Дорогами Маклая

Частина четверта В АВСТРАЛІЇ

_{В людстві час від часу народжуються люди, котрі, не посідаючи якогось особливо помітного становища серед своїх сучасників, не володіючи якимись великими засобами, своєю цілеспрямованістю, своїм умінням добиватися поставленого раз назавжди завдання день у день, хвилина за хвилиною втілюють його в життя і вирізняються так, що імена їхні стають загальним надбанням, і кожен із сучасників, зустрічаючи їхнє ім'я в газеті або чуючи від кого-небудь, поєднує з цим іменем щось таке, що кличе до повнішого життя, до вищих досягнень, до чогось такого, що спонукає і примушує вірити в блискуче майбутнє людства.}

_{До таких людей належав Микола Миколайович Миклухо-Маклай. Він віддав своє життя вивченню народів, які населяють тропічні країни, щоб на спільній арені людства цим «відсталим» народам надати таке ж місце, яке належить народам Європи і Північної Америки.}

_{Кожна людина має право на життя, кожна людина має право на добробут.}

_{Академік В. Л. КОМАРОВ, президент АН СРСР}

_{1938 р., Москва}

_{Його мозок був генератором найрізноманітніших ідей, багато з яких здавалися фантастичними або взагалі неймовірними, але таке враження складалося від того, що майже кожен з його співрозмовників поступався йому в передбаченні майбутнього. У цьому розумінні мав слушність французький астроном першої половини XIX століття Д. Ф. Араго, який сказав: «Щоб тобі, найкращому з учених мужів, але все-таки лише ерудитові, не за сумою знань, а за силою свого академічного, духовного і, головним чином, творчого інтелекту, який дає змогу з серцевини минулого і нинішнього добувати матеріал для передбачення майбутнього, стати врівень з твоїм геніальним сучасником, осягнути приховані глибини його думок і разом зрозуміти всю широту його діянь, треба прожити хоча б на сотню років більше, ніж він, бо справжній геній істинно сучасний не тим, хто живе поряд з ним, а завжди тим, хто прийде в майбутньому. У цьому часто його трагедія, але і його велич».}

_{ФРАНК ГРІНОП, австралійський письменник}

_{1944 р., Сідней}

Біографія Миклухо-Маклая засвідчує, що у нього було двоє синів, Олександр-Аллен і Володимир-Нільс, які після смерті батька (Маклай помер у квітні 1888 року в Петербурзі) разом з матір'ю Маргаритою Робертсон виїхали з Росії до Австралії (М. Робертсон була дочкою прем'єр-міністра Нового Південного Уельсу, Австралія). Так ось в Австралії мені пощастило розшукати трьох онуків Маклая: Павла Олександровича, Кеннета і Роберта Володимировичів. Вони живуть у Сіднеї. Тепер, коли пишуться ці рядки, старшому з них, Павлові Олександровичу, сімдесят. Кеннету Володимировичу — шістдесят сім, а Роберту Володимировичу — шістдесят два. Всі вони вже мають дорослих онуків і поки що продовжують трудитись: Павло Олександрович — репортер радіо і телебачення, Кеннет Володимирович — повірений присяжний окружного суду, Роберт Володимирович — викладач Сіднейського вчительського коледжу.

Почувши, що я цікавлюсь їхнім великим дідом, вони дуже зраділи. Роберт Володимирович, у домі якого, домовившись по телефону, ми всі зустрілися, був такий схвильований, що просто-таки не знав, куди мене посадити. Невеликий на зріст, худорлявий, з променистими, як у хлопчиська, очима, він усе метушився і кликав на допомогу дружину:

— Аліс, боже праведний, Аліс!.. Ні-ні, тут сонце, сідайте, прошу вас, сюди… Павле, та посунься ж!.. Ні, пробачте, тут тьмяно, краще сюди… Боже, хто придумав цю кімнату — то похмуро, то сонце в очі. Ходімо на веранду, там затишніше… Аліс, ти чуєш мене, Аліс, неси все на веранду!..

За обідом гостинні господарі розповіли мені, що їхня бабуся до самої смерті (М. Робертсон померла 1936 року) по всьому світу збирала саме те, заради чого вирушив у подорож і я. Вона готувалася писати про Маклая книжку, але працювати над нею почала тільки 1935 року, коли здоров'я вже не було. Тому, відчуваючи близький кінець, весь свій архів передала на зберігання частково в бібліотеку Сіднейського університету і частково в рукописний фонд бібліотеки Мітчела (Сідней).

Потім з Робертом Володимировичем ми побували в обох бібліотеках, і з його допомогою я дістав дозвіл ознайомитися з усім, що мене цікавило.

Судячи із щоденників Миклухо-Маклая, в яких він розповів про його друге відвідання північно-східного узбережжя Нової Гвінеї, він прибув туди з однією метою: глибше вивчити етнографію папуасів свого берега. Насправді, однак, усе було трохи інакше.

Повернувшись у жовтні 1875 року в Сінгапур із своєї другої подорожі по Малаккському півострову, він дізнався з місцевих газет, що Великобританія збирається анексувати всю східну частину Нової Гвінеї, в тому числі берег його імені. Встигнувши надивитися на прикладах інших островів Океанії, що це означає, вчений звертається з листом до П. П. Семенова-Тян-Шанського, який змінив на посту віце-президента Російського географічного товариства адмірала Ф. П. Літке:

«Звістка про намір Англії зайняти половину Нової Гвінеї і водночас, очевидно, берег Маклая не дозволяє мені лишитися спокійним спостерігачем цієї анексії.

Я досягнув великого впливу на тубільців і сподіваюсь, коли повернусь (?), матиму ще більший. Зважаючи на наполегливі прохання людей цього берега, я обіцяв їм вернутись, коли вони будуть у біді. Тепер, знаючи, що цей час настав і що їм загрожує велика небезпека (бо певен, що колонізація Англії закінчиться винищенням папуасів), я хочу і повинен додержати слова, даного хоч і папуасам, хоч, може, людожерам, але даного мною.

Не як росіянин, а як Тамо-боро-боро (найвищий начальник) папуасів берега Маклая я хочу звернутися до його імператорської величності з проханням про опікування моєю країною і моїми людьми і підтримати мій протест проти захоплення цього берега Англією.

Будучи недосвідченим у всіх цих справах, тобто офіційних питаннях, я наважуюсь звернутися до Вашого превосходительства і сподіваюсь, що не дістану відмови…

Оскільки час дуже дорогий у цьому випадку і я не хочу згаяти його, то дуже прошу не зволікати з відповіддю…»

Він чекає від Семенова-Тян-Шанського телеграму, хоче через нього з'ясувати точку зору російського уряду на своє питання. Але Семенов мовчить. Питання Маклая видається йому просто дивним, і що відповісти на нього, він не знає, і не хоче звертатися до уряду. Чи зрозумів це Маклай? Важко сказати. Проте, так і не дочекавшись нічого з Петербурга, вирішує діяти на свій страх і ризик. Переїхавши з Сінгапура в Батавію, він замовляє тут за своїм ескізом дюжину російських державних прапорів, фрахтує невелику тредорську шхуну «Морський птах» і 15 лютого 1876 року вирушає в дорогу, пояснюючи свої дії в листі своєму другові князю Мещерському:

«Покидаючи в грудні 1872 року Нову Гвінею, незважаючи на спільні й настійливі прохання тубільців лишитися в них, я обіцяв їм вернутись, коли довідаюсь, що моє повернення може бути для них корисним.

Останнім часом, коли навала європейської колонізації з усіма її небезпеками для тубільців загрожує моїм чорним друзям, я думаю, настав час виконати моє слово, яке я повинен і хочу дотримати, незважаючи на те, що цей намір відволікає мене на певний час від суто наукової роботи і що я цілком усвідомлюю всю серйозність і складність справи, яку починаю сам й без нічиєї допомоги.

Я перебуваю в дану хвилину на шляху до берега Маклая, де думаю оселитись, додержуючи своєї обіцянки, намагатися чим і як можу бути корисним тубільцям, тобто не допустити, наскільки буде можливо, щоб зіткнення європейської колонізації з чорним населенням мало б надто згубні наслідки для останнього (як, наприклад, це сталося в Тасманії, в Австралії й буде, очевидно, на островах Фіджі).

Я сподіваюсь, що громадська думка всіх чесних і справедливих людей буде для моєї справи достатнім захистом і охороною, проти загарбницьких зазіхань урядів і проти несправедливих і насильницьких вчинків усіляких європейських експлуататорів і шукачів збагачення та особистої вигоди всіма засобами й шляхами.

Якщо, попри всі старання, мої зусилля будуть марними, наукові дослідження і спостереження у цій вже почасти відомій мені країні винагородять, можливо, мої жертви: часу, здоров'я і коштів; якщо ні, — усвідомлення, що додержав дане слово, буде достатньою винагородою за моє починання.

Сподіваюсь, що мої друзі знають мене добре, щоб не сприйняти мій намір за легковажний вчинок, і не зрадять колишньої дружби й симпатії до мене, дізнавшись, що, незважаючи ні на що, я дотримую слова і повертаюсь у Нову Гвінею не виключно як природодослідник, а також як і «покровитель» моїх чорних друзів берега Маклая, що наважився захищати, наскільки можу, їхнє праве діло: їхню незалежність у разі європейського вторгнення (неминучий наслідок якого — загибель тубільців), хоча усвідомлюю, що їхнє діло — діло слабкого проти сильного!..»

Щоб привернути на свій бік громадську думку різних країн, він просив Мещерського опублікувати цей уривок із свого листа у поважній петербурзькій газеті «Голос» і лондонській «Таймс», але ні та, ні інша газета його не надрукували. В редакціях визнали наміри Маклая надто наївними. Незалежність папуасів? Але яким чином вона була можлива за тих обставин, коли закінчувався розподіл світу на сфери впливу сильних держав? Без рішучої опіки однієї з них ні про яку незалежність тубільців Нової Гвінеї не могло бути й мови. Маклай, власне, це усвідомлював і планував створити незалежний Папуаський союз під протекторатом Росії, але говорити про це, не знаючи, як до його планів поставиться російський уряд, він, звичайно, не міг. Однак усе ж ризикнув скористатися російськими державними прапорами, які він, прибувши на Нову Гвінею, підняв на найвидніших місцях свого берега. Робити це без відома уряду, звісно, не можна. Але Маклай сподівався, що в Росії його зрештою підтримають.

На жаль, сподівавсь, як показали подальші події, даремно. Нова Гвінея з її первісними папуасами російський уряд зовсім не цікавила. Коли 1886 року вчений повернувся в Росію і обнародував свій проект Папуаського союзу, запросивши через пресу охочих переселитися на далекий тропічний острів, петербурзька газета «Новое время» опублікувала статтю близького до урядових кіл журналіста К. О. Скальковського, який у зарозуміло-повчальному тоні писав:

«Микола Миколайович Миклухо-Маклай зробив, як відомо, в газетах жартівливе запрошення росіянам, які бажають їхати селитись у Нову Гвінею, звертатися до нього по довідки. Ми називаємо це оголошення жартівливим чи правдивіше, блазенськи-жартівливим, бо Миклухо-Маклай мав би знати, що коли таке запрошення він зробив серйозно, то кожен адвокат має право припинити його колонізаційні спроби на підставі закону, за яким встановлено вельми серйозну кримінальну відповідальність за схиляння російських підданих до еміграції.

Жарт Миклухо-Маклая, як усі містифікації, зробив, однак, своє діло: не тільки знайшлося кілька десятків, а може, і сотень наївних, щоб не сказати просто дурних людей, котрі серйозно запитували про умови еміграції в Нову Гвінею, але знайшлася навіть газета, яка взяла Миклухо-Маклая під свій захист, назвавши його «знаменитим мандрівником» і обклавши лайкою, що складалася з суміші добірних бурсацьких висловів та бердичівської товкучки, всіх тих, хто підсміювався з дикого проекту селити росіян серед папуасів на берегах Нової Гвінеї. Немає потреби пояснювати, що такою мовою могли говорити тільки «Новости» — чарівна семітська квітка, добряче угноєна семінаристами.

Якби зворушлива спілка наших євреїв і туполобих бурсаків цілком переселилась до Нової Гвінеї, ми нічого не сказали б, навіть благословили б їх там і зовсім лишитись, га, на жаль, ніхто із співробітників «Новостей», ні будь-хто і їхніх однодумців до папуасів їхати не збираються, а обмежуються запевненням, що проект «знаменитого» Миклухо-Маклая має для Росії «інтерес національний і громадський». А що пора, нарешті, покласти край цьому безглуздому блазнюванню, то ми постараємось стисло пояснити, що ні Миклухо-Маклай не має ані найменшого прана на титул «знаменитості» (хіба що вважати цей титул таким, що нічого не означає, і однаково вживати слова: «знамениті Юлій Цезар і Шекспір» або «знаменитий співак із «Аркадії» п. Давидов»), ні проект його на будь-яку увагу з боку добромисних російських людей…

Можливо, Миклухо-Маклай і стане з часом знаменитим, навіть великим; можливо, його праці, якщо нарешті з'являться у світ, принесуть йому безсмертя; усе це ще може бути; а поки що відомо лише, що за п'ятнадцять років ніяких наслідків від поїздки Миклухо-Маклая не було, крім грошових витрат з боку Географічного товариства, приватних осіб і Морського міністерства, яке заради цього туриста ганяло двічі казенне судно в море, дуже небезпечне своїми підводними рифами…

Ще сумнівніше достоїнство проекту російської колонії, ику намислив улаштувати Миклухо-Маклай у порту Константин, у землі Маклая, ні на якій карті, однак, не позначеній. Починаючи з того, що «знаменитий» мандрівник віддає Росії річ, яка йому зовсім не належить, спосіб зробити подарунок, як відомо, вельми легкий. Нова Гвінея довго не мала господаря, хоча голландці вважали її номінально своєю. Коли почали розвиватись австралійські колонії, особливо сусіднього з Гвінеєю Квісленду, англійці також пред'явили свої права, та, поки англійський уряд зволікав, з'явилися німці…

Врешті відбулася полюбовна угода: західна частина Нової Гвінеї лишилася за Голландією, а східну поділили між собою Англія і Німеччина. Тепер з'являється Миклухо-Маклай і вимагає своєї частки. Комізм цієї вимоги не потребує коментарів. Якби наш уряд мав яку-небудь потребу в шматку Нової Гвінеї, то міг зробити заяву про це своєчасно й без допомоги Миклухо-Маклая, проте, на нашу думку, він у цьому не має ніякісінької потреби і ніколи не матиме…»

Хоча до того часу Миклухо-Маклай уже неспростовно довів неспроможність полігенізму і справді був знаменитий на весь світ, для Скальковського та його реакційної шовіністичної газети це не мало ніякого значення. Що ж до російської колонізації частини Нової Гвінеї, то про неї вчений ніколи не говорив і не думав. Мова йшла тільки про незалежний Папуаський союз під безкорисливим захистом Росії, яка, володіючи власною величезною територією, в заморських колоніях і справді не мала потреби. Проте такі люди, як Скальковський, висміюючи гуманістичний проект Миклухо-Маклая, сприймали його саме як пропозицію влаштувати на Новій Гвінеї російську колонію.

Однак усе це було потім, через десять років. А поки що Маклай перебував на своєму березі, де розраховував прожити місяців п'ять-шість, попередньо домовившись із шкіпером «Морського птаха», що по закінченні цього строку той зайде по нього в затоку Астролябії. Але, покинувши береги Нової Гвінеї, шкіпер про російського вченого навіть думати забув. Лише через 21 місяць після його відплиття з Батовії про Маклая згадав сінгапурський підприємець і його приятель Шомбург, який вирішив, що вчений на Новій Гвінеї загинув, але про всяк випадок дав завдання одній із своїх. шхун зайти на берег Маклая і перевірити.

Так наш мандрівник знову з'явився в Сінгапурі. Стан його здоров'я був украй тяжкий. Вирушаючи в плавання на «Морському птаху», він узяв з собою запас харчів і медикаментів тільки на півроку. А далі був повністю на утриманні папуасів, їжа яких йому зовсім не підходила, а про якісь ліки проти постійних нападів пропасниці, природно, годі й говорити. Врешті його організм так виснажився, що Маклай, прибувши в Сінгапур, важив 46 кілограмів. На додачу до всього він лишився без копійки в кишені. Шомбург, у якого можна було позичити грошей, надовго поїхав у своїх комерційних справах до Європи, а більше звернутись було ні до кого. Щоправда, до нього дуже по-дружньому прихильно ставилися махарадья Іохора і віце-консул Росії в Сінгапурі Вампоа, гостинністю якого він уже користувавсь, але просити у них грошей Маклай, видно, посоромився. Щоб розрахуватися з сінгапурськими боргами, лягти в лікарню і платити за лікування, йому довелося віддати в заставу всі свої наукові колекції, рукописи, щоденники і малюнки. Та минув місяць, гроші скінчились, а здоров'я тим часом анітрохи не поліпшилось.

Позбавлений можливості далі оплачувати лікування в лікарні, Маклай у буквальному розумінні слова опинився на вулиці без будь-яких засобів до життя. І без надії хоч якось виправити становище.

Російський уряд охоче надавав йому кораблі для відвідання новогвінейської затоки Астролябії і Австралії, але не дуже щедро фінансував його мандрівку всередині Океанії. Тому, не маючи ніяких побічних заробітків, учений жив і подорожував перші роки здебільшого на кошти своєї родини.

Чомусь, коли говорять про героїчне життя Маклая, про це нерідко забувають. Мало хто згадує моральний подвиг усієї родини Миклух. Тільки їм та ще небагатьом у Росії було відомо, яку він поставив перед собою мету, на довгі роки вирушаючи в мандри. І заради досягнення цієї мети Миклухи витратили всі свої заощадження і постійно віддавали дві третини всіх сімейних прибутків. У всьому собі відмовляючи, вони заробляли гроші для Маклая, але твердо вірили, що працюють для всього людства.

Діти, дружина, мати, що дедалі більше сліпла, хвора теща були на утриманні в Сергія, і все-таки більшу частину свого заробітку він віддавав у сімейний фонд Маклая. Володимир, якого одягав і годував військово-морський флот, залишав собі гроші тільки на дрібні витрати, до того ж кинув навіть курити. І, закоханий у свою наречену, він довго не одружувався тільки тому, щоб більше грошей віддавати старшому братові.

Приклад Володимира повторили Ольга і Михайло. Тяжко страждаючи від туберкульозу легенів, Ольга жодного разу не дозволила собі поїздки на курорт, хоча її картини користувалися попитом і давали чималий прибуток.

Однак тягар для однієї сім'ї, як виявилося, був непосильний. Миклухи залізли в неоплатні борги й остаточно розорилися. Проте ніхто з них не жалкував.

За кілька тижнів до своєї смерті Ольга напише: «Дорогий Колюню! Ні в чому собі не дорікай. Як і всі ми, я жила гордістю і любов'ю до тебе. Нехай уночі над тобою завжди будуть ясні зорі, а вдень — сонце без: плям. Я знаю, справа, якій ти служиш, віддаючи всього себе, — справа людства. Ти ввійдеш у пам'ять людей великим ученим і героєм. Я вдячна долі, що була твоєю сестрою».

Та, крім любові й співчуття, сім'я дати йому вже нічого не могла. Звістка про її розорення глибоко його вразила (про невиліковну хворобу і передчасну смерть сестри він дізнався набагато пізніше).

І ось у ці тяжкі дні з ним випадково зустрівся той самий італійський ботанік Бекарі, з яким він познайомився під час своєї подорожі на берег Папуа-Ковіай. Італієць побачив його на одній із сінгапурських портових пристаней і впізнав. Ось що писав він з цього приводу князеві Мещерському:

«Можливо, не зовсім пристойно говорити подібне про таку людину, але він достоту був схожий на змученого тропічною пропасницею бродягу. Якби не його характерна борода, я б його не впізнав. Дякувати господу, він лежав на якихось дошках горілиць. Я подумав, він спить, але скоро зрозумів, що помилився. Це була непритомність. Як потім з'ясувалося, від голоду.

Я взяв його на руки, як дитину, і відніс до найближчої стоянки екіпажів… Звістка про розорення сім'ї завдала страшенного удару його організму, вже виснаженому втомою, безперервними злигоднями і кліматом тих країн, в яких він жив і які при всьому тому ретельно досліджував. Він страждає від цього тим більше, що всі його колекції — антропологічні та інші, малюнки, начерки, словом, усі плоди його пошуків, що зберігаються в ящиках, тепер у руках банкірів і купців… Таким чином, він перебуває в полоні: не має ніяких коштів повернутися до Європи, позбавлений усіх своїх наукових надбань, і не може більше сподіватись на допомогу сім'ї. Побоююсь, що за таких умов він проживе недовго. Фізичні й моральні сили його не витримають трагічного становища. Треба зробити все, що тільки можна, для його порятунку, щоб зберегти науці таку людину, а батьківщині — честь вважати його серед своїх синів…»

У спогадах Маргарита Робертсон є цікава подробиця. Виявляється, Маклай ніколи не дозволяв собі витрачати на їжу більше півкарбованця в день. Одягався теж дуже скромно. Єдине, проти чого він не міг устояти, — відносно часто купував нову білизну. Але для цього завжди заощаджував на їжі.

Кожну зайву копійку вчений беріг для мандрівок. Та не мовиться так — зайві копійки. Не було їх у Маклая. і не тому, що Російське географічне товариство, представником якого він був за кордоном, скупилося на субсидії. Навпаки, географи Росії всіма силами намагалися допомогти йому. Але саме Товариство перебувало на утриманні державної скарбниці і за статутом мало право фінансувати тільки подорожі вчених усередині своєї країни і в країнах, прилеглих до Росії. Тому грошові перекази на ім'я Миклухо-Маклая, який вивчав далеку Океанію, потребували численних узгоджень, дозволів тощо. Іноді таким впливовим особам, як адмірал Федір Петрович Літке і знаменитий дослідник Середньої Азії Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський, доводилося наполегливо клопотатись роками, і не завжди це закінчувалось успіхом.

Далекі наукові експедиції повинна була оплачувати Академія наук. Але в Російській Академії при царях-германофілах усіма справами керували зальотні німці, чекати від яких допомоги російському вченому не доводилось. Коли 1886 року Маклай привіз у дар Академії свої безцінні наукові колекції, зібрані з величезними зусиллями, а часто-густо і з ризиком для життя на островах Океанії, академіки-німці не захотіли навіть на них поглянути. Щоб вони не загинули, вчений мусив звернутися до російської громадськості через пресу:

«Незважаючи на всі мої клопотання, Академія наук і цього разу, очевидно, побажала виправдати репутацію, яка про неї склалася, що вона існує тільки для німців, і рішуче відмовила мені в будь-якому приміщенні для моїх колекцій, які я збирався їй подарувати, і лишається тільки сподіватися, що, поки мені не вдасться знайти якесь приміщення, щоб їх розпакувати, управління залізниці в «інтересах науки» не викине їх на вулицю чи не продасть з аукціону для покриття витрат за зберігання…»

Лише після того, як цей лист з уїдливими коментарями був передрукований у Лондоні й Парижі і Королівське географічне товариство Великобританії звернулося до царського уряду з проханням продати йому колекції Маклая, Імператор Олександр III особисто розпорядився «взяти колекції в Академію і зберігати в належному порядку, відповідно до їх вартості».

«… А батьківщині — честь вважати його серед своїх синів…»

Наївний італієць Бекарі, йому здавалося, що в Петербурзі не можуть не розуміти, яка це честь. Не знав, мабуть, синьйор Бекарі, що офіційна Росія, яка звикла поклонятися всьому іноземному і обдаровувати благами лише тих з росіян, «хто, думаючи, в думках своїх угадував бажання вождя», ніколи не вважала за честь називатися вітчизною когось із своїх синів, хай навіть і дуже великих. Надто — поки по них не відзвонили дзвони. Кому він був тут потрібен із своїми крамольними ідеями рівності й братства? Той-таки Олександр II, який колись, будучи цесаревичем, урятував Маклая від тюрми, тепер, уже як імператор, даючи аудієнцію «екзотичному» вченому влітку 1886 року, в розмові з ним сказав:

— Хвалити бога, в нашій державі інородців до скотини ми не рівняємо. І киргиз і тунгус — люди. А проте всякому слід знати своє місце. Як росіяни, на превеликий жаль, поки що далекі від культурних європейців, так більша частина інородців Росії далека від росіян. Що ж до люб'язних вам папуанців, то, наскільки нам відомо, вони більш дикі, ніж тунгуси. Яке ж, прошу вас, можливе братання? Гідні жалю, одначе ж, на нашу думку, передчасні ваші старання, а тому й марні, хоча по-християнському, може, похвальні. Та як би похвальність ця не збаламутила кого до часу…

Колись академік Карл Максимович Бер, благословляючи Маклая у Велику Науку, напучував молодого вченого:

«… а найважливіше — вміння мислити вільно, бо тільки воно дає плоди, непідвладні тліну чи забуттю. Однак вільний, не підлеглий приписаній регулярності плин думки неможливий без вільної душі творця. Сам собою мозок нічого не народжує. Всі плідні струми йдуть до нього з душі, яка в справжнього творця набагато відважніша й набагато обізнаніша, ніж розум. Творити суть повставати, бунтарствувати і без оглядки йти на бій за добування істини. Коли ж людина за природою своєю природжений раб, повстати вона просто боїться. Тому з перших кроків виганяйте з себе все рабське, будьте в своїй душі вільним, неодмінно вільним і над усе на світі бійтеся трепетного колінопреклоніння. Борони вас боже, ні перед ким!..»

Записавши в особливу книжечку ці напучувальні слова старого академіка, Маклай зробив потім їх одним із своїх девізів.

— Як мені здається, государю, — відповів він того дня Олександрові, — пошуки істини завжди сучасні й тому не даремні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу окремому уряду чи державі, я служу людству, в тому числі, ясна річ, і своїй вітчизні.

— Он як! Ви так думаєте? — сказав імператор, не зразу опам'ятавшись. — Але це… Одначе ви зухвалець, пане вчений дослідник! Так і до крамоли недалеко… — І, хмурячись, додав — Не смію вас більше затримувати…

Та все-таки розпорядився видати Маклаєві із скарбниці 20 тисяч карбованців на покриття чергових боргів і дворічне проживання в Австралії. Але це було згодом, а тоді, 1878 року, грошей у Сінгапурі Маклаєві взяти було зовсім ніде.

Але, видно, є така закономірність: людина, яка віддає себе людям, не може загинути серед людей. Протягом усього життя Маклая в найкритичніші моменти хтось зустрічався на його шляху, хто вважав за свій обов'язок допомогти йому. Бекарі, з яким вони бачилися колись лише мимохідь, знову влаштував його в одну із сінгапурських лікарень, заплатив за курс лікування, дав грошей на витрати, коли Маклай вийде з лікарні, й написав у Росію.

Але й друга закономірність: біда одна не ходить, а з собою ще й горе водить. Пароплав, яким мали припровадити у Європу лист Бекарі, в морі зазнав катастрофи. На допомогу йому приспів американський крейсер. І через Америку лист потрапив у Росію тільки через рік.

І знову непередбачені обставини. Князь Олександр Олександрович Мещерський, кому адресувався лист, весь свій статок віддав польським повстанцям і допомогти своєму щирому другові Маклаєві ніяк не міг. Він дав велику телеграму в Париж Іванові Сергійовичу Тургенєву, однак у Тургенєва вільних грошей, як виявилося, теж не було. Мещерському він відповів, що зможе надіслати «допомогу нашому спільному другові» лише з наступного гонорару, місяців через три.

Іван Сергійович слова дотримав. Через два з половиною місяці він надіслав у Сінгапур для Маклая дві тисячі англійських фунтів стерлінгів, що за тодішнім валютним курсом становило майже 14 тисяч карбованців сріблом. Але вченого в Сінгапурі вже не було.

Дізнавшись про це й не відаючи, куди міг подітися Маклай, Мещерський звертається в редакцію газети «Голос» N проханням опублікувати листа Бекарі. Редактор «Голоса» Краєвський дає до цього листа свій коментар:

«Скільки тяжких і безрадісних думок приходить у голову, коли читаєш листа італійського вченого, що закликав російське суспільство допомогти не якомусь невідомому бідакові, позбавленому роботи через старість, а російському вченому, котрий присвятив десять років найкращого життя дослідженню маловідомих островів Тихого океану й змушеному віддати в заставу банкірам та купцям усі свої дорогоцінні зібрання, щоб у 35 років від роду, досягнувши всесвітньої слави, не вмерти з голоду… Пан Бекарі звертається по допомогу до тих, на кому лежить моральний, гуманістичний і патріотичний обов'язок урятувати нашого співвітчизника… Невже Петербурзький університет і Медико-хірургічна академія, слухачем яких був М… М. Миклухо-Маклай, можуть байдуже поставитися до його гіркої нужди!

Хай не кажуть нам, що можуть зробити університет чи академія. Не нам указувати професорам та академікам, що вони повинні зробити для порятунку свого товариша по науці… Якби російське суспільство поважало літературу, цінувало науку, то російські вчені не вмирали б з голоду, не віддавали б у заставу свої дорогоцінні праці заради шматка хліба…

Честь і гідність російського суспільства вимагають вжити негайних заходів. Ми повинні з вдячністю повернути іноземним купцям та банкірам ті позички, які, можливо, врятували Миклухо-Маклая від голодної смерті… Ми могли не знати про його жахливе становище, але, дізнавшись, повинні надати негайну допомогу, повинні, якщо бережемо честь російського імені, якщо дорожимо науковими працями і шануємо вчених. Якщо ж ми не поважаємо науки, то й нас поважати ніхто не буде».

Уряд, Санкт-Петербурзький університет, Медико-хірургічна академія і весь вищий світ Російської імперії до закликів італійського вченого і редакції газети «Голос» поставилися все-таки байдуже. Проте лист Бекарі й коментар до нього Краєвського не лишили байдужим російський народ. З усієї Росії в «Голос» почали надходити грошові перекази. Кожен посилав Маклаєві скільки міг. Селянин Самарської губернії Петро Стародумов написав:

«Надсилаю півтора карбованця для згаданого у вас горопашного вченого. Більше не можу, цього місяця заробив два карбованці з полтиною. Однак терпіти сором за Росію неспроможний.

Тож звиняйте,

Петро Стародумов».

Зверніть увагу на цей лист і вдумайтесь, наскільки мав слушність Миклухо-Маклай, коли сказав: «Істинно російській натурі чужі не люди чужі, їй чужий егоїзм».

По крихтах російські люди зібрали для Маклая 4500 карбованців і надіслали йому не як громадську милостиню, а «для збереження честі російського імені й на ознаку поваги російських людей до гуманістичних ідеалів, котрим ви служите як учений-подвижник з ревністю героїчною». Ось які слова стояли на цьому переказі!

Завважте: «гуманістичних ідеалів». Не просто гуманній меті — ідеалам!

Росія, якщо не мати на увазі офіційну Росію, була не винна, що грошовий переказ надійшов у Сінгапур тільки через 15 місяців після того, як написав свого листа Бекарі.

Маклай вийшов з лікарні на рік раніше. Він не встиг одержати й гроші Тургенєва. А в лікарні вдруге пробув не місяць, а два, вдвічі довше, ніж передбачалося спочатку. І це вимагало додаткової оплати, тому всі гроші, які йому залишив на витрати італійський учений, було віддано за лікування.

Маклай знову з'явився на вулицях Сінгапура без копійки й знову, щоб якось жити, змушений був віддати в заставу колекції і рукописи, що їх перед цим викупив Бекарі. Тим часом стан здоров'я Маклая, незважаючи на загалом тримісячне його перебування в лікарні, й далі погіршувався. Пише 11 березня 1878 року секретареві Російського географічного товариства баронові Остен-Сакену:

«Високошановний Федоре Романовичу!

Ось уже 5 тижнів, як не в змозі підвестися з ліжка. Переміна страви, скорбут на жалюгідній шхуні так страшенно вплинули на шлунок. Буде вельми кепсько, якщо хронічний катар шлунка й кишок перейде в дизентерію, що, одначе, цілком можливо.

Я дуже, дуже слабий. Догляду й піклування від найманої прислуги, особливо малайців, вимагати не можна, тому моє становище вельми не комфортабельне.

Писати в ліжку теж не можу, навіть ці рядки пишу уривками, відпочиваю кожні п'ять хвилин.

Не знаю, коли одужаю. Пишу про хворобу, щоб у Географічному товаристві знали причину, чому не надсилаю повідомлення про моє останнє перебування на березі Маклая.

Тільки-но почуватимусь трохи краще, буду писати. Сьогодні не можу більше…»

Лікарі, однак, кажуть, що, лишаючись у Сінгапурі, сподіватись на поліпшення здоров'я він не може. Йому наполегливо радять перемінити клімат на помірніший. Південна Європа, Японія чи Австралія — або ще через два-три місяці кладовище в Сінгапурі. Але як звідси вибратися, на які кошти, Маклай не уявляє.

Раптом 9 квітня після чотирирічної перерви цілком несподіваний грошовий переказ від Російського географічного товариства — на 3577 північноамериканських доларів! Це порятунок.

Знову (вже вкотре!) він викуповує свої наукові дорогоцінності і на решту 452 долари бере вексель на Сідней. Та щоб їхати в Австралію, у нього немає сил підвестися з ліжка, і ще майже два місяці він лишається в Сінгапурі, точніше, в Іохор-Бару, куди із співчуття його забрав махарадья іохорський. Там, в Іохор-Бару, хоч він зовсім близько від Сінгапура, набагато чистіше повітря і не так спекотно. Поволі завдяки дбайливому догляду слуг та малайських лікарів махарадьї Маклай трохи видужав і 28 травня нарешті зміг сісти на пароплав, який відпливав у Сідней, і прибув туди через 22 дні, тобто 18 червня 1878 року.

З цього моменту в Австралію перемістився центр усієї його подальшої наукової діяльності. Вчений продовжував тут займатись антропологією (вивчав місцевих аборигенів), порівняльною анатомією, етнографією, зоологією, створив першу в Австралії морську біологічну станцію, багато писав і, як завжди, був активним політиком. І тут-таки, в Сіднеї, на тридцять восьмому році життя нарешті одружився.

Для всіх, хто близько знав Маклая, і найбільше, мабуть, для нього самого цей шлюб був несподіваним. Одружуватися він взагалі не збирався, точніше, вважав, що на одруження й сім'ю у нього бракує часу.

Оселившись у Сіднеї і трохи поправивши своє здоров'я, Маклай у березні 1879 року вирушив у нову подорож по островах Океанії, яка тривала до травня 1880 року. Повертаючись на місіонерському пароплаві «Елленгоуен» у Сідней, мандрівник у дорозі знову тяжко захворів. Три дні він був непритомний і, здавалося, зовсім не дихав. На судні вирішили, що він помер, і збирались уже поховати його. Капітан Джеймс Баском наказав, як належить за морським звичаєм поховання, зашити «небіжчика» в брезент і опустити за борт. І раптом уже зашитий у мішок «небіжчик» ожив — почав задихатись у мішку й тому захрипів. Забобонні моряки так перелякались, що зі страху кинулися хто куди й нізащо не хотіли виходити на палубу, поки штурман і капітан не винесли «воскреслого покійника» на берег — «Елленгоуен» саме плив Торресовою протокою вздовж берега острова Четверга.

Подружжя Честер (містер Честер був адміністратором острова) забрало Маклая до себе додому, і місіс Елеонора виходила його. Потім між ними зав'язалося листування. Всі листи Маклая до неї, копії з яких зняла М. Робертсон (очевидно, розлучатися з оригіналами Е. Честер не побажала), містять серйозний науковий аналіз з кожного з тих питань, на які він відповідав, і водночас вони більш інтимні, ніж більшість інших його листів. Звичайно він усім писав досить сухо. Душевним теплом пройняті хіба що тільки листи до сестри Ольги і брата Михайла, але про себе як людину він все одно говорить у них мало.

Елеонора Честер захоплювалася проблемами природознавства і, хоч була дуже побожна, вважала себе реалісткою. Свого пацієнта вона, видно, покохала й після його смерті продовжувала писати йому листи, знаючи, що він ніколи вже їх не одержить. Писала й складала в скриньку. «Я знаю, дорогий Маклай, листи в той світ, де ви тепер, не йдуть, але в думках своїх я все ще бачу вас живим і не можу не поділитись…»

Поки Маклай жив на острові Четверга, в нього закохалась і доросла дочка Честерів Грейс. Вона теж писала вченому листи й навіть намагалась оженити його на собі. Завжди бездоганно коректний, Маклай відповідав їй спочатку чемно, потім раптом несподівано різко:

«Ви просите поспівчувати Вам, але я зовсім не розумію, як можна співчувати людині, яка в повних вісімнадцять років не в змозі знайти собі заняття, та на додачу ще й впадає у меланхолію? Чого ж Ви вчились і з якою метою читаєте книжки? Тільки для розваги, щоб розвіяти меланхолію? Тоді, не критимусь, Ви уявляєтесь мені людиною зовсім пустопорожньою, і я не думаю, що співчуття Вам у такому становищі мало б якесь виправдання. У вісімнадцять років треба знати, що ти повинен робити, яким чином і навіщо. Треба ясно бачити своє призначення й бути готовим виконати свій обов'язок, інакше, якщо людина в такому віці все ще не зрозуміла, в чому полягає її обов'язок, вона при всіх своїх природних здібностях ризикує перетворитись у кислого буркотуна або в нудного, нікому не цікавого обивателя… Доля, тобто плин життя, скоряється тим, хто вміє і наполегливо прагне цим плином керувати. І різниці між чоловіками й жінками тут немає і не повинно бути.

Тепер про Вашу пропозицію. Правду сказати, мені шкода часу відповідати на неї, та ради поваги до Вашої матусі відповім.

Чому Ви гадаєте, що мені потрібні Ваші рука й серце? Передусім, люба панно, я майже вдвічі старший за Вас. При такій різниці в роках навіть за взаємною згодою шлюб був би протиприродним і тому потворним.

До того ж звідки Ви взяли, що я збираюсь одружуватись? Можете взяти до відома: такого наміру я не маю. І для Вас таки хочу додати: я терпіти не можу жінок, які, манкіруючи своєю належністю до «слабкої статі», вважають за можливе жити, ніяким ділом не виправдовуючи свого існування, але при цьому претендують на співчуття, повагу й навіть поклоніння. І повага, і тим більше поклоніння мають бути заслужені діянням, працею, проте аж ніяк не самою тільки «милою зовнішністю».

Прошу Вас більше не докучати мені…»

І раптом Маклай усе-таки одружився! Його друзі були вражені. Як? Маклай, той, хто ніколи не міняв своїх переконань, зрадив самого себе?

«Мене й тепер ще запитують, що спонукало Маклая відмовитись від своєї упередженості щодо шлюбу, і, запитуючи, багато хто вбачає у мені відьму, яка обкрутила людину-скелю. Іншим, навпаки, здається, що я принесла себе в жертву, але жертва ця нібито викликана марнославним бажанням називатися дружиною великої людини й тим забезпечити собі місце в історії. Що я можу сказати на це? Найохочіше люди вірять у те, що самі вигадали й у що їм хочеться вірити. А правда тим часом простіша чи складніша або суть її зовсім інакша.

Так, ініціатива в організації нашого шлюбу належала мені. Як казав згодом Маклай, я зіграла роль пушкінської Татьяни, але була наполегливішою і добилась успіху.

Я любила Маклая і за нього боролася, знаючи, як він страждав, гадаючи, що піде з життя, не лишивши після себе роду-племені. І повірять мені чи ні, скажу, не кривлячи душею: любов моя була безкорисливою. Якби він одружився з іншою, я все одно була б рада, що його сімейне життя нарешті влаштувалось. Та коли я зрозуміла, що мої почуття він поділяє, я повелась енергійно. Ті, хто вважає, ніби Маклай давав обітницю безшлюбності, помиляються. Якби він справді давав собі таку обітницю, наш шлюб не відбувся б. Не з тих він був людей, хто міняє свої ухвали. Він сумнівався в своєму праві одружуватись, а не відкидав можливість шлюбу взагалі. Його зупиняла турбота, що сім'я з її обов'язками і клопотами перешкодить йому завершити його справу. З другого боку, не хотів залишати вдову і сиріт — він знав, що скоро помре, і це була в нього не якась там манія, а серйозне визначення лікаря. Адже він був медик і розумів, скільки може витримати такий організм, як у нього.

Усвідомлення близького кінця спонукало його лічити дні й години. Йому все здавалося, що він витрачає час марно, хоч більшого напруження в роботі я не можу собі уявити. Крім двогодинної перерви на обід і відпочинок, він щоденно працював десять-одинадцять годин. І я не пригадую, щоб праця його гнітила. Якось, здається, кореспондент «Дейлі міррор» запитав його, що він вважає найпрекраснішим. «Працю, — швидко сказав він і, поміркувавши, додав: — Авжеж, працю. У ній найповніше проявляється життя, а що може бути прекрасніше за життя?»

Над письмовим столом у нього завжди висіли два вислови Петрарки: «Коли я думаю про скороминучість життя, мене сповнює тривогою той обсяг роботи, яку я почав». І другий: «Коли я працюю, я вільний… я живу».

У душі я не вірила, що його так скоро не стане. Страхітливо було в це повірити, але мені доводилося вдавати, що я вірю і ставлюся до цього з розумінням неминучого. Інакше він вважав би, що я не усвідомлюю, яке на мене чекає випробування, і в нас усе б розладналося. Потім я мала переконати його, що буду йому в його ділі не веригою, а милицею. Я розуміла, що жити для себе він не може і, звичайно, при всьому своєму джентльменстві не зможе достатньо приділяти уваги моїй персоні. Для дружини така перспектива була не дуже принадна, але я справді хотіла служити Маклаєві задля його ідеалів і його справи, бути йому другом і його сподвижником.

Може, мої міркування видадуться занадто раціоналістичними і знайдуться люди, які скажуть, що мною керувала не справжня любов, а холодний розум. Що ж, був розум, але його породила любов. Чого варта любов, яка не дає коханому полегкості?

Мої рідні, батько з матір'ю, були проти цього шлюбу. Як усі наші друзі, вони ставилися до Маклая з дружнім співчуттям, але, знаючи стан його здоров'я і, незважаючи на дворянське звання, досить часту скруту у засобах до життя, не уявляли його в ролі мого чоловіка. Батько зрештою готовий був примиритися, проте ставив неодмінну умову, щоб Маклай прийняв британське підданство і постійним місцем проживання обрав Австралію… Багатьом тоді здавалося, що це умова — батьківська примха, однак насправді причина була інша.

Наша сім'я на той час вважалась однією з найбагатших в Австралії, але весь сімейний капітал батько вклав у нерухоме майно. Він був акціонером кількох промислових підприємств і, пішовши у відставку з державної служби, купив прибутковий маєток Кровеллі під Сіднеєм. Управляти цим складним господарством ніхто з нашої сім'ї, на думку батька, був не здатен. Конче потрібну заповзятливість він знаходив тільки в мене й хотів, щоб після його смерті я очолила сімейну фірму. Але, ставши дружиною російського дворянина, я автоматично втрачала британське підданство і, перебуваючи в Росії, ніяк не змогла б дбати про наші справи в Австралії. Тому батько вимагав від Маклая британського підданства не з примхи, а в інтересах усієї сім'ї. Маклай же вважав це неможливим і для російського дворянина навіть ганебним.

Через три роки, коли Маклай виконав усю програму із запланованих п'ятнадцять років тому подорожей і лишилося тільки опрацювати накопичений матеріал і підготувати до видання зібрання творів, ми все-таки одружились, відмовившись від будь-якої матеріальної допомоги з боку моїх батьків і моєї частини спадку. Згнітивши серце батько благословив нас, але зробив це під великим тиском нашого спільного друга Уїльяма Маклея.

1885 року у нас народився Олександр-Аллен, а ще через рік — Володимир-Нільс…»[68]

Уїльям Маклей, якого Маргарита Робертсон називає «нашим спільним другом», згадується в усіх книжках і статтях, присвячених життю та науковій діяльності Миклухо-Маклая. На жаль, тільки згадується. Як ніхто інший із зарубіжних друзів Маклая, він заслуговує на те, щоб про нього розповісти детальніше.

Це була, як говорили в Сіднеї, особистість у квадраті — сер Уїльям Маклей. Дуже багатий землевласник, великий фінансист, промисловець, незмінний депутат верхньої палати парламенту Нового Південного Уельсу (в Австралії вона відповідала англійській палаті лордів) і між іншим видатний вчений-ентомолог, що створив найкращий в Австралії зоологічний музей, до того ж (теж між іншим) талановитий поет. Поряд з енергійним, невеликим на зріст (1 метр 67 сантиметрів) Маклаєм, чия руда борода і завжди зосереджено мудрі прозоро-блакитні очі мало додавали йому статечності, він скидався на добродушного вайла — півтораста кілограмів ваги при зрості 185 сантиметрів. Такий собі флегматичний товстун, що ліниво перекочує в роті сигару і мріє про одне: за сніданням про обід, а в обід — про вечерю.

Він мав великий вплив в урядових колах і водночас був одним з найавторитетніших лідерів громадського руху, спрямованого проти уряду, писав фундаментальні наукові праці й складав блискучі балади, виховував купу своїх дітей і опікувався благодійницькими сирітськими закладами, однак, коли його питали, як йому вдається все це поєднувати, звідки в нього стільки часу, що він скрізь встигає та ще й ніколи не відмовляється йти на звані обіди й вечори, Маклей щиро дивувався:

— Біс його знає, практично я завжди вільний.

І, хоч як дивно, це була чистісінька правда. Така вже в нього була вдача. Нічим на світі всерйоз нібито не займався і, здавалося, вів спосіб життя ситого нероби, а проте…

Маклаєм, коли він прибув до Австралії і про нього з'явилися статті в місцевих газетах, сер Уїльям зацікавився тільки через його прізвище. Здивувався, що воно належало російському вченому, а звучало майже так само, як Маклей, різниця лише в одній літері. Цікаво. А коли сер Уїльям вважав щось цікавим, у нього відразу ж виникало непереборне бажання дізнатись про всі подробиці, навіть у ті священні пообідні години, коли він, поринувши у м'яке плюшеве крісло, розморено плямкав пухлими, рожевими, мов у дитини, губами, тимчасом як Еллі, його білява дочка-улюблениця, читала йому останні газетні новини.

— Та-а-ак, потішно, — не розплющуючи очей, сонно промовляв він і, раптом стрепенувшись, підхоплювався. — Боббі, Юджине, Енні, Барбаро, чорти б вас усіх ухопили, де ви там? Екіпаж!

Коли сер Уїльям розворушувався і починав діяти, перед ним розсипалися всі перешкоди.

На перших порах після приїзду в Австралію Маклай жив у будинку російського віце-консула Паулі, потім, щоб не завдавати клопоту господареві, переселився в маленький дешевий готель на околиці Сіднея. Тут його й розшукав Маклей. Упхався в номер, забувши, як це нерідко з ним траплялося, постукати і, звичайно ж, не згадавши, що треба вибачитись.

— Здрастуйте, я — Маклей! Х-ха, Маклей і Маклай, майже родичі. Ху, які нетрища! Знаменитий мандрівник, натураліст, великий Маклай — у такій норі. Ганьба, гань ба всій Австралії! Я, е-е… сказати б, теж натураліст… Маклей і Маклай, ха-ха!

З кузьками-павучками, яких вивчають ентомологи, Маклай діла не мав (згодом від сера Уїльяма він усе-таки перейнявся ними) і в Сіднеї перебував зовсім недавно, тому прізвище Маклей йому нічого не говорило й ніякого враження на нього не справило. Приголомшений такими несподіваними відвідинами, він розгубився. Адже це були не джунглі — цивілізоване місто.

— Даруйте, чим можу служити?

— Нора, кажу, тут, нетрища! Ганьба всій Австралії. — Перебігаючи очима по вицвілих, засиджених мухами шпалерах, по облупленій, з наростами сирості стелі, по заставленій сумками-саквояжами давно не фарбованій підлозі, він ніби накачував себе гнівом і раптом вибухнув: —Чорт знає що, якесь щуряче стійло!

— Цілком можливо, та все-таки у чім річ?

— Ха, можливо! Хіба ви не бачите самі… Цього пройду, цього, з дозволу сказати, хазяїна готелю… Ну, паразит! Людину — в щуряче стійло! А інспектор, інспектор готелів? — Коли звичайно флегматичний Маклей розпалювався і закипав, зупинити його було неможливо. Він аж вирував, стрясався від гніву і, мов розлючений бойовий слон, кидався, трублячи, на таран. І тільки в останню мить раптом помічав: а кинувся ж він, здається, не туди, не в той бік. І тоді (знову-таки раптом) йому сяйнула думка: — Слухайте, вас зоологічний музей цікавить?

— Припустімо, то й що? — Маклай дивився на непроханого візитера, ледве стримуючи роздратування. Взявши собі за правило рішуче уривати будь-яку безцеремонність навіть серед папуасів, він зараз не знав, як йому бути з цим гладким дикуном у смокінгу.

— Чудово! — ревнув відвідувач. — Мій музей до ваших послуг.

— Даруйте, я вас не розумію.

— Авжеж, мій зоологічний музей.

— Ага, он воно що, ви власник зоологічного музею?

— Ну, звичайно, ви не зрозуміли? Я — Уїльям Маклей, якоюсь мірою, е-е… ваш колега.

— Чудово, але чим можу служити?

— Гм… — Маклей збентежено втупився в співрозмовника: справді-бо, чим? А втім… Умить заспокоївшись, сер Уїльям ніби враз переродивсь. — Я перепрошую, можливо, мій візит трохи здивував вас, але, повірте, він продиктований тільки інтересами науки. Бачте, містере Маклай, ми тут, у Сіднеї, поставили собі за мету створити щось на зразок зоологічного варіанту Бюйтензорзького ботанічного саду — музею-інституту, в якому для загальної користі могли б працювати вчені з будь-якої країни світу, всі, кого тією чи іншою мірою приваблює австралійська фауна. Я називаю цей музей моїм, бо справді юридично є його власником, проте це зовсім нічого не означає. За прикладом Бюйтензорзького ботанічного саду наш музей повинен служити всім, і дещо в цьому напрямку вже зроблено, однак… Я розумію, ви більше антрополог, хоча, наскільки мені відомо, також і зоолог, а в Бюйтензорзі були і ботаніком. Тому я наважився звернутись до вас, і ми були б дуже вдячні, якби ви погодилися висловити свою думку про цю пашу справу. Рекомендації такого вченого, як ви, для подальшої організації музею напевне були б вельми корисні…

Треба сказати, що при всій своїй вибуховій здатності запалюватись, забуваючи при цьому весь кодекс манер гарного тону, сер Уїльям ніколи не втрачав своєї неабиякої кмітливості дипломата.

Як ви пам'ятаєте, він розшукував Маклая тільки для того, щоб просто познайомитися з ним, глянути на «майже родича». Але, побачивши, в якому готелі зупинився знаменитий мандрівник, він зрозумів, що великий учений аж ніяк не з банкірського роду Ротшильдів і навіть не з тих, хто живе у відносному достатку. Добре серце сера Уїльяма сповнилося співчуття, і він тут-таки вирішив узяти Маклая під свою опіку. Одначе допомогти людині так, щоб вона не відчувала, що має завдячувати за це, і не принизити її, теж треба вміти, надто коли мова йде про вченого із світовим іменем, який, попри помітну кожному оку бідність, тримається з підкресленою гідністю і вашим візитом явно шокований.

Та Маклей не був би Маклеєм, якби, навіть повівшись необачно, не зумів би владнати все якнайліпшим чином.

Анітрохи не турбуючись про те дивне враження, яке справила його поява в готелі, він удавано незворушно сказав, що прийшов до Маклая, власне, за дорученням Ліннеївського товариства Нового Південного Уельсу[69]. Кілька років тому багато членів цього Товариства, мовляв, були захоплені звертанням Маклая до всіх ботаніків світу, в якому він закликав створити на Яві для загальної користі Бюйтензорзький ботанічний сад (читаючи батькові вранішні сіднейські газети, Еллі попрацювала недаремно). І ось тоді нібито, познайомившись з ідеєю Маклая щодо інтернаціонального наукового центру ботаніків, вони вирішили за таким же зразком створити на базі музею Маклея міжнародний науково-дослідний інститут, який би вивчав унікальну австралійську фауну. На жаль, зроблено поки що не так багато, але деякими успіхами вже можна похвалитися. У музеї є експонати всіх відомих австралійських тварин, при Ньому створено також зоопарк і обладнано цілком сучасні лабораторії. Крім того, для більшої зручності приїжджих учених поряд з музеєм є квартира, куди Мак-лай, якщо він згоден прийняти їхню пропозицію про співробітництво, може переселитися хоч завтра. Там треба тільки дати лад у кімнатах. До завтрашнього дня все буде готове. До речі, дві лабораторії музею придатні для досліджень з порівняльної анатомії…

Пропозиція звучала більш ніж заманливо. Нема такого натураліста, який, уперше потрапивши в Австралію, не горів би бажанням якнайшвидше познайомитися з її дивовижною фауною, та ще й у повному зібранні одразу. З другого боку, лабораторії, квартира… Для вченого, що опинився в чужій країні і змушений був тулитися в якійсь клопівні, казка, а не пропозиція. І головне — дивовижний збіг: це було саме те, з чим Маклай збирався виступити в Сіднеї. Як ви пам'ятаєте, міжнародні наукові центри з різних галузей природознавства були його мрією. Такий центр він мав намір створити й тут, в Австралії, сподіваючись розворушити для цього Ліннеївське товариство, про діяльність якого він був добре поінформований. В Австралії, яка не мала тоді своєї Академії наук, воно фактично її заміняло.

Певна річ, Маклай зрадів, почувши від Маклея, що його ідея міжнародного співробітництва вчених в Австралії давно знайшла підтримку. Чудово! Якщо вони зрозуміли необхідність спільних зусиль у розв'язанні навіть такої, здавалося б, суто місцевої проблеми, як вивчення австралійської фауни, то надалі можна розраховувати й на більше. Фауна фауною, вивчати її, звісно, треба, тим більше рідкісний тваринний світ Австралії, але є в природознавстві й куди серйозніші завдання. Біологія моря, його харчові ресурси для людства — ось що найближчим часом стане на порядок денний і потребуватиме уваги вчених усіх країн. Але для цочатку нехай будуть кенгуру. Важливо зробити перший крок, показати на практиці незрівнянну плідність колективної праці вчених без розрізнення націй і рас. Згодом, коли для всіх це стане очевидним фактом… О, плани в Маклая були широкі!

Забувши про дикунські манери непроханого гостя, Маклай дивився тепер на нього з повагою і вдячністю. Звідки йому було знати, що свій міжнародний музей-інститут сер Уїльям придумав на ходу? Згадав, про що читала йому після обіду Еллі, і миттю все обіграв, та так, що сам, мабуть, подумки вигукнув: «Еврика!» Адже ідея і справді була чудова. А Маклей, що робить йому честь, слів на вітер не кидав. Коли щось і вигадував раптом, він однаково встигав усе зважити.

Пославшись на авторитет Ліннеївського товариства, сер Уїльям мав підстави думати, що його повноваження Товариство підтвердить і заперечувати проти створення міжнародного музею-інституту ніхто з ліннеївців не буде. Адже музей належав Маклеєві. До того ж він був членом правління Товариства і його банкіром.

І справді, другого ж дня Маклая обрали почесним членом Ліннеївського товариства і офіційно призначили його науковим консультантом музею-інституту Маклея, який віднині переходив під опіку Товариства і розглядався вже як міжнародний центр по вивченню австралійської фауни. Зважаючи на всесвітню відомість Маклая і його великі заслуги перед наукою, правління Товариства визначило йому платню на рівні академіка — 1200 фунтів стерлінгів на рік. Якщо не брати до уваги періодичних субсидій Російського географічного товариства, це була його перша в житті регулярна платня, на яку він міг не тільки безбідно жити, але й здійснювати свої подорожі по островах Океанії.

Звісно, обставин, які спонукали Ліннеївське товариство так високо оцінити заслуги іноземця, сам Маклай не знав. Та, певне, і не повірив би, якби йому хтось сказав, що причиною всього були не стільки заслуги, скільки симпатія, що виникла до нього у Маклея з першої хвилини. Судячи з протоколу розширеного засідання правління Товариства, на якому всі, починаючи з Маклея, говорили про нього багато приємного, зміст більшості виступів був надто вже близький до тексту статті з «Сідней морнінг геральд».

Це не означає, що до того дня про Маклая ліннеївці нічого не знали. Слава його на той час була вже надто гучна, і знати про нього знали, та насамперед як про знаменитого мандрівника, який не побоявся жити серед «жахливих» папуасів.

До речі, Маклай, що написав одного разу: «Моїм подорожам я не бачу краю», після свого другого перебування на Новій Гвінеї і потім аж до смерті терпіти не міг слова «мандрівник» — став сприймати його як щось таке, що принижує гідність серйозного вченого. «Погода в Мельбурні паскудна, — з незвичною для нього відвертістю скаржився він в одному з листів Уїльяму Маклею, — та набагато паскудніше почуваєш себе від доконечного обов'язку відбувати нудні врочисті прийоми, де тебе знову й знову проголошують мандрівником, цілком щиро вважаючи (аякже!), що роблять тобі приємність. І доводиться (куди подінешся?) кисло усміхатися замість того, щоб оголити шпагу. Далебі, ці люди ніколи не зрозуміють різниці між тяжкою працею, яка потребує постійних тривалих пересувань, і вештанням по світу знічев'я».

Різниця між ученим і просто мандрівником справді велика, та що вдієш, коли людей так полонить слово «мандрівник»? Воно — сама романтика. А кого вона не зачаровує? Так було і з Маклаєм. Його праці з антропології, етнографії, порівняльної анатомії, зоології, географії всі визнавали і заслужено цінували. А проте й багатьох учених вони вражали не так своєю оригінальністю і новизною, як тими географічними пунктами, куди заради них забирався Маклай. Дивлячись на нього, маленького, тендітного, з пишною бородою, яку він носив явно для того, щоб не видаватися хлопчиськом (зауважимо в дужках, що в тропіках, де Маклай провів довгі роки, борода завдавала йому неймовірних мук, від неї нестерпно свербіло все обличчя, але він усе одно її не голив, і, певне, тільки тому, щоб мати статечніший вигляд), люди дивувались, як у нього, фізично кволого й беззахисного, вистачало сил і хоробрості самому никати в хащах, де ніколи ще не ступала нога цивілізованої людини.

На той час в Маклаї ще ніхто не вбачав ученого, чия незвичайна універсальність була не чудом, а наслідком напруженої, ретельно продуманої підготовки до розв'язання грандіозного завдання: докопатися до істини в людській природі й на основі всебічно перевірених фактів створити нову Науку про Людину, яка, в свою чергу, дала б підстави для юридичного ствердження міжнародної рівноправності. Нікому ще не спадало на думку, що всі його праці, такі нібито різні, дуже міцно об'єднані однією спільною ідеєю: сукупністю всіх існуючих наук про людину не тільки спростувати теоретиків расизму, але й одночасно довести неспроможність мальтузіанства, яке, погрожуючи людству світовим голодом, проповідувало нібито неминучу необхідність боротьби із зростанням народонаселення і тим самим виправдовувало війни як найрадикальніший засіб зменшення кількості їдців на планеті.

«Наївно, любий друже, думати, — писав він уже відомій нам Елеонорі Честер, — що гуманізм переможе сам собою. Поки що він тільки абстракція, чудові, але нічим серйозним не підкріплені ідеї людей, які бажають добра таким, як самі. Для перемоги ж гуманістичних прагнень у світовому значенні потрібні не добрі наміри, а всезагальний гуманістичний Закон і всесвітня добровільна, але дисциплінована й сильна Організація, яка цей Закон охороняла б. Але закони, на які можна було б опертися і захищати їх з усвідомленням, що захищаєш справедливість, не можуть народитися з нічого. Вони повинні випливати з природного й для всіх очевидного стану речей. Та що добудеш з абстракції? Нічогісінько. Отож гуманізм, щоб він став плідним, треба з абстракції перетворити в Науку про Людину, побудовану на природних істинах і тому доказову.

Я не знаю, чи стане в мене сил і часу знайти всі конче потрібні для цього істини, але ніщо більше в житті не хвилює мене так, як це моє практичне завдання».

Однак оголосити гуманістичну істину про Людину в ту пору загального панування полігенізму було не так просто. Тому Маклай до часу свою мету не дуже афішував. Він чудово розумів, що серйозний вчений-борець повинен бути також серйозним дипломатом, знати, коли, де й про що слід говорити з найменшою шкодою для себе й своєї справи. Та якщо сприяла обстановка, він свої переконання й цілі особливо не приховував: коли випадала нагода для, сказати б, попередньої обробки думок, намагався її не пропустити.

Саме тому, що всесильний Уїльям Маклей влаштував йому в Австралії несподівано захоплену зустріч і ще більш несподівано підтримав його, він вирішив виступити перед ліннеївцями з промовою, котра показала б, як кажуть англійці, «хто є хто».

Взагалі оратором Маклай був не дуже вправним. При всій своїй легендарній мужності і всесвітній славі він не міг позбутися повсякчасної зніченості за свою ваду від народження: не вимовляв літери «р». Через цю злощасну літеру він ніяковів і говорив тихо, невиразно й надто повільно.

За свідченням сучасників, у великому залі половина публіки його не чула і йшла розчарована. Інші, хто не володів достатньою ерудицією, а Маклай на таких ніколи не розраховував, його не розуміли і теж здивовано знизували плечима. Та коли напередодні виголошена промова наступного дня з'являлась у пресі з потрібними поясненнями, вона справляла на людей разюче враження.

У своїх усних виступах Маклай нікого не цитував, ніде нічого не запозичав і не допускав ніякого перефразування вже відомого. Всі його промови за матеріалами відзначалися цілковитою новизною, захоплюючою сюжетною побудовою, дуже цікавою, часто приголомшливою інформацією і, коли вже були опубліковані, надзвичайною пристрасністю.

Ще однією примітною особливістю його публічних виступів було те, що говорив він, як правило, про великі світові проблеми: або про ті, що вже хвилювали людство, або про майбутні.

Тепер, читаючи його праці, ми можемо пересвідчитись, з якою дивовижною ясністю бачив він майбутнє нерідко на добру сотню років наперед. Кажучи, наприклад, про неминучу загибель світової колоніальної системи, він називав народи, які визволяться з-під колоніального гніту найпершими: Індія, Бірма, Єгипет, Індонезія — країни найдавніших культур.

Пророчою була і його промова на зібранні Ліннеївського товариства:

«Буде помилкою думати, що мої заняття морською біологією — відхід від основної програми моєї наукової діяльності чи роздвоєння моїх наукових інтересів. Це не зовсім так. Головна й незмінна мета мого життя — служіння науці про людину. До цієї науки я залучаю порівняльну анатомію, антропологію, етнографію і ряд супутних галузей, які роблять об'єктом своєї уваги людину і те, що має до неї безпосереднє відношення. Але, мені здається, робити людину об'єктом свого наукового інтересу й при цьому лишатися байдужим до її потреб — означає бути їй не істинним другом, а всього лише стороннім спостерігачем її біологічного існування. Безглуздо лікувати недуги людського тіла, не дбаючи про те, щоб людина не відчувала голоду, спраги, фізичного й духовного гніту. І навряд, на мій погляд, заслуговує на схвалення діяльність ученого, який, відгородившись суворою академічністю, не бачить і, що найгірше, не бажає побачити за своєю працею благо людства.

Я усвідомлюю, що, можливо, трохи випереджаю завдання науки сьогоднішнього дня. Але завдання, яке я висуваю сьогодні, завтра, тобто в недалекому прийдешньому, стане невідкладним. Охоче припускаю, що в такій країні, як Австралія, чиї життєві ресурси навіть не піддаються обліку, розмова про голод у майбутньому зараз може видатися безглуздою. Але покладатись на невичерпність дарованого природою було б помилкою.

Якщо ми, ті, хто взяв на себе тягар науки, маємо намір бути гуманістами в істинному значенні цього слова і дбати про благо людства не лише нині, а і в майбутньому, ми повинні, на мій погляд, пам'ятати про зворотний бік усіх наших гуманістичних ідей, котрі через певний час, безперечно, переможуть. Світ визволиться від людиноненависницьких забобонів, від рабства, від нібито обгрунтованих претензій одного народу пригнічувати інший народ, людство зрозуміє злочинність насильства, жорстокості, нерівноправності, люди всіх націй і рас збагнуть, що між собою вони рівні і кожен з них наділений від народження рівним правом на життя і життєві блага. Наука позбавить людство епідемій, багатьох поки що невиліковних хвороб, полегшить працю людей, збагатить їхні душі і розум прекрасними ідеалами. Та-все це перетвориться на утопію, якщо людство постане перед проблемою світового голоду.

Я стверджую: така небезпека існує! Вона криється в тому, що населення земної кулі бурхливо зростає вже тепер, а в міру поступу людства до гуманістичних ідеалів зростатиме ще більше. Тим часом площі земель, придатних для оранки й випасів, враховуючи й поступовий розвиток зрошуваного землеробства, мають природні обмеження. Ясна річ, людство з часом навчиться одержувати з кожного квадратного метра оранки більше, ніж одержує сьогодні. Проте воно ніколи не зможе збільшити водні й мінеральні ресурси землі. Величина ця постійна, і, очевидно, саме вона визначить межі врожайності.

Картина, як бачите, ідилічна з одної сторони, зовсім інша із зворотного боку, і, хоч би як ми намагались дивитися на світ оптимістично, нам доведеться визнати загрозу реальною.

Але, джентльмени! Прошу не вважати мене за одного з послідовників Томаса Мальтуса, який ділив свій час між душеспасенними проповідями благочестивого теолога і написанням філософських трактатів, які загрожували людству самоїдством, коли воно не почне розмножуватися за регламентом.

Як природодослідник і матеріаліст, що повірив у закономірний і доцільний устрій живої природи, я заявляю: рівновага між народонаселенням і життєвими ресурсами людства не буде порушена ніколи. Створюючи людство як свою складову частину, жива природа не була тим чудово відлагодженим організмом, яким вона є, якби одне із своїх творінь позбавила джерел життя. Тоді б весь організм природи був приречений на поступове, а потім і цілковите руйнування, бо закони природного розвитку втратили б свою організуючу силу і взагалі перестали б бути законами.

Втратилася б усяка доцільність, а без доцільності нема й не може бути життя, бо недоцільна суть непотрібна. Однак ніхто з нас не ризикне стверджувати, що сонячна енергія, призначення якої творити життя, завтра вичерпається. Можливо, колись, у надзвичайно віддаленому майбутньому, сонце охолоне, та поки воно світить, його енергія доцільна, і тому доцільна жива природа Землі і все, що її складає, а отже, доцільне й людство.

Чому доцільна жива природа? Тому, що вона поглинає зайву сонячну енергію, здатну в противному разі зруйнувати нашу планету.

Закономірне й інше питання: для чого створено нас, людей, яке наше призначення? На жаль, відповісти на це запитання з цілковитою певністю важко, але, я думаю, наше призначення в тому, щоб, пізнаючи механізм життя, стверджувати його як шедевр Всесвіту. Не випадково, а закономірно людина прагне прекрасного, шукає шляхи його створення. А життя у своїй основі є прекрасне над прекрасним, вищий шедевр.

Пізнати життя, всю механіку Всесвіту — ось, на мій погляд, наша мета. Але завдання це таке складне й величезне, що одному мільярду двомстам мільйонам чоловік, які становлять нині людство, воно, очевидно, не під силу. Тому бурхливе зростання народонаселення, яке лякає багатьох, не біда, а необхідність, потреба часу. І цілком закономірно постає питання про «нові джерела харчування. Декого воно жахає: «Де взяти, як прогодувати?» І жах теж закономірний. Він спонукає нас думати, шукати. І ми вже знаємо: океан нас породив, він нас і прогодує. Проблема, однак, полягає в тому, щоб навчитися добувати в морі їжу досить різноманітну, в потрібній кількості й не на шкоду основним запасам; щоб разом з жирним биком не вбивати й корови, яка завтра народить нам нового бика й відшкодує вчорашню втрату.

Ось, джентльмени, ті міркування, які я вважав за потрібне запропонувати вашій увазі, порушуючи питання про необхідність цілеспрямованих і неодмінно всебічних біологічних досліджень у морі».

Запитання із залу:

«Містере Маклай, ви сказали, що океан нас прогодує. Можливо. Та якщо ми достатньо вивчимо біологічні ресурси моря і це допоможе нам дати харч, припустімо, п'ятьом мільярдам чоловік, адже процес зростання людства не зупиниться. Навпаки, достаток харчів його тільки стимулюватиме, хіба не так? А що потім?»

Маклай відповідає:

«Справді, він не зупиниться. Але триватиме він тільки в межах доцільності, згідно з тими завданнями, які виникатимуть перед людством у наступні часи. Масштаб завдань визначить кількість населення, і рівно стільки люди зможуть добувати харчів, не більше і не менше. А якщо харчових ресурсів, створюваних природою, сонячною енергією, землею і морем, не вистачатиме, люди з часом, очевидно, навчаться штучно відтворювати ті процеси, які відбуваються в рослинах і живих організмах, і в такий спосіб добуватимуть продукти харчування синтезовані».

Із залу саркастичний вигук:

«Синтезоване м'ясо!»

Тоді, сто років тому, це, звісно, видавалося неймовірним. Проте Маклай не розгубився.

«І хліб. Якщо зараз уже напевне ясна можливість для синтезу неорганічних речовин, чому ж у такому разі не можна хімічним шляхом з одного виду органіки добути інший, потрібніший? Затримка тут тільки за рівнем наших знань. Моторні екіпажі, поїзди й пароплави тепер нікого не дивують, а хіба вони не явні подоби живих організмів? Нас дивує здебільшого незвичне і, дивуючи, часто викликає недовіру. Та якщо в своїй недовірі ми будемо вперто триматися своїх поглядів, від цього ми ж і потерпимо. Будь-якій думці, щоб вона дала бажаний плід, потрібна спочатку довіра, а потім відвага й терпляча праця дослідника».

Стенограф відзначає тривалу тишу в залі, потім знову той-таки голос:

«І що ж, коли нових завдань не буде, людство почне вимирати? Адже ви, містере Маклай, здається, сказали, що ми живемо доцільно, тобто для того, щоб розв'язувати всілякі завдання, хіба не так?»

Маклай:

«Поки світить Сонце і Земля обертається довкола своєї осі, вимирання людству не загрожує і, отже, не загрожує неробство. Не загрожує нам і надмірне перенаселення. Зростання населення — один з видів руху, а будь-який рух, наскільки нам відомо, постійного прискорення не має. Я думаю, за приклад можна взяти рух планет. Колись рік на Землі тривав довше, бо Земля оберталася навколо Сонця з меншою швидкістю. Поступово політ земної кулі і її обертання навколо власної осі ставали швидшими, було прискорення. Потім, коли початкова газоподібна маса Землі, обертаючись дедалі швидше, достатньо ущільнилась і набрала форми, якою вона є тепер, швидкість польоту навколо Сонця і швидкість обертання навколо власної осі досягли доцільної величини і число днів у році стало більш-менш постійним».

Скептик не поступається:

«Планети і люди?! Таке порівняння, на ваш погляд, допустиме?»

Маклай відповідає незворушно:

«Земля, а отже, і ми разом з нею тільки частка єдиного організму Всесвіту».

Нарешті невгамовний скептик, видно, стомився. «Боже ти мій, але хто ж усім цим господарством керує?» Маклай, мабуть, усміхається.

«Бог, який називається законами природного розвитку. Якби світом керував містер Бог, від такого тягаря він давно впав би з ніг. Ніяка розумна сила не вічна, вічна тільки матерія, її гармонійна будова і доцільне існування всіх видів матерії для загальної гармонії Світобудови». У скептика знайшлося ще одне запитання, останнє: «Припустімо, містере Маклай, що ви в усьому маєте слушність, але чому ж ця матерія така розумна, що нею рухає?»

Здавалося, що це була пастка, але вчений і тут лишився спокійний:

«Той, хто відкрив би, що рухає матерією, крім енергії, яка й сама є матеріальною, був би найгеніальнішою людиною світу. Та навіть генієві таке завдання не під силу. Це завдання людства…»

Багато з того, про що говорив того дня перед ліннеївцями Миклухо-Маклай, для сучасної освіченої людини вже не одкровення. Але не треба забувати, що все це було сказано сто років тому, коли навіть оголосити себе матеріалістом вважалося сміливістю. А Маклай, висуваючи вражаючі для того часу ідеї, крім усього іншого, цілком недвозначно назвав себе ще й антирасистом. І це тоді, коли в залі сиділи люди, для яких расизм був єдино правильним і тому обов'язковим світорозумінням. Звичайно, шанована публіка була шокована. Щодо своїх слухачів Маклай припустився майже жахливої нетактовності, і, напевне, вибухнув би скандал, якби першим не підхопився з місця Маклей.

«Браво! — загорлав він на повен голос. — Саме морська біологічна станція, міжнародна, спрямована в майбутнє! Тут, у нас в Австралії, ми почнемо створювати нову науку — морську біологію! — І як зненацька вибухнув, так само раптово заспокоївся, заговорив тоном боса, який не терпить заперечень: — Звісно, джентльмени, ми всі одностайно підтримуємо містера Маклая, і, ясна річ, ми всі йому вдячні. Ви, містере Маклай, подарували нам чудову перспективу. Це прекрасно — працювати для майбутнього всього людства!»

Звісно, з Маклеєм усі погодились. А що ще лишалося ліннеївцям? Що не кажіть, сер Уїльям фінансував їхнє Товариство.

Дивовижною людиною був сер Уїльям. Сповідаючи пацифізм, він щиро обурювався жорстоким поводженням з австралійськими аборигенами, але, будучи сином своєї епохи і свого класу, справжніми людьми темношкірих проте не визнавав і переймався жахом на саму тільки думку опинитися за спільним столом з негром чи папуасом. Пацифіст-миротворець за переконаннями, він водночас дотримувався поглядів затятого расиста. Однак це ніяк не позначилося на його ставленні до найпристраснішого з усіх антирасистів світу — Миклухо-Маклая. Одного разу запалившись до нього гарячою симпатією, він усі дев'ять років, протягом яких Маклай подовгу жив і працював в Австралії, буквально обожнював його. Розповідали, що, коли Маклаєві потрібні були, скажімо, вовняні шкарпетки, сер Уїльям ладен був перевернути догори дном весь Сідней, щоб знайти дюжину шкарпеток неодмінно з найтоншого козячого пуху. Причому ніколи не підкреслював, що дістати ці шкарпетки йому було клопітно, і, не бажаючи, щоб Маклай відчував, що зобов'язаний йому бодай дрібничкою, ніколи йому нічого не дарував. Роздобувши потрібну Маклаєві річ, казав звичайно: «З вас належить…» І називав суму. До кінця своїх днів Маклай так і не дізнався, хто вносив у касу Ліннеївського товариства ті гроші, з яких складалася його платня академіка.

Маклей вважав, що різниця в переконаннях і поглядах, якщо вона нікому з друзів не завдає особистої шкоди, для дружби не перешкода. Коли кореспондент сіднейської газети «Трібюн» уже після від'їзду Маклая з Австралії запитав сера Уїльяма, як вони один з одним уживалися, будучи, по суті, ідейними ворогами, у відповідь той весело сказав:

— Правда, ви так вважаєте? Ми якось цього не помічали.

— Надівали, зустрічаючись, темні окуляри?

— Та навіщо? Ніхто з нас не був дальтоніком. Ми просто намагалися не псувати один одному нерви, і кожен лишався при своїй думці. По-моєму, свої переконання нав'язують іншим лише засліплені манією, величі деспоти або політики, не впевнені в стійкості свого становища. Я думаю, дружба між людьми будується на відчутті такту і взаємній повазі, а не на неодмінній єдності поглядів. Тоді це вже союз однодумців, а я, кажучи про дружбу, маю на увазі щось більш земне, такий зв'язок людини з людиною, який породжений не розумом, а серцем, простим бажанням робити один одному приємне й від цього діставати задоволення. Я завжди відчував радість, коли радісно було Маклаєві чи йому щось вдавалося. Правда, його ідеї викликали в мене іноді щось схоже на прикрість, та я намагався про них не думати. Адже я можу щось не розуміти, я не геній… А втім, під три чорти ваші ідеї! Я глибоко поважав Маклая…

У цьому був весь Маклей, покровитель і друг Маклая. Віддамо ж йому належне хоча б тепер, через сто років.

За сімнадцять з лишком років своїх майже безперервних мандрів по світу Микола Миколайович Миклухо-Маклай зібрав безліч дуже цінних наукових фактів і спостережень, але, за винятком кількох щоденників і розкиданих по різних журналах, переважно зарубіжних, статей та невеликих нотаток, мало що встиг обробити. Ось що писав у цьому зв'язку після його смерті один з його біографів і друзів, німецький доктор природознавства Отто Фінш:

«Коли одного разу в тісному колі фахівців у Берліні (1886 року) зайшла мова про Миклухо-Маклая, я був єдиний його захисник. Усі з повагою говорили про його мандрівки й спостереження, але докоряли йому за те, що протягом п'ятнадцяти років він не пішов далі попередніх повідомлень, і висловлювали навіть сумнів, щоб, з огляду на його непостійність, можна було чекати від нього закінченої праці. Адже й тоді, коли, забезпечений матеріально, він повернувся з Петербурга в Сідней, де міг два роки працювати без будь-яких перешкод, про його велику працю не було ніякої чутки… Як він сам казав мені, у нього зовсім не було наміру публікувати описи своїх подорожей, а тільки суто наукові результати своїх досліджень. Та як і в подорожах він нерідко робив несподівані відхилення, так і в наукових працях багато що на ходу мінялося. Щоразу він брався до чогось нового, полишаючи недоробленим старе, і, врешті, все зоставалося незакінченим. В усякому разі, йому не можна дорікнути за багатописання, бо все, що він опублікував, зводиться до кількох десятків номерів, з яких найбільший за обсягом не перевищує 40 сторінок в одну восьму частку друкованого аркуша. Це небагато, але і в цьому, правда, є таке, що за великою кількістю власних спостережень важить більше, ніж якийсь том талановитої компіляції… Хоч би як думали про Миклухо-Маклая та про його дослідження, він належав принаймні до найсумлінніших і найстаранніших спостерігачів і незмінно дотримувався такої об'єктивності, яка одна тільки веде до правильних наукових підвалин, тому і в невеликому лишив особливо цінний матеріал… В усьому він проявляв себе справжнім ученим, і наука, незважаючи на неповноту його робіт, має всі підстави зберегти про нього вдячну пам'ять на всі часи».

У Європі ті з учених, хто визнав доказовість його антирасизму і порвав з полігенізмом, чекали від нього фундаментальних праць з антропології, етнографії та порівняльної анатомії. А в Росії, де расизму ніколи не було і який тому нікого з широкої публіки особливо не хвилював, цікавилися здебільшого описами його подорожей. Навіть Лев Толстой вважав ту науку, якою він займався, менш важливою, ніж соціально-психологічний бік його мандрів. Писав йому в 1886 році:

«Вельмишановний Миколо Миколайовичу! Дуже вдячний за надіслані Ваші брошури. Я з радістю їх прочитав і знайшов у них дещо з того, що мене цікавить. Цікавить — не цікавить, а зворушує і викликає захват у Вашій діяльності те, що, наскільки мені відомо, Ви перший, безперечно, дослідом довели, що людина скрізь людина, тобто добра, товариська істота, у спілкування з якою можна й належить вступати тільки добром та істиною, а не гарматами й горілкою. І Ви довели це подвигом істинної мужності, яка так рідко трапляється в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть її і не розуміють.

Мені Ваша справа уявляється так: люди жили так довго під облудою насильства, що наївно впевнилися в тому, і ті, хто чинив насильство, і ті, кого насилували, що оці ось потворні стосунки людей, не тільки між людожерами й нехристиянами, але й між християнами, і є найбільш нормальні. І раптом одна людина під приводом наукових досліджень (прошу, вибачте мені за відверте висловлювання моїх переконань) появляється одна серед найстрашніших диких, озброєна замість куль і багнетів тільки розумом, і доводить, що все те потворне насильство, яким живе наш світ, є лише давній віджилий Humbug (обман. — О. І.), від якого давно час звільнитися людям, які хочуть жити розумом. Ось це у Вашій діяльності зворушує і захоплює, і тому я особливо бажаю Вас бачити й увійти в спілкування з Вами.

Мені хочеться сказати Вам таке: якщо ваші колекції дуже важливі, важливіші за золото, яке зібране досі в усьому світі, то і в цьому разі всі Ваші колекції, всі наукові спостереження ніщо в порівнянні з тим спостереженням про властивості людини, які Ви зробили, оселившись серед диких і вступивши в спілкування з ними і впливаючи на них самим розумом; і тому заради всього святого опишіть найдокладніше всі Ваші стосунки людини з людиною, в які Ви вступали там з людьми. Не знаю, який внесок у науку, в ту, котрій Ви служите, становитимуть Ваші колекції і відкриття, але Ваш досвід спілкування з дикими становитиме епоху в тій науці, якій я служу, — науці про те, як жити людям одне з одним. Напишіть цю історію, і Ви прислужитесь великим і добрим ділом. На Вашому місці я б описав детально всі свої мандри, відкинувши все, крім стосунків…»

Звичайно, Лев Миколайович, хоч який геніальний розум він мав, помилявся, радячи вченому відкинути всі його наукові спостереження й відкриття. Для Маклая це означало б відмовитися від головного, що він зробив у своєму житті. Однак до думки великого письменника він поставився дуже уважно:

«Дозвольте щиро подякувати Вам за лист від вересня 25-го і водночас прошу вибачити, що так довго не відповідав на нього.

Лист Ваш був не тільки для мене цікавий, але наслідок читання його вплине значно на зміст книги про мої подорожі. Обміркувавши Ваші зауваження і дійшовши висновку, що без шкоди науковому значенню опису моєї подорожі, ризикуючи принаймні видатися декому з читачів надто суб'єктивним і багатослівним щодо власної особи, я вирішив залучити в мою книгу багато того, що раніше, тобто до того, як одержав Ваш лист, думав викинути. Я знаю, що тепер багато хто з тих, які не знають мене достатньо, читаючи мою книгу, будуть недовірливо знизувати плечима, сумніватися тощо.

Та це мені байдуже, бо я певен, що найсуворішим критиком моєї книги, її правдивості, сумлінності в усіх відношеннях буду я сам…»

Під впливом тих європейських учених, які ставилися до нього доброзичливо, і Льва Толстого, а також інших російських письменників та вчених він вирішив відмовитись від свого первісного наміру написати тільки про наслідки своїх наукових спостережень і зробити два великих томи: один суто науковий, другий — описовий, розпочати роботу над якими планував після свого остаточного повернення в Росію 1887 року. Але в Петербург він повернувся зовсім хворий і невдовзі потрапив у лікарню, вийти з якої йому вже не судилося.

У день його похорону багато з того, що він написав по-російському, але не встиг опублікувати, його вдова в нападі нестямного відчаю вирішила спалити. Заставши її за цим заняттям, камердинер князя Мещерського Василь Кутуков силоміць забрав у неї лише якусь частину: 4 великі записні книжки формату зошитів, 16 кишенькових блокнотів і купу розрізнених аркушів. Потім, отямившись, вона віддала йому і молодшому братові Маклая Михайлові Михайловичу ще два великих зошити, малюнки, географічні карти, фотографії і відбитки журнальних статей російською та іноземними мовами. Усе це Михайло Миколайович відніс потім у раду Географічного товариства, яка, в свою чергу, передала одержані маклаївські матеріали своєму співчленові Каульбарсу для розбору й оцінки. Той розбирався цілий рік, після чого заявив, що без особистої участі автора щось зрозуміти в більшості його рукописів неможливо, бо вони так зашифровані, що доводиться годинами битися над кожною фразою й далеко не завжди розбереш її до кінця. Тут і суміш різноманітних мов, і скорочення, які не піддаються розшифруванню, і якісь самому богові та покійному авторові відомі «кабалістичні» знаки.

Більш-менш гідними уваги Каульбарс вважав великі зошити, що містили, як виявилося, щоденники Миклухо-Маклая про його перебування на Новій Гвінеї і Малаккському півострові, котрі, на думку барона, можна було б видати, «якби знайшлась особа, здатна дати їм лад, оскільки і в цих зошитах багато пропусків, пробілів і зовсім нерозбірливих місць». Проте він, барон, сумнівався, що таку особу можна знайти, отож вважав, що говорити про видання навіть якихось фрагментів з праць покійного вченого навряд чи доцільно.

Висновок Каульбарса рада Товариства визнала цілком авторитетним і на тому вирішила до питання про видання, творів Миклухо-Маклая більше не повертатись.

Відтоді минуло майже десять років, коли наприкінці 1898 року до петербурзьких географів звернувся професор Московського університету, антрополог, етнограф і географ Дмитро Миколайович Анучин, який особисто знав Маклая і цікавився долею його праць. У раді Товариства, яка майже цілком складалася з німців, йому спочатку відповіли, що вони нікуди не годяться і давно здані в архів. Та потім секретар Товариства Олександр Васильович Григор'єв, один з небагатьох росіян, у довірчій бесіді сказав Дмитрові Миколайовичу:

— Все зупинилося на висновку барона Каульбарса. Він вважає, що не можна знайти людину, здатну підготувати матеріали до друку, і наша рада з ним погодилась. Добре було б, якби ви взялися до цієї справи. Ви професор, академік, знаєте мови, вам відмовити не посміють.

Палкий патріот своєї батьківщини, який, вийшовши з простолюдинів, досягнув звання академіка, Анучин, заручившись підтримкою ще кількох впливових російських учених, таки добився, щоб весь архів Миклухо-Маклая передали йому, і, відклавши роботу над власними науковими працями, десять років трудився, щоб осягнути Маклаєві праці, і, хоча розібрав не все, готового до друку матеріалу в нього набралося на два об'ємисті томи. Проте коштів на їх видання, хоч як він клопотався, Географічне товариство йому не виділило. Тільки після революції, коли при Наркомосі організували науковий відділ, в завдання якого, крім усього іншого, входило також видання праць передових російських учених, Дмитро Миколайович дістав схвалення і кошти на видання «Подорожей» Маклая.

Нарешті 1923 року вийшов перший том. На цьому, однак, видання урвалось. Помер Анучин, і нікому стало контролювати публікацію другого тому. Він побачив світ разом з перевиданням першого тому лише 1941 року, коли працями Миклухо-Маклая зайнявся Інститут етнографії АН СРСР. Але ще багато нерозшифрованих і не перекладених російською мовою матеріалів ученого чекали свого часу. Продовжити роботу над ними перешкодила війна. Однак, тільки-но вона скінчилася, Президія Академії наук СРСР у 1946 році ухвалила видати до сторіччя з дня народження Маклая всі його праці, які зберігалися частково в Академії і частково у Всесоюзному географічному товаристві. В 1950–1954 роках було видано шестикнижний п'ятитомник, що ввібрав у себе не тільки праці вченого, але також його біографію і ряд великих статей, в яких аналізувалась його наукова спадщина. Проте й це видання, як згодом виявилося, було далеко не повне. Ще багато праць Маклая, його статей, нотаток, стенограм публічних виступів і листів було розсіяно по всьому світу, і зібрати їх тоді ніяк не випадало.

П'ятитомник, що вийшов у світ, мав ще й іншу ваду. Видавці розраховували його тільки на фахівців, і з тих супровідних статей, які в ньому друкувались, допитливому, але спеціально не підготовленому читачеві важко було зрозуміти, в чому ж, власне, полягають особливості праць Маклая, які конкретно його заслуги перед наукою і людством взагалі. Тому і в подальших літературних біографіях ученого він уявлявся здебільшого як відважний мандрівник, що не побоявся сам-один подорожувати в нетрях, де ніколи раніше не ступала нога білої людини.

Тим часом він не випадково в душі ображався, коли його ще за життя вперто називали мандрівником. Адже не в мандрах самих по собі була мета його праць.

На сторінках цієї книжки я намагався популярно пояснити, в чому полягала суть того головного, що Маклай зробив у своєму житті, — він строго науково довів однакову біологічну повноцінність людей усіх націй і рас. А втім, його заслуги перед наукою і людством надзвичайно різноманітні. Він був одним із зачинателів і творців морської біології та порівняльної анатомії, написав багато робіт із зоології, зоогеографії і фізичної географії, які й досі не втратили своєї цінності, вперше передбачив створення синтетичних продуктів харчування і принципову можливість злиття тваринної і рослинної клітин, чого 1979 року й добивалися шведські вчені, з'єднавши клітини моркви і людини. Ще 1874 року висловив думку про вирощування позастатевим шляхом цілком однакових особин живих організмів, що вже теж досягнуто й названо клонуванням. Практичне значення цієї ідеї полягає в тому, що в найближчому майбутньому, як вважають учені, буде можливо вирощувати найкращі породи племінної худоби, яка за своїми якостями нічим не відрізнятиметься від маточного поголів'я.

Спостерігаючи поведінку тварин, які передчувають землетрус, учений висунув гіпотезу про природу землетрусів, пов'язуючи їх походження з вибухами гігантських нагромаджень підземних горючих газів, які перед вибухом під дією потужного тиску починають просочуватись на поверхню землі, і тварини, вловлюючи своїм загостреним нюхом той незвичний для них запах, поводяться неспокійно. Не. так давно точно такого ж висновку дійшли вчені в Сполучених Штатах Америки.

Здійснилась і Маклаєва ідея незалежного Папуаського союзу. Східна Нова Гвінея здобула свою державність, стала суверенною республікою, у першому видавництві якої, до речі, одразу ж вийшла в світ англійською мовою книга новогвінейських щоденників Маклая, проілюстрованих художниками-папуасами.

Нарешті того ж 1874 року, тобто на два роки раніше, ніж Фрідріх Енгельс, учений у листі до своєї кореспондентки Кетрін Шеффер, давши вбивчу критику теологічного раю, цілком точно визначив роль праці у формуванні людини як розумної істоти. А трохи згодом у листі до Елеонори Честер блискуче розкрив філософську сутність людського обов'язку.

Але й це напевне ще не все. Він багато висловлював незвичайних для свого часу ідей та думок, часто мимохідь, не надаючи їм ніякого особливого значення, — у листах, інтерв'ю, публічних виступах. І я певен, що багато чого ще буде знайдено й належно оцінено. А поки що ми повинні знати те, що стало відоме, повинні, бо спадщина Маклая невіддільна від нашої загальнонаціональної культури й тому — наша гордість.

Індонезія — Нова Гвінея — Австралія — Неаполь — Париж — Лондон — Берлін — Ієна — Варшава — Москва,

1962–1984 рр.