3. БО ТИ ПРОДАВСЯ КАПІТАЛІСТАМ!


Значить, справді небезпека близько? Та ще яка небезпека! Що поробиш із такою залізною потворою, коли вона стоятиме біля верстата! Але — хіба тільки для такого пасивного, мирного, так би мовити, опору можна використати роботарів? А що, як Говерс посуне, наприклад, загін роботарів на відкриту сутичку, бій з робітниками? І проти живих людей вирушить металічний загін бездушних потвор, що не чують нічого, не бачать нічого — і сліпо виконують накази свого господаря. Їх не можна спинити, вони сунуть, роздавлюючи будь-який опір, — залізні потворні машини, яким їх божевільний винахідник, мов глузуючи, надав вигляду людини…

Тім навіть сам злякався картини, що повстала в його уяві. Раптом він почув, що таксі спиняється. Що таке?

Він виглянув у вікно. Таксі стояло на вулиці, не доїжджаючи до великого перехрестя Мідленд-стріт та Коломбського майдану. Велике скупчення автомобілів у цьому місці регулював дужий, рослий полісмен, що стояв на перехресті і міцно тримав у руці товсту гумову палицю, показуючи нею шлях одному потокові автомобілів і одночасно спиняючи владним помахом руки другий потік, що намагався перерізати хід першого. Полісмен стояв нерухомо, як монумент. Обличчя його було суворе, певне своєї влади.

Тім згадав, що таке ж суворе обличчя полісмена запам’яталось і йому під час останньої сутички робітників із поліцією в Нью-Гаррісі.

Тоді полісмени теж стояли посеред вулиці, але їх була ціла шеренга. Вони погрозливо тримали в руках свої важкі гумові палиці, не пропускаючи робітників до воріт заводу Говерса. Тім згадав і те, що сказав йому тоді один з керівників страйку, голова страйкового робітничого комітету, його приятель, сміливий і розумний Боб Леслі.

— Розумієш, Тім, самих гумових палиць ми не злякалися б, хоч вони й дуже б’ються. Але — бач, як озброїв їх Говерс?..

Справді, кожен полісмен мав у себе на боці ще великого револьвера у шкіряній кобурі. Поки що ці револьвери висіли спокійно, полісмени не доторкувались до них. Але, якби робітники пішли проти гумових палиць, тоді… о, тоді полісмени вжили б не лише ті револьвери, а й газові гранати, що висіли у кожного поруч з кобурами револьверів.


Тім знов поглянув на полісмена. І раптом він похолов, відкинувшись до спинки сидіння.

— Що це? Може я збожеволів?..

Замість полісмена в його сірій формі — він побачив, посеред вулиці залізного роботаря, що нерухомо стояв, піднявши важку гумову палицю.

Так, так, це був роботар Говерса, великий, міцний і нерухомий. Він владно стояв на своїх залізних ногах. Одна суха й довга рука його, з палицею в ній, була підведена. Друга спиняла шлях автомобілям, — в тому числі і таксі Тіма.

Не відриваючись, стиснувши пальцями борт автомобіля, Тім дивився на роботаря. Залізна постать потвори завмерла в одній позі. Але почувалося, що вона напоготові посунути куди хоч — залежно від наказів, які приймає з ефіру невеличка й химерна блискуча срібна антена на голові роботаря.

— Божевілля!.. — знов пробурмотів Тім.

Він заплющив на мить очі, потім поволі розплющив їх.

Таксі вже рушило з місця і їхало вздовж вулиці. Полісмен стояв, як і раніш, нерухомо, змінився тільки напрямок, який вказувала гумова палиця. Суворе обличчя полісмена не дивилося ні на кого, воно було немов вирізьблене з каменю. Полісмен, полісмен, а не роботар!..

— Мабуть, у мене надто розійшлися нерви, — зітхнув Тім.

Він витяг цигарку, запалив її і знов заплющив очі, відкинувшись до спинки сидіння.


Через кілька хвилин таксі під’їхало до велетенського будинку поштамта. Тім вистрибнув з автомобіля, кинувши шоферові гроші, і пробіг східцями вгору до телеграфа. І знов-таки він не бачив, як слідом за ним, поспішаючи, йшов чоловік із люлькою в зубах. Його шофер виконав наказ: він не загубив у вуличному русі таксі, що їхало перед ним. Але тепер чоловік із люлькою ішов не так відкрито, як раніше. Мабуть, він хотів уникнути зустрічі з Тімом, не хотів, щоб Тім міг його помітити або навіть пізнати.

Чоловік із люлькою підняв комір піджака, глибше насунув капелюх, майже аж на ніс. Він здаля слідкував за Тімом, не наближаючись до нього. І лише тоді, коли Тім, схилившись над столом, писав уже текст своєї телеграми, заради якої він і приїхав сюди, чоловік із люлькою швидко пройшов повз нього, зазирнувши ніби випадково через плече Тіма. Він побачив усього два рядки:

«Нью-Гарріс, Брукленд-стрі т, Мадл е ні Стренд. Ї ду шестигодинним. Важлива справа».

Тім ще не встиг підписатися, а може, він хотів ще дописати щось. Проте, чоловікові з люлькою в зубах було досить і цього. Він, не спиняючись, пройшов до іншого стола, узяв бланк телеграми і, не задумуючись ані на мить, написав і собі:

«Нью-Гарріс, Брукленд-стріт, Мадлені Стренд. Ї ду шестигодинним. Важлива справа».

Потім він підписав телеграму і поніс її здавати, перечекавши, звісно, поки Тім здав свою. Цю другу телеграму здано було на півхвилини пізніше від першої. Мадлена Стренд мала одержати обидві одночасно.

Тепер чоловік з люлькою в зубах уже не стежив далі за Тімом; він знав, що зустрінеться з репортером у поїзді. Чоловік з люлькою відкотив комір піджака, зсунув капелюх назад і подався кудись, мов зовсім забувши про Тіма.


… Рівно о п’ятій годині п’ятдесят хвилин Тім приїхав на вокзал. Він устиг здати до газети свою розмову з Говерсом, оздобивши її бойовими заголовками, встиг поговорити з редактором та ще купити дорогою кілька свіжих вечірніх газет. Сівши в купе, Тім простяг ноги просто перед собою і почав читати газету.

Відразу йому впала в око свіжа кореспонденція з Нью-Гарріса в газеті «Дейлі Телеграф»:

«Страйк робітників у Нью-Гаррісі набув нечуваної форми. Він триває вже третій тиждень, і робітники не згоджуються на посередництво професіональних організацій. Страйком керує спеціальний страйковий комітет. За нашими відомостями, страйковий комітет є тільки прикриття для комуністичної організації, що міцно взяла до своїх рук керівництво страйком. Комітет вимагає від компанії Говерса, щоб вона підписала угоду про підвищення зарплати і встановлення восьмигодинного робочого дня. Компанія вперто відмовляється підписати таку угоду, хоч страйк завдає їй дедалі більших втрат через те, що заводи не працюють. Усі спроби компанії пустити заводи за допомогою штрейкбрехерів, виписаних із сусідніх провінцій, не дали ніяких наслідків, бо робітники пильно охороняють завод і не допускають штрейкбрехерів. Уже було дві сутички з поліцією, яка намагалася розігнати робітничі патрулі, що затримували штрейкбрехерів. Але розігнані в одному місці робітничі патрулі швидко збиралися в іншому і знов виганяли штрейкбрехерів. Усі ці факти підтверджують думку про те, що страйком керує досвідчена рука комуністів. Невже уряд не бачить цього? Треба рішуче ліквідувати страйк, заарештувати комуністів та ватажків і дати можливість компанії Говерса пустити, нарешті, свої заводи».

Далі в кореспонденції ішли ще брутальніші лайки на адресу комуністів та страйкового комітету. Але про роботарів не було жодного слова. Може, «Дейлі Телеграф» ще не встигла пронюхати про них?..

Тім поклав газету і пробурмотів:

— Як же, отак одразу ліквідувати страйк, розігнати патрулі, заарештувати комуністів? Може і Боба Леслі так само? Е, ні, у нас у Нью-Гаррісі це зробити не так то легко!..

— Пробачте, ви щось сказали? — несподівано почув Тім чийсь увічливий голос.

Він підвів голову.

Проти нього на другому дивані сидів чоловік у капелюсі. Він пихкав пахучим димом з люльки і уважно дивився просто в очі Тімові.

— Ви щось сказали? — повторив чоловік.

І раптом очі його розширилися наче від здивування. Одночасно підскочив і Тім.

— Слухайте, чорт вас бери, це ж ви!.. Ти… Томас?

— Так, це я. А звідки взявсь ти, Тім?

— От несподіванка, — мов не чув його Тім. — Зустрілись у поїзді? Скільки років не бачились — і отак…

Чоловік з люлькою в роті, здавалося, був дуже вражений несподіваною зустріччю. Він навіть забув пахкати люлькою, він здивовано похитував головою.

— Куди ж ти їдеш?

— До Нью-Гарріса. А ти?

— І я туди ж. Чого ти туди їдеш?

— У справах своєї газети. Знаєш, там великий страйк.

— І я майже в тій самій справі. Тільки я з другого боку.

Тім недовірливо подивився на співрозмовника: що значить «з другого боку»?

— Що ти хочеш сказати? З якого другого? Хіба ти знаєш, з якого саме боку я?

Співрозмовник Тіма трохи зніяковів. Проте, він хутко викрутився.

— Бач, я чув, як ти говорив оце сам з собою про нью-гарріські справи. Отже, я зрозумів, що ти прихильник страйку. Ну, а я навпаки — проти страйку.

— Себто?

— Та ти не дивись на мене такими ворожими очима, Тім. Хіба різниця в політичних поглядах заважає людям бути старими друзями? Га?

— Різно трапляється, — стримано відповів Тім.

— Я працюю інженером у компанії Говерса, — продовжував Томас. — Моя спеціальність, як це тобі відомо здавна, радіотехніка. Тільки я спеціалізувався на скерованому пересиланні радіохвиль, на пересиланні енергії. Отже, дечого досяг. Маю деякі… хм… ну, деякі успіхи. Сподіваюся, що тобі сподобається галузь моєї роботи, — значуще додав він. — А ти що поробляєш?

— Я ж казав: працюю в газеті, «Ред Стар» зветься.

Співрозмовник Тіма покрутив носом.

— Одверто кажучи, не люблю я цієї газети.

— Бо продався капіталістам, — відрубав Тім.

— Бачу, що ти такий же палкий, як і раніш, коли ми з тобою вчилися в коледжі, — тихомирно і лагідно відповів Томас.

— Так, я не змінився. А ти, Томас Бірз, дуже змінився. Значить, ти проти страйку? Може, боротися проти нього їдеш?

— Може й так. Але проста моя мета — побачитись із Мадленою Стренд. Ти зустрічаєшся з нею?

Тім відчув, як червоніє його обличчя. Щоб сховати ніяковість, він схиливсь, ніби намагаючись підняти газету, що впала на підлогу. Звідти, знизу, він пробурмотів:

— Так… Іноді…

— Що ж, і вона теж така… хм, червона? — немов не помічаючи поведінки Тіма, вів далі Бірз.

— Ні…

Бірз посміхнувся.

— Авжеж, ні. Я теж так гадаю. Бо останнього разу, коли ми з нею бачились, вона висловлювалась, як не дуже палка прихильниця страйку. Що ж, це зрозуміло: вона тверезо дивиться на речі.

Він пихнув люлькою і сухо додав:

— Інженер знає, яка то завжди буває дурниця, коли робітники беруться не до своїх справ.

— Себто? — запитливо поглянув на нього Тім.

— Їхнє діло — працювати. А керувати підприємством і взагалі життям — упораємося і ми самі! — холодно відповів Бірз.

Тім змовчав. Він добре бачив, що з цієї розмови нічого путнього не вийде. Не було вже радості від зустрічі з старим товаришем по коледжу. Навпаки, йому було навіть неприємно, що Бірз так само їде до Мадлени.

Далі розмова точилася дуже невдало. Через кілька хвилин вони й зовсім замовкли, заглибившись у газети. Бірз скинув свій макінтош. Він був у картатому піджаці, він міцно стискував люльку в своїх зубах. Але всі ці прикмети, що могли багато дечого розповісти уважному читачеві, Тімові, звісно, були ні до чого.

Поїзд рухався далі й далі — до Нью-Гарріса, до робітників-страйкарів, до Мадлени Стренд.


Загрузка...