17. ОТЖЕ, ВСЕ ЦЕ БУЛО?


Здавалося, академік Антохін утратив геть усю свою звичну поважність. Він проводив майже весь свій час у лабораторії, біля генератора; він запально сперечався з Містером-Пітерсом, доводячи йому кончу потребу негайно форсувати дальші роботи:

— Телемеханіка для нас — минулий етап. Принципіально ми розв’язали цю проблему, — палко говорив він. — Друже мій, перед нами тепер інші велетенські перспективи…

— А «Альгамбра?» — заперечував Рома.

— Та що ви мені з вашою «Альгамброю?» З нею буде все гаразд. Прилади для керування човном на віддалі ми побудували? Випробували? Поставили їх на човен? Встаткували підводний човен приладами для телебачення? Отже, все вже зроблено. Підводний човен тепер у руках досвідчених епронівців. Вони зроблять решту. Наша справа була — допомогти їм, дати наші прилади, озброїти їх останніми досягненнями нашої техніки. А практичну справу вони зроблять краще за нас, це-бо їхня спеціальність. Я, знаєте, за диференційовану роботу. Кожен робить те, що він краще вміє. От як.

Він витирав спітнілий лоб хусткою й повертався до своєї улюбленої теми:

— Телемеханіка — звичайна річ. Нічого принципіально нового. Просто — нам пощастило дотепніше, простіше побудувати прилади. І все. Друже мій, інша перспектива перед нами. Пересилання енергії на віддаль без дротів — ось гігантська проблема, яку досі нікому не щастило розв’язати. Ви чого ж це дивитеся вбік. Не слухаєте, га?..

— Іване Петровичу, я з усією увагою, — мимрив сконфужено Рома.

— Ні, ні, я бачу. Ви, мабуть, думаєте, що ми занадто захоплюємося?

— Іване Петровичу, та що ви…

— І не вірю… Не вірю. Проте, я вам зараз поясню. Ви тільки уявіть собі: ось стоїть електростанція. Від неї тягнуться дроти, що несуть її струм до споживачів. Скільки зайвого металу витрачаємо ми досі на ці передачі?.. Скільки грошей витрачаємо на догляд, на ремонтування ліній? А аварії? І все це відійде у минуле, як тільки нам пощастить розв’язати нашу проблему…

Антохін підіймав руку, говорив урочисто, немов бачачи перед собою все, про що він казав:

— От… от стоїть та сама електростанція. Над нею підносяться вгору високі щогли її антен. На антенах екрани, що скеровують потоки електроенергії — активної електроенергії, яку станція пересилає до споживачів — заводів і фабрик. Ніяких дротів, ніяких ліній. У повітрі, невидимі, блискавично швидкі несуться потоки електрики, річки електричного струму високої напруги. І десь далеко вони знаходять приймачі. Ріки електрики спускаються до приймачів, покірні нашому задумові. Вони йдуть до трансформаторів, вони знов течуть металевими каналами — і живлять мотори, верстати, фабрики, заводи… Хіба не чудесна картина? Хіба не запалює увагу така думка?.. Нова енергетика, по-новому побудоване господарство, без утрат в час пересилання, без аварій… Ах, друзі мої, це — надзвичайна річ!

Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Його сиве волосся срібніло над збудженим обличчям. Це була тепер його улюблена тема. Про неї міг він говорити годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й рисунки. До Ганни Іван Петрович ставився тепер, як до людини, що заслужила загальну повагу й пошану. Як же: ця тендітна вродлива дівчина довела свою надзвичайну мужність, вона, зрештою, врятувала човен.

Коли б не вичерпувала вона безстрашно воду з човна — хіба стояв би тепер він на березі, готовий до дальших дослідів?.. Безумовно, ні; він затонув би, він лежав би тепер на дні моря.

Ось чому Іван Петрович охоче розмовляв з Ганною й намагався докладно й зрозуміло з’ясувати їй все, що стосувалося до нової роботи. Ганна слухала академіка з великою зацікавленістю: ніколи раніше не знала вона, які велетенські перспективи відкриває в усіх галузях науки й техніки новий генератор Містера-Пітерса.

А сам Містер-Пітерс тепер уже навіть не пробував за щось гніватися на Ганну або в чомусь підозрівати її. Він тільки поглядав в її бік і усміхався, бачачи, як уважно слухає Ганна пояснення Івана Петровича. «Їй-право, електротехніком буде моя Ганна», — думав він.

— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав Антохін. — Один з найкращих діелектриків. Ви ж знаєте, навіть за найкращі конденсатори ми вважаємо такі, де між пластинками є саме повітря — ніякої слюди, нічого. І от, ми робимо це саме повітря чудовим провідником. Ми йонізуємо його. Наші чудесні хвилі йонізують повітря — так само, як і ультрафіалкове проміння, рентгенівське тощо. Але цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги нашої антени, як воно може бути й при звичайних радіохвилях. Це нічого не дасть для розв’язання нашої проблеми. Але тепер ми можемо робити інакше. Ми беремо цей самий генератор, відбиваємо його проміння рефлектором у певному напрямі. Таким чином ми дістаємо жмут променів, кудись скерований. Щоправда, ця скерованість все ще не задовольняє нас. Адже проміння дедалі більш розходиться в боки. Як віяло, скажімо. Але в нас є додаткове устаткування. Перед рефлектором ми ставимо щит з матеріалу, що зовсім не пропускає ультракоротких хвиль. І в цьому щиті робимо малесеньку щілину, вузеньку, як ніж. Вона, ця щілина, прорізана перпендикулярно до рефлектора. Завширшки ця щілина, як бачите, всього один міліметр. Завдовжки — три міліметри. Ось через який отвір ми примушуємо пролазити наші хвилі. І тепер практично розсіяння жмута променів нам не страшне. Від нас до нашого приймача несеться вузенький жмутик променів…

Антохін аж подався весь уперед, показуючи цей жмутик.

— Але це не лише жмутик променів. Адже він проходить крізь атмосферу. І от, уявіть собі, всюди, де мчить цей жмутик, повітря йонізується, перетворюється на чудовий провідник електрики. Цей повітряний кабель лежить у нормальному повітрі, він ізольований повітрям. І тепер… тепер ми робимо ось що…

Антохін кидався до стола, тягнув Ганну, показуючи їй складну конструкцію:

— Ось воно. Ми беремо якесь джерело енергії. Ми хочемо переслати цю енергію на віддаль. Для цього в звичайних умовах, потрібні два дроти, два провідники. Ми так само беремо два провідники, але не металеві, а незвичайні, з нашого йонізованого повітря. Мабуть, ви вже здогадалися, що це — два паралельні жмутики нашого ультракороткого проміння. І все. До цих жмутиків, до цих наших невидимих провідників — ми вмикаємо електричний струм високої напруги так, як зробили б це і з звичайними дротами. Хіба не прекрасне розв’язання проблеми, хіба не красива ідея?..

Іван Петрович захоплено замовкав. Руки його любовно погладжували мідні котушки, опуклі контури базальтових ізоляторів, що несли на собі товсті голі дроти, які підводили сюди електрику високої напруги. І, слухаючи цю людину, не можна було не підкорюватися її натхненній мові; кожен палав бажанням допомогти справі, бути чимсь корисним їй…

Найскладніша з усіх конструкцій, що були колись у цій лабораторії, зростала повільно на квадратному столі перед головним вікном, якраз на шляху проміння, віддзеркаленого екраном генератора. Завдяки дотепній думці Містера-Пітерса, генератор міг тепер випромінювати одночасно два коливання різної частоти. Ось чому перед його рефлектором (їх було тепер два) стояло тепер по щиту з тонесенькими прорізами. Саме через ці прорізи, ці щілини мали проходити вузенькі промені. Дальший їх шлях проходив понад згаданим квадратним столом.

Тут нова складна конструкція підносила вгору два металеві загострені стрижні. Найточніше вивірене розміщення екранів, щитів і стрижнів дозволяло бути певним, що вузенькі промені ультракоротких хвиль, проходячи над квадратним столом, обов’язково дотикнуться вістрь стрижнів. А це давало наслідком електричний контакт між двома системами провідників — металевих і повітряних. Електрика з стрижнів вільно переходила до йонізованого повітря, створюваного чудесними променями; електрика текла цими невидимими повітряними провідниками через вікно, далеко на берег, де на неї чекала складна приймальна установка з високо піднесеними металевими віялами. Електрика з повітря мусіла стікати цими віялами знов-таки до звичайної системи металевих провідників — і рухати тут електромотор.

Так мусіло бути. Чи буде так?

Іван Петрович був певний цього. Містер-Пітерс поділяв його переконання. Рома і вірив, і не вірив водночас: надто фантастичною здавалася, все-таки, йому ця ідея… А Ганна? Ганна непомітно для себе перетворилася на захопленого прихильника ідеї нового винаходу і, в міру своїх сил, навіть допомагала роботі коло монтування установок.

Послідовний історик цих надзвичайних подій не має права обминути кілька невеличких фактів, зв’язаних з роботою тих днів у лабораторії.

Адже хто знає — чи не набудуть у світлі дальшого розгортання подій ці з першого погляду незначні факти виключного значення? Ми мусимо нагадати: фатальне яблуко впало ще тоді, коли в радгоспі «Перемога» остаточно виявилася мрія старого Андрія Антоновича вкрити свою лисину новим розкішним волоссям. Гучний удар цього умовного яблука пролунав ще раз — під час події з пасмами волосся бідного Потапича, цієї невільної жертви напівнаукових експериментів Андрія Антоновича. Вузол фатального розвитку подій зав’язався двічі: і той, хто не зробив ще з цього певних висновків, не обміркував остаточно всієї ваги цих двох фактів, — хай не дивується далі несподіванкам. Адже ж ми певні, що ці майбутні немов би несподіванки зовсім не вразять пильного й уважного спостерігача, який завжди робить свої логічні висновки з усього, що помічає і на що, тим більше, звертають наполегливо його увагу.

А тепер, зробивши ще раз усі ці недвозначні й одверті натяки, повернемося до нашого стислого й стриманого викладу подій у лабораторії.

Настирливий відвідувач, лисий головний бухгалтер тресту «Моребуд», що вже двічі з’являвся в нашому оповіданні, очевидно, не кидав своєї думки. Більше того: він навіть намагався створити навколо своєї мети, так би мовити, громадську думку. Бухгалтер був рішучою людиною, в чому наші дослідники пересвідчилися дуже швидко.

До лабораторії з’явилися ще три відвідувачі. Поважні, підстаркуваті люди, вони були зовсім звичайні й нормальні на вигляд. Рома тільки казав потім, що він одразу помітив в їх очах якусь дивну запальність, збудженість, якесь загрозливе войовниче блищання. Проте, — Рома міг і помилятися.

Отже, ці троє відвідувачів принесли до лабораторії, на ім’я академіка Антохіна й Містера-Пітерса щось подібне до петиції. Спочатку ні Антохін, ні будь-хто з решти не міг навіть зрозуміти: що за листовне прохання?.. В чому річ, мовляв, громадяни?..

Але зміст великого листа з’ясував справу. Смішно, дивно, неймовірно, проте — факт: петиція говорила про конечну потребу звернути увагу на інтереси численних людей, позбавлених через ті чи інші умови рослинності на голові. Простіше кажучи, — лисих. Так, так, лист, який принесли офіціальні парламентери, говорив:

«… Ініціативна група громадян з дефектною рослинністю, так званих — лисих, від імени багатьох зацікавлених просить Вас призначити певні години для систематичного просвічування пацієнтів і ліквідації прикрих дефектів їхнього вигляду. Ініціативна група звертає Вашу увагу на те, що в разі відмови вона примушена буде вжити інших засобів впливу для безумовного задоволення законних вимог цієї численної категорії громадян…»

Це скидалося вже на загрозу. Містер-Пітерс грізно підвів очі:

— Слухайте, якщо ви не жартуєте, ви часом не побожеволіли?..

Але перші ж слова одного з відвідувачів довели цілковиту серйозність вимог:

— У місті, знаєте, велике збудження. Наша група, так би мовити, винесена на поверхню гребня загальної зацікавленості, — сказав цей відвідувач, загрозливо поблискуючи опуклими окулярами. — Ми не можемо поручитися ні за що. Радимо вам дати задовільну відповідь…

Антохін, що досі дивився на промовця з помітним інтересом, як дивляться на цікавий зразок чогось недоладного й безглуздого, не витримав:

— Ось моя відповідь. Бувайте здоровенькі і не набридайте нам. У нас серйозна робота. Не примушуйте нас викликати міліціонера — він так само, мабуть, зайнятий. У вас надто багато вільного часу, як я бачу. Бувайте!

І він повернувся до відвідувачів спиною — як і слід було чекати. Вони переглянулися:

— Ну, що ж, — сказав той, що говорив уже. — Ми попередили вас, ініціативна група…

— Під три чорти! — вигукнув Містер-Пітерс. — Під три чорти, кажу я вам, з вашою ініціативною групою разом. Не заважайте працювати. Ідіть, бо інакше…

Цього вистачило. Відвідувачі зникли, немов їх вітром здуло.

Містер-Пітерс розлютовано проговорив:

— Чорт зна що! Якісь божевільні, слово честі…

— Почекай, Містер-Пітерс, — відгукнувся Рома, що дивився у вікно. — Вони, здається, дійсно організовані… Он… так, це той самий бухгалтер, що був у нас тоді. Він зустрічає їх… вони розповідають… показують кулаки… ой, дивіться, там їх ціла юрба!.. Лишенько, це й справді якесь божевілля!

Зовсім недалеко на вулиці, дійсно, зібралася ціла юрба. Головну роль грав, очевидно, бухгалтер «Моребуду». Він палко агітував, він жестикулював, він підносив руку, як справжній промовець. Він показував загрозливо на будинок, де була лабораторія.

— Рятуйте, — жартівливо вимовив Іван Петрович, — це ж просто жах… Ви не думаєте, друзі, що вони зроблять на нас напад? Це ж анекдот, це юмористика…

— Вони хочуть бути красивими, — розсміялася Ганна.

— Як Андрій Антонович, — посміхнувся й собі Рома.

— Ні, як Потапич, — цілком серйозно додав Містер-Пітерс.

Загальний веселий сміх був йому відповіддю. І дослідники повернулися до роботи: наближався час вирішального іспиту нової конструкції, досить витрачати дорогоцінні хвилини на розмови про людей, що чомусь з’їхали з глузду…

Установка була готова. За парканом на березі моря на енергію чекали віялоподібні антени. Звідси, з вікна лабораторії, було добре видно й самий мотор, що мусів запрацювати за допомогою електрики, пересланої без дротів. Шкіряний пас з’єднував шків мотора з семафором: його важелі почнуть рухатися, як тільки запрацює мотор.

Все це було зроблено, щоб з лабораторії можна було спостерігати геть усі фази досліду. Рух важелей семафора — сигнал перемоги…

Перевірка закінчувалася. Академік Антохін помітно хвилювався. Його обличчя набуло знов вигляду серйозності й зосередженості. Містер-Пітерс стояв біля генератора, Рома стежив очима за станом допоміжної установки, що давала струм для променів. Іван Петрович узяв телефонну трубку:

— Приймальний пункт? Так, це я. Можна починати. Пускайте приймачі. Через хвилину почнемо й ми. Гаразд.

Він поклав трубку, повернувся до Містера-Пітерса:

— Прошу ввімкнути генератор. Зараз дамо струм.

Це була надзвичайна хвилина. Ганна дивилася на все це, як зачарована. Вона побачила перші довгі фіалкові іскри з обох антен. Іскри холодним полум’ям крутилися вгорі, вони загиналися, як вогняні пасма волосся, немов не насмілюючись доторкнутися до блискучої поверхні рефлекторів. Вони, скипаючи й переплутуючись одна з одною, направлялися, зрештою, в бік, протилежний рефлекторам. Але тут на дорозі стояли щити. Іскри шукали собі шлях, їх відштовхувало щось від рефлекторів, вони намагалися пробитися крізь щити. Але щити були непроникливі для них.

— Ось воно!..

Перші іскри прослизнули крізь тонесенькі щілини в щитах. І більше їх не було видно, вони зникали по той бік щитів. Зате з’явилося дивне, чарівне випромінювання на вістрях стрижнів. Мов золотаве віяльце розпушилося на вістрях. Воно вібрувало, воно коливалося, переливаючись різнокольоровими відблисками. Віяльце помітно схилялося до вікна, воно тремтіло й сяяло золотавим світлом.

Ганна поглянула на Антохіна: він дивився зовсім не на віяльце над столом. Його зосереджений, запитливий погляд був скерований туди, де над парканом висілися віялоподібні антени, де нерухомо застигли в повітрі важелі семафора. Ганна зрозуміла: те, що вона бачила, те, що їй так подобалося тут, усі ці іскри, золотаві віяльця на вістрях стрижнів, — все це були лише третєрядні ознаки роботи установки. Побічні світлові ефекти… А вона захопилася… Соромливо вона подивилася на Містера-Пітерса.

Той уважно стежив за вимірчими приладами. Стрілки на циферблатах амперметрів і вольтметрів нервово тремтіли, здригували, пересуваючись від цифри до цифри. Здавалося, їм було дуже важко рухатися. Але вони все ж таки посувалися. Струм потужнішав, він повільно доходив передбаченої норми.

Антохін увесь подався вперед. Нервово він схопився за комір піджака. І тієї ж секунди пролунав його голос — схвильований, тремтячий.

— Рухається… рухається!

Він не помилявся. Важелі семафора повільно, ліниво хитнулися. Так, немов би їх хитнула чиясь рука. Непевний рух в один бік, у другий… знов гойдання… І, нарешті, вони повільно обернулися навкруги своєї осі. Ще раз, ще… Кружляння ставало певнішим, воно прискорювалося. Мотор працював. Він тягнув важелі семафора. Електрика дійшла без дротів до приймальної установки.

Шановний Іван Петрович Антохін, поважний академік — підстрибнув, як дитина. Він сплеснув руками, повернувся до помічника. Широка радісна усмішка засяяла на його обличчі.

— Га? Крутиться, друзі мої, крутиться? Що? Все правильно. Га? Ну хіба це не чудесно? Крутиться, крутиться!..

Він повторював одне й теж саме слово кілька разів, він сміявся й притупцьовував, поглядаючи у вікно. Ось він урочисто потиснув руку Містеру-Пітерсу:

— Вітаю вас, друже мій. Вітаю!

Потім знайшов руку Роми:

— Вітаю. Ми перемогли!

Нарешті, очі його спинилися на Ганні:

— Вітаю вас, моя люба. Чудесно! Дуже вдячний.

— Але за що, Іване Петровичу? — одверто й щиро здивувалася Ганна.

— За те, що… а, та про що казати!.. я всіх вітаю зараз, усім вдячний… Крутиться, крутиться!..

Містеру-Пітерсу чомусь здалося, що він дуже втомився. Заболіло десь у спині, захотілося потягнутися, випростатися. Він повільно потягнувся — і застиг у такій позі. Очі його розширилися. Він дивився у вікно, розкривши рот. Він бачив: у вікні показалося знайоме огидне обличчя бухгалтера «Моребуду». Обличчя загрозливо усміхалося, руки бухгалтера хапалися за підвіконня. Він ліз у кімнату.

— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс. — Стій! Бо вб’є електрика.

Але огидна голова, виблискуючи рожевою лисиною, вже потрапила до невидимого проміння, доторкнулася до невидимих повітряних дротів, якими текла електрика високої напруги. Бухгалтер зойкнув і зник, майнувши руками. Він упав. Почувся глухий стукіт.

Дослідники дивилися один на одного. Ніхто нічого не розумів. Але ось знизу, з-під вікна пролунали загрозливі вигуки. Рома кинувся до вікна.

— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс.

Різким рухом він вимкнув генератор. Зникли іскри, зникли золотаві віяльця на вістрях стрижнів. Рома підбіг уже до вікна. Він побачив унизу цілу юрбу, що загрозливо кричала, посуваючись до головного входу. І всі вони, всі ці люди — були лисі…

— Лисі посуваються на нас! — крикнув Рома, відбігаючи від вікна.

Містер-Пітерс теж бачив це, виглядаючи у вікно. Юрба лисих брала приступом будинок. Попереду біг огидний бухгалтер «Моребуду». Він щось кричав, він вів усіх. Значить, його не вбило?

— До лабораторії!..

— Примусимо!..

— Ми їм покажемо!..

Ці вигуки знизу лунали вже зовсім загрозливо. Антохін, нічого не розуміючи, звернувся до Містера-Пітерса:

— Що це? Чого такі вигуки?

— Лисі посуваються на нас… — похмуро відповів той.

— Їх веде бухгалтер.

— Який бухгалтер?

Вигуки гучнішали. Очевидно, лисі прорвалися до будинку. Вони наближалися.

Містер-Пітерс схопив великий мідний стрижень.

— Ромо, бери щось. Треба захищатися… Зони йдуть сюди. Іване Петровичу, ідіть до вікна. Ганно, назад! Ми їх зустрінемо…

Він бачив зблідле обличчя Ганни. Дівчина злякалася, вона безпорадно обперлася об стіну. Рома схопив і собі якусь палицю:

— Хай ідуть, — запально вигукнув він, — хай!..

Божевільний запал охопив і Містера-Пітерса. Він відчув у собі відвагу і бойову лють. Він розмахував у повітрі своїм мідним стрижнем, вигукуючи:

— Хай ідуть!.. Ми захистимо себе і наш генератор…

Але де ж Іван Петрович?.. Куди він зник?.. І з ним разом і Ганна… Може, вони сховалися? Проте, шукати було ніколи. З гуркотом відчинилися двері. Перші лисі показалися на порозі. Це була страшна картина.



Розлютовані, лякаючі обличчя дивилися до кімнати. Стиснені кулаки миготіли в повітрі. А ззаду, на простягнених вгору руках, нерухомо лежав бухгалтер… Лисі несли його, як прапор. Вони кричали:

— Помстимося за смерть… Вперед!

Містер-Пітерс почув, як заворушилося волосся на його голові: адже щойно він бачив бухгалтера живим, попереду всіх… він вів юрбу лисих у наступ… невже — помер?

Але ось бухгалтер підвів голову. Він поглянув на Містера-Пітерса, уїдливо посміхнувся, погрозив йому пальцем:

— А я ще живий… Ось я тобі зараз… Тримайсь!

І він легко зскочив на підлогу. Озирнувшись, він вигукнув:

— За мною! Вперед!

— Вперед! За ним! — пролунали вигуки — і вся юрба посунула до лабораторії за бухгалтером.

Містер-Пітерс розсердився остаточно:

— Живий ти чи мертвий, мені байдуже! Раз!..

Він махнув мідним стрижнем, намагаючись влучити в огидну рожеву лисину. Промах!..

— Ну, ось. Раз!..

Стрижень опустився на лисину. Але — дивно! — він відскочив назад, як від подушки. І Містер-Пітерс, безсило опустивши стрижень униз, побачив, як нахабно посміхнувся бухгалтер:

— Ага? Не бере? Бери його, бери!..

— Ромо… — не встиг ще вигукнути Містер-Пітерс, як його схопив добрий десяток рук.

За хвилину він був зв’язаний по руках і ногах. Його посадили на стілець, посунули разом із стільцем до стола. Він почув голос бухгалтера — ах, який огидний голос!..

— Ось ми зараз тебе самого підсмажемо твоїм генератором.

— Містер-Пітерс, тримайся!..

Це був, нібито, голос Роми. Де це він?

Дивний спокій охопив Містера-Пітерса. Він відчув, як пригнули його голову вниз, як зашипів генератор. Мабуть його ввімкнули. Та що ж це робиться?.. Проте, хай буде, що буде…

Він сидів, чекаючи на жагучий дотик проміння. Чого вони всі змовкли? Чому така тиша? Що трапилося ще?

Містер-Пітерс чекав. Але тиша нічим не порушувалася. Тільки настирливо шипів генератор.

«Вимкнули б його, чи що, — подумав Містер-Пітерс. — Так недовго й лампи перепалити…»

Він поворушив зв’язаними руками. Мотузок легко подався і звільнив руки. Він поворушив ногами. Теж вільно. Що ж таке?..

Обережно Містер-Пітерс підвів голову, поглянув. В лабораторії було порожньо. Шипів генератор, сяяли лампи. Але чому лампи сяють не фіалковим світлом, а звичайним жовтогарячим?.. Чому з антени не зриваються довгі фіалкові іскри?.. Де щити?..

Розгублено Містер-Пітерс підвівся на рівні ноги. Зачекайте, де ж уся установка пересилати енергію на віддаль?..

Лабораторія була майже порожня. На столі перед ним стояв генератор. Праворуч стояв старий — той, що ним вони працювали раніше, до винайдення нового. Що це — лисі люди його принесли, чи що?..

Містер-Пітерс розгублено озирався. Він не розумів нічого. Де Іван Петрович, де Ганна… красуня Ганна, його люба Ганна?.. Де, зрештою, Рома?.. Нікого немає…

Він оглянувся на двері. Чорт зна що!.. Якась нісенітниця… Нарешті, Містер-Пітерс тихо покликав:

— Ромо!

Мовчання.

— Ромо!.. — повторив Містер-Пітерс уже голосно.

Нарешті, ось відчинилися двері. На порозі стояв Рома, — заспаний, протираючи очі довгими своїми незграбними руками.

— Ну, як? Які наслідки? Пощастило? — спитав він.

— Що пощастило? Які такі наслідки? — перепитав Містер-Пітерс.

Тепер на нього здивовано поглянув Рома.

— Та ти що, очманів? Як новий генератор, я запитую?

І він вказав пальцем на генератор, що стояв на столі.

Містер-Пітерс поглянув на генератора, на Рому… в голові щось прояснилося. Він зрозумів. А Рома все ще дивився на нього, болісно похитуючи головою:

— Казав я, що до добра не приведе… Їй-право, ти зовсім збожеволів…

Містер-Пітерс почухав потилицю:

— Бач, тут мені такий сон приснився…

— Того ти й очманілий такий?

Але погляд Містера-Пітерса знов спинився на генераторі. Так невже це все сон?.. Як шкода… Проте… Що це показують вимірчі прилади?

— Стій, Ромо! — вигукнув раптом Містер-Пітерс.

Так, прилади показували… правда не міліметрову довжину хвилі, а майже звичайну, близько сорока-шістдесяти сантиметрів. Але… але потужність генератора, ось у чому справа. Скільки показує амперметр?

Рома тривожно стежив за поривчастими рухами приятеля. Алє Містер-Пітерс переможно поглянув на нього:

— Маєш! Я ж тобі казав. Оце машина, така машина вийшла. В чотири рази потужніший від нашого старого.

— В чотири? — перепитав Рома.

— Ага. Він дає цілий кіловат потужності. Бачиш?.. Чудовий вийшов генератор. Бьютіфул!

Рома докірливо поглянув на приятеля:

— Знов? Сам очманів, а мене знов «фуулом» лаєш?

— Не «фуул», а — «бьютіфул», що означає — чарівно. Я вже тобі раз говорив, а ти все не розумієш ріжниці…

Рома мовчав, переступаючи з ноги на ногу, як журавель.

— Ну, бачиш, збудували-таки? — звернувся знов до нього Містер-Пітерс. — Це, братику, вже не жарти. Це добрий, певний, потужний генератор. Ми з ним такого наробимо, такого…

Він спинився. «Такого наробимо, такого»… Десь, мов у тумані, перед його очима проплив велетенський вбитий пацюк. Він провів рукою по очах:

— М-да… наробимо цікаві речі… ось, колись я тобі розповім, що мені приснилося. Цілий роман. Правда, правда, дуже цікаво, вері інтерестінг…

… На дворі розвиднялося. Скоро починати роботу — вперту дослідницьку роботу, що розкриває нові й нові обрії, піднімає вище й вище завіси таємничого й невідомого в природі. Сьогодні це здається фантастикою, сьогодні це скидається на казку. А завтра — наша сьогоднішня фантастика стає вже звичайним явищем, вона вивчена, вона працює на нас…

І знов по своїх лабораторіях, на ланах, по науково-дослідницьких станціях, по інститутах і заводах — сидять уперті, зосереджені дослідники, люди, що професією своєю обрали перетворення фантастики на дійсність. Фантастика, що стала фактом, незаперечливим фактом нашого чудесного життя, — оточує вже нас.

А попереду — нові безконечні обрії, нові неосяжні перспективи. І немає їм меж, немає їм краю, — як немає меж і краю людській запитливості, великому тяжінню людини до пізнання всього існуючого…


Харків, 1934.


Загрузка...