Дивовижні події в шостому «Б»

РОЗДІЛ VII,

в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. «Хлопці! Чілдрени!»

— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і...

І тут знову Жора перебив Лесика:

— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.

— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.

— Жоро! — кажу. — Гайда туди!

— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.

Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Cвистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.

— Ну? — питаю. — Що будемо робити?

— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.

— А що ж ми в степу знайдемо?

— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння...

— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.

— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?

— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі... Хоча цибуля без хліба й солі не піде.

— Ну, ходімо пошукаємо.

Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.

Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.

— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.

Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!... І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.

— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.

Перезирнулися ми та як дременемо, — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам... Біжимо, хекаємо... Аж раптом ти:

— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.

— Тьху! — кажу. — Так що ж ти голову морочищ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти...

— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.

Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.

— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.

— Що за мастодонт? — питаю.

— Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.

— Не хижак?

— Та ти що! Травоїдний.

— О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.

— Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.

— То що ж ми їстимемо?

— Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні...

— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!

— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.

— Яким-яким?

— А таким. Один з'їв, помер, інші вже того не їдять.

— Цей метод нам не підходить, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.

— Ну, тоді будемо голодувати.

— Що ж, значить, будемо... Хоч би водички випити. А то спрага вже така...

— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що...

І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива. У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання...

А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім втратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо.

Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо. А дощ холодний. А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь. Так тільки, щоб сором прикрити. Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої.

— Н-ну... ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш... — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало.

— Х-хіба я з-знав, що т-тут т-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти.

Довго періщив дощ. Та й не просто дощ. А дощ з вітром. Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?

— Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.

— Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів. А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз. Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени... А воно, бач, і тоді не було погоди. Теж б-були циклони. І... і антициклони.

— Е-егеж...

Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь.

І думаєш, стало краще? Навпаки!

Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас мокрих з усіх боків.

Вззз... Вззз... Вззз...

Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!...

Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно. До болю.

От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б, здається, віддав за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.

— Слухай,— кажеш ти.— Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться.

— Давай, — кажу я.— Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.

Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою. Ти ж у нас спортсмен! У вас же спортивна родина. Не те що в нас.

Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають. Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.

— Ой, — кажу, — холодно присідати. Придумай щось інше.

— А що придумувати? — кажеш ти. — Хіба що біг на довгу дистанцію. Біг — це здоров'я. Сам академік Амосов це говорить.

— Ну, раз академік говорить, побігли швидше!

І знову ти, як спеціаліст, перший. Я за тобою. Біжимо.

— Жоро! — гукаю на бігу. — Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.

— Я, — гукаєш ти, — біжу так, як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.

— Та ну тебе! Ти що — рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися. Швидше! Бо пережену!

Не міг же ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста.

Ушкварили ми так, наче за нами вовки гналися. Ти попереду. Я по п'ятах за тобою. І раптом ти зник.

Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що землі підо мною нема, і полетів кудись униз.

Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж на самісіньке дно глибокого яру. Поряд борсався й ти.

— Швидше! Швидше! — перекривив ти мене.

— А чого ж ти під ноги не дивився? — огризнувсь я. — Чого біг наосліп?

— Додивишся тут, як трава по груди.

Піднялися ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки — і назад з'їжджаєш. Мокра глина — все одно що ковзанка.

— Ну от, — кажеш ти. — Мало нам було радості первісного життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо.

І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять.

Та і в мене, чесно скажу, все усередині тремтить — от-от заплачу.

Справді. Становище наше — гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?

Ні! Ніхто нам руку (чи пак. лапу) допомоги не подасть. Ніхто!

І тут... Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж дивлюсь — і ти рота розкриваєш від подиву.

— Хлопці! Чілдрени! Це ви?.. Хлопці! — тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс на дні яру.

І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова.

— Агашкін! — вигукнули ми з тобою в один голос. — Агашкін!

І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін, а найрідніша нам у житті людина.

— Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з'явилися! — тремтячим голосом заговорив до нас Агашкін. — Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю. Злякався, як... От жах!.. Ну, ви скажіть, га?

Але ми нічого не сказали. Ми тільки ствердно хитали головами. Бо що ж тут скажеш?..