Вольф ішов швидко, й сенатор Дюпон і собі наддав. Хоч він мав чотири нижні кінцівки, а Вольф — дві, сенатор тричі програвав у їхній довжині, тож час від часу виникала потреба висолоплювати язика, отак: «хек-хек!», — аби всі побачили, що він геть охляв.
Земля пішла кам’яниста, вкрита цупким мохом і рясними квіточками, схожими на духмяні воскові кульки. З квітки на квітку перелітали комахи, ударами щелепів спорювали їх і висмоктували нектар. Сенатор натомився весь час підстрибувати й хапати зубами хрумтливих кузьок. Вольф із ключкою в руці міряв землю широкими кроками, вивчаючи місцину з увагою, гідною читання Калевали в оригіналі. До того, що він бачив, домішувалось те, що вже було в його голові, і Вольф шукав тут найдостойнішого місця обличчю Ліль. Раз, а може, двічі він пробував уписати в цей краєвид профіль Грайвесни, але незрозумілий сором змушував одкидати такий монтаж. Вольф зробив над собою зусилля й зосередився на думці про ойленя.
З різноманітних ознак, як-от спіралеподібного посліду з погано перетравленими стрічками друкарської машинки, він усе ж розпізнав близькість тварини й наказав украй збудженому сенаторові залишатися спокійним.
— Знайдемо бодай одного? — прошепотів сенатор Дюпон.
— Безперечно, — ледве чутно відповів Вольф. — А тепер попрошу без фокусів. Нумо плазом!
Він припав до землі й поплазував скрадаючись. Сенатор бурмотів, що йому дере між ногами, але Вольф шикнув на нього. Раптом за три-чотири кроки Вольф уздрів те, чого шукав. Це був величезний, закопаний на три чверті в землю валун з ідеальною квадратовою дірочкою вгорі, яка дивилась просто на них. Вольф підповз, замахнувсь і тричі вдарив по камені ключкою.
— Кінець четвертого сигналу відповідає… за все! — вигукнув він, підроблюючись під голос Диктора.
Він подав і четвертий сигнал. Тієї ж миті з дірки вискочив переляканий на смерть ойлень — його трусило мов у лихоманці.
— Ой пане! Згляньтеся на мене! — злякано заскиглив він. — Я віддам діаманти! Слово дворянина!.. Я не винен… я доведу…
Сенатор Дюпон пожирав ойленя очима і лише халяви облизував, якщо так можна висловитись. Роздивляючись на звіра, Вольф сів на землю.
— Я тебе наколов, — сказав він. — Зараз лише пів на шосту. Ти підеш із нами.
— Дзуськи, дзуськи і ще раз дзуськи, — запротестував ойлень. — Це ні в які ворота не лізе. Я так не гуляю.
— Ну, а якби ми опинились тут о восьмій дванадцять, тоді ти точно упіймався б на гачок.
— Ви скористались пращуровою зрадою, — сказав ойлень. — Це просто підло. Ви чудово знали, які ми страшенно чутливі до часу.
— Це не доказ на твою оборону, — зауважив Вольф, аби вразити того адекватним лексиконом.
— Гаразд я йду, — здавсь ойлень. — Тільки проженіть геть оцього мужлая, а то він на мене так зиркає — схоже, не довго мені ряст топтати.
Настовбурчені сенаторові вуса обвисли.
— Та що ви, я зовсім… — пробелькотів він. — Я прийшов з добрими намірами…
— Яке мені діло до того! — закричав ойлень.
Вольф здивувався.
— Чого це ти з мухи слона робиш?
— Ласкавий пане, я ваш бранець і віддаюсь на вашу ласку, — промовив ойлень.
— От і чудово, — погодивсь Вольф. — Поручкайся з сенатором і ходім.
Украй схвильований сенатор Дюпон обнюхав ойленя і простяг йому своє лаписько.
— Можна мені сісти на цього пана? — спитав ойлень, указуючи на сенатора.
Сенатор кивнув головою на згоду, і ойлень, дуже з того задоволений, умостивсь у нього на спині. Вольф повернув додому. Приголомшений і радісний, слідом за ним ішов сенатор. Нарешті матеріалізувавсь його ідеал… мрія стала реальністю. Серце виповнилось єлейним спокоєм, сенатор не чув під ногами землі.