Дорогами Маклая

Частина третя НЕВМИРУЩИЙ ОРАН РУС

_{Вступаючи в спілкування з народами Океанії, я не шукаю для себе ні матеріальної вигоди, ні будь-якого іншого зиску. Єдина мета мого життя — користь і успіх науки і благо людства. Та водночас я покривив би душею, якби сказав, що мені байдужа думка, ким запам'ятають мене остров'яни, — якщо таке, звісно, станеться, — людиною без племені чи представником певної країни. Я завжди прагнув і прагнутиму надалі бути не просто вченим-дослідником, а неодмінно носієм ідей російського гуманізму, хоча квасний патріотизм мені й чужий.}

_{М. М. МИКЛУХО-МАКЛАЙ}

_{1886 р., Сідней}

_{Треба бути дуже проникливим, глибоко впевненим у реалістичності своїх ідей і дуже відважним, щоб у наш час неподільного панування білої раси побачити повноцінну людину в останньому остров'янинові, і не тільки побачити, але й з блиском довести, що це справді так. І даремно думають, що сьогодні ще дикі народи до його особи лишаться байдужими. Минуть роки, десятиліття, зміняться покоління остров'ян, проте ні папуаси, ні жителі інших островів Океанії його не забудуть, бо він не тільки, не вагаючись, ставав на їхній захист, а робив набагато більше: утверджуючи в усякій людині людину, він тим самим звільняв диких від дикунства, пробуджуючи у людей найвідсталіших племен усвідомлене почуття людської гідності. Саме через це, за велінням і обов'язком вдячної пам'яті, з плином часу він стане для народів Океанії їхнім ідеалом і знаменом. Натомість нам, англосаксам, гордим величчю своєї імперії і своєю великою освіченістю, доведеться, хочемо ми того чи ні, визнати, що такого лицаря гуманізму, яким був і лишається на довгі часи Миклухо-Маклай, могла дати тільки нині поки що напівдика, та в порівнянні з нами безмежно добра Росія.}

_{У. М. КЛАРК, австралійський етнограф}

_{1898 р., Сідней}

На карті цей острівець не зразу й знайдеш. Легше знайти Серам — найбільший острів Молуккського архіпелагу. Амбоїна поряд з ним, трохи на південь. Від Джакарти гвинтомоторна «дакота» летить вісім годин: над Яванським морем, через море Флорес і морс Байда.

Амбоїна… Перед очима, виграючи всіма на світі барвами, стоять у прозорій бухті підводні коралові сади, височить над островом лазурне громаддя гір. Ніби знову піднявсь я на вершину, мовби знову наяву виблискує в улоговині біля синього моря славне містечко Амбон — умита сонцем білина серед соковитої смарагдової зелені.

Пригадую святковий вечір у селі. Ніжні звуки бамбукових флейт, подзвін цикад, таємниче шепотіння листя. Довкола багаття — запальний танок молуккських дівчат. Осяяні місячним світлом красуні Океанії. В руках у них чаші і з пелюстками троянд. Квіти в косах, у губах, з квітів сплетені спідниці. Здається, танок ніколи не скінчиться. Мов зачаровані, дивляться на дівчат хлопці.

Настає північ. Лагідно хлюпотить море, лунко хрускають під ногами тоненькі перлові скойки. На темному прузі обрію, наче фантастичні жовтогарячі зірки, палають смолоскипи. Легенький бриз; разом з вологою прохолодою пливе на берег протяжна пісня рибалок.

Перше проміння сонця, на деревах заблищала роса. Я никаю лісом, никаю зачудований: квітнуть обвиті ліанами каштани, поряд з пальмами замріяно погойдує віттям могутній бук, купає у лісному озерці свої коси плакуча верба. І вже зовсім несподівано — величезна, вчотирьох не охопиш, верба срібляста…

Прислухаюсь — і чую то зяблика, то синицю, то дрозда. А то раптом — соловейко… Де ж це я? В Океанії чи на рідній Україні? За морями-океанами чи вдома, у Богуславському лісі?

Неповторна чарівність Амбоїни в незвичайному поєднанні химерно-екзотичного і давно тобі знайомого. Мене не полишало дивне відчуття, ніби колись я тут уже бував. І не тільки тому, що тут, за екватором, багато що нагадало ту природу, серед якої я народився і виріс.

Мене вразив Амбон. Маленька столиця Молуккського архіпелагу так схожа на Ялту, що мимоволі забуваєш про відстань, яка їх розділяє. Неначе розпал літа і ти знову на Південному березі Криму. Так само, як у Ялті, барвисто, така ж суміш східної і європейської архітектур. Деякі будинки ніби скопійовані з ялтинських. Ті ж вузенькі вулички, круті кам'яні сходи, забудована по один бік крамницями й ресторанами широка набережна. Кінчається бруківка, і ось уже розквітчаний купальниками і парасольками пляж. Линуть по морю білі яхти, спінюють зелено-синю морську гладінь катери, які буксирують водних лижників. Гомін, сміх, музика із сотень транзисторів.

Далі просто з води підносяться гори. Біля їхнього підніжжя відполіровані хвилями валуни, вибухи сонячних бризок і піна прибою. А вище — пальми, бамбукові зарості, варингіни, квітучі олеандри. Там уже не Крим, там тропіки, екзотична країна Молуккія. Але ще вище — ліс, де цвітуть достоту київські каштани і співають геть-чисто українські соловейки.

Звичайно, я розумів, що все навколо — тільки зовнішня ідилія, що на цьому чарівному острові, як і скрізь на білому світі, немало горя і страждань, але було радісно від того, що мої враження від природи Амбоїни майже цілком збігалися з тим, що говорив про неї Маклай сто років тому.

«Окремі пейзажі Амбоїни, — писав учений в одному із своїх записників, — вражають схожістю з Малоросією, особливо озвучені співом птахів ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що це мене може так сильно зворушувати. Часом, забравшись рано-вранці на яку-небудь з поблизьких верховин, я просто з гордістю відчував себе малоросом, зовсім не думаючи при цьому ні про те, щоб погамувати свою надмірну пристрасть, ні про те, щоб розважливо оглянутися довкола.

Напевне, щоб пізнати, які принадні для нас картини рідної вітчизни, треба побути від них на значній відстані й побачити раптом щось таке, що нагадує ці картини. Хоч який холодний, здавалося б, розум, мимоволі впадаєш у сентиментальність, анітрохи, втім, її не соромлячись. Саме це останнє в амбоїнських екскурсіях стало для мене новиною…»

Адже він вважав себе людиною, чиї почуття завжди під контролем холодного розуму, не здатного ні на які захоплення, і ось маєш…

Амбоїна була для нього проміжною базою між Явою і Новою Гвінеєю. По дорозі до Нової Гвінеї він купував им цьому острові подарунки папуасам і всілякі припаси. Потім, вертаючись у Батавію, зупинявся тут, щоб підлікуватись у місцевому госпіталі й трохи відпочити. Але відпочивати Маклай ніколи не вмів.

Пише 15 січня 1874 року в Бату-Гадьє — резиденції голландського управителя Амбоїни:

«Відчувається біль в усьому тілі, дуже опух. Кольки і біль у печінці досить відчутні. Вдень нема ніякісінького бажання щось робити. Вночі не знаєш, як лягти й повернутися без болю, не можу до того ж і спати.

Думаю написати заповіт…»

Думає про заповіт — отже, почуває себе справді кепсько. Проте думки про смерть швидкоплинні. Вони гаснуть, ледь устигнувши виникнути. Потужний, діяльний мозок ученого зайнятий іншим, куди складнішим. Він розмірковує над сутністю релігії і роллю праці в процесі мислення.

Увечері того ж дня, пересилюючи біль у розпухлих під ревматизму суглобах пальців, Маклай пише в Бюйтензорг Кетрін Шеффер, дочці директора ботанічного саду, листа, в якому ніби мимохідь робить чергове вражаюче для свого часу наукове відкриття, однак, як часто з ним траплялося, не побачивши в своїх висновках нічого істинно наукового, не надає їм особливого значення і тому не залишає в себе ніякої копії.

Ось цей лист, оригінал якого, на щастя, зберігся в рукописному фонді бібліотеки Богорського ботанічного саду:

«Люба Кетті!

Сьогодні весь день не дає мені спокою наша остання з Вами розмова в Бюйтензорзі. Можливо, я видамся Вам набридливим, та все ж хочу висловити деякі додаткові свої міркування, інакше мені їх не позбутися.

Я страшенно не терплю копирсань у чужих душах, особливо непроханих, коли хтось вважає, що має право переробляти чиюсь душу по-своєму і комусь нав'язувати свої переконання. А проте дозвольте сказати Вам з певністю, що Ваше пристрасне бажання, вживаючи Ваші слова, «всіма силами душі й не рахуючись з труднощами та іншими невигодами, сприяти християнському місіонерству і всілякому поширенню в Океанії християнства взагалі» користі остров'янам не дасть і тим паче нікого з них не, врятує.

Даруйте за таку, можливо, несподівану для Вас заяву, але Ви знаєте, що моя справа і мета мого життя значною мірою пов'язані з інтересами і благом тубільців Океанії.

Повірте, Ваше прагнення «сіяти зерна людинолюбства» я ціную дуже високо, але Ваша думка щодо цього предмета, на мій погляд, слушна тільки в тій частині, де Ви говорите, що людина за своєю природою, без урахування націй і рас, прагне до прекрасного і що, коли такого прагнення у неї немає, це не закономірність, а здебільшого наслідок обставин; тому безкорисливе бажання пробуджувати у всякій людині спрямованість до прекрасного не може не бути благородним. Та водночас за прекрасне можна вважати всього-на-всього доцільне, те, в чому ми відчуваємо необхідність; або воно нас удосконалює духовно, або дає іншу користь. А Ви, якщо я правильно Вас зрозумів, вбачаєте ідеал прекрасного в райських кущах, в яких нічого доцільного, а отже, і прекрасного нема.

Що таке рай, чи, як Ви кажете, райські кущі? Судячи з Біблії, — певна сфера, де панує вічний достаток і немає ніякісінької потреби в творчій праці. Але чи так це чудово?

Крім того, що неробство для людини протиприродне, воно для неї в найвищій мірі згубне. Праця, якщо її не перетворюють у засіб насильства, — не тяжка повинність, а життєва потреба. Людині вона потрібна так само, як їжа, вода й повітря. Потрібна тому, що ми створені і хочемо лишатися людьми; а головна відмінна особливість людини, яка вирізняє її із суспільства інших тварин, — розум, який без праці не може не тільки розвиватись, але й існувати.

Будь-яка нормальна праця є пізнання (тут і далі виділено мною, — О. І.), діяльний пошук чогось, у чому людина відчуває потребу. Коли немає прагнення до діяльного пошуку, то не потрібні і якісь розумові зусилля, а тому не потрібна й людина з її здатністю мислити.

Праця породила, розвиває і вдосконалює розум, натомість розум, у свою чергу, породжує працю, і це не забаганка його, а необхідність, зумовлена не так бажаннями даного суб'єкта, як інстинктом самозбереження мозку, який закладено в нього природою для збереження мислячої істоти. Якби розум не був зайнятий ніяким доцільним пошуком, він був би зайвим і, нема сумніву, загинув, оскільки природа зберігає тільки доцільне, конче потрібне для підтримки загальної гармонії світобудови.

Та поговорімо ще про райські кущі. Що вони нам обіцяють?

Виявляється, тільки роль ситого нероби.

Виходить, людину за всю її праведність обіцяють поставити на шлях деградації, тобто повернути до того періоду, коли вона була женцем, а не сівачем. Це повернення до дикості, а якщо дивитися далі, то й повернення до тваринного способу життя.

Грубо кажучи, рай, якщо уявити, що він усе-таки існує, і розглядати його з позицій матеріаліста, — це ті «прекрасні» кущі, під покровом яких людину наміряються перетворити в скотину.

Наскільки я розумію, іншої втіхи християнство, та й взагалі всяка релігія, нікому не обіцяють. То навіщо ж їх насаджувати? Щоб услід за місіонерами йшли солдати та різні колоністи, віднімаючи в остров'ян останнє?

Це все, що я хотів довести Вам про цей предмет.

На все Вам добре й прошу вибачити мені за поганий почерк — знову болять пальці.

Амбоїна, Бату-Гадья.

15. 1.1874 р.

Ваш Маклай».

Важко стверджувати з цілковитою певністю, та, мабуть, саме цей лист і став для Кетрін Шеффер тим поштовхом, який невдовзі спонукав досі фанатично віддану церкві дівчину вже на останньому курсі покинути колоніальний Лютеранський інститут божої матері і поїхати в Гаагу, щоб вступити до університету на природничий факультет. В усякому разі, як ми побачимо далі, вплив Маклая на разючу зміну в її поглядах і настрої незаперечні.

Закінчивши 1880 року університет, Кетрін Шеффер повертається на Яву, де стає одним з провідних наукових співробітників Бюйтензорзького ботанічного саду. Та, як і Маклай, науковою роботою не обмежується. В Бюйтензорзі вона, залучаючи місцевих робітників ботанічного саду, створює гурток, у якому навчає молодих яванців не тільки грамоти і початкових знань ботаніки, а й намагається прищепити їм думку, що рано чи пізно і цей сад, і всі природні багатства Ост-Індії належатимуть їм, тому вони повинні вчитися, щоб у майбутньому замінити європейців і в науці, і на всіх посадах державного управління.

На той час це була, звісно, крамола, явна пропаганда антиколоніалізму. 1879 року за такі виступи серед місцевого населення колоніальний суд засудив голландського чиновника Ніколауса де Сайтхоффа до двадцяти років каторжних робіт, і Кетрін Шеффер про це напевне добре знала. Але молоду жінку каторга, очевидно, не лякає.

1882 року, діставши солідний спадок якоїсь бездітної родички, вона на власні кошти організувала випуск газети, яку, наслідуючи полум'яного французького революціонера і публіциста Марата, назвала «Друг малайця»[55] і одразу ж повела атаку проти колоніалізму, безперечно взявши на озброєння ідеї Маклая. Думки, які вчений неодноразово висловлював в Ост-Індії, а потім в Австралії, чітко прозвучали в першому ж номері «Друга малайця». Передова стаття «Відплата неминуча» багато в чому нагадує навіть публіцистичний стиль Маклая. Вона ніби написана під його диктовку:

«Можна зрозуміти і зрештою виправдати жорстокість звіра. Він убиває, щоб жити. Для нього це єдино можливий шлях добувати поживу.

Навряд чи заслуговує суворого осуду й дикун, який здійснює жорстокий, з нашої точки зору, вчинок під впливом того чи іншого забобону. Тут ми маємо приклад невігластва, яке породжує зло, мета якого — захист від іншого, ще страшнішого зла. Лякає часто незрозуміле, те, чого людина не спроможна осмислити, і ось цей страх пробуджує в ньому вроджений інстинкт самозбереження, який, у свою чергу, штовхає його до захисту.

Задоволення щоденних потреб і захист від небезпеки, хай навіть уявної, — ось дві першопричини, що мають право на виправдання.

Однак існуванню націй, які поневолили і поневолюють величезну кількість народів, ні явні, ні уявні небезпеки не загрожують. Не можуть вони заявити також, що насильства, які вони чинять, продиктовані потребою задовольнити щоденні потреби, оскільки кожна з цих націй, в тім числі голландська, володіє достатнім запасом усіх життєвих ресурсів.

Водночас відкрито визнати себе невситимим хижаком, який паразитує на чужій праці і власності, ніхто не бажає. Найупослідженіший мерзотник неодмінно шукає собі якесь виправдання. Одні з гідним кращого застосування запалом вдають з себе безкорисливих поширювачів істинної віри, інші ж ніби про те тільки й дбають, як би «цивілізувати бідолашних дикунів».

За всіма цими просторікуваннями не що інше, як страх перед майбутньою розплатою. Усвідомлюючи свою злочинну сутність, «проповідники» і «цивілізатори» заздалегідь готують собі лазівки для безкарного відступу. Поки що безперешкодно владарюючи сьогодні, вони вже розуміють: покірливість поневолених не може тривати без кінця-краю, і очищувальна гроза, яка насувається, лякає їх, мов присуд вішальника.

Ілюзії про можливі лазівки марні, розплата неминуча! І має бути неминучою, як суворий, але справедливий урок усім, хто не захоче примиритися з природним правом усякої людини й усякого народу бути рівними серед рівних…»[56]

Якщо порівняти текст інтерв'ю Маклая, яке роком раніше він дав сіднейським журналістам, і статтю, написану Котрій Шеффер, неважко помітити, наскільки вони близькі за духом і змістом.

«Вивчаючи хід колоніальних загарбань, — говорив Маклай, — з незаперечною очевидністю стверджуєшся в думці, що в основі всіх поневолювальних воєн й інших насильницьких вчинків та дій, здійснюваних переважно високоцнвілізованими європейцями, немає й тіні будь-якої важливої необхідності. За рахунок поневолених задовольняються не потреби, а жадоба надмірного статку, розкоші, бридка в своїй суті паразитична зажерливість…»

І далі:

«Я передбачаю немало іронічних усмішок, проте лишаюсь твердий у своєму переконанні, побудованому на довголітньому вивченні положень і людей: кінцева перемога пригноблених і гуманістична законність візьмуть гору неодмінно!

Це означає, що в недалекому майбутньому тубільні нагоди колоній будуть змушені повстати і боротися за своє звільнення із зброєю в руках. Вони переможуть тому, що на їхньому боці історичне право бути господарями власних країн. Колоністи ж таким правом володіти не можуть, тому всі їхні протидії будуть приречені спершу на морально осуд, а потім і на неминучу поразку…»

Правда ж, інтерв'ю і стаття ніби належать одній людині? Хіба що у Маклая тон спокійніший.

Листування між Кетрін Шеффер і російським ученим, почате в той час, коли Маклай уперше прибув на Амбоїну, потім тривало багато років, і, судячи з усього, воно й визначило життєвий шлях Шеффер. Не випадково у своїх листах вона називає Маклая вчителем.

Пише в березні 1883 року з Сінгапура:

«Дорогий учителю!

Даруйте, що довго не писала. Винна в цьому не я, а наша поліція.

Наприкінці вересня мене заарештували і п'ять місяців тримали під арештом, не даючи ані клаптика паперу. Велося слідство у зв'язку з моїм «Другом малайця».

Між іншим, у ролі головного свідка обвинувачення виступав єпископ ван Даалманс. Ви повинні його пам'ятати. Коли Ви жили у нас у Бюйтензорзі, він був моїм духовним наставником. Згадали? Тепер він єпископ у Батавії. Моя газета, мабуть, викликала в ньому стільки злоби, що він не полінувався особисто проголосити з амвона мені анафему і добровільно став свідком на слідстві. Це незважаючи на його ж духовне виховання! Воістину, що не душе-спасенник, то інквізитор.

Судовий розгляд було призначено на лютий, але він не відбувся. Мої бюйтензорзькі друзі зуміли викрасти мене з тюрми й переправити сюди, в Сінгапур. Тут я вже близько місяця.

Роботи стільки, що вгору ніколи глянути. Знову купила маленьку друкарню і невдовзі сподіваюсь відновити випуск «Друга малайця». Було б чудово, якби Ви погодилися написати для нього хоча б дві-три статті. Теми — будь-які, але зараз мене особливо цікавлять місіонери і взагалі атеїстика. Я знаю, для Вас це не головне, одначе не уявляю, хто б міг написати про такі речі сильніше за Вас. Досі пам'ятаю, яке приголомшливе враження справила на мене Ваша критика раю. Нічого більш убивчого і до смішного очевидного про релігію я ніколи не читала.

Статті в моїй газеті, звичайно, можуть ускладняти ваші стосунки з властями Ост-Індії. Але що перешкодить нам придумати псевдонім?

Прошу Вас, не відмовляйтесь.

Жду з нетерпінням.

Кетті».

На жаль, невідомо, писав Маклай для «Друга малайця» чи ні. Жодного сінгапурського номера цієї газети знайти не пощастило. Зникли і всі подальші сліди Кетрін Шеффер. На думку індонезійців, які розповідали мені про неї на Яві, вона знову попала до рук голландської колоніальної поліції і, можливо, закінчила свої дні в жіночій тюрмі Батавії або кудись була вислана. Проте це лише здогад. З вірогідних джерел ми маємо ще тільки одну коротку згадку про неї в записках Маргарита Робертсон. Дружина вченого пише, що Маклай, «не маючи звичайно серед жінок ніяких сердечних симпатій, все-таки вирізняв серед своїх знайомих молоду голландку на ім'я Кетті, яку із захватом називав Маратом Океанії».

Для нас, до речі, ця остання деталь дуже важлива. Вона ще раз підтверджує, яким було ставлення Маклая до Великої французької революції. Не поділяючи її ідеалів, він не називав би «із захватом» Кетрін Шеффер Маратом Океанії. Саме Марат, один з найкращих медиків Європи, видатний фізик, хімік, визначний філософ, письменник і журналіст, який усе своє життя підпорядкував інтересам революції, міг бути для Маклая взірцем служіння людям. Де його, Маратові, слова повторив Маклай, відповідаючи одного разу на запитання, що він думає про обов'язок таланту: «Талант дано людині для накопичення і щонайдосконалішого осмислення різних знань, потрібних як зброя п боротьбі за досягнення гуманістичних цілей суспільства, По всяка обдарованість є власність не особиста, а завжди суспільна. Тому суспільна, що природа, наділяючи того чи Іншого суб'єкта певними здібностями, дбає не про щось одиничне, а про єдине ціле, тобто про гармонійний, а отже, гуманістичний розвиток усього людства. Ми не знаємо поки що самої механіки цього явища, але що воно не випадкове і випливає з природних законів доцільності — незаперечно».

На той час у науці ще не було поняття партійності, але Марат був, мабуть, першим європейським ученим, який на практиці показав, що будь-яка з наук, навіть фізика і хімія, є і мають бути партійними. «Якщо вчений, хай то буде фізик чи хімік, — казав він, — заявляє, що його робота обмежується стінами лабораторії, він верзе нісенітницю, будь-які пошуки на щось спрямовані й неодмінно містять у собі не тільки суто академічну ідею, але також практичну й моральну. Чому й кому вони служать? — запитання не пусте й ніким не вигадане. Воно неминуче. Яка ваша моральна позиція, така й підпорядкованість вашої праці».

Полум'яний Марат — ось хто був одним з ідейних натхненників Маклая. І тому, певно, прагнула наслідувати Марата й Кетрін Шеффер.

Та вернімося до Амбоїни.

Ми спинилися на цьому острові, щоб зустрітися з учителем Якобусом. У Богорі доктор Сурото розповідав мені про нього як про людину, життя й боротьба якої — блискуче підтвердження наукових висновків Маклая про однакову природну повноцінність народів усіх націй і рас.

— На Новій Гвінеї, — сказав доктор Сурото, — ви ще побачите людей, які не піднялись у своєму розвитку вище за кам'яний вік. Та якщо ви познайомитесь із Якобусом, у вас не лишиться сумнівів, що папуас здатен думати й відчувати так само, як усі. Наперед визначеним дикуном ніхто не народжується. Все залежить від того, в яке людина потрапляє середовище і які воно дає йому знання. Це, звичайно, звучить банально, я не відкриваю нічого нового, та не слід забувати, що расизм живий. Вчення Маклая для багатьох давно стало істиною, проте мільйонам інших за свою людську гідність і досі доводиться боротись. Заклик узаконити рівноправність усіх націй і рас для них поки що тільки бойове знамено.

Вилітаючи з Джакарти, ми дали йому телеграму, і він зустрів нас в аеропорту. Те, що я з Радянського Союзу, здавалося, його анітрохи не здивувало.

— Доброго дня, радий з вами познайомитись, — подавши руку, з усмішкою сказав він по-малайському з легким голландським акцентом.

Середній на зріст, білозубий, з акуратною борідкою і короткою зачіскою «напівбокс». На правій щоці три звивисті смужки — випалений знак племені. Та він ледве помітний. Шкіра на обличчі гладенька й не дуже смаглява, ясно-вишневого кольору. Годинник, перстень, у лівій руці недбало згорнута в трубку газета.

Таким я побачив першого на своєму шляху папуаса.

Якобус народився в невеличкому лісному селі на березі річки Балім. В якому році це сталося, він може сказати тільки приблизно, Літочислення у папуасів немає і народження дітей ніяк не реєструється. Вік визначають за чотирма періодами: хлопчик, молодий чоловік, повноправний чоловік, тобто одружений, і, нарешті, старий чоловік. У Холландію[57] Якобус а завезли хлопчиком. Мабуть, йому було тоді років сім. Він умів уже стріляти з лука й ловити острогою рибу.

Що таке місіонерська школа, та й взагалі школа, у племені охело не знали. Добровільно віддати свою дитину кудись, де живуть лише білі люди, ніхто б не погодився. Якобуса забрали з села обманом. Той день він пам'ятає добре. У критій зеленій машині до них приїхали троє солдатів і священик у чорному. В селі всі перелякались і кинулися хто куди. На таких машинах солдати часто вивозили з сіл молодих чоловіків. Казали, що їх везли будувати якісь дороги.

Нежданих гостей зустрів один староста, решта поховалися. Старосту звали, здається, Бонай-Боно, Великий Бо-пай. Він був низенький і худий, але дуже поважний, завжди носив у вухах дві здоровенні черепахові сережки, які звисали аж до плечей. Одна сережка не давала б йому тримати голову прямо. В селі його дражнили Безносим Какаду. У нього помер старший син, і він відрізав собі носа и жертву добрим духам.

За звичкою Бонай-Боно приготувався виголосити перед білими людьми привітальну промову, але священик сказав, що він поспішає і вислухати промову старости не може. Сьогодні йому треба встигнути ще в інші села. Добра католицька церква послала його розвозити подарунки людям охело. Для чоловіків і жінок у нього є красиві хустки і намисто, а хлопчикам і дівчаткам він привіз багато смачних ласощів. Нехай же всі жителі села швидше йдуть до машини.

Погладжуючи на грудях мідну бляху старости, Бонай-Боно недовірливо скоса позирав на солдатів.

— Бонай-Боно хоче знати, — сказав священик, — чому Тут ці солдати. Але Бонай-Боно ще не бачив, скільки коштовних речей лежить у машині. Дорога до села Бонай-Бо-но пролягає повз села племені вароп, а хто не знає, що люди вароп розбійники?

— Вароп борле, — нахмурившись, буркнув Бонай-Боно, — вароп погані. Вони вбили вождя племені вадам.

— І зробили з голови вождя череп ворога, — додав священик. — Вароп усіх грабують і вбивають, а від солдатів тікають у джунглі.

Згадувати ту розмову Якобусові тепер смішно й сумно. Обдурити мудрого Бонай-Боно було дуже легко. Йому й на думку не спадало, чому це раптом хтось надумав прислати його людям подарунки. Одержавши з рук священика квітчасту хустку, він тут-таки почав нею розмахувати і всіх кликати в село.

Якобус і його мати все чули, вони ховалися за два кроки від того місця, де стояв староста. Мати тримала Якобуса за руку, не пускала до старости. Але Якобус вирвався.

— Ем-ме! — побачивши його, зрадів Бонай-Боно. — Один є, всі прийдуть.

Якобус посміливішав.

— Я тебе вітаю, давай свої коштовні речі, — сказав він священикові, як дорослий.

Священик простягнув йому коробку цукерок. Що з ними робити, Якобус не знав. Коробка йому видалася нецікавою, і він зажадав таку, як у старости, хустку. Священик не давав.

— Я подарував тобі смачні ласощі, — сказав він. — Відкрий коробку, і ти побачиш там гарні камінчики. Бери по одному в рот і жуй, вони солодкі.

— Дай мені хустку, я камінці не їм, — наполягав Якобус.

Скоро до машини підійшли всі, і на Якобуса священик перестав звертати увагу. Спершу він роздавав подарунки, потім перед усіма хвалив старосту.

— Бонай-Боно, — казав він, — мій друг. В інших селах такого старости немає. Бонай-Боно — великий староста. Я й мої добрі солдати довго думали й вирішили покатати Бонай-Боно на машині. Я хочу, щоб усі бачили, як ми поважаємо Бонай-Боно. Він може взяти з собою в машину одного хлопчика, того, який підійшов до мене найперший. Це сміливий хлопчик. Я подарував йому дорогі ласощі. — Священик дістав з кишені хустку. — І за сміливість я дарую ще цю хустку. Чекайте нас тут, ми вернемося на це місце.

Тією машиною Якобуса повезли назавжди. В селі було багато хлопчиків, та священикові, мабуть, найбільше сподобався Якобус. Білий католик знав, що папуаська дитина сама в машину не сяде, а якщо в неї й вистачить хоробрості, то їй не дозволять дорослі. Тому починати треба було з Бонай-Боно. Трохи від'їхавши від села, солдати старосту з машини викинули, а Якобуса заштовхнули в якийсь ящик. Він задихався там, кричав і плакав, проте солдати вдавали, що нічого не чують. Він був їхнім бранцем, пташкою, посадженою в клітку.

Обнесена високим парканом місіонерська школа при кафедральному соборі Холландії була десятирічним інтернатом закритого типу. Тут жили і вчились такі ж, як Якобус, маленькі папуаси, вивезені з сіл обманом, а де й силоміць, з допомогою поліції або солдатів колоніальної армії. Учнів було сто, по одному від усіх основних племен Західного І різну. Спілкуватися із зовнішнім світом вихованцям інтернату заборонялось. Усі десять років вони перебували тільки на території школи й собору.

Під час голландського правління в Західному Іріані було безліч усіляких релігійних місій: лютерани, кальвіністи, католики, ієговісти, адвентисти, євангельські християни і ще бозна-які. Офіційна релігія Нідерландів — лютеранство, але колоніальні власті однаково підтримували всіх місіонерів, чия діяльність не суперечила інтересам Голландії. У Холландії найактивнішою була місія нідерландських католиків.

Піввіку марно намагаючись навернути папуасів у християнство, католицька церква дійшла висновку, що білі священики в ролі пропагандистів чужої тубільцям релігії дають мало користі. Для цього треба мати папуасів, які добре знають свій народ, але вихованих у європейському дусі і, що найважливіше, відданих європейцям. Школа по підготовці темношкірих католицьких місіонерів, у яку погранив Якобус, була експериментальною. Щоб її випускники мали серед тубільців цілковите довір'я, але дивилися на них з позицій європейців, організатори інтернату придумали складну систему виховання. Спочатку з хлопчиків треба було витруїти все папуаське і прищепити європейське, и потім заново навчити їх усього, чим живуть тубільці.

Свідомо чи ні, але своєю ухвалою створити таку школу отут єзуїти відкидали основну догму расизму: син дикуна назавжди лишиться дикуном. Ні, вони вірили в силу виховання, знань і тим самим несамохіть визнавали в папуасі людину, здатну осягнути премудрощі цивілізації. Іншими слонами, затяті расисти, вони на ділі брали на озброєння ідею рівності, проти якої водночас запекло боролися. І, рівняючись на себе, на власну, а не «дикунську» психологію, бачили необхідність у тому, щоб уже «цивілізованих» учнів заново навчати всього папуаського. Гадали, що папуас, який з дитинства дістав європейське виховання, так піднесеться над своїми одноплемінниками, що стане «майже європейцем» і вже не відчуватиме себе папуасом, а гратиме його роль, як актор.

Хлопчиків одягли у вбрання білих і кожному дали нове ім'я. Тельгума назвали Якобусом. Час від часу то одного, то іншого хлопчика повідомляли про смерть його батьків.

Невдовзі сиротою оголосили і Якобуса. Сказали, що все його село вимерло від якоїсь епідемії. Що таке епідемія, він не знав, але що в його селі всі люди померли — це було зрозуміло. Виходить, у нього більше нікого немає, і, якщо він втече із школи, діватися буде нікуди. Він не плакав, тільки насупився. Йому було прикро і жаль себе, про батьків він не думав. Учителі казали, що католицька церква йому допоможе, вона буде піклуватися про нього завжди. Атож, кому ж він іще потрібен? Так би він помер разом з усіма, а католицька церква вивезла його з села, і він лишився живий, хай тепер про нього дбає.

На свята вихованцям школи надсилала вітання сама королева. Звичайно ранкова молитва відбувалася в навчальних класах, але цього дня їх повели до кафедрального собору. Хлопчики цілували засклений у рамку клаптик від сукні королеви, потім єпископ урочисто читав послання монархині:

— «Діти мої! Материнське серце вашої королеви…»

Останні слова королівських побажань поринали в звуках органа. Хор співав здравиці її величності.

Уявити собі королеву маленьким папуасам було важко. Вони бачили її на портретах і чули про неї розповіді вчителів, але це породжувало в них лише невиразні здогади. Королева — майже як бог, жінка, яка найголовніша за всіх. Але чому найголовніша за всіх — жінка? З раннього дитинства, тільки-но папуаський хлопчик починає усвідомлювати навколишній світ, він уже твердо знає, що жодна жінка, крім матері, не може пройти повз нього без шанобливого привітання. Він — мужчина, майбутній воїн, а жінка — просто жінка. Вона має робити своє жіноче діло.

Однак таємниче слово «королева», голоси хору й музика органа навіювали трепет. Зачаровані хлопчики ревно молилися.

Дитяче горе швидко забувається. Линув час, і все недовге минуле, пов'язане з рідним селом, поступово ставало схожим на далекий сон. Дедалі рідше згадувалось, дедалі рідше викликало в душі щемливу тугу. Діти напівдиких племен з кожним роком усе більше перетворювались у ревних католиків з напрямом думок і запитами побожних європейців. Тільки кучеряве жорстке волосся, риси обличчя та колір шкіри свідчили про їхню належність до Нової Гвінеї.

Життя в школі було не таке вже похмуре, особливо на уроках єпископа. Його превелебність панотець Пінаар, невисокий, опецькуватий, з великим м'ясистим ротом і ріденьким рудим волоссям, викладав Біблію. Його ніхто не боявся. Коли на уроці хтось пустував, панотець Пінаар, завжди сонний і нібито до всього байдужий, оживав. Ляснувши по столу лінійкою, він раптом здивовано і радісно вигукував:

— Що я бачу!

Можна було подумати, начебто його перевелебність побачив нове сотворіння світу.

Якщо пустував Якобус, а на уроках єпископа це траплялося найчастіше, панотець Пінаар від захвату навіть схоплювався з місця. Плутаючись у довгій сутані й розмахуючи короткими товстими руками, він починав розповідати, як одного разу… Всіляких «одного разу» у його превелюбності було сила-силенна. Як колись, будучи школярем, він комусь насипав у чорнильницю карбіду (спершу він пояснив, що таке карбід). Або як він підклав у сумку вчительки гадюку.

— Мадемуазель Андрієнна знепритомніла, — стрясався під невтримного реготу панотець Пінаар. — Гадючку я носив за пазухою, я вирвав у неї отруйні зуби, ха-ха, ух-ху-ху…

Обливаючись потом, він знеможено падав на стілець.

— Я був бешкетник, шибайголова, — зірвавши голос, сипів він, розмазуючи на обличчі піт. Потім, відсапавшись, казав хрипко: — Якобусе, дитино моя, розкажи нам, що ти на сьогодні вивчив.

І, блаженно усміхаючись, слухав відповідь. Якобус був Його улюбленцем. Панотець був у захваті від пустощів хлопця, які нагадували йому його власні витівки в дитинстві, та більше пишався успіхами Якобуса в науках.

Із сотні вихованців школи Якобус був найкмітливіший. На четвертому році навчання він уже добре знав голландську мову і вільно розмовляв латиною. Все, що інші засвоювали важко, Якобус схоплював на льоту. Школу він закінчив з відзнакою.

Після випускного екзамену молоді священики на рік виїздили в сусідні з Холландією села. Там під наглядом учителів вони повинні були заново вивчити забуту рідну мову, звичаї і побут папуасів. Якобусові хотілося потрапити на річку Валім, в яке-небудь село племені охело. Він сподівався, що єпископ відпустить його. Але панотець Пінаар, який завжди охоче виконував усі його прохання, цього разу несподівано відповів:

— Дитино моя, ти просиш неможливого.

— Неможливого? Але чому, святий отче?

— Я приготував тобі приємний сюрприз, скоро про все дізнаєшся. З твоїми здібностями, мій хлопчику, є підстави розраховувати на привабливішу кар'єру, ніж роль сільського місіонера.

Якобус знітився. Він пам'ятає, як тоді розгублено запитав:

— Але, ваша превелебносте, хіба служіння богу — кар'єра?

Панотець Пінаар нахмурився. Пожувавши губами, сказав сердито:

— Ти надто юний, дитя моє! — і, помовчавши, додав: — Іди собі!

З кабінету єпископа Якобус вийшов збентежений. Він каявся, що несамохіть розсердив панотця Пінаара. Потім будь-що намагався зрозуміти, що означає ця розмова.

Він не міг гадати, що місяць тому його доля вирішувалася на Юліана-Вег, у губернаторській резиденції доктора Платеєла, і що його, сина новогвінейських джунглів, чекають у Гаазі.

Хоча Індонезія 1945 року добилася незалежності, Західний Іріан, який займає одну п'яту частину території країни, ще довго лишався колонією Нідерландів. Голландці обіцяли покинути його не пізніше кінця 1950 року, але виконувати свої обіцянки не збиралися. Між Гаагою і Джакартою точилися нескінченні дипломатичні переговори, які не давали ніяких практичних наслідків. Тоді індонезійський уряд заявив про свій намір вести боротьбу іншими засобами. Назрівав воєнний конфлікт.

Погрози Індонезії Голландія всерйоз не сприймала. Проте лишатися до них байдужою вона не могла. 1956 року уряд Нідерландів надіслав генерал-губернаторові Платеєлу секретну інструкцію, в якій говорилося, що, оскільки Індонезія чимраз наполегливіше домагається влади над Західним Іріаном і перешкоджати їй у цьому стає дедалі важче, треба бути готовим проголосити Нідерландську Нову Гвінею незалежною державою. Зрозуміло, що ця держава (в Гаазі її назвали Республікою Західне Папуа) має перебувати під опікою Голландії. Треба, щоб після проголошення незалежності опіки нідерландської корони попросили самі папуаси, тоді домагання Індонезії цієї території будуть неправомочні і становище в Західному Іріані фактично не зміниться.

Генерал-губернаторові негласно запропонували підібрати серед тубільців людей для майбутнього маріонеткового уряду і знайти людину, яка могла б його очолити. Це було складне завдання. Дати корінному населенню освіту голландці ніколи не прагнули, не гадаючи, певно, що освічені тубільці їм коли-небудь стануть потрібні. Не рахуючи «майже європейців» — учнів католицької місіонерської школи, грамотних папуасів у Західному Іріані були одиниці, та й ті, як показала перевірка, надійної симпатії до європейців не відчували.

Доктору Платеєлу довелося звернутися по допомогу до єпископа Пінаара. Разом вони склали план створення «уряду» з найрозвиненіших вихованців місіонерської школи. До списку внесли п'ятнадцять чоловік. Відібрали таких, у яких, на думку єпископа, крім гостроти розуму, було достатньо честолюбства. В цю групу включили і Якобуса. Всі п'ятнадцятеро мали пройти сільську практику, потім повернутися в Холландію і працювати на світських адміністративних посадах. З часом їх планували об'єднати и політичну партію, потім, якщо виникне потреба, зробити а них міністрів. На посаду глави «республіки» доктор Платеєл пропонував Германа Вомсівора, людину невизначеної національності, заповзятливого, владолюбного. До того ж він зарекомендував себе як вірний прибічник колоніальних порядків.

План Платеєла — Пінаара в Гаазі схвалили. Було заперечення лише проти кандидатури Германа Вомсівора. Уряд метрополії вважав його слизьким типом, довіряти якому не слід. У роки другої світової війни він був перекладачем в американських військово-повітряних силах, які діяли в Західному Іріані, а після війни сім років жив у Японії, де також працював в окупаційних військах США. Звідки може бути певність, що він знову не захоче служити колишнім господарям?

Зрештою вибір впав на Якобуса. Він підходив з усіх поглядів, але йому бракувало світського лоску й відповідної освіти. Для майбутнього прем'єра закінчити університет просто необхідно. Уряд метрополії дав вказівку по-і лити його на навчання в Гаагу. Проте розкривати перед ним усі карти було передчасно. Проголосити незалежність Західного Іріану голландці збиралися в невизначеному майбутньому. У довготривалій боротьбі Голландії за владу над індонезійською Новою Гвінеєю це був запасний хід, козирна карта, прихована на вирішальну мить. Усе поки що трималося в суворій таємниці. Яка їм готується роль, ні Якобус, ні решта чотирнадцять чоловік з пожежного «кабінету міністрів» навіть гадки не мали. Якобус дізнався про все це набагато пізніше, в концтаборі.

Причину, чому Якобуса вирішили послати вчитися до Гаагського університету, панотець Пінаар пояснив як нагороду за успішне закінчення місіонерської школи. За його словами, це й був той приємний сюрприз, який він нібито давно збирався піднести своєму улюбленцеві. Пінаар сказав, що гаяти час на сільську практику Якобусові нема сенсу. В майбутньому йому однаково доведеться працювати в місті, і найімовірніше в самій Холландії.

Закінчити університет Якобус не встиг.

У вересні 1960 року, коли в індонезійській Новій Гвінеї почалася партизанська війна, голландський парламент спішно прийняв закон «Про часткову зміну управління Західним Іріаном». Мова йшла про часткове виконання плану про надання Західному Іріану «незалежності». Здійснити цей план повністю голландці не були готові. Усвідомлюючи хисткість свого становища, вони розуміли, що однією впертістю Західний Іріан не втримати. Та вони не думали, що події розвиватимуться так стрімко. Погрози Індонезії, як виявилося, були далеко не пусті. Від слів індонезійський уряд перейшов до діла. В джунглях Західного Іріану раптом з'явилися цілі партизанські армії.

У Холландії поспіхом почали створювати так звану «Раду Нової Гвінеї». Її рекламували як «дорадчий орган» при генерал-губернаторі. У цей «орган» входило 28 чоловік папуасів та європейців, дванадцять з яких призначав генерал-губернатор. Решту треба було обрати.

Ніяких виборів у Західному Іріані ніколи не було. Папуаси не розуміли навіть, що це таке. Поліція і солдати зганяли їх на виборчі дільниці, потім кожного підводили до стола виборчої комісії і пропонували пошепки назвати ім'я «свого» кандидата. Папуас, звичайно, ніякого кандидата не знав. Європейці, які сиділи за столом, підказували йому потрібне ім'я і фіксували: проголосував за такого-то.

Вибори відбулись у лютому 1961 року. Якобус повернувся в Холландію через місяць. Його викликали раніше, але він запізнився. До «ради» його одначе обрали. Заочно.

Майже всі наші розмови з Якобусом я записував на магнітофонну плівку, боявся, щоб чогось не пропустити.

Пригадую, був чудовий амбоїнський вечір. Перевернутий серп місяця, зорепад, солонуватий вітерець. Ми сиділи біля моря. Якобус розповідав далі:

— Мені було шкода залишати університет, але в Гаазі мене затримало не це. Я не уявляв себе в ролі державного діяча. Відправив молебень, щоб господь допоміг мені розібратися в політиці. Потім накинувся на газети, раніше я їх ніколи не читав. Тепер я купував їх щодня. Мені здавалося для політика головне — читати газети, байдуже які.

Мені стало страшенно прикро, коли з'ясувалося, що моя шалена підготовка була зовсім не потрібна. У Холландії, тільки-но я прилетів, мені вручили папку готових промов і наказали виступати з ними в тих районах, де активно діяли партизани. Панотець Пінаар тоді сказав мені: «Сину мій, твої одноплемінники забули страх перед богом. Вони переховують бандитів, які називають себе партизанами, дають їм харч і навіть служать у них провідниками, коли ці бандити нападають на білих людей. Не шкодуючи сил, закликай їх до покори, нагадуй про караючий меч. Ти папуас, твої уста напоумлять заблуканих».

Його превелебність і досі розмовляв зі мною, як з маленьким сином джунглів. Йому було важко усвідомити, що я вже дорослий і чотири роки вчився в європейському університеті.

Я наївно думав, що мені належить виконати важливу самостійну місію. Насправді я був для них дресированим какаду. Їм потрібна була тільки моя папуаська фізіономія. Вони так старалися, що переконали мене вирядитися по-місцевому — почепити пов'язку на стегна. Біля західно-іріанських міст багато малайських сіл, у звичному вбранні мене могли вважати за малайця. Чиновникам з канцелярії генерал-губернатора здавалося, що тоді мої виступи перед папуасами не мали б успіху. Вони хотіли, щоб у мені зразу всі бачили папуаса.

Ми їздили в броньованому автомобілі. Крім озброєного шофера, в поїздках мене супроводжували двоє перевдягнених поліцейських, Френк Стаут і Ронні Найкер. Ронні був старшим. У Західний Іріан він приїхав з Амстердама. Він і там служив у поліції. У Холландії Ронні сподівався дістати офіцерський чин. Він був років на сім старший за мене, довгий і дуже флегматичний.

Мені сказали, що це охоронці, вони приставлені до мене як до депутата. За інструкцією, вони корилися мені, але з багатьма застереженнями. Всі застереження підкріплювались аргументом «з метою особистої безпеки». Ронні Втручався буквально в усе: з ким я розмовляю, про що, чим цікавлюсь. «Пане депутат, мені здається, ви порушуєте інструкцію, з метою вашої безпеки я змушений перервати цю розмову». Його ввічливість була розрахована на дурнів, я не відчував у ній нічого, крім тупого презирства.

Для виступів мені дали дванадцять тем, точніше, тема булл одна, але з різними варіаціями. Залежно від того, в якій місцевості я виступав. Яку де проголошувати промову, визначав Ронні. Мітинги теж улаштовувала поліція. Моє завдання зводилося до того, щоб піднятися на трибуну й читати. Слухати мене ніхто не хотів, людей на мітинги зганяли силоміць.

Взагалі слухати промови папуаси дуже люблять. На святах навіть змагаються, хто краще виголосить промову. Пам'ятаєте, я розповідав про нашого старосту Бонай-Боно? Він міг говорити годинами. Про що завгодно, часто зміст промови можна було передати двома фразами, але всі з цікавістю слухали. Папуасам подобається, коли людина говорить не затинаючись і, говорячи про серйозне, всіх уміє веселити. Тоді її із задоволенням слухають. А я стояв на трибуні, читав і плутався в словах. Ніякої папуаської писемності ще немає, не розроблено ні синтаксис, ні фонетику, але тексти всіх моїх промов були написані мовами папуасів. Слова ніби папуаські, а побудова фраз і транскрипція слів голландські, тому я і плутавсь. І мене ніхто до пуття не розумів. Звичайно, я міг постаратись якось зацікавити публіку. Треба було триматися вільніше й говорити без папірця. Ронні боявся, щоб я не сказав зайвого. Він кілька разів переривав виступи через те, що я переставав читати й починав говорити від себе. Його тупість переходила всякі межі. Він завжди стояв біля трибуни і по другому примірнику промови стежив за текстом. Я не можу сказати, що він був боягузливий, просто така людина, для якої все життя визначалося двома категоріями: «належить» і «не належить». Рідкісний тип поліцейського флегматика.

Дає наша робота якусь користь чи ні, його не хвилювало. Він мав вражаючу здатність пропускати всі мої протести повз вуха. Коли я вибухав, він дивився на мене зовсім незворушно. Потім спокійно казав: «Пане депутат, будь ласка, вам пора на трибуну». Чи щось на цей зразок. Сказати «будь ласка» він ніколи не забував. Я ненавидів його до судоми, до спазм, ладен був навіть убити. Іншим способом спекатися його було неможливо. Я хотів написати у Холландію, розповісти, в якому я становищі. Але це можна було зробити тільки через Ронні.

Розв'язка настала несподівано.

Того дня Якобус виступав в одній з приміських церков Факфака. Коли після виступу він виходив на вулицю, до його ніг, скрикнувши, впала стара жінка, на стегнах якої була пов'язка з мішковини.

— Тельгуме, синку…

Мабуть, вона впізнала його по племінному знаку на правій щоці. Той знак вона випалила маленькому Тельгуму своєю рукою.

Поліцейські, які йшли за Якобусом, кинулись уперед, щоб відтрутити жінку. Але він устиг підхопити її і міцно обняти. Він почув давно забуте рідне ім'я. Так могла назвати його тільки мати[58].

Приголомшений, Якобус притискав до себе матір, яка ридала від щастя, його розгублений погляд блукав по напівголій чорній юрбі, що обступила їх.

З лайкою і погрозами поліцейські розганяли юрбу, та щільне живе кільце ніби закам'яніло. На Якобуса дивилися десятки насторожених, допитливих очей. Очі мовчали, вони не могли говорити, але він, здавалося, чув їхній крик: «Ти син цієї жінки!»

Вони жаліли матір і зневажали сина. Він раптом згадав, як байдуже вони роздивлялися його в церкві.

Ведучи за собою стареньку, він ледве пробився до машини. Білий шофер послужливо відчинив дверцята. Потім тицьнув пальцем у жінку:

— Цю куди?

Насилу звівши подих, Якобус сказав:

— Вона моя мати!

Підбігли поліцейські, ошелешені і злі. Ронні, звертаючись до Якобусової матері, спитав крізь зуби:

— Ви можете довести, що пан депутат справді ваш син?

Старенька злякано позадкувала. Вона не розуміла, що в неї питав цей білий, але, мабуть, відчувала душею.

— Тельгуме, Тельгуме…

— Пана депутата звуть Якобусом, його батьки померли…

Якобуса охопило шаленство.

Все сталося блискавично. Змахнувши руками, Ронні гепнувся на землю. Наступної миті від різкого удару в потилицю Якобус знепритомнів. Потім відчув на зап'ястях своїх рук щось холодне. Почулося клацання.

Наручники!

У Холландії Якобуса судили за спробу вбити поліцейського. Перед судом до нього в камеру прийшов панотець Пінаар. Єпископ дуже постарів за ці чотири роки і тепер, здавалося, доживав останні дні. Певно, йому було щиро жаль Якобуса. Надто багато покладав він на нього надій, пишався ним і, мабуть, усе-таки любив. Нехай у його прихильності до Якобуса була користь, заздалегідь обміркований розрахунок виховати потрібну церкві й колоніальним властям людину, але це тривало чотирнадцять років. Надто довго вони були разом, щоб ставитись один до одного байдуже.

— Дитино моя, — сумовито сказав панотець Пінаар, — тебе можуть стратити.

— Я знаю, ваша превелебносте, поліція добивається смертної кари.

Єпископ зітхнув.

— Поліція має великий вплив.

— Що ж, виходить, мене буде страчено. — Якобус говорив з офіційною ввічливістю, але весело. Йому хотілося здаватись безтурботним.

Ще годину тому, походжаючи по задушливому склепу камери, він згадував єпископа і в його грудях закипали гнів і жадоба помсти. А тепер поява панотця Пінаара його втішила, він ніби забув, що цей прелат винен у всіх його нещастях більше, ніж будь-хто інший. У пам'яті несподівано спливло тільки те добре, чим полоняв його єпископ іще не так давно. Адже було й добре. Був випадок, коли Якобус захворів у школі на скарлатину і єпископ цілу ніч просидів біля його ліжка, як сиділа б мати. Були листи в Голландію, сповнені душевного тепла і батьківської ласки. Були мимовільні сльози старого, який зустрів свого вихованця після чотирирічної розлуки…

Якобус засмутився, що не може запропонувати старому стілець. У запліснявілій бетонній камері не було навіть звичайних тюремних нар. — В'язень спав на оберемку прілої трави.

Панотець Пінаар сказав, що він розмовляв з генерал-губернатором. Доктор Платеєл обіцяв випустити Якобуса на поруки церкви, якщо він публічно заявить про своє каяття і далі виступатиме перед папуасами.

Якобус іронічно посміхнувся.

— Знову підніматись на трибуну в цій пов'язці на стегнах? Чи мені дадуть нову? — Коли поліцейські били його, він був весь закривавлений. На матер'яній пов'язці на стегнах лишилися сліди крові.

У єпископа здригнулись губи.

— Так, мій хлопчику, тобі треба вдягнутись, я подбаю.

— Ні, ваша превелебносте, дякую. Я буду вам вдячний, якщо мені дозволять ще раз побачити матір. Більше нічого не треба. — Хвилинна благодушність вмить пропала. Якобуса знову душив гнів. І кривда, і та ще хлоп'яча жалість до самого себе, і безутішний, шалений смуток. — Я ненавиджу вашу церкву! — зненацька крикнув він, не володіючи собою.

Приголомшений, панотець Пінаар не зміг зронити й слова. Згорбившись, він вийшов з камери, і, здавалося, страждання було навіть на його старечій спині.

Напевне, стратою Якобусові тільки погрожували. Або його все-таки врятувало прохання єпископа.

Засудили до десяти років концтабору. Відбувати строк Якобус мав у Бовен Дігулі, в тому самому Бовен Дігулі, в'язні якого співали:

Спочатку карантин. Якобуса загнали в напівзатоплене темне підземелля і там заштовхнули до вузенької залізобетонної клітки: три суцільні стінки й заґратовані двері з віконцем, куди подавали страву. Він міг тільки стояти. Вода в клітці сягала колін. Іноді вона піднімалася вище — підземелля було викопане під руслом річки.

Годували через день. Чашка юшки з молотих бананових шкуринок. Пити не давали. Пригорщами зачерпував ту воду, що була під ногами. Там плавало стільки гидоти!

З короткими перервами протримали в цій клітці два місяці. Потім перевели нагору, в барак. Він ніколи не забуде, як вони відчиняли двері. Останній тиждень з клітки його не випускали. Замок на дверях заіржавів, його довелося зрубувати зубилом. Наглядачі довго не могли з ним упоратися. Проморочившись із замком близько години, вони, мов скажені пси, накинулися з молотками на Якобуса. З підземелля його виволокли з проломленим черепом і перебитими ребрами.

Знесилений, побитий, виснажений до краю, він не міг ходити, але його гнали на трясовину й там примушували копати ями. Не тільки його. У цьому проклятому таборі таких було тисячі. Дехто з них перебував тут ще відтоді, як Голландія панувала над усією Індонезією. В'язні з Яви, Суматри, Калімантану, Молуккських островів…

Звичайною лопатою викопати яму в болоті неможливо, її одразу затягує. Та наглядачі примушували копати знову й знову. Коли яму затягувало, в'язня били. Багатьох поглинала трясовина, сотні вмирали від голоду, виснаження і катувань. Тих, хто вже не міг копати, примушували перетягувати з місця на місце каміння. Якщо в'язні збиралися гуртом і починали про щось говорити, їх без попередження розганяли автоматними чергами. Того, хто насмілювався сказати слово всупереч, кидали спеціально натренованим собакам.

Одного з наглядачів звали Віллі Беккер. Щонеділі він влаштовував для розваги «циркові вистави»: неграмотних в'язнів, які не мали ніякого уявлення про електрику, посилав лагодити дроти високовольтної лінії.

Вирватися звідси живим, здавалось, немислимо. Та сталося незбагненне. Якобус утік. У бараках Бовен Дігуле діяла підпільна молодіжна організація «Операсі пемуда Іріан» («Операції іріанської молоді»). Її центр містився в Соронзі, але більшість керівників було заарештовано. Двоє з них потрапили в цей табір. Там вони створили групу визволення. Одного разу Якобусові передали записку, надряпану чимось гострим на банановому листку:

«Товаришу, друже, брате!

Ми знаємо про вашу долю і глибоко шануємо вашу горду гідність. Ми щасливі усвідомлювати, що ви наш співвітчизник і патріот, брат по крові й духу. Наш обов'язок урятувати ваше життя. Нашому змордованому, уярмленому народові потрібні освічені, культурні сини. Наберіться терпіння і ждіть, ми готуємо вашу втечу. Пам'ятайте, на вас дивиться батьківщина. Борітеся!

Хай живе свобода!

«Операсі пемуда Іріан».

Вони допомогли йому втекти, і він став членом їхньої організації. У Соронзі, куди він пробрався після втечі, йому запропонували очолити політичний відділ центру. Якобус відмовився. Він просив зброї.

Ще з магнітофонного запису:

— «Пемуда» зацікавилася мною, коли я повернувся з Європи. Їм не подобалися мої виступи, потім мене арештували, і вони зрозуміли, що я можу бути на їхньому боці. Цю організацію створили місцеві малайці, але її підтримували всі, хто ненавидів голландців. У таборі людина з «Пемуди» розповіла мені про моїх рідних.

У мене було чотири сестри й три брати. Сестри, мабуть, живі, але я не знаю, де і як їх шукати. Я їх ніколи не бачив, вони народилися після того, як мене забрали в місіонерську школу. Тоді в нашій сім'ї було тільки три хлопчики, я і двоє моїх молодших братів. Ніу й Кодо. Того дня, коли до нас приїхав священнк, батько з ними втік у ліс, а я лишився з матір'ю. Для папуасів це, між іншим, характерно, про молодших дітей більше піклується батько, ніж мати. У вас в Європі навпаки.

1960 року біля нашого села, воно називалось Ікінем, голландці знайшли нафту. Хатини їм заважали, і вони наказали жителям села забиратись. Наказ виконали тільки жінки й діти. Чоловіки й діди замкнулись в оселях. Мої брати лишилися з батьком, вони були вже дорослі. Виселяли мешканців села солдати, а керував ними цивільний чиновник на ім'я Гонсалес. Він розпорядився підпалити всі хатини. По тих, хто вискакував з полум'я, солдати стріляли. Цього не приховували самі голландці. В газеті «Hey Гуїнеа курір» було надруковано портрет Гонсалеса і хвалебна стаття. Згодом я знайшов цей номер «Куріра». Якщо хочете, подам його як свідчення. Вони писали, нібито в селі Ікінем засіли заколотники. Генерал-губернатор нагородив Гонсалеса орденом і підвищив у посаді.

Я точно знаю, що мої брати й батько загинули, їх убив Гонсалес. Після повернення з Європи я його кілька разів бачив у Холландії на Юліаиа-вег, але я не знав, що він убивця моїх рідних. У Холландії він був знаменитістю, його збиралися настановити мером міста.

Сестер солдати повезли до Факфака, у свої казарми. Може, вони й зараз десь у тому районі. Від Ікінема до Факфана багато сотень кілометрів. Маги, напевне, добиралася туди пішки, я не встиг у неї запитати. Мені розповідали, що після нашої зустрічі вона збожеволіла й померла. Її тіло знайшли біля тієї церкви.

Я не міг сидіти в підпіллі, мене палила помста. Я вирішив організувати суто папуаський партизанський загін, щоб показати голландцям, що з ними б'ються не тільки партизани, підготовлені індонезійською регулярною армією. У Соронзі мені дали двох інструкторів-малайців, які розумілись на військовій справі. Ми одержали по пістолету й по одній пачці патронів, більше зброї не було.

Перед нами стояло дуже складне завдання. Коли ми з іелнкими труднощами організували партизанський загін з людей племені арфак, у нас був такий випадок. Якось до нас прийшли двоє молодих чоловіків з племені віндесі. Рік чому голландці погнали їх на будівництво срібної копальні. Вони звідти втекли й казали, що хочуть разом з нами поротися проти білих.

Племена арфак і віндесі ворогували. Дізнавшись, що и прийняли двох людей віндесі, з цього племені до нас з’явилися парламентери з вимогою видати зрадників, інакше віндесі нам оголошували війну. Я намагався переконані парламентерів, що вони чинять неправильно. Казав, що плем'я арфак більше не вважає своїми ворогами людей віндесі і ці двоє хлопців це зрадники, вони борються проти білих чужоземців, наших спільних ворогів. Спочатку парламентери нібито погодились, а коли відійшли від табору, почали кричати: «Війна! Війна! Війна!»

Мені було шкода двох молодих віндесі, їх убили б. І, безглуздо було воювати з їхнім племенем. Я наказав загону йти в інше місце. Ми не знали, що нас оточили. Ми були у виярку, довкола ріс високий густий унан. Це пругка жорстка трава, вона вища за людський зріст. З усіх боків з унану на нас посипалися стріли.

Нам довелося витримати справжній бій, багато хто загинув. Але на цьому не скінчилось. У першому бою ми відступили, щоб не дати безглуздо загинути людям, а віндесі вирішили, що ми нікчемні боягузи. За звичаєм папуасів, той, хто ухиляється від бою, має бути знищений. Вони вважають, що залишити поле бою може тільки боягуз, який ганьбить ім'я мужчини і честь воїна. Зрада і боягузтво ніколи не прощаються. Досить було нам відступити, щоб плем'я вадам, яке недавно воювало з віндесі, негайно уклало з ними перемир'я і пішло на нас війною.

Хоча я народився папуасом, звичаї мого народу часто вражали мене. Коли ви побуваєте в наших селах, ви помітите, що чоловіків скрізь набагато менше, ніж жінок. Кажуть, їх менше в усіх країнах світу, але такої різниці між кількістю чоловічого і жіночого населення, як у нас, мабуть, немає ніде. Всі наші племена без кінця воюють. Рідко які племена, що живуть по сусідству, хоча б раз на рік не оголошували одне одному війну. Причин безліч, бій може початися через будь-яку дрібницю. Пригадую, коли мені було років п'ять, наше село воювало з селом племені вароп, яке стояло на другому березі річки. Плем'я охело часто воювало з людьми вароп, але я пам'ятаю ту війну двох сіл.

У нас є звичай, за яким жінка може називати на ім'я тільки сина. Гадають, що, коли вона вимовить ім'я іншого чоловіка, її почують злі духи й той чоловік помре. Щоб не вмерти, він повинен убити цю жінку. Не хто-небудь, а особисто він, своїми руками.

Так сталося, що дівчина з нашого села назвала на ім'я юнака вароп. Певно, вони таємно десь зустрічались і кохали одне одного. Як звуть воїнів вароп, люди охело не знали, у племен, що ворогують, це велика таємниця. Юнак міг тільки сам сказати своє ім'я дівчині. Того дня він вийшов на річку, стояв біля води й не бачив, що до нього повзе крокодил. Дівчина з нашого берега крикнула йому: «Обережно!» При цьому у неї прохопилось його ім'я. Потім вона кричала: «Убий мене, убий мене, я не хочу, щоб ти вмирав!» На крик збіглися обидва села.

Всі стояли й чекали, що буде далі. Дівчина сама просила вбити її. Вона чинила чесно, як вимагає звичай, тому люди охело не втручались. Староста села вароп дав юнакові лук і стрілу, але цією стрілою хлопець убив не дівчину, а себе. Він теж учинив чесно, як справжній мужчина. Але вмерти все-таки мала дівчина. Втративши воїна, люди вароп зразу оголосили нашому селу війну, знову чесно, за всіма правилами, визначивши один день на підготовку до битви. Їм треба було вбити нашого воїна, смерть мужчини за смерть мужчини. Мир могли укласти тільки при умові, що один з молодих воїнів охело одружиться на тій дівчині й разом з нею погодиться перейти на бік племені вароп. Такого добровольця, звичайно, не знайшлось. Це означало зрадити своє плем'я. Адже наші села завжди ворогували.

У вас у Європі жінку теж називають поріддям диявола. Але ви розумієте під цим зовсім інше. Папуаси в буквальному розумінні вірять, що чоловіка створив добрий дух, а жінка походить навіть не від злого духа, а від змії.

Спершу на землі були тільки чоловіки. Вони спокійно собі жили, ні про що не турбувались. Та ось якось один чоловік, повернувшись із полювання, повісив у хатині свій лук, а сам подався потрошити у дворі добутого казуара[59]. Невдовзі йому захотілося пити, і він знову зайшов до хатини. Дивиться, а навколо його лука обвилась змія. Чоловік спробував скинути її, проте марно, змія з лука не падала. Треба було вбити її, але під рукою у чоловіка не було замашної палиці. Тому він облишив змію, міркуючи, що вона сама сповзе з лука, коли їй набридне висіти на ньому.

Ковтнувши води, пішов посидіти до сусіда. А коли погнувся, глянув — з хатини все сміття кудись поділося, чисто скрізь. Чоловік довго дивувався, потім знову пішов до сусіда. Може, він знає, що все це означає. Проте сусід юго не міг сказати.

І цього разу вдома чоловіка чекало щось незбагненне. Поки він ходив до сусіда, хтось устиг засмажити казуара. Чоловікові лишалося тільки сісти повечеряти. Сидів він у хатині, їв, а змія з лука дивилася на нього й не ворушилась.

Поївши, чоловік удав, що знову збирається йти в село. Але сам нікуди не пішов, а сховався за хатиною, щоб підгледіти, хто це в нього господарює.

Минув якийсь час, і чоловік побачив, як з хатини вийшла молода вродлива дівчина. Розклала багаття і почала пекти сагові коржі. Потім, завваживши чоловіка, хотіла тікати, але чоловік схопив її за руку. Дівчина призналася, що вона та сама змія, яка висіла на луці.

Чоловік попросив дівчину-змію лишитися в нього жити, однак більше ніколи не перетворюватись у змію. Вона погодилась і стала його дружиною.

Від тієї дівчини-змії пішли всі жінки. Всі вони тепер схожі на людей, однак усе-таки це змії. Тому звичай забороняє давати жінкам людські імена. У жінок вони повинні означати що-небудь з довколишньої природи. Тоді добрі духи терпітимуть їх, і чоловіки зможуть мати жінок.

Людське ім'я, яке нічого не означає, може бути тільки у чоловіка. Проте його не можна придумати чи дати хлопчикові довільно, як дали мені в місіонерській школі. Для папуаса ім'я рівнозначне життю, щось дуже дороге. Його можна подарувати або відняти у ворога, можна й купити. Чим більше у чоловіка імен, тим він багатший. Від батька ім'я у спадок переходить до старшого сина. Але у сина вже є своє ім'я, двох імен йому не треба, тому батьківське ім'я він може дати своєму сину, комусь подарувати чи продати. Багато міжплемінних воєн ведеться через чоловічі імена. Вбиваючи ворога, воїн намагається поранити його так, щоб устигнути узнати його ім'я. Воїна, у якого багато імен ворогів, вважають героєм племені.

У прибережних районах Західного Іріану цей звичай поступово починає зникати. Але більша частина нашого острова — важкодоступні гори. Там культ чоловічого імені ще дуже живучий.

Я пам'ятаю причину й іншої війни.

Житель нашого села Янгор одружився з дівчиною Ліну з села Омур-Мана. Ліну двічі народжувала і обидва рази двійню. Перших і других дітей батьки вбили. Так велить звичай. Як правило, народжується одна дитина, і папуаси вважають це нормальним, а двійня — рідкість, тому вона викликає забобонний страх. Чаклуни кажуть тоді, що в черево матері вселився злий дух. Один з близнюків — його дитя. Який саме, визначити ніхто не може, і близнюків убивають. Зразу обох, щоб не помилитись.

На жінку, яка народила одну двійню, не звертають уваги. Злий дух був у ній, але під час пологів вийшов. Якщо ж вона народжує дві двійні підряд, це вже означає, що злий дух живе в ній постійно, його треба вигнати, а то йому сподобається і він стане селитись в інших жінках. І тоді вони всі обернуться на змій.

Два-три дні жінку не чіпають, дають їй після пологів трохи зміцніти. Потім до неї приходить сільський чаклун. Каменем, схожим на зубило, він свердлить у животі жінки дірку, через яку злий дух нібито вийде назовні. Чаклун виганяє його заклинаннями.

Ніяка жінка таку операцію, звісно, не витримає. Але спротивитися їй вона не може. Щоб урятувати інших жінок села, чоловік повинен примусити дружину скоритися, бо злий дух уразить і самого чоловіка.

Для папуаса така загроза дуже страшна. Однак любов Янгора, мабуть, була сильніша за страх. Він поклав собі урятувати дружину. Спершу вони втекли в джунглі, потім знайшли притулок у батьків Ліну в селі Омур-Мана. Ліну гам не народжувала, тому вважалося, що для мешканців Омур-Мана вона цілком безпечна, злий дух уселився в неї у нас, — виходить, це був наш дух, і загрожувати він міг тільки жінкам нашого села.

Коли наші люди довідалися, де ховаються втікачі, в Омур-Мана вирушила делегація з вимогою видати Ліну. Проте односельці Омур-Мана не погодились, Янгор став їхнім воїном. І все знову скінчилося війною.

Я розповідаю про це, щоб ви зрозуміли, в якій обстановці доводилося нам створювати партизанський загін.

Була й інша складність. Більшість папуасів, хоч і зазнали на собі сили вогнепальної зброї, все одно ставляться до неї зневажливо. Нападаючи на голландські пости, ми захоплювали гвинтівки, автомати, іноді навіть кулемети, але мої люди віддавали перевагу спису й стрілі. Папуаські воїни з дитинства звикають воювати відкрито, де-небудь на галявині. Їм здається, що сидіти під час бою в окопі чи ховатися за деревами — боягузтво. У постріл на далеку відстань вони просто не вірять. Адже польоту кулі не видно.

Зневага й водночас сліпий жах. Я бачив, як наші бійці, вперше вистріливши з гвинтівки, вибалушували від страху очі, кидали ту зброю і швидше хапалися за списа. Лякав не звук пострілу, а поштовх у плече.

Це все в крові. Звички й уявлення століть. Воїи знає, що куля вбиває, але вона надто маленька, її польоту не видно і він її зневажає, а поштовх у плече викликає жах. Лякає не те, що несе смерть, а те, чого він не розуміє і ніяк йому не поясниш. У прикладі гвинтівки злий дух, це він б'є в плече. З часом стріляти навчилися всі, але побороти жах перед зворотною силою пострілу мало кому вдавалося.

Між іншим, це один з прикладів того, як важко людині зробити стрибок з кам'яного віку у вік нинішній. З дитиною щодо цього немає ніяких проблем. Голова в неї ще нічим не забита, і поступово їй усе можна розтлумачити. А якщо те саме говорити дорослому, він тільки безтямно лупає очима. У нього немає навіть елементарних зачатків сучасних знань, а думати і по-своєму якось пояснювати все, що його оточує, він давно навчився. Трава, приміром, росте тому, що ночами її витягують із землі слуги доброго духа Деві. І спробуйте переконати його, що це не так!

Ми добре маскувалися в джунглях і нападали на голландців зненацька, тому успіхи у нас все-таки були. За три місяці ми знищили двадцять сім ворожих постів й багато поодиноких транспортів. Ми придумували всілякі хитрощі. Іноді зв'язкові нас повідомляли, що такою-то дорогою повинен пройти військовий транспорт. Тоді ми ставили там фанерний щит. Я малював на ньому королеву Юліану й великими буквами підписував: «Королева Юліана — паразитка». Або що-небудь ще більш образливе. Голландці неодмінно зупинялися, щоб зламати щит, а ми в цей час нападали.

Наші раптові атаки завжди коштували мені великих зусиль. Нападати на ворога, заздалегідь не попередивши його про це, папуаський воїн вважає для себе принизливим. Треба хоча б крикнути: «Іду на тебе, приготуйся!» Через це ми зазнавали великих втрат. Доводилося довго переконувати, докладати багато енергії, щоб бійці загону нарешті погодилися зробити одну засідку. Потім усе починалося спочатку. Їм подобався несподіваний напад тільки з дикими бджолами, бо це було смішно. Якщо на дорозі з'являвся піший патруль — звичайно він складався не менше ніж з двадцяти чоловік, — ми висипали з мішків на голови солдатів диких бджіл. Мішки підвішували на деревах і в потрібну мить смикали за мотузки. Іріанські бджоли злі, солдати розбігалися, покидавши зброю. Коли голландці попадали в нашу засідку, найкращим захистом для них було покинути зброю. Вони знали, що беззбройних папуаси не вбивають…

У серпні 1962 року, за півтора місяця до звільнення Західного Іріану, майже весь загін Якобуса загинув.

Індонезійська армія готувала висадку великого військово-морського десанту на новогвінейському півострові Бамбараї. Висадку мали забезпечити партизанські загони, які діяли в цьому районі. Для зв'язку з ними штаб армії посилав з Сурабаї п'ять парашутисток з раціями. Скинути їх намічали на пустельному березі Мортімер, за сорок кілометрів від Факфака.

Центр «Пемуди» доручив Якобусові зустріти дівчат і переправити далі.

Голландці від цього місця перебували далеко, тому ніяких особливих заходів перестороги Якобус не вжив. Він не підозрював, що зв'язковий «Пемуди» — зрадник.

Коли вони запалили багаття і розташувалися біля них вечеряти, з джунглів по них ударили кулемети. Захоплені зненацька на голому березі й притиснуті до моря, партизани відчайдушно оборонялись, проте сили були надто нерівні. Голландці розстрілювали їх майже впритул. Бій тримав усього п'ятнадцять хвилин. Із сімдесяти чоловік уціліли тільки Якобус, Ахмат і Буа.

Це сталося об одинадцятій годині вечора, а о першій ночі в повітрі почувся гуркіт мотора. Дві парашутистки приземлилися точно біля багать, і голландці їх одразу схопили. Решта троє вистрибнули з літака трохи пізніше, і їх вітром відносило в джунглі. Голландці відкрили по них погонь, але при тьмяному місячному світлі влучити в парашутисток не могли.

Буа був тяжко поранений. Якобус наказав Ахматові переправити його до своєї людини в малайське село під Факфаком. Сам він лишився в джунглях шукати тих трьох.

Ахмат повернувся на четверту добу. Від старого Йоханеса, який дав притулок пораненому Буа, він дізнався, що По всьому Факфаку і в довколишніх малайських селах поліція розклеїла листівки, в яких обіцяла по п'ять тисяч гульденів за голови Мурані й Чао і десять тисяч за голову Сукьярті. Вдвічі більшу суму ті ж листівки обіцяли за (Пійманого Якобуса.

Голландцям були відомі імена всіх дівчат і те, що Сукьярті — командир групи. Очевидно, катуванням вони Примусили говорити захоплених у полон Сіті й Рохайю. Бідолахам це, однак, не допомогло. Їх стратили першого ж дня, публічно четвертували на центральній площі Факфака.

Якби Мурані, Чао і Сукьярті опинились у руках голландців, з ними вчинили б так само. За наказом генерал-губернатора Платеєли публічній страті через четвертування підлягали всі парашутисти, яких індонезійська армія закинула в Західний Іріан. Середньовічний вандалізм Платеєли анітрохи не бентежив.

— Мене звинувачують у надмірній жорстокості й надіті, намагаються порівнювати з Гітлером, — говорив він на прес-конференції, влаштованій з нагоди страти у Факфаку. — Але хіба я зазіхав коли-небудь на життя людини білої раси? Гітлер був виродок, який визнавав право панування тільки за німцями. Він рушив навалою на всю цивілізовану Європу, чавив гусеницями танків таких же білих, як він сам. А я змушений мати справу з расою коричневих дикунів, позбавлених будь-яких даних для того, щоб з ними поводились по-людському. Це всього лиш у чомусь схожі на людей тварини, у яких немає і ніколи не буде навіть найпростішого інтелекту. На них впливає тільки пострах: чим він кривавіший, тим більший досягається ефект. Якщо хочете, в цьому є певний гуманізм. Залякуючи, ми добиваємося покори, як це роблять приборкувачі звірів, і, таким чином, скорочуємо кількість майбутніх жертв.

Ситуація склалася така, що парашутистки, які лишилися живі, виконати завдання свого командування не могли. Дівчат треба було знайти й відіслати назад в Індонезію, на Амбоїну, або припровадити в Соронг, у штаб «Пемуди». До Соронга було вдвічі далі, ніж до Амбоїни. А шлях однаково небезпечний.

Розшукавши після довгих блукань по джунглях трьох парашутисток, Якобус вирішив добиратися до Амбоїни. Вирушаючи на вітрильному човні в ризиковану морську мандрівку, вони не знали, що через кілька днів війна закінчиться.

Минув час, настали довгождані мирні дні. Якобус одружився із Сукьярті, одній з тих парашутисток.

Вона служила в десантних військах, але сама з Бандунга. Там її батьки. Іноді вона літає до них у гості. Постійно сім'я Якобуса живе на Новій Гвінеї. На Амбоїні він буває тільки у відрядженнях, приїздить сюди читати лекції в місцевому педагогічному училищі, яке готує вчителів для Західного Іріану. Там, на Новій Гвінеї, він учителює в першій папуаській середній школі. Він міг обрати собі іншу кар'єру, політичну або адміністративну, але його привабила робота в школі.

Пригадую останню нашу зустріч. Він запросив нас до себе в готель. Сиділи на повитому квітами балконі, пили каву з коньяком. Ми встигли заприязнитись, і розлучатися було сумно. Якобус намагавсь усміхатися. Було незвично бачити його притихлим. Досі мені здавалося, що він людина, яка не може мовчати ні хвилини.

Нараз його матово-темні очі зблиснули. Сказав дуже жваво й ніби здивовано:

— Хай йому чорт, я думав, час має тільки один вимір, а виходить, є ще два. Вам не здається?

— Три виміри часу? — Я засміявся. — Можливо.

— Так, я тільки тепер це зрозумів. Крім власного часу, с часова швидкість і об'ємність. А прожив я нібито сто років або й більше. Так, набагато більше. Адже я прийшов у цей світ із кам'яного віку. Папуас-учитель! Майже фантазія. — Поставив на долоню чашечку з кавою, загадково усміхаючись, і втупився в неї, ніби пильно роздивлявся. Заговорив несподівано розважливо, усміхаючись чи то іронічно, чи то щоб приховати внутрішній біль: — Кава, коньяк, оцей балкон, журнальний столик, шезлонги… Фантазія! Для мене. Ви з цим народилися, всі атрибути цивілізації у вашому розумінні щось таке, що визначає життєву норму. — Помовчав, відпив кави, знов усміхнувся. — Взагалі цивілізація — це, мабуть, добре. Звичайно, добре. Неминуча і, сказати б, природна еволюція людства. Від цього нікуди не дінешся, і до цього зрештою ми всі прагнемо. Але знаєте, я часто шкодую, що не лишився колишнім Тельгумом. Тоді для мене не існувало б ніяких проблем. На будь-яке запитання у моїх одноплемінників є відповідь добрих і злих духів. Тепер я все повинен вирішувати сам. Цивілізація навчила мене логіки аналізу, і це, даруйте за нелогічність, найгірше, що вона могла мені дати. — Підвівся, пройшовся по балкону, знову сів. Якось зразу обм'як. — Вчора ви сказали, що я дуже веселий і навіть справляю враження безтурботного. Можливо, але якщо зазирнути в мою душу, веселого там не так уже й багато… — Налив чарку коньяку, маленькими ковтками повільно випив. Скривився від лимона. — Кажуть, коньяк придумали французи. — Засміявся. — Країна великої цивілізації! Я був у Парижі два тижні. Єлісейські Поля, набережна Сени, Лувр… Неповторно! З Гааги ми їздили під час канікул відпочивати в Італію і Францію. Туристи-анархісти. Так, цивілізація, чудовий замок на фундаменті з людських черепів… Я боюсь лишатися на самоті, весь час про щось думаю. Це нестерпно, одкровення за одкровенням. До нестями. Можливо, мої роздуми видадуться вам наївними, але и в усьому керуюсь тільки фактами. Аналізуючи своє життя, я дійшов висновку, що світом, у якому я жив і живу, рухає жорстокість. Відтоді, як я себе пам'ятаю, і до сьогоднішнього дня я йшов через джунглі жорстокості. В кам'яному віці і тут, у світі цивілізації. Скрізь була кров, скрізь насильство. Невже все так і буде? Ми ж люди. У кожного з нас є серце, мозок, ми вміємо відчувати, вміємо думати. Я став учителем, щоб говорити про те своїм учням.

Хочу написати про це книгу, але я розумію, що нічого не перероблю. Авжеж, нічого… Усвідомлювати себе людиною і жити не думаючи — принизливо, а думати, осягати все, що тебе оточує, — страшно. Навіть найвище досягнення розуму перетворюється в потенціальну силу жорстокості. Хіба не так сталося з відкриттям ядерної енергії? Знаєте, я дуже люблю книги Хемінгуея, але найдорожчий мені Сент-Екзюпері. Я читав «Планету людей» і відчував, що от-от заридаю… Даруйте, мабуть, я наговорив вам багато дурниць, але хочу, щоб ви знали про мене все. Якщо ви напишете тільки про моє життя, це буде не зовсім правильно. Всі події дають якісь наслідки. Ще, якщо не заперечуєте, одне прохання. Розумію, на вашому шляху я перший папуас, але, будь ласка, не робіть мене екзотичним. Знаєте… — Знизує плечима, сором'язливо усміхається. — Як вам краще сказати, я ж поки що не типовий папуас.

Мені хотілося побути самому. Я пішов за місто, піднявся на вершину колись грізного вулкана. Тепер це лише величезна мовчазна гора. Вирва кратера, яка не раз вивергала вогонь, гарячий вулканічний попіл і смертоносний сірчаний газ, давно обміліла. На застиглій у кальдері[60] лаві утворився шар родючого грунту. Квітнуть дикі жовті троянди, з дитинства знайома куряча сліпота і такі несподівані тут північні буяхи. Довкола кальдери — кущики альпійського едельвейса. Сріблясто-сірі, з оксамитовими м'якими листочками, в яких до полудня зберігається нічна прохолода, вони оторочили краї вирви, мов бордюр, посаджений рукою людини.

Едельвейс. Символ життя. Кажуть, де росте едельвейс, там є все для життя людини.

Наді мною клубочилися хмари. Далеко внизу виблискувала серед пишної зелені біла пляма міста, розстилалася безмежна рівнина моря, іскриста й голуба.

Земле! Яка ти скрізь гарна! Скільки живодайного і прекрасного даруєш ти нам, твоїм дітям. Взамін тобі нічого не треба, навіть простої вдячності. Я чую твій голос, безкорисливий і добрий, як материне серце: «Все це ваше, все для вас — і це море, і острів, і це життя, яке перемогло похмуру загрозу вулкана. Беріть усе, живіть!»… Уранці літак поніс мене в країну папуасів.

У зеленій масі джунглів звивиста стежина скидалася на нескінченний вузький тунель. Товща лісу, розступившись унизу, на висоті чотирьох-п'яти метрів змикалась, утворюючи щільну покрівлю з листя, гілок і хаотичного сплетіння ліан. Сонячне проміння пробивалося сюди, наче тьмяне місячне світло. Було похмуро, тихо й вогко. З глибини хащів тягло прілим запахом.

Непроникний, фантастично могутній лик джунглів навіював трепетний страх.

Легенько свиснувши, старий подав знак зупинитись. Я оглянувся. Відігнувши двома розчепіреними пальцями нижню губу, старий висував кінчик язика і ворушив ним зліва направо.

— Скоро буде розвилка, повертати треба ліворуч, — сказав Анді.

Таку манеру показувати шлях я бачив уперше. Мене дивувало, що обидва наші провідники, старий і хлопчик, весь час були на певній відстані від нас.

— У них так заведено: провідник позаду завжди, — відповів на моє запитання Анді. — Якщо тобі заманеться іти за ним, папуас подумає, що ти йому не довіряєш або хочеш на нього напасти.

Повернули ліворуч. Під ногами захлюпала вода. Ішли тепер по болоту, протискуючись між покритих мохом стовбурів дерев. Але це були не самі дерева, а їхнє повітряне коріння, на якому головні стовбури, ніби на безлічі паль, Трималися десь високо над нами. Здавалося, що всі деревії мають спільне коріння. Воно вростало в землю то окремими товстими стовбурами, то жмутами тонких лозин. Назустріч їм із землі піднімалися пругкі білясті пагони. Не в змозі пробитися до сонця, вони чіплялися вгорі за сучки і, знесилівши, спадали додолу, наче жорсткі сиві пелехи. Анді сердито рубав їх солдатським тесаком.

Я не помітив, куди подівся старий. Від розвилки з нами йшов тільки хлопчик. Анді сказав, що старий подався у село коротшим шляхом — попередити його мешканців про наше прибуття.

Дотримуватися звичаю папуаських провідників хлопчикові заважала цікавість. Одного разу наздогнавши нас, він потім уже не відставав, старанно дріботів поруч з Анді. Вуглинки його очей захоплено стежили за тесаком. Анді дав йому поторкати лезо. Обережно торкнувшись криці, хлопчик зачаровано видихнув:

— Но-жа…

З Анді ми розмовляли по-російському, і до мене не одразу дійшло, що хлопчик сказав це теж російською мовою. Потім мене ніби щось підстьобнуло. Я схопив хлопчика за плечі, радісно труснув його і попросив, щоб він ще раз назвав тесак. Малюк затремтів з ляку.

— Наєте, наєте, алан наєте! — випручуючись, белькотів він. — Ні, ні, не треба!

Анді дивився на нас, розгублено усміхаючись. На сказане хлопчиком слово він не звернув уваги й нічого не розумів.

Насилу відсапавшись, я повільно сказав:

— Твій тесак, Анді, він назвав «ножа», це ж по-російському! Я хочу, щоб він повторив.

Здавалось, я вимагав неможливого. Хоча Анді, непогано володіючи мовою папуасів, добрих півгодини пояснював хлопчакові моє прохання, той злякано мотав головою. Сяк-так все ж його заспокоїли, але свій «допит» не припинили. Надто вже неймовірним було почути російське слово тут, у цих диких джунглях, де з росіян, мабуть, ніхто не бував. П'ять разів відвідавши береги Нової Гвінеї, Миклухо-Маклай висаджувався значно далі на схід або на південь, за сотні кілометрів звідси.

Пропонуючи малюкові тесак, Анді не переставав запитувати:

— Ну скажи, що це?

— Педара нангор, — нарешті жалібним голосом відповів хлопчик. — Нова зброя.

— А як вона називається?

— Педара нангор.

— Та ні, як називається? Ти сказав «ножа», ти так сказав?

Я починав думати, що мені все приверзлося. Але тепер загорівся Анді.

— Нічого не приверзлось, я чув це слово від папуасів тисячі разів, мені тільки не спадало на думку, що воно російське.

А хлопчик уперто твердив: «Педара нангор…»

Вирішили перемінити тему. Почали з'ясовувати, як нас усіх звуть: Анді — оран (людина) Анді, я — оран Сага, а він — анак лакі-лакі (хлопчик) Сагам…

Звичайно до імені дорослого чоловіка папуаси додають слово «людина», до імені хлопчика — хлопчик, жінки — жінка тощо. У папуасів Східної Нової Гвінеї, де лежать села Горенду й Бонгу, в яких жив Миклухо-Маклай, «людина» — «тамо». Схоже слово (в трохи іншій транскрипції) є також у деяких племен Західного Іріану (тепер іріан Джая), але частіше вони вживають малайське «оран».

Взагалі єдиної папуаської мови, як і такого народу — папуаси, — не існує. Папуасами за їхнє кучеряве волосся назвали спершу малайців, а потім і європейці сотні племен та народностей Нової Гвінеї, які відрізняються одне від одного не менше, ніж, скажімо, росіяни від французів. Різний устрій життя, різні звичаї, зовсім різні мови. Двоє папуасів із сусідніх племен чи навіть сіл, зустрівшись де-небудь у джунглях, здебільшого без перекладача один одного не зрозуміють. Але цього не можна сказати про прибережних папуасів Західного Іріану. Здавна спілкуючись з малайцями, вони перейняли від них і багато малайських мовних форм, внаслідок чого виробився свого роду іріансько-малайський діалект, зрозумілий для більшості місцевого населення. На такому діалекті ми й спілкувалися з нашим юним провідником.

Мало-помалу діло зрушило з місця. Повеселішавши, малюк почав швидко-швидко називати своєю мовою очі, рот, вуха, інші частини тіла. Проте жодного російського слова більше не сказав і так само не бажав повторити слово «ножа».

Несподівано ліс закінчився, ніби його раптом обрубали. Прямовисна стіна джунглів — і зразу прозорий гай стрімких сагових пальм. Гостро запахло морем, копченою рибою, чимось пряним. Десь попереду замекала коза. Хлопчик зупинився, прислухався, на його губах з'явилась усмішка.

— Буль коза оран Канібаї. (Свиня коза людини Канібаї).

— Анді! — закричав я. — Він сказав «коза», ти чуєш? По теж по-російському! Сагам, буль коза?

Малюк засміявся. Моя дивна поведінка його вже не Лякала.

— Наєте, буль коза, — поважно поправив він, роблячи Наголос на першому складі. В його очах спалахнула хлоп'яча зверхність: ото ще мені, мовляв, не може правильно (казати таке просте слово!

— А чому коза буль? Вона не буль, вона коза.

— Наєте, буль коза. — Впавши на випростані руки, хлопчик став зображати козу: у неї чотири ноги, і вона їсть траву. І ще в неї є роги.

— Добре, Сагаме, але чому вона буль?

Хлопчик дивився на мене, знизуючи плечима:

— Буль коза…

— Так, але чому буль?

— Так називається у них коза, — сказав Анді, усміхаючись.

— Але ж…

Я зрозумів, що відомий мені з новогвінейських щоденників Маклая зміст слова «буль» Анді не знає! Воно означає «свиня» мовою людей села Бонгу, але Бонгу — на другому кінці Нової Гвінеї.

Вислухавши моє пояснення, Анді щиро засміявся:

— А я ніяк не збагну, навіщо вам це «буль». У папуасів берега Мортімер «свиня» — «боєра»… Сагоме, коза — боєра?

Хлопчик, усміхаючись, похитав головою:

— Наєте, буль коза наєте боєра. — Він знову впав на випростані руки, зображаючи тепер свиню: вона рохкає і носом риє землю, на козу зовсім не схожа.

Хлопчина подумав, мабуть, що я хочу навчитися говорити мовою папуасів і в цьому прошу його допомоги. Роль учителя йому подобалась. Тицьнувши пальцем у стовбур сагової пальми, він поважно сказав:

— Похон (дерево). — Потім показав на сонце — Сінгнірі.

Користуючись моментом, Анді знову тицьнув йому тесак:

— Педара нангор ножа?

Хлопчик спокійно підтвердив:

— Ножа.

Так далеко від дому, в якихось богом забутих джунглях — російські слова! Я був зворушений до сліз. І стало ясно: хоча на цьому березі Нової Гвінеї Миклухо-Маклай не бував, російські слова, які я несподівано почув, до тутешніх папуасів дійшли від нього, точніше, вже від нових поколінь тих папуасів, серед яких він жив. Саме так — буль коза — назвали люди села Бонгу перших кіз, які їм привіз Маклай. Крім свиней, ніяких інших домашніх тварин вони ніколи раніше не бачили, тому й кози видалися їм свиньми, тільки іншої породи: буль коза Маклай, тобто свиня породи коза Маклая. Потім з потрійного словосполучення власне «Маклай», очевидно, випало, а приставка «буль» лишилась. Самостійне значення цього слова папуасам берега Мортімер, як я зрозумів, ні про що не каже, і вони сприймають його тільки як невід'ємну частину назви кози.

Та якщо в лексиці папуасів закріпилися російські слова «ніж» і «коза», то, треба гадати, мають бути ще якісь. Які ж?

Питати у хлопчика було марно. Звідки йому, маленькому синові джунглів, знати такі премудрості? Я з надією глянув на Анді.

Він винувато усміхнувся.

— Російську мову я вивчав по книгах, мені важко улітати російське слово, коли його вимовляють не зовсім правильно.

Згодом ми доклали з ним багато зусиль і згаяли чимало часу, поки знайшли в мові іріанців ще сімнадцять російських слів: бичка (бик), тялка (телиця або корова), куруза (кукурудза), хлеба, арбуза, тиква, тапор, гваздь, даска (дошка), лопата, батилка (бутилка), пічка (спички), табак, хляпа, (шляпа), батінка (ботинки), бамага і стякло[61].

Нам довелося складати цілий іріансько-російський словник. Дуже примітивним способом: запитували в селах, як називається все, що потрапляло нам на очі. Адже систематизованого, та й взагалі якого-небудь друкованого іріанського словника й досі нема. І невідомо, коли він з'явиться. Для цього спочатку треба створити іріанську писемність, розробити граматику…

У нас були тільки короткі словнички деяких новогвінейських діалектів, укладені здебільшого європейськими Вченими. Проте користь від цих словничків у такій ситуації, як я впевнився, невелика. По-перше, їхні автори, як правило, не лінгвісти, а найчастіше етнографи або антропологи, для яких тонкощі лінгвістики звичайно на десятому плані. Майже все вони подають у своїй транскрипції: «бо як йому те чи інше слово чується, або як воно, на його думку, має звучати у вимові, припустімо, англійця чи француза. Тому російське «стекло» спотворюється часом до невпізнанності. В одному німецькому словничкові воно читається, наприклад, як «штейклас», а тиква — як «тукфа». Хіба здогадаєшся? За всі знайдені слова я вдячний насамперед довготерпеливому Анді та й самим папуасам, які охоче відповідали на наші запитання. Та, ясна річ, я не певен, що ми знайшли всі російські слова, якими користуються сучасні новогвінейці. Можливо, в їхню лексику ввійшли ще якісь. Миклухо-Маклай навмисне називав їм по-російському все, що привозив на острів уперше. «Папуаси питали мене, — писав він, — про назву кожної речі, якої вони раніше не знали і вперше у мене побачили, і завчали досить швидко всі сказані їм назви. Таким чином, у папуаських діалектах берега Маклая тепер трапляється низка інших російських слів…» А в наш час, як бачимо, і на інших берегах Нової Гвінеї.

Щоб більше не повертатися до цієї теми, скажу ще про слово «марія». Я пишу його з малої літери тому, що у папуасів воно стало прикметником — «вродлива». Його вживають, коли хочуть сказати «вродлива жінка» або «вродлива дівчина» — «марія нанглі», «марія дундерла». На Нову Гвінею це слово міг привезти не тільки росіянин, воно побутує у багатьох народів, але найімовірніше папуаси запозичили його теж, спілкуючись з Маклаєм. У щоденниках ученого є запис, де він пише про тубільців, які звернулися до нього з проханням дати ім'я немовляті — дівчинці, яка щойно народилася. Найбільше їм сподобалось ім'я Марія. Очевидно, дівчинка виросла, за місцевими уявленнями, вродливою, і відтоді вродливих жінок і дівчат стали називати маріями, тобто вродливими.

Та про все це я дізнався згодом. Тоді, по дорозі в село Араль, крім «ножа» і «коза», нічого російського я так більше й не почув.

Із сагового гаю стежина вивела до краю схожої на глибоке корито долини. Внизу лежало село: десятків зо три хатин, розкиданих по обох берегах морської затоки, яка далеко вдавалася в сушу й була схожа своїми обрисами на напнутий лук. Тому, певно, і село названо Араль Лук[62].

На тому березі біліла кам'яна споруда, здаля схожа на каплицю.

— Ем-ме! — вигукнув наш маленький провідник. — Онесі, дісана гітан-таль Маклай! Поглянь, там кам'яна хатина Маклая![63]

Ця хатина і була метою нашої подорожі.

Востаннє покидаючи землю папуасів, Миклухо-Маклай обіцяв повернутися до них знову, тепер уже назавжди. Він мріяв створити на острові російську колонію, щоб захистити тубільців від работорговців та інших шукачів легкої наживи, що нишпорили по Океанії. Вчений знав: жити йому лишилося недовго, але не думав, що кінець так близько. Діставшись 1887 року до Петербурга, він незабаром тяжко захворів і в квітні наступного року помер.

Папуаси тим часом чекали його повернення. Коли в село Горенду прибула партія англійських золотошукачів і один з них, якийсь Артур Пек, спробував зайти в хатину Маклая, тубільці, заступивши йому дорогу, знаками пояснили, що цей дім належить Маклаєві й відчинити його може тільки Маклай. Нехай тамо інгліс прийде, коли буде Маклай.

Артур Пек і його компанія пішли геть. Але потім чи то вони, чи хтось інший пустив в Австралії чутку, нібито в новогвінейському будиночку славнозвісного мандрівника зберігаються незліченні скарби. За кілька місяців (через рік після смерті Маклая) з Сіднея по уявні скарби в Горенду прибув корабель під англійським прапором. Папуаси зустріли незваних гостей мирно, одначе, коли побачили, що ті подалися до хатини Маклая, розпочали з ними відчайдушний бій. Беззбройні, вони готові були вмерти, але нікого не впустити з священний дім Маклая. Англійці вдерлися до хатини по трупах.

Ніяких скарбів там, звісно, не було. Стіл, два стільці, Шезлонг, саморобне дерев'яне ліжко, порожні ящики. Папуаси хоч і берегли хатину, проте ніколи не насмілювались Переступити її поріг. Без нагляду в домі все стало занедбаним.

Розлючені невдачею, англійці спалили все село, а разом і хатину Маклая. І на довершення до всього забрали з собою молодих чоловіків, які лишилися живими, щоб потім продати їх у рабство.

Хатину Маклая спалили. А де ж буде жити Маклай? Він повернеться в Горенду й на місці свого будиночка побачить попіл…

У тубільців Нової Гвінеї є звичай: якщо згорів чийсь дім, на згарищі вже нічого не будують. Кажуть, у попіл вселяється злий дух. Часто через пожежі покидають об¬житі місця цілими селами.

Але папуаси, які знали Маклая, вірили, що там, де бував він, усі злі духи ховалися глибоко в землю і нагору більше не піднімалися. Сліди, залишені Маклаєм на землі, для злих духів були онімом (отрутою). Село Горенду тому побудували заново на тому ж місці. Нову хатину зробили й для Маклая. На той випадок, якщо вона йому не сподобається, такі ж хатини звели і в інших селах берега Маклая. Нехай Маклай обирає собі, яку забажає.

Люди кожного села хотіли, щоб Маклай оселився у них. І кожне село старалося збудувати хатину краще, ніж сусіди.

Чутка про хатини Маклая поступово поширилася по багатьох районах острова. їх почали будувати навіть ті папуаси, які самого Маклая ніколи не бачили й знали про нього лише з розповідей-легенд. Людина, яка за уявленнями папуасів могла запалити воду, творила грім, могла приборкати тангрін (землетрус) і прогнати з землі злих духів, з часом стала ніби їхнім верховним богом, а хатини, побудовані для неї спершу як житло, перетворились на своєрідні святилища.

Пригадую, на Амбоїні я запитав уже знайомого вам Якобуса, що йому відомо про Маклая. Він усміхнувся:

— Цікавитесь папуаським богом?

— Хіба Маклай — бог?

— Авжеж. Взагалі папуаси й досі вірять у всіляких духів, але є і бог — Маклай. Принаймні в тих племенах, які я добре знаю.

— Але Маклай був усього лиш ученим.

— Так, але місіонери створили йому ореол бога.

— Місіонери? Яким чином?

— Мимоволі, ясна річ. Проповідуючи на Новій Гвінеї християнство, більшість місіонерів припускались однієї великої помилки, не враховуючи природної психології папуасів. Звичайно вони починали з погроз: «Якщо ви не будете поклонятися християнському богові, він вас покарає». І часто зачитували ту цитату з Біблії, де верховний християнський бог сказав: «Винищу з лиця землі людей, яких я сотворив, від людей до тварин, і гадів, птахів небесних винищу; бо я розкаявся, що сотворив їх!»

З цього випливало, що християнський бог жорстокий, злий. А папуас, хоч би як йому погрожували, злу ніколи не поклонятиметься. В його розумінні це означає те саме, що продати душу дияволу. З другого боку, він вважає це просто дурницею. Злих духів виганяють, з ними ведуть боротьбу, а тут раптом ставай на коліна і молися. Навіщо? Аби той, від кого можна сподіватися страшної кари, радів? Безглуздя, хіба не правда? Принаймні, з погляду папуаса, нічого розумного в цьому немає. І ви не примусите його думати інакше. Слухаючи вас, він може вдати, що згоден я вами, аби не засмучувати вас, але в душі або сміятиметься з вашої, за його уявленнями, дурості, або жалітиме вас. Та це не перешкодить йому щиро вам повірити. Є християнський бог? Що ж, нехай буде. Але чому один? Духи є злі й добрі — отже, крім злого бога, має бути й добрий. Л який він? Це запитання виникало в папуасів саме собою, воно природно випливало із загальних багатовікових уявлень про добро і зло. І місіонери, самі того не відаючи, дали на нього відповідь, уособивши християнського бога н образі людини, наділеної чудесною силою. А хіба Маклай не творив чудеса й не був схожий на людину? От вам і вся загадка. На противагу злому богові знайшовся добрий. Тепер папуаси вірять у Маклая, як у головного доброго духа, а в християнського бога — як у злого…

Переказуючи розповідь Якобуса, я не знаю, наскільки все це переконливо, проте частка істини тут, мабуть, є. Щось подібне я вже чув у Джакарті від німецького антрополога Ганса Брекмана, який кілька разів бував на Новій Гвінеї й бачив багато цікавого, особливо в Західному Іріані, де йому довелося пробути загалом близько року, коли там ще хазяйнували голландці. Він розповів мені цікаву історію.

У селі Дум-Мана, на березі затоки Гелвінка, голландці збудували протестантську церкву. Щоб принадити до неї тубільців, біля входу в храм їм давали подарунки: скляне намисто, клаптики квітчастої матерії або щось інше. Прийнявши подарунки, папуаси відбували належний час у церкві, молились, як їх учив голландський священик, — потім ішли до хатини Маклая і молилися вже по-своєму. Просили в Маклая прощення і водночас виправдовувались. Нехай Маклай не думає, що вони йому не вірні. Ні, такого ніколи не станеться. Але в оран голанд стільки гарних речей, стільки речей! Маклай це повинен зрозуміти. Гарні речі кожному дуже потрібні…

За словами Брекмана, який неодноразово спостерігав такі моління-виправдання, їхня оригінальність у тому, що в особливо урочисті дні папуаси приходять у хатину Маклая разом, як їм здається, зі своїми предками.

У багатьох племенах Нової Гвінеї померлих старих (чоловіків) зразу не ховають. Покійника в сидячому положенні зашивають у сплетену з тонкого ротанга сітку й підвішують у центрі хатини над ледве тліючим багаттям доти, доки він остаточно не розкладеться. При цьому хатину покидають усі, крім дружини небіжчика, яка має підтримувати багаття. Якщо ж вона померла раніше за чоловіка, тоді підтримувати вогнище мусить хтось із її найближчих родичів по жіночій лінії, бо це діло вважається суто жіночим.

Потім, коли від покійника залишаться тільки череп та кістки, влаштовують похорон, спершу відділивши від скелета череп і кисть лівої руки (ліва рука ближче до серця), яку вони вміють якось зберігати, щоб над багаттям вона не розкладалась, як усе тіло покійника, а висихала.

Похорон прозаїчний. Просто беруть сітку з кістками, несуть кудись подалі від села й там закопують, не дбаючи ні про яку могилу в нашому розумінні цього слова. Кістки без черепа нічого не означають, тому закопати їх можна де завгодно і як завгодно. Зате череп і висушену кисть лівої руки бережуть як святиню. Кисть віднині стає чудодійним талісманом жінки, яка стежила за багаттям, а череп забирає собі син або внук небіжчика.

Папуаси вірять, що в черепі предка міститься вся його мудрість, яку він передає нащадкам. Для цього досить на ніч класти череп під голову. Але почути його мудрі поради можуть тільки чоловіки, бо вони справжні люди, а жінки, хоч і схожі на людей, все-таки походять, як свідчить переказ, від змії і тому голосу предків не чують. Предок навіть образиться, якщо його череп дозволять покласти під голову жінці. Вона повинна тільки доглядати його і переносити його на своїх грудях, куди покаже чоловік.

Так от з цими черепами-предками папуаси й приходять на відправу до хатини Маклая.

Предки довго жили, і Маклай кожного з них, звісно, добре знав. Вони всі були його вірними друзями, тому їхня присутність у хатині для нього завжди приємна і він ні на кого з живих не сердиться. Крім того, предки краще розуміють його умовні таємні знаки, і після спілкування з ним їхні поради стають іще мудріші. Але треба пильнувати, щоб жінки, які принесли черепи предків до хатини, біля входу передавали їх чоловікам і вертались по домівках. Інакше при них ніяких таємних знаків Маклай не подасть. Не любить він жінок.

До речі, такий висновок про ставлення Маклая до жінок папуаси зробили не випадково. Коли понад сто років тому вчений, прибувши на береги Нової Гвінеї, поступово завоював симпатію і довір'я тубільців, вони вирішили віддати йому в дружини найвродливішу з місцевих дівчат і наполегливо намагалися це здійснити, на що він незмінно відповідав: «Маклай нанглі ава арен» (Маклаєві жінка не потрібна). Звідси, видно, все й пішло. Не потрібна найвродливіша жінка — отже, жінок він взагалі не любить.

Цілком логічно, хоча, розповідаючи легенди про незвичайну доброту Маклая та його шанобливе ставлення до жінок, папуаси в цьому самі собі суперечать. Певно, суть у тому, що будь-який з культових обрядів папуаські чоловіки вважають виключно своїм власним привілеєм і, явно намагаючись підкреслити свою перевагу над жінками, оточують себе такою собі поважною таємничістю. Збоку їхня поведінка тоді схожа на гру великих наївних дітей, але самі вони все роблять цілком серйозно і всьому щиро вірять.

1921 року всі хатини Маклая в Західному Іріані голландці спалили. Та невдовзі «таль Маклай» почали з'являтися знову. Їх знову спалили. І знову з'явилися нові. А потім папуаси замість бамбукових хатин стали будувати кам'яні.

Ніколи раніше кам'яного будівництва у тубільців Нової Гвінеї не було. Люди «кам'яного віку», вони чудово вміють обробляти камінь, але в будівництві його не застосовували. Перші будівлі з цегли і каміння на острові звели європейці. Папуаси взяли з них приклад, але своїм будівлям надавали форму бамбукових хатин Маклая. І робили все тільки з каміння, причому ж монолітного, щоб будівлю не можна було ні підпалити, ні зруйнувати.

На жаль, багато разів їм довелося розчаровуватися. Хатини Маклая, як і раніше, руйнували: не вогнем, то вибухівкою. Примиритися з будь-яким конкурентом голландська церква затято не бажала. Проте успіху в Західному Іріані вона все одно не мала. Не тільки в білому богові, але і в білих священиках папуаси вбачали своїх ворогів, бо ті приводили в їхні села солдатів, які знищували все, що було пов'язано з тубільними культовими обрядами. Саме тому, всупереч насильству побожних цивілізаторів, ім'я доброго Маклая серед папуасів ставало дедалі популярнішим. Минали роки, десятиліття, але воно не забувалось. І незважаючи ні на що, хатини Маклая на Новій Гвінеї все-таки стоять. Тепер їх менше, набагато менше, ніж було до 1921 року, але вони є.

Одну з них ми й хотіли подивитись у селі Араль.

Назустріч нам з села йшла юрба чоловіків, душ двадцять. Попереду ступав наш старий провідник, що був хтозна-куди зник. Зупинившись за два кроки від нас, він з надривною хриплуватістю прокричав:

— Уранаса-уранаса пергі Араль тагі! (Чоловіки села Араль прийшли!)

— Апа кабар? (Що нового?) — привіталися ми з чоловіками села Араль по-малайському.

Вони не відповіли. Мовчали, пильно роздивлялись мене й Анді. Але обличчя їхні при цьому не виказували ніякої цікавості. Зовні вони були геть байдужі.

Минула хвилина, друга… Папуаси мовчали. Відверто кажучи, мені стало трохи не по собі. Що там в голові у цих людей?

Розмальовані червоною і білою глиною торси, кабанячі ікла або круглі кістяні палички в носових перегородках. З одного до кінчика носа пришито ґудзик. Ротангові браслети вище ліктів і на ногах, намисто з відполірованих собачих зубів, черепашок, кольорових камінчиків. У кожного в руках бамбуковий спис.

Навіть тепер, пригадуючи ту першу зустріч у джунглях Західного Іріану, я притлумлюю мимовільний холод. Надто застрашливий вигляд мали чоловіки села Араль. А їхня тривала мовчанка була просто нестерпна, хоч Анді й попередив мене, що одразу вступати в розмову з незнайомими людьми у папуасів вважається непристойним. Чоловік повинен мати витримку і спершу добре роздивитися, хто перед ним.

Не пригадую, про що я думав у ті прикрі хвилини, але тепер, заново переживаючи їх, дуже ясно уявляю собі першу появу Маклая на березі затоки Астролябія. Так чи інакше, але я був певен, що зі мною нічого страшного не станеться. До того ж поряд був Анді, який володів місцевою мовою. А в Маклая не було ні перекладача, ні хоч якоїсь певної надії на особисту безпеку. Адже в той час по всій Океанії про папуасів ходили найжахливіші чутки. Кровожерливі канібали, жорстокі дикуни… Він ішов до них, знаючи тільки це.

Звичайно, перемогла мудрість — лежачого не б'ють. Та які потрібні були нерви, щоб в оточенні цих людей лягти на циновку й заснути?

… Нарешті з гурту вийшов високий літній чоловік — видно з усього, начальство: його голову прикрашали прихоплені бісерною пов'язкою гострі козячі роги й закріплена на тій же пов'язці давно застаріла австралійська колоніальна монета, що хтозна-як попала в індонезійську частину Нової Гвінеї. Староста села.

— Кабар байк! (Новини добрі!) — відповів він на наше привітання майже грізно. — Я — Нагурдан.

Анді ледь схилив голову:

— Ми слухаємо тебе, Нагурдане.

— Нагурдан слухає тебе і його. Говори.

Наш старий уже напевне сказав, чого ми сюди завітали, але Анді все пояснив Нагурданові ще раз. Він пояснив, що цей білий чоловік (мова йшла про мене) — байк оран, хороший чоловік. Він прийшов здалеку, бо любить Маклая і хоче побачити, яку хатину збудували для нього люди села Араль. Усі знають, що в селі Араль хатина Маклая — найкраща. Іншої такої хатини ніде немає. Нагурдан це теж ніає, бо він староста села Араль — великий староста.

Папуас слухав незворушно. Можна було подумати, що слова Анді не справили на нього ніякого враження. Потім пін таким самим майже грізним тоном сказав:

— Марі кесана! Ходімо туди (тобто в село)!

Усім гуртом ми рушили в село. Нагурдан ішов між мною і Анді.

— Спитай його, що він знає про Маклая, — сказав я Анді.

— Маклай Улан-вітуан бобар оран рус (Маклай головна людина із зірки Місяць).

— А що таке «рус»?

— Рус, Араль — манас (Русь, Араль — однаково).

— Отже, Русія — село?

— Нант (так).

— Воно десь тут недалеко?

Папуас заперечливо похитав головою, показуючи списом угору.

— Русія матагарі, Улан-вітуан (Русія високо, на зірці Місяць).

Анді сказав, що я теж оран рус.

Різко зупинившись, Нагурдан спершу був глянув на мене з величезним подивом, та незабаром замість подиву в його погляді спалахнула насмішка.

— Ада аван, нанті турун худжан, — сказав він, кивком голови показуючи на ясне, без жодної хмаринки небо. — Он темні хмари, зараз піде дощ.

Мовляв, бреши, та не забріхуйся.

— Нагурдан не вірить? — Анді вдав, що образивсь. — Але я сказав правду, мій друг справді оран рус.

— Не говори дурниць, він білий.

— Маклай теж був білий.

— Ні, зірка Місяць жовта, чоловік з Місяця жовтий.

При цьому Нагурдан поблажливо мені усміхнувся. Всі хотіли б стати оран русами, але Місяць високо, залізти на нього і знову спуститися на Землю може тільки Маклай, тому що він — Маклай!

Ми були присоромлені, але Нагурдан виявив великодушність — вдав, що сприйняв усе за жарт.

— Можливо, Маклай уже помер? — запитав я після паузи. — До папуасів він приходив дуже давно. Так довго людина не живе.

— Наєте. Оран Улан-вітуан наєте намата. Наді тагїн. (Ні, чоловік із зірки Місяць не вмирає. Він прийде).

— Коли?

— Потім, з часом. — Подумавши, папуас додав: — Його чекати треба, він прийде.

Після подальших розпитувань Нагурдан став розповідати про те, як колись на землю спустився злий дух. Він скрізь розкидав отруту, і все, чим харчувалися люди, загинуло. Люди вмирали з голоду, а були й такі, що їли одне одного. Це зовсім погано — їсти одне одного, зовсім недобре. Маклай з Місяця все бачив, бо Місяць високо і звідти все видно. Маклаєві було шкода людей. Він прийшов до них і сказав: «їжте курей і курячі яйця».

— Хіба раніше люди їх не їли?

— Ні, люди не знали, що можна їсти курей.

— А що вони їли до того, як на землю спустився злий дух?

Нагурдан спохмурнів. Він не знав, що тоді їли люди, але признатися в цьому не хотів.

— Люди їли їжу, — сказав він, анітрохи не збентежившись. Його тьмяно-темні очі були сповнені мудрості, він згадував минуле. — У ті далекі часи люди їли їжу, якої тепер уже нема. Її потруїв злий дух. Маклай приніс людям нову їжу. Через плече у нього висіла велика сумка. Там лежало різне насіння. Маклай дав людям рис, банани, саго, кокоси…

— А ще що?

— Ананаси — Маклай, манго — Маклай, батати — Мак-лай. — Папуас обвів рукою довкола. — Дерева — Маклай, трава — Маклай.

— Уся земля Маклая?

— Ні, тільки те, що на землі.

Папуаси, як я згодом пересвідчився, неабиякі вигадники, особливо старі. Якщо старий чоловік не може відповісти на те чи інше запитання, він втрачає авторитет в очах навколишніх. Коли він багато прожив, то все бачив і все знає. Те саме стосується і людей, які посідають певне становище в суспільстві. Вожді племен, старости сіл і чаклуни знають усе тому, що вони володіють здатністю спілкуватися з добрими духами й ті передають їм такі поради, Почути які прості смертні не можуть. Не дано простим смертним розмовляти з добрими духами.

Говорячи про те, що дав людям Маклай, Нагурдан башто чого придумував на ходу. Це було видно з його розповіді. І все-таки він був недалекий від істини. Кокоси, саго, банани й батати Миклухо-Маклай на Нову Гвінею не Привозив. Папуаси вирощували їх споконвіку. Але вони не знали інших культур: хлібне дерево, ананаси, дур'ян, апельсини, лимони, кавове дерево, манго й мангустан з островів Океанії на Нову Гвінею вперше завіз справді Маклай. Він навчав тубільців вирощувати рис, а також гарбузи, кавуни й кукурудзу. Завдяки йому, крім кіз, на острозі з'явились і перші корови. А щодо курячих яєць і взагалі курей, то раніше папуаси їх таки не їли, хоча диких курей на Новій Гвінеї водилося багато. Коли Миклухо-Маклай у присутності жителів села Горенду застрелив курку, обпатрав її, засмажив на багатті й тут-таки став їсти, тубільці, що обступили його, були вражені. Вони цінували тільки куряче пір'я, з якого робили пишні тюрбани для головних уборів і щось на зразок плащів. Їм здавалося, що в страву придатне тільки м'ясо свиней і собак.

Цікаве в розповіді Нагурдана й інше. По суті, він на свій манір переповідав почутий, очевидно, від голландських місіонерів біблійний міф про божественне сотворіння світу. Та оскільки в уявленні папуасів християнський бог злий і, отже, не міг створити для людей нічого доброго, всі добрі діяння вони приписали тому, хто їм більше подобається, — Маклаєві.

Є в цьому також ознаки поширеного на островах Океанії, в тому числі й на Новій Гвінеї, так званого культу карго — культу корабельних вантажів.

Серед остров'ян у різних варіаціях ходить легенда про те, як їх обдурили білі люди, які були не справжні люди, а тільки схожі на них істоти.

На одному острові жив колись, дуже-дуже давно, Великий Хоробрий Воїн. Багато неймовірних подвигів здійснив він і заслужив на велику повагу всіх своїх одноплемінників. Але засумував Великий Воїн, не було в нього ніяких чарівних речей. І ось надумав він збудувати каное і вирушити в далеке плавання по бурхливому морю-океану в ту країну, де живуть духи предків, які володіють магією, що творить чарівні речі.

Довго був у дорозі Великий Воїн, і доплив він нарешті до заповітної країни, зустрівся з духами предків. Дізнавшись, у чому річ, вони з радістю відкрили йому всі магічні таємниці, навчили його незвичайного чарівництва, але вчитись довелося теж довго. Наприкінці навчання Великий Воїн постарів і вертатися в рідні краї вже не міг. Та для чародійства сил у нього ще лишалося достатньо.

І надумав тоді Великий Воїн творити чарівні речі там, у країні предків, і на великих кораблях надсилати їх своїм одноплемінникам. А керувати кораблями доручив білим поселенцям сусідньої країни, яку перед тим підкорив. Не знав Великий Воїн, як підступно поведуться ці білі істоти, що прибрали подобу людей.

Великі кораблі із країни предків приходять до островів і досі. Всі вони повні карго: консервів, залізних сокир, гострих ножів, ящиків, які говорять, чудових кольорових тканин — безлічі всякого добра. І все воно має належати справжнім людям, однак білі істоти, які прибрали подобу людей, загарбали дорогоцінне карго собі, щоб за кожну річ примушувати справжніх людей тяжко працювати. А хто працювати не може, у того вимагають гроші. Проте грошей у справжніх людей немає, тему що білі перевертні придумали їх самі й секрету, як вони їх роблять, нікому не розкривають. І нічого з підступними облудниками не можна вдіяти. Жахлива в них зброя: вергає громи і блискавки. Всіх, хто спробує заволодіти кораблями з карго, чекає смерть.

Та засмучуватись не треба. Скоро прийде Головний Добрий Дух і всіх перевертнів знищить одним своїм могутнім подихом. А поки що треба спішно готувати склади для чарівних речей[64].

У цьому основний сенс культу карго, який виник в Океанії, і з цим же багато в чому пов'язаний культ Маклая у папуасів. Вони теж чекають від нього достатку.

Коли я через Анді переказав Нагурданові легенду про Великого Воїна та його чарівні речі, папуас згідливо закивав головою. Так, справді, усе найкраще карго забрали білі, вони вчинили несправедливо. Але той, хто каже, що Головний Добрий Дух усе змінить, нічого не знає. Такими справами Головний Добрий Дух не опікується. У нього немає для цього часу, він ледве встигає наглядати за всіма іншими добрими духами.

Про людей подбає Маклай. Він прийде і все буде добре. Всі одержать багато гарних дорогих речей і багато смачної їжі.

Пояснюючи, як і що буде, Нагурдан раптом на півслові замовк. Потім сказав, насупившись:

— Раату оран — оран. Білі люди — люди…

Грізний староста згадав, мабуть, що я білий, і поквапився вибачитись, проте мені здалося, що у його вибаченні тільки данина дипломатичній ввічливості. Майже весь папуаський фольклор стверджує, що з білою шкірою на світ з'являються тільки всілякі перевертні, іноді нешкідливі, але частіше злі. Тому легендарний Маклай, видно, і перетворився в жовтого. У папуасів, певних у правдивості своїх міфів, така людина не може бути білою.

Проте сперечатися з Нагурданом я, звісно, не став. Мені хотілося з'ясувати, чому він усе-таки вважає Маклая невмирущим. Сам учений лишив з цього приводу щоденний запис, датований серпнем 1877 року:

«Я мав звичку годині о шостій вечора вирушати до своїх сусідів у село Бонгу. Сьогодні я вирядився, знаючи, що побачу там також мешканців Білі-Білі й Богаті, які мали туди прибути. Діставшись до села, я зайшов до буамрамри, де відбувалася голосна жвава розмова, яка урвалася при моїй появі. Певно, тубільці говорили про мене або про щось таке, що їм хотілося приховати від мене. Призахідне сонце червонуватим промінням освітлювало всередині буамрамру і обличчя жителів Бонгу, Горенду, Білі-Білі й Богаті. Ціле зборище. Я сів. Усі мовчали. Цілком очевидно, що я перешкодив їхній нараді. Нарешті мій давній приятель Саул, якому я завжди довіряв більше за інших… підійшов до мене. Поклавши руку мені на плече (що було не простою фамільярністю, якої я не маю звичаю допускати в своїх стосунках з тубільцями, а скоріше проявом дружби й прохання), він спитав мене запобігливим тоном і зазираючи в очі: «Маклай, скажи, ти можеш померти? Бути мертвим, як люди Бонгу, Богаті, Білі-Білі?»

Запитання здивувало мене своєю несподіваністю і урочистим, хоча й прохальним тоном. Вираз облич присутніх свідчив, що не один тільки Саул запитує, а що всі чекають моєї відповіді. У мене майнуло в думці, що, мабуть, саме про це тубільці й розмовляли, коли я зайшов, і стало зрозуміло, чому моя поява урвала їхню розмову. На просте запитання треба було дати просту відповідь, але її слід спершу обміркувати. Тубільці знають, упевнені, що Маклай не скаже неправди; їхнє прислів'я «Баллал Маклай худі» (слово Маклая одне) має бути підтверджене й цього разу. Тому сказати «ні» — не можна, тим більше що, чого доброго, завтра чи за кілька днів яка-небудь випадковість може засвідчити тубільцям, що Маклай сказав неправду. Якщо я скажу «так», то сам значно похитну репутацію, яка особливо важлива для мене тепер, через кілька днів після заборони війни. Ці міркування промайнули набагато швидше, ніж я пишу ці рядки. Щоб мати час обдумати відповідь, я підвівся і пройшовся вздовж буамрамри, дивлячись угору, немов шукаючи чогось (власне, я шукав відповіді). Скісне проміння сонця освітлювало все, що було підвішено під дахом; з черепів риб і щелеп свиней мій погляд перебіг на колекцію різної зброї, прикріпленої нижче над барлогом; там були луки, стріли й кілька списів різної форми. Мій погляд спинився на одному з них, товстому й добре загостреному. Я знайшов мою відповідь. Знявши із стіни саме цей, важкий і гострий спис, що, влучно кинутий, міг завдати неминучої смерті, я ступив до Саула, який стояв посеред буамрамри й стежив за моїми рухами. Я подав йому списа, відійшов на кілька кроків і зупинився навпроти нього. Я зняв капелюх, широкі криси якого затуляли моє обличчя; я хотів, щоб тубільці могли з виразу мого обличчя бачити, — що Маклай не жартує і не моргне, хоч би що сталось. Я сказав тоді: «Поглянь, чи може Маклай умерти». Вражений Саул хоч і зрозумів зміст моєї фрази, та навіть не підняв списи і перший заговорив: «Арен, арен!» (ні, ні!) Тим часом дехто з присутніх кинувся до мене, ніби бажаючи заступити мене своїм тілом від списа Саула. Простоявши ще якийсь час перед Саулом в очікуванні й назвавши його миніть жартівливим тоном «бабою», я сів між тубільцями, які заговорили всі водночас. Відповідь задовольнила їх, бо після цього випадку ніхто не питав мене, чи можу я вмерти».

З цього та інших записів Маклая ясно, чому тубільці, які жили на узбережжі затоки Астролябії, були певні, що вмерти він не може. Причина була в звичайному фальшвейєрі, що його вчений запалив якось уночі. Його схоже на місячне жовтувато-біле світло так вразило папуасів, що вони подумали, ніби це сяйво Місяця. А якщо так, то, виходить, і Маклай — людина з Місяця. Але ж Місяць дуже високо. Навіть зорі, падаючи звідти, розсипаються на дрібні іскри. А Маклай злетів на землю і не розбився. Отже, він взагалі безсмертний.

Так думали папуаси, які особисто знали Маклая. А що скаже Нагурдан тепер, через сто років?

Виявляється, думка трохи змінилась, і знову, очевидно, під впливом європейських місіонерів, які розповідали папуасам про воскресіння Ісуса Христа. Як сказав Нагурдан, Маклай не може вмерти тому, що, навіть коли його вбили б, він усе одно оживе, бо він не просто людина, а разом і дух, тобто бог, а боги, як відомо, не вмирають.

От і мета нашого шляху. Переді мною була хатина Маклая — гітан-таль Маклай.

Не знаючи наперед, важко повірити, що цю триповерхову вежу збудували люди, які за своїм загальним розвитком усе ще живуть у кам'яному віці. Крім художнього смаку й архітектурної майстерності, така споруда потребує складних інженерних розрахунків.

Уявіть собі три порожніх куби, поставлених один на одного на зразок ступінчатої піраміди. У першого нижні грані дорівнюють чотирьом метрам, у другого — на шістдесят сантиметрів вужчі, ніж у першого, а в третього — на стільки ж вужчі, ніж у другого. Товща стін скрізь однакова — сантиметрів тридцять, але перекрить між поверхами немає. Другий і третій яруси поставлено на напіваркові кам'яні виступи, витесані в моноліті куба, ніби внутрішні карнизи. Ніяких додаткових опор, тільки карнизи, що дорівнюють товщі стін.' Здається, наче поверхи вклеєно один в одного.

Спробуйте без будь-якого математичного розрахунку і уявлення про опір матеріалів звести таку вежу, щоб вона не завалилася ще під час будівництва!

Проте складність усієї споруди не тільки в цьому. Треба було десь знайти три величезних каменя, обтесати їх до потрібних розмірів і потім у кожному вирубати всю серцевину так, щоб лишилися тільки тридцятисантиметрові стіни і внутрішні карнизи. А інструменти ж примітивні, кам'яні…

І до того ж треба було поставити готові поверхи один на одного, не маючи ніякого підйомного крана!

Справжня хатина Маклая, звичайно, не була схожа на х цю кам'яну вежу. Але в неї теж були ніби три яруси, три дахи: перший спускався з веранди, закриваючи проміжок між підлогою веранди і нижнім настилом (підвалом), потім дах над верандою і, нарешті, покриття самої хатини. Три послідовних уступи.

У кам'яної хатини в селі Араль дах унікальний. Його піднято над третім поверхом на восьми кам'яних стовпчиках, як альтанку. Все покриття — нанизані на тоненьке ротангове пруття уламки перламутрових скойок, Які міняться під сонцем усіма кольорами веселки. А набіжить хмара, пелюстки скойок, повільно згасаючи, стають то рожевими, то блідо-рожевими, то майже зовсім блідими з ледь рожевуватою барвою. Краса неповторна!

Усередині хатини найбільше вразив мене настил з жердин, на якому лежав людський череп. Нам сказали, що колись він належав папуасові на ім'я Норі — головному будівельникові цієї хатини, тобто місцевому, в нашому розумінні, архітекторові.

Знаючи, якого значення надають папуаси черепам своїх предків, я спитав Нагурдана, чому череп померлого будівничого зберігається тут, а не в його синів чи внуків.

— Син Макіс помер, — сказав, він. — Онук Мара є. Марі добре, предок Норі завжди в гітан-таль Маклай. Маклай любить Норі, люди села Араль теж люблять.

Словом, поклавши череп Норі в хатині Маклая, мешканці села Араль тим самим віддали йому щонайвищу шану, і Мара дуже задоволений. Черепа решти предків приносять у хатину Маклая тільки у врочисті дні, а череп Лорі завжди лежить там, тому він наймудріший і дає Марі, коли той захоче, дуже мудрі поради. Для цього Мара може приходити до нього в будь-який час і навіть бувати біля нього цілі ночі. Тому й сам Мара вельми мудрий.

Крім настилу з жердин, на якому лежав череп Норі, більше нічого в хатині немає. Тільки посередині стоїть кам'яна тумба із заглибленням — вогнище. Коли в хатині справляють якийсь культовий обряд, на тумбі запалюють священний вогонь.

Ми з Анді намагались випитати у Нагурдана, як же збудували цю хатину.

— Бамбукову хатину люди голанд палили, мої люди робили цю, — відповів він.

Добитися від нього докладнішої розповіді було неможливо. На всі наші запитання одне й те саме: «Бамбукову хатину…»

Чи то він не розумів, що ми від нього хочемо, чи вважав свою відповідь досить ясною.

… День, як завжди в тропіках, урвався раптово. Спалахнуло лілово-вогненним у просвітах між пальмовим листям і зразу ж, без призахідної бузковості й сутінків, визорюю чорний небосхил…

У селі все йшло своїм звичаєм. Люди розкладали багаття, варили вечерю.

Мені вірилось і не вірилося. Збулася мрія мого дитинства: я — серед папуасів!

… Уночі мені снилися крокодили.

Річка. З правого берега нависають над водою велетенські крони тропічних дерев. Лівий берег — заливний. Комиші, осока, мангрові кущі.

Опівденна спека. Ні звуку, ні вітерцю.

Зануривши в літепло свої незграбні товсті тіла, крокодили розморено дрімають у затінку правого берега. То там, то тут визирають з води два маленьких чорних горбка — крокодилячі ніздрі.

Річкою тихо пливе пірога. На носі в неї і на кормі — двоє з жердинами. Троє чоловіків сидять посередині човна. В руках у них, на шиї і довкола стану плетиво ліан.

Мисливці за крокодилами.

Ось пірога зупинилась. Ті двоє, що правили човном, увіткнули жердини в дно річки. Обидва пірнули у воду, жодним сплеском не порушивши тиші. Під водою вони були хвилину або більше. Потім одна голова на мить випірнула поряд з крокодилом. Коли вона знову зникла, там же виринула друга. Так вони то з'являлись, щоб ковтнути повітря, то знову ховались під водою.

Крокодил нічого не чув. Там, у. воді, двоє смільчаків лоскотали йому живіт. Від лоскоту крокодил геть розімлів. Він не помітив, як, уже не криючись, до нього підпливли ще двоє, як зв'язали ліанами щелепу, лапи, прикрутили до спини хвіст. Тільки опинившись у човні, він забився і; судомі. Проте розірвати міцні ліани йому забракло сили.

Пірога рушила далі… Невдовзі мисливці спіймали другого крокодила, третього…

Потім я прокинувся, схвильований і здивований. Крокодили? Може, це яванські пітони? Ніби все-таки були крокодили…

Чому вони приверзлися мені, я зрозумів тільки вранці.

Тільки-но розвиднілось, Нагурдан приніс нам сніданок — загорнуті в бананове листя шматки сирого м'яса. Готовою стравою папуаси нікого не частують. Тобі дають «напівфабрикат», щоб ти приготував його на свій смак. І ще тому, щоб ти не боявся, що страву отруєно. Навіть отрута маніоки, здатна вбити коня, стає нешкідливою, коли маніокові бульби зварять.

М'ясо в банановому листі було дивного кольору — жовто-біле, з бурими прожилками.

— Анді, — сказав я, — спитай його, що це за м'ясо.

— Те, що було вчора. Мої люди спіймали великого крокодила, — переклав Анді відповідь старости.

Виходить, учора ми їли все-таки крокодилятину! Нам дали такі ж згортки і два череп'яних горщики. У темряві колір м'яса видався звичайним. Голодні, ми квапливо поклали його в горщики, стушкували на вогнищі і з'їли, присоливши сіллю, якою запаслися заздалегідь. У папуасів вона — рідкість. Замість солі прибережні племена користуються морською водою чи золою морських водоростей або додають у страву товчене вугілля з просолених у морській воді дерев.

На смак м'ясо було схоже на молоду свинину. Тільки на хвилину мені здалося, що наша тушеня трохи відгонить болотом.

— Слухай, Анді, це часом не крокодил? — спитав я тоді жартома. Я десь читав, що на Новій Гвінеї їдять крокодилів, але не думав, що покуштувати крокодилятини можна так просто.

Анді засміявся:

— Хіба запах бананового листя схожий на запах крокодилятини?

Розмова на тому й скінчилася.

Чим ми вечеряли, Анді, звісно, знав. Він боявся, що я не їстиму крокодила й мене нічим буде нагодувати. А тепер спросоння переклав відповідь Нагурдана правильно. 1 розгубився.

— Вибачте, туан Саша, я, здається, щось наплутав.

— Гаразд, не хитруй. — Я дивився на свою порцію м'яса, не знаючи, що з ним робити. — Сподіваюсь, це не смертельно?

Анді усміхнувся:

— М'ясо крокодила вони вважають за делікатес.

Нагурдан стояв, насупившись.

— Треба їсти й поспішати. Всі йдуть, — сказав він невдоволено. Певно, відчув, що мені щось не сподобалося. Пішов сердитий.

Люди села Араль поспішали в село Нарум на свято свині. Нас запросили теж, точніше, ми просто сказали Нагурданові, що підемо з ними.

— Можна йти, йдуть усі, — відповів він байдуже, і я навіть не гадав, що мені так пощастить.

Свято свині, відоме на багатьох островах Океанії, у папуасів берега Мортімер, де лежать села Араль і Нарум, присвячено зовсім не свиням. Так воно тільки називається, бо цього дня всі їдять свинину. Насправді це свято майбутніх молодят, побувати на якому для мандрівника — справді удача. Воно влаштовується раз на рік, не в кожному селі і в заздалегідь нікому не відомі строки. Коли спаде на думку старійшинам племені.

Мене свято свині цікавило особливо. Адже, крім гітан-таль Маклай, в одному й тому ж районі я побачу ще й похон-таль Маклай — дерев'яну хатину Маклая: вже не дім-святилище, а дім щастя. Його споруджують тільки там, де відбувається свято, усього на один день, тобто на час свята.

Не можу з певністю сказати про всі прибережні племена Нової Гвінеї, але тубільці берега Мортімер історію свята свині, як і багато чого іншого, пов'язують з іменем Маклая.

Звичайно наречену для сина у тутешніх папуасів обирає батько. Коли хлопчикові минає п'ять-шість років, батько розпитує, у кого в сусідніх селах їхнього племені є не-засватані наречені. У своєму селі майже всі — близькі чи далекі родичі, тому наречених шукають в інших селах. Кревні шлюби — табу, їх заборонили предки.

Сватають дівчаток від двох до трьох років. Іноді нареченою стає і зовсім немовля. Але, як правило, вибирають дівчаток старших. Через відсутність будь-якої медичної допомоги серед новонароджених дуже велика смертність. До двох років виживають двоє-троє з десяти. До того часу організм дитини, певно, загартовується так, що йому вже не загрожують навіть дуже небезпечні хвороби. Тому батько «жениха» і намагається висватати дівчинку, старшу двох років.

За наречену належить дати викуп: одну-дві великі свині, жіночі прикраси, які дівчина надіне в день весілля, і ще що-небудь із знарядь праці та домашнього начиння. Розмір викупу залежить від того, який авторитет в общині має сім'я нареченої. Плату встановлює батько жениха. Він прагне показати свою щедрість і призначає ціну якомога вищу. Але ніякого завдатку не дає. Адже до весілля далеко, і все ще може статися.

Домовленість батьків скріплюється тим, що батько жениха запрошує батька нареченої на врочисту трапезу і всім у своєму селі оголошує, що цей чоловік — його новий друг. Потім вони обмінюються дітьми. Жених якийсь час живе в домі нареченої, а наречена — в домі жениха. Потім знову міняються. І так кілька разів, аж поки молоді люди звикнуть до обох сімей, а сім'ї — до них.

Вік у папуасів короткий — в середньому 25–30 років. Зустрічаються, звичайно, люди і в старшому віці. Дехто живе років до сімдесяти й більше, але таких мало, особливо серед жінок.

У дванадцять-чотирнадцять років дівчина вважається вже цілком дорослою і повинна виходити заміж. Саме повинна. Це її головний обов'язок. Вона доросла, і їй пора подумати про продовження свого роду.

Ось тепер, коли дівчина на ім'я, приміром, Кунду досягла шлюбного віку, здорова і, на думку найстарших жінок, готова стати матір'ю, батько жениха (назвемо молодого, скажімо, Намурі) вирушає до батька Кунду з колись призначеним викупом.

Насправді, однак, це не викуп, а посаг, який приготувала для Кунду сім'я Намурі. Покидаючи батьківський дім, Кунду все візьме з собою у дім Намурі — нову хатину, яку збудують для молодят чоловіки того села, де живуть батьки жениха. Молодому подружжю віддадуть і викупних свиней — щоб Кунду й Намурі швидше завели своє господарство, інакше в общині вони не матимуть ніякого авторитету.

Такий порядок одруження встановили предки, і так було завжди. Кунду не питали, чи хоче вона йти за Намурі. Люди не знали, що це недобре — не питати дівчину, подобається їй жених чи ні. Потім прийшов Маклай і всім сказав:

— Предки говорили мудро. То правда, вродливому воїнові потрібна вродлива молода дружина. Вродливим молодим людям треба мати свій дім і своїх свиней. Так, це правда, вродливим молодим людям треба жити окремо, щоб чоловікові й жінці ніхто не заважав. І хай дружина молодого воїна сама варить йому їсти, хай не боїться, що їжі в домі буде мало. Так, це правда, вродливим молодим людям треба жити добре. Але предки забули сказати людям, що їжа буде несмачна, якщо жінка не хотіла йти за свого чоловіка. Це дуже погано, коли жінка готує чоловікові їжу й не хоче, щоб їжа була смачна.

Ще Маклай сказав, що свято свині — велике свято. Всі їдять жирне м'ясо і всім весело. Сумно тільки вродливим нареченим, тим, кому не подобаються їхні женихи. Тож нехай цього дня їм теж буде весело, нехай кожна наречена сама скаже, кому вона хотіла б готувати смачну їжу. І якщо вона обере не того, за кого посватана, що ж, нехай буде так. Бо так справедливо. Не треба заважати молодій гарній дівчині обрати того, з ким їй буде добре. Бо тоді буде добре й тому молодому воїнові.

Люди послухалися Маклая, і відтоді свято свині стало святом майбутніх молодят і єдиним днем у житті дівчини, коли їй дають право самій остаточно вирішувати свою долю.

Згодом, вийшовши заміж, молода дружина в усьому буде коритися чоловікові[65]. Але сьогодні вона ще наречена, і цей вирішальний день належить їй. Хочеш, щоб вона сказала тобі «так», зумій сподобатись.

Півтори години шляху вузенькою лісовою стежиною, і ми на місці свята — великій галявині, порослій пожухлою слоновою травою — унаном. Скрізь лежали приготовлені, мабуть, ще звечора оберемки хмизу для багать і купки каміння, на яких папуаси смажать, точніше, тушкують м'ясо, якщо під рукою немає ніякого посуду.

Присипані солоним попелом шматки м'яса загортають у бананове листя. Потім викопують ямку й кидають туди заздалегідь розпечене у вогнищі каміння. На нього кладуть загорнуте в листя м'ясо. Зверху ще листя. Потім ямку засипають землею. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин усе відкопують.

М'ясо виходить пречудове. Духмяне й дуже соковите.

У центрі галявини стояв дім для танців — довга хатина із золотистого бамбука, вкрита пальмовим листям. Перед нею височів дерев'яний поміст з поручнями і сходами — трибуна. Обабіч неї — два темних стовпи, один з яких мене здивував і потішив.

Заввишки він метра півтора, темно-вишневий, з величезними, наче фари, вклеєними очиськами світлішого забарвлення і страхітливо вищиреним ікластим ротом. Таких булькатих ідолів з неспівмірно великими головами, довгим тулубом і короткими незграбними ногами я бачив у Новій Зеландії, на Маркізьких та інших островах Полінезії, і цей ідол, судячи з його орнаменту і всього зовнішнього вигляду, теж явно полінезійського походження, хоча таку деревину, з якої його зроблено, має, наскільки мені відомо, тільки одна порода червоного дерева — новогвінейська. Отже, тотема-«полінезійця» навряд чи було завезено з Полінезії. Найімовірніше, його виготовили на місці або навчені полінезійцями папуаси, або хтось із полінезійців, які жили чи побували на цьому березі Нової Гвінеї, до того ж давно, бо тотем досить старий.

Принаймні без втручання полінезійців тут не обійшлось, і саме це особливо цікаво.

Ще 1886 року, виступаючи з черговою доповіддю на зібранні Ліннеївського наукового товариства в Сіднеї, Миклухо-Маклай говорив, зокрема, що, як він гадає, на мову й культуру прибережних папуасів Західної Нової Гвінеї здавна справляли свій вплив не тільки малайці, але й полінезійці. Одначе більшість учених з ним тоді не погодились. Вони вважали, що хоча до появи європейців на Новій Гвінеї папуаси справді спілкувалися з більш розвинутими народами Океанії, ніякого культурного обміну між ними бути не могло, бо корінні новогвінейці за своєю вдачею нібито надто консервативні, і до того ж такі дикі, що якось сприймати чужі їм духовні цінності взагалі не здатні.

Час неспростовно довів протилежне, але, коли й тепер заходить мова про культурний обмін між папуасами і полінезійцями, багато вчених усе ще його заперечують або Іронічно посміхаються.

Але звідки ж такий тотем узявся на березі Мортімер?

На жаль, ясної відповіді на це запитання від папуасів містити не пощастило. Вони пояснили тільки, що це грізний добрий дух Аболу, який охороняє святкову галявину від злих духів. Учора його принесли сюди люди села Нарум. Принда, раніше він належав людям села Танаті, проте люди села Нарум давно-давно відбили його в них у чесному бою…

Другий тотем, заввишки метрів два з половиною, — суто папуаський. Тонкий довгорукий ідол з двома головами — символ доброго духа, який опікується молодятами. Одна голова в нього там, де їй і належить бути, а другу він тримає в долонях біля сонячного сплетіння.

Обидва ідоли дивилися в той бік, де метрів за п'ятдесят напроти помосту палало поки що єдине багаття, розкладене в круглій, спеціально для цього викопаній ямі діаметром метрів вісім. Мабуть, запалили його ще вночі, бо навалені в яму товсті колоди вже зовсім прогоріли й вогнище тепер підтримували лише оберемками сухого хмизу, який два папуаси, мабуть, саме для цього приставлені, брали з великої купи, що лежала трохи далі.

Людей на галявині зібралось уже чоловік двісті. Розмальовані обличчя, барвисті пов'язки на стегнах, безліч прикрас. Мою увагу привернув низенький літній папуас. У вухах у нього висіли черепахові сережки завбільшки з кінські копита, на шиї — намисто, разків двадцять: різноколірні дрібні скойки і обпалені кісточки якихось плодів. У широкому м'ясистому носі стирчали два кабанячих ікла, на голові гойдався сніп з пір'я півня й папуги. Одна щока розмальована червоними смугами, друга — білим хвилястим орнаментом. Очі й рот обведено жовтогарячою фарбою. У лівій руці карлик тримав лук і жмут стріл, у правій — короткий бамбуковий спис із гострим кам'яним наконечником. Все вбрання доповнювала луб'яна сумка, яка висіла на правому боці.

Маленький чоловічок, здавалося, нікого не помічав і взагалі глянути на будь-кого вважав нижче своєї гідності. Ходив біля помосту туди й сюди з таким виглядом, ніби він був тут найважливіший від усіх.

Нас зустрічав вождь Лако — головний розпорядник свята. Його вбрання вразило мене. З могутніх рамен вождя майже до землі спадала накидка з пір'я райського птаха «король Саксонії». Від райдужного, ніби вкритого емаллю пір'я не можна було відвести погляду. Воно то сяяло, то ніжно іскрилося, то блищало, неначе викуване з благородних металів. На плечах вождя був скарб. У Європі й Америці, маючи таку накидку, можна стати багачем. З пір'я птаха «король Саксонії» роблять дуже дорогі жіночі прикраси. Це надзвичайно рідкісний птах. Він водиться тільки тут, у новогвінейських джунглях.

Я запитав Лако, де він узяв стільки таких прегарних пір'їн.

— Мої люди принесли їх з лісу, — сказав він.

— Там багато таких птахів?

— Ні. Мої люди довго шукали.

— Вождь не хотів би продати свою накидку?

— Ні. — Потім нерішуче: — Накидка дорога…

Задля жарту я витягнув з кишені мельхіоровий портсигар. Покрутивши його в руках, вождь серйозно сказав:

— Однієї коробки мало.

— Лако хоче що-небудь іще?

— Ще оце й оце. — Він посмикав пальцями мою сорочку й штани.

Звісно, я відмовився від обміну, проте Лако не зрозумів, що запропонував я цей обмін жартома. Ображений моєю відмовою, він сердито буркнув:

— Я пішов!

І квапливо попрямував до хатини для танців. Ступав він широко, але надто швидко, і тому здавалося, що ноги його дрібцюють. У статечного вождя, та ще в такій коштовній накидці, хода мала б бути поважніша.

До дев'ятої години ранку на галявині зібрались усі. Кожна сім'я чи гурт близьких родичів сиділи навколо окремої купи хмизу, заготовленого для багаття. Очікуючи, коли почнеться свято, папуаси жували бетель, курили, обговорювали останні новини. На нас з Анді ніхто не звертав уваги, принаймні ми цього не помічали. Взагалі треба сказати, що папуаси ставляться до своїх гостей, якщо вони вас за таких вважають, дуже тактовно. Ніхто вам себе не нав'язує і не виявляє надмірної цікавості, поки ви самі цього не побажаєте. Гість має почуватися вільно.

Женихи й наречені тримались осібно. На одному кінці галявини — женихи, на другому — наречені. Їх можна було впізнати із забарвлення тіла. Хлопці з ніг до голови розфарбували себе в червоний колір, а дівчата — в білий або ясно-жовтий.

Зненацька звідкілясь із лісу долинув барабанний дріб. Женихи підхопились і кинулися в той бік. На галявині раптом запанувало загальне збудження.

Тільки-но женихи зникли за деревами, на галявину з хащів вибігли хлопчики, тримаючи запалені смолоскипи. Бігаючи від однієї купи хмизу до другої, юні смолоскипники запалювали вогнища. Коли всі загорілися, з хатини танців вийшов Лако.

Зійшовши на поміст, вождь гучно оголосив:

— Усі слухають, Лако говорить!

Хвилин п'ятнадцять він говорив про те, що сьогодні гарний день і гарне свято, що він усіх вітає і хоче, щоб усім було добре. Особливо він вітає вродливих молодих воїнів і вродливих молодих дівчат, яким настав час стати справжніми чоловіками і справжніми жінками. Предки і Маклай сказали: свято свині — велике свято. Чоловік не прожене дружину, а дружина не втече від чоловіка, якщо перед весіллям вони побувають на святі свині і в ніч після свята візьмуть одне одного за руки в похон-таль Маклай. Нехай батьки й матері не заважають молодим людям, нехай молоді люди сьогодні думають і дивляться самі. Так велів Маклай, і це справедливо, бо Маклай говорив мудро.

Закінчивши промову, Лако перегнувся через поручні помосту і взяв в одного з хлопчиків два палаючих смолоскипи. Схрестивши їх над головою, вождь завмер в урочистій позі.

Барабанний дріб, що був замовк, пролунав знову. З хащів виносили святкових свиней. Їх несли на жердинах, просунутих крізь зв'язані ноги тварин. Поряд з кожною парою носіїв ішов вогненно-червоний жених із списом напоготові.

Біля трибуни, де стояв з піднятими смолоскипами вождь Лако, процесія зупинилася. Повернувшись обличчям до свиней, так, щоб бачити і поміст, женихи відступили на крок назад і підняли списи. Галявина завмерла. Тепер усі дивилися тільки на смолоскипи Лако. Вождь зволікав. У своїй осяйній накидці він височів над юрбою, мов сліпуча статуя.

Ось факели гойднулися, повільно розійшлися в різні боки. Обличчя женихів — пильна увага, руки з піднятими списами тремтіли від напруження. Дзвінка тиша на галявині і несамовитий барабанний дріб десь на узліссі. Р-раз! — барабани захлинулися, смолоскипи полетіли на землю. І тієї ж миті женихи ввігнали списи в тварин. Хоча свині відзначаються незвичайною живучістю, вони не встигнули навіть верескнути. Так само висіли на жердинах, ніби з ними нічого не сталося. Тільки цівки крові свідчили про те, що тварини вже мертві.

Хвилинну тишу розітнула буря радості.

— То-їто! То-їто! То-їто! — кричала вся галявина.

Забитих свиней потягли до багать, щоб обсмалити щетину. Тут же, біля вогнищ, туші розбирали. Бамбуковим ножем власник тварини швидко розрізав обсмалену тушу на кілька частин. Одну частину він відкладав для себе й своєї сім'ї. Решта м'яса йшла на продаж. В обмін на свинину покупці пропонували господарям кам'яні сокири, нові пов'язки на стегна, всілякі прикраси. Найохочіше господарі брали, однак, черепашки каурі, які тут і досі правлять за гроші.

Коли вже всі цього дня їдять свинину, треба й нам. покуштувати, надто що свою ранкову крокодилятину ми все-таки викинули. Анді подався до одного продавця, я — до другого.

Знаками пояснивши папуасові, що мені треба, я подав йому два папірці по п'ять індонезійських рупій. Він демонстративно відвернувся. Тоді я дістав жменю монет, також індонезійських. Мигцем глянувши на них, папуас заклопотано нахмурився. Потім з жалем почав мені щось говорити. Ага, ясно. У нього тільки одна свиня. Він подумав, що за свої монети я збираюсь купити всю тушу. А що ж він їстиме сам, що лишиться його сім'ї? Я довго втлумачував йому, що мені досить невеликого шматка. Похитуючи головою, папуас клацав язиком. Дуже багато грошей, дуже багато. Нарешті він узяв з моєї долоні одну маленьку монетку, відбатувавши від туші цілий окіст. 1 хоч як я вмовляв його забрати назад, він нізащо не погоджувався або повертав монету. Певно, вважав, що я заплатив надто дорого, тому дати мені менший шматок несправедливо. А коли я пропонував паперові гроші вартістю и п'ятдесят разів більше, йому здавалося, що я хочу його обдурити. Папірці — не гроші.

Та ось що цікаво. В уявленні папуаса, я намагався його обдурити і, отже, поводився нечесно. У нас, у цивілізованому світі, в такому разі мені або відповіли тим же, або підмовилися б мати зі мною справу. А «дикий» папуас, незважаючи на все, лишився, як кажуть англійці, джентльменом. Звісно, він не розмірковував над тим, як вчинити щодо мене, і все-таки повівся шляхетно. За всіх обставин для нього, сина джунглів, обдурити протиприродно, як протиприродно не нагодувати голодного.

Гомінкий торг тривав близько години. За цей час усі туші було розібрано й розпродано. Не продавали тільки печінку й серце. Печінку хазяїн свині врочисто віддавав женихові, який забив його тварину, щоб молодий воїн був дужий, а серце — якійсь з наречених, щоб вона була добра й лагідна.

До полудня папуаси бенкетували. Їли свинину, запиваючи кокосовим соком. М'яса вони поглинали страшенно багато. Я бачив, як хлопчик років десяти з'їв за одним присідом шматок на кілограма півтора. І випив сік з шести кокосів, кожен з яких трохи менший за його голову. Можна було тільки дивуватись, як він не лусне. Та тільки-но скінчився бенкет, хлопчик легко підхопивсь і підтюпцем побіг до хатини для танців. Там уже тоді починалися веселощі.

Денне світло в хатину майже не попадало. Вздовж стін стояли жінки з запаленими смолоскипами. На відміну від чоловіків, на них не було ніяких прикрас. Все вбрання складалося з коротеньких спідничок із пальмових волокон або з пов'язок із ротангового джгута, багато разів обвитого навколо стегон. У всіх на головах була поклажа — плетені мішки із запасом їжі.

Притупуючи й розмірено похитуючись, жінки підспівували чоловікам, які танцювали.

Не знаю, чи пощастить мені ще коли-небудь побачити таке[66]. Довгий бамбуковий барак. Палають смолоскипи. Димно й душно. Густий запах палаючої деревної смоли, розпашілих людських тіл, смаженого м'яса. Посередині барака, на рипучому помості, — люди у фантастичному вбранні. Розмахуючи зброєю кам'яного віку, вони войовниче вигукують, стрибають, кружляють, тіпаються в неймовірному екстазі.

— Рум… теп… бум! Рум… теп… бум!

Барабан. Він десь за перегородкою. Я стояв мов зачарований. Забув про все на світі. В цю мить для мене існував лише цей барак, люди, які танцювали у фантастичному вбранні, й барабан.

Раптом з'явився вождь Лако. Розштовхуючи глядачів, він виліз на поміст, дубцем став розганяти очманілих танцюристів. Вони вийшли з регламенту. Час було починати наступний номер програми.

На галявині готувалося змагання з метання списа й стрільби з лука. З того боку, де за деревами виднілося село, папуаси принесли й поставили метрів за п'ятдесят від помосту величезний щит з кори гігантського тропічного фікуса. Посередині щита було намальовано окату маску з широко роззявленим зубатим ротом. Ще один такий самий щит поставили метрів на тридцять далі. В першу маску кидали списи, в другу — стріляли з лука.

Виступали дві команди: женихи й одружені. Судили змагання наречені. Дівчата визначали, як їхні майбутні чоловіки вміють володіти зброєю. Женихи старалися з усіх сил. Жоден кинутий спис не пролетів мимо щита, жодна випущена з лука стріла не пішла мимо цілі. Правда, влучань у «яблучко», тобто у вищирену пащу маски, не було. Списи й стріли застрягали близько, але не в центрі. Судді обурювались.

— Ідіть геть звідси! — кричали вони на хлопців. — Вам тільки свиней колоти, ви ні на що не здатні!

Суворість наречених публіка бурхливо схвалювала. Під вигуки і свист юрби женихи подалися в ліс. Пробувши там якийсь час, вони верталися знову, прохаючи суддів дозволити показати свою майстерність ще раз. Дівчата знову їх проганяли, та потім нарешті ласкаво дозволили.

Однак тепер хлопці кидали списи справді погано. І стріли їхні летіли не туди, куди треба. Кожен навмисне невмілий постріл з лука викликав вибухи реготу. Публіка верещала, стрибала, несамовито жестикулювала. Хіба хто гак стріляє? Хіба це постріл, гідний молодого воїна? Навіть хлопчиська, котрі ще й пов'язок на стегнах не носять, і ті стріляють куди краще.

Але суддів, які знову вирішили прогнати женихів, цього разу ніхто не підтримав. Коли дівчата, вдаючи, що страшенно розгнівані, обзивали хлопців найпослідущими словами й вимагали, щоб вони негайно залишили майданчик, публіка раптом стала звинувачувати наречених у необ'єктивності:

— Ви судите несправедливо! Женихи — справжні воїни! Женихи перемогли!

Явно не дбаючи про власні інтереси, публіку підтримала й команда одружених.

— Ми здаємося, нас перемогли! — гукав той розмальований поважний карлик, хоча саме він метав списа і стріляв з лука найкраще. У своєму мистецтві воїна він був просто неповторний. Тому, мабуть, так і пишався.

— Справді? Вас перемогли? — не вгавали дівчата. — Хіба ми не бачимо, хто переміг? Нехай ці молоді розтелепи йдуть геть! Нехай спершу навчаться володіти зброєю!

Тоді один з хлопців узяв лук і, майже не цілячись, вистрілив просто в зубату пащеку маски. Другий туди ж, але тільки в інший щит, кинув списа.

Публіка тріумфувала:

— Ви жінки, ви нічого не розумієте! Женихи перемогли! Перемогли! Перемогли!

Знічені судді змушені були погодитись. Хлопці поблажливо усміхались. На дівчат вони анітрохи не ображались.

Проте випробування молодих воїнів на цьому не скінчилися. Наступний номер програми був, мабуть, найдраматичніший, з ризиком для життя.

Я десь читав, нібито на якомусь острові Океанії побутує звичай, коли жених перед весіллям повинен цілу ніч простояти на одній нозі над прірвою. Найменший хибний рух, і людині загрожує загибель. Кажуть, тому на острові ніколи не бувало розлучень. Ніхто з молодих чоловіків не наважується пройти таке випробування двічі.

Як я пересвідчився, женихи берега Мортімер ризикують анітрохи не менше.

Виявляється, те вогнище, яке ще звечора було запалено у великій круглій ямі, потрібне для того, щоб молоді воїни показали, як далеко вони вміють стрибати з жердиною. Вогнище жахливе. Папуаси палили в ньому якісь стовбури з деревиною бурого кольору, важкою і твердою, як мармур. Згоряючи, колоди давали таку високу температуру, що кинутий у вогонь камінь за кілька хвилин лускав з оглушливим тріском, ніби вибухала граната. При цьому дрібні кам'яні осколки, які встигли розпектися до білого, попіл і жар розліталися далеко за багаття.

І ось цю вогнедишну яму діаметром вісім метрів треба перестрибнути! Помилки бути не повинно. Схибити — значить напевне згоріти живцем. Уже за три кроки від вогнища тебе всього обпалювало, як біля велетенського ковша з розплавленим металом.

Наблизившись на більш-менш терпиму відстань до ями, юрба глядачів оточила вогнище двома півколами так, щоб по центральній осі круга лишалася доріжка для стрибунів. Люди стояли мовчки, в напруженому очікуванні. Було видно, що перестрибування вогнища, яке зараз мало відбутися, для них — не розвага. Женихам співчували й хвилювалися за них. Але такий звичай, а всякий звичай для папуасів — закон, і порушувати його ніхто не сміє.

Поки женихи подалися в хатину для танців по приготовлені там жердини, я запитав вождя Лако, що буде, коли хтось із хлопців яму не перестрибне.

— Вогонь великий, він згорить, — відповів вождь таким тоном, наче мова йшла про щось не дуже важливе.

— Хіба молодого вродливого воїна не жаль?

Якусь мить Лако дивився на мене спантеличено, потім, збагнувши нарешті зміст мого запитання, зневажливо гмукнув:

— Навіщо жаль?

— Але як же, великий вождю, молодий вродливий воїн завтра міг би стати одруженим чоловіком. Тоді в нього були б діти.

— Недужий чоловік — недужі діти. Вони помруть. Навіщо вмирати дітям?

Он воно в чому річ! Так би мовити, добровільно-примусовий добір дужих продовжувачів роду. Щоб плем'я, існування якого — постійна боротьба за виживання, не зникло з лиця землі, воно мусить дбати про життєздатних нащадків.

Цікаво, що подібне мені доводилося спостерігати в австралійських аборигенів у напівпустелі Арнхем, на узбережжі Арафурського моря. Там раз на рік, звичайно в кінці посушливого сезону, влаштовується так зване свято убар. Пов'язане воно, як пояснюють аборигени, з черговим сезоном дощів, які принесуть у пустелю родючість. Мабуть, раніше так воно й було. Але тепер, коли загнане в неродючі резервації корінне населення Австралії вимирає, суть убара змінилася. Він і надалі лишається святом з багатьма стародавніми обрядами, проте вони вже не головне. Нині все здебільшого зводиться до відбору дужих молодих людей, здатних вистояти перед усіма житейськими незгодами.

Юнаки мають пройти випробування на сміливість, витривалість, показати свою спритність, уміння володіти зброєю. Випробування суворі. Юнакові, приміром, треба занурити руку в окріп і при цьому не скривитися від болю, хоча біль він терпить, звісно, пекельний. Йому пропонують, як і цим папуаським хлопцям, стрибати через величезне багаття. Не таке, правда, велике, як тут, але перескочити через нього без ризику для життя теж не просто.

Юнаки пірнають у море, що аж кишить акулами, щоб дістати рідкісні корали або донне каміння, за яким старійшини визначають, на яку хто пірнув глибину. Вони мають також продемонструвати своє мистецтво в танцях, причому танцювати повинні без перерви години дві і в дуже темпераментному, якщо не сказати шаленому темпі. Витримати таке напруження, ні на хвилину не забуваючи строгу хореографію танців, що виконуються один за одним, і потім не повалитися від утоми навряд чи зміг би навіть дуже міцний європеєць.

Троє діб юнаки не склеплюють очей і практично не мають можливості перепочити. Ясна річ, що до кінця убара вдається дотягти не всім. Але тільки ті, хто пройде через усі випробування без серйозних критичних зауважень, дістануть право обирати собі найвродливіших наречених І оселятися з ними в Торресовій протоці на острові Гоулбурн — єдиному з родючих австралійських островів, куди ще не вдерлися білі «цивілізатори».

Приречені вимирати на континенті, аборигени, рятуючи свою расу, створюють на Гоулбурні плем'я маунг. Маунг — значить стійкі, ті, хто зможе вижити.

Свідомо це робиться чи стихійно, важко сказати, скоріше все-таки стихійно, однак суть і мета убара від цього не міняються.

Подивитися свято в Арнхемі зі мною тоді приїхав з Сіднея австралійський етнограф-любитель Едвард Рассел. Пригадую, як, жаліючи юнаків аборигенів, він патетично вигукнув:

— Кляті дикуни, вони примушують цих нещасних хлопців вичавлювати з себе всі соки. Неймовірна жорстокість!

Хлопцям справді діставалося. Та коли подумати, заради чого їх піддавали таким випробуванням, чи можна назвати це жорстокістю? Тим більше, якщо це говорять люди, чий загальний розвиток не досягнув навіть культурного рівня папуасів. Хоч би як там було, а, лишаючись на континенті, щоб не перенаселяти надто маленький Гоулбурн, більшість так чи інакше приносить себе в жертву небагатьом, можливо, свою жертву й не усвідомлюючи.

«Під час усього мого перебування на березі Маклая, — писав Миклухо-Маклай, — мені не доводилося бачити жодної брутальної сварки чи бійки між тубільцями; я також не чув про жодну крадіжку чи вбивство між жителями одного й того ж села. У цій общині не було ні начальників, не було ні багатих, ні бідних, отож не було ні заздрощів, ні злодійства, ні насильства. Легкість добування засобів до життя не примушувала їх багато трудитись, тому прояви злоби, жорстокості, досади не мали місця. Назва, яку я дав цілому архіпелагу: «Архіпелаг задоволених людей», свідчить про те враження, яке справило на мене мирне життя остров'ян. Усілякі жорстокості, як поховання людей живими, поганий догляд за старими й хворими, людожерство, — все це не суперечить, мені здається, сказаному вище, воно може бути витлумачене відомими уявленнями і віруваннями. Позбавлення життя людей, в яких виявились ознаки заразних хвороб, не можна пояснювати як безглузду жорстокість; вони є лише надто суворими заходами, вжитими задля самозбереження».

А в іншому місці, звертаючись у листі до одного із своїх австралійських друзів, учений писав:

«Надмірною, на європейський погляд, суворістю деяких ритуальних обрядів у тасманійських аборигенів, про яких Ви згадуєте, безсумнівно, ставиться мета лише відібрати із свого середовища людей, які можуть вижити в умовах, надзвичайно несприятливих для остров'ян. Хоча тасманійці не мають європейської освіченості й через свою відсталість не здатні до аналізу стану речей, вони бачать, як невідворотно швидко гинуть їхні недавно ще численні общини, і, скоряючись інстинкту самозбереження, змушені боротися за життєздатність своєї раси, вдаючись заради майбутнього до крутих заходів. Однак було б помилкою пояснювати такі дії природною жорстокістю й бездушністю остров'ян. За моїм переконанням, що грунтується на багаторічному вивченні людей різних націй і рас, природне начало, закладене в кожній людині, — завжди гуманістичне. Жорстоким ніхто не народжується; людину роблять жорстокою обставини або погане виховання, а не щось, дане від народження.

Запевняю Вас, будь-який остров'янин, навіть, на наш погляд, найдикіший, відчуває і страждає точнісінько так само, як і всі ми, люди. І доброту в людині він бачить і цінує анітрохи не менше. Та водночас розуміє також, хай інтуїтивно, що досягнення гуманістичних цілей спонукає нерідко до необхідності бути непохитним, особливо в таких умовах, в які поставлено тепер тасманійців. Якщо Ви потурбуєтеся звернути увагу на їхнє злиденне становище і справжню, а не уявну жорстокість європейських колоністів, котрі безкарно дозволяють собі відбирати у тубільців останні засоби до життя, легко буде зрозуміти, що суворість заходів, які застосовують остров'яни до своїх же одноплемінників, щоб хоч хто-небудь із них вижив і не дав загинути расі, цілком виправдана і в суті своїй явно гуманістична.

Тепер про Ваше посилання на Бетховена. Наскільки я зрозумів, Ви маєте на увазі той його вислів, у якому він каже, що не знає інших ознак переваги, крім доброти. Без сумніву, він має слушність, як по-своєму мав слушність і Авіценна, який говорив про природу жорстокості: «Недуга ця тяжка, але не з тих, котрі доступні зціленню лікаря. Лікувати її повинен розум самого недужого. Це є вада, породжувана часто довільно привласненою вседозволеністю, та більше — темнотою забобонів. Освічена людина, навчившись за допомогою думки прозирати в таємниці світобудови, відкине будь-яку можливість насильства. Вона зрозуміє, що Життя — чудодійна вершина прекрасного, руйнувати яку не тільки злочинно, але й ганебно».

Обидва вислови чудові й варті, безперечно, того, щоб їх було взято в коло гуманістичних ідей, проте зараз, як мені здається, ми говоримо про інше. По суті, засуджуючи «жорстокість» в обрядах тасманійців і вимагаючи з цієї причини їхньої рішучої заборони під страхом покари, Ви слідом за колоністами відмовляєте остров'янам у малій, якщо не останній, можливості вижити. Не слід забувати, що істинної доброти не буває, без принципової позиції, а такої позиції — без постійної готовності боротися за свої ідеали. Оскільки світ складається з добра і зла, то перше завжди потребує захисту, а отже, і непохитної суворості. Інакше всі гуманістичні прагнення були б утопічною ілюзією і віра в їхню кінцеву плідність у всякої тверезо мислячої людини викликала б тільки сміх…»

У порівнянні з австралійськими аборигенами і загиблими під натиском європейських колонізаторів тасманійцями сучасним папуасам живеться легше. У соціальному відношенні їх уже ніхто не утискує, немає в них особливих проблем і з добуванням їжі, але одвічна відсталість, часті стихійні лиха, нездоровий клімат острова і незахищеність від хвороб, нарешті, нескінченні міжплемінні війни, що виникають і тепер, вимагають від новогвінейця не меншої витривалості й уміння постояти за себе, ніж у людей маунг. Виживають тільки дужчі, і тому не випадково, перш ніж одружитись і мати дітей, молоді воїни у папуасів теж повинні довести свою життєздатність.

Тим часом женихи, замінивши бойові списи й луки на довгі бамбукові жердини, готувалися до старту. Здавалося, вони навмисне напускали на себе таку собі недбалу безтурботність. Вервечкою шикуючись біля помосту, женихи весело про щось балакали, під'юджували один одного, жартували, але всі їхні розмови явно не торкалися того, що зараз мало відбутися. Грізна вогнедишна яма ніби й не існувала.

Я дивився на них, і в мене завмирало серце — адже світовий рекорд із стрибків у довжину, який належить американському спортсменові Бобу Бімону, дорівнює восьми метрам дев'яноста сантиметрам. Але Бімон — спортивна зірка першої величини, атлет, який володіє феноменальними здібностями. А тут на старт виходили звичайні папуаські хлопці, котрі хоч і навчаються з дитинства стрибків у довжину з допомогою жердини, проте все ж далеко не атлети. З другого боку, спортсменам у такій ситуації напевне дозволили б скільки завгодно тренувальних спроб, а цим хлопцям не належало жодної. Короткий розгін і… зразу стрибок!

Попереду йшов жених, чий зріст, за нашими мірками, не відповідав навіть середньому. Не карлик, ні, сантиметрів сто шістдесят, але для стрибуна з п'ятиметровою жердиною через яму діаметром вісім метрів цього замало. Худий, не дуже зграбний, і обличчя не назвеш вольовим. У ньому не було ні відповідної до випадку рішучості, ні хоча б завзяття; якесь надто вже простодушне.

Я був майже певен, що над цією клятою ямою він неодмінно зірветься і вмить згорить.

Раптом без усякої попередньої церемонії вождь Лако щось гортанно прокричав. То була команда. І тільки-но пролунала, юний жених кинувся до ями.

На галявині всі затамували подих. Потім, коли вже на вершині політної траєкторії хлопець ніби зненацька завмер і, здавалось, от-от упаде вниз, у самісінький центр ревучого вогнища, хтось не витримав, крикнув:

— Солмон! Солмон!

Траєкторія, однак, була розрахована точно. Жердина, з якою хлопець приземлився по той бік багаття (він летів разом з нею), встромилася в землю метрів за півтора від вогню. А сам стрибун, тепер без жердини, відскочив ще приблизно на стільки ж.

Стрибок вийшов подвійний: спочатку метрів одинадцять і потім ще метра півтора-два.

Одинадцять метрів! Уславленому рекордсменові світу Бобу Бімону такий результат, мабуть, і не снився. А тут нечувані рекорди були, якщо можна так сказати, масовою нормою. На велику радість глядачів, ніхто з женихів не злякався і ніхто над вогнедишною ямою не зірвався. До того ж стрибали всі досить легко.

Приземлившись, хлопці радісно усміхались, декотрі войовниче вигукували або, захлинаючись від захвату, горлали невідь-що…

Потім настала ніч.

На галявині й досі горіли багаття, але вже ніхто не веселився. І гості, й господарі свята з нетерпінням чекали, які новини принесе ранок. Найбільше хвилювалися батьки женихів і наречених. Ще б пак! Адже вранці стане відомо, правильно вони зробили вибір для своїх дітей чи ні.

Тим часом женихи й наречені були далеко в лісі, у похон-таль Маклай. Сюди, до захованої в гущавині хатини щастя, молодих привів старий на ім'я Аруба — барабанщик і співак.

Похон-таль Маклай — кругла бамбукова хатина, що гшіїми зовнішніми обрисами скидалася на азіатську юрту.

Посередині хатини горіло вогнище, дим від якого виходив через отвір у конусі покрівлі.

Першим ступивши всередину, Аруба, щось бурмочучи, обійшов довкола вогнища, зупинився, легенько торкнув пальцями барабан, прислухався. Трохи постояв, ніби збираючись з думками. Сів, умостив між ніг барабан, склав на ньому свої довгі, висхлі в кистях руки.

Хлопці й дівчата заходили в хатину несміливо, майже навшпиньках. Мовчки вони сідали парами вздовж стін. Кожна дівчина сідала поряд з тим хлопцем, за якого просватана.

От усі сіли. Тиша. Чути тільки таємничі шерехи ночі та лунке потріскування багаття. Минула хвилина, друга… Погляди молодих людей спрямовані на співака. Його застигле темне обличчя в тривожних відблисках вогню. Сива шапка волосся здавалася сріблясто-білою чалмою. Він сидів незворушний. Раптом ожив, здригнулися руки. Ще мить — і хатину наповнив барабанний дріб. Стрімкий, рокітливий вихор. На одній високій ноті він ніби надломився, повільно почав затихати. Тихше, тихше… Замовк.

Аруба заспівав:

Негучний голос співака задумливо сумував. Трохи розкосі сльозаві очі в опухлих червонуватих повіках втупились у полум'я багаття. Може, старому згадувалася молодість і така ж ніч у лісі, коли він єдиний раз сидів у хатині щастя без барабана. А може, він сумував, що вже старий, що доспівує свої останні пісні.

У відчинені двері хатини крізь просвіти у гілках дерев було видно перевернутий серп місяця. Наче золотавий човник у чорному океані. Плив і все лишався на місці.

У хатині знову запанувала тиша. Хлопці і дівчата благоговійно милувалися місяцем. Потім знову барабан, скрадливо й ніжно: «Рум!.. Рум!..»

І знову голос співака:

Тепер строфа за строфою пісня йшла по колу, як люлька миру. Спочатку, запам'ятовуючи слова, всі слухали співака. Потім куплет повторювала та пара, яка сиділа ліворуч від старого. Потім друга пара, третя… Обійшовши все коло, куплет повертався до співака. Старий заспівував новий. І цей куплет теж ішов по колу.

Час від часу до двох голосів, жіночого й чоловічого, приєднувався ще один жіночий. Це інша дівчина говорила хлопцеві, який співав, що вона хотіла б стати його дружиною. Якщо хлопець підводивсь і йшов на виклик, його наречена, котра щойно співала з ним, замовкала. З цієї миті вона вже не була його нареченою. Він візьме в дружини ту, другу. Недаремно їхні голоси зазвучали так щасливо. Хлопець і дівчина сподобались одне одному, мабуть, ще там, на галявині. Без таємних знаків, зрозумілих тільки їм двом, тут не обійшлося.

Ось вона подала йому руку. Він допоміг їй підвестися. Продовжуючи співати, вони йдуть до виходу. Похон-таль Маклай їм більше не потрібен. Решту сьогоднішньої ночі вони проведуть у лісі, під гіллям, місяцем і зорями.

З хатини виходили пара за парою. Одні хлопці міняли наречених, інші, коли їх викликали чужі дівчата, брали за руки своїх наречених. Та, на чий виклик не відповіли, зітхаючи, клала руку на плече тому, за кого посватана. Отже, він — її доля.

До світанку хатина спорожніла. Парами пішли в ліс усі: одні радісні, інші, ті, кому не знайшлося кращого вибору, — сумно похиливши голови…

Біля пригаслого багаття лишилися тільки старий та нас двоє — Анді і я.

Цього старого я помітив ще на галявині. Хто він такий, я не знав, але його поведінка мимоволі привертала до себе увагу. Коли папуаси їли свинину, смачно уминаючи величезні шматки, тільки він один під час бенкету користувався бамбуковим ножиком, їв без поспіху, про щось думаючи, і на відміну від багатьох дуже мало. Вразило мене й інше. Всі, хто бенкетував на галявині, спочатку ретельно облизували масні пальці, потім витирали їх об власне тіло, а старий для цього нарізав з прив'яленого бананового листка щось на зразок серветок. Серед своїх одноплемінників він взагалі вирізнявся якоюсь особливою акуратністю і незвичайним для папуаса виразом обличчя. Воно було навдивовижу натхненним і водночас якось сором'язливо сумовитим, а очі ніби постійно про щось запитували.

Не зовсім звичним було і його вбрання. Всі чоловіки, від малого до старого, розмальовані, розцяцьковані прикрасами, а на ньому нічого, крім луб'яної пов'язки на стегнах і маленької плетеної сумки при боці. Проте, незважаючи на таку його скромність, папуаси ставились до нього з підкресленою повагою. Коли він підходив до якогось багаття, навіть найпохмуріші починали усміхатись.

Пригадую, я сказав тоді Анді:

— Мабуть, цей старий художник або поет.

І от, виявляється, вгадав.

Звичайно, мені було дуже цікаво почути, що він розповість про Маклая. Все-таки місцева інтелігенція.

Діждавшись, поки з хатини пішла остання пара молодят, я запитав старого, чи правда, що похон-таль Маклай звелів побудувати сам Маклай.

Він скосив на мене очі, усміхнувся:

— Якби я звелів побудувати дім для всіх, хіба я назвав би його похон-таль Аруба?

Його іронія для мене була така несподівана, що я розгубився.

— Але чому ж, батьку?

— Я тобі не батько, ти — білий… Ви, білі, думаєте, що ми дурні люди й нічого не розуміємо. То ви хочете відняти у нас Маклая, спалюєте його хатини, то все питаєте про нього. Навіщо вам наш Маклай?.. Ти гість людей села Араль, я не хотів тебе образити, але я стомився…

Зронивши голову на груди, він одразу ж заснув чи вдав, що спить. А я ще довго сидів, вражений закономірністю його логіки, непримиримістю і стриманою гідністю.

За стіною хатини хтось перешіптувався. Може, то шепотіло пальмове листя…