Діти капітана Гранта

Розділ І “МАКАРІ”

Якщо будь-коли шукачі капітана Гранта мали остаточно втратити надію його знайти, чи не сталося це саме тепер, коли вони одразу позбулися геть усього? Куди ж виряджа-ти нову експедицію? В який спосіб розпочинати дослідження нових країв? Адже “Дункана” вже не існувало, й неможливо навіть було негайно повернутися на батьківщину… Отже відважні шотландці не досягли жаданої мети. Невдача! Журне слово, але в мужньому серці воно не знаходить відгуку. І все ж таки, після стількох ударів долі, Гленарванові довелося визнати, що він неспроможний вивершити діло, за яке так самовіддано взявся.

Мері Грант виявила неабияку мужність, не згадуючи більше батькового ймення. Вона затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасливу команду “Дункана”. Дочка поступилася в ній перед подругою, і тепер вона втішала Гелену, котра стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс захоплено дивився на дівчину, таку мужню, таку покірну долі. Він почав був якось казати про поновлення розшуків капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

— Ні, пане Джоне, будемо думати за тих, хто повсякчас жертвував собою. Лордові Гленарвану треба повертатися до Європи.

— Ваша правда, міс Мері, — відповів Джон Манглс, — це необхідно. Слід також повідомити представників англійської влади про долю “Дункана”. Але не зрікайтеся надії. Наші розшуки триватимуть, коли треба, я провадитиму їх сам! Я знайду капітана Гранта будь-що або ж загину!

Джон Манглс брав на себе важке зобов’язання. Мері прийняла його й простягла руку молодому капітанові, наче закріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому — глибоку вдячність довіку.

Цього дня остаточно вирішили повертатися додому. Поклали не гаючи часу їхати до Мельбурна. Назавтра Джон Манглс пішов довідатися, коли відпливають судна. Він гадав, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне й жваве сполучення.

Проте його сподівання не справдилися. Судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, який стояв на якорі в Туфолдській затоці, складався з трьох-чотирьох кораблів. Жоден поміж них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт-де-Галла. Тільки в цих трьох австралійських портах Гленарван міг би знайти судна, що йшли до Англії, бо ж Східна навігаційна компанія налагодила з тих пунктів регулярні рейси до метрополії.

Що ж залишалося робити? Дожидатися в їдені, поки прийде корабель? Але так вони могли затриматися тут надовго, бо в Туфолдську затоку судна заходять лише зрідка. Скільки. Їх пропливає у відкритому морі, минаючи гавань!

Обміркувавши все й порадившись з товаришами, Гленарван вирішив добиратися до Сіднея сухопуттям, коли раптом Паганель зробив несподівану пропозицію.

Географ і собі відвідав Туфолдську затоку. Він знав, що відсіль ніяк дістатися морем до Сіднея чи Мельбурна. Але одно з трьох суден, котрі стояли на рейді, готувалося відплисти до Окленда, столиці Іка-на-Мауї, північного острова Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг, аби добратися до Окленда, а звідти вже легко повернутися до Європи на якомусь з кораблів Східної навігаційної компанії.

Над Паганелевим проектом варто було поміркувати. До того ж цього разу географ не вдавався, як звичайно, до численних доказів, а обмежився самим повідомленням, додавши, що переїзд триватиме не більше п’яти-шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.

Дивний збіг обставин: Окленд лежав саме на тій тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшли наші шукачі. Звісно, Паганель міг би, не викликаючи докорів в особистій зацікавленості, навести цей доказ на користь своєї пропозиції, бо то була б цілком природна нагода відвідати береги Нової Зеландії.

Однак Паганель промовчав. Післях того, як його двічі спіткало розчарування, він, очевидно, не наважувався пропонувати трете тлумачення документа. Та, зрештою, що він міг сказати нового? Адже там написано: капітан Грант знайшов притулок на суходолі, а не на острові. А Нова Зеландія — то ж лише острів, отже нема про що й розводитися. З цієї причини чи з іншої, але Паганель і словом не прохопився про те, що переїзд до Окленда може мати хоч найменший зв’язок з розшуками. Він тільки зауважив — між Оклендом і Великобританією існує постійний зв’язок і ним легко скористатися.

Джон Манглс підтримав Паганеля. Він радив саме так і зробити, бо ж неможливо чекати в Туфолдській затоці на судно, що хтозна-коли сюди завітає. Але перш ніж вирішити питання остаточно, він вважав за потрібне відвідати бриг, про який казав географ. Гленарван, майор, Паганель, Роберт та Джон Манглс сіли в човен і по кількох змахах весел підпливли до судна, котре стояло на якорі за два кабельтових од набережної.

Це був бриг каботажного плавання місткістю на двісті п’ятдесят тонн. Він звався “Макарі” і робив рейси між різними австралійськими портами та Новою Зеландією. Капітан або, скоріше, хазяїн брига повівся з відвідувачами досить брутально. Вони одразу побачили, що це людина невихована й мало в чому відрізняється од своїх матросів. М’ясисте червоне лице, грубезні руки, плескатий ніс, вибите око, забруднена тютюном спідня губа й звірячий вираз робили з Вілла Галлея вельми відворотну особу. Але вибору не було, та зрештою до нього можна було й не придивлятися.

— А чого вам тут треба, як вас там? — гукнув Вілл Галлей до чужинців, що зійшли на палубу його судна.

— Ви капітан? — спитав замість відповіді Джон Манглс.

— Я, — відказав Галлей. — Що далі?

— “Макарі” йде з вантажем до Окленда?

— Атож. Що далі?

— І він везе?..

— Все, що продають і купують. Що далі?

— Коли він вирушає?

— Завтра опівдні, з відпливом. Що далі?

— Не взяв би він пасажирів?

— Дивлячись яких, і до того ж, чи задовольнить їх матроська їжа.

— Вони матимуть свої харчі.

— Що далі?

— Далі?

— Авжеж. Скільки їх там?

— Дев’ятеро, серед них дві дами.

— В мене немає кают.

— Їх цілком влаштує рубка, котру їм віддадуть.

— Далі що?

— Згода? — спитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежили поводження капітана і його спосіб вести розмову.

— Подивимось, — буркнув хазяїн “Макарі”.

Вілл Галлей покружляв туди-сюди палубою, тупаючи важкими на залізних цвяхах чоботями, і, зненацька круто повернувшись, став перед Джоном Манглсом.

— Скільки дасте? — спитав він.

— А скільки ви хочете? — в свою чергу спитав Джон Манглс.

— П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

— Гаразд, — мовив Джон Манглс, — хай буде п’ятдесят фунтів.

— Але за самий переїзд, — додав Вілл Галлей.

— Добре, за самий переїзд.

— Їжа окремо.

— Так, окремо.

— Домовились. А далі? — Вілл простяг руку.

— Тобто?

— Завдаток.

— Ось половина плати, двадцять п’ять фунтів, — сказав Джон Манглс, відраховуючи гроші хазяїнові брига, які той запхав у кишеню, навіть не подякувавши.

— Завтра щоб були на судні. До полудня. Приїдете чи ні — однаково вирушаю.

— Приїдемо.

Відтак Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс покинули судно, чий хазяїн не зволив навіть і пальцем доторкнутися до цератового капелюха, щільно насунутого на руду кошлату чуприну.

— Ото мугир! — вигукнув Джон Манглс.

— А мені він сподобався, — озвався Паганель. — Справжній морський вовк.

— Ведмідь, а не вовк, — зауважив майор.

— Я собі уявляю, — додав. Джон Манглс, — що отакий-то ведмідь, напевно, торгував колись людьми.

— Хіба нам не однаково? — мовив Гленарван. — Важливо, що він капітан “Макарі”, а “Макарі” йде до Нової Зеландії. За час переїзду від Туфолдської затоки до Окленда ми бачитимемо його зрідка, а після Окленда й поготів.

Леді Гелену й Мері Грант вельми потішила звістка про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що на “Макарі” вони не знайдуть тих вигод, до яких звикли на “Дункані”. Та по стількох випробуваннях їх не могла засмутити така дрібниця. Містерові Олбінету доручили придбати харчі. Після втрати “Дункана” сердешний слізно тужив за нещасною своєю жінкою, котра зосталась на яхті й разом з усією командою стала, безперечно, жертвою лютих каторжників. Однак свої обов’язки стюарда Олбінет виконував сумлінно, як завжди, і “окрема їжа”, що складалася з добірного харчу, ніколи не баченого на “Макарі”, за кілька годин була заготовлена.

Тим часом майор одержав гроші в Мельбурнському об’єднаному банку за чеками Гленарвана, який не Хотів залишатися без золота й без зброї; отож поповнили й запаси пороху та куль. Щодо ПаганеЛя, то він придбав собі чудову мапу Нової Зеландії, видану в Едінбурзі Джонстоном.

Мюльреді почувався добре. Рана, що мало не коштувала матросові життя, вже майже не боліла. Морська подорож повинна була його зцілити. Він сподівався — бризи Великого океану вилікують його остаточно.

Вільсонові доручили приготувати на борту “Макарі” помешкання для пасажирів. Щітка й мітла зробили своє діло: рубка геть змінилася. Вілл Галлей, знизавши плечима, полишив матроса діяти на власний розсуд. Про Гленарвана, його супутників і супутниць капітан і не думав. Він навіть не знав їхніх прізвищ і в гадці не мав ними піклуватись. Цей “додатковий” вантаж давав капітанові виск у п’ятдесят фунтів — ото й по всьому, і мав для нього вартість багато меншу, ніж двісті тонн видубленої шкіри, що нею напхано було трюм його брига. “Передовсім шкіра, а люди вже потім”. То був негоціант ^[82] , та водночас він мав славу досвідченого моряка, що неабияк знався на тутешніх морях, вельми небезпечних через коралові рифи.

Гленарван вирішив використати останні години перед від’їздом, аби побувати на узбережжі, саме там, де його перетинає тридцять сьома паралель. Йому хотілося це зробити з двох причин.

Він бажав іще раз оглянути гадане місце катастрофи. Айртон, безперечно, був боцманом на “Британії”, і вона справді могла розбитися в цій частині східного австралійського узбережжя. Отож було б необачно проминути цю місцевість, бо вони сюди вже ніколи не повернуться. До того ж, якщо й не знайдеться слідів “Британії”, то, в усякому разі, саме тут “Дункан” захопили каторжники. Може, навіть відбувся бій? Хіба не можна припустити, що вони побачать на березі сліди боротьби, одчайдушного опору? Коли команда “Дункана” загинула в хвилях, дуже імовірно — море викинуло на берег кілька трупів.

Гленарван зробив цю розвідку вкупі з вірним Джоном Манглсом. Господар готелю “Вікторія” дав їм пару верхових коней, і вони вирушили на північ дорогою, яка огинала Туфолдську затоку.

Сумна то була мандрівка. Гленарван і капітан Джон їхали мовчки. Але вони добре розуміли одне одного — обох мучили ті самі думки, та сама тривога. Пильно вдивлялись у скелі, поточені морем. Вони не мали потреби ні про що розпитуватися, ні на що відповідати.

Уважаючи на Джонову пильність і кмітливість, можна не сумніватися: на узбережжі не зосталось жодного куточка, не дослідженого якнайретельніше. Вони старанно оглянули геть усі бухточки, положисті пляжі й піщані крайки берегів, куди приплив, хоч і помірний у цих місцях, міг викинути якийсь уламок. Але вочи не знайшли жодної вказівки, що вимагала б поновити тут розшуки, ніяких слідів катастрофи “Британії”.

Не полишив по собі жодного сліду й “Дункан”. Вся ця прилегла до океану місцевість була пустельна.

Однак Джон Манглс запримітив неподалік од берега очевидні залишки якогось табору — згаслі рештки багаття, котре палало тут ще недавно під самітною купою дерев. Може, кілька днів тому тут зробило стоянку якесь кочове тубільне плем’я? Але ні, бо на очі Гленарванові потрапила одна річ, яка беззаперечно доводила: цю частину побережжя відвідали каторжники.

То була жовто-сіра, зношена й полатана матроська куртка — зловісне лахміття, покинуте як непотріб під деревом. На ній стояло тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжник давно зник, але мерзенне канцур’я промовляло за нього. Ця ліврея злочину, що правила за одіж якомусь негідникові, тепер гнила на відлюдному березі.

— Бачите, Джоне! — мовив Гленарван. — Ясно — тут побували каторжники! А наші бідолашні товариші з “Дункана”…

— Так, — глухо озвався Джон Манглс— Очевидно, їм не дали висісти на берег, вони загинули…

— Мерзотники! — вигукнув Гленарван. — Хай вони тільки потраплять мені до рук, я помщуся за мою команду!

Гленарванове обличчя посуворішало з горя. Кілька хвилин він вдивлявся в безмежні океанські простори, немов шукаючи останнім поглядом судно, що загубилось серед хвиль. По тому очі його згасли, лице прибрало звичайного виразу, і, не зронивши слова, він повернув коня й помчав щодуху до Ідена.

Залишилось іще викбвати одну формальність — повідомити констебля про останні події. Таку заяву зроблено цього ж вечора Томасові Бенксу. Складаючи протоколе, службовець поліції ледь міг приховати своє задоволення. Він був просто у захваті, що Бен Джойс зі своєю зграєю десь поділись. Усе місто поділяло його радість. Каторжники щойно покинули Австралію, правда, після нового злочину, але врешті вони зникли. Представникам влади негайно передали телеграфом в Мельбурн і Сідней цю важливу звістку.

Подавши свою заяву, Гленарван повернувся до готелю “Вікторія”. Останній вечір минув сумно. Думки мандрівників роїлися навколо цієї австралійської землі, де вони зазнали стільки лиха. Вони згадували ті радісні надії, що спалахнули в них на мисі Бернуїллі і які так жорстоко розбито в Туфолдській затоці!

Паганель був пойнятий якимсь гарячковим збудженням. Джон Манглс, котрий стежив за ним після пригоди на Снові, відчував: вчений хоче щось сказати, та не наважується. Багато разів він насідав на географа з запитаннями, але той відмовчувався. І все ж таки цього вечора, проводжаючи Паганеля до його кімнати, капітан спитав, чого він так нервує.

— Друже мій Джоне, — сказав Паганель, ухиляючись од відповіді, — я нервую не більше ніж завжди.

— Пане Паганелю, — наполягав Джон, — вас мучить якась таємниця!

— Нехай і так! Нічого не поробиш, — скрикнув географ, палко жестикулюючи, — це дужче за мене!

— Що ж воно, оте дужче за вас?

— Радість — з одного боку і розпач — з іншого.

— Ви радієте й водночас вдаєтесь до розпуки?

— Так, і радію, і в розпачі, що їду до Нової Зеландії.

— Може, ви маєте якісь нові вказівки? — стрепенувся Джон Манглс. — Або знову натрапили на загублений слід?

— Ні, мій друже. Адже з Нової Зеландії не повертаються! Та однак… Зрештою, ви знаєте людську вдачу. Доки людина дише, в неї не згасає надія. А моє гасло: “Dum spiro — spero” ^[83] , — краще за всі гасла на світі!

Розділ ІІ МИНУЛЕ КРАЇНИ, ДО ЯКОЇ ПРЯМУЮТЬ МАНДРІВНИКИ

Наступного дня, 27 січня, пасажири “Макарі” розмістилися в тісній рубці брига. Вілл Галлей і не подумав запропонувати дамам свою каюту. А втім, не було чого й ремствувати на цю нечемність, бо барліг був вартий ведмедя.

Опівдні, під час відпливу, знялися з якоря, насилу витягши його нагору. Дув помірний південно-західний вітер. Поволі підняли вітрила. П’ятеро матросів довго морочилися біля них. Вільсон хотів допомогти команді, але Вілл Галлей гримнув на нього, щоб він не пхав свого носа туди, куди його не просять. Він-бо звик сам собі давати раду в скруті й не потребує ні допомоги, ні будь-яких вказівок.

Останні слова явно стосувалися Джона Манглса, що не міг стримати посмішки, дивлячись, як дляються незграбні матроси. Джон узяв це до уваги, вирішивши, якщо не за правом, то на ділі втрутитися в керування судном лише тоді, коли через невмілість команди бригові загрожуватиме небезпека.

Між тим зусиллями п’ятьох матросів, котрих спонукала ще й хазяїнова лайка, нарешті підняли вітрилля. “Макарі” вийшов у відкрите море й поплив лівим галсом під долішніми вітрилами, марселями, брамселями, бізанню й кліверами. Згодом підняли ще ліселі й стаксель. Та незважаючи на таке міцне вітрильне оснащення, бриг ледве посувався вперед. Завелика носова частина, широке днище, важка корма уповільнювали його ходу й робили з нього достеменний взірець тих суден, що їх моряки називають зневажливо “корито”.

Довелось набратися терпцю. Єдиною розрадою було те, що, як би кепсько не плив “Макарі”, усе ж за п’ять, найбільше шість днів він доконче мав пришвартуватися в Оклендському рейді.

Надвечір, о сьомій годині, зникли з очей австралійські береги й вогні Іденського порту. Бурхливе море затруднювало рух брига, він важко пірнав у провалля між хвилями. Пасажирів гойдало й так сильно струшувало, що сидіти в рубці ставало несила. Однак вони не могли вийти й на палубу — дощ лив як із відра.

Кожний поринув у свої думки. Говорили мало. Лише Гелена й Мері Грант перемовлялися зрідка. Гленарванові не сиділося на місці, й він походжав з кутка в куток. Майор сидів як закляклий. Джон Манглс і Роберт вряди-годи виходили на палубу глянути на море. Паганель бурмотів у своєму кутку безладні незрозумілі слова.

Про що думав шановний учений? Про Нову Зеландію, куди вела його доля. Він перебігав думкою всю її історію, і перед його очима повстало лихе минуле цієї країни.

Чи не траплялось, бува, в її історії такого випадку або пригоди, що дозволила б відкривачам новозеландських островів узяти їх за суходіл? Чи міг би сучасний географ або мореплавець надати їм такої назви? Як бачимо, Паганель безперестанку відшукував нове тлумачення документа. Він був немов одержимий, його заполонила невідчепна думка. Після Патагонії й Австралії його уява, збуджена єдиним словом, гарячково метнулася до Нової Зеландії. Але одне маленьке “щось” зупиняло його на цьому шляху.

— Контин… контин… — повторював він, — це може означати тільки континент.

І він почав пригадувати тих мореплавців, що досліджували ці два великих острови південних морів.

13 грудня 1642 року голландець Тасман, по тому як одкрив Ван-Діменову Землю, наблизився до невідомих берегів Нової Зеландії. Кілька днів він плив понад узбережжям, і 17 грудня його кораблі увійшли до просторої бухти, котра переходила в вузьку затоку, затиснуту між двома островами.

Північний острів звався Іка-на-Мауї, що означало по-зеландському “риба мауві”. Південний острів мав назву Таваї-Пуна-Му, тобто, “кит, що виробляє зелений нефрит” ^[84] . Абель Тасман відрядив до берега човни, які повернулись у супроводі двох пірог, повних галасливих тубільців. Дикуни були середні на зріст, кощаві, шкіру мали брунатну або жовту, голос пронизливий, волосся чорне, зав’язане на тімені за японською модою й прикрашене великим білим пером.

Ця перша зустріч європейців з тубільцями нібито провіщала тривалі дружні стосунки. Але назавтра, коли човен з Тасмановими матросами розшукував вигіднішу, ближчу до берега стоянку, на них нагло напали численні тубільці, що наздогнали їх у сімох пірогах. Човен перехнябився набік і набрав води. Грубо затесаний спис влучив у шию боцманові. Він упав у море. З шістьох матросів четверо було вбито; двоє врятувались, плавом діставшись разом з пораненим боцманом до корабля.

Після цієї трагічної події Тасман негайно знявся з якоря, помстившись тубільцям лише кількома мушкетними пострілами, котрі, напевно, не завдали їм жодної шкоди. Він покинув цю бухту, затаврувавши її ім’ям бухти Вбивств, поплив уздовж західного побережжя й 5 січня пристав до крайнього виступу острова на півночі. Але тут, через бурхливий прибій і очевидну ворожість тубільців, він не спромігся навіть запастися водою і остаточно залишив ці непривітні місця, надавши їм, на честь голландських Генеральних штатів, назви “Землі Штатів”.

Голландський мореплавець гадав, ніби ця земля межує з островами того ж імені, які лежать на схід од Вогняної Землі, на самому півдні Америки. Він був певний, що відкрив “Великий південний суходіл”.

“Мореплавець, сімнадцятого століття, — міркував собі Паганель, — міг узяти острови за континент, але цього не могло статися з моряком дев’ятнадцятого століття! Гаррі Грант не допустився такої помилки, ні! Тут є щось, чого я ніяк не збагну!”

Через століття про Тасманове відкриття остаточно забули, і Нова Зеландія начебто зовсім і не існувала, коли французький мореплавець Сюрвіль натрапив на неї під 35°37? широти. Спочатку йому не довелося скаржитися на тубільців. Якось його судно захопили дужі вітри, знялася буря. Хвилі викинули на берег бухти Притулку шлюпку, яка перевозила хворих з корабля Сюрвіля. Там тубільний ватажок на ймення Нагі-Нуї гостинно зустрів французів і запросив їх до господи. Все йшло гаразд, доки в Сюрвіля не вкрали човна. Сюрвіль марно вимагав, щоб його повернули, й, аби покарати тубільців за цю крадіжку, спалив дощенту їхнє селище. Ця жорстока й несправедлива помста спричинилася певною мірою до кривавих подій, котрі відбулися згодом у Новій Зеландії.

6 жовтня 1769 року до новозеландських берегів прибув на своєму кораблі “Завзяття” славнозвісний Кук. Він кинув якоря в бухті Тауе-Роа й намагався всіляко привернути до себе тубільців. Та коли хочеш виявити своє доброзичливе ставлення до людей, треба насамперед з ними спілкуватися. Кук не вагаючись взяв у полон-двох чи трьох тубільців, силоміць обдарував та, приголубивши їх, відрядив на берег. Невдовзі, спокушені їхніми оповіданнями, десятки тубільців з’явилися на судно й почали торгувати з європейцями. По кількох днях Кук попрямував до затоки Гоукса, яка широким півколом вдавалась у північне побережжя острова. Там він опинився серед таких зухвалих, крикливих і войовничих дикунів, що довелося пальнути з гармати картеччю, аби їх приборкати.

20 жовтня корабель “Завзяття” став на якіру бухті Токо-Малу, де жило нечисленне, чоловік на двісті, мирне плем’я. Суднові ботаніки зробили тут багато корисних досліджень; тубільці перевозили їх на берег у своїх пірогах. Кук сам відвідав два селища, їх захищали палісади, бруствери і подвійні рови: це свідчило, що тубільці неабияк зналися на фортифікації. Найголовніше укріплення зведено на скелі, котра під час морського припливу перетворювалась на справжній острів; власне, вона була ще неприступніша, ніж острів, бо хвилі не тільки обступали її, але й ринули, ревучи, крізь природну арку заввишки шістдесят футів, на якій здіймалась ця недосяжна фортеця.

Кук зібрав чималу колекцію цікавих речей, тубільних рослин, етнографічних та етнологічних документів і за п’ять місяців, 31 березня, покинув Нову Зеландію, назвавши своїм ім’ям протоку, що ділить два її острови. Він мав ще повернутися сюди під час своїх дальших подорожей.

Справді, 1773 року великий мореплавець знову відвідав затоку Гоукса.

За своєї третьої подорожі Кук ще раз завітав на цей острів, який полюбляв і де хотів завершити свої гідрографічні праці. Назавжди він покинув Нову Зеландію 25 лютого 1777 року.

В 1791 році Ванкувер пробув двадцять днів у бухті Смутку, але без будь-якої користі для природознавчих і географічних наук. 1793 року д’Антркасто на протязі двадцяти п’яти миль дослідив узбережжя в північній частині острова Іка-на-Мауї. Капітани торговельного флоту Гоузен і Дальрімп, згодом Баден, Річардсон і Муді відвідали ці береги дуже ненадовго. Доктор Севідж зупинився тут на п’ять тижнів і зібрав цікаві матеріали про звичаї новозеландців.

В 1805 році розумний тубілець Дуа-Тара, небіж ватажка племені Рангі-Гу, подався відціль на судні “Арго”, яке стояло тоді в бухті Островів під командою капітана Бадена.

Пригоди цього Дуа-Тара, може, стануть колись за сюжет епопеї якогось новозеландського Гомера. Доволі усякого лиха, несправедливості й жорстокості судилось зазнати цьому юнакові. Підступництво, ув’язнення, стусани й поранення — ось що дістав бідолашний дикун за своє щире служіння. Можна собі уявити, яку думку склав він собі про людей, котрі хизувалися своєю культурою! Його завезли до Лондона. Там, на тому ж судні, з нього зробили матроса найнижчого рангу й посміховисько для всієї команди. Він сконав би від цих знущань, коли б не шановний Марсден. Місіонер зацікавився молодим дикуном, в якому спостеріг здоровий глузд, відважну вдачу, надзвичайну лагідність, ніжність і привітність. Він домігся, щоб юнакові, котрим він опікувався, дали для рідної його країни кілька мішків збіжжя й сільськогосподарське знаряддя. Але й цей лежаний непотріб у бідолахи вкрали. Злигодні й страждання переслідували Дуа-Тара, і тільки 1814 року він спромігся нарешті повернутися на землю своїх пращурів. Та саме тоді, коли, засвоївши науку зрадливої долі, він тільки-но заходився перетворювати цю дику Зеландію, невблаганна смерть спостигла його на двадцять восьмому році життя. Безперечно, ця незамінна втрата на довгі роки затримала поступ цивілізації в країні. Ніщо-бо не заступить розумної й щирої людини, яка поєднує в своєму серці любов до добра з любов’ю до рідного краю!

До 1816 року про Нову Зеландію ніхто не згадував. Аж у цьому році Томпсон, 1817 — Ніколз, а 1819 — Марсден побували в різних місцях новозеландських островів;

1820 року Річард Крюйз, капітан вісімдесят четвертого піхотного полку, прожив там десять місяців’і збагатив науку серйозними дослідженнями про звичаї тубільців.

1824 року Дюперей, капітан корабля “Кокіль”, простояв у бухті Островів п’ятнадцять днів і не міг нахвалитися приязню тубільців.

Після нього, 1827 року, англійське китоловне судно “Меркурій” змушене було боронитися від нападу новозеландців, а капітана Діллона того ж таки року двічі приймали там дуже гостинно.

В березні 1827 року командир судна “Астролябія”, славетний Дюмон-Дюрвіль, кілька день перебув серед новозеландців беззбройний, не зазнавши жодної шкоди. Він обмінювався з тубільцями подарунками, слухав їхніх пісень і навчав своїх, спав у їхніх хижках і вільно провадив свої цікаві топографічні роботи, яким треба завдячувати появою досконалих мап, таких потрібних морському флотові.

Проте наступного року англійський бриг “Гоус” під командою Джона Джемса, проминувши бухту Островів, попрямував до Східного мису, де ледь не загинув через підступного ватажка Енараро. Багатьох Джемсових супутників спіткала тут жахлива смерть.

З цих суперечливих свідчень про лагідність та про варварство новозеландців можна дійти висновку: їхня жорстокість найчастіше була відповіддю на репресії європейців. Дружнє чи вороже ставлення тубільців залежало від доброї чи злої вдачі капітанів. Безперечно, з боку тубільців траплялись і нічим не спровоковані напади, але здебільше вони металися європейцям; на жаль, іноді зазнавали помсти цілком безневинні.

Після Дюрвіля етнографію Нової Зеландії збагатив сміливий дослідник, котрий разів з двадцять об’їхав навколо світу, мандрівець і бурлака від науки — англійський учений Ерл. Він відвідав незнані місця обох островів і не мав нагоди скаржитись на тубільців, але не раз був свідком людожерства. Новозеландці по-звірячому пожирали одні одних.

Ці самі сцени бачив і капітан Лаплас, коли 1831 року стояв у бухті Островів. Тепер сутички між племенами стали багато небезпечнішими, бо дикуни напрочуд швидко опанували науку вогнепальної зброї. Таким чином колись квітучі й густо заселені місцевості Іка-на-Мауї перетворилися на справжні пустелі. Зникли цілі племена, як зникають отари овець, що їх вирізали й поїли.

Місіонери марно намагалися приборкати ці кровожерні інстинкти. Починаючи з 1808 року Церковне товариство місіонерів надсилало своїх найспритніших агентів — таке ім’я їм найкраще пасує — в головні селища північних островів. Але варварство новозеландців змусило їх утриматися від організації там своїх місій. Лишень 1814 року Марсден, котрий опікувався Дуа-Тара, Голл і Кінг висіли в бухті Островів і придбали у тубільних ватажків ділянку землі на двісті акрів за дванадцять залізних сокир. Тут засновано місцевий центр англіканської місії Церковного товариства.

Початок був важкий. Та зрештою тубільці стали поважати місіонерів. Вони приймали їхні піклування, їхнє вчення. Жорстокість дикунів подекуди пом’якшала. В цих кровожерних серцях іноді прокидалось почуття вдячності. Трапилось навіть у 1821 році, що новозеландці захищали своїх місіонерів проти брутальних матросів, які глузували з них і грубо їм погрожували.

Отже місії потроху розцвіли, всупереч тому, що в країні було повно каторжників — утікачів з порту Джексона, які деморалізували населення. 1831 року “Газета євангелічних місій” відзначила заснування двох таких установ, одної в Кіді-Кіді, на березі протоки, яка впадала в море поблизу бухти Островів, другої в Паї-Гія, на річці Кава-Кава. Обернені в християнську віру тубільці побудували дороги під керівництвом місіонерів, прокладали шляхи крізь первісні ліси, перекинули містки через бурхливі потоки.

Але між племенами весь час точилися криваві суперечки. Новозеландці не були схожі на сумирних австралійців, котрі відступали перед навалою європейців; вони опиралися, боронилися, вони ненавиділи загарбників, і непогамовна лють змушувала їх нині кидатися на запеклих ворогів — англійських емігрантів. Майбутнє цих двох великих островів доля визначить у найближчий час: або негайне приєднання до цивілізації, або варварство довіку, і це вирішить зброя. Отож Паганель гарячково воскрешав у своїй пам’яті історію Нової Зеландії. Але ніщо в цій історії не дозволяло назвати континентом країну, яка складалася з двох островів, і коли певні слова в документах збуджували уяву вченого, то два склади — “контин” — _ вперто перешкоджали йому знайти нове їх тлумачення.

Розділ III РІЗАНИНА НА НОВІЙ ЗЕЛАНДІЇ

31 січня, по чотирьох днях подорожі, “Макарі” не пройшов іще й двох третин шляху тої частини океану, що затиснута поміж Австралією й Новою Зеландією. Вілл Галлей зовсім не дбав про своє судно, покинувши його напризволяще. На палубі бачили його зрідка, і ніхто на те не скаржився. Та якби він просто сидів у каюті, це не викликало б заперечень. Але здоровило-хазяїн щодня впивався джином або бренді. Матроси залюбки йому наслідували, і жодне судно ніколи не полишали так на ласку океану, як “Макарі”.

Ця непростима недбалість змушувала Джона Манглса повсякчас маися на бачності. Мюльреді й Вільсон не раз випростували стерно в ті хвилини, коли крутий поворот неминуче перекинув би судно набік. Частенько Вілл Галлей гримав на обох матросів, страшенно лаючись. Не схильні терпіти такі грубощі, вони поривались зв’язати цього п’яницю й зачинити його в трюмі на весь час подорожі. Але Джон Манглс зупиняв матросів, ледве вгамовуючи їхнє законне обурення.

Однак становище брига дуже непокоїло Джона Манглса; він не хотів хвилювати Гленарвана і сказав про свої турботи тільки майорові та Паганелю. Мак-Наббс, хоч іншими словами, дав йому ту саму пораду, що й матроси.

— Коли ви вважаєте за потрібне, Джоне, — сказав він, — без жодних вагань беріть на себе командування, чи, як це вам більш до вподоби, керування судном. Цей п’яниця, скоро ми зійдемо на берег в Окленді, знову стане господарем на борту брига і хай тоді перевертається разом з ним і тоне, скільки йому завгодно.

— Звичайно, — відповів Джон, — я так і зроблю, в разі це буде конче необхідно. Доки ми в відкритому морі, досить лише наглядати; я і матроси не залишаємо палуби. Та’якщо цей Галлей не опам’ятається й тоді, коли ми наближатимемось до берега, то, признаюся, я потраплю у велику скруту.

— А ви зможете тримати правильний курс? — спитав Паганель.

— Це нелегко, — відповів Джон. — Уявіть собі, на судні немає жодної морської карти!

— Невже немає?

— Запевняю вас. “Макарі” робить лише каботажні рейси між Іденом і Оклендом, і Вілл Галлей так призвичаївся до цих місць, що не потребує жодних вимірів.

— Він, мабуть, думає, — мовив Паганель, — ніби його бриг сам знає дорогу й прямує куди слід.

— Е, я не довіряю судам, які йдуть самі по собі, — скавав Джон Манглс, — і коли Вілл Галлей пиячитиме й біля берегів, нам буде непереливки.

— Не втрачаймо надії, — озвався Паганель, — що поблизу землі він прийде-таки до тями.

— Отже, — зробив висновок майор, — ви не зможете, якби в цьому виникла потреба, привести “Макарі” до Оклендського порту?

— Не маючи карти узбережжя, зробити це неможливо. Підступи до берега там дуже небезпечні. Це низка маленьких фіордів, покручених і примхливих, як фіорди Норвегії. Крім того — сила підводних рифів, і потрібен великий досвід, аби на них не наскочити. Яке б не було тривке судно, воно неминуче загине, наштовхнувшись кілем на сховану під водою скелю.

— То екіпаж судна, — розпитував далі майор, — може знайти порятунок, тільки діставшись до берега?

— Так, якщо море не бушуватиме.

— Ризикована спроба! — зауважив Паганель. — Адже новозеландські береги дуже негостинні, й небезпека загрожуватиме нам на суходолі так само, як і на морі.

— Ви маєте на увазі маорійців, пане Паганелю? — спитав Джон Манглс.

— Саме так, мій друже. Маорійці набули собі в Індійському океані лихої слави. Це не боязкі, плохі австралійці, а кмітливе й кровожерне плем’я, людожери, від яких марно чекати собі ласки.

— Виходить, — сказав майор, — якби капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, ви не порадили б його там розшукувати?

— Тільки на узбережжі, — відповів географ, — де можна натрапити на сліди “Британії”; в глибині островів будь-які розшуки марні. Європеєць, що наважився відвідати ці лихі краї, неодмінно потрапляє до рук маорійців, а хто став їхнім бранцем, той приречений на смерть. Я спонукав моїх друзів перейти пампу, перетнути Австралію, але ніколи не навернув би їх на стежки Нової Зеландії. Хай доля вбереже нас од свавілля цих кровожерних тубільців.

Паганелеві побоювання були аж надто виправдані: Нова Зеландія зазнала недоброї слави, і кожне нове відкриття на її островах позначалося кривавою датою.

Кількість жертв, внесених до мартиролога ^[85] мореплавців, чимала. Кривавий перелік відкривають п’ятеро матросів Абеля Тасмана, що їх по-злодійському забили й пожерли новозеландці. Така ж доля судилась капітанові Туклею й всім матросам його шлюпки. В східній частині протоки Фово п’ятеро рибалок з судна “Сідней-Ков” знайшли жахливу смерть у шлунку дикунів. Слід ще згадати чотирьох матросів зі шхуни “Брати”, по-звірячому пошматованих у гавані Моліне, багатьох солдатів з загону генерала Гейтса і трьох дезертирів з “Матільди”, щоб перейти до розповіді про долю капітана Маріона дю Френа.

11 травня 1772 року, невдовзі після першої подорожі Кука, в бухті Островів кинули якір судна “Маскарен”, під командою французького капітана Маріона, і “Кастрі”, яким керував його помічник капітан Крозе. Двоєдушні новозеландці зустріли європейців надзвичайно гостинно. Вони навіть прикинулись боязкими, і, щоб вони призвичаїлись відвідувати кораблі, довелось робити їм подарунки, різні послуги, довгенько спілкуватися з ними.

Тямовитий ватажок тубільців Такурі, коли вірити Дюмон-Дюрвілеві, належав до племені вангароа й був родич дикуна, котрого по-зрадницькому взяв у полон Сюрвіль за два роки до прибуття капітана Маріона.

В країні, де поняття честі зобов’язує кожного маорійця платити за образу кров’ю, Такурі, звичайно, не міг забути наруги, заподіяної його родичеві й цілому племені. Він терпляче дожидав появи будь-якого європейського судна, плекаючи план помсти, яку й виконав з небаченими спокоєм і жорстокістю.

Удавши спочатку, ніби він боїться французів, Такурі уживав усіх засобів, аби приспати їхню пильність. Його товариші й він сам часто ночували на французьких кораблях. Вони привозили морякам найкращу рибу, брали з собою своїх жінок і дочок. Невдовзі тубільці вже знали всіх офіцерів на ймення й почали запрошувати французів відвідати їхні селища. Маріон і Крозе, обдурені цими виявами доброзичливості, обійшли таким чином усе побережжя з його чотирма тисячами мешканців. Дикуни зустрічали їх голіруч і всіляко намагалися викликати до себе цілковиту довіру.

Капітан Маріон, зупинившись у бухті Островів, хотів був змінити на судні “Кастрі” щогли, сильно пошкоджені останніми бурями. Він зробив розвідку прилеглої до побережжя місцевості і 23 травня натрапив на чудовий кедровий ліс за два льє від берега й поблизу бухти, що лежала на відстані одного льє од місця стоянки кораблів.

У лісі напнули намети, і матроси — дві третини команди, — озброєні сокирами й іншим струментом, заходились валити дерева й лагодити дорогу, яка вела до бухти. Влаштували ще два інших табори, один на острівці Моту-Аро в центрі бухти, куди перевезли з судна хворих, а також ковалів і бондарів, другий на березі океану, за півтора льє від стоянки суден; цей останній сполучався з місцем роботи теслярів. В усіх трьох пунктах морякам допомагали спритні дужі дикуни.

Однак капітан Маріон довгенько ще вживав певних застережних заходів. Озброєних тубільців не пускали на судна, матроси, що добирались у шлюпках до берега, завжди мали при собі зброю. Але поведінка тубільців приспала пильність Маріона та найнедовірливіших офіцерів, і він врешті наказав відряджати людей до берега без зброї. Капітан Крозе вмовляв керівника експедиції скасувати цього наказа, але марно.

Після цього уважність і відданість тубільців подвоїлись. Їхні ватажки пов’язали близькі дружні стосунки з французькими офіцерами. Не раз Такурі брав із собою на корабель свого сина й залишав його там ночувати. 8 червня, під час урочистих відвідин селища, Маріона оголосили “великим ватажком” усього краю і прикрасили його волосся чотирма білими перами на знак високої шани.

Отак минуло тридцять три дні відтоді, як французькі судна прибули до бухти. Робота завершувалася. Крозе сам керував теслярами. Кораблі запасалися солодкою водою з джерел Моту-Аро, і, здавалось, можна було з певністю чекати щасливого кінця розпочатого діла.

12 червня, о другій пополудні, на риболовлю, що мала відбутися поблизу селища Такурі, спорядили капітанський катер. У нього посідали Маріон, двоє молодих офіцерів Водрікур і Легу, волонтер, капітан піхоти й дванадцятеро матросів, їх супроводив Такурі з п’ятьма тубільними ватажками. Ніщо не віщувало жахливого кінця, який судився шістнадцятьом європейцям із сімнадцяти.

Катер одчалив, попрямував до берега, й невдовзі обидва судна втратили його з очей.

Увечері капітан Маріон не повернувся на борт корабля. Але це нікого не стурбувало. Гадали, що капітан зажадав одвідати табір теслярів і залишився там на ніч.

Назавтра, о п’ятій годині, шлюпку з “Кастрі”, як завжди, відрядили по воду до Моту-Аро. Вона повернулася вчасно без жодних пригод.

О дев’ятій годині ранку вахтовий матрос з “Маскарена” запримітив у морі людину, яка пливла до кораблів. Вона видавалася зовсім знесиленою. На поміч негайно послали шлюпку, котра й приставила людину на борт.

То був Турнер, весляр з Маріонового катера. Із сімнадцяти чоловік, що покинули судно напередодні, він, тяжко поранений, залишився живий сам-один.

Усі кинулись розпитувати Турнера й невдовзі дізналися про подробиці кривавої драми.

Вранці катер безталанного Маріона пристав до берега біля селища. Дикуни радісно вітали гостей і на плечах попереносили офіцерів, які боялись промочити собі ноги. По тому офіцери подались навсібіч поодинці.

Тоді відразу ж дикуни, озброєні списами, киями й кастетами, напали на них, десятеро проти одного, й по-звірячому повбивали. Матрос Турнер, двічі поранений списом у бік, вислизнув від ворогів і сховався в чагарнику. Він став свідком жахливих сцен. Дикуни здирали з убитих одяг, розпорювали їх черева, розтинали на шматки…

Турнерові вдалося непомітно кинутися в море, і, напівживого, його підібрала шлюпка з “Маскарена”.

Матросова розповідь вжахнула команду обох кораблів. Усі вимагали помсти. Однак, перш ніж мститися за померлих, треба було рятувати живих. На узбережжі розмістилося три табори, і їх оточували тисячі дикунів-людожерів, збуджених запахом крові та м’яса.

У відсутність капітана Крозе, що затримався на будівництві, старший офіцер “Кастрі” Дюклемер ужив перших необхідних заходів. Відрядили шлюпку з загоном солдатів під командою офіцера. Вони мали насамперед подати допомогу теслярам. Шлюпка пішла понад берегом і пристала в тому І місці, де ще лежав, викинутий на пісок Маріонів катер.

Капітан Крозе, котрий ночував у теслярів, як уже згадувалось, нічого не знав про вбивства, коли близько другої години пополудні раптом побачив загін солдатів. Передчуваючи лихо, він кинувся до них і довідався про те, що скоїлось. Аби не деморалізувати матросів, які працювали в таборі, він заборонив розповідати їм про нещастя.

Тим часом тубільці, збившись великими юрбами, зайняли всі навколишні горби. Крозе наказав зібрати найпотрібніше приладдя, решту закопати в землю, потім підпалив усі повітки й почав відступати зі своїм загоном, де було шістдесят чоловік.

Дикуни переслідували їх і кричали: “Такурі мате Маріон!”, тобто “Такурі вбив Маріона!” Звісткою про загибель їхнього командира вони хотіли залякати матросів. Ці останні, вкрай розлючені, поривались кинутися на підступних дикунів, і капітан Крозе ледве спромігся їх стримати. Так вони пройшли два льє. Загін дістався до берега, де його чекали люди з другого табору, і всі посідали в шлюпки. Досі дикуни сиділи на березі нерухомо. Та тільки-но шлюпки вийшли в море, на них дощем посипалось каміння. Негайно четверо матросів, добрі стрільці, відкрили вогонь, й один по одному повбивали всі ватажків племені, на превеликий подив тубільців, що не мали поняття про вогнепальну зброю.

Повернувшись на судно, капітан Крозе негайно відрядив на острів Моту-Аро шлюпку з загоном солдатів. Вони перебули там ніч, а вранці приставили хворих на борт “Маскаpена”.

Назавтра охорону на Моту-Аро подвоїли. Треба було ввільнити острівець від тубільців, що аж роїлися всюди, і запасатися далі водою. Селище Моту-Аро мало триста мешканців. Французи атакували їх, шістьох ватажків убили, дикунів прогнали геть багнетами, а селище спалили. Однак “Кастрі” не міг вийти в море без щогл. Крозе, змушений відмовитися від нових щогл з кедрових колод, наказав полагодити старі. Постачання кораблів солодкою водою тривало.

Минув місяць. Дикуни не раз робили спроби повернути собі острівець Моту-Аро, але надаремно. Щоразу, коли тубільні піроги наближалися, в них нещадно палили з гармат.

Нарешті щогли полагодили. Залишилось перевірити остаточно, чи не врятувався хто з шістнадцяти жертв, і помститися за вбитих. Шлюпка з офіцерами й великим загоном солдатів попрямувала до селища Такурі. Вгледівши французів, боягузливий вождь-дворушник утік, загорнувшись у плащ капітана Маріона. Всі хижки в селищі ретельно оглянули й обшукали. В хатині Такурі знайшли людський череп, очевидно, недавно зварений. На ньому ще виднілися сліди зубів людожера. Крім того, побачили людське стегно, наштрикнуте на дерев’яний рожен, Маріонову сорочку з коміром, заюшеним кров’ю, одяг і пістолети молодого Водрікура, зброю, що була на катері, й купи подертої на шмаття одежини. В іншому селищі знайшли очищені й зварені людські тельбухи.

Загін зібрав усі ці беззаперечні докази вбивства й людожерства; останки трупів поховали, віддавши жертвам належну шану. Селища Такурі та його змовника Пікі-Оре віддали на поталу вогневі. 14 липня 1772 року обидва кораблі покинули ці роковані місця.

Отакі відбулися тут події, і їх повсякчас повинен пам’ятати кожний мандрівник, ступаючи на землю Нової Зеландії. Хіба що необачний капітан знехтує цими фактами. Новозеландці донині зрадливі й кровожерні. В цьому пересвідчився й Кук за другої своєї подорожі 1773 року.

Шлюпка з одного його судна, “Авентюр”, відряджена 17 грудня капітаном Фюрно до берега по свіжу траву, не вернулася. В ній був мічман і дев’ятеро матросів. Занепокоївшись, капітан Фюрно послав на розшуки лейтенанта Бюрнея. Коли той висів на берег, перед його очима постала, за його словами, “жахлива картина різанини й варварства — на саму згадку про неї понімає дрож; на піску валялися голови, тельбухи, легені наших товаришів, поруч собаки догризали рештки”.

На кінець цього кривавого переліку слід згадати судно “Брати”, що на нього новозеландці вчинили напад 1815 року, команду корабля “Бойд” разом з його капітаном Томсоном, забиту 1820 року, і, нарешті, пограбування в Валькітаа 1 березня 1829 року англійського брига “Гоус” із Сіднея. Навала людожерів під проводом ватажка Енараро перебила матросів, багатьох з них засмажила й пожерла.

Ось яка була Нова Зеландія, куди прямував “Макарі” в своєю недоумкуватою командою, керований капітаном-п’яницею.

Розділ IV ПІДВОДНІ СКЕЛІ

Тим часом важкий переїзд тривав. 2 лютого, на шостий день по відплиттю, з “Макарі” ще не було видно оклендського побережжя. Хоч подував ходовий, південно-західний вітер, бригу заважали супротивні морські течії, і він ледве рухався вперед. Море бурхало, надводну частину судна сильно гойдало; його корпус тріщав од верху до низу, важко виринаючи з глибоких проваль між хвилями. Слабо натягнені ванти, штаги та бакштаги кепсько тримали щогли, які хилились туди-сюди від кожного поштовху бортової хитавиці.

На щастя, Вілл Галлей, людина некваплива, не напинав усіх вітрил, бо тоді щогли неминуче зламались би. Джон Манглс сподівався, що ця злиденна посудина допливе так-сяк до порту, але він вболівав за своїх супутників, дивлячись, як кепсько їм тут ведеться.

Проте леді Гелена й Мері Грант не скаржились, хоч безперервний дощ і змушував їх сидіти весь час у рубці, де бракувало повітря й дуже дошкуляла хитавиця. Тому вони частенько виходили на палубу, незважаючи на немилосердність дощового неба, й тільки скажені пориви вітру змушували їх знову повертатись до тісного приміщення, більш придатного на те, щоб перевозити товари, ніж пасажирів, а пасажирок — поготів.

Друзі намагалися якось їх розважити. Паганель пробував згаяти час, розповідаючи всілякі бувальщини, але нікого не звеселив. Його слухачів пригнічували думки, що блукали навколо цього безрадісного побережжя. Наскільки Паганелеві розповіді про пампу й Австралію цікавили їх колись, настільки нині його розмови про Нову Зеландію залишали їх байдужими. Бо ж справді, до цієї сумної пам’яті країни вони їхали без жодного запалу, без переконання, проти своєї волі, лише під тиском тяжкої неминучості.

З усіх пасажирів “Макарі” найбільше співчуття викликав Гленарван. У рубці його бачили зрідка. Він не міг всидіти на місці. Його чутлива нервова вдача протестувала проти ув’язнення в чотирьох стінах. Цілий день, і навіть уночі, ніби не помічаючи ні дощових потоків, ні морських хвиль, котрі хлюпали через борт, він стояв на палубі, спершись на поручні, або походжав туди-сюди в гарячковому збудженні. Очі його безнастанно вдивлялись в навколишній простір. Коли туман хоч трохи розсіювався, Гленарван не відривався від далекоглядної труби. Здавалвсь, він запитував німотні хвилі, прагнув помахом руки розірвати туман і запону згущених випарів, що повивали обрій. Він не міг упокоритися перед нещастям, і його обличчя виявляло жорстоку муку. Це була діяльна людина, досі щаслива й можна, котра нараз втратила й те й друге.

Джон Манглс не покидав його й разом з ним терпів усі прикрощі негоди. Цього дня Гленарван надто вперто вдивлявся крізь просвіти в хмарах на видноколі. Джон підійшов до нього.

— Ви шукаєте землю, сер? — спитав він.

Гленарван заперечливо похитав головою.

— Проте, — сказав далі молодий капітан, — ви напевне нетерпляче очікуєте, коли можна буде покинути цей бриг. Уже минуло тридцять шість годин, як ми мали побачити вогні оклендських маяків.

Гленарван не відповів. Він дивився крізь далекоглядну трубу туди, відкіля повівав вітер.

— Земля не з цього боку, сер, — сказав Джон Манглс. — Вам слід дивитися праворуч.

— Навіщо, Джоне? — спитав Гленарван. — Адже я не землю шукаю!

— Чого ж ви шукаєте, сер?

— Мого “Дункана”! Моєї яхти! — гнівно відповів Гленарван. — Вона десь у цих морях, вона збиває тут хвилю й служить лихому ремеслу піратів! Вона тут, я кажу вам, Джоне, вона тут, на цьому шляху — від Австралії до Нової Зеландії! Я передчуваю — ми її зустрінемо!

— Хай бог нас боронить од такої зустрічі, сер!

— Чому, Джоне?

— Ви забуваєте, в якому ми опинились становищі! Що ми робитимемо, коли “Дункан” почне гнатися за цим бригом? Ми ж не зможемо на ньому втекти!

— Втекти, Джоне?

— Аякже, сер! Надаремно й намагатися це зробити. Нас захоплять, ми будемо віддані на ласку цих негідників, а Бен Джойс, як він уже показав, здатний на найбільший злочин. За себе нам нема чого боятися. Ми боротимемося до останньої краплини крові. Хай так! Але подумайте, сер, про леді Гелену, подумайте про Мері Грант!

— Бідолашні жінки! — прошепотів Гленарван. — Мені серце крається, Джоне, душу іноді огортає розпач. Здається, нове лихо чигає на нас, і проти нас повстала сама доля. Я потерпаю, Джоне!

— Ви, сер?

— Не за себе, ні, але за тих, кого я люблю і кого любите й ви.

— Заспокойтеся, сер, — мовив молодий капітан. — Нам немає чого боятися. “Макарі” йде погано, але все ж таки йде. Вілл Галлер — тупоголовий лобуряка, але ж я тут; і коли я побачу, що підходити до берега небезпечно, я виведу судно знову в відкрите море. Отже, з цього боку нам майже ніщо не загрожує. А від того, щоб опинитись поруч з “Дунканом”, може, нас урятує доля, і коли ви його виглядаєте на обрії, сер, то хай це прислужиться нам лише для того, аби ми спромоглись уникнути цієї зустрічі й піти від нього якнайдалі.

Джон Манглс казав слушно. Зустріч із “Дунканом” стала б для “Макарі” непоправним лихом. За всяку ціну треба було її уникнути саме в цих морях, де пірати могли вільно бешкетувати, нічим не ризикуючи. Однак яхта не показалася, принаймні цього дня, і Джонові побоювання не справдилися.

А втім, ніч мала стати для мандрівників жахливою. О сьомій вечора раптом стало зовсім темно. Небо похмурніло, зробилося грізне. У Вілла Галлея пробудилося чуття моряка, що взяло гору над п’яним отупінням. Він вийшов з капітанської каюти, протираючи очі, струшуючи своєю здоровенною рудою головою. Потім, аби прийти до тями, він втягнув у себе на всі груди свіжого повітря, наче вихилив склянку води, і заходився оглядати щогли. Вітер посвіжішав, подув із заходу й щосили погнав бриг до новозеландського берега.

Вілл Галлей скликав матросів і, не припиняючи міцної лайки, наказав притягти брам-стеньгу й поставити вітрила. Джон Манглс мовчки схвалив цей захід. Він вирішив не розмовляти з мурмилом-капітаном. Але ні він, ні Гленарван не залишали палуби. За дві години вітер подужчав. Вілл Галлей дав наказа взяти долішні рифи на марселях. Це несила б зробити п’ятьом матросам, якби бриг не мав подвійних рей американської системи, за допомогою якої досить спустити горішню рею, щоб мінімально зменшити розміри марселя.

Минуло ще дві години. Море ставало дедалі бурхливіше. Дужа хвиля з такою силою била в днище брига, неначе він паштовхувався кілем на підводні скелі. Але то лише здавалось — і важке судно з зусиллям знову й знову піднімалося на високі гребені. Зустрічна хвиля, перехлюпуючи через борт, потоками заливала палубу. Човна, що висів на шлюпбалці над лівим бортом, змило в море.

Джон Манглс не переставав непокоїтись. Іншому суднуі отакі хвилі, зрештою анітрохи не страшні, стали б за іграшку. Але на цій неповороткій посудині можна було легко; сісти на дно, бо щоразу, коли вона пірнала в хвилі, вода широкою пеленою заливала палубу і, не встигаючи витікати через жолобки, загрожувала потопити бриг. Щоб запобігти цьому, годилось би прорубати сокирою фальшборти й полегшити в такий спосіб відплив води, але Вілл Галлей відмовився од цього розумного заходу.

А втім, інша, більша небезпека насувалася на “Макарі”, і було вже запізно її відвернути.

Близько дванадцятої години Джона Манглса й Вільсона, котрі стояли біля борту на завітряному боці, вразив якийсь незвичайний шум. Пильність моряків змусила їх насторожитися. Джон Манглс схопив матроса за руку.

— Прибій! — сказав він.

— Так, — відповів той. — Хвиля розбивається об рифи.

— Не далі як за два кабельтови?

— Не далі. Там земля!

Джон перехилився через поручні, подививсь на темні хвилі й крикнув:

— Лот, Вільсоне! Лот!

Хазяїн “Макарі”, що стояв на носі судна, здавалось, не уявляв собі становища. Вільсон вихопив з бака лотлінь і кинувся до фок-щогли. Тут він метнув лота в воду; шворка слизнула між пальцями, і на третьому вузлі свинець зупинився.

— Три браси! — гукнув Вільсон.

— Капітане, — підбігаючи до Галлея, крикнув Джон Манглс. — Ми на рифах!

Помітив Джон чи ні, що Галлей знизав плечима, це вже не мало жодної ваги. Але він метнувся до стерна й повернув румпель, тоді як Вільсон, покинувши лота, почав підтягувати марсель, щоб привести бриг до вітру. Стерничий, якого з силою відштовхнули, ніяк не міг збагнути причини цього раптового нападу.

— До навітряних брасів! Розгортай вітрила! — кричав молодий капітан, повертаючи судно так, щоб обминути підводне каміння.

Протягом півхвилини судно йшло повз рифи, майже черкаючи їх правим боком, і Джон, незважаючи на нічну темряву, розгледів смугу ревучого прибою, котра біліла всього за чотири браси від “Макарі”.

Саме в цю хвилину Вілл Галлей усвідомив, нарешті, неминучість небезпеки, яка загрожувала судну. Він одразу стерявся.

Напівтверезі матроси не могли зрозуміти, чого від них хоче капітан. Безладність його мови, суперечливість розпоряджень свідчили — цей дурноверхий п’яниця зовсім не владає собою. Він був вкрай здивований тим, що земля зовсім поруч, за вісім миль, бо гадав, що до неї не менше ніж тридцять чи сорок.

Морські течії віднесли “Макарі” вбік од його звичайного шляху, і ця несподіванка остаточно спантеличила зашкарублого в своїх звичках старого моряка.

Швидке втручання Джона Манглса відвело судно подалі від рифів. Але молодий капітан не знав рельєфу прибережної морської смуги. Хтозна, може, бриг затиснутий у кільце підводних скель? Вітер гнав “Макарі” щосили на схід, і за кожним поштовхом хитавиці він міг на них налетіти.

Невдовзі попереду, праворуч, прибій загуркотів дужче. Довелося знову маневрувати. Джон повернув румпель донизу. Під форштевнем брига виринало чимраз більше каміння; конче треба було поставити судно так, щоб вітер дув у корму, і вийти в відкрите море. Та чи ж удасться здійснити цей маневр на неповороткому судні, під таким малим вітриллям? Це видавалось сумнівним, але іншого виходу не було.

— Стерно на вітер! Повертай до відпори! — крикнув Вільсонові Джон Манглс.

“Макарі” наближався до нового порога підводних скель. Розбиваючись об них, вирувала й пінила хвиля. Настала мить найвищого напруження. Водяні вали світились від білої піни фосфоричним світлом. Море ревло, наче ожило й заволало підводне каміння, як то мовиться в античних міфах. Вільсон і Мюльреді налягли на штурвал. Стернове колесо поволі поверталось.

Раптом “Макарі” жахливо струсонуло: бриг наштовхнувся на підводну скелю. Ватер-штаги бушприта тріснули, фок-щогла одразу ослабла й втратила тривкість. Чи ж пощастить повернути судно без дальших аварій?

Ні, бо раптом вітер ущух; в цю’мить короткочасного затишшя бриг прибрав попереднього напрямку під вітром, і всі зусилля повернути його зійшли нанівець. Висока хвиля підхопила його, понесла вперед і люто шпурнула на рифи. Фок-щогла впала з усією оснасткою. Бриг двічі вдарився кілем об каміння й став нерухомо, похилившись на правий борт на тридцять градусів.

Скло в усіх люках розлетілося на дрібні скалочки. Пасажири кинулися нагору, але хвилі перекочувались з одного краю палуби до другого, й залишатися там було небезпечно. Джон Манглс, бачачи, що бриг міцно вгруз у пісок, попрохав усіх повернутися до рубки.

— Я хочу знати правду про наше становище, Джоне, — спокійним голосом мовив Гленарван.

— Правда в тому, сер, — відповів Джон Манглс, — що потонути ми не можемо. Хоч хвиля й здатна розбити наше судно, та це вже інша справа, ми матимемо час ужити потрібних заходів.

— Зараз — годин дванадцять?

— Так, сер, треба чекати дня.

— А чи не можна спустити човна?

— За такої хвилі й потемки це неможливо. До того ж хтозна, в якому місці тут можна пристати до берега.

— Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

Тим часом Вілл Галлей наче божевільний гасав палубою брига. Його матроси, прийшовши до пам’яті, вибили днище в барила з горілкою й заходились пиячити. Джон передбачав — це пияцтво невдовзі призведе до небезпечних вихваток. Годі було сподіватися, що капітан спроможеться їх зупинити. Цей жалюгідний нікчема рвав на собі волосся й ламав у розпачі руки. Він бідкався тільки про свій вантаж, котрий не був застрахований.

— Я зруйнувався! Я загинув! — лементував він, кидаючись від одного борту до другого.

Джон Манглс і не думав його розраджувати. Він запропонував своїм товаришам озброїтися, й всі приготувалися чинити опір матросам, які безперестанку хилили бренді, су-. проводячи це заняття жахливою брудною лайкою.

— Першого з цих негідників, що наважиться підійти до рубки, я вб’ю, мов собаку, — спокійно мовив майор.

Матроси, побачивши, безперечно, що пасажири примусять їх поважати себе, після кількох несміливих спроб пограбувати кудись зникли. Джон Манглс не цікавився більше цими п’яницями й нетерпляче чекав ранку.

Бриг стояв абсолютно нерухомо. Море помалу затихало. Вітер ущух. Отже, судно могло ще триматися на воді кілька годин. Зі сходом сонця Джон сподівався роздивитись берег. Коли до нього можна буде пристати, то ялик, єдиний засіб пересування, що його вони мали, перевезе туди пасажирів і команду. Доведеться зробити кілька рейсів, бо ялик може взяти тільки чотирьох чоловік. А шлюпку, на жаль, давно вже знесло хвилею в море.

Обмірковуючи небезпечне становище, в якому вони опинились, Джон Манглс, зіпершись на люк, дослухався до шуму прибою. Він силкувався прозирнути густий морок, запитуючи себе, чи далеко до цієї землі, такої жаданої й водночас такої загрозливої. Підводні скелі трапляються часом за кілька льє від берега. Чи ж витримає кволий човник такий тривалий перехід?

Поки Джон міркував отак, благаючи в темного неба якнайскоріше ранішніх променів, пасажирки, звірившись на його запевнення, спали на своїх койках. Нерухомість брига дарувала їм кілька годин відпочинку. Гленарван і його супутники, не чуючи вже галасу п’яної в дим команди, й собі поснули, і в годину ночі глибока тиша запанувала на “Макарі”, що й сам спочивав на своєму піщаному ложі.

Близько четвертої години небо на сході стало яснішати. Вінця хмарок злегка позначилися в блідих проблисках світанку. Джон влйшов на палубу. Серпанок вологого туману вповивав обрій. Якісь тремтливі непевні обриси окреслювались в ранкових випарах, але на чималій висоті. Легкі хвильки пробігали по воді, й океан зливався з густими непорушними хмарами.

Джон чекав. Дедалі світлішало, крайнебо займалось пурпуровими барвами. Над широким океанським простором потроху танула завіса туману. З води поволі виступали чорні скелі. Потім над кучерявою піною прибою визначилась широка смужка, і яскраве, немов проміння маяка, світло, відкинуте ще схованим за обрієм кружалом сонця, запалало над гостроверхою вершиною гори. Там була земля, щонайбільше за дев’ять миль.

— Земля! — закричав Джон Манглс.

Цей крик збудив його товаришів, вони вибігли на палубу й мовчки дивились на берег, який вже чітко вимальовувався на обрії. Гостинний чи ворожий, він мусив дати їм притулок.

— Де Вілл Галлей? — спитав Гленарван.

— Я не знаю, сер, — відповів Джон Манглс.

— А матроси?

— Зникли десь, як і він.

— І, безперечно, п’яні, як і він, — докинув Мак-Наббс.

— Треба їх знайти, — сказав Гленарван, — адже не можна покинути їх на судні.

Мюльреді й Вільсон зійшли вниз у кубрик і за дві хвилини повернулися. Там було порожньо. Тоді вони оглянули долішню палубу й все судно аж до самісінького трюму, але Вілл Галлей та його матроси мов за водою пішли.

— Як! Нікого? — здивувався Гленарван.

— Чи не попадали вони, бува, в море? — висловив припущення Паганель.

— Може й так, — озвався Джон Манглс, дуже занепокоєний цим зникненням. — До човна, — кинув він по тому, поспішаючи на корму.

Вільсон і Мюльреді метнулися за ним, аби спустити ялика на воду. Але ялика не було — він так само щез.

Розділ V МАТРОСИ МИМОВОЛІ

Вілл Галлей і його команда, скориставшись з того, що ніч була темна, а пасажири поснули, втекли з брига на єдиному човні, який ще на ньому зберігся. Щодо цього не могло бути й найменшого сумніву. Капітан, зобов’язаний залишати судно останнім, покинув його перший.

— Ці мерзотники втекли, — сказав Джон Манглс. — Ну що ж, тим ліпше для нас. Тепер ми позбулися прикрих сцен.

— І я так гадаю, Джоне, — відповів Гленарван. — До того ж на нашому судні є капітан і сміливі, хоч і не дуже вправні матроси, ваші товариші. Командуйте, ми готові вас слухати!

Майор, Паганель, Роберт, Вільсон, Мюльреді, навіть Олбінет зустріли Гленарванові слова оплесками і, вишикувавшись на палубі, чекали розпоряджень Джона Манглса.

— Що треба робити? — спитав Гленарван.

Молодий капітан подививсь на море, на поламані щогли і, по хвилі роздуму, мовив:

— У нас є два способи, сер, вийти з цієї скрути: підняти судно й вийти в море або ж добратися до берега на плоту, котрий побудувати неважко.

— Якщо бриг можна зняти з рифів, — сказав Гленарван, — знімемо його. Це найкращий вихід, чи ж не так?

— Згоден з вами, сер, бо, навіть діставшись до землі, що ми робитимемо без жодних засобів пересування?

— На берег краще не висідати, — докинув Паганель. — Новозеландцям довіряти не можна.

— Тим більше, — сказав Джон, — що ми дуже відхилились від нашого курсу. Через недбалість Галлея нас відкинуло на південь, це очевидно. О дванадцятій годині я зроблю виміри, і коли ми справді опинились південніше Окленда, то спробую дійти до нього на “Макарі” попід берегом.

— Але ж бриг має пошкодження, зауважила леді Гелена.

— Я вважаю, вони не надто серйозні, пані, — відповів Джон Манглс. — Замість зламаної фок-щогли я поставлю тимчасову, й ми попливемо, поволі, звичайно, проте в потрібному напрямку. Коли ж виявиться, на лихо, що корпус брига пробитий і взагалі його не можна зняти з рифів, доведеться скоритись обставинам і плисти на плоту до берега, а там прямувати до Окленда сухопуттям.

— Огляньмо ж насамперед судно, — сказав майор. — Це найважливіше.

Гленарван, Джон Манглс і Мюльреді одчинили важку ляду й спустилися в трюм. Там безладними купами лежало щось із двісті тонн чиненої шкіри. За допомогою талів, припасованих до великого штага врівні з лядою трюму, пересувати паки з шкірою було неважко. Джон наказав негайно викинути в море частину вантажу, аби облегшити судно.

По трьох годинах важкої праці добрались врешті до днища брига. Виявилось — в обшивці лівого борту розійшлося два шви. А що “Макарі” ліг на правий бік, то лівий з усіма пошкодженнями виступив назовні. Отже вода не могла проникнути у трюм. Вільсон, зашпаклювавши спершу клоччям, закрив усе ж таки ці шпари мідним листом і старанно поприбивав його цвяшками.

Спустивши лота, пересвідчились: в трюмі води не більше двох футів. Її легко можна було викачати помпами і в такий спосіб полегшити судно.

По тому уважно оглянули весь корпус брига. Джон упевнився, що він не надто постраждав од удару об рифи. Можливо, частина фальшкіля загрузла й залишиться в піску, але без неї врешті можна обійтися.

Оглянувши бриг усередині, Вільсон пірнув у воду, щоб з’ясувати положення судна на мілині.

“Макарі”, повернений носом до північного заходу, лежав на піщаній мулистій мілині, котра майже навсторч спускалась у море. Долішня частина форштевня й дві третини кіля глибоко загрузли в піску. Решта судна аж до ахтерштевня занурилась у воду, глибина якої сягала до п’яти брасів. Отже стерно не застрягло й рухалось вільно. Джон з задоволенням упевнився, що знімати його не потрібно й скористатися ним можна при першій нагоді.

В Тихому океані приплив звичайно не дуже високий, проте Джон Манглс сподівався, що прибутна вода допоможе зняти “Макарі” з мілини. Бриг осів приблизно за годину до того, як приплив досяг найвищого рівня. Під час відпливу крен правого борту дедалі зростав. О шостій годині ранку, за найбільшого спаду води, вій дійшов свого краю; бриг не хилився більше, й підпирати його вже не було потреби. Це давало можливість заощадити реї і рангоутне дерево, що ним Джон збирався обладнати тимчасову фок-щоглу. Залишилось спробувати, чи вдасться підняти “Макарі” з мілини. Підготовчі заходи потребували довгої й важкої праці, яку неможливо було завершити до нового припливу, тобто до дванадцятої години з чвертю. Тож вирішили тільки подивитися, як подіє прибутна вода на вивільнену частину брига, а вже за наступного припливу зібратися на силах, аби визволити “Макарі”.

— До роботи! — дав команду Джон Манглс.

Доброхітні матроси приготувались виконати його розпорядження. Джон наказав насамперед згорнути вітрила на гітовах. Майор, Роберт і Паганель, під керівництвом Вільсона, видерлись на марс. Напнутий вітром грот-марсель став би на заваді звільненню брига, його конче треба було згорнути, і це так-сяк спромоглися зробити. Після впертої й важкої для назвичних рук роботи, спустили грот-брам-стеньгу. Малий Роберт, верткий, наче кішка, і сміливий, як юнга, багато допоміг у цій складній операції.

Тепер залишалося кинути якір, а може, навіть і два, за корму брига, на лінії кіля. Сила тяги, діючи на якір, мусила допомогти зрушити з місця “Макарі” під час припливу. Зробити це анітрохи не важко, коли на судні є човен. На ньому якір одвозять до заздалегідь вибраного місця й спускають у воду. Але на “Макарі” бракувало човна, і доводилось якось його замінити.

Гленарван досить добре знався на морських справах, аби зрозуміти необхідність цих заходів: треба занурити якір і в такий спосіб звільнити судно, яке осіло на мілині.

— А що робити, коли немає човна? — запитав він Джона.

— Ми використаємо уламки щогли та порожні барила й вбудуємо пліт, — відповів молодий капітан. — Завдання буде важке, але можливе, бо якорі на “Макарі” невеликі. Якщо вдасться їх закинути й вони не вирвуться з ґрунту, сподіваюсь, ми досягнемо свого.

— Гаразд, Джоне, не марнуймо ж часу!

Всіх матросів і пасажирів викликали на палубу. Кожен узявся до роботи. Сокирами обрубали такелаж, який підтримував фок-щоглу. Вона зламалась у такий спосіб, що марс легко було зняти. З цього помосту Джон Манглс вирішив спорудити пліт. За допомогою порожніх бочок його зробили тривким і здатним витримати вагу якорів. Щоб керувати плотом, приладнали кормове весло. А втім, відплив мусив і так віднести пліт точнісінько за корму брига; а зануривши якорі в море, повернутися на судно зовсім легко, тримаючись за кинутий з нього трос.

Пліт уже наполовину спорудили, коли звернуло на полудень. Джон Манглс доручив Гленарванові керувати розпочатою роботою, а сам узявся за виміри. Було надзвичайно важливо визначити місцеперебування брига. На щастя, Джон знайшов у каюті Вілла Галлея річний довідник Грінвіцької обсерваторії й дуже брудний, але годящий секстант. Молодий капітан почистив його й виніс на палубу.

Цей прилад, за допомогою кількох рухливих лінз, дав відбиток сонця на обрії саме опівдні, себто коли денне світило досягає найвищої точки свого шляху. Зрозуміло, що, провадячи обчислення, скельця секстанта треба спрямувати на справжній обрій, тобто на лінію, де зливаються вода й небо. Однак земля на півночі простягалася широким подовжистим кряжем, який заступав обрій і перешкоджав спостереженням.

У таких випадках природний обрій замінюють штучним. Звичайно беруть пласку посудину, наливають по вінця живого срібла, що утворює бездоганно дзеркальну поземну поверхню, і провадять над нею потрібні виміри. В Джона Манглса на борту бракувало, на жаль, живого срібла, але він вийшов із скрути, скориставшись з кадобу, повного дьогтю, — рівна поверхня його досить чітко відбивала сонце.

Довготу місцевості Джон Манглс знав — адже він перебував біля західного узбережжя Нової Зеландії. На щастя — бо за браком на судні хронометра визначити її було неможливо. Залишалася невідомою тільки широта, і Джон узявся її обчислити.

За допомогою секстанта він визначив, що висота сонця над обрієм дорівнює 68°30?. Вирахувавши це число з 90° прямого кута, він дістав кутову відстань сонця від зеніту — 21°30?. Схилення сонця цього дня, 3 лютого, як вказував довідник, становило 16°30?. Додавши до цього кута щойно визначений, він знайшов широту — 38°.

Отже, координати “Макарі” становили 171°13? довготи і 38° широти, коли не зважати на деякі можливі огріхи, спричинені недосконалістю приладу, якими врешті можна було й знехтувати.

Глянувши на Джонстонівську мапу, придбану Паганелем в їдені, Джон Манглс упевнився: аварія брига сталася біля війстя бухти Аотеа, трохи вище мису Кагуа на побережжі Оклендської провінції. А що Окленд лежить на тридцять сьомій паралелі, то, виходить, “Макарі” відхилився на цілий градус у південному напрямку. Тож аби потрапити до столиці Нової Зеландії, слід було піднятися на один градус в напрямку півночі.

— Тобто, — сказав Гленарван, — це перегін за двадцять п’ять миль щонайбільше.

Справжнісінька дурниця.

— Те, що на морі дурниця, стане за довгий і важкий шлях суходолом, — озвався Паганель.

— Отже, — мовив Джон Манглс, — треба зробити все, що в людських силах, і зрушити “Макарі” з мілини.

Визначивши координати брига, знову взялися до роботи. О чверть на першу приплив досяг найвищого рівня, але Джон Манглс не міг з цього скористатися, бо якорів ще не вакинули. Однак він з певною тривогою стежив за “Макарі”. Може, приплив зрушить його з місця? Це питання мало розв’язатися за п’ять хвилин.

Усі чекали. Почувся неголосний хрускіт. Невже судно починало спливати або ж принаймні здригалася його підводна частина? Але бриг так і не поворухнувся, і відтепер Джон став нетерпляче чекати наступного припливу.

Робота тривала. О другій пополудні пліт був готовий. На нього перенесли малий якір; Джон Манглс і Вільсон умостились на плоту, попереду прив’язавши до корми міцну линву. Відплив поніс пліт, і за півкабельтова вони викинули якір на глибині в десять брасів.

Якір тримався надійно, і пліт повернувся до судна.

Залишався іще великий якір. Його спустили, але не без труднощів. Повторили той самий маневр, і невдовзі другий якір лежав позаду першого, на глибині п’ятнадцяти брасів. Потім, підтягуючись на линві, Джон Манглс і Вільсон повернулись до “Макарі”.

Трос і линви накрутили на брашпиль, якірну лебідку, й стали чекати наступного припливу, який мав початись о першій годині ночі, а була тільки шоста вечора.

Джон Манглс подякував матросам і дав Паганелеві навдогад, що, виявляючи стільки сміливості й ретельності, він коли-небудь стане боцманом.

Тим часом містер Олбінет, котрий працював з усіма, повернувся на кухню й приготував добрий обід. Це було дуже до речі, бо вся команда брига зголодніла. Смачно попоїли, і кожен відчув приплив сил для дальшої роботи.

По обіді Джон Манглс ужив останніх застережних заходів, що мали забезпечити успіх операції. Нічим не можна нехтувати, коли йдеться про те, щоб зняти судно з мілини.

Бо ж часте трапляється, що маневр зазнає невдачі через зовсім дрібну зайвину у вазі, і кіль так і залишається на своєму піщаному ложі.

Джон Манглс уже повикидав був чималу частину вантажу, щоб облегшити бриг; тепер решту паків з шкірою, важкі палі, запасні реї, кілька тонн чавунних болванок — баласт судна — розмістили на кормі, аби її вага допомогла звільнити форштевень. Опріч того, Вільеон і Мюльреді вкотили на корму кілька бочок і поналивали їх вщерть водою.

Коли ці останні роботи доходили кінця, настала північ. Усі виснажились до краю, — прикра обставина, бо, щоб крутити брашпиль, замало було й об’єднаних сил всієї команди. Отже Джон Манглс надумав трохи змінити план операції.

Нараз бриз стишився. Морська поверхня ледь-ледь брижилася під легесеньким вітерцем. Джон, оглядаючи обрій, помітив, що південно-західний вітер стає північно-західним. Моряк не міг помилитися, дивлячись на особливо розташовані пасма хмар та їхнє забарвлення. Вільеон і Мюльреді поділяли думку свого капітана.

Джон Манглс повідомив Гленарвана про свої спостереження і запропонував відкласти знімання судна з мілини на завтра.

— Мої міркування такі, — сказав він. — Насамперед ми дуже втомлені, а звільнення “Макарі” вимагає напруження всіх наших сил. До того ж, коли нам пощастить підняти брига, як вести його серед підводних скель в нічній пітьмі? Безпечніше діяти вдень. Я маю, крім того, ще й іншу підставу не поспішати. Вітер обіцяє бути сприятливим, і я хочу цим скористатись; коли приплив зрушить цю стару посудину, вітер допоможе дати їй задній хід. Завтра, якщо я не помиляюсь, вітер повіє з північного заходу. Ми поставимо вітрила на грот-щоглі, і вони прислужаться нам, щоб зрушити бриг з мілини.

Капітанові міркування переконали всіх. Навіть найбільш нетерплячі, Гленарван та Паганель, і ті відступили, й операцію відклали на завтра. Ніч минула спокійно. Встановили вахту, головне, щоб пильнувати якорі.

Настав ранок. Як і передбачав Джон Манглс, вітер подув з північного заходу й весь час дужчав. Це була відчутна допомога. Всю команду викликали на палубу. Роберт, Вільеон і Мюльреді видерлись на вершечок грот-щогли, майор, Паганель і Гленарван розмістились на палубі, ладні в слушну мить розгорнути вітрила. Рею грот-марселя підняли за допомогою блока, а грот і грот-марсель залишили на гітовах.

Звертало на дев’яту годину ранку. До повного припливу залишалось ще чотири години. Цей час не згаяли марно. Дякон Манглс скористався ним, щоб замінити тимчасовою щоглою зламану фок-щоглу на носі брига. Це дозволяло йому швидко покинути тутешні небезпечні місця, як тільки судно спливе на поверхню. Спільними зусиллями всієї команди ще перед полуднем фок-рею припасували й міцно закріпили на місці старої щогли. Гелена й Мері дуже стали в пригоді, приладнавши запасне вітрило до реї фок-брам-стеньги. Жінки раділи, що й вони попрацювали для загального порятунку. “Макарі”, оснащений в такий спосіб, полишав бажати кращого з погляду зграбності, але міг принаймні плисти, не дуже віддаляючись од берега.

Тим часом вода прибувала. На поверхні моря завирували невеликі хвилі. Вершини підводних скель потроху зникали, наче голови морських тварин, що повертались до рідної стихії. Наближалась вирішальна хвилина. Всі нетерпеливились, охоплені гарячковим збудженням. Ніхто не розмовляв. Усі дивились на Джона, чекаючи його наказів. Джон Манглс, перехилившись через поручні юта, стежив за припливом. Інколи він занепокоєно поглядав на сильно натягнені якірні троси. О першій годині приплив досяг найвищого рівня. Настала мить, коли вода вже не піднімається, але ще й не спадає. Треба було негайно діяти. Поставити грот та грот-марсель, і на щоглі, немов головні убори, враз забіліли напнуті вітрила.

— До брашпиля! — гукнув Джон.

Брашпиль мав з обох боків ручки-гойдалки, як пожежна помпа. Гленарван, Мюльреді, Роберт з одного боку, Паганель, майор і Олбінет — з другого налягли на ці гойдалки, котрі надавали руху брашпилеві. Водночас Джон Манглс і Вільсон озброїлись залізними жердинами, що ними намацують морське дно, і приєднали свої зусилля до зусиль товаришів.

— Сміливіше! Сміливіше! — кричав молодий капітан. — Беріться разом!

Під могутньою дією брашпиля трос і линва натяглись, наче струни. Обидва якорі тримали добре. Успіх операції вирішувала швидкість. Найвищий рівень води триває недовго, за кілька хвилин починається спад. Команда подвоїла зусилля. Вітер дмухав іще дужче, прибиваючи вітрила до щогли. Корпус судна почав тремтіти, здавалось, він ось-ось зрушиться з місця. Може, бракувало тільки одної пари рук, щоб зірвати бриг з піщаної мілини.

— Гелено! Мері! — крикнув Гленарван.

Молоді жінки кинулись допомагати своїм товаришам. Стопор брязнув востаннє, й брашпиль став.

Але це було й усе. Бриг не ворухнувся. Почався відплив, і стало очевидно, що такій малій команді не до снаги підняти судно, навіть за допомогою вітру й води.

Розділ VI ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЛЮДОЖЕРСТВА

Перший спосіб порятунку, до якого вдався Джон Манглс, зазнав невдачі. Доводилось негайно звернутися до другого. Очевидно, підняти “Макарі” з мілини неможливо, і так само очевидно, що їм залишається тільки одне — покинути судно. Незавбачливо й нерозумно було б чекати на борту брига малоімовірної допомоги. Перш ніж до місця аварії нагодиться якесь випадкове судно, “Макарі” обернеться на тріски! Досить, щоб знялася буря або лише захвилювалось море, — і бриг покотить піщаною мілиною, потрощить його, пошматує на скіпки й рознесе їх по всіх усюдах. Тому Джон Манглс хотів будь-що дістатися берега, перш ніж почнеться ця неминуча руйнація.

Він запропонував змайструвати пліт, доволі міцний, щоб перевезти на ньому до новозеландського узбережжя пасажирів і достатню кількість харчів.

Розмірковувати довго над цим за браком часу не випадало — треба було діяти.

Негайно взялися до праці й зробили вже чимало, коли її перервала ніч.

По вечері, о восьмій годині, коли Гелена й Мері Грант відпочивали в рубці на своїх койках, Паганель і його друзі, походжаючи палубою, говорили поміж себе про свої важливі діла. Роберт не схотів їх покинути. Відважний хлопчина жадібно слухав розмову старших, готовий виконати кожне доручення, зважитись на будь-яку небезпеку.

Паганель розпитував Джона Манглса, чи не зміг би пліт, замість висаджувати пасажирів на новозеландську землю, плисти з ними понад берегом до Окленда. Джон відповів, що на їхній хисткій споруді такий переїзд неможливий.

— А його можна зробити на човні? — спитав Паганель.

— Лише в крайньому разі, — відповів Джон Манглс, — і то за умови пливти вдень, а вночі ставати на якір.

— Отже, ці мерзотники, які нас покинули…

— Ну, вони ж були п’яні як чіп, і я боюся, що такої непроглядної темної ночі вони заплатили шиттям за свою підлоту,

— Тим гірше для них, — мовив Паганель, — але тим гірше і для нас, бо той ялик нам би дуже придався.

— Чого ви ще хочете, Паганелю, — сказав Гленарван. — Адже й на плоту ми дістанемось до берега.

— Саме цього я хотів би за всяку ціну уникнути, — відповів Паганель.

— Як! Невже нас, загартованих у мандрах людей, післй того, що ми зазнали в пампі і перетинаючи Австралію, можи злякати подорож в якихось двадцять миль!

— Друзі мої, — відповів Паганель, — я не маю сумніву ні в вашій витривалості, ні в мужності наших супутниць. Двадцять миль! Це дрібниця для будь-якої іншої країни, крім Нової Зеландії. Сподіваюсь, ви не маєте мене за боягуза. Адже я перший заохочував вас перейти Америку, перетнути Австралію. Але тут я ще раз повторюю: все що завгодно, тільки не подорожувати цією підступною країною.

— І все ж таки краще така подорож, ніж певна, невідворотна загибель на аварійному судні, — заперечив Джон Манглс.

— А чого, власне, нам треба стерегтися в цій Новій Зеландії? — спитав Гленарван.

— Дикунів, — відповів Паганель.

— Дикунів! — вигукнув Гленарван. — Хіба ж не можна уникнути зустрічі з ними, йдучи понад берегом? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів аж ніяк не може стурбувати десятьох європейців, добре озброєних і готових до захисту.

— Йдеться не про кількох жалюгідних дикунів, — відповів Паганель, похитуючи головою. — Новозеландці об’єднані в грізні племена, що борються проти англійських загарбників, частенько їх перемагають і завжди поїдають убитих!

— Людожери! — вигукнув Роберт. — Людожери!

По тому він ледь чутно прошепотів:

— Моя сестра! Пані Гелена!

— Не бійся, Роберте, — мовив Гленарван, аби заспокоїти хлопчика. — Наш друг Паганель перебільшує.

— Ні, я не перебільшую, — заперечив учений. — Роберт довів нам, що він цілком змужнів, і я розмовляю з ним, як з дорослим, не ховаючи від нього правди. Новозеландці найжорстокіші й, можна сказати, найпрожерливіші з канібалів. Вони поїдають усе, що потрапляє їм до рук. Війна для них лише полювання на ласу дичину, яка зветься людьми, і, треба визнати, це єдина логічна до кінця війна. Європейці вбивають своїх ворогів і їхні трупи ховають. Дикуни так само вбивають своїх ворогів, але пожирають їх; як влучно сказав мій краянин Туснель, зло не стільки в тому, що засмажують уже вбитого ворога, як у тому, що його вбивають тоді, коли він не хоче вмирати.

— Паганелю, тут є про що посперечатися, — мовив майор, — та суперечка зараз не на часі. Логічно чи не логічно, щоб нас пожерли дикуни, та ми цього не хочемо. Але як же це християнство досі не спромоглось викоренити тут людожерські звичаї?

— Невже ви гадаєте, нібито геть усі новозеландці — християни? Обернених у християнську віру — жменька, і дотепер часто-густо жертви цих звірів — самі місіонери. Ще торік жахливої смерті зазнав місіонер Волкнер. Маорійці його повісили. Їхні жінки видерли йому очі, випили його кров, з’їли мозок. Цей злочин стався 1864 року в Опотікі, за кілька льє від Окленда, так би мовити, на очах англійської адміністрації. Друзі мої, щоб змінити людську природу, потрібні століття. Маорійці ще довго залишатимуться такі, які вони є. Вся їхня історія просякнута кров’ю. Скількох матросів-європейців вони забили й пожерли, починаючи від команди Тасмана й до моряків “Гоуса”! І не білошкірі прищепили їм смак до людського м’яса. Задовго до прибуття європейців вони вбивали людей, аби задовольнити свою ненажерливість. Чимало мандрівників, котрим довелось жити поміж них, були присутні на бенкетах цих людожерів, влаштованих лише заради того, щоб поласувати вишуканими стравами — жіночим чи дитячим м’ясом.

— Ба! — сказав майор. — Чи не виникає більшість цих оповідань в уяві самих мандрівників? Кожному хочеться похвалитися, що повернувся з небезпечних країв, мало не з шлунка людожерів!

— Може, в таких оповіданнях і є перебільшення, — відповів Паганель. — Але про це розповідають і люди, гідні цілковитої довіри, як місіонери Кіндал та Марсден, капітани Діллон, Дюрвіль, Лаплас і деякі інші, і яне можу не йняти їм віри. Новозеландці мають хижу вдачу. Коли вмирає їхній ватажок, вони приносять людські жертви. Цими спокутними пожертвами вони прагнуть вгамувати гнів небіжчика, що може впасти на живих, і водночас дарують йому слуг для потойбічного життя! Та вони одразу ж з’їдають цих майбутніх слуг, і тому можна припустити, що тут головним поштовхом є не забобони, а вимоги шлунка.

— Однак мені здається, — зауважив Джон Манглс, — релігійні забобони грають неабияку роль у фактах людожерства. Ось чому, коли зміниться релігія, повинні змінитися й звичаї.

— Любий Джоне, — відповів Паганель, — ви оце зачепила тут важливе питання про походження людожерства. Релігійні вірування чи голод спонукають людей пожирати одне одного? Проте це питання для нас не має жодної ваги. Чому людожерство існує — ще не досліджено, але воно існує, і це єдине, про що ми повинні добре подумати!

Паганель мав рацію. Людожерство в Новій Зеландії стало постійним явищем, так само як і на островах Фіджі або на берегах Торресової протоки. Безперечно, релігійні забобони мала чималий вплив на розвиток людожерства, але часто-густо воно обумовлене браком дичини й нестерпним голодом. Дикуни спочатку їли людське м’ясо, щоб погамувати постійний голод, а пізніше жерці надали людожерству сили закону й освяченого релігійного обряду. Звичайна їда обернулась на урочисту церемонію.

До того ж, на думку маорійців, ніщо не може бути природніше, ніж пожирати одне одного. Місіонери не раз розпитували їх про причини людожерства, про те, чому вони пожирають своїх братів. Ватажки племен відповідали: риби їдять інших риб, собаки їдять трупи людей, люди — собак, а собаки — одне одного. В міфології маорійців є навіть легенда про бога, якого пожер інший бог. Маючи стільки прикладів, чому ж утримуватися від їх наслідування?

Новозеландці ще й запевняють, що, пожираючи мертвого ворога, вони знищують цим його духовну суть і водночас успадковують його душу, його силу й розум, котрі становлять зміст його мозку. Ось чому на всіх бенкетах людський мозок — найпочесніша й найвишуканіша страва.

Однак Паганель цілком слушно дотримувався тої думки, що до людожерства призводять насамперед злидні й голод, і це стосується не тільки новозеландців та взагалі дикунів Океанії, але й європейських дикунів.

— Адже людожерство, — додав географ, — було довгий час широко розповсюджене серед пращурів найцивілізова-ніших народів і, не візьміть це за особисту образу, надто в шотландців.

— Та невже? — здивувався Мак-Наббс.

— Справді так, майоре, — підтвердив Паганель. — Коли б ви прочитали кілька уривків з Шотландського літопису, то побачили б, які-то були ваші предки. Та навіть не сягаючи в сиву давнину, можна згадати, що за часів Єлизавети, коли геніальний Шекспір творив свого Шейлока, шотландського розбійника Севнея Бека стратили за людожерство. Що змусило його їсти людське м’ясо? Релігія? Ні, голод.

— Голод? — перепитав Джон Манглс.

— Так, нестерпний голод, — ствердив Паганель, — головне, потреба живити своє тіло й кров азотом, який міститься в м’ясі тварин. Щоб працювали легені, досить живитися коріннями й овочами, котрі мають крохмаль. Але той, хто хоче бути дужим і діяльним, повинен вживати харч, що формує органічні тканини й зміцнює м’язи. Поки маорійці не стануть членами вегетаріанського товариства, вони вживатимуть м’ясо, і саме людське м’ясо.

— А чому все ж таки не м’ясо тварин? — спитав Гленарван.

— Бо в Новій Зеландії немає тварин, — відповів Паганель, — і це треба знати не для того, аби виправдати маорійців, але щоб зрозуміти корені маорійського людожерства. В їхньому негостинному краї майже бракує чотириногих тварин, навіть птахи трапляються зрідка. Тому маорійці в усі часи живилися людським м’ясом. В них навіть є “пора людожерства”, як у нас, в цивілізованих країнах, пора полювання. Тоді в них відбуваються великі баталії, себто великі міжплемінні війни, по яких переможців на бенкеті частують цілими племенами.

— Отже, — мовив Гленарван, — ви гадаєте, людожерство зникне, коли на луках Нової Зеландії з’являться одного дня барани, бики і свині?

— Очевидно, так, дорогий Гленарване, але потрібні ще довгі роки, щоб маорійці відмовилися від людського м’яса, надто м’яса новозеландців, якому вони віддають перевагу над усяким іншим; адже синам довго буде до сподоби саме те, що любили їхні батьки. Коли вірити маорійцям, м’ясо новозеландців смаком схоже на свинину, але ще пахучіше. Що ж до м’яса білошкірих, то вони на нього менш ласі, бо ж сіль, яку вживають білі, надає йому особливого присмаку, і це ласунам не до вподоби.

— Еге, то вони витребенькуваті, — зауважив майор. — Але як дикуни їдять це м’ясо, однаково чорне або біле, сирим чи вареним?

— А чому це вас цікавить, пане Мак-Наббсе? — вигукнув Роберт.

— А тому, мій хлопче, — серйозно відповів майор, — що коли мені судилося кінчати життя в зубах людожера, я волів би, аби мене зварили.

— А чому?

— Хочу бути певним, що мене живцем не з’їдять!

— А що, майоре, коли вас зварять живцем? — спантеличив його географ.

— Оце-то так, — відповів майор, — не знатимеш, що його й вибрати.

— Хоч би як там було, Мак-Наббсе, — сказав Паганель, — але майте на увазі, коли це зробить вам приємність: новозеландці їдять людське м’ясо лише варене чи копчене. Вони добре виховані й знаються на виготовленні страв. А втім, признаюся вам, мені відразлива сама думка про можливість потрапити їм на зуби. Закінчити своє життя в шлунку якогось дикуна, пфе!

— З цього я роблю висновок, — мовив Джон Манглс, — що попадатися до рук дикунів не слід!

Розділ VII ДЕ МАНДРІВНИКИ НАРЕШТІ ВИСІДАЮТЬ НА ЗЕМЛЮ, ЗВІДКІЛЯ СЛІД БУЛО Б ТІКАТИ

Відомості, що про них розказав Паганель, не підлягали сумніву. Жорстокість новозеландців — то неспростовний факт. Велика небезпека загрожувала тим, хто приставав до їхніх берегів. Та якби вона й в сто разів побільшала, мандрівники однаково мусили ризикувати. Джон Манглс усвідомлював доконечну потребу негайно покинути судно, приречене на загибель. Вибираючи з двох небезпек, одної — певної, іншої — імовірної, вагатися не випадало.

Дожидати, поки їх підбере якесь зустрічне судно, було б безпідставно. “Макарі” збочив з того шляху, яким судна прямують до Нової Зеландії. Вони пропливають або вище, Йдучи на Окленд, або ж нижче, коли простують до Нью-Длімута. Бриг сів на мілину посередині між двома портами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї, берегів непривітних, небезпечних і відлюдних. Судна уникають цих місць, а коли вітер заносить їх туди, намагаються якнайшвидше відтіль утекти.

— Коли ми вирушаємо? — спитав Гленарван.

— Завтра вранці, о десятій, — відповів Джон Манглс. — Саме почнеться приплив, він і понесе нас до берега.

О восьмій годині ранку 5 лютого пліт був готовий. Джон Манглс подбав про те. щоб обладнати його якнайкраще. Звичайно, марс бізань-щогли, використаний на транспортування якорів, неспроможний відвезти до берега пасажирів і харчі. Тут потрібна міцна споруда, з добрим керуванням, здатна протистояти хвилям і витримати дев’ятимильний переїзд морем. Тільки рангоут брига був придатний на побудування такого плоту.

Вільсон і Мюльреді заходилися працювати. Вони обрубали снасті, тоді взялися до грот-щогли; підтята знизу сокирою, вона впала на поруччя правого борту, що аж закректали під її вагою. Палуба “Макарі” залишилася без щогл, оголена, немов блокшив ^[86] .

Низ щогли, стеньгу й брам-стеньгу порозпилювали й роз’єднали. Тоді спустили головні частини споруди на воду. До них приєднали уламки бізані й все разом міцно зв’язали линвами. Джон подбав, щоб у проміжках цих жердин розмістили кілька порожніх бочок, котрі мали підтримувати пліт над поверхнею води.

На цю міцну основу Вільсон настелив ґратчастий дерев’яний поміст. Тепер вода хоч би й ринула на пліт, але не затримувалася на ньому, й пасажири могли не боятися вологи. Крім того, міцно припасовані порожні бочки оточували пліт навкруг, наче своєрідний борт, захищаючи його від високих хвиль.

Вранці, запримітивши, що вітер дме ходовий, Джон Манглс загадав встановити всередині плоту щоглу. Її приладнали за допомогою вантів і розгорнули на ній саморобне вітрило. Прикріплене в кормовій частині весло з широкою лопаттю призначалось для керування плотом, якщо вітер надасть йому потрібної швидкості.

Отже пліт, споруджений в такий спосіб, мав витримати неабиякий натиск хвиль. Та коли вітер поверне в інший бік, чи уляже пліт керуванню, чи допливе до берега? Саме в цьому ховалося головне.

О дев’ятій годині почали навантажувати пліт. Спочатку перенесли на нього харчі в такій кількості, щоб їх вистачило аж до Окленда, бо годі було й думати знайти щось їстівне на негостинній новозеландській землі.

З харчів, закуплених Олбінетом для переїзду на “Макарі”, залишилось тільки трохи м’ясних консервів. Цього було замало, й довелося вдатися до нехитрих суднових запасів — поганеньких морських сухарів і солоної риби. Це дуже засмутило стюарда.

Харчі сховали в герметично закриті, непроникні для морської води ящики, спустили на пліт і міцно прикріпили до низу щогли. В сухе надійне місце поклали зброю, порох і патрони. На щастя, мандрівники мали доволі карабінів та револьверів.

Навантажили й малий якір, на той випадок, якщо пліт не дістанеться до берега під час припливу й доведеться чекати наступного в відкритому морі.

О десятій годині вода стала помітно прибувати. З північного заходу повівав ледь відчутний бриз. Поверхню моря вкрили малесенькі хвильки.

— Все готове? — спитав Джон Манглс.

— Усе готове, капітане, — відповів Вільсон.

— Сідай! — крикнув Джон.

За допомогою сплетеної з грубезної линви драбини леді Гелена й Мері Грант спустилися на пліт і влаштувалися під щоглою на ящиках з харчами; побіч них розмістились і їхні супутники. Вільсон узявся за стернове весло. Джон став біля вітрила, а Мюльреді обрубав канат, що ним пліт прив’язано до брига.

Вітрило напнулось; приплив і вітер спільними зусиллями рушили пліт до берега.

Земля лежала на відстані дев’ятьох миль, і добрий човен на веслах здолав би їх за три години. Звичайно, пліт не міг так швидко посуватися. Коли вітер триватиме, можливо, пощастить досягти землі за час одного припливу, але якщо бриз ущухне, відплив понесе пліт назад у море, й доведеться тоді кинути якоря та чекати наступного припливу. Це складне становище вельми непокоїло Джона Манглса.

Однак він сподівався на успіх. Вітер свіжішав. Доконечно треба було за час припливу — між десятою і третьою годиною дня — дістатися до берега, інакше вони мусять спустити якір, опираючись хвилі, яка нестиме їх у відкрите море.

Спочатку все йшло гаразд. Чорні вершини підводних скель і жовтаві килими обмілин поволі зникали під хвилею припливу, що піднімалася вище й вище. Потрібна була виняткова пильність і надзвичайна вправність, щоб обігнути сховані під водою рифи, щоб керувати цією нечутливою до стерна спорудою, котра легко могла збочити з наміченого шляху.

Опівдні до берега лишалося ще п’ять миль. Ясне небо дозволяло вже з цієї відстані розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора дві з половиною тисячі футів заввишки; її чудний силует дуже скидався на профіль мавпи, що викривляється, відкинувши голову назад. То була гора Піронжія, вона височіла, як вказувала мапа, достеменно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель зауважив, що всі підводні скелі сховались під хвилею припливу. — * Крім одної, — мовила Гелена.

— Котрої? — жваво спитав Паганель.

— Он тієї, — відповіла Гелена, вказуючи на чорну цятку за милю попереду.

— Справді, — сказав Паганель, — спробуймо ж запам’ятати це місце, щоб не наразитися на скелю, бо приплив не забариться і її вкрити водою.

— Вона стримить точнісінько проти північного пруга гори, — сказав Джон Манглс. — Вільсоне, пильнуй, щоб її обминути.

— Слухаю, каштане, — відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна плямка так само виступала з води.

Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля. По хвилі капітан сказав:

— Це зовсім не скеля, це якась річ, що плаває на хвилях, підносячись і опускаючись разом з ними.

— Може, це якийсь уламок щогли з “Макарі”? — мовила Гелена.

— Ні, — сказав Гленарван, — жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

— Заждіть! — вигукнув Джон Манглс. — Я вже впізнав його, це човен!

— Човен з нашого брига! — вихопилось у Гленарвана.

— Так, сер, човен з брига, перевернутий догори дном!

— Сердеги! — скрикнула Гелена. — Вони загинули!

— Так, — відповів Джон Манглс, — і вони не могли не потонути цієї темної ночі, серед цих підводних скель, у бурхливому морі, — вони рушили назустріч смерті.

— Хай на них зглянеться небо! — прошепотіла Мері Грант.

Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на хисткий човен, що наближався до них. Видимо, він перевернувся милі за чотири від берега, і жоден з тих, хто в ньому сидів, звичайно, не врятувався.

— Цей човник може нам іще придатися, — зауважив Гленарван.

— А певно, — озвався Джон Манглс. — Тримай на нього, Вільсоне.

Матрос знову змінив напрямок, але вітер поволі вщухав, і до ялика дісталися тільки близько двох годин.

Стоячи спереду, Мюльреді спритно уникнув поштовху й підтягнув ялик до борту плота.

— Порожній? — спитав Джон Манглс.

— Так, капітане, — відповів матрос, — човен порожній і має пробоїни. Він нам ні на що не придасться.

— То ним не можна скористатися? — спитав Мак-Наббс.

— Ні в який спосіб, — відповів Джон Манґлс. — Хіба що спалити.

— Шкода, — сказав Паганель. — Ми могли б у цьому ялику дістатися до Окленда.

— Нічого не вдієш, пане Паганелю, — сказав Джон Манглс. — А втім, я волію плисти бурхливим морем скорше ось на такому плоту, ніж на крихкому ялику. Досить навіть слабкого вдару, і його розтрощить на скіпки! Отже, сер, з ним нам немає чого робити.

— Як хочете, Джоне, — мовив Гленарван.

— Рушай, Вільсоне, — гукнув молодий капітан, — Тримай до берега!

Море мало підніматися ще з годину. За цей час пліт пройшов, дві милі. Але по тому бриз майже ущух і, здавалось, став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало навіть одцосити в море. Джонові не випадало вагатися ні хвилинки.

— Кидай якір! — вигукнув він.

Мюльреді, що стояв напоготові, кинув якір на п’ятибрасовій глибині. Пліт швидко однесло назад ще на два туази, але його стримала міцно натягнена линва. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, а що Джон Манглс не наважувався плисти вночі, то пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля лежала від них щонайбільше за три милі.

На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають цілу ніч провести на воді, спитав Джона Манглса, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до побережжя.

— Сер, — відповів молодий капітан, — це усього-но зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду який-небудь цурпалок, і ви побачите, що він не зрушить з місця, аж поки його не підхопить приплив. Отже, нам залишається тільки терпляче чекати.

— Й пообідати, — докинув майор.

Олбінет витяг з ящика, де зберігались харчі, кілька куснів сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард аж червонів, пропонуючи таке вбоге меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких чимала хитавиця анітрохи не позбавила апетиту. Справді, безнастанні поштовхи, спричинені тим, що пліт, опираючись натискові хвиль, натягував линву, були дужо набридливі. Короткі примхливі хвилі безперестанку гойдали його на своїх гребенях і так струшували, начебто він раз у раз потрапляв на підводні скелі. Інколи здавалось, що пліт справді наразився на каміння. Линва дуже стиралась, і Джон попускав її на цілий брас кожні півгодини, інакше вона б неминуче Перервалася, й пліт, полишений на самого себе, понесло б у відкрите море.

Неважко зрозуміти побоювання Джона Манглса: щохвилини линва могла тріснути або якір зірватися, і тоді б скоїлось непоправне лихо.

Надходила ніч. Червоне, наче кров, сонячне кружало, яке через променезаломлення здавалося подовжистим, уже звикало за обрієм. Остання освітлена сонцем смуга води на заході блищала і яскріла, мов срібна скатертина. Навкруг були тільки небо й вода, та ще виднівся вдалині чітко окреслений корпус непорушно застиглого на мілині “Макарі”.

Темрява швидко насувалася, і незабаром земля, що позначала виднокруг на сході й півночі, розтанула в пітьмі.

Яка ж тривожна туга охопила мандрівників на цьому тісному плоту, серед непроглядного мороку! Одні задрімали неспокійним сном, повним гнітючих марень, інші не змогли й на часину стулити повік. Світанок усі зустріли, знеможені втомою.

Почався приплив, вітер знову подув а моря. Була шоста година ранку. Час не ждав. Джон Манглс став готуватися до відплиття. Він наказав витягти якір. Але від смикання линви лапи якоря так глибоко вгрузли в пісок, що вирвати його без брашпиля, навіть за допомогою встановлених Вільсоном талів, було неможливо.

Півгодини минуло в марних спробах. Джон нетерпеливився і, поспішаючи рушати, звелів обрубати линву, хоч, кидаючи якір, позбавляв себе можливості зупинитись у морі, якщо приплив не донесе їх до берега. Але він не хотів далі затримуватися, і один змах сокири віддав пліт на ласку вітрові й течії, котра гнала його з швидкістю двох миль на годину.

Розгорнули вітрило й поволі попливли до землі, яка вирізьблювалась сіруватою масою на тлі ранішнього неба, осяяного сонцем на сході. Спритно проминули підводні скелі й обійшли їх навкруг. Але під подувом перемінного вітру з моря пліт, здавалось, зовсім не наближався до суходолу. Як же важко дістатися до берегів цієї Нової Зеландії, куди приставати було так небезпечно!

Однак о дев’ятій годині до землі лишалося вже не більше милі. Море наїжачилось підводними скелями, які підходили аж до крутобережжя. Нелегко знайти тут зручне місце, щоб висісти! Вітер помалу стишувавсь і врешті ущух. Бездіяльне вітрило тіпалось об щоглу, марно її обважнюючи. Джон звелів його згорнути. Тільки приплив гнав їх тепер до берега, але керувати плотом вже не вдавалося, а величезні водорості уповільнювали його рух.

Близько десятої години Джон упевнився: вони майже не посуваються вперед, а до берега ще залишалося не менше трьох кабельтових. Якоря вони вже не мали. Невже відплив понесе їх назад у відкрите море? Схрестивши руки, пойнятий гризотою, Джон похмуро дивився на цю неприступну землю.

На щастя — справді на щастя цього разу — стався поштовх. Пліт зупинився. Він наскочив на піщану мілину за двадцять п’ять брасів од берега.

Гленарван, Роберт, Вільсон, Мюльреді пострибали в воду. Пліт міцно пришвартували линвами до навколишніх скель. Мандрівниці, котрих передавали з рук на руки, дісталися берега, не замочивши й крайки одежі, а невдовзі й їхні супутники, несучи на собі харчі та зброю, ступили на грізну землю Нової Зеландії.

Розділ VIII СУЧАСНЕ КРАЇНИ, ДЕ ОПИНИЛИСЬ МАНДРІВНИКИ

Гленарван хотів, не гаючи ні хвилини, рушати берегом до Окленда. Але ще зранку небо повилося в густі темні хмари, а близько одинадцятої години, коли вже всі були на березі, почався зливний дощ. Отож довелось, замість пускатися в дорогу, шукати собі якогось притулку.

Вільсон вельми вчасно запримітив печеру, видовбану водою в прибережній базальтовій скелі. Мандрівники поховались туди разом із своїм вантажем. У печері знайшлися сухі водорості, колись занесені сюди морськими хвилями. То були готові природні ліжка, на яких усі й розмістилися. Назбиравши сухого ріща, розклали біля входу багаття, і кожен зміг обсушитися.

Днсон сподівався, що злива триватиме недовго, та де там! Години минали, а дощ анітрохи не стишувався. Опівдні вітер подужчав і невдовзі перейшов у справжню бурю. Ця негода ввірвала б терпець і найтерплячішому. Та що ж вони мали робити? Вирушати пішки у такий шалений вітер та ще й з дощем було б справжнім божевіллям. А втім, перехід до Окленда однаково вимагав кількох днів, і затримка на якихось дванадцять годин не могла мати особливої ваги для експедиції, якщо лишень не з’являться тубільці.

Під час цієї вимушеної зупинки розмова точилася навколо війни, котра відбувалася тоді на землі Нової Зеландії, Та щоб зрозуміти й зважити серйозність становища, в якому опинились потерпілі аварію з “Макарі”, треба знати історію тої кривавої боротьби, що лютувала оце на острові Іка-на-Мауї.

Відтоді як Абель Тасман прибув до протоки Кука 16 грудня 1642 року, Нову Зеландію не раз відвідували європейські судна, але новозеландці залишалися вільними на своїх ні од кого не залежних островах. Жодна європейська держава не покладала собі захопити цей архіпелаг, що панував над морями Тихого океану. Самі лише місіонери, оселившись у різних місцях островів, намагались вкоренити в цій нововідкритій країні християнську цивілізацію. Поміж них прихильники англіканської церкви особливо піклувались тим, щоб схилити новозеландських ватажків під англійське ярмо. Обдурені спритними місіонерами, ватажки племен підписали одного дня листа до королеви Вікторії, прохаючи її високої опіки. А втім, найзавбачливіші збагнули недоумство такого вчинку, й один серед них, приклавши до цієї супліки відбиток свого татуювання, мовив пророчі слова: “Тепер ми втратили нашу батьківщину; віднині вона нам не належить. Швидко прийде чужинець загарбати нас і обернути на своїх рабів”.

І справді, 29 січня 1840 року до бухти Островів на півночі Іка-на-Мауї прибув англійський корвет “Геральд”. Капітан судна Гобсон пристав до берега поблизу селища Корора-Река. Усіх мешканців запросили до протестантської церкви, де капітан Гобсон зачитав грамоти англійської королеви про опіку над Новою Зеландією.

Наступного року 5 січня англійський резидент скликав до себе у селище Пайа новозеландських ватажків. Капітан Гобсон умовляв їх скоритися англійській королеві, запевняючи, що вона вже послала війська й судна для захисту новозеландців, що їхні права залишаться недоторкані, що вони й далі матимуть повну свободу. Однак їхні володіння повинні перейти до королеви Вікторії, котрій вони зобов’язані їх продати.

Більшість ватажків, визнавши, що королівська опіка коштує дуже дорого, відмовились од неї. Але обіцянки й дарунки вплинули на цих дикунів більше, ніж пишномовність капітана Гобсона, і зрештою захоплення влади над новозеландською землею було закріплено. Що ж відбувалося після 1840 року в цій країні до того дня, коли “Дункан” покинув Клайдську затоку? Нічого, чого б не знав Жак Паганель, прощо він не був би ладний розповісти своїм товаришам.

— Пані, — звернувся він до Гелени, відповідаючи на її запитання, — я повторюю те, що вже мав якось нагоду казати: новозеландці— народ сміливий; поступившись одного разу перед підступними вмовляннями, вони відтоді вперто, крок за кроком, чинять опір англійським загарбникам. Маорійські племена організовані на взірець давніх шотландських кланів. Це великі родини, які визнають владу одного ватажка і цілком йому впокорені. Чоловіки-новозеландці гордовиті й відважні; одні поміж них — високі на зріст, з рівним волоссям, схожі на мальтійців або багдадських євреїв; інші — трохи нижчі, приземкуваті, скидаються на мулатів, але і ті й другі — міцні, зарозумілі, войовничі. Колись був у них славетний ватажок на ймення Гігі, такий видатний, як і Верцінгеторікс ^[87] . Тож нема нічого дивного; що на острові Іка-на-Мауї триває безперестанку війна з англійцями, бо там живе славнозвісне плем’я вайкатів, котрих їхній ватажок Вільям Томсон наснажує на захист рідної землі від напасників.

— Та хіба ж головні пункти Нової Зеландії не належать англійцям? — спитав Д жон Манглс.

— Безперечно, належать, дорогий Джоне, — відповів Паганель, — Після того як капітан Гобсон захопив владу й став губернатором Нової Зеландії, в найкращих місцевостях країни заснувалось поступово з 1840 по 1862 рік дев’ять англійських колоній. З них утворилося дев’ять провінцій, чотири на північному острові — Окленд, Таранакі, Веллінгтон та Гоукс-Бей, і п’ять на південному острові — Нельсон, Марлборо, Кентербері, Отаго й Саутленд. Населення провінцій, за даними від 30 червня 1864 року, становило 180 тисяч 346 мешканців. Тут виросло багато великих торговельних міст. Коли ми дістанемось до Окленда, ви хоч-не-хоч замилуєтесь красою тої місцини, де цей південний Корінф ^[88] горує над вузьким перешийком, перекинутим, наче місток, через Тихий океан. Окленд нараховує вже дванадцять тисяч жителів. На західному узбережжі виросло місто Нью-Плімут; на сході — Агугірі, на півдні — Веллінгтон; це квітучі міста” що їх часто відвідують європейці. На південному острові Таваї-Пуна-Му ви б завагалися, якому місту віддати перевагу — Нельсону, цьому прекрасному садові Нової Зеландії, славному своїм вином, подібно Монпелье ^[89] у Франції, чи Піктону, розташованому побіля протоки Кука, Крайстчерчу, Інверкаргіллу чи Данідіну — містам багатющої провінції Отаго, куди шукачі золота линуть з усього світу. І зауважте, що йдеться не про купи якихось халупок, де комашать-ся дикуни зі своїми сімействами, ні, це справжні міста, котрі мають порти, собори, банки, доки, ботанічні сади, історичні й природничі музеї, товариства акліматизації, газети, шпиталі, благодійні установи, інститути філософії, франкмасонські ложі, клуби, хорові студії, театри, палаци, споруджені для всесвітньої виставки, достоту як у Лондоні чи Парижі! І якщо мені не зраджує пам’ять, то в цьому-таки 1865 році, можливо, саме тепер, коли я вам це кажу, промислові вироби з усієї земної кулі демонструються на всесвітній виставці в цій країні людожерів!

— Як? Попри війну з тубільцями? — спитала леді Гелена.

— Англійці, пані, приділяють війні багато уваги. Але вони б’ються й влаштовують виставки водночас. Це їх анітрохи не турбує. Вони навіть прокладають залізницю під пострілами новозеландців. Залізниці з Дрюрі і з Мере-Мере в провінції Окленд перетинають головні пункти, захоплені повстанцями. Я не маю сумніву, що робітники, котрі працюють на коліях, стріляють в тубільців з паровозів.

— А до чого призвела ця нескінченна війна? — спитав Джон Манглс.

— Ось уже шість місяців, як ми покинули Європу, — відповів Паганель, — і я не знаю, що сталося за цей час; мені відомо лише кілька фактів, про які я читав у меріборських та сеймурських газетах, переїжджаючи через Австралію. Тоді на острові Іка-на-Мауї точилися запеклі бої.

— А коли почалася війна? — поцікавилась Мері Грант

— Ви, люба міс, мабуть, хочете спитати, коли вона поновилася, — мовив Паганель, — бо ж перше повстання мало місце ще 1845 року. Ця війна поновилася в 1863 році, але задовго перед тим маорійці готувалися скинути ярмо англійського панування. Тубільна національна партія провадила активну пропаганду за вибори маорійського ватажка. Вони хотіли зробити старого Потатау королем Нової Зеландії, а його селище, що лежало між річками Ваїкато і Вайпа, оголосити столицею нового королівства. Цей Потатау був скорше лукавий, ніж хоробрий, старий, але він мав розумного енергійного першого радника з племені нгатіхахуа, яке перед чужоземною окупацією жило на Оклендському перешийку. Цей радник, на ймення Вільям Томсон, став привідцею війни за незалежність. Він дуже вправно організував військові маорійські загони. Навчений ним ватажок з провінції Таранакі об’єднав під гаслом боротьби за національну свободу кілька окремих племен; інший ватажок, з Ваїкато, заснував товариство “Земельна ліга”, що мало на меті не дозволяти тубільцям продавати землю англійському урядові. Відбувалися бенкети, як в цивілізованих країнах, що упереджали революційне повстання. Англійські газети почали подавати тривожні звістки, і уряд серйозно занепокоївся діяльністю “Земельної ліги”. Одним словом, панувало загальне збудження, міна готова була от-от вибухнути. Невистачало тільки іскри чи скорше зіткнення протилежних інтересів, аби стався вибух.

— І він… стався? — спитав Гленарван.

— Так, 1860 року, — відповів Паганель, — в провінції Таранакі, на південно-західному побережжі Іка-на-Мауї. Один тубілець, котрий посідав шістсот акрів землі поблизу Нью-Плімута, продав їх англійському урядові. Та коли землеміри прийшли обміряти продану землю, Кінгі, ватажок племені, рішуче виявив свою незгоду. На ділянці, за яку він змагався, Кінгі збудував табір і захистив його високою обгородою. За кілька днів полковник Гольд, на чолі свого війська, здобув штурмом цей табір, і того самого дня пролунав перший постріл національної війни.

— А вони численні, ці маорійці? — спитав Джон Манглс.

— Протягом останнього століття маорійське населення дуже порідшало, — відповів географ. — В 1769 році Кук нараховував їх до чотирьохсот тисяч. А за переписом 1845 року, що його запровадив Комітет захисту тубільців, це число впало до ста дев’яти тисяч. Повсякчасні знущання англійських “просвітителів”, завезена ними горілка, різні хвороби вигубили чимало тубільців; але на обох островах залишається все ж таки дев’яносто тисяч маорійців і серед них — тридцять тисяч воїнів, котрі ще довгий час завдаватимуть поразки англійському війську.

— Хіба до цього часу повстанці перемагали? — спитала Гелена.

— Так, пані; навіть у самих англійців відвага ворога не раз викликала захват. Новозеландці ведуть партизанську війну, роблять наскоки, нападають на невеликі загони, грабують маєтки англійських колоністів. Генерал Камерон почував себе дуже незатишно в цій країні, де за кожним кущем ховалася засідка. 1863 року, після довгої і кривавої баталії, маорійці посіли важливу, добре укріплену позицію в районі верхоріччя Ваїкато, біля останніх уступів довгого ланцюга стрімких горбків, захистивши себе трьома оборонними лініями. Тубільні віщуни закликали все маорійське населення повстати на захист рідної землі й обіцяли винищити до ноги “пакекас”, тобто білих. Три тисячі англійців під командою генерала Камерона билися проти маорійців і нещадно розправлялися з ними, відтоді як ті по-звірячому замордували капітана Спрента. Криваві сутички тривалії іноді по дванадцять годин поспіль, але маорійці не відступали перед європейськими гарматами. Осередком незалежної національної армії було войовниче плем’я ваїкато, очолюване Вільямом Томсоном. Цей тубільний генерал мав під своєю командою спочатку дві тисячі п’ятсот воїнів, потім вісім тисяч; підданці двох грізних ватажків Шонгі й Гекі прийшли йому на допомогу. Жінки в цій священній війні самовіддано боролися поруч з чоловіками. Але сила не завжди на боці правого діла. Після запеклих боїв генерал Камерон усе ж підкорив округу Ваїкато, але то був уже спустошений і знелюднении край, бо відтіль порозбігалися геть усі маорійці. Ця війна дала свідчення високого героїзму. Так чотириста маорійців, замкнені в фортеці Оракай, під облогою тисячного англійського війська, очолюваного бригадним генералом Кареєм, дарма що конали з голоду її спраги, відмовились здатися в полон. А потім, якось опівдні, вони проклали собі шлях через позиції дуже поріділого в боях сорокового полку й зникли в болотах.

— Що ж, — запитав Джон Манглс, — підкорення округи Ваїкато припинило цю криваву війну?

— Ні, мій друже, — відповів Паганель, — англійці вирішили йти на провінцію Таранакі й стати облогою навколо Матаїтави, фортеці Вільяма Томсена. Але ця перемога коштуватиме їм чималих втрат. Покидаючй Париж, я довідався з газет, що плем’я Таранга скорилося губернаторові й генералові, котрі залишили йому три чверті їхньої землі. Повідомляли також, що ладен здатися й головний ватажок повстання Вільям Томсон, але австралійські газети не ствердили цих чуток, скорше навпаки. Отже маорійці, цілком можливо, готуються тепер до нового дужого опору англійцям.

— Як на вашу думку, Паганелю, — спитав Гленарван, — ця боротьба відбуватиметься на терені провінцій Таранакі й Окленд?

— Гадаю, що так.

— І це — самі ті місця, куди ми потрапили через аварію “Макарі”?

— Саме вони. Ми пристали до берега за кілька миль від гавані Кавгіа, де, мабуть, ще й досі має в повітрі національний маорійський стяг.

— Тоді нам слід іти на північ, — сказав Гленарван.

— Це справді найрозважливіше, — погодився Паганель. — Новозеландці шалено ненавидять європейців, надто англійців. Краще не потрапляти їм до рук.

— Може, нам зустрінеться який загін англійського війська, — мовила Гелена. — Це було б справжнє щастя!

— Звичайно, пані, але я на це й не сподіваюсь, — відповів Паганель. — Окремі невеликі загони не дуже полюбляють ці місця, де за кожним кущиком, за обрідним ліском ховається вправний стрілець. Тому я аж ніяк не розраховую на ескорт солдатів. Коли на західному побережжі ми прямуватимемо до Окленда, нам зустрінеться кілька місій, де ми зможемо зупинятися дорогою. Я навіть думаю натрапити на той шлях уздовж течії Ваїкато, що ним добирався Гохштеттер.

— Хто це, якийсь мандрівник? — спитав Роберт.

— Так, мій хлопчику, один із членів наукової експедиції, що подорожувала 1858 року навколо світу на австрійському фрегаті “Наварра”.

— Скажіть, пане Паганелю, — попрохав Роберт, в котрого заблищали оченята на саму згадку про географічні відкриття, — чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як-от Берк і Стюарт в Австралії?

— Навіть декілька, мій юний друже; наприклад, доктор Гукер, професор Брізар, природознавці Діффенбах і Юліус Гаст. Та хоч багато хто поміж них заплатили життям за свій потяг до мандрів, вони менш уславлені, ніж австралійські чи африканські мандрівники.

— А ви знаєте їхню історію? — питав далі малий Грант.

— Звісно, хлопче! Я бачу, тобі дуже кортить знати про; них стільки, як і я; хай буде так, я тобі розповім.

— Дякую, пане Паганелю, я вас слухаю.

— І ми також вас послухаємо, — мовила Гелена. — Це вже не вперше негода нас змушує у вас навчатися. Розповідайте нам усім, пане Паганелю, просимо.

— До ваших послуг, пані, — відповів географ, — але цього разу моя розповідь триватиме недовго. Тут не було таких сміливих відкривачів, що билися один на один з австралійським Мінотавром ^[90] Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.

— Скажіть нам їхні ймення, — попрохала Мері Грант.

— Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов прах Берка, — вам у пам’ятку їхня експедиція, я розказував про неї, коли ми зупинялися на берегах Вімерри? Віткомб і Говіт керували двома цілком самостійними експедиціями на острові Таваї-Пуна-Му. Обидві експедиції вирушили на початку 1863 року з Крайстчерча, аби дослідити невідомі ще гірські перевали на півночі провінції Кентербері. Говіт, здолавши високий кряж біля північного по-граниччя провінції, отаборився на озері Браннера. Віткомб знайшов у долині Ракайа прохід, котрий виводив на східний схил гори Тіндаль. Віткомб мав супутника, Якоба Лупера, котрий опісля надрукував у газеті “Літлтон Таймс” нарис про цю подорож і про катастрофу, що тоді сталася. 22 квітня 1863 року, коли не зраджує мене пам’ять, двоє дослідників опинились біля підніжжя льодовика, де бере початок річка Ракайа. Вони зійшли на вершину гори й почали шукати нового зручного перевалу. Наступного дня, виснажені втомою й холодом, Віткомб і Лупер заночували на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Падав густий сніг. Сім днів вони блукали серед гір, по дну долин, і скрізь їх щільно обступали стрімкі скелі, не даючи виходу, часто-густо вони не могли розкласти багаття, іноді голодували, бо їхній цукор перетворився на сироп, а сухарі — на мокре тісто, одіж і ковдри геть змокріли від дощу, їх нещадно жалили комахи. В свої кращі дні вони робили до трьох миль, у гірші — ледве двісті ярдів. Нарешті 29 квітня вони натрапили на маорійську хижку, а в городчику біля неї знайшли трохи картоплі. Тоді двоє друзів востаннє поїли разом. Надвечір вони дійшяи до морського берега, поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау — річка глибока, повновода. Лупер, витративши годину на розшуки, знайшов врешті два маленьких подірчавлених човники; він полагодив їх, як спромігся, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся в воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних тортур. Течія понесла бідолаху до порогів. Перша хвиля занурила його в воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Настала непроглядна ніч. Пішов зливний дощ. Кілька годин хвилі шпурляли отак скривавленого, набубнявілого від води Лупера. Нарешті човник наразився на тверду землю, і непритомного Лупера викинуло на берег. Опам’ятавшись другого дня на світанку, Лупер поплазував до струмка й побачив, що течія однесла його на цілу милю від того місця, де вони почали переправу. Він пішов понад берегом і швидко натрапив на нещасного Віткомба: той втопився у драговинні. Лупер руками вигріб у піску яму й поховав свого товариша. Через два дні Лупера, що конав уже з голоду, взяли до себе якісь жалісливі маорійці — серед них є й такі, — і четвертого травня він добрався до озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт, який за шість тижнів сам загинув, точнісінько так, як бідолашний Віткомб. Сумна історія, чи не так?

— Справді, — сказав Джон Манглс, — здається, ці катастрофи становлять суцільний ланцюг, який у фатальний спосіб в’яже між собою мандрівників; варто одній ланці розірватися, і всі вони притьмом гинуть один по одному.

— Ваша правда, мій друже, — відповів Паганель, — я помічав це не раз. Який закон спільності призвів Говіта до загибелі майже в тих самих умовах, що й Віткомба? Ніхто не може на це відповісти. Пан Вайд, котрий керував урядовими роботами, запросив Чарльтона скласти проект шосейної дороги від рівнини Гурунуї до гирла Тарамакау. Він вирушив першого січня 1863 року в супроводі п’ятьох чоловік. Доручення уряду він виконав блискуче, і за його проектом прокладено дорогу завдовжки сорок миль аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся до Крейстчерча і, незважаючи на те, що насувалась зима, просив дозволу працювати далі. Пан Вайд дав свою згоду.

Говіт поновив необхідні запаси й поїхав до свого табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді нагодився туди Якоб Лупер. 27 червня Говіт, узявши з собою двох своїх людей, Роберта Літтла й Генрі Мюлліса, покинув табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Їхній хисткий плаский човен знайдено на березі перекинутим догори дном. Говіта та його супутників шукали протягом дев’яти тижнів, але даремно. Очевидно, ці бідолахи, не вміючи плавати, потонули в озері.

— А чому не припустити інше — що вони цілі та здорові й живуть серед якогось новозеландського племені? — спитала Гелена. — Адже смерть їхня не доведена.

— На жаль, ні, — відповів Паганель, — бо відтоді минуі до вже більше року, а вони досі не повернулись… а коли з цієї Нової Зеландії, — додав він пошепки, — за рік не повертаються, то це означає: люди загинули без вороття!

Розділ IX ТРИДЦЯТЬ МИЛЬ НА ПІВНІЧ

7 лютого, о шостій годині ранку, Гленарван дав знак рушати в дорогу. Вночі дощ став. Густі попелясті хмарки затягли небо щільною заслоною, затримуючи сонячне проміння на висоті трьох миль од землі. Помірна температура дозволяла сподіватися — денний перехід не буде надто важкий.

Паганель визначив, що відстань між мисом Кагуа й Оклендом сягає до вісімдесяти миль; долаючи щодня десять миль, її можна пройти за вісім днів. Але замість брести звивистим берегом, географ визнав за ліпше попрямувати вглиб на тридцять миль до селища Нгарнавагіа, де зливались річки Ваїкато й Вайна. Там проходив “поштовий шлях”, власне, стежка, придатна для повозів, яка перетинає чималу частину острова — від Нейпіра, поблизу затоки Гоукса, аж до Окленда. Цим шляхом легко дістатися до Друрі, де можна перепочити в чудовому готелі, що його особливо рекомендує природознавець Гохштеттер.

Мандрівники, несучи кожний свою пайку харчів, почали огинати берегом бухту Аотеа. З обачності вони не відходили один від одного і, мимоволі стискуючи набиті карабіни, пильно вдивлялись у хвилясті рівнини на сході. Паганель з насолодою, як справжній знавець, перевіряв за своєю досконалою картою, правильність позначених на ній щонайменших деталей.

Деякий час маленький загін ішов піскуватими ґрунтами, що утворились, із скалок двійчастих черепашок і висхлих кісток, з великою домішкою закису й перекису заліза; коли до такого ґрунту наблизити магніт, він одразу вкривається блискучими кришталиками.

На березі, де ніжно хлюпотали хвилі припливу, бавилось кілька тюленів, і в гадці не маючи тікати. Вони мали закруглену голову, широкий спадистий лоб, розумні очі й були лагідні та навіть симпатичні з вигляду. Дивлячись на них, легко було збагнути, чому давні перекази, на свій кшталт поетизуючи цих своєрідних мешканців моря, саме в них втілили образ звабливих сирен, дарма що голос у тюленів — якесь немилозвучне бурчання. Цих численних на берегах Нової Зеландії тварин високо цінують, полюючи їх заради шкури й лою.

Між тюленями вирізнялося троє чи четверо морських слонів, сіро-блакитних на колір, від двадцяти п’яти до тридцяти футів завдовжки. Вони, простягтись ліниво на ложі з грубого шару ламінарій — велетенських водоростей, піднімали вгору свої гнучкі хоботи і, смішно наморщуючись, ворушили шорсткою щетиною довгих вусів, закручених кучериками, немов борода якогось дженджика. Роберт розважався, стежачи за цими цікавими створіннями. Раптом він здивовано закричав:

— Диви! Тюлені їдять гальку!

Справді, декілька тварин пожадливо ковтали ріння, що вкривало побережжя.

— Еге ж, твоя правда, — озвався Паганель. — Тюлені ковтають берегову гальку.

— Дивна їжа! — не вгавав Роберт. — Як вони її перетравлюють?

— Вони не живляться камінцями, а ковтають їх, в такий спосіб навантажуючи себе, так би мовити, баластом; цим вони збільшують свою вагу, аби легше спуститися на дно. Повернувшись на берег, вони без довгих церемоній викидають це каміння. Ти зараз побачиш, як ті тюлені, що наковталися ріння, пірнатимуть у воду.

І справді, невдовзі з півдесятка тюленів, як видно, вдосталь навантажившись, важко поплентались берегом і зникли під водою. Але Гленарван не міг витрачати дорогий час на те, щоб чекати повернення тюленів з моря й спостерігати, як вони будуть розвантажуватися. На превеликий жаль Паганеля, маленький загін рушив у дальшу путь.

Близько десятої години мандрівники зупинились поснідати під високими базальтовими скелями, що стояли понад берегом моря, наче старовинні кельтські надгробки. Поруч, на піщаній мілині, була сила устриць, але дрібних і несмачних. За Паганелевою порадою, Олбінет засмажив їх на розжареному вугіллі, й, виготовлені в такий спосіб, вони зникали за сніданком цілими десятками.

Відпочили й подались знов уздовж берега бухти. На зубчастих гребенях скель, на вершечках стрімких круч мешкало безліч морських птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, котрі сиділи нерухомо на гострих шпилях стрімчаків. До четвертої години пройшли десять миль й анітрохи не втомилися. Мандрівниці забажали, не зупиняючись, іти далі аж до ночі. Тут дорога міняла напрямок; треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, що виднілися на півночі, обминути їх і тоді заглибитись у долину річки Вайпа.

Вдалині, скільки сягало око, простягалась безмежна рівнина, немовби обіцяючи приємну прогулянку. Але, наблизившись до крайки, де починались суцільні зелені луки, мандрівники дуже розчарувалися. Замість трави перед ними стали невисокі зарості чагарів, вкритих дрібними білими квітами, а між ними — без ліку високої папороті, яка особливо рясно розростається на землях Нової Зеландії. Довелось прокладати шлях крізь ці кущі з деревистими стеблами, і це завдавало чимало мороки. Однак на восьму годину вечора подорожні обминули вже перші відножини гірського пасма Гакарігоата-Ренджс і отаборились на ніч.

Після перегону в чотирнадцять миль годилося думати про відпочинок. А втім, в них не було ні фургона, ані намету, і всі полягали просто неба під чудовими норфолкськими соснами. Ковдр не бракувало, їх розіслали, влаштувавши зручні постелі.

Мандрівники поклали собі й уночі матися на бачності. Гленарван і його супутники, добре озброєні, вирішили вартувати по двоє аж до світанку. Багаття не розпалювали. Вогняні препони прекрасно захищають проти хижих звірів, але в Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ані ведмедів чи будь-яких інших хижаків. Щоправда, їх цілком заступають новозеландці. Вогонь тільки привернув би увагу цих двоногих ягуарів.

Загалом ніч минула добре, коли не зважати на піщаних мух — “нгаму” мовою тубільців, — що кусали дуже дошкульно, і на зухвалу родину польових щурів, котрі на всі заставки гризли мішки з харчами.

Вранці 8 лютого Паганель устав спокійніший і майже примирений з цією країною. Маорійці, яких він надто страхався, не показувались, і навіть уві сні йому не загрожували ці кровожери. Вдоволений вчений поділився своїми настроями з Гленарваном.

— Я гадаю, — додав він, — наша прогулянка закінчиться без жодних пригод. Цього вечора ми дійдемо до злиття Вайпи й Ваїкато, а проминувши це місце, вже немає чого боятися зустрічі з тубільцями на Оклендському шляху.

— Скільки миль нам треба ще пройти до злиття річок? — спитав Гленарван.

— П’ятнадцять миль, майже стільки, як ми пройшли вчора.

— Але ми можемо дуже затриматися, коли ці нескінченні зарості знову захаращуватимуть нам усі стежки.

— Ні, — відповів Паганель, — ми тепер підемо понад берегом Вайпи, де дорога буде легка, без ніяких перешкод.

— Тоді рушаймо, — мовив Гленарван, побачивши, що мандрівниці вже ладні йти в похід.

Спочатку густі чагарі так само заважали мандрівникам посуватись уперед. Звичайно, ні повіз, ні коні не пройшли б там, де пробиралися люди, і тому вони не надто шкодували за своїм австралійським фургоном. Доки не прокладуть крізь ці зарості проїзних доріг, доти самі тільки пішоходці торуватимуть стежки в Новій Зеландії. Незліченні різновиди папороті захищали тут од чужинців рідну землю так само завзято, як і маорійці.

Рівнину перетинало безліч пагорбів гірського ланцюга Гакарігоата, маленький загін ледве перебрався через них. Та все ж іще перед полуднем мандрівники дістались до річки Вайпи й безборонно попрямували вздовж її високого крутого берега на північ.

То була чарівна долина, перерізана маленькими прозорими річками, що примхливо звивалися поміж чагарями. За даними ботаніка Гукера, в Новій Зеландії нараховують до двох тисяч гатунків різних рослин, серед них п’ятсот, властивих тільки цій країні. Квітів тут мало, і їм бракує розмаїтості барв, майже немає однорічних рослин, але дуже багато папоротей, злакових і зонтичних.

За темною смугою зелені, трохи оддалік, височіли там і тут великі дерева — “метросідерос” з шарлатовими квітами, норфолкські сосни, туя із своїм сторчовим гіллям, і кипариси породи “ріму”, не менш журливі, ніж їхні європейські родичі; стовбури цих дерев щільно оточувала зелена навала папороті.

Між гіллям високих дерев і над чагарями пурхали й балдикали какаду, зелені з червоною смужкою на шиї “какарікі”, прикрашені розкішними чорними бурцями “таупо” й папуги завбільшки як качка, з рудим зі споду крил, дуже яскравим пір’ям.

Майор і Роберт спромоглись, не віддаляючись від своїх товаришів, підстрелити кілька бекасів і куріпок, які ховалися в долішньому вітті дерев. Аби заощадити час, Олбінет тут-таки дорогою їх обскубав.

Паганель, байдужий до споживних якостей дичини, хотів і собі впіймати якогось птаха, що притаманний самій лише Новій Зеландії. Допитливість природознавця перемогла в ньому апетит подорожнього. На пам’ять йому спливли дивні звичаї місцевого птаха тюї, котрого європейці називають “пересмішник” за безнастанне глузливе туркотанйя або “кюре”, бо має немов білий ошийник на чорному пір’ї, точнісінько як брижі на сутані духовних осіб.

— Цей тюї, — казав Паганель майорові, — за зиму так гладшає, що робиться хворий і зовсім не може літати. Тоді він роздирає собі дзьобом груди, щоб позбутися зайвого жиру й полегшати. Чи не видається це вам дивним, Мак-Наббсе?

— Таким дивним, що я не йму віри жодному вашому слову!

Та, на превелику досаду, Паганелеві не пощастило добути хоч би одного з цих птахів і показати недовірливому майорові його скривавлені роз’ятрені груди.

Натомість вченому поталанило з іншим чудернацьким птахом, який, рятуючись від переслідувань людей, собак і котів, утік у незаселені місця й, видимо, вже зникає з новозеландської фауни. Роберт, вистежуючи тварин, немов той тхір, натрапив у гнізді з переплетеного між собою коріння на пару безкрилих і безхвостих куріпок, з чотирма пальцями на лацах, з довгим, наче в бекаса, дзьобом і густим білим пір’ям. Чудні тварини, що являють перехідний вид од яйценосних до ссавців.

Це були зеландські “ківі-ківі”, що їх природознавці звуть apterix australis, тобто австралійські безкрилі; вони живляться комахами, хробаками та збіжжям і ведуться тільки в Новій Зеландії. Цей птах з кумедними рухами, котрий немов зупинився на півдорозі в своєму фізичному розвитку, завжди притягав увагу мандрівників, і коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук зокрема доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташиної породи. Та незважаючи на обіцяну тубільцям чималу винагороду, вчений не спромігся придбати живого ківі-ківі.

Паганель, ущасливлений такою знахідкою, зв’язав докупи обох куріпок і бадьоро поніс їх на собі, мріючи вшанувати ними Паризький зоологічний сад. Його палка уява вже малювала звабливий напис “Дар Жака Паганеля” на найкращій клітці саду.

Маленький загін тим часом швидко посувався вперед понад берегом Вайпи. Місцевість була пустельна, жодного сліду тубільців, жодної стежки, що вказувала б на присутність людини в цих долинах. Річка струмувала між високими заростями або звивалась на подовжистих піщаних відмілинах, і тоді погляд міг вільно блукати простором аж до пасма невисоких гір, які загороджували долину зі сходу;

Своїми чудернацькими формами, обрисами, що тонули в облудному мареві, ці гори скидались на величезних допотопних тварин. Здавалося, то раптом закам’янів цілий табун велетнів-китів. Цей примхливий рельєф вказував на вулканічне походження гірського пасма. Справді, Нова Зеландія ніщо інше як досить недавній витвір підземної вулканічної дії. Процес вивільнення землі з морських вод тривав й досі. Подеколи вона піднялась за двадцять років над рівнем моря на цілий туаз. Вогонь ще й тепер бушує в надрах островів, струшує їх, корчить і в багатьох місцях вихоплюється крізь гейзери й жерла вулканів.

До четвертої пополудні моторні мандрівники пройшли дев’ять миль. За вказівками карти, куди безперестанку заглядав Паганель, до злиття річок Вайпа й Ваїкато лишалось щонайбільше п’ять миль. Там проходив Оклендський шлях. Там вони стануть табором на ніч. А останні п’ятдесят миль до новозеландської столиці вони здолають за два-три дні, а може й за вісім годин, коли їм пощастить зустріти поштову карету, котра двічі на місяць робить рейси між Оклендом і бухтою Гоукса.

— Отже, нам доведеться ще й цю ніч спати просто неба, — сказав Гленарван.

— Так, — відповів Паганель, — а втім, я гадаю, це вже востаннє.

— От і гаразд, бо це будуть і останні випробування для Гелени й Мері Грант.

— Котрі вони зносять без жодних скарг, — додав Джон Манглс. — Але коли я не помиляюсь, ви, пане Паганелю, згадували про якесь селище поблизу злиття обох річок.

— Еге ж, — відповів географ, — ось воно позначене на Джонстоновій мапі. Це Нгарнавагіа, приблизно на дві милі нижче від місця злиття.

— Чудово! А чи не можна влаштуватися там на ніч?

Леді Гелена й міс Грант залюбки пройдуть дві зайвих милі, аби відпочити в більш-менш пристойному готелі.

— В готелі! — вигукнув Паганель. — Готель у маорійському селищі! Та там немає навіть заїзду чи корчми! Це просто купа тубільних хижок, і як на мене, то нам краще не шукати там притулку, а триматися якомога далі від того селища.

— Усе ваші побоювання, Паганелю, — мовив Гленарван.

— Дорогий Гленарване, маорійцям ліпше недовіряти, аніж звіритись на них. Хтозна, в яких вони зараз стосунках з англійцями, приборкано повстання чи перемога на їхньому боці., А коли ми раптом потрапимо туди, де в самому розпалі війна? Щиро кажучи, ми для них — непогана, здобич, і мені анітрохи не кортить спробувати проти своєї волі новозеландської гостинності. Отже я вважаю за найрозваж-ливіше обминути Нгарнавагіа й ухилитись од будь-яких зустрічей з тубільцями. Зовсім інше, коли ми дістанемось до Дрюрі, там наші мужні супутниці зможуть як слід відпочити від дорожньої утоми.

Паганелеві міркування взяли гору. Гелена визнала за краще востаннє переночувати в полі, ніж піддавати небезпеці себе й своїх супутників. Ні вона, ні Мері Грант не прохали перепочинку і йшли далі понад крутим берегом річки.

За дві години від гір потяглися вечірні тіні. Ховаючись на заході за видноколом, сонце кидало крізь просвіти між хмарами своє запізніле проміння. Далекі верховини на сході зайнялися останніми вогнями дня. То було немов коротке прощальне вітання на адресу мандрівників.

Гленарван і його друзі прискорили ходу. Вони знали, які короткі тут сутінки, як швидко настає ніч. Конче треба було дійти до злиття Вайпи й Ваїкато раніше, ніж усе навкруг оповиє темрява. Але з землі піднявся густий туман, і розпізнавати дорогу стало дуже важко.

На щастя, слух заступив зір, котрий став ні до чого в пітьмі. Невдовзі голосніше рокотання води дало мандрівникам наздогад, що обидві річки з’єднались в одному руслі в суцільний ревучий потік. Загін прибув туди о восьмій годині вечора.

— Ось і Ваїкато, — мовив Паганель. — А дорога на Окленд іде вздовж її правого берега.

— Ми це роздивимось завтра, — сказав майор, — а тепер лаштуймося на ніч. Мені здається, оті густіші тіні — то купка дерев; вони наче навмисне тут ростуть, аби дати нам притулок. Повечеряймо й лягаймо спати.

— Гаразд, повечеряємо, але тільки сухарцями й сушеним м’ясом, не розпалюючи багаття, — мовив Паганель. — Ми прийшли сюди нишком, хай і підемо так само звідціль! На щастя, в цьому тумані нас ніхто не помітить.

Загін добрався до невеличкого гайка й розташувався тут. Зробили так, як радив Паганель, — вогнища не розкладали, повечеряли всухом’ятку, і невдовзі глибокий сон зморив мандрівників, украй потомлених п’ятнадцятимильним переходом.

Розділ X НАЦІОНАЛЬНА РІКА

На світанку наступного дня щільна пелена туману важко слалася над рікою. Випари, що насичували повітря, згустилися через нічну прохолоду і наче хмарою вкрили поверхню води. Та сонячні промені невдовзі продерлись крізь драглисті маси туману, й він розтанув під осяйним оком денного світила. Вивільнились повиті млою береги, й ріка Ваїкато стала в усій своїй вранішній красі.

Шпичастий кінець вузької довгої коси, немов наїжаченої дрібноліссям, сходив нанівець там, де з’єднувались дві річки. Течія бурхливої Вайни ще протягом чверті милі опиралась водам Ваїкато, не зливаючись з нею в єдину течію. Але могутня спокійна ріка швидко перемагала непогамовну, вбирала її води й лагідно несла в своєму лоні аж до самого Тихого океану.

Коли розійшовся туман, показалася велика пірога, що йшла проти течії Ваїкато. Це був човен сімдесят футів Завдовжки, п’ять — завширшки й три фути завглибшки, видовбаний з суцільного стовбура місцевої ялини — кагікатеа; його ніс трохи підносився вгору, як у ненецької гондоли. Дно човна встелено грубим шаром сухої папороті. Пірога летіла поверхнею води на вісьмох веслах, припасованих— у передній її частині. Керувала нею людина на кормі, що орудувала широким, схожим на лопату веслом.

То був високий на зріст тубілець років сорока п’яти, з могутніми грудьми, м’язистим тілом, міцними руками й ногами. Випнуте чоло, поборознене глибокими зморшками, лютий погляд, похмуре обличчя надавали йому грізного вигляду. Дрібне вигадливе татуювання, яке вкривало лице й тіло тубільця, свідчило, що це один із найзначніших маорійських ватажків. Дві чорні гвинтуваті смужки розходились від крил його орлиного носа, обводили жовті очі й з’єднувалися на чолі, ховаючись далі в густій чуприні. Навколо рота в блискучими білими зубами та на підборідді також рясніло татуювання, що його майстерні закрутки звивалися навіть на широких грудях маорійського ватажка.

Таке татуювання — “моко” по-новозеландському — свідчення високої відзнаки. Тільки той гідний цього почесного розмалювання, хто визначився відвагою в кількох боях. Раби й люди нижчого стану позбавлені права на моко. Уславлених ватажків пізнають за витонченістю, чіткістю й за характером малюнка, котрий часто відтворює на їхньому тілі зображення тварин. Дехто з ватажків піддає себе разів із п’ять дуже болісній процедурі моко. В Новій Зеландії що славетніша людина, то дужче вона розмальована.

Дюмон-Дюрвіль подає цікаві подробиці щодо Цього новозеландського звичаю. Він помітив — моко заступає тут місце гербів, якими так пишаються аристократичні родини в Європі. Але він указує і на те, що їх відрізняє між собою: герби європейців кажуть тільки про заслуги засновника роду, яких здебільше не мають нащадки, а почесні відзнаки новозеландця є безперечне свідчення його особистої видатної хоробрості.

До того ж татуювання маорійців, незалежно від його ролі почесної відзнаки, можливо, й корисне, бо робить шкіру грубішою й менш вразливою на зміни погоди та безнастанні укуси москітів.

Слава ватажка, що керував пірогою, не викликала жодного сумніву. Гостра кістка альбатроса — знаряддя татуювання в маорійців — п’ять разів борознила глибокі й густі візерунки на його обличчі. П’ять разів його вшановано, і про це говорив властивий йому вираз надзвичайної пихи. Широка шматина, зіткана з форміуму ^[91] й оздоблена собачими шкурами, наче плащ, обгортала постать ватажка; пов’язка на його стегнах ще зберігала криваві плями — сліди недавніх битв. На подовжених мочках його вух гойдались зелені нефритові сережки, шию оповивало намисто священних камінців “пунаму”, що з ними новозеландці пов’язували якийсь забобон. Поруч нього лежала англійська рушниця і “пату-пату”, — щось на взірець сокири з подвійним лезом, смарагдового кольору, довжиною вісімнадцять цалів.

Ватажка оточували дев’ятеро воїнів нижчого рангу, але добре озброєних і грізних на виду; деякі були ще недужі від недавніх ран; загорнені в плащі з форміуму, вони не рухалися. Троє диких з вигляду собак простягайсь коло їхніх ніг. Восьмеро веслярів були, очевидно, ватажкові раби або слуги. Вони гребли з неабиякою силою, й пірога швидко посувалась рікою проти не надто дужої, зрештою, течії Ваїкато.

Посередині човна, притулившись одне до одного, із зв’язаними ногами, але вільними руками, сиділо десятеро полонених європейців.

Це були Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, Олбінет, два матроси.

Напередодні ввечері маленький загін, оманений густим туманом, зупинився на ніч ніде інде, як серед численного табору тубільців. Опівночі на мандрівників, котрі міцно поснули, зненацька напали, взяли їх у полон і відвели до піроги. Досі дикуни нічого лихого їм не зробили, але чинити опір було б безглуздо. Зброя й бойові припаси потрапили до рук тубільців, і полонених вмить перебили б кулями з їхніх власних рушниць.

З кількох англійських слів, якими перекинулись між собою Дикуни, мандрівники зрозуміли: ці маорійці, зазнавши від британського війська нищівної поразки й втративши багато людей, повертались до округ горішньої Ваїкато. Маорійський ватажок, після впертого опору солдатам 42 полку й загибелі найзначніших своїх воїнів, прямував тепер до прибережних племен, аби закликати їх приєднатися до непогамовного Вільяма Томсона, який ще досі боровся проти завойовників. Цього ватажка звали Каї-Куму — зловісне ім’я, що означало новозеландською мовою “той, хто поїдає свого ворога”. Він був запеклий і хоробрий, та його жорстокість не поступалася перед його відвагою. Надаремно сподіватися від такої людини милосердя. Його ім’я добре знали англійські солдати, і губернатор Нової Зеландії нещодавно призначив нагороду за його голову.

Цей страшний удар уразив Гленарвана саме тоді, коли він уже майже стояв на порозі жаданого Окленда, відкіля без жодних труднацій міг повернутися до Європи. Проте, дивлячись на холодне спокійне Гленарванове обличчя, ніхто не подумав би, що його серце крає невимовний біль. Він завжди опановував себе в години тяжких випробувань. Гленарван знав: він повинен бути дужим, подавати взірець мужності дружині і, як керівник експедиції, своїм товаришам; він не вагаючись пішов би на смерть, коли б загальний порятунок цього вимагав. Серед грізних небезпек, котрі повстали на їхньому шляху, він жодного разу не засудив того священного поклику, того великодушного пориву, що привів його в ці дикі краї.

Гленарванові супутники були гідні свого керівника. Вони поділяли його благородні думки, й споглядаючи їхні спокійні та гордовиті обличчя, нікому не спало б на думку: ці люди йдуть назустріч жахливій смерті. За порадою Гленарвана вони змовились виявляти цілковиту байдужість до своєї долі. Лиш така поведінка могла викликати в дикунів пошану до них. Дикунам взагалі, а зокрема маорійцям, властиве у великій мірі почуття власної гідності — воно їх ніколи не зраджує. Дикуни поважають тих, хто примушує себе поважати своїм спокоєм і відвагою.

Гленарван був певен: тримаючи себе мужньо, вони уникнуть брутального поводження.

Від початку подорожі тубільці, небалакучі, як взагалі всі дикуни, ледь перекинулись між собою кількома словами. Цроте і з цих нечисленних слів Гленарван збагнув — вони розуміють англійську мову. Отож він вирішив спитати маорійського ватажка, яку долю він їм готує.

— Куди ти везеш нас, проводарю? — спитав він голосом, в котрому не вчувалось і тіні страху.

Каї-Куму холодно глянув на нього й не відповів.

— Що думаєш робити з нами? — знову спитав Гленарван.

В очах Каї-Куму майнула блискавка, й він повагом відповів:

— Обміняти тебе, якщо твої захочуть взяти тебе; вбити тебе, якщо вони відмовляться.

Гленарван не питав далі, але в серці його затлілася надія. Очевидно, кілька маорійських ватажків потрапили в полон до англійців, і дикуни хотіли повернути їх шляхом обміну. Отже, можна сподіватися на порятунок — становище мандрівників не було цілком безнадійне.

Тим часом пірога швидко йшла річкою вгору проти течії. Паганель, котрого палка вдача легко кидала від одного почуття до другого, відчув, що світ йому наче вгору піднявся. Він казав собі, що завдяки маорійцям вони позбудуться клопоту розшукувати англійські аванпости і в цьому їхній безперечний виграш. Не турбуючись більше про власну долю, він стежив з мапою в руках за течією Ваїкато крізь рівнини й долини краю. Гелена й Мері Грант, тамуючи жах, розмовляли упівголос з Гленарваном, і найдосвідченіший фізіономіст не зауважив би на їхніх обличчях жодного знаку невимовної тривоги, яка терзала серця жінок.

Ваїкато — національна ріка Нової Зеландії. Маорійці пишаються нею й шанують її, як німці — Рейн, а слов’яни — Дунай. На протязі двохсот миль, від провінції Веллінгтон до провінції Окленд, вона зрошує найкрасивіші місця північного острова. Ваїкато дала своє ім’я всім тим надрічковим племенам, непогамованим і неприборканим, що одностайно повстали проти загарбників.

Чужоземні судна майже ніколи не борознять води цієї ріки. Самі піроги остров’ян розтинають її хвилі своїми високими носами. Тільки нечисленні туристи наважуються плисти між її священними берегами, а верхоріччя Ваїкато — заборонені місця для європейців-поганців.

Паганель знав, як побожно шанують тубільці цю велику водну артерію Нової Зеландії. Йому було відомо, Що англійські й німецькі натуралісти-дослідники не піднімались рікою вище її злиття з Вайпою. Куди ж заманеться Куї-Куму завезти своїх полонених? Географ не зміг би про це догадатись, якби його увагу не привернуло слово “Таупо”, раз у раз повторюване тубільцями в розмові ватажка із воїнами.

Паганель розгорнув карту й пересвідчився, що Таупо — назва озера, славнозвісного в географічних літописах. Воно лежить у найвищій горяній місцевості острова, на південній межі провінції Окленд. Ваїкато впадає в це озеро, а вийшовши з нього, широко й вільно несе свої води на відстані близько ста двадцяти миль.

Паганель, звернувшись до Джона Манглса французькою мовою, аби їх не зрозуміли дикуни, попросив його визначити швидкість руху піроги. Джон вважав, що вона робить приблизно три милі на годину.

— Ми, мабуть, зупинятимемося на ніч, — сказав географ. — Отож до озера дістанемося днів за чотири.

— А де стоять англійські пости? — спитав Гленарван.

— Важко сказати. Однак війна повинна точитися в провінції Таранакі, і, найбільш імовірно, англійські війська скупчились біля озера, на протилежному схилі гір, бо саме там — головне вогнище повстання, — відповів Паганель.

— Будемо сподіватися, що це так, — сказала леді Гелена.

Гленарван з глибоким сумом глянув на свою молоду дружину, на Мері Грант, безталанних жінок, відданих на ласку лютих тубільців, які везли їх до дикого краю, де жодна людина не могла стати їм до порятунку. Але помітивши на собі погляд Каї-Куму, він з обачності, не бажаючи давати наздогад, що одна з полонених — його дружина, затамував свої, почуття і, прибравши байдужого вигляду, став дивитись на береги.

За півмилі від місця злиття річок пірога пропливла, не зупиняючись, повз колишню резиденцію короля Потатау. Жоден інший човен не бентежив води Ваїкато. Кілька зруйнованих хижок, розкинутих понад берегом, свідчили про жорстокі баталії, котрі відбувалися тут нещодавно. Вся ця прибережна місцевість здавалася знелюдненою, скрізь була пустка. Тільки водяні птахи звеселяли сумне відлюддя. Тапарунга, цибатий болотяний птах з чорними крилами, білим черевцем та червоним дзьобом, кидався тікати, запримітивши людей у човні. Навпаки, чаплі різних видів — попеляста, схожа на бугая й дурнувата на вигляд “матуку”, чудова сніжно-біла “коїуку” з жовтим дзьобом й червоними ногами— спокійно дивилися на пірогу, котра пропливала повз них. Там, де круті прибережні схили вказували на чималу глибину ріки, зимородки, “котаре” маорійською мовою, полювали на вугренят, що кишать мільйонами в новозеландських річках. У кущах, які підступали до самої води, гоноровиті одуди й курочки-султанки чепурилися в перших вранішніх променях сонця. Весь цей пташиний світ втішався спокоєм і миром у відсутність людей, вигнаних чи знищених війною.

В низинній частині Ваїкато широко котила свої хвилі просторими рівнинами. Але в горішній течії спочатку пагорби, потім гори чимдалі дужче звужували долину, де проходило її річище. За десять миль від злиття річок Паганелева карта позначала на лівому березі притоку Кірі-Кіріроа, і справді вони невдовзі побачили цю річку. Човни тут не зупинилися. Каї-Куму наказав дати полоненим поїсти з їхніх власних харчів, котрі захопили вйочі маорійці. Він сам, його воїни й слуги задовольнились звичайним для тубільців харчем — споживною папороттю, печеним корінням і картоплею “капанас”, яку повсюдно вирощують на цих островах. В їжі тубільців не було й шматка м’яса, а сушене, що його споживали полонені, видно, їм не смакувало.

Близько третьої години на правому березі показалися гори, перші відножини ланцюга Покароа-Ренджс, схожі на зруйновані укріплення. На деяких шпилястих гребенях стриміли руїни “па” — стародавніх фортець, зведених винахідливими ‘маорійцями в неприступних місцях. Вони скидались на велетенські орлині кубла.

Сонце вже сідало за обрій, коли човен пристав до крутого берега, захаращеного пемзовими камінцяйи, що їх занесла сюди течія Ваїкато з вулканічних за походженням гір, Тут росло кілька дерев, під якими видалось зручним стати табором. Каї-Куму наказав вивести з човна полонених, чоловікам зв’язати руки, а жінок залишити вільними. Всіх розмістили посеред табору, а навкруг запалили багаття, створивши непереборну вогневу препону.

Перед тим як полонені почули від Каї-Куму про його намір їх обміняти, Гленарван і Джон Манглс радились між собою, в який спосіб повернути собі свободу. А що вони не могли втекти з піроги, то сподівались здійснити свій задум на березі під час зупинки, скориставшись з нічної темряви. Але після Гленарванової розмови з маорійським ватажком здавалось розважливішим відмовитися від утечі. Більш завбачливо було почекати. Обмін виявлявся певнішим засобом порятунку, ніж бійка рукопаш і навіть утеча через невідому країну. Звичайно, чимало різних подій чи обставин могло стати на заваді цього обміну або його затримати, і все ж таки краще було дочекатися наслідків переговорів. Та й справді, що могли вдіяти голіруч десятеро полонених проти трьох десятків добре озброєних дикунів? До того ж Гленарван гадав цілком слушно: мабуть, якийсь видатний ватажок племені Каї-Куму потрапив у полон і маорійці будь-що хотять його повернути.

Наступного дня пірога помчала рікою проти течії ще швидше, ніж напередодні. О десятій годині вона зупинилася на хвилину при впаді невеликої притоки Погайвени, яка зміїлась долинами на правому боці Ваїкато. Тут до піроги Каї-Куму приєднався човен з десятьма тубільцями. Воїни ледь обмінялися між собою вітанням “аїре ме ра”, себто “приходь сюди в доброму здоров’ї”, і обидва човни попливли поруч. Новоприбулі, либонь, тільки-но поверталися після бою з англійськими військами; про це свідчив їхній подертий на шмаття одяг, закривавлена зброя й свіжі рани, що кровоточили ще під лахміттям. Вони були похмурі й мовчазні. З властивою всім диким народам байдужістю вони не звертали жодної уваги на європейців.

Опівдні на заході вималювались вершини Маунгатотарі. Долина, якою текла Ваїкато, почала вужчати. Затиснута стрімчастими берегами ріка лютувала й мчала, наче потужний гірський потік. Але дужі тубільці, що їх зусилля подвоювала й організовувала пісня, підкорюючи своєму ритмові вдари весел, змусили пірогу летіти над пінистими хвилями. Бистрину швидко проминули, й Ваїкато занову поволі заструміла між крутих берегів.

Надвечір Каї-Куму причалив біля підніжжя гір, що їх перші уступи прямовисно спускались до вузького берега.

Там щось із двадцятеро тубільців, висівши із човнів, уже лаштувалися на ніч. Під деревами палали вогнища. Якийсь ватажок, такий же значний, як і Каї-Куму, підійшов до нього повагом і щиро привітався способом “шонгуї”, потершись з ним носами. Полонених відвели до табору й взяли під найпильнішу варту.

Наступного ранку подорож вгору проти течії тривала далі. Маленькими притоками Ваїкато прибували інші човни. До Каї-Куму приєдналось близько шістдесяти воїнів, які, очевидно, брали участь в останніх боях і, так чи інакше постраждавши від англійської зброї, повертались тепер до себе в гори. Подеколи над човнами, що пливли низкою, підносився спів. Один із тубільців заспівував патріотичний гімн, який кликав маорійців на боротьбу за незалежність:

Папа ра ті ваті тіді

І доунга ней…

Сильний дзвінкий голос співця відлунював у горах, після кожної строфи маорійці, б’ючи себе в груди, немов у барабани, підхоплювали хором войовничий приспів. А веслярі ще дужче налягали на весла, і човни, перемагаючи течію, летіли далі, ледь торкаючись води.

Цього дня полонені спостерігали цікаве явище. Близько четвертої пополудні пірога, не зупиняючись і не притишуючи ходи, керована твердою рукою ватажка, увійшла в тісну ущелину. Хвилі шалено вирували, розбиваючись об численні острівці, вельми небезпечні для човнів. Коли б пірога тут перевернулася, її спіткала б, як ніде в іншому місці на Ваїкато, неминуча згуба, бо марно було б шукати порятунку на березі: той, хто ступив би на хисткий драглистий ґрунт, негайно загинув.

В цьому місці річка текла між тими гарячими джерелами, що завжди викликали цікавість туристів. Окис заліза забарвлював в яскраво-червоний колір прибережний мул, де не було й туаза твердої землі. Повітря насичував їдкий сірчаний дух. Тубільці ніби його й не помічали, але полонені гостро відчували задушливі випари, що піднімались з усіх шпар ґрунту, розповсюджувалися з пухирців, які лопались під тиском підземних газів. Та якщо ці важкі випаровування дратували нюх і легені, то зір міг втішатися чудовим видовиськом.

Човни пірнули в густу хмару білої пари. Її сліпучо-білі закрутки громадились над рікою, нависаючи щільною банею. Безліч гейзерів на обох берегах то викидали вгору струми випарів, то розсипалися снопами бризок, немов фонтани й водоспади, створені людиною. Здавалось, якийсь таємний механізм керує, переривчастою грою цих джерел. Вода й пара, змішуючись у повітрі, мінились на сонці всіма барвами веселки.

В цьому місці Ваїкато текла хистким річищем, що немов рухалося й кипіло безперестанку під дією підземного вогню. Неподалік, на схід од ріки, вздовж берегів озера Роторуа, ревли гарячі джерела й курились водоспади Ротомагана й Тетарата, вже оглянуті побіжно деякими відважними мандрівниками. Вся ця v місцевість рясніє гейзерами, кратерами й сірчаними сопками, які повсякчас парують. Крізь них виривається з-під землі надлишок газу, не знаходячи собі виходу через вузькі жерла Тонгаріро й Вакарі, єдиних діючих вулканів у Новій Зеландії.

Дві милі піроги пливли під цим склепінням з густої пари, повиті гарячими хмарками, що клубочились над поверхнею води; тоді раптом сірчаний туман розсіявся, війнуло чистим живодайним повітрям, і мандрівники врешті зітхнули на повні груди. Сірчані джерела лишилися позаду.

Протягом цього дня дужі весла дикунів здолали ще дві бистрини — Гіпапатуа й Таматеа. Ввечері Каї-Куму отаборився за сто миль від злиття Ваїкато й Вайпи. Річка, яка досі прямувала на схід, повертала тут на південь і вливалася в озеро Таупо, наче могутній водоспад у велетенський басейн.

Наступного дня, вгледівши гірську вершину на правому березі, Жак Паганель визначив, що це гора Таубара, близько трьох тисяч миль заввишки.

Опівдні вся валка човнів увійшла через широку протоку до озера Таупо. Тубільці палко вітали шматину, що маяла над високою хижкою на березі. То був їхній національний прапор.

Розділ XI ОЗЕРО ТАУПО

У предковічні часи через зсуви земної кори утворилося посередині острова, серед нагромаджень лави, величезне провалля, двадцять п’ять миль завдовжки та двадцять завширшки. Вода, линучи з навколишніх гір, згодом виповнила велетенську западину. Вона обернулась на озеро, але озеро-безодню, бо досі жодний лот не спромігся виміряти його глибину.

Таке воно, це дивне озеро Таупо, що лежить на висоті тисяча двісті п’ятдесят футів над рівнем моря, оточене кільцем гір у чотириста туазів заввишки. На заході — величезні шпилясті скелі, на півночі — кілька далеких, вкритих гайками вершин; на сході — широкий піщаний берег, перетятий дорогою, де між кущами пемзові камені блищать, як коштовна оздоба; на півдні, за смугою лісу, — високі конуси вулканів, що велично облямовують цей безмежний водний простір, де інколи лютують бурі, варті океанських циклонів. У цій місцевості все навколо безперестанку кипить і клекоче, немов. велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається від його полум’яного дотику, назовні просочується гаряча пара. Земна кора розколюється, наче скорина перепеченого пирога, утворюючи глибокі тріщини, і все плато, безперечно, завалилося б у розжарене горно, якби за дванадцять миль відтіля ув’язнена пара не знайшла б собі виходу крізь жерла Тонгаріро.

З північного берега озера видно цей увінчаний димом і полум’ям вулкан, що здіймається понад невеличкими вогнедишними сопками. Позад нього самітно підноситься серед рівнини інший вулкан — гора Руапагу; вершина її, оповита хмарами, сягає до дев’яти тисяч футів. Ніхто досі не ступав ногою на її неприступну конусувату вершину; ніколи людське око не виміряло глибини її жерла, в той час як тричі за останні двадцять років — дослідники Бідвіль, Дайсон і Гохштеттер — робили виміри більш приступних вершин вулкана Тонгаріро.

З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за іншої оказії Паганель неодмінно познайомив би з ними своїх супутників, розповівши хоча б про сварку, що сталася якось між Тонгаріро та його сусідою й другом Таранакі через жінок. Тонгаріро, запальний, як кожний вулкан, розлютився й вдарив Таранакі, а той, побитий і зневажений, утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили, й оселився на морському побережжі, де він і дотепер самітно вивишає-ться під ім’ям гори Егмонт.

Але Паганель не мав найменшої охоти розказувати, так само як його товариші — слухати. Вони мовчки оглядали північно-східний берег озера Таупо, куди їх закинула зрадлива доля.

Місія, заснована панотцем Грасом в Пукава на західному березі озера, вже не існувала. Війна вигнала місіонера далеко за межі тих місць, де відбувалося повстання. Полонені були тут самі, цілком залежні від ласки маорійців, що жадали помсти, і саме в тій відлюдній частині острова, куди ніколи не заглядали речники християнства, Каї-Куму, залишивши води Ваїкато, перетнув своїм човном маленький рукавець, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного побережжя озера, під першими відногами гори Манга — незграбного громаддя триста туазів заввишки. Там прослались поля форміуму, дорогоцінного новозеландського льону. Тубільці звуть його “гаракеке”. В цій корисній рослині ніщо не пропадає марно. Її квіти дають чудовий мед: з стеблини добувають клейкувату речовину, що заступає віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже, воно править за папір, висушене — за трут; із стеблин, розрізаних вподовж, виробляють мотузки, линви, рибальські тенета; з перебраних і розчесаних волокнинок тчуть ковдри, плащі, пов’язки, скатерки, а з пофарбованої в червоне або чорне тканини виготовляють одяг для маорійських чепурунів.

Цей коштовний форміум росте повсюдно на обох новозеландських островах, як на морському побережжі, так і вздовж річок та понад берегом озер. Його дикі кущі вкривають цілісінькі поля, а червоно-брунатні квіти, схожі на квіти агави, пишно буяють, визираючи з-під довгого й вузького листя, що нагадує своєю формою леза. Нектарії, гожі пташки, які мешкають на полях форміуму, пурхали тут цілими зграями, ласуючи медовим трунком його квітів. В озері хлюпостались табунці приручених качок з чорним у сіро-зелену смужку пір’ям.

За чверть милі від берега, на стрімкій, кручі виднілося “па”, маорійське укріплення, зведене в неприступному місці. Полонених висадили один по одному з човна, розв’язали й повели до цієї фортеці. Стежка, якою вони йшли, перетинала поля форміуму, а далі — зелений гайок, де росли дерева “кайкатеа” з вічним листям і червоними ягодами, австралійська драцена, або “ті” мовою тубільців, і “гуйус”, з якого видобувають чорну фарбу на тканини. Зграї великих голубів з металевим полиском крил, попелястих папуг та безліч шпаків з червонястими чубками, запримітивши людей, знялися й одлетіли геть.

Зробивши чималий гак, Гленарван, Гелена, Мері Грант та їхні товариші увійшли в середину “па”.

Фортецю захищали кілька поясів укріплень. Ззовні — міцний частокіл у п’ятнадцять футів заввишки; другий круг такого самого кілля й лозова огорожа з поробленими в ній стрільницями становили внутрішні пояси укріплення, які оточували плато па, де стояли своєрідні маорійські будівлі та щось із сорок симетрично розміщених хижок.

Полонені вжахнулись, побачивши на палях мертві голови, що “прикрашали” кілля другого поясу. Леді Гелена й Мері Грант відвернули очі, більше з огиди, ніж страху. Ці голови належали забитим у боях ворожим воєначальникам.

Житло Каї-Куму випиталось серед інших менш показних хижок в глибині на перед чималим майданчиком, що його європейці могли б назвати “військовий плац”. Стіни житла споруджено з кілків, законопачених і переплетених гіллям, і оббито всередині матами з форміуму. Оселя сягала двадцяти футів завдовжки, п’ятнадцяти завширшки й десяти заввишки, одним словом, містила три тисячі кубічних футів, — цілком достатньо для новозеландського ватажка.

Ця споруда мала один лише отвір, завішаний щільною матою, що Правила за двері. Виступ даху над війстям мав заглибину на стік дощової води. Житло прикрашали вирізьблені на кінцях кроков фігури, а на його чільній стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і страховищ, гіллясті візерунки — чудернацьке й хаотичне плетиво, витесане різцем тубільних орнаментистів.

Всередині житла глиняна долівка піднімалась над землею вище на півфута. Очеретяні мати й матраци з сухої папороті, вкриті ряднинками з довгого гнучкого листя “тіфи”, правили за ліжка. Яма, викладена камінням, заступала піч, і дірка в покрівлі — комин. Коли дим надто густішав, то врешті виходив через цей отвір, залишаючи на стінах грубий шар кіптяви. Поруч з ватажковою оселею стояли комори, де зберігались запаси Каї-Куму — його врожаї форміуму, картоплі, таро ^[92] , їстівної папороті; поблизу також були зведені вогнища, де на розжареному камінні пекли й варили їжу. Оддалік, у тісних загородах, містилися свині й кози, нечисленні нащадки завезених сюди колись каштаном Куком свійських тварин. Навколо никали собаки, вишукуючи собі сякий-такий вбогий харч. Як видно, маорійці анітрохи не дбали про тварин, що їхнім м’ясом живилися.

Гленарван та його супутники обійняли все це єдиний поглядом. Очікуючи, коли ватажкові спаде на думку про них подбати, вони зупинились біля якоїсь порожньої халупи, де на них посипались прокльони й лайка старих жінок, що зібралися цілим натовпом. Ці гарпії ^[93] оточили полонених, вимахували кулаками, горлали, погрожували. Кілька англійських слів, котрі вихопилися їм з товстих губ, яснй доводили, що вони вимагають негайної помсти.

Серед цього виття й погроз леді Гелена зовні трималася спокійно, виявляючи мужність, якої, проте, не відчувала в серці. Ця відважна жінка, щоб не стурбувати ще більше свого чоловіка, героїчним зусиллям затамувала свій страх. Бідолашна Мері мало не знепритомніла, і Джон Манглс підтримував дівчину, ладний, захищаючи її, віддати життя, їхні супутники по-різному ставились до зливи прокльонів: одні байдуже, як майор, інші дратувались, ледве стримуючи себе, як Паганель.

Гленарван, бажаючи порятувати дружину від нападу цих старих мегер, підійшов до Каї-Куму й сказав, указуючи на огидливу юрбу:

— Прожени їх.

Маорійський ватажок пильно глянув на свого бранця й нічого не сказав, але, повернувшись до галасливої орди, знаком примусив жінок замовкнути. Гленарван нахилив голову на знак подяки й неквапливо повернувся до своїх.

На майдані вже зібралося близько сотні новозеландців, між ними були й старі, й літні люди, і юнаки. Одні, похмурі але спокійні, очікували розпоряджень Каї-Куму, інші бурхливо виявляли своє нестерпне горе: вони вболівали за своїми родичами й друзями; що загинули в останніх боях.

Серед тих маорійських ватажків, які повстали на заклик Вільяма Томсона, Каї-Куму єдиний повернувся до берегів рідного озера й перший сповістив плем’я. про поразку наці ональнего повстання на рівнинах долішньої Ваїкато. З двохсот воїнів, які пішли під його рукою захищати рідну землю, повернулось лише п’ятдесят. Правда, дехто з цього війська потрапив у полон до загарбників, та скільки ж було тих, що полягли на полі битви й вже ніколи не побачать землі своїх пращурів!

Ось чим був викликаний той глибокий розпач, який з прибуттям Каї-Куму пойняв усе плем’я. Сюди ще не дійшли чутки про останню поразку, і тяжка звістка вразила всіх, наче грімниця.

В дикунів усяке горе, душевний біль знаходить звичайно вихід у фізичних проявах. Тож родичі й друзі вбитих воїнів, насамперед жінки, роздирали собі гострими черепашками обличчя й плечі. Кров бігла цівками й змішувалась із слізьми. Що дужчий розпач, то глибші порізи. Страшно було дивитися на цих нещасних скривавлених новозеландок, стуманілих з горя.

Була ще й інша причина, дуже поважна з погляду тубільців, котра посилювала їхній відчай: друг або родич, за яким вони тужили, не тільки не існує більше, але й кістки його не спочиватимуть в сімейній могилі. За віруванням маорійців, для загробного життя померлого необхідно, аби його кістки зберігалися в родичів. Не тіло, яке обертається на тлін, а саме кістки тубільці старанно складають, чистять, скребуть, навіть глянсують і лакують, аж по тому остаточно ховають в “удупа”, тобто “домі слави”. Могили прикрашають дерев’яними статуями, на яких з віртуозною точністю відтворюють татуювання небіжчика. А тепер могили стоятимуть пусткою, релігійні церемонії не відбудуться, і кістки, якщо їх не погризуть дикі пси, білітимуть непоховані на бойовищі.

Отже вияви розпачу посилились. До погроз жінок долучились прокляття чоловіків. Чимдуж лунала лайка, жести ставали дедалі погрозливіші. Галас щохвилини міг перейти в звірячий самосуд.

Каї-Куму, побоюючись, видимо, що не спроможеться стримати фанатиків свого племені, звелів одвести полонених до священного дому, введеного у протилежному кінці па, над самісіньким урвищем. Ця будова спиралася на кам’яну скелю, котра здіймалась над нею ще на сто футів і завершувала доволі крутим схилом прилеглий до цього боку край укріплення. В священному домі, або “Варе-Атуа”, жерці — “арікі” — навчали новозеландців релігії. Простора, зачинена з усіх боків хижа зберігала в своїх стінах священну добірну їжу, яку бог Мауї-Ранга-Рангі поїдав устами своїх жерців.

Тимчасово врятовані від люті тубільців полонені про-стяглись долі на матах з форміуму. Виснажена до краю леді Гелена, сили якої вже були вичерпані, схилилась на руки чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:

— Не втрачайте мужності, моя люба, небо змилується, над нами.

Ледь полонених зачинили, як Роберт видерся на плечі Вільсонові й примудрився вистромити голову в щілину між дахом і стіною, завішаною низками амулетів. Відціль він зміг обійняти очима всю на аж до житла Каї-Куму.

— Вони зібралися навколо ватажка, — зашепотів хлопчина, — вимахують руками… виють… Каї-Куму хоче говорити…

Він помовчав трохи, тоді заговорив знову:

— Каї-Куму щось каже до них. Дикуни затихли… Слухають його…

— Очевидно, — сказав майор, — Каї-Куму, оберігаючи нас, має певну особисту мету. Він хоче обміняти полонених на ватажків свого племені! Та чи пристануть його воїни на такий обмін?

— Так… вони його слухають, — шепотів Роберт далі. — Вони розходяться… Одні повертаються до своїх хижок… інші залишають фортецю…

— Ти правду кажеш? — скрикнув майор.

— Так, пане Мак-Наббсе, — підтвердив Роберт, — Каї-Куму залишився сам з воїнами, що прибули в човні. Еге! Один з них прямує до нас.

— Злазь, Роберте, — наказав Гленарван.

Тут леді Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.

— Едварде, — мовила вона твердим голосом, — ні. я, ні Мері Грант не повинні потрапити живими до рук дикунів!

І, кажучи це, вона простягла Гленарванові набитий револьвер.

— Зброя! — вигукнув він, і очі його заблищали.

— Так! Маорійці не обшукують полонених: жінок. Але ця зброя, Едварде, — для нас, тільки для нас!

— Гленарване, — квапливо попередив Мак-Наббс, — сховайте револьвер! Це ще не на часі…

Револьвер зник під Гденарвановою одежею. Мата, що закривала вхід, одхилидася. Увійшов тубілець і подав знак йти за ним. Гленарван з товаришами, тримаючись щільною купкою, перетнули на й зупинилися перед Каї-Куму.

Навколо ватажка зібрались найзначніші воїни його племені. Поміж них вирізнявся маоріець, чия пірога приєдналась до піроги Каї-Куму там, де Погайвена впадає у Ваїкато. Це був кремезний чолов’яга років сорока з похмурим звірячим обличчям. Звався він Кара-Тете, тобто новозеландською мовою “Яросливий”. Каї-Куму ставився до нього з певною повагою, а вишукане татуювання Кара-Тете свідчило про його високе становище серед одноплемінців. А втім, спостережлива людина зрозуміла б: між. двома ватажками існує суперництво. Майор зауважив, що впливовість Кара-Тете дратувала Каї-Куму. Обидвое стояли на чолі могутніх племен Ваїкато й мали однакову владу. Отож хоч зараз Каї-Куму всміхався, в очах його залягла глибока ворожість.

Каї-Куму почав допит.

— Ти англієць? — спитав він Гленарвана.

— Англієць, — не вагаючись одказав той, розуміючи, що треба відповісти саме так, аби полегшити обмін.

— А твої супутники? — питав далі Каї-Куму.

— Мої супутники так само англійці, як і я. Ми мандрівники, наш корабель загинув. Але, коли хочеш знати, ми не брали участі у війні.

— Ну то й що? — брутально втрутився до розмови Кара-Тете. — Всі англійці — наші вороги. Твої земляки загарбали наш острів, попалили наші селища!

— Вони чинять несправедливо, — мовив повагом Гленарван. — Це я кажу тому, що так думаю, а не тому, що я в твоїй владі.

— Слухай, — знову заговорив Каї-Куму. — Тогонга, верховний жрець Нуї-Атуа ^[94] , потрапив до рук твоїх братів. Він — бранець пакекас ^[95] . Наш бог велить нам врятувати його життя. Я хотів би вирвати твоє серце, я хотів би, щоб твоя голова й голови твоїх супутників довічно стирчали на палях цієї огорожі! Але Нуї-Атуа сказав своє слово.

Кажучи це, Каї-Куму, який досі чудово володів собою, аж затремтів з люті, й дике збудження спотворило його вид.

Проте за кілька хвилин він спитав уже спокійнішим голосом:

— Чи думаєш ти, що англійці обміняють тебе на нашого Тогонга?

Гленарван завагався й пильно подивився на маорійського ватажка.

— Я не знаю, — мовив він; помовчавши хвилину.

— Відповідай, — наполягав Каї-Куму, — чи твоє життя варте життя нашого Тогонга?

— Ні, — відповів Гленарван, — я не ватажок і не жрець серед своїх.

Паганель, вражений цією відповіддю, здивовано глянув на Гленарвана.

Каї-Куму, здавалось, також зчудувався.

— Отже, ти сумніваєшся? — спитав він.

— Я не знаю, — повторив Гленарван.

— Твої не погодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?

— Самого мене? Ні. Нас усіх — можливо.

— В нас, маорійців, міняють голову на голову, — мовив Каї-Куму.

— Запропонуй спочатку обміняти свого жерця на цих жінок, — сказав Гленарван, указуючи на Гелену й Мері Грант.

Гелена хотіла кинутися до чоловіка, але майор затримав її.

— Ці дами, — казав далі Гленарван, шанобливо схилившись перед Геленою й Мері Грант, — посідають високе становище в своїй країні.

Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Недобра усмішка скривила його уста; але він одразу ж затамував її й відповів, ледь стримуючись.

— Ти сподіваєшся обманути Кай-Куму брехливими словами, клятий європейцю? Ти гадаєш, очі Каї-Куму не вміють читати в людських серцях?

І, вказавши на Гелену, додав:

— Це твоя жінка!

— Ні! Моя! — вигукнув Кара-Тете.

Відштовхнувши полонених, він простяг руку й поклав її на плече Гелени, яка пополотніла від цього дотику.

— Едварде! — крикнула нещасна жінка, заціпенівши з жаху.

Гленарван, не зронивши й слова, підняв руку. Розлігся постріл. Кара-Тете впав мертвий.

На звук пострілу сила тубільців повискакували з хижок. Фортеця за хвилину захрясла людьми. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. Револьвера видерли з Гленарванових рук.

Каї-Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на “триклятих європейців”.

Урешті його голос узяв гору над лементом юрби.

— Табу! Табу! — закричав він щосили.

По цім слові натовп завмер нерухомо перед Гленарваном і його супутниками, вмить врятованими немов якоюсь надприродною силою.

За кілька хвилин полонених відвели до їхньої в’язниці — священного дому Варе-Атуа.

Але ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не було.

Розділ ХІІ ПОХОРОН МАОРІЙСЬКОГО ВАТАЖКА

Каї-Куму, як то часто бувало в Новій Зеландії, поєднував звання “арікі”, тобто жерця, й ватажка племені. Як жрець, він мав право накладати на людей та речі заборону — табу.

Ця заборона, спільна зі звичаями полінезійських народів, має на меті насамперед негайно припинити будь-які зносини з тими особами або вживання тих речей, на які накладено табу. За віруваннями маорійців того, хто доторкнеться нечестивою рукою до істоти чи речі, проголошеної табу, розгніваний бог покарає смертю. Коли ж божество не поспішає помститися за образу, жерці не загаються самі здійснити помсту.

Ватажки проголошують табу подеколи з політичних міркувань, але звичайно його застосовують у щоденному приватному житті. Табу накладають на кілька днів за різних обставин: коли тубілець підстриже собі волосся, після процедури татуювання, коли він змайструє собі пірогу, збудує хату, коли небезпечно хворий і коли він помирає. Якщо непередбачливе споживання загрожує винищити рибу в річках або спустошити завчасно плантації солодких пататів, то на рибу й патати накладають табу. Щоб позбутися настирливих відвідувачів, ватажок накладає табу на свій дім. Аби повернути собі на користь зносини з якимсь іноземним судном, він накладає на нього табу; так само він чинить, коли хоче позбавити покупців якогось європейського купця, що викликав його невдоволення. Заборона ватажка нагадує колишнє вето королів.

Якщо на певну річ накладено табу, ніхто не може до неї доторкнутися, не зазнавши кари. Коли тубілець підлягав такій забороні, то протягом певного часу він не має права доторкатися до тої чи іншої їжі. За такої ситуації заможній людині допомагають раби, котрі напихають їй рота їжею, яку вона не може брати руками; вбогі змушені самі ловити їжу ротом, і тоді табу обертає їх на тварин.

Отож цей своєрідний звичай скеровує й визначає найдрібніші вчинки новозеландів. Він здійснює під виглядом божества постійне втручання до соціального й особистого життя. Табу набуло сили закону, й можна сказати, що все тубільне судочинство, незаперечне й ніким не заперечуване, полягає зрештою в повсякчасному застосуванні табу.

Табу, накладене на ув’язнених у Варе-Атуа полонених, було довільним і мало врятувати їх од люті тубільців. Почувши це слово, кілька друзів та прихильників Каї-Куму враз зупинились і взяли полонених під свій захист.

Однак Гленарван не тішив себе оманою щодо тої долі, яку йому готували. Тільки своєю смертю він може заплатити за вбивство ватажка. Але серед диких народів смерть — лише кінець довгих тортур. Отже Гленарйан приготувався тяжко спокутувати те природне обурення, котре спонукало його піднести озброєну руку; та вій усе ж сподівався, що гнів Каї-Куму впаде на нього самого.

Яка жахлива ніч судилася Гленарванові та його товаришам! Хто зміг би змалювати глибину їхньої тривоги, виміряти безмежність страждань? Бідолаха Роберт і мужній Паганель так і не повернулися. Їхня доля ні в кого не викликала сумнівів. Хіба ж не стали вони першими жертвами лютої помсти тубільців? Надія на їхній порятунок зникла навіть у Мак-Наббса, котрий нелегко впадав у відчай. Джон Манглс почував, що мало не божеволіє перед мовчазним розпачем розлученої з братом Мері Грант. Гленарван думав про одчайдушні благання Гелени, яка, рятуючись від тортур чи рабства, воліла вмерти від його руки. Чи ж стане в нього мужності виконати її страшне прохання?

“А Мері — чи ж маю я право її вбити?” — з болем думав Джон.

Про втечу не було чого й мріяти. Десятеро воїнів, озброєних з голови до ніг, вартували біля входу до Варе-Атуа.

Настав ранок 13 лютого. Тубільці немов забули про полонених, яких захищало табу. У домі зберігались деякі харчі, але нещасні ледве до них доторкнулись. Голод відступив перед душевними муками. День минув, але не приніс їм будь-якої зміни, ані надії. Очевидно, година похорону ватажка мала збігтися з годиною страти.

Та коли Гленарван розумів, що Каї-Куму тепер мусив відкинути саму думку про обмін полоненими, майор зберігав іще хистку надію.

— Хтозна, — казав він, згадуючи, яке враження справила смерть Кара-Тете на маорійського ватажка, — хтозна, чи не відчув Каї-Куму в глибині душі, що він вам зобов’язаний за послугу?

Та незважаючи на міркування Мак-Наббса, Гленарван не хотів спокушати себе сподіванками. Наступний день також минув, але ніщо не вказувало на готування тубільців до страти. А причина затримки полягала ось у чім.

За віруваннями маорійців, душа померлого протягом трьох днів живе в тілі небіжчика, й тому труп ховають тільки через три доби. Цього звичаю, який змушує відкладати поховання, додержують дуже суворо. До 15 лютого на стояла безлюдна, наче пустка. Джон Манглс, злізши на Вільсонові плечі, часто оглядав зовнішні укріплення. Жодний тубілець не показувався. Змінялася лише варта, що пильно стерегла вхід до священного дому.

Але на третій день хижки відчинилися. Дикуни — чоловіки, жінки, діти, себто кілька сотень маорійців, — зібралися в фортеці, спокійні й мовчазні.

Каї-Куму вийшов із своєї оселі й, оточений найвидатні-шими воїнами племені, зійшов на земляну насип заввишки кілька футів посередині па. Натовп тубільців з’юрмився півколом трохи оддалік від нього. Всі стояли мовчки.

На знак Каї-Куму один воїн попрямував до Варе-Атуа.

— Ви ж пам’ятайте, — мовила Гелена чоловікові.

Гленарван притиснув дружину до свого серця. О цій хвилині Мері Грант наблизилась до Джона Манглса.

— Коли лорд і леді Гленарван гадають, — мовила вона, — що жінці краще загинути від руки свого чоловіка, ніж у страшній ганьбі жити в полоні, то наречена також може вмерти від руки нареченого, аби уникнути такої долі. Джоне, я можу вам це сказати в таку вирішальну хвилину — хіба ж я давно вже не наречена ваша в глибині вашого серця? Чи ж можу я сподіватися від вас, дорогий Джоне, того, чого леді Гелена чекає від свого чоловіка?

— Мері! — в страшному збентеженні скрикнув молодий капітан. — Люба Мері!

Він не договорив: мата на дверях одсунулась, і полонених повели до Каї-Куму. Обидві жінки скорилися долі. Чоловіки приховали невимовну тривогу під зовнішнім спокоєм, що свідчив про надлюдську силу волі.

Вони зупинились перед ватажком. Той не примусив довго чекати на свій рішенець.

— Ти вбив Кара-Тете? — спитав він Гленарвана,

— Убив, — відповів лорд.

— Завтра ти помреш на сході сонця.

— Я сам? — спитав Гленарван, і серце його голосно закалатало в грудях.

— О, якби життя нашого Тогонга не було дорожче за ваше! — вигукнув Каї-Куму з удаваним жалем і люттю в очах.

В цю хвилину гурт заворушився. Гленарван кинув навколо швидкий погляд. Юрба розступилася, й показався воїн; вкрай знеможений, піт збігав з нього струмками.

Каї-Куму звернувся до воїна англійською мовою з очевидним наміром, щоб його зрозуміли полонені:

— Ти прийшов з табору “пакекас”?

— Так, — відповів маорієць.

— Ти бачив там полоненого, нашого Тогонга?

— Я бачив його.

— Він живий?

— Він помер. Англійці його вбили.

Для Гленарвана та його супутників ці слова означали смертний вирок.

— Всі ви помрете завтра на світанку! — закричав Каї-Куму.

Отже, всіх полонених спостигла однакова кара. Леді Гелена й Мері Грант підвели вгору очі, в яких світилась глибока вдячність долі.

Полонених не відвели назад до Варе-Атуа. Вони мали бути присутні сьогодні на похороні вбитого ватажка й кривавих церемоніях, що супроводили цей обряд. Загін тубільців одвів полонених за кілька кроків убік під величезне дерево “куді”. Там вони залишались, оточені вартою, котра не спускала їх з ока. Решта маорійців, охоплена тугою за своїм ватажком, начебто геть за них забули.

Після смерті Кара-Тете минули встановлені звичаєм три дні. Тож душа небіжчика вже покинула його тлінне тіло. Почалася церемонія поховання.

Тіло перенесли на невисокий пагорок всередині фортеці. Воно було вдягнене в найкраще вбрання й загорнене в розкішні мати з форміуму. Прикрашену пір’ям голову оповив вінок із зеленого листя. Лице, руки й груди небіжчика, намащені олією, не виявляли жодних ознак тління.

Родичі та друзі підійшли до підніжжя пагорка, й раптом, немов диригент оркестру подав паличкою знак до виконання жалібного гімну, в повітрі розлігся дужий плач, стогін і ридання сотень голосів. Ритм цього погребного голосіння був тужливий, важкий і розмірений. Родичі небіжчика били себе по голові, жінки роздирали собі нігтями обличчя, обливаючись більше кров’ю, ніж слізьми. Нещасні сумлінно виконували традиційний дикунський обряд. Але ці вияви жалоби, видимо недостатні, не могли заспокоїти небіжчикову душу, і гнів його, безперечно, вразив би тих, хто залишився живий. Його воїни, не в силі повернути до життя свого ватажка, воліли, щоб він не шкодував на тому світі за розкошами земного існування. Отож дружина Кара-Тете не повинна покидати свого чоловіка в могилі. А втім, нещасна жінка сама відмовилась би пережити свого чоловіка. Такий був звичай, погоджений з поняттям обов’язку, і прикладів подібної саможертви не бракувало в історії Зеландії.

Показалася вдова Кара-Тете, ще молода жінка. Розкуйовджене волосся безладно падало їй на плечі, вона ридала й голосила. Серед зойків і стогонів вчувались окремі слова, уривчасті фрази, в яких вона славила чесноти небіжчика, виливала жалі. Пойнята нестримним поривом розпуки, жінка простяглась біля підніжжя пагорка, б’ючись головою об землю.

В цю хвилину до неї наблизився Каї-Куму. Раптом нещасна жертва підвелася. Але могутнім ударом “мере”, важкого дубця, ватажок знову звалив її на землю, і вона впала мертва, наче вбита грімницею.

Одразу знявся дикий лемент. Безліч рук, загрожуючи, простяглися до полонених, тяжко вражених цим жахливим видовищем. Але ніхто не зрушив з місця, бо поховальна церемонія ще тривала.

Жінка Кара-Тете приєдналася до чоловіка. Обидва трупи лежали поруч. Але для довічного життя небіжчикові замало вірної подруги. Хто прислуговуватиме їм обом біля Нуї-Атуа, якщо їхні раби не підуть на той світ услід за ними?

Шістьох таких бідолах привели до трупів їхніх володарів. Цих слуг невблаганні закони війни обернули на рабів. За життя Кара-Тете вони зазнавали найтяжчих злигоднів, повсякчас страждали через звіряче поводження, ледве не конали з голоду, працювали, неначе в’ючаки, а тепер, згідно з віруваннями маорійців, їх приречено вікувати рабами в загробному житті.

Нещасні, здавалося, скорилися своїй долі. Їх не дивувала ця жертва — вони давно вже її передбачали. Руки їхні залишалися вільні, отже треба було чекати, що вони зустрінуть смерть без жодного опору.

А втім, то легка смерть, сердеги не зазнали зайвих мук. Тортури готувалися тим, хто заподіяв убивство; вони стояли за двадцять кроків, одвернувши очі від страшного видовища, котре оберталось на ще жахливіше.

Шість ударів мере, завданих руками шістьох дужих воїнів, — і жертви простяглись на землі в калюжах крові.

Це стало за гасло до початку моторошної сцени людожерства.

Табу не захищає тіла рабів так, як трупи їхніх володарів. Тіла рабів належать племені. Це, так би мовити, дрібна плата голосільникам на похороні. Тільки-но жертвування закінчилося, навала дикунів, ватажки й воїни, жінки, старики, діти, без різниці віку й статі, кинулись на ці вже неживі рештки.

Гленарван та його товариші намагались заслонити від обох жінок це огидне видовисько. Вони зрозуміли тепер, яка страта чекає на них завтра при сході сонця і яких жахливих катувань доведеться зазнати їм перед смертю. Вони заціпеніли з жаху.

По тому почалися жалобні танки. Від міцних напоїв, настояних на стручковому перцю, дикуни ще більше сп’яніли. Тепер в них не залишилося нічого людського. Здавалось, забувши про табу ватажка, вони ось-ось кинуться в звірячому пориві на пойнятих жахом полонених. Але Каг-Куму серед загального сп’яніння не втрачав здорового глузду. Він дав можливість кривавій оргії дійти найвищої своєї напруги, тоді припинив усе, й останній акт похоронної відправи відбувся за усталеним звичаєм.

Трупи Кара-Тете та його дружини підвели й посадили, як то заведено в новозеландців, зігнувши коліна, підтягнувши ноги й руки до черева. Треба було їх поховати, але ще не остаточно, а доти, поки зотліє в землі їхнє тіло й залишаться самі кістки.

Місце для могили було обрано за межами фортеці, на вершині невисокої гори Маунганаму, що підносилась милі за дві на правому березі озера.

Туди й належало приставити трупи ватажка та його дружини. До підніжжя насипу принесли два примітивних паланкіни, чи скорше просто поховальні мари. На них посадовили обидва трупи, міцно прив’язавши їх ліанами. Четверо воїнів підняли мари на плечі, і жалібний похід, під звуки похоронного співу, рушив у супроводі всього племені до місця поховання.

Полонені, що їх так само пильнувала сторожа, бачили, як процесія вийшла за межі першого поясу укріплень; потім співи й; зойки потроху вщухли.

Заглибившись у долину, жалібний похід з півгодини не показувався на їхньому обрії. Та незабаром полонені запримітили, як процесія зазміїлася стежками, що вели до вершини гори. Здалеку хвилясті рухи цієї звивистої колони видавалися якимись примарними.

Процесія, дійшовши вершечка Маунганаму, зупинилась на висоті восьмисот футів у тому місці, де вирито могилу Кара-Тете.

Звичайний маорієць дістав би після смерті саму лише яму та купу каміння. Але для могутнього й грізного ватажка, що мав, без сумніву, обернутися невдовзі на божество, плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.

“Удупа” була оточена палісадом, а біля ями, де мали спочивати мерці, стриміли палі, оздоблені пофарбованими в червоне фігурами. Родичі.небіжчиків не забули, що Вай-дуа — дух померлих — живиться звичайним харчем так само, як і тіло за життя на землі. Тому в загорожі стояла різна їжа поруч зі зброєю й вбранням померлого. Отже ватажкові в могилі не бракувало жодних вигод. Подружжя поклали поруч одне одного й піц жалібне голосіння засипали землею, а зверху закрили травою. По тому процесія в глибокому мовчанні спустилася з гори. Тепер ніхто не міг зійти на Маунганаму під страхом смертної кари, бо на гору було накладено табу, як і на Тонгаріро, де колись поховано ватажка, котрий загинув 1846 року під час землетрусу.

Розділ ХІІІ ОСТАННІ ГОДИНИ

Коли сонце сховалось по той бік озера за вершинами гір, полонених знову відвели до їхньої в’язниці. Вони мали вийти відтіль не раніше, ніж гірські шпилі Вагіті-Ренджс спалахнуть у перших променях сонця.

їм лишилося жити одну тільки ніч. Попри тяжке пригнічення й жах, що не покидали їх ні на хвилину, вони все ж таки разом повечеряли.

— Нам потрібні всі наші сили, — сказав Гленарван, — аби мужньо дивитися смерті в обличчя. Треба показати цим дикунам, як уміють вмирати європейці.

По вечері леді Гелена прочитала вголос вечірню молитву, і всі її супутники приєднались до неї. Закінчивши молитву, полонені обнялися між собою.

Мері Грант і Гелена полягали в кутку на маті. Сон, що змушує забути всяке лихо, невдовзі склепив їм повіки. Знеможені втомою та безсонними ночами, жінки поснули, притулившись одна до одної. Гленарван, одвівши своїх друзів убік, сказав їм:

— Любі друзі, наше життя й життя цих нещасних жінок в руках долі. Коли нам судилось завтра померти, то ми, я цього певен, помремо не здригнувшись, як мужні люди, що прагнули до благородної мети. Але смерть, котра чекав на нас, не просто смерть, а катування, можливо, безчестя… і ці дві жінки…

На цім слові Гленарванів голос, досі твердий, йому зрадив. Він замовк, аби побороти хвилювання.

— Джоне, — звернувся він за хвилину, опанувавши себе, до молодого капітана, — ви обіцяли Мері те, що я пообіцяв леді Гелені. Як надумали ви чинити?

— Я вважаю, — відповів Джон Манглс, — що маю право виконати цю обіцянку.

— Так, Джоне! Але в нас немає зброї!

— Ось вона, — мовив Джон, витягаючи кинджал. — Я вирвав його з рук Кара-Тете, коли цей дикун упав до наших ніг. Той поміж нас, хто переживе іншого, повинен виконати бажання леді Гелени й Мері Грант.

Після цих слів у хижі запанувала глибока мовчанка. Нарешті її перервав майор.

— Друзі. — мовив він, — бережіть свою зброю, як крайній засіб, до останньої хвилини. Я не прихильник заходів, що їх неможливо виправити.

— Я маю на увазі не нас, чоловіків, — озвався Гленарван. — Смерть, хай і найжоретокіша, нас не злякає. О, коли б ми були самі, я вже двадцять разів гукнув би до вас: “Друзі, спробуймо вийти відціль. Нападемо на цих негідників!” Але дружина моя, але Мері…

В цей час Джон відсунув мату на дверях і порахував тубільців, що вартували біля входу до Варе-Атуа. Їх було двадцять п’ять. Вони розклали велике вогнище, яке кидало зловісні відблиски на нерівну поверхню па. Одні простяглися навколо багаття; інші стояли нерухомо, чітко вирізняючись чорними постатями на світлому тлі полум’я. Але всі раз у раз поглядали на хатину, доручену їхній пильності.

Кажуть, в’язень, котрий хоче втекти, швидше досягне мети, ніж наглядач, який прагне йому перешкодити. Справді, бажання й воля першого завжди дужчі, ніж другого. Бо наглядач може забути, що він вартує, в той час як в’язень ні на мить не забуває, що його стережуть. І полонений частіше думає про втечу, ніж вартовий, щоб їй перешкодити. Ось чому часто трапляються дивовижні втечі.

Але тут на сторожі стояв не байдужий наглядач; полонених стерегла сама ненависть і помста. Якщо їх не зв’язали, то тільки тому, що це видалося зайвим, адже двадцять п’ять чоловік вартувало біля виходу з священного дому.

До цієї будівлі, що спиралась на скелю, яка завершувала укріплення, можна було приступитися тільки вузькою смужкою землі, котра з’єднувала її з майданом па. З двох інших боків хижа здіймалася понад крутими урвищами й нависала над прірвою на сто футів завглибшки. Спуститися схилом прірви було неможливо. Так само неможливо було й тікати через задню стінку будівлі, яка щільно прилягала до величезної скелі. Єдиний вихід — двері священного дому, але маорійці не спускали очей з того вузького клаптика землі, що немов місток перекинувся від Варе-Атуа до фортеці. Отже всі шляхи до звільнення відрізано, і Гленарван, котрий двадцять разів обстежив стіни своєї в’язниці, мусив це визнати.

Години тривожної ночі тим часом спливали. Непроглядна темрява оповила гори. Ані місяць, ані зірки не осявали глибокого мороку. Інколи над майданом на зривався вітер. Палі священного дому рипіли. Од вітру спалахувало багаття маорійців, і тоді перебіжні швидкі відсвіти полум’я досягали середини Варе-Атуа, освітлюючи на мить групу полонених. Знедолені люди поринули в свої передсмертні думки. В хижі панувала німотність смерті.

Близько четвертої години ранку увагу майора привернуло легке шарудіння; воно долинало начебто з-за тої стінки будівлі, яка прилягала до скелі. Мак-Наббс, спочатку байдужий до цих звуків, згодом спостеріг, що вони не припиняються, і став дослухатися. Потім, зацікавившись, він припав вухом до землі. Йому здалося, ніби хтось шкребе, рив землю ззовні.

Упевнившись, що він не помиляється, майор обережно підійшов до Гленарвана й

Джона Манглса і, збудивши їх від тяжких думок, потяг за собою в глиб хижі,

— Слухайте, — мовив він стиха і знаком показав, щоб вони нахилились.

Шкряботіння ставало чимраз виразніше; чутно було, як під тиском гострого знаряддя скреготали й котилися вниз дрібні камінці.

— Якийсь звір риє собі лігво, — сказав Джон Манглс.

— Хтозна! — Гленарван ляснув себе по лобі. — А що, коли це людина?

— А от ми зараз дізнаємось, людина це чи тварина! — відповів майор.

Вільсон та Олбінет приєдналися до своїх товаришів, і всі разом стали рити під стіною: Джон кинджалом, інші гострим камінням або просто руками, в той час як Мюльреді, простягтись долі, стежив крізь щілину під матою за тубільцями.

Дикуни нерухомо сиділи біля багаття, і в гадці не маючи, що відбувається за двадцять кроків од них.

Земля під руками полонених була сипка, легко кришилася, далі йшов шар кременистого туфу; тому, хоч і бракувало інструментів, яма швидко глибшала. Незабаром стало очевидно, що людина чи кілька людей рили хідник у зовнішній стіні укріплення. Навіщо? Знали вони про існування полонених, чи випадково якісь особисті наміри змусили їх тут копати?

Полонені подвоїли зусилля. Кров точилася аі здертих пальців, але вони рили й рили. За півгодини яма досягла вже півтуаза. Звуки з того боку ставали чимраз чіткіші, і всі впевнились-тільки тонкий шар землі перешкоджав безпосередньому сполученню.

Збігло ще кілька хвилин, і рантом майор відсмикнув руку, вражену чимсь гострим. Він затамував крик, який ледь не вихопився йому з уст.

Джон Манглс відхилив лезом кинджала ніж, вистромлений із землі, і схопив руку, що його тримала.

Це була рука жінки або дитини, рука європейця!

Ні з того, ні s іншого боку ніхто не вимовив жодного слова. Очевидно, обидві сторони розуміли, що треба мовчати.

— Невже це Роберт? — прошепотів Гленарван.

Та хоч як стиха вимовив він це ім’я, Мері Грант, котру збудив рух у хижі, прослизнула до Гленарвана й, схопивши цю замещену землею руку, вкрила її поцілунками.

— Ти! Ти! — шепотіла дівчина, що не могла не впізнати цієї дитячої руки. — Ти, мій Роберте!

— Це я, сестричко, — відповів Робертовий голос, — я тут, щоб вас усіх врятувати. Але тихо!

— Хоробрий хлопчина! — повторював Гленарван.

— Стежте за дикунами зокола, — шепотів далі Роберт.

Мюльреді, який покинув на хвилину свій спостережний пункт, коли з’явився Роберт знову повернувся до дверей.

— Все гаразд, — мовив він. — Вартують тільки четверо. Решта поснули.

— Сміливіше! — вигукнув Вільсон.

Отвір миттю поширили, і Роберт з сестриних обіймів перейшов у обійми леді Гелени. Він був увесь обмотаний довгою мотузкою з форміуму.

— Хлопчику мій! Хлопчику мій! — шепотіла молода жінка. — То дикуни не вбили тебе!

— Ні, не вбили, — так само пошепки відповів Роберт. — Сам не знаю, як серед тої метушні мені вдалося вислизнути. Я вибрався за межу укріплень. Два дні я ховався в чагарнику, а вночі блукав навколо. Я хотів вас побачити. Коли плем’я зібралося на похорон ватажка, я оглянув те місце, де стоїть оця в’язниця, й побачив, що зміг би до вас добратися. В порожній хижці я потяг ножа й мотузку. Я видерся нагору, мов драбиною, чіпляючись за траву та за гілля кущів. В скелі, до якої прилягає ця хатина, я натрапив на печеру, і мені довелось, аби дістатися до вас, прокопати лише кілька футів м’якої землі. І ось — я тут!

Двадцять німих поцілунків стали за єдину відповідь, що її тільки й міг дістати Роберт.

— Ходімо! — мовив він рішуче.

— А Паганель унизу? — спитав Гленарван.

— Пан Паганель? — здивовано перепитав хлопець.

— Так. Він чекає нас?

— Але ж ні, сер. Невже пана Паганеля немає з вами?

— Його немає тут, Роберте, — відповіла Мері Грант.

— Як? Ти не бачив його? — спитав Гленарван. — Хіба ви не зустрілися під час колотнечі? Хіба ви не разом утекли?

— Ні, сер, — відповів хлопчик, приголомшений звісткою про зникнення свого друга.

— Тікаймо, — мовив майор, — не можна втрачати ані хвилини. Де б не опинився Паганель, йому не загрожує більша небезпека, ніж нам. Ходімо!

Справді, дорогоцінний час спливав. Тікати треба було негайно. Втеча не здавалась би важкою, якби не прямовисна скеля футів двадцять заввишки, котрою полонені мали спуститися, вибравшись із печери. Далі аж до споду гори йшов положистий схил. Відтіль вони могли швидко добратися до вузьких долин, які простягалися внизу одна за одною. Але маорійцям, що помітили б утікачів, довелось, наздоганяючи їх, зробити чималий гак; адже вони не могли знати, що між Варе-Атуа й зовнішнім схилом вирито хідник.

Уживши всіх застережних заходів, підготувалися до втечі. Полонені один по одному спустились у вузький отвір й опинилися в печері. Джон Манглс, перш ніж покинути хижу, знищив усі сліди підкопу й прослизнув у свою чергу в відтулину, щільно закривши її по тому матами. Підземний хід в такий спосіб надійно приховано.

Тепер ішлося про те, щоб спуститись прямовисною скелею до гірського схилу, і це було б ніяк зробити, коли б Роберт не приніс міцної мотузки з форміуму.

її розкрутили, закріпили на прискалку, а другий кінець кинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити своїм друзям спускатися, випробував мотузку; вона здалася йому не надто надійною. Це вимагало обачності: впасти з такої висоти означало забитися на смерть.

— Ця мотузка, — сказав Джон Манглс, — може витримати вагу тільки двох чоловік.

Залежно від цього й діятимемо. Хай спершу спустяться лорд і леді Гленарван; коли вони досягнуть схилу, хай тричі смикнуть за мотузку, це буде для нас знак, що можна спускатися вслід за ними.

— Спочатку піду я, — сказав Роберт. — Унизу, на схилі, я знайшов глибоку западину, де можуть заховатися ті, хто спускатиметься перший, очікуючи решту.

— Гайда, спускайся, хлопче, — сказав Гленарван, потиснувши руку юнакові.

Роберт зник. За хвилину мотузка тричі смикнулась, сповістивши, що хлопець щасливо досяг схилу гори.

Гленарван і леді Гелена зараз же вийшли з печери. Було ще темно, але на сході гірські вершини почали вже ледь помітно сіріти.

Дошкульний вранішній холод підбадьорив молоду жінку, і вона відважно почала свою небезпечну подорож. Спочатку Гленарван, за ним Гелена спустились вздовж прямовисної скелі до того місця, де вона спирається на вершину схилу. Відтіль Гленарван почав сходити вниз укосом, йдучи вперед лицем до дружини й підтримуючи її. Він намацував кущики трави й чагарі, які могли б служити опорою; спочатку він їх випробовував, а тоді ставив на них Геленину ногу. Сполохані зненацька птахи галасливо злітали над їхніми головами; втікачі тремтіли щоразу, коли потривожені ними камінці з гуркотом котилися до підніжжя гори.

Вони досягли вже середини схилу, коли до них долинув з отвору печери голос Джона Манглса.

— Зупиніться! — стиха гукнув він.

Гленарван, учепившись одною рукою за кущик трави, а другою підтримуючи дружину, прикипів до місця, затамувавши подих.

Ударив тривогу Вільсон. Почувши якийсь шум на майданчику перед Варе-Атуа, він увійшов знов у хижу й, піднявши мату, став слідкувати за маорійцями. На даний ним знак Джон Мангле зупинив Гленарвана.

Справді, один із воїнів, упіймавши вухом якийсь незвичний гомін чи шарудіння, встав і наблизився до Варе-Атуа. Зупинившись за два кроки від будівлі, він прислухався, нахиливши голову. Так він стояв хвилину, котра видалась за цілу годину втікачам, нашорошивши вуха, весь насторожений. По тому, з досадою струснувши головою, як людина, що допустилась помилки, він повернувся до своїх товаришів і підкинув сухого хмизу в багаття, яке ледве жевріло. Полум’я метнулося вгору й освітило його вже цілком заспокоєне обличчя; глянувши на перші проблиски світанку, які забіліли на обрії, він простягся біля вогню, щоб зігрітися.

— Все гаразд, — прошепотів Вільсон, повернувшись до печери.

Джон подав знак Гленарванові спускатися далі, й невдовзі він та Гилена опинились на вузькій стежці, де їх шдчікував Роберт.

Мотузку тричі смикнули — настала черга Джона Манглса й Мері Грант вирушати в небезпечну путь. Вони обережно спустилися й приєднались до подружжя Гленарванів у тій западині, про яку казав Роберт.

За п’ять хвилин усі втікачі, щасливо вибравшися з Варе-Атуа, покинули свій тимчасовий притулок і, уникаючи заселених берегів озера, вузенькими стежками заглибилися в гори.

Вони йшли швидко, намагаючись обминати всі ті місця, де могло б їх запримітити чиєсь око. Йшли мовчки, прослизаючи мов тіні крізь кущі. Куди вони прямували? Навмання, але вони були вільні!

Близько п’ятої години почало розвиднятися. Висока стяга хмар у небі стала голубувато-мармуровою. Повиті ранковим туманом гірські верховини поволі виступали із імли. Сонце не забариться зійти, й, замість подати гасло до страти, воно, навпаки, викриє втечу засуджених.

І перш ніж це станеться, втікачі будь-що повинні опинитися на недосяжній для дикунів відстані, заплутати остаточно свої сліди. Але вони посувалися не надто швидко, бо стежки були круті. Гленарван підтримував дружину, майже ніс її на руках. Мері спиралась на руку Джона Манглса. Попереду йшов Роберт, щасливий і гордий, радіючи з свого успіху, позаду — матроси.

Ще півгодини — й осяйне світло вирине з-за туманного обрію.

Ці півгодини втікачі простували наздогад. Адже з ними не було Паганеля, який завжди вказував їм правильний шлях, Паганеля, що його зникнення всіх непокоїло, затьмарюючи радість звільнення. Але вони все ж таки прямували на схід, назустріч розкішній ранішній зорі. Невдовзі вони піднялися на п’ятсот футів вище озера Таупо, й ранковий холод, особливо дошкульний на цій висоті, давався взнаки. Розпливчасті обриси пагорбів і гір, що купчились одні над одними, вставали перед утікачами, але Гленарван прагнув тільки одного — загубитися серед них. Згодом вони спроможуться вибратися з цього гірського лабіринту.

Врешті зійшло сонце, й перше проміння його впало на втікачів.

І тоді в повітрі зненацька розляглося жахливе виття, в якому злилися сотні голосів. Зойки долинули з фортеці, але відкіля саме, втікачі не знали достеменно, до того ж густий туман, що слався внизу, ховав від їхніх очей долини.

Та сумніву бути не могло — їхню втечу викрито. Чи ж пощастить їм уникнути переслідування? Чи помітили їх тубільці? Чи не зрадять їх сліди?

О цій хвилині туман унизу піднявся, обгорнув утікачів вологою хмарою, і на триста футів під собою вони раптом уздріли знавіснілу юрбу тубільців.

Вони побачили дикунів, але й ті їх угледіли. Знову залунали крики й лемент, до яких приєднався собачий гавкіт. Після марних спроб перебратися через скелю біля Варе-Атуа все плем’я вибігло геть з фортеці й кинулось найкоротшими стежками навздогін за в’язнями, що втекли від його помсти.

Розділ XIV ГОРА, ОГОЛОШЕНА ТАБУ

Верховина гори здіймалася на сотню футів вище. Втікачі прагли дістатися туди і, сховавшись на протилежному схилі, зникнути з очей маорійців. Вони сподівались натрапити на якийсь зручний для переходу гребінь і перебратися ним на сусідні гірські вершини, котрі розкинулись навкруг у такому безладі, що, певно, тільки Паганель, якби цей бідолаха був тут, спромігся би в них розібратись.

Утікачі поспішали, бо загрозливі вигуки чулися ближче й ближче. Орда тубільців підбігала вже до споду гори.

— Сміливіше! Сміливіше, друзі! — кричав Гленарван, підбадьорюючи супутників словами й жестами.

Щонайменше за пять хвилин утікачі досягли вершини гори. Тут вони обернулися, щоб оцінити становище й вирішити, куди податися, аби збити з пантелику маорійців.

З цієї височини погляд обіймав озеро Таупо, що простяглось на захід, обрамлене мальовничими горами; вершини Піронжії — на півночі, вогнедишний кратер Тонгаріро — на півдні. Але на сході підносився шпилястий гірський кряж, який прилягав до Вагіті-Ренджс — величезного ланцюга, що його ланки суцільним пасмом оперізують весь північний острів од протоки Кука до Східного мису. Отже, треба було дійти лівим схилом униз і заглибитись у вузькі ущелини, з котрих ще невідомо, чи й можна вийти.

Гленарван тривожно озирнувся навколо. Туман танув під сонячним промінням, і він міг тепер розледіти й найменші заглибники в ґрунті. Кожний рух маорійців Гленарван бачив як на долоні.

Тубільці були вже не далі як за п’ятсот футів од утікачів, котрі двсягли горішнього плато, де підносився самітний конусуватий шпиль.

Хоч яка коротка була ця зупинка, але Гленарван розумів, що й вона для них згубна. Знеможені чи ні, втікачі мусили поспішати, аби їх не оточили.

— Спускаймося! — вигукнув він. — Спускаймося, поки нам не перейняли шлях!

Але в ту хвилину, коли бідолашні жінки надлюдським зусиллям змусили себе підвестися, Мак-Наббс зупинив усіх, кажучи:

— Це вже непотрібно, Гленарване. Ось гляньте!

І справді, в поведінці дикунів сталася якась незрозуміла зміна.

Погоня нараз припинилася. Штурм гори перервано, немов за якимсь владним наказом. Навала тубільців раптом застигла, вгамована, під цією горою, наче морська хвиля перед неприступним бескеттям.

Всі ці пойняті жадобою крові дикуни скупчились тепер біля підніжжя гори, горлали, вимахували руками, потрясали рушницями й сокирами, але не посувалися ні на крок уперед. Їхні пси, прикипілі до місця, як і вони, оскаженіло гавкали.

Що ж сталося? Яка невидима сила зупинила тубільців? Утікачі дивилися, нічого не розуміючи, страхаючись, що чари, які рантом екували плем’я Каї-Куму, ось-ось розвіються.

Раптом у Джона Манглса вихопився крик, який змусив його товаришів обернутися.

Він вказував на вершечок гори, на маленьку фортецю, що там підносилась,

— Могила ватажка Кара-Тете! — вигукнув Роберт.

— Ти не помиляєшся, Роберте? — спитав Гленарван.

— Ні, сер, це справді його могила. Я її впізнав.

Хлопець на помилявся. Футів за п’ятдесят вище, на самісінькому шпилі, височіла огорожа з щойно пофарбованого кілля. Гленарван також упізнав могилу маорійського ватажка. Плутана дорога випадково привела втікачів на верховину гори Маунганаму.

Вони видерлись останніми уступами схилу й опинились перед могилою Кара-Тете. За вхід правив широкий отвір, запнутий матами.

Гленарван увійшов був усередину загорожі, але одразу ж хутко відступив назад.

— Там дикун! — скрикнув він.

— Дикун у цій могилі? — здивувався майор.

— Так, Мак-Наббсе.

— Однаково увійдімо.

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс пробралися за огорожу. Справді, там сидів маоріець, загорнутий у довгий плащ з форміуму. Присмерк, що панував в “удупа”, не дозволяв роздивитись його обличчя. Він здавався дуже спокійним і снідав з незворушною безтурботністю. Тільки-но Гленарван намірився звернутися до нього, як тубілець люб’язно запросив прекрасною англійською мовою:

— Сідайте, дорогий лорде, на вас чекає сніданок.

То був Паганель! Почувши його голос, усі кинулись за огорожу й потрапили в міцні обійми любого географа. Паганель знайшовся! Його особа була втіленням загального порятунку. Всі навперебій почали його розпитувати, всі хотіли знати, яким побитом і чому він опинився на вершині Маунганаму; але Гленарван одним словом припинив цю несвоєчасну цікавість.

— Дикуни! — мовив він.

— Дикуни? — знизавши плечима, повторив Паганель. — Ось людці, яких я глибоко зневажаю!

— Та хіба ж вони не можуть?..

— Хто ж бо? Ці бевзі? Подивіться лишень на них!

Усі вслід за Паганелем вийшли з-за огорожі. Новозеландці стояли на тому самому місці під горою й несамовито галасували.

— Горлайте собі! Вийте! Репетуйте! Хоч надсідайтеся, дурноголові створіння! — казав Паганель. — Ніколи вам не зійти на цю гору!

— Але чому? — спитав Гленарван.

— Бо тут поховано ватажка, бо нас захищає його могила, бо на цю гору накладено табу!

— Табу!

— Атож, мої друзі! Тим-то я ховаюся тут, наче в одному з тих середньовічних притулків, де знедолені знаходили собі порятунок.

— Доля змилувалась над нами! — вигукнула Гелена, здіймаючи руки вгору.

Справді, Маунганаму оголошено табу, й забобонні дикуни не наважувалися зійти на неї, зламавши заборону.

Це не був іще остаточний порятунок для втікачів, але рятівний перепочинок, що з нього вони могли скористатися. Гленарван, пойнятий невимовним хвилюванням, не зронив ані слова, а майор з глибоким задоволенням похитував головою.

— А тепер, друзі, — казав Паганель далі, — якщо ці негідники сподіваються випробовувати на нас своє довготерпіння, то вони впіймають облизня. Не мине й двох днів, як ми станемо для них недосяжні.

— Ми втечемо! — вигукнув Гленарван. — Але як?

— Я цього ще не знаю, — відповів Паганель, — але втечемо неодмінно.

Тоді всі стали просити географа розповісти про свої пригоди. І, дивна річ, цей балакун виявив надзвичайну стриманість; доводилось, так би мовити, витягати з нього кожне слово. Паганель, котрий завжди залюбки розказував, давав тепер на запитання друзів ухильні й скупі відповіді.

“Підмінили мого Паганеля”, — думав Мак-Наббс.

Справді, шановний учений поводився вельми дивно. Він повсякчас щільно загортався в широченний плащ із форміуму й уникав пильних чи цікавих поглядів. Всі зауважили, що він дуже бентежився, ледве мова заходила про нього, і тоді з делікатності вдавали, наче нічого не помічають. А втім, коли Паганелева особа не була в центрі розмови, до нього поверталась його звичайна жвавість.

Що ж до його пригод, то лише таке він визнав за можливе розказати своїм товаришам, котрі посідали навкруг нього попід палями огорожі.

Після вбивства Кара-Тете Паганель, як і Роберт, скористався із заколоту серед тубільців і кинувся за межі укріплень па. Але менш щасливий, ніж юний Грант, він потрапив до якогось маорійського табору. Ватажок цього племені, високий на зріст, з розумним обличчям, явно був багато освіченіший за своїх воїнів. Він говорив правильною англійською мовою й привітав новоприбулого, потершися з ним носами.

Спершу Паганель не міг збагнути, мають його за бранця чи ні, але пересвідчившись, що ватажок племені хоч і чемно, проте невідступно повсюди його супроводить, він зрозумів своє становище.

Цей ватажок, на ймення Гігі, себто “сонячний промінь”, був зовсім не лихий на вдачу. Окуляри й далекоглядна труба географа, видимо, сприяли тому, що він склав собі дуже високу думку про Паганеля; він вирішив прив’язати його до своєї особи не лише доброзичливістю, але й міцними мотузками з форміуму. Надто вночі.

Так тривало довгих три дні. Як же обходились з Паганелем, добре чи зле? “І так, і ні”, — казав географ, не вдаючись до подробиць. Словом, він опинився в полоні, і, за винятком загрози негайної страти, йому можна було позаздрити не більше, ніж його товаришам.

На щастя, одної ночі він примудрився перегризти мотузки й утекти. Він спостерігав здалеку похорон маорійського ватажка, знав, що його поховано на вершині Маунганаму і що на гору накладено табу. Саме там він і поклав собі сховатися, не бажаючи покинути країну, де залишалися в полоні його товариші. Небезпечна втеча його закінчилася щасливо. Попередньої ночі він добрався до могили Кара-Тете й очікував тут, збираючись на силах, поки якась чудесна оказія не визволить його друзів.

Ось що розповів Паганель. Та чи, бува, не приховав він умисне якихось обставин свого перебутку в тубільців? Замішання географа не раз наводило на таку думку. Проте його сердечно вітали з щасливим визволенням, і, віддавши таким чином належне минулому, всі повернулися до сьогочасного.

Втікачам ще й досі загрожувала страшна небезпека. Тубільці, не насмілюючись зійти на Маунганаму, сподівалися, що голод і спрага змусять врешті їхніх полонених здатися. Це було справою часу, а терпіння дикунам не позичати.

Гленарван добре усвідомлював труднощі їхнього стану, але він вирішив чекати сприятливих обставин, а якщо потрібно, то й створити їх.

Насамперед Гленарван запропонував старанно обстежити Маунганаму, цю імпровізовану фортецю, не для того, звісно, аби її захищати — облоги боятись не доводилось, — але щоб з неї вибратися.

Гленарван разом з майором, Джоном, Робертом і Паганелем точно виміряли й оглянули гору. Вони дослідили, в якому напряму йдуть стежки, круті вони чи положисті, обдивилися схили. Гірський кряж з милю завдовжки, що поєднував Маунганаму та пасмо Вагіті, спускався, поволі понижуючись, в долину. Його вузький і примхливо покручений гребінь був єдиною приступною дорогою, якщо доведетьея тікати. Коли втікачі пройдуть там непомітно під захистком нічної темряви, то, може, їм пощастить, вислизнувши від тиаорійців, добратися до глибоких долин в горах Вагіті.

Проте на цьому шляху на мандрівників чигало багато небезпек. В долішній частині дорога проходила на відстані пострілу з рушниці. Тубільці могли відкрити з найнижчих укосів перехресний вогонь, і крізь його щільну мережу ніхто не пройшов би безкарно.

Коли Гленарван і його друзі, насмілившись, дійшли до найнебeзпечнішого місця гребеня, дикуни зустріли їх дощем свинцю, який, на щастя, нікого не зачепив. Підхоплені вітром, біля них упали кілька клейтухів. Вони були зроблені з якогось друкованого паперу. Паганель з чистої цікавості підняв одного клейтуха й насилу добрав, що там надруковано.

— Чудово! — вигукнув він. — Знаєте, друзі, чим ці тварюки набивають свої рушниці?

— Ні, Паганелго, — відповів Гленарван.

— Якщо вони звичайно використовують книги в такий спосіб, то мені вельми шкода їхніх місіонерів. Нелегко їм буде заснувати маорійські бібліотеки!

— А яким текстом з біблії дикуни стріляли в нас? — спитав Гленарван.

— Текстом, де говориться, що треба покладати надію на бога, — відповів Джон, котрий щойно прочитав вібганий папірець.

— Прочитайте нам уголос, Джоне, — попросив Гленарван.

І Джон прочитав на клаптику паперу те, чого не знищив порох:

— Псалом дев’яностий: “Бо той, хто уповає на мене, врятується”.

— Друзі, — мовив Гленарван, — передамо нашим мужнім дорогим подругам ці слова надії, хай вони сповнять наснагою їхні серця!

Гленарван та його товариші зійшли крутими стежками на шпиль гори й попрямували до могили, щоб старанно її оглянути.

Видираючись на гору, вони відчували вряди-годи — ґрунт тремтить у них під ногами. Це було не коливання, а немов безнастанне двигтіння стінок парового казана од тиску киплячої води. Очевидно, в надрах гори скупчилась сила випарів, утворена дією підземного вогню.

Це явище не могло, проте, надто вразити людей, які щойно пропливали між гейзерами Ваїкато. Вони знали, що центральна частина Іка-на-Мауї суцільно вулканічна. Земля тут повсюдно — справжнє решето, крізь його шпари вириваються назовні гарячі джерела й сірчані випари.

Паганель, котрий уже раніше оглянув гору, звернув увагу своїх товаришів на її вулканічну природу. Маунганаму — одна з тих численних конусуватих вершин центральної частини острова, що неминуче в майбутньому перетворяться на вулкани. Найменший механічний струс міг призвести до створення кратера в цих схилах з білястого кременуватого туфу.

— Що ж, — зауважив Гленарван, — ми тут не в більшій небезпеці, ніж біля парового казана “Дункана”. Земна кора не поступиться в тривкості перед листовим залізом.

— Згоден, — сказав майор, — та який би не був міцний казан, після довгого вжитку й він неодмінно лусне.

— Але я не прагну, Мак-Наббсе, — заперечив Паганель, — залишатися на цьому шпилі довіку. Нехай лише знайдеться хоч яка дорога, і я зараз же його покину.

— Ох, і чому б цій Маунганаму самій не понести нас звідціль! — мовив Джон Манглс. — Скільки в її надрах заховано механічної сили! Можливо, під нашими ногами марно гинуть мільйони кінських сил. Нашому “Дунканові” досить було б і тисячної їх частки, щоб повезти нас на край світу!

Згадка про “Дункан” навіяла Гленарванові смутні думки; хоч в якій скруті вони опинилися, проте він не забував про нього, побиваючись за своєю командою.

Важкі думи ще гнітили його, коли він зійшов на вершечок Маунганаму до товаришів.

Забачивши чоловіка, Гелена одразу підійшла до нього.

— Ну що, дорогий Едварде, — спитала вона, — ви все оглянули? Можемо ми сподіватися на порятунок чи ні?

— Будемо сподіватися, люба Гелено, — відповів Гленарван. — Тубільці ніколи не наважаться порушити заборону, й ми матимемо досить часу, щоб обміркувати план втечі.

— До того ж, пані, сама доля вказує нам не втрачати надії, — мовив Джон Манглс, простягаючи Гелені клаптик паперу, де містився рядок із тексту біблії.

— А тепер увійдімо в загорожу! — весело закричав Паганель. — Це наша фортеця, наш палац, наша їдальня, наш робочий кабінет! Там ніхто нам не перешкоджатиме. Любі дами, зробіть мені честь, завітайте до цієї чарівної оселі.

Всі рушили вслід за люб’язним Паганелем. Побачивши це нове блюзнірство над священною могилою, дикуни зняли безладну стрілянину й таке страшенне виття, що мало не заглушили постріли. Але кулі не сягали далеко й падали на півдорозі, а зойки губились у широкому просторі.

Гелена, Мері Грант і їхні супутники, переконавшись, що забобони маорійців дужчі за їхню лють, цілком заспокоєні увійшли до поховального склепу.

Місце довічного спочинку новозеландського ватажка являло собою палісад з помальованого червоним кілля. Вирізьблені символічні фігури, справжнє татуювання на дереві, розповідали про шляхетність і високі подвиги померлого. Між стовпами гойдались разки різних амулетів, черепашок і обточених камінців. Усередині землю вкривав щільний килим із зеленого листя. Невисокий горбок в глибині загорожі вказував на нещодавно вириту могилу.

Тут лежала зброя ватажка — набиті рушниці, спис, розкішна сокира з зеленого нефриту, а також запаси пороху й куль, достатні для довічного полювання.

— Ось цілий арсенал, — сказав Паганель, — котрому ми дамо кращий ужиток, ніж небіжчик. Яка чудова думка спала цим дикунам — брати з собою зброю на той світ!

— Еге! Та це ж рушниці англійського виробу! — здивувався майор.

— Поза всяким сумнівом, — озвався Гленарван. — Це досить безглуздий звичай дарувати дикунам вогнепальну зброю! Вони обертають її проти загарбників і чинять слушно. В усякому разі, ці рушниці нам придадуться.

— А ще більш — харчі й вода, призначені для Кара-Те-те, — докинув Паганель.

Справді, родичі й друзі померлого подбали за нього. Чималий припас показував, що дикуни вельми шанували чесноти ватажка. Харчів тут стало б десятьом чоловікам на півмісяця, а небіжчикові — на довічність. Їжа була виключно рослинна й складалася із споживної папороті, солодких пататів і картоплі, давно вже завезеної сюди європейцями. Навкруг стояли великі чаші з чистою водою, що нею новозеландці звичайно запивають їжу, і дванадцять майстерно сплетених кошиків з плитками якоїсь зеленої камеді, зовсім не відомої мандрівникам.

Отож утікачі на кілька день мали що їсти й пити. Вони анітрохи не змусили себе просити, аби вперше поснідати тут коштом маорійського ватажка.

Гленарван приніс Олбінетові потрібний провіант і доручив його піклуванню. Стюард, який завжди, навіть у найгірших обставинах, дотримувався встановленої форми, визнав меню за дещо вбоге. До того ж він не знав, як готувати ці коріння, і йому бракувало вогню. Визволив його зі скрути Паганель, порадивши закопати патати й папороть просто в землю.

Справді, в горішніх шарах ґрунту було дуже гаряче, й застромлений в землю термометр показав би, мабуть, шістдесят — шістдесят п’ять градусів. Олбінета мало не ошпарило, бо тільки-но він почав вигрібати ямку, щоб покласти туди коріння, як відтіль зі свистом вихопився струм гарячої пари й. злетів угору на цілий туаз.

Переляканий Олбінет упав горілиць.

— Закрийте кран! — гукнув майор, і, підбігаючи з двома матросами до ями, закидав її уламками пемзи.

А Паганель, з якимсь дивним виглядом спостерігаючи цю оказію, бурмотів:

— Он воно що! Так, так! А чому б і ні?

— Вас не обварило? — спитав Мак-Наббс в Олбінета.

— Ні, пане Мак-Наббсе, — відповів стюард, — але я, бачте, аж ніяк не чекав…

— Стількох благ одразу! — весело підхопив Паганель. — Вода й харчі Кара-Тете, і до того ж ще й підземний вогонь! Таж ця гора — справжнісінький рай. Я пропоную заснувати тут колонію, обробляти землю й залишитися аж до кінця наших днів. Ми станемо робінзонами гори Маунганаму! Далебі я марно шукав би, чого нам іще не вистачає на цій вершині, яка має стільки вигод!

— Нічого, аби вона сама була тривка, — озвався Джон Мангле.

— Ото так! Вона ж існує не відучора, — сказав Паганель. — З давніх-давен вона опирається дії підземного вогню, продержиться ще й доти, доки ми подамося звідціль.

— Сніданок подано! — виголосив Олбінет так урочисто, наче він виконував свої обов’язки в Малькольм-Каелі.

Втікачі, посідавши під огорожею, зараз же заходилися біля їжі, котру з деякого часу так справно посилала їм доля в найскрутніших обставинах.

Вони були не надто вибагливі у виборі страв, але щодо споживної папороті не дійшли згоди. Одні вважали її за солодку й приємну, іншим вона видалась слизуватою, дуже жорсткою, зовсім не смачною. Зате спечені в гарячому ґрунті солодкі патати всі одностайно визнали за чудові. Географ зауважив, що й Кара-Тете не мав би найменшого приводу скаржитись.

По сніданкові Гленарван запропонував негайно обміркувати план втечі.

— Як, уже? — жалісливо спитав Паганель. — Ви хочете так швидко покинути це чарівне місце?

— Але ж, пане Паганелю, — заперечила Гелена, — коли припустити, що ми в Капуї, то, ви знаєте, — наслідувати Ганнібалові не годиться!

— Пані, — відповів Паганель, — я ніколи не дозволю собі суперечити вам; коли ви бажаєте обміркувати план втечі, то обміркуймо його!

— Я гадаю насамперед, — сказав Гленарван, — нам слід тікати раніше, ніж нас змусить до цього голод. Поки що сил нам не бракує, і з цього треба скористатись. Наважимось вночі, перетнувши під захистом темряви позиції тубільців, добратися до східних долин.

— Чудово, — мовив Паганель, — якщо маорійці дадуть нам пройти.

— А коли не дадуть? — спитав Джон Мангле.

— Тоді ми вдамося до надзвичайних заходів, — відповів Паганель.

— То ви маєте ще й надзвичайні заходи? — поцікавився майор.

— Скільки хочете, аж не знаю, що з ними робити, — відповів географ без будь-яких пояснень.

Залишалося чекати ночі, щоб спробувати продертися крізь лінію тубільців.

А дикуни нерухомо стояли на тому самому місці. Здавалось, їхні лави не порідшали, а ще поповнились запізнілими. То там, то тут запалало багаття, оточивши вогняним кільцем підніжжя гори. Коли темрява огорнула сусідні долини, Маунганаму наче піднеслась із велетенського кострища, в той час як її вершина губилась у непроглядному мороці. Унизу, на відстані шестисот футів, чувся галас, гомін, метушня у ворожому стані.

О дев’ятій годині, коли настала чорна без просвітку ніч, Гленарван і Джон Мангле, перше ніж вести товаришів у небезпечну путь, пішли в розвідку.

Хвилин із десять вони спускалися без жодного шуму й вже дісталися до вузького гребеня, що перетинав укріплення тубільців футів на п’ятдесят вище їхнього табору.

Спочатку все йшло гаразд. Маорійці, які простяглись біля багаття, здавалось, не помічали двох утікачів, і вони просунулися ще на кілька кроків уперед. Але раптом праворуч і ліворуч від гребеня розітнулись постріли.

— Назад! — вигукнув Гленарван. — В цих бандитів котячі очі й чудові англійські рушниці!

Гленарван і Джон Мангле видерлися стрімким схилом на гору й заспокоїли своїх друзів, наляканих стріляниною. Гленарванів капелюх в двох місцях прошили кулі. Отже наважитися йти довжелезним вузьким гребенем між двома рядами стрільців було неможливо.

— Залишимо це до завтра, — сказав Паганель. — Скоро ми не в силі обдурити пильність тубільців, дозвольте почастувати їх стравою, що я сам для них зготую.

На горі похолоднішало. Кара-Тете, на щастя, узяв з собою в могилу найкраще нічне вбрання й теплі ковдри з форміуму. Кожен загорнувся в них без зайвих церемоній, і незабаром утікачі, під захистом тубільних забобонів, спокійно позасинали за огорожею на теплій землі, що безнастанно здригалась від клекотіння підземної пари.

Розділ XV НАДЗВИЧАЙНИЙ ЗАСІБ ПАГАНЕЛЯ

Наступного дня, 17 лютого, перші сонячні промені збудили поснулих на Маунганаму. Маорійці давно вже никали попід горою, невідривно пильнуючи її вершину. Розлючені зойки зустріли появу європейців з-за огорожі могили, ними збезчещеної. Вийшовши на широкий простір, вони окинули поглядом навколишні гори, ще повиті туманом глибокі долини, гладінь озера Таупо, яку злегка брижив ранковий вітерець.

Жадаючи якнайскоріше довідатися про нові Паганелеві проекти, всі оточили географа, запитливо дивлячись йому в вічі.

Паганель не задлявся задовольнити тривожну цікавість своїх супутників.

— Друзі, — почав він, — мій план гарний тим, що коли він і не досягне очікуваної мети, однаково наше становище анітрохи не погіршає. Але він повинен удатися, він удасться.

— Що ж це за план? — спитав Мак-Наббс.

— Ось він. Забобони тубільців дали нам тут притулок, нехай ті самі забобони допоможуть нам відціль утекти. Коли мені пощастить переконати Каї-Куму, що ми стали жертвами власного блюзнірства, що нас уразив небесний гнів, себто що ми загинули й загинули жахливою смертю, то, як ви гадаєте, покине він плато біля підніжжя Маунганаму й повернеться до свого селища?

— Безперечно, — сказав Гленарван.

— А якою саме жахливою смертю ви нам загрожуєте? — спитала Гелена.

— Смертю, уготованою блюзнірам, — відповів Паганель. — Каральний вогонь у нас під ногами. Дамо йому вийти назовні!

— Як? Ви хочете викликати вибух вулкана? — скрикнув Джон Манглс.

— Так, вибух штучного, створеного нами вулкана, й люттю його ми будемо керувати самі. Тут, у надрах гори, скупчилась сила пари й підземного полум’я, що прагнуть вихопитися на поверхню. Влаштуймо ж рятівний для нас штучний вибух!

— Добра думка! — схвалив майор. — Вигадано чудово, Паганелю!

— Ви розумієте, — казав далі географ, — ми удамо, ніби нас пожерло полум’я новозеландського Плутона ^[96] , а самі непомітно сховаємось у могилі Кара-Тете, де перебудемо, коли потрібно, три, чотири, п’ять днів, поки дикуни, впевнившись у нашій смерті, повернуться додому.

— А що, коли їм спаде на думку переконатися, чи справді нас покарано, і вони видеруться на вершину? — спитала Мері Грант.

— Ні, люба Мері, — відповів географ, — вони цього не зроблять. На гору накладено табу, і коли вона сама скарає тих, хто її збезчестив, табу стане ще суворішим.

— Цей план справді дотепний, — мовив Гленарван. — Проти нього можна заперечити тільки те, що дикуни можуть вперто чекати під горою, доки в нас не стане їжі. Але це малоймовірно, особливо як наша вистава буде вдала.

— А коли ми спробуємо цей надзвичайний засіб? — спитала Гелена.

— Сьогодні ввечері, — відповів Паганель, — тільки-но поночіє.

— Згода, — сказав Мак-Наббс. — Ви геніальна людина, Паганелю, і хоч я не з тих, хто захоплюється, але ручуся за успіх. Ох, телепні! Ми покажемо їм таке ловке невеличке чудо, що їхнє обернення в християнську віру затримається на ціле століття. Хай нам уже дарують місіонери!

Таким чином Паганелів план схвалили, бо й справді, марновірство тубільців могло сприяти його успіху. Ідея була добра, але на шляху її здійснення повставало багато небезпек. Чи не поглине цей майбутній вулкан сміливців, котрі продовбають у ньому жерло? Чи зможуть вони скерувати вибух, приборкати його, коли пара, полум’я та лава вихопляться на волю? А раптом уся вершина завалиться у вогняну безодню? Адже це означало розбуркати ті сили, що перебувають у цілковитій владі природи.

Паганель передбачав усі труднощі, але збирався діяти обережно й не Доводити справи до самого краю. Аби обдурити маорійців, досить подоби вибуху, а не страшної його реальності.

Яким же довгим видався усім цей день! Кожен лічив його нескінченні години. До втечі все вже було готове. Харчі зі склепу розподілили й завинули в невеличкі пакунки, необтяжливі в дорозі. До того легкого вантажу додали зброю й кілька матів, узятих з ватажкової могили. Певна річ, усі приготування робии за огорожею, потай від дикунів.

О шостій годині Олбінет подав поживний обід. Хтезна, де й коли доведеться мандрівникам їсти, як вони опиняться в долинах. Отже всі їли, таж би мовити, про запас. За основну страву правили шість тушкованих польових щурів, якид упіймав Вільсон. Леді Гелена й Мері Грант рішуче відмовились скуштувати цю улюблену в Новій Зеландії дичину, але чоловіки залюбки нею пригостилися, мов справжні маорійці. Щуряче м’ясо справді було дуже смачне, і від шістьох гризунців залишилися самі кістки.

Сонце сховалось за пасмом густих грозових хмар. Землю оповили вечірні сутінки. Кілька блискавиць спалахнуло на видноколі, десь у глибинах неба загуркотів далекий грім.

Паганель вітав грозу, яка мала сприяти його задумові й підсилити враження від усього видовища. В забобонних маорійців грізні явища природи викликають побожний страх. Новозеландці вважають, що грім — то розлючений голос їхнього бога Нуї-Атуа, а блискавиці — гнівні мигавки його очей. Отже, грозу вони візьмуть за появу самого божества, котре особисто карає нечестивців, які зневажили табу.

Близько восьмої години вершина Маунганаму потонула в зловісному мороці. Небо створило чудове чорне тло для тих вибухів полум’я, що мав метнути в нього Паганель. Маорійці вже не могли бачити втікачів. Настав час діяти.

Треба було поспішати. Гленарван, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Олбінет, обидва матроси одразу ж узялися до роботи.

Місце для кратера обрали кроків за тридцять від могили Кара-Тете. Адже надзвичайно важливо, щоб вона лишилась цілісінька, інакше разом з могилою зникло б і табу. В цьому місці Паганель помітив величезну кам’яну брилу, навколо неї раз у раз нестримно вихоплювалися з-під землі струмені пари. Очевидно, вона закривала невеличке природне джерело й самою своєю вагою опиралась вибухові підземного вогню. Якщо їм пощастить зсунути брилу з її гнізда, пара і гаряча лава одразу линуть через звільнений отвір.

Палі, видерті із загорожі, використали замість важелів, і всі гуртом стали вивертати кам’яне громаддя. Під спільним дужим натиском брила захиталась. Вони викопали щось на кшталт невеликої траншеї в узбіччі гори, щоб нею брила без нерешкод скотилась униз. Що далі її виважували, то відчутніше здригалася земля. З-під тонкого шару ґрунту долинало приглушене гарчання й свистіння полум’я. Відважні копачі, немов циклопи, які роздмухують підземний вогонь ^[97] , працювали мовчки. Невдовзі гарячі струми, які вихопилися крізь тріщини, показали, що залишатися тут далі небезпечно. Ще одне зусилля, й брила зрушила з місця, слизнула униз схилом гори й зникла в темряві.

Тої ж миті розколовся тонкий шар землі, й, вибухнувши, немов з гармати, вогняний стовп шугнув високо в небо, а потоки лави й гарячої води ринули з гори нй табір тубільців і в долину.

Вся вершина гори здригнулася. Здавалось, вона ось-ось завалиться в безодню. Гленарван і його товариші ледве встигли втекти від вибуху й заховатися за огорожею склепу; усе ж таки вени не вбереглись від бризок майже киплячої води, що тхнула злегка м’ясним відваром і багато дужче — сіркою.

Лава, розжарена магма, уламки вулканічних порід змішалися в омахах полум’я. Вогневі потоки борознили схили Мауиганаму. Заграва вивержень освітила навколишні гори, кинула в глибокі долини яскраві відсвіти.

Дикуни виючи похопилися з місщя, обпечені дошкульними дотиками гарячої лави, яка клекотала посеред їхнього табору. Вони кинулись тікати од вогняної річки, видерлись на сусідні горби. Обертаючись назад, пойняті жахом, вони споглядали грізне видовище, цей вулкан, що в його розверсту пащу гнів їхнього бога вкинув нечестивців, які споганили священну гору. Подекуди, коли слабшав гуркіт, чулися побожні вигуки маорійців:

— Табу! Табу! Табу!

Тим часом із кратера Маунганаму вихоплювалася сила розжареного каміння, лави й пари. Це був уже не звичайний гейзер, подібний до тих, які рясніють навколо гори Гекла в Ісландії, це був сам вулкан Гекла. Вся маса підземного вогню, що клекотала під конусом Маунганаму, мусила задовольнятися досі кратерами вулкана Тонгаріро, але тепер, коли відкрився новий отвір, вона ринула через нього з неймовірною силою, і діяльність інших вулканів острова, за законом рівноваги посудин, тієї ночі помітно послабшала.

Не минуло ще й години по народженні на світ нового вулкана, а потони лави вже невпинно струмували по гірських схилах. Безліч пацюків покидали свої нори й тікали геть з цієї охопленої полум’ям землі.

Цілісіньку ніч, в той час як у небесних високостях, шаленіла гроза, вулкан діяв з неослабленою силою. Це турбувало Гленарвана, бо виверження розсувало далі вінця кратера.

Заховавшись за палісадом, втікачі споглядали грізне явище, сила котрого весь час зростала.

Настав ранок. Лють вулкана не вгамувалась. До полум’я домішувались густі жовтуваті випари; повсюди зміїлися струмені лави.

Гленарван з хвилюванням стежив крізь шпари загорожі за тим, що діялось в маорійському таборі. Дикуни скупчилися на сусідніх пагорках, недосяжних для лави. Під горою лежало кілька обуглених трупів. Оддалік, в напрямі па, курилось десятків зо два хижок — їх спалила розжарена лава. Тубільці, зібравшись купками, з релігійним жахом дивились на увінчану вогняною короною вершину Маунганаму.

В цей час поміж своїх воїнів з’явився Каї-Куму. Гленарван одразу його впізнав. Ватажок підійшов до підніжжя гори з того боку, де лава не загрожувала; зупинившись біля першого уступу й простягти руки, мов чаклун, що заклинає, він зробив кілька промовистих гримас. Ці кривляння втікачі добре розуміли. Як і передбачав Паганель, Каї-Куму наклав на гору-месницю ще суворіше табу.

Невдовзі по тому плетениці дикунів потяглися звивистими стежками вниз до фортеці.

— Вони пішли! Вони кидають свої пости! — закричав Гленарван. — Перемога! Люба Гелено, дорогі товариші! Ми тепер мертві, нас засипало землею! Але сьогодні вночі ми воскреснемо, ми покинемо нашу могилу, втечемо від цих недолюдків!

Важко й уявити собі радість, що запанувала на вершині Маунганаму. В усіх серцях спалахнула надія. Відважні мандрівники забули про минуле і прийдешнє, вони думали тільки про свою перемогу. Однак добутися до якогось європейського поселення, подорожуючи цією незнаною кращою, було зовсім нелегко. Але обдуривши Каї-Куму, вони вважали себе врятованими від усіх дикунів Нової Зеландії!

Майор не ховав своєї зневаги до маорійців, і йому не бракувало лайливих слів на їхню адресу. Він і Паганель змагались у цьому між собою. Вони узивали тубільців тварюками, заплішеними дурнями, недоумкуватими віслюками, бовдурами Тихого океану, дикунами з Бедламу ^[98] і так без кінця. Лайка сипалась, мав з дірявого мішка.

Але до тої години, коли можна буде тікати, залишалось іще перебути цілий день. Цей час використали на обговорення плану втечі. Ца щастя, в Паганеля збереглась мапа Нової Зеландії, і він зміг вказати тепер найкоротші шляхи.

Обміркувавши все гарненьвд, втікачі вирішили прямувати на схід до бухти Пленті. Цей шлях ішов через невідомі, але, десь певне, відлюдні місця. Мандрівники, що призвичаїлись уже перемагати природні труднощі й виходити зі скрути, боялись тільки зустрічі з маорійцями. Вони хотіли будь-що її уникнути й добратися до східного узбережжя, де місіонери заснували кілька європейських поселень. Крім того, ця частина острова досі не знала страхіть війни, і загони тубільців тут не блукали.

Від озера Таупо до бухти Цленті було щонайбільше сто миль. Отже десять днів дороги, коли долати десять миль щодня. Нелегка річ, але жоден серед відважних мандрівників не думав шкодувати своїх сил. Добравшись до англійських місій, вони там відпочинуть, очікуючи якоїсь оказії, щоб потрапити до Окленда, бо це місто й дотепер залишалось остаточною метою їхньої подорожі.

Ухваливши цей план, утікачі стежили за тубільцями. Вони вже всі пішли геть, і коли темрява огорнула долину Таупо, жодне вогнище біля підніжжя гори не вказувало на присутність там маорійців. Шлях був вільний!

О дев’ятій годині, серед глибоких темнощів Гленарван подав знак вирушати. Він і його супутники, озброєні й зодягнені коштом Кара-Тете, почали обережно спускатись узбіччям Маунганаму. Джон Манглс і Вільсон йшли попереду, нашорошивши вуха, насторожено вдивляючись у пітьму. Найменший шелест або проблиск світла змушували їх зупинятися. Вони не йшли, а наче прослизали гірським схилом, щоб злитися з ним щільніше.

Зійшовши вниз на двісті футів, Джон Манглс і матрос дісталися до того небезцечного гребеня, який так уперто обороняли тубільці. Коли б, на лихо, маорійці перехитрували втікачів і, не повіривши штучному виверженню, тільки удали, що відступили, то саме тут вони мали влаштувати засідку. Незважаючи на всю свою впевненість, на жарти невгамовного Паганеля, Гленарван хвилювався, Він розумів, щонід час десятихвилинного переходу цим гірським гребенем близькі йому люди важать своїм життям. Він відчував, як б’ється серце Гелени, котра вхопилася за його руку.

Проте він і не думав повертатися, а Джон Манглс — і поготів. Молодий капітан простував попереду всіх вузьким гребенем під захистом густої темряви, щоразу зупиняючись, коли якийсь камінчик зривався й скочувався у долину. Якби дикуни причаїлися внизу, це незвичайне шарудіння викликало б з обох боків страшну стрілянину.

Однак посуваючись поповзом, наче гадюки, крутим схилом гори, втікачі, звичайно, не могли рухатись швидко. Коли Джон Манглс досяг найнижчого місця гребеня, то опинився ледь за двадцять п’ять футів від плато, де ще напередодні стояли тубільці; далі гірський хребет стрімко здіймався вгору й за чверть милі вище досягав густого лісу.

В усякому разі цю долішню частину дороги мандрівники проминули без перешкод і стали мовчки сходити на гору. Лісу ще не було видно, але всі відчували — він близько, і Гленарван сподівався знайти там надійний притулок. Разом з тим він здавав собі справу, що захист табу тут уже не діє. Гребінь, яким вони йшли, не був частиною Маунганаму, а належав до іншого гірського кряжа, котрий оточував зі сходу озеро Таупо. Отже, тут вони могли наразитися на засідку й чекати не тільки рушничних пострілів, але й рукопашної баталії з тубільцями.

Протягом десяти хвилин маленький загін безгучно сходив угору до вищих плато. Джон не бачив іще лісових заростів, але вони мали початися не далі як за двісті футів.

Нараз він зупинився, навіть відступив назад. Йому почувся в темряві якийсь підозрілий шерех. Усі повклякали на своїх місцях. Джон стояв нерухомо так довго, що втікачів охопила тривога. Вони чекали. Важко передати словами їхнє хвилювання. Невже їм доведеться вертати назад, на вершину Маунганаму?

Але Джон Манглс, пересвідчившись, що шарудіння більше не чути, рушив далі вузькою стежкою вгору.

Невдовзі в темряві невиразно позначився лісок. Ще кілька кроків, і втікачі заховались під густим віттям дерев.

Розділ XVI МІЖ ДВОХ ВОГНІВ

Темнота сприяла втечі. Користаючись з неї, треба було якнайшвидше покинути небезпечні місця, прилеглі до озера Таупо. Паганель очолив маленький загін, і його безпомильне чуття мандрівника знову виявилось під час цих важких блукань у горах. З дивовижною спритністю він ос-війчувався у темряві, не вагаючись ступав на майже невидимі стежки, впевнено обирав напрямок, з якого ні на крок не збочував. Щоправда, Паганелеві дуже допомагала його нікталопія: котячі очі географа розрізняли в. непроглядній темряві найдрібніші речі.

Три години втікачі йшли не зупиняючись подовжистим східним узбіччям. Паганель трохи відхилився на південний схід, щоб вийти до вузького проходу між ланцюгами Каїманава й Вагіті-Ренджс, де пролягає дорога від Окленда до бухти Гоукса. Він намірявся, проминувши цю ущелину, збочити з дороги й під захистом високих гір прямувати до берега через незалюднені округи провінції.

До дев’ятої ранку, за дванадцять годин, мандрівники пройшли дванадцять миль. Не можна було вимагати більшого. від мужніх жінок. До того ж і місцевість здавалася придатною для зупинки. Втікачі добулися до ущелини, що розмежовувала два гірських пасма. Дорога на Оберленд залишилась праворуч і прямувала далі на південь. Паганель, перевіривши шлях з маною в руках, трохи збочив на північний схід, і о десятій годині маленький загін зупинився біля стрімкого уступу на узбіччі гори. Видобули з торби харчі й віддали їм належну шану. Навіть Мері Грант і майор, які звичайно неполюбляли їстівні папороті, цього дня поснідали нею всмак. Відпочивши до другої пополудні, знов рушили на схід і ввечері отаборились за вісім миль від гір, де полягали просто неба й солодко поснули.

Назавтра на їхньому шляху повстали неабиякі труднощі. Мандрівникам випало йти крізь мальовничий край вулканічних озер, гейзерів, сірчаних димучих сопок, що простяглися на схід од пасма Вагіті-Ренджс. Очам від давав багато втіхи, але ногам — анітрохи. Повсякчас доводилося накидати круга, обминати перепони, долати перешкоди, і це дуже знесилювало. Але які дивні картини нескінченно різноманітної природи поставали перед їхніми очима!

На величезному просторі двадцяти квадратових ьє підземні сили виявляли себе напрочуд розмаїто. З гайків місцевого чайного дерева вибігали навдивовижу прозорі солоні джерела, над якими кружляли міріади комах. Від струмків тхнуло їдким духом перепаленого пороху, й вони полишали по собі на ґрунті сліпучо-білі осади, що нагадували сніг. Вода в них майже кипіла, тоді як сусідні струмки слалися блискучою крижаною скатеркою. Обабіч них росли велетенські папороті.

Звідусіль, повиті клубами пари, били водяні струми, як фонтани в парку, одні безперервні, інші переривчасті, немов підкорені примхам химерного Плутона. Вони вивишалися на природних терасах, що йшли амфітеатром, подібно до сучасних штучних басейнів. Їхні води, змішані з клубами білої пари, розмиваючи уступи цих велетенських напівпрозорих сходів, струміли бурхливими каскадами, живлячи ними цілі озера. За гарячими джерелами й гомінливими гейзерами потяглися сірчані сопки. Земля, здавалось, узялась величезними пухирями. Це були напівзгаслі кратери, посмуговані численними розколинами, крізь які гази виходили назовні. Повітря насичував гострий сірчаний дух. Застигла сірка вкривала корою землю, всівала її кристалами. Тут протягом багатьох віків накопичувались нзліченні, та даремні багатства, і саме в цей поки що маловідомий край Нової Зеландії повинна прийти промисловість, якщо сірчані джерела Сіцілії будь-коли вичерпаються.

Легко собі уявити, скільки труднощів довелось зазнати мандрівникам на цьому шляху, де перепони траплялися повсюдно. Прихиститися на ніч було ніде, мисливці й разу не вздріли тут птахів, вартих того, аби їх обскубали руки містера Олбінета. Часто-густо вони мусили вдовольнятися самою папороттю й солодкими пататами — вбогим харчем, що не міг відновити сили виснажених пішоходців. Тому загін прагнув якнайшвидше вибратись з цього неродючого пустельного краю.

Перехід мав тривати щонайменше чотири дні. Тільки 23 лютого Гленарван спромігся стати табором за п’ятдесят миль од Маунганаму під горою, позначеною на карті Паганеля без назви. Перед очима мандрівників простяглись порослі гайками рівнини, а на обрії показалися темні лісові громаддя.

Це була приємна зміна, за умови, щоправда, коли ці принадні місця не притягли сюди надто багато мешканців; досі мандрівники не побачили навіть тіні тубільця.

Мак-Наббс і Роберт забили трьох ківі, які прикрасили меню мандрівників, і за кілька хвилин їх знищили від дзьоба до лап. За десертом Паганель зробив пропозицію, що її з захватом зустріли: безіменну гору, вершина котрої губилась у хмарах на висоті трьох тисяч футів, назвати іменем Гленарвана. Географ старанно накреслив це ім’я на мапі.

Надаремно змальовувати подорож далі, решта її минала нецікаво й одноманітно. Нічого вартого згадки не трапилось під час переходу від озер до Тихого океану.

Звичайно мандрівники протягом цілого дня йшли крізь ліси й рівнини. Джон Манглс за сонцем і зірками визначав напрям. Милосердне небо не дошкуляло ані надмірною спекою, ані дощами. І все ж таки втома подорожніх зростала й затримувала їх, таких знесилених жорстокими випробуваннями; тому вони поспішали якнайскорше добутися до англійських місій. Як і завжди, вони розмовляли між собою, тільки тепер не було вже спільних бесід. Маленький загін розпався на окремі групки, об’єднані не так взаємною приязню, як спільністю думок.

Гленарван ішов тепер здебільшого сам, і що ближче до океану, то частіше згадував “Дункан” та його команду. Він забував про небезпеку, яка загрожувала ще його загонові на шляху до Окленда, і думав про своїх загиблих матросів. Жахливе видиво їхньої страти стояло повсякчас в нього перед очима.

Мандрівники не говорили про Гаррі Гранта. Та й навіщо, коли однаково вони нічого не могли зробити заради його визволення? Якщо каштанове ім’я ще спливало на вуста, то лише у бесідах його дочки з Джоном Манглсом.

Молодий капітан ніколи не нагадував Мері того, що вона сказала йому останньої ночі в Варе-Атуа. Скромність не дозволяла йому зробити певні висновки з слів, які вихопились у дівчини в хвилину глибокого розпачу.

Говорячи про Гаррі Гранта, Джон будував плани майбутніх розшуків. Він запевняв Мері, що лорд Гленарван спорядить нову експедицію. Молодий капітан виходив з того, що вірогідність документа не викликала жодних сумнівів. Отже Гаррі Грант десь був живий. А тому, хоч би довелося винишпорити цілий світ, треба неодмінно його знайти!

Мері тішилася цими словами. Її й Джона пов’язували одні думки, одні й ті самі надії. Часто до цих розмов долучалась леді Гелена, та хоч вона й не поділяла їхніх сподівань, проте утримувалась повернути молоду пару до сумної дійсності.

Мак-Наббс, Роберт, Вільсон і Мюльреді повсякчас полювали, не віддаляючись від загону, і кожний намагався принести свою пайку дичини. Паганель, щільно закутаний у плащ з форміуму, тримався осторонь, мовчазний і замислений.

Не зайве, проте, відзначити, що всупереч усталеному поглядові, за яким од злигоднів, небезпеки, утоми й жорстоких випробувань навіть найкращі люди стають роздратовані й прискіпливі, мандрівники так само залишалися віддані один одному, міцно згуртовані, і кожен без вагань ладен був віддати своє життя заради інших.

25 лютого дорогу загонові перегородила річка; за мапою Паганеля, то мала бути Ваїкарі. Її перейшли бродом. Два дні по тому безперервно тяглися рівнини, подеколи порослі гайками. Половину шляху від озера Таупо до узбережжя втікачі здолали якщо не без перешкод, то й без лихих зустрічей.

Далі почалися безмежні ліси, що нагадували австралійські, тільки тут росли не евкаліпти, а каурі. Хоч у Гленарвана і його супутників чотири місяці подорожі дещо пригасили здатність захоплюватися, вони не могли не замилуватися велетенськими соснами, гідними суперницями ліванських кедрів і мамонтових дерев Каліфорнії. Перші розгалуження височезних стовбурів починались на відстані ста футів од землі. Сосни росли купами, і ліс утворювали не окремі дерева, а незліченні гайки дерев, що здіймали на висоті двохсот футів над землею зелені парасолі.

Молоді сосни, які ледве дійшли ста років, нагадували європейські червоні ялини. Вони мали темні конусуваті крони. Старіші дерева, віком п’ятсот — шістсот років, стояли, мов величезні зелені намети, котрі спирались на безліч міцно переплетених між собою гілок. Ці патріархи новозеландських лісів сягали до п’ятдесяти футів у обводі, й всі десятеро мандрівників, узявшись за руки, не змогли б охопити такий велетенський стовбур.

Протягом трьох днів маленький загін простував під величезними зеленими арками глинястим ґрунтом, де ще ніколи не ступала людська нога. Про це свідчили чималі купи смоли, що назбиралася в багатьох місцях попід стовбурами сосон — її вистачило б тубільцям на довгі роки вивозити до інших країн.

Мисливці зустрічали тут численні зграї ківі, які трапляються лише зрідка в місцевостях, куди вчащають маорійці. Переслідувані новозеландськими собаками, птахи знайшли собі притулок у цих незайманих лісах.

Паганелеві пощастило запримітити здалеку в лісовій гущавині пару велетенських птахів. У ньому зараз же прокинувся інстинкт природника. Він скликав своїх супутників, і, незважаючи на втому, майор і Роберт кинулись разом з ним вистежувати птахів. Нестримна допитливість ученого була зрозуміла, бо він впізнав у цих птахах “моа” з породи “dinormis”, котрі, як вважає багато хто поміж природників, вже зникли на землі. Зустріч з моа стверджувала також думку Гофштеттера й деяких інших мандрівників, що ці безкрилі велетні ще й досі трапляються в Новій Зеландії.

Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, мали заввишки щось із вісімнадцять футів. Це неприродно великі й, мабуть, дуже полохливі струси, бо тікали вони неймовірно швидко. Жодна куля не спромоглася їх наздогнати! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами, і мисливці повернулись з полювання, марно витративши час і порох.

Увечері першого березня Гленарван і його супутники вийшли нарешті з неосяжних лісів каурі й стали табором під горою Ікірангі п’ять тисяч п’ятсот футів заввишки.

Відтоді як мандрівники спустилися з Маунганаму, вони пройшли вже щось із сто миль, а до моря залишалось іще близько тридцяти. Джон Манглс сподівався зробити перехід за десять днів, але він не міг передбачити тих труднощів, котрі спіткали їх на цьому шляху.

І справді, обхідна дорога, численні перешкоди, недосконалість вимірів, які визначили місце й напрямок, подовжили Шлях ще на одну п’яту, і до гори Ікірангі бідолашні мандрівники добулися виснажені вкрай.

Щоб добратися до узбережжя за два дні, потрібно було докласти великих зусиль і подвоїти пильність, бо мандрівники мали йти тепер місцевістю, де часто трапляються тубільці.

Однак кожен переміг утому, й назавтра маленький загін знову рушив на схід.

Перехід між горою Ікіранги, що залишилася праворуч, і горою Гарді, яка підносилась ліворуч на три тисячі сімсот футів, видався дуже важкий. Тут на відстані в десять миль тяглася рівнина, вкрита гнучкими рослинами, що їх слушно називали “ліани-душительки”. За кожним кроком вони обкручували руки й ноги, немов справжнє гадюччя, оповивались навколо тіла своїми звивистими стеблами. Довелось протягом двох днів просуватися з сокирою в руках, змагаючись із цією багатоголовою гідрою, з цією чіпкою настирною рослиною, котру Паганель залюбки зачислив би до класу зоофітів, тобто тварино-рослин.

Тут полювати було неможливо, й мисливці вже не приносили здобичі. Харчі доходили краю, і хтозна, де і як їх можна роздобути; бракувало води, і подорожні не могли погамувати спраги, що зростала й від утоми.

Гленарван і його друзі зазнавали жахливих мук, і вперше за весь час вони мало не занепали духом.

Мандрівники не йшли вже, а ледве плуганилися з останніх сил, спонукувані самим лиш чуттям самозбереження, коли добулися врешті до мису Лоттін на узбережжі Тихого океану.

Навколо виднілося кілька покинутих хижок, руїни недавно спустошеного війною селища, занедбані поля; скрізь — бліди плюндрування й пожарищ. Саме тут доля прирекла нещасних мандрівників на нове жорстоке випробування.

Вони брели вздовж берега, коли раптом за милю попереду з’явився загін тубільців; дикуни кинулись до них, вимахуючи зброєю. Тікати було нікуди, мандрівники відступили до моря, й Гленарван, зібравши останні сили, тільки-но хотів подати гасло до оборони, як Джон Манглс закричав:

— Човен! Човен!

Кроків за двадцять од них, занурена в пісок, справді стояла пірога на шість весел. Спустити її на воду й забратися туди було справою одної хвилини. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Паганель вмостився на носі;

Гленарван узявся за стерно; обидві жінки, Роберт і Олбінет простяглися біля нього на дні човна.

Кілька хвилин — і пірога опинилася за чверть милі від берега. На морі панував спокій. Втікачі мовчали.

Джон Манглс, не бажаючи надто віддалятися від суходолу, щойно зібрався дати наказ йти вздовж берега, як весло немов прикипіло йому до рук; з-за мису Лоттін виплили, навздогін утікачам, три піроги з тубільцями.

— В море! В море! — крикнув молодий каштан. — Краще потонути в хвилях, ніж потрапити до них!

Човен, гнаний чотирма веслярами, полетів у відкрите море. Протягом тридцяти хвилин відстань між ним і тубільцями не зменшувалась. Але невдовзі знесилені, виснажень мандрівники стали підупадати на силі, й ворожі піроги почили їх доганяти. Вже до них залишилось щонайбільше дві милі. Як уникнути нападу тубільців, котрі, озброєні довгими рушницями, вже готувалися стріляти?

Що ж робив Гленарван? Стоячи на кормі човна, він поглядом шукав на обрії якоїсь нездійсненної допомоги. Чого чекав він? Чого сподівався? Чи в нього було передчуття?

Зненацька очі його спалахнули, рука простяглась уперед, вказуючи на явусь цятку в морі.

— Корабель! — закричав він. — Корабель! Веслуйте, друзі мої, веслуйте щосили!

Жоден з веслярів не обернувся, щоб побачити судно, на яке ніхто не сподівався, — не можна було втрачати й одного вдару весла. Лише Паганель підвівся й спрямував далекоглядну трубу на вказану Гленарваном цятку.

— Так, — сказав він, — справді судно. Це пароплав. Він пливе повним ходом; іде просто до нас. Женіть гоном, любі друзі!

Веслярі напружили всі сили, і ще з півгодини, зберігаю-чи ту саму відстань до пірог, човен линув морем під дружними змахами весел. Обриси пароплава ставали чіткіші. Вже можна було розгледіти дві щоглини зі згорнутими вітрилами й густі клуби чорного диму. Гленарван, посадивши за стерно Роберта, схопив Паганелеву трубу й, не відриваючи очей, стежив за судном.

Але що мусили подумати Джон Манглс і його товариші, побачивши, як страшна судома спотворила Гленарванове обличчя, як він раптом зблід і прилад випав йому з рук? Одне-єдине слово пояснило їм причину цього раптового розпачу.

— “Дункан”! — вигукнув Гленарван. — “Дункан” і каторжники!

— “Дункан”! — скрикнув Джон Манглс і схопився на ноги, кинувши своє весло.

— Так! Смерть з обох боків! — пробурмотів Гленарван, приголомшений збігом стількох нещасть.

Справді, до них наближалася їхня яхта, вже не залиша-. лося жодного сумніву, яхта, що її команду становили бандити! Майор не міг утриматися від прокляття небу. Це було забагато навіть для нього.

Між тим човен, покинутий напризволяще, сам собою зупинився. Куди плисти? Куди тікати? Кому віддати перевагу, дикунам чи каторжникам?

З найближчої піроги тубільців гримнув постріл, куля влучила в Вільсонове весло. Тоді кілька вдарів весел наблизили човен до “Дункана”. Яхта йшла під усіма парами й була вже не далі як за півмилі. Джон Манглс, побачивши, що шлях перетято з усіх боків, не знав, куди спрямувати човна, куди тікати. Стерявпгась, нещасні жінки молились навколішках.

Дикуни розпочали скажену стрілянину; кулі дощем падали навколо човна. В цю хвилину пролунав гарматний постріл, і ядро з “Дункана” пролетіло над головами втікачів. Опинившись між двох вогнів, човен став нерухомо між “Дунканом” і пірогами тубільців.

Джон Манглс, стуманівши з відчаю, схопив сокиру, щоб прорубати дно човна й потопити його разом з своїми нещасними товаришами, коли його спинив Робертовий крик.

— Том Остін! Том Остін! — кричав хлопець. — Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас! Вимахує шапкою!

Сокира застигла в Джонових руках.

Друге ядро просвистіло над головами втікачів і розтрощило навпіл найближчу з трьох пірог; на “Дункані” розляглось громове “перемога!”. Дикуни тікали, охоплені жахом.

— До нас! До нас, Томе! — кричав Джон Манглс дужим голосом.

І за кілька хвилин десятеро втікачів, не знаючи як, нічого не розуміючи, були вже в безпеці на борту “Дункана”.

Розділ XVII ЧОМУ “ДУНКАН” КРЕЙСУВАВ БІЛЯ СХІДНОГО БЕРЕГА НОВОЇ ЗЕЛАНДІЇ

Неможливо передати почуття Гленарвана і його друзів, коли назустріч їм забриніли народні шотландські наспіви. В ту хвилину, як вони сходили на палубу “Дункана”, один із матросів заграв на дуді старовинний піброкс Малькольмського клану, й могутні вигуки “слава” привітали повернення лорда на яхту.

Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт, навіть майор, — усі плакали та обнімалися. То було зворушення, нестяма з радощів. Географ наче збезумився: він пританцьовував і націлявся своєю нерозлучною трубою на піроги, які вже підпливали до берега.

Але побачивши на Гленарванові та його супутниках саме лахміття замість одягу, сліди жахливих страждань на змарнілих обличчях, команда яхти принишкла. На судно повернулися привиди, а не ті відважні, певні свого успіху й сповнені надії мандрівники, що три місяці тому вирушили на розшуки капітана Гранта. Випадок, лише щасливий випадок привів їх на судно, котре вони вже ніколи не сподівались побачити! І які ж вони виснажені й кволі!

Та перше ніж подумати про відпочинок, про нагальну потребу вдовольнити голод і спрагу, Гленарван спитав Тома Остіна, чому яхта опинилася тут і крейсує вздовж східного берега Нової Зеландії? Як “Дункан” уникнув рук Бена Джойса? Яким побитом трапився він саме на шляху втікачів?

“Як? Чому? Навіщо?” — так починалися всі питання, що водночас дощем сипались на Тома Остіна. Старий моряк не звав, кого слухати. Врешті він вирішив слухати самого лише Гленарвана й відповідати тільки йому.

— А де ж каторжники? — питав Гленарван. — Що ви зробили каторжникам?

— Каторжники? — повторював розгублено Том Остін, очевидно, не розуміючи питання.

— Так! Негідники, що напали на яхту!

— На яку яхту, сер? — здивувався Том Остін. — На вашу?

— Авжеж, Томе! На “Дункан”! Прийшов же до вас на судно Бен Джойс?

— Я не знаю ніякого Бена Джойса, я його ніколи не бачив, — відповів Том Остін.

— Ніколи! — вигукнув Гленарван, вражений відповіддю старого моряка. — Коли так, тоді скажіть мені, Томе, чого ж “Дункан” кружає оце зараз навколо новозеландських берегів?

Якщо Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Олбінет, Мюльреді й Вільсон не могли збагнути, чому так дивується старий моряк, то наскільки ж дужче здивувалися вони, коли Том відповів спокійно й повагом:

— Таж він тут з вашого наказу, сер.

— З мого наказу! — вигукнув Гленарван.

— Так, сер. Я лише виконую ваше розпорядження, що ви дали мені в листі від 14 січня.

— У моєму листі! У моєму листі! — повторював Гленарван.

Всі десятеро мандрівників притьмом оточили Тома Остіна й пасли його очима: виходить, лист, написаний на берегах Снові, таки потрапив на “Дункан”?

— Стривайте, — мовив Гленарван, — давайте порозуміємось, бо мені здається, ніби я марю. Ви одібрали листа, Томе?

— Так, листа од вас, сер.

— У Мельбурні?

— В Мельбурні, саме тоді, коли закінчив лагодити судно.

— І цей лист?..

— Він був написаний не вашою рукою, сер, але мав ваш підпис.

— То однаково. І цього листа вам передав каторжник на ймення Бен Джойс?

— Ні, матрос Айртон, боцман з “Британії”.

— Так, так. Айртон і Бен Джойс — це одна й та сама особа! Гаразд. Що ж було в тому листі?

— В ньому ви мені наказували негайно покинути Мельбурн і крейсувати вздовж Східних берегів…

— Австралії! — вигукнув Гленарван із запалом, що спантеличив старого моряка.

— Австралії? — розгублено перепитав Том, широко розплющивши, очі. — Ні, сер! Нової Зеландії!

— Австралії, Томе, Австралії! — одностайно ствердили Гленарванові супутники.

Тут Остінові немов забило памороки. Гленарван говорив так упевнено, що помічник капітана на хвилину повірив, наче й справді помилився, читаючи листа. Невже він, відданий, справний моряк, допустився такого огріху? Збентежений, Остін аж почервонів.

— Заспокойтесь, Томе, — мовила леді Гелена. — Мабуть, так хотіла доля…

— Але ж ні, пані, даруйте мені, — заговорив Том Остін. — Це неможливо! Я не міг помилитися! Айртон теж читав листа, і це він, саме він, наполягав, навпаки, щоб я повів судно до австралійських берегів!

— Айртон? — скрикнув Гленарван.

— Так, він! Айртон запевняв мене, що це помилка, що ви призначили зустріч у Туфолдській затоці.

— У вас зберігся лист, Томе? — спитав надзвичайно зацікавлений майор.

— Так, пане Мак-Наббсе, — відповів Остін. — Зараз я його розшукаю.

Остін побіг до своєї каюти. Поки його не було, всі мовчки перезирались, і тільки майор, втупивши очі в Паганеля та схрестивши руки на грудях, мовив:

— Ну, Паганелю, треба визнати, що це вже занадто!

— Га? — пробелькотів географ.

Високий, зігнутий, з окулярами на лобі, він скидався на велетенський знак запитання.

За хвилину Остін повернувся. В руці він тримав листа, що його писав Паганель і підписував Гленарван.

— Прочитайте самі, сер, — сказав старий моряк. Гленарван узяв листа й прочитав: “Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, не відхиляючись від 37 паралелі, до східного узбережжя Нової Зеландії!

— Нової Зеландії! — аж підскочив Паганель.

Він вихопив лдста з Гленарванових рук, протер собі очі, зсунув окуляри на носа й прочитав усе з початку до кінця.

— Навої Зеландії! — повторив він тоном, що його неможливо передати, і лист вислизнув йому з пальців.

У цю мить він відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він випростався й побачив перед собою майора.

— Шановний Паганелю, — сказав поважно майор, — щастя наше, що ви не послали “Дункан” до Кохінхіни ^[99] .

Цей жарт добив бідолашного географа. Розлігся нестримний гомеричний регіт усієї команди. Паганель, мов божевільний, забігав туди й сюди, охопивши голову руками, видираючи собі волосся. Він уже не тямив, що робить і що має робити. Мимохідь він спустився сходами з юта, без жодної мети пройшовся кілька разів, спотикаючись, палубою, тоді зійшов на бак. Там він зачепився ногами за згорнуту линву, поточився і, щоб затриматися, вхопився руками за якусь мотузку.

Зненацька пролунав гуркіт. Гармата вибухнула. Гладенька поверхня океану стала від картечі мов решето. То невдаха-вчений смикнув ненароком за спускову шворку набитої гармати — і гримнув постріл. Силою вибуху географа відкинуло до трапа, і він скотився з бака в кубрик.

Викликаний вибухом подив перейшов у жах. Усі закричали, гадаючи, що сталося нещастя. Матроси гуртом кинулись у кубрик і винесли Паганеля нагору. Його довге тіло скарлючилось, він не міг промовити й слова.

Його перенесли на ют. Друзі хороброго француза були в розпачі. Майор, виконуючи звичайно в таких випадках обов’язки лікаря, хотів уже роздягти нещасного Паганеля й перев’язати його рани, та щойно він доторкнувся до зомлілого, як той підскочив, наче прошитий електричним струмом.

— Нізащо! Нізащо! — закричав він, запинаючи своє худорляве тіло канцур’ям, котре правило йому за одіж, і притьмом застібаючись на всі ґудзики.

— Але, Паганелю… — почав був майор.

— Ні, кажу я!

— Треба ж оглянути…

— Мене ви не оглянете!

— Можливо, ви поламали… — умовляв майор.

— Так, поламав, — промовив Паганель, який уже випростався на своїх довгих ногах, — але те, що я поламав, полагодить тесля!

— Як же це?

— Та я, коли падав, зламав оте брусся, що підпирає палубу!

Паганелеві слова зустрів новий ще дужчий вибух реготу. Ця відповідь заспокоїла друзів шановного географа, що зостався цілий і здоровий після своєї пригоди з гарматою.

“Просто дивно, який же сором’язливий наш географ!” — подумав майор.

Коли Паганель заспокоївся після всіх хвилювань, йому довелося усе ж відповісти на одне неминуче питання.

— Тепер, Паганелю, — мовив до нього Гленарван, — відповідайте щиро. Я визнаю, що ваша неуважність нас врятувала. Певна річ, якби не ви, “Дункан” захопили б каторжники; якби не ви, нас знову полонили б маорійці! Але, на бога, скажіть мені, яка дивна плетениця думок, яка надприродна гра розуму спонукала вас написати “Нова Зеландія” замість “Австралія”?

— А, хай йому чорт, — скрикнув Паганель, — річ у тім, що…

Але в цю мить він глянув на Роберта, на Мері Грант і раптом урвав свою мову; потім відповів:

— Що ви хочете, любий Гленарване, я навіжений, я божевільний, виправляти мене безнадійно, і я так і помру в шкурі славнозвісної роззяви…

— Якщо доти її з вас не здеруть, — докинув майор.

— Здеруть? З мене? — аж скипів географ. — Що це, натяк?

— Який там натяк, Паганелю! — спокійно мовив майор.

Розмова на цьому урвалася. Таємницю появи “Дункана” було з’ясовано. Чудом врятовані мандрівники мріяли лише про те, щоб швидше потрапити в свої затишні каюти та поснідати.

Коли Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли з палуби, Гленарван і Джон Манглс затримали Тома Остіна, бажаючи його розпитати.

— Скажіть, мій старий Томе, — мовив Гленарван, — вас не здивував мій наказ відвести яхту до берегів Нової Зеландії?

— Так, сер, вельми здивував, — відповів Остін. — Але не маючи звички перечити наказам, що їх одержую, я скорився. Хіба ж я міг учинити інакше? Якби я не виконав вашого рознорядження й через це сталося якесь нещастя, то хто ж був би винний, коли не я? Чи зробили б ви інакше, каштане?

— Ні, Томе, я вчинив би так само, — відповів Джон Манглс.

— Але що ви подумали? — спитав Гленарван.

— Я подумав, сер, що розшуки Гаррі Гранта вимагають плисти туди, куди ви мені наказуєте. Я подумав, що ваші наміри змінилися, й ви хочете дістатися до Нової Зеландії якимсь іншим судном, а я повинен вас чекати на східному побережжі цього острова. Проте, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не звірив таємниці свого призначення, і команда про нього довідалася тільки, тоді, коли ми вийшли у відкрите море й Австралійський суходіл уже зник з очей. Але тут на борту сталася подія, яка завдала мені великої мороки.

— Що саме, Томе? — спитав Гленарван.

— А те, — вів далі Том Остін, — що коли боцман Айртон довідався на другий день, після відплиття, куди йде “Дункан”…

— Айртон! — вигукнув Гленарван. — Хіба він на судні?

— Так, сер.

— Айртон тут! — повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

— Доля помстилася за нас, — промовив молодий капітан.

За одну мить з швидкістю блискавки в їхній пам’яті промайнули всі злочини Айртона, його заздалегідь задумана зрада, рана, заподіяна Гленарванові, замах на Мюльреді, злигодні експедиції, яку він завів у болото річки Снові, — усе минуле цього негідника. А тепер, через дивовижний збіг обставин, каторжник опинився в їхній владі.

— Де ж він? — квапливо спитав Гленарван. — В каюті бака. Він під вартою.

— Чому ви його арештували?

— Бо Айртон, дізнавшись, що яхта пливе до Нової Зеландії, страшенно розлютився і хотів примусити мене змінити напрямок судна, бо він мені погрожував, бо він, нарешті, підбурював мою команду до заколоту. Я зрозумів — це людина дуже небезпечна, й ужив застережних заходів.

— А відтоді?

— А відтоді він сидить у своїй кімнаті й не намагається з неї вийти.

— Правильно вчинили, Томе.

О цій хвилині Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії. Сніданок, такий потрібний їм тепер, було подано. Вони сіли до столу і нічого не сказали про Айртона. Але ло сніданні, коли всі мандрівники добре попоїли й знову зібралися на палубі, Гленарван розповів їм про присутність боцмана на судні. Він повідомив також і про свій намір викликати його сюди.

— Чи можна мені уникнути цього допиту? — спитала Гелена. — Приздаюся вам, любий Едварде, мені було б дуже прикро побачити цього нещасного”

— Я хочу звести його віч-на-віч із тими, кому він заподіяв лихо, — сказав Гленарван. — Дуже прошу вас, Гелено, залишіться. Треба, щоб Бен Джойс зустрівся лицем у лице з усіма своїми жертвами.

Ці міркування змусили леді Гелену погодитися. Вона й Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет — всі ті, кому зрада каторжника завдала стільки лиха. Команда яхти, ще не розуміючи усієї важливості того, що відбувалось, стояла мовчки навколо них.

— Приведіть Айртона! — сказав Гленарван.

Розділ XVIII АЙРТОН ЧИ БЕН ДЖОЙС?

Айртона привели. Він упевненим кроком перетнув палубу й зійшов сходами на ют. Погляд у нього був похмурий, зуби зціплені, кулаки судорожно стиснуті. Його постать не виявляла ні зухвальства, ані приниженості. Опинившись перед Гленарваном, він схрестив на грудях руки й мовчки, спокійно чекав його запитань.

— Айртоне, — мовив Гленарван, — ось ми з вами й на “Дункані”, котрий ви хотіли віддати каторжникам Вена Джойса.

Губи в боцмана злегка затремтіли. Його завжди байдуже обличчя на мить спалахнуло. Та зашарівся він не від гризоти сумління, а з сорому, що зазнав невдачі. Він став в’язнем на яхті, якою прагнув володіти, і за кілька хвилин його долю буде вирішено.

Однак він нічого не відповів. Гленарван терпляче очікував, але Айртон так само вперто мовчав.

— Кажіть-бо, Айртоне, — врешті мовив Гленарван. — Що ви можете мені відповісти?

Айртон завагався; зморшки на його лобі позначились чіткіше. Врешті він проказав спокійно:

— Мені нічого говорити, сер. З дурного розуму я попався вам до рук. Тепер чиніть, як знаєте.

По цих словах боцман втупив погляд у береги, котрі тяглися на заході, вдаючи цілковиту байдужість до того, що відбувалося навкруг. Здавалося, все це анітрохи його не обходить. Але Гленарван поклав собі набратися терпіння. Він був надзвичайно зацікавлений дізнатися про деякі деталі таємничого минулого Айртона, зокрема про те, що стосувалось Гаррі Гранта й “Британії”. Тому він повів допит далі, ховаючи під лагідним тоном і зовнішнім спокоєм обурення, що клекотіло в його серці.

— Я гадаю, Айртоне, — сказав він, — ви відповісте на деякі питання, що я хотів би вам поставити. Насамперед, як маю вас називати! Айртон чи Бен Джойс? Чи служили ви справді боцманом на “Британії”?

Айртон так само байдуже дивився на берег, мовби й не чуючи запитань, Гленарванові очі спалахнули гнівом, але він стримав себе і питав далі:

— Коли саме ви покинули “Британію”, яким побитом опинилися в Австралії?

Та сама німотність, той самий байдужий погляд.

— Вислухайте мене уважно, Айртоне, — провадив Гленарван. — Говорити — у ваших власних інтересах. Вашу долю може полегшити тільки цілковита відвертість. Востаннє питаю вас — ви даватимете відповіді?

Айртон повернув голову й глянув Гленарванові просто в очі.

— Я не відповідатиму, сер. Хай правосуддя само викриває мене!

— Довести провину буде дуже легко, — зауважив Гленарван.

— Дуже легко, сер? — глузливо перепитав Айртон. — Мені здається, ви надто поквапились із цим висновком. Запевняю вас, що найдосвідченіший суддя добре поморочився би з моєю справою. Хто скаже, чому я опинився в Австралії, скоро тут немає капітана Гранта, щоб це пояснити? Хто доведе, що я отой Бен Джойс, якого розшукує поліція, коли вона ніколи в очі мене не бачила, а мої спільники на волі? Хто може, крім вас, звинуватити мене не в злочині навіть, а в якомуеь непорядному вчинкові? Хто може довести, що я нібито хотів захопити це судно й передати його каторжникам? Ніхто, чуєте, ніхто! Ви маєте підозру, хай так. Але щоб засудити людину, потрібні докази, а вам їх бракує. Доки не доведено супротивне, я — Айртон, боцман з “Британії”.

Айртон розпалився, говорячи, але враз по тому знову, збайдужів. Він гадав, напевно, що його виступ покладе край допитові, але Гленарван знову звернувся до нього:

— Я не слідчий, Айртоне, котрому доручили довести вашу провину. Це анітрохи мене не обходить. Йдеться пре те, щоб певно визначити наші стосунки. Я не питаю у вас нічого, що могло б вас скомпрометувати. То справа правосуддя. Але ви знаєте, які я проваджу розшуки, і одне ваше слово могло б навернути мене на загублені мною сліди. Ви згодні говорити?

Айртон похитав головою, як людина, що вирішила мовчати.

— Чи ви скажете мені, де капітан Грант? — спитав Гленарван.

— Ні, сер, — відповів Айртон.

— Чи ви скажете мені, де загинула “Британія”?

— Також ні.

— Айртоне, — промовив Гленарван майже благальним голосом, — коли ви знаєте, де капітан Грант, то скажіть це хоча б його нещасним дітям, вони ж чекають з ваших уст бодай єдиного слова!

Айртон завагався. Обличчя йому враз перекривилося. І все ж таки він стиха пробурмотів:

— Не можу, сер.

І зараз же додав гостро, наче докоряючи собі за хвилинну слабкість:

— Ні! Ви нічого від мене не дізнаєтесь! Звеліть мене повісити, коли хочете!

— Повісити! — вигукнув Гленарван, охоплений раптовим гнівом.

Та одразу опанувавши себе, він мовив повагом:

— Айртоне, тут немає ані суддів, ані катів. На першій же стоянці я передам вас до рук англійської влади.

— Я тільки цього й хочу, — відповів боцман.

По тому він спокійно повернувся до каюти, що правила йому за в’язницю. Біля її дверей настановили двох матросів, наказавши пильнувати кожен його рух.

Свідки цієї сцени розійшлися обурені й водночас; пойняті розпачем. Не добившись од Айртона відповіді, що мав тепер Гленарван робити? Очевидно, здійснити ухвалений ще в їдені план — повернутися до Європи, перервавши на деякий час ці невдалі розшуки. Адже сліди “Британії” загублені без вороття, а документ не припускав жодного іншого тлумачення, і всі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі, уже досліджено, — тож “Дунканові” залишалось тільки вертати додому.

Після спільної наради Гленарван докладно обміркував із Джоном Манглсом питання повороту до Шотландії. Капітан оглянув трюми. Пального могло вистачити щонайбільше на два тижні. Отже, запаси вугілля годилося поновити на першій зупинці.

Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано, де “Дункан” уже поповнював якось свої склади, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях, що йшов саме уздовж тридцять сьомої паралелі. Поробивши потрібні запаси, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.

Урадивши цей план, дали наказ механікові підкинути в топку палива. За півгодини яхта, взявши курс на Талькауано, вже пливла спокійним океаном, справді гідним своєї назви Тихого, і о шостій вечора останні гори Нової Зеландії зникли на обрії, повиті гарячим туманом.

Так-от почався поворот додому. Сумна подорож для цих мужніх людей, що розшукували Гаррі Гранта й повертадиг ся без нього! Команда яхти, така радісна, певна свого успіху в час відплиття, тепер пригнічена й занепала духом, подалась у зворотну путь до Європи. Жодного поміж цих славних матросів не вабила надія швидко побачити рідну країну, усі згодні були ще довго змагатися з небезпеками океану, аби знайти каштана Гранта.

На зміну радісним вигукам, які нещодавно зустрічали Гленарвана, прийшли зневіра й смуток. Не було більше жвавого спілкування поміж пасажирами, цікавих розмов, що звеселяли їх колись у подорожі. Кожний тримався осібно, охоче залишаючись на самоті у своїй каюті й лише зрідка сходячи на палубу.

Людина, яка надто бурхливо виявляла звичайно спільні всім почуття, чи то радісні, чи то сумні, що здатна була в кожного відродити надію, — Паганель став тепер похмурий і мовчазний. Географа майже не бачили на судні. Його природна балакучість і жвавість зникли, їх заступили німотність і пригнічення. Здавалось, він більше занепав духом, ніж його товариші. Коли Гленарван починав говорити про поновлення розшуків, Паганель заперечливо хитав головою, як той, хто ні на що вже не сподівається й переконаний в загибелі всієї команди “Британії”.

А втім, на борту судна знаходилась людина, яка могла сказати щось певне про катастрофу, але вона мовчала. Не було жодного сумніву в тому, що Айртонові відомі коли не вся правда про нинішнє становище капітана Гранта, то принаймні місце аварії судна. Та капітан, як видно, свідчив би проти нього, і тому боцман вперто мовчав. Ось чому він викликав загальне обурення, надто в матросів, що хотіли його порішити.

Декілька разів Гленарван намагався примусити Айртона заговорити, але надаремно, не допомогли ні обіцянки, ні погрози. В своїй упертості Айртон зайшов так далеко вона була настільки незрозуміла, що майор врешті взяв під сумнів, чи знає той будь-що взагалі. А втім, майорову думку поділяв і Паганель, бо вона стверджувала його особисті міркування щодо загадкової долі Гаррі Гранта.

Та коли Айртон анічогісінько не знав, чому він у цьому не признавався? Адже таке признання не могло йому зашкодити, тоді як його відмова говорити гальмувала створення нового плану дій. Чи свідчила зустріч з Айртоном в Австралії про перебування тут Гаррі Гранта? Конче треба було змусити Айртона це з’ясувати.

Леді Гелена, бачачи прикрі невдачі свого чоловіка, попросила в нього дозволу й собі спробувати здолати боцманову впертість. Там, де чоловік зазнав поразки, жінка своїм лагідним впливом часом дістає перемогу. Чи не нагадувало це давню байку про дужий вітер, що не спромігся зірвати плаща з плечей подорожнього, а найслабші промені сонця змусили його самого скинути плаща? Гленарван, певний у своїй розумній молодій дружині, дав їй повну волю діяти на власний розсуд.

Того ж дня, 5 березня, Айртона привели до каюти леді Гелени. Тут була й Мері Грант, бо її присутність могла мати чималий вплив на боцмана, а Гелена не хотіла нехтувати жодною дрібницею, що сприяла б успіхові справи.

Цілу годину обидві жінки залишалися в каюті з боцманом “Британії”, але зміст їхньої розмови лишився невідомий. Що вони говорили, які докази наводили, намагаючись видерти в каторжника таємницю, — про це ніхто не довідався. А втім, після цього побачення обличчя жінок не свідчили про успіх, вигляд вони мали розчарований.

Коли боцмана вели назад до його каюти, матроси проводжали його гнівними вигуками й погрозами. Айртон тільки знизував плечима, викликавши цим ще дужчу лють команди, й, аби її погамувати, знадобилося втручання Гленарвана та Джона Манглса.

Та леді Гелена не відступила. Вона не втрачала надії знайти пілях до серця цієї безжалісної людини і наступного дня сама пішла в каюту Айртона, щоб уникнути сцен, які супроводили його появу на палубі.

Протягом довгих двох годин ніжна лагідна шотландка залишалась віч-на-віч з верховодою каторжників. Гленарван блукав навколо каюти, охоплений тривогою, то прагнучи використати всі засоби, аби зламати Айртонове мовчання, то пориваючись негайно увільнити свою дружину від гнітючої розмови.

Але цього разу, коли леді Гелена вийшла з боцманової каюти, її обличчя світилося вдоволенням. Невже, розбуркавши в серці цього негідника останні крихти людяності, вона видерла в нього таємницю? Мак-Наббс, що перший побачив Гелену, не міг утриматися від недовірливого жесту.

Проте серед команди миттю поширилась чутка, нібито боцман вдався на вмовляння леді Гелени. Матроси зібрались на палубі швидше, ніж коли свисток Тома Остіна скликав їх на вчення.

Гленарван кинувся до дружини.

— Він розповів вам?

— Ні, — відповіла Гелена, — але поступаючись перед моїми проханнями, він зажадав говорити з вами.

— Люба Гелено, невже ви домоглися свого?

— Сподіваюсь, Едварде!

— Чи не пообіцяли ви йому чого, що я маю ствердити?

— Лишень одне, мій друже, — що ви докладете всіх зусиль, аби пом’якшити долю нещасного в майбутньому.

— Добре, люба Гелено. Хай приведуть до мене Айртона.

Леді Гелена пішла до себе, а боцмана відвели в кают-компанію, де на нього чекав Гленарван.

Розділ XIX УГОДА

Щойно боцман опинився перед Гленарваном, вартові вийшли.

— Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? — спитав Гленарван.

— Так, сер, — відповів боцман. — Віч-на-віч?

— Так, але я гадаю, якби й майор Мак-Наббс та пан Паганель чули нашу розмову, було б краще.

— Краще для кого?

— Для мене.

Айртон говорив спокійно. Гленарван пильно глянув на нього й наказав запросити сюди майора й Паганеля, які зараз же прийшли.

— Ми вас слухаємо, — мовив Гленарван, скоро його друзі розмістилися за столом.

Кілька секунд Айртон збирався з думками і тоді сказав:

— Сер, за усталеним звичаєм всяка угода укладається між сторонами в присутності свідків. Ось чому я попросив, щоб тут були цан Паганель та пан Мак-Наббс. Бо ж те, що я вам хочу запропонувати, є, власне кажучи, ділова угода. Гленарван, котрий вже призвичаївся до Айртонових витівок, й оком не моргнув, хоч будь-яка угода між ним і цією людиною видавалась дещо дивною.

— Що ж воно за угода? — спитав він.

— Річ ось у чім, — відповів Айртон. — Ви хочете дізнатися від мене про певні деталі, які, можуть вам придатися. А я хочу дістати від вас деякі пільги, вельми для мене важливі. Ніщо задарма не дається. Підходить вам така оборудка чи ні?

— Що ж це за деталі? — жваво запитав Паганель.

— Ні, — заперечив Гленарван, — що це за пільги?

Айртон схилив голову на знак того, що він зрозумів різницю в запитаннях, підкреслену Гленарваном.

— От якої пільги я вимагаю, — мовив він, — Ви досі налягаєте, сер, на своєму намірові передати мене до рук англійської влади?

— Так, Айртоне, і це буде справедливо,

— Не заперечую, — спокійно мовив боцман. — Отже, ви аж ніяк не погоджуєтесь повернути мені волю?

Гленарван завагався, бо нелегко було зразу відповісти на це поставлене руба питання. Адже від його відповіді залежала, можливо, доля Гаррі Гранта!

Однак почуття обов’язку й справедливості взяло гору, і він сказав:

— Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю

— Я й не прошу її, — згорда відповів боцман.

— Чого ж ви тоді хочете?

— Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, яка на мене чекає, і волею, що її ви мені не згодні дати.

— Тобто?

— Залишіть мене на якомусь безлюдному острові Тихого океану разом із речами першої необхідності. Я намагатимусь виборсатися з цього становища, як сам знайю, а може й каятимусь, коли знайдеться вільний час.

Гленарван, що не чекав такої пропозиції, глянув на своїх друзів, та вони сиділи мовчки. Поміркувавши хвилину, він одказав:

— Коли я дам згоду задовольнити ваше прохання, Айртоне, ви скажете те, що мене цікавить?

— Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта й про “Британію”.

— Щиру правду?

— Так, щиру правду.

— Але хто може ручитися…

— О, я розумію, що вас непокоїть, сер. Вам доведеться ввіритись на мене, на слово злочинця. Ваша правда. Але що поробиш? Так склались обставини. Можете погодитись, можете й відмовитись.

— Я звіряюся на вас, Айртоне, — сказав Гленарван просто.

— І маєте слушність, сер. До того ж, коли б я вас обдурив, ви завжди спроможетесь мені помститися.

— В який спосіб?

— Повернутися й знову забрати мене з острова, адже я не зможу відтіля втекти.

Айртон мав відповідь на все. Він передбачив можливі утруднення і сам висував проти себе незаперечні доводи. Очевидно, він прагнув показати, що ставиться до своєї пропозиції напрочуд сумлінно. Неможливо було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Однак Айртон пішов іще далі шляхом відвертості.

— Панове, — сказав він, — я хочу переконати вас у тому, що граю чесно. Я не збираюсь вас обманювати й даю вам новий доказ моєї щирості. Я дію відкрито, бо й сам звіряюсь на вашу чесність.

— Кажіть, Айртоне, — промовив Гленарван.

— Сер, хоч ви ще не дали остаточної згоди на мою пропозицію, я можу вам сказати: мені мало що відомо про Гаррі Гранта.

— Мало відомо! — скрикнув Гленарван.

— Так, сер, подробиці, що я можу їх вам розповісти, стосуються мене, тільки мене особисто; вони не допоможуть вам віднайти загублені сліди.

Глибоке розчарування відбилось на обличчі Гленарвана й майора. Вони були певні — боцман володіє важливою таємницею, а він признався, що його відомості досить убогі. Щодо Паганеля, він сидів незворушно спокійний.

Одначе Айртонове признання, зроблене собі на шкоду, зворушило його слухачів, надто коли боцман додав наостанку::

— Отже, сер, я вас попередив; справа для вас менш вигідна, ніж для мене.

— То дарма, — сказав Гленарван. — Я пристаю на вашу пропозицію, Айртоне. Маєте моє слово: вас висадять на один з тихоокеанських островів.

— Добре, сер, — відповів боцман.

Чи ж зраділа ця чудна людина згоді Гленарвана? Навряд, бо байдуже Айртонове обличчя не виявило жодних почуттів. Здавалось, ішлося про когось іншого, а не про нього.

— Я готовий вам відповідати, — сказав він.

— Ми ні про що вас не питатимемо, Айртоне, — мовив Гленарван. — Розповідайте все, що знаєте, починаючи з того, хто ви такий.

— Панове, — почав боцман, — я справді Том Айртон, боцман з “Британії”. 12 березня 1861року я покинув Глазго на судні Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців ми разом плавали Тихим океаном по всіх усюдах, шукаючи місця, придатного для заснування шотландської колонії. Така людина, як Гаррі Грант, покликана творити великі діла, але між ним і мною часто виникали серйозні суперечквц. Його вдача мені не пасувала. Я не вмію мовчки коритися; коли ж Гаррі Грант щось ухвалював, опиратися йому було неможливо. Це людина залізної вимогливості як до себе, так і до інших. І все ж таки я наважився повстати проти нього. Я намагався підбурити команду до заколоту й захопити корабель у свої руки. На чиєму боці була справедливість, хто з нас мав слушність, — не про це тепер ідеться, але Гаррі Грант без жодних вагань висадив мене 8 квітня 1862 року на західному узбережжі Австралії.

— Австралії? — урвав його розповідь майор. — То ви покинули “Британію” перед її стоянкою в Кально, відкіля надійшли останні відомості про неї?

— Саме так, — відповів боцман, — бо поки я був на судні, “Британія” туди ні разу не заходила. Якщо я вам і говорив на фермі Падді О’Мура про Кальяо, то лише тому, що довідався про це з вашої ж оповіді.

— Кажіть далі, Айртоне, — мовив Гленарван.

— Отже, я опинився на майже пустельному побережжі, але за двадцять миль од Пертської виправної в’язниці. Блукаючи берегом, я зустрів банду збіглих каторжників. Я приєднався до них. Дозвольте мені, сйр, не розказувати про моє життя протягом двох з половиною років. Скажу лишень: я став проводирем утікачів, прибравши собі ім’я Бена Джойса. У вересні 1864 року я найнявся на ірландську ферму під моїм справжнім ім’ям Айртона. Там я чекав нагоди захопити якесь судно. То була моя заповітна мрія. За два місяці з’явився “Дункан”. Коли ви, сер, завітали на ферму, ви розповіли історію капітана Гранта. Тоді я дізнався про те, чого не знав, — про перебування “Британії” в Кальяо, останні звістки від неї, датовані червнем 1862 року, по двох місяців від часу моєї висадки, історію з документами, загибель судна десь на тридцять сьомій паралелі, нарешті про ті поважні причини, з яких ви збирались шукати Гаррі Гранта на Австралійському суходолі. Я не вагався й хвилини. Я вирішив привласнити “Дункан”, чудову яхту, здатну випередити найкращі швидкохідні судна британського морського флоту. Але яхта мала серйозні пошкодження, і, щоб їх полагодити, я дав “Дунканові” відплисти до Мельбурна, а сам, назвавши, себе перед вами боцманом “Британії”, як воно й було насправді, запропонував супроводити вас до вигаданого місця аварії корабля на східному узбережжі Австралії. В такий спосіб я спромігся провести вашу експедицію через провінцію Вікторія, то випереджаючи мою банду, то йдучи вслід за нею. На Кемден-Бріджі мої хлопці допустилися даремного злочину, бо якби тільки “Дункан” підійшов до східного берега, він не вислизнув би з моїх рук, а з такою яхтою я став би господарем океану. Отже я допровадив вас, не викликаючи жодної підозри, до річки Снові. Коні й бики конали один за одним, отруєні гастролобіумом. Я завів фургон у драгву коло річки Снові. На мої наполягання… але решту ви знаєте, сер, і ви можете бути певні: тільки неуважність пана Паганеля перешкодила мені командувати оце тепер “Дунканом”. Ось моя історія, панове; мої відверті признання не можуть, на жаль, навернути вас на сліди Гаррі Гранта, і ви бачите самі, що угода зі мною для вас анітрохи не вигідна.

Боцман скінчив своє оповідання, схрестив руки на грудях за своєю звичкою і чекав. Гленарван та його друзі мовчали. Вони відчували, що з уст цього незвичайного злочинця почули щиру правду. Він не захопив “Дункана” лише з причин, котрі від нього не залежали. Його спільники прибули до Туфолдської затоки, про це свідчило знайдене Гленарваном на березі, лахміття каторжника. Тут, за наказом свого ватажка, вони чатували на яхту і врешті, втомившись од марного чекання, безперечно, знову заходилися палити й грабувати селища Нового Південного Уельсу.

Майор перший поновив допит, аби уточнити деякі дати, які стосувались “Британії”.

— Отож, — спитав він боцмана, — вас висадили на західне узбережжя Австралії 8 квітня 1862 року?

— Достеменно так, — відповів Айртон.

— Вам відомі були дальші плани Гаррі Гранта?

— Тільки приблизно.

— Однаково скажіть нам, що знаєте, — мовив Гленарван. — Найдрібніша деталь може вказати нам правильний шлях

— Я знаю тільки те, сер, що капітан Грант мав намір відвідати Нову Зеландію. Але за час мого перебування на судні його не було здійснено. Тому цілком можливо, що, покинувши Кально, “Британія” прямувала саме до берегів Нової Зеландії. Це збігається зі вказаною в документі датою загибелі судна: 27 червня 1862 року.

— Цілком очевидно, — сказав Паганель.

— Але ніщо в тих уривках слів, які збереглися в документі, не можна застосувати до Нової Зеландії, — сказав Гленарван.

— На це я нічого не можу відповісти, — мовив боцман.

— Гаразд, Айртоне, — знову звернувся до нього Гленарван. — Ви дотримали свого слова, і я дотримаю свого. Обміркуємо, на який острів Тихого океану вас висадити.

— О, мені то байдуже, сер, — відповів Айртон.

— Вертайтесь до себе в каюту й чекайте нашого рішення, — звелів Гленарван.

Боцман пішов у супроводі двох матросів.

— З цього злочинця могла б вийти людина, — мовив майор.

— Так, — згодився Гленарван, — він має розум і сильну вдачу. Шкода, що його здібності звернені на лихе.

— А Гаррі Грант?

— Боюсь, він навіки загинув! Сердешні діти, хто може сказати їм, де їхній батько?

— Я, — озвався раптом Паганель. — Так, я!

Присутні не могли не помітити, що географ, звичайно такий балакучий, такий нетерплячий, ледве чи зронив кілька слів, коли допитували Айртона. Він слухав не розтуляючи рота. Але слово, що він його оце вимовив, варте було багатьох інших і навіть примусило Гленарвана схопитися з місця.

— Ви, Паганелю! — скрикнув він. — Ви знаєте, де капітан Грант?

— Так, наскільки це можливо знати, — відповів географ.

— І відкіля ви про це довідалися?

— Та з того ж таки документа.

— А… — в майоровім голосі вчувалось цілковите недовір’я.

— Ви спочатку послухайте, Мак-Наббсе, — мовив Паганель, — а потім знизуйте плечима. Досі я не говорив тому, що ви мені однаково не повірили б. Та це було б і ні до чого. Коли я зважився на це сьогодні, то лише тому, що Айртонові слова ствердили мої припущення.

— Отже, Нова Зеландія? — спитав Гленарван.

— Ось послухайте й міркуйте самі, — мовив Паганель. Не без підстав, чи скорше не без підстави трапилось так, що я допустився помилки, яка нас усіх врятувала. Коли я писав того листа, що мені проказував Гленарван, слово “Зеландія” безнастанно точило мені мозок. І ось чому. Ви пригадуєте, ми сиділи якось у фургоні й Мак-Наббс розповідав леді Гелені історію з каторжниками. Він передав їй номер “Австралійської і Новозеландської газети” з статтею про катастрофу біля Кемден-Бріджа. Так-от, саме тоді, коли я писав, газета лежала долі, зібгана так, що виднілися лише два склади в заголовку, а саме — “ландія”. Вони наче спалахом освітили мені мозок! Цей уривок слова з англійського документа ми, очевидно, тлумачили досі неправильно, він має означати закінчення слова “Зеландія”.

— Он як! — скрикнув Гленарван.

— Еге ж, — з глибоким переконанням у голосі ствердив Паганель. — Це тлумачення не спало мені раніше на думку, і знаєте чому? Бо ж я, цілком природно, вивчав французький документ, повніший за інші, а в ньому саме й бракує цього важливого слова.

— Ого! — посміхнувся майор. — То вже надто багато вигадки, Паганелю, ви щось дуже легко забуваєте ваші попередні висновки.

— Що ж, майоре, я готовий відповісти на всі ваші запитання.

— Тоді, — мовив Мак-Наббс, — скажіть мені, що означає слово Austral?

— Те що й раніше: південні країни.

— Гаразд. А уривок indi, який спершу ви тлумачили як корінь слова indiens — “індіанці”, а потім — слова indigenes — “тубільці”?

— Ну, а втретє і востаннє, — мовив Паганель, — він буде початком слова indigence — “злигодні”.

— A contin? — вигукнув Мак-Наббс— Так само означає “континент”?

— Ні! Бо Нова Зеландія тільки острів.

— Як же тоді? — спитав Гленарван.

— Любий лорде, — відповів Паганель. — Я вам зараз прочитаю документ в моєму третьому варіанті, і ви самі зможете судити. Але прошу вас: по-перше, постарайтеся забути наші колишні тлумачення й відкиньте всі упередження; по-друге, вам здасться напевно, що деякі місця витлумачені довільно, можливо, я таки кепсько їх перекладаю, але це слова, що не мають жодного значення, як-то “агонія”, котре мені не до смаку, але я не можу пояснити його інакше. До того ж, моє тлумачення засноване на французькому тексті, а не слід забувати — його писав англієць, який може й не знатися на всіх тонкощах французької мови. Після цього попередження я починаю.

І Паганель, повільно й чітко вимовляючи кожний склад, прочитав таке:

“27 червня 1862 року трищогловик “Британія” з Глазго потонув після тривалої агонії в південних морях біля берегів Нової Зеландії (по-англійському— Zealand). Два матроси й каштан Грант спромоглися дістатись до берега. Тут, у безнастанних і жорстоких злигоднях вони кинули цей документ на… довготи і 37° 11? широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть”.

Паганель зупинився. Це тлумачення було припустиме. Але саме тому, що воно здавалось так само ймовірним, як і попередні, воно могло бути також помилковим. Гленарван та майор і не думали його заперечувати. А що жодних слідів “Британії” не зустрілося ні на берегах Патагонії, ні на берегах Австралії, там, де пролягає тридцять сьома паралель, то питання розв’язувалося на користь Нової Зеландії.

Це останнє зауваження вченого справило велике враження на його друзів.

— А тепер, Паганелю, — спитав Гленарван, — скажіть мені, чому близько двох місяців ви мовчали про своє відкриття?

— Бо я не хотів іще раз подавати вам марні надії. До того ж, однаково ми прямували до Окленда, що лежить на вказаній в документі широті.

— Але відтоді, як ми збочили із цього шляху, чому ви нам нічого не казали?

— Тому що, хоч яке правильне було б моє тлумачення, воно в жодний спосіб не допомогло б нам урятувати капітана Гранта.

— Чому це, Паганелю?

— Бо ж ми виходимо з припущення про загибель судна біля берегів Нової Зеландії; а що про каштана Гранта вже два роки нічого не чути, то доводиться визнати: він став жертвою або катастрофи, або новозеландців-людожерів.

— То ви гадаєте?.. — спитав Гленарван,

— Я гадаю, щог може, будь-коли й знайдуться сліди аварії, але потерпілі з “Британії” загинули без вороття!

— Будемо ж мовчати про це, друзі, — сказав Гленарван, — і дайте мені вибрати слушну хвилину, аби передати цю сумну звістку дітям капітана Гранта!

Розділ XX КРИК СЕРЕД НОЧІ

Команда яхти невдовзі довідалась, що Айртонові зізнання анітрохи не висвітлили таємничої долі капітана Гранта. На судні запанував глибокий сум, бо на боцмана покладали великі надії, а він, як виявилось, нічого не знав про долю “Британії”.

Яхта прямувала за визначеним курсом. Тепер залишалось обрати острів, де висадити Айртона.

Паганель і Джон Манглс розглянули суднові карти. Саме на тридцять сьомій паралелі був позначений самітній острівець, відомий під ім’ям Марії-Терези. Цей скелястий клаптик землі, загублений у просторах Тихого океану, лежав за три тисячі п’ятсот миль од американського узбережжя і тисячу п’ятсот миль — од Нової Зеландії. На півночі найближча до нього земля — архіпелаг Помоту, який перебував під французьким протекторатом. На півдні — ніяких земель аж до льодовищ Південного полюса. Жодне судно не приставало до цього відлюдного острівця. Сюди не долинало й найменшого відгомону того, що діється в світі. Самі лише буревісники відпочивали тут під час довгого перельоту, і на багатьох картах цей самітній бескид, омиваний хвилями Тихого океану, навіть не позначений.

Якщо можлива на земній кулі цілковита самотність, то вона існувала саме на цьому острівці, кинутому серед океану осторонь людських шляхів. Айртона повідомили, який острів обрано. Він погодився там жити на відлюдді, і “Дункан” узяв курс на Марію-Терезу. Яхта йшла прямісінько шляхом, що пролягав од цього острова до бухти Талькауано.

Через два дні, близько другої години, вахтовий повідомив: на обрії показалася земля. То був острів Марія-Тереза — низинний, довгастий, він ледь виступав над водою, схожий на велетенського кита. Яхта, котра розтинала хвилі з швидкістю шістнадцяти вузлів, була вже від нього за тридцять миль.

Мало-помалу обриси острівця чіткішали на видноколі. Сонце, схиляючись до заходу, кидало яскраве світло на його примхливий рельєф. То тут, то там вирізнялися невисокі вершини, паленіючи в скісних осяйних променях.

Близько п’ятої години Джонові Манглсу видалось, немов над островом в’ється легкий димок.

— Це що, вулкан? — спитав він Паганеля, який роздивлявся нову землю крізь далекоглядну трубу.

— He знаю, як вам і відповісти, — одказав географ, — Марія-Тереза — малознаний острівець. Однак цілком можливо, що своїм виникненням він завдячує підводним зрушенням ґрунту, тобто має вулканічне походження.

— А коли на світ його породило виверження, — мовив Гленарван, — чи не може воно й знищити острівець?

— Малоймовірно, — відповів Паганель. — Він існує вже понад кілька століть, а це вже серйозна гарантія. Коли з Середземного моря виринув острів Джулія, він недовго залишався над водою й щез без сліду за кілька місяців після свого виникнення.

— Гаразд, — сказав Гленарван. — Як ви гадаєте, Джоне, ми дістанемось до острівця, поки зайде ніч?

— Ні, сер. Я не можу ризикувати “Дунканом” і приставати вноч до невідомого берега. Я йтиму короткими галсами, під малою парою, а завтра, коли розвидниться, ми пошлемо до берега шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марія-Тереза, хоч був усього за п’ять миль од яхти, ледь вирізнявся у пітьмі, неначе подовжиста тінь. “Дункан” так само поволі наближався до нього.

О дев’ятій годині на острові спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.

— Ось що промовляє на користь вулканові, — сказав Паганель, уважно розглядаючи світло.

— Однак, — мовив Джон Манглс, — на такому віддаленні ми мали б чути гуркіт, який звичайно супроводить виверження, але з вітром, хоч він і дме зі сходу, до нас не долинає жодного шуму.

— Ваша правда, — погодився Паганель, — вулкан світиться, але мовчить. Більше того, це світло блимає, як вогник маяка.

— Маєте рацію, — сказав Джон Манглс, — а втім, на цих берегах немає маяків. О! — раптом скрикнув він. — Онде другий вогник! Цього разу зовсім над водою. Дивіться! Він рухається! Він міняє місце!

Джон не помилявся. На острові засвітився новий вогник, він то згасав, то знову займався.

— Виходить, острів заселений? — спитав Гленарван.

— Дикунами, очевидно, — відповів Паганель.

— Але тоді ми не можемо залишити там боцмана.

— Ні. — одказав майор, — то був би кепський дарунок, навіть для дикунів.

— Ми пошукаємо інший відлюдний острівець, — сказав Гленарван, мимоволі посміхаючись на майорове зауваження.

— Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.

— В кожному разі, треба стерегтися, — додав Паганель. — У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.

— Тримайся на чверть милі від берега, — гукнув Джон Манглс до стерничого. — Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.

В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід “Дункана” у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?

Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.

— Люба Мері, — сказав він і взяв її за руку, — не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: “Найголовніше — не занепадати духом”, — казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.

— Любий Роберте! — озвалась дівчина.

— Я маю тобі щось сказати, — вів далі Роберт, — ти не будеш сердитись на мене, Мері?

— За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?

— І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?

— Кажи, в чім річ? — занепокоєно спитала Мері.

— Сестро моя! Я хочу стати моряком…

— Ти покинеш мене? — скрикнула Мері, стиснувши братову руку.

— Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

— І такий великодушний, такий високий думками й серцем, — додала Мері. — Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.

— Я цього певен! — відповів Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.

— Мері, Мері! — вигукнув він. — Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.

Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.

— То капітан Джон ще не втрачає надії? — спитала вона.

— Ні, — відповів Роберт. — Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?

— Я згодна, — прошепотіла Мері. — Але нам доведеться розлучитися!

— Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти — жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік — батько часто казав мені це, — чоловік мусить сам кувати свою долю!

— А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!

— Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! — вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.

— Братику мій, хлопчику мій, — казала Мері, — коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!

— О Мері! — вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.

— А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? — знову заговорила Мері.

— О, це зробити неважко! — по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт. — Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!

— Ні, навпаки, жити заради них! — вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло. — Це їм більше припаде до серця, й мені також!

Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтрм.

Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.

— До мене! Пробі! — кричав той голос.

— Мері! — гукнув Роберт. — Ти чула, Мері, ти чула?

Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.

— Роберте, — мовила бліда з хвилювання Мері, — мені здалося… Так, мені здалося, як і тобі… Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..

Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:

— Батько! Наш батько!

Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.

— Допоможіть! — закричав Роберт. — Сестра! Батько! Допоможіть!

Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.

— Сестра вмирає, а наш батько — там! — кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.

Ніхто нічого не розумів.

— Так, мій батько там! — повторював хлопець. — Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!

О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:

— Мій батько! Мій батько там!

Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.

— Мілорде, леді Гелено, — повторювала вона, стискаючи руки, — кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє “прощай”!

Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.

А Роберт безнастанно повторював:

— Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!

Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті — діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?

Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:

— Ти чув голос батька, мій хлопчику?

— Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене!”

— Ти впізнав його голос?

— Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!

Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.

— Гавкінсе, — спитав Гленарван, — ви стояли за стерном, доли міс Мері знепритомніла?

— Так, сер, — відповів Гавкінс.

— І ви нічого не помітили, нічого не чули?

— Нічого, сер.

— От бачиш, Роберте.

— Якби це був батько Гавкінса, — з невгамовним запалом вигукнув хлопчик, — він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!

Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і хлопець поринув у важке забуття.

— Бідолашні сироти! — промовив Джон Манглс. — Які тяжкі випробування посилає їм доля!

— Ваша правда, — озвався Гленарван, — надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.

— Водночас в обох? — пробурмотів Паганель. — Дуже дивно! Наука цього не визнає.

Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися. Навкруги панувала глибока тиша. Паганель гукнув дужим голосом. Ніхто йому не відповів.

— Дивно, дуже дивно, — без кінця проказував географ, повертаючись до себе в каюту. — Спорідненість думок і спільність горя — цього ще не досить, аби пояснити подібне явище!

Назавтра, 8 березня, о п’ятій годині, ледь розвиднілося, усі пасажири зібралися на палубі “Дункана”, серед них — Роберт і Мері, бо їх неможливо було затримати в каюті. Кожному хотілося роздивитися землю, мигцем побачену вчора.

Підзорні труби звернулися на острів. Яхта йшла вздовж берега на відстані однієї милі, й око могло запримітити щонайменші деталі. Раптом почувся Робертовий крик. Хлопець запевняв, ніби бачить на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає гасло прапором.

— Англійський прапор! — скрикнув Джон Манглс, глянувши крізь свою трубу.

— Справді так, — ствердив і Паганель, жваво обертаючись до Роберта.

— Сер, — Роберт аж тремтів од збудження, — сер, коли ви не хочете, щоб я добрався до острова плавом, звеліть спустити човна. Навколішках благаю вас, дозвольте мені першому ступити на землю!

Ніхто не наважувався вимовити ані слова. Як? На цьому острівці, що його перетинає тридцять сьома паралель, живе троє людей, жертви морської катастрофи, троє англійців! Кожний, згадуючи події минулої ночі, думав про той голос, що його чули Мері й Роберт. Діти помилилися, мабуть, тільки в одному: до них міг долинути чийсь крик, та чи ж був то голос їхнього батька? На жаль, ні, тисячу разів ні! І всі, уявляючи собі страшне розчарування, яке чекало на цих бідолах, страхалися нового випробування — воно було б вже понад їхні сили. Але як їх зупинити? Гленарван не міг на це наважитися.

— У човен! — наказав він.

За хвилину човна спустили на воду. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель миттю опинилися в ньому, човен відчалив і полинув на хвилях, гнаний шістьма матросами, що завзято веслували.

За десять туазів до берега в Мері вихопився нестямний зойк:

— Батько!

На березі стояв поруч з двома іншими людьми високий міцний чоловік. Його лице, лагідне й мужнє, скидалося на обличчя Мері й Роберта водночас. Безперечно, це була та сама людина, що її так часто змальовували діти, їхні серця не зайшли в облуду. То й справді був їхній батько — то був капітан Грант!

Капітан почув крик Мері, простяг уперед руки і впав на пісок, наче вражений громом.

Розділ XXI ОСТРІВ ТАБОР

З радощів не вмирають: батько й діти опритомніли, перше ніж човен приставив їх на яхту. Як передати цю сцену? Для неї бракувало б слів. Уся команда плакала, дивлячись на ці три істоти, що застигли в німих обіймах. Гаррі Грант, зійшовши на палубу яхти, котра була для нього часткою рідної шотландської землі, й подякувавши богові за своє визволення, тремтливим з хвилювання голосом звернувся до леді Гелени, до Гленарвана, їхніх товаришів і всієї команди з словами глибокої подяки. Доки човен ішов від берега до яхти, діти коротко розповіли батькові всю історію його розшуків на “Дункані”.

Як же заборгував він перед Геленою Гленарван, цією шляхетною жінкою, та її супутниками! Адже від лорда Гленарвана до останнього матроса, всі вони боролися й страждали заради нього! Почуття, які вщерть виповнили його серце, Гаррі Грант висловлював так просто й благородно, його мужнє обличчя світилося таким чистим і щирим зворушенням, що вся команда відчула себе цілком нагородженою за всі злигодні, яких довелось їй зазнати. Навіть незворушному майорові мимоволі набігли на очі сльозинки. Щодо Паганеля, то він плакав, як дитина, не криючись зі своїми слізьми.

Гаррі Грант не відривав очей від своєї доньки. Вона видавалась йому гарною, чарівною, він раз у раз казав їй це вголос, закликаючи леді Гелену посвідчити, що батьківські почуття не вводять його в оману. Потім, повертаючись до сина, захоплено вигукував:

— Як він виріс! Як змужнів! — і без кінця цілував своїх коханих дітей, виливаючи всю ніжність і любов, що ховав їх протягом двох років у своєму серці.

Роберт відрекомендував по черзі всіх своїх друзів і спромігся знайти для кожного нові слова, але ці рекомендації вбігалися в тому, що до сиріт ставились чудово геть усі. Як надійшла черга Джона Манглса, капітан почервонів, наче дитина, і голос йому тремтів, коли він розмовляв із батьком Мері.

Леді Гелена розказала Гаррі Гранту про їхню подорож. Капітан мав право пишатися й сином, і дочкою. Він дізнався про подвиги юного героя і в який спосіб цей хлопчик вже сплатив Гленарванові частину батьківського боргу. Після Гелени розповідав Джон Манглс. Він говорив про Мері так натхненно, що капітан Грант, котрого Гелена вже встигла про дещо повідомити, з’єднав руку своєї доньки з рукою відважного молодого капітана й мовив до Гленарвана та його дружини:

— Сер, і ви, пані, благословімо наших дітей!

Коли вже все багато разів було розказано й переказано, Гленарван розповів капітанові Гранту про Айртона. Грант ствердив, що справді висадив боцмана на австралійський берег.

— Це чоловік сміливий і мужній, — додав він, — але властиві йому нахили поривали його повсякчас до зла. Нехай же тривалі роздуми й каяття навернуть його на правильний шлях!

Але Гаррі Грант хотів, щоб перше, ніж одвезуть Айртона на острів Марії-Терези, нові друзі побували в нього там, на його стрімчаку. Він запросив їх відвідати його дерев’яний домок і посидіти за столом океанійського Робінзона. Всі з радістю прийняли це запрошення. Робертові й Мері страшенно хотілося побачити ті відлюдні місця, де капітан довгий час тужив за своїми дітьми.

Спорядили човна, і батько з обома дітьми, Гленарван з дружиною, майор, Джон Манглс та Паганель невдовзі зійшли на берег Марії-Терези.

Щоб оглянути володіння Гаррі Гранта, вистачило кількох годин. Власне кажучи, цей острівець був не що інше, як вершина підводної гори, невелике плато, вкрите базальтовими скелями впереміш з вулканічними уламками. За давніх геологічних епох під впливом підземного вогню ця гора поволі виринала з глибин Тихого океану, але відтоді минуло кілька століть, жерло згасло, й на безмежній водній рівнині виник мирний острівець. З часом утворився родючий ґрунт; на новій землі поширилась рослинність; китоловні судна випадково залишили тут кілька свійських тварин — кіз та свиней, що розплодились на острові й згодом здичавіли. Коли ж на Марію-Терезу потрапили моряки з “Британії”, сили природи стала спрямовувати рука людини. За два з половиною роки Гаррі Грант вкупі з матросами цілком відмінили свій острів. Декілька акрів старанно обробленої землі давали високі врожаї.

Гості завітали до невеликого будиночка, схованого в затінку зелених камедних дерев; перед його вікнами розкинулось безмежне море, що мінилося й блищало в сонячних променях. Гаррі Грант наказав поставити стіл під розкішними крислатими деревами, і всі посідали навкруг. Стегно цапеняти, хліб із нарду, кілька кухлів молока, дві-три стеблини дикого цикорію й чиста свіжа вода — ось із чого складався цей невибагливий обід.

Паганель був у захваті. Знову навернулись на пам’ять його давні мрії стати Робінзоном.

— Немає чого й вболівати над долею цього шахрая Айртона! Острівець — справжній рай! — вигукнув він захоплено.

— Так, — відповів Гаррі Грант, — рай для трьох бідолах, які знайшли собі тут притулок після загину корабля. Але мені шкода, що Марія-Тереза не великий родючий острів, де замість струмка текла б широка річка і замість бухточки, приступної океанським хвилям був би затишний порт.

— Чому ви за цим шкодуєте, капітане? — спитав Гленарван.

— Бо тоді я заснував би тут, серед Тихого океану, колонію, й подарував її Шотландії.

— Он як, капітане Гранте! — сказав Гленарван. — То ви, я бачу, не відмовились од того задуму, завдяки якому набули собі широкої слави на нашій батьківщині?

— Ні, сер, не відмовився, і я навіть певен: доля врятувала мене вашими руками лише для того, аби я здійснив свій задум. Треба, щоб наші безталанні брати з старої Каледонії, всі, хто там поневіряється й злиднує, знайшли собі порятунок од свого лиха на новій землі! Наша люба вітчизна повинна мати в цих морях колонію, котра належала б їй, тільки їй одній, де вона осягла б хоч трохи тої незалежності й того добробуту, що їх так бракує їй у Європі!

— Хороші слова, капітане, — озвалась Гелена, — це прекрасний план, гідний великого серця! Але ж цей острівець?..

— Цей скелястий острівець, пані, здатний прогодувати лишень кількох колоністів, а нам потрібні просторі землі, багаті й родючі.

— Гаразд, капітане, — вигукнув Гленарван, — майбутнє належить нам! Ці землі шукатимемо разом.

Гаррі Грант і Гленарван міцно потиснули один одному руки, немов скріплюючи свою обіцянку.

Всім заманулось саме на цьому острівці, в цьому затишному домку, послухати історію потерпілих з “Британії” за довгих два роки відлюддя. Гарі Грант залюбки вдовольнив бажання своїх нових друзів.

— Моя історія, — почав він, — це історія всіх робінзонів, закинутих на незаселений острів, змушених покладатися віднині на самих себе й боронити своє життя від грізних сил природи.

В ніч проти 27 червня 1862 року “Британія”, втративши керування під час шестиденної бурі, розбилась на скелях Марії-Терези. Море лютувало, врятуватися було неможливо, і вся моя нещасна команда загинула. Тільки два матроси — Боб Лірс і Джо Белл — та я спромоглись, після багатьох марних спроб, дістатися врешті до берега.

Земля, що дала нам притулок, як виявилось, усього-но пустельний острівець дві милі завширшки й п’ять завдовжки, де росло близько тридцяти дерев та було кілька невеликих лук і єдине джерело з чистою свіжою водою, яке на щастя ніколи не висихало. Опинившись сам з двома своїми матросами в цьому відлюдному куточку земної кулі, я не занепав духом, а приготувався до впертої боротьби. Боб і Джо, мої вірні товариші в нещасті, енергійно мені допомагали.

Як і Робінзон Даніела Дефо — наш ідеальний взірець, — ми почали з того, що позбирали уламки розбитого судна, інструменти, знайшли трохи пороху й зброї, мішок коштовного для нас збіжжя. В перші дні нам було дуже важко, але згодом полювання й риболовля забезпечили нас харчем, бо на острові було без ліку диких кіз, а береги рясніли морськими тваринами. Дедалі наше життя увійшло помалу в певну колію.

За допомогою приладів, врятованих із затонулого судна, я визначив місце острівця й побачив, що він лежить поза морськими шляхами й жодний корабель не зможе нас забрати, хіба трапиться якийсь чудесний випадок. Я мужньо зустрів це випробування долі, а з думки мені не спливали дорогі мої діти, котрих я вже не сподівався будь-коли знову побачити.

Працювали ми завзято. Незабаром ділянку в кілька акрів землі було засіяно зерном з “Британії”. В наш щоденний вжиток увійшли картопля, цикорій, щавель, а потім ще й інші овочі. Ми піймали кількох кізок і досить легко їх приручили, отже, невдовзі мали молоко й масло. З нарду, що росло у висхлих річищах, ми готували досить споживний хліб. Таким чином, наше матеріальне існування вже нас не турбувало.

З уламків “Британії” ми збудували дерев’яний дім, вкритий ретельно просмоленими вітрилами, він навіть в пору дощів давав нам надійний захисток. Тут ми обмірковували свої плани, ділилися заповітними мріями, серед яких найкраща нині здійснилась!

Спочатку я хотів пуститися в море на човні, змайстрованому з викинутих на берег решток “Британії”, але до найближчої землі, тобто архіпелагу Помоту, було тисяча п’ятсот миль. Такого довгого перегону жоден човен не витримає. Я мусив відмовитись од цього плану й відтоді чекав тільки чуда, що єдине могло нас порятувати.

Скільки разів, мої любі діти, піднявшись на прибережні скелі, ми виглядали кораблі в відкритому морі! Але за весь час нашого заслання лише двічі або тричі на обрії забовваніли вітрила й зараз же зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже втратили всі надії, але не вдавалися в розпач.

Та ось учора з вершечка найвищої скелі острова я раптом запримітив на заході легесенький димок. Він дедалі більшав. Згодом я вже міг розгледіти судно. Здавалось, воно прямує до нас. Та чи ж зупиниться воно біля острівця, де навіть не можна пристати?

О, це був тривожний день! Як тільки серце не розбилося мені в грудях! Мої товариші запалили багаття на одній із вершин Марії-Терези. Настала ніч, але яхта не подала жодного знаку, що нас запримітила. А порятунок був, однак, поруч. Невже нам знову доведеться побачити, як судно зникає вдалині?

Я більше не вагався. Темрява густішала. Судно могло вночі проминути острівець. Я кинувся в море й поплив до яхти. Надія додавала мені наснаги. Я розтинав хвилі з надлюдською силою, і вже до яхти залишалось щось із тридцять брасів, коли судно раптом повернуло від берега. Тоді я став кричати в розпачі, і ці крики почули самі лиш мої діти; отже, то не була слухова омана.

Я повернувся на берег, виснажений, знесилений від хвилювання й втоми. Мої матроси підібрали мене напівмертвого. Ми не знали ночі, жахливішої за цю останню нашу ніч на острові. Ми вже вважали, що нас покинуто тут навіки, коли на світанку я побачив яхту, яка маневрувала під малими парами. Ви спустили на воду човна… нас урятовано… Діти мої, мої любі діти були тут, вони простягали до мене руки!

Гаррі Грант закінчив оповідання, й діти знову палко обіймали його. І тільки тепер капітан дізнався, що своїм визволенням завдячує тому документові, який на восьмий день по аварії судна він поклав у пляшку й звірив примхам океанських хвиль.

Але чого замислився Паганель під час розповіді капітана Гранта? Шановний географ тисячу раз перевертав у думках слова документа. Він пригадував усі три тлумачення, що виявились усі помилкові. Як же цей острів Марія-Тереза було позначено на попсованих морською водою клаптиках паперу? Паганель уже не міг стримуватися. Він схопив Гаррі Гранта за руку.

— Капітане, — вигукнув він, — скажіть же мені кінець кінцем, що ви писали в тому загадковому документі?

Питання вченого викликало загальний інтерес, адже йшлося про розв’язання загадки, над якою вони марно морочилися протягом дев’яти місяців!

— Чи ви пам’ятаєте достоту кожне слово документа? — спитав Паганель.

— Звичайно, — відповів Гаррі Грант, — бо не минало жодного дня, щоб я не пригадував цих слів, на які ми покладали всі наші надії.

— Що ж то були за слова? — поспішно спитав Гленарван. — Кажіть-бо швидше, наше самолюбство дошкульно вражено!

— Я готовий вдовольнити ваше прохання, — відповів Гаррі Грант, — адже ви знаєте, що я, аби збільшити імовірність порятунку, поклав у пляшку три документи, писані трьома різними мовами. Який саме вас цікавить?

— Хіба ж вони не цілком однакові? — вигукнув Паганель.

— Однакові, за винятком одного тільки слова.

— Ну, то прочитайте нам французький документ, — попрохав Гленарван. — Він зберігся найкраще й тому правив за основу наших тлумачень.

Ось він, — мовив Гаррі Грант, — слово в слово:

“27 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з Глазго загинуло за тисячу п’ятсот миль від Патагонії, в Південній півкулі. Діставшись до берега, двоє матросів і капітан Грант опинились на острові Табор…”

— Що?! — скрикнув Паганель.

“Там, — цитував далі Гаррі Грант, — зазнаючи безнастанно жахливих злигоднів, вони кинули цей документ під 153° довготи й 37°11? широти. Подайте їм допомогу, бо вони загинуть”.

Паганель зненацька схопився на ноги; не в силі стримуватися далі, він вигукнув:

— Як це так острів Табор? Адже це острів Марії-Терези!

— Безперечно, пане Паганелю, — відповів Гаррі Грант, — Марія-Тереза — на англійських і німецьких картах, але на французьких — острів Табор.

По цих словах чийсь важкий кулак опустився на плече Паганеля, що аж зігнувся від цього стусана. Істина вимагає сказати, що його завдав майор, уперше зрадивши звичаї пристойності.

— Географ! — голосом, повним глибокої зневаги, кинув Мак-Наббс.

Але Паганель навіть не усвідомив цього дотику майорової руки. Що важив цей удар поруч з ударом, котрого зазнало його самолюбство вченого!

Отож, як дізнався тепер капітан Грант, географ помалу наближався до істини. Він розтлумачив документ, що його майже неможливо було розшифрувати. Патагонія, Австралія, Нова Зеландія по черзі здавались йому безперечним місцем, яке вони розшукували. Слово contin, що його спочатку він вважав за continent (континент), потроху набувало свого справжнього значення — continuellement (безнастанно); indi послідовно розтлумачувалось як indiens (індіанці), indigenes (тубільці) і, нарешті — indigence (злигодні), що й було правильно. Тільки уривок слова abor обманув проникливість географа! Паганель вперто вважав його за основу дієслова aborder (приставати), тоді як він означав власне ім’я, французьку назву острова Табор, котрий став за притулок потерпілим аварію морякам з “Британії”! А втім, цієї помилки важко було уникнути, бо на корабельних картах “Дункана” цей острівець мав назву Марія-Тереза.

— То однаково! — вигукнув Паганель, рвучи на собі волосся. — Я не мав права забувати про цю подвійну назву! Це непростима похибка! Для секретаря Географічного товариства така помилка неприпустима! Я навіки себе знеславив.

— Та не побивайтеся так, пане Паганелю! — намагалась розрадити його Гелена!

— Ні, ні! Я просто осел!

— І навіть не вчений осел! — докинув майор, немов щоб і собі його розрадити.

По обіді Гаррі Грант зробив повний лад у своїй господі. Він нічого не взяв із собою, бажаючи, щоб злочинець успадкував майно чесної людини.

Усі повернулися на яхту. Гленарван хотів вирушати цього самого дня й звелів відвезти боцмана на острів. Айртона привели на ют, і він опинився перед Гаррі Грантом.

— Це я, Айртоне, — мовив він.

— Ви, капітане, — відповів Айртон, анітрохи не здивувавшись. — Ну що ж, я радий бачити вас у доброму здоров’ї.

— Либонь, Айртоне, я зробив помилку, зсадивши вас на заселену землю.

— Либонь, капітане.

— Ви залишитесь замість мене на цьому пустельному рстрові. Сподіваюсь, що на самоті ви відчуєте каяття.

— Все може бути, — спокійно відповів Айртон.

Гленарван звернувся до боцмана:

— Отже, ви стоїте на тому, Айртоне, щоб вас покинули на відлюдді?

— Так, сер.

— Острів Табор вам підходить?

— Цілком.

— Послухайте ж тепер, Айртоне, моїх останніх слів. Тут ви будете далеко від усякої землі, позбавлені жодної змоги спілкуватися з іншими людьми. Чудеса трапляються зрідка — навряд чи вам пощастить утекти з цього острова. Ви житимете тут самотньо, але вас не покинуть і не забудуть, як то трапилось каштанові Гранту. Хоч ви й не заслуговуєте на те, щоб люди пам’ятали про вас, але вони все ж таки вас пам’ятатимуть. Я знаю, де вас знайти, Айртоне, і ніколи цього не забуду.

— Дуже вдячний вам, сер, — просто відповів Айртон.

Такі були останні слова, що ними обмінялися Ґленарван і боцман.

Човен уже стояв напоготові. Айртон зійшов у нього.

Джон Манглс заздалегідь звелів одвезти на острів кілька ящиків з консервами, різний інструмент, зброю, запас пороху й куль. Тож боцман дістав можливість почати трудове життя й переродитися через працю. Йому нічого не бракувало, навіть книжок.

Настав час розставання. Команда й пасажири скупчились на палубі. У багатьох стиснулося серце. Мері Грант і леді Гелена не могли приховати хвилювання.

— Невже це конче потрібно? — звернулась Гелена до свого чоловіка. — Невже неодмінно треба покинути тут цього нещасного?

— Так, Гелено, потрібно, — відповів Гленарван. — Це спокута!

В цю хвилину човен, за командою Джона Манглса, відчалив. Айртон, стоячи в човні, як завжди незворушний, скинув шапку й повагом уклонився.

Гленарван, а за ним й уся команда поздіймали шапки, немов перед людиною, що йде на смерть, і човен відплив йри глибокім мовчанні.

Айртон, прибувши до берега, вистрибнув на пісок, і човен повернувся до яхти. Була четверта година дня, і з юта пасажири могли бачити боцмана, що стояв на скелі, схрестивши на грудях руки, схожий на статую, і дивився йа яхту.

— Відпливаємо, сер? — спитав Джон Манглс.

— Відпливаємо, Джоне! — відповів Гленарван, більш схвильований, ніж він хотів би це показати.

— Вперед! — крикнув Джон до механіка.

Пара засвистіла в трубах, гвинт сколотив воду, і о восьмій годині скелі острова Табор зникли в нічному присмерку.

Розділ ХХІІ ОСТАННЯ НЕУВАЖНІСТЬ ЖАКА ПАГАНЕЛЯ

По одинадцятьох днях після відплиття з острова Табор, 18 березня, вдалині забовваніло американське узбережжя, а ще через день яхта кинула якір у бухті Талькауано.

“Дункан” знову прибув сюди після п’ятимісячної подорожі, під час якої неухильно додержуючись тридцять сьомої паралелі, він обійшов півсвіту. Учасники цієї пам’ятної експедиції, приклад якої навряд чи знайшовся б в історії мореплавства, щойно перетнули Чілі, нампу, Аргентину, Австралію, Атлантичний, Індійський та Тихий океани, відвідали острови Трістан-да-Кунья, Амстердамський архіпелаг, Нову Зеландію та острів Табор. Зусилля не були марні — вони повертались на батьківщину, маючи на борту моряків із затонулої “Британії”.

Ніхто поміж тих хоробрих шотландців, які відгукнулися на Гленарванів поклик, не зрадив узятого на себе зобов’язання, всі вони поверталися живі до своєї старої Шотландії. Ця експедиція нагадувала битву, яку в стародавній історії називали “битва без сліз”.

“Дункан”, зробивши потрібні запаси, поплив уздовж берегів Патагонії, обігнув мис Горн і попрямував просторами Атлантичного океану.

Жодна подорож у світі не минала безтурботніше, ніж ця. Яхта, здавалось, везла замість вантажу саме щастя. На борту не було вже ніяких таємниць, навіть щодо почуттів Джона Манглса й Мері Грант.

А втім, одна таки була. Нез’ясована загадка бентежила Мак-Наббса: чому Паганель повсякчас щільно застібався на всі ґудзики й обмотував шию кашне аж по самісінькі вуха? Майорові дуже кортіло дізнатися про причини такого дивацтва. Та слід сказати, що попри всі натяки й запитання, всі намагання Мак-Наббса, географ не розстебнув жодного ґудзика. Навіть тоді, коли “Дункан” перетинав екватор і смола, якою зашпакльовано палубу, топилась під п’ятдеся-тиградусною спекою.

— Він такий неуважний, що гадає, мабуть, ніби ми в Петербурзі, — сказав майор, позираючи на географа, загорнутого в широченний плащ, наче стояла така холоднеча, коли ртуть замерзає в термометрі.

Нарешті, 9 травня, через п’ятдесят три дні по тому, як вони покинули Талькауано, Джон Манглс побачив вогні маяка на мисі Клір. Яхта увійшла в канал Святого Джордджа, перетнула Ірландське море й 10 травня вже пливла Клайдською затокою. Близько одинадцятої години кинули якір у Думбартоні, а вже о другій годині ночі пасажири “Дункана” увіходили до Малькольм-Касла, і гучне “слава” верховинців вітало їхнє повернення.

Мабуть, так уже судилося, що каштан Грант та двоє його товаришів урятуються, що Джон Манглс одружиться з Мері Грант, а Роберт стане моряком, як Гаррі Грант та Джон Манглс, і разом з ними, за підтримкою Гленарвана, здійснюватиме великі задуми свого батька. Та чи ж назнаменовано Паганелеві померти нежонатим? Видимо, ні.

Учений-географ після своїх героїчних подвигів набув славнозвісності. Його неуважність викликала захват у світських колах Шотландії. Паганеля навперебивки запрошували, і він навіть не встигав відповідати на всі ці люб’язні зазовини.

Саме тоді одна мила тридцятирічна дівчина, ніхто інша як кузинка майора Мак-Наббса, особа дещо неврівноважена, але добра й досі ще вродлива, закохалася в дивака-географа й запропонувала йому свою руку. В руці місс Арабелли був мільйон, але розмов про це уникали.

Паганель не був байдужий до ніжних почуттів міс Арабелли, однак він не наважувався їй освідчитися.

За посередника між цими двома серцями, створеними одне для одного, став майор. Він якось сказав ученому: одруження — то остання неуважність, що її він може собі дозволити.

Паганель страшенно бентежився і — дивна річ! — чомусь ніяк не міг спромогтися на останнє рішуче слово.

— Невже міс Арабелла вам не подобається? — спитав його Мак-Наббс.

— О, майоре, вона чарівна! — вигукнув Паганель. — Навіть надто чарівна! Правду кажучи, вона подобалась би мені ще більше, якби цих чар міс Арабелла мала менше. Я волів би бачити в ній хоч єдину ваду.

— Не турбуйтесь, — мовив майор. — Є в неї вади, і не одна. Навіть найдосконаліша жінка їх має. Ну що ж, Паганелю, надумалися?

— Я не смію, — відповів Паганель.

— Але скажіть, мій вчений друже, чому ви вагаєтесь?

— Я не гідний міс Арабелли, — щоразу відповідав географ.

На тому він і стояв.

Та одного разу непогамовний майор загнав його в тісний кут, і географ нарешті звірив йому свою таємницю, що дуже придалась би поліції, якби їй знадобились будь-коли особисті прикмети вченого.

— Он воно що! — вигукнув майор.

— Це справді так, на жаль, — ствердив Паганель.

— Але це анічогісінько не важить, мій шановний друже.

— Ви так гадаєте?

— Я певен цього. Навпаки, так ви ще оригінальніший. Це додаток до ваших особистих заслуг. Ви саме та, ні до кого в світі не подібна людина, про яку завжди мріяла міс Арабелла!

І майор, зберігаючи незворушну серйозність, пішов, залишивши Паганеля в невимовній тривозі.

Між майором і міс Арабеллою відбулася коротка розмова.

За два тижні по тому в Малькольм-Каслі відсвяткували пишне бучне весілля.

Паганель був чудовий, хоч і застебнутий на всі ґудзики, міс Арабелла — невимовно гарна.

Таємниця вченого була б назавжди похована в безоднях забуття, якби майор не розповів її Гленарванові, а той не приховав від своєї дружини, котра докинула й собі слівце місіс Манглс. Одним словом, таємниця досягла вух місіс Олбінет і набула широкого розголосу.

Під час триденного полону в маорійців Жака Паганеля татуювали, і татуювали з голови до ніг; на грудях він носив зображення геральдичного ківі з розпростертими крилами, який дзьобав йому серце.

Це була єдина пригода, що сталася з Паганелем за всю довгу подорож. Вона назавжди його засмутила, й він ніколи не міг пробачити її Новій Зеландії. Саме тому, попри безліч запрошень і власне палке бажання, він не повернувся до Франції. Вчений боявся, щоб Географічне товариство в особі свого татуйованого секретаря не зазнало кпин та глузування з боку карикатуристів та газетних дотепників.

Повернення Гаррі Гранта до Шотландії було урочисто відзначено, як подію національної ваги, і капітан зажив слави найпопулярнішої людини в Старій Каледонії. Його син Роберт став моряком, як він сам, як капітан Джон, і, за допомогою Гленарвана, сподівається здійснити батькову мрію: заснувати шотландську колонію на островах Тихого океану.