Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

ПЕРЕДМОВА

Восени 1994 року, коли я знічев'я забрів до Спілки письменників України, перестріла мене на сходах місцева секретарка й сповістила змовницьким тоном, що під проводом Спілки якраз створено комітет, у якому приймають рукописи на міжнародний літературний конкурс «Гранослов». А потім спитала, чи немає у мене чогось цікавенького?

На ту пору лежали в шухляді мого письмового стола кілька нотатників, у які я заносив певні думки та враження від наших національно-визвольних змагань часів здобуття Незалежності з року так 1989-го аж по нинішній час, але вони потребували певної систематизації та редагування. «А чому б мені з тих нотаток не зліпити якусь повість чи й навіть роман?» — подумалося після тої розмови і, оскільки часу вільного мав купу, то увесь вересень і жовтень просидів у бібліотеках та на кухні власної квартири, від руки переносячи на папір записи з нотатників.

За ті два місяці «зліпилася» у мене досить пристойна повість, яку я не знав, як назвати: «Герой нашого часу», чи «Як гартувалася криця», чи «П'ятниця. Тринадцяте», чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». А оскільки всі більш-менш пристойні назви було вже розібрано моїми літературними попередниками, то я й назвав оту повість «Доба», ну, в плані не просто відтинок часу, а в плані «Доба-Епоха» — просто, як кажуть, та зі смаком.

Саме вона й отримала гран-прі на конкурсі «Гранослов», а ще право бути виданою окремою книжкою у видавництві «Український письменник» накладом у тисячу екземплярів (що є нині неабияким літературним раритетом).

Цей «дебютний успіх» надихнув мене на продовження, і за якихось три наступних місяці я перетворив повість «Доба» на повноцінний роман у чотирьох частинах, який був майже готовий улітку 1995 року.

Але часи стрімко мінялися й національно-піднесене українське відродження початку дев'яностих змінилося глухою апатією, а часом неприкритою ворожнечею промосковсько-імперських сил до всього українського, тим більше, що у двох останніх частинах мого роману піднімалися гострі соціально-політичні проблеми, що не вкладалося в прокрустове ложе офіційного дискурсу «кучмівської доби».

Погулявши по різних видавництвах з пропозицією видати «Добу» окремою книжкою, я усюди отримав відмови й урешті закинув цю невдячну справу.

З тої пори «Доба» так і лежала в моїй шухляді, аж поки я знову не почув її тихий голос. «Час настав, друже, — шепотіла вона мені, — адже все, про що ти писав і думав майже двадцять років тому, все це актуальне й нині».

Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати пану Івану Дзюбі за його життя і творчість, а особливо за останню книгу «Нагнітання мороку», бо вона повернула до життя певні забуті думки та асоціації.

Кажу «Дякую» з великої літери пану Юрію Винничуку (і не тільки за блискучий вірш «убий підараса», що послужив каталізатором продовження проекту «Лагідна українізація», а також за літературну редакцію роману та за люб'язну згоду процитувати його есей «Малоросійський мазохізм» та оповідання «Ги-ги-и»!

Кажу «дякую» моїм батькам та дружині, що терплять усі мої «бандерівські вихиляси».

Кажу «дякую» своєму Народові й Господу Богу, що дає нам право жити й творити!

Ну й насамкінець хочу подякувати й звернутися зі словами любові до всіх ворогів Незалежної України, до всіх українофобів і україноненависників, бо саме ви своїми діями, словами й вчинками пробудили моє вже давно забуте бажання дописати цей роман до кінця.

Дякую вам, дорогі вороги України, за те, що ви є! Без вас було б геть сумно!

З любов'ю та повагою, автор — Антін Мухарський.

Київ, 2012 р.