11. ВИСНОВКИ ДАНИЛА ЯКОВИЧА


Якби таке приснилося — я не повірила б, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу.

Той лише покрутив головою: дійсно, усе це набирало зовсім неймовірного характеру. Старий Андрій Антонович багато чого бачив на своєму віку. Більше того, чудесна подія з його волоссям нібито мусіла зробити його остаточно прихильником наукових досягнень. І все-таки, — на його обличчі застигло здивування, — не менше від того, що про нього свідчив вираз обличчя Ганни.

Та й було з чого здивуватися. Обоє вони стояли біля корівника, — там Ганна бувала до того десятки разів, жодного разу не залишаючись довше, ніж намагала її справа. Андрій Антонович прийшов сюди вдруге. Проте — бував же він до того по корівниках?.. Що ж саме трапилось тепер?

Ось вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. На її обличчі був одчай. Вона сплеснула руками:

— Просто не знаю, що його й робити, Ганно, — сказала вона поквапно, — прибуває й прибуває. І коли спиниться — невідомо.

— А що каже Рома? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже «це чортове проміння надто потужне»… Каже: «таке воно ак… акти..» Не вимовлю ніяк цього слова.

— Активне? — здогадалася Ганна.

— Ага, ага. Ак… активне. Воно саме. Ну що мені робити?.. І посуду вільного вже немає.

— Хай у бочки зливають, — подав репліку Андрій Антонович.

— Та доведеться, мабуть, — і Тетяна Гаврилівна побігла далі, коливаючи на ходу своє кремезне, широке тіло.

Андрій Антонович почухав ніс:

— М-да, — сказав він задумливо, — це, значить, ціла притичина. Ну, пішли, може воно поменшало…

— Гей, побережись! — пролунав коло них вигук.

Двоє робітників везли на повозці кілька великих бідонів.

— Що, ллє? — спитала в них Ганна.

Вони не відповіли. Один з них тільки махнув рукою — не питай, мовляв.

Дивне видовище у корівнику могло вразити будь-кого. Одна за одною, по своїх станках, стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки дуже зросли за ці дні. Просвічування дійсно пішло їм на користь. Але не в тому була справа. Коло кожної корови сиділа доярка — і не було серед них жодної, що не працювала б. Хоча, з другого боку, це навряд чи можна було назвати справжньою доярською працею.

Ганна добре бачила, як доярка, що була в неї найближчою, лише встигала доторкатися пальцями до дійки — і відразу ж з дійок пирскала цівка густого молока. Доярка робила не більше десятка дотиків — і дійниця була вже наповнена до країв, молоко стікало на землю. Тоді доярка кричала:

— Дійницю!.. Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, замінював, біг убік, зливав молоко з дійниці до бідона — і стрімголов летів туди, звідки доносилося нове одчайдушне:

— Дійницю!.. Дійницю!

А корови повільно жували сіно, час від часу повертаючи. голови назад і здивовано, незрозуміло поглядаючи туди, де з їх дійок витікали ріки молока. Корови поглядали назад розумними своїми очима, мов пересвідчуючись, що хтось стежить за цим молочним вибухом, — і відверталися знов до ясел. Що вони могли зробити ще? Адже не в їх волі було це виливання.

Вздовж ясел промчав захеканий Олесь. Він кричав:

— Води!.. Води давайте пити досхочу… Хай п’ють, бо інакше може бути погано.

Робітники несли відра з водою. Вони підносили їх коровам; ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода, випита коровами, майже відразу ж перетворювалася в них на густе молоко — і лилася з дійок в дійниці безупинно.

Ганна спіймала Олеся за полу піджака:

— Що ж буде далі, товаришу Олесь? — спитала вона.

— А хіба я знаю? — відгукнувся той. — Литиме, поки не скінчиться це збудження. Зараз, Ганно, зараз…

Він побіг далі, помітивши, що якась корова залишилася без води. Розпорядившись і простеживши, щоб корові дійсно дали негайно ж велике відро води, Олесь повернувся назад. Він помітив, що до Ганни підійшов Данило Якович. Директор задумливо роздивлявся, мов вивчаючи, що відбувалося навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився коло неї, поклавши руки за спину. Пальці його перебирали пучок сіна, він дивився на корову невідривно.

Ганна й собі бачила, як здригувала час від часу корова. Це тремтіння починалося близько голови. Немов потужна хвиля виникала там, під блискучою чистою шкірою корови. Хвиля виникала там — і бігла далі, по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати це тремтіння. Щось турбувало тварину, — але вона, не відриваючись, хапала губами сіно, ледве кількома рухами щелепів прожовувала його й ковтала, ковтала. Час від часу корова тягнулася до відра з водою, випивала з половину його — і знов хапала корм.

Це було майже страшно — це невпинне знищення корму. Ніби вже не тварина стояла тут, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на безперервний струмінь молока…

Ганна почула, як Олесь запитав у робітниці:

— Міряли температуру давно?

Та відповіла зітхнувши:

— Щопівгодини міряємо.

— Ну?

— Не спадає. Так і тримається на сорок два градуси. Тільки в одної спала до сорока.

Нарешті Данило Якович повернувся. Обличчя в нього було гнівне, очі дивилися гостро й непримиренно. Він побачив Олеся.

— Так, голубе мій, так, — проговорив він сердито, — що можеш сказати? Загубили ви мені корів, га?..

Олесь знизав плечима:

— Я сподіваюся, Данило Якович, що зовсім не так. Ми не загубили й не збираємося губити нічого. Я певен, що все буде дуже недовго. Адже далі корів ніхто не просвічує. Мусить спинитися…

— Та ти бачиш, як вони корм жеруть? Хіба ж так можна? Корова не встигне нічого перетравити… — Данило Якович зсунув кашкета на потилицю, це означало найвищу міру збудження. — Та ти знаєш, що вони не відригують нічого? Не ремигають? Га?

— Значить, їм не треба, — спокійно зауважив Олесь..

— Як це не треба? — аж захлинувся Данило Якович.

— Бачите, ми всім їм міряємо температуру. Вона тримається поки що на рівні сорока двох градусів…

— Що?.. — очі Данила Яковича помітно полізли на лоб.

— Та ви не хвилюйтесь: це цілком закономірно. Адже мусить корова діставати збудження для такої страшної, роботи, для цих потоків молока? От висока температура й дає їй це збудження. Я думаю, все це відбувається так. Вплив нашого просвічування дуже й дуже збудив організм корів. Бачите, вони здригують?.. Це, я думаю, вплив, просвічування на нервову систему. Корм жеруть і майже не жують?.. Зрозуміло. Я мушу припустити таке. Під впливом УКХ складний шлунок корови на всіх своїх ділянках підвищив свою діяльність на один ступінь. Розумієте?

— Ні чорта не розумію поки що.

— Ну, от перший шлунок замість тільки обгорнути соками їжу й викинути її назад на дальше ремигання, тепер сам перетравлює й передає напівперетруєну їжу другому шлункові. Цей так само підвищив свою діяльність і робить тепер те, що раніше робив лише третій шлунок. І отак всі ділянки шлунково-кишкового тракту. Їжа проходить крізь корову дуже швидко, зовсім іншими темпами, як раніше… І всьому цьому, звісно, допомагає підвищена температура. Тільки треба встигати давати пити, це дуже потрібно, щоб корова багато пила зараз. От я й стежу.

Директор помітно гнівався, але стримував себе. Майже спокійним голосом він спитав у Олеся:

— Але як воно все-таки все це трапилося? Чому?

Олесь знизав плечима:

— Важкенько так відразу сказати…

— Знов помилка? — ще суворіше пролунав голос директора.

— Ні, не помилка, — твердо відповів Олесь, — просто непередбачені наслідки досліду. Ну, от з кролями, наприклад, все йде гаразд. По просвічуванні вони швидше зростають, швидше розплоджуються, їхня шерсть густішає й пухнастішає. З курами вийшло трохи складніше, бо хто ж знав, що вплив ультракоротких хвиль на курей локалізується саме на яйценосності?.. Це ми взнали лише тоді, коли побачили все на власні очі. А до того — хто міг передбачити? Жоден дослідник на світі…

Данило Якович здвигнув загрозливо плечима:

— А треба так, щоб знали.

— Для цього ми й робимо досліди, Данило Яковичу, щоб потім усі знали, — суворо відповів Олесь. — Якби, наприклад, не вийшло у нас тієї неприємності з пацюками, ми б не знали про те, якою могутньою силою є наше просвічене зерно, коли його давати як їжу тваринам. Чи не так?

Данило Якович промовчав, а Олесь говорив далі:

— Саме так і тут. Тепер ми знаємо, що вплив ультракоротких хвиль на корів не обмежується лише тим, що вони більшають, дужчають тощо. Ні, ми знаємо…

— І бачимо на власні очі, — перепинив його Данило Якович.

— Так, і бачимо на власні очі, — спокійно погодився Олесь, — що вилив ультракоротких хвиль на корів локалізується головне на їхній молочній продуктивності. Ніби тут сконцентрувалася вся сила наших ультракоротких хвиль — у вимені корів… Це ми з’ясували. Тепер, уже емпірично, з’ясуємо, яка тривалість цієї локалізованої дії. І надалі впливатимемо вже не так інтенсивно, а обережніше.

Данило Якович немов на це й чекав:

— От, от, от! Саме про це й кажу. «Обережніше». Чудесне слово, як хто розуміє. І хто не розуміє, так само, бо мусить зрозуміти. Та ти, наприклад, розумієш, що все це дуже небезпечно?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. Це, на мою думку, надзвичайна штука, ваші хвилі, проміння й всяка там чортівня. Але… але я проти того, щоб ви поспішали. Ну, взяли б собі там якусь одну корову — і просвічували її. А то — дивись — добрий десяток корів мені так активізували, що й самі тепер не знаєте, що з ними робити. Так? Та ти мені шарики не крути, а скажи, так чи не так?

— Ну, так.

— І без твого «ну», все’ дно буде так. От я й кажу: може, ви мені оцих корів вкрай уже зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не помруть від цього? Хіба ти можеш відповісти на це?

— Точно не можу, але всі дані кажуть…

— Навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані. Твої дані тобі й про пацюків нічого не казали. Ну, добре, що нам пощастило з тими пацюками розправитися. Проте, ніхто не певен, що там у підпіллі ще не залишилося кількох таких потвор.

— Вони б вилізли, Данило Якович, — втрутилася Ганна, — їм же нема чого там їсти.

— А ти мовчи, — гримнув на неї директор, — ти от краще мені з курами розквитайся. Ач, яка!.. Так от, я й кажу: мені за корів відповідати доведеться, а не вам. Ви от своє зробили, а потім мені куштувати всякі несподівані наслідки, відбуватися за них…

Олесь образився:

— Неправда, Данило Якович. Ми так само несемо відповідальність. І допомагаємо ліквідувати неприємні випадки. От, бачите, це ми вирішили давати коровам води досхочу…

— Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам.

— Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз не можна спинити цей потік, він може виснажити тварину. А ми її підгодовуємо, напоюємо — і все залишається на місці.

— На місці, на місці, — пробурчав Данило Якович, трохи заспокоюючись.

Повз них все ще проносили бідони з молоком, вносили назад порожні. Пройшла зміна доярок — і через кілька хвилин вийшли звільнені, втомлені попередні. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

— Премію, товаришу директоре, готуйте. Он скільки молока видоїли, аж рахунок загубили!

— Почекай, почекай, — так само жартівливо відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки це будуть, чи витрати. Правда, Олесю?

— Я певен, що прибутки.

— Ну, гаразд. Підрахуємо тоді. Тільки ти май на увазі, я своїх висновків ще не зробив, — вже серйозно додав Данило Якович і пішов з корівника.

За ним слідом посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову, не пропускаючи жодного слова.

— Андрію Антоновичу. Куди ж ви? — гукнув Олесь. — Скажіть краще, як ваше волосся? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся. На обличчі його була яскраво виявлена непохвальність.

— Та чого там, — відповів він похмуро, — я слухав тут тебе, слухав…

— Ну так що ж?

— Та виходить, що моє волосся мусить скоро випасти.

— Чому? — Олесь навіть здивувався.

— Та ти ж кажеш, що все це дуже короткочасне… І молоко оце, і все, що проміння робить… так от, мабуть, так і з волоссям моїм буде.

Старий був такий засмучений, що Олесь розсміявся. Розсміялася й Ганна. Сусідня корова озирнулася, стривожена цим вибухом молодого заливчастого сміху, подивилася, непохвально хитнула головою — і повернулася знов до ясел; не варто, мовляв, звертати уваги…

— Е, ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Олесь, — це зовсім до вашого волосся не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилось, ми завжди можемо досвітити вашу голову.

— Та ви завжди щось вигадаєте…

Старий, зберігаючи на обличчі підкреслену незадоволеність, пішов. Очевидячки, він все-таки не вірив поясненням Олеся.

Все ще усміхаючись, Олесь звернувся до Ганни;

— Ви Містера-Пітерса не бачили?

— Ні, — відповіла вона, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені призначив прийти о третій — щось показати хоче. А до речі, скільки зараз?

— То ви вже запізнилися. Бо вже п’ять на четверту.

— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Він лаятиметься… Побіжу!

Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі ляк, хоч очі все ще сміялися. Немов стривожено поспішаючи, вона кивнула Олесеві головою і швидко пішла геть. Олесь поглянув їй услід.

— Так він і насмілиться лаяти тебе, — подумав він іронічно, — ще побачимо, хто з вас кого лаятиме, зрештою… Ой, здається мені, засипався цього разу наш поважний зв’язківець… Це все одно, як я з Раєю, наскільки я розуміюся на медицині.

Він хитнув головою й повернувся до справ: за станом корів треба було уважно слідкувати, бо й справді якась помилка з годуванням могла погано відбитися на худобі. Проте, побачивши Рому, знесиленого вкрай турботами, він звернувся до нього:

— Як ти гадаєш, Ромо, з пацюками край?

— Не розумію…

— Ну, от, усіх ми знищили, чи можуть іще з’явитися?

Рома подумав:

— Мені здається, всіх. Ти підрахуй сам. Три пацюки тоді втекли з кролівника на горище, пам’ятаєш?

— Три.

— Двох ти вбив, коли ми прибігли до лабораторії на допомогу Раї?

— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загризла кішка. І заплатила за це своїм життям. Рая сумує — просто жах. Каже, мене кицька врятувала, а сама потім від ран померла…

— Ну, гаразд. Значить, вбили двох з трьох. А одного вчора сторож біля склепу застрелив. От і все. А більш ми зерна не розсипали… я, принаймні, — глузливо додав він, натякаючи, що історія з пацюками виникла через недбалість Олеся.

— Ну, гаразд, гаразд. Іди вже, різнокольоровий, — відпарував Олесь, маючи на увазі напівзасмагле обличчя Роми: — І коли вже ти до кінця просвітишся?..

— Та тебе не запитаю, — гордовито відповів Рома.

— Іди, іди… там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки приготувала, — почув іще Рома останній укол від Олеся.



Але на це він не вважав за потрібне відповідати.

Між іншим, зовсім не слід думати, що такий обмін привітними фразами означав сварку або щось подібне до неї. Аж ніяк. Це був просто товариський обмін жартами, свого роду весела розмовна гімнастика. І все. І Олесь, і Рома розлучилися так, як і були, — найкращими приятелями.

Якби на місці когось з них був Містер-Пітерс, — справа могла б повернутися інакше. Бо запальний електротехнік, він же й бригадир нашої бригади, — частенько забував межі жартів і вибухав, як вулкан. Проте, Містера-Пітерса тут не було. Він сидів у лабораторії і старанно збирав, монтував якийсь складний прилад. Новий генератор? — думає вже читач. Ні, ні: досить і одного. Ще ніхто, ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович — не знають всіх властивостей цього генератора. Отже, це не новий генератор, а щось інше.

Великий новий апарат стояв у кутку лабораторії — якраз там, де світлою плямою помітні були сліди штукатуреного отвору, зробленого гігантськими пацюками. Апарат стояв на осібній тринозі. З нього на кімнату дивилося широке скляне око, немов це був складний фотографувальний прилад. Але не було тут ні затвору, ні чогось іншого, що характеризувало б цей прилад, як фотоапарат. Навпаки, великі електронні лампи, якісь мідні дуги, ручки, дивної форми скляні балони, що нагадували вигадливі грушки, — все це свідчило, що новий апарат, безумовно, мав певні стосунки з радіотехнікою.

Видимо, цей складний апарат був уже зовсім готовий. З’єднаний товстими шнурами з генератором, сполучений мідними дротами з газотронним випростувачем, — він не притягав уваги Містера-Пітерса, що навіть не поглядав у його бік. Бригадир схилився над столом, де стояло щось інше. Містер-Пітерс уже закінчив основне монтування і тепер з вимірчими приладами в руках перевіряв востаннє всі з’єднання між окремими деталями апарата. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав в повітря після кожної задовільної спроби, — можна було вирішити, що бригадир уже довів справу до переможного кінця.

Так воно й було справді. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне — хіба можна говорити про якісь «кілька днів»?.. Далеко не так. Ідею цих апаратів Містер-Пітерс носив у своєму серці вже досить давно. Але щоб здійснити цю ідею, йому бракувало того генератора, що тепер став уже знайомою й випробуваною — правда, зовсім не до кінця — машиною. Тільки чудесний генератор дозволив здійснитися давнім сміливим мріям. Проте, що ж то були за апарати?

Містер-Пітерс підвівся. З насолодою він випростав стомлену спину, потягнувся. Поклав на стіл недокурену цигарку: з неї ще підіймалася вгору синя тоненька цівка пахучого диму. Містер-Пітерс поглянув на годинника: було вже чверть на четверту. Він подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?

Не будемо нескромними, забудемо на хвилину розмову, що точилася між Олесем та чорноокою Ганною. Зробимо вигляд, ніби ми нічого не знаємо. Тим більше, що ось Містер-Пітерс, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудесного генератора й нових невідомих ще апаратів, — цей гордовитий Містер-Пітерс уже сів біля стола в позі людини, якій щось дуже неприємно. Очі його сповнилися сумом, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута цигарка додимлювала на столі. Що поробиш — навіть великі, геніальні люди підвладні загальнолюдським почуттям. І ми певні — коли коханка залізного Цезаря запізнювалася, затримуючись десь, і з’являлася на чверть години пізніше призначеного строку, великий Цезар, гроза людства, так само сидів біля вікна із сумним виразом очей і рахував довгі, тягучі хвилини. А якщо він не дивився при цьому на стрілки годинника, то це, може, тому, що за його часів ще не було годинників із стрілками. У Містера-Пітерса годинник був; отже, він використовував його за стандартною програмою поведінки закоханого чоловіка — дивився на циферблат і дивувався, як повільно плазує ним стрілка…

Як і слід бути в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Містер-Пітерс найменш чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але «вона» прийшла. Вона вбігла до лабораторії, задихана; вона розчервонілася, вона дивилася на нього з винуватим виглядом. Містер-Пітерс мав усі підстави сердитися; він міг зустрінути її суворим поглядом, докором. Проте… чомусь він неспроможний був зробити таке. Він просто рвучко підвівся; на обличчі його сяяла радісна усмішка. Він мурмотів:

— Ну… от… от я хочу вам показати… оце…

— Мало не запізнилася, — не зовсім послідовно відповіла йому Ганна, — поспішала, поспішала…

— Та ні, зовсім не запізнилися, ні, — здав свої останні позиції Містер-Пітерс. — Я ось щойно закінчив роботу. Тільки встиг закурити — і ви вже тут.

Дивно, між іншим, точиться розмова між двома людьми, яким багато чого треба сказати одне одному!.. От — зустрілися, зрештою, кожне готувалося, обмірковувало, зважувало: отак треба буде сказати, і отак, розповісти про те й те, спитати про це й це. І стоять один проти одного, з розгубленими думками, говорячи зовсім не про те, а про якісь друго— й третьорядні речі. І, сказавши кілька слів, знов змовкають, шукаючи — про що б оце ще поговорити.

А всі можливі теми розмови забуті, а згадати про них нема кому, а розмова шкутильгає, спиняючись щохвилини… Бо — про що говорити, коли проти тебе сяють ласкаві очі, тобі посміхається чарівне обличчя, тобі квітнуть червоні пелюстки губ?..

І хто зна, скільки б ще тягнулася оця дивна й захоплююча розмова, якби випадково Ганна не звернула уваги на апарати, що стояли на столі:

— А це що? — спитала вона.

Містер-Пітерс відчув твердий ґрунт під ногами.

— Це — моя нова конструкція. Це, Ганночко, надзвичайна річ. Я певен, що ви такого ще не бачили.

Ганна усміхнулася:

— Знов щось просвічувати?.. Знайте, Данило Якович лається. Все про молоко.

— Та нічого, все стане на своє місце, — неуважно відмахнувся Містер-Пітерс. — Ні, Ганночко, це зовсім не те. Тут ми нікого й нічого просвічувати не будемо. За допомогою цих приладів ми бачитимемо на віддалі. Ось що.

Ганна подивилася на нього здивовано:

— А хіба ж я зараз бачу не на віддалі?..

— Ні, ні, не те. От, ми підемо кудись, узявши з собою цей невеличкий ящичок, — вказав Містер-Пітерс на прилад, що стояв на столі. — А цей, — вказав він на великий апарат, який стояв у кутку лабораторії, — запустимо, виходячи. І тоді ось на цьому екрані ящика, який ми взяли з собою, ми побачимо все, що діятиметься тут, у лабораторії. Андерстенд-ю, розумієте?

Очевидно, розмова про нові апарати остаточно поставила Містера-Пітерса на його звичайні рейки, бо ось він навіть ужив англійського виразу. Проте, Ганні це не допомогло. Вона подивилася на нього широко відкритими очима й відповіла щиросердно:

— Ні, не розумію…

— Так це ж дуже просто. Ну, ось цей великий прилад у куту, що дивиться просто в кімнату своїм об’єктивом, буде пересилати зображення. Ті зображення, що потрапляють до його, так би мовити, ока. А цей прийматиме їх. Проектуватиме на екран. І все. Розумієте тепер, Ганночко?

— Ні, — зідхнула та. — Мені, здається дуже неприємно, що я така нетямка, але… але нічого не розумію…

Обличчя Ганни було таке сумне, що Містер-Пітерс не витримав:

— Не так, не так. То не ви нетямкі, то я. От дурень, не вмію як слід з’ясувати! Щоб його зробити?

Очі його перебігали з одної речі в лабораторії до другої, мов шукаючи допомоги. Нарешті, він вирішив.

— Слухайте, Ганночко, ми підемо кудись, узявши з собою цей телевізор.

— Як?

— Телевізор, прилад приймати зображення. Дивитимемося, як він буде показувати нам. А тим часом я все вам з’ясую. Воно на практиці краще вийде… Зараз, зараз!

Містер-Пітерс увімкнув генератор, повернув якісь ручки на приладі, що стояв у кутку. Ганна з цікавістю стежила за його рухами. Великі лампи на приладі засяяли рівним жовтогарячим світлом. В одній з вигадливих скляних грушок щось переливалося — немов розріджене голубе полум’я. Воно грало, воно плескалося в скляні тонкі стінки, обмиваючи їх зсередини. Це скидалося на красиві фокуси. Тим часом Містер-Пітерс регулював прилад, повертаючи його ручки, реостати, котушки:

— Зараз, зараз, — мурмотів він, — одну хвилинку…

Полум’я в грушці буяло. Воно плескалося вгору, воно повільно змінювало свій колір на світліший, воно ставало майже білим з ледве помітним блакитнуватим відтінком. Нарешті, полум’я заспокоїлося. Воно викинуло вбік тоненький вогняний язичок, що, вібруючи, застигнув на широкому боці грушки. Він то стояв спокійно, то блискавично пробігав по склу, малюючи на ньому складний, тонкий і красивий візерунок.

Містер-Пітерс повернувся до Ганни:

— Готово! Пішли.

Він узяв другий прилад, і вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й спитала непевно:

— А двері ви не замикатимете? Адже хтось може увійти й завадити?..

— Так це ж мені й потрібно, щоб хтось увійшов. Ми з вами все побачимо — і хто увійде, і що він робитиме в лабораторії, — весело відповів Містер-Пітерс. — Проте, куди б нам піти?.. Щоб недалеко і ніхто не заважав?.. А, підемо до клубу. Там зараз нікого немає. Правда?

— Правда, — погодилася Ганна.

Проте, дійти до клубу без перепон їм не пощастило. Біля самих дверей клубу їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним був Олесь, — похмурий і втомлений, Данило Якович щось говорив Олесеві, але, побачивши Містера-Пітерса, звернувся до нього:

— Ага, і ти, голубе мій, тут. Так от, слухайте разом мої висновки.

А що Містер-Пітерс на нього здивовано подивився — які, мовляв, висновки? — то Данило Якович додав:

— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому масштабі. Як просвітлювати, так усе підряд. Нема того, щоб усе як слід випробувати, а отак — нашвидку. Досить! Он, корови досить спробували вашу систему, досі ніяк не заспокоюються, ллють молоко, як очманілі. Ми обговорили все це. І вирішили остаточно; ніяких експериментів без мого дозволу на кожен раз. Я так без худоби залишуся, ось що. Зрозуміло?

Олесь винувато опустив голову. Сперечатися не можна було. Це відчув і Містер-Пітерс: дійсно, захопилися… Він чесно відповів:

— Зрозуміло. Так і буде, Данило Якович. Тільки…

— Що?

— Тільки згодом ви побачите, що все буде, як слід…

— Та цього я й без тебе певен. Ач, Америку відкрив. Ні, ти мені зроби все як слід — і без усяких там непорозумінь, помилок, чи як там ти, Олесь, казав?.. Без непередбачених наслідків? Так, так. Ну, йдіть. А це що? — звернув він увагу на телевізор.

— Так, прилад один — неохоче відповів Містер-Пітерс.

— Просвічувати щось? — підозріло спитав Данило Якоиич.

Брови його загрозливо зсунулися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Містер-Пітерс, — це для зв’язку.

— Ну, тож-то, дивись мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж таки листа напишу про все, — погрозив Данило Якович.

Проте, Містер-Пітерс вже ніби не чув нічого: він поспішав до клубу, обережно несучи телевізор.


Загрузка...