Двоє під однією парасолькою

БЛУКАЧ (Юнацька фантазія)

Приглушені тони осені…

Та ні, нісенітниця: а як же тоді — буяння фарб, бунінське — осінній строкатий терем? Ліс — жовтий, червоний, оранжевий, але ще і зелений, і коричневий під ногами. І базарні айстри, і маківки “золотих кульок”. Це — те, що від природи. А є ще ряд урбаністичний, по-простому — міський: жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі “Жигули” та “Волги”, кольорові квадрати класиків на асфальті, чорно-білі, контрастні жезла міліціонерів. Та й одяг, вдягаються тепер яскраво, натовп нарядний…

Все так. А як же бути з небом?

Згадали Буніна, то не гріх згадати й Олександра Сергійовича. “Уж небо осенью дышало…” Осіннє небо — блякле, вицвіле під літнім сонцем, його вже й блакитним часом не назвеш, а якщо хмари набіжать, затягнуть — сіро-сіро…

— Бородін, ти спиш?

Це йому. Наче грім небесний, немов відплата за лінощі мислення. Останній навчальний рік, пережити його, перемогти…

— Ні, Алевтино Іванівно, хіба заснеш?

Хамська відповідь, звичайно, але Алевтина вибачить.

— Вдома треба спати, Бородін, а на заняттях слухати педагога.

Логічно, хоча й банально. Та якщо встати зараз і сказати, що котру вже ніч як слід не висипається, — засміють. Накинуться, немов пси ланцюгові, як старик Ледньов каже, здогадками замордують. І Алевтина осторонь не залишиться.

— Я слухаю, Алевтино Іванівно, я весь — немов те велике вухо.

Усміхнулася. Уявила Ігоря Бородіна у вигляді вуха. А однокашничкам лише палець покажи…

— Тихо, тихо, діти… Закінчили розмови, продовжуємо далі урок…

Продовжуємо… Отже, на чому ми зупинилися? Авжеж: приглушені тони осені. Вікна у класі чисті, до блиску вимиті перед початком навчального року, за один вересневий тиждень ще не запорошилися, а видно крізь них лише небо, тьмяне, як прані-перепрані джинси, з латками хмар. Як сказано? Порівняння у дусі кінця двадцятого століття, яскраве, переконливе, лаконічне. А старик Ледньов сказав би просто: засумувало небонько. І додав би: прости господи…

— Ну, досить, — це знову Алевтина, не йметься їй. — До дзвінка ще п’ять хвилин, я вас залишаю. Тільки тихо!

Яка шляхетність! Хоча і п’ять хвилин, але наших.

— Бородін, залишся.

Не вийшов номер.

— Чи це треба, Алевтино Іванівно?

— Ну ти й нахаба, Бородін! Якщо я кажу — то треба.

— Ваш наказ закон, — це вже за звичкою, щоб останнє слово було за ним. А так не треба до Алевтини чіплятися, добра вона і історію непогано веде, цікаво…

Сіли навпроти одне одного за одним столом, навіть колінками стукнулися, створили обстановку задушевності, відвертості, чого ще там? Віч-на-віч, і погляд пронизливий, він душу юну, як блискавка, пробива, та-та-та-та-та-та звичайний, та-та-та-та-та-та-та-та-та не п’є. Експромт.

— Що з тобою, Ігорю?

— А що зі мною, Алевтино Іванівно?

— Ти останнім часом став якийсь неуважний, очудненний.

Гарне слово — очудненний. А якщо вдуматися — нічого доброго. Очудненний — це дивакуватий, зсунутий по фазі, псих ненормальний. Дякую, Алевтино Іванівно.

— Дякую, Алевтино Іванівно.

— За що?

— За слово.

— Не зрозуміла.

— І не треба. Спочатку те слово…

— Цікавишся, що потім буде?

— Та ні, це я так.

— А я цікавлюся.

— Ваше право.

— Що сталося, Ігорю? Ти тут, і тебе немає. На інших уроках таке саме?

— Вам скаржилися?

— Поки що ні.

— Дуже приємно.

— Десятий клас, Ігорю, випускний. Ти ідеш на медаль…

Йду “на ви”. Хто кого: я — медаль чи вона — мене?

— Не хвилюйтесь, Алевтино Іванівно, я постараюся не підвести рідну школу, альма-матер, так би мовити, куди ми “ребятишками с пеналами и книжками…”.

— Ну що ти за людина, Бородін? Нічого святого…

Що за людина? Та так собі, серединка наполовинку, вчений хлопчик ста вісімдесяти сантиметрів від підлоги. А святого і справді нічого… Старик Ледньов каже: “Святість, як і розум, — якщо бог не дав, то і в крамниці не купиш”. А що вважати святістю? Проскурки, ладан, мощі? Пелікан сказав Ледньову: ти, старик, святий непомірно, тобі на щоку наступи — спасибі скажеш… Ні, таким святим бути не хочеться. А яким хочеться? І чи хочеться взагалі?..

— Звичайна людина, Алевтино Іванівно. Та ви не турбуйтеся, не треба, нічого зі мною не робиться, просто збагнув, навіщо мені голова.

— А раніше хіба не знав?

— Раніше я нею їв. А тепер ще й думати розпочав.

— Краще пізніше… І про що ти думаєш, якщо не секрет?

— Про все, Алевтино Іванівно, хіба мало про що. Як надумаю — повідомлю.

— Ну йди, Бородін, думай…

Ось і поговорили. Алевтина засмучена: не проникла в душу юнака Бородіна, не знайшла контакту і тепер сама себе сварить. І даремно. Бородін і сам нині своєї душі не знає, вона йому — як темний ліс. Бідолашний Бородін… Так і заплакати недовго — від жалю до себе. А тим часом Алевтина має рацію: рік випускний, а завтра контрольна з фізики. Хоча вона й обіцяє бути нескладною, проте підготуватися треба.

Вийшов надвір, назустріч йому — Пащенко, гордість школи, стрибун у висоту, чудовий хлопець, друг і товариш.

— Чого ти до Алевтини причепився?

— Це не я до неї, це вона до мене.

— Як завтра з фізикою?

— А що? Напишемо, не вперше.

— Я за тобою сяду, гаразд?

— Немає проблем, Валеро.

— Що ввечері робиш?

— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:

— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?

Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.

— Дякую, Валеро, у мене є.

А що йому ще відповісти?

— Не запитую, не цікавлюся, негайно зникаю. Пам’ятай про контрольну!

Пам’ятаю, пам’ятаю, на пам’ять поки що не скаржуся. Все буде гаразд, Пащенко загляне через плече, з його зростом це нескладно, спише, що треба…

Віще слово — пам’ять. Відмінна зачіпка для самозаглиблення. А яка пам’ять у сімнадцятирічного хлопця, який ще не жив, а лише проростав у тата з мамою на виду? Пам’ять на події: переїзд на нову квартиру, тижневий похід на велосипедах по Московській області, поїздка з батьком на Урал, “О море в Гаграх! О пальми в Гаграх!” Пам’ять на речі: знову ж таки велосипед “Старт-шосе” з десятьма передачами — мрія восьмикласника Бородіна, згодом — кольоровий телевізор, нові меблі, п’ятдесятитомна дитяча бібліотека… Пам’ять на зустрічі: тут всього не перелічити… Що ще? Нічого. Нічого згадувати. І тоді на допомогу може прийти чужа пам’ять. Батьківська, скажімо. Хоча у нього також, чесно кажучи, багато не назбираєш. Єдине, що було, — війна. Так він тоді хлопчиком був в евакуації з матір’ю, з Ігоревою бабусею. А батько, тобто Ігорів дід, воював, дідові було б що згадати для внука, так не дожив він до Ігоря, помер у шістдесятому.

Отож, батьку, немає чого згадувати, самому Ігореві нічого згадувати. Друге покоління тих, кого життя не било, кому не влаштовувало випробувань, де людину перевіряють на розтяжку і на закрут, кажучи мовою нелюбимої Пащенком фізики. Друге покоління благополучних. Нудно жити на білому світі…

День у нього був розписаний по клітинках: спочатку обід, залишений матір’ю на плиті і в холодильнику, уроки — під яскравим гаслом: “Йду на медаль”. Потім швиденько переодягтися, хряпнути дверима, бігом униз, через дорогу, чхаючи на світлофори, в бокові ворота парку “Сокольники”, повз Палац спорту, повз кафе “Фіалка”, повз павільйон атракціонів, повз дитяче містечко з дерев’яними лисицями, вовками і Бабою Ягою, повз паркан міжнародної виставки — далі, далі, до лісу, до осіннього парку, де білки, які не поміняли ще руду шкірку, стрибають на плече, витягують тупий писочок, щоб одержати гостинець.

Там, за зламаною лавкою, на якій ніхто не ризикує сидіти, є двостовбурна береза, мов велетенська рогатка. Можна стати поруч, прихилитися спиною до шерехатого стовбура, заплющити очі…

А потім розплющити й побачити інший ліс, і дорогу в іншому лісі, суху, ще по-літньому курну, і низьке багаття біля дороги, і старика Ледньова, який ладнає казанок над багаттям. І почути звичне:

— Набери хмизу, Ігорочку.

За хмизом далеко ходити не доводилося: початок осені, літо, мабуть, спекотне було, безводне, сушняку довкола сила-силенна. Цілу осику, не відаючи ким зламану, висохлу, вже без листя, притяг до вогнища Ігор. Старик Ледньов казанок приладнав, дістав з торбини бляшанку, давно знебарвлену, зі стертим малюнком, відсипав на долоню чаю, понюхав.

— Нектар, чистий тобі нектар… — Висипав у казанок, звідти зашипіло, немов не чай, а зілля якесь кинули у воду.

Відверто кажучи, Ігореві не подобався чай, заварений, як суп, непрозорий, чорний, хоча й запашний. Він зморщився, наперед уявивши смак “супу”, але не став лізти з зауваженнями, проказав тільки:

— Ніж дайте.

— Ножичок тобі, ножичок… — ніби заметушився Ледньов, проте без усякої суєти, точно сунувши руку до торбинки, дістав звідти складаний мисливський ніж з кістяною ручкою. — Не поранься, Ігорочку.

— Ніщо… — згадалося десь вичитане слово, старе, навіть древнє, “з Даля”, як казав батько. Мертва мова.

Проте старика Ледньова на простачка не купиш. Брову підняв, глянув:

— Стилізуєшся, Ігорочку… Не твій це вираз, простонародний…

— Ніщо… — вперто повторив Ігор.

Сперечатися не хотілося. Рубав ножем осику, підкидав до багаття гілки, думав, що погано без сокири. Харчуються всухом’ятку, лише чаєм і запивають сало та хліб — з тієї ж торбини Ледньова. Добре було б прийти в село, зупинитися у кого-небудь в хаті, випити молока, а коли знайдеться, то й посьорбати справжнього супу. Правду кажучи, звідки він у селі — справжній? М’яса немає, а з картоплі та буряка нічого путнього не приготуєш. А що про сокиру пошкодував, то минулого разу діло було. На вечір з якогось поля вкрали картоплі, добра картопля тут вродила, велика, міцна — так поки її зварили, Ігор усі ноги збив, хмиз у багаття носив, щоб не згасло завчасно. А якби була сокира, то нарубали б дровенят.

Сокира була на Ігоревій московській квартирі, але квартира ця існувала в іншому світі, в іншому часі, в іншому вимірі, одне слово — невідомо де, і приносити звідти нема чого, це Ігор знав точно. А тут, у цьому світі, в цій осені, був рік вісімнадцятий, розпал громадянської війни — ось як склалося в Ігоря! — і старик Ледньов, випадковий Ігорів супутник, людина з цього світу, з цієї осені, не зумів би гідно оцінити “приношення” свого юного друга по мандрівці. Яке “приношення”? Ось, наприклад, сокира, на обушку якої — ігор запам’ятав — вибите клеймо заводика. А про заводик той уже й згадки не було…

— Чай готовий, будь ласка, прошу почастуватися, — проспівав Ледньов козлетончиком, зробивши над казанком, над парою якісь паси, потім сів, схрестивши ноги, заспокоївся, сумно проказавши: — Розливай, Ігорочку.

Чай пили з кухлів, обшпарюючись. Сало з хлібом старик ще раніше нарізав, добре сало.

Ігор сказав, не приховуючи зловтіхи:

— А “болесть”, отже, ваше слово? Також під народ підряджаєтесь?

— Підряджаюсь, Ігорочку. — Всупереч звичаю Ледньов був спокійний, не гарячкував, не ліз на рожен. Відставив кухоль, учепився п’ятірнею в свою університетську борідку, дивився, як загасало біля ніг слабке багаття. — Нині ми усі ряжені, інакше не проживеш. Ти до мене: маска, маска, мовляв, я тебе знаю. А під маскою — інша маска, і нічого ти, виявляється, не знаєш, не відаєш. А що під народ, так усі ми з однієї землі вийшли. Пригадуєш, у Івана Сергійовича: мій дід землю орав…

— Ваш навряд.

— Ну, мій дід не орав, так, по землі він ходив, по тій, по якій і ми з тобою ходимо.

Ігоря часом дратувало іронічне багатослів’я Ледньова, хай необразливе, пусте, але ж дуже вже нікчемне в цей важкий час, який сам Ледньов називав братовбивчим.

— Павле Миколайовичу, любий, ви ж професор російської історії, пишним стилем з кафедри істини виголошували, студентів у себе закохували. Якого ж дідька ви підпрягаєтесь, та не в народ навіть, а в блазня?

Образився старик? Немовби ні, а втім, хтозна.

— Блазні — вони народові любі… А ти, Ігорочку, звідки знаєш, як я з кафедри істини виголошував? Може, за це студенти-студіози мене і любили? Та й не професор я давно, а прохач, у світі покинутий. І ти зі мною, синок інтелігентних батьків, барчук безвусий, — теж прохач. Як у писанні сказано: буде день, буде їжа. Немає тепер ні професорів, ні дворян, ні студентів, ні інтелігентів. Є люди, які жити хочуть.

А справді-таки — вижити…

— Нудьга яка у слові: ви-и-ижити… Вити хочеться.

— А ти вий. Над усією Росією виття стоїть, і брат на брата війною йде.

— І хто ж з братів має рацію?

— Обидва дурні. їм у мирі блаженствувати, а вони мечами брязкають.

Все це вже було, було, розмова багатосерійна, довга, немов по телебаченню, якого ще не винайшли.

— Мир у людцях і прихильність, і цар-батюшка цим миром мудро править?

— Ну, це ти, Ігорочку, занадто. Час для царя закінчився.

— Це ви так вважаєте, а дехто з братців, вами згаданих, інакше думають. Від того й мечами брязкають.

— І звідки в тебе, Ігорочку, стільки злоби? І не жив ще, а злостишся.

— Я не злостюсь, а кажу те, що думаю.

— У тебе родичі хто? Інженер татечко, чи не так?

— Ну.

— А ти не нукай, не запряг. А думаєш не як дитя інженера, а як син куховарки.

— А самі ви з яких будете, Павле Миколайовичу, чи, бува, не з родини куховарки?

— Грубий ти, юначе, але правий по суті… — засміявся, відкинувся на землю, задер горе-борідку. — Гарно в небі-і…

Ігор також ліг на спину, всунув у рот травинку — ламку, гірку. Власне, початок вересня за старим стилем, а нового ще не ввели. Небо гарне, чисте, хмарами не закаламучене. Зірки великі, блискучі, здається, нетривкі, подумай — і покотиться зірка, засяє наостанок — загадуй бажання. А яке бажання?

Йому часом хотілося розповісти мудрому професорові історії про те, що буде завтра, позавтра, потім. Повідати, який із братів правий, як кажуть, не історично, а істинною, не нинішньою правотою, щохвилинною, не підвладною часові. Професор не дурень, Ігор давно його розкусив, грає старик хитро, комедію ламає, подобається йому блазнем себе відчувати, та й насправді з людьми у нього розмова добре виходить, вірять йому люди, що зустрічаються на їхньому шляху. І не виключено, зрозуміє його професор, та яка з цього користь? У пісні, яку він, напевне, не знає, але яку співають уже і ще раніше співали, є такі слова: вийшли ми всі із народу. Професор для людей його кола, для університетської еліти — типовий вискочка, син селюка, землеміра, куховарчина дитина, сам себе, подібно до Мюнхгаузена, за волосся “в люди” витягнув. Чи йому не знати, хто правий. І розмова-суперечка ця, як уже відзначалося, давно між ними ведеться, Ігореві вже вона остогидла, а старик Ледньов — як огірок, як юний піонер: завжди готовий побазікати.

Одне слово, можна було б пояснити старику на пальцях ту Історію, про яку він поки що не відає, якої поки що немає. Можна, але не треба. Не для того Ігор прийшов у цей світ, у цей час, у цю пам’ять…

А навіщо прийшов?

Зірки над головою висіли нерухомо, і, якщо примружитися, небо перетворювалося на тонко намальований театральний задник з якоїсь побаченої в дитинстві вистави — ну, скажімо, з “Синього птаха”.

— До Москви б швидше… — мрійно протягнув Ігор.

Ледньов відгукнувся з темряви:

— Далеко до першопрестольної. Тут, верстов за п’ятдесят, містечко буде, пам’ятаю.

— Забрідали туди, чи що?

— Так пам’ятаю. Чужа ця пам’ять, запозичена.

Виходить, і старик Ледньов чужою пам’яттю промишляє, своєї бракує. Добре, що вона є — чужа, вже котре століття нею живі…

— Чули про нього, про містечко це?

— Та й ти чув, та лише повз вуха пустив. В Іванківці мужик розповідав. Федором його звали, здається…

Яка різниця, як звали мужика! А Ледньов запам’ятовує, ніколи жодне ім’я не сплутає. Ігореві в нього повчитися треба, як з людьми поводитися.

Ігор, траплялось, відчував себе не сімнадцятирічним юнаком, майже чоловіком, а жовторотим сосунком, отаким собі п’ятикласником чи навіть учнем підготовчого класу. Соромиться, очі додолу опускає, особливо як з жінкою розмовляє, а гірше — з молодою. Дивина: сільські молодиці дивилися на Ігоря, як на лялечку, як на несправжнього, тільки що не мацали. А ще й долонями сплескували: ой, голодний, ой, стомлений! І дивилися, як їв, мало не в рота зазирали. Зрозуміло, не від злості — з жалю, з доброти душевної, а все ж від ніяковості діватися нікуди. Не звик до такої уваги.

— Федір — це де Ганна?

— От молодець. Сподобалася Ганна?

— Ще б пак… — буркнув під ніс, а про себе — ледь не криючись від себе — подумав: і справді, гарна. Однак тільки — мимо, мимо, дорога йде далі…

— А вранці, якщо раненько встанемо, поснідаємо, чим багата твоя Ганна, і ще до одного села зайдемо — до міста. Називається — Лежньовка.

— Також чужа пам’ять?

— Звичайно.

Колоритний, дідько забирай! Коли забуває він про свою роль отакого Платона Каратаєва, горьківського Луки, нормальною людиною стає. Одне слово — професором. А втім, Ігор звик, а відзначає все це машинально, між рядків.

— А Пелікан де, казав, буде?

— Хто що про Пелікана відає?

— Шкода.

— Невже засумував?

— Та ні, так просто…

А таки засумував, Бородін, чи не так? Скучив за Пеліканом, за таємницею, що з ним пліч-о-пліч ходить, за його усмішкою, за приказкою дивною: “їхали бояри”. Хто такий Пелікан? Що за кличка дивакувата, пташина? І не просто пташина — Сорока там чи Орел, а екзотична, яскрава. Ледньов кличе його по-людському: Григорій Львович, а Пелікан немовби ображається, про всяк випадок удає, що ображений. Називай мене пташиним ім’ям — і край! От ніс у нього, звичайно, здоровенний — може, від того?

Він з’являється і зникає, як хоче: тільки-тільки виник, а за кілька годин слід прохолов. Але йде паралельним курсом з Ледньовим та Ігорем, у ті ж країни рухається.

Ігор запитував його, хто він за професією, з якого роду-племені. Сміється, жартує: пелікани — птахи вільні, весняні… Дивний чоловік.

Отож добре, що згадав:

— Павле Миколайовичу, а хто в Лежньовці?

— Не зрозумів тебе.

— Червоні чи білі?

— Усі люди.

Отакої! Ігор щодо цього мав іншу думку.

— А все-таки?

— Не знаю, Ігорочку. Прийдеш — подивимося.

— Чи не пізно буде?

— Кого ти боїшся? Червоних? Білих?

— Зелених… — буркнув, не маючи бажання всоте пояснювати, щоб не повертатися до втомливої старої суперечки. Старику тільки привід дай… Кумедно: скільки вони йдуть, а все якось виходить, що ні білих, ні червоних віч-на-віч, так би мовити, не зустрічали. В яке село не зайдуть — порожньо, ніхто не стоїть. Пояснюють: були, щойно знялися. А хто був? То червоні, кажуть, то білі. А які кращі? Мовчать, мнуться. І це зрозуміло: бояться перехожих людей. Скажеш, що червоні хороші — а якщо білим донесуть? І навпаки.

Люди…

По-ледньовському: вижити хочуть.

Сказав про це Пеліканові, а він сміється:

— Бач, що вигадав, їхали бояри! Вони, брате, чесніше за нас з тобою живуть і житимуть. А мовчать тому, що брехати не хочуть, і як по правді — не знають ще.

Ігор нагадав йому про почуте:

— У стариків Чохових білі двох дочок запороли.

А Пелікан знову сміється:

— Вірно! Адже в селі, їхали бояри, червоних поки не було. Ось вони і не знають, скільки дочок ті запорють.

Ігор обурюється:

— Ну, знаєш, говори, та не заговорюйся!

А Пелікан дивився на нього хитрим оком, друге примруживши до шпарки, запитував, немов начальник:

— За червоних уболіваєш, любий?

І це вся розмова. Ох, Пелікан, Пелікан. Григорію Львовичу…

Старий Ледньов, професор історичний, заворушився, влаштувавшись зручніше, сказав сонним голосом:

— Ранок за вечір мудріший, лягай, Ігорочку, синку рідний, завтра ра-а-несенько розбуджу, тільки-но на світ займеться. — І захропів. Засинав він завжди, як немовля, ні про яке безсоння не знав, снотворних в торбині не носив.

А Ігор не спав.

Заплющив очі, потім знову розплющив і побачив інший ліс, ще світлий, передвечірній, прозорий, і стежинку, протоптану сотнями ніг, і зламану лавку, і рогатку берези. Вдома він уже був, удома.

Що все це було?

Сон наяву? Розпашіла фантазія? Уява — наскільки хвороблива, настільки і багата?

Або інакше. Традиційна подорож у часі? Крок до іншого світу? Складна навіяна галюцинація?

Якби Ігор Бородін любив наукову фантастику, то він запросто міг би застосувати такі терміни, як, скажімо, “нуль-перехід” чи ще чистіше — “порушення цілісності просторово-тимчасового континуума”. Щедрі на видумку фантасти враз пояснили б геть усе, підвели б наукову базу — на рівень доброї гіпотези, назавжди затаврувавши те, що сталося, як, скажімо, “ефект Бородіна”. Чи так?

А по суті ніяк. І відповіді на природне запитання: “Що все це було?” — на жаль, не існувало. Просто одного разу, зупинившись біля цієї берези, Ігор Бородін неймовірно забажав дива, заплющив очі, і чуло пам’ять послужливо перенесла його туди, де жили люди, які були наділені цією пам’яттю. Зауважимо у вищесказаному два слова: “неймовірно забажав”. Зауважимо і віддамо їх на відкуп усім тим, для кого фантастика має обов’язково залишитися науковою. Хай вони вигадають для себе яке-небудь “біопси-поле”, яке саме і викликало “порушення цілісності тра-ля-ля-континуума”. Хай. Самому Ігореві цілком досить слова “диво”. А якщо вже бути зовсім чесним, то яка різниця — що все це було? Ігор-бо ж не замислювався над поясненням, просто йшов до берези і…

До речі, береза, як виявилося, безпосереднього відношення до переходу не має. Одного разу, боячись, що зустріне батьків, які повертаються з роботи, ще розпочнуться запитання: куди? навіщо? коли повернешся? — Ігор пішов у минуле одразу з дому, з власної кімнати. І спрацював “нуль-перехід”, не відмовив таємничий “континуум”. Не в березі справа — в самому Ігорі. В чужу пам’ять можна подорожувати з будь-якого вокзалу. Просто з двостовбурною березою пов’язана, власне, перша подорож, а Ігор завжди був схильний романтизувати прикмети місця.

Але тим часом контрольна насунулась у свій час, тобто в наш — час пам’яті Ігоря і Валери Пащенка, в якого пам’ять була трохи гірша, ніж у приятеля: він погано запам’ятовував формули, всілякі закони Ома і Гей-Люссака, вважав себе природженим гуманітарієм. Проте списував усе вміло, без помилок, не викликаючи жодної підозри у фізика. А вже радощів!..

Ляснув Бородіна по плечу:

— Цю справу треба відзначити.

— Яким чином? — поцікавився Ігор, оскільки пащенківське формулювання наштовхувало на відомий висновок.

Не можна сказати, звичайно, що, доживши до сімнадцяти років, Ігор зовсім не знав смаку відповідних напоїв. Знав. І непогано ставився, наслідуючи в цьому батька, до білих вин типу “Цинандалі” чи там “Гурджаані”, не кажучи вже про вино із складною інтимною назвою “Лібфраумільх”. Але, по-перше, ні він сам, ні його домашні ніколи не зловживали цими напоями, а вдало виконана контрольна не вважалася Ігореві достатнім приводом для “зловживання”. А по-друге, Пащенко у нас спортсмен, “режимник”, то куди ж він пнеться зі своїм “відзначити”?

Але Валера Пащенко залишився вірний собі:

— Є пропозиція піти в кіно, — сказав він.

— Що дивитися?

— Щось про кохання.

— Про те, як двоє дурнів безперервно бігають одне за одним? Сам дивися.

— Сам не хочу. — Пащенка з шляху не звернеш, коли вже вирішив — виконає. — Тоді інша пропозиція. Ходімо в гості.

— До кого?

— До Наталки Яковлєвої.

Цю пропозицію варто обміркувати.

— Привід?

— А так.

Гарний привід, переконливий.

— В тебе що, сьогодні тренування нема?

— Вгадав, хворобливий! Так ідемо, чи як?

— А не вижене? — все-таки засумнівався Ігор.

— Нас?! Хо-хо! Вона зрадіє неземною радістю, чи… — І він задер до неба вказівний палець, виразно потряс ним десь на рівні другого поверху, але роз’яснювати своє “чи” чомусь не став, вважав, видно, зайвим. — А до неї, до речі, подруга приїхала.

— Що за подруга? Звідки знаєш?

— Відповідь перша: з подружкою Наталі купались в морі. Відповідь друга: сама сказала.

— Переконав. Вирушаймо.

І рушили, добре, що йти недалеко. А до берези Ігор вирішив піти пізніше, не втече від нього подорож в інший світ…

Сімнадцять років, гарний вік, його зрозуміти треба. І Наталі, однокласниця мила, гарненька, хвилює погляди ровесників-акселератів, а вже подруга, загадкова незнайомка з чорноморською засмагою, — тут, як кажуть, без варіантів, тут двох думок не існує: мерщій познайомитися, перемагати, негайно, негайно. “І очі сині, бездонні цвітуть…”

— А куди це ти останнім часом зникаєш? — порушив мовчанку Пащенко, не відаючи, що проник до крихкого світу мрій про Прекрасну Даму, розколов його своїм заземленим питанням.

Тому Ігор відповів сухо:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Як тільки вечір — шукай тебе, як вітра в полі.

— Гуляю.

— Сам? Чи з кимось?

Ігор зовсім не збирався відкривати таємницю другові, навіть найближчому… Про що? Ну, скажімо, про таємницю двостовбурної берези. Ні, серйозно, те, що відбувалося там, в чужій пам’яті, належало лише йому і нікому більше, ніхто не мав права навіть зазирнути до світу, що належав Ігореві, не те що зазирнути — краєм вуха почути, що він є, цей світ.

Та чи й є?..

— Сам. І з кимось. З надто цікавою Варварою, пам’ятаєш, що сталося?

— Не хочеш, то як хочеш, — Пащенко не образився.

Він взагалі не вмів ображатися, щаслива людина. І не те що тримав себе вище за образи, отаким гордієм, а просто не вбачав у них сенсу: навіщо даремно сердитися, коли життя чудове, і на міських змаганнях встановив особистий рекорд — два метри п’ять сантиметрів з другої спроби, і кубок завоював, і погода усміхається, й усі дівчата будуть наші.

Звичайно, дехто назвав би Валерку людиною з примітивною нервовою організацією, але Ігор краще за інших знав, що це не так, що Пащенко — просто добрий і розумний хлопець, для якого радість — нормальне почуття, природний стан, вмів він радіти будь-якій дрібниці. А люди з тонкою, нервовою організацією з будь-якого приводу психують, сохнуть від злості до ближнього і дальнього і випинаються з будь-якого приводу. Ігореві також були притаманні певні тонкощі цієї самої організації, яка завдавала йому чимало клопотів. Принаймні Валерці він заздрив щиросердо.

А той, навпаки, нікому не заздрив. Окрім Алика з рідкісним прізвищем Райдуга, який стрибав у висоту краще за Пащенка, але не тому, що був талановитіший, а тому, що був працьовитіший. Отак-то…

Коли підійшли до Наталчиних дверей, Ігор про всяк випадок — мовби ненароком — відступив до ліфта: чи то кнопка виклику його заінтригувала, чи механізм дверей? А Пащенко, анітрохи не вагаючись, почав щосили дзвонити в двірний електричний дзвінок, здійнявши тривогу в квартирі. Коли Наталка відчинила двері, вигукнув переможно:

— Приймай гостей, коли не жартуєш!

Наталка, білявочка, на зріст до пари будь-якому парубкові, гарненька, до речі, хоча і трохи лялькова — адже бувають ляльки-велетні, чи не так? — обдивилася усміхненого Пащенка, Ігоря біля ліфта запримітила, сказала похмуро:

— Які вже тут жарти. Ну заходьте, коли з’явилися.

Якби на Ігоря, то він повернувся б назад негайно, не стерпів би ні тону, ні сказаних слів. Однак Пащенко був далекий від світських умовностей; сказано, заходьте — значить, зайдемо. І танком поперся до квартири, з’ясовуючи на ходу:

— Хто вдома? Сама? А де подруга? Тут? То чого ж кажеш, що сама? — І вихором влетів у кімнату. — Здрастуй, здрастуй, мене Валерою звати.

А з крісла — йому назустріч — засмагла істота. Прекрасна Дама сімнадцяти рочків, також білявка, але значно менших габаритів, очі блакитні, личко засмагле, вуста, ясна річ, цукрові…

— Настя.

— Дуже приємно, — правив теревені Пащенко, закружляв по кімнаті, забігав з кутка в куток. — А ось, рекомендую, мій найкращий друг Ігор, найчистішої душі людина, інтелектуал і дзен-буддист, що досягнув неймовірних глибин занурення.

Наталка — вона-то Пащенка дуже добре знає — прихилилася до одвірка, усміхалася задоволено, а Настя, трохи приголомшена, запитала:

— Занурення куди?

— До нірвани, — зареготав Пащенко, — до таємничих надр підсвідомості, до глухих лісів сьомої сигнальної системи.

Настя дивилася на Ігоря з неприхованою зацікавленістю.

— Ви й справді дзен-буддист?

— Та жартує він, клеїть дурня, хіба ви не бачите? — сказав Ігор і сів у крісло.

Настя йому подобалася.

— Тож жартує? — полегшено зітхнула Настя. Судячи з усього, вона лякалася незрозумілого, віддавала перевагу збагненному, реальному, земному. — Ну а те, що ви Ігор, — це не жарт?

— Істинна правда…

І почалися розмови про те, про се, про минуле літо і майбутню зиму, про побачені фільми і прослухані платівки, розмови, що ні до чого не зобов’язували, але дуже приємні, цілком світські, якщо це поняття вільно віднести до не зовсім світського віку співрозмовників. Проте, слово честі, вони — розмови ці — майже нічим не відрізнялися від тих, що вели повсякчас їхні дорослі і навчені життєвим досвідом тата й мами, різниця хіба що в тому, що тата й мами згадують роботу, співробітників, а їхні діти — школу, вчителів, а все решта — однакове, повірте!

Можна, звичайно, назвати світську розмову порожньою, безглуздою, яка не несе жодної конкретної інформації. Все і справді так. Однак про що, скажіть, вести мову людям, які ще п’ять хвилин тому не підозрювали про існування одне одного і тепер не відають, чого вартий кожен з них, чим дихає, як живе? Ні, не винайшли ще певний кишеньковий індикатор інтелекту. Познайомився з людиною, подивився на шкалу: авжеж, стрілка біля червоної риски хитається, отже, розмову про Кафку або Кортасара треба вести. А в цього — у зелену риску вперлася. Поміркуємо про перемогу “Спартака” у грі на Кубок європейських чемпіонів.

Добре, хто це розуміє!..

А поки що через бідність замість індикатора світська бесіда і існує. Поговориш з людиною ні про що, тож наступного разу знатимеш, про що з нею говорити. Своєрідна розвідка словом.

Старик Ледньов дорікав Ігоря:

— Все мовчиш, Ігорочку, на людях. А люди говорити хочуть, швидше — виговоритися. Ти дай людині душу розкрити, розбалакай її, так і першим другом їй станеш, все вона для тебе зробить…

Є в Ігоря така риса: трошки губиться він у товаристві дорослих, надто, якщо воно велике та незнайоме. А якщо всі знайомі, то інша річ. Ось з Ледньовим чи з Пеліканом він на рівні почувається, не кажучи вже про батькових друзів.

Та з Настею у них чимало спільного знайшлось: вірші вона любить, і серйозному джазу перевагу надає, і російською історією цікавиться. Так усе добре йшло, коли то Пащенко, нечема і підганяйло, ні з того ні з сього запитав:

— Наталі, а коли родичі повернуться?

Наталка зиркнула на годинника.

— Мама повинна через півгодини бути. А що?

— Тікаймо, — Пащенко схопився з крісла.

— Звідколи ти моєї мами боїшся? — здивувалася Наталка.

— Я її не боюсь. Я не хочу зайвий раз потрапляти їй на очі. — Нелукавий Пащенко своєю заявою видав таємницю: отже, він надто часто потрапляє на очі Наталчиній мамі, тобто нерідкий гість у її домі. Інша річ, що таємниця ця давним-давно Ігореві відома, і не лише Ігореві — всій школі.

Ну а Настя… Причетний до чужої таємниці, Ігор не проти був створити — власне, так: створити! — свою. Спільну з Настею. А отже, Пащенко і тут допоміг йому. Зараз вони підуть від Наталки, Пащенко, як кращий друг, друг тактовний, щезне геть з очей, а Ігор піде проводжати дівчину. Осінь, падає листя, вітер кружляє його по асфальту. Лірика! Багато чого може бути осіннього вечора…

Так і сталося. Щоправда, Наталка трохи образилась: як це її кидають? І навіть краща подруга, яка, до речі, прийшла до неї коротати вечір, раптом теж поспішає не знати куди. Але Наталка — дівчина розумна, їй було зрозуміло, куди поспішає її подруга. Вірніше, чому.

Пащенко розпрощався з ними біля під’їзду, перегнувся навпіл, прополоскав біля ніг уявним капелюхом, підмів куряву з асфальту уявним пером, зойкнувши: “Ад’ю, сітуайєни!” — і зник в осінній мряці, щоб не сказати — мороці.

— Де ви живете, Насте? — запитав Ігор, бо з чогось треба було починати.

— На Кутузовському. Я їду до Дзержинки, а звідти — маршруткою.

— Але ще дуже рано, — намагаючись бути недбалим, сказав Ігор. — Може, погуляємо?

І раптом — у старих романах так написали б: немов блискавка майнула в мозку юнака! — він зметикував: у нього немає часу! Протягом вечора він жодного разу навіть не згадав про старика Ледньова, який залишився там сам-один в осінньому лісі біля проїжджого шляху.

Навіть Настя відчула, що з Ігорем щось сталося, але не запитала нічого, лише подивилася з тривогою.

— Вибачте мені, Насте, — глухо проказав Ігор. — Я не можу вас провести. Мені дуже шкода… — І замовк, чекаючи, що зараз станеться непоправне: вона повернеться і піде, і буде права. У даному разі він на її місці так і вчинив би.

Але, хвала богові, Настя поки що була на своєму місці. Вона не повернулася і не пішла, а запитала:

— Вам треба поспішати?

Ігор приречено кивнув.

— Ідіть. Я сама доїду. Не хвилюйтеся.

Вона дивилася на нього, немов чогось чекаючи.

— Вибачте мені, Насте, — повторив він. — Я дуже хочу вас бачити. Можна, я вам завтра подзвоню?

От якби ще Ігор ризикнув отак, відразу, зовсім не соромлячись, сказати все, що думає, що відчуває зараз? Та ніколи не було з ним нічого подібного. А тут чи хвилювання, що він втратить її, допомогло, чи дивна його роздвоєність: і хочеться дуже залишитися, і старик Ледньов чекає. А може, саме світська бесіда і підготувала те, що він сказав — “сам раптом”, користуючись морською термінологією?

І Настя також не підвела:

— Звичайно, подзвоніть. Я чекатиму. Телефон вам Наталка скаже, я її попереджу, — отут вона повернулася і пішла не обертаючись: все-таки марку, що зветься жіночою гординею, треба витримати. Чи — жіночою незалежністю. Вибирайте, що більше до вподоби.

А Ігор дивився їй услід і вже, мабуть, не бачив її. А бачив — внутрішнім, чи що, зором? — ліс — темний, по-нічному прохолодний, вузький, почервонілий край неба на сході: сходило сонце. Буде день, буде їжа, як каже старик Ледньов.

Щоразу ввечері старик Ледньов обіцяв встати першим рано-вранці і нещадно будити Ігоря. Не виходило. Ледньов ще похрапував, з головою накрившись великим брезентовим плащем, а Ігорок уже розкладав багаття на місці вчорашнього, на вуглинах, які зовсім захололи за ніч, набирав з джерела воду — ночувати доводилося неподалік від води — і тоді сам нещадно починав будити професора. Ледньов належав до щасливої категорії людей, що можуть спати в будь-якому стані, положенні, в будь-який час доби і на будь-якому місці. Мрія гіпнотизера, вважав Ігор, і якось сказав про це старику. Втім, Ледньов не погодився.

— Уявне, — сказав він. — На мені не один факір репутацію загубив. Засинаю, правильно, відразу, а потім він мені, як водиться, наказує: йди туди, роби те, ти пташка, ти рибка. А я сплю солодко, без рухів, усупереч гіпнотичній науці.

Ігор не став тоді з’ясовувати, чому Ледньову так щастило на зустрічі з гіпнотизерами. Сам він до сімнадцяти років дожив, але ще жодного з них не бачив. Чи то кількість їхня дуже зменшилась порівняно з пресловутим тринадцятим роком, чи то вигадував старик, як завжди. Це несуттєво.

Ось і тепер Ігор приладнав над багаттям закурений казанок, мідний, луджений, значно важчий, аніж алюмінієвий — сучасний Ігореві, стягнув з професора плащ.

— Павле Миколайовичу, підйом!

Професор скрутився на сухому ялинковому гіллі, коліна до підборіддя підтягнув, руками їх обійняв, очі не розплющував. Проте сказав:

— Зараз, зараз… Відійди од мене, недолюдку.

— “Я пришел к тебе с приветом рассказать, что солнце встало”, — продекламував Ігор. І це була правда: сонце давно піднялося над верховіттям дерев, висвітило вижовклу траву в лісі, гріло. День обіцяв бути теплим, а то й спекотним.

— Я ж сказав: зараз… невже не розумієш? — плаксиво затягнув Ледньов. Раптом розплющив одне око — ліве, глипнув ним на Ігоря: — Заварку не чіпав?

— Не велено було.

— Отож-то! — Швиденько сів, як іван-покиван, п’ятірнею обличчя витер — немовби вмився. — Закипіла?

— Кипить. — Ігор завжди з цікавістю спостерігав за процесом ранкового пожвавлення старика Ледньова, саме пожвавлення, бо іншого слова не підбереш. Тільки-но лежав, немов труп, і — враз! — живий і діяльний, немовби й не спав зовсім. А щодо умивання… Не любив старик цього заняття. Казав:

— Ми в яких умовах бродимо? В жах-ли-вих! Довкола зараза. А бруд, він захисна лушпинка — заразі й не пробитися.

— Ви ж інтелігентна людина, — дошкуляв йому Ігор, — професор!

— А що професор, що професор? — приндився старик. — Не людина він, чи що? Як всі, так і я. Ось прийдемо в село, попросимо хазяїв лазенку розтопити…

Лазенка виднілася попереду. Ігор сказав:

— Поснідаємо — і в путь.

Ледньов чай зварив, заварки його дорогоцінної ніхто не чіпав, отож він і задоволений, навіть дещо розімлілий.

— Куди ти так поспішаєш? — тільки й запитав.

— До Лежньовки вашої.

— А там тобі чого?

— “Чо-го”… Професор мені називається.

— Може, Пелікан підгребе…

— Жди-надійся. Хоча, може, і підгребе, як ти посмів висловитися. Ой, моветон!

“Чо-го” — не моветон, а “підгребе”, бачте, — моветон. А де послідовність? Старик Ледньов такою не грішив.

— Він тобі що говорив, Ігорочку?

— Говорив: до міста побачимося.

— У-у, до міс-та… Отак він будь-якої миті зможе з’явитися. Хоч зараз.

— У Лежньовці він буде, — вперто сказав Ігор.

— А як ти гадаєш, Ігорочку, чи не супостат наш Пелікан, чи не злодій нічний? Ось кличку розбійничу носить…

І спробуй зрозуміти старика: чи жартує, чи справді вважає Пелікана розбійником.

— Нісенітницю ви кажете, Павле Миколайовичу, і самі про це знаєте.

— Чому нісенітницю? — Старик поїв, попив, збігав за кущі, тепер сидів, перетравлював, життям насолоджувався. А коли він у такому стані — Ігор це запримітив, — то схильний філософствувати. — Ось, наприклад, де його носить? Чому не з нами, коли йому до міста треба?

— А може, йому ще кудись треба.

— Припустимо. А нащо таїтися? Чому б йому не поділитися своїми планами з двома добрими мандрівниками?

— З вами поділись…

Ледньов насупився.

— Ображаєш, Ігорочку. В своєму нелегкому житті я ще нікого не виказав, не зрадив, на тридцять срібняків не зазираю, а раніше, до пролетарського перевороту, мені платні вистачало.

При слові “переворот” Ігор зморщився: слабкувато у професора з політосвітою, термінологію плутає.

— Все на гроші міряєте?

— А ідеали нині безкоштовно дають. З одного боку: хто був нічим, той стане всім. А з другого, відстоїмо святу Русь від посягань простолюду. Який ідеал тобі до душі, Ігорочку?

Ігор посміхнувся:

— Перший, звичайно.

— А тато твій інженер, тобто буржуй. Як поєднати?

— Батько мій так само думає.

— Хоча новій Росії інженери знадобляться: будувати ж доведеться. А як з професорами?

— Без них не обійтися, гадаю.

— Виходить, і я знадоблюся державі робітників і селян! Ох-ох, я плачу від зворушення… Отже, я також за перший ідеал. А Пелікан?

— А що Пелікан?

— Ти, Ігорочку, про його ідеали не відаєш?

А що Ігорочок відає? Нічого не відає. Темний Пелікан, як ніч. Ні червоний, ні білий, ні малиновий. Хитрує, темнить, а за усіма його базіканнями, за жартами ховається щось серйозне — це ясно. Звичайно, можна запитати прямо: за кого ти? Ну, запитав одного разу… А у відповідь почув: за маму з татом. Ігор не дуже перед ним розкривається. Не хлопчик, про правила конспірації начувався. Тим більше легенда однозначна: син інтелігентних, хоча й незаможних батьків, цілий рік жив у родичів у Ростові, йде до Москви своїм ходом, тому що потяги тепер — річ ненадійна, пішки швидше і простіше, та й землю побачити хочеться. А то що в Москві бачив? Дім та гімназію… З такою легендою ні червоним, ні білим бути не варто: біографія не дозволяє. А ось співчувати… А кому? Ну, тут Ігор почуттів не приховує. Ні перед Пеліканом, ні перед стариком Ледньовим.

До речі, легенди в них зі старим подібні. Той також до Москви тупає — аж з Царицина, теперішнього Волгограда. Застряв там у родичів покійної жінки, а в них самих семеро по лавках. Зайвий рот — то тягар. Ось і пішов професор історії своїми очима історію подивитися. Це він так каже. Поспішати нікуди, смерть — вона і в дорозі не мине, а світ довкола інший, аніж з університетських вікон. Куди ширше!

Звичайно, не легенда це на відміну від Ігоревої, а правда. Старику Ледньову приховувати нічого. Хоча… Переконань його, по-ледньовському — ідеалів, Ігор також не відає.

Так і відповів:

— Я і про ваші нічого не знаю.

У долоні заплескав, засміявся дрібненько, немов Ігор Щось смішне сказав.

— Мої ідеали давним-давно пліснявою вкрилися. Коли до Москви прийдемо, — якщо дійдемо, — я тобі їх презентую у друкованому вигляді. У друкарні Московського університету. Називаються “Смутні часи”.

— Підручник?

— Помильник, вибач. Писав про тривожні дні в державі російській, а як дожив до них, дивлюся: не про те писав. Ось вона, смута… — Він обвів коротенькими ручками довкола себе.

Але довкола був ліс і тривогою не пахло. Ігор знав: коли Ледньов впадав у патетику, краще розмову припинити. Надто багато слів.

— Час. — Ігор звівся і почав затоптувати багаття.

Ледньов осікся на півслові, ошелешено подивився на Ігоря, щось обмірковуючи.

— Час, — також підвівся, недоладний у своєму брезентовому балахоні до п’ят. Борідка войовничо стирчить. Сховав порожній казанок до сумки, закинув її на плечі. — В дорогу, Ігорочку, якщо не хочеш мене слухати.

Ігор заперечувати не став.

Йшли споро, дійшли до Лежньовки швидко, сонце тільки за полудень перевалило. Село лежало, відповідаючи своїй назві, на двох довгих і плоских схилах, немовби збігаючи вниз з гір, а внизу протікала річка, вузенька і блакитна. І ще церковка на самій горі стовбичила, як цукрова голова, дуже багата для такого села церква — з цегли, шатрова, біла, з викладеними червоною цеглою кокошниками, з червоними поребриками, з двома синіми банями. Хоча і невеличка.

Старик Ледньов зупинився, звично перехрестився на ще далеку церкву, сказав тоненько:

— Яка краса… — І покосився на Ігоря: як він?

А Ігореві також все красивим здалося. Тільки хреститися — даруйте, це вже жодна легенда не примусить.

— Тихо чогось, — сказав.

— У полі всі, — пояснив Ледньов.

Можливо, й так. Ігор погано розумівся на сільському господарстві, тим паче у ті далекі роки, коли, як пам’ятається, конячка була і за трактора, і за комбайна.

— Ну, з богом і зі словом божим. — Старик Ледньов, набравши повітря, наче він збирався пірнати, покотився по дорозі, здіймаючи тріскотняву і навіть, здавалося, брязкотіння своїм плащем. Обернувся: — Може, таки знайдеться притулок для калік перехожих…

Так він вкотився на вулицю, якщо це слово відповідає дійсності. Напевне, відповідає: дві роз’їжджені глибокі колії посередині — отаким урвищем, розпадком. Обабіч від них — утоптана померхла трава перед парканами. Паркани-стовпи та кілька прясел між ними, оце і все. Де-не-де й обвалені прясла, а то й зовсім їх немає: самі стовпи красуються, гниють.

А за парканами — хати. Ну хати, як скрізь: низенькі, підсліпуваті. І чому на Русі не тесали великих вікон? Хоча великі вікна то більше холоду, а дрова не на городі ростуть, зметикував Ігор.

— Мужиків немає, — сердито сказав Ледньов, оглядаючи цю явну безгосподарність. — Повбивали мужиків, забрали у захисники. А жінка — що вона може?

Дуже не подобалося старику Ледньову село. В такому селі, зрозуміла річ, дуже не погостюєш, тут тобі лазні не витоплять.

— Чому немає мужиків? — намагаючись бути індиферентним, запитав Ігор. — Он один стоїть…

В кінці вулиці, поважно обіпершись на паркан, усміхаючись на всі зуби, чистий та виголений, стояв Пелікан.

— Ласкаво просимо, гості дорогенькі!

І тут, немов за сигналом режисера, звідкись висипали на вулицю собаки різних мастей, заскавчали, загавкали, кинулися по коліях невідомо куди, а деякі і лишилися, почали прибулих обгавкувати. То з-за одного паркана, то з-за іншого з’явилися дітлахи, здебільшого хлопчаки, босоногі, в латаних і дірявих штанцях, а маленькі, сопливі — зовсім без штанців, хто в сорочечці, а хто й без неї. Стояли, дивилися на Ледньова та Ігоря. Чи вітром повіяло, чи то — Ігор уже був схильний до того — так було задумано, але дзенькнув дзвін на дзвіниці, єдиний раз дзенькнув і замовк.

А Пелікан стояв й усміхався.

Чистісінька містика!

Старик Ледньов на всю цю фантасмагорію подивився, звів очі до неба, ревно перехрестився.

— Що це ви, Григорію Львовичу, влаштували?

— А що я влаштував, Павле Миколайовичу, професоре наш любий?

— То нікого, нікого, а то…

І Ігор на Пелікана прохально дивився, відповіді на те ж запитання чекав.

— Випадковість, — хитро посміхнувся Пелікан, підморгуючи Ігореві. — Звичайний збіг обставин, їхали бояри. А невже ви, дорогоцінний Павле Миколайовичу, в надприродні сили вірите? Не вірте, бога нема, ось і Ігор вам це підтвердить. Та й ви самі так вважаєте, адже вважаєте, не сперечайтеся, любий… — Тут він схопив трохи ошалілого Ледньова під руку, під залізну брезентову десницю, і повів до хати, знову ж таки обертаючись і підморгуючи Ігореві, який ішов позаду.

Собаки й хлопчаки мовчки дивилися на цю виставу.

А взагалі, припускав Ігор, усі вони явно брали участь у ній. Оскільки щодо бога Ігор був з Пеліканом цілком згоден, то щоб усе, що відбувається, пояснити, залишалось єдине: визнати, що Пелікан підмовив хлопчаків сховатися, а потім виникнути в потрібний момент. І собак підмовив. Тобто собак хлопчаки підмовили. Тобто тримали їх до потрібного часу.

Ігор зовсім заплутався, плюнув спересердя і зайшов до хати.

Хата була як хата, не краща і не гірша за інші, в яких їм уже доводилося ночувати, а часом — це вже які господарі трапляться — й обідати-снідати. Кімната — хоча, може, вона називалася якось по-іншому, Ігор не знав, оперуючи московськими поняттями, — поділялася навпіл величезною брудно-білою, що давно не знала вапна, російською піччю. Біля низеньких віконець без завісок стояв великий, нічим не покритий стіл і лавка перед ним. У кутку під стелею образ “Спас нерукотворний”, перед ним засвічена лампадка. Біля стіни незграбно збита полиця, на якій кілька глечиків, чи як вони називаються. Темно, хоча і день надворі. І знову нікого.

Ігор озирнувся довкола, прикидаючи, звідки можуть з’явитися в разі потреби чергові персонажі вигаданої Пеліканом вистави. Наче нізвідки. Жодних дверей, крім вхідних, що в сіни ведуть. Може, з повітря матеріалізуються…

Пелікан упіймав Ігорів погляд, усміхнувся:

— Не чекай, нікого немає. Хазяїн уранці до лісу пішов.

— А решта?

— В полі, — повторив Пелікан слова старика Ледньова. — Людей мало. Жінки та старики.

— А мужики де? — сварливо запитав Ледньов, який, здається, ще не отямився після вуличного видовиська.

— Хто до червоних подався, хто до білих, хто до зелених. Нікуди діватися, їхали бояри…

— А господар?

— Старик. Восьмий десяток пішов. Тільки грибами і ситий.

Ледньов сів на лавку, підібрав поли плаща.

— Бідно живуть…

— Отож-то, — підтвердив Пелікан. — Доведеться і вам нині попоститися, Павле Миколайовичу. Село бідненьке, не рівня Іванівці.

Ледньов, не підводячись, помацав долонею пічку: холодна. Зітхнув.

— А що? Я нічого. Тим більше, що у нас сало є.

— Тоді з’їжте його негайно, Павле Миколайовичу, а то ось-ось господар повернеться, так вони тут сала да-а-авно не бачили…

— Це як? — не зрозумів Ледньов. — У нас на всіх вистачить. Ганна з Іванівки, ви її пам’ятаєте, Григорію Львовичу, добрячий кусень відрізала.

І тут Ігор не без злорадства побачив, що Пелікан червоніє. Побачив і зрозумів, що соромно Пеліканові, хитрому і розумному мужикові, за свій промах. Вважав: професор, мовляв, тільки про себе й дбає, до решти йому, інтелігентові, діла немає. Діла йому до решти, може, й немає. Не згадував він про сьогоднішнього господаря ніколи, імені в пам’яті не втримає, але їсти таємно, не поділитися з голодним… Ні, любий Пелікане, поганої ви про професора думки! Ігор — вже до чого він гумористично до нього ставиться! — такої помилки не зробить, знає точно, що Ледньов — добра і чуйна людина, вихована батьком-землеміром на кращих традиціях.

Симптом: насторожене ставлення у Пелікана до панства. А який Ледньов пан? Не більше, аніж сам Пелікан. Ігор щось не дуже вірив у “простонародну” сутність мужика Григорія. Теж, видно, з ряжених, хай одяг цей на ньому і сидить природніше, ніж на професорі. Але під одягом що?

— Вибачте, Павле Миколайовичу, — сказав Пелікан. — Невдало пожартував. А бачити вас радий сердечно, засумував уже, слово честі. Втомилися з дороги?

— Та трохи. — Ледньов здавався дещо розгубленим від незвичної ввічливості Пелікана, бо той не балував куртуазними зворотами, а з старика вряди-годи навіть насміхався. Правда, без злоби.

— Певне, про лазню розмріялися. Так це ж можливо, їхали бояри. Вода і дрова є, а топиться вона зранку. Зараз туди й заходити страшно…

Проте ризикнули. Ігор взагалі донедавна не любив лазню, якось був у ній з татом, так до парильні не зайшов, злякався: навіть через двері пар звідти здавався гарячим. А тут, у своїх мандрах по Русі, після довгого денного переходу потрапив якось до тісної — в одну коморку — сільської лазні, вигнав віником та парою втому з тіла і повірив у неї назавжди. І ось не злякався попередження Пелікана, витримав відведене в справжній африканській спеці і тепер сидів з ним на хиткому ганку, розстебнувши сорочку до пупа, дихав. Власне, так: дихав — і нічого більше, тому що після парильні одного тільки й хочеться — подихати на свіжому, обманно холодному повітрі.

Старик Ледньов пішов до кімнати, заліз на піч і захропів.

— Як мандрується, Ігорю? — запитав Пелікан. Він обіперся на верхню сходинку, підставивши вітрові могутні, вкриті густим волоссям груди, розкидав на траві босі ноги в білих спідніх.

Ігор скептично подивився на свої — худі, добре ще, що засмаглі і також трохи волосаті ноги. Про труси і Пелікан, і професор його вже розпитували, доскіпувалися: що, мовляв, за мода, звідки таке диво? Щось пояснив, вигадав — про Європу, про паризькі силуети. А річ у тім, що, збираючись сюди, підбираючи прості сорочку і штани, “позачасові”, й гадки не мав про те, що трусів Росія-матінка в ті роки не знала, набагато пізніше вони з’явилися. От і довелося викручуватися…

— Чого мовчиш, Європа? — наполягав Пелікан.

— Нормально мандрується, Пелікане.

— А нащо воно тобі потрібно, відповідай?

Точне питання! Пелікан і сам не підозрював, що влучив у яблучко, в серединку. Навіщо він тут, Ігор Бородін, хлопчик-відмінник, благополучний нащадок благополучної сім’ї? Що він загубив? Добре, якби поласувався на пресловуту романтику, пробрався б до Першої Кінної чи до Котовського, скакав би з шаблею наголо на лихому коні. Чи до невловимих месників подався б. Або — до Середньої Азії в бархани, з вінчестером: по басмацьких тюльпеках — вогонь! Так ні, крокує по серединній Росії, білих не бачить, червоних не зустрічає, веде довгі і досить нудні розмови з стареньким професором, який ось у лазні миється… Навіщо його сюди занесло?

От яке дивне покоління пішло! Адже не купиш його прекрасною романтикою шаблі та вітру. Був один у восьмому класі — тільки цим і марив: “Я все одно впаду на тій, на тій далекій, на громадянській…” А тепер інше подавай?.

Виходить, що так. А що інше? Ігор і сам як слід не знав. Тільки відчував, що в мандрівках своїх з професором, з Пеліканом, з цим таємним чоловіком, що до страху вабить до себе, в коротких — на півслові — розмовах з тими, хто зустрічався їм на шляху, в селах чи просто на битому шляху; в сліпих пошуках цих придбав він щось таке, чого бракувало йому в житті. Не героїку її, ні, хоча і не проти зустрітися з будь-якою засідкою білих, щоб постріляли (над головою), а то і в полон взяли, до холодної кинули (ненадовго!) — жив ще в ньому колишній восьмикласник. Але якщо й не буде з ним такого, не засмутиться він, точно знає. Інше — цінніше. Що інше — цього він поки що не може сформулювати. Навіть для себе, не те щоб для Пелікана.

Так і відповів:

— Не знаю, Пелікане, поки не знаю, — спохопився і додав: — Ну а взагалі я до Москви йду, до родичів.

— До Москви і простіше можна. Потягом, наприклад. Ходять потяги, хоча і рідко. А все ж швидше добрався б.

— Швидше мені не треба.

— Ось і відчуваю. Приховуєш ти щось, браток.

— А ти, Пелікане, не приховуєш?

— Я? Бог з тобою!

— Сам допіру казав: бога нема. А ось хто ти такий, якого кольору — таємниця.

— Кольору я звичайного, їхали бояри, — гмукнув Пелікан і почухав груди. — Чорного, як бачиш. Таким мати народила… Та й татусь чорнявим був.

— Так і я тобі відповісти можу. Йду, мовляв, тому, що ноги маю. Дивлюся навсібіч, бо ж очі є.

— Тут ти не збрехав: хочеться тобі навсібіч дивитися. Бо ж очі широко розплющив.

— Та що я бачу, Пелікане? Тиша та гладінь…

— Щастило, брате, щасливчик ти.

— Розплющуй очі чи ні, окрім краси природи, нічогісінько не побачиш.

— Ось як ти заговорив, хлопче… Шкода. Я вважав тебе розумнішим.

Ігор образився: його, бач, розумнішим вважали. Ми дуже потішені, що комусь розумними здалися! Не дуже цього й прагнули.

Пелікан зрозумів, що образив хлопця, але виправлятися не став.

Сказав:

— Сидимо ми з тобою, двоє здорових мужиків, ну, я здоровіший, не в цьому річ, їхали бояри, але сидимо і ні дідька не робимо, черево сонцю підставляємо. А ти довкола подивися. Що бачиш? Злидні довкола, любий Ігорочку, злидні нескінченні. Тут біла гвардія, срібний полк полковника Смирного пройшов, все підчистив, підібрав. Ось у тій хаті, бачиш, де солома на стрісі продірявилася, півень був, один півень на все село, курей не залишилося. Так срібні орли спіймали того півня і давай шмагати його. За те, що курей не зберіг. І що ти думаєш? Забили птаха, на двадцять другому ударі богові душу віддав, прости, їхали бояри, що знову бога згадав…

— Ти це до чого? — обережно запитав Ігор.

— А до того, що, окрім очей, у тебе ще і голова на плечах є. Щоб думати та висновки робити. Краще правильні.

— Які ж тут висновки? Негідники вони, твої срібні орли… — Ігор дуже намагався бути байдужим, але не стримався, виказав себе — злість прокотилася, Пелікан її запримітив…

— По-перше, не мої вони, я себе орлом не вважаю, іменем іншого птаха зовусь. А думаєш правильно: негідники. І не тому, що півня шкода. Він сам-один в селі погоди не зробить, хоча, може, для хлопчаків тутешніх півня того краще було б зварити. Але оскільки у нас з тобою розмова про птахів завелася, то я про орлів запитаю. Чи не високо вони залетіли?

Стан у Ігоря такий — хоч у бійку кидайся. Вивів його з довготерпіння Пелікан своїми підковирками, вивів тим, що сам із себе дурня удає і Ігоря таким тримати хоче. Нічого не вийде у тебе, любий Пелікане, пташечка довгоноса! Грець з нею, з конспірацією, з легендою трухлявою, сил немає нісенітниці слухати!

Підвівся, пройшовся перед Пеліканом, який хитро на нього знизу дивився, навіть очі примружив, — чисто тобі кіт на сонці.

— Ось що, Григорію Львовичу, — так і назвав, незважаючи на прохання, — хочеш знати, що я про орлів думаю? Будь ласка. Відлітали вони, недовго лишилося. За що вони борються? За білу ідею? Немає такої ідеї! Вони Русь відстоюють, відвойовують. А в кого? В червонопузої наволочі? Так червонопуза наволоч — то Русь і є. Значить, не за Русь, не за ідею вони воюють, а за себе, за свої права і привілеї. І не розуміють, що порожнеча це… — із запалом ужив улюблене шкільне слово, слово Валерки Пащенка.

А Пелікан послухав, головою похитав і запитав:

— Всі вони?

Старий шкільний жарт, Ігор його не раз застосовував. Коли хтось солов’єм заллється, почне розпатякувати, то зупинити його безглуздим запитанням, що справи аж ніяк не стосується, — тут же замовкне, не розуміючи, почне з’ясовувати сутність питання.

Так і Ігор загальмував на повному скаку:

— Хто усі?

А питання, здається, з підтекстом. Пелікан пояснив:

— Геть усі за привілеї б’ються? І солдатики?

Ігор збагнув, що зірвався. Насправді, які в солдатів, тобто у колишніх селян, привілеї?

— Ну-у, солдати здебільшого мобілізовані.

— Отож-то. Але ж воюють. І непогано воюють.

— Задурені пропагандою.

— А чого вони червоною пропагандою не задурені? Чи непереконлива? А здавалося б, краще не буває: мир, земля, воля, хліб — все ваше, беріть, розпоряджайтесь! А вони, розпропагандовані, за своїх колишніх хазяїв б’ються, життя віддають. Тут, братику, не так все просто, як здається… А думаєш ти правильно, хоча сируватий ще, сируватий. Та це наживне… Отже, не гріши на свої очі. Вони в тебе у потрібному напрямку дивляться, — підвівшись, потягнувся з хрускотом, до будинку увійшов.

А Ігор залишився на подвір’ї. Пішов до лазні і сів там на призьбу. Соромно йому було. А ще істориком збирався бути, недорікуватий! Не зумів пояснити Пеліканові навіть не суть білого руху — суть на поверхні лежить, — а достатню поки що життєвість його. Вісімнадцятий рік надворі. До Москви і Петрограда — верстви неміряні. Села — одне за інше глухіше, бідність з усіх дірок пре. Поки мужик розбереться, за кого битися варто, він, не виключено, голову складе в бою зі своїм же братом мужиком. Та незабаром розбереться, до кінця все зрозуміє — сам дійде до істини і пояснить йому. Хто пояснить? А канчуки командирські. А нічні розстріли. А лихе молодецтво білогвардійців, яким уже й живих людей бракує—півнів шмагати почали. Людей-бо ж вони не лише шмагають, але вішають і стріляють… Ось в Іванівці Федір розповідав, хазяїн хати, де вони з Ледньовим ночували. Пройшов через них полк, можливо, саме того полковника Смирного, і полоненого комісара в село привів, щоб показувати. Прив’язав комісара до двох ялинок за обидві ноги і… Ну, день-два ще похазяйнували в Іванівці орли, побешкетували, поживилися і пішли верхами. А половинки комісарського тіла все на ялинках висіли. Навіть Федір, а він німецьку війну пережив, ногу на ній втратив, і то хрестився, коли розповідав. Казав: моторошно, коли вони на вітрі колихаються…

Ось це і є — червона пропаганда. І якщо її ще словом підсилити, хто б тоді до білих примкнути подумав?

А чого ж ти, Ігорочку, не підсилив? Адже міг, міг! Легенду свою чудову бережеш? Ламаного гроша вона не варта, коли спостерігачем по землі ходитимеш…

Згадав прочитане колись фантастичне оповідання, — так, перегорнув між іншим, Пащенко сунув, казав: хоча і не любиш фантастику, прочитай, ловко придумано, — згадав його Ігор і посміхнувся невесело. Там якраз і говорилося про подорож у минуле, про те, що не має права, не може блукач вільно чи невільно змінювати минуле своїм втручанням: на майбутньому це, мовляв, відіб’ється. Майбутнє майбутнім, а як бути з сумлінням?

Вперше сьогодні зірвався, добрий симптом, сам так вважав. Сидів на призьбі, жував травинку, приходив до себе. Він твердо знав, що розмова, раптово розпочата на ганку, не закінчена і Пелікан недарма в хату втік, щоб охолов сперечальник Бородін, щоб аргументи перевірив, — адже зрозумів Григорій Львович, що за юнацькою недорікуватістю ховається. А якщо зрозумів і не заперечив, так що? Виходить, наша людина Пелікан?

Ні, Ігорю, почекай трохи з висновками, попереду батька в пекло не лізь, як сам Пелікан висловлюватися полюбляє. Поживемо — побачимо.

Тут з-за хати старик Ледньов визирнув, їсти покликав. Виявилося, господар з лісу повернувся, грибів приніс. Ну й сало на стіл пішло, не без того…

А ввечері, коли стемніло і професор, украй наговорившись з господарем про високий зміст селянського життя, зібрався вкладатися спати, Пелікан поманив Ігоря:

— Вийдемо…

Вийшли. Стали біля ганку. Пелікан озирнувся довкола — нікого, двері до хати щільніше причинив.

— Ти ось що… — почав, запинаючись, що не дуже скидалося на балакуна і жартуна, яким звик його знати Ігор. — Хлопець ти мовби правильний, їхали бояри, розумний хлопець. Розмову нашу ми ще продовжимо, час буде. А поки що допомогти мені повинен, розраховую на тебе, давно придивляюся, прицінююся…

— Прицінюєшся? І чого ж я вартий нині?

Хотів того чи ні, а серйозною своєю реплікою повернув Пеліканові раптово втрачену впевненість. Він кинув навіть:

— У базарний день поторгуємось. Не продешевимо, не бійся. А діло слухай, рот затули, вуха розкрий. Я зараз піду, треба мені, а ви ночуйте. Спокійно тут. Вранці до міста вирушайте — тут близенько, до обіду дійдете. Так ось. Запам’ятай адресу: Губернаторська вулиця, будинок чотирнадцять. Хазяйка — Сомова Софія Демидівна. Запам’ятав? Повтори.

Ігор повторив, але не втерпів запитати:

— Навіщо це мені?

— Тобі, певне, на майбутнє знадобиться, а мені зараз потрібно. Знайдете з стариком цей дім, покличете хазяйку, скажете: Гриша прислав. Вона вас пожити впустить.

— Нам не жити треба. Переночувати — і в дорогу.

— Доведеться пожити. — Пеліканів голос став жорстким, колючим. — Згадай срібних орлів і зрозумій: потрібно. До речі, в місті вони саме і перебувають. Весь полк у повному складі. Ну не один він, звичайно… Так що будьте з професором обережні. За тебе не боюся: ти розумний. А старого на вулицю не випускай, нехай з хазяйкою теревені править. Вигадай йому якесь пояснення, чому далі не пішли.

— Вигадати то я вигадаю. А робити що?

— Робити? Знайдеться справа. — Повторив: — Розраховую на тебе. Чекай: свиснуть тобі з вулиці, покличуть. Скажуть: привіт від Григорія Львовича. І все пояснять.

— Довго чекати?

— День, другий, третій. Не втомишся. — А хазяйка?

— А що хазяйка? Хазяйка — жінка добра, вона моїй матері далекою ріднею доводиться. Але хто я такий — не знає.

Сам підставився, сам і отримуй.

— А хто ти такий, Пелікане?

Той посміхнувся, вже невидимий у темряві, що впала на село раптово і відразу, майже без сутінків.

— Пелікан — пташка вільна, тепло любить, вона й восени весну чує. Бачив у Брема: ніс у неї який? А у мене не менший… — Простяг з темряви руку, поплескав по плечу, Ігор аж захитався. — Все буде, як ти хочеш, Ігорочку. А інакше сказати: як треба. Не все ж орлам літати, їхали бояри, треба їм і пеліканам місцем поступитися. Ну, прощавай! Професорові — мої найкращі…

— Почекай, — майже крикнув Ігор. — А ти сам з’явишся, чи як?

І почув — уже немовби здалеку:

— Куди ж ти тепер без мене…

Відчуття таке, що Пелікан нібито і справді літає: тільки що поруч був і вже зник вдалині, розтанув.

Проте настала ніч. Час повертатися до Москви, до Сокольників, додому, бо батько з матір’ю почнуть свого зниклого сина шукати.

Що каже підручник з “Історії СРСР” про події громадянської війни у вісімнадцятому році? На жаль, замало і похапцем, загальні факти майже без коментарів. У спеціальних наукових дослідженнях про це пишуть, безумовно, вагоміше. Але також не белетристика. Ні Ключевський, ні Соловйов, тим паче Костомаров до цих часів не дожили. А шкода: вони вміли цікаво писати.

Факти, факти, факти…

Досвідчений історик знаходить їх, підсумовує, препарує, і кінцевий аналіз його точний і незаперечний. Істориків готують, наприклад, на істфаці в МДУ. А хто, скажімо, проаналізує психологію людей, ну, хоча б тих, хто воював у громадянську? Хоча б того комісара, якого стратили в Іванівці?

Психологія — справа літератури, а література, на жаль, не така точна, як історія. З іншого боку — сказано: над вимислом слізьми обіллюся. А вже час над правдою слізьми облитися, бо ж правда жахливіша за вимисел…

Ні, добрий історик все-таки має бути і психологом, вважав Ігор, бо ж факти фактами, але за кожним з них — люди. Кажуть пишномовно — творці факту. Які люди — такі й факти, така Історія.

Ось про що він поговорить з Пеліканом, який, до речі, також якусь свою Історію творить, метушиться, а вона, його Історія, сама собою у велику ввіллється, в Історію громадянської війни, в Історію великого часу, про який у підручнику написано сорок нудних сторінок. І все.

Сьогодні на уроці розважив однокласників. Підняв руку.

— В чому річ, Бородін?

— Алевтино Іванівно, як ви до підручника з історії ставитеся?

Певне, не зрозуміла запитання, але на всяк випадок відповіла жартом:

— З повагою, Ігорю. А ти?

— Добре, що у нас на уроках цікаво. А якщо ваш предмет вчити за підручником, нічого, окрім нудьги, не виникає: залізобетонно написано, жодного живого слова…

Ігор стояв біля столу, Алевтина гуляла біля дошки, а клас з цікавістю завмер: що ж вона відповість? Та Алевтина розумниця, іншого Ігор від неї і не чекав: не стала сперечатися, погодилася з очевидним.

— Авжеж, нуднуватий підручник. Та й скоромовки там багато. Але хто з вас на істфак піде, підніміть руки? Отож-то, один Бородін, вибачте за риму. Один з класу — для мене вже приємно, тепер в історики мало хто йде, тепер у фізики прагнуть. Або в лірики. Втім, тобі, Ігорю, слабкий підручник не завадив зацікавитися історією? Ні. Значить, не в підручнику справа. Підручник, любий друже, потрібний для того, щоб погортати його вдома, згадати те, про що педагог на уроці говорив, цифри та факти в пам’яті поновити. І не більше. Правда, це я з бідності так вважаю. Хотілося б, звичайно, щоб підручник з історії читався, як детектив.

Переконливо. Але Ігор не здавався.

— Факти фактам різниця, Алевтино Іванівно. Про громадянську війну хоча й мало написано, але як байдуже! Про такий час треба поеми складати…

Посміхнулася.

— Вони складені. І не одна. Сам знаєш. А це, повторюю, підручник. Ти що, громадянською війною почав цікавитися? А як же Смутний час, самозванці, бояри?

— То, по-вашому, і передумати не можна? — туманно пояснив Ігор і сів, відчуваючи, що Алевтина виявилася сильнішою у полеміці. Та й вона має рацію: підручник — це довідковий посібник, а лірику до довідника не запхнеш. Чи психологію.

Пащенко після уроків помчав на тренування, нові висоти долати. Наталка підійшла до Ігоря, запитала:

— Тобі Настин телефон дати? — Запитала ображено, мовляв, чому доводиться нав’язувати, чому сам не поцікавився?

А не поцікавився, тому що не готовий був. Шість уроків відсидів, морально готувався. Це вам не жарти — підійти до однокласниці і, по суті, признатися, що її подруга тобі небайдужа. Так що Наталка, сама того не знаючи, виручила Ігоря.

— Дай, мабуть… — отак недбало, погляд з-під опущених вій.

— Не хочеш, не треба. І нічого себе примушувати. Тут Ігор злякався, що перегнув, похапливо заговорив:

— Ти що, Наталко, з глузду з’їхала? За кого ти мене маєш? Давай телефон, не мороч голову, вже й поламатися не можна.

— З іншими ламайся. — Проте телефон назвала, і Ігор записав його до записничка на літеру “н”.

А як прийшов додому, то відразу і подзвонив.

На тому кінці приємний жіночий голос:

— Слухаю вас.

— Добридень, здрастуйте, будь ласка, Настю…

— Це я.

— А це я. Ігор мене звати.

— Здрастуйте, Ігорю. Рада вас чути. — Ось вона, необов’язкова ввічливість! — Як ваші справи?

— Справи чудові.

Цікаво, що вона мала на увазі? Чи знову ввічливість?

— Все вчора встигли зробити?

Он воно що…

— Так, усе. А як ви додому добралися?

— Дякую, добре.

— А що ви сьогодні ввечері робите?

— Взагалі-то вільна. Взагалі-то — це варіант захисту.

— Ви не будете заперечувати, якщо я попрошу вас про зустріч?

Оце так завернув! Пащенко помер би від заздрощів.

— Попросіть.

Підставився, виявляється. Молодець дівчина, підло-вила!

— Прошу.

— Я погодилася. Приїздіть до мене, на Кутузовський. Я вас чекатиму біля Тріумфальної арки. Гаразд?

Що ж ми там, біля арки, робитимемо? Невже в Бородінську панораму поведе?

— О котрій годині вам зручно?

— Зараз третя. Давайте о четвертій?

— Годиться. О четвертій біля арки.

І перший повісив трубку, як і має діяти суворий чоловік, вікінг, супермен.

Але кінець розмови зіпсував, не витримав стилю. “Годиться” — це з репертуару хіппі, справи давноминулих днів. Гаразд, виправимо при зустрічі.

Сьогодні — п’ятниця, уроків на завтра не задавали, можна розслабитися. Як вона вчора казала? До Дзержинки — на метро, а там — маршруткою? Так і вчинимо.

Так і вчинив.

До Бородінської панорами Настя його, як не дивно, не повела. Попросила:

— Ви не образитесь, якщо я вас трохи поексплуатую?

До чого стільки слів? Не тільки не образиться, але й радий буде. “У чому річ — питання?” — як каже словотворень і фразороб Валера Пащенко.

— Буду радий.

Цікаво, від чого має бути радість?

— У нас на кухні ремонт. Сусіди зверху залили. Мама сказала, щоб я купила дві бляшанки білил. А вони ж, мабуть, важкі?

Ігор ніколи не носив бляшанки з білилами, ваги їхньої не знав, але енергійно закивав у відповідь: мовляв, справа ясна, вага неймовірна, без чоловічої сили, самі розумієте…

— Ось господарчі товари. Через вулицю… Бляшанки виявилися значно легшими, ніж думалося

Ігореві, отож підриватися йому не довелося. І все ж коли йшли від магазину до будинку, Настя постійно виявляла жіночу турботу, схвильовано запитувала:

— Вам не важко?

Питання безглузде. Ну, скажімо, Ігор і погодиться: так, важко. Що вона робитиме? Підхопить бляшанку й понесе сама? Ні, такі самі важке не піднімають. Такі самі цвяха не заб’ють, коня на скаку не зупинять, в хату, що горить, не ввійдуть. Для того у них голови існують — закохані і безвідмовні. Але зате вже подивляться так, немов карбованця подарують, тут класик має рацію. І цього, вважав Ігор, для них цілком досить, бо у нього не вистачило фантазії уявити собі вродливу — дуже вродливу! — жінку, яка несе, наприклад, що? — ну, ті ж бляшанки з білилами.

Сказано: де ви, лицарі? А лицар — ось він, Бородін на прізвище, сильний, ловкий, стрункий, безстрашний.

Проте поцікавився дорогою:

— Як справи в школі? Двійок нема? — отак жартома і спитав.

А зміст у запитанні є. Якщо погано вчиться, значить— не без допомоги лицарів, які інколи й раді допомогти, підказати, дати списати, а не можуть. Контрольна, наприклад. Чи біля дошки дівчина плаває. Ігор хотів з’ясувати, чи не належить часом навчання до того ж розряду, що і входження в хату, яка горить, зупинення коня на скаку і носіння білил Кутузовським проспектом? Соціологічний експеримент.

— Які двійки? — подивилася, наче карбованця відняла. — Я йду на медаль.

Я йду на медаль. Ти йдеш на медаль. Ми йдемо на медаль.

— Ходімо разом?

— Куди?

— На медаль.

Засміялась. У нього з почуттям гумору — все гаразд.

— А ви що, також з тієї ж нещасної категорії “гордість класу”?

— З неї, хай йому грець…

— Небагато лишилося мучитися. Менше року…

Нічого дивного: звичайнісіньке кокетування двох симпатичних відмінників. Ми такі втомлені, такі вимучені, немає нам відпочинку!

Тим часом вони прийшли. Пройшлися статечно подвір’ям — мимо пісочниць, повз юних мам і молодих бабусь з колясками, повз вервечки приватних автомобілів, мимо стареньких бабусь-пліткарок — “Здрастуйте! Як поживаєте? Добрий вечір!” — повз ще якісь ящики, баки, темні тунелі-підворітні, складену штабелями цеглу тощо, повз усе, що властиве затишному розумінню слова “подвір’я”, про яке ми давно забули у наших нових, просторих, архітектурно елегантних кварталах. Ігор, втім, пам’ятав. Він сам виріс в подібному дворі біля Сокола і тепер дивився на все зі смутною посмішкою пізнавання, з розуміюче-млосною посмішкою людини, яка випадково побачила свої дитячі коротенькі штанці.

Вдома нікого не було.

— Мама буде пізніше, а тато у відрядженні, — повідомила Настя.

Ігор відніс бляшанки на кухню, яка виглядала досить сумно: покриті газетами столики, шафочки, плита, загорнутий в ганчірку плафон під стелею, в кутку — насос з розпорошувачем — для побілки. Білил може не вистачити, професійно оцінив Ігор: минулого року і в них ремонт відбувся, тож деякий досвід у нього є. Подумав: поділитися з Настею міркуваннями? Вирішив: пізніше, перед відходом. Тоді з’явиться привід приїхати ще раз і ще раз побувати в приємній і необтяжливій ролі лицаря, що допомагає носити бляшанки.

Запропонував:

— Може, підемо в кіно?

Але Настя пропозицію не прийняла.

— Наступного разу. А зараз я вам зварю каву, я чудово варю каву, і ми послухаємо музику.

Чудовий варіант! Кращого не придумаєш! Тим паче, що “наступного разу” вже обіцяно.

Пили каву — Настя, звичайно, перебільшила свої здібності, та хіба в цьому справа? — слухали музику. Колекція платівок у Насті чудова. “Відвальна”, як сказав би Пащенко, що означало: побачити і “відвалитися”, як неживий, — від завидків і захвату. Потанцювали, добре що це він непогано вмів, а вона вже — годі й казати. Інакше і бути не могло: вміння “відвально” танцювати належало, на думку Ігоря, до наперед намальованого ним образу Насті, красуні дівчини, святої заступниці мандрівного лицарства.

Однак, як Ігор ще й минулого разу угледів, дещо з образу випадало. Ось і зараз: говорили, танцювали, коробку шоколадного “Асорті” майже спорожнили — все йшло досить гладко, а перед його відходом, він уже стояв біля дверей, Настя несподівано запитала:

— Вас щось непокоїть, Ігорю, чи не так?

Ось тобі й маєш! Мама рідна, татусь інженер, найкращий друг Пащенко, інтелектуал і стрибун у висоту, — ніхто нічого не помічав. А дівчина Настя з ходу помітила.

А що помітила, питається? Що нас непокоїть, хвилює, спати по ночах не дає? Втім, спимо наче нормально, отже, даруйте, помічати нічого…

Ти хоч сам з собою будь відвертий, товаришу Бородін, себе не обдурюй. Адже знаєш, що котрий вже день живеш подвійним життям чи, точніше, двома життями. Один Ігор Бородін ходить у школу на заняття, вчить уроки, дивиться телевізор, сидить у гостях у гарної дівчини Насті, жартує з другом Валерою, веде бесіди з батьком про прочитані книжки. А інший Бородін, його таємний двійник, йде по Русі з торбиною, дивиться по сторонах, бачить те, що бачить, шукає зміст життя.

А може, він себе шукає?..

Навіщо ти пішов туди, навіщо переступив хиткий кордон двох часів? Що ти, власне, втратив у цей рік, у цю осінь, на цій дорозі? Що тобі треба від старика Ледньова, від Пелікана? Пригод тобі не вистачало? Та не любиш ти пригод, тільки потайки мріяти про них і здібний, а як дійде до Діла… До речі, схоже, що вже незабаром дійде і до діла: згадай наказ Пелікана…

А може, ти справді себе шукаєш?

Кажуть: досягаючи чудового переможного віку, коли юнак ось-ось стане чоловіком і розпочне щосили творити великі справи, в нього з’являється неусвідомлене бажання відчути грунт під ногами. Бо в противному разі як великі справи творити — без грунту, без точки опори? Несерйозно. Архімед ось не зміг, лише наобіцяв.

І таке тобі самому все це дивне, неясне, що навіть стан явної роздвоєності ховаєш ти від усіх, і ховаєш удало, весь час за собою стежиш — не зірватися б, не видати себе. І досі все відмінно виходило!

А тут не встежив? Чи дівчина Настя у нас — екстрасенс, схильна до телепатії, вміє проникати в таємні глибини душі?

Однак запитання вимагає відповіді.

— А чому це ви так вирішили, Насте?

— Ви наче тут і наче вас немає.

Зрозуміло. І головне, правильно. Ох, як радісно було б поділитися з ким-небудь, ну хоча б з Настею, власною солодкою таємницею, яка мучить, вимотує. Але ні, не можна. І не тому, що в це повірить. А тому, що не його це таємниця — того Ігоря Бородіна, двійника, який ще не знає, навіщо вирушив у дорогу. Чи дізнається?..

— Я тут, Насте, тільки тут, і мені звідси і йти не хочеться, — наче й банально проказав, а скільки суму вклав, що Настя — сама того не чекаючи! — простягла руку і погладила Ігоря по щоці — легенько-легенько, ледь торкаючись кінчиками пальців.

А він ухопив її руку і поцілував. Ось який сміливий!

— Я подзвоню завтра, гаразд?

— Обов’язково, Ігорю. Я чекатиму.

Подивився на годинника: ой леле — за п’ять десята! Тільки й часу, що додому доїхати, і то розмов буде: не подзвонив, не попередив, батьки перехвилювалися. Доведеться сьогодні до берези не йти, завтра раніше прокинутися і збігати туди перед школою. Та нічого не станеться: чи то сьогодні, чи завтра. Все одно він з’явиться в минулому саме в той момент, коли треба буде Ледньова “оживляти”, раніше немає потреби. В який момент необхідно — тоді й з’явиться, від бажання все залежить.

І все-таки совість мучить; немов зрадив когось близького…

Посміхнувся: з Настею зрадив. “Нас на бабу проміняв”. Виходить так… Тільки нічого й нікого він не проміняв! А Настя йому — як подарунок, як манна небесна. Останнім часом лише чужою пам’яттю і жив, перечікував час — з ранку до походу до берези. Втомився, як пес, нерви нікудишні! Завтра треба підійти до Наталки, подякувати їй — за Настю…

А, до речі, за що дякувати? Настя є, і Насті нема. Вона поки не твоя, а береза біля зламаної лавки і все, що за нею, — тільки твоє, нічиє більше. А нічийним ніколи не стане, не може стати…

Вийшов на подвір’я. Куди йти? Авжеж, ось у ту браму, здається.

Коли проходив повз ящики і цеглу, складені біля входу в якийсь магазин, йому гукнули:

— Гей, хлопче!

Зупинився, глянув у темряву. В животі стало холодно, наче якась каменюка зависла.

— Що таке?

— Ходи-но сюди.

Скільки їх там? Двоє? Троє? П’ятеро?

— Вам треба, ви й підходьте. А мені ніколи. Добра міна при поганій грі.

З темряви тихо засміялися.

— Та ти не бійся, не зачепимо. Маленьку розмову маємо.

— А я й не боюся.

Підійшов до ящиків немов на ватяних ногах. Там сиділо п’ятеро — не помилився — хлопців років, певне, сімнадцяти — вісімнадцяти чи трохи старших, на вигляд цілком інтелігентних — у джинсах, у прозорих нейлонових куртках, двоє — у светрах під горло. Сиділи на тих самих ящиках, палили — у темряві спалахували дрібненькі вогники сигарет.

Хтось підсунув Ігореві ящика.

— Сідай.

Ігор сів, заспокоюючись, очікуючи на якусь цікаву розмову. Все одно батьки вже хвилюються, так що зайві десять хвилин значення не мають. А він зараз вийде на проспект і з автомата додому зателефонує.

— Сів.

— Зручно? — Ввічливі хлопчики.

— Цілком.

— Як тебе звати?

— Ігор.

— Ну а нас багато, ти все одно всіх не запам’ятаєш…

Говорив один, певне, старший, решта мовчали, прислуховувались. Говорив він спокійно, не підвищуючи голосу, і тому Ігор зовсім заспокоївся, навіть пожартувати вирішив:

— А ви вигадайте собі спільне ім’я. Мені легше буде.

Його співрозмовник, хлопець у светрі, тихо засміявся, і Ігор відзначив, що засміявся тільки він, інші його не підтримали. Чи то не сприйняли жарт, чи в них так заведено.

— Обійдешся, — сказав хлопець у светрі. — Гадаємо, що більше ми не побачимося.

— Як знати, — Ігор намагався підтримати легку розмову.

— Від тебе залежить. Ти Настю давно знаєш?

Ось у чому річ!

— Недавно.

— Навіщо до неї заходив?

— А тобі що?

— Не груби старшим, Ігорю, це неввічливо. Я повторюю запитання: навіщо ти до неї ходив?

— І я повторюю: а тобі що?

Клац! З-під стиснутого кулака хлопця у светрі, мов біс із табакерки, вистрибнуло вузьке лезо ножа. Спринг-найф, пружинна штучка. Ігор бачив такі в кіно, а одного разу і в дійсності, у батькового приятеля, який повернувся із закордонного плавання.

— Бачиш? — хлопець поволі витягнув руку у напрямку Ігоря. — Це ніж.

Очі давно звикли до темряви, і здавалося, що на подвір’ї не так уже темно — все видно, хоча й не дуже чітко.

— Бачу, — сказав Ігор.

Дивна річ: він не ножа злякався, він просто не міг його злякатися, бо не було в його житті бійок з ножами, знав про них теоретично — з кіно, з книжок, і ставився до них, як до чогось неправдивого, штучного. А ось погрози, що пролунала в голосі хлопця, він злякався. Погроза — це реально, це пахне бійкою, а битися Ігор не вмів і не любив. І не хотів, якщо на те вже.

— Я тебе не ображу, я обіцяв, — нагадав хлопець, — але я не люблю грубощі. Я показав тобі ніж лише для того, щоб ти знав: я можу вийти з себе, і ти сам у тому будеш винен.

Розмова здавалася якоюсь книжковою, вигаданою. Де цей хлопець знайшов собі модель поведінки: спокійний тон, поважну позу, та й у відсутності ввічливості йому не закинеш.

— Я чекаю відповіді, — повторив хлопець.

І Ігор, знову відчуваючи камінь у шлунку, важкий холодний камінь, сказав над силу:

— Вона мене просила допомогти їй. Донести бляшанки з білилами.

— І все?

— А що все?

— Ти в неї затримався, Ігорю. Можливо, ти допомагав їй білити стелю?

Один із хлопців, що досі мовчки курив, не втримався, хмикнув, той у светрі різко обернувся до нього. Він нічого не промовив, але той, що хмикнув, кашлянув і опустив- голову, затягнувшись сигаретою. А ватажок знову дивився просто у вічі Ігореві.

— Ну так що?

— Ми розмовляли.

— Тобі з нею було приємно?

Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.

— Ми розмовляли. Що тут такого?

— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?

— Пам’ятаю.

— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?

— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!

— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?

— Так.

— Тоді можеш іти. Прощавай. Радий був поговорити з тобою. Вихід на проспект — ліворуч через арку.

Ноги знову стали ватяними і погано слухались. Ігор ішов, неприродно прямий, не обертаючись, але позаду було тихо. Ніхто не біг за ним, не свистів, навіть не сміявся. Такі ввічливі хлопці, втіха дворової громадськості. А ніж — то дрібниці, ним лише олівці застругувати.

А якщо дрібниці, чого ж злякався? Чи страх у тебе в крові, лякаєшся у будь-якому випадку? Ну, не бандити ж вони, ну, дали б по пиці. Боляче, але не смертельно. Не болючіше, аніж, скажімо, в зубного лікаря. Тільки потерпіти, і все скінчиться.

Але можна й не терпіти. Можна і самому руками попрацювати — адже сила є. Коли не страшно, ти цю силу легко використовуєш. Коли не страшно…

А зараз страшно? Страшно, Ігорочку, лицарю бідолашний, аж дрижаки хапають…

Адже нічого не трапилося. Погомоніли й розійшлися. А те, що він на запитання відповідав, — так що тут поганого? Невинні запитання, невинні відповіді.

Вийшов на проспект: світло, людей повнісінько, автомобілі, тролейбуси, міліціонер в шпаківні сидить. Знайшов монетку, відчинив двері телефону-автомата, набрав номер.

— Мамо? Я в товариша затримався. За півгодини буду.

У товариша.

Їхав у метро, думаючи, як завтра зі стариком Ледньовим підуть у місто, знайдуть Губернаторську вулицю, номер чотирнадцять — що їх там чекає? Думав про те, що, намагаючись обдурити самого себе, притупити відчуття якоїсь бридкості, чи що, — немов доторкнувся до чогось слизького, неприємного.

А завтра Настя чекатиме на його дзвінок.

Чесно кажучи, Ігор втомився жити двома життями. Втомився від роздвоєності, від того, що ніде не вмів повністю відключитися, бути лише одним Ігорем Бороді-ним, не думати про долю і справи другого. Здавалося б, що простіше? Припини вникати в чужу пам’ять, в чужий час, забудь про двостовбурну березу в сокольницькій глуші. Але ні. Вабило його туди.

Йшов дорогою в місто, слухав, як позаду, ледве за ним встигаючи, дріботить старик Ледньов, продовжуючи вести на ходу чергову довгу шляхову оповідь “про різне”. Це він так попереджає: “А зараз поговоримо про різне”. І говорить сам, без угаву говорить, співрозмовник йому не потрібен, як, до речі, і слухач. Є попереду на кілька кроків спина Ігоря — її і досить. Як стінки для тренування тенісиста.

— А я, Ігорочку, в молодості таким сміливцем був! У Воронежі, пам’ятаю, у дворянському зібранні, я з однією красунею, дочкою… Ні-ні, без імені. Так от, ішли ми з нею в мазурці, в першій парі, а танцював я, Ігорочку, як молодий бог, і кажу їй: “Ви чарівні! Дозвольте зустріч…” Чи щось подібне… Та ти ж знаєш, Ігорочку, що в таких випадках шепочуть на вухо… Ех, вушко, вушко! А після мазурки до мене підходить якийсь корнет вусань, негідник, і при всіх — уявляєш, Ігорочку, при всіх! — кидає мені: “Ви дурне і миршаве пихате барильце!” Чи щось подібне… А я, треба сказати, і справді був череватенький, любив попоїсти, грішний… Та ще пихатий! Це, Ігорочку, була чистісінька брехня — ти ж мене знаєш! Я не стерпів і сказав йому: “Ви хам, корнет! Будемо стрілитися”. І уявляєш, Ігорю, всі почали мене відраджувати: він, мовляв, п’яний, він закоханий, він не знає, що робить… Не знає, кажу, так взнає. І о сьомій ранку, тільки-но сонце позолотило верхів’я дерев, ми вийшли на галявину, там була така галявина, де всі стрілялися, і…

Ігор навіть обернувся, хотів зазирнути Ледньову в очі, проте даремно обертався. Професор здіймав куряву позаду, на нього не дивився, втупився собі під ноги і вів далі:

— Я, Ігорочку, стрілець чудовий. Корнет стріляв перший — промашка! Стріляю я, він зойкає, всі біжать до нього, а я кидаю пістолет і кажу: “Не хвилюйтеся, панове, він живий і неушкоджений. Я перебив йому аксельбант”. І справді: його аксельбант — навпіл…

Тут Ігор не стерпів:

— Він що, ад’ютант був, цей ваш корнет?

— Який ад’ютант? Чому ад’ютант? — захвилювався старик, не звиклий, щоб хтось ліз з запитаннями в його розповіді “про різне”. — А втім, не пам’ятаю, проте аксельбанти… Хіба в цьому річ, Ігорочку?..

Не в цьому. Старикові солодко брехати — ні, навіть не брехати — розповідати про випадки з власного життя. І уявляє себе стрункішим, сильнішим, яскравішим, молодшим. Зрозуміле бажання. У кого воно не виникало? Нехай розповідає, Ігор нічого не втратить. Проте сильний старик: “стрілець відмінний”, серцеїд воронезький… А певне, він пістолета й у вічі не бачив. Корпів над архівними паперами, чхав від пороху, знаходив, скажімо, дані про те, що жив у дійсності Григорій Отреп’єв, невигадана ця постать. Пригадую, про це він також розповідав, повідомив: знайшов справжній документ. Але тільки загубився, мабуть, той документ, бо сучасні Ігореві історики про нього й не чули…

Ось й передмістя. Будиночки акуратні, з палісадниками, а в них золоті кулі, айстри, де-не-де мальви… Чисте, наче і не зачеплене війною містечко. Містечко в табакерці. А тим часом гуляють у ньому, як сказав Пелікан, срібні орли полковника Смирного.

Наближалася вже друга година дня, перехожих на вулицях небагато. А ті, хто є, зовсім не зважають на дивну пару — Ігоря і Ледньова. Хіба мало хто до міста приходить! Ось і старичок з внуком прийшов, може, родичі в них тут, а може, самі мешкають.

— Де зупинимось, Ігорочку? — запитав Ледньов. — Григорій Львович, мабуть, дав з цього приводу вказівки?

Ось тобі й маєш! Як він, тихий старичок, здогадався? Пелікан йому сказав? Навряд. Пелікан попередив: вигадай пояснення для професора. Ігор вигадав, згодом висловить.

Не знайшов нічого кращого, як запитати щиро:

— Звідки ви знаєте?

І, мабуть, це було кращим: навіщо гратися в піжмурки?

— Старий я, Ігорочку, багато бачив і від того розумний. Григорій Львович, Пелікан наш дорогоцінний, нічого даром не робить. Ми йому для чогось потрібні, Ігорочку, тобі це не здається?

— Звичайно…

— Саме так. Але людина він симпатична, та й цікаво мені: нащо ми йому? А тобі цікаво, Ігорочку, адже цікаво?

— Цікаво, — Ігор не стримував посмішки: ну й аналітик старик, одне слово — професор.

— Так навіщо цікавості супротивитися? Задовільнімо її. Веди, Ігорочку, куди Пелікан наказав.

Після деяких розпитувань знайшли Губернаторську вулицю. Досить далеченька від центру, вона здалася все-таки міською, нудною, майже без зелені. Нерівна бруківка, кілька похилених ліхтарів, а один то й взагалі впав, лежав упоперек дороги, і ніхто й не намагався його прибрати.

Старик Ледньов осудливо запримітив:

— Що робить безладдя! Жодних властей, навіть двірників… Руйнуй імперію!..

— Та грець із нею, з імперією, — вставив Ігор, тим паче, що у його легенду входило вільнодумство. Втім, він почав уже забувати про легенду, заважала вона йому. — Цей стовп вам очі муляє?

— Непорядок, — коротко сказав Ледньов і взявся виправдовуватися. — Я ж не про імперію дбаю, а про владу. Гадаєш, якщо більшовики прийшли б до влади, то не підібрали б стовпа? Підібрали б. Бо будь-яка влада — це порядок.

Будинок номер чотирнадцять виявився як раз неподалік від ліхтаря, що так дратував професора. Звичайнісінький одноповерховий, низенький, купецький грибок на чотири віконця. Глухий паркан, брама, хвіртка на внутрішньому засуві.

Ігор постукав у хвіртку, загорлав:

— Ей, господарі! Є хто-небудь?..

Десь за парканом неприємно зарипіли двері, жіночий голос злякано запитав:

— Хто там?

— Відчиніть! — гукнув Ігор. — Ми від Гриші.

— А ось так казати не треба було, — стурбовано зауважив Ледньов. — Навіщо сусідам знати, що ми від Гриші?

Ігор нічого старикові не відповів, але подумав, що той має рацію. Конспірація ще нікому не завадила.

Загуркотів залізний засув, хвіртка прочинилася, і в щілину визирнуло жіноче обличчя. Старе чи молоде — Ігор не розібрав, запримітив, що в хустці, і все.

— Скільки вас? — запитала жінка.

— Двоє.

— А Гриша де?

— Справи в нього… Він дав вашу адресу, попросив, щоб ви дали притулок нам на кілька днів.

— Баламут він, — сердито сказала жінка, але хвіртку відчинила. — Проходьте, — пропустила їх на подвір’я, ретельно засунула заржавілий засув, обійшла довкола Ледньова та Ігоря, які тупцювали на стежині біля воріт. — Ходіть за мною.

Пішла попереду, вкрита величезною картатою хусткою, тепер її пледом називають.

Подвір’я невелике, занедбане, поросле низенькою вигорілою за літо травою. Акуратно складений стос дров біля паркана, козли перед ним, сарай на величезному — коморному — замку. У глибині подвір’я — відома споруда, яка свідчить, що цивілізація у це місто не скоро ще добереться.

Жінка звично витерла ноги об плетений з якоїсь рослини матрац біля ганку, штовхнула двері. Ледньов та Ігор увійшли слідом за нею і раптом опинилися у чистому і чепурному передпокої: з високим, під стелю, дзеркалом у дерев’яній рамі на полірованому столику-піддзеркальнику, з гасовою люстрою під стелею, справжньою люстрою, хоча й дешевою. Підлогу вкрито доріжкою — чистою, як і передпокій.

— Зніміть плаща, — сказала жінка Ледньову.

Той похапцем скинув свою вдяганку, і жінка гидливо взяла її і почепила на гачок — осторонь від решти речей, що висіли на вішалці. Подивилася на Ігоря: тому нічого було скидати.

— Прошу до кімнати.

Старик Ледньов обсмикнув толстовку, розгладив зморшки під шкіряним паском, як солдат перед оглядом, — відчув, певне, чергову можливість поговорити “про різне” зі свіжим співрозмовником, — і рвонувся в кімнату. Ігор за ним.

І кімната сяяла чистотою. Підлога недавно пофарбована, хоч дивись у неї. Скатертина на столі біла, крохмальна, з вишитими блакитними квітами по краях. У гірці павловської роботи якісь сервізи з малюнками. Може, мейсенські, “сині мечі”, інших фірм Ігор все одно не знав. На стіні портрети в темних рамках, дагеротипи. Славні пращури. Під пращурами диван, власне, навіть не диван — якась складно-створена споруда з шафочками, поличками, дзеркалами, тумбами.

Сіли на диван, бо ж до столу не наважилися: накрохмалена скатертина лякала — не забруднити б її ненароком. Господиня вмостилася за столом навпроти непроханих гостей. Скатертина її не зупинила.

Тут Ігор розгледів жінку краще. Хустину вона зняла і виявилася дуже миловидною жінкою років сорока, з круглим добрим обличчям, російським, “домашнім”, яке аніскілечки не відповідало її суворому тону. Простенька ситцева сукня з комірцем під горло в свою чергу не відповідала святковому вигляду в кімнаті. Тим часом це й обнадіювало: Ігореві незатишно здавалося в холодно-лакованій стерильності будинку.

Помовчали якусь хвилину, роздивляючись одне одного.

— Ну й що? — запитала жінка.

Дивне запитання. Навіть професор розгубився.

— Та нічого, власне… Нам притулку…

— Ну ось вам притулок. Гришу давно бачили?

— Ввечері розійшлися.

— Він прийде?

Старик глянув на Ігоря: пояснюй, мовляв, ти з ним секретничав.

— Прийде, — сказав Ігор.

Пелікан йому про це відверто не сказав, але Ігор був певен: з’явиться, якщо замислив щось, залучив до своєї гри Ігоря та професора.

— Коли? — жінка допитувала їх з суворістю жандармського шефа.

Ігор розсердився і сам запитав:

— Ви часом у Третьому відділенні не служили?

Старик Ледньов хрюкнув, долонькою прикрився, а жінка посміхнулась і ще більше розквітла, відкрилася: посмішка у неї світлою виявилася — знову-таки всупереч її тону.

— Не служила, — посміхнулась. — Хто ви, гості непрохані?

Ледньов схопився, шаркнув розтоптаним черевиком.

— Професор Московського університету Ледньов Павло Миколайович до ваших послуг. А цього юнака, не за роками зухвалого, звати Ігорем, прізвище — Бородін.

— А я Софія Демидівна. Та Гриша ж казав, певно?

Ігор кивнув.

— Обідати будете?

— Безперечно, мила Софіє Демидівно, — розливався старик Ледньов, — якщо хлюпнете нам трошки, не пошкодуєте для прихожан.

Протягла:

— При-хо-жа-ни… Йдіть вмиватися. Рушничок — на піддзеркальнику в передпокої, умивальник на подвір’ї.

А куди йдуть? Звідки? Чому пішки? Та які справи в них з Гришею Пеліканом? Ні про що не запитала. Певне, вирішила: захочуть — самі скажуть. Підвів її під монастир Ігор своїм зухвалим запитанням.

Великий мідний, виблискуючий на сонці умивальник був повний холодної води. Ігор скинув сорочку, довго хлюпався над фаянсовим тазом, змивав піт і порох. А професор залишався вірний собі: вмив фізіономію, як кіт лапкою, руки потер.

— Я готовий.

Готовий так готовий. Ходімо обідати.

А Софія Демидівна вже й на стіл накрила і, що властиво, прямо на скатертину, анітрохи її не шкодуючи.

— Пригощайтеся, чим бог послав.

Бог послав огірочки малосольні, міцненькі, цибулю зелену, кілька помідорів на блюдечці і — паруючий суп, в якому плавали морква, капуста, картопля. І все це — на елегантних порцелянових тарілках, блідо-рожевих, з маленькими блакитними незабудками. Ігор щосили стримувався, щоб не перевернути одну — зазирнути, чи є там схрещені мечі?

— Вибачте, чим багаті, тим і раді.

— Що ви, люба Софіє Демидівно, — вигукнув Ледньов, від припливу почуттів розхлюпуючи суп з ложки. Добре, що у тарілку, а не на скатертину. — Ну чисто тобі лукуллів бенкет!

— Ну вже й лукуллів, — посміхнулася господиня і враз запитала когось позаду Ігоря: — Чому так пізно?

Ігор обернувся. В дверях стояла тендітна дівчина, майже дівчинка, у довгій коричневій сукні з глухим, як і в господині, коміром. У руках вона тримала величезний — як помістився тільки? — букет різноколірних айстр.

— Вибачте, тітонько, замріялася, про це забула… — І з подивом глянула на гостей. — Смачного.

— Дякуємо, — механічно відповів Ігор. Він не відриваючись дивився на дівчину. Містика, звичайно, але дівчина ця надзвичайно була схожа на Настю.

— Моя небога, — представила Софія Демидівна. — Звати Лідою. А це, Лідочко, друзі дядька Гриші. Павло Миколайович і Ігор… Ти голодна? Сідай до столу. — І підсунула їй стілець.

Після неситного, але елегантного обіду Софія Демидівна сказала гостям:

— Я приберу зі столу, приготую вам кімнату, вибачте, що одну, спільну, але більше нема, а ви поки що відпочиньте, можете повітрям подихати.

Професор угледів на підвіконні книжку, шулікою в неї вчепився — заскучав за друкованим словом.

— Можна, я тут посиджу, мила Софіє Демидівно? Я не заваджу.

— Сидіть, звичайно…

Він вмостився в куточку неосяжного дивана, а Ігор, подякувавши, вийшов на подвір’я, сів на ганку, на східцях. Було над чим задуматися. Пелікан жодним словом не обмовився про племінницю Ліду, явну гімназисточку, баришню-емансипе. Це надавало сидінню в місті зовсім іншого смаку: солодко пахло пригодою. І все ж Ігор не зміг отямитися від деякого раптового шоку: чому Ліда так схожа на Настю? Чи в нього почалися галюцинації? А може, тепер будь-яка дівчина йому Настю нагадує? Ігор знав це з численних літературних прикладів. Про що це свідчить? Про закоханість. Хочеш не хочеш, а іншого слова не підбереш.

Проте Ігор і не шукав іншого слова. Умів ставитися до себе реально, без омани, він добре розумів, що Настя йому не байдужа. Мабуть, про кохання говорити ще рано, але про закоханість — якраз. А тому годі задивлятися на інших, шукати скрізь солодкий запах пригод. Настя — це реально. А Ліда…

А що Ліда? Вона також реальна, як реальне все довкола, як реальний цей світ, як реальний у ньому Ігор Бородін, лицар-мандрівник. Тільки так — реальність! І не припускай чогось іншого, бо ж ніколи більше тобі не перейти тимчасовий кордон, що невидимо проліг у Сокольницькому парку.

А щодо пригод, то ніхто не примушує тебе упадати за Лідою. Стався до неї, як до милої ровесниці, розпитай про гімназичне життя-буття, про становище у місті. Ось вона з прогулянки повернулася, щось бачила…

— Вам так зручно?

Підвів голову: вона. Стоїть, дивиться зверху вниз, посміхається. Ні, звичайно, не схожа вона на Настю, Настя набагато краща, остаточно вирішив Ігор і підвівся.

— Ваша тітонька наказала дихати повітрям.

— Тітонька любить наказувати, але вона дуже добра і лагідна.

— Я так і подумав, — гречно мовив Ігор.

Ліда спустилася з ганку, поволі пішла стежиною. Ігор слідом за нею, примітив біля воріт лавочку. Над нею нависали довгі стеблини золотих куль, холодних осінніх квітів — без запаху, без душі.

Ліда акуратно, щоб сукню не зім’яти, сіла на лавочку скраю, дозволяюче кивнула Ігорю. Той, внутрішньо посміхаючись, — церемоній скільки! — сів поруч.

— Ви справді від дядька Гриші?

— Звичайно. Він вам вітання передавав, — збрехав Ігор, щоб підтримати розмову.

— Дякую, — серйозно сказала Ліда. — Як він себе почуває?

Оце так запитання! Як себе почуває Пелікан? Та добре він себе почуває, не думає про це, не згадує. Тим паче відповів:

— Здоровий.

— Він такий смішний!

Нічого собі визначення для Пелікана.

— Ви так вважаєте?

— Він весь час жартує. Якось до мене дівчата прийшли з класу, так він нас весь вечір веселив. Я вам скажу по секрету: в нього двоє дівчат навіть закохалися.

Цікаво: вона й насправді така інфантильна чи удає? її ровесниці в Ігоревім класі — та ж Наталка, наприклад, — куди доросліші. Так, до речі, а скільки їй років? Відразу й не запитаєш, незручно, ще образиться…

— Ви в гімназії навчаєтеся?

— До цього часу вчилась. У жіночій гімназії на Лялиному узвозі. А тепер не знаю. Ми туди ходили, а вона зачинена. І невідомо, відчинять її чи ні. Адже війна.

— Війна?

— У нас в місті тихо. Стріляють рідко, лише останнім часом частіше. Але це там, у центрі…

У центрі — то значить, не в нас. Значить, мимо, тож ніякої війни на нашій вулиці немає. Гарно міркує.

— А в якому ви класі?

— У восьмий перейшла.

Бути того не може! Що ж їй — лише п’ятнадцять років? Згадав: у них класи не відповідають сучасним. В гімназії, здається, навчалися вісім років, а до того — підготовче училище. Складна система.

Уявляв, як вони там сидять. Статечно, пристойно. От якби жменю насіння…

— А чи не пройтися нам до центру? Добре, що не сказав “швиргонемся”…

— Я не знаю, треба запитати у тітоньки Соні. Почекайте, я миттю.

Побігла до хати. Все-таки довга сукня стримує, дисциплінує. Наталка у своїх джинсах зараз відмахала б до ганку в чотири стрибки і не гадала б: по-жіночому це чи ні… А може, даремно він про Ліду так думає: інфантильна, мало не дурна? Даремно, даремно. Інше виховання, супроти нього нічого не скажеш. У них у гімназії класні дами лютують. На перервах дівчата парами ходять, їх вчать, що дівчина повинна бути скромною, сором’язливою, політикою не цікавитися — це справа чоловіча, груба, брудна. Ліда ще нічого, молодець. Розмовляє — не маніриться. її класні дами, побачивши ідилічну картину “він і вона на лавочці”, за голови б схопилися: який жах, сама до чоловіка підійшла, сама заговорила? Який сором, який моветон!

Ліда біжить, сяє.

— Тітонька Соня сказала — можна. Тільки недовго.

— Ми недовго.

Пішли, як братик з сестричкою. Іванко з Оленкою. Тільки за руки не трималися. З Губернаторської завернули на Польську — Ігор прочитав табличку на розі. Така ж сумна, як і Губернаторська. Ігор досить чітко уявляв стару Москву: батько збирав московські карти, плани, путівники, листівки, любив, за визначенням мами, “мусолити” їх і Ігоря до цього залучав. Але маленьке провінційне містечко початку століття Ігор бачив уперше. Видовисько, треба визнати, не захоплююче: вулиця брудна, вітер крутить над бруківкою якісь папірці, цигаркову пачку, уривки газет, перше опале листя. Та це й зрозуміло: двірників мало залишилося — “адже війна”, якщо використати Лідин вираз, а до того ще й революція була: скільки потрясінь для простих працівників мітли. Бруківка неширока, ледве два екіпажі можуть розминутися, але міцна, якщо потім асфальтом не заллють, сто років простоїть, жодний кругляк не випаде. Як на Красній площі.

Будинки на Польській вулиці маленькі: більше двох поверхів нема. Архітектура без надмірностей: стіна будинку, стіна паркана, стіна будинку, стіна паркана, в парканах — хвіртки, над хвіртками дерев’яні вінці. Де-не-де різьблені, де ні.

Щоправда, хвилин через п’ять почалися кам’яниці: видно, ближче до центру. Кам’яниці обмазані чимсь — штукатуркою, чи що? — двоповерхові. Ось хтось на даху бельведер примостив. А в іншого — не так: портик з колонами, чисто тобі Великий театр в мініатюрі. Є в місті багатії! А що в центрі буде?

З Польської вийшли на вулицю з пишною назвою — Трьохсотліття дому Романових.

— Наша центральна, — сказала Ліда.

Воно й видно. Крамниць багато. Ігор крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Ліда здивовано запитала:

— Вам подобається?

Є чому здивуватися: москвич, а в захваті від провінційної торгівлі. Ледве викрутився.

— Ми з Павлом Миколайовичем так давно в міста не заходили, що мені все по-новому уявляється.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових була значно багатша за Польську, а тим паче за Губернаторську. По-перше, багатолюднішою. Ігор дуже й дуже дивувався, зустрічаючи досі поодиноких перехожих: то майстровий з дерев’яним ящиком на інструмент пройде, то якась дівчина прошмигне, подивиться скоса на Ігоря з Лідою. Навіть хлопчаків-всезнайок не було. Певне, побігли гратися десь у передмістя, на волю — десь неподалік від околиць.

Проте на Трьохсотліття в цей час місто гуляло. Біля похмурого довгого одноповерхового будинку — чи то манежу, чи то вокзалу? — стояли візники. Двохосьові прольотки з відкидним верхом, бородані — майже опереткові! — фурмани: в суконних, невизначеного кольору, брудних — яку це носило назву? — сіряках. Ось якийсь панок в синьому сюртуку вліз до прольотки, ляснув візника по спині. Той присвиснув, і кінь пішов вулицею — не скажеш, що поспішаючи. Ось ще візник проїхав; двоє офіцерів у прольотці. Комусь на тротуарі помахали білими рукавичками, засміялись. А ось пані під парасолькою, обличчя й не видно. Не Бродвєй, звичайно, але життя йде.

Будинки, безумовно, багаті. Здається, вони звуться прибутковими. Дво- і триповерхові, а там навіть і в чотири поверхи будинок бовваніє. Вітрини на весь перший поверх. Вивіска: “Універсальна торгівля А. І. Штольца”. Інакше — універмаг. Зрозуміло: горішні поверхи здаються під квартири, а внизу — магазини.

Ігор жадібно читав вивіски. Подумки, звичайно. “Залізні товари бр. Кустових”, “Булочна О.П.Тарутіна”, “Головні убори. Паризькі моделі. Лише в нас”, “Книжкова торгівля батька і сина Валецьких”. Ось куди б зайти, поритися б у книгах. Скільки там скарбів для бібліофіла… Не можна. Навіть якщо були б і гроші — а їх немає,— і то нічого не придбаєш: не перенести з часу в час…

“Кінотеатр “Одеон”. Нині й щоденно: жагуча драма з життя напівсвіту. За участю Віри Холодної та Івана Мозжухіна”.

— Ви дивилися?

— Що?.. А-а, кіно… Ні, не довелось.

— А я двічі дивилася. Таке захоплююче…

Дозвольте засумніватися. Показати б дівчині Ліді наййримітивніший широкоформатний фільм — який би ефект був?

— Уявляю, що сказала б Ганна Карлівна, якби побачила нас зараз. — Ліда зам’ялася, певне, уявила собі невідому Ганну Карлівну.

— Хто така Ганна Карлівна?

— Наша класна дама, — помовчала, певне борючись з собою, додала: — Індичка пихата… — І швиденько зиркнула на Ігоря: як він реагує? Чи, бува, не шокований?

Ігор скоріше був радий, аніж шокований. Жива нормальна дівчина. Симпатична, весела. До чого ж її вихованням добили, слово просте боїться сказати.

— Та ще й дурна, напевне, — Ігор зловтішно завернув гайку.

Засміялася.

— Ой, правильно! Справді дурна.

Так воно краще. Зовсім ожила вихованка Смольного. Вірніше, з цього… Як його… з Лялиного узвозу. Звучить простіше, аніж Смольний, але ж і містечко не Пітер.

Ігор дивився обабіч і ловив себе на дивній думці. Те, що він бачив у місті — будинки, вивіски, люди на вулиці, візники, — все здавалося знайомим, нічим не відрізнялося від того, що уявляв він, читаючи книжки, де дія відбувалась у подібних містечках. Не відрізнялося побачене і від скрупульозно вивірених декорацій численних фільмів, що їх дивився Ігор. Чужа пам’ять, що підказала місце дії, чітко змикалася з власною, хоча також добре надбаною — з тих самих книжок і фільмів, що означає все-таки — чужою. Ось чому містечко виглядало таким недійсним, картонно-фанерним, немов за фасадами будинків, за магазинним склом не було нічого, окрім будівельного мотлоху, залишеного декораторами. Ось чому і люди, що поспішали по тротуарах, жили не правдиво, а наче манекенним життям, і навіть розмов їхніх, навіть окремих реплік Ігор не чув: слух відключився чи просто не вбачав він, що, власне, ці люди мали промовляти — взагалі люди, натовп, так би мовити.

Проте іншого й бути не могло у тому минулому, куди мандрував Бородін, бо ж технічно подорож ця не мала нічого спільного з класичним, описаним в улюблених Ва-лери Пащенка романах. Подорож у чужу пам’ять — справа особлива, мало вивчена фантастами, неясна, якщо хочете… А своєї пам’яті про міста вісімнадцятого року в Ігоря не було: що вдієш — вік! Тому, напевне, і давнішнє село виглядало неживим. Не розмістив у ньому Ігор мешканців. Не захотів. Не зміг.

Тим паче село, як пишуть у наукових працях, мало місце, і місто його мало, і так уже вимагалося з примхи чужої пам’яті, що в місті відчувалося явне переважання офіцерщини.

Чистенькі, зібрані, штабні, певне, не нюхали порохового диму, дехто із золотими шнурами аксельбантів, які легко пробиваються пістолетною кулею, — розповідь професора цьому підтвердження. Та інші — брудніші, не нафарбовані, не випрасувані. То, мабуть, бойові, які прибули в місто з передової. Не виключено, що то срібні орли. Дехто з них кудись поспішали, інші просто прогулювалися, залицялися до дам, заходили до крамничок та магазинів, похитуючись, виходили з кафе та ресторану Івана Дудка, Що носили гучну назву “Валенсія”. Чому “Валенсія”, а, скажімо, не “Андалузія” — Ігор не знав. Мабуть, і сам Іван Дудко туманно уявляв собі місцезнаходження справжньої Валенсії, вибрав назву лише за звучністю та явною “іноземністю”.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових упиралася в чудову площу з фонтаном посередині. Фонтан цей колись був скульптурним шедевром: двоє янголят сурмили в сурми, а третє, вже відсурмивши своє і стискаючи в дитячому кулаці духовий інструмент, ширяло над ними, спираючись для міцності босою ступнею на кучеряву голівоньку одного з крилатих музикантів. Так було, але тепер крильцята янголяткам відбили, носи також, а в одного і над сурмою поглумились. Навіть гірше, чиясь чи то соромлива, чи, навпаки, паскудна рука чорною фарбою намалювала янголяткам підштанки до колін. У чорних підштанках, скалічені, з обламками крил, вони виглядали дуже сиротливо. Тим більше, що фонтан не працював, води не було. Зате на його кам’яному бар’єрі — також оббитому, неакуратному — сиділа справжня кішка, плямиста, худа, з диким поглядом. Кішка меланхолійно терла лапою писок, “намивала” гостей до міста.

Позаду фонтана, в глибині, красувалася триповерхова споруда з колонами, з двома одноповерховими флігелями, які з’єднувалися з центральною прибудовою низькими короткими галереями. На круглому купольному даху розвивався триколірний романівський прапор. Офіцерів і тут було — хоч греблю гати. Піші і верхи. І — диво! — перед колонадою стояв чудовий відкритий автомобіль, вершина технічної думки, що виблискував чорною фарбою і дзеркальним хромуванням, з виду — “бенц” року чотирнадцятого. Ігор непогано розбирався в старих машинах і навіть колись збирав їхні моделі, виконані в точнісінькому масштабі, з подробицями, акуратно.

— Що в цьому будинку? — запитав він Ліду.

— Не знаю. — І додала радісно: — А ось там моя гімназія. Бачите — вулиця за будинком Махотіна? Це Лялин узвіз.

Ігоря мало цікавила Лідина гімназія. І куди більше “військове відомство”, судячи з усього — штаб і резиденція командування тієї частини, що розташувалася в місті, д може, і контррозвідка — не запитаєш…

— А що в цьому будинку до революції було?

— Я вже сказала: Махотін мешкав. Поміщик. Дуже багатий. В нього одних сіл у губернії штук двадцять, напевне.

— Де він тепер?

— Поїхав. До Франції, здається. Відразу після революції й поїхав. В нього дочка в нашій гімназії вчилася, тільки на три роки старша.

— В будинку інші господарі, — задумливо сказав Ігор, — святе місце пустим не залишиться.

— Ой, як там гарно! — сплеснула руками Ліда. — Довкола дзеркала, різноколірний паркет, а вже меблі…

— Як ви туди потрапили?

— Махотін бал влаштував, коли дочка гімназію закінчила. І запросили кількох кращих учениць…

— З милості? — грубо запитав Ігор, проте Ліда не образилася.

— Запрошували не з милості. Скоріше жест. Однак почували ми себе ніяково. Чужі все-таки…

— Отож-то й воно, що чужі…

Треба було повертатися додому, на Губернаторську. Мало коли прийде гонець від Пелікана? Вдома сидіти надійніше.

— Тітонька ще не хвилюється? — дипломатично запитав він у Ліди: а раптом вона не нагулялася, раптом їй ще забагнеться походити вулицями рідного міста в товаристві цікавого молодика? Ігор знав, що не помре від скромності…

Проте Ліда відмела його тривоги.

— Та й справді вже час. Ми ж обіцяли недовго. — І знову пожвавилася: — Тут близько. Якраз повз гімназію і там ліворуч. Десять хвилин, і ми вдома…

Дійшли і справді швидко. Ну, затрималися біля гімназії, Ігор належним чином захоплювався сірим казенним будинком, власне — казармою на вигляд. Але Ліді воно — як палац з кришталю. Палац знань.

Поки йшли, випитувала:

— А ви вірші любите?

— Люблю, — це була правда. Міг би ще додати: і багато напам’ять знаю, пам’ять добра.

— А чиї вірші вам найбільше до вподоби?

— Блока.

Здивувалася:

— Хто це?

Ось тобі й маєш! Блока не знає… Хоча, пригадується, не такий вже він і був популярний, так би мовити, в масах. На виборах короля поетів геть програв Сєверяніну.

— А ви, звичайно, перевагу надаєте Сєверяніну?

— Звичайно! Він геній!

— Він й сам цього не приховував. Пам’ятаєте: “Я гений Игорь Северянин, своей победой упоен”.

Стала серйозною.

— Напевне, це нескромно, я знаю…

Вже добре, сама думає, без допомоги улюбленого поета. І не такого вже й поганого, до речі. Не без таланту.

— А Блока знайдіть, почитайте. Ось хто геній. Особливо “Дванадцять”…— Тяжко міркував: вісімнадцятий рік, написана поема чи ще ні? Здається, написана…

— У нас міська бібліотека зачинена, — поскаржилася Ліда. Настрій у неї змінювався залежно від теми розмови. Щойно, коли про Сєверяніна говорили, сяяла від радості. Зараз засумувала: біда, книжки узяти немає де. І знову — очі посміхаються з надією: — Може, ви напам’ять щось з Блока знаєте?

А що? Можна і напам’ять. Наочний урок політосвіти.

— Слухайте…

Читав Ігор непогано, а “Дванадцять” — особливо. Поема ця взагалі для читання благодатна: змінюється ритм, мовні шматки, різні людські характери, тон — від камерного до патетичного. Читав у весь голос, не бентежачись поглядів перехожих, чесно кажучи, здивованих: йде вулицею божевільний, кричить у риму, руками розмахує. Та й кричить щось крамольне, на слух… Краще обійти, обійти, не дай боже, причепиться, а то ще й слухати примусить.

Однак Ігор не помічав їх, не розглядав. Чхати йому на них було. З високої дзвіниці. Він читав і сам слухав музику віршів, як вони лунали тепер у їхньому сучасному часі. І, можливо, в ці хвилини в Петрограді чи Москві сам Олександр Блок читав їх — недавно написані, ще гарячі, живі.

І Ліда слухала немов зачарована. А коли він вигукнув останні рядки — про Христа у білому вінку з троянд, схлипнула навіть, не стрималася.

Вже нащо Ігор чекав суперефекту, але тут розгубився:

— Ви що?

— Шкода… — витерла долонькою почервонілі очі.

— Що шкода?

— Я не знаю. Але відчуття від віршів дуже сумне. Навіть жити страшно.

— Та облиште: життя чудове!.. А вірші сподобалися?

Посміхнулася.

— Дуже! — повторила для підсилення: — Дуже-дуже. Я обов’язково знайду книжку Блока. А почитайте ще що-небудь.

Ігор посміхнувся: ще що-небудь? Будь ласка. Розпочав:

— “И если вдруг когда-нибудь мне уберечься не удастся, какое б новое сраженье ни покачнуло б шар земной, я все равно паду на той, на той далекой, на гражданской, и комиссары в пыльных шлемах склонятся молча надо мной…”

— Хто це написав? — запитала Ліда.

Сказати правду: не народився ще цей поет.

— Так, один поет…

І раптовий ефект:

— Я так і подумала: це ви самі. Ой, як здорово! Ви такий талановитий!

Оце так вскочив у халепу. Сам дурень, не треба було читати завтрашніх віршів. Навіть не завтрашніх — з якогось далекого. Добре, що вже прийшли до будинку. Тема сама по собі завершилася.

А вдома на них чекала неприємність.

Розгублена тітонька Соня, Софія Демидівна, відчинила хвіртку і відразу оголосила:

— До нас з контррозвідки приходили.

Ігор відчув, як знову стало холодно в животі — від неусвідомленого страху. Щось часто останнім часом до нього приходить це соромне почуття. Ну а зараз чому? Чого боятися?

— Чого приходили?

— Про Гришу запитували. Де він, чи давно тут був…

— А ви?

— Що я? Звідки я про Григорія знаю? Він сам по собі, ми самі по собі. Сьома вода на киселі,— повторила вона слова Пелікана.

Старик Ледньов, як і раніше, сидів на дивані-саркофазі. Книжка випала з рук, лежала на підлозі, а він, притулившись скронею до диванної тумби, яка одночасно була і шафою, мирно хропів. Навіть більше того, похрюкував. Знайома картина.

— Він знає? — запитав про Ледньова Ігор.

— Про контррозвідку? — Софія Демидівна старанно вимовляла малозвичне, але звучне слово. — Навряд. Він так і проспав усе на світі. Вони запитали, хто це такий, а я сказала, що давній знайомий, додому повертається, до Москви. І що професор, сказала.

— Повірили?

— Вони його торбинку — під вішалкою стояла, добре, що не прибрала, а хотіла ж, — витрусили, а там документи. Все як слід. Ледньов Павло Миколайович, професор історії. Диплом його професорський, паспорт, ще папірець якийсь від Академії наук…

— Від царської? — машинально запитав Ігор.

— Іншої немає. Та цим офіцерам і краще, щоб від царської, а не від більшовицької.

Старик Ледньов перестав похрюкувати-похрапувати, розплющив за старою звичкою одне око і сказав зовсім тверезим, анітрохи не сонним голосом:

— Не від Академії наук, а від історичного товариства. Хоча для цих хамів все одно…

Софія Демидівна руками сплеснула, зойкнула. Навіть Ігор з цікавістю на професора подивився: ну й хитрий старий. Лише Ліда нічого не розуміла, проте уважно слухала.

— Ви що ж, не спали? — ображено запитала Софія Демидівна.

— Спав чи не спав, то питання інше, — сказав Ледньов і сів рівно, руки на колінах склавши. — Я, можливо, чуйно сплю. Як кажуть: до справи, якщо знадобиться. Але минулося. І я не став напрошуватися, — промовляв він усе це тоном короля, якому незаслужено дорікали за перевитрату державних коштів: і наче провина його очевидна, а з другого боку — король, то які ж можуть бути претензії…

Софія Демидівна, нічого не кажучи, повернулась і вийшла з кімнати. Ліда побігла за нею. Старик Ледньов занепокоєно глянув услід.

— Невже образилася?

— Образилася, — мстиво сказав Ігор. — І справедливо. А якщо б вони її допитувати вирішили?

Це було не що інше, як полемічний випад, нісенітниця, проте старик Ледньов сприйняв це всерйоз.

— Вони так ввічливо запитували. І потім вона і насправді нічого про Григорія Львовича не знає, так і пояснила. Він у неї давно був, рік тому, якщо не більше. А я його вчора бачив. Не міг же я про це говорити…

— Чому не могли? — Ігор розізлився на старика і добивав його безжалісно: — Сказали б: учора розпрощалися. Запропонували б почекати: ось-ось сам з’явиться.

Старик Ледньов різко підвівся, толстовку обсмикнув, губи стиснув, аж борода підкинулася.

— Професор Ледньов, вельмишановний добродію, ніколи зрадником не був, даремно ви так вважаєте, — він навіть на “ви” перейшов у своїй образі. — Ви мене образили, а я, мені здається, цього не заробив.

Ігор охолов так само швидко, як і скипів. Та й справді, нащо він на старого накинувся? Нічого поганого той не зробив. Так, злякався трохи. І на краще: якби його почали допитувати, почав би нісенітницю верзти, потроху помалу до правди й добралися б. У білій контррозвідці хлопчики здібні, холоднокровні. По-перше, вони й не таких розколювали, а по-друге, — шкода старика, ще, не дай боже, помер би. З ним би не панькалися, — врізали б поміж очей мідним кулаком — чи багато треба?

— Вибачте, Павле Миколайовичу.

І справді: мало йому треба — усміхнувся, ручкою махнув.

— Пусте, Ігорочку… Як ти думаєш, якщо я вибачуся перед Софією Демидівною, вона вибачить?

— Думаю, що так, — сказав Ігор.

— Так я спробую вибачитися… — покашляв, обережно постукав кісточками пальців в двері кімнати господині.

Відповіді не було, змовницьки подивився на Ігоря, прочинив двері і бочком-бочком проник туди.

Вони там самі розберуться. Софія Демидівна образилася за те, що Ледньов її з офіцерами сам на сам залишив і, виявилось, навмисне залишив. її право. А інтелігент професор усього-на-всього то пограв у страуса: сунув голову в пісок і нічого бачити не хотів. Так йому спокійніше. А міг прокинутися, вихопити у когось з офіцерів нагана, кілька аксельбантів прострелити…

Погане інше: Пелікана чекають. І чекають саме тут, у родичів. Хоча, може статися, і ще десь чекають. Цікаво, чи не залишили вони шпига на вулиці?

Вибіг з будинку, підбіг до брами. Міцно стоїть, ні шпаринки в паркані, дошку до дошки пригнано, без зазору. А ось є дірочка. Від сучка, що випав, певне… Притулився до неї оком. Ні дідька не видно! Той самий повалений стовп з ліхтарем у полі зору… І все.

Гаразд, чого ж боятися?

Відчинив хвіртку, з незалежним виглядом вийшов на вулицю, подивився довкола. Ось старенька з ціпком крокує. Ось хлопчак якийсь куряву здіймає, біжить кудись. Куди він так розігнався?

Хлопчик добіг до Ігоря і різко загальмував. Ноги босі, груди нарозпашку, сорочка без гудзика, навипуск, на штанці. Але чиста. І сам він біленький, довговолосий, вмитий. Став перед Ігорем і дивиться прямо на нього.

— Проходь, проходь, чебурашко, — сказав йому Ігор. — Не в музеї, дивитися нічого.

Хлопчина на “чебурашку” не зреагував, шморгнув носом, запитав раптово баском:

— Це чотирнадцятий номер?

— Чотирнадцятий, чотирнадцятий. Кого тобі треба?

— Якщо ти Ігор, то тебе.

Це вже цікаво.

— Ну, я Ігор…

— Наказано передати: завтра на десяту ранку приходь на Кадашевську в будинок Ігнатьєва. Запитаєш столяра дядька Матвія, — промовив скоромовкою, штани підтягнув і з ходу ввімкнув четверту передачу, вихором пронісся вулицею — тільки курява здійнялася.

— Ей! Стій! — загукав Ігор. — А хто… — махнув рукою: даремно доганяти.

А хлопчина на бігу обернувся і гукнув здалеку, Ігор ледве почув:

— Сам приходь…

Сидячи на шкільних уроках, гуляючи з Валеркою Пащенком, читаючи чи дивлячись телевізор, Ігор часто думав: а що тепер робить старик Ледньов? Чи Пелікан. І взагалі, що там у них тепер, коли нема Ігоря?

І розумів незаперечно: нічого! Немає там нічого, і самого “там” не існує. “Там” виникає тільки з появою Ігоря, бо він — його персонаж, але він — і його творець. Такий от веселий парадокс…

А тому немає куди поспішати, все у минулому залишиться на своїх місцях, без змін — до прибуття Ігоря. Поки що необхідно поспішати до школи, незважаючи на суботу. Що за життя! У мами на роботі є поняття — “чорна субота”, тобто робоча. Вона виникає у календарі раз на місяць чи в півтора місяця. У школярів кожна субота — “чорна”. Нудьга яка…

П’ять уроків, чотири перерви, з них одна — двадцятихвилинна. На неї й розраховував Ігор. Треба було залишитися сам на сам з Валеркою, засісти десь у відлюдному куточку шкільного подвір’я — є такий куточок — за теплицею, біля паркана — й поговорити про те, що тривожить. Конкретно — про вчорашню зустріч з чемними хлопцями. Про їх попередження. Про пружинний ножик.

Поки перебував у минулому, навіть не згадував про все це. Ну, можливо, і причаїлася думка десь у підсвідомості, а надвір і носа не висовувала. А тепер випурхнула, розрослась непомірно.

Гамлетівське запитання: дзвонити чи не дзвонити? Пі, не може бути тут дилеми: дзвонити, поспішати до телефону, чути Настин голос, домовитися про зустріч…

А де?

Ну, скажімо, біля пам’ятника Пушкіну. І піти є куди — всі центри вітчизняної культури поруч.

А потім?

А що потім? Звісно. Посидіти в кіно, в “Росії”. Чи зайти до “Ласощів”, чи далі — до кафе “Московського”, з’їсти морозива, випити по келиху шампанського — не маленькі вже, можна дозволити собі таку цілком невинну забаву. Потім походити по Москві, завітати до Олександрівського саду, знайти окрему лавочку… Чи зовсім інша програма: до парку Горького, до Нескучного саду…

І все? І провести до маршрутки, кинути монету до каси? І знову вибачитися: мовляв, немає часу, доберешся, подруго, сама? І цілим, неушкоджеиим повернутися додому?

Так, чи що?

Ти ж боїшся її будинку, її подвір’я, Ігорочку? Ти боїшся її проводжати до під’їзду, боїшся залишитися сам на коротенькому вечірньому шляху до арки-тунелю, що веде на багатолюдний Кутузовський проспект…

І сам собі зізнався: так, боюсь. Боюся, дідько забирай, хоча й соромно почуватися боягузом, до болю соромно!

До болю? То чого ж боятися? Самого болю? Ну, відлупцюють тебе п’ятеро, то й що! Пригадуєш, здається, в Зощенка є оповідання про студента і моряка, що закохані в одну дівчину. Моряк регулярно колошматив студента, а той, харкаючи кров’ю, знову приходив на побачення. Навіть більше: кидався на велетня моряка з кулаками, поки той не поступився перед божевільним натиском безстрашного здихлі.

Белетристика…

А що не белетристика? Хлопці ці, королі подвір’я? Типова штампована белетристика. Герої повчальних нарисів з серії “Людина серед людей”. Про непутящих підлітків.

Однак вони існують. І боїшся ти, Ігорочку, не болю, не крові, не ножичка якоїсь золінгенівської сталі, а чогось іншого, чому і назви не придумати.

Знаєш — чого? Себе ти боїшся! Своєї безпорадності, нерішучості, цілковитої відсутності того, чого досхочу було у зощенківського студента. Ти, неслабка фізично людина, — та й підручних засобів довкола багато: палиці, дошки, цегла! — боїшся застосувати свою силу, піти на конфлікт. Живеш за принципом: нас не чіпай, і ми не зачепимо…

Проте з Пащенком порадитися слід. Він подібними комплексами, відомо, не страждає.

Попередив його:

— Треба поговорити, старий.

— У чому справа — питання! — Підготовленість у Валерки — нуль, як заведено писати про всілякі експерименти. — Надовго? А то в мене в три п’ятнадцять тренування.

— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!

— Домовились!

Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.

Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.

— Що сталося, Ігорю?

Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…

І Пащенко до неї відповідно поставився.

— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.

Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.

Адже має він рацію, певне…

А Пащенко розвивав тему далі:

— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.

— Навіщо мені його приятелі?

— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.

Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.

А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…

— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.

— Сам підеш?

— Вгадав.

— А відлупцюють?

— Це точно, що відлупцюють?

— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?

Чудовий хлопець Валера, справжній друг!

— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.

— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.

— Я, певне, пізно прийду.

— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.

Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…

І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.

Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.

— Насте? Мене Ігорем звати…

І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:

— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…

— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.

І вона так само відповіла:

— Хочеш — приїжджай.

Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.

— Ти мені обіцяла — в кіно…

Страуси, осінні птахи…

— Давай, якщо хочеш. Куди?

— В “Росію”. А потім у кафе посидимо.

— Я буду біля Пушкіна через годину. Запланована програма розпочата як слід. Чим закінчиться?

Поки дивилися фільм, а потім сиділи в “Московському”, Ігор весь час намагався порівняти Настю з Лідою. Не тому, що Ліда йому сподобалася — нічого подібного, такої навіть і думки не було, — він перевіряв те миттєве враження, яке виникло в нього, коли Ліда вперше ввійшла до кімнати. Тоді він подумав, що вона дивовижно схожа на Настю. Потім зневірився в цьому. Тепер, сидячи за невеличким столиком кафе, просто у вічі дивився на Настю, як недавно Пеліканів хлопчак гонець — на нього самого, на Ігоря.

Настя навіть запитала, на якусь мить відірвавшись од морозива:

— Що ти у мені побачив?

Мало не бовкнув механічно: нічого не побачив. Та здогадався вчасно, що дослівний зміст пролунає образливо. Висварив себе за неуважність, сказав грубувато:

— Чи сама не знаєш…

— Чесно — не знаю.

Язик став важким, незграбним. Від морозива, чи що? Своєрідна анестезія…

— Дуже ти гарна…

— Ось і збрехав! — чомусь зраділа Настя. — Я себе знаю і не спокушуся на це.

А може, вона хотіла, щоб її переконували?

— Ні, гарна, дуже гарна! — вперто наполягав Ігор. — Не вір дзеркалу.

Двозначне вийшло речення. Значить, краще не вірити дзеркалу, але можна й повірити: щось воно відтворює… Настя, на щастя, двозначності не помітила чи не хотіла її помічати.

— Звичайно, тобі вірити приємніше…

І все ж таки у неї є щось спільне з Лідою. Навіть не щось — багато. Очі, їхній вираз, особливо коли вона посміхається, і сама посмішка, і ямочки на щоках. І волосся — обидві біляві…

Та хіба дивна оця схожість? Адже він побачив Ліду такою, якою хотів. І хотів її побачити схожою па Настю, бо про іншу дівчину не мріяв. А те, що Ліда здалася згодом іншою, — так це природно. Настя — тут, Ліда — там. Ліда— людина з чужої пам’яті, хоча і перепущена крізь Ігорів світогляд, крізь його фантазію.

Та й взагалі: хіба було б що-небудь там, у горезвісній чужій пам’яті, якби не Ігорева фантазія?..

А поки що фантазувати не варто: пів на десяту на годиннику, Настя наперед попередила, що о десятій повинна повернутися додому, обіцяла мамі. Отже, не буде прогулянки в Олександрівському саду… Ну нічого, це ж не востаннє.

— Сьогодні ти не поспішаєш?

З підколюванням запитала. Виявляється, не забула Настя першого прощання-проводжання.

— Я тепер ніколи не поспішатиму. Обіцяю тобі. Обіцянка обіцянкою, а час підганяє. В першу чергу

Настю. І все ж до Калінінського проспекту, до Арбатської площі вирішили дійти пішки — тут неподалік! — а біля пошти на проспекті сісти на тролейбус.

Думав: сказати Насті про хлопців чи ні? Пащенко радив розповісти. Мовляв, виростеш в її очах. Ігор все-таки вирішив не говорити. Хай він виглядає в очах Насті не вище, аніж є насправді. Його ста вісімдесяти сантиметрів цілком вистачить на все…

Велика Федора… Що ти зі своїми сантиметрами через півгодини робитимеш?

Дивно, йому вперше за весь час його мандрівок у минуле забажалося розповісти про них. Аж розпирало від бажання це зробити. Зупиняло тільки те, що не повірить Настя. Та й хто повірить в фантасмагорію, в диво, в антинаукову фантастику? Чи не зміг більше тримати в собі все це, чи Настя сприяла своєю схильністю до відвертості, тим паче — до бажаної, але вирішив спробувати, грунт промацати: як сприйматиметься? Не в лоб, звичайно, не за одним заходом. Потроху-помалу. Здалеку.

— Ти куди збираєшся після школи?

— На філфак, певне. А ти?

— Сусідами будемо. На історичний.

— Давно вирішив?

— Мабуть, давно. З дитинства книжки про російську історію любив. Раніше Смутним часом цікавився, пам’ятаєш, був такий після смерті Івана Грозного, а тепер в недавнє минуле мандрую.

— Куди саме?

— У громадянську, у вісімнадцятий рік.

— Чому саме у вісімнадцятий?

— Розумієш, в чому річ: дід у мене дев’ятсот першого народився, в кінці літа вісімнадцятого пішов пішки з Ростова-на-Дону до Москви…

— Для чого?

— Застряв він у Ростові. Батьки відправили його до родичів — сестра прабабусі там, здається, жила, сім’я її, а тут революція, війна почалася. Ну, він і втік від родичів…

— Як втік?

— Як тікають? Ногами. Вночі, коли всі спали, без нічого. І пішов по Русі-матінці. Тисячу кілометрів пройшов.

Жахнулась:

— Адже війна!

— Правильно. Ризиковано було йти. Могли і вбити. Та пощастило. Дійшов здоровим і неушкодженим.

— Ой, як цікаво! Червоні, білі… А як він сам настроєний був?

Ігор посміхнувся: що сказати про діда? Певне, правду.

— Ніяк, напевне. Хлопчисько, погано орієнтувався в політиці. Але коли дійшов — став червоним, це напевно.

Про діда все правильно, інакше він і не міг бути: він — дитина свого часу, лише свого, а в той час сімнадцятирічний хлопець з добропорядної родини рідко коли мав якісь усталені політичні погляди. Але дід дідом, а йдеться ж про Ігоря… Гаразд, розпочав не про себе, так і продовжимо не про себе. Поки що. Далі видно буде.

— Він тобі сам розповідав?

— Він помер задовго до мого народження.

— А звідки ти все це знаєш?

— Бабуся, батько… Вони про діда багато знали. — Ігор намагався відповідати ухильно, переводив акцент: — Дід у мене герой-молодець. У фінську воював, Велику Вітчизняну до кінця пройшов, полковником кінець війни зустрів. А потім демобілізувався, до смерті в газеті працював.

— Журналіст? Теж Бородін його прізвище?

— Ні, він не писав, не згадуй. Він випусковим працював у друкарні. А писати мріяв. Навіть пробував щось. Дряпав пером у зошиті. І зауваж: саме про громадянську війну. Певне, і мене заразив.

— Ти ж його не знав, не застав.

— Він мене генетично заразив…

Посміялись. Настя попросила:

— Може, ти б мені розповів про все це докладно?

— Про що, власне?

— Про дідові мандри. Ти про них докладно знаєш? Посміхнувся: куди ж докладніше…

— Гаразд, як буде час — розповім.

— Завтра? Гаразд?

Ти цього хотів, Ігорочку? Повідати Насті ходіння по часу, в деталях повідати, нічого не випустити, не забути. Ні старика Ледньова, ні Пелікана, ні Ліду, ні її тітку, ні навіть босоногого хлопчика-вісника. Тільки не про себе доведеться говорити. Про діда. А яка різниця: теж хлопчик з гарної родини, теж Бородін, також сімнадцятирічний. Хай про діда. Лише б виговоритися…

Зрозуміла річ, домовилися завтра здзвонитися. Вранці, не відкладаючи.

Безглуздий у вустах жінки термін: здзвонитися… Наперед передбачає цілковиту невизначеність — хто перший згадає, то й подзвонить, — він, термін цей, пролунав цілком конкретно. Здзвонимося — значить, Ігор повинен подзвонити, як же інакше. І в той же час зовнішній паритет дотримано. Жінки, жінки, підступні ваші душі… Звідки цитата? Схоже, з неопублікованого Бородіна. Вірніше — з ненаписаного…

На годиннику десять тридцять п’ять. Подвір’я темне й тихе. Цікаво: чи чекають його чемні хлопці?.. Цікаво — не те слово.

Йшов, не видивляючись на всі боки, ледь-ледь стримуючи бажання побігти. Ось вони, ящики…

— Ей, Ігорю, ану підійди сюди, друже! Чекають!

Ну дідька лисого він до них підійде! Пришвидшив ходу, майже побіг, мовчки, не реагуючи на окрик. Стоп!

— Ти куди біжиш? Хіба не чув — тебе кличуть?

Двоє в куртках перед ним. І, як на зло, нікого на подвір’ї. Вимерло воно, чи що?

Може, закричати?..

— Давай-давай, пересувайся. Ми двічі не повторюємо.

Ці куди грубіші, аніж їхній ватажок. Ввічливості не навчені. Взяли під лікті і повели до ящиків.

— Руки геть! — гарна фраза, але безглузда. Ігор смикнувся, скинув руки “конвоїрів”, однак пішов до ящиків, сам пішов, як… корова на забій.

Придумав порівняння і подумки посміхнувся: паскудник ти! Йдеш, щоб по пиці отримати, а все ж припрешся, як краще про себе висловитися…

Двоє — його конвой, троє чекають. Разом — п’ятеро. Знайомі всі обличчя. Ось і ватажок, давній знайомий. Сидить на ящику, розвалився, на другий ящик обіперся… Цікаво, що вони роблять, коли з магазину порожню тару вивозять?

— Що ж чи, Ігорю?.. Ой-ой-ой…

Тон співчутливий, дивись, ще й рюмсати почне юнак, модний светр слізьми замочить.

— А що я?

— Я тебе попереджав: забудь про Настю. Попереджав чи ні?

— Ну, попереджав.

— А ти не послухався. Недобре… Знущається, негідник, дотепність свою показує.

— Кому недобре?

— Буде? Боюся, що тобі.

Дивне відчуття: Ігор водночас боявся і злостився. Двоє малопоєднаних відчуттів, бо ж злість па противника повинна народжувати бажання якщо не нападати, то захищати себе. Але, відчувши цю злість, Ігор намагався приндитися, боявся водночас ненароком словом чи дією порушити ту грань, за якою дипломатичні переговори закінчаться. Боявся він її перейти і не розумів — не хотів розуміти! — що хлопці-дипломати ведуть переговори, лише наслідуючи написаний протокол схожих зустрічей “на високому рівні”, а насправді вони все давно вирішили…

— Ти про себе краще подумай.

— Дивно… — Ватажок повернувся до приятелів, театрально вимагаючи розділити з ним подив. — Ігор, здається, грубіянить…

— Грубіянить, грубіянить, — негайно підтвердив один з них і задоволено засміявся.

— Прикро, — сказав ватажок, підвівся і, не замахуючись, коротко вдарив Ігоря у сонячне сплетіння.

Ігор розкрив рота, намагаючись вдихнути, не зміг і різко зігнувся навпіл, сів навкарачки. Було страшно: повітря не потрапляло до легенів, зупинялося десь на півдорозі, і до болю в животі додавалася різка, запаморочлива порожнеча в грудях.

Ввічливі хлопці стояли за ним, мовчки спостерігали, як він намагається дихати, у судомах відкриває і закриває рота. Як риба.

— Погано Ігореві, — мовив ватажок.

Можливо, він і раніше щось говорив, але, зайнятий болем, Ігор не чув його. А тепер почув, голос прохопився мов крізь вату. І дихати стало легше.

— Як би ще гірше не було, — додав хтось із хлопців.

— Сволото! — Ігор відчув, що він ось-ось заплаче. Це було вже соромно.

— Він знову каже грубощі, — сумно проказав ватажок, дивлячись, як Ігор підводиться: — Він нічого не зрозумів.

Ігор розумів одне: зараз ватажок вдарить, тому треба встигнути вдарити першим, поки той не чекає нападу, стоїть розкрившись. Розумів і… нічого не міг з собою вдіяти.

І раптом — це вже нагадувало містику! — почувся такий знайомий голос:

— Йо-ой! Які люди!

Пащенко! А він звідки?..

Обернувся: і справді, Валерка. Посміхається, немов щось дуже веселе побачив. І поруч з ним ще якийсь хлопець. Той, навпаки, досить похмуро на все дивиться.

— Ігорю, тобі не здається, що ти примушуєш себе чекати? — Це знову Пащенко.

Треба відповідати, але Ігор не знав що, не зміг нічого вичавити. А Пащенко, виявляється, і не вимагав відповіді. Він і запитання поставив — як полемічний засіб — риторично.

Тепер він звернувся до свого похмурого супутника:

— Вони, Алику, певне, щось не поділили. Ти не знаходиш?

Алик також змовчав, надаючи Валерці вести виставу самому. А того хлібом не годуй — дай поговорити.

— Вибачте, хлопці, вибачте, але завершите іншим разом. Нам Ігор дуже потрібний, через півгодини з Організації Об’єднаних Націй телефонуватимуть. Сам генеральний секретар. Треба поспішати. Ще раз вибачте.

Він ухопив Ігоря під руку і потяг геть від ящиків. Алик крокував позаду, щохвилини обертаючись, прикривав тили.

— Ей, довгий, краще ти б не ліз в наші справи, а то й ти матимеш, — раптом отямився хтось з компанії.

Не ватажок — той мовчав.

— Дуже вдячний, — блазнював Пащенко, напівобернувшись, проте не гальмуючи, цілеспрямовано пересуваючись до воріт. — Все життя мріяв. Те, що обіцяли, перекажіть Пасті. А вже вона мене розшукає. Через Ігоря. — І зареготав навмисне по-дурному, з верещанням і лякаюче.

А коли висміявся, то до розмови вступив ватажок. Він сказав неголосно, але Ігор почув:

— Тобі сьогодні пощастило, Ігорю. Але попередження залишається в силі. Пам’ятай про це.

— Він пам’ятає, — блазнював і далі Валерка. — У нього пам’ять, як у молодого. Адью, хлопчаки, аріведєрчі, Рома, перметте муа де апсанте…

Вони вийшли з підворіття на Кутузовський проспект, і Ігор знову, як і минулого разу, був трохи приголомшений і освітленням, і шумом, і багатолюдністю. Контрасти його, видно, тривожили.

Похмурий Алик запитав Пащенка:

— Що це ти їм у кінці наплів?

— Малограмотний! — захопився Валерка. — Вчи уроки, чемпіоне, будеш розумний, як я. А сказав я їм французькою мовою: дозвольте мені, мовляв, бути відсутнім, набридли ви мені.

— Грамотний, — чи то ствердив, чи то осудив Валеру Алик. — Краще б ми до міліції звернулися.

— А що міліція? — Пащенко прочитав у своєму житті мільйон детективних романів і міг вільно і з знанням справи говорити про роботу відвалених органів внутрішніх справ. — У міліції нам сказали б: нема складу злочину. Де сліди побоїв? Де вогнестрільні та ножові рани? Де труп, нарешті?

— З цією сволотою і трупа дочекаєшся, — сказав Алик. — Ну, гаразд, мені час. Чао! — помахав рукою і пішов тротуаром, легко обганяючи перехожих.

Пащенко не стерпів, кинув навздогін:

— Які зрушення! Почав закордонні слова вживати! Мій вплив… — Повернувся до Ігоря і вже серйозно сказав: — Ти вибач, час не розрахував. Подзвонив Насті, а мама сказала, що вона о десятій буде. Ну я й накинув півгодини на проводи, тож мало не запізнився до кульмінації… Дуже тебе вдарили?

— Дрібниці… — Ігореві знову захотілося плакати. Чисто тобі дівчина сентиментальна! — Спасибі тобі.

— Ну годі-бо.

— Я не чекав удару, а він в піддих…

— Гаразд. — Пащенко бачив, що Ігор намагається виправдатися, і не хотів терпіти приниження друга. — На суді пояснення писатимеш. А я тобі не Феміда з вагою, у мене очі вперед дивляться. І як ти думаєш, що вони бачать?

— Що? — Ігор не стримався — посміхнувся.

— Вони бачать чудове порожнє маршрутне таксі, яке кулею домчить нас до площі імені Фелікса Едмундовича. Мчімо.

І вони помчали.

Потім, вже лежачи в ліжку, збираючи — користуючись цитатою з улюбленого Ігорем Блока — “воспоминания и дела” минулого дня, Ігор думав про те, що до цього часу не знав Пащенка. Ким він його вважав? Веселим хлопцем, непоганим приятелем, з яким легко почесати язика, блукати вулицями, сидіти десь у теплій компанії, залицятися до дівчат. А він другом виявився. Справжнім. З тих, кого не треба просити про допомогу — вони самі знають, коли допомога потрібна…

А все-таки, чому “ввічливі хлопці” злякалися? Їх п’ятеро, а проти них — лише двоє, бо себе Ігор рахувати не мав права. Злякалися двох? Навряд. Захотіли, то відлупцювали б і Валерку, і Алика найкращим чином. Але ж відступили… Може, шуму не хотіли? Певне, так. Тихенькі, інтелігентні хлопчики, не хуліганять, маленьких не ображають, до старих не чіпляються. І раптом бійка. П’ятеро проти двох. Тут винних шукати не треба: кого більше, ті й винні. Могла трапитися осічка: вийшли б вони з відпрацьованого образу на виду у мешканців будинку, які збіглися б сюди на шум. А цього їм дуже не хочеться!

Тут задзвонив телефон. Він у Ігоря на підлозі стояв біля ліжка. Взяв трубку — Настя.

— Ігорю, що сталося?

— А що сталося?

— Мені Наталка дзвонила.

Базікало Валерка!

— Ну й що вона каже?

— Що тобі загрожували. Через мене, навіть ножем лякали. Це так?

— Ну, так…

— А ти не побоявся! Валерка казав, що він спеціально до мене у двір приїжджав, думав, бійка буде, а ти пройшов крізь них, як ніж крізь масло…

“Ніж крізь масло” — це вже з Валерчиного репертуару. Як він Ігореві подвиги розмалював — можна собі уявити! Дарма, виходить, Ігор на нього клепав: друг — він в усьому друг.

— Який там ніж, яке масло… — важко було Ігореві це промовляти, але інакше не міг. — Злякався я, Насте, як останній першокласник. І якби не Валерка, не знаю, що й було б.

— Ось що, — Настин голос став діловим і суворим. — Тепер я тебе проводжатиму. Щоразу. Спочатку ти мене — до під’їзду, а потім я тебе — до тролейбуса.

Що ж, це вихід. При Насті, можна бути впевненому, до Ігоря ніхто з тих хлопців не причепиться. Тільки чи скористається він ним, цим виходом? Треба вже зовсім себе не поважати…

— Дурниці, Насте, що ти вигадуєш?

— А що? Я знаю цих хлопців. Покидьки. Вадька там один, петеушник, він у мене минулого року закохався, проходу не давав, а я його відшила одного разу. Тепер він вважає, що я нікого не можу полюбити — не маю права.

— А ти можеш? — серце завмирає, напівпошепки.

І так само, напівпошепки, у відповідь:

— Можу.

І повісила трубку.

До завтра.

Нічого немовби не сказано, а як радісно! Здається, не було ніякого вечора приниження, вечора страхів, сорому…

Але був він, був, не обдурюй себе, Ігорю. І як не гірко, не затуляй радістю бридкого відчуття власної боягузливої безпорадності…

У будинку всі ще спали, коли Ігор навшпиньки пройшов до вікна фарбованими мовчазними мостинками і навстіж розчинив його. Вікно виходило на вулицю, як і раніше, безлюдну. Пахло сіном, зіпрілою травою і ще — чітко — горілим. Запах горілого тягнувся звідкись здалеку, мов нагадування про недавню пожежу.

Де вона була? В центрі міста? На околиці? На небі жодної хмаринки, жодного димка — рівне, білясте, вигоріле за літо полотно. Але запах такий, наче півміста згоріло…

Ігор тихенько відчинив двері, пройшов повз порожню вітальню, повз передпокій, вибрався на подвір’я. Вісім на годиннику, на гарному годиннику марки “Слава”, якого Ігор ховав у кишені штанів, ховав від усіх — тут, у минулому. Можна собі уявити подив старика Ледньова, якби він побачив цей супермодний годинник з зеленуватим циферблатом під гранчастим склом. Поки не уздрів, Ігор був обережний.

Помився до пояса, пострибав для пристойності, — мовби й зарядку зробив. Добре б поснідати! Мало який день випаде… А до десятої ранку, до зустрічі з невідомим дядьком Матвієм, ще далеко.

На ганок вийшла Софія Демидівна, побачила Ігоря, зойкнула:

— Боже мій! Ану, мерщій до хати, мені вмитися треба.

Вона закуталася в картату хустку-плед, під якою, як визначив Ігор, видно було рожевий, аж до п’ят халат. Судячи з її всміхненого обличчя, особливої незручності вона не відчувала, а охала так, для пристойності.

Однак Ігор підхопив сорочку, що впала на траву, шаркнув ніжкою, здійнявши при цьому невеличку хмаринку пороху, і негайно зник у будинку, повторюючи:

— Пардон, пардон, я сліпий, я нічого не бачу…

Але на ганку затримався, запитав:

— Погодуєте, хазяєчко?

— Буди свого супутника. Снідати будемо.

Будити Ледньова — справа звична. Щоранку Ігор цим займався, наловчився. І нині — із стогоном, з образами і дрібними скривдженнями — проте прокинувся старик. Вмиватися не схотів:

— Мені від води ще більше спати хочеться. Я й так чистий. Ти що, забув: ми ж третього дня у лазні милися…

Бог з ним, нехай не вмивається. Але як його вдома залишити, щоб не ув’язався за Ігорем? Проблема! Пригадується, ще вчора надвечір він виявив бажання поблукати містом. Говорив:

— Все одно Пелікана чекати…

І сказав це при хазяйці. Вона, природно, здивувалася:

— Кого чекати?

— Григорія Львовича, — пояснив Ледньов.

— Якось дивно ви його назвали…

Довелось Ігорю втрутитися:

— Був випадок. Григорій Львович нам одну байку розповідав про пелікана. З того часу ми його так інколи кличемо. Жартома. Він не ображається. — І безжалісно наступив під столом на ногу професора.

Той скривився, але змовчав. Згодом, коли залишилися самі, не забув поцікавитися:

— Що я не так сказав?

— Бачите, — пояснив Ігор, — Софія Демидівна здивувалася. Значить, Пелікан не афішує тут свою кличку.

— Дивно, — не розумів Ледньов. — Тут, з рідними, не афішує, а з нами, сторонніми, будь ласка. Ми, божою милістю, Пелікан Єдиний…

Ігореві це також здалося дивним. Привчений в усьому шукати пояснення, він і тут знайшовся: у домі Софії Пелікан — людина респектабельна, надто лояльна. Ось учора з контррозвідки приходили. Якби Софія, проста душа, сказала їм про пташину кличку, відразу викликала б підозру! А так — Григорій Львович, пристойна людина, відсутня лише. А те, що їм, стороннім, Пеліканом назвався — так на те вони і сторонні: сьогодні тут, завтра — шукай вітра в полі! їм якраз справжнє прізвище й знати не варто.

Все це могло відповідати істині за однієї умови: Пелікан чи колишній, чи нинішній нелегал. У цьому Ігор не мав сумніву.

Снідали вчотирьох. Ліда сиділа навпроти Ігоря і дивилася на нього якщо не закохано, то захоплено. Ігореві було ніяково. Він на Ліду не дивився, втупився в тарілку з вівсяною — нелюбимою! — кашею, скріб її ложкою. Захоплення інфантильної гімназистки він відносив за рахунок прочитаних учора віршів. І не стільки Блока, скільки тих, що вона за Ігореві вважала… Як же: знайомство з піїтом. Такий факт юній баришні-емансипе може легко голівоньку запаморочити.

Поїли. Ігор хазяйці подякував, попросив дозволу залишити стіл:

— Мені до міста треба.

— Я з тобою, — сказав старик Ледньов.

Як Ігор і чекав! Та це ще півбіди. А тут ще й Ліда:

— Можна, і я теж?

Гаразд, з професором Ігор ще згоден, але Ліда — це вже занадто. Треба якось викручуватися.

— Що ви, що ви! — удавано перелякався він. — Відчуваєте: запах який? Кажуть, пожежі в місті…

Старик Ледньов, людина божа, хитрої дипломатії не навчена, негайно запитав:

— Хто каже?

— Там… — туманно пояснив Ігор, адже ясно було: ні з ким він не бесідував, зранку ще не встиг.

І старик Ледньов це чудово зрозумів, хмикнув і ручки потер.

— Ну, якщо там… А ми пожеж не лякаємося, чи не так, Лідочко? Ми підемо й подивимося… І взагалі, замолоду я служив у пожежній команді, я все знаю. — Тут він на спинку стільця відкинувся, очі блаженно заплющив. — Які першерони, сірі в яблуках. А каски, каски, начищені, мов дзеркала… І брандмайор попереду… — солодко йому було згадувати те, чого, на думку Ігоря, ніколи в його житті не існувало.

Софія Демидівна нерішуче додала:

— Може, і справді небезпечно, Лідо?

Старик Ледньов отямився від солодких спогадів і запально заперечив:

— Зовсім не страшно, люба Софіє Демидівно. Я Лідочку ані на крок від себе не відпущу, стежитиму краще за цербера. На мене, вельмишановна Софіє Демидівно, можна покластися без жодного остраху.

— Невже? — з сумнівом сказала хазяйка, проте сперечатися не стала.

А старик Ледньов, задоволений перемогою, яку він так просто отримав, кинувся у бій.

— Якщо йти, панове, то не гаючись. В дорогу сурми кличуть.

У місті було неспокійно. По дорозі з’ясували, що вночі якісь злочинці підірвали казарми, розташовані в іншому кінці міста, в районі Святої слободи. Пожежних частин не залишилося, сірих в яблуках першеронів — чи на кому вони тут їздили? — давним-давно мобілізували чи то білі, чи то червоні, як, до речі, і сокирників. Брандмайори самі воювати вирушили — за єдину, неподільну, святу Русь, споганену тими червоними, до яких їхні, брандмайорські, сокирники подалися. Отже, сокирниками і споганену. Кому ж за таких складних умов пожежі гасити? Нікому. Ось казарми і згоріли. Не до кінця, щоправда, але дуже.

Старик Ледньов розбалакався з єдиним двірником, якого Ігор побачив за ці два дні. Двірник був — як і треба бути класичному двірникові — з бородою і мітлою, а ще в яловичих, у гармошку чоботях і брудно-білому фартусі. Але без бляхи. Він охоче вступив у бесіду з професором, до подробиць розповів йому про вибух і пожежу, про те, що “солдатиків повбивало жах як багато!”. І ще додав: офіцерство геть озвіріло, хапають зранку кого попало.

Останнє повідомлення Ігореві зовсім не сподобалося. Кого попало — це значить, що і його, і Ледньова можуть схопити. Ледньов, скажімо, вивернеться: в нього документ справний, професорський, академічний, печатка з двоглавим орлом і коронами. А йому, Ігореві, що робити? Паспорта він з собою не носить, тримає вдома — разом з батьківськими. Та й до чого він тут — “червопошкіряиий”, з серпом і молотом?..

Вулицею Трьохсотліття дому Романових мчали верхові — по одному і малими загонами. Візників біля довгого будинку нині не видно. Заховалися? Поки дійшли до площі з фонтаном, Ігор страху натерпівся. А старикові Ледньову хоча б тобі що. І Ліда йде воркує:

— У нас в класі багатьом дівчатам офіцери подобаються. А мені, уявіть, зовсім ні. Якісь вони грубі, розв’язні, ніякого обходження. Звичайні олов’яні солдатики.

Дуже актуальна тема!

Тут старик Ледньов знову відхилився, вирішив поговорити з опасистою пикатою червонощокою тіткою, на вигляд торговкою, але з порожнім кошиком. Розпродала все, чи що? Знайшла час для торгівлі. Ледньов учепився в неї, як кліщ, почав з’ясовувати подробиці міського життя, торгівлі і наявності товарів на базарі, а Ігор вирішив: або пан, або пропав! Смикнув Ліду за рукав.

— Є справа. Тільки секрет!

Ліда раптово розквітла в буквальному розумінні слова: щоки запашіли, оченята загорілись.

— Який секрет, Ігорю?

— Берегти таємницю вмієте?

Вона дрібно й швидко перехрестилася.

— Христом богом клянусь.

Ігор роззирнувся довкола: чи не підслуховує, бува, хто? — але зробив це більше для Ліди, ніж для себе.

— Ви знаєте, де Кодашівська вулиця? — пошепки запитав він.

— Знаю, — пошепки відповіла Ліда. — Ось та — Світська, а праворуч від неї — Кодашівська. А навіщо вам?

— Треба. Ходімо.

— А Павло Миколайович?

— Йому — жодного слова.

Ліді це не сподобалося. Секрет секретом, але вона вихована в дусі поваги до старших! Інша справа, що вона не знала, як старші часом можуть заважати…

— Може, ми його все-таки попередимо?

— Тоді він ув’яжеться за нами, а там небезпечно.

Це вразило Ліду, і, вже не огинаючись, вона пішла за Ігорем, щохвилини, проте, озираючись. Професор був надзвичайно зайнятий бесідою з торговкою, він настільки захопився, що навіть тицяв їй пальцем у неосяжні груди, щось пояснюючи. Гадав, напевне, що перед ним — його університетський колега. Торговці подобалася роль колеги, вона співчутливо хитала головою, слухаючи Ледньова.

Всупереч побоюванням Ігоря ніхто на них не звертав уваги — ні раніше, коли вони втрьох ішли, ні тепер, коли відокремились од професора: Ігор з Лідою на вигляд — юні закохані, місцеві Ромео і Джульєтта, діти шанованих батьків. А Ледньов… Пащенко таких називав коротко: чайники. Хто, скажіть, запідозрить у чайнику підпалювача і бомбиста? Хіба що параноїк, який страждає манією переслідування. Чайник — посудина звичайна і безпечна…

Без пригод дійшли до Кодашівської. Там довелося запитати, де будинок Ігнатьєва. їм пояснили. Будинок виявився солідним за розмірами: триповерховий, цегляний, з двома під’їздами. Типовий прибутковий будинок.

Ігор сказав:

— Постійте тут і дивіться в чотири ока.

— На що дивитись, Ігорю? — вже ставлячи запитання, Ліда уважно дивилась на Ігоря. Вона знову була закохана в нього, бо ж поет, та ще й оточений ореолом таємниці, весь загруз в правила конспірації,— це особлива людина. Не любити її неможливо.

На той момент Лідина закоханість була Ігореві дуже доречна.

— Якщо побачите когось підозрілого, удавайте, що ви гуляєте або чекаєте подругу.

— А як я дізнаюся, що це підозрілий?

— Дізнаєтеся. Підозрілого відразу видно. — Ігор не став пояснювати, та й що він міг пояснити? Нічогісінько! Він і сам не відав, як впізнати підозрілого…

— А ви? — Ліда не відставала.

— Я — у будинок. Чекайте.

— Бережіть себе.

Остання фраза — з якогось роману. Може, її промовила якась прекрасна дама своєму коханому, який збирався в черговий хрестовий похід. Чи ще кудись.

— Побережу, — пообіцяв Ігор і ввійшов у під’їзд.

Тут було тихо і прохолодно, навіть холодно, як в будь-якому під’їзді-колодязі в старих московських, ще дореволюційної побудови будинках. Ігор, траплялось, бував у них: там мешкали і його знайомі, і знайомі його батьків. У будь-яку спеку такі під’їзди, як термоси, зберігали цегляну прохолоду, і секрет прохолоди — ось секрет, а не те, що Ліді обіцяно! — був назавжди втрачений у час швидкісного великоблочного та великопанельного будівництва. Смерділо кішками. Неширокі, але солідні сходи — певне, з мармуру — вели догори, обмежовані ліворуч стіною з облупленою штукатуркою, але без звичних Ігореві написів кольоровою крейдою, а праворуч — чавунними гратчастими поручнями. Вниз, до підвалу чи до півпідвалу, також вели сходи, але значно вужчі і простіші. Хлопчина, який повідомив учора про будинок Ігнатьєва і не пояснив, де саме шукати дядька Матвія, ставив у скрутне становище. З одного боку, запитувати боязко: а раптом дядько Матвій також нелегал? Чи ще хто-небудь? Не накликати б біди на нього. І на себе… З іншого боку, у кого ж запитувати, адже не підеш по квартирах?

Почав аналізувати, застосовуючи житейську логіку. З яких верств походить хлопчина? Навряд чи з багатіїв. На вигляд — син майстрового, який від снігу до снігу бігає босий, не знає іншого одягу, крім стареньких штанців і просторої сорочечки. Якщо його послав дядько Матвій, то виходить, і дядько належить до майстрових. Може, робітник. А може, швець чи мідник. Та й Пелікан, судячи з усього, не став би знатися з буржуями. Далі. В такому будинку — якщо порівняти його з сусідніми на вулиці — квартири навряд чи дешеві. Он сходи які… Та тільки за них хазяїн, напевне, зайвий карбованець до квартплати додає. Отже, дядько Матвій не міг жити у такій квартирі — задорого це. А тим часом він мешкає, мабуть, тут. Де саме? Відповідь зрозуміла: у підвалі. Чи в напівпідвалі, де квартири, напевне, набагато гірші і дешевші. Геніальний хід думок, Шерлоку Холмсу годі й втручатися.

І тут, як у пристойному детективі, позаду почувся голос:

— Чого став? Іди вниз…

Можна було б написати так: “Ігор здригнувся, мов ужалений”. Чи так: “Ігорове серце підстрибнуло й опустилося, немов щось обірвалося всередині”. Різне можна написати, але не будемо цього робити, бо Ігор і здригнувся, і з серцем у нього щось сталося. Про всяк випадок він оглянувся, і не без страху. На нього дивився той самий хлопець, що стояв біля вхідних дверей, притримуючи рукою штани — швидше за звичкою, ніж за необхідністю: трималися вони на шлейці — і всміхався. Переднього зуба у хлопця не було. Судячи з віку, молочні в нього випали давно, а корінного, напевне, він втратив у бійці. Буває…

— Йди, йди, не бійся, — промовив хлопець басом, шморгнув, як і вчора, носом, повернувся, не прощаючись, і вибіг на вулицю. Вважав свою місію завершеною.

Виходить, за Ігорем стежили. А вірніше — не за Ігорем, звичайно, — теж мені персона грата! — а за будинком. І заздалегідь поважаючи дядька Матвія, а тим більше Пелікана, можна було стверджувати, що не тільки цей хлопець походжав довкола будинку, хтось ще цим займався. І доросліше, солідніше, серйозніше.

Так, цікаво: як Ліда на хлопця зреагувала? Вважала підозрілим чи ні?

Ігор обережно спустився сходами — дванадцять сходинок униз, порахував — і вперся у низькі, оббиті залізом двері. Нічого на них не написано, жодних табличок не висить. Постукав. Спочатку тихенько, а потім сильніше. Почувся глухий голос:

— Кого треба?

— Мені дядька Матвія, — сказав Ігор.

— А від кого будете?

— Мені вчора сказали, щоб я прийшов…

— Почекай.

Чимсь загримали, щось з брязканням упало. Двері прочинилися, і в шпарку Ігор побачив око. Око поморгало, хтось кашлянув, і двері нарешті прочинилися. На порозі стояв високий сутулий старик з чудовими — як в Будьонного! — пшеничними вусами.

— Ігор, чи що? — запитав старик.

— Ну я…

— Заходь, чекають.

Ігор зайшов до невеличкого передпокою, вірніше, у простір, відокремлений від усього іншого щільною занавіскою. Старик позаду брязкотів замком. Ігор відсунув занавіску, побачив маленьку кімнату з низькою стелею, стіл посередині, гасову лампу на його голих дошках. І за столом, виклавши на нього великі ручища, всміхаючись на всі зуби, сидів Пелікан.

— Здорово, Ігорю, — сказав Пелікан. — Не чекав?

— Ображаєш, Пелікане, — усміхнувся Ігор. Він був радий його бачити і не приховував цього. — Не тільки чекав — певний був, що ти десь тут перебуваєш.

— Ти бач! — здивувався Пелікан. — Який проникливий, їхали бояри… З чого так?

— А з того, якщо я комусь потрібен, то тобі, а не міфічному дядькові Матвію.

— Логічно… А чому міфічному? Ось він, живий. Знайомся.

Вусань старик поставив хиткий віденський стільчик поруч з Пеліканом, сів і підкрутив вуса. Жест був книжковий, описаний усіма, кому не ліньки, однак…

— Добридень, — вклонився Ігор, а дядько Матвій йому на вільний стілець вказав:

— Сідай. У ногах правди немає.

Відверто кажучи, дядько Матвій нагадував отакого традиційного революціонера-підпільника. Тут тобі і вуса, і хриплий голос, і любов до народної мудрості, тобто до прислів’їв, і благородна зовнішність, і руки, як належить, жилаві, шкарубкі, робочі руки. Але він і не міг бути іншим, тому що своя пам’ять, змішана з чужою, подарувала Ігореві, власне, те минуле, на яке він чекав, яке хотів бачити.

Ігор сів навпроти двох цих людей, швиденько окинув оком кімнатку. Підлога, стеля, чотири стіни. Ще стіл, знову ж чотири стільці, буфет, у буфеті скло матове, за ним нічого не видно. Поруч з буфетом ще одні двері. Значить, є друга кімната. Схоже на те: адже повинні вони десь спати…

— Обдивився? — запитав Пелікан.

— Дивитися нічого, — сказав Ігор і схаменувся: не повівся по-хамському? Чи не образиться дядько Матвій?

Не образився. А Пелікан засміявся — він Ігоря встиг уже трохи вивчити і поцікавився:

— Як професор?

— Нормально. Гуляє на площі біля фонтана.

— Він знає, куди ти пішов?

— Ні, ми від нього втекли.

— Ми?

Треба було зізнатися.

— Там, біля під’їзду, Ліда…

— Що-о?..

— Так сталося, — пояснював Ігор. — Я не міг втекти з дому, спочатку Ледньов прив’язався, місто йому, бачте, подивитися закортіло, а потім і Ліда, я ж не сказав їм, що йду до тебе…

— Почекай, — зупинив Пелікан Ігореву кулеметну чергу. — Де вона?

— Ліда? Гуляє біля будинку.

Пелікан подивився на дядька Матвія.

— Там же Сом і Колька?..

Дядько Матвій збентежено кахикнув у кулак — це також в нього вийшло традиційно, по-книжковому.

— Адже дівчина… Нащо за нею дивитися.

— Заспокойся, Пелікане. Нічого з нею не трапиться, ні про що вона не здогадується… Кажи, навіщо кликав?

Пелікан підвівся і заходив по кімнаті. Вона була йому тісна, як камера у в’язниці: три кроки вперед, три назад. Дядько Матвій, як і досі, сидів мовчки і не відриваючись дивився на Ігоря.

Ігор терпляче чекав, поки Пелікан відміряє задуману кількість кроків і щось скаже. Нарешті Пелікан зупинився, взявся ручищами за вигнуту спинку стільця. Ігор навіть злякався: не зламав би…

— Ось що, хлопче. Чого я остерігаюсь? Чи можна тобі довіряти?

Інший став би переконувати Пелікана в своїй відданості, клявся б і божився, а Ігор лише плечима стенув.

— Як знаєш. Я тебе розумію: чужа душа — темний ліс.

— Не в цьому суть, — скривився Пелікан. — При чому тут душа? Хлопець ти надійний, та дорога дуже вже далека…

— Куди дорога?

Дядько Матвій розтулив губи — а Ігор думав, що вони в нього навіки склеїлись, — і вставив своє:

— Не збивай малого з пантелику, Гринь, давай про все по порядку…

А Пелікан наче тільки й чекав цих слів. Відразу заспокоївся, знову вмостився на стільці і розпочав “про все по порядку”.

— Про вибух і пожежу в казармах чув?

— Все місто розбурхане…

— Якісь розумні люди постаралися. — Пелікан підморгнув Ігореві, гадаючи, що той зрозуміє що й до чого, кого він на увазі має. А може, просто так підморгнув, через гарний настрій, а Ігор навигадував казна-що. — Так через ці гучні справи, — вів далі Пелікан, — мені з міста важко буде вибратися…

Ігор посміхнувся. Він знав те, чого не знав Пелікан

— До Софії Демидівни з контррозвідки приходили, про тебе питали…

Дядько Матвій швидко глянув на Пелікана.

— Я попереджав: не ходи сюди…

— А не прийшов — ні дідька не було б, — гаркнув Пелікан.

Дядько Матвій на гаркання уваги не звернув, сказав спокійно:

— Даремно тупцюєш. І без тебе впоралися б…

І знову Ігор відчув, що він тут зайвий, що розмова йде про щось своє, таємне, може, навіть про вибух у казармах. І посвятити Ігоря в суть цієї розмови ніхто не збирався.

— Що про мене Сонька намолола? — запитав його Пелікан. Сердито запитав, немов заздалегідь вирішив про Софію Демидівну: все, що пам’ятала, — виказала.

— Нічого не намолола, — відповів Ігор, — навіщо ти так про неї. Гарна у тебе родичка — вже не знаю, ким вона тобі доводиться. Сказала, що давним-давно тебе не бачила, ні слуху про тебе, ні духу… Так, по-моєму, вона до тебе як до респектабельного паночка ставиться. З царем у серці і в голові.

— Авжеж, — засміявся Пелікан. — Сонька свята жінка, всі у неї добрі та чесні, поганих немає. — І до дядька Матвія торжествуюче: — Бачив? Нічого було паніку зчиняти. “Не ходи сюди, не ходи сюди…” — перекривив він дядька Матвія.

Той знову не образився — все від нього, як від стінки, відскакувало, сказав незрозуміло:

— Не ходив би — сам пішов би…

А Пелікан відразу ж відповів.

— Інший піде, їхали бояри. Ось він… — І на Ігоря кивнув.

— Йти далеко, — коротко зауважив дядько Матвій. — А тобі сидіти й сидіти…

Нарешті Ігор не витримав цілковитого невідання.

— Може, поясните, в чому річ?

— Поясни людині, Гринь, — суворо сказав дядько Матвій. — Він мені подобається. Серйозний.

Ось і дочекалися! Ігор посміхнувся подумки. Велике діло: нас серйозними назвали.

— Поганих не тримаємо, — зарозуміло підтвердив Пелікан і випалив не роздумуючи, без підготовки: — Понесеш кудись один пакетик. Дуже цінна річ!

Так. Слово мовлене. Що ж, Ігореві доручено велику справу, це без сумніву. Велика, важка і ризикована. І дивна річ: він зовсім не думав зараз про небезпеку. Більше того: жодного разу не згадав ні про темне подвір’я на Кутузовському проспекті, ні про “ввічливих” хлопчиків, ні про їхні загрози, ні про свої — непіддільні! — страхи. Чужа пам’ять робила його сміливим і рішучим, а своя ні про що неприємне не нагадувала. Послужливою була.

— Гаразд, — сказав він. — Куди йти?

Пелікан перехилився через стіл, майже ліг на нього. Зашепотів. Правда, шепіт його було в сусідній кімнаті чутно.

— Кілометрів за сто на північний захід — по вашій з професором дорозі, гака давати не доведеться, — повинна зараз стояти двадцять друга кавдивізія. Командиром у них Іван Федорович Сокол, людина геройська. А начрозвідки — Семен Дворников. Запам’ятай їхні прізвища. Прийдеш до Семена, доповіси про мене так: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. І передаси пакет. Засумнівався:

— А повірять?

— Повірять. Тільки так і скажи, слово в слово: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. Запам’ятав?

— Запам’ятав. Справа нехитра.

— Запам’ятати — туг і справді хитрість не потрібна. А ось дійти…

— А що “дійти”? Йшли ж досі…

— То досі.

— Чи що змінилося?

— Може, й не змінилося. Бог розсудить.

— Знову ти про бога, Пелікане!

І тут мовчазний дядько Матвій своє вставив, і не без суворості.

— Про бога ніколи не завадить згадати.

Ігор здивовано подивився на нього, а Пелікан гмикнув і підморгнув Ігореві:

— Це у дядька від старого ладу. Тяжкий спадок царизму.

— Базікало ти, Гринь, — без злоби сказав дядько Матвій. І до Ігоря: — Серйозну справу тобі доручаємо, хлопче. Сам бачиш, як у місті. Пелікана шукають. Моя пика стала звичною, не сьогодні-завтра схоплять. Половина наших по дворах ховаються, носа не висовують. Люто в нас, ох люто! Дійди, хлопче, туди, дійди, дуже потрібно.

Ігор підвівся:

— Дайте пакет.

Дядько Матвій вийшов до другої кімнати і за хвилину приніс невеликий — трохи більший за сучасний поштовий конверт — пакет, навхрест перев’язаний суровою ниткою, запечатаний сургучною печаткою.

— Як що — з’їси! — грізно сказав Пелікан, і незрозуміло було: чи то він серйозно, чи жартує. На всяк випадок Ігор тут же згадав побачений по телевізору фільм, де герой їв пакет з сургучною печаткою, а потім довго мучився шлунком. Весело! Однак нічого не вдієш, доведеться їсти, коли що трапиться…

Ігор узяв пакет, на якому не було нічого написано — чистий обгортувальний папір та коричнева пляма сургучу, — і сунув його за пазуху.

— Дійду.

— Дай я тебе поцілую, — розчулився Пелікан, простягаючи до нього могутні руки.

І в цей час за вікном почувся пронизливий свист.

Пелікан так і завмер з простягнутими руками, повернувши голову до вікна. А дядько Матвій спокійно — навіть, здалося, ліниво — промовив:

— Тікаймо. За мною, хлопці!

Низенькі, в половину людського росту, двері із сусідньої кімнати вели на запасні сходи. Дядько Матвій трохи затримався, пропускаючи Пелікана та Ігоря, і вже було чутно, як хтось ломиться в парадні двері, гримаючи залізом по залізу.

— Колька встигне? — запитав Пелікан.

— Колька спритний… А Сома вони не побачать…

Пригинаючись — стеля дуже низька, — вони пробігли вузькими дерев’яними сходами нагору й опинилися в невеличкій комірчині, порожній, брудній, з слідами вугілля на підлозі. Дядько Матвій дзенькнув ключами, відчинив чергові двері, теж оббиті залізом.

— Туди!

Ігор — все це здавалося йому грою, — чомусь не відчував реальності того, що відбувалося, не міг повірити у небезпеку, хоча і калаталося сердечко, калаталося, — кинув на бігу:

— У вас як у лабіринті.

— Біжи! — гримнув Пелікан, штовхнув його в спину — Ігор мало не впав! — надавши поштовхом йому відповідного прискорення.

Промчали темним коридорчиком, вибігли у великий підвал, завалений вугіллям.

— На вулицю! — гукнув Пелікан, виймаючи з кишені нагана.

І, лише побачивши його у величезній ручищі Пелікана, в частку секунди запримітивши іграшкові розміри зброї, навіть потертість якусь, немов нею цвяхи забивали, Ігор раптово усвідомив, що все відбувається в дійсності, що небезпека реальна, що зараз Пелікан почне стріляти, а дядько Матвій теж стискає пістолет — системи Ігор не знав, — зрозумів усе це, чекаючи звичного за останні дні почуття страху, паскудного холодку в животі, і… не відчув нічого. Нічого, окрім ясної і чіткої думки: Ліда!

І проказав розгублено:

— Ліда!

— От дідько! — Пелікан зупинився, немов налетів на якусь перепону.

Дядько Матвій поклав йому руку на плече:

— Не поспішай!

Притиснувши праву руку з пістолетом до грудей, незграбно якось, він підкрався до дверей, трохи прочинив їх, притиснув обличчя до шпарки.

— Порожньо!

Шарпнув двері, вибіг назовні, притиснувся спиною до стінки. Махнув рукою, давай, мовляв…

Пелікан вийшов слідом, устав, не ховаючись.

— Дядьку Матвію, Ігорю, мерщій задами!

Двір, куди вони вийшли, вузький тунель, оточений з одного боку глухою цегляною стіною якогось приміщення, а з іншого — дерев’яним, теж глухим, дошка в дошку, парканом, що простягнувся метрів на тридцять, впираючись знову ж таки в стіну будинку, в декоративну декорацію. Ігор навмисне подумав: декорація. У вікнах, що виходили з двох поверхів у двір-тунель, нікого не було, ніхто не зацікавився ні галасом, ні тупотінням, ні навіть звіроподібним виглядом дядька з наганом. Лише у відчиненому віконці на другому поверсі тріпотіла під вітром ситцева, у синій горошок занавіска та цвіла фіолетовим кольором незнайома Ігореві квітка у глечику.

Якщо бігти, то тільки через цей будинок, у двері, відчинені навстіж, у чорну порожнечу за ними.

— А ти? — дядько Матвій дивився на Пелікана і — цього Ігор зрозуміти не міг, у голові не вкладалося — посміхався.

— Дурна дівчина, їхали бояри!..

Пелікан відповів механічно, він уже не думав ні про дядька Матвія, ні про Ігоря — тільки про Ліду! — давши вказівку “мерщій задами”, і не вважав за необхідне розвивати тему. Він підбіг до паркана, підвівся навшпиньки, подивився.

— Не видно жодного дідька…

Сунув нагана за пазуху, вчепився за край паркана, підтягнувся, різко перекинув тіло по той бік. Дядько Матвій поспіхом казав Ігореві:

— Біжи, хлопче, бігом біжи. Пам’ятай: пакет у тебе. Нічого зараз немає важливішого… — І повторив, як заклинання: — Біжи, біжи…

Ігор, щохвилини оглядаючись, побіг до дверей дерев’яного будиночка, але на порозі зупинився. Щось стримувало його, не дозволяло так просто взяти і гайнути світ за очі, далі від небезпеки, від перестрілки, від погоні, від усіх традиційних атрибутів пригодницького кіно, в яке його необачно завела чужа лиха пам’ять. Нічого йому, скажімо, не було варто відімкнутися від неї, спинитися в звичному мирному часі, у своєму часі, залишити тут все як є — без фіналу, не вирішуючи, яким йому бути. Своя рука владика… Нічого не варто? В тому-то річ, що ціни за такий вчинок Ігор не підняв би, як кажуть, не витягнув. І бігти навтьоки, рятуючи пакет, він також не міг.

Дядько Матвій, щоправда, значно важче, але також подолав паркан. Ігор помацав сорочку: пакет на місці. Глибше запхнув його до штанів, розгладив складки. Чого чекати?..

Рвонувся до паркану, підтягнувся — не гірше за Пелікана — і опинився в провулочку, який відходив від Кадашівської вулиці. Тихо тут було, патріархально, трава росла, квіточки біля паркану жовтіли. Ідилія!

І в той же час — вперше! — пролунали постріли.

І вже на що Ігор цивільна людина, а зумів розрізнити: з різної зброї стріляють. Один гарматний голосок тоненький, дзвінкий, а інший — грубіший, басовитіший.

З Кадашівської вулиці до провулка на повному ходу повернула візникова прольотка. Ігор бачив високо задертий писок коня, піну на губах і витріщене безумне його око. На передку, на весь зріст, стояв білявий хлопець у жовтій сорочці навипуск, вільно тримав віжки, розмахував над головою чи то батогом, чи то просто мотузкою. А в самій прольотці, зігнувшись, сидів дядько Матвій, своїм тілом притискаючи когось до сидіння.

Кого?

Вони промчали повз них, не звернувши уваги па Ігоря, який наближався до паркану. Дядько Матвій підвів голову — тільки сива маківка з’явилася над відкинутим шкіряним верхом прольотки, поклав на нього руку з пістолетом і двічі вистрілив назад. І тут під час стрілянини влетіли у провулок троє кінних — з шаблями наголо, промчали мимо, трохи не зачепивши Ігоря, якого обдало гарячим вітром погоні.

Вестерн!..

Однак хтось лежав у прольотці — поранений чи вбитий? Хто? Ліда?

У вестерні герої не помирають. Вони під кінець одружуються, отримують спадщину і танцюють на весіллі веселу мазурку чи кадриль… А тут стріляли справжніми кулями, дев’ятиграмовими кульками свинцю, і вони вбили чи поранили, і кров текла — справжня, червона, гаряча…

Ігор, невідомо чому нахиляючись, добіг до Кадашівки і визирнув із-за рогу на вулицю. Те, що вій побачив, було неправдоподібним, неймовірним, цього аж ніяк не могло бути… Він хотів зробити крок, але ноги не слухалися. Вони стали нерухомими, вірніше — їх просто не було. Довелося вхопитися за холодну шорстку стіну будинку, щоб не впасти…

Прямо на бруківці, біля під’їзду, до якого нещодавно увійшов Ігор, лежав, розкинувши руки, уткнувшись обличчям у бруківку Пелікан, лежав нерухомо, і чорна калюжка крові захолонула біля його голови. А, поруч, все у тому ж безглуздому брезентовому балахоні, стискаючи у кулачці обшарпаний Пеліканів наган, стояв старик Ледньов. Він стояв так, наче вріс у бруківку, над тілом Пелікана і дивився на трьох офіцериків, на трьох новеньких, з голочки, офіцериків, хлопчиків з інтелігентних сімей, які в свою чергу дивилися на професора, на це брезентове патлате чудовисько і весело сміялись. І яскраво світило сонце, і небо було чисте і високе, і виблискували на вузьких офіцерських плечиках дивні плетені срібні погони.

Вони все ще сміялися, їм було весело — дотепним хлопцям. Вони не припинили сміятися навіть тоді, коли Ледньов поволі витягнув руку, подовжену тонким наганним дулом, коли, напружившись, натиснув спусковий курок. І гримнуло в руці, спалахнуло коротке полум’я, і обірвав сміх один із срібних орлів, безглуздо, немов здаючись, підкинув до неба руки і впав на спину.

І вдруге гримнув наган, майже відразу ж, без перерви, лише крутнувся барабан на одну восьму свого діаметра, і друга куля дістала другого хлопця.

Старик Ледньов не брехав. Він дуже добре стріляв, необразливий дуелянт, влучний винищувач ад’ютантських аксельбантів. Він мав тверду руку, як заведено писати, і точне око. Але молодість зреагувала швидше. І третій офіцерик, вже не посміхаючись, але вишкіривши у беззвучному вигуку рот, вихопив з кобури воронований браунінг і випередив третій постріл професора. Він стріляв ще й ще раз, розстріляв усю обойму. Навіть мертвий старик Ледньов здавався йому страшним.

Ігор, безсилий що-небудь зробити, гарячково зітхнув і відчув, що не може дихати — як тоді, на Кутузовці, після удару під груди. Він присів навпочіпки — теж, як тоді,— намагався вдихнути, втиснути у себе гаряче і тверде повітря — і не міг, не міг, і сльози текли по щоках, залишаючи на них брудні сіруваті доріжки…

І тоді він утік з минулого.

Він тікав з минулого, тому що воно закінчилося для нього разом з загибеллю Пелікана і професора. Особливо професора, до якого звик, притерся. Полюбив. Більше ніщо не зв’язувало його з часом, що він його сам собі обрав, сам вигадав, сам вибудував — з події, як з цеглини. Саме так — вигадав, бо ж брешуть фантасти, як хочеться їм, як мріється, що минуле, сучасне і майбутнє існує водночас, що є координати часу, як і є координати місця. Брешуть вони, що річка часу тече, непоспішлива і повна, вбирає у себе водоверті і мілини, і, пройшовши по березі вверх по річці, можна ввійти у минуле, зануритися в його холодну глибину, всією шкірою відчути його течію. І повернутися назад, вірніше — вперед, ближче до русла, якщо воно є у цієї річки.

Нісенітниця все це, любі фантасти! Немає жодної річки часу! Та й де вона, по-вашому, тече, на якому плоскогір’ї, по яких долинах-пустелях, між якими горами? Задумалися? Отож-бо…

Але минуле існує! Минуле, пройдене нами, нами зроблене і нами зруйноване, завойоване і збудоване. Все, що було, — чи погане, добре, чи щасливе, гірке! — не закреслити, не переписати, якби того часом не бажалося. Воно завжди з нами — наше минуле, збережене пам’яттю мільярдів людей, які жили до нас, співали, кохали, боролися, будували. Вона живе у нас — їхня довга пам’ять, і поки існуємо ми — існують вони. Часом такими, якими були й насправді. Частіше такими, якими ми їх згадуємо. Саме так: згадуємо. Бо нашу пам’ять також з рахунків не треба скидати, а вона примхлива, ой, яка примхлива…

Пригадалося Ігореві, читав він книгу, перекладний роман про мандрівника в минулі роки. І не було у тій книзі ніякої машини часу, ніякого хитромудрого механізму для плавання по горезвісній річці. Просто герой роману силою своєї уяви ставив себе в той далекий рік, який обрав я з численної вервечки минулих літ, і саме уява і стала надійною машиною часу.

Отак: машина — у нас самих!..

Інша справа, що той герой — як і автор, що його написав, — не заперечував існування річки, вірив, що в координати часу крива історії вписана постійно: від нуля і до безмежності, до лежачої вісімки. Але забули вони, згадавши слово “уява”, що вона завжди керує реальністю, змішує її, перелопачує, і чим яскравіша вона, чим тонкіша, тим захоплююча створена нею реальність, тим, якщо хочете, нереальніша. І все-таки вона — реальність! Тому що уява і пам’ять ходять поруч. Чи своя, чи чужа пам’ять — немає значення!

Минуле, в яке подорожував Ігор, було до найменших дрібниць схоже на реальне, що склалося, можливо, в дійсності на початку осені вісімнадцятого року. Але, породжене пам’яттю, воно було відкориговане уявою. А уяви Ігореві не позичати…

Та дивна річ! Воно, це минуле, само себе коригувало, виходило з покори, жило за своїми законами — законами часу, а отже, і було реальним.

Парадокс! Нереальне реальне, а реальне нереальне…

Що було, що вигадали — яка, до дідька, різниця, якщо на бруківці вилизаної панської вулички лишилися лежати дві близькі Ігореві людини, яких його уява хотіла бачити живими! Чия це, скажіть, примха, що вони загинули? І чи примха взагалі? А може, це і є життя, яке не підправити жодною уявою?..

Одне слово, для Ігоря минуле закінчилося, і край.

Алевтина якось у хвилину відвертості — буває і таке між вчителем і учнями — сказала:

— Кому з нас в юності не хотілося підправити минуле? Скажімо, врятувати Чапаєва? Чи попередити молодогвардійців про зраду… Багато чого хотілося…

А Ігор тоді відповів — це було ще до його мандрівок:

— Не підправити, навіщо? Минуле не змінити. Воно вже було, і слово “буде” не для нього… Але пройти свідком, байдужим спостерігачем, ввібрати в себе побачене — ось щастя для історика.

Яким же дурнем він виглядав! І Алевтина, тактовна жінка, наче мимохідь, намагаючись його не образити, зауважила:

— Нічого немає страшнішого, Ігорю, ніж жити десь байдужим спостерігачем. Не для історика страшніше — для людини…

Не повірив, посміявся про себе, вважав це гучною фразою. А потім ішов байдужим спостерігачем по російських дорогах, базікав з розумним професором, коли треба — мовчав, аж до того ранку на Кадашівці. А тепер пригадав Алевтинині слова і зрозумів: вона мала рацію.

Жити свідком…

Неділя на вулиці. Неділя — день веселощів, як у пісні співається. А інший поет, навпаки, заявив: для веселощів планета наша недостатньо обладнана. Кому вірити?..

І хоча тепер Ігореві найбільше хотілося лягти в ліжко, вкритися з головою ковдрою, не бачити нікого, не чути, не спати — просто лежати у задумливій підодіяльній темряві, як у дитинстві, і ні про що не думати, він, проте, зняв телефонну — важку, мов гиря, — трубку і набрав Настин номер.

Вона відгукнулася відразу, наче чекала біля свого червоного апарата, руку над грубкою тримала.

— Чи не погуляти нам? — запитав Ігор тим же удавано бадьорим тоном, яким розмовляють з хворими, переконуючи їх у тому, що вони здорові.

Кого він у цьому переконував? Себе, чи що?..

І Настя, розумна маленька жінка, помітила це, незважаючи на кілометри телефонних дротів, що їх розділяли.

— Щось трапилось, Ігорю? Як відповісти?..

— Не знаю, Насте, напевне, трапилось.

І раптом збагнув, що не може більше тримати в собі свій біль, що має розділити його з кимсь, хто сприйме його, цей біль, — ну нехай не як власний, але як близький, майже відчутний. І цим “кимсь” стане Настя, тільки вона — ще зовсім незнайома, дальня, яка дуже його приваблює. А власне, чому “дивно”? Нічого тут дивного нема. Ігор, у всякім разі, не бачив…

— Приїжджай, — сказала вона.

Що він міг розповісти їй? Як пішов в інше життя і намагався жити ним? Як ішов мимо цього життя — цікавий пришелець, хіба що летючої тарілки бракувало? Як зухвало вліз у чуже минуле, в чужу пам’ять, намагаючись обернути її своєю? У всякім разі, нічого не приховав. Все розповів, не обминаючи дрібниць.

Чи повірила йому Настя? Ігор ставив себе на її місце і посміхався: він би нізащо не повірив, вважав би оповідача несповна розуму, викликав би дужих мортусів із психлікарні — нехай вони послухають…

А Настя повірила?..

Та начхати йому було на це! Повірила — не повірила… йому душу вивернути треба було, повісити для просушування — не для загального огляду, а тільки для неї однієї, для Насті. Головне — він їй вірив…

Але дивна річ: вона крісло з переляку не відсовувала, Ба двері не позирала, до телефону не схоплювалась — дзвонити до психлікарні. Слухала уважно, навіть, здалося Ігореві, співчутливо, а коли про загибель Ледньова казав — здалося чи ні? — але, схоже, на очі її сльоза набігла

Закінчив.

Помовчали.

Ігор у вікно дивився: погода псувалася, небо хмарами затягло, ось-ось дощ піде.

Настя запитала тихенько, над силу:

— Чужа пам’ять… А чия, чия?

— Я тобі казав, мого діда. Це він у вісімнадцятому році йшов з Ростова до Москви, я не брехав минулого разу.

— І професор у нього був?

— І професор, і Пелікан.

— І також загинули?

— Не знаю. Його записи уриваються саме на тому місці, де вони в місто прийшли, в будинок Софії Демидівни.

— Він не дописав?

— Батько говорив: дописав. Але чи то загубилась решта, чи то дід сам знищив, але немає кінця, і все.

— А батько нічого не розповідав?

— Батька це не цікавить. Він технікою захоплюється, окрім своїх гайок-гвинтиків, нічого не визнає.

— Як же тоді сталося, що вони загинули? Адже не було цього, не було! Чужа пам’ять мовчить…

— А моя? — тихо запитав Ігор.

І це, певне, було відповіддю. На запитане і не запитане.

На все.

Настя сказала:

— Я хочу туди, з тобою.

— Не знаю, Насте, напевне, не вийде. Хоча… Та ні, мені там робити більше нічого…

— Ти так говориш. — Настя підійшла до нього зовсім близько, її дихання обпалювало його обличчя. — Ти сам не віриш у те, що говориш. Ти не зможеш не повернутися туди… — І, ставши навшпиньки, легенько-легенько поцілувала його в губи.

А волосся її чомусь пахло димом.

Як мало треба людині! Нічого, власне, Настя не сказала, ні-чо-го… А відчуття — немов тебе зрозуміли й прийняли. Кажучи казенною мовою, стали на твою позицію.

Яка вона, твоя позиція? Стороннього спостерігача?..

Допізна засидівся, темно вже, знову батьки хвилюватимуться, може, подзвонити їм з автомата?..

А назустріч — з темряви:

— От і дочекалися тебе, Ігорочку. Тепер ти без помічників обійдешся?

Чи то далекий — метрів за двадцять — тьмяний ліхтар хитнувся під вітром, чи то вікно на третьому поверсі засвітилось, але привиділося Ігореві, немов на куртках чемних усміхнених хлопчиків щось срібне блиснуло.

— Обійдусь, — сказав він і, нахилившись, підняв з асфальту важкий уламок цеглини.

У нього попереду була довга-довга дорога. Курними трактами, лісовими стежками, гіркими холодними селами — шляхом своєї пам’яті.

Чужої не було.

Дід, легендарна в сім’ї людина, знайома Ігореві лише з фотографій, де він — бравий та молодий, з бойовим орденом на грудях, дід-літописець, так і не дописав своєї історії.

Не захотів. Чи, як сказано, знищив написане.

Чому?

Пам’ять йому заважала?..

Випало Ігореві дописати, доказати, дійти. Уявити те, чого не було.

Не було?

Було?

Треться за пазухою, дряпає шкарубким сургучем шкіру на животі перев’язаний суровою ниткою пакет.

Сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує…

Довга-довга дорога попереду.