Дивовижні події в шостому «Б»

РОЗДIЛ XIV,

в якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори.

Представницька делегація.

Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда.

Усе, що ви прочитали про оті фаитастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.

Жориі батьки пішли иа фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку. А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували иа свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім). А коли почав накрапати дощ, повернулися додому. Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом та бабою спершу по магазинах, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші. І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато.

Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.

Хлопці вирішили, що то повернулися Лесикові батьки. Пішли відчиняти удвох. Відчинили і... Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Поповича, співачку Аллу Пугачову або італійського кіноактора Марчелло Мастроянні, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен з иих окремо, було б не так дивно. Але всі разом...

Стьопа Чичибабін — піонервожатий. Слава Коваленко — голова ради загону, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові.

Делегація була представницька, на вищому рівні.

— Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.

— За... заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла. Запала хвилинна пауза.

Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.

Особливе враження справила стінгазета «Домовик», яка все ще висіла на стелажах.

— О! — вихопилося одночасно у Лесі й Аліни.

— Сила! — сказав Сашко Чуприна.

— Клас! — сказав Слава Коваленко.

— Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу... Так... Нам треба негайно випустити «Блискавку». Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх. Тільки вони.

— Правильно! — сказав Слава Коваленко.

— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.

— Треба! — мовила Леся Чорнобривець.

Випустити «Блискавку»! — підтвердила Аліна Гончарук.

Увесь піонерський штаб висловився.

Лесик і Жора стурбовано перезирнулися.

Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.

А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, там, де тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.

Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Піонерський штаб це знав і користався цим. От і зараз.

— Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.

— Точно! — вигукнув Слава Коваленко.

— Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.

— А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.

Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.

Вони розгублено перезирнулися.

І Лесик сказав:

— Ні! Тато не зможе... Він... зайнятий.

Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:

— Не зможе. Ні!

Тепер уже перезирнулася представницька делегація.

— Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому.

— Шкода, звичайно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на «Домовика». — Тут якраз хотілося, щоб був рівень...

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід.

— Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся.

— Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.

Лесик якось безпомічно і очікувально подивився на Жору.

— А що дає «Блискавка»? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви думаєте, що на них вплине якась карикатура.

— Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!

— Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть... Когось підмовлять і... як Ясика Гриценка...

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться! Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі.

— Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми... м-и з них галстуки познімаємо! От побачиш.

— Чого це я боюся? — спалахнув Лесик.— Просто... просто я вважаю, що...

— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А піонерській дисципліні підкоритися мусиш. Раз тобі доручають...

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І — ніяких відмовокі Ти піонер чи ні?

— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав піонервожатий. — Щоб завтра вранці була «Блискавка». Ходімо, товариші!

На порозі Слава Коваленко обернувся:

— Якщо не зробите, поставимо на збори загону. Чао!

Двері за ними зачинилися.

— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.

— Ситуація! — сказав Жора.

І тут задзвонив телефон. Лесик зняв трубку:

— Слухаю!

— Добрий день! Це квартира Довгалюків?

— Так.

— Це — Ікс Ігрековнч. А батьків ще нема?

— Нема.

— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав. Добре?

— Добре.

— 93-01-55. Запиши, будь ласка.

— Я й так запам'ятаю.

— Спасибі. Вибач. Так я чекатиму.

Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:

— Хто це?

— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?

Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.

Після того як прийшли з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря.

Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злополучна клумба, а з боку садка й шкільної ділянки. Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давно не працювала, оскільки опалення в школі вже багато років було центральне.

Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр.

І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов.

— Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував. Підійшов випадково і от... Вибачте... Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя. Я думав...

Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, швидше навіть похилого. Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному. Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра.

— А... ви... хто такий?

Та незнайомець од відповіді явно ухилився.

— Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався... хоч і не мав права... Мимоволі... Слово честі... Грішний... люблю секрети, загадки різні.

Лесик почервонів. А Жора повторив:

— І все-таки... хто ви?

— А це хай теж буде секрет... Називайте мене Ікс Ігрекович... Отак! — Він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви. Трошечки старший.

Хлопці перезирнулися, але промовчали.

— От бачите. Не признаєтесь. Хоч поводитеся досить підозріло. Забрались у темний закуток. Про щось таке незвичайне говорите. Може, щось і накоїли... Накоїли? Га?

Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли.

— І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.

— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують.

— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко. А він Лесик... Довгалюк.

І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця.

— Що-що? Довгалюк?.. — Незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?

— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?

Незнайомець зніяковів, зам'явся.

— А... а скільки йому років? — спитав несподівано.

— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик.

— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже... Не підходить. Не той.

— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.

— Та ви що? А дід не вчився у цій школі... до війни?

— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?

— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустріві Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!

— Нема в нього телефону... ще... — сказав Лесик. — Він недавно одержав нову квартиру... Але він, мабуть, зараз у нас.

— А у вас телефон є?

— Є.

— То пішли бігом дзвонити! Будь ласка... Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох. Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.

— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.

— Жаль, — зітхнув незнайомець.

— Але дід ще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.

— То я тоді пізніше подзвоню. Можна?

— Будь ласка.

— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — І незнайомець уже повернувся, щоб іти.

— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик.

Незнайомець обернувся, очі його сміялися:

— Ну, ви не розвідники... Я ж бачив, як ти набирав. Та ще й тричі... До побачення!

Хлопці змушені були погодитися, що розвідники таки вони кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.

Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.

Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.

— Так що будемо робити? — спитав Лесик.

— Не знаю, — знизав плечима Жора.

— Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі... звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?

— Ні, звичайно. Малювати не можна.

— А що?

На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися. Прийшли батьки й дід Василь Денисович.

— Ну, як справи? Усе про щось, безумство, шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?

— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефону й набираючи номер.

— Що таке? — здивувався дід.

— Зараз побачиш...

— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Лесикові голос.

— Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. 'Передаю дідові трубку... — І він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.

Той здивовано глянув на Лесика і, беручи трубку, спитав півголосом:

— Хто це?

— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.

— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так... Так... Здрастуйте... Так... Звичайно... Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка... Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює... Будь ласка... Чекаю.

Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:

— Дивно... Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом... Зараз прийде. Він тут поряд... У готелі «Київ».

Лесик і Жора так і завмерли.

— Іваницький?

— Віктор Сергійович?

— Так це ж наш академік!

У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.

— Оце так сюрпризі — сказав тато.

— Як же це вийшло? — спитала мама.

Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.

— Якби це не було насправді, я б не повірив,— сказав дід.

І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше) , коли він потрібен, пролунав дзвоник.

Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.

— Доброго дня, — сказав Іваиицький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять — п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна.

— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, як вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася... А тут ви приходите до них додому!

Академік киває, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.

— Так-так... Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше — у мене в самого були справи... — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я вам одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу по рідних місцях походити, минуле згадати... Майже сорок років не був... Думав, неділя, нема нікого... Минуле іноді добре згадати на самоті... І тут несподівано натрапив на... — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок... Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен... Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове...

— Пробачте, мабуть, склероз... але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима.

— Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.

— А-а, тоді, звичайно... — розвів руками дід.

— А от я вас прекрасно пам'ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіннівки малювали, що...

Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники... І дід не любив нікого переконувати.

Іваницький одразу це відчув:

— Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих червоних слідопитів, які мене сюди привели.

Всі здивовано перезирнулися.

— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.

— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа... — Він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш із шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — «Шановний... вибачте... звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося...» критика цілком справедлива, сприймаю, але... Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от... «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вмішено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо... Пробачте... Підписи...» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п'ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. А Толику, пишуть, тринадцять-чотир-надцять. Ровесники. Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг бн малювати карикатури. Та й взагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси... А тоді... Правда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев'ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася... — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда. Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.

І тоді раптом Лесиків тато не витримав:

— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно... І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював... — Тато обернувся до Іваницького. — Через це й з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під нульовку», щоб здаватися молодшими. Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов... Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов...

— Та які там, безумство, подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги.

— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.

— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. Так я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.

Лесик у розпачі дивився на нього.

Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її він із Жорою знайшли иа шкільному горищі! Знайшли й забуЛи про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий... невдаха?

Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав. Що в діда під бородою иа щоці родимка. А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого, не знав... Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.

— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу. — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу... Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески... зроблять з мене справді героя... Я цього не перенесу.

Іваницький усміхнувся:

— Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду... — Він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної... От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі... «А ти хто такий?» — питаю. «Юра», — каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!» — і... А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла... Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило... Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. I тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене... І боляче.

— Вважайте, що вину з вас знято... Я — Юра! — сказав несподівано тато.

— Що-о?! — Обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.

— Він таки Юрій, — знизала плечима мама. Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя його освітилося усмішкою:

— А ви, Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?

— Сорок дев'ятого, — усміхнувся тато.

— Тож-то й воно!

— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам...

— Дякую... Спасибі... на доброму слові... Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник... А до художників у мене особливе ставлення... Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають іншіі. Це — щастя... І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими...

— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато.

— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.

— Та ні, але... — Тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму...

— Звичайно, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можиа підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно... І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського... Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції... Стара викладацька звичка...

Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думки. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом...

Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші... Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика...

І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.

І шматок фрески...

То виходить, що він непорядний, втратив совість? Що він по один бік з негідними імені людського?

Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:

— Вибачайте. Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися з славною вашою родиною. До побачення... Всього доброго... Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Лесикові й Жорі уже в дверях.

Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».

Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.

Саме такий день був у Лесика сьогодні. І день ще не скінчився.

Ще треба було прийняти рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя. Лесик подивився на Жору. Жора зітхнув і опустив очі.