Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

Глава перша ПРО ЄВРЕЇВ

Я вже не знаю, чому так склалося, але більшість режисерів, помічників режисерів, адміністраторів, людей, які мають справу з організацією та управлінням театральним процесом, одним словом, переважна більшість адміністративно-керівного апарату театру, в якому я працював, були людьми єврейської національності.

О! Я абсолютно певен, що в цьому місці моєї оповіді читач, який розуміється на усій неоднозначності «єврейського питання» в контексті «українського питання», цокне язиком і скаже: «Нарешті! Нарешті цей націоналюга та бандерівський недобиток видав свою справжню сутність і зараз проявить усі свої антисемітські нахили». Не дочекаєтесь! Усіма силами я буду приборкувати й стримувати в собі бажання вигукнути на повний голос: «В усьому винні євреї!», а натомість спробую поставити низку питань, тому що мушу це зробити, бо вони мене турбують.

По-перше, мушу зробити страшний комплімент євреям усіх часів і народів за їхній відвертий, інколи нахабний, інколи геть агресивний та непримиренний націоналізм. Мені подобається! Мені страшенно подобається образ молодої ізраїльської дівчини чи юнака в камуфляжі, який зі зброєю в руках, сидячи на танку, щиро каже на камеру щось подібне: «Я вірю в Ізраїль! Я люблю Ізраїль! Я готовий вмерти за Ізраїль! І буду боронити його волю та славу до останньої краплі крові!». І ніхто в світі не закидає йому, що він (вона) завзяті націоналюги, фашисти чи то пак сіоністські недобитки. Нація бореться за своє виживання, як боролася тисячоліттями, у різний спосіб і на різний манір. І я славлю усіх тих, хто поліг і вмер за ідею Вільного, Незалежного (так і хотілося сказати «Соборного») Ізраїля. Слава тим, хто продовжує цю гідну справу!

Але тут у мене виникає питання до шановних представників «Всесвітнього єврейського конгресу», які нещодавно на весь світ заявили, що в Україні знову піднімає голову «український націоналізм», неонацизм, неофашизм і т. д. Мені ну ду-у-уже «сподобалося», що «український націоналізм» прирівняний єврейськими націоналістами до понять «неофашизм» і «неонацизм». Ну, я розумію, що були в нашій історії геть неприємні моменти, коли окремі несвідомі елементи українського походження співпрацювали з гітлерівськими недобитками, але, вибачайте, і євреї теж прекрасно співпрацювали з ними ж, даючи гроші на армію, будівництво доріг, розвиток економіки тощо. Ба навіть більше — років двадцять тому один єврей французького походження пан Ромпель видав книжечку під назвою «Гітлер — засновник держави Ізраїль», де на основі архівних документів беззаперечно довів та підтвердив змову Гітлера з представниками великого єврейсько-американського капіталу, щодо фінансування його кампанії проти Англії, а в разі перемоги вони отримають Палестину, де створять Вільний Незалежний Ізраїль, куди переселять увесь єврейський народ своїм коштом.

Так що, друзі мої, давайте відділяти мух від котлет, бо всі факти містечкової колаборації українців з німцями просто меркнуть перед фактами тотальної всеохопної співпраці самих же ж євреїв з Гітлером. Злочинність фашизму визнано! Голокост євреїв визнано! І з цим погодився увесь світ! Але чому, чому, брати мої, євреї, ви не хочете визнавати український Голодомор таким самим геноцидом мого народу, у якого зламали карк, віднявши у нього 7 мільйонів життів? Чому ви, брати мої, євреї, не хочете так само визнати злочинність комуністичного режиму, який за статистикою забрав людських життів рази в три більше, ніж фашизм? Бо серед тих, хто створив злочинний СРСР, хто чинив насилля в Україні, хто влаштував Голодомор і масові розстріли, переважну більшість складали євреї (за статистикою до 80 % керівного складу)? Бо той, хто придушував українську незалежність у 1918–1921 роках, був Лейба Бронштейн, а операцією «Вісла» керував Лазар Каганович? Чому ви, брати мої, євреї, коли я, так само, як і ваша молодь, вигукую: «За Вільну, Незалежну, Соборну Україну!» — тикаєте у мене пальцем і кричите: «Обережно, фашистська зараза!»? Давайте не будемо пересмикувати!!! Якщо тягнути всі ті старі хвости в наше життя, добра не вийде! Хто старе пом'яне — тому око геть! Нам із вами жити в цьому світі, і я хочу, щоб це життя було добрим і щасливим, щоб різна обрізана й необрізана наволоч замість заплутати й зіштовхнути нас лобами сама захлинулася у своїй злобі й впала в ту могилу, яку для нас із вами риє.

«Тому давайте, — як каже краща подруга моєї мами пані Іда Анатоліївна, наслідуючи вислів Горбачова, — розберемося і з'ясуємо питання «ху із ху?»

— Ти розумієш, Оресте, — каже вона мені, коли ми трошки вип'ємо й ведемо теревені на різні теми, — є жиди, а є євреї! Так само є хохли й малороси, а є українці. Є москалі та кацапи, ой, звиняй, — росіяни. Єврей, українець, росіянин — усе це характеристики людей, що чітко стоять на певних націоналістичних засадах, твердо й свідомо ідентифікуючи себе як представників певної етнічної належності, що ставляться одне до одного з врівноваженою повагою та усіляко демонструють готовність до позитивного діалогу, конструктивного підходу щодо вирішення виникаючих проблем та абсолютно виключають зі своїх відносин можливість обопільних звинувачень у історичній, ментальній, духовній чи культурній неповноцінності, бо ті звинувачення ні до чого доброго не призводять. У той час, як «жиди», «хохли», «москалі» та «кацапи» — це певні виродки з-поміж чистих та щирих націоналістичних душ, що весь час перебувають у стані латентної агресії одне до одного, продукуючи постійний негатив, множачи чвари, непорозуміння, сіючи розбрат, плітки, недовіру між собою, що й виливається у конфлікти, перманентні бійки, взаємні претензії, звинувачення та образи щодо розумової, культурної чи ментальної недорозвиненості представників вищеназваних етносів. Тут треба зазначити, що всі вищенаведені категорії можуть за певних умов створювати часом дуже цікаві комбінації, наприклад, укро-жидо-кацап чи просто хохло-жид, чи жидо-росіянин, з понад усіх можливих варіантів мені навіть довелося бачити жидо-кацапо-єврейського хохла з ментальними ознаками укро-росіянина, що за певних умов виглядав абсолютним москалем. Здогадайся, хто це? Ну, звичайно, наш нинішній прем'єр-міністр чи то пак міністр економіки (я погано на цьому розуміюся), який будучи абсолютним євреєм, просив у Москві знижку для України на нафту.

Отак приблизно каже мені найкраща подруга моєї мами Іда Анатоліївна — чистокровна єврейка та корінна киянка в усіх поколіннях.

— А хто ж тоді, на вашу думку, Зарізович? — питаю я про художнього керівника, головного режисера Великого Державного Театру, в якому працюю.

— Жидяра! Конкретний, пархатий жидяра! — каже Іда Анатоліївна, і це мене обурює, бо я не хочу працювати під орудою «конкретного пархатого жидяри», а волію бачити в Ігорі Юрійовичу натуру благородну, високу й натхненну.

— Та який він Ігор Юрійович? — обурюється Іда Анатоліївна. — Він завжди для мене був і залишиться Іцхаком Ієрухімовичем! Іцхаком — все життя звала його мама. Іциком — звали ми його у школі… Але ти ж сам розумієш: куди за радянських часів можна було сунутися з ім'ям Іцхак Ієрухімович? От і став наш Іцик, коли отримав паспорт, Ігорем Юрійовичем. Добре, що хоч прізвище залишив…

Тьотя Іда (як я її називаю) взагалі багато цікавого розповідала мені про мого керівника, бо мала на це право, знаючи його ще з тих часів, коли вони разом ходили в дитсадочок на Подолі.

— Він завжди був собі на умі, що для єврейських дітей цілком природно. Багато читав і завжди хотів бути знаменитим. От тільки не міг визначитися, ким саме: письменником, юристом чи лікарем? Але так трапилося, що його років з п'ятнадцяти цілком захопив театр і не будь-який, а наш Великий Державний. Він просто зникав там з головою. Знав усіх артистів, усі вистави цитував по пам'яті, хотів йти у театральний, але Ієрухим Мойшевич, його батько, примусив закінчити юридичний, а коли він уже кілька років пропрацював, то кинув усе і втік до Ленінграда, де поступив у ЛДІТМІК до Товстоногова. А на ті часи в Товстоногова працювали хто? — починає загинати пальці Іда Анатоліївна. — Юрський, Лебедев, Лавров, Луспекаев, Копєлян, Борисов, Дороніна… До речі, ти знаєш, що Борисов, Лавров і Луспекаев працювали у твоєму театрі?

— Ну, звичайно знаю…

— Так от, — продовжує вона, — Ігорьок чи то пак Іцик собі нівроку нахапався там зоряних звичок і по закінченні інституту попхався до Москви, але там у нього не склалося… Так… поставив пару вистав без особливого успіху… Ну, нудний він, розумієш, нудний… Ну, нема в ньому того шалу, авантюризму, який має бути в справжньому режисерові… у нього якось все від голови йде. Занадто розумний чи що? — знизує плечима сама до себе тьотя Іда. — А потім, коли за Брєжнєва знову почалися гоніння на євреїв, коли почалася перша хвиля еміграції в Ізраїль, Америку, коли в театрі почалися цькування, тоді він з Москви утік і перебрався до Києва, хоча завжди мріяв про Москву, хотів бути таким знаменитим, як Ефрос, Любімов, Єфремов, Волчек, Додін і всі інші, яким він завжди заздрив через їхній успіх і не міг цього простити. Запам'ятай, — каже мудра тьотя Іда, піднімаючи вгору палець, — успіх, синку, ніколи не прощають! Тут у Києві, я мушу сказати, у нього були непогані вистави, а році у 78-му, 79-му його навіть зробили художнім керівником ВДТ. І керував він аж до року 82-го-84-го, аж поки не зачепився з місцевим компартійним керівництвом. Я не знаю, у чому сутність того скандалу, проте знаю одне: саме через цей скандал Іцика відсторонили від справ, а він же ж натура амбіційна — узяв та поїхав кудись у Росію. А коли вигулькнула Незалежність, бач, повернувся, викладав у театральному інституті щось десь ставив і от… дочекався свого — знову художній керівник, головний режисер. Але ж змінився з тих часів… Ой як змінився, — тьотя Іда хитає головою і закусує нижню губу, — він завжди мав схильність до сутулості та облисіння, а зараз же ж просто якийсь лисий горбань став. Очі колючі, підозрілі, зуби через один частоколом стоять, а йому ж усього десь п'ятдесят п'ять чи трохи більше… пігментні плями по руках і обличчю, весь напружений такий і коханка ця його молода, режисерка, трясця її матері…

— Це хто? Лариска Обаринська?

— А хто ще? Сучка молода…

— А ви звідки знаєте? — щиро здивований я обізнаністю Іди Анатоліївни.

— Тю, так ми ж з його дружиною Наталкою вже триста років знайомі… Київ же ж — велике село. Тут всі одне про одного все знають…

І тьотя Іда видає мені цілу порцію «абсолютно вірогідної» інформації про все: про кількість абортів, які від Іцика зробили усі його жінки, про всіх студенток, яких він примусив зробити аборти, мотивуючи тим, що дитина — це хрест на професії (За що горіти йому в пеклі!), про всі страждання й поневіряння Іцика в професії і у світі, про усіх Іцикових ворогів, наклепників, про прокляту радянську систему, яка «ламає людей», про тупих комуняцьких антисемітів-хохлів, бо самі не розуміють, що пиляють сук, на якому сидять, про Іцикові гіпертонічні кризи, геморой та виразку шлунка, про його дочку що втікла до Німеччини, і зараз непогано там себе почуває…

— Отак, — резюмує вона, — життя з цілком пристойного, чесного, добропорядного єврея зробило конкретного, пархатого жида, який нікому не довіряє, всіх підозрює у зраді, любить гроші, тримається за владу й ненавидить будь-який прояв успіху поруч із собою, якщо той успіх не належить йому!

Я не те, щоб був незгодний із словами тьоті Іди, але відверто кажучи, ще зовсім недавно ставив їх під сумнів. Проте події останнього року довели, що її слова мали певну рацію і от чому.

Десь трохи більше року тому у якийсь дивний спосіб на посаду художнього керівника нашого театру було призначено Ігоря Юрійовича Зарізовича (про деякі подробиці цього призначення, ви довідаєтесь трошки згодом). Причому сталося це так раптово і несподівано, що більшість акторів і досі не можуть оговтатися від такого призначення, у театральних колах Ігор Юрійович значився фігурою одіозною, неоднозначною, а за чутками був тим ще інтриганом з абсолютно авторитарними замашками, які останнім часом ховав за машкарою гри в удавану демократію. «Ми побудуємо європейський театр, — пафосно виголошував він свою програму на першому зборі трупи. — Нам не потрібні зірки в театрі, нам потрібен театр-зірка! Закінчився час прем'єрів та прем'єрш. Прийшли нові часи командної гри».

Користуючись задекларованими принципами, у першу чергу він зняв з репертуару кілька популярних вистав своїх попередників. Разом із виставами з театру пішли гарні актори середнього покоління, на яких тримався основний репертуар. Подейкували, що саме ці актори у свій час сприяли тому, що Зарізовича «прибрали», і у такий спосіб він їм мстився. Проте святе місце порожнім не буває, і попри анонсовану «командну гру», в театрі почали зростати нові «прем'єри». Найбільш наочним прикладом такої зірковості стали Алла Кабанова та Станіслав Страхаєв або, як жартома називав їх гострий на язик актор Влад Задунайський, Алла Жирардо та Славік Бельмондо, які раптово почали грати всі головні ролі. Не маючи особливих талантів і видатних акторських здібностей, вони множили навколо себе цілковиту сірість, яку Зарізович і називав «командною грою». Всі ті, хто був незгодний з його творчими методами або дозволяв собі нахабство «дискутувати», моментально були зараховані до неблагонадійних і враз переведені на «голодний пайок» щодо ролей, прихильності, а отже, і платні.

До речі, щодо платні, то у якийсь дивний спосіб Зарізович отримав фінансовий карт-бланш і з нового сезону на власний розсуд міг піднімати платню «лояльним» і врізати «нєблагонадьожним». Користуючись новими можливостями, він значно скоротив платню окремим театральним старикам, які теж, певне, у свій час у чомусь перед ним завинили, і підвищив тим, хто не втрапив свого часу в немилість. Так само робив і з молоддю, яка свіжим потоком полинула у театр, створюючи прецедент для так званої здорової конкуренції, а насправді — проходячи процес дресирування і розподілу на «наш» — «не наш».

Матеріалізованим уособленням цих авторитарних прийомів та перетворення досить вільного, творчого колективу на абсолютно «табірний» режим існування стало установлення на прохідній службового входу металевого турнікета й упровадження пропускної системи, що стало предметом жартів типу: «Когда же Аннушка разольйот масло для Зарізовича?». Жартівників, щоправда, швиденько було виявлено й покарано, тихенько так, непомітно на їхні ролі повводили дублерів і скоротили частину платні. Одним словом, останнім часом у нашому театрі тривали монументальні, тектонічні зрушення, в результаті яких ваш покірний слуга (тобто я) теж потрапив у немилість, бо дозволив собі на театральному капуснику зробити пародію на нову «примадонну» Кабанову, яку я представив у ролі ненажерливої старої із казки про «Золоту рибку», бо в результаті вдалого заміжжя із представником сучасної української влади, вона упродовж трьох місяців стала народною артисткою, професором та кавалером ордену Святої Софії.

І тут, шановний читачу, ми дісталися ключового місця моєї розповіді, бо зараз вигулькне перед вами пика самого чорта. Буквально на одну хвилинку вигулькне і знову заховається, бо чорт не любить зайвої уваги до себе. Так що прошу вас наступні кілька абзаців сприйняти із підвищеною увагою, бо гратимуть вони чи не ключову роль у всьому нашому подальшому дійстві.

Так от, трапилася мені пару років тому нагода познайомитися з таким собі рум'яним, усміхненим і дуже чемним жевжиком у діловому костюмі, що учащав до нас на репетиції, упадаючи за однією артисткою, ім'я якої вже згадувалося в моїй оповіді, а саме — Аллою Кабановою, уродженицею славного донецького міста Жданова, чи то пак Маріуполя. Була вона такою собі самовпевненою кацапкою з родини колишніх російських переселенців, проте досить красивою на обличчя, але об'ємистою у нижній половині тулуба. Не тільки мене, але й усіх моїх колег дивувало, що цей жевжик мав досить вільний доступ до театру, легко заходив у кабінет до директора, і коли я поцікавився у старших колег «Хто цей чувак?», то мені досить конкретно відповіли, що це якесь бувше «комсомольське цабе», яке у нинішньому вже українському уряді відповідає за гуманітарний підрозділ і має неабиякий вплив у Міністерстві культури. «А ще… — якось так змовницьки й пошепки натякнули мені колеги, — він «двостволка галімая», бо «полює» не тільки за дівчатами, але й хлопчиками теж».

— Підарас чи що? — поцікавився я.

— Ну, підарас не підарас, ми ж свічку не тримали, — відказали старші колеги, — але те, що він мутний якийсь, так це точно!

Відтоді у нашому кодованому лексиконі закріпилося за цим жевжиком прізвисько Мутний. Було йому років трохи за тридцять, і на своєму обличчі носив охайну коротку борідку і сріблясті блискучі окуляри, з-за яких поблискував іронічний погляд досить розумних цупких оченят.

Отак деякий час упадав він за нашою Аллуською, аж поки не оженився на ній, зробивши вмить народною артисткою, професором, кавалером ордену Святої Софії, і обсипав усіма благами земними — особистим водієм, шикарною квартирою, закордонними подорожами, над якими я, убогий та сірий, посмів поглузувати на капуснику, за що одразу мене перевели в категорію «не наш» і позбавили додаткових матеріальних бонусів і ролей, бо з того моменту грав у театрі одні епізоди. Саме тоді мій мудрий тато з приводу цієї ситуації сказав:

— Театральні «капусники» — кепська справа. Друзі посміються й забудуть, а ворогів наживеш на все життя.

По його словах і сталося, проте до справи…

Ще півтора року тому правив нашим театром досить відомий не тільки в Україні, а й за кордоном режисер Хмельницький і ставив він п'єсу А. П. Чехова «Чайка», і була в тій п'єсі така сцена, де Маша Шамраєва (та, яка ходила завжди у чорному) освідчувалася в коханні доктору Дорну і у фіналі свого монологу, стоячи до залу спиною, мала скинути з себе плащ… І все було б нічого, якби під плащем у неї щось там було! А так — нічого. Абсолютно гола натура — шия, спина і жопа… Ну, таке режисерське рішення.

От через ту кляту жопу, яку й не хотіла оголювати Алла Кабанова, на той час вже народна артистка і многая, многая, многая… й вийшла повна катавасія. Може б, якби у неї й була гарна, підтягнута жопа, то не сталося б тої біди, а оскільки жопа у Алли, як я вже казав, була дебела й нагадувала шкуринку апельсина, як то бува в період раннього целюліту, то саме через цю відмову її оголяти, Хмельницький узяв і звільнив її з ролі, призначивши актрису X. На додачу він ще й назвав її «смердючою скумбрією», бо від Алли справді йшов такий собі запашок копченої рибки з чорним «хлебушком», особливо, коли вона активно пітніла на сцені.

Кабанова ж, не будь дурепою, від тієї образи взяла й пожалілася своєму чоловікові, який на той час уже був народним депутатом Верховної Ради першого скликання і якому ця ситуація вкрай не сподобалась. От розвив він тоді бурхливу діяльність, задіяв усі важелі впливу й буквально за якийсь тиждень усі центральні республіканські та київські газети почали видавати у друк замовні статті, де ще не зіграну прем'єру чеховської Чайки у постановці Хмельницького (уявляєте, яка спритність) почали громити як абсолютно бездарне творіння старого збоченця-маразматика. І зовсім небагато часу минуло, як в один день наказом Міністерства культури режисера Хмельницького звільнили з посади художнього керівника театру, а на його місце призначили Ігоря Юрійовича Зарізовича.

Це тепер, коли Мутний ледь не щодня учащає до театру і почуває себе тут членом худради, стало зрозуміло, хто має реальну владу. А тоді це було зовсім несподівано. Ніхто ж і гадки не мав, що якийсь молодий жевжик так потужно впливатиме на українське мистецтво. Але жевжик мав не тільки вплив, а й дуже конкретні плани щодо нашого театру і, повірте, не тільки з любові до мистецтва. Адже на балансі театру в самому центрі міста було кілька прекрасних неприватизованих приміщень, були солідні частки у якихось санаторіях і пансіонатах, був гуртожиток і внутрішній дворик на Пушкінській, одне слово, багато цікавих ласих шматочків, що потребували «гарного нагляду». А ще казали, що Мутний цікавиться антикварними меблями, картинами та величезним архівом, що зберігався в театрі і має безліч цінних з точки зору історичної, художньої та комерційної привабливості артефактів, які можуть скласти гордість деяких приватних колекцій. Словом, Мутний став таким собі сірим кардиналом нашого театру й позаочі вирішував усі більш-менш серйозні справи. Але головне було те, що Мутний (як казали обізнані люди) — повністю контролює Зарізовича, і той робить усе, аби віддячити своєму «патрону» за призначення художнім керівником, і є повністю контрольованою маріонеткою в його руках.

Не знаю, правда це чи ні, адже театр — вир пліток, чуток та суцільних побрехеньок, але останнім часом, окрім кадрових ротацій, затіялося в театрі грандіозне будівництво та ремонт (бо де ж, як не на будівництві та ремонті найкраще відмиваються бюджетні грошики). Окрім вищезгаданого турнікета й пропускної системи, почали ремонтувати гримерки, розширювати акторський буфет, який у перспективі мав стати загальнодоступним рестораном. Якось бездарно, швидко й халтурно відремонтували фасад, дах і туалети, відкривали якісь додаткові цехи з пошиття театрального одягу, продавали «наліво» вистави, здавали в оренду приміщення, тобто ширилася повним ходом комерційна діяльність, що, зрештою, відповідало нагальності моменту існування у нових капіталістичних умовах. Кажуть, що за цей рік Зарізович на підставну особу вже встиг купити собі будиночок у Баварії і навіть були люди (окрім коханки Обаринської), що бували там і описували внутрішнє оздоблення («чисто баварський фолькіше стайл, навіть Геббельсиком чи Герінгиком попахує»). Отакі то справи, панове, а ви кажете соціальні виплати скорочуються…

До речі, я забув сказати одну важливу річ, адже пан Мутний, якому я присвятив стільки рядків, не тільки за вдачею, але й за всіма антропоморфними характеристиками теж був євреєм. Ну от, знову тицьнуть у мене пальцем «мисливці за українськими юдофобами» і скажуть: «Ну хіба не націоналістична почвара цей Орест Лютий?» Але що ж робити, коли довкола заправляють самі євреї? Хіба просто не вживати це слово? Або слово «євреї» замінити на якийсь безневинніший ентомологічний чи флористичний термін типу «коник-стрибунець» чи «авокадо». І що вам — легше від того стане, коли я пана Мутного називатиму не «євреєм», а «авокадо»? Отож бо!

Проте повернімося до простого українця (але щоб не було образливо українофобам — хохла), який тільки-но вибрався з метро і щодуху чкурить на роботу в театр, засовуючи у сумку свіже число часопису «Четвер» із геніальним оповіданням Юрія Винничука «Ги-ги-и». А тому пропоную перейти до іншої глави, яка, сподіваюся, буде не менш цікавою за попередню!

Глава друга ПРО ГОМОСЕКСУАЛІСТІВ

Я вскочив у фойє службового входу десь хвилин за п'ять до одинадцятої. За звичкою рушивши у бік гардероба, я згадав, що віднедавна акторський гардероб не працює, бо його забирають під буфет-ресторан. З цього приводу театром гуляли жарти, буцім старий вислів Станіславського «театр починається з вішалки» можна вважати неактуальним, бо незабаром «Зарізович унд компанія» доведе всьому світові, що «театр починається з ресторану». Розвернувшись в протилежний бік, я запопадливо випорпав з кишені недавно видану перепустку, махнув нею перед набиченим обличчям нової вахтерки і, роздаючи навсібіч вранішні привіти колегам, побіг довгим коридором до гримерки.

У гримерці о цій вранішній порі було велелюдно. На вісім столиків припадало десять осіб, з них половина зовсім молодих акторів-студійців, яких взяли на роботу з четвертого курсу інституту.

«А що, аванс сьогодні буде?» — ось головне питання, яке активно обговорювали мої колеги, перевдягаючись. Хтось, володіючи достовірною інформацією, стверджував, що буцім вже побував у бухгалтерії і впевнився у тому, що гроші завезли. Хтось казав зовсім протилежне.

Чесно скажу, для всіх, не виключаючи мене, це питання було вкрай актуальне. На той час зарплата актора за другою категорією тарифної сітки, до якої я належав, складала десь три з половиною тисячі купоно-карбованців. А що долар коштував триста карбованців, то й виходило, що я отримував у листопаді 1993 року близько дванадцяти доларів. Враховуючи, що батон тоді коштував двадцять карбованців, літр молока — двадцять п'ять, пляшка горілки — від двохсот п'ятдесяти до трьохсот, кіло картоплі — двадцять, а кіло м'яса — як десять кіл картоплі, то прохарчуватися на ті гроші, якщо сильно не бухати, ще так сяк було можна. До того ж я у школі заробляв ще тисячі півтори, дружина отримувала на дитину невеличку дотацію, то й виходило у нас тисяч так до шести — доларів двадцять на місяць! З жиру не казилися, але на їжу й квартплату вистачало, та й ще батьки допомагали… Проте жили, як кажуть, від авансу до платні.

Аванс видавали 15 числа кожного місяця. І хоч сьогодні було лише 13-те, проте п'ятниця, інколи траплялися такі дива, що гроші видавали напередодні вихідних. Питання було тим гостріше, що останнім часом гроші раз у раз затримували й напередодні виплат нервова напруга в театрі зростала в рази. Адже стояло питання виживання: знову переходити на хліб та гречку чи можна собі дозволити щось більш скоромне?

— Та я сам бачив, як у касу занесли гроші! — напинаючи репетиційні рейтузи, кричав молодий студієць (їм теж виплачували якісь копійки). — Не вірите, підіть подивіться чи спитайте в бухгалтерів…

— Ага, так вони тобі й скажуть! — вигукував хтось, одягаючи через голову сорочку-апаш. — Пам'ятаєте, як минулого разу було: теж спершу сказали, що гроші завезли, а потім аванс аж у зарплату дали…

— Гроші тоді були, я точно знаю… тільки ж бачите, що з доларом коїться? Ще місяць назад він був сто п'ятдесят, а тепер вже майже триста. Уявіть, які відсотки можна отримати, якщо мати готівку. За місяць підйом удвоє? От вони наші грошики й прокручують!!!

Усі сперечалися, кричали, висували різні версії й тільки одна людина, забившись у кут старого дивана, що стояв посередині гримерки, сиділа, підтягнувши ноги до підборіддя, і мовчки зосереджено дивилася у вікно. Це був Діма Марченко, «наш домашній підарок», як позаочі ми його ласкаво називали.

Діма Марченко вчився на паралельному курсі зі мною і наявно своєї гомосексуальної орієнтації не виказував. Проте всі знали, що він злигався (а можна сказати й «злягався», о велика українська мова!) з гомосексуалістами, але закривали на це очі, бо Діма був людиною доброю, лагідною і в чомусь наївною, а головне, беззлобною, що давало йому можливість мирно співіснувати на одній території із суто чоловічою компанією, яка підібралася в гримерці. Він мав веселу, ненав'язливу вдачу, був не без здібностей, але останнім часом якось несподівано для всіх почав отримувати головні ролі й заміняв у виставах провідних артистів. Таланту грати так, як вони, йому вочевидь бракувало, проте головний режисер його вперто «просував у дамки» і причиною був гомосексуальний зв'язок Дімочки із Мутним, принаймні такі чутки ширились театром, а диму ж без вогню не буває, самі знаєте.

— Що сталося, Дімчику? — запитав я його, коли гамірне кубло акторів-студійців розбіглося, і ми залишилися у гримерці сам на сам.

— Пиздець! — сказав він, закриваючи обличчя долонями. — Вони мене вб'ють!

Він кілька разів повторив цю загадкову фразу, а я дивився на нього й думав, що ніколи ще не бачив Діму в такому розпачі. Мало дійсно трапитися щось серйозне, щоб довести до відчаю цього веселого і в чомусь легковажного «парєнька».

— Що трапилося? — якомога більш довірливо спробував я пробитися до нього, але він захитав головою, обтер обличчя й запитав:

— Котра година?

— П'ять хвилин на дванадцяту.

— Ну, то треба йти! — видихнув він, піднімаючись із дивана, і ми попензлювали до великого репетиційного залу, де зазвичай відбувалися читання п'єс.

… Ну, про євреїв я вже розказав. Але, якщо спитаєте мене напряму, чи багато в театрі підарасів, то нічого не залишиться, як чесно відповісти: «Вистачає!».

«Ой-ой-ой! — схопиться у цьому місці за голову політкоректний читач і зойкне: — Та він ще й гомофоб проклятий!»

Ну а що ж мені робити, любі друзі, якщо в нашій професії не тільки євреїв, а й підарасів повно? Чи ви пропонуєте мені їх просто не помічати й обходити гострі теми? Але ж пам'ятайте, що заганяння проблем усередину призводить до параноїдальних та шизофренічних станів, як в окремих індивідуумів, так і в суспільній свідомості, що у крайньому випадку може призвести до невмотивованих проявів агресії та радикальних форм поведінки у конкретного індивіда, а в соціумі — до непрогнозованих масових заворушень і бійок. Тому давайте краще говорити на ці теми, аніж битися та створювати прецеденти для масових заворушень на тлі тліючої у суспільстві латентної гомофобії. Бо чесно вам скажу, через оту активізацію представників сексменшин на всіх фронтах суспільного та культурного життя країни я, як нормальна людина, дійсно відчуваю певний дискомфорт і почуваюся ніяково, коли мені закидають буцім до содомського гріха треба ставитися з поблажливістю, бо то, мовляв, зовсім не гріх, а так собі… «наївна сексуальна перверзія».

«Та де ж наївна!» — так і хочеться гукнути мені, коли підараси захоплюють театр і телебачення, їх повно у різних інших мистецьких та інформаційних установах. Вони займають ключові посади в редакціях, виданнях та керівних кріслах різних рівнів і поводяться нахабно, самовпевнено, наче якась вища каста, утискаючи таким чином мої права на нехай ортодоксальне, але споконвічне життя людини нормальної сексуальної орієнтації, батька та чоловіка, або, як кажуть вони, дрімучого натурала!

Хоча, якщо порівнювати театри московські й київські, то Київ у цьому сенсі значно програє Москві. У московських мистецьких установах підарасів аж кишить, і тут моя націоналістична пиха знову виповзає назовні. «Москва — підарська столиця колишньої імперії!» — не без зухвалого сарказму констатую цей факт. Але коли зайшло про цю тему, то маю її розкрити трохи ширше, бо далі влучнішого моменту зовсім не буде.

Служив у нашому театрі іще один досить цікавий з психологічної точки зору гомосексуаліст на ім'я Боря Маргуліс. Завідував літературною частиною (відповідав за пошук нових п'єс і стосунки з мас-медіа), а ще проводив читання й служив таким собі порадником худрука у питаннях загальної атмосфери в театрі. Словом, терся серед творчого складу, вислухував, винюхував, про все доповідав Зарізовичу і був таким собі штатним «стукачем» з усіх питань. Своєї належності до секс меншин не приховував: «Є підараси, а є геї. От я, приміром, — гей!» — гордо заявляв Боря. «А хто ж тоді підари?» — виникало у слухача цілком слушне питання. «Віктюк і вся його піздабратія!» — у цьому місці Боря заливався веселим сміхом, а непосвячена у подробиці людина лишалася повністю спантеличеною.

Зараз спробую прояснити ситуацію, хоча цей феномен може стати темою для дисертації якогось сексопатолога чи психоаналітика — не мені вирішувати. Однак, будучи стовідсотковим геєм, Боря люто ненавидів все, що було пов'язане з режисером Романом Віктюком, нашим рідним львівським підарасом, який підкорив Москву й увесь пострадянський простір своїми геніальними виставами (не буду приховувати того факту, що серед підарасів є багато талановитих людей).

Так от, гуляла театром історія, автором якої був Боря, і в якій Роман Григорович виявив не найкращі свої риси і до смерті образив нашого Борюську. Тому, не боючись здатися пліткарем, швиденько переповім цю історію, що її сам Боря зробив публічним надбанням.

Десь на самому початку дев'яностих Боря Маргуліс вже кілька років вештався без роботи. Закінчивши Київський театральний інститут за фахом театрознавство, він ніде не міг знайти собі місце й радше з відчаю, аніж за тверезим розрахунком посунув у Москву, бо до нього дійшли чутки, що Віктюкові незабаром дадуть дозвіл на створення власного театру, адже в ті часи розпаду СРСР настало вже конкретне послаблення для гомосексуалістів. Коли й за яких обставин Боря став «ним» історія замовчує. Але тут треба зазначити, що великою бідою гея Борі було те, що він був некрасивий гей.

Колись в далекому дитинстві злобні хлопчаки зіштовхнули малого Борюську зі сходів, і він, сильно забившись, зламав собі носа. Злобних хлопчаків покарали і навіть погрожували дитячою колонією, але малому Борьці від того легше не стало, і навіть після тривалого лікування та двох операцій ніс його став безформним, нагадуючи щось середнє між долотом та ковадлом. А ще Боря був зросту малого, схильний до повноти, з банькуватими очима й одвічним гайморитом, через що майже не говорив, а бубонів у свій зламаний ніс. Може, фахівець він був і непоганий, але зовнішності, яку так високо цінують підараси, не мав. За останні копійчини діставшись Москви і не маючи грошей на зворотний шлях, він твердо вирішив зачепитися у цьому величезному, холодному мегаполісі й у перший же день подався до старого кінотеатру «Гавана» у Мар'їній рощі, куди на той час перебрався «Сатирикон» імені Райкіна, де Віктюк репетирував другий варіант своїх «Служниць» з Сергієм Виноградовим у головній ролі.

Вахтер на прохідній підтвердив, що Віктюк зараз на репетиції і люб'язно запропонував гостю зачекати маестро у фойє. Можливо, цьому прояву довіри з боку вахтера сприяв шикарний «прикид», який по крихтах назбирав у друзів Боря спеціально для цієї експедиції: довге двобортне пальто, кашемірове кашне у коричневу з чорним шотландську клітинку і кепі в тон. Під плащем він мав «прілічний костюм» сірого кольору від напівпідпільного за тих часів ательє Вороніна, а на шиї класично-віктюковську блакитну хусточку під темно-синьою сорочкою.

Але основною гордістю Борі була його шовкова білизна, яку він за цілий стос дорогих книг виміняв у знайомого фарцівника, що працював з закордонними дипломатами. Десь у глибині душі Боря мав надію, що Віктюк захоче з ним увійти в контакт при першій же зустрічі, і тоді йому буде не соромно роздягатися перед маестро. Отакі ідіотські думки блукали його головою, але білизна дійсно була гарна, італійська, від Валентіно чи Труссарді… Стильні чорні цятки на бордовому полі на трусах, майці й халатику, з яким Боря не розлучався і носив у чорному шкіряному портфелі разом зі шматком дешевого мила, затупленим станком для гоління, зубною щіткою та пастою «Аквамарин». Тому, почуваючи себе столичною штучкою, Боря сміливо зняв пальто і, всівшись у фойє, поринув у світлі мрії, в яких він бачив себе то заступником режисера, то завідувачем літературною частиною, то головним адміністратором… Та й чи мало є прекрасних професій, яким може себе сповна віддати працьовита молода людина. Реальність його мрій підтверджували персонажі, які раз у раз проходили повз нього. За яких півтори години чекання він побачив молодого Райкіна, Ширвіндта-Державіна, Фєдосєєву-Шукшину, Валентину Тализіну та ще кілька знайомих артистів, чиїх прізвищ він не пам'ятав. А головне, він побачив свого кумира — Людмилу Гурченко, що остаточно переконало Бориса — він на правильному шляху! Проте сувора реальність виявилася сильнішою за мрії.

Усі, хто знають Романа Григоровича Віктюка не за чутками, не тоді, коли він дає прекрасні свої інтерв'ю чи майстер-класи й намагається випромінювати сяючу чарівність, щедро обдаровуючи співрозмовників силою власних талантів, а саме тоді, коли йому не вдається репетиція чи щось не клеїться в особистому плані, можуть підтвердити цю думку, згідно з якою Віктюк враз може перекинутися на страшного вовкулаку, що розриває співрозмовника чи артиста, байдуже, одним рухом щелеп. Для всіх великих режисерів ця риса є притаманною, бо з артистами, суками й покидьками, інакше не можна. І треба ж такому статися, що Боря, наш маленький, беззахисний Боря у красивій шовковій білизні під сподом свого сірого костюма потрапив «під роздачу» саме в той момент, коли мрії сповіщали йому зовсім протилежне.

Того дня репетиція у маестро не вдалася. Молоді артисти «лажали», скавчали, стогнали, недочували, недобачали, не тримали наскрізну дію, поводили себе, як «цілки на панелі», і все це в якусь мить призвело не до удаваного (як це часто бувало для збудження загального тонусу репетиції), а до справжнього емоційного вибуху: «Щоб ви здохли, підари нещасні! Щоб ви закінчили свої дні у театрі Радянської Армії! Щоб у вас хуї повідсихали, а жопи позаростали!» — багато страшних слів вирвалося тоді з вуст маестро і, в розпачі покинувши репетицію, він побіг довгими коридорами до службового входу.

Десь о другій по полудні маестро Роман Віктюк у супроводженні півдюжини своїх підлабузників та аферистів-адміністраторів блискавкою проскочив через фойє повз Борю так швидко, що він навіть не встиг зреагувати на той рух. Добре, що на вулиці була холодна московська осінь, а маестро залишив верхній одяг у гардеробі. Та хвилина, поки він одягався, й дозволила Борі згрупувати зусилля та зустріти Віктюка вже на вулиці, коли той посунув до чорного «Мерседеса», що мав везти його у Мосраду на засідання комітету, де якраз вирішувалося питання про надання режисеру Віктюку приміщення для власного театру.

— Романе Григоровичу, Романе Григоровичу! — ледь не грудьми загородив йому шлях Боря. — Я прибув з Києва, вислухайте мене, будь ласка, я вас дуже прошу…

Але Віктюк навіть не зупинився. Зосереджений на якійсь глибокій внутрішній думці він тараном пер до машини й раптом, різко зупинившись, звернувся до молодика зі свого оточення, який тримав напоготові ручку й блокнот:

— Скажи тим сракам недойобаним, що коли завтра зранку вони не повторять, блядь, мені усі мізансцени, синхронно із музикою, то можуть пиздувати на хуй, куди очі дивляться. Так і скажи цьому, блядь, Вінограду, що коли він буде ще хоч раз цілку корчити, хай пиздує під три чорти! Зрозумів? Так і скажи…

— Та я не зрозумів, репетиція завтра буде чи не буде? — молодий запопадливо зазирав Віктюку в очі.

— Ти що, єбанутий, Стасік? — Віктюк, здавалося, щиро здивувався й тихо додав: — Звичайно, буде!

— Романе Григоровичу, Романе Григоровичу! — спробував привернути до себе увагу Боря Маргуліс. — Я спеціально приїхав до вас з Києва, вислухайте мене, будь ласка…

На ті слова Віктюк приклав до грудей кулак і, захитавши головою, наче з останніх сил, попросив…

— Слухайте, молодий чоловіче, я вас благаю, ідіть на хуй… Пиздуйте назад в свій Київ, блядь, сраний, Хуєжоповск чи якусь іншу Тьмутаракань… Залиште мене у спокої… їй-бо, не ображайтесь, ви ж бачите, в якому стані я… Залиште мене у спокої…

Ну, що ж можна сказати… Інколи, здавалося б, єдина неконтрольована емоція чи вислів можуть вплинути на долю усього світу. Так було з Адольфом Гітлером, коли його не прийняли до Віденської художньої академії і він поклявся помститися усьому світові. Так сталося і з нашим Борею, який, стоячи на пронизливому московському вітрі, поклявся будь-що помститися цьому «гнойному підору Віктюкові».

Ех, Романе Григоровичу, Романе Григоровичу, що ж ви наробили? Ви людина, яка так любить і поважає молодість, яка завжди пускає на свої вистави студентів, яка щиро віддає себе іншим, отак похапцем, а через те у кілька разів болючіше образили молодого фахівця. Дарма, після цього випадку Віктюкові, натурі тонкій і делікатній, кілька разів снилося некрасиве обличчя цього молодого чоловіка. Якось закарбувався в його пам'яті цей перебитий ніс, ці банькуваті очі повні сліз, перекошений рот і ця наївна блакитна хусточка на короткій шиї, вдягнена безумовно з метою йому сподобатися. Він навіть просив у Бога вибачення за той приступ гніву на адресу незнайомого молодого чоловіка з Києва, але нічого вдіяти вже не міг. Репетиція дійсно не вдалася, і молодик втрапив під гарячу руку. Ну, буває!

Але годі й казати, що з того часу нажив собі славетний режисер заклятого ворога. І хоча сили були нерівні, Боря Птіцин послідовно або, як зараз кажуть, «системно» діяв згідно зі своєю ж клятвою. Продавши чорний портфель, він купив зворотний квиток до Києва і, зосередившись на пошуку роботи, знайшов таки у редакції однієї з київських газет посаду редактора рубрики «культура». Відтоді він взяв собі за звичку щотижня писати якийсь пасквіль на усі вистави, що їх Віктюк ставив у Києві. Це були «Священні чудовиська» та «Мадам Баттерфляй» у Великому Державному Театрі. Писав він пасквілі і на інші вистави й так відточив свою майстерність, що якогось благословенного дня звернулася до нього одна дуже впливова особа і «замовила» цілу кампанію проти режисера на прізвище Хмельницький (сподіваюся, ви вже здогадалися, що тією «впливовою особою» був пан Мутний).

«Кампанія» вдалася на славу, і наш Борис отримав від «впливової особи» пропозицію зайняти місце завідувача літературною частиною у ВДТ, а заодно й стати його довіреною особою. За півроку з виставами Віктюка в репертуарі було покінчено. Молоді артисти, що грали там головні ролі, вирушили у свою «срану Москву до свого гнойного підара Віктюка». Борис отримав гарний оклад, плюс залишив за сумісництвом редакторську посаду в газеті і вважався у театрі дуже впливовою людиною. Отака карколомна кар'єра: хочте вірте, хочте ні, а ви кажете «Підарасів утискають у їхніх правах!». А дзуськи! Це мене, нормальну людину, підараси утискають у всіх правах, а самі живуть вільно, натхненно, плодяться і множаться!

Так от, якщо не брати до уваги вищенаведений ліричний відступ про підарасів, то я зупинив основний рух своєї оповіді в тому місці, коли ми з Дімою Марченком пензлювали до репетиційної зали і, провалитися мені на цьому місці, якщо я не відчув, як знітився, як зморщився, як втиснув голову в плечі Діма Марченко, коли побачив, що на сходах зустрічає нас Боря Маргуліс.

— Швидше давайте, бо Ігор Юрійович уже йде… — присоромив нас і, коли Діма з похнюпленою головою проходив повз нього, я побачив на Бориному обличчі якусь мерзенну й хижу посмішку.

«Еге, якась фігня коїться!» — подумав, переступаючи через поріг репетиційної зали.

Глава третя А КОРОЛЬ — ГОЛИЙ!

Велика репетиційна зала, у якій зазвичай відбувалися читання нових п'єс, знаходилася на четвертому поверсі адміністративного корпусу. Я дуже любив цю невеличку залу, бо щось у ній було таке, що можна охарактеризувати словом аура, атмосфера, певний стиль, який передусім формували речі зібрані в ній, бо весь той меблево-реквізиторський мотлох я дуже любив роздивлятися, оскільки він для мене унаочнював всю історію двадцятого сторіччя з усіма її жахами та радостями.

Уважно придивившись, можна було побачити серед того мотлоху старий, майже зруйнований, але ще живий через грубу реставрацію, дореволюційний фотель, кілька віденських стільців бозна з якого часу, чотири старі канапи, певно, з театрального фойє, з півдюжини старих стільців сталінського ампіру, стільці вже нові з семидесятих років із сидіннями оббитими неоковирною бурою матерією. Були тут і якісь етажерки, кавові столики на вигнутих ніжках, грубі лави, куби, табуретки, ширми, одним словом, все необхідне, аби швидко і вправно організувати репетиційний простір.

Але головним героєм усього цього меблевого царства був довжелезний (метрів із десять) стіл, за яким вміщалося до тридцяти осіб. Зазвичай, під час читань усі меблі ховали в кутку за ширмами, а стіл виставляли по центру зали разом зі стільцями й лавами. А що читали ми сьогодні не «щось-бодай-либонь», а самого гоголівського «Ревізора», то й артисти сиділи за столом щільненько, бо в самого Миколи Васильовича дійових осіб до тридцяти, а тут ще на деякі ролі по два артисти призначено… І два помічники режисера, і головний сценограф, і балетмейстер, і завмуз, і завліт, і завпост, то й виходить, що у залі зібралося народу з півсотні (ледь не половина трупи), тому нам з Дімою Марченком місць за столом не вистачило, і ми всілися на лаві під вікном, але оскільки Діму було призначено на роль самого Хлестакова, то через якусь мить помічник режисера запропонував йому своє місце за столом, а сам перебрався до мене на лаву.

— Кого ти граєш? — спитав у мене пошепки, хоча головного режисера в залі ще не було.

— Слугу трактирного…

— Знову епізод?

— А то, хіба не знаєш, як Зарізович мене «любить».

На цьому наш нетривкий діалог закінчився. Помічник режисера поринув у свіже число автомобільного журналу, а я в розглядання колег, які щось собі гомоніли, сміялися, перешіптувалися.

Ось, приміром, на чільному місці за столом наш метр Іван Васильович Гуров — мій педагог і керівник акторського курсу, завдяки якому я й потрапив до театру.

«Доброго дня, Іване Васильовичу», — вітаюся я з ним чемним уклоном голови.

У «Ревізорі» він разом з Станіславом Страхаєвим грає Городничого. Але оскільки Страхаєв із Аллою Кабановою (яка грає у першому складі дружину городничого Анну Андріївну) сьогодні на гастролях у Черкасах, то він, скоріше за все, й буде читати роль. Іван Васильович такий собі міцний чолов'яга років за шістдесят з сивою борідкою-еспаньолкою, народний артист СРСР (грав у свій час Леніна), колись дуже любив хильнути чарку, але тепер уже довгий час у зав'язці.

Поруч із Гуровим сидить відома на весь колишній Радянський Союз актриса божественної краси Мар'яна Заболотна, що разом із Кабановою у другому складі грає дружину городничого. Щоправда, зараз краса її вже зів'яла, бо артистка на відміну від Івана Васильовича побухує, а тому має набряклі мішки під очима й носить темні окуляри, проте, незважаючи на це докорінне протиріччя, обидва актори мають спільну тему для розмови:

– Іванчику, які у мене в цьому році томати уродили… О! — показує обома руками Заболотна розмір томатів, які в її інтерпретації, скоріше, претендують на розмір голови собаки породи мастіно-неаполітано. — І все завдяки машині гною, яку я завезла з весни і під кожен кущик порозкидала.

— Еге ж, з гноєм тобі поталанило, — знизує плечима Гуров. — А от я не встиг завезти, і в мене в цьому році городина ніяка. Ти скільки за машину платила?

— Даром дали! — махає рукою народна артистка. — Ти уяви, у мене дача поруч з донькою голови місцевого колгоспу. Як він дізнався, що я поруч з його донькою дачу будую, то він мені й сантехніку майже задарма зробив, і з цеглою допоміг… Класний дядька, всі мої фільми бачив, то що для нього та машина гною?

— Я ж і кажу, що з гноєм тобі поталанило, — заздрісно киває головою Гуров, — а от моєму сусідові завезли не гній, а справжнє гівно! Гній же ж повинен бодай два три роки вилежатись, щоб ним можна було землю добрити, а йому завезли свіжий, то він ним усі рослини й попалив…

Для когось культурологічний шок, а для нас артистів прості будні — кумири театральної публіки перед репетицією розмовляють про гівно. Звичайна справа. Мій погляд далі пливе уздовж столу…

— Привіт, Анюто!

— Привіт!

Ми перетнулися поглядами з молодою актрисою Анютою Ященко. Вона трохи старша за мене — має під тридцять. її чоловік якраз з тієї когорти, що покинули наш театр і подалися до Віктюка, вона, здається, через це страждає, їй явно не вистачає чоловічої уваги. Анюта дуже симпатична дівчина з гарною фігурою, доглянутою шкірою і фантастичним запахом невідомих мені парфумів, що створює навколо неї якусь геть блоківську атмосферу «Диша духамі і туманамі…». Якби я не був одружений, то неодмінно б закохався в неї. Можливо, я у неї трошки і закоханий, бо, коли ми привіталися, серце моє якось теленькнуло. Ну я до неї однозначно не байдужий. Між нами існує щось подібне до легкого флірту. В «Ревізорі» вона грає дочку городничого Марію Антонівну.

— Як там твій синочок? — питає у неї дебела комедійна артистка Головенко, що сидить поруч і грає унтер-офіцершу.

— Дякую, — дуже симпатично посміхаючись, відказує Анюта, — це вже в цьому році до школи пішов… Такий кумедний, підстригли його…

— П'ятірки вже приносить?

— Та де там! їм же ж оцінки ще не ставлять. А як боявся до школи йти! — заливається Анюта лунким сміхом. — Він же ж дитина домашня. Перші дні, тільки підходимо до школи, то він від хвилювання відразу: «Мамо, какать…», так боявся. А тепер звик! — обидві сміються, і Анюта знову дивиться у мій бік.

«І тут про гівно, — думаю я, підслуховуючи їхню бесіду і зненацька згадуючи своє нічне сновидіння і дикобразів. — Ну, точно аванс дадуть!». Тим часом Анюта мені знову усміхається. Я відповідаю їй прихильною усмішкою, і ми, наче трохи злякавшись цих відвертих залицяльник поглядів, (бо обоє ж одружені люди!), відводимо їх одне від одного.

— По чому зараз долар? — запитує з калькулятором у руках актор Лазар Пектусевич у дружини Ніни Лапшиної.

— Сьогодні зранку був триста п'ять покупка, триста п'ятдесят продаж, — відповідає та.

Вони — наш передовий акторський гендль-батальон. Улюбленою фразою родини Пектусевічів-Лапшиних був поширений у акторських колах вислів: «Чим би не займатися, аби у шахту не лізти». Ще за совка Лазар із Ніною організовували по профспілковій лінії спецпостачання — румунські та югославські чоботи, болгарські куртки та дублянки, сервізи. Я тих часів не застав, а от часи, коли вони організовували колективні гендль-екскурсії до Польщі не минули й досі. Зазвичай артисти везли до сусідньої країни горілку (своєрідну валюту), різний металевий крам — замки, шпінгалети, долота, викрутки, гумові човни та чоботи, побутову техніку — фени, електробритви, радіоприймачі, футбольні м'ячі, бадмінтонні ракетки, тостери, чайники, чашки, ложки-виделки, паяльні лампи, торшери, срібну біжутерію (то було круто!), мило, зубну пасту, клей ПВА, складані ножики, кип'ятильники, запальнички і навіть сірники — одним словом весь той пострадянський мотлох, який розмели з крамниць ще у 90-му, аби хоч у щось конвертувати вмираючий радянський рубль. І театр у тій благородній справі артистам допомагав, виділяючи автобус і розподіляючи місця для всіх охочих погендлювати у Закопане, Кракові чи Варшаві.

Проте останнім часом гендель давався все важче і важче. Польща на очах вилюднювалася, в той час як ми все глибше й глибше занурювалися в мряку господарського хаосу, безробіття та економічної безвиході. Рятувала одна лише горілка, яку можна було взяти у нас по долару пляшка, а загнати у Польщі по три, а то й по чотири/причому без проблем! Просто на вокзалі або навіть відразу після перетину кордону по два з половиною долари за пляшку її любо забирали гуртом поляки. Але й цей потічок наші митники намагалися перекрити. Все частіше й частіше траплялися на кордоні нещасні випадки, коли горілку відбирали або просили за партію більшу за п'ять пляшок величезний хабар по долару за пляшку. За таких умов гендель з Польщею ставав невигідним, проте відкривався інший напрямок — Туреччина. Майже п'ятдесят доларів коштував авіаквиток до Стамбула і у зворотному напрямку. Маючи у кишені доларів триста, можна було набити чотири торби спортивних костюмів «АБИБАС», «НИКЕ», «РИБОВК», чоловічих светрів «БОЙЗ», жіночих кофтин «ВЕРСАКЕ», майок «ГУЧСИ», бейсболок «РЕД УСЦОКС» і спродати все на Республіканському стадіоні утричі, а то й учетверо дорожче! Особливою популярністю користувалися спортивні костюми та спортивні штани. На них «підйом» у роздріб міг сягати п'яти разів. «АБИБАС» був найбільш ходовим!

— Як ти гадаєш, Ніно, що краще брати — спортивні брюки чи спідниці? — Лазар активно щось рахує в калькуляторі.

— Однозначно брюки, причому теплі з начосом…

— Ті, що в Турції по три бакси за штуку?

— Ну, да… Спідниці до літа не будуть актуальними… А от брюки можна хоч оптом здати по вісім баксів, тій же ж Олені, вона в мене минулого разу так брала…

— Це та, що фарбована у червоний колір і палить, як паровоз?

— Ну да, вона! Оптом вигідніше виходить, швидше гроші обертаються… Коля, не хочеш з нами у Стамбул перед Новим Роком злітати? — це Ніна звернулася до Миколи Кучера, що сидів поруч зі мною і читав якусь книжку.

— Та ні, у мене грошей нема! — озвався Микола і почухав обкладинкою підборіддя.

«Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація», — прочитав я назву книги й багатозначно хмикнув.

Микола Кучер був артистом середніх років, який теж не бухав, бо відбухав своє замолоду. Пив, кажуть, люто! Він сам любив розповідати історії, як починав бухати у Центральному гастрономі на Хрещатику, а закінчував у Ризі чи Свердловську. Він належав до того славного покоління постшестидесятників, героєм якого був Володимир Висоцький. Глухий внутрішній опір системі, алкогольний нонконформізм, розуміння безцільно втраченого часу, спотвореної радянською системою молодості витворили з нього досить рідкісний тип артиста-інтелектуала, який знайшов більш-менш твердий ґрунт під ногами, коли йому виповнилося далеко за сорок. Багато в цьому сприяла його дружина — мініатюрна і, здавалося, легковажна білявка, яка, проте, мала залізний характер. Історія їхнього роману заслуговує на те, щоб приділити їй кілька рядків. Наводжу її у варіанті самого Миколи.

«Це було у вісімдесят другому! Улітку до Києва приїхала Таганка. Після вистави «Пугачов», Володька вже тоді помер, то Хлопушу грав Валєра Золотухін чи хтось там інший, ми з Валєрою, Вєнєй Сміховим, ще там двома артистами, з якими вчилися разом, сіли побухати у театрі, а потім пішли у «Наливайку» до ресторану «Столичного», а коли вже і «Столичний» закрився, то сіли на таксі й поїхали на Караваєві дачі! І знаєш чому? Тому, що там були єдині в Києві! Ти чуєш — є-ди-ні! — автомати з розливним пивом! Так от, добухували вже там. І був у мене на ті часи дуже важкий період у житті — в театрі не клеїлося, ролей не давали, кращий друг по п'янці викинувся з вікна, і якось воно зачепилося слово до слова, що я вирішив покінчити з усім єдиним махом і стрибнув на рейки. Добре, що потяга не було, то друзі мене знову витягай на платформу. Але я пручався, щось там кричав, аж поки до платформи не підійшла електричка, в яку я й стрибнув. Вийшов я на якійсь станції, бо треба було «добрати», а на дворі ж третя година ночі. Все зачинено. Тут якийсь потяг прибуває на станцію, я до провідниці. «Вона каже — є!». Я піднімаюся до неї у вагон, беру пляшку портвейну, тут же ж його відкорковую та прямо з горла півпляшки й засаджую. Відчуваю — далі йти не можу, сів на лаві й відключився. Прокинувся у Кишиневі на пероні. Грошей нема, ключів від хати нема, навіть взуття нема! А у мене туфлі були модні, італійські! Зняли, падлюки… Раптом повз мене дівчина йде, худенька, тоненька… Я до неї: «Дівчино, у вас раптово вдома нема зайвих чоловічих туфель?». А вона: «Є! Батько помер, то після нього лишилися!». «То дайте мені! Я поверну!» «Ходімо!». Прийшли до неї (вона неподалік від вокзалу жила й касиркою працювала), вона мені набрала ванну води, дала батьків халат, чай зробила, а головне! — дала товстенні вовняні білі шкарпетки! І тоді я зрозумів, що зустрів свою долю! Зустрів свою Оксаночку! Я поїхав від неї на третій день, ми навіть не цілувалися, просто гуляли містом, я їй розказував про себе, а вона про себе. А коли приїхав до Києва, зрозумів, що не можу без неї. Через тиждень знову приїхав до Кишинева весь у білому з букетом троянд і обручкою і зробив пропозицію. Вона відразу не погодилась, бо у неї мама хворіла, а я ж хотів, щоб вона переїхала до Києва. Я образився страшенно. Вив, лікті собі кусав, так образився! А потім зрозумів, що вона зовсім інша. їй не потрібна уся ця театральщина, всі ці емоції, сцени. Вона створена для простого життя. Буденного, простого життя, в якому є місце чаю, пиріжкам, прогулянкам по парках. Не бухаловці оцій шаленій, не розгуляєву, до якого я звик, а до простого буденного життя. Але поки я це зрозумів, то минули три роки. Вона там — я тут! Листи, телеграми на двісті карбованців в місяць! Але коли мама померла, то я її таки вмовив, і от ми вже шість років у Києві живемо, і от уже п'ять років я не бухаю!».

— Гарна книга? — киваю головою в бік «Інтернаціоналізму чи русифікації».

— А ти що — не читав? — Микола здивовано знизує плечима. — Ну ви, блін, українці, класику свою не читаєте? Хохли ви нещасні, так завжди під Москвою жити й будете!

Тут треба зазначити, що Микола Кучер — дивний такий психотип. Абсолютний, майже стовідсотковий кацап, який, шоправда, мав якусь там прабабусю українку і народився чи в Твєрі, чи в Пермі, закінчив у Москві Щукінське училище і за розподілом приїхав до Києва, останнім часом так захопився нашими визвольними змаганнями, а разом з тим українською історією, культурою, побутом, літературою й мовою, що став більшим українцем, ніж я. У такий спосіб він пробуджував в собі оту краплину української крові, яка текла в його кацапських жилах.

— Ви хохли-дебіли! — у розпачі лаявся він. — Маючи таку історію, маючи таку культуру, так просто віддати все Москві, цій, сука, азійській імперії, цим проклятим комунякам! Чому ви у дев'яносто першому разом із Незалежністю не люстрували всіх кадебістів, усіх цих злочинців, що й досі у владі? Вони ж оговтаються і передушать вас усіх, як цуциків! Думаєте, вам просто минеться ця Незалежність, якщо за неї не боротися руками й ногами? То ви просто не знаєте, з ким маєте справу!

Взагалі головною історичною та геополітичною місією України Микола Кучер вважав знищення Московської імперії. «Без України нема імперії, нема перебреханої російської історії, бо все починалося тут, у Києві. І Русь починалася тут! І саме Україна, а не Московія, є правонаступницею Русі. Ви — українці русськіє, а ми — татари, мордвини, мокши, угро-фіни, хто завгодно, але не русськіє. І якщо Україна дійсно стане незалежною і випорпає на світ божий справжню, а не написану імперськими брехунами історію, то тут Московія дуба і вріже! І як це можна не розуміти, що смерть Кощеева тут, у святій Лаврі, знаходиться! Як буде Лавра українцям належати, то й загине імперія, а як будуть московські попи там правити, то й буде лишатися вся Україна московською колонією! Ех-х-х-х, хохли тупі! Весь час вам каже історія: «Геть від Москви!», бо ви — Європа, а ви все про якесь братство торочите. Мало вам голодоморів, мало вам Петрів та Катерин Великих, Валуєвих, Троцьких, Муравйових, Кагановичів та Постишевих разом узятих? Буде ще! От побачиш, знову кровію умиєтесь, як у Росії хтось сильніший за Єльцина царьом-батюшкой стане! Та пізно буде, якщо зараз комуняк усіх з влади не вичистите й в Європу не посунете! Але шанс вже втрачено! У дев'яносто першому це треба було робити, а зараз вже пізно!».

Мене дивував цей Миколин феномен, як же ж так можна не любити свій народ, я мав на увазі росіян? І одного разу я таки наважився його про це запитати.

— Ти дурний! — відказав мені Микола. — Я люблю свій народ, я не люблю імперію. Я не люблю найгірше у своєму народі — стадний азійський інстинкт загарбника, отой одвічний дух підступу та брехні, яким наші царі творять «велику» історію. Ненавиджу комуняк і москальських собак, як ви хохли кажете. Бо москаль — це не росіянин. Москаль — це одвічна азійська агресивна та нахабна стадна гидота, що сидить у моєму народі й мені бридко за те, що вона наробила упродовж свого існування. Так само ненавиджу хохлів, що, тримаючи дулю у кишені, служать москалям! Нема для мене нічого бридкішого, ніж спостерігати за хохлами на службі в москалів! От приміром ти…

У цьому місці наших диспутів Микола, щоб збудити до життя мій дієвий український патріотизм, називав мене «лінивим гречкосієм», «неспроможним до рішучих дій плебеєм», переходячи до радикальних методів виховної роботи, які зазвичай закінчувалися сваркою, але вже наступного дня наставало примирення, бо, не дивлячись на Миколин радикалізм, він був мені глибоко симпатичним і я поважав його як актора, і щирого українського націоналіста російського походження.

— Зарплата сьогодні буде? — спитав я у Миколи, аби змінити слизьку тему про мою неознайомленість з твором Івана Дзюби.

— Буде! — різко відрізав він і знову занурився у свою книгу. На цих словах до репетиційної зали спершу зайшов Ігор Юрійович Зарізович, за ним його коханка Лариса Обаринська, замикав ходу вже відомий вам Боря Маргуліс.

По їхньому заході зчинився в залі невеличкий переполох. Хтось встав, хтось зааплодував, хтось сидів байдуже, хтось зиркав по боках, роздумуючи, до якого табору пристати. Бею цю хаотичну какофонію Зарізович перервав рухом руки, який нагадував чи то млявий «зіг хайль», чи то рішучий «гей, офіціанте, ще два ескалопи!». Народ затих і зашурхотів сідницями по лавах і стільцях, вмощуючись обличчями до «шефа».

Зарізович — єдиний, хто не сів, а стояв, спершись руками на спинку свого стільця, вичекав паузу й дуже неголосно, майже пошепки, дивлячись у стіл, розпочав свою вступну промову, в якій йшлося про те, що театр вступив у нову фазу життєдіяльності, що відтепер ми будемо жити й творити по-новому, що актори мають розуміти усю ступінь відповідальності й повністю віддаватися роботі, адже театру не потрібні «середнячки», які тільки удають буцім вони артисти, театру потрібні артисти, що готові до самопожертви. Він цитував Чехова: «Треба працювати, і ми побачимо небо у діамантах», Станіславського: «Театр — це завжди двоє», Наума Коржавіна: «Кожна мить життя є одночасно миттю сучасності й миттю вічності. Завдання митця — зробити мить сучасності миттю вічності». Всі його цитати трупа знала напам'ять. Сторонній людині, яка вперше бачила Зарізовича, він би з легкістю міг здатися натурою надзвичайно творчою, розумною, мудрою й натхненною, людиною енциклопедичних знань. Так траплялося з багатьма, хто у свій час захопився Ігорем Юрійовичем. Ним захоплювалися молоді студенти та режисери, ним захоплювалися чиновники, художники й балетмейстери. Але потім траплялося щось таке, що призводило до сильних розчарувань. Всі ці натхненні творчі слова, всі ці мудрі фрази, весь той піднесений пафос в результаті виливалися у нудні, одноманітні вистави, схожі одна на одну, як важкі страусині яйця.

На словах, у газетних статтях і в мудрих книжках (Ігор Юрійович видав їх штуки три) Зарізович боровся проти того, втіленням чого був сам. Він боровся зі штампами, множачи на сцені штамп за штампом, він боровся з театральним інтриганством, унаочнюючи собою приклад того самого інтриганства, боровся проти сірості та «прем'єрства», множачи навколо себе сірі прем'єри та сірих «прем'єрів».

Тут треба зауважити, що театр — найбрехливіша професія на землі, а тому має на своїх адептів безсумнівний вплив. Особистість роздвоюється, потроюється, шестериться й семериться, і ти вже не знаєш, де людина театру справжня, а де вона бреше, але й вона сама не знає. Здається, щось подібне трапилося і з Зарізовичем. Загравшись у мудрого гуру, він і сам повірив, що він не звичайний посередній режисер, а дійсно мудрий гуру, чому останнім часом сприяв почет, який з усіх зусиль «грав короля», що суворо супив брови, совав плечима вгору-вниз, втягуючи голову, наче гриф, крутив перед собою руками, лускав пальцями й виставляв уперед щелепу, що без сміху за всіма цими кривляннями було годі спостерігати. Найкраще у театрі перемавповували Зарізовича Владік Задунайський і Женя Прапорний, проте обидва стояли в черзі на звільнення. От і сьогодні він нам довго проказував різні мудрі слова, за якими стояла банальна неоковирна театральна реальність. Так і хотілося, так і підмивало, і, думаю, не тільки мене, а й багатьох моїх колег крикнути, як той хлопчик з казки Андерсена: «А король — голий!». Але всі мовчали, тримаючи свої дулі у кишенях.

А ще Зарізович був «знаменитий» у всьому театральному світі своєю так званою «Системою», над якою всі теж позаочі сміялися й глузували, хоча це дійсно було б смішно, якби не було так сумно.

Система Зарізовича складалася з кількох банальних штампів. У який би спосіб, як би натхненно не творили артисти свої ролі в репетиційний період, у підсумку кращими артистами ставали ті, хто у повній мірі міг відтворити на сцені ті штампи.

Штамп перший: граючи драматичну подію, актор мовби отримує у груди потужний удар колодою і, відсахнувшись назад, затамовує подих, до горла підступає клубок, від болю та образи хочеться кричати, але артист бере себе в руки, стає сильним, стискає кулачки і крізь зуби сухо і вольово вимовляє текст ролі.

Штамп другий: граючи радісну подію, актор так само мовби отримує в груди удар колодою і, відсахнувшись назад, затамовує подих. До горла підступає крик радості, але артист опановує себе й від щастя, яке його роздирає, тричі перекручується довкола себе, потім біжить на авансцену, різко зупиняється, сухо і вольово проказує в зал текст, потім знову тричі перекручується довкола себе і вже викрикує той самий текст через щастя, яке розпирає його.

Штамп третій: уся акторська роль — це співвідношення темпів і ритмів, чергування радісних і драматичних подій, у перервах між якими актор мусить вести легкий невимушений діалог. Невимушеність діалогу досягається щоденними багатогодинними репетиціями.

Саме в цих щоденних багатогодинних репетиціях і полягала основа «Системи Зарізовича». Вистави, які він ставив, репетирувалися роками, актори старіли на тих репетиціях, вмирали, народжували дітей і знову поверталися на репетиції, які тривали й тривали, щоб у підсумку усі артисти, «отримавши у груди чи потилицю потужний удар колодою», мов зайці у цирку, грали свої ролі сухо і вольово або як заведені перекручувалися по кілька разів від радості, демонструючи беззавітну відданість своєму «геніальному шефу».

Сьогоднішня «вступна» промова Зарізовича тривала щонайменше півгодини і закінчилася цитатою Станіславського: «Ви шукаєте храм? Ви його не знайдете ніколи! Якщо хочете храму в мистецтві, шукайте його передусім в собі». По цих цілком благородних і піднесених словах він представив трупі свою коханку-режисерку, і чимало носів поморщилося від невідповідності високих слів тим вчинкам, які в дійсності робив Зарізович.

У цьому місці Боря Маргуліс зааплодував. Його оплески підтримало кілька блазнів з почту художнього керівника, але загальна маса акторів повелася із обережністю і не аплодувала. Молодість коханки головного режисера, нахабність, з якою він насаджував її трупі, фахова відповідність (чортзна-що вона там закінчувала?), вибір дуже серйозного матеріалу — «Ревізор» Гоголя — багато факторів сприяло тому, що напруга у залі забриніла мовчазною тишею.

— Перед тим, як розпочати роздачу ролей і читання п'єси, я хочу розповісти одну історію, яка трапилася зі мною в дитинстві, — тихо заговорила режисерка, так само, як і її гуру-коханець, злегка втягуючи голову в плечі й дивлячись кудись униз. Такий ефект свідомого, чи несвідомого мавпування манер та кривлянь Зарізовича спостерігався майже в усіх, хто тривалий час мав із ним справу. — Коли я була маленька, ми кожного літа знімали дачу в Конча-Заспі…

— О! А де саме? — зненацька чи то кепкуючи, чи то цілком серйозно спитав Гуров, на що режисерка майже гнівно повела бровою й досить нахабно відрізала:

— Не важливо!

Гуров, здається, образився за таку нахабність і подивився на Зарізовича, але той усім видом своїм ігнорував метра й удавано уважно дивився на Обаринську, яка тим часом продовжувала:

— Так от, наша дача стояла на самісінькій кручі, а з кручі збігала стежка й вилася великими запашними луками до самої ріки. Одного вечора ми прийшли туди купатися й побачили біля річки рожевого лелеку. Диво! Абсолютно рожевий лелека! Ми підійшли ближче, але птах від нас не втікав. Коли ж ми зовсім наблизились до нього, батько сказав: «Так це ж фламінго!». І справді, це був фламінго.

— Фантастика! — з підлабузницьким захватом мовила Заболотна, поглянувши на Гурова, але той, відкопиливши губу, дивився кудись повз неї.

— Він був ручним, — вела далі коханка режисера, а серед народу вже починали гуляти неоднозначні перезиркування, бо до чого тут фламінго й ці романтичні спогади? — Він був абсолютно ручним, бо, можливо, втік з зоопарку. Із вдячністю приймав їжу, яку йому приносили ми та наші сусіди, але нікому не дозволяв до себе торкнутися. Він, здається, відчував свою винятковість і знав про те, що світ без нього сірий і нецікавий, і те, що він один для всіх і всі для нього. Кожного ранку я прокидалася і бігла між сосен до хвіртки, а потім лукою, щоб подивитися, чи він не відлетів? З його присутністю моє дитяче життя сповнювалося якоїсь невловимої радості й чистоти… А одного ранку я його не побачила. Прибігла й всім розповіла, що фламінго відлетів. Батько весь час казав, що він має полетіти в далекі теплі краї. Але трапилося інше. Того ж дня ми знову пішли на річку купатися, а після купання я пішла прогулятися уздовж тих місць, де зазвичай гуляв фламінго. Він лежав трохи осторонь зі скрученою головою…

— Боже, який жах! — сплеснула руками Заболотна. — Хто ж убив його підступно?

— Місцеві хлопці з Козина. Я потім бачила його пір'я у них на мопедах. Я плакала і випрошувала у них те пір'я, щоб хоч якась пам'ять залишилась. А потім і воно розгубилося… Лишився міф. Міф про прекрасне, якому зламали шию… Так це я до чого? До того, що зараз ми маємо перед собою прекрасного фламінго у вигляді гоголівського «Ревізора», якому ми можемо зламати шию, а можемо випустити у небо рожевим птахом!

У цю мить на очах у коханки головного режисера з'явилися сльози. Вона дивилася кудись вдалечінь, Гуров, закусивши губу, неоднозначно кивав головою, Заболотна цокала язиком, переважна більшість артистів перезиралася, шукаючи німої відповіді на питання «що то було?» і «як не це реагувати?» Зрештою, сам Зарізович розрядив цю невизначеність фразою:

— Ну, Ларисо Михайлівно, давайте підписуйте ролі!

По тих словах акторський вулик пожвавів, зарухався, заходився ґелґотіти, і Обаринська, підписавши перший стос паперів, який під руку поклав їй Боря Маргуліс, вручила Гурову зі словами:

— Сподіваюся на гарну і плідну співпрацю! І понеслося.

Така вже традиція у нашому театрі, що на першій зустрічі режисер-постановник сам підписує і вручає артистам окремо надруковані ролі. Не знаю, чи заведено таке в інших театрах. Але, отримавши з рук Обаринської свою роль слуги-трактирника на трьох листочках, я знову всівся на лаві й дочекався, коли пороздають ролі ще менші — купців там, масовки. Потому оголосили перерву, і більшість артистів попхалася до виходу, я ж подався до ширм, за якими стояли м'які канапи і, заховавшись від сторонніх очей, влігся на одну та занурився у свої думки.

Глава четверта ЗА ШИРМОЮ

За ширмою було тепло й затишно. Поруч на стіні висіла чавунна батарея, що пахтіла жарким духом, а стара канапа, оббита червоним потертим оксамитом була дуже вдало змайстрована, немов би спеціально для нетривкого перепочинку. Невисокий підголовник, на який я вмостив свою довбешку, був якраз такого рівня жорсткості, що заснути на ньому було неможливо, а от покимарити в самий раз.

Крутилися в мене в голові якісь непевні думки щодо людської неоднозначності. От, зокрема, Обаринська, яка виголосила цей, безумовно, заготовлений заздалегідь, але все одно романтичний спіч «про рожевого фламінго», і про яку подруга моєї мами тьотя Іда абсолютно певне казала, що вона «сучка, увела Ігорьочка з сім'ї», а люди ще й говорили лихе, буцім вона його б'є, буцім вона знається на відьомстві, буцім вона посприяла тому, що з театру пішло багато артистів, буцім вона не тільки з Зарізовичем живе, а ще із трьома артистами з трупи, та чи мало яких гидот про людину наговорять. Аж тут бачиш — і у неї було дитинство, і у неї були мрії, і рожевий фламінго… І вже, здається, Обаринська — худа, анемічна жаба, що через передок торує собі шлях у мистецтві — теж стає людиною, яку і жаль трохи і до якої вже ставишся не як до коханки, але вбачаєш і якусь душу…

Отак у однозначних думках про неоднозначність кожної людини та й життя взагалі, провів я кілька хвилин, лежачи на канапі із заплющеними очима, аж раптом почув з-за ширми гундосу говірку Борі Маргуліса, який звертався до Зарізовича, що після проголошеної перерви так і лишався сидіти в залі, щось занотовуючи у своєму щоденнику.

– Ігоре Юрійовичу, тут до вас Євген Дмитрович прийшов, каже у терміновій справі, — голос Борі відверто тремтів.

— Де він? — рипнувся на кріслі Зарізович.

— Роздягнувся у вас у прийомній, вже піднімається… А от і він! — Боря запопадливо порснув смішком, і до кімнати зайшов Євген Дмитрович, як завжди, сяючи своїми окулярами, у елегантному темно-синьому костюмі з піжонським блакитно-білим галстуком.

Зарізович рвучко підвівся назустріч і, ухопившись за руку, довго й настирливо її тряс:

— Якими вітрами, Євгене Дмитровичу?

— У терміновій справі, Ігоре Юрійовичу! Ми можемо поговорити з вами наодинці?

— Так, звичайно! Пройдемо до мого кабінету чи просто тут?

— Давайте, щоб не гаяти часу — тут. Розмова буде нетривкою…

— Так, звичайно! Борисе Михайловичу, — звернувся худрук до Борі, — попросіть панів артистів на деякий час звільнити залу…

За півхвилини зала спорожніла. Я теж хотів вибратися зі свого сховища, але, підвівшись на лікті, так і завмер, спостерігаючи за усім крізь вузьку шпарину. У разі чого міг би вдати, що сплю, але чоловікам, здається, було не до мене. У тому, кого Зарізович називав Євгеном Дмитровичем, я відразу впізнав Мутного, що у той час, поки артисти полишали залу, стояв і, заклавши руки за спину, мовчки дивився у вікно. Коли ж за Борею, що виходив останнім, зачинилися двері, Мутний розвернувся до Зарізовича і, повівши очима убік, пошепки запитав:

— Я сподіваюся, тут у вас не прослуховується?

— Та ні, Євгене Дмитровичу, — так саме чомусь пошепки відповів Зарізович, — ми встановили підслушку у радіоточках у всіх гримерках, а в репетиційних залах навіщо? До речі, дякую вам за підказку та спеціалістів… Через цю систему можна дізнатися багато цікавого з приводу справжнього життя у театрі!

— Отож бо! — Мутний зробив паузу і якось непевно, ніби роздумуючи з чого починати, захитав головою. — Ігоре Юрійовичу, я до вас з неприємними новинами…

— Я вас уважно слухаю, Євгене Дмитровичу, — аж виструнчився перед ним худрук.

— Трапилася одна ситуація, в якій мені терміново потрібна ваша допомога й рішучі невідкладні дії… — Мутний погладив правою рукою свою охайну борідку. На середньому палці виблиснув темно-синій сапфір у золотій каблучці. Поправивши окуляри, продовжив: — У вашому театрі працює одна молода людина, яку звати Дмитро Марченко…

— Так, я його прекрасно знаю. Це мій колишній студент…

— Тим ліпше! Не знаю навіть, з якого кінця зайти… Ну, добре, буду вкрай відвертим. — Мутний набрав у легені повітря й видихнув його разом зі словами: — Мені треба, щоб він зник…

— Як зник? — нижня щелепа Зарізовича поповзла уперед, а голова втягнулася у плечі.

— Назавжди! Хе-хе, жартую… — м'якенько посміхнувся Мутний. — На деякий час… — розмовляв він обережно, з іронією дивлячись на свого геть спантеличеного співбесідника. — Мені важко зараз вам пояснити, але до певних нечистих на руку людей потрапили компрометуючі мене фотографії, на яких ми з вашим учнем знаходимося, так би мовити, у неформальній атмосфері. Я не знаю, хто ці фотографії зробив, можливо, це влаштували мої опоненти чи недруги, яких у мене досить багато, а можливо, це влаштував цей малий покидьок, ваш учень, щоб здерти з мене грошей, зараз відповідні органи вже цікавляться цим, але якщо вони потраплять до засобів масової інформації, моїй кар'єрі кінець. Ось чому я звертаюся до вас із проханням у найближчий час, а краще до початку наступного тижня, знайти заміну цьому Марченку на всіх ролях і на деякий час взагалі забути про його існування. Про все інше я потурбуюся сам. А якщо засоби масової інформації будуть ним цікавитися, то ви скажіть, що він отримав запрошення з Америки чи Канади… Ні, я думаю, краще з Росії… так з Росії… Звільнився з театру і поїхав туди працювати. Де він зараз і що з ним — ви не знаєте. Добре?

— Та добре, добре, Євгене Дмитровичу, — затряс головою Зарізович. — Заспокойтеся, будь ласка, я все зроблю, як скажете… А куди він взагалі… Як? — збентеження Зарізовича проявлялося в дрібній психомоториці рук, яким він не міг дати ради, і то тер одну об одну, то закладав за спину, то пощипував, то ворушив пальцями.

— Ви не переживайте. Я все владнаю… Просто мені треба, щоб він терміново зник з країни. Або взагалі зник… Хе-хе… Жартую… — Мутний знову лагідно так усміхнувся, і від тої посмішки аж моторошно ставало. — Розумієте, дуже важкі часи настали, Ігоре Юрійовичу, я би сказав, вирішальні часи. Країна котиться в прірву! Кляті націоналісти атакують по всіх фронтах. Якщо ми зараз не дамо рішучу відсіч, втратимо все. Наші друзі в Москві дуже занепокоєні станом речей в Україні. Увесь цей Народний Рух, всякі там Чорноволи, Лук'яненки, Хмари, Сверстюки, Павлички-Мавлички, Яворівські — вся ця бандерівська шушера, проамериканська наволоч розвила таку шалену діяльність… Хіба самі не бачите? Незалежну Україну їм подавай, Соборну, Єдину… Буде вам Україна, але така, як нам потрібна! І зараз саме той вирішальний момент, коли починається найцікавіше. Треба створити хаос, незрозумілість, непевність, натравити одних на інших, дестабілізувати ситуацію і в цьому гаморі зробити все правильно. На наше щастя, ці письменники, які прийшли до влади, не розуміють одного, що Україна — це не пісні й вишиванки, а економіка й ресурси. І цим треба скористатися, бо якщо не ми, то хто — Америка? Ні, я не згоден. Та ходіть собі зі своїми прапорами, співайте своїх пісень, скільки завгодно, вивчайте мову, друкуйте книжки, але саме той, хто виграє війну за ресурси, хто правильно проведе приватизацію, той і буде на коні і буде визначати її політику в усіх сферах на довгі роки. От тоді, коли ми заволодіємо матеріальним базисом, тоді й візьмемося за ідеологічну надбудову, зробимо російську мову другою державною, створимо потрібні нам телеканали, газети, захопимо інформаційний простір. І де ті хохли подінуться! Будуть знову по своїх хатах сидіти й на Шевченка мастурбувати. Вибачайте за певну різкість, але накипіло! — Мутний дружньо торкнув Зарізовича за лікоть. — А зараз наше основне завдання — не допустити до розподілу власності самих українців, не допустити створення груп національно спрямованого капіталу. Все має бути в наших руках і контролюватися людьми проросійського спрямування. Вам щось каже прізвище Кучма?

— Ні, не каже, — замотав головою Зарізович.

— Керівник заводу Южмаш. Наш майбутній президент! Віднедавна я очолюю його передвиборчий штаб.

— Так, а як? — Зарізович отетерів від такої навали інформації.

— Розумію вашу збентеженість, але, повірте, за наступний рік ми приведемо його до влади. Верховна Рада вже прийняла необхідний нам закон про дострокові вибори, так що готуйтеся… В 94-му до влади прийде новий лідер. Навіть не дивлячись на результати голосування… Адже, як казав Йосип Віссаріонович, «головне не як проголосували, а як підрахували!». Ну, можливо, Галіція, Тернопільщина, Франківщина, може, частково Волинь нашими не будуть ніколи, а от Донбас, південь і центр не віддамо! Виграємо вибори й усе те національне піднесення закатаємо в асфальт. А цю хитру компартійну лисицю Кравчука час посунути, бо він щось дуже віддано будує ту країну, яка нам зовсім не потрібна… От вчора, приміром, виступали у Будинку Актора ці «бубабісти». Чули? — Зарізович знову замотав головою, бо «не чув», — набився повний зал молоді, ну і мої хлопці там теж були. Так, кажуть, крили своїми віршами і жидів, і москалів. Це що ж виходить? Так зване національне піднесення переростає у ксенофобію, а то й у відвертий фашизм? Дай цим українцям волю, то вони табори побудують і жидів вішати почнуть, а москалів стріляти. Ну, то вже зась! Знайдемо на них управу. Всіх у стійло загонимо, там, де і мають знаходитися раби-гречкосії. Отож наше першочергове ідеологічне завдання і полягає в тому, щоб український націоналізм у будь-яких його формах у народному сприйнятті став асоціюватися з фашизмом. За Незалежну Україну, за волю, за народ — значить, фашист проклятий, колабораціоніст, бандерівський недобиток. Але тут треба обережно… Так би мовити, вести подвійну політику… Одна — видима для ЗМІ і електорату: за Україну, за демократію, за розум і честь, а інша — та, яка нам потрібна. Одним словом, хитрішим треба бути, Ігорю Юрійовичу, бо можемо втратити все! Ви останнім часом якісь прем'єри українських авторів планували?

— Ну так, от Гоголя ставимо! — гордо відповів Зарізович

— Ай-яй-яй, яке неподобство! — лагідно пожурив його Мутний. — Сподіваюся, ви жартуєте, Ігорю Юрійовичу. Гоголь — великий російський письменник. А я питаю про українських. Леся Українка, Котляревський, Франко…

— Ні, не планували…

— А я б вам дуже радив, — Мутний знову по-дружньому взяв його під лікоть. — Поставте найближчим часом що-небудь українське, «відроджуйте», так би мовити, українську культуру. Бо навколо вашого театру теж точиться війна, мовляв, жид-русофіл керує національним театром. А ви всім, хто так каже, у морду Котляревським чи Франком і тицьнете. Хай свої пельки бандерівські позатикають! А з Марченком, я вас дуже прошу, замініть його на усіх ролях, бо, скоріше за все, у понеділок його вже не буде в країні. Оце і буде ваш рішучий внесок у побудову «нашої» держави. Домовилися, Ігорю Юрійовичу?

— Так-так, звичайно! — рвучко погодився той.

— Ну, от і добре, — поблажливо похвалив його Мутний. — А зараз мушу бігти у справах — з бандюками донецькими зустрічатися…

— Як з бандюками… — вже вкотре ошелешено перепитав Зарізович.

— Ха-ха-ха, — ніжно так засміявся Мутний, дивлячись на спантеличене обличчя художнього керівника, — Та не лякайтеся так, Ігорю Юрійовичу, жартую я. Нормальні хлопці… З грошима готові допомогти і На майбутніх виборах організувати «правильне» народне волевиявлення. То я на вас дуже покладаюся!

— Так, Євгене Дмитровичу, зроблю усе, як ви сказали!

— Ну, от і добре. До побачення!

— До побачення!

Коли Мутний вийшов, Зарізович ще на деякий час лишився стояти нерухомо. Я ж спостерігав за ним через свою шпарину в ширмі, знаходячись у якомусь зціпенінні. Все, що відбулося на моїх очах за останні хвилини, нагадувало сцену з трагедії «Гамлет», у якій Полоній так само, як і я, дізнається про підступ і змову. О життя, хіба ти не театр? Кому розповісти — не повірять, що я зараз чув і бачив.

Весь світоустрій досить стрункий і зрозумілий, всі поняття про честь, гідність, користь і великодушність у моїй уяві спотворилися і трансформувалися в темні плями, що, мовби вогонь, проїдали чорними роззявленими ротами біле тло паперу, на якому було написано: «Добро переможе».

Я ще не міг збагнути всієї тієї глибини прірви, в яку поринуло все моє єство після «перегляду» попередньої сцени. Я дивився на Зарізовича через шпарину і мені здавалося, що я бачив демонів і чортів, які крутилися довкола нього, в той час як мої янголи кудись глибоко заховалися і, забившись у шпарини душі, сиділи тихо, вражені, як і я, підступністю цього світу. Нарешті Зарізович пересмикнув головою і плечима та пішов до дверей.

— Збирайте артистів, — наказав він Борі Маргулісу, який вже завбачливо чекав за дверима.

Коли ж артисти знову заполонили репетиційну залу, я непомітно вибрався зі своєї засідки і, всівшись на лаві біля вікна, сидів тихо, дивлячись у підлогу.

Все, про що казав мені Микола Кучер, все, про що я думав сам, виявлялося зовсім не порожніми мареннями молодої романтичної особистості, не рефлексіями «бандерівця» на удавану небезпеку, а абсолютною реальністю, яка тільки-но чітко матеріалізувалася перед моїми очима у розмові двох євреїв, один з яких ще й був гомосексуалістом.

«Це ж змова! Реальна змова проти України! — думав я, пригадуючи фрагменти тієї розмови. — Уся ця жидівсько-москальська змова, щоб знищити українську державність чи принаймні профанувати її, дискредитувати саме поняття «українець», існує не тільки в моєму розпаленому романтичними патріотичними думками мозкові, а й у реальності! І це мені не привиділося. Ось тут, в трьох метрах від місця, на якому я зараз сиджу, відбувалася та розмова! І що мені робити тепер з тим знанням? Куди бігти? До кого волати: рятуйте, грабують! Безчестять! Руйнують!».

Відповідей на ті питання я не знав. Єдине, що тоді згадалося, слова Шевченка: «Україно, Україно! Споглянь-но на себе! В твоїй хаті сидить ворог, ще й сміється з тебе!». У ту мить я був цілком спантеличений, здеморалізований, розхристаний і майже убитий тією жахливою правдою, свідком якої так зненацька зробила мене доля.

— Далі репетицію поведе Лариса Михайлівна! — виголосив Зарізович порядок денний. — Бажаю вам вдалого читання! Борисе Михайловичу, — звернувся до Маргуліса, — ходімо зі мною.

Коли вони вийшли, Обаринська подала сигнал до колективного читання п'єси, і Гуров, що грав Городничого, важким баритоном прорік: «Я прігласіл вас, гаспада, чтоби саабщіть вам прєнєпріятноє ізвєстіє: к нам єдєт ревізор».

Воістину, усе життя — театр!

Глава п'ята СМАК ЛАЙНА

Немає особливої потреби описувати усі наступні дві з половиною години, бо, якщо ви візьмете й зайвий раз перечитаєте «Ревізора», то, повірте, гірше вам від того не стане. Геніальний твір нашого земляка, творчість якого москвини привласнили, зрештою, як і назву Русь, як і частину нашої історії, зробивши з найяскравіших її сторінок глави з «Історії гасударства расійскава».

«Витягти на Божий світ чорта й виставити його на посміховисько» — ці слова Гоголя, якими він характеризував основний імператив усієї своєї творчості і які я прочитав у його щоденниках, то виринали у моїй свідомості, то знову ховалися за скупченням різних думок, які відвідали мене упродовж цього часу. «Чорт! Чорт!» — раз у раз поминав я про себе нечистого, бо усю ту ситуацію, яка закручувалася навколо, інакше, як чортівнею, годі було назвати. Проте одна думка виділялася з понад усіх, найбільше не даючи мені спокою.

«Мовчати чи не мовчати? От у чому питання?» — цю гамлетівську тезу я для себе сформулював досить чітко, ще навіть не усвідомлюючи усієї її глибини і подальшого впливу на своє власне життя.

Адже у цій тезі ховався увесь сенс мого існування, сповненого піднесених національно-свідомих думок і почуттів. Лишилися в минулому часи, коли треба було братися до зброї і бити ворога кулею, гранатою, багнетом. Наставали нові часи інтелектуальних, культурних, цивілізаційних воєн. А тому лише Слово, одвічне Боже Слово, з якого, як відомо, починалося усе, ставало найвразливішою зброєю проти ворогів. Слово, що, як світло, розганяло всі сонми темряви. Слово! А ще Правда. Найбільше в світі боялися наші вороги бути викритими в своїх злодіяннях, підступах і змовах. От чому вони нищили архіви КДБ в ті перші місяці, коли постала наша Незалежність, нищили правду про самих себе — хижих прислужників диявола, чия п'ятикутна зоря, чи то пак пентаграма, та криваве знамено символізували смерть і нищення мого народу.

Мовчати — значить, множити неправду та давати чорту шанс коїти на землі лихі свої справи. Мовчати — значить погоджуватися з облудою та брехнею, приймаючи й на себе відповідальність за всі злодіяння, які кояться з мовчазної твоєї згоди. Мовчати — значить, прирікати себе на небуття. А я не хочу небуття! Я хочу БУТИ! Я хочу ЖИТИ! У правді, у світлі, у любові! А значить, я не маю права мовчати! Я мушу розповісти, передусім Марченку, про ті хмари, які зібралися над його головою. Я мушу піти до якихось впливових людей… Ну, не знаю, до провідників РуХу, до того ж Чорновола, Сверстюка чи Левка Лук'яненка, чи до того ж очільника «революції на граніті» Олеся Донія, чи написати листа Кравчуку та викласти усі плани Мутного з усією його донецько-московською компанією, яка на наступний рік готує нечесні вибори та пророчить на трон якогось незнайомого мені Кучму — директора Південьмашу. Я не знав, як братися до тієї справи і з якого кінця заходити, а тому, покусуючи губи із змокрілими, холодними долонями сидів і дивився в підлогу, тоді як мої колеги читали у ролях «Ревізора».

А ще я згадував учорашні читання «бубабістів» у Будинку Актора, згадував ту дійсно творчу, піднесену атмосферу, яка царювала в залі і яка так різнилася з нудною недолугою атмосферою нашого театру. «Але ж і там були заслані козачки!» — з гіркотою подумалося мені, коли я згадав слова Мутного, буцім йому вже донесли про збіговисько українських націоналістів у Будинку Актора. І зробилося мені так моторошно, так бридко від усвідомлення того, що нічого у нашому світі не міняється. Так само, як і за совка, за митцями стежать, полюють, пишуть наклепи. Правий був Микола Кучер, коли казав, що першою справою треба було люструвати владу і заборонити доступ до неї всім гебістам, комсомольцям-комуністам, усій тій гидотні, що й нині потай керує нами. І так якось мені стало гірко й погано на душі, що захотілося бухнути.

— А що, гроші сьогодні будуть давати? — запитав я пошепки у Миколи, який вже відчитав свого Ляпкіна-Тяпкіна у дії першій.

— Та вже дають!

Отаке! Виявилося, що платня таки сьогодні буде й вільні працівники цехів — реквізитори, костюмери, постановники сцени вже отримують грошенята від дванадцятої години дня. Про це Микола довідався на перерві, поки я сидів за ширмою. Це тішило.

— Лютий, читайте вашу сцену! — почув я раптом звернену до мене фразу Обаринської.

— Ой, вибачте! — я похапцем почав шукати у своїх «трьох сторінках» фразу, з якої починалася моя роль.

— Ага, от! — знервовано відшукав я необхідний текст. — Читати з ремарками чи без? — запитав у режисерки.

— Давайте з ремарками, — суворо обізвалася вона.

— До кімнати заходить трактирний слуга з тарілками та серветкою, — прочитав я і відхекався. — «Хазяїн в послєдній раз уж дайот».

— «Ну-ну, хазяїн. Я плевать на твоего хазяїна. Что там такое?» — відповів мені Марченко в образі Хлестакова.

— «Суп і жаркое…» — озвався я словами трактирного слуги й далі ми продовжили читати вже в спокійнішому ритмі.

А й справді, за всіма цими думками, у які я поринув, я й не помітив, як дійшла черга і до нас з Марченком… Скажу чесно, я йому трохи заздрив, а може, й не «трохи». Бо зіграти Хлестакова — було моєю заповітною мрією. Адже на вступних іспитах до театрального інституту я читав саме монолог Хлестакова, в інституті неодноразово брав участь в уривках, граючи його, а тому відчував у собі силу й наснагу взятися до цієї складної ролі, в якій, безумовно, розкрив би увесь свій акторський потенціал. Проте, оскільки я був не в фаворі у начальства, то й мусів задовольнятися роллю трактирного слуги.

Так-сяк за дві з половиною години з однією невеличкою перервою на перекур, ми дісталися фіналу. Годинник показував майже пів на третю пополудні, коли у репетиційній залі прозвучала заключна репліка: «Прієхавший по іменному повєлєнію із Петербурга чіновнік требует вас сєй же час к себе. Он остановілся в гостінніце!» — під загальний гуркіт, оплески, жарти та сміх прочитав Лазар Пектусевич, що грав жандарма й мав єдину репліку в усій виставі.

По тих словах в п'єсі наставала німа сцена, в житті ж було зовсім навпаки — артисти навіть без дозволу Обаринської почали підніматися зі своїх місць, адже пів на третю — це був максимальний відведений на денні репетиції час. Адже тим, хто грав вечірню виставу, ще треба було встигнути перепочити й попоїсти. А сьогодні ще давали платню, то й артисти, зірвавшись зі своїх місць, рвучко побігли до виходу.

Я також був у їхньому числі. Гроші мені були потрібні по заріз, бо якщо я не встигну їх узяти, то сім'я на вихідні залишиться напівголодною. Проте у коридорі зненацька мене перехопив Боря Маргуліс і, зазираючи в очі, проказав:

— Негайно зайди до Зарізовича, він чекає тебе у кабінеті і, здається, має гарні новини! — потому він посміхнувся, відпустив рукав і, знявши у мене з плеча удавану пушинку, дмухнув на неї і коротенько засміявся.

Чесно кажучи, від його слів серце моє впало. От чого я вже точно не хотів у цю мить, то це будь-яких гарних чи поганих новин від Зарізовича. А може, він побачив, як я виходив з-за ширми? — промайнула думка, і мені на мить зробилося зле. Користуючись вже знайомою вам практикою, я набрав повні легені повітря і з шумом його видихнув. В голові проясніло.

— Займи мені чергу до каси! — ухопив я за рукав Миколу Кучера.

— Добре! — кивнув він головою, а я, зібравшись з духом, рушив до худруківського кабінету, який знаходився у дальньому крилі театру, а вхід до нього перекривала велика приймальня, в якій головувала руда ширококоста жінка середнього віку з пишним бюстом і грудьми, що звалася секретаркою Люсею, чи то пак Людмилою Василівною.

— Доброго дня, Людмило Василівно, — привітався я з секретаркою…

— А-а-а, Лютий, — привітно озвалася вона. — Проходьте, проходьте, Ігор Юрійович вже вас чекає.

Щось дивне було у тій її привітності, бо зазвичай Люся сприймала мене холодно й байдуже, як, зрештою, і всіх тих, хто у нинішній театральній ієрархії належав до категорії «не наш». Але відтепер щось змінилося в її ставленні до мене. Ще одна загадка, яку мені належало розгадати. Потягнувши на себе старовинну мідну клямку оббитих дерматином дверей, я зайшов до Зарізовича, який сидів за величезним антикварним столом і щось писав у нотатник.

— О, Оресте, дякую, що зайшли, — чемно кивнув мені, і ця фраза зайвий раз підтвердила смутні здогадки про те, що доля пішла довкруж мене у якийсь незрозумілий поки що танок. Бо з якої такої радості отак з порогу дякувати мені за те, що я зайшов до худрука — всемогутнього, як бог, з його ж повеління?

Поки Зарізович щось дописував у своєму блокноті (либонь, взявся до написання нової книжки), я всівся на стілець і похапцем оглянув кабінет, у якому мені не часто доводилося бувати, бо хто я такий, аби зі мною віч-на-віч розмовляти у святая святих. Звичайним смертним їхню долю і веління худрука оголошували через повірених помічників режисерів, адміністраторів та завідуючого літературною частиною Борю Маргуліса. Щось мало трапитися дійсно видатне й карколомне, щоб Зарізович викликав до свого кабінету звичайного та ще й молодого артиста. Думки мої з цього приводу підтвердяться рівно за мить, а поки я роздивлявся кабінет, який нагадував антикварну лавку.

По стінах висіли картини й гравюри, антикварні афіші та фотографії. На старовинних етажерках та невеличких столиках стояли вази та порцелянові статуетки, меблі, переважну більшість яких складали дореволюційні стільці, фотелі та канапи, були в ідеальному стані, а перський килим у центрі кабінету був дивної тонкої роботи. Все ж таки майже сто років існування нашого театру в тому ж самому приміщенні давалися взнаки. Накопичені за цей час багатства, що допіру чітко фіксувалися радянськими контролюючими органами, поволі перетворювалися на приватну власність через схеми «дайте покористуватися — а давайте це замінимо на щось нове — а давайте оцей старий мотлох взагалі спишемо з балансу». Таким чином коштовний антикварний «мотлох» переходив у користування тих, хто мав до нього доступ, і театром ходили чутки, буцім сам Мутний має безпосередній стосунок до цих схем.

Проте головною гордістю і міфом цього кабінету була розкішна чотириметрова пальма біля вікна у великому кадубі, що впиралася гіллям у стелю. Історію «про пальму» любила переповідати Люська-секретарка, якій та історія дісталася у спадок від попередньої секретарки.

У сімдесятих роках керувати театром поставили якогось партійного селюка з уряду Щербицького, для якого та посада була чи то помстою, чи то прикрим покаранням, чи то виправними роботами, через які він страждав, бо у цій «кулмур-мультур» геть не розумівся і взагалі вважав театри непотрібними, бо ще Ленін казав: «Головним з-поміж усіх мистецтв для нас є кіно». Кіно той керівник шанував, а театр вважав купою нероб, пліткарів та дармоїдів (що, зрештою, не так вже й далеко від істини). Так от, саме при цьому керівникові досі шикарна й пишна пальма почала хиріти та сохнути. Секретарка, що дуже вболівала за її долю (бо пальмі було років за п'ятдесят), звернулася до спеціалістів з ботанічного саду, і ті надіслали професора-ботаніка, що довго брав проби грунту, щось там мудрував, робив заміри, а потім видав несподіване для усіх резюме: «Мочитися у кадуб не треба!».

— Як так мочитися? — сплеснула у розпачі руками секретарка.

— А отак! — спересердя гримнув на неї професор. — Хтось бере та й сцить у пальму, а це порушує кислотно-лужний баланс у ґрунті й сприяє його засоленню!

— Уявляєте, яка то була ганьба для культурної людини, якби її спіймали на тому, що вона мочиться у пальму! Але тому керівникові подібне звинувачення було, як з гусака вода. Він тільки повів плечима й наказав пальму викинути. А вона ж бачила і Романова, і Хохлова, і Лаврова, і Халатова, а може, самого Соловцова! — скрушно хитала головою Люська, удаючи неабиякий розпач від безкультур'я деяких керівників від культури. — Проте знайшлися добрі люди і пальму врятували. Пересадили в інший кадуб, і вона деякий час простояла у фойє, аж поки її до себе знову не забрав Зарізович.

Нарешті мовчанку перервав тихий голос Ігоря Юрійовича:

— Оресте, у мене є дуже серйозна розмова.

— Так, Ігорю Юрійовичу, — я відразу напружився, зробив розумне обличчя і, суворо підібравши губки, запопадливо затрусив головою.

Серце шалено калатало, і на шиї билася жилка, віддаючи аж у мозок. Я не знав, чого чекати від художнього керівника, і ця невизначеність відверто сильно лякала. Здавалося, і Зарізович відчував усю напруженість моменту, а тому тягнув і тягнув з мене жили.

— Оресте, — він знову зробив досить тривалу або, як кажуть театрали, «мхатівську» паузу, після якої дуже повільно, майже по складах проказав таке: — Я хочу, щоб ви зіграли Хлестакова замість Марченка, а також вивчили й зіграли усі інші ролі, які він має у нинішньому репертуарі.

Після цих слів я відчув, як мені у роті з'явився той трохи призабутий, але знайомий присмак чи то барбарисового льодяника, чи то якоїсь солодкої жовчі, змішаний з металевим присмаком заліза, який я позаочі називав для себе «присмаком лайна» і який з'являвся у мене в роті у ті хвилини, коли я брав участь у якихось нечесних чи підступних діях.

За все моє життя той присмак з'являвся разів зо п'ять. Вперше ще у школі, коли я збрехав, що не бив скло у парнику, а натомість покарали мого однокласника, якого бачили поруч і зробили винним, хоч він був ні при чому. Пару разів у армії, коли я, будучи молодим солдатом, необізнаним на внутрішніх механізмах армійського буття, «здав» старшині «дідів», що подалися у самоволку, про що я і прозвітував коло тумбочки з чистими очима: «Рядові Салахов, Киртоакє, сержант Валієв та старший сержант Щецко у частині відсутні!». Ох і отримав же ж я тоді пенделів від дідів, а, головне, на кілька тижнів зробився загальним парією та вигнанцем. А ще той присмак я пам'ятаю, коли в армії попався на незаконному обміні радянських карбованців на німецькі марки за підробленою декларацією, за що ледь не загримів до штрафбату за незаконні валютні операції. Але останній і найпам'ятніший раз з'являвся у мене той присмак роки зо три тому, коли я ще вчився в інституті на третьому курсі.

Був у мене кращий друг, про якого я уже згадував, Сашко Інгул, що разом зі мною упадав за моєю нинішньою дружиною. Так от, познайомилися ми з ним на першому курсі театрального інституту, куди поступили влітку 1986-го.

Знаєте, інколи трапляються з молодими людьми такі історії, що наче створені для випробовування тих свіжих емоцій і почуттів, які вирують у душі людини, коли тобі шістнадцять-сімнадцять-вісімнадцять років. Такі історії трапляються чи не раз на все життя і запам'ятовуються надовго. Так трапилося і з нами.

Якщо проектувати любов до жінки на чоловічу дружбу, то якраз можна було сказати про наші стосунки, що то була «дружба з першого погляду». Того літа ми разом швендяли Києвом п'яні від свого успіху, бо обидва вступили до «вишу» на один курс, а Санька через те був удвічі щасливіший, бо приїхав до столиці з індустріального Кривого Рогу, де у нього лишився батько-сталевар, який сам його виховував, бо мати кинула Саньку ще малим п'ятирічним хлопцем і подалася кудись до Росії. І для нього це була справжня перемога над життям. Моя мама теж одразу його полюбила, бо вдачі він був щирої, натури широкої, гумору доброго, а головне — був такий відкритий, чистий і незайманий, якими тільки й бувають люди у свої сімнадцять років.

Весь залишок літа провели ми з ним на радіаційних оболонських пляжах чи у Гідропарку, чи на Хрещатику, де вештали до пізньої ночі, жартуючи одне з одним і волаючи диких пісень та віршів, які самі ж і придумували. Часто він залишався ночувати у нас вдома і був у захваті від маминих пиріжків, картоплі пюре з котлетками, свіжих салатів, а найбільше від жіночого лагідного спілкування, бо моя мама прийняла його, як сина.

Отак разом з Санькою ми вперше спробували алкоголь у гуртожитку (дешеве й кисле «Аліготе» за карбованець десять), вперше робили театральні етюди, вперше витрачали стипендію у культовому кафе «Львівська брама» біля інституту, де ми за тридцять одну копійку купували так звану «гриллету» — геніальний винахід радянського харчпрому, аналог американського гамбургера, що складався з трикопійчаної булочки та котлетки з кетчупом усередині, які запікали просто при тобі у духовій шафі. А до гриллети брали подвійну каву за двадцять вісім копійок і були щасливі від такого шикарного меню.

Багато було в нас спільних справ, які ми вперше робили в житті, а наприкінці першого курсу разом втрапили у халепу з першим в Україні комерційним театром, куди ми подалися заробити трохи грошенят і почали прогулювати репетиції в інституті, за що нас ледь з нього не турнули. Аби уникнути такої прикрої долі, ми разом подалися до армії, хоча батьки й могли мене від неї «відмазати», та мені було соромно через Саньку, у якого таких шансів не було.

Повернувшись із армії, ми поновилися на другому курсі і майже одночасно закохалися в одну дівчину, яка з нас двох обрала мене. І з того часу пробігла між нами чорна кицька. Але не через цю історію з коханням, в якій я чесно виборов свою перемогу, довелося мені відчути в роті той «присмак лайна», а через історію, яку я вам зараз відверто й розкажу, аби спокутувати бодай частину того гріха, який свого часу взяв на свою душу.

Так от, на третьому році навчання прийшов до нас на курс молодий, але дуже відомий і популярний театральний режисер на прізвище Саксаганський. Чи не родич того самого Саксаганського, корифея українського театру, запитаєте ви? А от саме і він! Був він на ті часи ду-у-уже імпозантний, носив довге волосся, розмовляв вишуканою українською мовою, курив дорогі цигарки і небезпідставно марив світовим визнанням, бо часто-густо на його київські вистави навідувалися якісь іноземні імпресаріо, аж поки він і дійсно не утік за кордон, бо в нашій холопській, провінційній та недолугій з точки зору театрального життя країні, його явно недооцінювали. Але це трапиться трохи згодом, а поки що він почав викладати у нас акторську майстерність. І всі ті майстер-класи, всі ті акторські тренінги, всі його авангардні й прогресивні підходи до репетиційного процесу приводили нас, молодих студентів, у справжній захват.

Задумав він тоді ставити на нашому курсі експериментальну виставу за мотивами різних творів Винниченка й досягнув за короткий термін таких видатних результатів, що запросили увесь наш курс на театральний фестиваль до Кракова!

Керівництво інституту було в шоці! «Де брати гроші на поїздку? Як харчуватися дорогою? Як оформлювати закордонні паспорти?» Всі ці питання наш Саксаганський вирішив самостійно за допомогою якихось вірних собі людей, утерши у такий спосіб ніс усій тій ницій когорті совдепівських викладачів, які йому люто заздрили.

Керівником нашого курсу був Гуров, народний артист, якого це почуття теж не обійшло боком, бо в особі Саксаганського відчув неабияку небезпеку для себе. Ще б пак, теж досить авторитарний чувак, втрачав прихильність і вплив на студентів, які воліли ігнорувати його нудні настанови, а навпаки, все активніше брати участь у всіх творчих діяннях Саксаганського. Зрештою, це і призвело до конфлікту, який вибухнув на одній з репетицій, коли ми вже з успіхом повернулися з Кракова і взялися до репетицій нової постановки.

На тій репетиції Саксаганський прямим текстом послав Гурова «на хуй» (наводжу цитату мовою оригіналу), як старого інтригана і віджилий клас. Гуров у свою чергу у боргу не залишився, обізвавши його «молодою вискочкою» та «кімвалом звєнящім», а наступного дня зібрав увесь курс і поставив питання руба. Всі мали відверто й публічно висловитися з приводу того конфлікту. Це тепер я розумію, що то був банальний загальноприйнятий у радянському театрі хід з метою виявлення «нєблагонадьожних», але ж наші незамулені й чисті душі не знали, ба навіть не могли уявити собі тієї міри підступу, який вчиняли з нами наші старші колеги та вчителі.

Це вже потім у подальшому житті, коли ми почали зустрічатися з загальновідомими театральними принципами «падаючого — підштовхни», «благі діяння караються» чи «театр будується на розтоптаних самолюбствах», прийшло розуміння того, що в театрі краще тримати язик за зубами і не говорити зайвого, аби твої слова не обернулися проти тебе. Але тоді ми, жовтороті пташенята, що могли знати про підступ та облуду, які царюють у професії, що її ми обрали?

Проте тоді у пропозиції Гурова «говорити чесно й прямо» я відчув якийсь підступ і, коли черга дійшла до мене, висловився нейтрально чи то пак дипломатично: «І вашим і нашим». А от коли після мене заговорив Санька, то я й відчув справжню різницю між нами. Говорив він палко й піднесено, говорив він щиро й гаряче про те, що грядуть нові час, і не можна весь час борсатися в реліктовому мотлосі старих схем виховання театральної молоді, що треба вливати у репетиційний процес свіжу кров, треба не боятися експериментувати, говорив те, що, зрештою, відчували всі ми, але не знаходили в собі сил казати правду. Я добре пам'ятаю той вираз обличчя Гурова, коли він потайки зиркав на Саньку, і в його очах світилася відверта ненависть до цього молодого, задиркуватого хлопчика.

Розв'язка настала трохи згодом. Приблизно так само, як і сьогодні Зарізович, на одній з репетицій, Гуров відвів мене убік і, дивлячись в очі, сказав: «Оресте, я хочу, щоб у дипломних виставах ви замінили Сашу Інгула на всіх його ролях!». От тоді і з'явився мені в роті отой знайомий присмак лайна, який я відчував і зараз, коли Зарізович запропонував мені замінити в усіх виставах Марченка. І якщо до Марченка я мав досить нейтральне ставлення, то Саша Інгул був і залишався моїм другом, бо навіть через історію з Іванною і певним охолодженням наших стосунків пам'ять про щасливі моменти нашої дружби не полишала нас обох, і ми цінили ту дружбу.

Загальна ситуація ще ускладнювалася тим, що Іванна вже була вагітна (про це, правда, ще ніхто не знав), а Гуров відверто пророчив мені долю артиста ВДТ і в нашій розмові натякнув: якщо я зіграю в дипломних виставах ролі Саші Інгула, то він обов'язково складе мені протекцію, і я втраплю до театру відразу по закінченні інституту. І що мені було робити у тій ситуації? Кохана дівчина вагітна, перспектива роботи цілком реальна, а стосунки з кращим другом якісь непевні… Ні! Ні в чому не хочу виправдовуватися! Я не скавчу і не вивертаюся, а з розумінням і каяттям кажу: «Так, я зрадив тоді нашу дружбу!». Взяв на душу гріх, за який відповідатиму на Страшному суді. Єдине, що мені й досі стоїть перед очима, це погляд мого найкращого друга, погляд у саме моє серце, у саму мою душу і ті слова, які він проказав тоді, як довідався, що я гратиму всі його ролі: «Прощавай, друже! Я любив тебе по-справжньому!».

Завжди коли у своїх спогадах про власну ницість я доходжу до цього місця, з'являється мені у роті той присмак лайна, який я відчуваю і тепер, коли Зарізович пропонує мені зіграти усі ролі Марченка. І знову спокуса — і знову чорти в'ються навколо мене, і знову серце заходиться плачем, бо душа тріпотить і здригається у передчутті чергового падіння. І плаче мій янгол, дивлячись, як кажу, з покорою нахиливши голову:

— Добре, Ігорю Юрійовичу! І нема мені виправдання!

— Ви розумієте всю важливість цього шансу, Оресте? — питає Зарізович, пильно вдивляючись у мої очі.

— Так, розумію, Ігорю Юрійовичу! — ствердно хитаю головою.

— Ви розумієте, що такий шанс трапляється раз у житті?

— Так, розумію, — знову хитаю головою і розумію лише одне, що доля знову випробовує мене на міцність.

А ще я розумію, що дійсний вибір ще попереду, бо моє нинішнє кивання головою лише спроба відтягнути час і розібратися з усіма тими думками та емоціями, які вирують у душі. А емоцій та думок багато.

Адже моя мрія зіграти Хлестакова, вийти на новий кар'єрний злет така близька і досяжна, як ніколи. І мені дійсно потрібна ця роль, бо це не тільки успіх і визнання, а й реальні гроші, у які можна конвертувати той самий успіх і визнання. Це додаток до моєї мізерної платні й можливість виправити Софійці новий комбінезон на зиму, бо той, що вона має зараз, вже замалий, це можливість купити дружині нові зимові чоботи, бо ті, які вона доношує, вже геть протерлися. Це безліч інших на перший погляд малих і непримітних, але таких важливих матеріальних життєвих дрібниць, з яких складається усе наше щоденне і, зрештою, буденне життя, про яке ще Мікеланджело Буанаротті казав: «Дрібниці творять життя, але життя — не дрібниця». І ніби на підтвердження моїх думок про матеріальні зиски, які я можу отримати, Зарізович простягує мені невеличкий папірець.

— Зараз там у касі дають аванс, то це невеличкий бонус за ту працю, яку ви маєте виконати. Так би мовити, підйомні.

«А-а-а, — посміхаюся сам до себе, приймаючи папірець, на якому написано «Видати артисту Оресту Лютому три тисячі карбованців» і стоїть підпис Зарізовича, — юдині тридцять срібників! Майже місячна моя платня! Ну, що ж, друже, черговий раз вітаємо тебе у клубі Юд!».

— Ви, Оресте, не хвилюйтеся через моральний бік цієї справи, — проказує вустами Зарізовича змій спокусник, ім'я якому Люципер, одвічний ворог роду людського, — із Марченком я владнаю всі питання.

«А я й не хвилююся», — так і кортить мені відказати, — бо знаю про усі ваші темні справи, які ви задумали із Мутним», — але натомість мовчу і просто киваю головою. О, це кляте мовчання! Справжня змова проти всіх гріхів людських! Запорука володарювання диявола на цій землі через замовчування усіх його лихих справ!

— Репетируйте собі спокійно з Богом, — ніби благословляючи мене на підлість каже Ігор Юрійович. — Лариса Обаринська вам допоможе, я з нею домовлюся.

«Тільки не треба поминати Бога, чорте лисий! — так і хочеться крикнути мені йому в обличчя. — Бо не гідний ти своїми гнилими, жидівськими вустами прорікати світле ім'я Його! Не смієш ти, одвічна пархата істото, жиде-спокуснику, нащадку тих, хто розіп'яв Христа, говорити мені щось про Бога! Ти — саме втілення гріха та облуди, усієї тієї мерзоти, що водиться у жидівському племені вашому, не смієш мені говорити про якісь моральні принципи! Урод! Почвара! Покидьок!». Але натомість мовчу й думаю, що нічим я не кращий за того жида Зарізовича, оскільки безвільно пристаю на його пропозицію, жмакаючи у руках папірець, на якому ніби не чорнилами, а кров'ю виведено «тридцять срібників».

— Ну, добре, йдіть! — відпускає мене Зарізович, і я бреду, як та сомнамбула, довгими театральними коридорами.

Добираюся до своєї гримерки, всідаюся на диван і якийсь час мовчки сиджу. Потім так само, мовби уві сні, піднімаюся з дивана, витягаю з сумки жінчин бутерброд з ковбасою і два яблука та споживаю ту нехитру їжу, бо шалене почуття голоду раптом накочується на мене.

Потім я згадую, що десь там у черзі за авансом чекає на мене мій товариш Микола Кучер. Але я не кваплюся. Повільно знімаю з вішалки куртку, перекидаю через плече сумку і йду до каси. Сильно, просто нестерпно хочеться випити якогось міцного алкоголю.

— Гей, Оресте, давай швидше, бо вже черга підходить! — махає мені з гамірного натовпу Микола.

А через деякий час я вже зазираю через віконечко каси й потай, щоб не бачили брати-актори, простягаю касирці чек на «юдині гроші». Касирка мовчки, із легким здивуванням зиркнувши на мене, мовляв, «за які такі заслуги перед Рейхом?», відраховує спершу мій законний аванс — тисячу шістсот купоно-карбованців, а потім додає до них ще три тисячі за чеком. Я дякую і, миттєво заховавши гроші до кишені джинсів, протискаюся до виходу, де вже чекає Микола.

— Підеш зі мною на «Пушку» випити кави? Бо додому їхати немає сенсу, ввечері гратимемо виставу, а зараз вже майже пів на четверту?

– Із задоволенням, — кажу я крізь свій задумливий туман і ми рушаємо назустріч наступним пригодам.

Глава шоста НА ПУШКІНСЬКІЙ

Є в Києві місце відоме усьому творчому люду. Називається «Пушка». На перехресті вулиці Прорізної та Пушкінської стоять два гастрономи, і в обох є невеличкі кафетерії, де роблять каву, наливають коньяк-горілку, ріжуть бутерброди та варять товсті сардельки.

У цьому місці нашого старовинного міста перетинаються долі й думки, факти, біографії, творчі задуми, радість та горе всіх відомих мені поколінь митців, бо саме туди ведуть непомітні вектори руху від нашого театру, від театру Молодого, що віднедавна отримав приміщення колишнього кінотеатру «Комсомолець України» на Прорізній, від чисельних дирекцій програм УТ-1 та радіо «Промінь», що знаходяться на Хрещатику, від Театру «Сузір'я» на Ярославому Валу й від обох корпусів театрального інституту. А ще тут пасуться художники й архітектори, бо на Грінченка за сто метрів від «Пушки» є і їхня спілка, а ще редакції газет «Сільська правда», «Україна Молода», журналів «Мистецтво», «Відродження», «Судове право» та безлічі інших творчих і мистецьких установ, що ними переповнений центр столиці з його сквотами, напівпідпільними галереями, творчими майстернями, хазами та малинами, де збирається уся та покруч, що зветься сучасною українською творчою інтелігенцією.

Вибачай, рідна інтелігенціє, можеш на мене ображатися, але влучнішого епітету, ніж «покруч», для тебе й підібрати важко, бо всі ці спиті рила, всі ці гнилі зуби, всі ці сутулі спини, всі ці чашечки кави та цигарки в руках нічого, окрім огиди, у мене не викликали. Два одвічні питання «Треба щось робити!» і «Де заробити гроші?» — були основою всіх дискусій, пересудів, диспутів та діалогів, які зазвичай закінчувалися трьома по п'ятдесят, а потім пляшкою на двох, а потім ще портвейном чи дешевим напоєм «Козацький» і коротким тривожним сном алкоголіка. А потім вранішнім похміллям, цигаркою натщесерце, зсудомленими спазмами блювотиння над унітазом та одвічними питаннями гнилої інтелігенції «Треба щось робити?» і «Де узяти гроші?».

Це замкнене коло затягло у себе не одне покоління митців, до товариства яких ми повільно наближалися з Миколою Кучером. Дорогою увесь той вир подій, що закрутився навколо моєї персони, примушував мою душу й тіло тремтіти і, здавалося мені, втрапляв я під якусь незрозумілу мені роздачу… Адже з одного боку вбачалася перспектива зіграти Хлестакова, «роль усього життя», але було розуміння підступу й зради, якими я мусів торувати шлях до цієї ролі. Мерзенні «тридцять срібників» вогнем пекли мені стегно, і я мав твердий намір бухнути. Заздалегідь розуміючи це, я телефоном попередив дружину, що обідати сьогодні не прийду, а тому мав перед виставою щонайменше три вільні години, які вирішив використати для того, аби привести до ладу весь той душевний неспокій, що вирував мені у душі.

Мокрого листопадового дня йшли ми по Пушкінській, розмовляючи на тему, яку завів Микола, і була вона цікавою, бо хоч трохи відволікала від сумних думок. Йшлося про одвічний антагонізм аристократії та плебсу, державності та анархії, які упродовж сторіч боротьби так і не дійшли висновку, на яких засадах творити модерну Українську державу.

— Би, хохли, вроджені анархісти, — втовкмачував мені майже стовідсотковий кацап Микола Кучер своє тлумачення української ментальності та історії, — адже українську націю завжди рухали дві сили — державники й анархісти, але завжди перемагали анархісти, завжди перемагав плебс. Бо хто такі козаки, яких ви так звеличуєте, як не справжні анархісти чи то пак корсари? Адже між корсарами й козаками дуже багато спільного: і тверезими в похід ходили, і бранців визволяли, а як верталися з походу, то пропивали в тавернах і шинках усе, що здобули… Навіть республіки свої анархістські мали. А що у підсумку? Руїна та скрегіт зубовний! Десь там на Заході ідеалом нації може бути король Карл XII, Річард Левове Серце, лицарі Роланд і Сід. А у вас — козак Голота. Оце і є образ, оспіваний вашим народом, — образ анархіста й гультіпаки, обірванця й безстрашного вояки, якому начхати на смерть. Невже героїзм полягає в тому, щоб встелити трупом місце бою?

— Ну, я тут я з тобою незгодний! — мляво не погоджуюся я.

— А я з тобою і не сперечаюсь. Пояснюю для дубів: у моїх словах не йдеться про знеславлення козацтва. Хочу лише показати, що воно від самого початку було анархічне, і творення держави ніколи в його намірах не було. Хтось один — чи Виговський, чи Дорошенко, а чи Мазепа — міг пробувати створити державу, але що з того виходило, добре знаємо. А потім прийшов мужицький поет Тарас Шевченко й оспівав мужицьку перемогу. Його твори сформували світогляд усіх наступних поколінь. Для Шевченка козаччина — це найвищий злет українського національного духу. Не держава Русь, а саме анархічна козацька республіка, в якій козак Голота може будь-коли скликати Чорну Раду і, скинувши одного гетьмана, вибрати іншого. Недаремно Нестор Махно став для нащадків козацтва новим апостолом. У серпні 1917 року на фронті знаєш, скільки було українізованих дивізій?

— Не знаю, — мотаю я головою.

— Двадцять сім! — з удаваним пафосом прорікає Микола. — А всіх українізованих вояків — аж 4 000 000! Та з такою армією не те, що Україну визволяти, а й Сибір можна було захопити. Все це військо готове було боротися за Україну, але мудак Винниченко виступав з різкими статтями проти формування української армії. І знову бачимо оте протистояння аристократії й мужицтва. Націоналіст-аристократ Микола Міхновський боровся за створення власної армії, а мужик Винниченко робив усе, щоб цього не сталося. Винниченко й Грушевський, можливо, й великі світочі в царині науки й письменства, але в царині політики — відверто злочинці. А хто знає, чи не платні агенти Москви? Бо так уже ганебно нищити ідею суверенної держави, як чинили ці двоє, не відважувався ніхто. Адже Центральна рада, яку зараз чи не на руках носять, була геть не здатна для виборювання державності, щось на зразок сучасної Спілки письменників чи діячів Руху. Тому не дай вам, Боже, і на цей раз таких керівників-мрійників! Шукайте українського диктатора! Саме українського, бо без нього все ваше відродження накриється мідним тазом. Я взагалі дивуюся, чому Винниченкові й Грушевському більшовики не поставили таких самих монументів, як Артьому чи Щорсу? Та це ж вони врятували Расєю! Це ж вони стояли на смерть, аби тільки не допустити створення української армії. А коли наперекір їм у Києві така армія була створена і, російське командування опинилося за ґратами разом з комендантом міста, то знаєш, що вчинили ці гнилі інтелігенти?

— Ні, — хитаю я головою, віддаючи шану Миколиним знанням.

— Ніколи не повіриш! Комендант, сидячи в буцегарні, пише цидулку Грушевському, в якій вимагає негайного роззброєння бунтівників, відправки їх на фронт, а всіх призвідців покарати! Це фантастика! Де ви таке чули, щоби хтось із в'язниці давав наказ незалежному урядові, а той — слухняно підкорився? Вся імперська банда офіцерів була з вибаченням випущена на волю. Більшого абсурду годі придумати! — Микола обурено сплескує руками. — Замість того, щоб ці війська негайно інтернувати, а офіцерню розстріляти, як то було прийнято в усіх порядних державах, вони відправляли ешелони з москалями-загарбниками до Росії, де їх знову озброюють і повертають до України. Лише четвертим універсалом Центральна Рада нарешті перетяла кляту пуповину, але то вже була надто спізніла акція. Українські солдати розбрелися по рідних селах і хуторах, а надалі воліли поповнювати ряди повстанців, аніж регулярного війська. Знову розквітла уся ця анархічна вольниця — козаччина і гайдамаччина. Яскравий приклад тому діяльність новітнього українського Івана Сірка — Нестора Махна чи Холодноярської республіки. Тому й не дивно, що коли до Києва підступали кількісно невеликі банди Муравйова, шлях їм перепинило 300 безвусих юнаків, 300 молоденьких аристократів. А коли діти полягли, ви, хохли-гречкосії, проголосили їх героями й кинулися оспівувати. Аристократів ви любите й шануєте, але вже тоді, коли вони мертві! От і тепер кричите, що москаль вас у двадцяті роки поневолив замість того, щоб визнати, що самі українці виявилися народом, в якому анархізм і бездержав'я сидить у крові. Винити треба не москалів, а хохлів! Самих себе винити треба!

— Миколо, не ображай мій народ! — обурено форкаю я.

— Ні, хлопче, я тебе не ображаю! Ти мене правильно зрозумій, я навпаки хочу, щоб українці піднялися по-справжньому, не з піснями й вишиванками, а під проводом якогось суворого національного лідера. Звичайно, що Москва цього так просто не допустить, але ж ви мусите пробувати. Ви повинні зрозуміти, що мужик з його мужицькими ідеалами не здатний створити державу й утримати її в своїх руках. І не дай, Боже, той лідер виявиться таким же ж кволим і нерішучим інтелігентом, як той же ж Винниченко, чи збирачем козацької старовини, як Грушевський. Адже і тепер, будуючи нову державу, ви наступаєте на ті самі граблі. Замість мостити її на підвалини могутнього Руського королівства, ви мостите її на хиткі колоди козацького свавілля. А ще є у вас, хохлів, величезна проблема, яка зветься «московское православіє».

— Ну це я знаю, і з цим не сперечаюся!

— Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з вами того, що вчинила ця єдиноутробна потвора, котру ви своєю кровію і живили. З-під Туреччини виборсалася навіть Албанія, і то при тім, що турки там сиділи, як в себе вдома. Якби Богдан уклав Переяславську угоду з Туреччиною, то це б не загрожувало вам ані мечетями в Бердичеві, ані гаремами в Києві. Саме православна віра вчинила з вас московських рабів. Була б моя воля, я зробив би греко-католицтво пріоритетною державною релігією. Скажеш фантастика? Аніскільки — елементарний цивілізаційний вибір між Європою та Азійщиною. Унікальний, суто український феномен примирення двох найбільших гілок християнства під одним куполом! От якщо ти спробуєш назвати мені прізвища хоча б кількох попів, які писали б ще й світські твори, тобі буде це дуже важко зробити. Ба й навіть тепер піди в греко-католицькі монастирі, і тебе вразить, що монахи й монашки там — освічена талановита молодь, котра займається не лише ортодоксальною релігією, але й глибокими історичними та мистецькими студіями. Натомість у Почаївській та Києво-Печерській лаврах не побачиш нікого, окрім перестарілих зрусифікованих штурпаків з немитими бородами, які відверто можуть послати тебе на три веселі букви разом з вашою «нєзалєжнай нєнькай». Ну, от ми, здається, і прийшли.

А й справді, за цими розмовами ми якось непомітно дісталися до «Пушки» і, привітавшись із кількома знайомими, що з цигарками в руках стояли на вулиці, цілячи з порцелянових потрісканих філіжанок свою каву, зайшли до середини й зайняли чергу.

Микола на якусь хвильку відійшов до туалету, а я серйозно замислився над його словами: «Це ж треба, щоб кацап з якоюсь краплиною української крові, так серйозно переймався українськими проблемами й так фахово оперував історичними фактами?».

Думки Миколи дуже хитромудро перепліталися з моїми власними думками і з приводу питання, що поставало переді мною: «Мовчати. Чи не мовчати? Розповісти Марченкові про увесь той підступ, який готувався за його спиною і учасником якого я теж став. Чи знов промовчати, множачи в такий спосіб брехню й облуду?». Поки що відповіді на ці питання я знайти не міг.

— До речі, не треба боятися того, що ваш національний рух очолить росіянин, німець, англієць чи жид, — Микола повернувся з туалету, витираючи мокрі руки власним носовичком, і знову продовжив свою патріотично-виховну бесіду. — Є у вас така тупа звичка, особливо у галичан, все міряти вмістом української крові. Українське надзавдання — повалити Московську імперію, створивши поруч з нею європейську державу, і не важливо, якою мовою промовлятиме до нації її лідер, тим більше, що, за моїми підрахунками, кількість російськомовних мешканців України більша за українськомовних. Треба дати людям ідею, міф і не абстрактний, а конкретний — молода, активна нація, що розбудовує красиву, модерну державу!

— А куди ж подіти отой совок, що навколо? — зітхнув я із глибоким сумом.

— Ех, — Микола знизав плечима і теж важко зітхнув. — Отож! Ми взяли по каві, я ще узяв п'ятдесят грамів п'ятизіркового коньяку за сто п'ятдесят карбованців (шалені гроші!) і, оскільки на вулиці було досить тепло, вибралися у скверик неподалік, продовживши наші історичні та геополітичні екскурси на лаві, яку хтось завбачливо вже протер своїми сідницями від листопадової мряки.

— А як щодо жидівського питання? — запитав я Миколу, хильнувши одним махом коньяк і згадуючи конкретних євреїв Мутного й Зарізовича, які на моїх очах вступили в злочинну змову проти України.

— А що жидівське питання? — відказав той, знизавши плечима. — Нема у світі більш схожих націй аніж жиди й хохли — це для мене аксіома! Я взагалі дивуюся тій настирливості, з якою ви хизуєтеся своїми болями та приниженнями. Страждання, шморгання носом, посипання голови попелом і постійне скигління одних перед Стіною Плачу, а інших перед Руїною — зробилося для вас якоюсь сталою життєвою необхідністю. Лише жиди й українці кожну свою національну трагедію вміють перетворити в карнавальне свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми. Лише жидам і українцям дав Господь пережити Голокост. І для тих, і для інших кожен, хто висловить сумнів у великій кількості жертв, стане віровідступником, національним зрадником і платним агентом неонацистів, москалів або комуністів. Недаремно Захер-Мазох писав, що він чується русином, себто українцем. Ще б пак! Ким же іншим міг бути основоположник мазохізму? Тільки одним з вас. Бо тільки вам подобається бути народом-мучеником, народом-страдником. А ще холопами, рабами та одвічними селюками, які нічого окрім шароварних танцювально-хореографічних ансамблів зробити не в змозі. Якийсь цивілізованіший народ міг би збирати кошти на культурне відродження, але ви збираєте гроші на пам'ятники. І дарма, коли замість нового бовдура Леніна ставлять нічим не ліпший бовдур Шевченка, а місце кам'яних солдатів у касках займають кам'яні вояки в мазепинках. Одне, що їх ріднить, — це однаково тупий вираз обличчя. Тривале перебування в неволі витворило з вас хохлів…

— Не називай мій народ хохлами, кацапуро смердюча! — коньяк починає діяти, і я поволі виходжу з психоемоційного ступору, в який мене загнали події останнього часу. Що й не кажіть, але алкоголь — то іноді гарна й потрібна річ!

— Ні, брате мій хохол, — вперто човпе своє Микола, поплескуючи мене по плечу. — Я навмисне буду тебе так називати, аби ти позбавлявся всіх цих хохляцьких народно-лялькових рис і забував свої рабські інстинкти! Адже здобувши свободу, ви все одно мислите, як нація рабів. Рабство Духа невиліковне!

— Я зараз збігаю ще за коньяком і ми продовжимо! — відказую рішуче. — Тобі кави узяти?

— Ні, дякую у мене ще є.

Я швиденько біжу до кафетерію і без черги (є тут такий неписаний закон, який розповсюджується тільки на алкоголь: себто, якщо ти вже собі узяв, то можеш й далі добирати без черги, але нічого іншого окрім алкоголю), так от, беру на цей раз уже сто коньяку, бо можу собі дозволити — в кишені лежать юдині три тисячі купоно-карбованців, і оті триста карбованців за сто грамів коньяку хоч для мене і шалені гроші, але пропиваю я їх з легкістю. Повертаюся до Миколи із уже заготованою тезою:

— Але ж ти не будеш заперечувати, що українці жидів не люблять, а ті відповідають їм взаємністю?

— А за що жидам вас, хохлів, зарізяк, любити? — нечувана щирість Миколи, що межує з якоюсь нахабністю, мене геть спантеличує. — Не знаю, чи проказує тобі щось ім'я Натан Ганновер…

— Ну, ім'я Натан мені проказує все! — саркастично посміхаючись, смакую коньяком.

— Я з твого боку так не насміхався б з досить відомого в Європі хроніста-історика, який досить точно описав, як козаки мордували жидів. Не буду казати про відрубані голови, руки ноги, потрощені черепи дітей, ріки крові, наведу лише один приклад козацької забави, який запав мені в голову. Брали вагітну жидівку, розпорювали їй живіт, витягали немовля й несли його на вогонь смажити, а у розпоротий живіт зашивали живу кицьку й відрубали жінці руки, аби вона не могла ту кицьку з себе дістати. Отак жінка у страшних муках вмирала, а їй у обличчя ще тикали засмаженою на шаблі дитиною. Як тобі таке?

— А чому ти вважаєш, що поляки не робили те саме з українками?

— Ну нехай, полякам тим самим потім і віддячили. З ними все зрозуміло. А за що ж така мука жидам? Вони що — мордували вас, безчестили чи якось інакше мучили? Ні, тільки й усього, що торгували й орендували корчми та церкви. За ту оренду церков, коли жиди не давали ключів у церкви, вимагаючи додаткової платні від парафіян, розплата мусила бути. Але ж, чесне слово, не така страшна!

— Тобто ти хочеш сказати, — з подивом питаю, — що нелюбов жидів до українців цілком природна? І всі їхні змови й наміри не визнавати Голодомор геноцидом, заважати відновленню української державності, ставити палки в колеса, дурити, зневажати, насміхатися, ображати…

— Так, — продовжує мою думку Микола. — Це природна, нормальна реакція на всі ті негаразди, які упродовж історії українці заподіяли жидам! її навіть не треба культивувати, вона всотується з молоком матері. Жиди патологічно, якимись внутрішніми фібрами душі з пересторогою ставляться до всього українського, а особливо до того, що кричить: «Україна для українців!», бо відчувають у тому загрозу своєму існуванню, перестраховуються. І з цим українцям треба миритися, бо жиди вже півсторіччя мають свою державу, а ще майже половину всіх грошей світу, а українці й досі голі-босі козаки-анархісти.

— Але ж у двадцятому сторіччі вони так помстилися українцям, що гайдамаччина чи єврейські погроми — це якесь дитяче белькотіння порівняно з мільйонами загиблих українців від революцій, голодоморів, таборів, якими керувала вся та жидівня на чолі з Троїцькими-Бронштейнами, Кагановичами та Свердловими! — дійсно, коньяк — добра річ, бо поволі в голові в мене ясніє, і якась бадьорість знову повертається до тіла.

— Ні, я не буду заперечувати, що саме жиди, а вірніше комуно-жиди, заподіяли українцям найстрашніше лихо, ім'я якому Голодомор. Але ж із цим треба навчитися якось жити. Пробачити, зрештою, одне одному всі ті жахи чи що? — Микола наче сам до себе знизує плечима. — Треба не рефлектувати, а дивитися тверезо. Треба навчитися ставитися до цих фактів, як, приміром, до погоди, яку ти не в силах змінити. От ти випий ще і я спробую тобі пояснити, як насправді українцям треба ставитися до єврейського питання…

Здається, Микола, як і кожний колишній алкоголік, отримує справжнє задоволення, коли люди поруч бухають, а він їх ще й підважує. Я слухняно вливаю в себе коньяк, запиваючи його кавою, і зосереджую увагу на Миколиному роті. Артикулює він чітко, думки формулює прозоро й уся сутність його настанов зводиться до того, що українцям треба повчитися у жидів обережності, хитрості, вмінню приховувати справжні змісти за удаваними словами, а ще навчитися накопичувати статки, підтримувати своїх, нівелювати небезпеки провокацій, що виходять з радикально налаштованих націоналістичних проросійських чи прожидівських кіл, при будь-якій нагоді гуртом мочити тих, хто становить небезпеку для національних принципів… «А головне, — резюмує свою промову Микола, — не треба з єврейського питання робити ґвалту. Треба просто визнати, що євреї найстаріша нація на землі і саме у них треба вчитися найдієвішим, перевіреним сторіччями формам націоналізму, вчитися, як виживати! От і все!».

Мені хочеться щось заперечити Миколі, хочеться відповісти щось радикальне на кшталт: «А ти знаєш, що я сьогодні почув у репетиційному залі? Я на власні очі бачив і чув, як два жиди, що керують нами, змовлялися проти України, роздумуючи, як її ошукати й знищити? От ти кажеш, що до жидівської проблеми українцям треба ставитися спокійно? Але ж про неї треба говорити, з нею треба працювати, бо ти її у двері, а вона у вікно, ти її у сміттєвий кошик, а вона до тебе шпальтами газет. Так і хочеться крикнути: «Панове євреї, не нахабнійте, тримайте своїх чортів при собі! Вас бачать, вас ідентифікують, за вами спостерігають. Не думайте, що всі ваші діяння проходять повз увагу й пам'ять українців, і наше мовчання — це знак згоди для ваших діянь. Прошу, благаю, стаю на коліна — схаменіться, припиніть ваші інтриги і провокації. Чи відчуваєте ви ту ступінь відповідальності, коли множите свої статки, свій вплив, свою популярність серед натовпів зубожілого народу? На які ризики ви прирікаєте самих себе та своїх дітей, якщо країна дійсно шубовсне у прірву? Інколи хтось не витримує, зривається і голосить: «Та скільки ж можна терпіти!?». А ви його одразу по морді, по пиці й ногами топтати наволоч. Іч, прокинувся бандерівець, фашист, антисеміт проклятий! Але ж це не вихід! Проблеми заганяються всередину, але від того не легше нікому!». Але все це роблю подумки.

— До речі, ти знаєш, що на Укртелефільмі запускають перший український серіал про Роксолану? — питає Микола.

— Так, я щось чув…

— От тобі іще один український феномен… Жіноче уособлення Франції — діва-лицар Жанна Д'Арк, що розбила англійців. А у вас Роксолана, що лягла під султана. Я тобі так скажу, Роксолана — це печальний символ України, котра лягала під кожного, хто приходив на її землю, і змушувала закохуватися в своє розкішне тіло, з яким так не хочеться розставатися загарбнику тієї краси. — Потому Микола робить невеличку паузу і додає: — Я вже був на пробах, і мене затвердили на роль візира Осман-Паші, а молоду Сумську на роль Роксолани. Раджу і тобі піти, непогано платять…

— Піду, обов'язково піду! — хитаю я головою, дивлячись кудись убік, бо сльози ледь не ллються у мене з очей від раптового приступу якоїсь чи то образи, чи то туги, чи то ще чогось суто українського, яке рве душу на шмаття.

— Піду візьму собі ще коньяку! — кажу я, піднімаючись з лави.

— Не перебирай — ввечері вистава, — застерігає мене Микола.

— Я в порядку, — відказую й пензлюю за коньяком.

День поволі закінчується, переходячи в легкі вечірні присмерки. Мутна мряка накриває все місто й заповзає мені в душу. Мутна мряка в поглядах і думках людей, які мене оточують. Мутна мряка, здається, нависла над усією моєю країною. Муть усюди. Так і підмиває сказати: «Мутний усюди!».

Я беру коньяк і мені здається, що у склянці — мутна мряка. Я повертаюся до Миколи і сідаю поруч. Микола мовчки курить. Мовчу і я. Доба триває…