Джинґо

Д’реґ не зводив очей із пустельного піску між стоп.

— Ти знаєш, де він зараз, правда? — натиснув Ваймз.

— Так.

— Скажи мені.

— Ні. Я йому присягнувся.

— Але д’реґи порушують клятви. Всі це знають.

Джаббар вишкірився на Ваймза.

— О, клятви. То пусте. Я дав йому слово.

— Він не скаже, сер, — втрутився Морква. — В д’реґів щодо цього дуже чітка позиція. Вони порушують клятви, лише коли клянуться богами і речами.

— Я не скажу тобі, де він, — мовив Джаббар. — Проте… — він знову вишкірився, але вже без веселого блиску в очах, — наскільки ти хоробрий, пане Ваймз?

— Ноббі, годі скаржитися.

— Я не скаржуся. Я тіки кажу, що в цих штанах гуляє протяг, от і всьо.

— Але вони на тобі гарно сидять.

— А що роблять ці олов’яні миски?

— Захищають ті частини тіла, які в тебе, Ноббі, відсутні.

— Від того, як дме цей вітер, мені б не завадило щось для захисту тих частин, які в мене є.

— Просто спробуй поводитися жіночно, гаразд, Ноббі?

А це буде складно, мусив визнати сержант Колон. Дівчина, на яку шили цей одяг, була доволі висока і дещо повнотіла, в той час як Ноббі без обладунків міг би сховатися за коротким цурпалком, якщо до його верхньої частини ще причепити підставку для грінок. Він скидався на напівпрозорий, обвішаний прикрасами акордеон. Насправді костюм був доволі спокусливий, якби ви були готові до того, щоб Ноббс вас спокушав, але на капралі він так зморщився і взявся складками, що він у ньому просто потонув. Ноббі вів за собою віслюка, який, схоже, до нього прикипів. Тварини любили Ноббі. Від нього правильно пахло.

— І ці капці не годяться, — вів далі сержант Колон.

— Чому ні? Ти ж своїх не зняв.

— Так, але хто тут пустельна квітка: ти чи я? Коли вона заходить у кімнату, люди від того захоплення аж іскрами стріляють, правильно?

— Вони належали моїй бабуні, я не лишу їх тут, щоб їх хтось поцупив, і не хочу, щоб на мене захоплено стріляли іскрами, — невдоволено кинув Ноббі.

Лорд Ветінарі йшов попереду. На вулицях ставало людно. Аль Халі любив починати справи спозаранку в прохолоді, поки сонце повного дня ще не розжарило всі поверхні, як з вогнемета. Ніхто не звертав на новоприбулих жодної уваги, втім кілька людей таки оглянулися на капрала Ноббса. Поки вони йшли, їм неквапом звільняли дорогу кози й кури.

— Ноббі, стережися людей, які хочуть втулити тобі брудні листівки, — застеріг його Колон. — Якось тут побував мій вуйко. Він сказав, що якийсь хлоп хотів втулити йому пачку брудних листівок за п’ять доларів. Він був страшенно незадоволений.

— Та, тому що такі самі можна дістати в Затінках за два долари, — сказав Ноббі.

— Він те саме сказав. Вони ще й були з Анк-Морпорка. Хотіли втелющити нам наші ж листівки? Чесно, це просто мерзенно.

— Добрий ранок, султане! — сказав веселий і звідкись знайомий голос. — Новенькі в місті, еге ж?

Всі троє обернулися до постаті, що магічно зринула на початку провулка.

— Саме так, — відповів Патрицій.

— Я це зразу помітив! Останнім часом тут таких багато. І сьогодні ваш щасливий день, шаху! Я тут, щоб вам допомогти, еге? Все, що захочете, у мене все є!

Сержант Колон витріщився на прибульця. А тоді якось неуважно мовив до нього:

— Вас звати якось… Аль-Джібла чи щось таке, правильно?

— Чували про мене, еге ж? — весело мовив торговець.

— Щось типу того, — протягнув Колон. — Ви навдивовижу… знайомий[22].

Лорд Ветінарі відсунув його вбік.

— Ми мандрівні артисти, — сказав він. — Сподіваємось знайти роботу в палаці Принца… Може, ви нам допоможете?

Чоловік задумливо потер бороду, аж всяке різне посипалось у невеличкі мисочки на його підносі.

— Про палац нічого не знаю, — сказав він. — А що саме ви робите?

— Жонглюємо, ковтаємо вогонь і таке інше, — сказав Ветінарі.

— Справді? — здивувався Колон.

Аль-Джібла кивнув на Ноббі.

— А що…

— …вона… — послужливо мовив лорд Ветінарі.

— …вона робить?

— Виконує екзотичні танці, — відповів Ветінарі, поки Ноббі хмурився.

— Я так бачу, дуже екзотичні, — сказав Аль-Джібла.

— Ви й не уявляєте.

До них підійшло кілька озброєних людей. Серце сержанта Колона втекло в п’яти. Він впізнав у цих бородатих обличчях себе із Ноббі — в себе вдома вони завжди підходили до всього, що здавалось цікавим.

— То ви жонглери, так? — запитав один із них. — Що ж, поглянемо, як ви жонглюєте.

Лорд Ветінарі кинув на них порожній погляд, а тоді зиркнув на піднос довкола шиї Аль-Джібли. Серед найвпізнаваніших харчів там лежало кілька зелених динь.

— Гаразд, — сказав він і взяв три дині.

Сержант Колон заплющив очі.

За кілька секунд він розплющив їх знову, бо почув, як вартовий сказав:

— Добре, але всі можуть з трьома.

— Тоді, може, Аль-Джібла кине мені ще двійко? — спитав Патрицій із динями, що вертілися в нього в руках.

Сержант Колон знову заплющив очі.

Незабаром вартовий сказав:

— Сім — непогано. Але це всього лише дині.

Колон розплющив очі.

Хапонський вартовий відсмикнув балахон. Блиснуло з пів дюжини метальних ножів. І його зуби.

Лорд Ветінарі кивнув. На превеликий подив Колона він, схоже, взагалі не дивився на вертливі дині.

— Чотири дині і три ножі, — сказав він. — Якщо ви будете ласкаві й передасте ножі моїй чарівній помічниці Беті…

— Кому? — обурився Ноббі.

— О? А чому ж не сім?

— Люб’язні панове, це буде надто просто, — сказав лорд Ветінарі[23]. — Я всього лише скромний вуличний артист. Дозвольте мені, будь ласка, практикувати моє мистецтво.

— Беті? — мовив Ноббі, сердячись під вуаллю.

Три дині плавно вилетіли з зеленого вихору і з гуркотом приземлилися на Аль-Джібловому підносі.

Вартові сторожко і, на думку Колона, тривожно зиркнули на розлюченого капрала-трансвестита.

— Вона ж не збирається танцювати, правда? — один із них наважився спитати.

— Ні! — визвірилась Беті.

— Обіцяєш?[24]

Ноббі вхопив три ножі й висмикнув їх із чоловікового пояса.

— Я передам їх його світ… йому, гаразд, Беті? — запропонував Колон, раптом упевнившись в тому, що єдиним способом уникнути короткого перекуру під сонячними променями було вберегти Патриція від смерті. Він також був свідомий того, що люди сходилися подивитися шоу.

— Мені, будь ласка… Але, — кивнувши, мовив Патрицій.

«Колон обережно кинув йому ножі. Він хоче зарізати вартових, — подумав він. — Це така хитрість. А потім нас розірвуть на клапті».

Тепер у сонячному сяйві кружляли, відблискуючи, розмиті обриси. Юрма схвально зашепотіла.

— І все одно чогось бракує, — мовив Патрицій.

І його руки почали сплітатись у складний візерунок, де його зап’ястя щонайменше двічі переплелися.

Сплутана куля з летючих фруктів і металу злетіла вгору.

Три дині, розрізані чітко навпіл, впали на землю.

Три ножі глухо встромились у пісок всього за кілька дюймів від сандалів їхнього власника.

А сержант Колон глянув угору на щось зелене і велике, що насувалось на нього…

Диня вибухнула, а за нею глядачі, та Колон не чув їхній сміх, витягуючи з вух перестиглий м’якуш.

Знову ввімкнувся інстинкт самозбереження. А тепер незграбно задкуй, підказав він. Тож він незграбно позадкував, розмахуючи ногами в повітрі. А тепер гепнись, звелів він. Тож він впав на землю, мало не розчавивши курку. Втрать гідність, мовив інстинкт; з усього, що в тебе є, це єдине, що ти можеш легко відпустити.

Лорд Ветінарі допоміг йому підвестися.

— Наші життя залежать від вашого образу тупого товстуна, — прошепотів він, почепивши Колону назад його феску.

— З мене не дуже добрий актор, сер…

— Чудово!

— Слухаюся, сер.

Патрицій згріб до рук три половинки динь і, радісно підстрибуючи, побіг до кіоска, що його тільки-но розклала якась жіночка, і вхопив на ходу яйце з кошика. Сержант Колон знову кліпнув. Це все не… насправді. Патрицій так не робить…

— Пані та панове! Бачите — яйце! А тут у нас — половинка дині! Яйце, диня! Диня, яйце! Ми кладемо диню на яйце! — його руки метнулись до трьох половинок, перетасовуючи їх з карколомною швидкістю. — По колу, по колу, ось так! А тепер… де наше яйце? Як думаєте, шаху?

Аль-Джібла хмикнув.

— Зліва, — сказав він. — Завжди зліва.

Лорд Ветінарі підняв диню. На дощечці яйця не виявилось.

— А ви що скажете, шляхетні вартові?

— Посередині, — сказав вартовий.

— Так, звісно… ой лишенько, не там…

Натовп дивився на останню половинку. То були вуличні людці. Вони знали, що буде далі. Якщо предмета немає під двома із трьох ковпаків, під третім він точно не опиниться. Лише довірливі недоумки в таке повірять. Звісно, тут був якийсь фокус. Куди ж без фокуса. Але ви уважно спостерігаєте, щоби побачити, як майстерно вас надурили.

Лорд Ветінарі однаково підняв диню, і натовп задоволено закивав. Звісно, яйця там не було. Ефект від розваги сходить нанівець, коли знаходиш речі на своєму місці.

Сержант Колон знав, що буде далі, і знав він це тому, що впродовж останньої хвилини щось дзьобало його голову.

Свідомий того, що це мить його слави, він підняв феску, і звідти показалась маленька пухнаста ціпка.

— У вас є рушник? Боюся, вона щойно напудила мені на голову, сер.

Роздались сміх, аплодисменти і, на його подив, брязкіт монет біля його ніг.

— І насамкінець, — мовив Патрицій, — прекрасна Беті станцює для вас екзотичний танець.

Юрма затихла.

Тоді хтось ззаду спитав:

— Скільки треба заплатити, щоб вона цього не робила?

— Все! З мене досить! — за нею розвіялась вуаль, забряжчали браслети, лікті несамовито розмахували, а з-під її черевиків полетіли іскри — прекрасна Беті посунула у натовп. — Хто це сказав?

Люди відсахнулися від неї. Цілі армії пішли б у відступ. І там, позаду, покинутий всіма, немов медуза на березі під час раптового відпливу, показався невеличкий чоловічок, якого мала от‑от спопелити висхідна лють Ноббса.

— Я не хотів тебе образити, кароока…

— Я тобі дам караоке! — Ноббі забряжчав браслетами і збив чоловіка з ніг. — Нічого ти не знаєш про жінок, юначе! — оскільки Ноббс ніколи не міг устояти перед лежачою жертвою, тендітна Беті замахнулась окутим залізом носаком…

— Беті! — гаркнув Патрицій.

— Ой, так, так, так, — пролепетав Ноббі з прикритим вуаллю презирством. — Виходить, всі можуть вказувати мені, що робити, так? І тільки тому, що я жінка, я маю з цим миритися, та?

— Ні, просто не треба цідити йому між ніг, — прошипів Колон, відтягуючи його назад. — Бо то якось негарно, — втім він помітив, що таке раптове згорнення вистави, схоже, засмутило кількох жінок у натовпі.

— Скільки чудернацьких історій ми можемо вам розповісти! — прокричав Патрицій.

— Беті точно може, — пробубнів Колон і боляче отримав у кісточку.

— І скільки дивовижних місць можемо вам показати!

— Беті точ… Ай!

— Але поки шукатимемо затінку в іншому караван-сараї…

— Що будемо робити?

— Підемо в паб.

Натовп почав розходитися, але час від часу захоплено озираючись на трійцю.

Один із вартових кивнув Колону.

— Гарне шоу, — похвалив він. — Особливо та його частина, де ваша леді нічого з себе не зняла… — він миттю сховався за спину свого колеги, коли Ноббі, мов той ангел помсти, крутнувся на місці.

— Сержанте, — прошепотів Патрицій. — Нам украй важливо вивідати нинішнє перебування принца Кадрама, втямили? У тавернах люди говорять. Тож будьмо на сторожі.

Не так собі Колон уявляв таверну. Передовсім тому, що там майже не було крівлі. Склепінчасті стіни обрамлювали двір. Із тріснутої вази пнулася виноградна лоза, звисаючи з решіток вгорі. На фоні долинав ледь чутний дзюркіт, і не тому, що бар примикав до вбиральні, як «Латаний барабан», а тому що посеред бруківки стояв невеличкий фонтан. І там було прохолодно, набагато прохолодніше, ніж на вулиці, хоч виноградове листя заледве створювало затінок.

— Я не знав, що ви жонглюєте, сер, — Колон прошепотів лорду Ветінарі.

— А ви що, не вмієте, сержанте?

— Аж ніяк, сер!

— Дивно. Це ж навіть навиком важко назвати, хіба ні? Людина вирішує, що і куди має летіли. А тоді залишається тільки дозволити предметам зайняти правильні позиції в часі й просторі.

— Вам це дуже добре виходить, сер. Часто вправляєтеся?

— До сьогодні ніколи не пробував, — лорд Ветінарі глянув на вражене обличчя Колона. — Після Анк-Морпорка, сержанте, жменя летючих динь — сущі дрібниці.

— Я вражений, сер.

— А в політиці, сержанте, завжди важливо знати, де сидить курча.

Колон підняв феску.

— Воно досі в мене на голові?

— Воно, схоже, задрімало. Я б на вашому місці його не займав.

— Ходь сюди, жонглере… а їй сюди зась!

Вони підняли очі догори. Над ними нависав, тримаючи в обох руках винні глечики, чоловік, лице та фартух якого кричали «бармен» на семиста мовах.

— Жінкам сюди зась, — вів далі він.

— Чо нє? — запитав Ноббі.

— Жінкам також зась ставити запитання.

— Чо нє?

— Тому що так написано.

— Куди мені тоді іти?

Бармен стенув плечима.

— Хто знає, куди ходять жінки?

— Іди, Беті, — звелів Патрицій. — І… слухай, про що люди говорять!

Ноббі вихопив у Колона келих вина і осушив його.

— Не розумію, — застогнав він, — Я лише десять хвилин як жінка, а вже ненавиджу вас, чоловічі сволоти.

— Не розумію, що на нього найшло, сер, — прошепотів Колон, коли Ноббі погупав геть. — Це на нього не схоже. Я думав, хапонські жінки роблять те, що їм скажеш!

— А твоя дружина робить те, що ти їй кажеш, сержанте?

— Ну, так, звісно, чоловік — господар у своїй хаті, я так завжди кажу…

— Тоді чому ти завжди прибираєш на кухні?

— Ну, вочевидь, потрібно слухатися…

— Насправді, в хапонській історії є багато відомих прикладів, коли жінки йшли на війну разом зі своїми чоловіками, — мовив Патрицій.

— Що? На одному боці?

— Дружина принца Арквена Тістам вривалася в битву зі своїм чоловіком, і, згідно з легендою, вбила десять тисяч чоловіків.

— Це чимало.

— Легенди схильні до інфляції. Втім, я переконаний, існує історичний доказ того, що під час свого правління королева Совавондра з Сумтрі стратила понад тридцять тисяч людей. Подейкували, вона бувала вкрай дратівлива.

— Ви би чули мою дружину, коли я не прибираю за собою тарілки, — похмуро мовив сержант Колон.

— Коли ми вже змішалися з місцевими, сержанте, — мовив Патрицій, — мусимо вивідати, що тут відбувається. Хоч тут вочевидь планується вторгнення, я переконаний, що принц Кадрам приберіг трохи війська на випадок наземного нападу. Було б добре дізнатися їхнє розташування, бо де вони, там і він.

— Точно.

— Думаєш, впораєшся?

— Так, сер. Я знаю хапонців, сер. За це можете не переживати.

— Ось тобі трохи грошей. Пригости людей випивкою. Втрися їм у довіру.

— Гаразд.

— Менше випивки, більше втирання.

— Я добре втираюсь, сер.

— Тоді йди.

— Сер?

— Так?

— Я трохи переживаю за… Беті, сер. Пішла собі сама. З ни… нею може що завгодно статися, — але він дещо вагався. Так зразу і не придумаєш, що може статися з капралом Ноббсом.

— Переконаний, якщо виникнуть якісь проблеми, ми про це дізнаємось, — запевнив його Патрицій.

— Маєте рацію, сер.

Колон підійшов до групки чоловіків, що сиділи кривим колом на підлозі й, стиха перемовляючись між собою, їли з великого блюда.

Він сів. Чоловіки опліч нього слухняно посунулися.

Отож, як ото… а, точно… всі знали, як говорять хапонці…

— Вітання, браття пустелі, — привітався він. — Я вас не знаю, але залюбки поласую овечими очима! Закладаюсь, ви, хлопці, чекаєте не дочекаєтесь, коли знову осідлаєте своїх верблюдів, бо мені вже не терпиться. Я плювати хотів на брудних псів з Анк-Морпорка. Хто недавно отримав бакшиш? Кличте мене Ал.

— Перепрошую, ви та леді з клоунами?

Капрал Ноббс, що понуро плівся вулицею, підняв очі. До нього зверталася миловидна юнка. Жінка, яка говорить до нього з власної волі — це щось новеньке. Ба більше — вона ще й всміхалася.

— Е… та. Так. Це я, — він ковтнув. — Беті.

— А мене звуть Бана. Хочеш піти до нас потеревенити?

Ноббі зазирнув їй за спину. Там сиділи, згуртувавшись довкола великої криниці, жінки різного віку. Одна з них сором’язливо махнула йому рукою.

Він кліпнув. То було щось геть нове. Він глянув на свій одяг, який уже ні на що не годився. Його одяг завжди ні на що не годився вже через п’ять хвилин після одягання.

— О, не переживай, — заспокоїла його дівчина. — Ми знаємо, як це. Але в тебе був такий самотній вигляд. Може, ти нам допоможеш…

Тепер вони були в колі інших. Там були жінки всіх можливих форм і розмірів, і жодна з них поки не сказала «фу» — досвід, який до сих пір не фігурував в особистій хроніці Ноббі. Перебуваючи в стані марення, капрал Ноббс глянув на цю ситуацію збоку і відчув, що потрапив у Рай. Єдина прикрість, яка порушувала ідилічну картину — це те, що він увійшов не через ті двері.

— Ми тут намагаємося заспокоїти Неталь, — мовила дівчина. — Її суджений не піде з нею завтра під вінець.

— Свинота, — мовив Ноббі.

Одна з дівчат із червоними від сліз очима різко підвела голову.

— Він хотів, — вона схлипнула. — Але його забрали воювати в Ґебру! І все через якийсь острів, про який ніхто ні сном, ні духом! І вся моя сім’я тепер там!

— Хто його забрав? — запитав Ноббі.

— Він сам себе забрав, — сердито відрубала старша жінка. Попри розбіжності в одязі було в ній щось до болю знайоме, і Ноббі зрозумів, що якщо розрізати її навпіл, з неї аж випиратиме слово «теща».

— О, пані Атбар, — мовила Неталь, — він сказав, що це його обов’язок. Так чи інакше, всім хлопцям довелося піти.

— Чоловіки! — закотив очі Ноббі.

— Хто-хто, а ти мала пізнати чимало чоловічих втіх, — кисло мовила теща.

— Мамо!

— Хто, я? — перепитав Ноббі, забувшись на мить. — А, так. Чимало.

— Справді?

— А чо нє? Пиво — моя улюблена втіха, — сказав Ноббі. — Але й від хорошої, дармової цигарки теж не відмовлюсь.

— Тьху! — теща підняла кошик із пранням і пішла геть, а за нею більшість літніх жінок. Інші засміялися. Навіть похнюплена Неталь усміхнулася.

— Здається, вона не це мала на увазі, — припустила Бана. Під гучне хихотіння вона схилилася і прошепотіла щось Ноббі на вухо.

Вираз його обличчя не змінився, але воно наче затерпло.

— А, це, — мовив він.

Існували певні світи досвіду, що їх Ноббі бачив лише на карті, але він знав, про що вона говорила. Звісно, свого часу він патрулював у деяких частинах Затінків — тих самих, де дівиці безцільно валандались і, мабуть, застуджували крижі — але за цей вид поліцейської роботи, що може зацікавити Відділ поліції з боротьби з проституцією деінде, тепер має справу Гільдія швачок. Люди, які відмовлялися підкорятися… ні, не закону як такому, а радше неписаним правилам… які ввела пані Долоня разом із комітетом дуже досвідчених дівчат[25], привертали увагу Порадниць, Дотсі та Сейді, після чого їх більше не бачили. Навіть пан Ваймз схвалював таку домовленість. Бо можна було уникнути писанини.

— О, так, — мовив Ноббі, все ще витріщаючись на образи в себе в голові.

Звісно, він знав, що…

— А, це, — він пробубнів. — Ну, я пару разів бачила, — додав він. Здебільшого на листівках, треба було визнати.

— Чудово, мабуть, мати стільки свободи, — мовила Бана.

— Е…

Неталь знову розревілася. Її подруги запурхали довкола.

— Не розумію, чому чоловіки отак ідуть, — мовила Бана. — Мій суджений теж пішов.

Якась пристаркувата жінка, що сиділа біля колодязя, крякнула.

— Я скажу вам, чому, мої дорогенькі. Бо це краще, ніж цілими днями зрощувати дині. Краще за жінку.

— Чоловіки думають, що війна краща за жінку?

— Вона завжди нова, завжди молода, і добра битва може хоч весь день тривати.

— Але вони там гинуть!

— Вони кажуть, краще на війні вмерти, ніж у ліжку, — вона беззубо всміхнулася. — Але чоловік може й приємно сконати в ліжку, правда, Беті?

Ноббі сподівався, що його вуха палали не настільки, щоби підпалити вуаль. Зненацька він відчув, що це і було його майбутнє. Майбутнє за десять клятих пенсів вгатило йому прямо в обличчя.

— Даруйте, — сказав він. — Серед вас є навиданки?

— Хто такі зрілки? — запитала Бана.

— Є такий край неподалік, — мовив Ноббі. Він з надією додав: — Хіба ні?

Судячи з виразу облич дівчат, ні.

Ноббі зітхнув. Його рука потягнулась до вуха по цигарку, але знову опустилась порожня.

— Ось що я вам скажу, дівчата, — мовив він. — Якби ж я тільки погодилась на десятидоларову версію. Вам хочеться іноді просто сісти і плакати?

— В тебе навіть сумніший вигляд, ніж у Неталь, — зауважила Бана. — Ми можемо тебе якось втішити?

Ноббі якусь мить не зводив із неї очей, а тоді зарюмсав.

Всі витріщилися на Колона, так і не донісши до рота їжу.

— Вiн це серйозно сказав, Файфале? Нащо менi сiдлати верблюда? Я ж слюсар!

— Я думаю, це той клоун iз жонглером. Бiдоласi не вистача пальм в оазисi.

— Мало того, що тi клятi створiння плюються, вони ще й твiй ящик з iнструментами нiзащо не потягнуть сходами нагору…

— Ну, годi, вiн не винний, потрiбно проявити до нього милосердя.

Мовець прокашлявся.

— Добрий ранок, друже, — привітався він. — Може, скуштуєш кускус?

Сержант Колон зиркнув на миску, а тоді встромив туди пальця і облизав його.

— Гей, це ж манка! У вас тут манка! Всього лише якась ман… — він затнувся і кашлянув. — Так, гаразд. Дякую. Маєте полуничне повидло?

Господар зиркнув на своїх друзів. Вони стенули плечима.

— Ми не знаємо, про яке «пхолуничне пховидло» ви кажете, — сказав він обережно. — Нам краще смакує з ягнятиною, — він запропонував Колону довгу дерев’яну шпажку.

— О, у вас мусить бути полуничне повидло, — мовив Колон, якого понесло. — Ще дітваками ми калапуцькали його з манкою і… і… — він глянув на їхні лиця. — Щоправда, то було в Урі, — додав він.

Чоловіки кивнули один одному. Зненацька все стало на свої місця.

Колон голосно відригнув.

Судячи з того, як всі скоса на нього зиркнули, він єдиний знав про цю відому хапонську традицію.

— То, — сказав він, — де нині перебуває армія? Хоч приблизно?

— Чому ти питаєш, газочеревий?

— О, ми думали трохи підзаробити, розважаючи війська, — пояснив Колон. Він шалено пишався цим вивертом. — Знаєте… усмішка, пісня, відсутність екзотичних танців. Але для цього нам потрібно знати, де вони є, розумієте?

— Даруй, круглобокий, а ти взагалi розумiш, що я кажу?

— Так, дуже смачно, — невпевнено відповів Колон.

— А, я так i думав. Вiн шпигун. Але чий?

— Справдi? Кому бракнуло клепки найняти це непорозумiння шпигуном?

— Анк-Морпорку?

— Ой, та годi тобi! Вiн, мабуть, тiльки вда iз себе анк-морпоркського шпигуна. А там самi хитруни…

— Думаш? Це народ, який робить карi з якогось карi-порошку, i ти х називаш розумними?

— Певно, вiн з Мунтабу. Вони постiйно за нами стежать.

— I вда з себе анкморпоркця?

— Ну, якби ти намагався поводитися, як морпоркське непорозумiння, що вда iз себе хапонця, хiба ти мав би iнший вигляд?

— Але нащо вдавати, що вiд звiдти?

— Ай… полiтика.

— Покличмо тодi вартових.

— Ти що, несповна розуму? Ми з ним говорили! У них можуть… виникнути запитання.

— Слушна думка. Я знаю, що робити…

Фейфал вишкірився до Колона.

— Я таки чув, що ціле військо подалось в Ен аль Самз ла Лайса, — сказав він. — Але нікому не кажи.

— Невже? — Колон зиркнув на інших чоловіків. Вони дивилися на нього із навдивовижу серйозними пиками.

— Судячи з назви, це щось здоровенне, — сказав він.

— О, просто колосальне, — підтримав його сусід. Один із чоловіків видав звук, схожий на здавлений смішок.

— Туди далеко, еге ж?

— Ні, геть неподалік. Тобі рукою до нього подати, — мовив Фейфал. Він штурхнув свого товариша, в якого аж стрясались плечі.

— А, ясно. Велика армія?

— Цілком імовірно, що так.

— Добре. Добре, — мовив Колон. — Е… в когось є олівець? Клянуся, в мене був, коли…

Надворі біля таверни щось зашуміло. То був жіночий сміх, що для чоловіків є завжди тривожним звуком[26]. Гості таверни підозріливо заглядали крізь виноградні лози.

Колон та інші гості зазирнули за вазу на групку біля колодязя. Пристаркувата леді катулялась, регочучи, по землі, а молодші дівиці спиралися одна на одну, мало не падаючи зі сміху.

Він почув, як одна із них сказала:

— Ану повтори, що він сказав?

— Він сказав: «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!»

— Так, це правда! — крекнула старенька жінка. — Він ніколи так не робить!

— «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!», — повторив Ноббі.

Колон тяжко зітхнув. Це були інтонація та голос Ноббса, який перейшов у режим талапання язиком — голосок, від якого деревина загорялася з відстані десяти ярдів.

— Перепрошую, — пробубнів він, пробираючись крізь натовп до виходу.

— А ви чули історію про ко… султана, який боявся, що його дружина… одна з його дружин… буде йому зраджувати, поки він далеко?

— Ми не чули таких історій, Беті! — важко дихаючи, мовила Бана.

— Серйозно? О, в мене таких тисяча і одна історія. Отож, він пішов до мудрого старого коваля, і той йому сказав…

— Не можна сипати такими історіями направо і наліво, кап… Беті, — запихтів Колон, відсапуючи.

Ноббі помітив у групці зміни. Тепер його оточували жінки, які були в присутності чоловіка. Чоловіка, стать якого вони знали напевне, він виправив себе.

Кілька з них зашарілись. До того вони не заливались рум’янцем.

— Чому ні? — уїдливо запитала Беті.

— Ти можеш образити людей, — непевно мовив Колон.

— Е, нас це не ображає, сер, — озвалась Бана тихеньким скромним голосочком. — Бетині історії видаються нам дуже… повчальними. Особливо історія про чоловіка, який пішов у гендель із малим багатством.

— І то ще було дуже важко перекласти, — сказав Ноббі, — тому що в них немає пенсів. Та в них, виявляється, є монетки з дзюрками…

— А ще дуже цікава історія про чоловіка з загіпсованими кінцівками, — сказала Неталь.

— Так, і вони сміялися, хоча в них не такі дверні дзвінки, як у нас, — сказав Ноббі. — Ну чого ви, не йдіть…

Але жінки довкола криниці почали розходитися. Вони похапали глеки з водою і кудись їх понесли, раптом згадавши, що мають купу справ.

Бана кивнула Беті.

— Е… спасибі. Було дуже… цікаво. Але нам потрібно йти. Так люб’язно з твого боку було з нами поговорити.

— Е, ні, не йдіть…

У повітрі повис ледь вловимий аромат парфумів.

Беті глипнула на Колона.

— Іноді я мрію добряче вліпити тобі в вухо, — загарчала вона. — Вперше за роки мені випав шанс, а ти…

Вона затнулася. Позаду Колона зібралася юрма спантеличених і незадоволених облич. І все б могло закінчитись інакше, якби не віслюче ревіння згори.

Поцуплений віслюк, якого Ноббі невміло прив’язав, легко вивільнився і побрів кудись убік у пошуках харчів. Двері, які він помітив, віддалено нагадували йому вхід у його рідний сарай та й загалом усі входи, тож він зайшов у перші-ліпші відчинені двері.

Всередині були вузькі гвинтові сходи, але його стійло теж було доволі тісне, тож віслюка, звиклого до вулиць Аль Халі, сходи не лякали.

Тільки його засмутило те, що східці закінчилися, а сіно так і не з’явилось.

— О, ні, — охнув хтось позаду Колона. — Ще один віслюк видерся на мінарет.

Всі довкола заохали.

— А в чому проблема? Як піднявся, так і спуститься, — не розумів Колон.

— Ти що, не знаєш? — озвався один із його обідніх товаришів. — У вас в Урі немає мінаретів?

— Е… — тільки й мовив Колон.

— Зате є море віслюків, — мовив лорд Ветінарі. Всі засміялися, позираючи на Колона.

Якийсь чоловік вказав пальцем у темні нетрі мінарету.

— Дивіться… бачите?

— Дуже вузькі, звивисті сходи, — мовив Патрицій. — І?..

— Нагорі нема де розвернутися, розумієш? О, всякий дурень може завести віслюка нагору мінарету. А ти пробував змусити тварину задкувати сходами вниз по темряві? Не вийде.

— Є в тих сходах щось таке, — озвався хтось інший. — Що вабить віслюків. Вони думають, що нагорі на них щось чекає.

— Ми якось скинули останнього віслюка, еге ж? — мовив один із вартових.

— Так. Він захляпав усе довкола, — підтвердив його бойовий товариш.

— Ніхто не скидає мою Валері, — заричала Беті. — Тільки спробуйте втнути щось подібне, їй-богу, я засуну вам… — він затнувся, і за вуаллю засвітилася широка, страшна посмішка. — Тобто заслиню вас поцілунками.

Кілька чоловіків ззаду дали драла.

— Не треба сердитися, — мовив вартовий.

— Я серйозно! — гукнула Беті, насуваючись.

Наляканий вартовий зіщулився.

— Панове, у вас що, нема на неї управи?

— У нас? — запитав лорд Ветінарі. — Боюся, що ні. Ой, леле… Зараз повториться історія, як в Джелібейбі, Але.

— Ой, леле, — віддано підіграв Колон. Натовп, чи принаймні та його частина, яка вважала, що перебуває на безпечній від Беті відстані, почав вишкірятися. Це був вуличний театр.

— Так і не знаю, чи їм вдалося зняти того чоловіка з флагштока, — Ветінарі вів далі.

— О, вони його зняли, майже всього, — підтвердив Колон.

— Послухайте, послухайте, — квапливо втрутився вартовий, — може, ми закинемо на віслюка мотузку…

— …на Валері… — загарчала Беті.

— Валері, так, а тоді…

— Для цього вам знадобиться щонайменше троє людей, а там немає стільки місця!

— Сер, у мене ідея, — зашепотів один із вартових.

— На вашому місці я б поквапився, — застеріг його Колон. — Бо заведену Беті вже ніяк не спинити.

Вартові стали перешіптуватись.

— Якщо ми це зробимо, на нас чекають непримностi! Пам’яташ, як нам розказували, що всi зусилля зараз спрямованi на вiйну? Ось чому х всi конфiскували!

— Його не буде всього лиш п’ять хвилин, нiхто i не помiтить!

— Ага, готовий сказати Принцу, що ми один загубили?

— Добре, а ти готовий й це пояснити?

Вони скоса зиркнули на Беті.

— I ними, зрештою, легко управляти, — прошепотiв один.

— Валері? — спитав сержант Колон.

— Якісь проблеми? — стала на диби Беті.

— Ні! Ні. Гарне ім’ячко для віслюка, Н… Беті.

— Стійте, де стоїте, — звелів один із вартових. — Ми скоро повернемося.

— А це що означає? — запитав Колон, дивлячись їм у спину.

— О, вони, мабуть, пішли по килим, — припустив хтось.

— Добре, але я не бачу, як це має допомогти, — мовила Беті.

— Літальний килим.

— А, ясно, — прорік Колон. — В Академії є таких пару…

— В Урі є Академія?

— О, так, — мовив Патрицій. — А звідки, по-вашому, Ал знає, хто такий віслюк?

І знову сміх розвіяв усі сумніви. Колон непевно всміхнувся.

— А мені добре вдається корчити з себе ідіота, чи не так? — сказав він. — Воно якось само виходить!

— Прекрасно, — мовив лорд Ветінарі.

Згори знову долинуло сердите ревіння.

— Проблема в тому, що їх усі забрали для воєнних цілей, — озвався хтось позаду них.

Неподалік впав, розбившись на друзки, шматок саману[27].

— Але судячи з того, як він там борсається, то однаково впаде.

— Ану ж я зможу переконати його спуститися, — запропонував Патрицій.

— Не вийде, ефенді. Ви не зможете обійти його на сходах, не зможете його розвернути, і вниз він теж не позадкує.

— Потрібно зважити ситуацію, — мовив Патрицій.

Він забіг у таверну і зразу ж повернувся. Вони дивились, як він заходить всередину, і чули, як він підіймається сходами.

— Мало би вийти, — мовив чоловік позаду Колона.

Через якийсь час ревіння затихло.

— Бачите, він не може розвернутися. Надто вузько, — озвався віслючий знавець. — Не розвернеться і не позадкує. Добре відомий факт.

— Завжди знайдеться найрозумніший, правда, Беті? — сказав Колон.

— Та. Завжди.

У вежі було тихо-тихо. Кілька людей із натовпу прикипіли до неї поглядами.

— Можливо, три-чотири людини і могли би піднятися сходами, що нереально, і совати кожну лапу по черзі, якби були готові до того, що їх копатимуть чи загризуть до смерті…

— Гаразд, гаразд, відійдіть від вежі, будь ласка!

Повернулися вартові. Один із них ніс скручений килим.

— Так, так, розступіться…

— Я чую стукіт копит, — сказав хтось.

— О, так, ніби наш друг у фесці спускає віслюка вниз по сходах?

— Постривайте, я їх теж чую, — сказав Колон.

Тепер усі втупилися в двері.

Лорд Ветінарі вийшов з мотузкою в руках.

Хтось позаду Колона сказав:

— Гаразд, це лише шматок мотузки. Він, певно, цокав кокосовими шкаралупами.

— Які він надибав у мінареті?

— Які він мав із собою, ясно що.

— Хочеш сказати, він тягає зі собою кокосові шкарлупи?

— Неможливо розвернути віслюка в… гаразд, це несправжня віслюча голова…

— Вона ворушить вухами!

— На мотузці, на мотузці — гаразд, це віслюк, добре, але не той самий віслюк. Цього він тримав у прихованій кишеньці… не треба так на мене дивитися. Я бачив, як вони це роблять із голубами…

Тоді навіть скептик замовк.

— Віслюк, мінарет, — сказав лорд Ветінарі. — Мінарет, віслюк.

— Отак просто? — не повірив своїм очам вартовий. — Як ви це зробили? Це якийсь фокус, так?

— Звісно, що так, — погодився лорд Ветінарі.

— Я знав, що це всього лише фокус.

— Так, це був усього лише фокус, — визнав лорд Ветінарі.

— То… як ви все-таки це зробили?

— То ви ще не зрозуміли?

Всі аж шиї повигинали.

— Е… у вас був надувний віслюк…

— Назвіть мені причину, нащо розгулювати із надувним віслюком?

— Ну, ви…

— Причину, яку вам не соромно розповісти рідній матінці?

— А, якщо так…

— Все просто, — мовив Аль-Джібла. — В мінареті є потаємна кімнатка. Не інакше.

— Ні, ви все неправильно зрозуміли, це лише ілюзія віслюка… Ну, гаразд, дуже правдоподібна ілюзія…

Тепер половина людей згуртувалися довкола віслюка, а інші збилися в купку біля дверей мінарету, вишукуючи всередині приховані кімнати.

— Гадаю, Але, Беті, нам саме час піти, — мовив лорд Ветінарі з-за спини Колона. — Ось цією вуличкою. А щойно завернувши за ріг, кинемося тікати.

— А нашо тікати? — запитала Беті.

— Бо я щойно поцупив магічний килим.

Ваймз уже заблукав. Так, було сонце, але воно лише вказувало напрямок, обпікаючи йому половину обличчя.

І верблюд погойдувався з боку в бік. Не існувало реальних способів визначити відстань, хіба що за стадією геморою.

«Я сиджу на верблюді з пов’язкою на очах; верхи на верблюді їде д’реґ, про них кажуть, що вони найненадійніший народ у світі. Та я майже переконаний, що він мене не вб’є».

— Тож, — озвався він, м’яко похитуючись з боку в бік, — міг би вже й сказати. Чому Ахмед-71-година?

— Він вбив чоловіка, — мовив Джаббар.

— І д’реґів обурюють такі дрібнички?

— У його власному наметі! Коли той гостював у нього майже три дні! Якби він почекав ще годину…

— О, ясно. Справді погані манери. І чим цей чоловік таке заслужив?

— Нічим! Втім…

— Так?

— Він таки вбив Ель-Ісу, — судячи з інтонації д’реґа, ця обставина ніяк не виправдовувала вчинок, але задля повноти викладу її потрібно було вказати.

— Хто вона така?

— Ель-Іса — це селище. Він отруїв колодязь. Через релігійні розбіжності, — додав він. — Слово за слово… та нехай навіть так, взяти і знехтувати традицією гостинності…

— Так, розумію, це жахливо. Майже… неввічливо.

— Ця година мала значення. Дечого просто не можна робити.

— Принаймні в цьому ви маєте рацію.

Ближче до полудня Джаббар дозволив йому зняти пов’язку. З піску стриміли витесані вітрами горби чорного каменю. Ваймзу здалося, що безлюднішого місця він ще не бачив.

— Подейкують, тут колись було зелено, — мовив Джаббар. — Земля була щедро зрошена.

— А що сталося?

— Вітер змінився.

Коли сонце вже заходило, вони дійшли до ваді між іще сильніше стесаних вітром скель, які почали набувати свого первісного виду завдяки довгим тіням, що поглиблювали мілкі западини.

— Це будівлі, чи не так? — запитав Ваймз.

— Колись давним-давно тут було місто. Ти хіба не знав?

— Звідки мені знати?

— Твій народ його збудував. Його назвали Тактикус. На честь вашого воїна.

Ваймз дивився на покришені стіни та повалені колони.

— На його честь назвали місто… — сказав він ніби до себе.

Джаббар штурхнув його.

— За тобою слідкує Ахмед, — повідомив він.

— Я його ніде не бачу.

— Ясно що. Злазь. Сподіваюся, ми ще зустрінемось у твоїй версії раю.

— Так, так…

Джаббар розвернув верблюда. Той потрюхикав явно швидше, ніж ішов сюди.

Якийсь час Ваймз сидів на камені. Навкруги не було чути ані звуку, крім свисту вітрів між скель і крику якоїсь птахи вдалині.

Йому здалося, він чує стукіт свого серця.

— Біп… біп… дзинь… — бісик-органайзер звучав стривожено і непевно.

Ваймз зітхнув.

— Так? Зустріч із Ахмедом-71-годиною, та?

— Е… ні… — мовив демон. — Е… помічено хапонський флот… е…

— Кораблі пустелі, так?

— Е… біп… помилка код 746, дивергентна темпоральна нестабільність…

Ваймз потряс коробочкою.

— Ти зламався? — запитав він. — Досі озвучуєш мені чужі зустрічі, дурацька коробко!

— Е… зустрічі призначені для командора Семюела Ваймза…

— Це я!

— Котрий із вас? — запитав бісик.

— Що?

— …біп…

Більше він відмовлявся казати. Ваймз уже хотів було пожбурити його кудись далеко, але Сибіл засмутиться, коли дізнається. Він засунув його назад у кишеню і знову спробував зосередитися на краєвиді. Те, на чому він сидів, могло колись бути частиною колони. Неподалік Ваймз бачив інші її частини, а тоді зрозумів, що купа каміння була обваленою стіною. Він пішов до неї, відлунюючи кроками від скель, і зрозумів, що ходить між старих будівель чи там, де вони колись стояли. Ось руїни сходів, а ось — пеньок від колони.

Один був вищий за інші. Він підтягнувся і виявив на його пласкій поверхні дві здоровенні ступні. Тут, певно, стояла статуя. І стояла вона, мабуть, наскільки вистачає Ваймзових знань, у якійсь шляхетній позі. Тепер від неї залишилися тільки ступні, обрубані на кісточках. У них був не надто шляхетний вигляд.

Спустившись знову на землю, він побачив глибоко викарбуваний на постаменті напис, захищений із підвітряного боку. Ваймз спробував прочитати його в слабкому світлі:

«AB HOC POSSUM VIDERE DOMUM TUUM»

Ну… «domum tuum» означає «твій дім», правда?.. а «videre» означає «я бачу»…

— Тобто? — сказав він уголос. — «Я бачу звідси твій дім?» У цій сентенції мало шляхетності.

— Гадаю, тут більше про хвастощі й залякування, сер Семюел, — озвався Ахмед-71-година. — Завжди думав, що це притаманно Анк-Морпорку.

Ваймз навіть не поворушився. Голос долинав прямо з-за спини.

І то був Ахмедів голос. Але йому бракувало ноток верблюжої слини та гравію, які ще були присутні в Анк-Морпорку. Тепер він говорив, як джентльмен.

— Тут особливе відлуння, — вів далі Ахмед. — Я можу бути де завгодно. Можу просто зараз цілити в тебе з арбалета.

— Але ти з нього не вистрілиш. Надто багато ми поставили на карту.

— О, то існує злодійський кодекс честі?

— Не знаю, — відповів Ваймз. Ну що ж… пора перевірити, що мертвіше — його хватка чи він сам. — А поліцейський кодекс честі?

У сержанта Колона округлилися очі.

— Нахилитись набік? — запитав він.

— Так управляють магічними килимами, — спокійно мовив лорд Ветінарі.

— Та, але якщо я впаду?

— У нас буде більше місця, — бездушно відрізала Беті. — А якщо серйозно, ти, сержанте, і так вже ницо впав.

— Неправда, — заперечив Колон, розпростершись на весь килим і міцно вчепившись пальцями за краї. — Неприродно, коли єдине, що тебе оберігає від того, щоби захляпати все навколо — це шмат тканини.

Патрицій зиркнув униз.

— Ми не пролітаємо над водою, сержанте.

— Я сказав саме те, що мав на увазі, сер!

— Ми можемо трохи сповільнитися? — спиталась Беті. — Цей вітер посягає на мою приватність, якщо ви розумієте, про що я.

Лорд Ветінарі зітхнув.

— Ми і так не дуже швидко летимо. Підозрюю, тому що килим дуже старий.

— Тут є навіть витерта дірка, — сказала Беті.

— Заткнися, — наказав Колон.

— Диви, я можу засунути туди палець…

— Заткнися.

— Помітив, як він трохи похитується, коли ти рухаєшся?

— Заткнися.

— Дивися, внизу пальми геть крихітні.

— Ноббі, ти ж боїшся висоти, — сказав Колон. — Я знаю, що ти боїшся висоти.

— Що за сексистські стереотипи!

— Нічого подібного!

— Саме так! Ти думаєш, ми тільки те і робимо, що підвертаємо ноги і скиглимо! Моїм завданням є довести тобі, що жінка нічим не гірша за чоловіка!

— У твоєму випадку, Ноббі, вони фактично ідентичні. В тебе сонячний удар, ось в чому річ. Ти не жінка, Ноббі!

Беті шморгнула носом.

— Я від тебе іншого і не очікувала.

— Але ти не жінка!

— Це справа принципу.

— Що ж, принаймні тепер у нас є транспорт, — втрутився лорд Ветінарі, натякаючи своїм тоном, що суперечка себе вичерпала. — На жаль, я так і не дізнався, де армія.

— А! Я можу вам у цьому допомогти, сер! — Колон спробував відсалютувати, але знову вчепився в килим. — Я хитрощами вивідав, сер!

— Невже?

— Так точно, сер! Вона зараз в… е… Ен аль Самз ла Лайса, сер.

Якусь мить килим летів у тиші.

— «Куди сонце не світить»? — перепитав Патрицій.

Знову тиша. Колон намагався ні на кого не дивитись.

— А є така місцина Ґебра? — похмуро мовив Ноббі.

— Так, Бе… капрале. Є.

— Вони туди пішли. Звісно, можете не слухати жінку.

— Гарна робота, капрале. Тоді нам слід летіти вздовж берега.

Лорд Ветінарі розслабився. У цьому метушливому і непростому житті він ще ніколи не стрічав подібних Ноббі та Колону. Вони ні на мить не замовкали, та разом з тим було в них щось майже… заспокійливе. Він уважно вдивлявся у сірявий обрій, поки допотопний килим плив по небу кривими лініями. Він тримав під пахвою металевий циліндр, який йому змайстрував Леонард.

Важкі часи вимагають важких рішень.

— Сер? — приглушено мовив Колон, уткнувшись лицем у килим.

— Так, сержанте?

— Хотів у вас запитати… Як ви… цей… спустили віслюка?

— Вмовив його, сержанте.

— Що? Лише вмовляння?

— Так, сержанте. Вмовляння. І, звісно ж, кийок.

— А! Я знав…

— Для того, щоб спустили віслюка з мінарету, — мовив Патрицій, пролітаючи над пустелею, що звивалась попід ними, — потрібно знайти ту його частину, яка всерйоз надумала спуститися.

Вітер влігся. Птаха на вершині скелі стулила на ніч дзьоба. Ваймз чув лише шурхотіння дрібних пустельних істот.

Тоді голос Ахмеда промовив:

— Я щиро вражений, сер Семюел.

Ваймз глибоко вдихнув.

— Знаєш, а ти незле мене надурив, — сказав він. — «Щоб ваші чересла були повні сім’я». Непогано. Я справді думав, що ти лише… — він затнувся. Та Ахмед продовжив замість нього:

— …ще один верблюдар із рушником на голові? Ой-вей. І все так добре йшло, аж дотепер, сер Семюел. Принц був неабияк вражений.

— Ой, та годі тобі. Ти тільки те й робив, що недвозначно висловлювався про дині. Що я мав думати?

— Не хвилюйся, сер Семюел. Я це сприймаю як комплімент. Можеш обернутися. Я й не думаю тебе скривдити, хіба ти втнеш якусь… дурню.

Ваймз обернувся. У вечірній зорі було видно лише обриси.

— Бачу, тобі сподобалась місцина, — мовив Ахмед. — Люди Тактикуса збудували це для нього, коли він намагався завоювати Хапонію. Звісно, згідно з нинішніми стандартами, це важко назвати містом. Це скоріше попередження: «Ми тут і тут залишимося». А тоді вітер змінився.

— Це ти вбив Сніжка Слоупса, чи не так?

— Я віддаю перевагу слову «стратив». Можу показати зізнання, яке він перед тим підписав.

— Із власної волі?

— Більш-менш.

— Що?

— Скажімо так, я перелічив йому інші альтернативи. А потім люб’язно залишив тобі блокнот. Зрештою, я не хотів, щоб ти втратив інтерес. І не треба робити таке лице, сер Семюел. Ти мені потрібний.

— Звідки ти знаєш, яке в мене лице?

— Здогадуюсь. У кожному разі, Гільдія найманців отримала на нього замовлення. І, за щасливим збігом обставин, я є членом Гільдії.

— Ти? — Ваймз так і не зміг втримати слово за зубами. А зрештою, чом би й не він? Дітисьок за тисячі миль відправляють на навчання в Гільдію найманців…

— О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! — він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. — Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті?

— Так.

— Той самий старий Нудль, еге ж?

— І ті самі сосиски.

— Незабутній смак.

— І не кажи.

— Ні, не треба різких рухів, сер Семюел. Інакше, боюся, мені доведеться перерізати тобі горлянку. Ти не довіряєш мені, а я не довіряю тобі.

— Нащо ти мене сюди затягнув?

— Затягнув? Мені довелося саботувати власний корабель, щоб ти мене не загубив!

— Так, але… ти… знав, як я відреагую, — у Ваймза стиснулося серце. Всі знали, як відреагує Сем Ваймз…

— Так. Хочеш сигаретку, сер Семюел?

— Я думав, ти смокчеш ті кляті гвоздики.

— В Анк-Морпорку — так. Куди б ти не пішов, завжди будь трохи чужоземцем, бо всім відомо, що чужоземці злегка пришиблені. Тим паче, ці сигарети доволі непогані.

— Свіжозібрані в пустелі?

— Ха! Так, всі знають, що хапонські цигарки крутять з верблюжого лайна, — спалахнув сірник, і якоїсь короткої миті Ваймз помітив у його світлі горбатий ніс Ахмеда, що запалив йому цигарку. — На жаль, це той випадок, коли упередження небезпідставні. Ні, ці цигарки приїхали аж із Сумтрі. Острова, де, подейкують, живуть жінки без душ. Та я особисто в цьому сумніваюся.

Ваймз побачив у пітьмі руку, що тримала пачку. На якусь коротку мить він задумався, чи зможе її схопити і…

— Як у тебе з удачею? — запитав Ахмед.

— Поганенько, мабуть.

— Добре. Чоловік має знати, скільки йому відміряно удачі. Хочеш, я скажу тобі, сер Семюел, звідки я знаю, що ти хороша людина? — У світлі висхідного місяця Ваймз побачив, як Ахмед витягає мундштук, вставляє туди цигарку і майже витончено її запалює.

— Звичайно.

— Після замаху на Принца я підозрював усіх. Але ти підозрював лише своїх. Тобі в голові не вкладалося, що це міг зробити хтось із хапонців. Бо інакше ти був би в одному ряду з такими, як сержант Колон і всіма, хто думає, що хапонські файки крутять із верблюжого посліду.

— Чий ти поліцейський?

— Скажімо так, я отримую свій пай як валі принца Кадрама.

— Тоді не думаю, що прямо зараз він тобою дуже задоволений. Ти ж мав глядіти його брата, чи не так? — «Як і я», — подумав Ваймз. Але вже що маємо…

— Так. І ми так само думали, сер Семюел. Ти думав на своїх, я — на своїх. Різниця лиш у тому, що я мав рацію. Смерть Куфури замишляли в Хапонії.

— О, та невже? Вони хотіли, щоб Варта в це повірила…

— Ні, сер Семюел. Важливо те, які думки хтось хотів навіяти тобі.

— Справді? Що ж, ти помиляєшся. Вся ця історія зі склом і піском на землі, я все… відразу… зрозумів…

Його голос затихнув.

Через якийсь час Ахмед сказав, майже співчутливо:

— Так, зрозумів.

— Дідько.

— Але в дечому ти мав рацію. Першочергово Оссі заплатили в доларах. Але потім хтось вломився до нього в кімнату і, подбавши про те, щоб більшість уламків опинились назовні, замінив гроші. І розсипав усюди пісок. Чесно кажучи, мені здалося, що пісок — це вже занадто. Навіть тупий на це не поведеться. Так вони хотіли, щоб це скидалось на кепсько спланований напад.

— Хто це зробив? — запитав Ваймз.

— А, дрібний злодюжка. Боб-Боб Крутьйойо. Він навіть до пуття не знав, навіщо це робить, але знав, що хтось йому за це заплатить. Хочу відзначити твоє місто, командоре. Бо в ньому завжди можна знайти когось, хто за гроші зробить що завгодно.

— Хтось же йому заплатив.

— Чолов’яга, якого він зустрів у пабі.

Ваймз похмуро кивнув. Дивовижно, скільки людей готові мати справу з першим-ліпшим чолов’ягою з пабу.

— В це легко повірити, — сказав він.

— Розумієш, якщо навіть грізний командор Ваймз, відомий деяким старшим хапонським політикам як непіддатливо чесна і педантична людина, якій трохи бракує кебети… навіть якщо він заперечував, що за цим стоїть його народ — що ж, світ уважно спостерігає. І скоро світ дізнається. Починати війну через якусь каменюку? Що ж… це якось дивно. Усі країни мають різні каменюки біля своїх берегів. А от починати війну через якогось заморського собацюру, який вбив чоловіка, що приїхав із мирним візитом… до цього, думаю, світ поставиться з розумінням.

— Бракує кебети? — перепитав Ваймз.

— О, не треба так засмучуватися, командоре. Це стосується пожежі в посольстві. Ти поводився вкрай відважно.

— Я був збіса нажаханий!

— Що ж, тут тонка межа. Це єдине, чого я не передбачив.

Ваймзова голова зараз нагадувала хаотичний стіл для снукеру, на якому чорна куля раптом залетіла в лузу.

— То ти передбачив пожежу?

— В будівлі не мало бути людей…

Ваймз наважився. Його руки схопили Ахмеда за шию і з гуркотом притиснули до колони.

— Та жінка опинилася в пастці!

— Так… треба… було! — захрипів Ахмед. — Треба… було… якось… відвернути… увагу! Його… життя… було… в небезпеці, я мусив його звідти витягнути! Я не… знав… про ту… жінку, а потім вже було пізно… клянуся!

Крізь багряну пелену люті Ваймз відчув, як щось вкололо його в живіт. Опустивши очі, він побачив ніж, що магічно з’явився в другій руці чоловіка.

— Послухай… — прошипів Ахмед. — Принц Кадрам замовив убивство свого брата… Як краще продемонструвати… віроломство пожирачів сосисок… що вбивають миротворця…

— Свого рідного брата? І ти хочеш, щоби я в це повірив?

— У посольство надходили… зашифровані… повідомлення…

— Старому послу? Я в це не вірю!

Якусь мить Ахмед стояв непорушно.

— А ти й справді не віриш, еге ж? — мовив він. — Не скупися, сер Семюел. Стався до людей по-справжньому однаково. Дай хапонцям право бути лукавими мерзотниками, добре? Посол, щоб ти знав, зарозумілий дурень. Анк-Морпорк не має монополії на таких типів. Але всі повідомлення спочатку отримує його заступник. Він… амбітний молодий чоловік…

Ваймз послабив хватку.

— Він? Я зразу ж подумав, що він хитрун!

— Підозрюю, ти ще й прийняв його за хапонця, але я тебе розумію.

— І ти розшифрував цей код, чи не так?

— Ой, перестань. Хіба ти не читаєш писанину Ветінарі догори дриґом, коли стоїш у нього перед столом? Крім того, я поліцейський принца Кадрама…

— То він твій господар, правильно?

— А кого ти обереш своїм господарем, сер Семюел, коли опинишся на роздоріжжі?

Двоє чоловіків стояли, зімкнувшись поглядами. Ахмед хрипко сопів.

Ваймз відійшов назад.

— Ці повідомлення… ти їх маєш?

— О, так. Із його печаткою. — Ахмед потер собі шию.

— О боги. Оригінали? Я думав, вони лежать за сімома замками.

— А вони і лежали. В посольстві. Але під час пожежі треба було багато рук, щоб перенести важливі документи в безпечне місце. Ця пожежа була дуже… до речі.

— Смертний вирок для рідного брата… що ж, таке в суді не оскаржиш…

— У якому суді? Король і є закон. — Ахмед сів. — Ми не такі, як ви. Ви вбиваєте королів.

— Я віддаю перевагу слову «страчуємо». І то тільки раз, і то дуже давно, — уточнив Ваймз. — Це тому ти мене сюди затягнув? До чого вся ця драма? Міг приїхати до мене в Анк-Морпорк!

— Ти підозріливий чоловік, командоре. Ти б мені повірив? Крім того, я мусив витягти звідти принца Куфуру, поки він не, ха‑ха, «вмер від отриманих поранень».

— А де зараз принц?

— Неподалік. У безпеці. Запевняю тебе, в пустелі йому набагато безпечніше, ніж в Анк-Морпорку.

— А як він почувається?

— Вже краще. За ним доглядає одна старенька пані, якій я довіряю.

— Твоя матінка?

— Фу ти, ні! Моя матінка — д’реґ! Вона би смертельно образилась, якби я їй довіряв. Вона би сказала, що погано мене виховала.

На цей раз він побачив вираз Ваймзового обличчя.

— Вважаєш мене освіченим варваром?

— Скажімо так, я би дав Сніжку Слоупсу шанс.

— Справді? Озирнись довкола, сер Семюел. Твоя… патрульна ділянка… це місто, яке ти можеш обійти за пів години. Моя ж налічує два мільйони квадратних миль пустелі й гір. Мої товариші — шабля і верблюд — не найкращі співрозмовники, повір мені на слово. О, в містечках та містах інші вартові. Вони мислять просто. А я блукаю пустирями і женуся за розбійниками і вбивцями, за п’ять сотень миль від будь-кого, хто зі мною заодно, тому мені важливо вселяти страх і завдавати першого удару, бо на другий часу вже може не бути. Вважаю, що я певною мірою чесний чоловік. Я пережив сім років навчання в Анк-Морпоркській приватній школі, де джентльменські сини дивилися на мене з погордою. Запевняю, порівняно з цим життя серед д’реґів — пісня. А ще я швидко і недорого чиню правосуддя.

— Я знаю, як тобі дісталось твоє прізвисько…

Ахмед стенув плечима.

— Чоловік отруїв воду. Єдиний колодязь у радіусі двадцяти миль. Загинуло п’ятеро чоловіків, семеро жінок, тринадцятеро дітей і тридцять один верблюд. Серед них були дуже навіть цінні верблюди. Я отримав свідчення від чоловіка, який продав йому отруту, і від надійного свідка, який бачив його біля криниці тої зловісної ночі. Отримавши свідчення від його слуги, я вже не бачив сенсу чекати цілу годину.

— Іноді ми проводимо судові розгляди, — жваво мовив Ваймз.

— Так. Слово за вашим лордом Ветінарі. Та коли біля мене немає нікого в радіусі п’ятисот миль, я сам собі закон. — Ахмед махнув рукою. — О, я не сумніваюся, що він почав би виправдовуватись і скинув би вину на нещасливе дитинство чи якийсь компульсивний колодязе-отруювальний розлад. Та мною рухає компульсивне бажання відтинати голови боягузливим вбивцям.

Ваймз здався. Чоловік мав рацію. Чоловік практично був втіленням раціональності.

— Кожному своє, — сказав він.

— Він отримав «своє» шаблею, — сказав Ахмед. — Ну чого ти так скривився, я ж пожартував. Я знав, що Принц замишляє, і подумав собі: так не годиться. Якби він убив якогось анк-морпоркського лорда, то це була би звичайна політична справа. Але це… Я подумав: який сенс гнатися за дурними людцями по горах, коли ти — частина великого злочину? Принц хоче об’єднати всю Хапонію. Особисто мені імпонують маленькі племена та країни, і навіть їхні маленькі війни. Але я не проти, якщо вони воюватимуть з Анк-Морпорком, бо вони так захотіли, чи через ваші жахливі звички, чи бездумну зарозумілість… є стільки причин для війни з Анк-Морпорком. Але брехня — не серед них.

— Я розумію, про що ти, — мовив Ваймз.

— Але що я можу зробити сам-один? Арештувати мого Принца? Я його поліцейський, як ти для Ветінарі.

— Ні. Я — представник закону.

— Я знаю, що навіть королям потрібні поліцейські.

Ваймз задумливо глянув на залиту місячним сяйвом пустелю.

Десь там була анк-морпоркська армія, чи те, що від неї залишилося. А десь там на них чекала хапонська армія. І тисячі чоловіків, які за звичних обставин цілком могли би подружитися, кинуться один на одного і почнуть вбивати, після чого в них буде вагомий привід робити це знову і знову…

Він пам’ятав, як дітваком слухав розмови старців про війну. В його часи не було багато воєн. Міста-держави рівнини Сто зазвичай намагалися розорити одні одних, або Гільдія найманців вирішувала все на індивідуальних умовах. Більшість часу люди просто сперечалися, і хоч це неабияк допікало, все ж краще так, ніж меч у печінці.

З описів повних крові калюж чи кінцівок, що літали в повітрі, найбільше йому запам’ятались слова одного старця:

— Якщо твоя нога застрягла в чомусь, краще не дивитися, в чому саме, якщо не хочеш побачити вміст свого шлунка, — він так і не пояснив, що це означає. Але інші старці, схоже, знали. В кожному разі, гірших пояснень за ті, що собі вигадував Ваймз, не було. Та він пригадував, що ті старці, які більшість часу проводили на лавочці під сонцем, мали на трьох п’ять рук, п’ять очей, чотири з половиною ноги і два і три чверті обличчя. І сімнадцять вух (Божевільний Вінстон тягав із собою колекцію і лякав нею сполоханих хлопчаків).

— Він хоче почати війну… — Ваймз мусив розтулити рота, бо ця божевільна ідея просто в голові не вкладалася. Чоловік, якого всі вважали чесним, шляхетним і добрим, хотів війни.

— О, так, — мовив Ахмед. — Ніщо так не об’єднує людей, як добра війна.

Як можна було знайти управу на когось, хто так мислить? Ваймз запитував себе. Простий вбивця — що ж, тут є з чого вибирати. Він мав управу на простих убивць. Є злочинці і є полісмени, і вони дивним чином одні одних збалансовують, як та дитяча гойдалка. Але якщо хтось сяде з одного краю і вирішить розпочати війну, як, во ім’я семи дияволів, його переважити? Хіба що знайти поліцейського розміром із країну.

Не можна винити солдатів. Вони лише пішли волонтерами, а їх уже скеровують у правильному напрямку.

Щось клацнуло об повалену колону. Ваймз глянув униз і витягнув із кишені кийок. Той зблиснув у місячному сяйві.

Яка користь від цієї бісової штуки? Єдине, що вона дає — це змогу переслідувати дрібних злочинців, які вчиняють дрібні злочини. Та він не міг нічого вдіяти зі злочинами такими масштабними, що їх навіть не видно. Бо ви в них живете. Тож… безпечніше мати справу з дрібними злочинами, Семе Ваймз.

— НУ ЩО, СИНИ МОЇ! ПОКАЖЕМО ЇМ, ДЕ РАКИ ЗИМУЮТЬ!

На повалені колони вистрибнули якісь постаті.

Ахмед із металевим свистом витягнув шаблю з піхов.

Ваймз побачив, як на нього летить алебарда — анк-морпоркська алебарда! — і його вуличні рефлекси враз ожили. Він не став гаяти часу, висміюючи того дурня, що вирішив використати спис проти пішого воїна, а тут же ухилився від леза, схопився за руків’я і так різко потягнув, що його власник зустрівся лицем з його піднятим черевиком.

Він відсахнувся, силкуючись виплутати меч із незвичного йому балахона. І, знову ухилившись від леза ще одної тінистої постаті, ударив ліктем у щось болюче. Звівши очі, він побачив обличчя чоловіка з піднятим мечем…

…почувся м’який звук…

…і чоловік похитнувся назад, а з його пліч злетіла здивована голова.

Ваймз стягнув із голови тюрбан.

— Я з Анк-Морпорка, придурки!

Перед ним постала кремезна постать із мечами в обидвох руках.

— Я ВІДРУБАЮ ТВІЙ ПІСТРУН, ТИ, СМЕРДЮЧИЙ… О, це ви, сер Семюел?

— Га? Віллікінсе?

— Це я, сер, — дворецький став струнко.

— Віллікінс?

— Даруйте, я на хвилинку, сер, АНУ СТОЯТИ, ВИ, КЛЯТІ СУЧІ СИНИ, я не мав уявлення, що ви тут, сер.

— Цей відбивається, сержанте!

Ахмед стояв спиною до колони. Біля його ніг уже валявся чоловік. Троє інших намагалися підступитись до валі і в той же час тримались осторонь від шаблі, якою він вертів як скажений.

— Ахмеде! Вони на нашому боці! — крикнув Ваймз.

— О, справді? Перепрошую.

Ахмед опустив шаблю і витягнув з рота мундштук. Він кивнув солдату, який хотів на нього напасти, і сказав йому:

— Добрий ранок вам.

— То ти теж один із наших?

— Ні, я один із…

— Він зі мною, — відрубав Ваймз. — Яким вас вітром сюди занесло, Віллікінсе? Тобто, сержанте Віллікінс.

— Під час патрулювання, сер, на нас напали якісь хапонські джентльмени. Внаслідок цього непорозуміння…

— …ви б його бачили, сер. Він відгриз мерзотнику носа! — втрутився солдат.

— Так, це правда, я відстоював честь Анк-Морпорка, сер. Отож, після того як ми…

— …а одному жевжику сержант засадив ножа прямісінько в…

— Будь ласка, рядовий Бурку, я доповідаю серу Семюелу про події, — урвав його Віллікінс.

— Сержанту мають вручити медаль, сер!

— Пригорща тих, хто вижили, спробували повернутися, сер, але нам потрібно було переховуватись від інших патрулів, і ми якраз думали, щоб залягти у цій споруді, коли здалека угледіли вас і цього джентльмена.

Ахмед дивився на нього з широко роззявленим ротом.

— А скільки хапонський патруль налічував людей, сержанте? — запитав він.

— Дев’ятнадцятеро, сер.

— Доволі точна цифра, зважаючи на обставини.

— Я вже їх опісля перерахував, сер.

— Тобто, ви їх усіх убили?

— Так, сер, — спокійно відповів Віллікінс. — Проте в нас теж були втрати, сер. П’ятеро людей. Не рахуючи рядових Гобблі та Вебба, сер, які загинули внаслідок цього прикрого непорозуміння. З вашого дозволу я їх приберу.

— Бідолахи, — мовив Ваймз, свідомий, що їм це мало допоможе, але, з іншого боку, їм вже нічого не допоможе.

— Мінливість війни, сер. Рядовому Гобблі, якого друзі звали Рудик, було дев’ятнадцять, і він жив на Павучій вулиці, де ще донедавна він крутив шнурки для черевиків, — Віллікінс взяв руки покійного і потягнув за них. — Він залицявся до юної леді на ім’я Ґрейс, світлину якої він люб’язно показав мені минулої ночі. Працює покоївкою в леді Вентурі, якщо я правильно зрозумів. Будьте такий ласкавий, передайте мені його голову, сер, я візьмуся за це, ТИ ЧОГО РОЗСІВСЯ, ЗАМАЗУРА, АНУ ВСТАНЬ, БЕРИ ЛОПАТУ, ЗНІМИ ШОЛОМА, ПРОЯВИ ЯКУСЬ ПОВАГУ, НУ Ж БО, КОПАЙ!

Біля Ваймзового вуха війнула хмарка диму.

— Я знаю, що ти думаєш, — мовив Ахмед. — Але це і є війна, сер Семюел. Прокинься і вдихни запах крові.

— Але… тільки щойно вони були живі…

— Твій друг знає, як це працює. А ти — ні.

— Він дворецький!

— І? Тут або вбивай, або вмирай, дворецький чи ні. Ти не природжений воїн, сер Семюел.

Ваймз тицьнув йому кийком до обличчя.

— Я не природжений вбивця! Бачиш це? Бачиш, що тут написано? Моє завдання — підтримувати мир! Якщо для цього мені треба вбивати людей, значить, я читаю не ту інструкцію!

Віллікінс підійшов непомітно, піднімаючи інший труп.

— Мені не пощастило багато дізнатися про цього юнака, — сказав він, потягнувши його за скелю. — Ми звали його Павук, сер, — продовжив він, випрямившись. — Він поганенько грав на губній гармошці і тужив за домом. Хочете чаю, сер? Рядовий Сміт якраз заварює. Е… — Дворецький ввічливо кашлянув.

— Так, Віллікінсе?

— Я не дуже хочу піднімати це питання, сер…

— Ну ж бо, піднімай, чоловіче!

— У вас, бува, немає печива, сер? Мені соромно подавати чай без печива, але ми вже два дні нічого не їли.

— Але ж ви патрулювали!

— У пошуках, сер, — Віллікінс зніяковів.

Ваймз був вражений.

— Тобто Іржавський навіть не почекав, щоб взяти їжу?

— О, ні, сер. Просто виявилося…

— Ми зрозуміли, шо шось не так, коли діжки з бараниною почали вибухати, — пробубнів рядовий Бурк. — Печиво теж було доволі шипуче. Виявилось, шо клятий Іржавський накупив усякого, шо навіть рушникоголовий не взяв би до рота…

— А ми їмо все, — урочисто мовив Ахмед-71-година.

— РЯДОВИЙ БУРКУ, КЛЯТИЙ ЧОЛОВІЧЕ, ЯК ТИ ГОВОРИШ ПРО СВОГО КОМАНДИРА, ТЕБЕ БУДЕ ПОКАРАНО, перепрошую, сер, але ми трохи слабуємо.

— Давно не ласували носами? — хмикнув Ахмед-71-година.

— Ах-ха, сер, — відреагував Віллікінс.

Ваймз зітхнув.

— Віллікінсе… коли закінчите, я хочу, щоб ви зі своїми людьми пішли зі мною.

— Гаразд, сер.

Ваймз кивнув Ахмеду.

— І ти теж, — сказав він. — Тепер ми стоїмо на роздоріжжі.

Стяги тріпотіли на розпеченому вітрі. Списи виблискували на сонці. Лорд Іржавський обвів поглядом свою армію і відзначив для себе, що вона добра. Тільки нечисленна.

Він нахилився до свого ад’ютанта.

— Втім, не забуваймо, що коли генерал Тактикус захопив Ал-Ібійський Перехід, противник мав кількісну перевагу над його військом десять до одного, — нагадав він.

— Саме так, сер. Однак, наскільки мені відомо, всі воїни їхали на слонах, сер, — зауважив лейтенант Шершеннь. — І мали непоганий запас провізії, — додав він багатозначно.

— Можливо, можливо. А ось кіннота лорда Горешпильки якось напала на могутню Псевдопольську армію, і їх тепер прославляють у піснях і легендах.

— Але вони всі загинули, сер!

— Так, так, але ж яка знаменита була битва. Яка дитина зараз не знає історію про нещасну сотню ефебців, які перемогли цілу цортську армію? Справжня перемога, еге ж? Еге ж?

— Саме так, сер, — похмуро мовив помічник.

— О, то ти це визнаєш?

— Так, сер. Звісно, деякі тлумачі подейкують, що їм допоміг землетрус.

— Принаймні ти визнаєш, що Семеро Героїв з Герґена поклали на лопатки Великоногих, хоч їх було в сотню разів менше?

— Так точно, сер. Але це матусині казочки, сер. Цього не було насправді.

— Ти називаєш мою матінку брехухою, хлопче?

— Аж ніяк, сер, — хутко заперечив лейтенант Шершеннь.

— Тоді ти підтверджуєш, що Барон Хуткотрутень самотужки переміг армію Сливового пудингу і з’їв їхню Султану?

— Я йому заздрю, сер, — лейтенант знову зиркнув на шеренги. Чоловіки були дуже голодні, хоч Іржавський віддавав перевагу слову «стрункі». Все було би ще гірше, якби їм на шляху не трапились опади варених лобстерів. — Е… як гадаєте, сер, може, варто попіклуватися про бойові порядки, зважаючи на те, як мало часу в нас залишилося?

— Як на мене, у них все чистенько. Відважні чоловіки жадають боротьби!

— Так точно, сер. Але я мав на увазі… краще… гм… розташування, сер.

— Все добре з розташуванням. Дуже гарно вишикувані! Хіба ні? Сталева стіна, готова проштрикнути чорне серце хапонського агресора!

— Так точно, сер. Але — я розумію, що це навряд чи станеться, сер — але може бути так, що після того, як ми проштрикнемо серце хапонського агресора…

— …чорне серце… — виправив його Іржавський.

— …чорне серце хапонського агресора, сер, руки хапонського агресора, його ота і ота роти, сер, класично візьмуть нас у лещата.

— Пробивна сталева стіна була неабияк успішна під час другої війни з Квірмом!

— Ми її програли, сер.

— Але були збіса близькі до перемоги!

— Та однаково програли, сер.

— Лейтенанте, ким ти працював, коли був цивільним?

— Геодезистом, сер, і я вмію читати хапонською. Саме тому ви дали мені звання офіцера.

— То ти не вмієш воювати?

— Тільки рахувати, сер.

— Пф-ф! Прояви трохи відваги, чоловіче. Хоч закладаюсь, тобі не доведеться. У Шайтана Хапонського духу не стане розпочати битву. Він відступить, як тільки скуштує нашої сталі!

— Я розумію вашу точку зору, сер, — мовив ад’ютант, який дивився на хапонські шеренги і мав свою думку на ситуацію, що склалася.

І ось, що він думав: останні кілька років головне військо хапонської армії воювало зі всіма, з ким була охота. Його нехитрий розум підказував йому, що натепер солдати, які вижили, мали звичку залишатись живими наприкінці кожної битви. І також мали чималий досвід у протистоянні з різними ворогами. Дурні вже були мертві.

З іншого боку, нинішня анк-морпоркська армія ніколи не поставала перед ворогом, хоч досвід щоденного проживання в місті, принаймні в страшніших його районах, частково можна було зарахувати. Він поділяв думку генерала Тактикуса, що відвага, хоробрість та невгамовний людський дух — непогані якості, які все ж поступалися комбінації відваги, хоробрості, невгамовного людського духу і кількісної переваги шість до одного.

В Анк-Морпорку це звучало просто, думав він. Ми збиралися поплисти до Хапонії і захопити Аль Халі до обіду, попиваючи шербет із молодицями в Роксі. Хапонці побачили б нашу зброю і втекли.

Що ж, сьогодні вранці хапонці чудово все бачили. Однак поки що не втекли. Тільки багато зо сміху пирскали.

Ваймз закотив очі. Спрацювало… але як?

Він чув чимало добрих ораторів, і капітан Морква не був одним із них. Він затинався, губив нитку думки, повторювався і загалом все йшло шкереберть.

І все ж…

І все ж…

Він дивився на лиця, що дивились на Моркву. Серед них були д’реґи і кілька хапонців, які до них приєдналися, і Віллікінс зі своїм зріділим загоном. Вони слухали.

Це була якась магія. Він казав їм, що вони хороші хлопці, а вони ж бо знали, що це не так, але те, як він це сказав, змусило їх на якийсь час в це повірити. Ось знайшлася людина, яка вважає тебе шляхетним і гідним, і було б немислимо її розчаровувати. Ця промова була дзеркалом, що відбивало все, що люди хотіли почути. І він говорив це щиро.

І все одно чоловіки час до часу позирали на Ваймза і Ахмеда, і він бачив, як вони, кожен по-своєму, міркували: «Мабуть, це добра справа, якщо вони беруть у цьому участь». Він із соромом усвідомлював, що це була одна з переваг армії. Люди чекали від інших наказів.

— Це якийсь фокус? — запитав Ахмед.

— Ні. Він не знає таких фокусів, — озвалася Анґва. — Справді не знає. Ой-йой…

У рядах спалахнула сутичка.

Морква широким кроком попрямував туди і нахилився, загрібши у великий кулак рядового Бурка і д’реґа.

— Ви двоє, що тут відбувається?

— Він обізвав мене братом свині, сер!

— Брехун! Це ти назвав мене смердючим ганчіркоголовим!

Морква похитав головою.

— А ви ж так добре трималися, — сказав він скрушно. — В цьому справді немає потреби. Тепер я хочу, щоб ти, Гашелю, і ти, Вінсенте, потиснули один одному руки, гаразд? І перепросили один в одного, добре? Нам усім зараз нелегко, але я знаю, що глибоко в душі ви добрі хлопці…

Ваймз почув, як Ахмед буркнув: «О, оце він дарма…»

— …тому, якщо ви потиснете один одному руки, ми більше не будемо до цього повертатися.

Ваймз зиркнув на Ахмеда-71-годину. На його обличчі застиг оскал. Двоє забіяк дуже обережно торкнулися рук один одного, ніби очікували, що при потиску їх вдарить струмом.

— А тепер ти, Вінсенте, попроси вибачення в пана Гашеля…

Почулось неохоче «М’ні шкода».

— Шкода за…? — підштовхував його Морква.

— …за те, що обізвав його смердючим ганчіркоголовим…

— Чудово. Тепер ти, Гашелю, попроси пробачення в рядового Бурка.

Очі д’реґа металися в очницях, шукаючи шлях до відступу, яким би могло скористатися тіло. А тоді він здався.

— М’ні шкода…

— За…?

— М’ні шкода за те, що обізвав його братом свині…

Морква опустив двох чоловіків.

— Прекрасно! Переконаний, ви чудово поладнаєте, щойно ближче познайомитеся…

— Мені ж не привиділося, правда? — запитав Ахмед. — І не причулося? Це він щойно, як шкільний вчитель, говорив до Гашеля, який, наскільки мені відомо, одного разу так сильно зацідив чолов’язі в носа, що той опинився в нього в вусі?

— Ти все правильно почув, — запевнила його Анґва. — А тепер дивись на них.

Коли решта чоловіків знову перевели погляди на Моркву, задираки глянули один на одного, як ті нещасні, які щойно пройшли хрещення полум’яним соромом.

Рядовий Бурк сторожко запропонував Гашелю цигарку.

— Це працює лише, коли він поруч, — мовила Анґва. — Але ж таки працює.

Хоч би й надалі працювало, молився Ваймз.

Морква підійшов до верблюда, що став навколішках, і виліз на нього.

— Це ж Лютий шваґер Шакала, — похопився Ахмед. — Верблюд Джаббара! Він кусає всіх, хто пробує його осідлати!

— Так, але ж це Морква.

— Він навіть Джаббара кусає!

— А ти помітив, як вміло він виліз на верблюда? — запитав Ваймз. — Як на ньому сидить балахон? Тут він свій серед своїх. Хлопчина зростав у ґномській шахті. Йому знадобився всього лиш місяць, щоб вивчити моє рідне місто краще за мене.

Верблюд встав. Тепер стяг, подумав Ваймз, дайте йому стяг. Коли йдеш на війну, без стягу нікуди.

Як на замовлення, констебль Шкарбан передав спис із туго накрученим клаптем тканини. Констебль, схоже, пишався. Він зшив його в умовах повної секретності всього пів години тому. Коли серед твоїх знайомих є зомбі, завжди знайдеться голка з ниткою.

«Але не розгортай його, — подумав Ваймз. — Вони не повинні його бачити. Їм достатньо знати те, що вони маршируватимуть під стягом».

Морква махнув списом.

— І я обіцяю вам, — крикнув він, — якщо ми переможемо — ніхто й не згадає. Якщо програємо — ніхто не забуде!

Чи не найгірший бойовий клич, подумав Ваймз, після знаменитих слів генерала Підлі: «Нехай нам поперерізають горлянки, хлопці!», — але на нього жваво відреагували. І знову йому здалося, що спрацювала якась магія. Люди йшли за Морквою з цікавості.

— Що ж, гадаю, у тебе з’явилась армія, — сказав Ахмед. — Що тепер?

— Я — поліцейський. Як і ти. Зараз станеться злочин. По верблюдах, Ахмеде.

Ахмед йому вклонився.

— Я радий коритися білому офіцеру, ефенді.

— Я не мав на увазі…

— Ти колись їздив на верблюді, сер Семюел?

— Ні!

— О? — Ахмед ледь усміхнувся. — То просто штурхни його, щоб він зрушив із місця. А коли захочеш спинитися, з усієї сили вгати його ціпком і крикни «Хутхутхут!»

— Ви б’єте їх ціпками, щоб вони спинилися?

— А є якийсь інший спосіб? — здивувався Ахмед-71-година.

Його верблюд зиркнув на Ваймза, а тоді харкнув йому в око.

Принц Кадрам і його генерали, сидячи на конях, спостерігали за ворогом на відстані. Шеренги хапонських армій вишикувались перед Ґеброю. Як порівняти з ними, анк-морпоркські полки скидалися на групку туристів, які відбились від екскурсовода.

— І це все? — запитав він.

— Саме так, сер, — мовив генерал Ашал. — Але, розумієте, вони вірять, що фортуна всміхається відважним.

— І саме з цієї причини вони відправили таку мізерно крихітну армію?

— Ах, сер, але ж вони вірять, що ми зразу ж кинемось навтьоки, щойно скуштуємо холодної сталі.

Принц озирнувся на стяги вдалині.

— Чому?

— Важко сказати, сер. Схоже, вони в цьому щиро переконані.

— Дивно, — Принц кивнув одному зі своїх охоронців. — Дайте мені трохи холодної сталі.

Після дещо метушливої суперечки йому вкрай сторожко передали меч руків’ям уперед. Принц зиркнув на нього, а тоді з театральною обережністю провів язиком по лезу. Солдати, що спостерігали за цим, засміялися.

— Ні, — сказав він урешті-решт. — Ні, мушу сказати, мені зовсім не страшно. Сталь буває ще холоднішою?

— Лорд Іржавський, мабуть, образно говорив, сер.

— А. Це на нього схоже. Що ж, ходімо зустрінемо його. Зрештою, нам належить поводитись цивілізовано.

Він поквапив коня. Генерали вишикувалися за ним.

Принц знову нахилився до генерала Ашала.

— А чому ми зустрічаємося з ним перед початком битви?

— Це… це жест доброї волі, сер. Воїни проявляють взаємну повагу.

— Але цей чоловік геть некомпетентний!

— Саме так, сер.

— І ми от‑от нацькуємо тисячі наших співгромадян одні на одних, чи не так?

— Так, сер.

— То що цей маніяк хоче зробити? Сказати, що не тримає на нас зла?

— Загалом, сер… так. Наскільки я розумію, він старого гарту, і його девіз — «Головне не перемога чи поразка, головне — участь».

Вуста Принца заворушилися, тихо повторюючи фразу. Врешті він сказав:

— І люди досі виконують його накази?

— Схоже на те, сер.

Принц Кадрам похитав головою. Ми можемо повчитися в Анк-Морпорка, казав його батько. Іноді можемо навчитися того, чого не варто робити. Тож він вирушив на навчання. Спершу він дізнався, що Анк-Морпорк колись правив чималим клаптем Хапонії. Він побував на руїнах одної з його колоній. І так він дізнався ім’я того сміливця, якому вистачило духу це зробити, і завербував у Анк-Морпорку шпигунів, щоби якомога більше про нього вивідати.

Його звали генерал Тактикус. Принц Кадрам багато читав і все запам’ятовував, і «тактики» виявились дуже і дуже до речі для розширення імперії. Звісно, в цьому були свої недоліки. У тебе є кордон, і його перетинають розбійники. Тож ти посилаєш військо їх знищити, але для того, щоб із ними покінчити, потрібно загарбати їхню країну, і ось на́ тобі — у тебе з’явилася ще одна невгамовна крихітна васальна держава, якою потрібно управляти. І тепер у неї є власні кордони, на які посягнули, ясно як божий день, нові мародери. Тож твої нові піддані-платники податків тепер просять захисту від своїх братів-мародерів, відмовляючись сплачувати податки і вдаючись до дрібного розбою на стороні. І ти знову розтягуєш війська, хочеш ти цього чи ні…

Він зітхнув. Серйозному підкорювачу імперій чуже поняття останнього рубежу. Є тільки чергова проблема. Якби ж тільки люди розуміли…

Не існувало також такого поняття, як воєнна гра. І генерал Тактикус про це знав. Вивчіть свого суперника, так, і поважайте його вміння, якщо вони в нього, звісно, є. Але ніколи не вдавайте, що після битви ви зустрінетесь за випивкою, відтворюючи крок за кроком хід битви.

— Він цілком може бути несповна розуму, — вів далі генерал.

— О, добре.

— Однак я чув, що не так давно він назвав хапонців найкращими солдатами в світі, сер.

— Справді?

— І додав «коли підпорядковуються білим офіцерам», сер.

— О?

— І ми запропонуємо йому сніданок. Буде дуже неввічливо з його боку відмовитись від нього.

— Яка гарна ідея. У нас достатньо овечих очей?

— Я якраз попросив кухарів, щоб приберегли трохи саме на цей випадок, сер.

— Тоді треба простежити, щоб вони йому попались. Зрештою, він наш почесний гість. Що ж, потрібно зробити все як слід. Постарайся вдати, ніби ти ненавидиш смак холодної сталі.

Хапонці розбили відкритий намет на піску між двох армій. У приємному затінку низький стіл вже стояв накритий. Лорд Іржавський разом із загоном вже більш як пів години чекали. Вони стали і ніяково вклонилися, коли увійшов принц Кадрам. Стоячи довкола намету, хапонські та анк-морпоркські почесні вартові підозріло перезиралися, готові першими завдати удару.

— Скажiть менi… хтось iз вас, джентльмени, розмовля хапонською? — запитав Принц Кадрам після затягнутого офіційного представлення.

Лорд Іржавський натягнуто вишкірявся.

— Шершеннь? — прошипів він.

— Я не дуже зрозумів, що він сказав, сер, — знервовано відповів лейтенант.

— Я думав, ти знаєш хапонську!

— Я вмію читати хапонською, сер. А це не одне і те ж…

— О, не переживайте, — заспокоїв їх Принц. — Як ми кажемо хапонською, i цей клоун очолю армiю?

Обличчя хапонських генералів, що стояли довкруж намету, враз закам’яніли.

— Шершеннь?

— Е. Щось про… володіти, контролювати… е…

Кадрам усміхнувся лорду Іржавському.

— Ніколи раніше не чув про цей звичай, — сказав він. — І часто ви перед битвою зустрічаєтеся зі своїми ворогами?

— Це шляхетний жест, — сказав лорд Іржавський. — Приміром, у ніч перед знаменитою битвою Псевдополя офіцери двох армій відвідали бал леді Селашіль.

Принц запитально зиркнув на генерала Ашала, який кивнув.

— Справді? Вочевидь, нам є чому повчитися. Як каже поет Мошеда, я не вiрю свом очам.

— О, так, — мовив лорд Іржавський. — Хапонська надзвичайно поетична.

— Даруйте, сер, — втрутився лейтенант Шершеннь.

— Що таке, чоловіче?

— Там… е… щось відбувається…

Вдалині виднівся стовп пилу. Щось стрімко насувалося.

— Хвилинку, — мовив генерал Ашал.

Він повернувся з оздобленою металевою трубкою, вкритою кучерявим хапонським письмом. Один її кінець він приставив до ока, а інший звернув на хмару.

— Горяни, — сказав він. — Верблюди і коні.

— Це Пристрій-Що-Збільшує-Речі, чи не так? — запитав лорд Іржавський. — Нічого собі, ви йдете в ногу з часом. Їх тільки минулого року винайшли.

— Я його не купував, мій лорде. Я успадкував його від дідуся… — генерал знову подивився в окуляр. — Їх десь близько сорока.

— Оце так, — пробубнів принц Кадрам. — Підкріплення, лорде Іржавський?

— Їхній… провідний вершник тримає… знамено, все ще скручене, здається…

— Цього не може бути, сер! — вигукнув лорд Іржавський. Лорд Селашіль, який стояв позаду нього, закотив очі.

— …а, тепер він його розгортає… це… білий стяг, сер.

— Хтось хоче здатися?

Генерал опустив підзорну трубу.

— Це не… я не… їм, схоже, не терпиться це зробити, сер.

— Пошліть загін, щоб узяв їх у полон, — розпорядився принц Кадрам.

— Ми зробимо те саме, — квапливо кинув лорд Іржавський, кивнувши лейтенанту.

— А, спільна операція, — мовив Принц.

За кілька секунд дві групи чоловіків відкололися від своїх армій і вирушили на перехоплення.

Всі побачили раптові відблиски сонячного світла з хмари, що насувалася. Вершники їхали зі зброєю.

— Атакувати під знаменом капітуляції? Це… аморально! — вигукнув лорд Іржавський.

— Радше незвично, — сказав Принц.

Три загони могли би зустрітися, якби не той факт, що навіть фахівцям важко було розрахувати відстань, яку може пробігти верблюд. Поки двоє командирів зрозуміли, що треба повертати, вони вже давно мали почати розворот.

— Схоже, ваші люди припустилися помилки, сер, — зауважив лорд Іржавський.

— Знав, що треба було приставити до них білого офіцера, — сказав Принц. — Але… ой, лишенько, схоже, вашим воякам пощастило не більше…

Він запнувся. Виникла якась плутанина. Загони перехоплення з обох сторін отримали розпорядження, та ніхто їм не сказав, що робити в разі зіткнення з іншим загоном перехоплення. А там були чоловіки, з якими їм належало боротися. Загін складався або з підступних замурзаних рушникоголових, або з віроломних ненадійних безумців — пожирачів сосисок. До того ж це було поле бою. Всі були нажахані, а відтак — злі. І всі були озброєні.

Сем Ваймз почув позаду себе крик, але тої миті його хвилювало інше. Бо неможливо їхати навскач на верблюді й не думати про те, що з твого тіла от‑от вистрибнуть печінка з нирками.

Він був переконаний, що лапи істоти якось неправильно рухалися. Ніщо на нормальних лапах не мало так сильно його трясти. Обрій смикався то назад, то вперед, то вгору, то вниз.

Як там Ахмед казав?

Ваймз добряче вдарив верблюда і заволав йому «Хутхутхут!»

Той пришвидшився. Поштовхи синхронізувалися, тож його тіло більше не стрясалося, але фактично перебувало в постійному стані трусіння.

Ваймз знову вдарив його ціпком і спробував закричати «Хутхутхут!», але в нього вийшло щось на кшталт «Хнґнґнґн!». В кожному разі верблюд, схоже, дістав десь додаткову пару колін.

Крики позаду нього посилилися. Повернувши голову настільки, наскільки йому ставало духу, він побачив кількох д’реґів, що намагалися його наздогнати. Він був впевнений, що чув крик Моркви, але сумнівався через власний крик.

— Зупинися, виродку! — він загорланив.

Намет стрімко наближався. Ваймз знову вдарив ціпком і потягнув за віжки, і, вочевидь, відчуваючи якимось особливим верблюжим органом найнеприємніший момент для зупинки, верблюд спинився. Ваймз ковзнув уперед, обхопив руками верблюжу шию, яка, здавалося, була вкрита старими килимками для ніг, і напів упав, напів звалився в пісок.

Інші верблюди з глухим тупотом зупинялися довкола нього. Морква вхопив його за руку.

— З вами все гаразд, сер? Це було неперевершено! Ви неабияк вразили д’реґів, демонструючи непокору! І далі без упину гнали верблюда, коли той уже і так нісся галопом!

— Ґнґн?

Вартові довкола намету трохи загаялися, але це тривало недовго.

Вітер підхопив білий стяг на списі Моркви, і той затріпотів.

— Сер, усе ж правильно? Просто, зазвичай білий стяг…

— Може також означати, за що ми боремося, а?

— Мабуть, що так, сер.

Д’реґи оточили намет. У повітрі стояли пил і крики.

— Що там сталося?

— Невеличка сварка, сер. Наші… — Морква завагався, а тоді виправився. — Тобто анк-морпоркські солдати вступили в бій з хапонцями, сер. А д’реґи б’ються з тими і тими.

— Що, ще до того, як офіційно оголосили битву? Хіба за таке не дискваліфікують?

Ваймз озирнувся на вартових і показав на прапор.

— Ви знаєте, що означає цей прапор? — запитав він. — Я хочу, щоб ви…

— Пане Ваймз, це ви? — урвав його один із морпоркців. — А це капітан Морква, чи не так?

— О, здрастуйте, пане Малодошко, — привітався Морква. — Сподіваюся, вас добре годують?

— Так, сер!

Ваймз закотив очі. Знову цей Морква знає всіх довкола. І чоловік той звернувся до нього «сер»…

— Нам лише треба зайти всередину, — сказав Морква. — Це займе буквально хвилину.

— Ну, сер, ці руш… — Малодошко завагався. Деякі слова не так легко злітали з уст, коли люди, яких ці слова стосувались, стояли надто близько до тебе, дуже великі й озброєні на вигляд. — Бачте, ці хапонці також стоять на варті…

Струмінь блакитного диму війнув біля Ваймзового вуха.

— Добрий ранок, панове, — привітався Ахмед-71-година, тримаючи в обох руках д’реґівські арбалети. — Ви ж помітили, що солдати позаду мене також незле озброєні? Добре. Мене звати Ахмед-71-година. Я застрелю людину, яка кине зброю останньою. Слово даю.

Морпоркці мали збентежений вигляд. Хапонці почали про щось нервово перешіптуватися.

— Киньте зброю, хлопці, — попросив Ваймз.

Морпоркці тут же покидали мечі. Хапонці теж не забарились і зробили те саме.

— Нічия між цим джентльменом зліва і високим хлопцем з примруженими очима, — мовив Ахмед 71-година, піднімаючи обидва арбалети.

— Гей, — втрутився Ваймз, — ти не можеш…

Арбалети бренькнули. Чоловіки, лементуючи, впали на землю.

— Однак, — мовив Ахмед, віддавши арбалети д’реґу позаду нього, який передав йому заряджений арбалет, — з поваги до почуттів командора Ваймза я вдовольнюся одним пострілом у стегно і ще одним — у стопу. Ми, зрештою, прийшли з миром.

Він повернувся до Ваймза.

— Пробач, сер Семюел, але мені важливо, щоб люди знали, хто я такий.

— Ці двоє вже точно не забудуть, — зауважив Ваймз.

— Нічого їм не буде.

Ваймз підійшов до валі.

— Хутхутхут? — він засичав. — Ти ж казав мені, що це означає…

— Я подумав, що ти покажеш усім гарний приклад, вирвавшись вперед, — прошепотів Ахмед. — Д’реґи завжди йдуть за тим, кому не терпиться зчинити бійку.

Лорд Іржавський вийшов на сонце і зиркнув на Ваймза.

— Ваймзе? Що ти в біса тут робиш?

— Не заплющую очі на безкарність, мій лорде.

Ваймз пройшов повз нього і зайшов у намет. Там досі сидів принц Кадрам. І чимало озброєних чоловіків, які, помітив він майже мимохідь, не скидалися на простих солдатів. У них був куди жорсткіший вигляд вірних охоронців.

— Тож, — озвався Принц, — ви вриваєтесь сюди озброєні під стягом миру?

— Ви принц Кадрам? — запитав Ваймз.

— І ви теж, Ахмеде? — запитав Принц, не звернувши на Ваймза уваги.

Ахмед кивнув, але нічого не сказав.

«О, тільки не зараз, — подумав Ваймз. — Міцний, мов горішок, і злостивий, мов оса, та зараз він у присутності свого короля…»

— Вас заарештовано, — сказав він.

Принц не то кашлянув, не то засміявся.

— Мене що?

— Вас заарештовано за таємну змову вбити рідного брата. Пізніше вам можуть ще висунути обвинувачення.

Принц на мить затулив руками лице, а тоді опустив їх до підборіддя — жест стомленого чоловіка, що намагається осягнути складне становище.

— Пане… — почав було він.

— Сер Семюел Ваймз, Анк-морпоркська міська Варта, — представився Ваймз.

— Що ж, пане Семюел, коли я підніму руку, чоловіки позаду мене вас уб…

— Я вб’ю першого, хто поворухнеться, — урвав його Ахмед.

— Тоді другий, хто поворухнеться, вб’є тебе, зраднику! — крикнув Принц.

— Їм доведеться дуже швидко рухатись, — втрутився Морква, витягнувши меча.

— Хто хоче бути третім? — запитав Ваймз. — Ніхто?

Поворухнувшись, але дуже обережно, генерал Ашал підняв догори руку. Охоронцям злегка відлягло.

— Що то була за… брехня, яку ви розказували про вбивство? — запитав він.

— Чи ти здурів, Ашале? — визвірився Принц.

— О, сер, перш ніж розвіяти цю пагубну брехню, я мушу знати, про що брешуть.

— Ваймзе, ви зійшли з глузду, — обурився Іржавський. — Ви не можете заарештувати командира армії!

— Взагалі-то, пане Ваймз, я думаю, що можемо, — втрутився Морква. — І цілу армію теж. Тобто я не бачу причин, чому ми не можемо цього зробити. Ми можемо висунути обвинувачення в поведінці, яка може призвести до порушення миру, сер. Адже це і є війна.

Обличчя Ваймза розпливлося в маніакальному вискалі.

— Мені подобається.

— Але, правду кажучи, наша — тобто анк-морпоркська армія — також…

— Тоді їх також варто арештувати, — урвав його Ваймз. — Арештувати всіх відразу. Таємна змова з метою порушення громадського порядку, — він почав перелічувати на пальцях, — наявність зброї для вчинення злочину, перешкоджання здійсненню правосуддя, загрозлива поведінка, тиняння, яке має на меті вчинення протиправного діяння і тиняння в наметі з ціллю вчинення протиправного діяння, ха‑ха, подорожування з метою скоєння злочину, зловмисне зволікання і приховане носіння зброї.

— Не думаю, що це… — почав було Морква.

— Я їх не бачу, — мовив Ваймз.

— Ваймзе, наказую тобі негайно прийти до тями! — заревів лорд Іржавський. — Ти що, на сонці перегрівся?

— Ще одне обвинувачення в образливій поведінці до лорда, — мовив Ваймз.

Принц досі не зводив очей з Ваймза.

— Ви справді вважаєте, що можете арештувати армію? — запитав він. — Може, думаєте, що ваша армія більша?

— Вона мені для цього не потрібна, — відрубав Ваймз. — Тактикус казав, що міць потрібно зосереджувати в одній точці. Зараз вона прямісінько на кінчику Ахмедового арбалета. Д’реґа таким не злякаєш, а от вас… гадаю, ви мислите інакше. Скажіть своїм людям відступити. Я хочу, щоб ви негайно ж віддали наказ.

— Навіть Ахмед не посміє холоднокровно застрелити свого принца, — сказав принц Кадрам.

Ваймз вихопив у нього з рук арбалета.

— Я і не проситиму! — він націлився. — Віддай наказ!

Принц витріщився на нього.

— Рахую до трьох! — крикнув Ваймз.

Генерал Ашал нахилився і прошепотів щось принцу. Лице чоловіка заціпеніло, і він знову зиркнув на Ваймза.

— Ага, — підтвердив Ваймз. — У нас це сімейне.

— Це ж буде вбивство!

— Хіба? В час війни? Я родом з Анк-Морпорка. Хіба ми зараз не воюємо? Це не вважається вбивством, якщо йде війна. Про це десь навіть написано.

Генерал знову нахилився і щось прошепотів.

— Один, — почав рахувати Ваймз.

Чоловіки стали про щось жваво сперечатися.

— Два.

— Мійпринцхочещобясказав… — випалив генерал.

— Гаразд, повільніше, — попросив Ваймз.

— Якщо вас це задовільнить, я віддам наказ, — мовив генерал. — Відпустіть вісників.

Ваймз кивнув і опустив арбалет. Принц тривожно засовався на стільці.

— Анк-морпоркська армія також відступить, — пообіцяв Ваймз.

— Але ж, Ваймзе, ти на нашому боці… — почав було Іржавський.

— Чорт забирай, сьогодні я таки когось пристрелю, і цілком імовірно, що тебе, — гаркнув Ваймз.

— Сер? — лейтенант Шершеннь смикнув командира за кітель. — Можна на слово?

Ваймз чув, як вони про щось перешіптувалися, а тоді юнак вийшов.

— Гаразд, тепер ми всі обеззброєні, — мовив Іржавський. — Тепер ми всі «арештовані». Що тепер, командоре?

— Я маю зачитати їм їхні права, сер, — втрутився Морква.

— Про що ви говорите? — запитав Ваймз.

— Про чоловіків надворі, сер.

— О. Так. Гаразд. Зачитуйте.

«О боги, я заарештував ціле поле бою, — думав Ваймз. — А так не можна робити. Але я це зробив. А в нас у Ярді є тільки шість камер, в одній з яких ми зберігаємо вугілля. Це не можна робити».

«Ця армія захопила вашу країну, мадам?» — «Ні, офіцере, ті були трохи вищі…»

«Може, ця?» — «Не впевнена — нехай вони трохи помарширують…»

Знадвору долинув дещо приглушений голос Моркви:

— Отож… всі мене чують? Ви, панове позаду? Хто мене не чує, будь ласка, підніміть… ясно, у когось є мегафон? Якась картонка, щоб я її скрутив? В такому разі я кричатиму…

— Тепер що? — запитав Принц.

— Я заберу вас до Анк-Морпорка…

— Я так не думаю. Це буде актом агресії.

— Ти перетворюєш війну на посміховисько, Ваймзе! — гукнув лорд Іржавський.

— Допоки я роблю щось правильно, нехай, — Ваймз кивнув Ахмеду.

— В такому разі можете відповісти за свій злочин тут, сер, — сказав він.

— У якому суді? — запитав Принц.

Ахмед нахилився до Ваймза.

— Який твій наступний план? — прошепотів він.

— Я не думав, що все зайде так далеко!

— А. Що ж… було цікаво, сер Семюел.

Принц Кадрам усміхнувся Ваймзу.

— Може, кави, поки ви обдумуєте наступний крок? — запитав він. Він показав рукою на пишно оздоблений срібний чайник на столі.

— У нас є докази, — мовив Ваймз. Але він відчував, як його світ поступово розвалюється. Весь сенс спалювання кораблів полягає в тому, щоб не стояти на палубі, коли кидаєш підпалений сірник.

— Справді? Як цікаво. І кому ви покажете ці докази, сер Семюел?

— Доведеться знайти суд.

— Як захоплююче. Суд в Анк-Морпорку, я так розумію? Чи тут?

— Хтось сказав мені, що цілий світ спостерігає, — мовив Ваймз.

Запала тиша, якщо не зважати на приглушений голос Моркви знадвору та уривчасте дзижчання ґедзя.

— …біп-біп-дзинь… — голос бісика-органайзера втратив жваву нотку і тепер звучав заспано і розгублено.

Голови повернулися.

— …Сьома ранку… організувати захисників біля Річкової брами… Сьома двадцять п’ять… Рукопашна бійка на вулиці Персикового Пирога… Сьома сорок вісім вісім вісім… Зібрати вцілілих на площі Сатор… Справи на сьогодні: Зводити Зводити барикади…

Він відчув тихий порух позаду і деяку напругу. Ахмед стояв із ним спина до спини.

— Про що ця штукенція говорить?

— Якби ж я знав. Ніби вона в іншому світі, правда?..

Він відчував, як події на карколомній швидкості несуться в прірву. Піт почав застилати йому очі. Він вже й не пригадував, коли востаннє нормально спав. Йому крутило ноги. І руки боліли, обтяжені важенним арбалетом.

— …біп… Восьма нуль два ранку, Смерть капрала Малодупкадупка… Восьма нуль три ранку… Смерть сержанта Щебеня… Восьма нуль тритритри ранку і сім секунд секунд… Смерть констебля Візита… Восьма нуль три і дев’ятьдев’ятьдев’ять секунд… Смерть смерть смерть…

— Подейкують, що в Анк-Морпорку один із твоїх пращурів убив короля, — мовив Принц. — І його також спіткала погана кончина.

Ваймз його не слухав.

— …Смерть констебля Дорфла… Восьма нуль три і чотирнадцятьнадцятьнадцять секунд…

Не було видно нічого, крім постаті на престолі.

— …Смерть капітана Моркви Рудокопсона… біп…

І Ваймз подумав: «Мене могло тут не бути. Я мало не залишився в Анк-Морпорку».

Йому завжди було цікаво, як почувався Старий Кам’янолиций того морозного ранку, коли він взяв до рук сокиру, не благословенну юридично, бо Король не визнавав суд, навіть якби знайшли присяжних, того морозного ранку, коли він приготувався відрубати те, що на думку людей, було зв’язком між народом та божеством…

— …біп… Справи на сьогодні сьогодні сьогодні: вмерти…

Його венами розтікалося свіже, мов тепла кров, відчуття. Відчуття, коли закон втрачає силу, а по той його бік на тебе дивиться насмішкувате обличчя, і ти розумієш, що не зможеш жити, якщо не перетнеш цю лінію і не зробиш одну важливу річ…

Знадвору почувся крик. Він скліпнув з очей піт.

— А… командоре Ваймз… — мовив голос десь по той бік.

Його стомлений погляд намагався сфокусуватися на прицілі.

— Так?

Чиясь рука метнулась до стріли і витягла її з жолобка. Ваймз моргнув. Його палець автоматично стиснув спусковий гачок. Тятива з глухим звуком відсмикнулась. Він знав, що той вираз на обличчі Принца грітиме його холодними ночами, якщо в нього ще колись будуть холодні ночі.

Він чув, як вони всі померли. Але вони не були мертві. І все ж та клята штукенція звучала так… переконливо…

Лорд Ветінарі гидливо кинув стрілу, мов якась світська левиця, якій щось прилипло до рук.

— Так тримати, Ваймзе. Бачу, ви загнали віслюка на мінарет. Добрий ранок, панове, — він радісно всміхнувся усім присутнім. — Бачу, я не дуже спізнився.

— Ветінарі? — мовив Іржавський, немов прокинувшись зі сну. — Що ви тут робите? Це поле бою…

— Невже, — Патрицій мигцем йому всміхнувся. — Надворі зібралося чимало людей. Багато з них затіяли щось, що на військовому жаргоні звучить як чаювання. А капітан Морква організовує футбольний матч.

— Що він організовує? — здивувався Ваймз, опустивши арбалет. Зненацька світ знову став на круги своя. Якщо Морква робить щось настільки дурне, значить, все нормально.

— Боюсь, багато фолів. Але я би не назвав це полем бою.

— Хто виграє?

— Здається, Анк-Морпорк. Перевага в дві зламані гомілки і розквашений ніс.

Вперше за роки Ваймз відчув раптовий напад патріотизму.

Ніщо в житті не мало значення, та коли доходило до виривання і копання, він знав, на якому він боці.

— Тим паче, — вів далі Ветінарі, — наскільки мені відомо, чимало людей теоретично заарештовані. І вочевидь ні про який воєнний стан не може бути мови. Лише футбольний стан. Тому будемо вважати, що я… повернувся. Пробачте, сер, але це не займе багато часу.

Він підняв металевий циліндр і почав його розкручувати.

Ваймз чомусь вирішив відійти подалі.

— Що це?

— Я подумав, що це може пригодитися, — мовив Ветінарі. — Довелося трохи помордуватись, але я переконаний, що все спрацює. Сподіваюсь, він читабельний. Ми зі всіх сил старалися, щоб на нього не потрапила волога.

На підлогу впав товстий згорток паперу.

— Командоре, ви хіба не мали щось робити? — додав він. — Судити гравців, наприклад?

Ваймз підняв сувій і прочитав кілька перших рядків.

— Беручи до уваги… до цього, і так далі, і так далі… Анк-Морпорк… Здається?

— Що? — в один голос вигукнули Іржавський з Принцом.

— Так, здається, — весело мовив Ветінарі. — Якийсь клаптик паперу — і всьому кінець. Можете пересвідчитись, що з документом все в порядку.

— Ви не можете… — почав Іржавський.

— Ви не можете… — повторив Принц.

— Беззастережно? — різко мовив генерал Ашал.

— Гадаю, що так, — мовив Ветінарі. — Ми відрікаємось від Лешпа на користь Хапонії і виводимо всі війська з Хапонії, а також наших громадян із острова, а що стосується компенсації… як ви дивитесь на чверть мільйона доларів? І на додачу сприятливі торговельні угоди, статус братської нації і так далі, і тому подібне. Можете почитати на дозвіллі.

Він передав документ через голову Принца в руки генералу, який став швидко гортати сторінки.

— Але в нас немає… — почав було Ваймз. «Може, мене таки вбили, — подумав він. — Я перебуваю по той бік, або ж мене хтось добряче стукнув по голові, і це якийсь міраж…»

— Це підробка! — вибухнув Принц. — Це обман!

— Ну, сер, цей чоловік справді лорд Ветінарі, а ці печатки дійсно схожі на офіційні печатки Анк-Морпорка, — мовив генерал. — «Беручи до уваги… тим самим… зі збереженням прав… затвердження впродовж чотирьох днів… шляхом торгівлі»… так, мушу сказати, цей документ здається справжнім.

— Я це не прийматиму!

— Розумію, сер. Він направду, схоже, покриває всі ті пункти, які ви їх минулого тижня висвітлювали в своїй промові…

— Я в жодному разі це не прийматиму! — крикнув Іржавський. Він помахав пальцем у Ветінарі під носом. — Вас за це відправлять у вигнання!

«Але в нас немає таких грошей, — повторив Ваймз, тільки цього разу вже про себе. — Ми дуже багате місто, але самих грошей у нас немає. Нам кажуть, що багатство Анк-Морпорка в його людях. А цього не витягнеш навіть великими обценьками».

Він відчув, що вітер змінився.

І що на нього дивився Ветінарі.

І щось таке було в генералові Ашалі. Певний голод…

— Я згоден із Іржавським, — сказав він. — Це порочить чесне ім’я Анк-Морпорка. — Його дещо здивувало те, з яким серйозним лицем він це сказав.

— Ми нічого не втрачаємо, сер, — наполягав генерал Ашал. — Вони відступлять від Хапонії та Лешпа…

— Тільки через наш труп! — заволав лорд Іржавський.

— Правильно! Хтось взагалі розуміє, що нас перемогли? — спитав Ваймз. — Обдурили?

Він зиркнув на Принца, чий погляд метався від одного чоловіка до іншого, але часом дивився в нікуди, ніби мав якийсь внутрішній діалог.

— Чверті мільйона недостатньо, — мовив Принц.

Лорд Ветінарі знизав плечима.

— Ми можемо це обговорити.

— Мені потрібно придбати багато товару.

— Підозрюю, гострі та металеві за своєю природою предмети. — мовив Ветінарі. — Звісно, якщо ми говоримо про речі, радше ніж гроші, то з’являється певна… свобода дій…

«Ми ще й забезпечимо його зброєю», — подумав Ваймз.

— Щоб за тиждень сліду вашого не було в місті! — крикнув Іржавський.

Ваймзу здалося, що генерал непомітно всміхнувся. Анк-Морпорк без Ветінарі… яким керують такі люди, як Іржавський. Перед ним і справді стелилося яскраве майбутнє.

— Однак капітуляцію необхідно буде ратифікувати й формально засвідчити, — мовив Ашал.

— Може, в Анк-Морпорку? — запропонував лорд Ветінарі.

— Ні. На нейтральній території, звісно, — заперечив генерал.

— Але де, хіба між Анк-Морпорком і Хапонією є щось? — запитав Ветінарі.

— Ну, є… Лешп, — задумливо мовив генерал.

— Яка гарна ідея, — підтримав Патрицій. — Я про це навіть не подумав.

— Він і так належить нам! — гаркнув Принц.

— Ще ні, сер. Ще ні, — м’яко мовив генерал. — Ми заволодіємо ним. Цілком законно. Поки світ спостерігатиме.

— І це все? А як бути з арештом? — утрутився Ваймз. — Я не збираюся…

— Це державні питання, — урвав його Ветінарі. — І є певні… дипломатичні міркування. Боюся, що сумлінне впорядкування міжнародних відносин не може залежати від вашої стурбованості з приводу діянь одної людини.

І знову Ваймзу здалося, що йому кажуть одне, а він чує зовсім інше.

— Я не… — почав він.

— Є важливіші проблеми.

— Але…

— Хай там як, бездоганна робота.

— Є великі злочини і дрібні злочини, ви це хочете сказати? — запитав Ваймз.

— Чом би вам не взяти заслужену відпустку, сер Семюел? Ви, — Ветінарі ледь помітно всміхнувся, — людина дії. Ви маєте справу з мечами, погонями і фактами. Тепер, на жаль, настав час для людей слова, які мають справу з обіцянками, недовірою і різними думками. Для вас війна закінчилась. Насолоджуйтесь сонцем. Думаю, ми всі незабаром повернемося додому. А вас, лорде Іржавський, я попрошу залишитися…

Ваймз зрозумів, що його вимкнули. Він крутнувся і вийшов із намету.

Ахмед пішов слідом за ним.

— Це твій господар?

— Ні! Він всього лише платить мені зарплату!

— Часто важко побачити різницю, — співчутливо мовив Ахмед.

Ваймз всівся на пісок. Він не знав, як йому вдавалося стояти на ногах весь цей час. Тепер перед ним майоріло щось схоже на майбутнє. Він не мав ані найменшої гадки, що в ньому буде, але воно було. А ще п’ять хвилин тому не було. Тепер він хотів говорити. Це дозволяло йому не думати про список загиблих бісика-органайзера. Він звучав так… переконливо…

— А що на тебе чекає? — спитав він, відганяючи від себе цю думку. — Маю на увазі, коли все закінчиться. Твій бос не буде тобою задоволений.

— О, мене проковтне пустеля.

— Він пошле по тебе людей. Він здатний на таке.

— Пустеля і їх проковтне.

— Не пережовуючи?

— Повір мені.

— Так не мало бути! — крикнув Ваймз, більше до неба. — Розумієш? Іноді я мрію мати справу з великими злочинами, творити закони для країн, а не тільки для людей, а такі люди, як він…

Ахмед допоміг йому піднятися і поплескав по плечу.

— Я знаю, як це, — сказав він. — Я теж мрію.

— Справді?

— Так. Здебільшого про рибу.

Натовп заревів.

— Здається, хтось результативно сфолив, — припустив Ваймз.

Вони так-сяк видерлись на дюну і стали дивитися. Хтось відокремився від сутички і, похитуючись, попрямував у напрямку хапонських воріт, роздаючи стусани направо і наліво.

— Цей чоловік, бува, не твій дворецький? — запитав Ахмед.

— Так.

— Хтось із твоїх солдатів сказав, що він відкусив якомусь чолов’язі носа.

Ваймз стенув плечима.

— Можу уявити. Його так пересмикує, коли я не користуюсь спеціальними щипцями для цукру.

Біла постать рішуче пройшла повз шарпанину між гравцями і дмухнула у свисток.

— А цей чоловік, я так розумію, твій король.

— Ні.

— Справді? Тоді я королева Панджитрум із Сумтрі.

— Морква такий же полісмен, як і я.

— Такий чоловік, як він, може надихнути пригорщу знедолених бійців завоювати країну.

— Гаразд. Тільки якщо він робитиме це у свій вихідний.

— Він також виконує твої накази? Ти дивовижний чоловік, сер Семюел. Але я не думаю, що ти би вбив Принца.

— Ні. Але якби я його вбив, ти би вбив мене.

— О, так. Обурливе вбивство на очах у свідків. Я, зрештою, полісмен.

Вони дійшли до верблюдів. Коли Ахмед приготувався вилізти, один із них повернув голову, передумав плювати в нього і натомість поцілив у Ваймза. З неймовірною точністю.

Ахмед озирнувся на футболістів.

— У Хапоністані кочівники грають у дуже схожу гру, — сказав він. — Але на конях. Ціль — провести об’єкт довкола воріт.

— Об’єкт?

— Мабуть, краще думати про ту річ як про якийсь «об’єкт», сер Семюел. А тепер, думаю, мені слід рушати. В горах чигають злодії. І там чисте повітря. Ти знаєш, у поліцейських завжди багато роботи.

— Думаєш якось повернутися в Анк-Морпорк?

— А ти хочеш мене там бачити, сер Семюел?

— Це відкрите місто. Але обов’язково забіжи в Псевдополь-Ярд, коли приїдеш.

— Ах, згадаємо старі добрі часи.

— Ні. Ти віддаси цей меч. Ми дамо тобі розписку, і ти зможеш його забрати, коли поїдеш.

— Доведеться мене вмовляти, сер Семюел.

— О, я думаю, мені достатньо раз попросити.

Ахмед засміявся, кивнув Ваймзові і поїхав. Кілька хвилин він був обрисом на тлі стовпа пилу, а тоді рухомою цяткою в мареві, а затим пустеля його проковтнула.

День добігав кінця. В наметі зібралися різні хапонські службовці і деякі анк-морпоркці. Ваймз кілька разів наближався до нього і чув, як там про щось збуджено сперечалися.

Тим часом армії взялися обладнувати свої позиції. Хтось уже поставив грубий вказівник, стрілки якого показували на домівки солдатів. Оскільки вони всі були в Анк-Морпорку, всі стрілки показували в точнісінько одному напрямі.

Він побачив, що більша частина Варти сидить, сховавшись від вітру, поки якась зморщена хапонська жінка готує непросту страву на маленькому вогні. Всі вони здавалися цілком живими, зі звичним маленьким знаком запитання у випадку Реджа Шкарбана.

— Де ви запропастилися, сержанте Колоне? — запитав Ваймз.

— Я пообіцяв тримати це в таємниці, сер. Його світлості.

— Ясно, — Ваймз не наполягав. Витиснути інформацію з Колона — як витиснути воду з фланелевої сорочки. Це може зачекати. — А Ноббі?

— Я тут, сер! — зморщена жінка відсалютувала, брязнувши браслетами.

— Це ти?

— Так точно, сер! Як жінка, я виконую брудну роботу, сер, хоч тут присутні нижчі за званням вартові, сер!

— Годі тобі, Ноббі, — мовив Колон. — Смішинка не вміє готувати, шматочки Реджа падають в пательню, а Анґва…

— …не береться до кулінарії, — договорила Анґва. Вона лежала, заплющивши очі, на каменюці. Каменюка та мала дрімучі обриси Щебеня.

— Коротше, ти взявся готувати так, ніби це від тебе очікувалось, — мовив Колон.

— Кебаб, сер? — запропонував Ноббі. — Тут на всіх вистачить.

— У вас тут, бачу, звідкись їжа, — сказав Ваймз.

— Від хапонського квартирмейстера, сер, — сказав Ноббі, вишкіряючись під вуаллю. — Замакітрила йому голову своїми сексуальними флюїдами, сер.

Ваймзовий кебаб застиг на півшляху до рота, скрапуючи ягнячим жиром йому на ноги. Він бачив, як Анґва розплющила очі та з жахом втупилася в небо.

— Я сказала йому, що роздягнусь і закричу, якщо він не вділить жрачки, сер.

— Мене б це точно до смерті налякало, — сказав Ваймз. Він помітив, як Анґва знову видихнула.