Джинґо

— «Бали літери потроюються», — відповів Леонард із Квірму.

— Так тримати, сержанте, — похвалив його лорд Ветінарі. — Схоже, ви вибиваєтесь у лідери.

— Е… схоже, що так, сер, — пискнув сержант Колон.

— Однак я ще можу викласти свої Н, Е і В, Д, А, Т, Н, И, Й, — Патрицій вів далі, — що в такому випадку приводить мене на квадратик «Бали слова потроюються», і я, схоже, виграю.

Сержант Колон із полегшенням обм’якнув у кріслі.

— Першокласна гра, Леонарде, — мовив Ветінарі. — Як, ти казав, вона називається?

— Я називаю її «Гра, де треба будувати слова з перемішаних літер», мій лорде.

— А. Ясно. Вочевидь. Чудово.

— Хм, я тоже заробив три бали, — пробубнів Ноббі. — І нормальні були слова, шо вам не сподобалось.

— Певен, панове не хочуть знати такі слова, — суворо відрубав Колон.

— Я мав би десять балів за те Х.

Леонард підняв очі.

— Дивно. Схоже, ми зупинились…

Він потягнувся рукою до люка і відчинив його. Вологе нічне повітря хлинуло всередину, і десь поблизу почулись голоси, що гучно відлунювали — як завжди відлунюють голоси, які чути в морі.

— Варварська хапонська говірка, — мовив Колон. — Про що вони там цвенькають?

— «Який верблюжий небіж розітнув снасті?», — мовив лорд Ветінарі, навіть не звівши очей. — «Не лише снасті, поглянь на це вітрило — ану допоможи мені…»

— Я не знав, що ви розмовляєте хапонською, мій лорде.

— В жодному разі, — заперечив лорд Ветінарі.

— Але ж ви…

— Ні, — спокійно мовив Ветінарі.

— А… гаразд…

— Де ми, Леонарде?

— Ну, е, всі мої зоряні карти застаріли, звісно, але якщо ви зачекаєте до сходу сонця, бо я тут винайшов прилад, який визначає розташування за сонцем, а також змайстрував більш-менш точний годинник…

— Де ми зараз, Леонарде?

— Е… десь посередині Округлого моря, підозрюю.

— Посередині?

— Десь так. Послухайте, якщо я зможу виміряти швидкість вітру…

— Виходить, Лешп десь поблизу?

— А, так, мені слід…

— Добре. Від’єднайтесь від цієї розвалюхи, поки ми ще під покровом ночі, а вранці я хочу побачити землю, яка принесла стільки клопотів. А тим часом пропоную усім трохи подрімати.

Сержант Колон мало поспав. Частково тому, що він кілька разів будився через пиляння і грюкання, що долинали з носа Човна, і частково через те, що вода безупинно крапала йому на голову, але здебільшого через те, що це тимчасове затишшя змусило його задуматись над ситуацією, в якій він опинився.

Іноді, прокидаючись, він бачив Патриція, згорбленого над Леонардовими малюнками — кістлявий силует у світлі свічки, який читав і щось занотовував…

Він перебував пліч-о-пліч із чоловіком, якого навіть Гільдія найманців побоювалась, і ще одним, який не спатиме всю ніч, але винайде будильник, щоб розбудив його вранці, і ще одним чолов’ягою, який в житті свідомо не міняв спіднє.

А ще він був у відкритому морі.

Він пробував подивитись на це з іншого боку. Через що він найбільше ненавидів човни? Через те, що вони тонуть, так? Але тут ця функція була вбудована з самого початку. До того ж не видно, як хвилі то здіймаються, то опускаються, бо вони вже над тобою.

Воно все логічно. Тільки не дуже втішно.

Прокинувшись одної миті, він почув ледь чутні голоси, що долинали з іншого кінця судна.

— …не до кінця розумію, мій лорде. Чому вони?

— Вони роблять те, що їм кажуть, і вірять в те, що чують, їм бракує клепок, щоб ставити запитання, а ще вони страшенно віддані — риса, властива людям, не надто обтяженим інтелектом.

— Мабуть, ваша правда, мій лорде.

— Повірте мені, такі люди дуже цінні.

Сержант Колон перевернувся і спробував вмоститися зручніше. «Добре, шо я не такий, як ті бідолашні дурники, — подумав він і поринув у сонне царство безодні. — Я — чоловік з особливими якостями».

Ваймз похитав головою. Вогник на кормі хапонського корабля ледь мигтів у пітьмі.

— Ми до них наближаємося? — запитав він.

Капітан Дженкінс кивнув.

— Може бути. Між нами пролягає багато моря.

— І весь зайвий вантаж полетів за борт?

— Так! Може, ви ще хочете, щоб я собі бороду зголив?

З трюму визирнуло обличчя Моркви.

— Всі вже повкладались на ніч, сер.

— Добре.

— Я теж приляжу на пару годинок, якщо ви не проти.

— Перепрошую, капітане?

— Перепочину, сер.

— Але… але… — Ваймз невиразно махнув на горизонт, що брався смерком, — ми тут переслідуємо вашу дівчину! Поміж іншого, — додав він.

— Саме так, сер.

— Тож ви хіба не… тобто, ви можете… ви хочете… капітане, ви збираєтесь трохи покуняти?

— Щоб мати ясну голову, коли ми їх наздоженемо. Так, сер. Якщо я всю ніч вдивлятимусь у горизонт і переживатиму, то, швидше за все, з мене буде мало користі, коли ми їх наздоженемо, сер.

У цьому був сенс. У цьому справді був сенс. Звісно, в цьому був сенс. Ваймзу той сенс аж очі сліпив. Морква взяв і все як слід обміркував.

— Ти зможеш заснути, чи не так? — сказав він слабо.

— О, так. Заради Анґви.

— А. Що ж… на добраніч тоді.

Морква знов зник у трюмі.

— Святі небеса, — вигукнув Дженкінс. — Він серйозно?

— Так, — відповів Ваймз.

— Тобто… ви би змогли отак завалитися спати, якби він мчався за кораблем з вашою леді на ньому?

Ваймз нічого не відповів.

Дженкінс хихикнув.

— Майте на увазі, якби там була леді Сибіл, ватерлінія була би нижче…

— Слідкуйте… за морем. Глядіть, не наткніться на клятих китів, — застеріг його Ваймз і попрямував у ніс корабля.

Морква, думав він. Не знав би його, то не повірив би…

— Вони сповільнюються, пане Ваймз! — гукнув Дженкінс.

— Що?

— Я сказав, що вони, схоже, сповільнюються!

— Добре.

— То що ви збираєтесь робити, коли ми їх наздоженемо?

— Е… — Ваймз про це якось і не задумувався. Але раптом пригадав одну поганеньку гравюру з книжки про піратів.

— Ми перелетимо до них із шаблями в зубах? — запропонував він.

— Справді? — здивувався Дженкінс. — Цікаво. Я вже давненько такого не бачив. А якщо точніше, тільки раз бачив.

— О, невже?

— Один хлопака підгледів цю ідею в книжці і перелетів прямо в такелаж чужого корабля з шаблею затиснутою, як ви кажете, в зубах.

— Так?

— Гаррі Наполовину, написали ми на його домовині.

— Ох.

— Не знаю, чи ви колись бачили зварене на м’яко яйце, після того як різонули по ньому нож…

— Ясно, я зрозумів. То що ви пропонуєте?

— Гаки. Гаки всьому голова. Закидаєш їх на корабель і просто тягнеш до себе.

— А у вас є ті гаки?

— О, так. Якраз сьогодні на них натикався.

— Добре. Тоді…

— Пригадую, — не зупиняючись, вів далі Дженкінс, — то було якраз, коли ваш сержант Щебінь скидав усе добро за борт і сказав: — Шо робити з цими крученими, гачкуватими штуками, сер? — і хтось, чиє ім’я ніяк не можу пригадати, сказав: — Це непотрібний баласт, скидай його в воду.

— Чому ви нічого не сказали?

— О, ну, якось не хотілося, — мовив Дженкінс. — Ви так гарно поралися.

— Не заривайтесь зі мною, капітане. Бо надіну кайдани.

— Ні, ви цього не зробите, і я скажу вам, чому. По-перше, тому що коли капітан Морква запитав: — Сер, що мені робити з цими кайданами? — ви сказали…

— Так, тепер слухай сю…

— …а по-друге, не думаю, що ви бодай щось тямите в кораблях, чорт забирай. Ми не надягаємо кайдани, ми в них заковуємо. Ви знаєте, як сточити грота-брас? Бо я не знаю. Тому що ці йо‑хо-хо дурниці — для салаг, якби ми хоч колись використовували такі слова, як салага. А ви знаєте різницю між штирбортом і бакбортом? Я не знаю. Ніколи не пив штирборт. Дядько б мене забрав!

— Хіба не «дідько б мене забрав?»

— У кожного свої дитячі травми, — капітан Дженкінс крутнув штурвал. — А ще цей вітер дуже сильний, і тільки ми з командою знаємо, за які мотузки потягнути, щоб ці великі квадратні брезентові штуки стали правильно. Якби за це взялися ваші люди, дуже скоро ви б дізналися, як далеко звідси земля.

— А як далеко?

— Біля тридцяти фатомів[21], зовсім мало.

Вогні були помітно ближче.

— Біп-біп-біп-дзинь!

— Чорт забирай, що тепер? — мовив Ваймз.

— Восьма вечора. Е… Ледь уникнути смерті від хапонського шпигуна?

Ваймз похолов.

— Де? — запитав він, роззираючись довкола, мов навіжений.

— На розі Броварської і Брод-Вею, — повідомив тихий співочий голосок.

— Але я не там!

— Який тоді сенс у нагадуваннях? Нащо я стараюсь? Ви сказали мені, що хочете знати, що ви маєте ро…

— Послухай, ніхто не ставить собі нагадування, щоб його порішили!

Бісик на якусь мить затих, а тоді сказав:

— Ви маєте на увазі, я маю внести це у ваш список справ? — його голос тремтів.

— Щось на кшталт: «Список справ: вмерти»?

— Послухайте, не треба все звалювати на мене тільки тому, що ви не на тій часовій лінії!

— Що це в біса означає?

— Ага, я знав, що ви не читали інструкцію! В розділі xvii-2(c) дуже чітко написано про те, що вкрай важливо дотримуватися однієї реальності, бо інакше за Принципом Непевності…

— Забудь, що я просив, гаразд?

Ваймз зиркнув на Дженкінса та корабель вдалині.

— Ми зробимо по-моєму, де б ми не були, — заявив він.

Він пішов до трюму і підняв люк.

— Щебеню?

Хапонські матроси вовтузилися з брезентом, поки їхній капітан на них волав.

Ахмед-71-година не кричав. Він лише стояв із шаблею в руці й спостерігав.

Тремтячи від страху, до нього поспішив капітан зі шматком мотузки в руці.

— Бачите, валі? — мовив він. — Хтось її відрізав!

— Хто це міг зробити? — стиха запитав Ахмед-71-година.

— Не знаю, але коли знайду його…

— Ці пси нам уже на п’яти наступають, — мовив Ахмед. — Ти з хлопцями, давай працюй швидше.

— Але хто це міг зробити? — не вгавав капітан. — Ви були тут, як їм вдало…

Він перевів погляд від мотузяного огризка на шаблю.

— Ви щось хотіли мені сказати? — запитав Ахмед.

Капітан досягнув свого звання не тому, що був дурним. Він крутнувся на місці.

— Негайно підніміть це вітрило, гнилі сучі сини! — закричав він.

— Добре є, — мовив Ахмед-71-година.

Арбалет Щебеня першочергово був облоговою машиною на трьох людей, але він викинув лебідку як зайвий тягар. Він натягував його рукою. Зазвичай одного погляду на троля, який натягує тятиву самим лиш пальчиком, було достатньо для вольового відступу. Він непевно глянув на далеке світло.

— Шансів один на міліон, — сказав він. — Ми далеко.

— Просто цілься нижче рівня води, щоб вони не відітнули мотузку, — порадив Ваймз.

— Ага. Добре.

— В чому проблема, сержанте?

— Ми пливемо до Хапонії, та?

— Ну, десь в цьому напрямку, так.

— Але… в Хапонії я зглупію через жару, розумієте?

— Сподіваюся, ми спинимо їх до того, як туди дістанемось, Щебеню.

— Я не люблю глупіти. Я знаю, шо там про мене люди кажут, шо Щебінь тупіший за, за…

— …цеглину… — підказав йому Ваймз, витріщаючись на світло.

— Ага. А я чув, шо в пустелі дуже, дуже горячо…

У троля був такий сумний вигляд, що Ваймз аж з того розчулення поплескав його по спині.

— То спинімо їх зараз, га? — запропонував він, швидко трясучи рукою, щоб не так пекло.

Інший корабель був так близько, що їм видно було матросів, як ті відчайдушно порались на палубі. У світлі кормових ліхтарів було видно головне вітрило, що надималось.

Щебінь підняв арбалет.

На кінчику стріли зблиснула горошина бірюзового світла. Троль витріщився на неї.

Зелений вогонь стікав щоглами вниз і, влучивши в палубу, розсипався десятками зелених горошин, що котилися настилом з дощок, тріскочучи й сиплючи іскрами.

— Вони використовують магію? — запитав Щебінь. Зелене полум’я затріскотіло в нього на шоломі.

— Що це таке, Дженкінсе? — запитав Ваймз.

— Це не магія, це гірше за магію, — сказав капітан, ринувши вперед. — Гаразд, хлопці, негайно опустіть вітрила!

— Залиште їх як є! — крикнув Ваймз.

— Ви знаєте, що це таке?

— Я ніц не відчуваю, — сказав Щебінь, тицяючи полум’я на арбалеті.

— Не торкайся його! Не торкайся його! Це Вогонь святого Копитяна! Це означає, що ми загинемо в страшній бурі!

Ваймз глянув догори. Хмари неслися по небу… Ні, вони витікали в небо великими закрученими хвилями, як чорнило, що скрапує в воду. Десь всередині них спалахнуло блакитне світло. Корабель перехилився.

— Послухай, нам потрібно опустити якесь вітрило! — крикнув Дженкінс. — Це єдиний вихід…

— Ніхто нічого не чіпає! — заволав Ваймз. Зелений вогонь тепер ковзав гребенями хвиль. — Щебеню, арештовуй всіх, хто бодай чогось торкнеться!

— Слухаю.

— Зрештою, ми повинні швидко плисти, — Ваймз перекрикував шипіння і далекий гуркіт грому.

Дженкінс витріщився на нього, аж тут корабель ринув у них з-під ніг.

— Ти зійшов з глузду! Ти хоч уявляєш, що стається з кораблем, який намагається… Ти не маєш ані найменшого поняття, правда? Це ненормальна погода! Її потрібно обережно перечекати! Не можна кидатись поперед неї!

Щось слизьке впало на голову Щебеню і, відскочивши на палубу, спробувало відповзти геть.

— А тепер з неба періщить риба! — застогнав Дженкінс.

Хмари перетворились у жовтаву імлу, на тлі якої ні на мить не вщухали блискавки. І від неї віяло теплом, що неабияк дивувало. Вітер завивав як мішок із котами, хвилі здіймалися стінами обабіч корабля, але повітря жаріло, мов у печі.

— Дивися, навіть хапонці опускають вітрило! — крикнув Дженкінс крізь зливу креветок.

— Добре. То ми їх наздоженемо.

— Божевільний. Ай!

Щось важке відскочило від його капелюха, вдарилось об перило і покотилось до Ваймзових ніг.

То було латунне навершя.

— О, ні, — застогнав Дженкінс, обхопивши голову руками. — Знову ті кляті ліжка!

Капітан хапонського корабля не дуже любив сперечатися, коли був поблизу Ахмеда-71-години. Він лише дивився на провислі вітрила і підраховував свої шанси на Рай.

— Можливо, собацюра, який відітнув вітрильну мотузку, зробив нам послугу! — вигукнув він, перекрикуючи рев вітру.

Ахмед нічого не сказав. Він все дивився назад. Нечасті спалахи електричного штормового світла освічували охоплений зеленим сяйвом корабель, що плив позаду них.

Тоді він перевів погляд на холодне полум’я, що розтікалося їхніми власними щоглами.

— Бачиш он те світло на краях полум’я? — запитав він.

— Мій лорде?

— Бачиш чи ні?

— Е… ні…

— Звісно, що не бачиш! Але чи бачиш ти, де світла немає?

Капітан витріщився на нього, а тоді нажахано-слухняно знову підняв очі догори. І десь там можна було побачити межу світла. Розвіваючись на вітрі, шипучі зелені язики, наче були облямовані… чорнотою чи, може, мінливою дірою в просторіні.

— Це октарин! — скрикнув Ахмед, коли ще одна хвиля плюснула на палубу. — Лише чарівники можуть його побачити! Цей шторм повний магії! Ось чому погода така псяча!

Корабель заскрипів усіма своїми з’єднаннями, коли знову наткнувся на хвилю.

— Ми вже навіть не пливемо по воді! — ридав Дженкінс. — Ми перелітаємо з хвилі на хвилю!

— Добре! Хоч перестане трясти! — крикнув Ваймз. — Коли вже ми перекинули всі ліжка за борт, можна знову пришвидшитися! І частенько тут випадають ліжка?

— А ти як думаєш?

— Ну я ж не моряк!

— Ні, ліжкопади не щодня трапляються! Як і вуглепади! — додав Дженкінс, коли щось чорне вдарилося об перило і перелетіло за борт. — Нам, знаєш, трапляються лише звичні опади! Дощ! Сніг! Град! Риба!

Човном, що нісся хвилями, знову повіяв шквал вітру, і всю палубу зненацька встелило блискотливим сріблом.

— І знову риба! — скрикнув Ваймз. — Так, звісно, краще?

— Ні! Гірше!

— Чому!

Дженкінс підняв бляшанку.

— Це сардини!

Корабель наштовхнувся на ще одну хвилю, застогнав і знову полетів.

Холодне зелене світло було повсюди. Кожен цвяшок на палубі відбивав його світло, кожна драбинка і мотузка мали зелені контури.

І на Ваймза накотило відчуття, що те світло тримало корабель купи.

Але він взагалі не був певен, чи тільки в світлі справа. Воно переміщалося надто цілеспрямовано. Тріскотіло, але не пекло. Воно ніби розважалось…

Корабель впав на хвилю. Вода накрила Ваймза.

— Капітане Дженкінс!

— Слухаю?

— Чого ми крутимо цей штурвал? Стерно ж навіть не у воді!

Тож вони його відпустили. Шпиці штурвала аж розмило в стрімкому вертінні, але, зайнявшись полум’ям, вони спинилися.

І з неба почали падати кекси.

Вартові намагалися якомога зручніше вмоститися в трюмі, але з цим виникали певні труднощі. Там не було ані одного клаптика підлоги, який би кожних десять секунд не ставав клаптиком стіни.

Тим не менш, хтось хропів.

— Як тут взагалі хтось може спати? — скаржився Редж Шкарбан.

— Капітан Морква може, — сказала Смішинка. Вона рубала щось сокиркою.

Морква затиснувся в кутку. Час до часу він щось бурмотів і крутився.

— Як немовля. Хоч убий, не розумію, як він може бути таким спокійним, — мовив Редж Шкарбан. — Ця штуковина от‑от розвалиться.

— Та, а ти чо’ переживаєш? — озвався Щебінь. — Ти ж уже і так того?

— І що? Я опинюся на дні по коліна в китовому лайні? А потім ще довго повертатимусь додому по темряві. А про проблеми, якщо мене спробує зжерти акула, я взагалі мовчу.

— Я би не боявся. У Заповіті Мезерека пише, що рибалка Нопро провів чотири дні у череві гігантської рибини, — сказав констебль Візит.

У тиші грім здавався особливо гучним.

— Умивальне, це притча про диво? — врешті мовив Редж. — Чи просто дуже повільний процес травлення?

— Ти би краще задумався про стан своєї безсмертної душі, ніж сипав жартиками, — строго відрубав констебль Візит.

— Мене більше турбує стан мого безсмертного тіла, — мовив Редж.

— У мене є тут брошурка, яка дасть тобі ґрунтовні… — почав було Візит.

— Умивальне, а вона достатньо велика, щоби скласти з неї човен, який нас врятує?

Констебль Візит ухопився за можливість.

— Ага, так, метафорично вона є…

— Хіба на кораблі немає рятувальної шлюпки? — хутенько втрутилась Смішинка. — Переконана, що бачила її, коли ми сідали на корабель.

— Та… рятувальна шлюпка, — мовив Щебінь.

— Кому сардинку? — запропонувала Смішинка. — Я тут відкрила бляшанку.

— Рятувальна шлюпка, — повторив Щебінь. Він звучав як хтось, хто усвідомлює неприємну правду. — Така… велика, важка штука, яка нас сповільнювала?..

— Так, я теж її бачив, точно бачив, — підтвердив Редж.

— Та… була одненька, — мовив Щебінь. — То ж була рятувальна шлюпка, еге ж?

— Нам принаймні треба знайти якесь укриття і скинути якір.

— Та… якір… — розмірковував Щебінь. — Така велика штуковина, якою можна зачіплятися, та?

— Атож.

— Така важкенька?

— Вочевидь!

— Та. І… е… якщо її раніше викинули через то, шо вона важка, зара нам би це не сильно помогло?

— Аж ніяк. — Редж Шкарбан дивився крізь люк. Небо було брудно-жовтою ковдрою, помережаною вогнем. Безупинно гуркотів грім.

— Цікаво, як низько впав барометр, — мовив він.

— На саме дно, — понуро відповів Щебінь. — Повір ми’ на слово.

Д’реґові властиво тихцем відчиняти двері. Бо по інший бік зазвичай чатує ворог. Рано чи пізно.

Він побачив на підлозі нашийник, прямо біля невеличкого фонтану води, що текла тонкою цівкою з корпусу, і ледь чутно лайнувся.

Ахмед почекав мить, а тоді тихенько штовхнув двері. Вони гучно хряснули об стіну.

— Я не хочу тебе скривдити, — сказав він у темряву трюму. — Якби я мав це на меті, ти би вже…

Як вона жаліла, що не обернулася вовком. З вовком проблем би не виникло. І в цьому була проблема. Вона б завиграшки перемогла, але разом з тим була би на нервах і налякана. Людина вища за це. Вовк — ні. Вона б чинила неправильно, панічно, по-звірськи.

Вона скочила на нього згори дверей, притиснувши його до підлоги, зробила сальто назад, захряснула двері і прокрутила ключ.

Меч проштрикнув двері, як розпечений ніж — сало.

Біля неї хтось важко дихав. Вона розвернулася і побачила двох чоловіків з сітями в руках. Вони би накинули їх на вовка. Та вони не очікували побачити перед собою оголену жінку. Раптова з’ява голої жінки завжди змушувала людей переглянути свої невідкладні плани.

Вона вдарила їх і побігла в протилежному напрямку, відчинила перші-ліпші двері й захряснула їх за собою.

Це була каюта з псами. Вони схопились на лапи, розтуливши пащі — і знову лягли. Перевертень може мати неабияку владу над іншими тваринами, незалежно від того, в якій він перебуває подобі. Та в основному влада перевертня зводиться до того, що інші тварини в його присутності зіщулюються і намагаються здаватися неїстівними.

Вона кинулась повз них до койки і здерла один із балдахінів, що висіли над нею.

Чоловік на койці розплющив очі. Він був хапонцем, але блідим від утоми і болю. Під очима виднілися темні круги.

— А, — мовив він, — схоже, я таки вмер і потрапив до Раю. Ти гурія?

— Я не потерплю таких розмов у своїй присутності, — відрубала Анґва, вміло розірвавши шовк на дві частини.

Вона усвідомлювала, що мала деяку перевагу над чоловіками-перевертнями, бо на голу жінку сиплеться менше скарг. Але недоліком було те, що в її голій присутності чоловіки ставали наполегливіші. Тож вона мусила чимось укутатись — зі скромності та щоб уникнути непристойного підстрибування. Саме тому вміння жінок-перевертнів імпровізувати одяг з того, що є, було не таким відомим, але дуже відточеним.

Анґва завмерла. Звісно, для нетренованого ока всі хапонці були на одне лице, але і для перевертня всі люди однакові: апетитні. Вона навчилася їх розрізняти.

— Ви Принц Куфура?

— Так. А ви…?

Хтось вибив ногою двері. Анґва стрибнула до вікна і відсунула засувку з заслінок. В каюту хлинула вода, намочивши Анґву, але їй вдалося звідки викарабкатися.

— …лиш пробігали повз? — пробубонів Принц.

Ахмед-71-година підійшов до вікна і виглянув. Обрамлені вогнем бірюзові хвилі боролися з кораблем, який то піднімався, то опускався на них. В такому морі неможливо не потонути.

Він перевів погляд на корпус корабля, де Анґва міцно вчепилась за буксирувальний трос.

Вона помітила, як він їй підморгнув, а тоді розвернувся і сказав:

— Мабуть, вона втонула. Назад до роботи!

За мить на палубі зачинився люк.

У безхмарному небі зійшло сонце.

Якби десь неподалік був дозорець, він би угледів ледь помітну різницю у тому, як на цьому крихітному клаптику моря перекочувались хвильки.

Він би також не залишив без уваги шмат зігнутої труби, що крутилась із ледь чутним скрипом.

А якби він ще мав можливість прикласти до неї вухо, то почув би ось що:

— …ідея, поки я дрімав. Шмат труби, два дзеркала під кутом — вирішення проблем із керуванням і повітрям всередині!

— Чарівно. Труба-В-Яку-Можна-Дивитися-І-Дихати.

— Боже мій, звідки ви знаєте, що я її так назвав, мій лорде?

— Та так, здогадався.

— О, хтось переробив моє сидіння, воно тепер зручне…

— А, так, капрале, поки ви спали, я зняв заміри і підігнав його під анатомічну буд…

— Ви зняли заміри?

— О, так, я…

— Перепрошую, з моєї… сідничної зони?

— О, будь ласка, не переймайтеся, я страшенно кохаюся в анатомії…

— Невже? Невже? Для початку перестаньте кохатися в моїй…

— Гей, я бачу якийсь острівець!

Труба поскрипіла довкруж.

— А, Лешп. І я бачу людей. По педалях, джентльмени. Нумо досліджувати морське днище…

— А шо ше досліджувати, коли він за кермом…

— Заткнися, Ноббі.

Труба ковзнула під хвилі. На поверхню сплило трохи бульбашок, а за ними суперечка, хто мав заткати трубу, після чого і так порожній клаптик моря якимось чином ще більше спорожнів.

Риби не було зовсім.

У такі моменти Міцько Джексон готовий був їсти цікавих кальмарів.

Але море спорожніло. Та ще й пахло якось не так. Воно ледь пінилося. Міцько бачив, як на поверхню спливають маленькі бульбашки і вибухають смородом сірки і тухлих яєць. Він припускав, що сходження землі скаламутило чимало баговиння. На дні ставка, де лежали жаби, комахи і всяка всячина, мул був огидним, але з морем ситуація куди гірша…

Він з усіх сил намагався гнати ці думки якомога далі, але вони неустанно виринали з глибин, як… як…

Чому немає риби? Ну, минулої ночі був шторм, але після нього в цих краях зазвичай більше риби, тому що… тут все… скаламучено…

Його пліт погойдувався.

Він вже почав задумуватись над тим, що непогано було би повернутися додому, але це означало полишити землю на хапонців, а це станеться тільки через його труп.

Підступний внутрішній голос нашіптував йому: «Як не дивно, тіло пана Гонґа так і не знайшли. Принаймні найважливіші його частини».

— Я думаю, думаю, я думаю, ми скоро повертатимемо назад, — сказав він сину.

— О, батьку, — мовив Лес. — Ще одна вечеря з морських блюдечок і водоростей?

— Не бачу нічого поганого у водоростях, — обурився Джексон. — У них багато поживних… водоростей. Вони багаті залізом. А залізо добре для тебе.

— То, може, зразу зваримо якір?

— Не грубіянь, сину.

— У хапонців є хліб, — мовив Лес. — Вони взяли з собою борошно. А ще в них є дрова. — Для Джексона це була болюча тема. Спроби розпалити водорості зазнали краху.

— Та, але тобі б не сподобався їхній хліб, — сказав Джексон. — Він у них плаский і без хрумкої скоринки…

Вітерець повіяв ароматами випічки по воді. З домішкою спецій.

— Вони випікають хліб! На нашій землі!

— Ну, вони стверджують, що вона їхня…

Джексон вхопив уламок дошки, який йому правив за весло, і взявся несамовито гребти до берега. А те, що пліт лише крутився на місці, розпалювало його лють ще дужче.

— Вони, щоб їм добре було, оселяються біля нас, і тепер ми мусимо нюхати сморід чужинського їдла…

— Батьку, чому в тебе з рота слина тече?

— І звідки, хотів би я знати, в них дрова?

— Гадаю, батьку, течія прибиває всяке патиччя до їхнього боку острова…

— Бачиш? Вони крадуть наше патиччя! Наше кляте патиччя! Ха! Ну що ж, ми…

— Але я думав, ми домовились, що та ділянка належить їм і…

Джексон нарешті пригадав, як керувати плотом за допомогою одного весла.

— Ніхто про це не домовлявся, — заперечив він, збиваючи веслом піну, — ми лише на цьому… зійшлися. Вони ж не створили це патиччя. Воно просто до них прибилося. Географічна помилка. Це природний ресурс, так? Відтак він нікому не належить…

Пліт дзенькнув об щось металеве. Але до скель залишались сотні ярдів.

Щось інше, довге і загнуте на кінці, зі скрипом вилізло з води. Покрутившись трохи, воно нарешті сфокусувалося на Джексонові.

— Даруйте, — сказало воно металічним, але ввічливим голосом, — це Лешп, правильно?

З горла Джексона вирвався якийсь звук.

— Лишень, — вів далі голос, — вода дещо мутнувата, і мені здалося, що останні двадцять хвилин ми не туди пливемо.

— Лешп! — пискнув Джексон неприродно пронизливим голосом.

— А, добре. Красно дякую. Гарного вам дня.

Відросток повільно опустився назад у море. Останні звуки з нього, що розбили поверхню води хмарою бульбашок, були:

— …не забудь засунути затичку… Ти забув засунути зат…

Бульбашки зникли.

За якийсь час озвався Лес:

— Батьку, що то було?..

— Нічого! — розгнівався його батько. — Такі речі не трапляються!

Пліт рвонув уперед. За ним можна було кататися на водних лижах.

Ще однією важливою деталлю Човна, з сумом подумав сержант Колон, коли вони ковзнули назад у блакитні сутінки, було те, що з Човна неможливо було вичерпати воду. З нього вичерпувалося тільки повітря. Він крутив педалі по кісточку в воді і в той же час страждав від клаустрофобії та агорафобії. Його водночас лякало все, що було тут і все, що було там. На додачу, поки Човен спускався вздовж скельної стіни, повз них пропливали всілякі неприємнощі. Розвівалися вусики. Мелькали клешні. Істоти шпарко тікали у хвилясті водорості. Гігантські молюски витріщалися на сержанта Колона своїми губами.

Човен скрипнув.

— Сержанте, — озвався Ноббі, споглядаючи з ним глибинні дива.

— Так, Ноббі?

— Ти знав, що всі найдрібніші часточки твого тіла оновлюються кожні сім років?

— Це відомий факт, — підтвердив сержант Колон.

— От. А… в мене на руці є тату, так? Набив його вісім років тому. То… чого воно досі там?

Здоровенні водорості навівали тугу.

— Цікаве спостереження, — задрижав Колон. — Е…

— Ну, добре, з’являються нові крихітні часточки шкіри, але виходить, що за цей час моя шкіра мала б повністю відновитися і порожевіти.

Повз них пропливла риба з рилом, схожим на пилу.

Сержант Колон, воюючи з іншими своїми страхами, намагався щось хутенько придумати.

— Розумієш, — сказав він, — усі блакитні часточки шкіри заміняють інші блакитні часточки шкіри. З тату інших людей.

— То… на мені тепер тату інших людей?

— Е… так.

— Дивовижно. Бо на вигляд досі, як моє. Схрещені кинджали і «МАWA».

— Хто така Маша?

— То мало бути «мама», але я вирубився, а Голка Нед не помітив, що я був догори дриґом.

— Я думаю, він би помітив…

— Він теж був налиганий. Ну, сержанте, яке ж то тату, якщо людина пам’ятає, як воно в неї з’явилось.

Леонард із Патрицієм споглядали підводні краєвиди.

— Що вони там виглядають? — запитав Колон.

— Леонард без упину торочить про якісь ієрогліфи, — сказав Ноббі. — Що це таке, сержанте?

Колон завагався, але не надовго.

— Вид молюска, капрале.

— Боже мій, ти все знаєш, сержанте, — із захватом мовив Ноббі. — То ось воно шо, ті ієрогліфи, так? А якщо ми спустимося нижче, то будуть інемарогліфи?

Посмішка Ноббі дещо дратувала. Сержант Колон вирішив піти ва-банк.

— Не верзи дурниць, Ноббі. «Інемарогліфи…», чорт забирай.

— Пробач, сержанте.

— Всі знають, що в цих водах нема інемарогліфів.

На них зацікавлено дивилося кілька цікавих кальмарів.

Корабель Дженкінса перетворився на плавучу руїну.

Кілька вітрил були розірвані дощенту. Такелаж та інші мотузки, морські терміни для яких Ваймз відмовлявся вчити, вкривали палубу і тягнулися по воді.

Єдине вітрило, яке вижило, несло їх по холодному вітерцю.

Нагорі щогли дозорець приклав руки ківшиком до рота і нахилився.

— Ей, суша!

— Навіть я її бачу, — мовив Ваймз. — Нащо про це кричати?

— Пощастило, — сказав Дженкінс. Він примружився, вдивляючись в імлу. — Але ваш друг не прямує до Ґебри. Цікаво, куди він зібрався?

Ваймз глянув на бліду жовтаву масу на видноколі, а тоді на Моркву.

— Ми її повернемо, не переживай, — сказав він.

— Не те, щоб я переживав, сер. Однак я дуже занепокоєний, — мовив Морква.

— Е… атож… — Ваймз безпорадно махнув рукою. — Е… всі добре чуються? У всіх гарний настрій?

— Ви би неабияк підняли нам моральний дух, сказавши пару слів, сер.

На палубі, мружачись від сонця, вишикувався химерний полк вартових. О, господи. Загін незвичних підозрюваних. Один ґном, одна людина, яку виховали, як ґнома, і яка мислить, як посібник з етикету, один зомбі, один троль, я і — о, ні — один релігійний фанатик…

Констебль Візит відсалютував.

— Дозвольте сказати, сер.

— Ну ж бо, — пробубнів Ваймз.

— З радістю повідомляю вам, сер, що нашу місію вочевидь благословив сам бог. Я маю на увазі дощ із сардин, який виручив нас у скруті, сер.

— Ми лиш трохи зголодніли, я би не назвав це скрут…

— Зі всією повагою, сер, — рішуче перервав його констебль Візит, — тут прослідковується чітка модель. Справді. Коли сикулітів у глушині переслідували війська мітолітів-оффлеріанців, вони вижили завдяки дощу з небесних коржиків, сер. Шоколадних, сер.

— Цілком собі звичне явище, — пробубнів констебль Шкарбан. — Їх, мабуть, занесло вітром з якоїсь пекарні…

Візит зиркнув на нього, а тоді повів далі:

— А мурмуріани, яких вигнали в гори племена міскміків, не вижили б, якби не магічний дощ зі слонів, сер…

— Слонів?

— Ну, тобто одного слона, сер, — визнав Візит. — Але він всіх забризкав.

— Цілком нормальне явище, — сказав констебль Шкарбан. — Певно, слона відірвав від землі якийсь дикий ураган.

— А коли чотири племені Ханлі відчули спрагу в пустелі, їм на поміч прийшов раптовий і надприродний дощ із дощу, сер.

— Дощ із дощу? — здивувався Ваймз, майже заворожений непохитною впевненістю Візита.

— Цілком нормальне явище, — презирливо хмикнув Редж Шкарбан. — Вода, либонь, випарувалася з океану, підхопилася вітром у небі, а зустрівшись з холодним повітрям, конденсувалась довкола частинок і випала на землю… — він затнувся, а тоді роздратовано продовжив: — У будь-якому разі, я в це не вірю.

— То… який саме бог у нашому випадку? — з надією запитав Ваймз.

— Коли я з’ясую, обов’язково вам повідомлю, сер.

— Е… гаразд, констеблю.

Ваймз відступив крок назад.

— Не вдаватиму, що нам буде легко, джентльмени, — почав він. — Але в нас є місія — наздогнати Анґву і того мерзотника Ахмеда і витрусити з нього всю правду. На жаль, це означає, що ми ходитимемо за ними назирці в його ж країні, з якою в нас війна. Тому на нашому шляху траплятимуться перешкоди. Але нас не лякає перспектива смертельних тортур, еге ж?

— Фортуна усміхається хоробрим, сер, — підбадьорливо мовив Морква.

— Добре. Добре. Приємно це чути, капітане. А як вона ставиться до озброєних, гарно підготовлених та з ніг до голови обмундированих армій?

— О, ніхто ніколи не чув, щоби Фортуна їм усміхалася, сер.

— Це тому, казав генерал Тактикус, що вони самі собі усміхаються, — мовив Ваймз. Він розгорнув пошарпану книжку. Шматочки паперу та мотузок правили йому за закладинки. — А ще, джентльмени, генерал сказав, як запобігти поразці, коли ви в меншості, з гіршою зброєю і в гіршій позиції. Потрібно… — він перегорнув сторінку, — «Не зчиняти битви».

— Видно, що чоловік розумний, — мовив Дженкінс. Він вказав на жовтий небокрай.

— Бачите, що то витає в повітрі? — запитав він. — Як гадаєте, що це?

— Імла? — припустив Ваймз.

— Ха, аякже. Хапонська імла! Це піскова буря! Там безперестанку дме піском. Це щось страшне. Якщо хочете нагострити меча, просто здійміть його вгору.

— О.

— Але воно й добре, бо інакше ви би побачили гору Ґебру. А біля її підніжжя — як його називають, Кулак Ґебри. Це містечко, але з достобіса міцним фортом, стіни якого мають тридцять футів завтовшки. Він сам як одне велике місто і вміщає в собі тисячі озброєних солдатів, воєнних слонів, бойових верблюдів і купу іншого. І якби ви це узріли, то негайно б захотіли, щоб я повернув назад. Що ваш видатний генерал на це скаже, га?

— Здається, я щось таке бачив… — промовив Ваймз. Він перегорнув сторінку. — А, так, він каже «Після першої битви під Сто Латом я сформулював політику, що стала для мене міцним опертям в інших битвах. А звучить вона так: якщо ворожа фортеця неприступна, переконайтеся, що ворог залишиться всередині».

— Це, звісно ж, неабияк допоможе, — мовив Дженкінс.

Ваймз засунув книжку в кишеню.

— Тож, констеблю Візит, бог на нашому боці, чи не так?

— Безумовно, сер.

— Але бог, мабуть, і на їхньому боці?

— Цілком імовірно, сер. У всіх є бог.

— Тоді сподіватимемося, що вони зрівноважаться.

Хапонська корабельна шлюпка якомога тихіше плюснулась у воду. А все тому, що Ахмед-71-година стояв біля лебідки з піднятою шаблею, через що чоловіки, які опускали шлюпку, робили це якомога акуратніше.

— Коли ми відчалимо, можете плисти до Ґебри, — сказав він капітану.

Капітан тремтів.

— Що я їм скажу, валі?

— Скажете їм правду… згодом. Начальник гарнізону — чоловік не шляхетний і трохи вас покатує. Не виказуйте правду, доки вона вам дійсно не знадобиться. Його це ощасливить. Крім того, якщо скажете, що це я вас змусив — це покращить ваше становище.

— О, я скажу. Я скажу… цю брехню, — швидко додав капітан.

Ахмед кивнув, ковзнув канатом у шлюпку і повеслував.

Екіпаж корабля дивився, як він гребе крізь хвилі.

То був не пляж, а корабельне кладовище. Каркаси трухлявих кораблів, розсипаних на піску. Кістки з прибитим до берега патиччям і знебарвлені білі водорості височіли пагорбами вздовж високої межі припливу. А позаду здіймалися дюни справжньої пустелі. Навіть тут пісок жалив очі й хрустів на зубах.

— На тому пляжі чекає швидка смерть, — сказав штурман, перехилившись через перило і кліпаючи, щоб краще бачити.

— Так, — сказав капітан. — Вона тільки-но відплила у шлюпці.

Постать на пляжі витягнула зі шлюпки іншу, лежачу постать і поволокла її подалі від хвиль. Штурман підняв лук.

— Я можу застрелити його звідси, капітане. Тільки скажіть.

— Наскільки ти впевнений? Бо в тебе не повинно бути жодних сумнівів. По-перше, якщо ти промахнешся, ти — труп, по-друге, якщо ти в нього влучиш, ти однаково труп. Глянь туди.

На високих, далеких дюнах, що чорніли проти затягнутого піском неба, виднілись якісь постаті. Штурман опустив лук.

— Звідки вони знали, що ми тут?

— О, вони пантрують море, — мовив капітан. — д’реґи, як ніхто інший, люблять гарненьку корабельну аварію.

Коли вони відійшли від перила, якась тінь зістрибнула з палуби і майже без плюскоту пірнула у воду.

Щебінь намагався сховатися в затінку, але знайти його було не так легко. З високої пустелі, що розляглася попереду них, спека струменіла, як з паяльної лампи.

— Зара буду стругав, — пробубнів він.

Аж тут дозорець щось крикнув.

— Він каже, що хтось лізе по дюнах, — переклав Морква. — З кимось на плечі, він каже.

— Е… з жінкою?

— Послухайте, сер, я знаю Анґву. Вона не якесь безпорадне створіння. Вона не буде стояти і розпачливо кричати. Вона інших змушує це робити.

— Ну… якщо ти впевнений… — Ваймз повернувся до Дженкінса. — Можете не гнатися за кораблем, капітане. Тримайте курс на берег.

— Я так не працюю, пане. По-перше, це збіса непростий берег, туди доводиться плисти проти вітру, а ще там бувають вкрай підступні течії. Багато необережних моряків полягли кістьми, що біліють на цих пісках. Ні, ми трохи відпливемо, і ви зможете опустити — ну, якби в нас ще була шлюпка, ви могли б її спустити… і кинемо якір, о ні, що я говорю, він виявився надто важким, чи не так…

— Просто пливіть прямо, — сказав Ваймз.

— Нас усіх вб’ють.

— Думайте про це як про менше з двох зол.

— А яке друге?

Ваймз витягнув меча.

— Я.

Човен поскрипував таємничими глибинами океану. Леонард весь час виглядав із крихітних ілюмінаторів, неабияк зацікавлений водоростями, що, на думку сержанта Колона, були собі як звичайні водорості.

— Ви помітили чудові пасма крапелькової етіольованої ламінарії? — запитав Леонард. — Отої коричневої. Дивовижна рослина, що, як ви безумовно бачите, наштовхує на роздуми.

— А можна, ми просто уявимо на мить, що останні кілька років я нехтував дослідженням водоростей? — мовив Патрицій.

— Справді? О, запевняю вас, ви чимало втратили. Звісно, цікавинка в тому, що етіольована ламінарія зазвичай не росте на глибині менше тридцяти фатомів, а тут лише десять.

— А. — Патрицій листав силу-силенну Леонардових рисунків. — А ієрогліфи — це абетка знаків і кольорів. Кольори як мова… яка дивовижна ідея…

— Емоційний підсилювач, — уточнив Леонард. — Але ми, звісно ж, самі таким користуємося. Червоний означає небезпеку, і тому подібне. Щоправда, мені так і не вдалося її перекласти.

— Кольори як мова… — пробубнів собі під ніс правитель Ветінарі.

Сержант Колон відкашлявся.

— Я знаю дещо про водорості, сер.

— Серйозно, сержанте?

— Так, сер! Якщо вони мокрі, означає, що буде дощ.

— Чудово, сержанте, — похвалив його правитель Ветінарі, не повертаючи голови. — Цілком імовірно, я ніколи не забуду ваших слів.

Сержант Колон засіяв. Він Зробив Внесок.

Ноббі штурхнув його.

— Що ми тут робимо, сержанте? Тобто, до чого це все? Вишукуємо, вивчаємо дивні мітки на скелях, запливаємо і випливаємо з печер… а цей запах… ну…

— Це не я, — сказав сержант Колон.

— Смердить… сіркою…

Маленькі бульбашки пропливли повз ілюмінатор.

— На поверхні теж тхнуло, — вів далі Ноббі.

— Майже закінчили, панове, — оголосив правитель Ветінарі, відкладаючи папери вбік. — Ще одна невеличка справа, і можемо випливати на поверхню. Гаразд, Леонарде… пливімо вниз.

— Е… а ми хіба вже не внизу, сер? — здивувався Колон.

— Ми лише під водою, сержанте.

— А. Ясно. — Колон як слід над цим замислився. — Є ще щось, під чим можна бути, сер?

— Так, сержанте. Тепер ми пливемо під землю.

Тепер берег був набагато ближче. Вартові не могли не помітити, що всі матроси поспішили до корми корабля, хапаючись за всілякі маленькі, легкі і — що найважливіше — плавні предмети, які траплялись їм на очі.

— Ми вже достатньо наблизились, — мовив Ваймз. — Гаразд. Зупиніться тут.

— Зупинити тут? Як?

— Мене не питайте, я не моряк. Хіба в корабля нема чогось на кшталт гальм?

Дженкінс витріщився на нього.

— Ви… ви — салага!

— Я думав, ви ніколи не вживаєте це слово!

— Просто я ще не стрічав таких, як ви! Ви навіть думали, що ми звемо ніс корабля гострим кін…

Пізніше екіпаж зійшовся на думці, що ця висадка на берег була однією з найдивніших в історії недолугого мореплавства. Мабуть, у цьому допоміг пологий пляж та й приплив, тому що корабель не стільки врізався в пляж, як заплив на нього, піднявшись з води так, що пісок зішкрябав з кіля всі морські жолуді. Врешті-решт сили вітру, води, інерції і тертя перетнулися в точці під назвою «повільне падіння набік».

Корабель так і зробив, заробивши собі титул «найсмішнішої в світі кораблетрощі».

— Що ж, могло бути гірше, — мовив Ваймз, коли все втишилось.

Він виплутався з брезенту і якомога самовпевненіше поправив на голові шолом.

Він почув стогін із перевернутого трюму.

— Це ти, Смішинко?

— Так, Щебеню.

— Це я?

— Ні!

— Пробач.

Морква обережно спустився похиленою палубою і зістрибнув на вогкий пісок. Він відсалютував.

— Всі на місці і злегка пошарпані, сер. Облаштуємо береговий плацдарм?

— Що?

— Треба рити окопи, сер.

Ваймз роззирнувся пляжем, якщо таке сонячне за звучанням слово можна вжити до цього покинутого берега. Він справді був лише лямівкою суші. Там нічого не рухалось, окрім марева і пари падальників десь вдалині.

— Для чого? — запитав він.

— Щоб облаштувати оборонну позицію. Так солдати роблять, сер.

Ваймз зиркнув на птахів. Вони наближалися, дещо бочком, готові підійти до мертвечини, якій хоча б є пара днів. Тоді він взявся листати «Тактикус», допоки йому на очі не трапилося слово «плацдарм».

— Тут пише: «Якщо ви хочете, щоби ваші солдати багато махали лопатою, заохотьте їх стати фермерами», — прочитав він. — Тому я вважаю, нам треба поспішити. Він не міг зайти далеко. Ми скоро повернемося.

Дженкінс вийшов із хвиль. Не схоже, що він сердився. Цей чоловік уже пройшов крізь гнівне полум’я й опинився у якійсь дивній, недосяжній їм мирній гавані. Він показав тремким пальцем на свій потрощений корабель і сказав:

— Ме?..

— Враховуючи обставини, він ще непогано зберігся, — сказав Ваймз.

— Ме?

— Переконаний, ви разом зі своїми морськими вовками ще попливете на ньому.

— Ме…

Дженкінс дивився разом зі своїм екіпажем, що ішов вбрід до берега, як полк невдоволено дерся дюною нагору. Врешті члени екіпажу згуртувались у коло і кинули жереб, і кухар, якому завжди не щастило в азартних іграх, звернувся до капітана.

— Не зважайте, капітане, — мовив він, — можливо, нам вдасться знайти якісь хороші поліна серед цього патиччя, і за кілька днів роботи з канатами…

— Ме.

— Тільки… нам краще вже починати, бо він сказав, що вони скоро повернуться…

— Вони не повернуться! — крикнув капітан. — Вони і дня там не протримаються з тою кількістю води, що вони з собою взяли! У них немає потрібного обладнання! А щойно з їхнього поля зору зникне море, вони загубляться!

— Добре!

Вони пів години дерлися на верхівку дюни. На піску було видно сліди, але прямо на очах Ваймза вітер підхоплював піщинки і стирав їх.

— Сліди верблюдів, — мовив Ваймз. — Що ж, верблюди не так вже й шпарко переміщаються. Гайда…

— Здається, у Щебеня проблеми, сер, — перебив його Морква.

Троль стояв, спершись кісточками пальців на землю. Моторчик його охолоджувального шолома на якусь мить різко загудів на сухому повітрі, а тоді затих через пісок, який потрапив у механізм.

— Мені зле, — пробубнів він. — Мозок болит.

— Хутко, прикрий голову щитом, — розпорядився Ваймз. — Зробіть йому затінок!

— Він не витримає, сер, — мовив Морква. — Краще відіслати його назад до корабля.

— Він нам потрібен! Хутко, Смішинко, помахай перед ним сокиркою!

В цю ж мить здійнялася стіна піску, оголивши сотню шабель.

— Біп-біп-біп-дзинь! — сказав життєрадісний, але дещо приглушений голосок. — Одинадцята ранку, Постригтися… е… все правильно?

Плити обваленої будівлі зіштовхнулись так, що утворили щось на кшталт резервуара, який, хоч і не був дуже великим, вже був наполовину наповнений дощовою водою.

Міцько Джексон поплескав сина по спині.

— Питна вода! Нарешті! — вигукнув він. — Так тримати, хлопче.

— Розумієш, батьку, я дивився на ці, типу, картини, а тоді…

— Та, та, зображення восьминогів, дуже добре, — мовив Джексон. — Ха! Як все обернулось! Тепер це наша вода на нашому боці острова, подивлюсь, як ті засмальцьовані мерзотники тепер заговорять. Хай забирають собі те кляте патиччя і смокчуть із риб воду!

— Так, батьку, — мовив Лес. — А воду ми можемо обміняти на дрова і борошно, правда?

Його батько насторожено махнув рукою.

— Можливо, — сказав він. — Але не потрібно поспішати. Ще трохи, і ми знайдемо водорості, які будуть горіти. Які в нас довгострокові цілі?

— Готувати їжу і не мерзнути? — з надією мовив Лес.

— Ну, першочергово — так, — погодився Джексон. — Це очевидно. Але ти знаєш, як кажуть: «Дай людині багаття — і йому буде тепло один день; кинь його в багаття — і йому буде тепло до кінця його днів». Розумієш, про що я?

— Не думаю, що приказка так звучить…

— Маю на увазі, що ми можемо залишитись тут і жити на воді і сирій рибі… ну, назавжди. Але ця купка людей не протягне довго без прісної води. Розумієш? Вони будуть нас благати, еге ж? І тоді ми висунемо їм умови, що скажеш?

Він поклав руку на неохочі плечі свого сина і махнув рукою на панораму.

— Синку, на початку в мене нічого не було, крім того старого човника, що залишився від твого дідуня, але…

— …ти працював і збирав гроші… — стомлено мовив Лес.

— …я працював і збирав гроші…

— …і ніколи не здавався…

— …так, я ніколи не здавався…

— І ти завжди хотів залишити мені щось, що… Ай!

— Перестань насміхатися з батька! — обурився Джексон. — А то вліплю в інше вухо. Послухай, ти бачиш цю землю? Ти її бачиш?

— Бачу, батьку.

— Це земля необмежених можливостей.

— Але тут немає прісної води, і вся земля в солі, батьку, та й пахне кепсько!

— Це запах свободи, ось що це таке.

— А мені смердить так, ніби хтось добряче перданув, батьку… Ай!

— Іноді одне від іншого не відрізнити! І я думаю про твоє майбутнє, хлопче!

Лес глянув на акри гнилих водоростей перед собою.

Він вчився бути рибалкою, як його батько, тому що в них це йшло по роду, а він був надто добрий, щоб іти наперекір, хоч насправді мріяв стати художником, яких в його родині ніколи раніше не було. Він помічав речі, і вони його бентежили, хоч він так і не міг пояснити, чому.

Але ті будівлі були якісь неправильні. Де-не-де проглядались явні зразки, ну, архітектури, як‑от морпоркські колони і руїни хапонських арок, але вони поєднувалися з будівлями, що мали такий вигляд, ніби якісь ліворукі люди просто поскладали каменюки гіркою. А в інших місцях плити громадились поверх стародавніх цегляних стін і вкритих плиткою долівок. Він уявлення не мав, хто укладав плитку, але цим людям явно подобалися восьминоги.

До нього підкрадалося відчуття, що суперечка між морпоркцями і хапонцями про те, кому належав цей клапоть старого морського дна, була страшенно беззмістовною.

— Е… Я теж дбаю про своє майбутнє, батьку, — сказав він. — Справді.

Глибоко під ступнями Міцька Джексона на поверхню виплив Човен. Сержант Колон за звичкою потягнувся до гвинтів, які тримали люк.

— Не відчиняйте його, сержанте! — крикнув Леонард, схопившись із крісла.

— Повітря стало дуже спертим, сер…

— Назовні ще гірше.

— Гірше, ніж тут?

— Я майже переконаний.

— Але ми вже на поверхні!

— Одній із поверхонь, сержанте, — мовив правитель Ветінарі. Побіля нього Ноббі витягнув затичку зі споглядального пристрою і глянув у нього.

— Ми в гроті? — запитав Колон.

— Е… сержанте… — озвався Ноббі.

— Супер! Чудова робота, — похвалив його правитель Ветінарі. — Так. Грот. Можна і так сказати.

— Е… сержанте? — знову мовив Ноббі, штурхнувши Колона. — Це не грот, сержанте! Це щось більше за грот, сержанте!

— Що, хочеш сказати… печера?

— Більше!

— Більше за печеру? Типу як… велика печера?

— Та, саме воно, — підтвердив Ноббі, відірвавшись від перископа. — Сам поглянь, сержанте.

Сержант Колон заглянув у трубу. Замість темряви, яку він очікував там угледіти, він побачив морську поверхню, що пінилася, як розпечена пательня. Зелені та жовті спалахи блискавки витанцьовували на воді, підсвічуючи далекий вал, що майже скидався на обрій…

Труба поскрипіла, роззирнувшись.

— Як гадаєш, скільки? — запитав правитель Ветінарі позаду нього.

— Ну, оскільки в породі високий вміст туфу і пемзи, вона дуже легка і, спливши на поверхню, розбухає, внаслідок чого стрімко витісняється газ, — мовив Леонард. — Не знаю… може, ще тиждень… і тоді, думаю, треба багато часу, щоб знову утворилася необхідна бульбашка…

— Про що вони говорять, сержанте? — запитав Ноббі. — Ця місцина тримається на плаву?

— Дуже незвичне природне явище, — вів далі Леонард. — Якби я не побачив його на власні очі, думав би, що це легенда…

— Звісно, вона не на плаву, — мовив сержант Колон. — Чесне слово, Ноббі, як ти взагалі можеш щось дізнатися з такими тупими запитаннями? Суша важча за воду, правильно? Тому вона на дні моря.

— Так, але він говорить про пемзу, а в моєї бабуні був пемзовий камінь, який файно відчищав зі стоп зашкарублу шкіру в ванні, і він плавав…

— Може, таке і трапляється у баліях, — мовив Колон. — Але не в реальному житті. Це лише феномен. Він не справжній. А потім ти скажеш, що в небі є каміння.

— Так, але…

— Я тут сержант, Ноббі.

— Так, сержанте.

— Мені це нагадало, — мовив Леонард, — морські історії про гігантських черепах, що дрімають на поверхні, і морякам здається, що вони — це острови. Звісно, гігантські черепахи не бувають настільки маленькі.

— Гей, пане Квірм, цей човен прекрасний, — мовив Ноббі.

— Дякую.

— Закладаюсь, якби ви захотіли, то могли б навіть трощити ним кораблі.

Запала незручна мовчанка.

— Загалом, цікавий досвід, — озвався правитель Ветінарі, щось занотовуючи. — А тепер, панове — вперед і вниз, будь ласка…

Вартові витягли зброю.

— Це д’реґи, сер, — мовив Морква. — Але щось тут не так…

— Що ти маєш на увазі?

— Ми ще не вмерли.

«Вони спостерігають за нами, як коти за мишками, — подумав Ваймз. — Ми не можемо втекти і перемогти не можемо, а вони хочуть побачити, яким буде наш наступний крок».

— Що про це каже генерал Тактикус, сер? — запитав Морква.

«Їх там сотні, — подумав Ваймз. — І нас шестеро. Тільки Щебінь потроху вирубується, і хтозна, яку заповідь зараз виконує Візит, а в Реджа, коли він хвилюється, відпадають руки…»

— Не знаю, — відповів він. — Мабуть, щось на кшталт «Уникайте цього».

— Чом би вам не перевірити, сер? — попрохав Морква, не зводячи очей з д’реґів.

— Вже?

— Варто спробувати, сер.

— Але це божевілля, капітане.

— Саме так, сер. У д’реґів є свої дивацькі поняття про божевільців, сер.

Ваймз витягнув пошарпану книжечку. Найближчий до нього д’реґ, з вискалом майже таким широким і кривим, як його шабля, походжав із властивим вождям бундючним виразом. У нього на спині висів велетенський старовинний арбалет.

— Послухайте! — гукнув Ваймз. — Може, трохи почекаємо? — він попрямував до вкрай здивованого чоловіка і помахав перед ним книжкою. — Це книжка генерала Тактикуса. Не знаю, чи ви про нього чули, але його ім’я колись славилось у цих краях, і він може навіть зарубав вашого прапрапрапрадіда. Я просто хотів подивитися, чи він має що сказати про цю ситуацію. Ви ж не заперечуєте?

Чоловік спантеличено глипнув на Ваймза.

— Це може зайняти трохи часу, бо тут немає покажчика, але я, здається, щось бачив…

Вождь відступив крок назад і зиркнув на чоловіків біля нього, які стенули плечима.

— Можете допомогти мені з одним словом? — вів далі Ваймз, підійшовши до чоловіка і піднісши йому книжку під ніс. На нього знову спантеличено вишкірилися.

Те, що Ваймз зробив потім, відоме на вулицях Анк-Морпорка, як Дружній Потиск Руки — зарядив чоловікові ліктем у живіт, зустрів коліном його схилене підборіддя, сам при цьому стиснув зуби від болю в коліні та кісточці, а тоді витягнув меч і приставив його до горлянки д’реґа, поки той не встиг підвестися.

— Тепер, капітане, — звернувся до нього Ваймз, — я хочу, щоб ви голосно і чітко повідомили їм, що якщо вони не відступлять далеко назад, цього джентльмена чекають дуже серйозні неприємності з законом.

— Пане Ваймз, я не думаю…

— Говоріть!

Д’реґ дивився йому в очі, поки Морква відхаркувальними звуками озвучував вимогу. Чоловік досі вишкірявся.

Ваймз не міг собі дозволити відвести погляд, але він відчував серед членів племені певне збентеження і сум’яття.

Тоді вони, всі як один, кинулись в атаку.

Хапонський рибальський човен, капітан якого знав, у який бік дме вітер, повернувся у гавань Аль Халі. Капітану здавалося, що, незважаючи на попутний вітер, човен не міг як слід розігнатися. У всьому винні морські жолуді, подумав він.

Ваймз прокинувся від запаху верблюда. Бувають і гірші пробудження, але не так багато, як ви собі думаєте.

Ледве повернувши голову, він впевнився в тому, що верблюд сидів. І судячи зі звуків, що вирували в його животі, він перетравлював щось вибухове.

Отож, як він туди потрапив… о боги…

Але це мало б спрацювати… Це ж класика. Ти погрожуєш відітнути комусь довбешку, і тіло просто здається. Так же всі реагують, правда? На цьому фактично тримається цивілізація…

Гаразд, спихнемо це на культурні розбіжності.

З іншого боку, він не був мертвим. За словами Моркви, якщо ти знайомий з д’реґом більше п’яти хвилин і досі живий, це означає, що ти йому страх як сподобався.

З іншого боку, він щойно пригостив їхнього вождя Рукостисканням, що має вплив на людей, але не гарантує міцної дружби.

Що ж, годі лежати на цьому сідлі зі зв’язаними руками і ногами і весь день помирати від сонячного удару. Він повинен знову стати лідером для своїх підлеглих і зробить це, щойно витягне з рота верблюжий хвіст.

— Біп-біп-біп-дзинь?

— Так? — мовив Ваймз, вовтузячись із мотузками.

— Хочете почути про зустрічі, які ви пропустили?

— Ні! Я намагаюся розв’язати ці кляті мотузки!

— Хочете, щоб я вніс це у ваш список справ?

— О, ви прокинулись, сер.

Схоже на голос Моркви, до того ж тільки він би сказав щось подібне. Ваймз спробував повернути голову.

Він побачив перед собою біле рядно, а тоді воно змінилось обличчям Моркви, тільки догори дриґом.

— Вони запитували, чи вас розв’язати, але я їм сказав, що ви останнім часом мало відпочивали, — вів далі Морква.

— Капітане, я вже не відчуваю рук і ніг… — почав було Ваймз.

— О, чудово, сер! Принаймні це вже щось.

— Моркво?

— Так, сер?

— Я хочу, щоб ви уважно прислухались до наказу, який я вам зараз віддам.

— Звісно, сер.

— Я хочу сказати, що це не буде ані прохання, ані пропозиція чи якийсь натяк.

— Зрозуміло, сер.

— Я, як вам відомо, завжди заохочував своїх підлеглих думати головою і не виконувати сліпо мої накази, але іноді важливо точно і швидко виконувати інструкції.

— Так точно, сер.

— Негайно мене розв’яжи, інакше до скону жалітимеш, що не зробив цього!

— Е, сер, здається, в вашому наказі закралась неуважна непослідовність…

— Моркво!

— Звісно, сер.

Морква розтяв йому мотузки. Ваймз сповз на пісок. Верблюд повернув голову, на якусь мить втупившись у нього ніздрями, а тоді відвернувся.

Ваймз все ж спромігся сісти, поки Морква зосереджено розтинав решту мотузків.

— Капітане, нащо ви натягли на себе це біле рядно?

— Це бурнус, сер. Дуже практичне пустельне вбрання. д’реґи дали їх нам.

— Нам?

— Всім нам, сер.

— Усі в порядку?

— О, так.

— Але ж вони напали…

— Так, сер. Але вони всього лише хотіли взяти нас у полон, сер. Щоправда, один із них випадково відітнув Реджу голову, але потім допоміг йому пришити її назад, тож обійшлося малою кров’ю.

— Я думав, д’реґи не беруть нікого в полон?..

— Я теж не розумію, сер. Однак вони кажуть, якщо ми спробуємо втекти, вони відітнуть нам ноги, а Редж каже, що йому не вистачить на всіх нитки, сер.

Ваймз потер голову. Хтось йому так вперіщив, що на шоломі залишилась вм’ятина.

— Що пішло не так? — запитав він. — Я ж захопив їхнього вождя!

— Наскільки я зрозумів, сер, д’реґи не вважають достойним лідера, який через свою дурість так легко зазнав поразки. Це хапонська особливість.

Ваймз намагався переконати себе в тому, що в голосі Моркви не вчувались саркастичні нотки, поки той вів далі:

— Чесно кажучи, сер, їм насправді немає діла до вождів. Для них вони більше як окраса. Знаєте… щоб було кому крикнути «В атаку!», сер.

— У лідера є ще інші обов’язки, Моркво.

— На думку д’реґів вигук «В атаку!» цілковито їх охоплює, сер.

Ваймз сяк-так звівся на ноги. В ногах якось дивно потягувало. Він, похитуючись, рушив уперед.

— Дозвольте, я вам допоможу… — запропонував Морква, спіймавши його під руку.

Сонце сідало. Рвані намети тіснилися на підніжжі одної з дюн, звідти виднілося багаття. Хтось сміявся. Не звучало, як в’язниця. А втім, подумав Ваймз, пустеля, мабуть, краща за ґрати. Він навіть не знає, в який бік тікати, з ногами чи без.

— Д’реґи, як і всі хапонці, дуже гостинні, — сказав Морква, ніби завчив це на пам’ять. — Вони вкрай серйозно ставляться до гостинності.

Їхні викрадачі сиділи гуртом довкола багаття. Разом із вартовими. Їх також переконали переодягнутися у більш відповідний одяг, а це означало, що Смішинка скидалася на дівчинку в маминій сукні, тільки в залізному шоломі, Редж Шкарбан нарешті був схожий на мумію, а Щебінь — на присипаний снігом пригірок.

— Він став дуже… сам не свій через спеку, — прошепотів Морква. — А он де констебль Візит сперечається про релігію. На хапонському континенті співіснує шістсот п’ятдесят три релігії.

— Весело йому, мабуть.

— А це Джаббар, — Морква представив йому дещо старшу версію Ахмеда-71-години. Той підвівся і вклонився Ваймзові.

— Ефенді, — відповів він.

— Він їхній… ну, він на кшталт офіційного мудреця, — пояснив Морква.

— А, то він не наказує їм нападати? — запитав Ваймз. Йому від спеки гуділо в голові.

— Ні, це завдання вождя, — сказав Морква. — Якщо він у них є.

— То Джаббар, мабуть, каже їм, коли доцільно нападати? — радісно запитав Ваймз.

— Нападати завжди доцільно, ефенді, — мовив Джаббар. Він знову вклонився. — Мій намет — ваш намет, — запросив він.

— Справді? — не повірив Ваймз.

— Мої дружини — ваші дружини…

Ваймз запанікував.

— Так? Невже?

— Моя їжа — ваша їжа… — не вгавав Джаббар.

Ваймз витріщився на страву біля вогню. Схоже, у них на вечерю сьогодні вівця чи коза. Чоловік нахилився, відщипнув шматочок і простягнув йому.

Сем Ваймз глянув на кусник. А той на нього.

— Найкраща частина, — мовив Джаббар і став прицмокувати. Він додав ще щось хапонською. Чоловіки довкола багаття здавлено захихотіли.

— Це схоже на овече око, — дещо з сумнівом мовив Ваймз.

— Саме так, сер, — підтвердив Морква. — Але буде немудро…

— Знаєте що? — вів далі Ваймз. — Здається, це така гра під назвою «Погляньмо, що з’їсть ефенді». А я це не їстиму, друже.

Джаббар вивчав його поглядом.

Хихотіння припинилося.

— Виходить, ви дійсно бачите далі за інших, — сказав він.

— Як і це око, — не став заперечувати Ваймз. — Мій батько вчив мене ніколи не їсти того, що може моргнути у відповідь.

Між ними повисла на тонкій волосинці мить, що може зненацька перерости як у бурю сміху, так і в раптову смерть. Тоді Джаббар поплескав Ваймза по спині. Очне яблуко вилетіло з його долоні й покотилось кудись в тінь.

— Ай, молодець! Дуже добре! Вперше за двадцять років це не спрацювало! А тепер сідайте і пригощайтеся домашнім рисом з ягням, як в мами!

Всі розслабились. Ваймза раптом потягнули вниз. Всі посунулися, щоб звільнити для нього місце, і перед ним поклали великий шмат хліба зі смальцем. Ваймз тицьнув у нього якомога ввічливіше, а тоді вирішив, що коли впізнаєш бодай половину інгредієнтів, можна, мабуть, і решту з’їсти.

— То ми ваші полонені, пане Джаббар?

— Шановні гості! Мій намет…

— Але… як би це сказати?… ви хочете, щоб ми насолоджувалися вашою гостинністю до пори до часу?

— У нас така традиція, — мовив Джаббар. — Коли людина, навіть якщо вона твій найзаклятіший ворог, гостює в твоєму наметі, ти повинен хостити її три дні.

— Гостити, еге? — мовив Ваймз.

— Я вчив мову… — Джаббар махнув рукою, — на тій дерев’яній штуковині, морському верблюді…

— Кораблі?

— Точно! Але забагато води! — він знову плеснув Ваймза по спині, аж йому на коліна вихлюпнулось трохи гарячого жиру. — Куди не підеш, нині повсюдно балакають морпоркською, ефенді. Це мова… купців, — він сказав це слово так, ніби воно означало «дощовий хробак».

— Тож ви знаєте, як сказати «Віддайте нам усі гроші»? — запитав Ваймз.

— Нащо зайві слова? — здивувався Джаббар. — Ми їх однаково заберемо. Але тепер… — він харкнув у багаття з неймовірною точністю, —…кажуть, нам слід закруглятися, бо це неправильно. Але що ми такого поганого робимо?

— Крім того, що вбиваєте людей і загрібаєте собі їхній крам? — запитав Ваймз.

Джаббар знову засміявся.

— Валі казав, що ви дуже дипломатичний! Але ми не вбиваємо купців, нащо їх убивати? Який сенс? Нерозумно вбивати дарованого коня, що несе золоті яйця!

— Ясно, краще показувати його всім за гроші, — мовив Ваймз.

— Ми вбиваємо купців, обкрадаємо їх до трусів, і вони більш ніколи не повертаються. Дурість. Ми їх відпускаємо, вони знову багатіють, і потім наші сини їх грабують. Така от мудрість.

— Ах… прямо якесь землеробство, — підмітив Ваймз.

— Точно! Але якщо ви саджаєте купців, вони не дуже добре ростуть.

Ваймз відчув, що з заходом сонця стало зимніше. Насправді, дуже навіть холодно. Він підсунувся до багаття.

— Чому його звуть Ахмед-71-година? — запитав він.

Балачки стихли. Зненацька всі очі звернулись до Джаббара, крім одного, що закотилося в тінь.

— Не дуже дипломатичне запитання, — сказав Джаббар.

— Погоня привела нас аж сюди, і тут раптом ми потрапляємо у вашу засідку. Схоже…

— Я нічого не знаю, — перебив його Джаббар.

— Чому ж ви не…? — почав було Ваймз.

— Е, сер, — похопився Морква. — Це буде дуже нерозумно з вашого боку, сер. Послухайте, я перекинувся кількома словами з Джаббаром, поки ви… відпочивали. Боюся, це стосується політики.

— А що зараз не стосується політики?

— Розумієте, принц Кадрам хоче об’єднати всю Хапонію.

— Тобто потягнути її норовливу за коси в століття Летючої Лисиці?

— Так, сер, звідки ви…?

— Та так, здогадався. Продовжуйте.

— Але в нього виникли проблеми, — сказав Морква.

— Які? — запитав Ваймз.

— Ми, — гордо мовив Джаббар.

— Племенам не до вподоби ця ідея, сер, — вів далі Морква. — Раніше вони воювали між собою, а тепер майже всі воюють проти нього. Історично Хапонія не так імперія, як один великий конфлікт.

— Він каже, нам потрібна освіта. Ми маємо вчитись платити податки. А ми не хочемо, щоб нас вчили платити податки, — сказав Джаббар.

— То ви думаєте, що боретеся за свою свободу? — запитав Ваймз.

Джаббар завагався, а тоді зиркнув на Моркву. Вони перекинулися кількома словами хапонською. Тоді Морква сказав:

— Для д’реґа це вкрай складне запитання, сер. Розумієте, в їхній мові «свобода» і «боротьба» — це одне слово.

— Вони дуже вимогливі до своєї мови, чи не так?..

Ваймз краще почувався в прохолоді. Він вийняв пом’яту, замочену пачку сигар, притягнув до себе жаринку з полум’я і глибоко затягнувся.

— То… у Казкового Принца проблеми вдома, еге ж? А Ветінарі про це відомо?

— А верблюд срає в пустелі, сер?

— Бачу, ви добре нахапалися хапонської, еге ж? — мовив Ваймз.

Джаббар щось заворкотів. Знову роздався сміх.

— Е… Джаббар каже, що верблюди таки срають у пустелі, сер, бо інакше ви би не мали чим припалити сигару, сер.

І вкотре Ваймз відчув, що його уважно вивчають. Поводься дипломатично, казав йому Ветінарі.

Він знову глибоко затягнувся.

— Поліпшує смак, — сказав він. — Нагадайте, щоб я прихопив кілька додому.

Внутрішні судді в очах Джаббара підняли бодай пару скупих вісімок.

— Приїхав чоловік на коні і сказав, що ми повинні воювати з чужоземними псами…

— Це ми, сер, — послужливо мовив Морква.

— …тому що ви вкрали підводний острів. Але яке нам до цього діло? Ми знаємо, що від вас, чужоземні біси, ніякої шкоди, але нам не подобаються чоловіки, які мастять свої бороди олією в Аль Халі. Тож ми відіслали його назад.

— Усього? — запитав Ваймз.

— Ми ж не варвари. А він явно не дружить з головою. Ми тільки коня його забрали.

— Ахмед-71-година звелів вам нас затримати, чи не так? — запитав Ваймз.

— Ніхто не сміє наказувати д’реґам! Ми з радістю вас тут утримуємо!

— А коли ви з радістю нас відпустите? Коли вам Ахмед скаже?

Джаббар втупився у багаття.

— Я про нього не говоритиму. Він лицемірний і хитрий, і йому не можна довіряти.

— Але ж ви теж д’реґи.

— Так! — Джаббар знову поплескав Ваймза по спині. — І ми знаємо, про що говоримо!

Хапонський рибацький човен вже на милю чи дві відплив від гавані, коли його капітану здалося, що він раптом став краще плисти. Може, морські жолуді нарешті відпали, подумав він.

Коли його човен зник у вечірній імлі, з брижок небавом визирнула зігнута трубка і, трохи поскрипівши, роззираючись довкола, зупинила свій погляд на березі.

Бляшаний голос мовив вдалині:

— О ні…

А інший бляшаний голос запитав:

— У чому річ, сержанте?

— На, глянь у перископ!

— Добре, — запала пауза.

Тоді другий бляшаний голос мовив:

— О, курча…

Те, що стояло на якорі перед містом Аль Халі, не було флотом. А радше флотом із флотів, чиї щогли скидалися на пливучий ліс.

Під водною поверхнею лорд Ветінарі теж зазирнув у перископ.

— Так багато кораблів, — сказав він. — Ще й за такий короткий час. Як все добре організовано. Дуже добре. Хтось би навіть сказав… дивовижно добре. Як то кажуть: «Якщо хочеш війни — готуйся до війни».

— Мій лорде, гадаю, прислів’я звучить дещо інакше: «Якщо хочеш миру — готуйся до війни», — наважився виправити його Леонард.

Ветінарі схилив голову на бік і заворушив губами, повторюючи фразу про себе. І врешті сказав:

— Ні, ні. Так вона не має жодного сенсу.

Він знову пірнув у своє сидіння.

— Нам потрібно поводитися обережно, — сказав він. — Можемо зійти на берег під покровом ночі.

— Е… а можна зійти на берег під покровом покрови? — запитав сержант Колон.

— Насправді, ці додаткові кораблі лише полегшать наш план, — мовив Патрицій, не зважаючи на нього.

— Наш план? — запитав Колон.

— Серед вершків хапонської влади є люди всіх форм і кольорів. — Ветінарі зиркнув на Ноббі. — Майже всіх форм і кольорів, — додав він. — Тож наша з’ява на вулицях міста не мала б викликати непотрібних зауважень, — він знову зиркнув на Ноббі. — Великою мірою.

— Але ми в уніформах, сер, — зауважив сержант Колон. — По нас не скажеш, що ми зібралися на костюмовану вечірку.

— Що ж, я свою уніформу не зніму, — рішуче мовив Ноббі. — Я не збираюся бігати в панталонах. Тільки не в порту. Там купа моряків дальнього плавання. Я всякого наслухався.

— Так буде ще гірше, — мовив сержант, навіть не гаючи часу на підрахунки, скільки часу моряк має провести в морі, щоб Ноббі Ноббс асоціювався в нього з чимось іншим, ніж мішенню, — бо якщо ми будемо без форми, то вважатимемося шпигунами — а ти в курсі, що стається зі шпигунами.

— Скажеш мені, сержанте?

— Даруйте, ваша світлосте? — сержант Колон підвищив голос. Патрицій відволікся від розмови з Леонардом.

— Так, сержанте?

— Що стається зі шпигунами в Хапонії, сер?

— Е… дайте подумати… — мовив Леонард. — А, так… здається, вони кидають вас жінкам.

Ноббі повеселів.

— О, ну це не так вже й погано…

— Е, ні, Ноббі… — почав було Колон.

— …бо я бачив картинки в тій книжці «Ароматні частини», яку читала капрал Анґва, і…

— …ні, послухай, Ноббі, ти неправильно…

— …тобто, матінко рідна, я не знав, що таке можна витворяти з…

— …Ноббі, послухай…

— …а ще там був епізод, де вона…

— Капрале Ноббс! — заволав Колон.

— Так, сержанте?

Колон нахилився до Ноббі і прошепотів йому щось на вухо. Вираз обличчя капрала поволі змінився.

— Вони справді…

— Так, Ноббі.

— Вони справді…

— Так, Ноббі.

— Вони не роблять це вдома.

— Ми не вдома, Ноббі. Якби ж то.

— Хоча ви чули історії про Порадниць, сержанте.

— Панове, — звернувся до них правитель Ветінарі. — Боюся, Леонард трохи вигадує. Може це стосується якихось окремих гірських племен, але Хапонія — стародавня цивілізація, і офіційно там ніхто так не робить. Думаю, вони би дали вам цигарку.

— Цигарку? — перепитав Фред.

— Так, сержанте. І сказали б стати перед гарною, залитою сонцем стіною.

Сержант Колон шукав у цьому якихось підводних каменів.

— Файна самокрутка і стіна, на яку можна спертись? — запитав він.

— Гадаю, сержанте, вони вимагатимуть, щоб ви стояли прямо.

— Справедливо. Ті’ки тому що ти в’язень, не означає, що треба бути розхлябаним. Ну що ж. Я не проти ризикнути.

— Чудово, — спокійно мовив Патрицій. — Скажіть мені, сержанте… чи за всю вашу довгу військову кар’єру комусь спадало на думку присвоїти вам офіцерське звання?

— Ні, сер!

— І гадки не маю, чому.

Пустелею розлилася ніч. Вона опустилася зненацька бузковою барвою. У чистому повітрі небо зоріло зорями, які нагадували всім уважним споглядачам, що саме в пустелях і на височинах зароджуються релігії. Коли люди не бачать нічого, крім бездонної безкінечності в себе над головами, у них завжди є порив і відчайдушне бажання знайти когось, за ким іти слідом.

Фауна повилазила з нір і тріщин. І вже незабаром у пустелі гуділи та дзижчали істоти, які за браком розумових здібностей, властивих людській расі, не переймалися тим, щоби знайти винного, і натомість шукали, кого б то з’їсти.

Близько третьої ночі Сем Ваймз виліз із намету покурити. Холодне повітря вдарило йому в обличчя, мов двері. Надворі було зимно. Але ж так не буває в пустелях, хіба ні? Пустелі — це розпечені піски, верблюди і… і…він ще якийсь час силувався пригадати, як людина, чиї географічні пізнання обривались за межами мощеної дороги… верблюди — так — і фініки. І ще, можливо, банани і кокоси. Але тут подих аж бринів від холоду.

Він театрально помахав пачкою цигарок перед д’реґом, який відпочивав біля намету. Чоловік стенув плечима.

Від вогнища залишилася лише сіра купка, але Ваймз усе одно поколупався в ній, марно сподіваючись знайти там жаринку. Він сам дивувався з того, який він сердитий. Ахмед був ключем до всіх загадок, він просто знав це. Але вони застрягли тут, у пустелі, а той чоловік кудись запропастився, і їх тримають… тихі й милі люди, якщо так чесно. Може, вони і розбійники, сухопутний еквівалент піратів, але Морква каже, що попри це вони чудові хлопці. Якщо ви погоджувалися у них гостювати, то вони були такі милі — хоч до рани прикладай, як той подорожник, чи що там у вас прикладають… Щось заворушилося в місячному світлі. Чиясь тінь сповзла дюною.

Щось завило в пустельній ночі.

На спині Ваймза дрібні волоски стали сторч, точно як у його далеких пращурів.

Ніч завжди стара. Він частенько гуляв темними вулицями у таємні години і відчував, як ніч простягалась вдалечінь, і глибоко в душі знав, що поки дні, королі та імперії не затримуються надовго, ніч завжди одного віку, завжди, як ціла вічність. Жахи виринали в оксамитових тінях, і в той час як природа кігтів може мінятися, природа чудовиська незмінна.

Він тихо підвівся і потягнувся до меча.

Його не було на місці.

Вони його забрали. Вони навіть не…

— Гарна ніч, — озвався голос біля нього.

Опліч нього стояв Джаббар.

— Хто там? — просичав Ваймз.

— Ворог.

— Який?

У тінях блиснули зуби.

— Зараз дізнаємось, ефенді.

— Нащо їм зараз на вас нападати?

— Може, вони думають, у нас є те, що вони шукають, ефенді.

Пустелею заковзало ще більше тіней.

Одна з них виросла прямісінько позаду Джабарра, нагнулася і підхопила його. Здоровенне сіре ручисько витягло шаблю з-за його пояса.

— Що накажете з ним зробити, пане Ваймз?

— Щебеню?

Троль відсалютував тією самою рукою, що тримав д’реґа.

— Всі на місці, сер!

— Але… — і тоді до Ваймза дійшло. — На вулиці дубак! Твої мізки знову працюють?

— Куди краще, сер.

— Це що, джин? — запитав Джаббар.

— Не знаю, але мені б він точно не завадив, — відповів Ваймз. Він нарешті намацав у кишені сірника і запалив його. — Відпустіть його, сержанте, — звелів він, розпалюючи сигару. — Джаббаре, це сержант Щебінь. Він може переламати всі кістки у вашому тілі, в тому числі найменші в пальцях, які доволі важко…

Темряву розрізав звук ш-ш-шух-х-х, і через долю секунди після того, як Джаббар налетів на нього і звалив на землю, щось просвистіло позаду його потилиці.

— Вони стріляють у світло!

— Фв-в?

Ваймз обережно підняв голову і сплюнув пісок і шматочки тютюну.

— Пане Ваймз?

Лише Морква вмів так шепотіти. В нього шепіт асоціювався з утаюванням і брехнею, тому робив він це дуже голосно. Ваймз ужахнувся, побачивши, як він вийшов з-за намету з крихітною лампою в руках.

— Покладіть цю бісову…

Але він не встиг договорити, бо десь у темряві закричав чоловік. Це був пронизливий крик, який зненацька обірвався.

— А, — мовив Морква, присівши біля Ваймза і задмухнувши лампу. — То була Анґва.

— Це аж ніяк не схоже на… о-о-о. Так, здається, я розумію, що ти маєш на увазі, — ніяково мовив Ваймз. — Вона там, чи не так?

— Я вже раніше її чув. Схоже, вона там розважається. Не часто їй випадає можливість проявити себе в Анк-Морпорку.

— Е… ні… — Ваймз уявив перевертня, що проявляє себе. Але Анґва, звісно ж, не…

— Ви двоє, е… у вас усе гаразд? — запитав він, намагаючись виокремити в темряві обриси.

— О, все добре, сер. Добре.

А те, що вона час до часу обертається на вовкулаку, тебе не турбує? Але Ваймз не наважився сказати це вголос.

— Жодних… проблем?

— О ні, сер. Вона сама собі купує собачі галети і має власну стулку в дверях. Коли місяць уповні, я не пхаюсь.

Роздалися крики, а тоді з темряви зринула тінь, промчала повз Ваймза і зникла в наметі. Вона не чекала, поки її запросять, а на повній швидкості увірвалася в заслінку і не зупинилась, поки не впав намет.

— А це що таке? — запитав Джаббар.

— Доведеться довго пояснювати, — сказав Ваймз, піднімаючись.

Морква зі Щебенем уже тягнули повалений намет.

— Ми д’реґи, — з докором мовив Джаббар. — Ми тихенько складаємо свої намети вночі, а не…

Місяць світив достатньо яскраво. Анґва випрямилася і вирвала з рук Моркви шмат намету.

— Дуже дякую, — сказала вона, загортаючись у нього. — І перш ніж хтось щось скаже, я лише вкусила його за зад. Сильно. І повірте, я ще його пожаліла.

Джаббар подивився назад на пустелю, тоді на пісок, а тоді на Анґву. Ваймз бачив, як той думає, і по-братськи поклав йому руку на плече.

— Я краще поясню… — почав він.

— Там кілька сотень солдат! — випалила Анґва.

— …пізніше.

— Вони оточують вас! І вигляд в них недобрий! У когось є нормальний одяг? І людська їжа? І пити! В цих краях немає води!

— Вони не посміють напасти до світанку, — мовив Джаббар.

— А що ви робитимете, сер? — запитав Морква.

— Нападемо на світанку!

— А-а. Е-е. А можна запропонувати вам альтернативу?

— Альтернативу? Потрібно атакувати! Світанки створені для атак.

Морква відсалютував Ваймзу.

— Я читав вашу книжку, сер. Поки ви… відпочивали. У Тактикуса є чимало ідей стосовно того, що робити, коли противник має суттєву кількісну перевагу, сер.

— Невже?

— Він каже, що потрібно за кожної нагоди перетворювати її на кількісну недовагу, сер. Ми можемо напасти зараз.

— Але ж зараз темно!

— Так само темно, як і ворогу, сер.

— Ні, тут так темно, що хоч в око стрель! Ви не побачите, з ким б’єтеся! Половину часу ви стрілятимете в своїх!

— Ми не будемо, сер, тому що нас зовсім небагато. Сер? Все, що нам потрібно зробити, це вилізти звідси, пошуміти трохи і дати їм розбиратися з цим. Тактикус каже, що вночі всі армії мають однакову чисельність, сер.

— Щось в цьому є, — мовила Анґва. — Вони повзають поодиноко і попарно і вдягнені так само, як… — вона махнула рукою на Джаббара.

— Це Джаббар, — мовив Морква. — Він типу не вождь.

Джаббар схвильовано вишкірився.

— І частенько у ваших краях пси обертаються на голих жінок?

— Буває, що днями такого не відбувається, — огризнулася Анґва. — Мені б не завадив якийсь одяг. І меч, якщо буде битва.

— Ем, мені здається, в хапонців є своє особливе бачення про жінок, які борються… — почав було Морква.

— Так! — підтвердив Джаббар. — Вони повинні робити це майстерно, Блакитні Оченята. Ми — д’реґи!

Човен виринув на поверхню пінистої застояної води під пристанню.

Повільно відкрилася кришка.

— Пахне, як удома, — сказав Ноббі.

— Не можна довіряти воді, — мовив сержант Колон.

— Але я не довіряю воді вдома, сержанте.

Фред Колон зумів втриматись на слизькій деревині. В теорії це був ого-го який геройський вчинок. Він та Ноббі Ноббс, двійко хоробрих воїнів, відважились зійти на ворожій території. На жаль, він знав, що роблять вони так тому, що лорд Ветінарі сидів у Човні і недвозначно здійняв би брови, якби вони відмовилися.

Колон завжди вважав, що в героїв є якийсь особливий механізм, що змушував їх іти на геройську загибель заради бога, країни і яблучного пирога чи ще якогось делікатесу, який готувала їм мама. Йому ніколи не спадало на гадку, що вони це роблять зі страху, що на них накричать, якщо вони цього не зроблять.

Він нахилився.

— Гайда, Ноббі, — скомандував він. — І пам’ятай, ми робимо це заради богів, Анк-Морпорка і… — Колону здалося, що тут і справді буде доречна якась страва. — І знаменитої канапки з кишкою, яку готувала моя мама!

— Наша мама ніколи не готувала нам канапки з кишкою, — пожалівся Ноббі, видершись на настил з дощок. — Але ти б не повірив, що вона витворяла зі шматком сиру…

— Та добре, але це якось не вписується в бойовий девіз, еге ж? «Заради богів, Анк-Морпорка і дивовиж, які матінка Ноббі витворяє із сиром»? Він просто таки пронизає страхом вороже серце! — мовив сержант Колон, поки вони повзли вперед.

— А, ну якщо тебе таке цікавить, то на тобі матусин бідовий пудинг із заварним кремом, — запропонував Ноббі.

— Жахає, чи не так?

— Вони би пожаліли, якби дізналися, сержанте.

Пристань в Аль Халі нічим не відрізнялася від інших, бо пристані всюди пов’язані. Людям потрібно завантажувати і розвантажувати човни. А це можна зробити лише в кілька способів. Тож усі пристані однакові з виду. В деяких спекотніше, в інших підвищена вологість, там завжди височіють купки дещо забутих з виду речей.

Здалеку виднілися вогні міста, яке, схоже, зовсім не підозрювало про вороже вторгнення.

— «Знайдіть нам якийсь одяг, щоб ми змішалися з натовпом», — пробубонів Колон. — Легко сказати.

— Нє, нє, це легко, — наполягав Ноббі. — Всі знають, як це робити. Ти никаєшся на якійсь вуличці, так, і чекаєш, поки не надійде пара жевжиків. Ти заманюєш їх у провулок, стукаєш їх по голові, а тоді виходиш з тіні вже в їхньому одязі.

— Це працює?

— Ще ніколи не підводило, сержанте, — запевнив його Ноббі.

У місячному сяйві пустеля скидалася на сніг.

Ваймзу до душі був метод боротьби Тактикуса. Лягаві завжди так робили. Справжній лягавий не ставав у шеренгу з іншими лягавими, щоб іти на злочинців. Він таївся в тіні, безшумно ходив і тягнув час. Але якщо бути відвертим, він тягнув його доти, поки злочинець зрештою не вчиняв злочин і тягнув награбоване. Бо який тоді сенс? Треба бути реалістом. «Ми спіймали того, хто це зробив» звучить куди вагоміше, ніж «Ми спіймали того, хто збирався це зробити», особливо коли люди просять «Доведи».

Десь зліва вдалині хтось закричав.

Ваймзу, однак, було дещо некомфортно в цьому балахоні. Це як іти на війну в нічній сорочці.

Тому що він не був до кінця впевнений, що зможе вбити людину, яка активно не намагалася вбити його. Звісно, фактично всі озброєні хапонці нині активно намагалися його вбити. В цьому і полягає суть війни. Проте…

Він звів очі на верхівку дюни. Хапонський воїн дивився в іншому напрямку. Ваймз підкрався…

— Біп-біп-біп-дзинь! Ваш будильник на сьому ранку, Введіть-Своє-Ім’я! Принаймні, я сподіваюся…

— Га?

— Дідько!

Ваймз перший відреагував і зацідив чоловікові в ніс. Оскільки не було сенсу чекати, щоб побачити, який це справить на нього ефект, він кинувся вперед, і вони вдвох покотилися по інший бік крижаної дюни, борючись і розмахуючи кулаками.

— …але зараз моя функція реального часу, схоже, трохи барахлить…

Хапонець був менший за Ваймза. А також молодший. Та, на жаль для нього, він був надто молодим, щоби знати репертуар брудних боїв, який був єдиною можливістю виживати на глухих вулицях Анк-Морпорка. З іншого боку, Ваймз був готовий бити що завгодно чим завгодно. Важливо було, щоб супротивник більше не встав. А решта — то вже деталі.

Вони скотилися до підніжжя дюни — хапонець стогнав під Ваймзовою вагою.

— Список справ, — бісик-органайзер пронизливо закричав: — Стогнати від болю.

А тоді… Здається, саме настав час різати горлянку. Вдома Ваймз запроторив би його за ґрати, знаючи, що вранці все матиме набагато кращий вигляд, але в пустелі такого вибору не було.

Ні, він би не зміг. Вирубити хлопаку. І це ще милосердно.

— Віндалу! Віндалу!

Ваймзовий кулак зависнув у повітрі.

— Що?

— Це ж ви, правда? Пане Ваймз? Віндалу!

Ваймз відкинув шмат тканини, що прикривав хлопцеве обличчя.

— Ти Ґоріффовий хлопець?

— Я не хотів тут опинитися, пане Ваймз! — вирвалися відчайдушні слова.

— Добре, добре, я не збираюсь тебе кривдити…

Ваймз опустив кулак і встав, піднявши хлопця.

— Потім поговоримо, — пробубнів він. — Ходімо!

— Ні! Всім відомо, що д’реґи роблять зі своїми полоненими!

— Що ж, я їхній полонений, і їм доведеться зробити це з нами обома, домовились? Тримайся подалі від кумедної їжі, і все з тобою буде добре.

Хтось засвистів у темряві.

— Ворушися, хлопче! — прошипів Ваймз. — Нічого поганого з тобою не станеться!… Гірше буде, якщо ти тут залишишся. Зрозуміло?

Цього разу він не дав хлопцеві час на суперечки і потягнув його за собою. Поки він наближався до табору д’реґів, з дюн зісковзнули інші постаті. Одна з них була без руки, і з неї стирчав меч.

— Як справи, Редже? — поцікавився Ваймз.

— Та якось дивно, сер. Коли перший хлопака відітнув мені руку і проштрикнув груди, решта відступили. Ніби ніколи не бачили зарізаного чоловіка, їй-богу.

— Ти знайшов свою руку?

Редж помахав чимось у повітрі.

— А це вже інша історія, — сказав він. — Я лупанув нею кількох, і вони з криками кинулись навтьоки.

— Це твій стиль рукопашного бою, — сказав Ваймз. — До такого ще потрібно звикнути.

— У вас там в’язень?

— Щось на кшталт. — Ваймз роззирнувся довкола. — Схоже, він знепритомнів. Гадки не маю, чому.

Редж нахилився ближче.

— Ці іноземці якісь дивакуваті, — сказав він.

— Редже?

— Так?

— У тебе вухо відвисло.

— Та? Що ж таке! А я думав, цвях буде надійно тримати.

Сержант Колон глянув на зорі. Вони глянули на нього. Принаймні у Фреда Колона був вибір. Біля нього застогнав капрал Ноббс. Нападники бодай залишили йому штани. Є місця, куди не поткнуться навіть найхоробріші, і до цих місць належало все вище коліна і нижче пупця Ноббса.

Що ж, Колон вважав їх нападниками. А вони фактично захищалися. Агресивно захищалися.

— Тепер ще раз усе по порядку? — сказав він.

— Ми знаходимо пару жевжиків приблизно нашої тілобудови…

— Ми це зробили.

— Заманюємо їх у провулок…

— І це зробили.

— Я замахуюсь на них дерев’яним патиком і ненароком у темряві вдаряю тебе, їх це сердить, і виявляється, вони ще й злодії, які цуплять наш одяг.

— Все не так мало бути.

— Але ж загалом спрацювало, — сказав Ноббі, так-сяк звівшись на коліна. — Можемо ще раз спробувати.

— Ноббі, ти в порту в чужому місті в самих лише, мені неприємно це казати, Ноббі, труханах. Зараз не найкращий час заводити розмови про те, як заманювати людей в провулки. Про це почнуть говорити.

— Анґва завжди каже, що нагота — національний костюм всіх народів, сержанте.

— Вона про себе казала, Ноббі, — мовив Колон, скрадаючись тінями. — З тобою таке не спрацює.

Він зазирнув за ріг. Із будівлі вздовж провулка долинали якісь шум і балаканина. Двійко навантажених віслюків терпляче чекали надворі.

— Хутенько вибіжи і хапни клунок, добре?

— Чому я, сержанте?

— Тому що ти капрал, а я сержант. І на тобі більше одягу.

Бурмочучи щось собі під ніс, Ноббі прослизнув у вузеньку вуличку і якомога швидше розстебнув прив’язь. Тваринка слухняно пішла за ним.

Сержант Колон вхопив клунок.

— На біду, можем і мішки на себе натягнути, — сказав він. — Це… Що це?

Він витягнув щось червоне.

— Вазон? — послужливо припустив Ноббі.

— Це феска! Їх носять деякі хапонці. Схоже, нам пощастило. Оп, і ще одна. Ану поміряй, Ноббі. І… щось схоже на нічну сорочку… і ще одна. Ми в безпеці, Ноббі.

— Вони якісь короткуваті, сержанте.

— Жебраки не перебирають, — мовив Колон, втискуючись у костюм. — Ну ж бо, вдягни феску.

— Я в ній схожий на недоумка, сержанте.

— Послухай, я теж свою натягну, гаразд?

— Тоді ми будемо як дві фески пара, сержанте.

Сержант Колон грізно на нього зиркнув.

— Ти чекав слушної нагоди, щоб це сказати, Ноббі?

— Ні, сержанте, я це щойно придумав.

— Що ж, послухай, не називай мене сержантом. Це якось не по-хапонськи звучить.

— Як і Ноббі, се… Пробач…

— Ну, я не знаю… можеш бути Шнобі, Нгобі… Гноббі… Як на мене, звучить цілком по-хапонськи.

— А яке тобі підібрати гарне хапонське ім’я? Я не знаю жодного, — сказав Ноббі.

Сержант Колон не відповів. Він знову визирав з-за рогу.

— Його світлість, щоправда, просив нас не затримуватися, — пробубнів він.

— Та, але в тій консервній банці, ну дуже сперто, якщо ти розумієш, про що я. Все би віддав, щоб…

Біля них хтось заревів. Вони розвернулися.

Перед ними стояло троє хапонських солдатів. Чи, може, вартових. Далі їхніх шабель Ноббі та сержант Колон не розгледіли.

Їхній командир проревів до них із запитанням.

— Що він сказав? — затремтів Ноббі.

— Не знаю!

— Звідки ви? — запитав командир морпоркською.

— Що? О… е-ер-р… — Колон завагався в очікуванні блискучої гибелі.

— А, ясно, — вартовий опустив шаблю і тицьнув пальцем у напрямку пристані. — Негайно повертайтеся у свій загін!

— Добре! — погодився Ноббі.

— Як тебе звуть? — запитав один із вартових.

— Нгобі, — відповів Ноббі. Схоже, спрацювало.

— А тебе, товстуне?

Колон зразу ж запанікував. Він відчайдушно перебирав у голові імена, що звучали по-хапонськи, і йому спало на думку лише одне, що цілком і повністю було хапонським.

— Ал, — йому аж підкошувались коліна.

— Повертайтеся назад, інакше на вас чекають неприємності!

Вартові дали драла, тягнучи за собою віслюка, і зупинились аж на брудній пристані, що дивним чином зараз здалася затишнішою.

— Що то було, с… Але? — запитав Ноббі. — Вони ж просто хотіли нас трохи посіпати! Типова поведінка вартових, — додав він. — Не наших, звісно.

— На нас ніби був правильний одяг…

— Ти навіть не сказав їм, звідки ми! До того ж вони розмовляли по-нашому!

— Ну, вони… тобто… всі повинні вміти розмовляти морпоркською, — сказав Колон, поступово відновлюючи свій душевний баланс. — Навіть немовлята вчать її. Гадаю, після важкої хапонської вона дається на раз-два.

— Що будемо робити з віслюком, Але?

— Думаєш, він уміє крутити педалі?

— Сумніваюся.

— Тоді залиш його тут.

— Але його вкрадуть, Але.

— О, ці хапонці що завгодно вкрадуть.

— Але ми не такі, Але?

Ноббі глянув на ліс щогл, що заповнили бухту.

— Звідси таке враження, що їх ще більше, — сказав він. — Тут від човна до човна пару кроків. Для чого вони всі тут?

— Не будь дурником, Ноббі. Це ж очевидно. Вони тут для того, щоби переправити всіх до Анк-Морпорка!

— Для чого? Ми не їмо стільки кар…

— Вторгнення, Ноббі! Зараз війна, забув?

Вони озирнулися на кораблі. На воді миготіли якірні вогні.

Прямо в них під ногами клаптик води на якусь мить вкрився бульбашками, а тоді корпус Човна здійнявся на кілька дюймів над поверхнею. Відкрився люк, і з нього вигулькнуло стривожене обличчя Леонарда.

— А, ось ви де, — сказав він. — Ми вже почали хвилюватися…

Вони спустилися у смердючу середину судна.

Лорд Ветінарі сидів із блокнотом на колінах, в який щось акуратно записував. Він на мить відірвався від писанини.

— Доповідайте.

Як би Ноббі не напружувався, поки сержант Колон все більш-менш докладно доповідав, але так і не міг пригадати дотепи, якими вони сипали з хапонськими вартовими.

Ветінарі навіть не здійняв голови. Все ще пишучи, він сказав:

— Сержанте, Ур — це стародавня країна на край від королівства Джелібейбі, чиї загарбники є втіленням пасторальної тупості. З якихось причин, навіть не знаю чому, вартовий подумав, що ви звідти. А морпоркська — це свого роду лінгва франка навіть у Хапонській імперії. Коли хтось із Гершеби хоче поторгуватися з кимось із Істанзії, вони без сумніву торгуватимуться морпоркською. Нам це, звісно, тільки на руку. Військо, яке тут збирають, означає, що майже всі люди — вихідці з дальніх земель з дивними звичками. Якщо ми не будемо поводитись надто по-чужинському, то пройдемо перевірку на вошивість. Для цього не потрібно замовляти карі з бруквою та смородиною і намагатися не замовляти пінти «Старомолюскового особливого», я зрозуміло говорю?

— Е… а що саме ми будемо робити, сер?

— Для початку підемо на розвідку.

— А, точно. Так. Це дуже важливо.

— А тоді шукатимемо ставку верховного хапонського головнокомандувача. Завдяки Леонарду я маю для них невеличку… посилочку. Яка, сподіваюся, хутко покладе кінець війні.

Сержант Колон мав розгублений вигляд. Якоїсь миті він втратив нитку розмови.

— Пробачте, сер… ви сказали, верховний хапонський головнокомандувач, сер.

— Так, сержанте.

— Тобто… вищі чини, чи тюрбани, чи як їх там… в оточенні найкращих військ, сер. До вищих чинів завжди приставляють найкращі війська.

— Гадаю, саме так і буде, так. Ба більше, я на це сподіваюся.

Сержант Колон знову спробував знайти нитку розмову.

— А. Правильно. І ми підемо їх шукати, так, сер?

— Я ж не можу просити їх до нас прийти, сержанте.

— Так, сер. Розумію. Тут стане тіснувато.

Нарешті лорд Ветінарі відірвався від блокнота.

— Щось не так, сержанте?

І сержант вкотре відкрив секрет хоробрості. Дехто називає це загостреним боягузтвом — знання, що смерть, яка може чекати на тебе, якщо ти підеш у наступ — це ще пікнічок, якщо порівняти зі справжнім пеклом, яке чекає на тебе, якщо ти відступиш.

— Е… все добре, сер, — сказав він.

— Чудово. — Ветінарі відсунув писанину вбік. — Якщо у вашому клунку знайдеться ще трохи підхожого одягу, я перевдягнуся, і ми зможемо подивитись на Аль Халі.

— О боже…

— Даруйте, сержанте?

— О боже, як добре, сер.

— Добре, — Ветінарі почав витягувати решту речей із експропрійованої торби. Всередині були жонглерські палички, мішок кольорових м’ячів і ще афіша, яку вішають на сцені під час виступу артиста.

— «Ґуллі, Ґуллі і Беті», — прочитав він. — «Екзотичні фокуси і танці». Гм, — додав він. — Схоже, серед власників торби була леді.

Вартові глянули на серпанкову тканину, що показалася з торби. Ноббі вибалушив очі.

— Шо то є?

— Гадаю, це жіночі шаровари, капрале.

— Вони дуже…

— Цікаво, що одяг екзотичних танцівниць не стільки відвертий, скільки натякає на неминучість відвертості, — мовив Патрицій.

Ноббі зиркнув на свою одежу, а тоді на сержанта Ал-Колона в його одежі, а тоді весело мовив:

— Що ж, не впевнений, що вам личитиме, сер.

Він тут же пожалів про сказане.

— Я і не планував їх на себе вдягати, — спокійно мовив Патрицій. — Передай мені, будь ласка, свою феску, капрале Беті.

Ніжний, оманливий світанковий переддень опустився на пустелю, і командир хапонського загону був з того не радий.

Д’реґи завжди нападали на світанку. Всі. І не важливо, скільки їх, чи скільки вас. Так чи інакше, нападало все плем’я. І не тільки з жінками і дітьми, а й з верблюдами, козами, вівцями й курми. Звісно, ви на них чекали і від них можна було б відбитися, але… вони завжди з’являлися зненацька так, ніби їх виплюнула сама пустеля. Достатньо помилитись чи загаятися, як вас тут же атакують, віддухопелять, накопають, заклюють і немилосердно захаркають.

Його військо залягло в очікуванні. Ну, якщо їх можна назвати військом.

Він казав, що їм бракує людей… ну, він насправді цього не казав, тому що за такі слова у цей час можна було отримати сувору догану, але він так вважав. Половина з них були завзяті дітиська, які думали, що налякають ворога, викрикуючи й розмахуючи мечем. Просто вони ще не бачили д’реґівських курей, що летять на рівні очей.

А щодо решти… вночі люди натикались одні на одних, помилково влаштовували засідки одні на одних, і тепер дрижали, як горошини на барабані. Чоловік, який загубив меча, клявся, що той стирчав із людини, яка собі спокійнісінько пішла. А якась каменюка встала і ходила довкіль, гамселячи людей. Іншими людьми.

Сонце було вже доволі високо.

— Найгірша частина — очікування, — сказав сержант опліч нього.

— Це може бути найгіршою частиною, — мовив командир. — Чи коли вони зненацька виринають із пустелі і рубають тебе навпіл — оце може бути найгіршою частиною, — він сумовито втупився у підступно порожній пісок. — Чи, наприклад, коли ошаліла вівця намагається відгризти тобі носа — це може бути найгіршою частиною. Насправді, коли ти думаєш про все те, що може з тобою трапитися в оточенні орди верескливих д’реґів, найкращою частиною є мить, коли їх там якраз немає.

Сержанта до такого не готували. Тож він сказав:

— Вони спізнюються.

— Добре. Краще вони, ніж ми.

— Сонце вже високо, сер.

Командир поглянув на свою тінь. Надворі був день, а на піску, слава богу, не було слідів його крові. Командир так довго відновлював мир у різних непокірних частинах Хапонії, що почав дивуватись тому, що відновлюючи мир, він немов завжди вів війну. Досвід навчив його ніколи не казати: «Мені це не подобається, якось дуже тихо». Бо не було такого поняття, як надто тихо.

— Може, вони згорнули вночі табір, сер, — припустив сержант.

— Це не схоже на д’реґів. Вони ніколи не тікають. Крім того, я бачу їхні намети.

— Може, будемо їх штурмувати, сер?

— Ти не бився раніше з д’реґами, сержанте?

— Аж ніяк, сер. Однак я втихомирював сердитих саватарів в Ушістані, і вони…

— Д’реґи гірші, сержанте. Вони втихомирять вас у відповідь.

— Я не казав, які саватари сердиті, сер.

— Як порівняти з д’реґами, вони всього лиш ледь невдоволені.

У сержанта виникло відчуття, що його репутацію ставлять під сумнів.

— Може, я піду з кількома хлопцями в розвідку, сер?

Командир знову глянув на сонце. Через спеку вже важко було дихати.

— О, чудово. Ходімо.

Хапонці наблизилися до табору. Там були намети, і тліло полум’я. Але не було ні верблюдів, ні коней, лише довгий витоптаний слід, що стелився вздовж дюн.

Бойовий дух почав потрохи рости. Нападати на небезпечного ворога, якого немає на позиціях — одна з найпривабливіших форм ведення бойових дій. Деякі говорили, як пощастило д’реґам, що вони вчасно втекли, інші фантазували, що було би з д’реґами, якби солдати їх спіймали…

— Хто це? — запитав сержант.

Поміж дюн з’явилася постать, яка сиділа верхи на верблюді. Білий балахон розвіювався на вітрі.

Наблизившись до хапонців, постать ковзнула з верблюда і помахала їм рукою.

— Добрий ранок, панове! Як дивитесь на те, щоб здатися в полон?

— Хто ви?

— Капітан Морква, сер. Якщо ви будете такі ласкаві й опустите зброю, ніхто не постраждає.

Командир глянув угору. Вздовж верхівок дюн показались кульки. Виявилось, що це голови.

— Це… д’реґи, сер! — вигукнув сержант.

— Ні. Д’реґи б уже напали, сержанте.

— Ой, перепрошую. Сказати їм, щоб вони напали? — спитав Морква. — Ви цього хочете?

Д’реґи тепер вишикувались вздовж дюн. Метал виблискував на сонці.

— Хочете мені сказати, — повільно почав командир, — що ви можете переконати д’реґів не нападати?

— Це було непросто, та, думаю, вони зрозуміли, — мовив Морква.

Командир обдумував ситуацію, в якій опинився. По обидва боки вишикувались д’реґи. Його ж військо збилося в купку. А цей рудоволосий, блакитноокий чоловік йому всміхався.

— Як вони ставляться до милосердного поводження з полоненими? — наважився він спитати.

— Гадаю, вони можуть пристосуватися. Якщо я наполяжу.

Командир знову зиркнув на тихих д’реґів.

— Чому? — запитав він. — Чому вони не нападають на нас? — запитав він.

— Мій командир каже, що не хоче непотрібних жертв, сер, — відповів Морква. — Його звати командор Ваймз, сер. Він сидить он там на дюні.

— Ви можете переконати озброєних д’реґів не нападати, і у вас є командир?

— Саме так, сер. Він називає це поліцейською операцією.

Командир ковтнув.

— Ми здаємося, — сказав він.

— Що, ось так просто, сер? — запитав сержант. — Без боротьби?

— Так, сержанте. Без боротьби. За велінням цього чоловіка і вода вгору потече, а в нього ще є командир. Чудова ідея — здатися без боротьби. Я вже десять літ як борюся, і здатися без боротьби — це те, чого я завжди прагнув.

З металевої стелі Човна скрапувала вода прямо на папір перед Леонардом із Квірма. Він змахнув краплі. Може, воно й нудно чекати у тісній металевій бляшанці під нічим не примітною пристанню, та в Леонардовому світі такого концепту не існувало. Він машинально креслив ескіз покращеної вентиляційної системи.

Він почав спостерігати за власною рукою. Вона, майже без його участі, виконувала інструкції звідкись із його голови, малюючи розріз набагато більшої версії човна. Тут, тут і тут… там може бути ряд із сотні весел замість педалей, якими гребуть — його олівець гладив папір — мускулясті й напіввбрані юні воїни. Човен, що пливтиме непоміченим попід іншими човнами і везтиме людей туди, де їм завгодно. Тут із даху стирчатиме здоровенна пила, щоб на швидкості патрати черева ворожих кораблів. А тут і тут труба…

Він завмер і якусь мить витріщався на свій малюнок. Тоді зітхнув і взявся його рвати.

Ваймз дивився згори дюни. Звідти він мало що чув, але йому і не треба було.

Анґва сіла поруч.

— Спрацювало, правда ж? — запитала вона.

— Так.

— Що він збирається робити?

— О, думаю, він забере в них зброю і відпустить їх.

— Чому люди його слухають? — спитала Анґва.

— Ну, ти його дівчина, тобі видні…

— Ні, це інше. Я кохаю його, тому що він добрий просто так. Він не задумується над власними думками, як інші. Він робить добро, тому що так вирішив, а не тому, що намагається виправдати чиїсь очікування. Він такий простий. У кожному разі, я вовчиця, яка живе з людьми, і для таких, як я, є спеціальна назва. Я прибіжу до нього, як тільки він свисне.

Ваймз намагався не виказувати свого збентеження.

Анґва всміхнулася.

— Не переймайтеся, пане Ваймз. Ви самі так казали. Рано чи пізно ми всі стаємо чиїмось собакою.

— Це як гіпноз, — квапливо мовив Ваймз. — Люди йдуть за ним, бо їм цікаво, що буде далі. Вони переконують себе, що якийсь час вони ще подивляться, і можуть припинити, коли захочуть, ось тільки їм не хочеться. Це клята магія.

— Ні. Ви коли-небудь за ним по-справжньому спостерігали? Б’юся об заклад, що за десять хвилин розмови з Джаббаром він усе про нього вивідав. Закладаюсь, він знає всіх верблюдів поіменно. І він все пам’ятає. Зазвичай люди не надто цікавляться іншими, — її пальці бездумно вимальовували візерунок на піску. — Так він змушує вас почуватися важливим.

— Так політики роблять… — почав було Ваймз.

— Але не так, як це робить він, повірте мені. Підозрюю, лорд Ветінарі пам’ятає факти про людей…

— О, можеш не сумніватися!

— …але Морква цікавиться. Він навіть не задумується над цим. Він звільняє місце в голові для людей. Він цікавиться, тож люди думають, що вони цікаві. Вони почуваються… краще, коли він поруч.

Ваймз глянув униз. Її пальці знову безцільно малювали щось у піску. Пустеля міняє всіх, подумав він. Це тобі не місто, що приглушує думки. Ти відчуваєш, як твій світогляд розширюється до горизонтів. Не дивно, що тут народжуються релігії. Аж раптом я опиняюсь тут, швидше за все незаконно, просто намагаючись виконувати свою роботу. Чому? Тому що я збіса дурний, щоб спинитися і подумати, перш ніж за кимось гнатися, ось чому. Навіть Моркві вистачило б розуму цього не робити. Я тільки-но бездумно гнався за Ахмедовим кораблем, але йому вистачило кебети відзвітувати мені за першої ж нагоди. Він чинив так, як належить відповідальному офіцеру, а я…

— Ветінарівський тер’єр, — сказав він уголос. — Спочатку переслідує, а думає вже потім…

Його увагу привернула Ґебра, що розкинулася вдалині. Десь там була хапонська армія, а ось там — анк-морпоркська армія, а в нього була лише пригорща людей і жодного плану, бо він спершу кидається в погоню, а…

— Але я не міг інакше, — виправдовувався він. — Який лягавий відпустить такого підозрюваного, як Ахмед…

І знову йому здалося, що проблема, перед якою він постав, аж ніяк не була проблемою. Це було ясно як божий день. Він був проблемою. Він неправильно думав.

Якщо вже на те пішло, він взагалі не думав. Ваймз знову глянув униз на оточену роту. Вони роздягнулися до трусів і мали придуркуватий вигляд, зрештою, як усі чоловіки в спідньому. Білий балахон Моркви досі тріпотів на вітрі. «Він тут навіть дня не пробув, — подумав Ваймз, — а вже ставав одним цілим із пустелею».

— …е… біп-біп-біп-дзинь?

— Це ваш бісівський щоденник? — запитала Анґва.

Ваймз закотив очі.

— Так. Але він, схоже, когось іншого має на увазі.

— …е… третя дня, — спроквола пробубонів бісик, —…незаповнений день… Перевірити оборонний мур…

— Бачиш? Він думає, що я в Анк-Морпорку! Сибіл викинула на нього три сотні доларів, а він навіть не може відстежити, де я.

Ваймз кинув сигарний недопалок і підвівся.

— Мені краще спуститися, — сказав він. — Зрештою, я тут бос.

Він зісковзнув дюною і покрокував до Моркви, який по-східному йому вклонився.

— Достатньо було б відсалютувати, капітане, та все одно спасибі.

— Даруйте, сер. Мене, здається, трохи занесло.

— Нащо ви змусили їх роздягнутись?

— Щоби зробити з них посміховисько, коли вони повернуться, сер. Удар по їхній гідності, — він нахилився ближче і прошепотів: — Втім, їхньому командиру я дозволив не роздягатися. Офіцерам не гоже оголятись.

— Справді? — здивувався Ваймз.

— Деякі хочуть до нас приєднатися, сер. Ґоріффовий хлопчина і ще кілька юнаків. Їх щойно вчора загнали в армію. Вони й гадки не мають, чому воюють. Тож я їм дозволив.

Ваймз відвів капітана вбік.

— Е… не пригадую, щоб я пропонував долучати в наші лави полонених, — сказав він тихо.

— Ну, сер… я подумав, оскільки наша армія наступає, і чимало цих юнаків походять із різних куточків імперії і так само, як ми, не люблять хапонців, я подумав, що летючий загін партизанів…

— Ми не солдати!

— Е, я думав, таки солдати…

— Так, так, гаразд. Певною мірою… але насправді ми лягаві і завжди ними були. Ми не вбиваємо людей, хіба…

Ахмед? У його присутності людям стає незатишно, він їх бентежить, він звідусіль дістає інформацію і йде, схоже, куди йому заманеться, а ще він завжди поруч, коли стається халепа… Прокляття, прокляття, прокляття…

Він побіг крізь натовп до Джаббара, який дивився на Моркву зі звичним спантеличеним усміхом, який Морква викликав у невинних сторонніх спостерігачів.

— Три дні, — мовив Ваймз. — Три дні. Це сімдесят дві години!

— Так, ефенді? — мовив Джаббар голосом людини, яка визнавала тільки світанок, полудень і захід сонця, і пускала на самоплин усе, що траплялося поміж тим.

— То чому його кличуть Ахмед-71-година? Що такого особливого в цій одній годині?

Джаббар нервово всміхнувся.

— Він щось накоїв після сімдесят першої години? — запитав Ваймз.

Джаббар схрестив на грудях руки.

— Не скажу.

— Це він звелів тримати нас тут?

— Так.

— Але не вбивати нас.

— О, я би не вбивав свого друга сера Сем Мула…

— Тільки не треба тут нісенітниць з очними яблуками, — перебив його Ваймз. — Йому потрібен був час, щоб добратися кудись і зробити щось, так?

— Не скажу.

— І не треба, — мовив Ваймз. — Тому що ми йдемо звідси. І якщо ти нас уб’єш… що ж, либонь, ти можеш. Та не думаю, що Ахмеду-71-годині це сподобається.

В Джаббара був вигляд людини на роздоріжжі.

— Він повернеться! — сказав він. — Завтра! Обов’язково!

— Я не чекатиму! І не думаю, що я потрібен йому мертвий, Джаббаре. Я потрібен йому живий. Моркво?

Морква квапливо підбіг.

— Так, сер?

Ваймз усвідомлював, що Джаббар нажахано на нього витріщився.

— Ми загубили Ахмедів слід, — сказав він. — Навіть Анґва не може на нього натрапити, позаяк тут постійно дмуть піски. Нам тут не місце. Ми тут непотрібні.

— Але це не так, сер! — вибухнув Морква. — Ми можемо допомогти пустельним племенам…

— О, ти хочеш залишитися і воювати? — мовив Ваймз. — Проти хапонців?

— Проти поганих хапонців, сер.

— А, що ж, у цьому і полягає заковичка, чи не так? Коли хтось біжить на вас із криками і розмахує мечем, як тут побачити його справжнє «я»? Що ж, залишайтесь, якщо хочете, і захищайте добре ім’я Анк-Морпорка. Ця битва має бути короткою. Але я пас. Дженкінс, мабуть, ще не відчалив. Гаразд, Джаббаре?