Ідуть роботарі

24. СОЛДАТИ З НАМИ, ТОВАРИШІ!

Справді, якщо на заводі панувала темрява, то зовсім інша картина була коло вокзалу. Тут робота йшла під яскравим промінням електричного світла. Вивантаженням вагонів із зброєю керував сам Боб Леслі. Це він розпорядився, щоб електростанція вимкнула завод та заводські будівлі.

— Залишити Бірза з Говерсом без світла дуже варто. Я з свого досвіду добре знаю, як деморалізує темрява, — сказав він Тімові.

Вивантаження посувалося енергійно. Залишалося вже всього з піввагона, коли в небі майнула вогняна стрічка ракети. І майже одночасно до Боба підбіг робітник з рушницею:

— Військо облягає місто! Мені щойно подзвонили телефоном з Айленда, там проходять рота за ротою солдати, що наближаються до міста.

Ще через десять хвилин прибіг другий робітник-зв’язківець:

— Військова розвідка наткнулася на наші передові барикади у приміській смузі. Здається, вона встановлює кулемети. У нас чекають на допомогу, бо ми маємо мало зброї.

Боб помахом руки підкликав до себе товаришів.

— Кінчайте негайно вивантаження та розподіляйте решту зброї. Усіх озброєних надсилайте на барикади. Ходімо, Тім!

Треба було тільки повернути з майдану, де містився вокзал, до вулиці ліворуч, як було вже чути поодинокі постріли. Немов хтось раз-у-раз роздирав сухі шматочки полотна. Боб гукнув робітника, що прийшов з барикад:

— От що, товаришу. Ми знайдемо шлях самі. А ти візьми оцю записку та біжи до поліції, себто тепер уже не поліції, а штабу нашої червоної міліції. Передай записку та повертайся на місце.

Він підійшов до світлого вікна і хутко написав записку.

— Ось, маєш.

Робітник зник за рогом, а Боб пояснив Тімові:

— Треба розставити патрулі по вулицях та ще захопити отих гадин з «Бойових хрестів» на чолі з полковником Блеком, які встигли перебігти до станції керування роботарями. Хай вони сидять там, все одно ми їх візьмемо. Можна навіть не поспішати. Адже станцію ми обложили міцно. Розумієш?

Тім кивнув головою. Вони підходили ближче. Уже було чути, як пробували чергами кулемети там, за барикадами. Це була поки що тільки спроба, бо кулеметники випускали підряд не більш, як п’ять-шість куль. Але ясно було, що то є спроба перед рішучим боєм. З цього боку барикади пострілів не було чути: робітники заощаджували патрони, вичікуючи відкритого нападу.

Мимоволі присідаючи, коли чути було близьке бджолине гудіння куль, Боб і Тім дістались до барикади. Тут усе було спокійно, люди лежали напоготові. Коло них стояли ящики з патронами; дехто не встиг навіть як слід витерти з гвинтівок густе мастило, яким змазані були рушниці в ящиках. Загоном керував один з старих робітників, член страйкового комітету.

— Алло, Джаспер! — гукнув його Боб. — Як справи?

— Чекаємо, Боб, чекаємо. Адже саме такий ти дав наказ? Проте, якщо не виправдаються твої думки, — буде дуже шкода. У них сила-силенна кулеметів. Ач, скільки пробують… Прислухайся сам.

Справді, кулемети тепер стріляли майже без відпочинку. Ворог немов хотів прострочити кулями всі барикади, намацати супротивника кулеметним вогнем — і вже потім щось починати.

— Нічого, Джаспер, — відповів Боб. — Такого добра вистачить і в нас. Через кілька хвилин одержиш з вокзалу нову партію зброї, та ще чотири-п’ять кулеметів. Тримайся, старий, не витрачай даремно патронів. Твоя тактика така: спокійно чекати і придивлятися, як поводитимуться солдати. Ти ж знаєш, що серед них є багато наших. Звісно, таких зустрічатимеш не вогнем. Але будуть і такі, що з ними є один лише спосіб розмовляти — з гвинтівок та кулеметів.

— Гаразд, будь певний, ми напоготові. Аби тільки не затрималась справа із зброєю.

— Ні, не турбуйся. Ну, ми пішли далі. Бувай!

Коли вони відійшли від цієї барикади, попростували вулицею до другої, Тім промовив:

— І все ж таки у мене іноді виникає думка: а що, коли робота наших військових організаторів на чолі з Діком Ольсом не дасть добрих наслідків? Що тоді?

Боб жалісно поглядав на Тіма, як на дитину, і ляснув його по плечу:

— Ніколи не гадав, що мій добрий приятель, рудий Тім, отак міркуватиме. По-перше, що то за панічний склад думок взагалі? Ти бачив ракету? Хто її випустив? Дік Ольс. Значить, усе гаразд. А коли б і не так — хіба мало у нас зброї, щоб нам лякатися? Хіба не готові ми до рішучого бою? Ех, ти!

Тім зніяковів.

— Бач, я трохи не про те говорив. Я згадав про той сьомий полк, де зібралися, як казав Дік, самі фашисти. Як би він не завдав нам клопоту.

— І знов, не такий страшний чорт, як його малюють. Хай навіть Ольсові не пощастить своєчасно впоратися з тим полком — що може він зробити проти нашої сили? Ні, Тім, ти сьогодні щось надто боязкий.

Тім зніяковів ще більше. Тим часом вони наблизилися вже до другої барикади, що перегородила широку вулицю. Позаду неї було місто, перед барикадою — вулиця перетворювалася на велике шосе, яке прямувало до Айленда, звідки наступало військо. Тут стрілянина була напруженіша. Очевидно, військові частини вже робили спробу наступати, бо перед барикадою, скільки сягало око, лежало чимало людських тіл.

Але не на те звернув увагу Боб Леслі, вхопивши за руку Тіма. Він вказав йому на кількох захисників барикади, які хоч і лежали разом з усіма з гвинтівками в руках, але зовнішнім своїм виглядом значно відрізнялися від решти.

— Тім, ти бачиш? Бачиш?

В голосі Боба Леслі лунали переможні урочисті нотки. І він мав підстави вважати це за перемогу, бо разом з робітниками, кожного з яких він знав в обличчя, — за барикадою, захищаючи революційне місто від війська, — лежали з гвинтівками в руках і сиділи коло кулеметів солдати. Звідки вони взялися? Адже у Нью-Гаррісі їх не було?..

— Невже ж це вони перейшли до нас з того боку?

Замість відповіді Боб звернувся безпосередньо до солдатів:

— Алло, товариші, як ви потрапили сюди?

Один з солдатів повернувся до нього і невимушено відповів, показуючи білі зуби, які виблискували в півтемряві:

— Дуже просто. Прийшли з рушницями та патронами. Ось навіть кулемет захопили. Вважаємо, що краще використаємо зброю з цього боку, а не з того.

— Адже ми самі робітники, а двоє нас навіть з Говерсового заводу.

— Що розкажете про стан війська?

— Та ми як слід не знаємо, бо ми всі з авангардної роти, яка займала позиції в Айленді і перша дістала наказ посуватися в наступ на місто. Але той наказ привіз нам сам комісар Дік Ольс. Він ствердив його власною особою, тільки додав деякі зміни. Так і сказав: «Просто йдіть до міста, виконуйте наказ, щоб допомогти робітникам». Ну, що ж, ми люди дисципліновані, звикли виконувати наказ ретельно — і ось уже тут. Здається там, — солдат махнув рукою, показуючи в той бік барикади, — посувається все військо. Проте, в них там якесь замішання. Ми чули, поспішаючи сюди, стрілянину і вибухи ручних гранат там, на горі. Немовби військо вже там зустріло ворога і почало бій.

Тим часом стрілянина дещо вщухла. Спочатку стало менше пострілів з боку війська, потім зменшили стрілянину і робітники. У неясній напівтемряві Тім помітив, як збоку, з городів до позицій робітників наближалися ще солдати. Але вигляд у них був зовсім непідходящий для наступу. Вони несли свої гвинтівки під руками і дуже поспішали, оглядаючись назад. Водночас це помітив і Боб Леслі:

— А це хто? — вигукнув він.

На барикаді клацнули затвори гвинтівок, дула спрямувалися в бік солдатів. Але один з них підняв руку і вигукнув:

— Не стріляйте! Ми до вас.

— Та це ж з шістнадцятого полку, ми їх бачили раніше, — ствердили солдати, що вже були на цьому боці барикади. — Це ж вони нашими шляхами йдуть, виконуючи наказа Діка Ольса.

Робітники швидко відкрили одне місце барикади, звільнивши прохід солдатам. А коли ці увійшли, почався напівофіціальний допит.

— Що там за стрілянина така на горі? Ми лише здалека її чули, а в чому справа — не розібрали?

— Е, то добра ознака. Скільки я знаю, то товариш Зауер з командою кулеметників оточив контрреволюційні роти, щоб обеззброїти їх. Адже ви чули, мабуть, що у нас є такі частини? Ото, мабуть, Зауер з ними і зчинив бійку. Цілком можливо, що цей бій триває нагорі і дотепер…

Здалека почулися глухі вибухи. Один, другий, третій… Потім знов стало тихо, тільки зрідка стріляли з гвинтівок.

— Це, скільки я розумію, Зауер закінчує справу, — додав солдат з новоприбулих.

— А як з іншими ротами? — спитав його Боб Леслі.

— Розкладаються, командування нічого зробити не може, просто перед очима розкладаються, — глузливо відповів той. — Розкладаються на шматки. І кожен з тих шматків просто сам до цього боку лізе. Дікові Ольсу доводиться тільки стримувати ті шматки та збирати їх, щоб вони приходили до вас організовано. От побачите, до ранку тут буде наших солдатів більш, ніж з того боку, їй-право.

— А все ж таки хтось із того боку кулеметами шкварить, — відповів один з робітників.

— Та й ми шкваримо, але не по ваших барикадах, а трохи вище, так би мовити, по хмарах. Хіба ж не знаємо, куди стріляти? Звичайно, є й такі, що стріляють по барикадах. Але їх менше.

Розмова тривала далі. З неї Боб і Тім взнали, що сигнальна ракета Діка Ольса мала подвійне значення. Вона не тільки сповіщала Нью-Гарріс про початок наступу війська, але й була водночас сигналом до повстання по військових частинах. Відразу ж, побачивши її, організатори і керівники підпільних осередків зробили знаки товаришам кидатися на офіцерів. Принаймні, саме так було у шістнадцятому полку, звідки прийшли ці солдати.

Насамперед повсталі солдати на чолі з організаторами обеззброїли нижче командування і вже потім оточили штаб. Тут зав’язалася недовга бійка, яка тривала, аж доки командування полку пересвідчилося, що воно залишилося самотнім і обложене повстанцями. Тоді командир полку, не гаючи часу, здався, як тільки йому обіцяли зберегти життя.

Значно гірше, як виявилося, обернулася справа у сьомому полку, склад якого був укомплектований з відібраних солдатів. Тут попередня революційна робота була майже неможлива. Залишався єдиний засіб — це агітація зброєю.

І кулеметник Зауер добре виконав завдання Діка Ольса. Внаслідок його дій полк опинився між двома вогнями. Спереду його зустріли кулемети Зауера; а коли частини спробували відступити назад, — дорогу вже перетяли частини гранатників і три панцерники, надіслані туди обережним Зауером.

Проте, фашисти з сьомого полку не здавалися. Тут бійка тривала кілька годин, аж доки в наступ пішли ще панцерники, які підоспіли з флангів. Тоді значна частина фашистського складу полку примушена була здатися. Але другу роту цього полку Зауерові довелося заспокоювати гранатами. Саме ці вибухи й чули на барикаді.

Боб Леслі і Тім Кроунті ішли далі, обходячи барикади. І що далі вони йшли, то більше бачили солдатів, які безнастанно переходили з того боку. Це була якась надзвичайна картина. Подекуди з цього боку барикад було вже більш солдатів, ніж робітників. Постріли з того боку спинилися; або командування військом не знало, що робити, або воно вже не існувало взагалі.

— Справді, цікаво, — розсміявся Боб. — Ми не стріляємо, а в них щохвилини меншає солдатів.

Через півгодини стрілянина стихла зовсім. Робітники не мали ніякого наміру починати бій, військо (або, правдивіше, та його решта, що ще залишалась по той бік барикад) теж не насмілювалось щось починати. Очевидно, військове командування навіть не сподівалось, що справа так обернеться.

Ставало ясним, що до ранку можна було не боятися нападу. А коли прийде ранок — чи вистачить у командування сил, щоб нападати? Досить було хоча б приблизно підрахувати число солдатів, що вже перейшли на бік робітників, щоб заспокоїтися. Військовому командуванню треба було думати про свій власний порятунок, а не про штурм барикад.

Боб замислено щось обмірковував.

Тім мимоволі згадав про Мадлену. Що з нею? Він сподівався знайти її у в’язниці; але виявилось, що серед ув’язнених Мадлени не було. Де ж могла вона бути?..

Раптом Тім почув новий наказ Боба Леслі, який розпоряджався кинути міцні загони до центральної станції керування роботарями. Наближався ранок, треба було виконувати інструкції і, зламавши опір решти фашистів, захопити в свої руки станцію або принаймні ліквідувати фашистів, які засіли в ній.

Це було нелегко. Висока залізобетонна будівля станції підносилася вгору, як справжня фортеця. І навряд чи загонам робітників навіть за допомогою солдатів, які перейшли на їх бік, пощастило б швидко захопити навіть двір станції, коли б не щасливий випадок.

Один з робітників згадав, що ще вчора на станції провадили ремонт тунелів, в яких проходили кабелі електрики.

Ці тунелі з’єднували завод і станцію. Озброєні групи робітників використали цей випадок, і входи до тунелів були розкриті. Один за одним робітники посувалися вздовж тунеля, пам’ятаючи категоричний наказ ревкому — ні в якому разі не псувати кабелів. Тунелі виходили у двір станції, де озброєні робітники і опинилися зовсім несподівано для штурмовиків, які переховувалися на станції.

Після короткої бійки фашисти замкнулися всередині станції, залишивши двір робітникам. Але далі посуватися було дуже важко, бо міцні стіни станції можна було зруйнувати лише артилерійським вогнем. Поки що прямий наступ на станцію керування роботарями не давав нічого.

Починало світати. Ранкова зоря рожевим полум’ям зайнялася на сході. Стрілянина з боку війська зовсім вщухла. Здавалося, військо відступило. Раптом пролунав різкий сигнал мотоциклів. До будинку колишньої поліції, а тепер приміщення ревкому та міліції, під’їхав загін військових мотоциклістів. Солдати поставили мотоцикли і вишикувались біля будинків. Їхній командир через вартового викликав голову революційного комітету:

— Дуже прошу його вийти до нас. Маємо важливі відомості.

Боб Леслі вийшов на вулицю. Його зустріли вигуками вітання.

— Чого ви хочете, товариші? — звернувся він до мотоциклістів.

— Ми команда зв’язку вісімнадцятого полку. Від нашого полку залишився там, за містом, самий штаб, а всі солдати перейшли сюди. От і ми вирішили не відставати від товаришів. Штаб доручив був нам підтримувати зв’язок між рештою полку та ним під час відступу, але ми вважаємо це за зайве…

— Одну хвилинку, — перебив його Боб Леслі, — хіба штаб війська відступив?

— Авжеж, ще до ранку. Ось секретний наказ, який ми не передали на адресу і вирішили привезти вам, як доручив нам Дік Ольс.

Боб Леслі розірвав пакет і вийняв наказ:

«Штабові вісімнадцятого полку. Цілком секретно. Зважаючи на ускладнене становище та відкриту зраду частини солдатів, наказую негайно зібрати всі роти полку і відступити від Нью-Гарріса до Айленда. Ваш полк боронить собою загальний відступ, який має метою перегрупувати та укомплектувати полки». Підписано: «Чарльз Грей, генерал».

Леслі підвів очі на мотоциклістів:

— Вдячний за таку приємну новину. Виходить, війська немає. Вже відступило?..

— Ні, не зовсім так. Відступив сам штаб з невеличкою рештою солдатів та офіцерами. А головні частини війська не відступили, навпаки, вони в місті.

Леслі розсміявся:

— Так, так, розумію. Справді, військо в місті, тільки воно тепер наше. Гаразд. Усе?

Командир мотоциклістів трохи завагався:

— Бачите, товаришу, нам хотілось попрохати дати нам серйозну справу. Нам хотілося б побачити тих самих роботарів, що про них стільки писали в газетах.

Леслі урочисто підвів руку:

— Сьогодні побачите. Але воювати з роботарями не доведеться, майте це на увазі. З сьогоднішнього ранку роботарі — наші друзі. Ідіть товариші, відпочивайте. А об дванадцятій приїздіть до заводу. Там побачите і роботарів. На все добре!

Він уже повернувся, щоб іти, коли почув знов гуркіт мотоцикла. З коляски вистрибнув чоловік у військовому одязі і схопив його за руку.

— Почекай, Боб! Адже мені треба тобі дещо сказати. Здоров!

— Дік? От молодець! Ну як?

— Все гаразд. Сьомий полк ліквідовано. Бач, наші плани не зовсім виправдались. Ми вважали, що враз обеззброїмо його, а вийшло не так. Чортові фашисти почали було серйозну бійку. Я підозріваю, що вони звідкись пронюхали про наші наміри. Вони навіть зустріли наш загін вогнем.

— Ну?

— Отже, довелося показати їм, що наші наміри серйозніші від їхніх. Правда, це трохи затримало нас, бо довелося надсилати на допомогу Зауерові ще панцерники, але тепер справа вже закінчена. Командування ліквідовано… А разом з ним добру частину фашистів.

— Наших багато вбито? — тихо спитав Боб.

— Не більш як чоловік з вісімдесят. Нічого не поробиш, Боб, в мене був єдиний вихід, — наче виправдувався Дік.

Але Боб спинив його.

— Гаразд. Ходім нагору.

І, повернувшись до штабу, Боб Леслі наказав:

— О дванадцятій улаштуємо велику демонстрацію коло заводу з приводу першої перемоги. Військо відступило. Це не кінець ще, це тільки перша перемога. Відзначимо таку подію доброю демонстрацією. Збиратися коло заводських воріт о пів дванадцятої. Так?

Він усміхнувся і звернувся до Тіма:

— А зараз ти побачиш, що я був правий, коли відпускав Джонатана Говерса та доручав тобі охороняти його… Але що з тобою, Тім? Чому ти такий знервований? Що трапилося?

Тім підійшов ближче до Боба Леслі і тихо сказав йому:

— Мадлена Стренд в руках Бірза на заводі.

Боб Леслі нахмурив брови:

— Звідки ти знаєш це?

— Під час допиту захоплених штурмовиків, які несли службу у таємній поліції, виявилося, що Томас Бірз особисто приїздив до полковника Блека і взяв звідси Мадлену й перевіз її на завод.

Боб Леслі задумливо дивився на Тіма, мов не помічаючи його. Нарешті він сказав:

— Гаразд. Тоді роботарі самі видадуть нам всіх трьох разом: Говерса, Бірза і Мадлену.

Він рішуче взяв телефонну трубку:

— Алло! Дайте завод. Так, кабінет Томаса Бірза. Це ви, містер Бірз?..

І він почав розмовляти з Бірзом спокійним іронічним голосом.