Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

Глава перша СТАРА ГВАРДІЯ

Народний артист СРСР, лауреат Сталінської і двох державних премій України імені Т. Г. Шевченка, ветеран ВВВ, почесний громадянин міста-побратима Кракова і многая, многая, многая… Сергій Петрович Протасов, за давньою звичкою, прийшов до театру за дві години до вистави. Він був послідовником цієї звички все своє життя, незалежно від того, мав роль маленьку чи велику. У день вистави, рівно о 17. 00 його завжди можна було бачити біля службового входу. Перш ніж зайти усередину, він довго й ретельно витирав ноги об металеву решітку, вмонтовану в асфальт біля дверей, проте, коли сьогодні він хотів виконати цей звичний ритуал, решітки під ногами не виявилося. Натомість біля входу розливалася сіра пляма нової штучної бруківки, якою нещодавно вимостили весь Хрещатик та прилеглі вулиці. Києвом ходили чутки, що буцім новий мер має невеличкий заводик з виготовлення цієї бруківки й сам собі зробив таке гарне «замовлення», щоб вимостити півміста. Проте Сергій Петрович у ці чутки був непосвячений і востаннє з'являвся у театрі більше місяця тому, бо мав в репертуарі єдину виставу, де виконував роль старого аристократа сера Арчибальда, якого ще в першому акті вбиває злодій. Роль була маленька, усього на кілька реплік, але, як любив казати Протасов, «Нема маленьких ролей, є маленькі артисти!». У цій ролі він собі придумав таке пристосування, як коньячний бокал, з яким він проробляв різні штуки. А коли його наприкінці акту вбивали, то той бокал ефектно випадав з його безживної руки й котився авансценою. Це була його особиста видумка, і він нею дуже дорожив.

Шаркнувши, як завжди, пару разів підошвами по бруківці, Сергій Петрович потягнув на себе двері й зайшов до середини.

— Мої вітання! — проказав за звичкою, знімаючи з голови капелюх і не дивлячись по боках, попрямував до акторського гардеробу, щоб скинути пальто.

Відповіддю йому була тиша. У невеличкому фойє на канапі біля службового телефону сиділа парочка жлобкуватого вигляду молодиків, які прийшли влаштовуватися на роботу підсобними будівничими, а такі люди вітатися не вміють від природи, а вахтерка, що сиділа в своїй загорожі й бачила Сергія Петровича, не привіталася навмисне. Вона була в театрі людиною новою і розуміла, що зараз тут настали непрості часи. Одних людей звільняли, інших наймали, одні люди йшли зі скандалами і ламанням меблів, інші приходили з улесливими поглядами й м'якими рухами. У театрі вже більше року, як помінялася влада, прийшов новий художній керівник, і нова мітла мела так, що аж гай шумів, тому вахтерка взяла собі за правило не вітатися з людьми, яких вона не знала.

Тиша навколо вразила Сергія Петровича, адже краєм ока бачив силует вахтерки на своєму місці й силуети двох молодиків на канапі, однак, списавши цю тишу на свою глухість і підсліпуватість, він рушив до гардероба, і враз за його спиною пролунали слова: «Гардероб не працює!».

— Що? — обернувся до вахтерки старий.

Натомість вахтерка, розважливо відклавши набік газету «Факти», прохекалась і вже твердіше заявила:

— Вєшалкі нет! Гардероб нє работает!

— Пардон, — розвів здивовано руками Степан Петрович, — а де ж роздягатися?

— Тепер артисти та всі працівники роздягаються на робочих місцях…

— А чому гардероб не працює? — обережно запитав він.

— Тому, що його поєднують із буфетом і будуть робити велике артистичне кафе чи ресторан. Гардероб забирають під розширення торгівельних площ.

— Як ви сказали? — з відразою примруживши очі, досить саркастично перепитав Сергій Петрович, а двоє молодиків на канапі пихнули сміхом: от дурний старий не розуміє, що «вєшалкі тут уже нєт!».

— Шо сказала, то сказала, — нагло заявила вахтерка і, знову ухопивши газету, продовжила читати статтю про те, як на Оболоні, поруч з її домом, один хлопець вирізав за 100 доларів цілу родину.

— Послухайте, шановна… — Сергій Петрович рушив до вахтерки з твердим наміром пояснити цій хамці та нахабній дурепі, хто він такий і як до нього слід ставитися, але наштовхнувся животом на щось тверде і, невдало відсахнувшись тулубом, забив собі стегно. Що за чорт!

— Вам що, повилазило? — виперши банькуваті очі, щиро здивувалася вахтерка. — Хіба не бачите — турнікет стоїть?

А й справді, глянувши униз, Сергій Петрович побачив, як у тумані, якусь перепону до входу в театр, якої тут від початку часів не було. Тоді він поліз у кишеню, вийняв звідти футлярчик і вдягнув на ніс золотаві окуляри за модою 60-х років.

— Що за чортівня? — промовив гнівно. — Що, чорт забирай, робиться у театрі? Нащо тут встановили цей паркан?

— Пропуск? — Що?

— Пропуск є? — крижаним тоном спитала вахтерка, не відводячи від старого наглих очей.

— Ах ти, сучко, нахабна! — старий ветеран не став стримувати себе в міцних висловах, бо, не дивлячись на вік, був натурою запальною і любив називати речі своїми іменами. — Пізда хуєва! Я тобі зараз влаштую пропуск, кобила ти недойобана! А ну клич давай начальника охорони, йоб твою мать!!!

— Тихше, товаришу, тихше… — вахтерка, яка зовсім не очікувала такої бурхливої реакції від старого, з переляку ухопилася за телефон і почала нервово натискати кнопки. Але той не вгамувався:

— Зовсім вже отетеріли падлюки! Роблять, що хочуть! Мене — народного артиста Союзу — у театр, у якому я майже п'ятдесят років пропрацював, не пускають! — мовби шукаючи підтримки, патетично звертався він до жлобків, що, втягнувши голови у плечі, тулилися одне до одного на канапі та ніяково морщили носи.

— Алло, Теодоре Валентиновичу, тут прийшов якийсь артист, у якого немає перепустки…

— Я тобі, сучка, не артист, я тобі Народний Артист, зрозуміла? — визвірився на неї Сергій Петрович, піднімаючи угору колись сталевий свій кулак.

— Тихше, товаришу, тихше, зараз прийде начальник охорони й усе з'ясує. Я що? Я людина маленька. Мені дали наказ — без перепусток не пускати, я й не пускаю. І не треба на мене кричати. Матюкатися ще… Ні, ну нормально! — перехопила вахтерша ініціативу у сварці і теж почала звертатися до жлобків: — Хіба я його знаю? Я ж його вперше бачу! То чого я його маю в театр без перепустки пускати? Ні, ну правильно?

— А ти озирнись, сліпоока! Подивись на плакат за своєю спиною! — Сергій Петрович махнув рукою вбік стіни, де висів плакат із фотографіями артистів усієї трупи. — Знайди там фотографію Протасова Сергія Петровича й почитай, хто я! Почитай!

— Та не буду я нічого читати… У мене тиждень тому теж один такий без перепустки прийшов, каже: «Он подивіться на мою фотографію, я — артист». Ага, артист, якого вже рік, як з театру турнули, а він все на стіні висить. До дружків своїх собутильників ішов. Так я потім від начальства такого прочухана отримала, що не дай, Боже! — тим часом з-за скляних дверей м'яко так з'явився круглий рум'яний чоловік років п'ятдесяти з гаком, і вахтерка вже продовжила до нього: — От, Теодоре Валентиновичу, мужчина лається, обзивається матюками, рветься у театр без перепустки, а я його не пускаю…

— Добрий вечір, — лагідно привітався із артистом начальник охорони і, застережливо піднявши палець, проказав: — Зараз, одну секундочку. А ви до Миколи Васильовича? — звернувся він тим часом до жлобів на канапі, і ті ствердно кивнули головами. — Ну, то проходьте, — потім потиснувши Сергію Петровичу руку запитав: — То ви, певне, на виставу?

Рука у начальника була м'яка й волога, як медуза.

— Так, я на виставу! — нервово хитнув головою старий, рішуче розстібуючи пальто. — А де Володимир Іванович?

— Який Володимир Іванович? — здивовано спитав начальник охорони, насупивши брови.

— Ну, начальник охорони Володимир Іванович!

— А-а-а-а, — протягнув той і, з жалем чмокнувши губами, опустив голову вниз. — Помер Володимир Іванович.

— Як помер!?

— Отак, помер, — ніяково знизав плечима начальник охорони. — Щось там посварився з начальством, сів у курильному холі на канапу, запалив цигарку, затягнувся і втратив свідомість. Як приїхала швидка, то він вже й не дихав. Широкий інфаркт.

— Боже, який жах… — видихнув Сергій Петрович і відчув, як у нього підкошуються коліна. — Це ж скільки йому було?

— Шістдесят два…

— Пацан, зовсім пацан… Майже на двадцять років від мене молодший…

— Та ви не нервуйте, не нервуйте, от сядьте на канапу, розкажіть, що сталося?

Перестрибуючи з думки на думку Сергій Петрович розповів усю історію з вахтеркою, з перепусткою, ввернув кілька фактів з історії, власної біографії, безперервно нарікаючи: «Ех, Володимире Івановичу, як же ж так!», закінчив свою розповідь фразою:

— Негарно все це якось. Негарно!

— А ви не хвилюйтеся так! Ми все владнаємо. Наталю Сергіївно, — звернувся він до вахтерки. — Пропустіть Сергія Петровича до театру.

Коли ж старий зник за скляними дверима, начальник охорони тихенько так, запопадливо озирнувшись по боках, проказав вахтерці:

— Чуєш, Наталко, ти його більше в театр не пускай, як би там не рвався, і по зміні те саме перекажи. Зарізович наказав йому посвідчення не видавати, бо його з трупи вичистили. Мали б попередити? Але чого він приперся, чорт його знає?

— Ну да, і матюкається ще, кричить…

— Що ти хочеш, стара гвардія! Нас ще з тобою переживе… — пожартував начальник охорони.

— Та тю на вас! — тюкнула на нього вахтерка, і обоє загадково чомусь посміхнулися.

Важко опустившись у холі на диван для куріння, Сергій Петрович відклав капелюха і, розмотуючи однією рукою кашне, іншою видобув з кишені табакерку і поклав поруч. Намагаючись привести розбурхані почуття до ладу, він кілька раз глибоко вдихнув, щоразу поминаючи померлого товариша: «Ай, Володимире Івановичу, Володимире Івановичу! Світла тобі пам'ять. Земля тобі пухом!». Потім, роздивляючись дивани в холі, ніби відшукуючи той, на якому міг померти його друг, витяг з табакерки бурштинового мундштука й «закурив».

З тої самої пори, коли десь років двадцять тому він пережив інфаркт, Сергій Петрович не палив. Проте інколи хотілося так, що було не сила терпіти. І аби обманути згубну звичку, народний артист вдавався до симуляції, посмоктуючи старий прокіпчений мундштук. На стінах висіли портрети Станіславського й Немировича-Данченка. Сергій Петрович знав обох ще за життя. У 1935–1936 роках він відвідував лекції Станіславського в оперно-драматичній студії при МХТ, хоча сам вже працював у Камерному театрі. А коли пару років тому онука прочитала йому вголос кілька глав із «Театрального роману» Булгакова, то Сергій Петрович досить чітко впізнав саме того Станіславського, якого пам'ятав: людину, що панічно боялася нежитю, повсякчас закутуючи ноги в плед, в оточенні цілої зграї якихось дармоїдів, що записували за ним кожне слово. Розмовляв Станіславський на заняттях тихо, проте вже коли вирішував «дати голос», то давав з таким азартом та міццю, що ховайся! Пам'ятав Сергій Петрович і Булгакова — худорлявого, висмоктаного якимись хворобами чоловіка у костюмі-трійці, із зачесаним назад рідким волоссям, якого, відверто кажучи, і бачив усього кілька разів на ювілейних виставах «Днів Турбіних» і якого недолюблював: «Та хто він такий, цей Булгаков? Дрібнобуржуазний, міщанський писака — співець білогвардійської шушери. Не рівня Маяковському, Шолохову чи Твардовському. І як його не розстріляли, я й досі дивуюся?».

Як не дивно, ті далекі часи Степан Петрович пам'ятав набагато краще, ніж часи теперішні. Пам'ятав Кніппер-Чехову, Москвіна, Яхонтова — це було ще до війни. Пам'ятав Шульженко, Райкіна, Тарапуньку і Штепселя, з якими працював у концертній бригаді, і які по війні затягли його, молодого артиста, до Києва. Пам'ятав Утьосова та Бернеса, з якими листувався особисто й разом відпочивав у санаторії «Актор» у Місхорі. Він у подробицях пам'ятав обличчя й навіть сукні дівчат, які дарували йому квіти, коли він у 50-му році отримав Сталінську премію за роль Щорса в однойменній виставі. Він, улюбленець київської публіки, грав Чацького, Арбеніна, Гамлета, Дон-Жуана… Спогади про бузкове море та дніпровські розливи, про гуляння по Володимирській гірці і Першотравневі демонстрації, які неодмінно кінчалися акторськими пиятиками на квартирі у Корнійчука, все це рясною хвилею прокотилося за одну мить перед очима старого актора і трохи вгомонило розбурхане сваркою серце. Посмоктуючи мундштук, Сергій Петрович, ще кілька разів глибоко «затягнувся» удаваним димом, зітхнув і, покректуючи, повільно й важко піднявся з дивана та побрів у свою гримерку.

Гримерку Сергій Петрович любив тихою, ніжною любов'ю. Над його столиком висів парадний портрет Юрія Лаврова — людини, яка запросила його до театру і, зрештою, відіграла найбільшу роль у творчій біографії. Ось уже майже п'ятдесят років від кінця війни поруч із столиком стояло незмінне антикварне крісло з оксамитовою, трохи протертою оббивкою темно-синього кольору, де знизу сидіння чорною олійною фарбою було виведено «ПРОТАСОВ», а на самому столику стояла ніжна фарфорова вазочка із букетиком штучних незабудок, яку йому років тридцять тому подарували дівчата-студентки, у яких він викладав акторську майстерність. На вазочці було вигравіювано: «Шановному і неперевершеному Сергію Петровичу Протасову від його студенток Ади Роговцевої та Наталки Степанчук в день прем'єри!». Якої саме прем'єри — Сергій Петрович не пам'ятав, але вазочку дуже любив, бо Адочка Роговцева була однією з улюблених його студенток.

Сергій Петрович роздягнувся і, коли вішав речі на металеву вішалку, почув за спиною якийсь рух. Озирнувшись, Сергій Петрович побачив, як з дивану посеред гримерної схоплюється у робочому халаті геть заспаний і зачуханий Санька-костюмер і, прибираючи зі столу рештки нехитрої їжі, бурмоче під ніс: «Ви теє… вибачте, я тут трошки цеє… вирішив відпочити, бо вранішня репетиція закінчилася пізно… і я додому вже не встигав… і я тут цеє… вирішив тут трошки теє…»

— Теє, цеє… — суворо передражнив його Сергій Петрович. — Ану збирай свою ковбасу і шуруй звідси, бо сам знаєш, я не люблю, коли гримерки перетворюють на казна-що.

— Та я знаю, вибачте, я ж не теє…

Санька-костюмер — худенький, сутулий чоловік-хлопчик, який, хоч і мав уже під сорок, але був такий беззахисний та благий, що не образити його було гріх, тим більше, що сам на це наривався. Він завжди ходив наче винуватий, трохи схиливши голову набік, і Сергій Петрович навіть зрадів, що може вихлюпнути залишки гніву після сварки на цього театрального блаженного.

— Давай, давай! Швиденько звідси… — підганяв артист Саньку, суворо стежачи, як той прибирав рештки батона, лікарської ковбаси та порожню пляшку кефіру. Аж раптом погляд Сергія Петровича наштовхнувся на звичайний совдепівський стілець, що замість розкішного дореволюційного крісла стояв біля його гримувального столика.

— А це що таке?

— Де? — налякано озвався Санька.

— А оце! — вказуючи рукою на стілець, гримнув Сергій Петрович.

— А то я не знаю? — хворобливо-ніяково затрусив головою Санька. — То цеє… десь ще тижні два-три тому по театру вийшов наказ про теє… щоб усі антикварні речі з гримерок позабирали у цей, як його… декораційний цех, а замість них поставили ції, ну коротше… типові меблі…

— А вазочка де? — аж задихнувся від гніву Сергій Петрович, не побачивши на звичному місті вазочки з незабудками.

— А я то не знаю, не бачив її цеє… давно вже теє… не бачив… — Санька боком так, боком почав просуватися до дверей в той час, як Сергій Петрович кинувся до столика і рвучко почав нишпорити шухлядами.

— А де мій грим? Де мої ролі? Де мої журнали? Де мої шкарпетки? Де мій одеколон? — раз у раз вигукував він, натрапляючи у шухлядах на абсолютну порожнечу.

— Не знаю я, не знаю, спитайте цеє… в режуправлінні, то вони теє… якось міняли місця у гримерках… то, може, вони знають… — Санька, нарешті діставшись дверей, хутко за ними зник, і Сергій Петрович лишився в гримерці сам на сам зі своїм спустошеним столиком, над яким з усього «акторського багатства» лишився тільки портрет Лаврова на стіні.

— Це що ж таке коїться? — у розпачі сплескуючи руками, звернувся він до портрету. — Це, що ж таке коїться, Юрію Кириловичу? Де ж совість у людей? Все вибрали, нічого не лишили і не сповістили жодним словом… Знаю я ці нові порядки. Знаю я, куди вони крісло моє умикнули! Щоб продати! Антикваріат нині дорогий! Ну, нічого, я їм влаштую веселе життя! Я на них в прокуратуру! Лишилися ще люди… Ой! — в цьому місці Сергій Петрович схопився рукою за серце і, відступивши назад, подався, подався й повалився спиною на диван.

У грудях забилася, затріпотіла сполохана канарка, а потім почав розливатися той уже знайомий, чорний і підступний страх, який наморочив розум і забивав подих. Зсудомлено нишпорячи у внутрішній кишені піджака, він намацав нітрогліцерин і, перш ніж на якусь хвилину знепритомніти, встиг таки кинути у рот пігулку. Хвилин за п'ять перед очима почало розвиднюватися, дихання потроху стабілізувалося, страх поволі відступив, але залишився натомість у грудях підступний, колючий біль. Негарний якийсь біль. Незнайомий.

— Ну, покидьки, я вам цього просто так не залишу, — крізь зуби процідив Сергій Петрович і, ще деякий час посидівши, повільно-повільно підвівся з дивана й рушив до дверей.

Він довго йшов коридором, тримаючись за стіну і намагаючись привести до пуття розбурхане серцебиття. Благо, що на його шляху ніхто не зустрівся, бо більшість акторів так рано до вистави в театр не приходила, а йому менш за все хотілося, щоб колеги бачили його у такому «розібраному» стані. В кінці коридору на Сергія Петровича чекали сходи нагору, які він подолав, міцно стиснувши зуби і, перш ніж штовхнути двері з синьою скляною табличкою «режисерське управління», хвилину стояв, спершись об лутку, й збирався думками. Тим часом з-за дверей чулося два голоси.

— Справжній театр — це чистої води метафізика, — басив чоловічий тембр, — артисти впускають в себе демонів гри й дозволяють їм оволодівати своїм тілом, тим самим даруючи їм життя. Й чим талановитіший артист, тим більше він ладен віддавати себе демону, який веде його по ролі. Адже недарма артистів в усі часи ховали за стіною цвинтаря й не відспівували у храмах. Бо лицедійство — це, за великим рахунком, гріх!

— А я так не вважаю, — не погоджувався голос жіночий, — актор — це як дзеркало для людини, в яке вона може подивитися і побачити свої вади, замислитися над питаннями, які її хвилюють, досягти катарсису. Я думаю, що неприйняття театру церквою йде від тих часів, коли театр вважали виключно поганською забавою і на аренах античних театрів перших християн травили звірами…

— Ой, я тебе прошу, — перебив жінку чоловічий голос, — тільки давай не будемо розпускати нюні стосовно катарсисів і благої мети. Адже подивись на театр зсередини… Взяти хоча б наш театр, адже це справжня клоака…

Сергій Петрович штовхнув двері й зайшов до кімнати, де в клубах сизого тютюнового диму чаювали двоє молодих людей — заступник головного художника театру Олексій Гончаров та помічник режисера Надійка… прізвища її він не пам'ятав. Надійка працювала в театрі вже років п'ять, а малого Альошку він знав із дитинства, бо Костянтин Гончаров — видатний український сценограф був його близьким другом.

— О, здрастуйте, Сергію Петровичу! — обоє молодих людей глянули на нього знизу вгору, бо сиділи у низьких, продавлених кріслах біля чайного столика.

— Та що ж це робиться, — сходу гримнув старий.

— А що трапилося? — налякано запитала Надійка.

— Ну, по-перше, я хотів запитати, що це за ідіотський турнікет з'явився унизу?

— Це розпорядження Ігоря Юрійовича, — защебетала Надійка, — на його думку, багато зайвих людей нишпорять театром… Вже тижні зо два, як усім видали перепустки. А вам що — не видавали?

У цьому місці Надійка осіклася й похапцем, наче трохи налякано, зиркнула на Олексія. Вся подальша скандальна бесіда старого артиста із заступником головного художника проходила перед її очима мовби за склом, бо вона згадала одну страшну річ. Точніше, згадала про страшну річ, яку вона забула зробити. Живіт у неї скрутило від спазму, а спиною побігли мурашки.

Ну, так! Ще два тижні тому художній керівник викликав її до себе в кабінет і показав наказ за підписом Міністра культури, в якому чорним по білому було написано, що всіх працівників пенсійного віку, які мали дублерів на свої ролі, у примусовому порядку слід позбавити цих ролей і перевести на разову форму оплати в цілях економії бюджетних коштів.

— От вам список усіх, хто потрапляє під це розпорядження, — Надійка прекрасно пам'ятає, як художній керівник простягнув їй папірець із прізвищами, — там є один артист, у якого лишилася в театрі одна роль і та з дублером, це Протасов Сергій Петрович. Так я думаю, що ви сповістіть усіх наших пенсіонерів якось ніжно, що ми переводимо їх на разові, а Протасова якось окремо і дуже обережно повідомте, що він в театрі, як би це сказати, вистави грати не буде. Бік, розумієте, поважний, вже за вісімдесят… Ні, ми влаштуємо йому пишні проводи і все таке… Але ну що поробиш, наказ міністерства…

І Надійка все зробила, як він сказав. Пройшлася по списку, відклавши Протасова трохи на потім, щоб зібратися з думками… але закрутилася, забула, як зазвичай буває…

— Я знаю, куди ви позабирали всі антикварні меблі, — тим часом гримав Сергій Петрович на Олексія, — я знаю, що цей Зарізович приторговує антикваріатом! Мені артисти розповідали…

— Та я тут при чому? — відбріхувався Олексій, як міг. — Звертайтеся до дирекції. Це їхній наказ…

— Послухайте, Сергію Петровичу, — вийшовши з глибокої коми, втрутилася у розмову Надійка, — ви йдіть собі спокійно в гримерку, готуйтеся, будь ласочка, до вистави, а я зараз усе з'ясую і до вас підійду. Добре?

— Ви з'ясуйте, з'ясуйте! — не вгамовувався Сергій Петрович. — І підійдіть до мене! І повідомте мені, що коїться в моєму рідному театрі!

— Так, так, обов'язково це зроблю. Ви йдіть, йдіть, я до вас обов'язково повернуся. — Отак ніжно приговорюючи, вона розвернула його до дверей і провела у коридор. А коли двері за Протасовим зачинилися, Надійка, прикривши рот рукою, рвучко повернулася до Олексія і зробила страшне обличчя. — Біда! Треба рятувати ситуацію!

З цими словами вона кинулася до столу, відкрила реєстраційну книгу й швидко почала в ній щось переписувати.

— Що ти робиш?

— Ти розумієш, Протасов сьогодні не мав грати виставу. Сьогодні його роль грає Кучер, а… — махнула вона рукою, — довго розповідати. Яка година? За десять шоста! Може, встигну…

Ухопивши книгу, Надійка стрімголов вискочила з режуправління і кинулася до службового входу.

— Слухайте, Наталю Сергіївно, — різко кинулася вона до вахтерки, — тут яка ситуація… Якщо прийде Кучер, ви його знаєте, такий середнього віку актор…

— Так він вже прийшов…

— Коли?

— Та от пару хвилин тому із молодиком таким білявим, не пам'ятаю його прізвища — Лютий чи що… Ще й спитав: а чому книга для розписів прибуття на виставу ще не лежить?

— От… — і Надійка, хоча їй це було не властиво, брутально вилаялася. — Коротше, книга от, — промовила вона ніяковим голосом, — якщо будуть до вас звертатися Кучер чи Протасов, то всіх спрямовуйте до мене. Добре?

— Та добре, — кивнула вахтерка і, дивлячись, як за дверима зникає худорлява спина Надійки, затягнута у волошкову кофтинку, подумала: — Якісь всі ідіоти в цьому театрі: що артисти, що інші працівники.

Глава друга СИНДРОМ КДБ

Від тої пори, як ви, шановний читачу, полишили головного героя в скверику на Пушкінській в компанії артиста Миколи Кучера минуло понад півтори години. Близько п'ятої вже впали на Київ мутно-сірі листопадові сутінки. Чемні й виховані автомобілісти вмикали ближнє світло, жлоби ж так і їздили з темними фарами. Почав точитися народ з контор, заструменіли вулиці жвавими людськими потічками, спалахували вікна та вітрини, у нормальних людей закінчувалася робота й майоріла перспектива вечері, перегляду новин та серіалів, читання газет, роздумів про життя та тихого відпочинку. І тільки артисти по всьому місту, по всій країні готувалися до вечірніх вистав.

— Гей, друже, вже десять хвилин на шосту! — схаменувся Микола, глянувши на годинника. — А ти бухий в дошку! Скільки ти вже узяв?

— Та грамів триста, не більше… — відповів я, видихаючи з рота гарячу алкогольну пару.

— Брешеш, ти до сосисок узяв грамів триста і під сосиски ще… Так що давай закінчуй, і пішли трохи прогуляємося…

Я й справді за цей час нівроку напився, а той бутерброд з ковбасою та пара яблук, які я спожив у гримерці, можна не рахувати, бо вони завдяки шаленій потребі молодого організму в калоріях перетравилися миттєво, ще до того, як я зробив перший ковток алкоголю. Так що, по суті, перші порції коньяку лягали на голодний шлунок.

То й не дивно, що коли півгодини тому я пішов за сосисками, мене трошки занесло, коли я намагався розминутися з товстою жінкою, що пензлювала мені назустріч з півдюжиною гамірних пінчерів на поворозках. «Гей, друже, ввечері вистава, — подумки попередив я себе і, ніби виправдовуючись, додав: — Та яка там вистава, звичайний епізод».

А й правда, давали сьогодні у театрі виставу, що звалася «Загадка дома Верньє». Це була така собі звичайна детективна (дефективна) історія не розрахована на вибагливого глядача (проте досить популярна), та й сама вистава ставилася ще років десять тому, коли увесь радянський народ ласо споживав багатотомні видання Моріса Дрюона та Жоржа Сіменона. От саме за якимось пересічним сіменонівським детективом і було поставлено цю виставу, в якій я грав глухонімого Бертрана, нащадка сера Арчибальда, що усю першу дію возив старця у візку, а коли його наприкінці дії вбивав незнайомець у масці, я всідався на авансцені і з очима повними сліз щось мугикав у зал, удаючи невгамовний розпач. На тому давали завісу, а в другому акті вбивали й мене. Це ставало зрозуміло відразу потому, як після антракту відкривалася завіса й глядач бачив, що в глибині сцени на довгій мотузці висить труп Бертрана, і всі мали думати, що то я повісився від розпачу, але під час слідства з'ясовувалося, що то й мене вбили через спадок сера Арчибальда. То й скажіть, хіба ту німу ролю не можна грати трохи напідпитку? Тим більше, що сера Арчибальда грав мій так би мовити спаринг-партнер по розмовах Микола Кучер. Нас обох ось вже як півроку тому ввели на ці ролі замість артистів Протасова та Кийка.

Ні, я в жодному разі не хочу приставати на бік колег, які щоразу дозволяють собі виходити п'яними на сцену, але в мене були поважні причини, головною з яких був увесь той розгардіяш в думках, емоціях, тілі, після того, що я почув і про що дізнався впродовж сьогоднішнього дня. Мене так і підмивало з кожним наступним ковтком алкоголю розповісти про все Миколі, але я вперто боровся з цим бажанням, накопичуючи в собі кінетичну енергію, яка згодом виллється у подальші карколомні події. Але то буде згодом.

А зараз я хочу зауважити, що оця сьогоднішня пиятика перед виставою була чи не найпершою серйозною пиятикою в моєму житті, саме перед виставою. Адже ріс я в абсолютно антиалкогольній родині, а вперше набухався до ригачок лише в армії, та й то, коли дємбєля відшмагали нас «пряжками по жопах», висвятивши таким чином на «дідів», і ми, скинувшись всім призивом по п'ять марок, купили на дванадцять осіб десять літрів розливного пива та три літрові пляшки найдешевшої німецької горілки «Кристал». З того всього ми зробили «йоржа» і влаштували майже «родинне свято», після якого я оговтався лише в кориті для миття ніг, коли сержант Валієв лив мені на голову крижану воду. Саме тоді я дізнався, що таке «вертольоти», а також «шкала ригів», яка складалася з п'яти основних позицій.

Перша позиція називалася «шабелька» — це коли ригачки виходять з тебе потужним струменем і, наче шабелька, врізаються у землю, унітаз чи, як у моєму випадку, корито для миття ніг. Після «шабельки», коли шлунок вже спорожнів, але алкогольна отрута блукає в крові, починаються «кортики». Короткі, спазматичні ригачки, коли крім слизу, слини та жовчі з тебе вже нічого не виходить, а печінку й усі нутрощі аж судомить. Варіант ригів, який називається «ДніпроГЕС», це, по суті, різновид «шабельки», але в умовах замкненого простору, приміром, в автобусі, ти відчуваєш, що зараз ригнеш, затуляєш рота рукою, але ригачки прориваються зовні крізь пальці, мов дніпровська вода крізь бики греблі. Це «ДніпроГЕС».

Наступні два варіанти ще болючіші та відразніші. От, наприклад, «Круговорот води в природі» — це коли ти знову знаходишся в замкненому просторі — в кінотеатрі чи на заручинах у коханої дівчини — і пустити «шабельку» немає ніякої змоги, бо ти людина високодуховна й освічена, то ти знов-таки затуляєш рот рукою і, зробивши над собою титанічне зусилля, ковтаєш усю ту гидоту, що рветься з тебе назовні. Це — «круговорот води в природі».

Ну й наостанок найжахливіше! «Бивні мамонта». Це варіант для замкненого простору, коли сили вже не ті, бо двічі вже скористався методом «круговороту води в природі», а ригачки таки рвуться на волю, як космічні кораблі Ціолковського-Кондратюка-Корольова, то ти знову затуляєш рота рукою, намагаєшся закоркувати шлунок, долоню тримаєш міцно, щоб не трапився «ДніпроГЕС», але ригачки, шукаючи собі виходу, знаходять інший шлях і двома потужними струменями вириваються з твоїх ніздрів! Оце дійсно жах! Вся слизова обпечена, сльози бризкають з очей, як у клоуна Олега Попова, що у кишені натискає на клізму, а головне — репутація! Репутація заплямована, як і скатертина, сидіння, одяг супутника, салон автомобіля, підлога ЗАГСу, кабіна ліфта, спідниця стюардеси (необхідне підкреслити), одним словом, — все те, де застала вас ця трагедія.

Проте сьогодні нічого подібного мені не загрожувало. Я контролював ситуацію. Адже, незважаючи на вечірню виставу і триста грамів коньяку, я завбачливо вирішив перекусити й узяв собі три товсті сардельки з кетчупом і хлібом, тістечко «картопля» та склянку виноградного соку. А до того всього ще сто коньяку, пропивши і прогулявши у такий спосіб майже половину «юдиних трьох тисяч». «Майже цілий свій аванс отак узяв і пробухав, падло!» — подумалося мені, але байдуже!

Усі ті наїдки, свіже повітря, калорійна їжа з високим глікемічним індексом сприяли викиду в кров потрібної кількості інсуліну, що узявся активно розносити глюкозу тілом, доправляючи її до клітин разом зі збагаченою киснем кров'ю. Я весь налився теплом, пашів алкогольними парами й уперто боровся зі своїм внутрішнім бажанням поділитися з Кучером усім, що пекло мені серце.

— Ех, Миколо, якби ти знав, як мені набридло оце наше одвічне рагульське мовчання, оцей страх, який паралізує волю, коли хочеться на все горло кричати про всіх тих жидів, кацапів, хохлів-перевертнів, масонів, негрів, білорусів, фашистів, комуністів, комуно-фашистів, шовіністів проклятих, про всіх тих підарів, які не дають нам нормально жити й розвиватися! Але ти розумієш, цей страх, закладений на якомусь генетичному рівні, не дає мені це робити! — махав я рукою, допиваючи рештки виноградного соку, не відкриваючи однак усієї своєї таїни, а радше сублімуючи її у досить абстрактний словесний потік.

— Я розумію! Давай пішли прогуляємося перед виставою — запропонував Микола, зважаючи на мій трохи неадекватний від ужитого алкоголю стан.

— Зараз ідемо… — я відмахнувся від нього рукою і продовжував гнути своє. — І ці суки кадебістські знають про це. Вони знають, що українці залякані, що вони раби. «Ми нє раби!

Раби — нєми!» Тобто нє «не ми», а саме «нєми», мовчазні, — намагаюся я пояснити свої лінгвістичні екзерсиси. — Ярозумію! Ходімо…

– І мовчання, я тобі скажу, ні хуя не золото!

— Не матюкайся. Матюки перетворюють тебе на москаля, — цілком слушно зауважив Микола.

— А мовчання робить з мене раба! — відказав, як відрізав. — Оцей вірус страху, який паралізує волю, з ним треба боротися, його треба чавити з себе! Коли ти сам боїшся і контролюєш емоції, почуття, слова, ба й більше, сам собі придумуєш покарання, яке тобі можуть призначити за твої думки, слова, почуття. Сам себе контролюєш і сам собі є цензором, поліцаєм, суддею та катом. Я цю хрінь називаю синдромом КДБ. Хоч я з КДБ справ не мав, але добре пам'ятаю, як побивалася мама, коли я у вісімдесят дев'ятому виголив собі на голові чуба, почепив на вишиванку червоно-чорний значок з портретом Бандери та ходив мітингувати під Кабмін «знімати Масола», а потім голодувати на Майдан, коли була «революція на граніті». Пам'ятаєш?

— Ще б пак! Пішли…

— Зараз ідемо… Мама тоді казала, що мене вб'ють чи в кращому випадку заарештують! І, повір, я бачив справжній страх у її очах. Бона й тепер каже, що вся ця незалежна Україна — лише черговий проект КДБ, який ставить на меті всіх українців вивести на чисту воду, зафіксувати і в один прекрасний день розстріляти чи вивезти кудись на Сибір.

— Всіх не треба, достатньо тільки найактивніших, а інші самі поховаються! Пішли…

— Отож! Але всіх суки не перестріляють! Багато вже нас і нас так просто не подолати! — погрожую я усім бандитам та перевертням артистичним своїм кулаком.

— Бухати треба менше! І справою займатися, а не пиздіти тільки… — різко зауважує Микола й підводиться з лави. — Ходімо, вічний революціонер, дух, що жопу рве до бою!

— Кепкуєш!? — я сумно посміхаюся.

— Це все алкоголь, друже. Ти просто буханув і розійшовся, а про такі речі треба на тверезу голову міркувати. Ходімо!

Я підводжуся з лави, і ми з Миколою повільно мандруємо до театру. Дорогою Микола з власного досвіду розповідає мені про підступність алкоголю, який в його житті накоїв багато лиха:

— Бо алкоголь створює так званий ефект ліфта, який піднімає тебе на нечувану висоту, і ти видаєшся собі таким сильним, розумним, талановитим, таким феєричним і всемогутнім, що, здавалося, увесь світ мусить лягти біля твоїх ніг, визнавши всі твої таланти.

І я почуваю себе таким — могутнім, талановитим, феєричним. Патріотом своєї країни, що життя своє готовий покласти на вівтар жертовності. За її волю! За її долю! За весь український народ!

— Але потім тебе гепає на землю, — продовжує Микола свою антиалкогольну кампанію, — і ти, тверезіючи, розумієш усю ілюзію того стану. Адже навколишня реальність сувора й неоковирна і, щоб у реальності досягти хоча б половини того, що мариться тобі під дією алкоголю, треба працювати й працювати. А працювати не дуже й хочеться, бо це нудно, нецікаво й тупо, і ти знову бухаєш, бо так воно якось веселіше. Але одного дня озирнешся, а навколо одна пустеля — ні сім'ї, ні друзів, ні квартири, а головне — ніяких дійсних справ, окрім алкогольних спогадів. Отут вже стає страшно! І виходи лише два: або продовжувати бухати і здохнути під парканом, або зав'язувати і зайнятися якоюсь справою! Так що, друже мій, з алкоголем будь обережним!

І я з ним абсолютно погоджуюся, але радше формально, бо вже майже не слухаю, блукаючи у нетрях своєї свідомості. Бо ятрить мою душу одна вже знайома читачеві й нерозв'язана досі мною проблема: «Мовчати чи не мовчати? Розповісти Миколі про всі мої вагання та міркування чи знову, промовчавши, лишитися німим рабом. Переступити через отой синдром КДБ, відвоювавши собі право зватися вільною людиною, чи так і лишитися мерзенною почварою із присмаком лайна у роті? Аж раптом різко я хапаю Миколу за рукав і, жарко дихаючи йому алкоголем в обличчя, кажу:

— Я маю сказати тобі щось дуже важливе!

А далі я розповідаю йому про все, що чув і бачив у репетиційній залі, розповідаю про те, що Зарізович запропонував мені замінити Марченка на всіх його ролях і зіграти Хлестакова у прем'єрі, розповідаю про Мутного, який хоче, щоб Марченко зник, бо щось там у них трапилося на тлі содомського гріха, розповідаю про якогось Кучму, який за півроку має стати президентом, розповідаю про жидо-московську змову проти України…

Слова ллються з мене бурхливим потоком і я, вдивляючись у Миколине обличчя, бачу на ньому то тінь здивування, то саркастичну усмішку, то неабиякий подив, а часом той вже знайомий мені вираз страху, коли знову спрацьовує синдром КДБ, і людина розуміє, що стає причетною до знання якихось потайних механізмів, що керують усім навколишнім світом.

— То що робити, Миколо? Як вчинити? Як жити далі? — смикаю його ґудзика, а він, витріщившись на мене, мовчить, ніби води у рота набрав.

А навколо кипить, вирує Хрещатик, біжать кудись люди, ЦУМ запрошує в гості, Центральний гастроном виблискує порожніми вітринами, на протилежному боці вулиці на фасаді Будинку Тканин блимає знайома з дитинства неонова жінка-суконниця, сигналять таксисти, звідкілясь долинає спів Вадима Козаченка «Больно мнє, больно, нє унять ету злую боль. годинник на вежі будинку профспілок показує пів на шосту вечора, а ми, як два бовдура, стоїмо навпроти київської мерії і дивимось одне одному в обличчя — п'яний двадцятип'ятирічний романтик-патріот і зрілий кацап-українофіл.

— То, що робити Миколо? — знову питаю, відчуваючи, що від його відповіді залежить усе, і не тільки моє особисте життя, але й життя усієї моєї країни, усього світу. Здається, увесь всесвіт чекає його відповіді.

І ця мить триває цілу вічність. Але я вже щасливий через те, що подолав у собі той липкий, потворний страх, який тримав мене за серце, душу, яйця, сковував мій мозок і мої рухи, важкими ланцюгами висів на зап'ястях та литках. І от я відчуваю, як він зникає, розчиняючись у проказаних мною словах, як розбігаються зусібіч чорти гріха, страху й облуди. І мені стає легше через оті вистраждані слова вечірньої сповіді, які дають мені право почувати себе не рабом і запроданцем, не Іудою, а людиною, яка теж має право помилятися, але й має велику Богом даровану можливість спокутувати свої гріхи, каючись у них і визнаючи помилки. Але Микола дивиться на мене і нарешті вичавлює з себе одне єдине слово:

— МОВЧАТИ.

— Що? — я відсахуюсь від нього, як від гримучою змії.

— Тихше, тихше, — хапає мене за куртку, — чого ти! Не рипайся так…

Але я вже втікаю від нього. Втікаю, куди очі дивляться. Не це, зовсім не це хотів я почути від нього. Я не знаю, навіть, що саме я хотів почути, але тільки не «мовчати». Тому й біжу кудись до Центрального гастроному, свідомо чи несвідомо мчуся до місця, де можна добрати ще алкоголю.

— Стій, дурний, куди біжиш? — Микола наздоганяє мене й гарячково шепоче: — Тільки мовчати й більше нічого, мовчати, грати ролі, будувати кар'єру, мати щасливу родину, виховувати дочку, спокійно працювати…

— Як виховувати? Де виховувати? — я злобно відгавкуюся від нього. — В країні, якою правлять жиди, бандити та продажні тварі? В країні тотальної брехні, облуди й зубожіння? Чому вчити доньку? Бути повією? Самому ставати продажною тварюкою, множачи цю брехню й облуду?

— Та тихше ти, тихше! Іч, який рвучкий! До тебе покоління мовчали, і повір, тільки через те і вижили, що мовчали, тихо ростили дітей, працювали, адже у цьому і є сенс життя, повір, як людині, що майже удвічі старша за тебе… — ледь устигає за мною Микола. — Та не біжи так! Послухай розумну людину. Мовчи, і буде тобі добре, бо як почнеш воювати за правду, то тут тобі і кінець. Зламають, на порох зітруть, прожують і виплюнуть! А воно тобі треба? Я сам через те тисячу разів проходив і, може, й вижив саме завдяки тому, що зайвий раз не розтуляв рота!

— Так це твоя проблема! — відгавкуюся я на бігу. — Це проблема твого покоління, що мовчало та й тепер ще боїться говорити. А я вже не той! Я вже інший, а тому буду говорити!

— Ти дурень! Ідіот! Ти себе занапастиш! — біжить він поруч зі мною. — Вмерти чи збухатися — то справа нехитра! А от дітей ростити, професією займатися, книжки писати, а не словами кидатися та героя із себе удавати — оце дійсно складно…

— Та ну тебе, зраднику кацапський, — я в розпачі вириваю з його долоні свій рукав і рушаю униз сходами до підземного переходу на вулиці Леніна, яку нещодавно перейменували на Богдана Хмельницького. В цьому місці вулична штовханина сягає апогею. Протискуючись між різнокаліберних людських тіл, я гублю у натовпі Миколу, але він, певне, пильнує мене, бо, коли, піднявшись, я заходжу до Центрального гастроному і займаю чергу до горілчаного відділу, він вигулькує неподалік і мовчки стає поруч. От, що значить стара алкогольна школа: «п'яних друзів у біді не полишають, навіть якщо й сам не пив». Я вдячний йому за це.

Отак і стоїмо мовчки хвилину чи дві, аж поки я не ловлю на собі його усміхнений погляд. Відводжу очі, а через деякий час вже й сам усміхаюся до нього. На серці якось легшає. «А й справді, — думаю собі, — чого це мене так розбурхало? Жив собі спокійно, працював, дитину ростив, дружину кохав… і що мені до тих жидів, підарасів й усієї тієї наволочі, що раптово залізла у моє життя?».

— Що будеш брати? — цілком дружелюбно питає Микола

— Гапличок горілки.

Не знаю, як де, а в нашому театральному середовищі чвертка горілки називалася саме «гапличок». Від «юдиних» трьох тисяч лишилася половина, навіть трохи менше, а тому я вирішую перейти на економніший режим.

— Правильно! Більше не бери, не треба, ти й так досі хильнув… Хочеш, я піду візьму щось запити? — питає Микола.

— Якщо тобі не важко…

Микола іде до сусіднього відділу, а я дивлюся йому в спину і думаю: «Як гарно, що поруч у складні моменти життя посилає тобі таких гарних, розумних і мудрих людей, як Микола. Але навіть ці гарні, розумні й мудрі люди не знають, що коїться у мене всередині. Адже рішення прийняте. Рубікон перейдено. Слово промовлено. І вже мене ніщо не втримає від вчинку, який я мушу зробити, який я обов'язково зроблю, бо не можу цього не зробити! Адже у цю мить на мене дивляться мільйони очей моїх предків, мільйони страчених і загиблих, мільйони ненароджених братів і сестер моїх. І я не можу їх зрадити! Я відповідаю за усіх, хто жив і житиме на моїй землі! І я зроблю це! Я НЕ БУДУ МОВЧАТИ! Я БУДУ ГОВОРИТИ!».

— Чвертку горілки, — спокійно кажу продавчині і, отримавши своє, відхожу вбік.

А й дійсно, прийнявши рішення, я стаю спокійним, впевненим, і якась могутня сила розливається у мене по тілу. Це незвичне відчуття, але воно мені подобається, чорт забирай, дуже подобається! Я аж розправляю плечі й відчуваю, як у мене за спиною виростають крила. І пишаються мною і мертві, і живі, і ненароджені земляки мої.

— Я узяв дві пляшки «Буратіно» — підходить до мене Микола. — Одна тобі, інша мені. Ти мене зрозумів? — знову переходить на змовницький тон Кучер. — Нікому нічого не кажи, добре? Завтра проспишся і на тверезу голову все вирішиш.

— Та добре, добре… — відбріхуюсь я.

Ми виходимо з гастроному і рушаємо до театру. Я йду тихо, дивуючись і оберігаючи той дивний стан, який сповив мене, коли я стояв у черзі за горілкою. Здається, у психологів та психоаналітиків існує такий термін — «якісна зміна світосприйняття», у наркоманів — «розширений стан свідомості», буддисти називають його «станом Будди», християни — Одкровенням, для себе я характеризую це явище як «надрозуміння».

У цю мить я знаю все й розумію все, а головне, знаю, як чинити далі. Усі оточуючі мене рухи, дії, увесь світ опиняється наче осторонь мене. Я чую Миколу, чую, що пропонує мені перед виставою зайти до нього в гримерку й зіграти у нарди. Щоб не розплескати оте своє «надрозуміння», я не відмовляю, хоча ненавиджу цю банабакську гру, якої мене ще в армії навчили татари та узбеки. Проте я не відмовляюся, а тихо йду поруч, і загадкова посмішка сфінкса грає на моїх вустах. Все буде так, як я задумав. Все буде так, як хочуть небеса. Я на правильному шляху, бо він єдиний веде до порятунку, й іншого вибору немає! Рухаємось далі!

Глава третя ПЕРЕД ОСТАННІМ БОЄМ

Коли Сергій Петрович повернувся до гримерки, за столиком сиділо двійко акторів і грали у нарди. Один зовсім молодий (це був я), його Сергій Петрович не знав, і він, здається, був трохи напідпитку, бо дивно якось посміхався і дивився кудись углиб себе, а не зовні, а інший був його, як кажуть в театрі, «заклятий друг» Микола Кучер, нездара й хам.

— О, Сергій Петрович, кого я бачу… — зліпив мерзенну гримасу Кучер, — а ми тут у нардішки з молодим поколінням вирішили перекинутися, ви ж, думаю, не проти?

— Що ви робите у моїй гримерці? — від злоби аж задихнувся Сергій Петрович.

— А я тепер теж у цій гримерці сиджу, на вашому, до речі, місці. Бачите, яка іронія долі, все життя цапалися, як собаки, а тепер ділимо одну гримерку й один столик, шість-один, — цю фразу Кучер проказав якомога простіше і, викинувши кості додав. — До речі, там вже на вахті книгу для розписів поклали? Сьогодні ж моя черга грати, чи я щось плутаю?

Потім кості кинув молодий артист, а потім у гримерці забриніла така пауза, що у повітрі, здавалося, можна було підвішувати різні неважкі предмети, ложки там, сірникові коробки, монети. Через ту тишу Кучер покинув гру й перевів погляд на старого, у той час, як молодий продовжував витріщатися на гральну дошку.

— А де поділася моя вазочка із незабудками? — тихо і якось з погрозою запитав нарешті Протасов.

— А я не знаю, — байдуже знизав плечима Кучер. — Може, хтось віддав у реквізиторський цех, вони, до речі, і все, що було в шухлядах, позабирали… Можете піти у них поспитати… — і, продовжуючи гру, звернувся до молодого: — У мене п'ять-три, ходи…

Молодий же ж, здається, не звертав на нього уваги й думав щось своє. Сергій Петрович ще раз подивився на обох, щось собі міркуючи, і, обережно зачинивши двері, знову вийшов з гримерки.

Повернувшись до театру, я роздягнувся у своїй гримерці, відкоркував «гапличок» і зробив величенький ковток, запивши його «Буратіно». Горілка пішла добре, ствердивши моє непохитне бажання почати ГОВОРИТИ.

Але поки що говорити нема до кого. Дмитра Марченка, якого я передусім хотів попередити про загрозу, яка нависла над ним, у гримерці не було.

У чому полягала моя мотивація, спитаєте ви? А чорт його знає? Можливо, у той момент керувало мною невпинне бажання говорити правду через ужитий алкоголь. А можливо, я просто не міг вчинити інакше, бо тоді просто удавився б від відчаю та зневаги до самого себе.

Адже перед кожним поколінням у той чи інший спосіб рано чи пізно постає це гамлетівське питання: «Бути чи не бути? Чи гідно підкорятися під ударами долі чи варто чинити опір?», що у моєму варіанті дорівнювало питанню: «Говорити чи не говорити?». Питання не нове, але, чорт забирай, актуальне! Можливо моє попередження хоч якось допоможе Марченку вирватися з цупких пазурів Мутного. І я принаймні отримаю моральне право грати Хлестакова, забравши цю роль не тишком-нишком, як зробив у випадку із Сашком Інгулом, а цілком легально, обмінявши це право на інформацію, яка могла б врятувати Марченку життя.

Та що Марченка в гримерці не було, то я й вирішив якось згаяти час і, спустившись поверхом нижче, дістався гримерки Кучера, де ми почали гру. Аж потім зайшов Протасов, щось там побелькотів «про вазочку» і вийшов. Перед грою ми домовилися, що коли програю я, то піду у театральний буфет за кавою, а якщо він, то сходить за склянкою томатного соку для мене.

— А все ж таки жаль цих театральних стариків, — мовив я, кидаючи кості.

— Це кого тобі жаль, цього старого цапа, що заходив до гримерки? — несподівано кивнув убік дверей Микола. — А тобі, друже, ніколи не спадало на думку, що ці люди теж колись були молодими і не завжди виглядали так жалюгідно, як цей, приміром, хрич? Три-п'ять, закрив… Ти мене, звичайно, можеш засудити за такі думки, але я тобі чесно скажу, що Протасов — це ще те лайно та падло. Це зараз він уже немічний і убогий, а подивився б ти на нього років двадцять тому, коли був секретарем парторганізації. Через нього Васька Михайленко з вікна викинувся!

— Васька Михайленко? — перепитую я, не розуміючи про кого йдеться.

— Ти його не знаєш, це мій співкурсник, — пояснює Микола, кидаючи кості на поле, — чотири-два… Ледь за тридцять було хлопцю, як він це утнув. А талановитий був страшенно! І сталося у нього шалене кохання з дружиною головного режисера. Та таке, що та дружина головного режисера пішла до Васьки, а Васька теж втік від родини, кинув двох дітей і почали вони жити разом. А головний режисер, щоб помститися, вмовив Протасова вичистити Ваську з партії, потім за аморалку його звільнили з театру, а коли йому не стало за що жити, дружина головного режисера повернулася назад, а Васька забухав і навесні вісімдесят другого викинувся… Один-два… Ходи…

— А-а-а-а, дійсно щось таке чув! Шість-два…

— Отож! А я тобі хіба не розповідав, яка у нас з Протасовим «любов до гроба»? Це ж через нього, падлу, я тільки у сорок вісім років отримав «заслуженого» і почав щось грати, а поки він тут у театрі «актівнічав» я тільки й працював, що на епізодах та другорядних ролях. Чотири коша… Чотири фішки викидаю… Проститутська у нас професія, друже, скажу я тобі так. У художників є свої критерії, у музикантів свої, у письменників свої. Тут все зрозуміло, пензлі, ноти, букви… А у нас артистів — суцільний суб'єктивізм. Подобається гра — чи не подобається… Ну, не подобався я Протасову, а іншим подобався, так навіщо мене через це зі світу зживати? На кожних зборах трупи вставав і казав, що, мовляв, Микола Кучер те не так робить і тут не те грає… Ну, не знаю — якоюсь кісткою я йому в горлі стояв. Так половину життя свого за цього нездари старого й змарнував. Все перечікував. Приходить один головний режисер — думаєш, щось зміниться. Чекаєш. Нічого не міняється. Того знімають, іншого призначають. Знову чекаєш чогось. А воно нічого не міняється. П'ять-два, одна фішка пішла, а ця сюди, — Микола рвучко переставив по полю фішки.

— От мені через вісім років на пенсію, а я все чогось чекаю… що роль дадуть, що з Голівуду зателефонують, що Протасов здохне… На одного козла п'ять років, на іншого — десять, так дивишся й життя промайнуло, позаду вже молодь-погань підпирає, така, як ти… Ха-ха-ха, жартую! — Микола коротко засміявся і, заклавши руки за потилицю, відкинувся на кріслі.

— Якби був молодий, то втік би з театру! Не сунувся б в цю продажну професію. Скільки у мене друзів по всіх усюдах — і в «Соврємєннікє», і на «Таганці», і в БДТ — і усюди те саме. Заздрість, інтриги і лайно! Рабська, мерзенна професія. «Найнижча ланка у харчовому ланцюжку», — як любить казати моя дружина. Давай ходи, чого задумався?

Я важко зітхнув і кинув кості: — Три-один.

Потому викинув кості Микола, якому сьогодні щастило.

— Дві шістки, — промовив він і зняв з поля останні чотири фішки. — Все, гру скінчено! З тебе кава… А вазочку цю протасівську з незабудками я навмисне розбив і викинув у сміттєве відро разом з усім тим смердючим крамом, що був у шухлядах, щоб знало падло — закінчилися його часи! Закінчилися!

Тим часом Сергій Петрович вперто й зосереджено долав маршрут до службового входу в театр, де біля вахтерки лежала книга для розписів. Сутність її полягала в тому, що всі артисти мали обов'язково з'явитися в театр за 45 хвилин до початку вистави й розписатися. Робилося це для того, аби режуправління у разі відсутності когось з акторів (ну, забухав там, втрапив у аварію, раптово захворів чи просто послав все під три чорти), могло швидко зреагувати на форсмажор і виставити заміну. Прізвища вписувалися у книгу за алфавітом без чинів і регалій.

Діставшись службового входу, Сергій Петрович зазирнув у книгу, відшукуючи прізвище Протасов і, о диво, знайшов його, вписаним в самому кінці списку. Натомість прізвище Кучер, що стояло всередині списку, було викреслене. Неоднозначно мугикнувши і суворо глянувши на вахтерку, яка пильно спостерігала за усіма його рухами, Сергій Петрович поставив підпис навпроти свого імені і знову подався до режуправління.

Надійка нервово курила, зосереджено спостерігаючи за вороною, яка в осінній сутінковій мряці стрибала за вікном по голих гілках, і їй так хотілося бути зараз тою самою безтурботною вороною, яка й горя собі не знала, стрибаючи з гілки на гілку, замість того щоб розгрібати всі ці завали, що склалися в її житті. В кімнаті вона була сама, бо Олексій кудись вийшов, і різкий рух за спиною примусив Надійку так само різко обернутися.

— Що все це значить? — тихо й повільно проказав Сергій Петрович, не дивлячись в очі помічниці режисера.

— А, що сталося? — удавано невинним тоном поцікавилася Надійка.

— По-перше, я хочу знати, хто грає сьогодні виставу: я чи цей нездара Кучер?

— Зараз це вирішується! — переходячи на сухий офіційний тон, проказала Надійка і, загасивши цигарку, по діловому пішла до столу.

— Що значить вирішується? у книзі, здається, стоїть моє ім'я?

— Так, зараз стоїть ваше, але насправді виставу мав грати Кучер!

— За яким таким правом Кучер має грати сьогодні виставу, коли він грав її попереднього разу, а тепер настала моя черга? — Сергій Петрович виговорював слова чітко й повільно, і цей розважливий, конкретний тон нервував Надійку більше за все.

— А хіба дружина вам не передавала? — перекладаючи якісь папери на столі й тамуючи шалене серцебиття, вичавила з себе Надійка.

— А що ме-ні ма-ла пере-да-ти моя дру-жи-на? — майже по складах вимовив Сергій Петрович, страхітливо граючи жовнами.

— Ну, як же ж, ще два тижні тому я зателефонувала вам до-дому. Трубку взяла ваша дружина, і я їй передала, щоб ви не приходили на виставу, бо за наказом міністерства зобов'язали усіх пенсіонерів, що мають дубль, звільнити від ролей з метою економії бюджетних коштів…

— Мг-мг, — пильно вслуховуючись у її слова, кивав головою Сергій Петрович, ніби погоджуючись з тим, що вона каже. — Добре, добре… Я тільки не зрозумів одного: чому ви мене про це не попередили?

— Ну, як же ж, я вам телефонувала, а трубку взяла Євгенія Степанівна, і я просила її передати… — Надійка сама не чекала від себе такої нахабної брехні, вкрилася червоними плямами, заїкалася, але вперто продовжувала гнути свою лінію: — Певне, що вона забула вам передати…

– Євгенія Степанівна ніколи нічого не забуває мені передати!!! — раптово й дуже несподівано аж заскавчав Степан Петрович високим голосом. — Ви брешете! Ви всі мені брешете!!! Та я вас, я вас у порошок зітру!!! — і він був кинувся на Надійку з кулаками так, що та аж забилася в кут, але замість того, щоб вдарити її, ухопив телефон і, потрясаючи ним у повітрі, закричав: — Телефонуй, сучка малолітня, до художнього керівника, бо зараз по стінці тебе розмажу!!!

— А-а-а-а! — закричала несподівано для себе бідолашна Надійка, не на жарт злякавшись. — А-а-а-а! — так і стояла, поки на її крик із сусідньої бухгалтерії не вийшли дівчата, а з кімнати художників не прискакав Олексій.

— Що тут відбувається? — гарячково відбираючи у Сергія Петровича телефон і всаджуючи його на стілець, питав він.

— Олексійчику, Олексійчику, синку мій, мене зрадили, мене викидають із театру, — рюмсав, закриваючи обличчя руками, Сергій Петрович.

— Та він же ж божевільний! Він хотів мене вбити! — билася в істериці Надійка…

Коли ж емоції трохи вляглися, і до Сергія Петровича викликали медсестру, він наполіг, щоб у присутності великого кворуму свідків зателефонувати художньому керівникові, щоб саме він засвідчив право народного артиста грати сьогодні роль сера Арчибальда. Вгамовуючи нервові схлипи, Надійка набрала телефон Зарізовича:

— Алло, Ігорю Юрійовичу…

— Дай сюди, — вирвав з її рук слухавку старий, — Ігорю Юрійовичу, Протасов говорить… Та що ж це таке у вас в режуправлінні відбувається? Я приходжу на виставу, а якась молода соплячка заявляє мені, що якимось там розпорядженням якогось там міністерства я вже можу на вистави не з'являтися. Ні, я, можливо, і згодний з тим, що я вже старий і не потрібний театру, але ж так не робиться! Чому мене ніхто не попередив? Чому я — літня людина маю йти до театру, в якому мене ніхто не чекає? Та не телефонував мені ніхто! Ви ж самі знаєте мою Женєчку. Це найвідповідальніша людина! Вона мені обов'язково передала б! Я просто впевнений у тому, що ця молода сучка мені нагло бреше…

— Не смійте називати мене сучкою! — з обуренням відчаю замахала на нього кулачками Надійка.

— Ану, заткнися, сучко, бо зараз приб'ю, — замахнувся на неї слухавкою Сергій Петрович і, приклавши її знову до вуха, продовжив: — Так, я тримаю себе в руках, Ігорю Юрійовичу, а тому офіційно заявляю, що мене про звільнення ніхто не попереджав, і я хочу поставити питання руба: хто буде сьогодні грати роль — Кучер чи я? І хочу почути від вас конкретну відповідь! Ви мене теж зрозумійте, я прийшов на виставу за дві години до початку, готувався до ролі, ви ж знаєте мої принципи… Я, зрештою, теж можу піти до міністерства й розповісти міністру, які неподобства кояться у театрі, як вчиняють тут із поважними акторами, з майстрами сцени… Я, до речі, можу і журналістам про ці факти розповісти, у мене онучка працює в газеті «Вечірній Київ»… Так, так… Я зрозумів! Зрозумів. Добре, про інше ми іншим разом поговоримо. Добре, дякую вам! Прошу, це вас… — простягнув слухавку Надійці.

— Так, слухаю вас, Ігорю Юрійовичу, — схлипуючи, слухала Надійка настанови художнього керівника, — добре, я вас зрозуміла. Добре!

— А тепер підіть і попередьте свого Кучера, щоб забирався додому! — переможно піднявши палець і дивлячись на всі боки, вигукнув Сергій Петрович, а потім, гиготнувши, несподівано для всіх голосно заспівав: «Ето єсть наш послі-і-і-ідній і ріши-и-и-итєльний бой…».

Отак, у супроводі Олексія, медсестри та «Інтернаціоналу» його повели до гримерки, а Надійка, залишившись у кімнаті сама, вгамовуючи сльози, підійшла до вікна.

На вулиці Пушкінській у світлі неонових ліхтарів бігли полохливі перехожі, ворона чорною плямою так і сиділа у гіллі каштану, і темне небо нависало над Києвом вогкою мрякою листопадового вечора. І так їй стало жаль себе — некрасиву, сором'язливу, перелякану дівчину, яка у свої двадцять вісім років ще не пізнала радості справжнього кохання, і якій пару хвилин тому художній керівник пригрозив звільненням, що захотілося вмерти, аби бути поближче до мами, якої не стало два роки тому. Надійці так не вистачало теплих маминих долонь і погляду її ясних сірих очей. І в порожній холодній борщагівській хрущовці окрім кішки на неї ніхто не чекав. Витявши з пачки цигарку, Надійка спробувала закурити, але з горла її викотився схлип і раптом сльози хлинули з очей рікою. «Клоака, клоака…» — впавши у крісло, щоразу повторювала вона справедливі слова Олексія. А чорна ворона, зазираючи з вулиці своїм чорним масним оком до кімнат, бачила як дівоче тендітне тіло здригається у старому продавленому кріслі, б'ючись у рвучких конвульсіях ридання. Каркнула тричі, знялася з гілки й полетіла геть доповідати вищим силам про неподобства, що чиняться на цій землі. А може, то зовсім була не ворона, а мамина душа.

Глава четверта І ОДИН У ПОЛІ — ВОЇН!

Остаточно Сергій Петрович отямився тільки у гримерній. Гримерка на цей раз виявилася порожньою, бо Кучер з молодим кудись зникли, залишивши коробку з нардами на столі. Шал перемоги потроху спадав, залишаючи місце тривожній слабкості. Паморочилося в голові й уривалося дихання. Але він виграв цей раунд і нахабну молодість було присоромлено! Поклавши старого на диван, Олексій майже відразу побіг в режуправління втішати Надійку, а медсестра Ганна Давидівна почала свої чаклування.

— Важко, важко в грудях важко… і в голові паморочиться, — стогнав народний артист.

— Нічого, дорогенький, зараз тиск поміряємо, укольчик, якщо треба, зробимо…

Ганна Давидівна була пишною жінкою постклімактичного віку, від якої завжди пахло парфумами «Червона Москва», змішаними з ароматом смаженої риби. Вбрана у білий халат і старі туфлі на високих підборах, гордо ходила вона театром зі своєю «високою зачіскою» фарбованою рудою хною, в яку була вколота картата стрічка, і згорда споглядала на артистів, бо в юності теж хотіла бути артисткою. На молодих акторів вона дивилася із презирством, відшукуючи дефекти в їхній зовнішності, до акторів середнього віку ставилася індиферентно, бо вважала їх своїми конкурентами, а от старше покоління любила без тями, бо в молодості ходила на всі вистави за їхньої участі. Вона «підгодовувала» стариків вітамінками і аскорбіновою кислотою, для них у неї завжди була напоготові валеріанка чи валідол, під пахвою завжди тримала чохольчик, в якому лежав тонометр і необхідний «пожежний набір» ампул та шприців на випадок, коли трапиться щось більш серйозне ніж приступ тахікардії чи тимчасовий серцевий спазм. Здається, зараз був саме такий випадок…

— Двісті на сто шістдесят, Сергію Петровичу, — із тривогою проказала Ганна Давидівна, — треба викликати швидку, і ніякої вистави!

— Ніякої швидкої! — замотав головою Сергій Петрович. — Робіть укол, Ганно Давидівно! Я краще здохну, але мушу сьогодні вийти на сцену!

— Ну, як знаєте… — знизала плечима медсестра й почала порпатись у своєму чохольчику… — Ой, здається, забула покласти в аптечку «магнезію»… Давайте я вам дам зараз таблеточку «клофеліну», а сама тим часом збігаю в медпункт… Добре?

Ганна Давидівна швиденько набрала у маленький пластиковий стаканчик водички з-під крану, дала Сергію Петровичу таблетку, проконтролювала, щоб він її гарненько запив і, приговорюючи: «Ви трохи полежте, а я зараз», вискочила у коридор, де майже обличчям в обличчя зіштовхнулася з Миколою Кучером.

— О, Миколо, це добре, що ви прийшли, — заторохтіла до нього, — там у гримерці Протасову погано, так ви за ним догляньте, а я на хвилинку в медпункт і назад. Добре?

— Добре, — без настрою озвався Кучер, який за цей час уже встиг побувати і у вахтерки, і в режуправлінні, а тому був у курсі останніх подій і знав, що худрук погодився, щоб саме Протасов грав сьогодні роль сера Арчибальда.

Йому від того було ані жарко, ані холодно, бо він розумів, що життя Протасова у театрі добігає кінця, але йому якось неприємно дали зрозуміти, що останній гвіздок в гріб «старого покидька» ще не забито… Проте доля давала йому такий шанс, і він вирішив ним скористатися.

— Ну що, старий козел, помираєш? — саме з такими словами зайшов він до гримерки, де на дивані повільно помирав старий артист. Чорна ненависть до цієї зморшкуватої, напівмуміфікованої істоти, що символізувала для Миколи всі змарновані ним роки ворожого й непримиренного співіснування в театрі, наповнювала всю його душу й переливалася через край. — Щоб ти здох! Щоб тебе чорти забрали, старе стерво!

Протасов прямим безмитним поглядом дивився на розмитий силует Кучера.

— Давай, давай, подихай скоріше! Васька Михайленко вже на тебе чекає не дочекається, щоб чортам тебе віддати, гнида ти радянська…

— Ти бач, щеня, зубки свої гнилі показало… — ледь ворушачи губами стиха проказав Протасов, але Микола розчув ці слова.

— Та пішов ти!

— Я то ось піду, а ти, дружок, як був лайном, так лайном і залишишся. Просрав ти своє життя, Миколайчику. Ой просрав…

— Так через тебе, гнидо, і просрав…

— Бо я таких чмарів, як ти, сирими поїдав, — шипів народний артист, — і ніхто з вас зі мною в чесному бою не хотів зустрітися.

— У чесному бою це на партзборах чи у міністерському кабінеті? — з викликом озвався Кучер.

— А хоч би де! Трусилися всі по гримерках та горілку жрали… В той час я жив і ролі грав, і жінок кохав, а ти у жопі стирчав… Хіба не так?

— Заткнися, старий хрін!

— А коли мені кінець світить, то тільки тут сміливими стали шакали підлі. Ну, то нічого, твій кінець теж не за горами… Ти подивися на себе — морда спита, щока труситься, рот навскоси… Здохнеш ти, Миколо, скоро, дуже скоро… Від раку здохнеш, бо лайна в тобі багато.

— Заткнися, старий поце, бо зараз придушу!!! — люто вивертаючи очима, цикнув на старого Кучер і був зробив крок до Протасова.

— А-а-а-а, допоможіть, вбивають!!! — театрально піднімаючись на лікті, щосили заволав Сергій Петрович, удавано благаючи про допомогу: — Допоможіть!!!!

— А щоб тебе! Тьху! — крутнувся навколо себе Кучер і, плюнувши на підлогу, стрімголов чкурнув з гримерки, щоб не бути втягнутим ще в якусь гнилу історію, пов'язану із цим мерзенним старцем.

Я ж тим часом не пішов ні за якою кавою для Кучера, а знову піднявся до себе, де мене вже, окрім гапличка й «Буратіно» чекав на дивані, підібравши до підборіддя коліна, Діма Марченко.

— Привіт, Дімон, — привітався я і, перш ніж удатися до запланованої «рятівної розмови», загадково зазирнув за люстро свого гримувального столика, де ховалася моя амброзія щастя.

Зробивши ще один величенький ковток так, що у пляшці лишилася половина рідини, я запив горілочку шипучкою, потім спокійно підійшов до радіоточки, пам'ятаючи слова Зарізовича, що у гримерках вмонтовано підслушку, завбачливо висмикнув виделку з розетки і, спершись на гримувальний столик, повів неквапливу свою бесіду.

— Тікай, Дмитре, тікай чимдуж! — промовив я до Марченка.

Від такого початку його наче струмом вдарило:

— У якому сенсі? — він рвучко спустив ноги з дивана на підлогу, дивлячись на мене широко відкритими очима.

— У прямому, друже! Я не знаю, що ти там зробив Мутному і в чому у вас конфлікт, але він хоче позбутися тебе!

— Позбутися? Мене? Як? — Марченко підхопився на ноги, руками ж ухопився за голову і так закляк.

Я ж смакував кожну мить. Адже я робив щось заборонене. Я ГОВОРИВ! І це було найважливіше. Я розривав цей порочний круг мовчанки. А ще, не буду приховувати, мені було приємно відчувати, що цей підарок був повністю у моїй владі, і я насолоджувався його збентеженням. Некрасива якась поведінка, скажете ви, але ніде правди діти, недолюблюю я підарасів, хоч би що, а особливо, коли трошки напідпитку. Хоча, як бачите, рятую їх, як мої брати українці рятували колись євреїв під час Другої світової, за що отримують нині від ізраїльського уряду ордени й почесні звання «Праведників миру». Отож, панове гомосексуалісти, зважте і на це. Хоч і недолюблюю я вас, але у важку мить загрози рятую «вашого» від смерті! Бо я Гуманіст, з великої літери «Г». І цінність людського життя мені передусім, а усілякі там національні, гендерні, культурні та релігійні непорозуміння, то так…

— Я сьогодні випадково під час вранішнього читання став свідком розмови Мутного й Зарізовича, в якій Мутний просив замінити тебе на всіх ролях, мотивуючи тим, що до понеділка ти маєш зникнути. — Діма з жахом вслуховувався у мої слова. — А потім Зарізович запросив мене до себе в кабінет і запропонував зіграти Хлестакова й усі інші твої ролі! — я насолоджуюся кожним своїм словом, кожною літерою, адже мої слова — унаочнення моєї сили й моєї правди, яка стоїть за ними. Я позбавляюся страху, я позбавляюся зневіри й знову стаю сильним і гордим, молодим і завзятим — гідним сином своєї Великої Батьківщини. А може, то все алкоголь?

Проте подальша реакція Дмитра на мої слова, хоч і здавалася прогнозованою, але такого я від нього відверто не чекав. Із якимось звіриним виттям він зігнувся навпіл і, вириваючи з голови волосся, закрутився на місці, а потім впав на диван, дриґаючи ногами і весь час підвиваючи: «И-и-и-и-и, вони мене вб'ють, вони мене вб'ють…» Це тривало щонайменше секунд тридцять, по яких він так само раптово затихнув, закривши обличчя руками. Полежав трохи мовчки, потім випростався й спокійно промовив:

— Я тобі все розкажу. Ситуація дуже проста. Влітку ми їздили з Мутним і Борею Маргулісом на Кубу. Про це не знав ніхто, навіть дружина Євгена Дмитровича, бо вона для нього, радше, як ширма, бо він любить хлопчиків, але сам розумієш, для кар'єри державного діяча — це не найкраща риса. Так от, думаю, не варто розповідати, чим ми там на Кубі займалися, окрім екскурсій і дайвінгу, скажу лише, що з Євгеном Дмитровичем ми жили в одному номері, а Боря жив у другому, й інколи до нас приходив поговорити, побухати і не більше. Я точно не пам'ятаю, як і коли це трапилося, але думаю, що то все влаштував Боря, бо ті фотографії, коли ми з Євгеном Дмитровичем займалися коханням, міг зробити тільки він, а якщо не він, то хто? Ми, чесно скажу, були такими п'яними, що вже й не пам'ятаємо, чи заходив хто до номера. Однак це вже суті не міняє. Суть у тому, що тільки зараз ті фотографії потрапили до рук одного відомого бульварного газетяра і він пригрозив Мутному їх опублікувати. Євген Дмитрович же ж думає, що ті фотографії підмовив Борю зробити саме я, щоб видурити в нього гроші. Але повір, я з Борею ні про що не домовлявся і, якщо Боря їх зробив, то він зробив їх сам, бо ненавидить Євгена Дмитровича, оскільки той вважає його некрасивим і не хоче мати з ним ніяких інших стосунків, крім ділових. Тому, я думаю, Боря сам зробив, сам і передав ті фотографії тому газетяреві, а тепер киває на мене, буцім я підговорив тоді на Кубі обслугу, яка і зробила ті фото, а я нібито перебуваю з газетярем у змові, щоб витягнути з Євгена Дмитровича гроші!

Я майже у захваті цокаю язиком і з розумінням киваю головою, думаючи: «Отакі вони суворі підарські стосунки — любов, ревнощі, ненависть, підступ, помста… Хоч роман пиши!». Тим часом Діма продовжує:

— Ця історія почала розкручуватися тижні два тому, а Євген Дмитрович і сам якось натякнув мені в бесіді, що мені на деякий час краще зникнути, бо, не дай, Боже, почнеться розголос, журналісти, те і се. Але я не зрозумів усієї серйозності його слів, думав, він все владнає. А тепер ситуація така, що газетяр у нього вимагає ледь не півмільйона доларів. А де гарантія, що той, хто дав газетяреві фото, не звернеться до когось іншого? Річ у тім, що ніхто напевно не знає, хто саме і за яких обставин зробив ті фото. Може, Боря, а може, і не Боря? У тому то й уся справа замикається на мені й на газетярі. Але оскільки газетяр — людина відома і впливова, то його і залякати важче, і позбутися. Не те, що мене! Нема людини — нема проблеми! Та і, якщо зникну, то газетяр зрозуміє всю серйозність намірів Євгена Дмитровича, бо той ні перед чим не зупиниться, щоб врятувати свою репутацію. Так що мої справи кепські. Дуже кепські! То що він Зарізовичу конкретно про мене казав? — вже цілеспрямовано запитав Марченко.

— Казав, що ти маєш зникнути і що про це він потурбується сам…

— И-и-и-и, — знову завив Діма й схопився руками за голову. — Що мені робити? Що мені робити?

— Я б на твоєму місці втік. Просто взяв би і втік кудись до бабусі в село, поїхав би кудись у якусь глухомань і зачаївся б на час. А там якось би воно розсмокталося!

— Я так і зроблю! — нервово ухопив мене за руку Марченко і почав її трусити, — так і зроблю!

— Тікай просто зараз, грай на випередження! — порадив я йому, відчуваючи себе неабияким шппигуном і конспіратором, що й справді рятує людині життя, подумавши: «Мені ж буде краще, вистава зірветься, бо Марченко грає там не останню ролю, а я собі під шумок добухаю спокійненько та й раніше прищу додому».

— Точно! Просто зараз! — зірвався з місця Марченко. — Дякую тобі, друже! Дякую!

На тих словах він ухопив свої речі і прожогом вилетів з гримерки, а я потягнувся усім тілом, пішов до заповітного люстра за своїм недопитим «гапличком» і з насолодою приклався до нього. Майже відразу після чергового ковтка й хвилі приємного алкогольного шалу, театром прокотився перший залаштунковий дзвінок, і радіоточки у сусідній гримерці та коридорі озвалися голосом Йосипа Абрамовича Дрюкера, нашого незмінного випускового режисера: «Панове артисти, пролунав перший дзвінок. До початку вистави залишається тридцять хвилин. Дякую!».

«О! — подумалося мені, — можна ще п'ять хвилин трохи полежати перед тим, як почати переодягатися». І я, зручно вмостившись на дивані, заклав руки за голову, ще раз потягнувся всім тілом, глибоко і зі смаком позіхнув й увесь віддався тим світлим, гарним почуттям, які заволоділи мною!

Адже я почувався справжнім героєм! Адже я зробив це! ЗРОБИВ! Не побоявся, не промовчав, засунувши язика в дупу, не піджав хвоста, а вчинив чесно, гідно й благородно! І від того почувався сильним, гордим і натхненним! Я почувався ЛЮДИНОЮ!

Аж тут мій благословенний спокій перервав Боря Маргуліс, який з перекошеною пикою увірвався до гримерки й щосили на мене засичав:

— Давай дуй до Зарізовича, сука така! Ти чуєш! Дуй до Зарізовича негайно!

— Що? — я ліниво піднявся на ліктях і, примруживши налите алкоголем око, із презирством глянув на товстого гея з перебитим носом і червоною пикою, у лискучому підарському піджаку з блакитною хусточкою довкруж шиї і вивернутими жирними губами справжнього хуєсоса, який тільки-но назвав мене сукою! МЕНЕ! Молодого героя нації! Гордість країни! її захисника, воїна і справжнього патріота!

— Ах ти, п'яниця чортів! Набухався вже! Ну, тобі кінець! Зарізович тебе порве, як Тузік грілку!

Він, певне, не чекав від мене такої жвавої наснаги. Це трапилося миттєво. Вправно відштовхнувшись від дивану обома руками, я підскочив вгору і зацідив йому ногою просто в щелепу. Від того удару Боря полетів спиною назад і, висадивши двері, випав у коридор. Я рвонувся за ним. Лежачого, звичайно, не б'ють, але за «суку» на мою адресу цей гнойний підор мав відповісти. Несильно так, радше для наведення жаху я копнув його кілька раз ногою по сраці, в той час, як він, по-цуценячому схлипуючи, склався навпіл і закривав руками нещасну свою голівку. Навіть по жопі його було бридко бити. М'яка, товста підарська жопа, якої торкався носак мого міцного армійського черевика, викликала у мене приступ блювотиння. «Тьху!» — плюнув я рідкою слиною просто на лискучий Борін піджак і подався коридором до туалету, щоб вимити руки й обличчя від тої гидоти. Але назустріч мені вже бігла помічниця режисера Надійка:

— Оресте! Оресте, тебе терміново викликають до Зарізовича! Тер-мі-но-во!

— Та йду я, йду…

Я спокійно й розважливо зайшов до туалету і з гідністю, без тіні зайвого поспіху вимив руки й обличчя. Потім, так само не поспішаючи, натиснув на кнопку сушки й висушив їх гарячим повітрям, випорпав з кишені гроші й перерахував їх — залишилось трохи більше трьох тисяч. «Якщо що — жбурну ті «години» три тисячі Зарізовичу в обличчя», — подумалося мені. Надійка тим часом рейдувала коридором, не наважуючись зайти до чоловічого туалету. Коли ж я вийшов, вона знову загомоніла до мене:

— Швидше, швидше.

— Та йду я, йду! — відповів я і гордо рушив назустріч невідомому.

Я був спокійний. Правда була за мною. Дорогою я навіть підготував спіч, який хотів кинути в обличчя Зарізовичу разом із його грошима, і звучав він приблизно так:

«Шановний Ігорю Юрійовичу, сталося так, що сьогодні я випадково став свідком вашої конфіденційної розмови з народним депутатом Рабіновичем Євгеном Дмитровичем, яка відбулася у великому репетиційному залі. З цієї розмови я довідався, що хижі, промосковські, комуно-імперські сили готують підступний план щодо знищення нашої Державної Незалежності. Шляхом нечесних виборів вони готують посадити в крісло Президента промосковського запроданця, який замість обстоювати національні інтереси та пріоритети України буде діяти виключно з міркувань та інтересів кремлівських ляльководів, керуючись їхніми вказівками та настановами. Бід імені всього українського народу, здорових патріотичних сил, від імені всіх тих, кому небайдужа доля молодої української державності, хочу заявити рішучий протест проти ваших дій, які іншими словами, як підступ і змова, охарактеризувати не можна. Рішуче вимагаю припинити подібні діяння, бо у разі їхнього продовження ми — український народ — готові вдатися до рішучіших, радикальних дій, аби відстояти своє право називатися Народом України!».

Отак, широко крокуючи коридором, із відкритим забралом, гарячим серцем та чистими руками я зайшов до приймальні, де на мене налякано витріщилася секретарка Люся.

— Що ви наробили, ідіоти? Ви ж нічого не розумієте! Живете, як тварі, одними інстинктами, не задумуючись про наслідки! — долинав з-за дверей істеричний баритон Зарізовича.

— Заходьте, він на вас чекає! — з банькуватими від жаху очима вказала вона мені рукою на двері.

«Ну, що ж, — подумалося мені, — от, здається, і настає розв'язка усій тій ситуації, яка склалася у моєму житті. А може, воно й на краще!». Я був готовий до усього. Я відчував у собі ту спокійну силу й правду, яка робила мене бійцем, що був готовий сам на сам зустрітися з цілою зграєю ворогів — жидів, підарасів, жидо-масонів, москалів, фашистів, татаро-монголів, зеків, продажних хохлів, жлобів, холуїв, підлабузників та усієї іншої мерзоти, яка облягла нас. Я почувався справжнім українцем, який і один у полі — воїн. З рішучою впертістю смикнув я за вже знайому мені антикварну мідяну ручку й знову опинився у кабінеті худрука.

Але от кого вже я не сподівався побачити там, то це Діму Марченка. Він сидів біля столу і, прикривши голову руками, мовчки ховався від тої лайки, яку йому на голову лив Зарізович. От вже ніяк не думав я, що цей придурок замість тікати побіжить прожогом до художнього керівника і викладе йому сам подробиці усієї нашої бесіди. А саме так, певне, і сталося, тому що Зарізович майже в ту саму мить, як я зайшов до кабінету, перекинувся на мене:

— Як ви могли… як ви могли підслуховувати нашу з Євгеном Дмитровичем бесіду? — захлинався він у ядучій своїй злобі, бризкаючи на мене слиною, у той час, як я стояв і мовчки з погордою дивився в його перекошене жидівське обличчя. — Ви чогось сильно не розумієте! Як я можу працювати з такими людьми, як ви!?

— А як я можу працювати з такими людьми, як ви? — цілком спокійно запитав я, обтираючи рукавом слину з обличчя і дивлячись йому просто в очі.

— Що? — моє запитання, здавалося, зупинило його емоційну навалу. — Що ви маєте на увазі? — перепитав він, трясучи головою.

— Я маю на увазі, що ви — підступний і наглий змовник, ворог Незалежної України, який перебуває у злочинній змові з представниками влади, що має на меті знищення суверенітету та утиски економічних, культурних, духовних та інших свобод!

У цьому місці Зарізович закляк, навіть Діма Марченко підняв голову й з подивом подивився на мене.

— Що ви хочете цим сказати? — отетерів Зарізович.

— Я хочу сказати, у-е (тут я трошки відригнув солодким газом від напою «Буратіно»), що завтра я піду до КДБ чи — що там зараз у нас? — СБу… І напишу звіт, у якому викладу факти вашої змови з товаришем, як його, ну коротше, Мутним, на предмет державної зради…

— Ага, у такому випадку краще беріть папір просто зараз і пишіть заяву про звільнення з театру! Люся, Люся, — закричав він до секретарки, — принесіть, будь ласка, папір!

– Із задоволенням! — я рішуче взявся за стілець навпроти Діми Марченка і, коли Люся принесла папір і ручку, мовчки взяв і написав на листку:

«Старому жидівському запроданцю, чорту лисому, самого Люципера другу та товаришу, собаці та підлабузнику гнилої й протухлої орди московської Зарізовичу Іцхаку Ієрухимовичу.

Поки я все це писав у кабінеті панувала абсолютна тиша. Зарізович стояв і дивився, як я пишу, Діма теж спостерігав за моїми діями мовчки. Потім я так само мовчки передав листа Зарізовичу.

— Ах ти, сволото бандерівська! Проявила таки свою справжню сутність! — тихо вимовив Зарізович, прочитавши все написане, а потім порвав листа й кинув його на підлогу. — Завтра можеш в театр не приходити! А з приводу усього тобою написаного, скажу одне — ти крупно чогось не розумієш, хлопче! Не все так просто в цьому житті! Увесь твій молодіжний запал незабаром пройде, і ти побачиш усю правду життя. Та пізно буде.

На цих словах до кабінету увірвався Боря Маргуліс, прикладаючи до роз'юшеної губи хустинку, і щосили вигукнув:

— Кличте міліцію! Цей п'яний покидьок напав на мене і завдав мені тілесних ушкоджень!

І в ту ж саму мить я зірвався зі стільця і кинувся на нього. І це стало моєю стратегічною помилкою, бо замість тримати себе у руках і послідовно, наче на Нюрнбергскому процесі, продовжувати звинувачувати Зарізовича у всіх гріхах проти людства, людяності, честі, правди та держави Україна, а наприкінці своєї промови зі словами «Подавіться вашими юдиними грошима» кинути йому театральним жестом в обличчя залишок преміальних грошей, я не втримався від бажання копнути ногою Борю Маргуліса, і це зламало увесь мій план.

Проте Боря якось так вдало відскочив убік, і я промахнувся. Він товстим своїм задом налетів на етажерку, з якої гепнула на підлогу старовинна ваза. І знову пролунав його відразливий вереск: «Люся, викликайте міліцію!», дзенькіт розбитої порцеляни, зойки Люсі, Зарізовича і Діми Марченка, які намагалися відтягти мене від Борі, до якого я намагався сягнути руками й ногами.

Що було далі, пам'ятаю погано. Пам'ятаю, замість красивого аргументованого «Нюрнбергского процесу», я банально і по-хамські лаяв Зарізовича, обзиваючи його старим жидом і москальським запроданцем, кляв усіх підорів світу разом з Віктюком, Оскаром Уайльдом, Петром Чайковським, Енді Ворхолом, Елтоном Джоном, Нурієвим-Баришніковим разом узятими, але найбільше лаяв того нашого вітчизняного підора Мутного, що замутив усю ту катавасію.

Пам'ятаю, таки кинув Зарізовичу в морду ті три тисячі купоно-карбованців, що лишалися у кишені, вигукнувши при тому не горде і шляхетне «Подавіться юдиними грошима», а зовсім хамське і безглузде: «Заткніть собі в сраку свої жидівські гроші!», та й до того полетіли вони якось некрасиво, не тугим жмутком, як мені хотілося, а якимось неефектним віялом. А коли Зарізович нагадав Люсі, щоб вона сповістила охорону, аби більше мене до театру не пускали, я цілком природно обурився: «Дивися, старе жидівське хуйло, щоб народ України тебе не звільнив з посади худрука!»

По тих словах мене під білі рученьки вивели з кабінету, бо народу на нашу сварку збіглася тьма і почали хором з'ясовувати нагальне питання: «Що робити із сьогоднішньою виставою?». Усі як один зійшлися на думці, що роль глухонімого Бертрана я таки зіграти зможу, бо, не дивлячись на неадекватну поведінку і стан афекту, іншого актора на обрії не спостерігалося, а виставу зривати було негарно, бо народу набився повен зал.

— Ходімо переодягатися, — взяв мене під руку Микола Кучер і повів до гримерки.

Дорогою він шепоче мені на вухо:

— Нащо ти це зробив, малий паскуднику? Ти ж занапастив усе своє життя! Тебе ж виженуть з театру! А у тебе ж родина, дитина… Е-е-ех, що ти наробив, дурню!

Я ж слухняно йду собі поруч з ним і, опустивши голову, мовчу, мов той впертий бичок. А що мені казати? Я вже, здається, і так сьогодні багато чого наговорив! З мене досить!

У гримерці він допомагає мені переодягнутися. Звучить вже не знаю який істеричний залаштунковий дзвінок і вкрай схвильований голос Йосипа Абрамовича запрошує всіх артистів, задіяних у першому акті, спускатися на сцену. На годиннику п'ятнадцять хвилин на восьму. Виставу затримано на чверть години через виняткові обставини. Форсмажор. Публіка у залі нервує, а я тим часом думаю — спускатися мені чи ні? Нічого не хочеться. В душі утворилася якась пустка. Я сиджу на своєму стільці і раз у раз мугичу: «Набридло, набридло все…». Добре, що мій давній друг Микола поруч. Він знову бере мене під лікоть і веде униз. Перед виходом з гримерки я рвучко встигаю влити в себе останні краплі з заповітної пляшечки, і Микола зажурено хитає головою, мовляв, «Допився дурень!». Але мені байдуже.

«Шоу маст гоу он!» — тихо наспівує він мені у вухо, коли ми обережно спускаємося сходами на сцену, а я щось мукаю до нього на кшталт: «Не хочу грати цю недолугу, тупу виставу…», але він вперто тягне мене на сцену. До фіналу лишається вже недовго.

Глава п'ята ШОУ МАСТ ГОУ ОН!

Сергій Петрович Протасов вмирав. Ін'єкція «магнезії», яку йому хвилин десять тому зробила медсестра, не допомогла, бо ще до неї оселилася в його тілі нестерпна важкість, яка заважала говорити, дихати, не те що ходити чи переодягатися. Перед очима все пливло, тіло важке, немов налите свинцем, тягло його до чорної прірви, і в тому тілі билася сполохана душа, як канарка, вагою у тридцять шість грамів. Він хапав ротом повітря, руки трусилися, страх сповивав серце, і йому хотілося кудись бігти, тікати, але він на те не мав сил.

— Залиште мене, я хочу переодягнутися, — прохрипів він до медсестри…

— Так давайте я вам допоможу… — спохопилася та.

— Ні-ні, я сам… Вийдіть! Вийдіть… — він махнув їй рукою, вказуючи на двері.

— Ну, то як знаєте, — образилася вона й вийшла з гримерки. Зібравшись із силами, Протасов дотягнувся до штанів, які костюмер Санька, що поміняв костюм Кучера на костюм Протасова, завбачливо розвісив на спинці дивана. Звичайно, допомога Ганни Давидівни у цій справі йому дуже знадобилася б, але Сергій Петрович, недивлячись на те, що опинився біля гробової дошки, понад усе не хотів, аби медсестра бачила його старі запрані блакитні кальсони. Він не міг дозволити собі такої ганьби! Він — Народний артист СРСР, улюбленець жінок усього колишнього СРСР, легенда вітчизняного театру — не хотів, аби його бачили у такому немічному, безпорадному стані у запраних кальсонах, бо тої пенсії, яку платила йому останнім часом держава, не те, що на кальсони, на хліб не вистачало, а від дітей він грошей принципово не хотів брати. Потягнувши на себе штани, він спробував почати роздягатися, але натомість відкинувся на спинку дивана і заплакав. Сил не було.

Минала ціла епоха! Ціла епоха йшла у небуття! І цей гордий син своєї епохи, усіх тих семидесяти для кого страшних, а для кого й щасливих років комуністичного панування, безпорадно сидів на дивані, і сльози котилися йому з очей, бо він розумів, що вмирає, що самотужки переодягнутися йому не вистачить сил. Він сидів, а перед очима проходило все життя — щасливе й сумне, важке й натхненне, радісне й гірке. Ціле життя! Він чув, як по селекторному зв'язку його кликали не сцену. «Артист Протасов! Артист Протасов — терміново на сцену!» — розривався у динаміках радіоточки шипучий голос випускового режисера, але він не міг ворухнутися, і тільки сльози лилися по старих, зморшкуватих щоках і падали на вицвілий піджак.

Аж раптом Протасов стріпонувся! «Артист Кучер, артист Кучер терміново підійдіть на сцену!» — знов пролунав шипучий голос Дрюкера. Вони хочуть, щоб замість нього роль зіграв Кучер! — ця думка, наче блискавкою прорізала згасаючу свідомість старого артиста. Але ж ні! Цього він не дозволить зробити! У ту ж мить до гримерки увірвалася і Ганна Давидівна.

— Сергію Петровичу, голубчику, вас же ж на сцену кличуть, а ви так і сидите непереодягнений! — з порога кинулася вона до нього.

— Давайте, давайте, переодягайте мене… — загарчав на неї старий, хапаючи ротом повітря, вперті, настирливі вогники життя знову запалали в його очах.

Коли ми з Миколою спустилися на сцену, то із здивуванням побачили, що інвалідний візок, в якому на той час вже мусів сидіти сер Арчибальд був порожнім, хоча стрілки на годиннику біля режисерського пульту показували двадцять хвилин на дев'яту. Народ у залі хвилювався і щохвилини оплесками, а потім вже й свистом виказував своє обурення.

«Де Протасов? Де Протасов?» — гасав за сценою випусковий режисер Йосип Дрюкер і раз у раз викликав по радіотрансляції артиста Протасова на сцену. Нарешті прибігла схвильована медсестра Ганна Давидівна і доповіла, що Протасов переодягається і буде через п'ять хвилин. На свій страх і ризик Дрюкер пустив завісу, й вистава почалася.

Наш із сером Арчибальдом вихід був хвилин через десять після початку, так що теоретично старий ще встигав усістися у візку й накрити ноги картатим пледом. Але минули п'ять хвилин, а його не було. Минули ще дві хвилини, а Протасова не було!

— Миколо, от ти де, а я тебе по селектору викликаю! — підбіг до нас Дрюкер, бо Микола й досі стояв поруч, контролюючи мій стан. — Давай всідайся у візок і грай Арчибальда!

— Я? — жахнувся Микола. — Я ж без гриму, без костюма!

— Хрін з ним із тим гримом, хрін з костюмом! — махнув рукою Йосип Абрамович. — Сідай!

Він самотужки вмостив Кучера на інвалідний візок і по горло замотав пледом, реквізиторка тицьнула у руки Миколі коньячний бокал, і ми з ним виїхали на сцену.

Наші колеги, побачивши ту «споруду», яку я штовхав перед собою, порснули зі сміху і, уткнувшись мордами у декорації, тихо собі стогнали від реготу.

Найважче ж було артисту Сомову, що грав якогось там судового пристава і проказував суворий монолог, у якому сповіщав присутніх, що майно сера Арчибальда через борги піддягає арешту. Дивлячись на замотаного по горло Кучера, Сомов ледве справлявся зі своїм завданням, пихтів, крутив очима, активно жестикулював, намагаючись удавати суворість. Від його потуг навіть я ледь втримувався від сміху, суплячи брови й втупивши погляд у підлогу. Але глядачі, здавалося, нічого такого надзвичайного у наших діях не вбачали й уважно слідкували за дійством. Оскільки сьогодні була п'ятниця, зал був заповненим вщерть.

Ледве вибравшись зі своєї гримерки, так сяк переодягнений Протасов, тримаючись одною рукою за стіну, а другою за Ганну Давидівну, рушив коридором до сцени.

— Швидше, Ганно Давидівно, бо у мене зараз вихід, — важко дихаючи, квапив він не стільки її, як самого себе.

Але спустившись на сцену і діставшись лаштункової завіси, з-за якої він мав з'являтися, він побачив, наче крізь туман, у далекому мареві сценічних софітів тільки спину молодого артиста, що грав сьогодні Бертрана, штовхаючи поперед себе візок.

— А хто там у візку, я щось погано бачу? — тремтячим голосом запитав у медсестри.

— Та, здається, Кучер, — відказала вона, примруживши підсліпуваті очі.

— Покидьок, потвора… Задушу суку-у-у-у, — прохрипів з останніх сил народний артист і, випростав уперед руку, ніби бажаючи ухопити за горло ненависного конкурента.

— Тихше, тихше, — Ганна Давидівна всадила його на довгу дерев'яну лаву, що стояла за лаштунками, аж тут до них підбіг і Дрюкер.

— Сергію Петровичу, ну, де ж ви були?

— Якого біса випустили на сцену Кучера? — крізь зуби процідив умираючий народний артист.

Від такого несправедливого, ба й навіть дурного звинувачення Йосипа Абрамовича аж пересмикнуло.

— А що я мав робити? Переривати виставу, дочікуючись вас? Тю! Оце так заяви! — і, ображено фиркнувши, побіг у своїх справах.

Круги, чорні, зелені, якісь райдужні пливли перед очима у Протасова, і чорне жахливе провалля розверзалося перед ним. Билася, кричала від страху й розпачу канарка у його тілі, шукаючи порятунку, але клітка була ще замкненою. Ганна Давидівна бачила й розуміла, що Протасову стає все гірше й гірше, і потайки попросила пробігаючого повз Дрюкера викликати швидку. Але старий почув це прохання.

— Ніякої швидкої, — захрипів до неї Протасов. — Допоможіть мені піднятися…

— Куди це ви? — вже якось хворобливо-безнадійно спробувала поцікавитися у старця Ганна Давидівна.

— На той бік сцени… Ходімо…

Він зробив над собою останнє зусилля і піднявся з лави. Через кілька хвилин на протилежному кінці сцени він хотів перестріти інвалідний візок, коли його викотять на деякий час за лаштунки і зайняти своє по праву належне місце.

Я ж тим часом, геть п'яний і сумний, катав замотаного в плед Миколу Кучера сценою. Коли ж ми хвилин через двадцять вибралися за лаштунки, і наші очі після яскравого сценічного світла ще призвичаювалися до темряви, відкілясь з боку налетів на Кучера народний артист Протасов і старечою рукою, намагаючись ухопити його за горло, захрипів: — Задушу суку-у-у-у…

Отак всією своєю масою рухнувши на Миколу, Протасов перекинув візок, і обидва артиста завалилися на підлогу. Виборсуючись зі свого пледа, Микола шипів: «Щоб ти здох, старий хрич!», а йому у відповідь чулося Протасове гарчання: «Задушу суку-у-у-у!».

Це був останній бій народного артиста, у який він йшов за свого життя. Він бився до останнього, як до останнього билася й чіплялася за життя ціла епоха, яку він собою уособлював. І щось було горде в тому старечому бажанні триматися за життя, і це бажання викликало повагу, не дивлячись на те, що хвилини цього життя, як і цілої епохи, вже були злічені.

Тим часом до нас підбігли артисти й почали рознімати кубло, де перемішалися і плед сера Арчибальда, і коньячний бокал сера Арчибальда, і інвалідний візок сера Арчибальда, та й самі обидва сери Арчибальди разом узяті.

Старого Протасова, який вже не говорив, а лише гарчав, різко хапаючи ротом повітря, вмостили у візок, накрили ноги пледом і спробували дати у руки коньячний бокал, який мусів випадати з його безживної руки наприкінці акту. Але старий не втримав той бокал, і він покотився підлогою. А після того він затих, впавши головою на груди. Проте цього у загальній толоці ніхто не помітив. І тільки коли реквізитора повторила свою спробу і знову намагалася вкласти в його руку бокал, вона зрозуміла, що старий не дихає.

«Він помер!» — відскочила вона від візка з придушений зойком, але її майже ніхто не почув. Всі з подивом дивилися на жовтогарячу канарку, що раптом, незрозуміло звідки, випорхнула на сцену й літала, шукаючи виходу.

Але вистава мусила тривати. Часу на те, щоб замінити в інвалідному візку мертвого артиста на живого, нам доля не дала, і я, ухопившись за ручки візка, викотив його на сцену.

Артисти спершу з подивом, а потім і з жахом дивилися на мертвого Протасова, якого я штовхав перед собою. Вони якось викручувалися з репліками, самі собі відповідаючи на питання, які за текстом мусів ставити їм сер Арчибальд, і дійство з гріхом навпіл тривало.

Публіка ж, здається, нічого не побачила й нічого не зрозуміла. Сиділа й тупо споживала все, що їй пропонували. На нас з мертвим Протасовим у візку дивилися тисячі очей із залу і сотні з-за лаштунків, бо чутка про те, що народний артист вмер просто на сцені, миттю розповсюдилася театром, і всі — декоратори, реквізитори, костюмери, гримери, монтувальники сцени, пожежники й навіть сам Зарізович, відразливу пику якого я помітив біля режисерського пульта, усі були тут і дивилися за цим теургічним дійством, як живий молодий артист катає у візку старого мертвого артиста і, погодьтеся, щось глибоко символічне було в цьому видовищі.

І сталося мені у той момент дежавю. І здалося мені, що все, що відбувалося зі мною у ту мить, вже колись було. Життя і смерть, ницість і гордість, гідність і зрада, дух і духовне каліцтво, а головне, тисячі хижих колючих поглядів, зосереджених на мені, — все це я колись уже відчував і бачив. І тут я згадав! Ну, точно! Це було зі мною сьогодні, уві сні. Коли наснилася мені Золота піраміда Духу, у глибині якої ховалися зграї хижих пацюків і дикобразів, що дивилися на мене своїми колючими хижими оченятами. І так глибоко мене вразило це відчуття, що я навіть мугикнув щось собі під носа, незважаючи на те, що грав глухонімого.

А ще кажуть, що коли з людиною трапляються подібні дежавю, то у такий спосіб Бог ніби каже людині, що вона знаходиться на своєму шляху. Значить усе в порядку! Я на своєму місці і йду своїм і тільки своїм шляхом! Отакий знак подали мені тоді небеса, і я його зрозумів! Небеса чекали від мене ОСТАННЬОГО ВЧИНКУ!

Тим часом перша дія невпинно наближалася до своєї розв'язки. І ось настав нарешті момент, коли з-за лаштунків у чорній масці з пістолетом навперейми з'явився убивця сера Арчибальда, якого грав вже добре знайомий вам Діма Марченко, і рушив у наш бік. Виконуючи необхідну мізансцену, я розвернув мертвого Протасова обличчям у глибину сцени і приготувався до пострілу, а потім і до безмовного монологу розпачу, який мусів зіграти на авансцені перед закриттям завіси.

Однак, коли Діма, зайнявши необхідну позицію навпроти сера Арчибальда, натиснув на гачок звичайного стартового пістолету, то замість пострілу прозвучав який сухий «пшик». Він натиснув ще раз, потім ще і ще, а вже потім за лаштунками почувся придушений зойк. То зойкнув випусковий режисер Йосип Дрюкер, який відповідав за постріл, але через увесь отой кавардак перед виставою, забув зарядити пістолет капселями. Публіка в залі заворушилася.

— Души його, души, — зашипів з-за лаштунків страшним голосом Дрюкер.

— Души! — підтвердив цю думку хтось з передніх рядів, і в залі пролунав регіт.

А й справді, що було робити Марченку, як не додушити вже мертвого Протасова, бо без того подальша дія п'єси тривати не могла. І, зробивши крок назустріч трупу, Дімочка відразливо ухопив його за горло, удаючи ніби душить.

— Браво! Браво! — закричав хтось у залі, і зал вибухнув оплесками й сміхом, а Марченко, ніби злякавшись, відсахнувся від старого й чкурнув собі зі сцени.

Наступав мій зоряний час. Я розвернувся обличчям до залу і відчув дотик тисячі людських очей. І раптом трапилося диво! Артист, про якого упродовж усієї дії казали, що він буцім глухонімий, заговорив:

— Брати й сестри! — звернувся я до глядачів і в залі запанувала гробова тиша. — Я — брат Христа й Будди, нащадок Магомета, Мойсея, Зороастра, Конфуція, Лао-Цзи і всіх тих, хто приходив до ваших родичів і сповіщав їм про існування ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ. І от я прийшов до вас — пагін могутній у корінні і тендітний у вітті, пагін грішний і злий, але світлий і добрий, адже добро не може існувати без зла, як і світло не може існувати без темряви, і чи не лежить початок одного в кінці іншого і навпаки? Пагін, який не загубився і не зламався у бурхливій віхолі останніх часів. Прийшов з благою звісткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ — добрих і поганих, злих і всміхнених, червоних, білих, чорних і рудих, він не робить різниці між націями й конфесіями, між ідеологіями, концепціями, бо ми всі його діти й усім нам від дарує свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, як ми є, не витрачаючи життя на чвари й війни, на підступ і зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою, і любов'ю, і розумінням того, що усі ми — діти Бога і кожен з нас несе його Дух у собі!

Публіка спершу мовчки сидить і дивиться на мене своїми хижими оченятами. А потім хтось вигукує:

— О, дивіться, глухонімий заговорив! — і в залі лунає регіт.

— Завісу, завісу давай! — шипить на Дрюкера старий жид Зарізович, але аристократичний єврей Дрюкер зачаровано вслуховується в мої слова і не квапиться натискати на кнопку.

А потім трапляється таке, від чого й мені стає моторошно. Старий Протасов, труп якого в інвалідному візку вже почав холонути, раптом здригається, піднімає голову і, випроставши руку, робить у мій бік кілька кроків та хрипить: «Удушу суку-у-у-у!», падає переді мною і затихає. У залі хтось вигукує:

— О! Дивіться — мертвий ожив! — і знову лунає регіт.

— Завісу! Завісу давай! — кричить за лаштунками Зарізович на Дрюкера, і той, нервово відшукавши на пульті кнопку, запускає механізм. Важка оксамитова портьєра починає рухатися, перекриваючи сцену.

ЗАВІСА