніхто не ввижається?

— Ти нічого не бачиш… — сказав Лазулі.

— Я не бачу, коли нецікаво, — відповіла Грайвесна.

Лазулі підійшов і сів біля неї.

— Ти гарна, — нерішуче проказав він, — мов японський ліхтарик… що світиться вночі.

— Не верзи дурниць, — одрізала Грайвесна.

— Я не можу тобі сказати, що ти гарна, мов день, — дні бувають різні. А японський ліхтарих — він завжди гарний.

— Мені все одно, яка я, гарна чи бридка, — сказала Грайвесна. — Досить того, що я подобаюсь людям, до яких мені не байдуже.

— Ти всім подобаєшся, — сказав Лазулі. — Значить, у цю команду входять і вони.

Зблизька він бачив її ластовиння, а на скронях — павутинки золотаво-скляних волокон.

— Не думай про це, — мовила вона, — поки я з тобою, думай про мене і що-небудь мені розповідай.

— Що саме? — спитав Лазулі.

— Ну, не можеш розповідати, тоді співай, — зітхнула Грайвесна.

— Навіщо так складно? — спитав Лазулі. — Я хочу просто тебе обійняти і відчути малиновий присмак твоєї помади.

— І я, — прошепотіла Грайвесна. — Це так хороше, краще, ніж розповідати.

Вона підставила губи, потім поцілувала його сама.

— Грайвесно… — прошепотів Лазулі.

— Сапфіре… — прошепотіла Грайвесна.

А потім вони довго цілувались. Наближався вечір. Він помітив закоханих, і, не заважаючи, спинився неподалік. Краще піти за Вольфом — той саме вертався. Годиною пізніше всюди споночіло, і лише в сонячному кружалі крізь пару, що підіймалась від двох закоханих тіл, було видно заплющені очі Грайвесни та Сапфіра Лазулі, який цілував їх.