Двоє під однією парасолькою

ТОМУ ЩО ТОМУ (Казково-правдива історія)

Спочатку, коли Вадим вперше розставив на лісовій галявині дюралеву триногу етюдника і тільки вдивився, примружившись, у рідкий ялинничок попереду, у стежинку, ледь помітну у траві, оповиту для місцевості жилавим корінням дерев, ще у щось вдивився — це вже не так важливо! — фотографуючи побачене в пам’яті, в цю мить вони і з’явилися: можливо, їхній загін передовий, розвідники-слідопити. Тоді Вадим особливо їх не роздивлявся: хіба мало хто цікавиться мандрівним художником. Звична річ: по вулицях слона водили… Вони постали за Вадимовою спиною, мовчали, чекали. Тонкою і крихкою вуглиною Вадим накидав на картон контури майбутнього етюда, готував його під фарби. Він любив писати одразу начисто — майже начисто, тому що потім, якщо робота вдавалася, він ще до-о-вго порався з нею в майстерні, відгладжував, “обсмоктував”, як сам казав. Але саме тільки з нею. Хоча, бувало, йому здавалося, що картон слабкий для цієї натури, і тоді він брав полотно чи — знедавна аркуш оргаліту, зручний для його детальної і рівної манери письма, і писав наново, відштовхуючись і від картону, але більше від пам’яті. Вона і справді була у нього фотографічною: пишався нею і не перевантажував непотрібним.

Ті, що стояли позаду, були непотрібними. Вадим не озирався, не фіксував їх, тільки нарікав про себе: невже почнуть розпитуваннями заважати?

Проте не почали. Постояли, як і досі, мовчки і мовчки ж зникли, ніби розтанули, розчинилися в зелені — так же непомітно для Вадима, як і раніше виникли.

А працювалося в цілому непогано: споро. День видався трохи похмурий, сіруватий, зручний за світлом: сонце хмарами прикрито, не ріже натуру, не міняє освітлення, рухаючись, як і належить, із сходу на захід. Тому Вадим не дуже-то любив сонце, особливо полуденне, непосидливе — не встигав за ним і, пригадується, хтось лайнув його у пресі — після персональної виставки у невеличкій залі на Горького: за “похмурість палітри, відсутність радості у природі”. Неначе вся радість — у сонці…

Сивий день добре ліг в етюд, і Вадим був задоволений, закінчував уже, доводив картон до пуття, коли знову з’явилися вони. Зручніше, мабуть, далі іменувати їх так — Вони, з великої літери, бо для Вадима Вони були однією цілою, багаторукою, багатоокою, всюдисущою істотою, свого роду улюбленим фантастами співтовариством — клоном, де окремі особи не відіграють великої ролі, але ось усі разом, в єднанні.

Втім, давно відомо: у єднанні — сила, і фантастика тут ні до чого.

Сила встала, як і раніше, позаду і цього разу не змовчала.

— Реалізм, — сказала вона.

Вадим змусив себе не обернутися, не побачити, хто це бовкнув. Продовжував працювати, знаючи прекрасно, що вступати у суперечку з невігласами бездумно і небезпечно. Та і що йому до невігласів?

А невігласи не вгавали.

— Не скажи… Подивися, як він колір відчуває.

Тільки не обертатися, не виявляти цікавості, мовчати, мовчати…

— Що колір? Зализує. І форма статична.

Не витримав — обернувся. Троє хлопців і дівчина. Два хлопці — років чотирнадцяти — п’ятнадцяти (Вадим не вмів визначати дитячий вік), третій — значно молодший, п’ятикласник якийсь. Ті двоє, схоже, близнята: у фірмових джинсах, в адідасівських кросовках, в адідасівських синіх, з білим трилисником на грудях маєчках, однаково підстрижені — чи непідстрижені? — чорноволосі, цибаті, худорляві, хоча і широкоплечі. Фізкультурники. Третій простіший: у вітчизняній ковбоєчці, у спортивних шароварах, сильно розтягнутих на колінах. Через усю щоку — свіжа подряпина: наштрикнувся на щось, на гілку чи на дріт — не від бритви ж… Дівчина — чесно відзначив про себе Вадим, — мала гарний вигляд. На “чотири з плюсом”. Легкий широкий сарафан-крилатка, капці-в’єтнамки. Ноги довгі, від вух ростуть, як у народі кажуть. Засмагла. А волосся, волосся, — матусю рідна! — царське волосся: важке, вогненно-руде, кольору розпеченої міді, рівне, не заплетене в косу, але, затиснуте аптечною гумочкою, недбало перекинуте на груди, мало не до колін сягає.

А чому на “п’ятірку” не потягнула?

Чіткий погляд художника вмить ухопив — і оцінив! — усі деталі, не пройшов би і мимо цієї: млосності в ній, в дівчині довговолосій, було забагато, ледачої волоокості, погляд дуже відчужений, такий собі неземний. Як правило, самовпевнено зважав Вадим, такий погляд повинен прикривати всіляку відсутність розумової діяльності. Та й і звідки б узятися подібній діяльності у цієї юної і — чесно! — досить привабливої особи, яка, здається, і школу ще не закінчила? А може, й закінчила — хто її, довгоногу, розбере. Хоча що вона у такому випадку робить у компанії все-знаючих молокососів, серійно випущених відомою фірмою “Адідас”?

Детальний — нехай він і зайняв усього секунд двадцять — огляд непізнаних об’єктів не заважав Вадимові злитися, прямо-таки наливатися злістю. Терпіти він не міг знавців липових, які лізуть в усі діри із своєю оригінальною думкою, взагалі, спостерігачів не любив.

— Слухайте, — сказав він, намагаючись бути миролюбним і терпимим, — ішли б ви…

— Куди? — ввічливо поцікавився “адідас” номер один.

І всі подивилися на Вадима, наче тільки-тільки помітили його поряд з етюдником, наче він досі залишався невидимкою. Такий собі фантом, що раптово матеріалізувався з Нічого. Дивно, звичайно, але трапляється, судячи із спокійної цікавості пришельців.

— Сказати куди? — лютуючи, запитав Вадим.

— Не варто, — швидко відреагував “адідас” номер два. У них з братиком і голоси схожими виявилися. — Тут дама і, зважте, дитина.

Дама на діалог не реагувала, розглядала Вадима із млосним інтересом, перебирала пальцями волосся, скручувала його у золоті кільця. А дитина ображено глянула на фірмового друга: вона сама себе дитиною явно не вважала.

— Помітив, — сказав Вадим. — Швидко забирайте свою даму і дитину і геть звідси кулею. І щоб я вас більше не бачив. Зрозуміло пояснюю?

— Ти ба! — посміхнувся “адідас”-один. — Ми, звичайно, підемо. Зараз. Ми поважаємо творчість. У даний момент. Але момент, як вам має бути відомо, тече. А нас багато. І ми різні. Взагалі.

Це була погроза, а погроз Вадим не боявся. Він себе слабким не вважав, зріст — метр вісімдесят, руки-ноги на місці, в юності всерйоз займався самбо, та й тепер у формі. Погрози йому — насіння, він від них ще більше звірів, бувало, — давним-давно, у дворових бійках — навіть контроль над собою втрачав, якщо хто ненароком чіпав його за живе.

Він різко ступив до хлопців, стискуючи в кулаці безкорисний, безглуздий зараз пензель.

— Ану…

“Адідас”-один підняв руки, ніби здаючись:

— Ідемо. Творіть, товаришу Айвазовський.

Вони пішли геть, не озираючись, ні дідька не боячись, звичайно, а тільки не бажаючи бійки з літнім — як для них! — психопатом, йшли, погойдуючись на довгих, ламких ногах, випрямивши плескаті спини, і шмаркач у ковбойці в міру сил наслідував їхню ходу, а дівчина пливла попереду, волосся на спину повернула, і воно метнулося кінським хвостом у такт крокам, і Вадим, охолоджуючись, мимоволі замилувався “чудовою четвіркою”, усміхнувся навіть.

І даремно. Тому що “адідас”-один, найбільш, мабуть, говіркий у них, кинув на ходу:

— Я сказав: нас багато, Куїнджі…

Але злість у Вадима уже минула. 1 не гнатися ж за ними, зрештою, не принижувати свою гідність, роками утверджену. Проте грамотні, негідники. Пальця в рот не клади: відітнуть без сорому.

Вадим збирав фарби, пензлі, складав етюдник, згадував: а він яким був у їхні роки?

Ходив у Палац піонерів, у студію живопису, мріяв про лаври Куїнджі, скажімо. Чи Айвазовського. Незмінно малював шкільну стіннівку. Що ще? Ну вчився наче непогано: без трійок. А ще? А ще ганяв на дворовому пустирі м’яч, лякав улюлюканням закоханих — вечорами, на стрімкому схилі до Москви-ріки, що заріс лободою і смердючим піретрумом, бився “до першої кров’янки”, чи, як тоді називалося, “стикався”. Ні, не мед був, не цукерочка “Щасливе дитинство” — давня, забута, солодка-пресолодка, з білою тягнучою начинкою…

Або ось іще: прив’язували гаманець на ниточку, викидали на тротуар, ховалися в арці воріт: хто купиться? Або прибили калоші математика до паркетної підлоги у роздягальні.

Та скільки всього було!

Усміхався стишено, йшов до дачі, перекинувши етюдник через плече. Згадував розніжено.

От тільки джинсів у нього не було, і ні в кого з приятелів— теж, а сатинові шаровари, схоплені гумкою біля щиколотки, а пізніше — вершина мрій! — вузькі штани на штрипках з паперового неміцного трикотажу, бажано чорні. І кеди.

І що з того? Хіба джинси псують людину?

Дзуськи. Джинси ні при чому. Річ зручна, гарна, міцна. Батьки у цих близнюків, судячи з усього, у закордонку їздять, одягають своїх дітей у міру можливостей. Інший час — інші можливості: діалектика…

Намацав клямку у хвіртці, дзвякнувши нею, пішов стежинкою до тераси.

Добравшись до тридцяти років, Вадим залишався холостяком, зовсім не принциповим, як дехто любить себе величати, але випадковим. Буквально: випадок не приспів. Вадим умів працювати і працював ревно, цілодобово, іноді не вибираючись із своєї майстерні біля Маяковки, в тихесенькому провулочку, у кособокій міцній двоповерховій купецькій спорудинці, де ще зберігався стійкий аромат московської старовини, але не затхлий і гнилуватий, кішками підпсований, а терпкий, густий, мало не століттям витриманий, приємний Вадимові і солодкий для нього. У немалі, але й ще не великі свої роки Вадим мав деяку популярність — ну, до слова, тому що писав він на нинішній день — як це не дивно звучить! — оригінально: не шукав модного самовираження, не вражав публіку лише собі притаманним — і нікому більше! — баченням світу, а працював по-стародавньому. І ліс на його полотнах був тільки лісом, а поле, скажімо, всього лише полем, але відчувалися в них і могутність, і беззахисність, і сум навпіл з радістю, тобто всім знайоме “очей очарування”, що споконвіку живе в російській природі, що так невиразно і непізнаванно часом і що вловити і, тим більш, утримати під силу тільки дуже зіркому оку і точній руці. Одне слово, Вадим писав пейзажі в основному, хоча і портретами іноді не нехтував, але вряди-годи, бо не вірив він у себе, портретиста. І, повертаючись до холостяцького становища Вадима, зауважимо, що створення пейзажів вимагало тривалих від’їздів з любої його серцю Москви, втомливих ходінь з етюдником по селах, і де вже тут стати розсудливішим — часу не знайдеш, не набереш.

Цього липня збирався був у Мещеру — давно туди націлювався! — але захворів на якийсь імпортний грип, довго пролежав у ліжку, лікарі ускладненнями налякали, а тут друг запропонував поїхати до нього на дачу, зовсім близько від Москви, від поліклініки — Ярославською дорогою, на середині шляху до знаменитої Лаври. Тобто навіть не до нього, до приятеля, на дачу, а до його діда, вірніше — взагалі ні до кого: дід помер рік тому, дача порожня стоїть, без господаря, і око за нею зайвим не стане. У дачному селищі, яке виросло тут ще в тридцяті роки і приліпилося одним боком до залізничного насипу, а іншим — куди й виходила дача покійного діда — досить болотистого, з високою колючою травою і дивними бузковими квітами поля, до річки, що біжить через поле, захованої від очей верболозом, ліщиною, до негустого і світлого лісу, де не те що заблукати — аукатися смішно: він весь просвічений, сонцем прошитий, солов’ями і берестянками просвистаний. Так от у підмосковному цьому селищі тільки й були влітку старики пенсіонери з малолітніми внуками і внучками. Тому й обіцяв друг тишу — мало не мертву, знав, чим купити Вадима: у постійних своїх далеких подорожах він звик бути сам на сам з етюдником, не терпів у роботі стороннього ока, цурався людей. Ну й купився він на обіцянки друга, зібрав чемодан, бувалець-етюдник через плече повісив, сів у ранкову електричку, відмахав тридцять шість кілометрів, сподіваючись на тишу і працю. Чи інакше: працю в тиші. І ось маєш: з першого дня — ні того, ні іншого.

Однак настав час обідати, час варити пакетний суп і вермішель, час запивати все це пляшкою холодного пива. В їжі Вадим був непримхливий, дивився на неї як на нудний, але обов’язковий процес: аби хутчіш відбутися. І зовсім забув про погрозу, навіть не забув — уваги на неї не звернув. Як потім виявилося, дарма: війну було оголошено.

На ранок — другий ранок перебування на дачі — Вадим виявив на порозі цеглину. Цеглина як цеглина, нічого особливого. Дивувало інше: вчора її не помітив. Підняв, шпурнув у кущі і тут же (історія літератури диктує правило: у подібних випадках ставити крапки)… на Вадима, який нічого не підозрював і ще як слід не прокинувся, обрушився струмінь крижаної води, потім загуркотіло, просвистіло вниз з плоского ганку цинкове відро, і тільки багатьма тренуваннями відпрацьована реакція відкинула Вадима назад, притисла до двірного косяка. Спорожніле відро гепнулося на ганок, брязкаючи, скотилося східцями, загальмувавши у траві. Вадим мимохіть зауважив: відро господарське, раніше стояло біля сарая, сам бачив.

Обтрусився, як пес, — добре, що тепер спека, липень! — дослухався: довкола тиша. Ворог себе не виказував, навіть якщо і бачив те, що сталося. Вадим збіг з ганку, оглянув цеглу і відро. Вони були зв’язані тонкою волосінню, яку одразу й не помітиш: вдивитися треба. Давній трюк. Але, як видно, невмираючий: дурнів у кожному поколінні вистачає. Дурнем у даному випадку Вадим самокритично назвав себе. Він знову кинув цеглину, озирнувся довкола. Тиша на білому світі, спокій. Ранок ранній-ранній, росянистий, мерзлякуватий, що обіцяє спекотний, сповнений сонця день. Довкола нікого.

— Еге-гей! — гукнув Вадим, не сподіваючись, втім, що Вони тут же з’являться.

Вони і не з’явилися. Не виключено, що Вони ще безневинно спали на своїх ліжках, тапчанах, канапах та розкладачках, дивилися кольорові і чорно-білі сни, сушили теплими щоками мокрі плямочки слини на подушках — одвічної супутниці солодких дитячих снів. А відро з цеглиною Вони дуже міцно ув’язали пізно ввечері чи вночі, дочекавшись, поки Вадим ляже спати. Мабуть, саме в цей момент Вадим і назвав їх — Вони, з великої літери, у чому вбачалася і певна повага до противника, і визнання вагомості його обіцянок, і гранична його знеособленість. Сказав же один із клона: нас багато.

Життя ставало неспокійним, але поки що цікаво. Не нудно. Бог з нею, з водою: холодний душ вранці ще нікому не зашкодив. Аби працювати не заважали.

Але відром з водою справа не обмежилася.

Коли Вадим прилаштував етюдник на галявині, стараючись, щоб у полі зору виявилися незнайомі йому бузкові, на довгих товстих стеблах квіти, схожі за формою на дзвоники, що росли купчасто і густо, і ще купи низькорослих дерев уздовж річечки — віддалік, і ще лінія високовольтної передачі — там, далі, і якісь споруди — зовсім на видноколі, коли він умостився з олівцем у руці на скла-даному брезентовому стільчику і, за звичкою примружившись, “фотографував” видиме (квіти, диво-дзвоники — ось головне, ось центр!), у “кадр” увійшли двоє хлоп’ят — років семи і років п’яти. У ситцевих квітчастих трусиках-плавках і мокрі: річкова вода, як на качках, краплями трималася на них, і в кожній краплі тремтіли маленькі сонця. Хлоп’ята-каченята увійшли в “кадр”, плавно попрямували крізь нього, зазирнули в ящик етюдника: що там дядя ховає? — і стали позаду, як учорашні всезнайки.

Вадим розвернувся до них на своєму стільчику:

— Що вам? — сердито спитав він.

— Дядю, — сказав той, що старший, — ви художник? Це було не запитання, а швидше ствердження, виголошене до того ж з деякою ноткою звинувачення.

— Ну художник, — не досить люб’язно зізнався Вадим, уже невиразно підозрюючи таємний зв’язок між учорашньою четвіркою, сьогоднішнім відром і цими малолітніми іхтіандрами.

— Намалюйте з нас картину, — проникливим голосом попросив старший, а молодший, учепившись ручкою тому за труси, весь час гучно шморгав кнопочним носом, і, не жаліючи ніжний орган нюху, нещадно його мнучи, втирав вільною долонею.

— Легко сказати… — усміхнувся Вадим. Йому несподівано сподобалося прохання. Власне, не саме прохання, а та витончена форма, в яку увібрав його семирічний прохач. — Я, розумієш, пейзажист, а не портретист, — сказав і спохопився: не зрозуміють. Пояснив: — Я пишу — ну малюю — природу. Скажімо, ліс, річку, будиночки всілякі, корівок, — він десь чув, що зменшувано-пестливі суфікси у розмовах з дітьми сприяють взаєморозумінню. — А людей, брате мій, не люблю… — Виправився: — В розумінні малювати не люблю.

— Не вмієте?

Відверте презирство у голосі співрозмовника вразило Вадима.

— Чому не вмію? Ще й як умію! Я ж ясно сказав: не люблю. Ну як тобі пояснити? Ти в школі вчишся?

— У другий клас перейшов.

— Отож-то. Молодець. Ось, наприклад, писати палочки — чи що ви там пишете? — ти любиш?

— Ні-і…

— Розумію тебе, брате, — Вадим входив у смак, сам собі подобався: такий собі Песталоцці. — А рахувати? Арифметику?

— Ні-і…

Вадим дещо розгубився.

— А географію? — він не пригадував, що вивчають у першому класі, та й не знав: з тих реліктових пір, як він сам перебрався в другий і пішов далі, Міністерство освіти не дрімало: програми, кажуть, мало не щороку міняються.

Новоспечений другокласник був, однак, упертий:

— Ні-і…

Вадима осяяло:

— Ну а фізкультуру? Виявилося — влучив.

— Ще й як! — пожвавішав хлопчик.

— Відмінно! — Вадим знову відчув себе Песталоцці. — Писати і рахувати не любиш. Але вмієш: доводиться. А любиш фізкультуру. Так і я. Природу малюю з задоволенням, а людей не хочу.

— Буває, — по-дорослому погодився хлопчик, співчуваюче зітхнув. — Отже, не намалюєте?

— Вибач, брате.

— Тоді ми почалапали, — старший не без зусилля відчепив долоню свого мовчазного шмаркачика від власних трусів і бережно стис її у своїй. — Гаразд?..

— Чалапайте, чалапайте, — полегшено мовив Вадим.

Він ще трохи подивився, як вони біжать високою густою травою: у молодшого тільки голова стирчить з-під зеленої стіни, гойдається з боку в бік, а старший на бігу схилився над ним, шепоче щось: може, каже про невмійка дядю-художника, який не любить людей малювати. А дядя-художник уже забув про співрозмовників, розвернувся до етюдника, олівцем на картон замахнувся… І раптом обмер. Натури не було.

Тобто натура, звичайно, була, але не вся. Поле було. Кущі і дерева, що помічали звивисту стрічку річки, росли, як і раніше. Лінія електропередачі справно гнала струм по дротах звідкілясь і кудись. Споруди на видноколі виднілися. А ось квіти — центр етюда! — зникли. Геть. Ніби і не цвіли.

Запахло містикою.

Як і годиться у таких випадках, Вадим потягнувся, щоб кулаком очі протерти — хутчіш машинально, ніж за необхідністю: на зір не скаржився. Але вчасно отямився, крутнув голову назад: де ці двоє? А обох і сліду немає. Зникли у траві за всіма законами диверсійних дій.

Було’ зрозуміло: очевидна диверсія. Теракт. Двоє малоліток, юні розвідники чи — зрозуміліше і зручніше Вадимові — мерзотні шпигуни-провокатори відвернули його увагу, затіяли дурну і тривалу розмову, а основні сили ворога тихо обірвали всі квіти.

Містикою вже не пахло.

Вадим здивувався: як же він нічого не чув? Індіанців Вони, чи що, найняли? Ірокезів, делаварів, сіу? Вожді червоношкірих, дідько б їх ухопив…

Але така винахідливість! Це вам не відро з водою, тут видно руку (вірніше — голову!) талановитого організатора. Мислителя. Хто він? Один із “адідасів”. Навряд. Нахабні, самовпевнені, розпещені. Дівчина і малюки відпадають, очевидно. Значить, є ще хтось. Мозок клона. Подивитися б на нього.

До речі, в тому, що подивитися вдасться, а точніше — доведеться, Вадим не сумнівався. Нас багато, сказав “адідас”. Шестеро відомі. Хто ще? І що чекає його через годину? увечері? завтра?..

Життя обіцяло бути вже не неспокійним — важким. Це Вадимові не подобалося.

Він не полінувався, дійшов до місця, де десять хвилин тому росли квіти. Помітно було, що росли. Диверсанти не просто зірвали їх — нахабно і поквапно, але акуратно зрізали стебла, зрізи які рівні! — і понесли з собою. Поставлять удома у вази з водою на радість бабусям і дідусям: мовляв, які внучата турботливі. І не без почуття прекрасного…

Пейзаж було зіпсовано, але Вадим уперто гнав олівець по картону. Сам як слід не розуміючи, кому і що він доводить, писав етюд без квітів, хоча заради них сюди і прийшов. Якби він не був такий сердитий, то подумав би, проаналізував би свою дурну поведінку, дійшов би ясного і сумного висновку, що його тридцять нічим не відрізняються від їх п’ятнадцяти. Чи навіть семи. Що впертість рідня дурості і давно треба було б поміняти місце, не губити час, не втрачати дефіцитних фарб. Але злість сліпа, і Вадим не хотів розмірковувати, несамовито шльопав пензлем по картону, писав етюд під назвою “Пейзаж без квітів”. Злість роботі не заважала, і етюд, як не дивно, виходив.

Вадим охолов і, поступово набуваючи здатності міркувати, спершу думав тільки про помсту. Дуже хотів помститися. Можна було піймати кого-небудь (наприклад, “адідасів”) і відлупцювати безжалісно. Чи зв’язати і розфарбувати гуашшю. Можна було піти до батьків доморослих ірокезів і поскаржитися. Можна було…

Втім, єдиний варіант — розумний, гідний дорослої і мудрої людини — Вадим швиденько визначив: не звертати уваги. Терпіти, однак бути напоготові. Дідько з ними. Награються — і набридне.

У такому ліричному настрої Вадим зібрав своє хазяйство і, несподівано задоволений роботою, почалапав додому. Після обіду гуляв околицями, шукав натуру для майбутніх етюдів. Весь час, проте, був у напрузі: чекав каверзи. Або Вони видихалися, або в їхні плани не входили тотальні дії, бо під час прогулянки нічого не сталося, і Вадим щасливо — він уже так вважав! — повернувся на дачу, коли стало смеркатися, попив чаю з полуничним варенням, знайденим у шафі, подивився по старенькому дідівському “Рекорду” програму “Час” і молодіжну передачу “Ану, дівчата!” і завалився в ліжко. Ранок від вечора не поганіший — давня приказка, перероблена Вадимом на новий лад, найкраще пасувала до ситуації.

Тільки-но він вимкнув світло, як за вікном щось ухнуло — утробно і моторошно. Подумалося: чи замкнені двері? Пригадується, зачиняв на клямку. Та не полізуть же Вони в будинок, зрештою. Тут він їх усіх, як кошенят, переловить і хвости відкрутить. Вадим у темряві солодко посміхнувся, уявив, як Вони зробили дурницю і посягнули на нього — сплячого і начебто беззахисного. От буде галасу.

Але ніхто нікуди не ліз, і Вадим уже почав провалюватися в сон, коли раптом почув дивне пронизливе-протяжне виття. Тобто виття це Вадимові спросонку видалося пронизливим, а коли він, різко схопившись у ліжку, дослухався, то зрозумів, що виють не так уже голосно і, головне, десь зовсім поруч.

— Хто тут? — хрипло запитав Вадим.

Виття не припинилося. Хтось (чи щось?) тоненько і тужливо тягнув одну плакучу протяжливу ноту: у-у-у-у-у…

Зробилося страшнувато.

Вадим, навмисне гучно шльопаючи босими ногами по фарбованих дошках підлоги, пройшов кімнатами, не засвічуючи світло. Внизу їх було три, не рахуючи тераси: вітальня, де розмістився Вадим, велика їдальня, де обідній стіл нагадував своїми розмірами добрий більярдний; і ще одна — порожня, без меблів, зовсім крихітна. Нагору, у спальню і майстерню діда-небіжчика, вели з тераси круті східці, що впиралися у двері, замкнені висячим амбарним замком. Туди лізти здавалося безглуздим, тим більше, що обхід володінь чітко показав: виють унизу. Причому, найчутніше було у вітальні.

Соромлячись своїх раптових малозрозумілих страхів, Вадим повернувся до себе й увімкнув лампу. Виття припинилося майже тієї миті.

— Що за дідько? — вголос сказав Вадим і знову погасив світло.

Через кілька секунд — не довше — завило знову. Не засвічуючи лампи, Вадим сів на ліжко і почав розмірковувати логічно. Він любив міркувати логічно, вважаючи цей метод панацеєю від усіх бід, дрібних неприємностей і поганого настрою. Його найближчий друг — топ, що на дачу його умикнув, — казав: якщо Вадим не пише, то розмірковує логічно, третього не дано.

Отже, виття — неприємне, треба визнати, але досить терпиме — пов’язане із світлом. Горить — мовчить. Не горить — виє. Це перше. Друге: вчора у будинку ніхто не вив. Третє: виття, схоже, йде від вікна, що веде на терасу, і трохи зверху. Отже, причина виття — якщо вона реальна, а не із світу “інферно” — на ганку тераси. Четверте: Вони не заспокоїлися.

Висновок: виття — їхніх рук справа!

Що де може бути! Ну, наприклад, звукова мембрана, якось змонтована з електромоторчиком. Вмикаєш — щось там з’єднується, електрони кудись біжать, мембрана тремтить і виє. Моторчик на даху, а дроти від нього тягнуться на сусідню дачу, де їхні спостерігачі стежать за Вадимовими діями і, відповідно, вмикають і вимикають моторчик.

Так це було чи не так — Вадим не знав: із технікою ніколи не дружив, цурався її. Але в тому, що причина виття — Вони, не мав жодного сумніву. Можна вилізти на покрівлю тераси — а Вони того і чекають! — і, ризикуючи зламати у темряві шию, шукати прилад-лякалку. Але цей крок призвів би до того, що мозок клона — от якби поглянути на нього! — запрацював би ще інтенсивніше. Ні, спочатку прийняте рішення було б куди надійнішим: не звертати уваги, не розпалювати цікавість. Тим більше, що виття цілком стерпне, та й не сидітимуть Вони біля розетки всю ніч…

Тут Вадим, геть заспокоївшись і внутрішньо навіть радіючи з власної несхитної холоднокровності, ліг, загорнувся з головою у ковдру і заснув сном праведника. Засинав — чув: вило.

А вранці все було тихо. Вони явно не любили рано вставати.

Вадим боязко відчинив вхідні двері: на східцях нічого не лежало. Знову ж таки боязко спустився у двір — все спокійно. Пішов до сарая по драбину, приніс її до тераси, заліз на дах: порожньо. А чого чекати? Хіба Вони залишать доказ до ранку? Розмріявся!.. Повили, притомилися, потягли за дроти і віднесли приладик-моторчик. Якщо всерйоз грати у сищиків, то можна пошукати біля тераси сліди падіння приладу. Чи ще які-небудь сліди. От, наприклад, як Вони на дах потрапили? Зрозуміло: по тій же драбині. Добрий сищик негайно виявив би слід волочіння (так пишуть у міліцейських протоколах?) і закарбував би, як вона лежала біля сарая до того і після того. І викрив би.

А кого викрив би?..

Вадим відтягнув драбину до сарая і пішов варити каву. Але відзначив, як умостив драбину: одним кінцем — у полінницю впер, а біля іншого — дві цеглини валяються.

Пив каву і розмірковував логічно. Усе складніші каверзи обіцяли в майбутньому щось зовсім непередбачене, що навіть схильний до суворої логіки Вадим уявити не міг. Якщо цегла і відро сприймалися анітрохи не оригінальніше від математичних калош, колись прибитих до підлоги, то трюк із квітами — не можна не визнати! — досить дотепний і елегантний. Крім того, свідчить про наявність у клона художнього мислення: треба здогадатися — вирізати з натури головне. Вибрики з покійницьким виттям, хоч і погано пахли, все ж вимагали чималої технічної кмітливості. Ні в яке порівняння з Вадимовим гаманцем на ниточці!..

Тим часом варто було занепокоїтися. Якщо Вони не відстануть, Вадим бездарно втратить дорогий літній час. Цілком міг би сидіти в Москві, неподалік від поліклініки, писати теплі московські провулки, старі дворянські особнячки з облупленими капітелями на напівколонах, горбаті місточки над брудною Яузою, столітні дуби в Нескучному… А в серпні, коли лікарі відпустять, у Мещеру податися, як і задумано. Ну, Мещера так і так попереду…

Попив каву, помив чашку, нескладним логічним розмірковуванням настав кінець. Час за справу. Учора, поки бродив околицями, примітив кілька дивовижних місць. Галявинку з поваленою сосною, прямо з корінням із землі вивернутою, — буря тут, чи що, пройшла, імлою небо покрила… І ще — місток через річку, старенький, з мокрими почорнілими палями, з двома кривими дощатими коліями, набитими на колоди — поперечини, з хисткими перильцями — прямо левітанівський місток.

Міст — завтра, сьогодні — галявина з сосною. Якщо, звичайно, ці негідники за минулу ніч сосну звідти не витягли… І хоча думка здавалася безглуздою — звідки б їм знати про галявину, про бажання Вадима писати її? — заквапився, мало не бігцем припустившись до заповітного місця. Поспішав, немовби підсміювався з себе, а все ж вірив, що від Них усього очікувати можна. Сосна важка? З підйомним краном приїдуть. З траловим трактором. На вертольоті з зовнішньою підвіскою з неба спустяться. Як у старому анекдоті: ці — можуть…

Сосна виявилася на місці. Лежала, голубонька, задерши догори гілки, які ще не обсипалися, всипані довгими і маленькими голками, що берегли теплу липкість смоли і терпкий її запах. Але вже помирала сосна, оку помітно — помирала: голки втрачали колір, місцями стали вже коричневими, подекуди жовтіли, і, коли Вадим провів по сосновій гілці долонею, посипалися з-під руки. А коріння — коричневе, темне зверху і свіжожовтіюче на зламах — обліпили руді мурашки, повзали по корінню, метушилися: мурашник, чи що, під сосною був?..

Вадим умостився на своїй брезентово-алюмінієвій жердинці, довго-довго дивився на сосну. Подумав: якщо вийде, варто зробити полотно — таке вже дуже колоритне все, жваве. І писати його прямо тут, не з етюда, а з натури. А етюд — знову-таки якщо вийде! — врізати в рамочку і повісити на дачі в їдальні: як подяку за притулок. Або — ще краще: подарувати його тій довговолосій дівчині. Нехай знає, що в світі є щось краще, ніж білі трилисники на майках її приятелів.

Обірвав себе: напиши спочатку! Немає нічого гіршого, ніж ділити шкуру невбитого ведмедя: прикмета кепська, а прикметам, усупереч потужній атеїстичній пропаганді, всі вірять. І до чого тут, цікаво знати, дівчина. Невже сподобалася тобі, Вадимчику, старий ти цап? Не без того… Але чисто естетично, як модель. Написав би її, хоча і пояснив учорашнім вивідувачам, що людей не пише. І не просто портрет написав би, а де-небудь у полі чи — ще краще! — серед тих бузкових квітів і з квітами у руках, з великим бузковим оберемком квітів. Але квіти звідучора прикрашали столи і буфети на сусідніх дачах, а дівчина…

(Зізнаємося: надто багато багатокрапок, але що вдієш, коли події вимагають бодай секундного перепочинку — через побоювання за психіку Вадима, не звиклу до містики).

… а дівчина йшла до Вадима з лісу, йшла сама, у тій же квітчастій крилатці, тільки волосся її було розсипане по плечах і по спині, і легкий вітер з веста куйовдив її, підіймав, плутав нещадно і надував вітрилом спідницю, і так це було гарно, що Вадим не втримався, сказав тихо-тихо…

— Стій…

І чи то вона почула (що неможливо, неможливо, неможливо!), чи то сама того побажала, але стала саме біля поваленої сосни, завмерла струночкою, дивилася кудись поверх Вадима. І він, оглушений і вже аж ніяк не спроможний розмірковувати логічно, почав гарячково накидати її портрет тонко заструганою вуглинкою — поки вона стоїть, поки не пішла! — кваплячись, кваплячись. А вона не йшла, наче відала, що він малює її зараз, що вона не просто вчасно виникла, але й так, професійно висловлюючись, вписалася в пейзаж, що Вадим уже не мислив його без цієї сонцеволосої русалки чи, вірніше, відьми, бо, якщо вірити класиці, в Росії навіть відьми були сліпуче гарні.

Вона терпляче, завмерлою свічечкою стояла біля сосни хвилин уже, напевне, п’ятнадцять і ні слова не сказала, а Вадим і не думав про розмову, він працював, забувши навіть, що вона — жива, що вона — з Них, ворогиня, так би мовити. Але вже так він був скроєний, художник Вадим, що під час роботи геть забував про все стороннє, те, що відволікало, — мирське. Якщо вона йшла у нього — робота. А тут, здається, пішла…

І в цей час, наче режисерським чуттям угадавши момент (саме режисерським, бо, як потім міркував Вадим, режисер у цій мізансцені чудовим виявився), на сцену вийшли два “адідаси”. Вони вийшли з-за спини Вадима, прекрасно бачачи, що він устиг накидати на картоні, а, найшвидше, давно спостерігаючи за ним, і, зупинившись між ним та сосною, проспівали хором:

— Ба-а, знайомі всі обличчя!

Вони, зрозуміла річ, дівчину на увазі мали. Не Вадима ж: того навмисне не помічали. І дівчина вмить ожила від свого правцево-портретного колапсу, заусміхалася, легко переступила через сосну і промовила щось на зразок:

— Вітаю, хлопчики! Давно чекаю…

Вадим навіть не зразу збагнув, що сталося: він не вмів швидко перебудовуватися, переходити від однієї реальності (своєї, вибудуваної) до іншої. До істинної реальності. Саме їй, істинній, і належали “адідасівські” хлопчики, які вже вкотре посягали на творчі задуми художника. Тільки вчора Вони змінили реальність одразу, зрізавши квіти ще до того, як ті потрапили на картон. А сьогодні дали побавитися неждано вибудуваним, повністю вжитися в нього, і тільки тоді безжалісно зруйнували — забрали дівчину, одразу з-під пензля забрали. А результат той же: зіпсований етюд.

— Гей! — гукнув Вадим, ще не відаючи, що робити далі.

Один із “адідасів” обернувся, перебільшено ввічливо запитав:

— Ви нам?

— Вам, вам…

— Я весь — увага.

І другий “адідас” обернувся, теж — “весь увага”, а дівчина посміхалася безпечно і радісно. Їй що? Вона лялька, елемент у клоні. Сказали постояти — постояла.

А, власне, в чому їх звинувачувати? У тому, що дівчину забрали? Так не сосну ж. Навіть не квіти. Вадим не запитував дозволу писати її, сам почав, без усіляких передмов. А чому вона тоді стояла, не пішла?.. Ну це вже ти, брате, занадто, заспокоював себе Вадим. Захотіла — зупинилася. Коли заважала, сказав би — вона б і пішла. Ремствуй на себе. Інша річ, що все це, звичайно, підстроєно, і як же хитро підстроєно, психологічно точно — не причепишся.

— Ви мені заважаєте, — тільки й сказав Вадим, — не бачите, чи що?..

— Усе? — поцікавився “адідас”-один, і в цьому “усе” чулося щось єзуїтсько жорстоке, бо ж він чудово розумів, що вже дівчина їх розпрекрасна анітрохи Вадимові не заважала, навпаки: заріз йому без неї.

Але що він міг відповісти?

— Усе! — відрізав рішуче.

— Вибачте, — “адідас”-один театрально приклав руку до серця, і брат-близнюк точнісінько повторив його жест і сказане повторив:

— Вибачте!

А дівчина, як і раніше, усміхалася на всі свої найбіліші зуби, явно насолоджуючись ситуацією. І мовчала. А раптом вона — німа?..

— Ми негайно йдемо, — сказав “адідас”-два, — негайно. Ще раз вибачте. Не подумайте, що ми варвари якісь, не цінуємо мистецтва. Ще й як цінуємо! Повірте, ви про це ще дізнаєтесь…

І, підхопивши дівчину під руки, вони легко пробігли галявиною, сховалися у лісі. І треба віддати їм належне: зіграли все точно, ніде не зірвалися, не пирскнули нишком у кулачок. Хоча, як розумів Вадим, дуже їм того хотілося: ситуація і справді смішною вийшла.

Йому теж варто було піти. Зараз, без дівчини, пейзаж із сосною видавався прісним і порожнім. Потім, через кілька днів, Вадим повернеться сюди — коли перегорить, переболіє випадково побаченим, зупиненим… Він узяв картон з майже готовим малюнком — хоч зараз під фарби! — піднатужився і розірвав його навпіл, а половинки кинув у траву. І нехай його звинувачують у забрудненні навколишнього середовища — це він переживе.

Але день тільки розпочався, і піддаватися хандрі не слід. Вадим вірив у власний професіоналізм, у руку свою вірив і не хотів, не вмів зізнатися, що якась дрібна — нехай досадна, уразлива, але така, що не варта болю! — пригода може вибити його з рівної колії ремесла, розслабити. Не вийшло із сосною, — сам, дурник, винен! Купився на красиве… Вийде з мостом. Часу до обіду досхочу, працюй скільки хочеш.

Не хотілося. Але видавив із себе раба — не по краплі, а разом — зібрав речі і вирушив до місточка. Надіявся, що там Вони його не чекають, пам’ятав, що поки-поки! — до тотальних дій не вдавалися, шкодили рідко, але — справедлива приказка — влучно…

Дивним було: білувате, вицвіле від спеки небо не відбивалося у воді, і річка здавалася чорною і непрозорою, текла не кваплячись, ледь-ледь, навіть нібито стояла, легко зачепившись довгими розмитими краями за верболіз на березі, за чорні палі мосту, а може статися, за невидні оку корчі на дні, що якорями увійшли у м’який мул. І — ні вітерця в полудень, щоб погнав річку вперед, зірвав із якорів, тільки плавунці-водоміри миттєво, невагомо навіть, перемішуючись скляною цією поверхнею, створювали ілюзію руху, дозволяли хвилю.

Але на картоні все це здавалося неживим, вигаданим, а не писаним з натури, хоча Вадим писав точно, намагаючись бути вірним і в дрібницях, але блакитне, зелене, чорне, коричневе не оживало під пензлем, чогось бракувало етюдикові — ну, припустимо, тих самих плавунців чи якої-не-будь іншої крихітної дурниці, але бракувало, і край, не оживала картинка, застрягла у криниці етюдника розфарбованою фотокарткою, і Вадим кинув пензлі в ящик, ліг на траву, долоні, фарбою вимазані, під голову поклавши, почав дивитися в небо. Він уже зрозумів, що нічого путнього тут не напише, не зуміє, час пакувати речі і бігти звідси, не оглядаючись. Вони перемогли.

Можливо, вперше за свої тридцять років (чи, якщо вважати “свідомий” вік, за п’ятнадцять — шістнадцять…) він думав про те, що є в його житті щось неправильне, штучне — неживе. Вибудував собі дорогу, розставив кілометрові стовпчики і йде нею, милою серцю доріжкою, нікуди не звертаючи, швидкості не перевищуючи. У сімнадцять — школа позаду, студія в Палаці піонерів. У двадцять три — Строганівку проїхали, ніде затору не вийшло, експресом неслися “зеленою” вулицею, диплом з відзнакою маємо. І далі — так же. У двадцять шість — член МВСХа, так би мовити, узаконений професійною спілкою художник, до тридцяти — дві персональні виставки, хвалебні — хоча і без гучних епітетів — статті в газетах, альбом у видавництві на підході…

Адже ж є що згадати, точить якийсь шкідливий черв’ячок з тих пір…

Давним-давно, ще в студії, саме перед вступними екзаменами в Строганівку його перший учитель — дідусь тепер, під вісімдесят йому, провідати б, а все ніколи!.. — сказав Вадимові:

— Знаєш, що погано, Вадику? Дуже швидко ти себе знайшов… Та що там швидко — з ходу… Одного тобі, напучуючи, побажаю: нехай тебе уліво-управо пошпурляе.

— Це як? — не зрозумів Вадим.

— А як з жінками… — учитель не вибирав порівнянь, не щадив юності, а можливо, навмисне примушував червоніти улюбленого учня: — Однією все життя ситий не будеш.

Пригадується, пересмикнуло тоді від скромної аналогії сімнадцятирічного юнака, чистого, як гірський кришталь, але виду не подав, запитав тільки:

— А якщо будеш?

— Тоді не уявляй себе знавцем, сиди тихенько! — Люті в учителя завжди донесхочу було, він і письма навчав так же — тільки батогом не сік. — Який ти художник, коли не кидало тебе від кохання до кохання, поки справжнє не знайшов, єдине… А до нього продертися треба.

— Могло і зразу пощастити…

— Не вірю у “зразу”! Звідки ти знаєш, що пощастило, коли порівнювати ні з чим? Я ж кажу: це як із жінками… — І додав, заспокоюючись: — Настане час — сам збагнеш. Тільки б не пізно… А чому розмову завів? Талант у тобі бачу…

Тоді запам’ятав дуже міцно одне: про талант. Завжди неприємне відкидаєш, відбираєш те, що серцю любо. Так і жив, про талант пам’ятаючи, гладенько жив. І в Строганівці ні праворуч, ні ліворуч його не кидало, йшов як ішов, і ніхто його за це не осуджував, навпаки, за приклад ставили: мовляв, яка цільність натури! Не те що в тих, хто спочатку в одну крайність упадає, потім в іншу, а в результаті — нуль без палички. І ще виправдовуються: шукаємо, мовляв, себе. Пошук, товариші, повинен бути плановим. Не сліпі кошенята — по різних кутках тикатися. Беріть приклад з Вадима Таврова! Рівняння — на маяк!

Зізнайся, маячок, гордий був цим?

Гордий, гордий, навіщо приховувати…

А що ж з певного часу сумніви стали долати? Що ж розмова ця давня з учителем із голови не йде, у подробицях пригадується? Чи світло в маяка послабло, напруга впала? Та ні, з напругою — порядок, двісті двадцять. Тільки щось світити нікому…

До речі, чому не одружився, коли вже згадувати учительську аналогію? Не знайшов на кому? Зручна відмовка… Можливостей — знову-таки “до речі” — вистачало, годі скромничати, ні зовнішністю, ні розумом бог не зобидив. І вже збирався кілька разів — пам’ятаєш? Як не пам’ятати… Та об’єктивні причини. Одна з кандидаток, наприклад, не туди, куди слід, посуд ставила чи ось ще меблі любила переставляти: одноманітність їй, бачите, не подобалася, набридала. Інша… Ну, добре, про іншу не будемо, тут — боляче. Тут сам винен. Хоча, втім, причини схожі…

Ти звик бути сам, Вадимчику, звик спати сам, вранці на самоті прокидатися, снідати, все ставити, куди належить раз і назавжди, працювати звик сам і допускав когось до себе і себе до когось лише на час, на строк “від” і “до”, самим тобою відмірений. Добре це, Вадиме, скажи?

А, власне, що поганого? Звичка — друга вдача, а вдачею він і похвалитися може, цілісністю і міцністю. Не вдача — брила гранітна…

Так що ж ця брила, цей пам’ятник тріщинки почав давати? Недобре. Непорядок. Майже три дні твоє могутнє терпіння випробовують якісь мамині дітки, а ти вже — лапки догори: бігти треба, робота не йде!

Але ж не йде…

Різко підвівся, вдивився в картон. Так, невдача. Не вийшло, настрій підвів. Сьогодні. Буває. Завтра цього не буде… А етюд — погань.

Підчепив на пензель чорної фарби, хрест-навхрест перекреслив написане. На сьогодні все. Пішов обідати, відпочивати, валятися на траві. Як там у поета: “Щасливий тим, що обіймав жінок я, м’яв квіти і валявся на траві…” Крім жінок, щастя — попереду.

Після пакетно-вермішельного обіду роздягнувся до плавок, як ті хлопці-вивідувачі, й улігся загоряти посеред ділянки, добре, що сонце ще високо було і пекло по-справжньому. Улігся на траві, на живіт, маківку білою кепочкою, передбачливо з Москви привезеною, прикрив — щоб, боронь боже, тепловому удару не статися! — приступив до читання виявленого на терасі древнього номера “Науки и жизни”, в якому затримався на статті про телепатію і телекінез — явища непоясненні, а отже, шкідливі і ненаукові, на думку автора статті. Своєї думки з цього приводу Вадим не мав, не думав про те раніше, а тепер вірив авторові на слово.

І читав би він так і далі, не відривався б, приймаючи гарячу післяполудневу сонячну ванну, як раптом з-за паркана його гукнули:

— Дядечку…

Він навіть не одразу збагнув, що кличуть саме його, тільки, зачувши дитячий голос, зацьковано стрепенувся: хто? де? нащо?

— Та вам я, вам, дядечку…

За парканом стояло голінасте дівчатко, здається, дещо доросліше від старшого з недавніх вивідувачів, спеціалістів з відтяжних маневрів, років, десь, десяти, худе (таких у школі “шкелетиками” кличуть), під хлопчика підстрижене, в короткому, до колін, сарафанчику, який вигорів настільки, що первісний його колір великий спец з колориту Вадим Тавров визначити не брався. Може, жовтий був, а може, коричневий. А може, і червоний. Поряд з дівчинкою тупцював хтось Безмовний, зовсім голий, засмаглий, з сопляком під носом, із вказівним пальцем у роті, зростику півметрового, а то й менше, одразу ж визначив Вадим. Не було у нього тепер заняття душевнішого, ніж на око визначати вік своїх ворогів.

— Ну, дядечку… — роздратовано повторило дівча, не розуміючи: чому цей літній дивак у білій кепці сидить на траві, злякано розглядає її і на заклики не реагує. Зовсім, чи що, від страху здурів?..

— Чую, не глухни, — сварливо сказав Вадим.

Можливо, якби потрапила йому до рук книга Макаренка чи Сухомлинського, він прочитав би в ній, що з дітьми слід розмовляти ласкаво і ввічливо. Але в розтріпаному номері журналу “Наука и жизнь” про виховання дітей не було ні слова.

— Чого треба?

— Це мій братик, — дівчатко потрясло голого суб’єкта за коричневу рученьку, і він, мовчки погоджуючись, гойднувся туди-сюди, не виймаючи пальця з рота.

— А я тут при чому? — запитав Вадим, заздалегідь готовий до будь-якої капості і з боку дівчатка, і з боку братика.

— Ви ні при чому, а мені як? — Дівчатко знову потрясло брата вільною долонькою — зовсім по-жіночому, по-дорослому, підперши щоку. — Клопоту з ним знаєте скільки?

— Не знаю, — сказав Вадим і на всяк випадок роззирнувся навсібіч: наче нікого довкола, спокійно.

— І добре, що не знаєте, — закивало дівчатко. — Так я до вас у справі. Він вертоліт на вашу ділянку запустив, а мамка за вертоліт мені всипле…

— Який ще вертоліт? — розлючувався збитий з пантелику Вадим, навіть встав. — Який вертоліт, запитую?

— Зелений, — спокійно пояснило дівчатко. — Із гвинтом.

— Знаю, що із гвинтом! А танка він сюди не запускав? Бомби не кидав?

Кричав і сам розумів, що смішний: на кого кричить? Однак не міг зупинитися і кричав не стільки на кого, скільки для кого — для себе надривався, себе заспокоював, а точніше, подібно до самурая, приводив у бойову готовність.

А дівчатко, яке звикло, видно, до різних коників меншого братика і вміло його заспокоювати не гірше за тих Макаренка із Сухомлинським, і тут терпіння не втратило.

— Танка не запускав, — відповіло воно на прямо поставлене запитання. — Танк дома залишився, в ящику. А бомби він робити не вміє. Поки що. І я не вмію. Ви вже дозвольте зайти, забрати вертоліт. Перепаде ж мені… А я помітила, куди він упав.

Вадим нарешті зрозумів, що дівчинка має на увазі дитячу іграшку, а зовсім не військовий вертоліт, до гвинта набитий десантниками. Зрозумів він це, і йому стало весело: ну й ну, брате, незабаром немовлят боятися станеш, мимо ясел пройти не зможеш — тільки з охороною.

— Шукай, — дозволив він.

— Я через хвіртку, — зраділо сказало дівчатко і побігло уздовж паркана.

Бігла дівчинка в доброму спортивному темпі, і братик не встигав за нею, ноги у нього ще повільно рухалися, і тому частину шляху вона тягла його волоком — за руку, що не заважало йому зосереджено смоктати палець, ніяк не реагуючи на незручності пересування.

Поки вона поспішала до хвіртки, поралася з засувом, Вадим стояв на своїй галявинці і думав, що все взаємопов’язано і даремно він розслабився, пустив дівчатко на ділянку: напевне, вона — із клона, і братик звідти ж, а щодо бомби бреше, вміє вона бомби робити і одну несе за пазухою. Зараз шпурне, все навкруги вибухне і з кущів бузку полізуть Вони на чолі з “адідасами”. Але дівчатко поблизу мало мирний вигляд, бідний мінімум матерії на сарафані виключав будь-яку можливість заховати бомбу, а братик взагалі був голий, і Вадим заспокоївся. В усякім разі, ситуацію він контролював, готовий до будь-якої несподіванки.

— Як вас звати, дядечку? — запитала дівчинка.

Вона дивилася на Вадима знизу вгору, усміхалася — зуби у неї були дрібні і гострі, а ще Вадим задоволено відзначив, що одне око у неї голубе, а друге — каре. І в цьому видалося йому щось диявольське, як нещодавно вогненно-волосу дівчину біля сосни відьмою уздрів.

— А тобі нащо? — підозріло поцікавився він.

— Для зручності спілкування. Мене, наприклад, Зінаїдою звуть. А його, — вона кивнула вниз на братика, — Костянтином.

— Зви мене Вадим Миколайович, — сказав Вадим, внутрішньо проклинаючи себе за інтелігентську м’якотілість: треба було б цитьнути на нахабу, на місце поставити, а він, бачите, ім’я-по батькові повідомив.

— Так ви, Вадиме Миколайовичу, пригляньте за Костянтином. Пригостіть його чим-небудь, щоб не плакав, — швидко проказала Зінаїда і всунула в долоню спітнілу долоньку малюка. — А я хутенько. Я знаю, де він упав.

— Е-е… — почав було Вадим, та Зінаїда вже вискоком бігла по ділянці — два стрибки на правій нозі, два на лівій, — звернула за будинок, де, як пам’ятав Вадим, росли лопухи, кропива, реп’яхи і ще всіляке страховиння, тому вертоліт там шукати можна вічно. Якщо він, звичайно, не в натуральну величину зроблений.

Братик Костянтин смоктав палець. Здавалося, йому було байдуже, за чию руку триматися: аби не впасти і аби палець з рота не відняли. Філософ. Сопляк під Костянтиновим носом дуже дратував тонкі почуття художника. Вадим пошукав очима, присів навпочіпки і, зірвавши більш-менш чистий листок подорожника, втер малюкові ніс. Костянтин переніс операцію стійко, не писнув навіть. Витріщився на Вадима, кліпав очима, які у нього на відміну від сестриці Зінаїди однаковими бачилися — карими.

— Ну що, Костянтине, — раптом незрозуміло розчулившись, сказав Вадим, — як воно, життя?

Костянтин смоктав палець гучно, смачно, на запитання не відповідав. Не вмів.

— Може, тобі варення дати? — Вадим зовсім розтав, пильність втратив. І розумів, що робить дурницю, а нічого з собою вдіяти не міг: подобався йому Костянтин, і край.

Почувши знайоме слово “варення”, Костянтин пожвавішав, часто-часто закліпав очима, ще голосніше зацмокав і досить осмислено кивнув: дати, мовляв.

— Ну, ходімо.

Вадим вів його витоптаною у траві доріжкою, зігнувшись навпіл: інакше не діставав до задертої долоньки малюка. Він обережно, не в приклад сестриці, обминав коріння. Костянтин довірливо шльопав босими ступнями, стараючись якраз потрапити на коріння. Зінаїда не з’являлася. Чи лазила у кропиві в пошуках літального апарата, чи чинила диверсію. Вадимові в даний момент на все було, як кажуть, начхати, він горів батьківським бажанням, що раптово прокинулося, нагодувати дитину зацукрованим полуничним варенням.

— Сідай, — сказав він Костянтинові, коли привів його на терасу. Стілець підсунув. Костянтин довірливо і ясно дивився на нього, з місця не рухаючись.

— Отож! — зметикував Вадим. — Ти ж у нас гном. — Підхопив його під пахви, посадив.

Наголо стрижена Костянтинова голова ледь виднілася над столом. Рот був саме на рівні блюдця з варенням. Цікаво, подумав Вадим, вийме він палець із рота чи ні?

Костянтин вийняв. Обома руками взявся за блюдце, присунув до себе і, не звертаючи уваги на ложку, устромив мармизку у варення.

— Ти що?! — кинувся до нього Вадим, всерйоз наляканий дивним способом вживання їжі, але тут з’явилася Зінаїда з іграшковим вертольотом.

Вертоліт виявився малесеньким, пластмасовим, трав’янисто-зеленим, і важко було зрозуміти, як вона зуміла відшукати його у незайманих лопушано-кропиво-реп’яшаних нетрях. Мабуть, не в нетрях вік лежав — знову майнула підозра — заховали його у відомому місці, а вона…

Додумати не встиг. Зінаїда сказала:

— Він завжди так їсть. Ні ложок, ні виделок не визнає. Прямо пес дикий! Добре — варення густе, а якщо борщ?

— А що борщ? — не зрозумів Вадим.

— Так у нього тільки обличчя у варенні, а коли борщ — усе тіло в капусті. А взагалі ви даремно. Не можна йому варення.

— Чому?

— Діатез. В усіх від варення діатез. Коли переїдять.

— У мене ні, — машинально сказав Вадим.

— Ви ж дорослий. — У голосі Зінаїди звучало легке презирство: простих речей людина не розуміє.

— Я хотів як краще.

— Хто ж вас звинувачує? — Зінаїда сплеснула руками: жест у матері підглянула чи в когось із жінок. — Я сама, дурепа, винна: скільки часу на пусту іграшку витратила. І вас зайняла даремно. — І до брата: — Вставай, Костянтине. Подякуй дяді і ходімо. Час уже.

Костянтин слухняно відірвався од блюдця. Обличчя у дитини видно не було, тільки крізь густу бордову маску поблискували очі. Під носом замість сопляка приклеїлася полуничка.

— Вмити його треба! — нервово порадив Вадим.

— Дома вмию, — діловито сказала Зінаїда. — Тут недалеко. Немає коли нам розсиджуватися. А вам спасибі, Вадиме Миколайовичу.

— Немає за що… — Вадим почувався розгубленим, сам не знав чому. Додав чемно: — Ви заходьте…

— Обов’язково.

Зінаїда — цього разу обачно! — звела братця східцями, ведучи до хвіртки. Костянтин швидко перебирав ногами, дуже зайнятий: зчищав пальцем варення з обличчя в рот. Так, доки додому доберуться, і вмиватися не треба. Смішні.

А все-таки, нащо вони приходили?

У Вадима знову виникли підозри, хоча симпатія до ласуна не пропала: адже він дитинча мале, нетямуще, у підступах невинне. А ось Зінаїда…

Збіг з ганку, обійшов будинок, зупинився. Посеред пісенного “зеленого моря” хтось викосив круглу рівну лисинку, такий собі коричневий острівець. Вадим уразився: коли встигли? Невже, поки Костянтин варення їв?..

І, розуміючи, що поводиться нерозумно, що саме цього Вони від нього і чекають, повільно пішов до острівця, намагаючись ступати акуратно, кожним кроком, як на болоті, пробуючи грунт під ногою. Грунт наглухо приховували парасольки лопухів, хіба мало що під ними можна заховати.

Добрався до острівця-лисинки, оглянув його. Посередині, із землі, піднісшись над нею сантиметрів на десять, стирчала картонна нетовста труба, картонним же кружальцем заклеєна на кінці. Прямо із труби виходила мідна дротинка, тяглася до землі і пропадала в лопухах — у напрямі сусіднього паркана. Біля труби, притиснута камінчиком, лежала сторіночка з зошита у клітинку. На ній фломастером значилося: “Обережно, небезпека!” Літери друковані.

“Міна!” — з жахом подумав Вадим.

І тут же обірвав себе: ти що, лопухів об’ївся? Звідки у вісімдесятих роках у підмосковному дачному селищі взятися міні? І все ж упирався: Вони змайстрували. Дістали тол, динаміт, напалм, атомну боєголовку — що іще? — замінували ділянку, поки Костянтин час тягнув, а Зінаїда на “атасі” стояла. Завели кінець до автоматичного детонатора.

Пригадалися бачені по телевізору фільми про партизанів: ворожий ешелон мчить по рейках, рука мінера лежить на рукоятці детонатора, секундна стрілка біжить по циферблату на зап’ястку командира.

Дурниця яка! Ну всунули в землю трубку з картона. Ну дротину натягли. Камуфляж, ясна річ! Хочуть його на “слабко” взяти. Не дочекаються!

А до речі, куди все-таки веде дротина?..

Можна подивитися. Так, з чистої цікавості. Не хапатися ж за трубу: Вони, напевне, щось заклали. Не тол, звичайно, а наприклад, це… Ну це… Як його?..

Фантазії у Вадима не вистачило, зате обережності — досхочу. Підняв сукувату суху палицю, яка невідомо звідки взялася, розсунув нею лопухове листя, побачив мідну ниточку, що бігла до паркана. Так і йшов, з кожним кроком остерігаючись, ворушачи палицею лопухи, щиро сподіваючись, що ніхто його не бачить. Тобто ніхто з нормальних людей, жителів селища. А Вони, зрозуміло, спостерігають, сумніву немає. Ну й дідько з ними, нехай тішаться. Тільки не принесе він їм радості, буде пильним, як звір.

Дротина підповзла до паркана, і Вадим, дещо заспокоєний, уже збирався повернути назад (за огорожею лежала чужа ділянка, не виключено — ворожа територія), коли наступним кроком він раптом не відчув під ногою опори, хитнувся назад, намагаючись утримати рівновагу, але пізно: інерція руху неухильно несла його в Невідомість, і, провалюючись кудись униз, у провалля, в пекло, він устиг подумати: кінець.

Пекло, втім, виявилося недалеким: не більше ніж метр у глибину (далі Вони не рили — не встигли чи не хотіли), але по вінця заповнене крижаною криничною водою. Плюхнувшись туди з розмаху, піднявши фонтан бризок, розлютований Вадим тут же почув — здатен ще був! — гучний удар, і в голубе передвечірньо тьмяне небо, що здавалося з ями з водою неймовірно високим, злетіла — звідкілясь поруч! — вогненно-червона ракета, потягши за собою сірий димний хвіст. Вона досягла найвищої точки, на мить зависла і, згасаючи, неохоче пішла вниз. Потім геть зникла. Падаючи в яму, Вадим обірвав-таки дротину, зв’язану з ракетою-хлопавкою — тією самою картонною трубою на викошеній лисинці,— і законний салют відзначив військовий успіх ворога.

Лаючись на всі заставки, Вадим виліз із ями: добре, що в плавках був. Вони, мабуть, чекали, що він у повному параді у пастку влучить. Уже не дуже обережно він пішов, давлячи лопухи. Біля лисинки затримався: так і є, картонної трубки і сліду не було. Технічно обдаровані “квіти життя” начинили її сумішшю для фейєрверка, яку, як ще із школи пам’ятав Вадим, скласти нескладно, про це у багатьох популярних брошурах пишеться. В тому числі і в журналі “Наука и жизнь”. Цікаво, коли Вони яму викопали?.. Поява Зінаїди та її пошуки вертольота — провокація. Яму викопано раніше, можливо, вночі, а Вони прикинули точно із врахуванням психологічного моменту: Вадим весь у підозрах, пов’яже Зінаїду з Ними, піде цікавитися: що це вона за будинком робила? Не помилилися, психологи…

Вадим увійшов у будинок, на всяк випадок замкнув вхідні двері, переодягнув мокрі плавки і влігся в плетене із соломи крісло-гойдалку на терасі — логічно розмірковувати. Не те прикро, що викупався, а те, що купили його хвацько. І головне, купівлю розраховано на цікавого підлітка. Виходить, він, великий дядя, нічим не кращий од тих, хто пішов на нього війною. Не розумніший. А якщо чесно: Вони розумніші.

Дивна річ: соромливе визнання чомусь не засмутило Вадима, який до цього уявляв себе дуже розумним і розсудливим. Він ніколи не вважав себе азартним, не грав у карти, не простоював годинами за більярдним столом, рулетку тільки в кіно бачив. Він не вмів програвати, тому що не грав. Ні в що. І коли для його нинішніх противників все, що відбувалося, вважалося веселою та азартною грою, і — мимохіть! — Вадим втягнувся в неї, то належало, очевидно, визнати: Вони виграли. Вони змусили його відступити, здаватися, тільки з поля бою. Ще донедавна тверде рішення “не звертати уваги” здавалося йому тепер наївним і безглуздим. Скороспішним. Він сюди працювати приїхав, а не терпіти знущання з боку малолітніх злочинців, до яких не з томом Макаренка — з дільничним міліціонером підходити треба. Немає у нього часу на пустий опір!

Виявляється, здався? Що за нісенітне визнання! Якщо шум за вікном заважає роботі, то зачиняють вікно, а не намагаються звернути автомобілі на іншу вулицю. І це, зауважимо, вважається не поразкою, а розумним виходом. Розумним…

І все ж крутилося десь всередині: здався, здався, здався! Злякався, відступив, прикрився доказом…

Цитьнув на себе: припини негайно! Тобі тридцять уже! Не уподібнюйся хлопчакам! Завтра зранку — на електричку і в столицю, попишемо там, дозволимо собі певний урбаністичний ухил, і буде це не залишенням колії, а природним її розширенням. Вирішено і підписано!

Так, той папірець із фломастерним написом — “Обережно, небезпека!” — треба підібрати і прикнопити до вхідних дверей на терасу: як напучення всім тим, кого милий друг, дідів онучок, дачною самітністю благодіяти стане.

Жартуємо, намовляємо: ні дід, ні внук в тому, що сталося, не винні.

Хоча цікаво: як це дід уживався з клоном?

Підвівся, заходив на терасі з кутка в куток — добре, що площа дозволяла! — згадував, що приятель про свого предка розповідав. Вадимові зараз однаково, що згадувати — аби лише від сьогоднішнього абстрагуватися. Можна було, звичайно, спати лягти, але відчував: не засне. А валятися без сну — тільки мучитися.

Так що ж дід?

Згадав: хитрий приятель, від’їжджаючи до Москви, відкрив шафочку на терасі, показав ключ, схований під переверненою емальованою квартою, сказав приглушеним голосом:

— Це від другого поверху. Від дідових хоромів. Тільки… — він примружився, як кіт на осонні, — не раджу тобі туди лазити.

— Він що у тебе — Синьою бородою був? — пожартував Вадим. — А там — убиті дружини? Запилені кістяки?

— Не кістяки, але дещо, — таємниче вів далі приятель. — Моя справа попередити, старий, а ти як знаєш.

Вадим не надавав великого значення усій цій облудній загадковості. Приятель його мав славу жартівника, любителя веселих й часом злих розиграшів, без баламутства і блазенства себе не уявляв, за що і цінувався в усіх знайомих, близьких і далеких, компаніях. А людина гарна. Добра, чуйна. А те що жартівник — плюс йому.

Вадим подивився на годинника. Можна, звичайно, поїхати в Москву зараз. Ще не пізно. Отож-то й воно, що не пізно. Чесно кажучи, тут, у зачиненій на могутню засувку дачі, Вадим почувався у безпеці. А на вулиці… І потім: пхатися до станції з чемоданом, на виду в усіх, офіційно визнати поразку. Ні, краще рано-вранці, коли Вони — це перевірено! — сплять без задніх ніг. А справу на вечір знайдено і тим більше цікаву. Дід у приятеля — той про нього багато і часто розповідав, любив старика, — був людиною непростою: до останніх днів своїх працював у цирку. Тільки не артистом, не на манежі під променями прожекторів, а скромно — за лаштунками: слюсарював, теслярував, паяв, лудив. Золоті руки мав, ціни йому в цирку не було. Усе міг створити: від простої жонглерської булави до ракети, що виблискувала хромом, на якій повітряні гімнасти спритність демонструють. Але найчастіше допомагав ілюзіоністам, фокусникам, майстрував їм хитромудрий потайний реквізит: і за їхніми задумами, і сам їх створював. Приятель казав, що після діда на дачі багато що залишилося. Ось і подивимося, проведемо вечорок, тим більше — згадував Вадим — покійний дід антикваріатом цікавився, брав на реставрацію (не за гроші, з цікавості) усілякі старовинні механічні вироби (чи не блоху лєсковську?), а такі речі Вадим любив і цінував. Коли що цікаве знайде — вірив! — у приятеля випросить. Ще один аргумент на користь ранкового від’їзду.

Та-а-ак, добре б відшукати у дідовій майстерні і який-небудь ящик — ну як у Кіо, — в який можна запхати всю дрібну братію на чолі з “адідасами”. Чи ще краще: зменшити, скажімо, вчетверо. Ні, вчетверо всіх зменшити не можна: той п’ятирічний малюк у плавках у траві загубиться. Не кажучи вже про Костянтина. Зате його можна перетворити на кішку. Чи на папугу. Знову ні: на папугу перетворимо “адідасів”. Вийде два симпатичних нерозлучники з білими трилисниками на пташиних грудоньках. Хоча, угамував уяву Вадим, перетворення на звірів — це трюки з репертуару магів, чародійників і злих фей, а майстровий дід працював на ілюзіоністів. У тих, звичайно, таємничості теж вистачає, але вся вона технічно поясненна. А шкода.

Амбарний замок на дверях другого поверху відкрився легко і безшумно. Із крихітного порожнього тамбура вело двоє незапертих дверей: одні — у спальню діда, інші — в майстерню. Спальня Вадима не зацікавила: вузьке солдатське ліжко з продавленою сіткою, три віденських стільці біля стіни, облізлий шифоньєр, з якого вивалювався смугастий матрац і подушка в рожевому сатиновому напірнику. Гола запилена лампочка під стелею. На все про все — шість квадратних метрів. Оселя аскета. Зате майстерня вражала і розмірами, і обладнанням. Недаремно приятель Вадима розповідав, що з цирку до нього не раз приходили: чи не залишилося, мовляв, чого від діда і чи не продасть це “чого” корисливе внучатко? Внучатко — не знали циркові покупці! — некорисливим було.

Майстерня діда займала весь простір другого поверху, що зостався, тобто за площею дорівнювала трьом нижнім кімнатам і кухні мінус шість метрів, що пішли на “оселю аскета”. Величезна, світла — одна стіна суцільно засклена, — майстерня була прибрана дуже акуратно, наче дід тільки-но вийшов звідси, закінчивши роботу над черговим хитрим ящиком. Два верстати — столярний і слюсарний, токарний верстат, а також свердлильний: таких маленьких Вадим ніколи не бачив. Цікаво: скільки дід за електрику платив і як часто залишав селище без світла? Шафи уздовж усієї стіни від підлоги до стелі. Відчинив одну: у спеціальних кріпленнях, у дерев’яних пазах — молоточки, пасатижі, викрутки, свердла, ще щось, чому Вадим і назви не знав. У другій шафі — стамески, рубанки, фуганки, ножі якісь: усе для роботи по дереву. Під стелею — чотири довгих неонових ліхтарі.

За вікном стемніло. Вадим клацнув вимикачем, яскраво освітив цю технічну пишність, повний набір для будь-якого рукомесла, вперше гостро пожалів, щоб сам як слід не вміє і цвяха забити; коли хоче чергову картину повісити, зве сусіда-лікаря, той приходить із дрилем, уганяє у бетонну стіну деревяну пробку, вгвинчує шуруп — вішайте шедевр, маестро.

Так, ще що було: посеред майстерні — два високих табурети з круглими сидіннями, обтягненими шкірою. Обидва — на коліщатках. Вадим умостився на одному, відштовхнувся ногою, легко-легко поїхав по підлозі. Зручна річ.

Однак варто все роздивитися не кваплячись. Якщо робити обшук, то за всіма правилами. Вадим не знав їх, правил, але вірив, що вивезе природний, з роками відшліфований педантизм. Педантизм і послідовність — ось що, вважав Вадим, потрібно для обшуку. Та ще, здається, ордер від прокурора. З ордером — промашка, немає ордера. Ну коли хто і може звинуватити Вадима у протизаконних діях, то тільки його приятель, дідів внук. А з ним клопотів не буде.

…Куплений у комісійному магазині електронний годинник “Сейко” показував чотири години тридцять дві хвилини ранку наступної доби, коли вкрай виснажений Вадим зачинив останню з безлічі шафів і шафочок і відкотився на табуреті до стіни, обперся об неї спиною. Придумане на вечір заняття занадто — м’яко сказано! — затяглося. За улюбленою Вадимом логікою він давним-давно сни повинен був дивитися, і тільки впертість (чи педантизм і послідовність…) не дозволила йому залишити обшук на півдорозі.

А що, по суті, виявлено? Можна підвести підсумки.

Виявлено зрозумілого: безліч слюсарних і столярних інструментів в ідеальному стані, а також інструменти ювелірні чи годинникові — точно Вадим не розумів. Усе.

Виявлено цікавого: годинник бронзовий сімнадцятого століття, з головою Медузи Горгони, зіпсований, китайська фарфорова ваза часів цінської династії, яка не мала великого антикварного значення; пістолет системи Макарова, перетворений на бензинову запальничку, річ грізна, діюча; колекція трубок у кількості двадцять дві, з яких три пропалені до дірок у чубуках; бляшанка тютюнової марки “Амфора” з тютюном; три скрипки без струн, дуже старі; гітара із струнами, сучасна, виріб фабрики імені А.В.Луначарського. Все.

Виявлено незрозумілого: дерев’яна рамка з двома стеклами, що рухаються у ній; дерев’яний ящичок-матрьошка, з якої легко випадають ще три ящички; дерев’яний ящик з подвійним дном, куди можна посадити, наприклад, кота; канат-трос з металевих ланцюгів-чашечок, які так вправно входять одне в одне, що канат міг стояти вертикально, так би мовити, перетворюючись у стержень, ланцюжок з десятьох різноколірних шовкових хустин, засунутий в ялинкову хлопавку; пляшка з етикеткою “Советское шампанское” із денцем, яке відкручується, і порожнім патроном усередині; пташина клітка з відсіком незрозумілого призначення — свого роду клітка у клітці; три скляних фужери з присосками із прозорої гуми на денцях. Усе.

Виявлено таємничого: видовжений — трохи більше пів-метра в довжину — дерев’яний ящик, у поперечному розрізі — десять на десять сантиметрів, зусібіч склеєний, що немає ні кришки, ні отворів, одне слово — закритий. Більше того, на одному з боків напис чорною фарбою: “Обережно, небезпека!”

Які робити висновки?

Щодо зрозумілого, то тут усе зрозуміло. І нудно.

Щодо цікавого, то обшук взагалі зроблено недаремно: треба випросити у приятеля годинник з Медузою Горгоною, дуже він до інтер’єра у Вадимовій майстерні підійде. А полагодити його — справа нескладна.

Щодо незрозумілого, то Вадим тепер зможе цілий ряд трюків того ж Кіо легко розвінчати. Якщо, скажімо, піде у цирк з якою-небудь милою особою.

Щодо таємничого… Дуже вже напис на ящику схожий на той, біля картонної ракети. Текстуально ідентичний, сказали б філологи. Чи випадково це? Ні, на дачу Вони пробратися не могли: Вадим, ідучи на етюди, все ретельно зачиняв — і двері і вікна. А при ньому ніхто в будинок залізти, здається, не намагався. Текстуальна ідентичність — звичайний збіг. Типовий попереджувальний напис. Мільйони таких скрізь понаклеювані. Вадим узагалі звик реагувати на попереджувальні написи, скажімо: “Не залазь — уб’є!”, “По газонах не ходити!”, “Дверима ліфта не грюкати”, “Не палити!” тощо. І все-таки щось — чи не шосте чуття, дуже доречне серед ночі в майстерні чаклуна? — підказувало Вадимові, що напис зроблено не стільки тому, щоб охороняти того, хто розкриває, скільки для того, щоб зберегти те, що розкривають. Мудрий дід-всезнавець упакував найцінніший, найголовніший свій виріб у герметичну коробку і оберіг її попередженням від дурнів і пройдисвітів. Незважаючи на події минулих днів, що викликали у Вадима сплеск самокритичності, ні дурнем, ні пройдисвітом він себе не вважав.

Що станеться, коли він розкриє ящик? Дача вибухне? Дурниця! Після сьогоднішньої ями-пастки жодні вибухи Вадимові не страшні. Порушить він останню дідову волю? А якщо це воля не діда? Якщо це хтось інший накреслив? Та і який смисл ховати від людей Щось таким примітивним методом? Невже той, хто ховав, не відав, що сьогодні нікого подібними написами всерйоз не зупинити? Швидше навпаки. А якщо так — розкриваємо.

Вадим узяв ящик і потрусив його. Всередині щось застукало, наче упаковка велика була для цього “щось”.

А раптом там змія? Ні, дід рік тому помер, будь-яка змія давно здохла б без повітря і без їжі. А якщо балон із смертельним газом? То Вадим ящик збирається розкрити, а не балон. Якщо там балон, він його не чіпатиме.

Міркував так, а сам тихенько їхав на табуреті до шафи, де в діда стамески зберігалися. І як доїхав — наважився. Поклав ящик на столярний верстат, взяв у ліву руку стамеску з тонким сталевим полотном, у праву — молоток, приклав вістря інструмента до клеєного шва на ящику, тукнув молотком. Стінка — чи кришка? — несподівано легко відійшла, Вадим відклав молоток і, орудуючи однією стамескою, розкрив ящик. Всередині лежала флейта.

Дивно, подумав Вадим. У чому небезпека? Звичайна флейта, явно старовинна, твердого вишневого дерева, покрита темним лаком, що місцями потріскався, — вона здавалася такою ж безпечною, як і білувата гітара фабрики Луначарського, звична семиструнна душка. На дідовому місці Вадим замінив би цю флейту в ящику із страшним написом — ну, скажімо, пістолетом Макарова: все-таки пугач, можна ночами поодиноких перехожих грабувати, небезпека навіч. Але чомусь не без містичного — хоча і не дуже явного! — страху Вадим узяв флейту, провів пальцями по її теплому тілу. Воно і насправді, здавалося, берегло тепло рук, що тримали її сто, двісті чи триста років тому. Як вона потрапила до діда? Хтось приніс відремонтувати? Судячи із скрипок, дід не нехтував і музичними інструментами: лагодив їх чи настроював. Та все ж: чому небезпека? Камуфляжний напис, вирішив Вадим. Схоже, флейта ця — досить цінна річ, як скрипка Страдіварі чи Гварнері, і дід заховав її від сторонніх очей і рук, які могли прийняти її за звичайну дудочку.

Якби Вадим був музикантом-духовиком, перевірив би свою здогадку, спробував би вишневу флейту, зіграв би який-небудь полонез чи менует — що флейті грати належало? Та ось біда: не мав він музичного слуху, слон йому на вухо наступив, “чижика-пижика” до ладу проспівати не міг, й для нього ця флейта і була якраз звичайною дудочкою.

Приклав до губів, дунув: тонкий, ледь хриплуватий звук поплив по кімнаті, вдарився об дерев’яні стіни, заглух, мов у ваті.

Гра на флейті вимагала простору. Якщо вже не зали з високим склепінням, з кам’яними холодними стінами — рицарський варіант, пажесько-королівський! — то принаймні широкого вільного поля, прозорого гайочка на пагорбі, де звук флейти стане плести серед беріз — чи краще в’язів — тонке і принадне павутиння мелодії — варіант пастушачо-пейзанський, у стилі Ватто. Вадимові всерйоз захотілося зіграти на флейті, вірніше — подудіти в неї. Чи безсонна, бездарно проведена ніч була причиною його ліричного настрою, чи ще що-небудь, але, прихопивши флейту, він спустився вниз, вийшов з будинку в прохолодний, мокрий від роси ранок. Шоста година, сонце вже встало, але не встигло ще зігріти повітря і висушити траву, і Вадим ішов по холодній росі, щулився від ознобу і насолоди. Кажуть, ранкова роса робить людину молодшою, красивішою і здоровшою — варто тільки вмитися нею, омочити тіло, не боячись застуди, ангіни чи запалення легенів.

Вадим не боявся. Навмисне загрібаючи траву босими ступнями, як ковзаняр чи лижник, він дійшов до огорожі, зайняв позу, яку мав на увазі, коли уявляв флейтистів — адже живцем він їх не бачив! — і заграв, замружившись. Він зараз не думав про те, що збудить усе селище, що сусіди, які прокинуться до світанку, віддадуть його анафемі, а то і в міліцію відведуть. Він грав, забувши про все, він зараз не був художником, членом МВСХа Вадимом Тавровим, але перетворився на музиканта без імені і без звання, без роду і племені, в юного флейтиста з довгими, до плечей, кучерями, в оксамитовому колеті, у різноколірних панчохах, у береті з пером і в срібних черевиках з золотими пряжками. “Это било у моря, где ажурная пена, где встречается редко городской экипаж…”

Найдивніше (це чомусь зовсім не дивувало Вадима), — він, як йому чулося, саме грав, а не дудів безглуздо, що треба було чекати від людини, яка не тримала в руках нічого складнішого за піонерське горно. Він грав, легко перебирав пальцями, і тиха, як і досі, ледь хриплувата (стара, мабуть, флейта, не встиг її дід настроїти) мелодія линула над полем, і над лісом, і над вулицею, забиралася у відчинені вікна будинків, жила в тісних і жарких від нічного дихання спальнях, закрадаючись у передсвітанкові теплі сни, але нікого, напевне, не могла розбудити — такою, повторюємо, тихою була, вкрадливою, ніжною. І, можливо, тільки ледь-ледь змінила вона ці сни, пофарбувала їх у яскраві і радісні кольори, додала сонця і світла, і, як не дивно, міцності додала усім тим, кому не призначалася. А кому призначалася…

І тоді Вадим, не відриваючи од губів вишневого мундштука, продовжуючи тягнути п’янку до одуріння мелодію, раптово розплющив очі — підштовхнуло його щось? — і побачив дивну, неймовірну, фантастичну процесію, що йшла вузькою вуличкою селища. Попереду, примруживши очі й усміхаючись щасливо, йшла — вірніше, пливла, ледь торкаючись трави босими ногами, недавня дівчина в сарафані-розмахайці, і її довге, гаряче на сонці волосся летіло за нею, як вогненний прапор незнаної Вадиму держави. Позаду, відставши од неї на крок, пліч-о-пліч йшли двоє “адідасів” — в улюблених синіх маєчках, але без джинсів, в самих плавках і теж босоніж. Потім йшли лазутчики-іхтіандри, семирічний і п’ятирічний, в кольорових трусиках, тільки сухих поки що, і молодший — як і тоді, біля квітів, — тримався ручечкою за холошу старшого. Слідом тупав голий по пояс, але в дорогоцінних своїх тренувальних шароварах десятирічний супутник “адідасів” — з першого, так би мовити, явлення їх Вадимові. І йшли позаду сестриця Зінаїда із братиком Костянтином: вона в тому ж сарафанчику, що немов зрісся з тілом і не мав кольору; він — голий, шоколадний, умитий, з пальцем у роті. І що незрозуміло: всі, як і дівчина, ухитрялися — і непогано в них це виходило, рівнесенько! — іти з заплющеними очима, наче і не прокидалися вони ще, наче бачили дивний до неможливості сон, у якому найзліший ворог грав на флейті, і міцна нитка мелодії притягувала їх до нього, мов у старій-старій казці про щуролова. Там теж була флейта, і юний музикант, і прекрасна дівчина, і неслухняні злі діти.

Вадим силкувався відірвати флейту від губів і не міг. Щось жахливе відбувалося з ним. Не він тримав флейту, а вона його, і він лише покликаний був — не знати чиєю волею! — дограти музику до кінця. Він стояв, немов прикутий, біля огорожі, напружуючи легені і ясно відчуваючи, як, незважаючи на ранковий холодок, сорочка стала мокрою від поту і неприємно прилипла до спини, і страшно затекли руки, і губи скорчувало, задерев’яніли вони. І жах — тваринний страх, який заледенів у грудях, заповнив його всього, — від заподіяного — не ним заподіяного, не Вадимом, у тім-то й суть! — чітко тримав, паралізував волю, перетворював його на механічну ляльку, яка тільки й могла дудіти і дивитися, як діти, що сплять, входять у хвіртку, ідуть, ледь погойдуючись у такт мелодії, підіймаються східцями на терасу, ховаються за дверима. І як тільки Зінаїда затягла в будинок братика, темне Щось, яке цупко тримало Вадима, одразу відпустило його, і він, негайно відірвавшись від флейти, мимоволі з огидою жбурнув її на траву.

Селище спало.

Нікого не збудила мелодія, нікого, крім тих, хто вважався ворогами Вадима. Чи не правда, дивна вибірність? Та що вибірність! Усе дивно, щоб не сказати більше. Мав рацію напис на ящику: небезпека крилася в ньому, не відома нікому, страшніша від передбачуваного газу у передбачуваному балоні. Що газ! Зрозуміла річ. А чарівлива флейта незрозуміла, неймовірна, неможлива! Вадим був готовий прийняти без вагань стару обскурантистську формулу: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Але ж було. Адже — повна хата дітлахів, які невідомо чому вилізли із м’яких ліжечок і з’явилися на поклик дудки. Щуролов помстився місту. Там теж був клон, вірніше — клан, тісне братерство ситих бюргерів, які не визнали чужака. Вадим помстився селищу, помстився клону. Вони — ного полонені, можна радіти.

Хотілося плакати. Від безсилля перед Невідомим, Незнаним, Небувалим. Щось надто багато великих літер. Вони видають існування в сучасній людині епохи НТР найдавніших інстинктів, що беруть початок у неоліті чи палеоліті — не сильний Вадим у науці! — змушують його, людину, що, як відомо, звучить гордо, вклонятися, зовсім втративши гордість, усіляким ельфам, тролям, лісовикам і домовикам, вірити у змови і намовлення, приворотне зілля, чаклунство і ворожбу, не сумніватися у правдивості легенд і казок — ну хоча б про щуролова.

А чого в ній сумніватися? Подудів у чарівливу флейту — всі дітки у полоні. Просто і надійно.

Але чому саме ці?

Безглузда істота людина! Вадим стояв біля огорожі, дивився на флейту, що валялася у траві,— чародійну! — і, легко змирившись із фактом чаклунства, думав про те, що в подібний момент будь-якому розсудливому суб’єкту видавалося б абсолютно несуттєвим. Селище велике? Велике, дач, мабуть, на двісті. Дітей у ньому багато? Авжеж. А чому флейта привела до нього тільки вісьмох? Тому що вони — Вони? Але звідки флейта про це дізналася?

Вадим не помітив, що вже оживив чарівливу дудку, наділив її — як того і вимагають умови казки! — спроможністю до осмислених дій. А коли помітив, то нітрохи з того не здивувався: поняття “грати на флейті”, на чому завгодно — від рояля до гребінця з цигарковим папером — з Вадимом несумісне. Воно — з галузі казкового.

Щось забагато казкового, сумно подумав Вадим. Міркувати логічно він був не в змозі. Підібрав флейту, засунув її за пояс джинсів і пішов у будинок.

Діти, які з’явилися на поклик флейти, мирно додивлялися сни.

“Адідаси” спали, зручно вмостившись у кріслах на терасі. В їдальні, за столом-велетнем, опустивши голову на скатерку, сопів їхній десятирічний приятель. Стіл під скатеркою — не перина з пухом, але хлопчик незручностей не відчув. Тут же, на плетеній, як і крісла на терасі, канапці, вкритій домотканою повстиною, лежали і іхтіандри. Цим пощастило більше. По-перше, вони перебували, науково висловлюючись, у горизонтальному, зручному для спочинку становищі. По-друге, на канапі була подушка: нехай не дуже чиста, але м’яка. У Вадимовій кімнаті на його власному ліжку прямо на пледі дивилися сни сестриця Зінаї-да і братик Костянтин. Він, як і раніше, цмокав пальцем, і на губах його захолонула, готуючись ось-ось луснути, прозора булька слини. Зінаїда уві сні обняла брата, аж підім’яла його під себе — для тепла. Вадим зняв із цвяха свою куртку, накрив їх обох.

А на шкіряному кріслі, що потрапило на дачу з якогось начальницького кабінету, відкинувши голову на спинку і розметавши по чорній оббивці мідне волосся, спала дівчина. Чи удавала, що спала. В усякім разі, повіки її — чи це привиділося Вадимові? — ледь здригнулися, трохи відкрилися, коли він увійшов. Придивився: ні, начебто… Спить.

Він сів на складаний похідний стільчик — більше в кімнаті меблів не було, а в їдальню за стільцем йти не хотілося, боявся передчасно гостей незваних розбудити — і став чекати. Голова здавалася порожньою і легкою: відірви — полетить, вітром підхоплена. Думати ні про що не хотілося. І спати, як не дивно, теж. Флейта, мов кинджал, стирчала за поясом на стегні. Вадим боявся випустити її з виду, раз у раз торкав ліктем: чи тут? Мухою пійманою билася єдина думочка, що заблукала: що він з Ними робитиме, коли Вони прокинуться, коли прийдуть до тями і збагнуть, що не у власних ліжечках лежать — у стані ворога злого, заклятого, в ганебному полоні, куди до того ж невідомо як потрапили.

Ні з того ні з сього ще одна муха-думочка забилася — і геть безглузда: коли Вони встигли одягтися? Адже не спала ж, скажімо, ця дівчина прямо в сарафані? Вона — за логікою казки — у нічній сорочці прийти повинна була. Як спала. Чи — на вулиці навіть уночі жарко — взагалі гола. Це, до речі, відьмі дуж-же пасувало б, не без жалю подумав Вадим.

Він ліктями в коліна вперся, голову на руки поклав. Не заснути б ненароком. Не проспати б гостей, які, звичайно підуть, забачивши сплячого господаря. Підуть і будити не стануть… Перевірив флейту — на місці. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі: дівчина, не міняючи пози, вичікувально, без посмішки на нього дивилася, паче вимагала пояснень: звідки вона тут?

— Доброго ранку, — сказав Вадим.

Дівчина не відповіла, роздивлялася Вадима. Очі у неї пасували до волосся — зелені, як у булгаковської Маргарити. Чи простіше: як у ящірки. Варто, щоправда, зауважити, що ящірку Вадим бачив лише одного разу. Завмерши в бронзі, вона стояла у вікні антикварної крамнички на полірувальній брилі малахіту, і круглі очі її були і справді зелені — з малахіту ж виточені.

— Радий вас вітати в цьому будинку, хоч і не мій він, — сказав Вадим.

Його гнітила мовчанка, він не вмів мовчати, а дівчина все дивилася на нього, майже, здається, не кліпаючи, голови не повернувши, завмерши, мов та ящірка на брилі малахіту, але не відчувалося в ній жодного напруження, скутості — вільно сиділа, легко, а що не ворушилася — так, може, лінощі ранкові.

— Ви що, німа? — не без роздратування запитав Вадим. — Чи навіть глухоніма? Яке нещастя! Доведеться писати.

— Припиніть, — неголосно сказала дівчина, як і раніше не рухаючись. Голос у неї виявився низьким, чистим — студійним. Тоді, в лісі біля поваленої сосни, вона теж щось говорила, але Вадим не запам’ятав голосу: надто схвильований був її витонченою підступністю. — Як ви нас сюди доставили?

— Нас? — Вадим не намагався зволікати із відповіддю. Він справді не зрозумів, як дівчина здогадалася, що на дачі — всі Вони. Кинув погляд на ліжко: — Адже не всіх… Як? Не повірите, але — флейта… — Він поплескав пальцями по інструменту.

Дівчина очима повела, флейту побачила. Без здивування запитала:

— Котра година?

— Сьома.

Тут дівчина вперше посміхнулася — ледь-ледь, куточком рота. Сказала протяжно:

— Так рано підняли…

Дивно, але Вадим відчув неясну провину. І справді, що це він собі дозволив, негідник, — виспатися дамі не дав! Невідомо чому бентежачись, зачастив:

— Вас ніщо не дивує? Неймовірно! Я б здивувався. Так, до речі, і здивувався. Уявляєте: граю я на флейті, а тут ви всі. Марення!

Розумів: ні до чого перед нею солов’єм розливатися, а зупинитися не міг. Ніби гнав його хтось.

— Чому ж марення? — Дівчина відверто насміхалася з нього. Навіть посмішку собі дозволила — впівнапруги. — Адже всі ми тут…

Здавалося, вона — глузливим своїм тоном, поважно-зневажальною поведінкою, відсутністю будь-якого подиву — хотіла сказати: тимчасова перемога, старий, ти узяв нас зненацька. І Вадим знайшов у собі сили розізлитися.

— Отож-то! З’явилися, як телята за пастухом. Тільки що не мекали.

Тут дівчина посміхнулася на повну силу і, як писалося в старих амурних романах, Вадим був убитий наповал. Посмішка у неї… Нащо даремно розстроюватися! Вадим надто добре пам’ятав її посмішку, так і не дописану ним — там, біля сосни.

— І напевне, вирішили, що пастух — ви?

— А хто ж? — Вадим ще приндився.

— Хто? — дівчина встала, мов спурхнула, хоча пташине дієслово тут викликало в уяві щось крихітне, “колібрі-подібне”, а дівчина на зріст з Вадима була. І все ж саме спурхнула, чи, коли хочете, злетіла, — легко і плавно, І промчалася кімнатою, обдавши Вадима прохолодним вітром, підбитим її широкою спідницею. — Дід Василь, ось хто. Той самий, що цю флейту знайшов.

— Ви що, знали про неї? — Вадим остаточно збився з пантелику.

— Знала? Можливо. Не пам’ятаю. Дід говорив щось, але я маленькою була, пропустила повз вуха. Але він же її ховав? — напівзапитання, напівствердження.

— Ховав, — зізнався Вадим, як у крадіжці викритий. Що з ним робилося — зрозуміти не міг. Не він це був, хтось інший, анітрохи не схожий на “залізного художника”, як його знайомі називали.

Вона сіла на підвіконня, вперлася в нього долонями, дивилася поверх Вадима — на одвірок. Що вона там угледіла — незрозуміло. Потім різко перевела погляд на Вадима, запитала, мов вистрілила:

— Ви любите логічно розмірковувати?

І повірте: Вадим мав право вимовити:

— Ви — відьма?

І отут вже вона перестала стримуватися, розсміялася вголос, відкинувши назад голову, наче неймовірно важке волосся тягнуло її за вікно.

— Відьма? — Вона, схоже, любила перепитувати, даючи собі час подумати, не кваплячись, знайти відповідь — єдину, точну. — Мабуть… Ви — друга людина, хто мене відьмою назвав.

Вадим неждано відчув певний укол ревнощів — почуття, чужого для нього, взагалі незнайомого.

— А хто перший?

— Дід Василь. Він обіцяв зробити мені мітлу, щоб я літала над селищем.

— Зробив?

— Не встиг.

У її голосі чулися і жаль, що не встиг дід Василь змайструвати літаючу мітлу, і віра, що якби він пожив іще — літала б вона тепер над селищем, неодмінно літала б: не існувало неможливого для діда Василя.

— Він діда Василя обікрав, знаєш, Таю?

Вадим здригнувся від несподіванки. Зінаїда сиділа на ліжку, спустивши на підлогу босі, всі в подряпинах ноги і сердито дивилася на Вадима. Він не помітив, як вона прокинулася, а якщо чесно, то й забув про неї з Костянтином. Хлопченя прокидатися не поспішало, гучно посопувало з-під куртки.

Тая — так ось як звали дівчину! — не дивлячись, відмахнулася від Зінаїди.

— Знаю. Нехай.

І Зінаїда затихла, склала долоньки на гострих колінцях, мов відмінниця на уроці, тихенько слухаючи чужу розмову.

— У вас гарне ім’я, — сказав Вадим. Покатав його в роті, як крижинку: — Та-ая.

Вона знову усміхнулася. Розпочавши — “відмерши”, як у дитячій грі, — вона вже не стримувала себе, не грала в гранд-даму:

— Відьомське… — І, схопившись з підвіконня, наказала слухняній помічниці: — Час будити хлопців. Чуєш, Зінаїдо?

Зінаїда покірно встала, як вічна чергова по класу, пішла в їдальню.

— Нехай Костянтин спить, — сказала Тая. — Він сонько, і це корисно. Підемо і ми, Вадиме Миколайовичу, — не втрималася, додала хитро: — Півень проспівав, час чаклунства закінчився.

Відзначив машинально, що його ім’я Таї відоме — у Зінаїди спитала? — він слухняно відреагував на хитре доповнення:

— А флейта?

— Що флейта? Залиште її. Вона вам більше не знадобиться.

— Тут залишити?

— Можна тут. Потім ви покладете її на місце, звідки взяли, і все зробите, як було. Поспішаймо, Вадиме Миколайовичу, мої хлопці вже прокинулися. Я познайомлю вас.

Сказано: “мої хлопці”.

Не “адідасівські”, не якогось невідомого “мозку” — клону, про зустріч з яким наївно мріяв Вадим.

Її хлопці!

І Вадим, чесно кажучи, і не уявляв уже, що може бути інакше, не пам’ятав, не хотів згадувати, що ще вчора він її до уваги не брав, нарікав безсловесною лялькою. Та мало що вчора було! Вчора він про ранкову першу електричку як про порятунок мріяв.

Різнооку Зінаїду Вадим уже мав щастя знати особисто. Решта п’ятеро, крім сонька Костянтина, вільною шеренгою стояли уздовж стіни в їдальні, як на дипломатичному рауті. Однак здавалися дещо зніченими, скутими — не в стилі подібних раутів.

— Ось, — сказала Тая, — рекомендую, — і повела навколо величним жестом, представляючи всіх разом.

Вадим пішов уздовж шеренги таким собі весільним генералом. Він не знав, як почувається генерал у таких випадках, але сам почувався погано: церемонія мала вигляд надто офіційної. Офіційність підкреслювала сувора Зінаїда. Вона виховано і скромно йшла позаду. Так міністр закордонних справ супроводжує якого-небудь надзвичайного і повноважного посла, доки той, сяючи казенною усмішкою, мне руки членам міністерського кабінету. Втім, Вадим для них і був свого роду послом — чужої і далекої країни, яку нехай і мимоволі, але довелося визнати.

Першим у “строю” виявився десятирічний мовчун у тренувальних штанах. Вигляд заспаний, скуйовджений, невмитий.

— Дима, — назвався він.

— Тезки, значить?

— Ще чого! — сварливо сказав Дима. — Дмитрій я… — Він чітко виділив в імені літеру “и”: по-старовинному, по-князівському.

— Дмитрій він, — виразно повторила Зінаїда: мовляв, як ти простих речей не вловлюєш? Був же Дмитрій Донський, наприклад.

— Вибач, — сказав Вадим. — Помилився.

— Нічого, — кивнув князь, вибачаючи. — Буває.

Наступними — за рангом чи за ранжиром? — стояли двоє у кольорових трусиках. Плавці-лазутчики…

— Цих знаю, — повідомив Вадим. — Мав честь…

— Так ми ж не ручкалися, — сказав старший. Простяг долоньку: — Вітько я. Кочерженко. За паспортом — українець.

— Базікаєш багато, — сердито обірвала його Зінаїда. — Який ще паспорт вигадав? Тобі до нього дев’ять років рости.

— Та я взагалі, — знітився Вітько, українець за паспортом. — Я ж для знайомства.

— Для знайомства і помовчати можна, — закрила тему Зінаїда.

Вадим крадькома поглянув на Таю і, зустрівши її пильний погляд, швидко відвернувся: виявляється, вона за ним стежила. Чому? Хотіла побачити, як він поставиться до її воїнства? Що ж, перша реакція — завжди найбільш безпосередня. Якщо, звичайно, людина не звикла приховувати її. А Вадим не звик. Ну і що з того? Хай стежить. Приховувати йому нічого! Добре він до її воїнства ставиться всупереч усілякій логіці. Зараз би — за логікою — пов’язати усіх і відшмагати паском чи мотузкою, щоб старших поважали. А він політеси розводить, “ручкається”, як громадянин Кочерженко зволив висловитися. І що кумедно — задоволення отримує.

Меншого лазутчика Зінаїда сама представила, оскільки Вітько був позбавлений слова.

— Колюн це. Сусід ваш по ділянці. Там, за лопухами, їхня огорожа. — І оком на Вадима зиркнула: як, мовляв, він? Чи пам’ятає про огорожу за лопухами? І про мідну дротину, що повзла до нього? Вадим пам’ятав, але теми розвивати не став. Кивнув згідливо, потис маленьку жорстку долоню. А Зінаїда підсумок підвела: — П’ять з половиною йому. Але розумний.

Тоді, в полі, Колюн видався Вадимові зовсім нетямою: п’ять років — вік цуценяти. Та й ця звичка його — за Вітьчину холошу чіплятися. Тепер Колюн дивився на Вадима серйозно і суворо, наче прикидав: чи варто художника у свою компанію брати? Чи рівня він йому, Колюну?

Вадим підморгнув хлопчикові, запитав:

— Ну і що ти вирішив?

Колюн відповів, наче чекав запитання:

— Годитеся.

Отже, виходило, що мала рацію Зінаїда: розумний він, Колюн. Телепат до того ж, думки читає. А втім, тоді і Вадим теж телепат: зумів збагнути Колюна і запитання точне поставив. А стаття в журнал! стверджує незаперечно: телепатії не існує. Сьогоднішній ранок дуже похитнув віру Вадима в незаперечність журнальних аксіом.

— Дякую за довір’я, — сказав він Колюну. — Постараюся виправдати. — Простяг, було, руку — поплескати хлопчика по стриженій потилиці — і відсмикнув: не треба фамільярності.

Залишалися “адідаси”. Вони іронічно усміхалися: мовляв, чудово розуміємо безглуздість ситуації, але — що вдієш! — такі умови гри. Не нами вони вигадані, не нам їх коригувати.

— Алик, — сказав лівий “адідас”.

— Алик, — підтвердив правий.

— Альберт, — пояснив лівий.

— Олександр, — повідомив правий.

Ясно, як день: давній розиграш, на багатьох перевірений і осічок ні з ким не дає. І все ж кожного разу — подумав Вадим — щире здивування співрозмовника робить їм таку ж щиру приємність. Двоє близнюків, дві копії, двоє Аликів. Батьки у них не без гумору. Своєрідного, правда…

— Ну, а мене ви знаєте, — сказав Вадим. — Церемонію закінчено, можна і підкріпитися. Саме час.

— Піду чайник поставлю, — заявила Зінаїда і, ні про що Вадима не розпитуючи, пішла на кухню. Як у себе вдома. Мабуть, частенько вона зазирала до діда Василя, радо приймав він різнооку, як, напевне, і Таю. І не виключено: аби дочекався він, доки підросте Зінаїда, — запропонував би і їй відьомську мітлу змайструвати. У недалекому майбутньому — вважав Вадим — вона б їй пасувала. Як і Таї.

Снідали мовчки. Тобто репліки були: “Передайте, будь ласка, варення…”, чи: “Плесни ще чайку, Зінаїдо!” Або щось подібне. Про головне — ані слова. А тим часом напруга у вітальні явно досягла критичних розмірів, і, якби потрапив під руку звичайний лабораторний вольтметр, зашкалило б його від небачених перевантажень. Дітлахів просто розпирало від бажання ставити запитання. Вадим, який за минулу ніч став професійним телепатом (на Колюні перевірено!), одразу ловив їх у повітрі і готовий був поділитися тим небагатим, що знав.

Деякі запитання були у Вадима, але він до часу теж помовчував. Жував хліб із варенням, спостерігав за Костянтином, який звично занурював писочок у полуничну гущу. Легко Вадим почувався, навіть весело, і мовчання всупереч звичці не гнітило його. Навпаки: допомогло повернути втрачену було здатність міркувати логічно.

Залізна логіка його прагнула геть приземлити піднесене, таємниче, непоясненне. А що, коли флейта — всього лише основа чергової провокації? Ніякий дід нікуди її не ховав, а хтось із них все-таки заліз у майстерню (ну, наприклад, у Таї ключ був, дід Василь багато що їй довіряв) і підклав у шафу запечатаний ящик? А Вадим його знайшов, зрадів і почав здуру дудіти. І вони, удавши із себе загіпнотизованих, з’явилися до нього в дім.

Ні, залізо у цієї логіки явно недоброякісне, іржею з’їдене. Непоясниме, як і раніше, не пояснювалося. Вадим відзначив тільки — правда, не без задоволення, — що перестав величати своїх друзів-суперників з великої літери, хоч тут “приземлитися” вдалося. Та й мали вигляд вони досить нормальних хлоп’ят — добре вихованих (крім Костянтина, але в того все попереду), ввічливих, цяця-хлопчиків.

Цяця-хлопчиків?

А як щодо дівчаток?

Чи не з Таїної милості перегорів, не витримавши напруги, Вадимів гіпотетичний вольтметр? Чому всі при ній роти розкрити бояться, слухаються її з півслова, півпогляду, півнатяку? Хто вона їм? Чим узяла?

Тут Зінаїда посуд зі столу збирати стала, чашками дзвеніти. Вадим підвівся, хотів що-небудь веселе бовкнути, яке ні до чого не зобов’язує, але Тая випередила.

— Велике прохання до вас, Вадиме Миколайовичу, — сказала вона навдивовиж ласкаво, — звільніть Зінаїду від роботи, помийте все самі. А Зінаїда тут посидить з усіма. Дуже пошепотітися хочеться, та, боюся, ви нам завадите. — І додала тихо, з якоюсь обіцянкою в голосі: — Не ображайтеся, гаразд?

Мив чашки і блюдця, добре, хоч їх небагато було. Не любив він це заняття, гребував ним. Вдома збирав брудний посуд з тиждень, потім весь оптом у ванну звалював, водою заливав, зверху порошок сипав. А як відмокне, вмикав душ на повну силу і плескав ним небагаті свої сервізи “з бору по сосонці”. Швидко виходило. Хоча — мати стверджувала, коли приїздила до сина, — не стерильно.

Пошепотітися їм, бачте, треба! А що? І треба. Зморилися хлоп’ята від цікавості. А Тая їм про флейту розповість, легенду про щуролова нагадає — чим не пояснення? І головне, переконливе. Реалістичне. Публіка, задоволена, розходиться по домівках. До речі, підуть вони по домівках чи тут залишаться? Вадим зловив себе на думці, що не хоче залишатися сам. Теж дивина, але ж дивні речі сьогодні з ранку без кінця виявляються. Вадим уже і дивуватися перестав.

— Але ж ви так і не відповіли на моє запитання.

Тая. Як вона в кухні з’явилася — не почув. І це не дивує.

— На яке, Таю?

— Ви любите логічно розмірковувати?

Ось що: було таке запитання. Після нього він її відьмою і обізвав. До речі (знову “до речі”! Скільки вже цих “до речі” сьогодні даремно згадувалося…), її відьмарство все пречудово пояснює. І впевненість, що невідомо звідки взялася, пояснює — в тому, що Вадим просто обожнює логічно міркувати. Саме впевненість: знак запитання вона для пристойності поставила.

— Ви ж знаєте.

— Знаю? Швидше здогадуюся. Послухайте, любий Вадиме Миколайовичу, невже ви всерйоз вважаєте мене відьмою? — Вона присунула ногою табуретку, сіла на неї верхи: табуретка зовсім зникла під її широчезною спідницею.

— Всерйоз? — скористувався її “зброєю”, щоб відтягти час, вигадати потрібну відповідь. — Сьогодні про це поняття всерйоз говорити не варто, вибачте за каламбур.

— А чому б і ні? Давайте все-таки поміркуємо логічно. Припустімо, я відьма. Значить, якась чародійна сила в мене є. Правильно?

— Правильно.

— Це вже добре, — вона явно мала задоволення від жартівливого базікання. Та й Вадим жартом захопився, так і стояв з невитертою чашкою в руках. — Чому ж тоді я дозволила вам виманити нас флейтою?

— Флейта виявилася сильнішею від вашого… е-е… відьмарства.

— Але я, як ви помітили, і раніше знала про неї.

— Помітив, — Вадима цілком влаштовували логічні розмірковування на рівні казки про щуролова. Легко і приємно. Відмінне полірування мозку. Коли вони, що мов той вольтметр, не зашкалилися.

— Значить, я просто зобов’язана була завадити тому, щоб ви виявили флейту. Ну, не пустити вас у майстерню діда. Відвернути увагу, змусити спати. Хіба мало як можна. На це мене могло вистачити, якщо я відьма?

Вадим чесно визнавав правоту Таї. Справді, яка ж вона відьма, коли не вміє передбачити події хоча б на добу вперед? Чи не може приспати людину? Останнє будь-якому лікареві-психіатру доступне, не те що відьмі.

— Тут ви маєте рацію.

— Отож-то. Який же висновок?

— Ви не відьма, — слухняно зробив висновок Вадим.

Але Тая чомусь образилася. Чи зіграла образу.

— Даремно ви так. Все-таки я жінка.

— Жінка, а не відьма.

— Ой, Вадиме Миколайовичу, яка жінка відмовиться від того, щоб її чоловіки відьмою вважали? Немає таких, не знайдете… А я іншого висновку від вас чекала. Логічнішого.

— Якого, Таю?

— При чому тут флейта?

— Як при чому? — сторопів Вадим. — Вона ж є?

— Є.

— І я грав?

— Не сперечаюся. Хоча… — вона пом’ялася, — грою це важко назвати.

— Дозвольте, — тепер образився Вадим, — я флейти в руках ніколи не тримав! Я взагалі не маю слуху! Я грав! Сам! — Голос до крику підняв — так, що у двері кухні зазирнула здивована Зінаїда.

Тая, не обертаючись, кинула:

— Згинь! — Зінаїда щезла, а Тая, заспокоюючи Вади-ма, усміхнулася, забрала у нього чашку, на кухонний стіл поставила і легенько, кінчиками пальців, погладила по руці. — Грали. Підтверджую. Для першого разу — просто геніально. Учитися вам треба.

Вадим на дешеві лестощі не піддався.

— І грав! А флейта чарівлива. Чого ж ви тоді до мене строєм з’явилися? Очі заплющені, роти відкриті. Як ніхто не спіткнувся — не збагну. Теж чародійство.

— Здалося, — спокійно сказала Тая.

— Що здалося?

— А це… — Перекривила: — “Очі заплющені, роти відкриті…”

У Вадима навіть подих перехопило від такого неприхованого нахабства. Він уже забув, що вся розмова жартівливо почалася.

— Ви що, серйозно?

— Цілком.

— Можливо, мені взагалі все привиділося? — на уїдливий тон сил вистачило. — Можливо, вас взагалі тут немає?

— Чому ні? Ось вона я. Торкніться… — руку простягнула, сама Вадима торкнула — знову провела пальцями по зап’ястю.

Але Вадим свою лінію чітко гнув:

— Може, ви до мене не йшли уранці під флейту?

— Йшли. Під флейту.

— Самі?

— В тім-то й річ, що самі. — Вона підвелася і підійшла до Вадима майже впритул. Тепер він бачив, що вона все-таки нижча за нього: очі її виявилися десь на рівні його губів — звичайнісінькі собі очі, ніякі не відьомські. Ну, гарні-гарні: зелені, глибокі, широко розставлені. Ще — лукаві, сміхотливі. Але звичайні! І цей факт чомусь був приємний Вадимові. — Ми самі до вас прийшли, Вадиме Миколайовичу. Прийшли, тому що ви того хотіли. Тому що вам погано стало. А яка жінка — якщо вона відьма! — допустить, щоб добрій людині стало погано? Добрій, — повторила слово з якоюсь дивною інтонацією, нібито укладала в нього більше, ніж Вадим міг почути.

А він почув. І розгубився.

Запитав тільки:

— Як ви дізналися?

— Як? Ви на першу електричку зібралися, правильно? Нам до неї встигнути хотілося.

— Як ви дізналися? — повторив Вадим.

— Ось це якраз чародійство, — несподівано засміялася Тая. — Ну самі подумайте: пішли б ви в усіх на виду, з чемоданами в оберемку?

— Він у мене один. Маленький, — зовсім безглуздо повідомив Вадим.

— А хоч би й так. Ви ж у нас го-о-ордий… — відійшла від Вадима, притулилася до одвірка. — А працюватися вам тепер буде дуже-дуже добре. Знаєте чому?

— Чому? — слухняно запитав Вадим.

Вона кілька секунд помовчала, потім скоромовкою відповіла:

— Тому що тому.

Можливо, Вадимові здалося, але щось інше вона хотіла сказати — всерйоз, а не жартома.

— Це мені не пояснення, — упирався він.

— Чому? — сама невинність.

Відповідь шукати не довелося:

— Тому що тому… — як вона, так і він. Тим же методом.

— А як на мене — то прекрасне пояснення! — знову засміялася Тая. — Ви зважте, Вадиме Миколайовичу, що воно все на світі пояснити може. І нас, і флейту, і невдачі ваші. — І знову серйозно: — Будемо вважати, що вони закінчилися — невдачі.

— Ви Кассандра? — усміхнувся Вадим.

— Хто це?

— Так. Була ясновидиця.

— Яка ж я ясновидиця, Вадиме Миколайовичу? У мене жіноча логіка, — це вона не без гордощів заявила. — За нею людина не може бути сама. А ви все сам та сам. Як упир.

Упир — це, іншими словами, вовкулака. Вампір. Порівняння пересмикнуло Вадима.

— А тепер я не упир, тому що нас багато.

Спробував поіронізувати, але Тая залишалася серйозною:

— А тепер нас багато.

Тоді і він на серйозне — не в тон розмові! — запитання наважився:

— Нащо ж ви мене стільки часу мучили? — І не хотілося, а пролунала в голосі жаліслива нотка: мовляв, у чому ж я винний, самітний і непривітний?

— Хлопчики, — невизначено сказала Тая. — Їм же нудно. А потім: я чекала моменту.

— Якого моменту?

— Коли ви флейту знайдете, — кинула наостанок фразу, яка знову все заплутала, і заховалася за дверима.

А Вадим так і залишився стояти з рушником у руці: чашку вона ще раніше у нього відібрала.

В коридорі він наткнувся на ділову дівчину Зі-наїду. Вона йшла з повним відром, вся перекосившись набік, і Вадим спробував перехопити у неї ношу. Не дала. Поставила відро на підлогу, втерла лоб тильним боком долоні — запарилася, трудівниця! — сердито сказала:

— Тільки даремно час губите. Тая наказала передати, щоб ви працювати йшли.

— А де вона?

— У справах пішла. Справ у неї, чи що, немає?

Вадим знітився.

— Звичайно-звичайно. А де всі? Хлопчики?

— Теж у справах. А Костянтин варення їсть. На терасі.

— У нього ж діатез! — вигукнув Вадим, жахаючись спокою Зінаїди.

— У нього? Він може цього варення бочку зжерти — і хоч би що.

— Але ти ж сказала… — Вадим не доказав. Зінаїда не дала.

Перебила:

— Чи мало що я сказала! Це було до того, — голосом слово виділила, зробила вагомим, значним.

— До чого? — бездіяльно поцікавився Вадим — так, на всяк випадок: раптом Зінаїда, Таєю не інструктована, свою версію “того” викладе.

Але Зінаїда на провокацію не піддалася.

— Самі знаєте. — І раптом закричала тоненько: — Дасте ви мені справою зайнятися чи ні?

— Що ти репетуєш? — розгубився Вадим. — Хто тебе зачіпає? Займайся, будь ласка. Якою ж справою?

— Підлогу я помити зібралася. Живете зовсім мало, а всю підлогу забруднили, дивитися нудно. Ідіть-ідіть звідси. Працюйте. Вам Тая наказала.

— Якщо Тая… — Вадим посміхнувся. Слово Таї — закон. І для нього, виходить, теж закон? Попід стіночкою він пішов мимо лютої Зінаїди: вона його, дармоїда, так і їла своїми різноколірними очима. Запитав напослідок, стараючись, щоб запитання байдуже пролунало, ніби між іншим: — А скільки років вашій Таї?

— Дев’ятнадцять, — з незрозумілою гордістю сказала Зінаїда. — Вона вже доросла. Вона в технікумі навчається. В медсестринському. — І, вважаючи розмову закінченою, знову за відро взялася.

А Вадим у своїй кімнаті заховався.

Сів на ліжко, акуратно застелене Зінаїдою. Куртка, що слугувала їм за ковдру, висіла на своєму цвяху. Підлога в кімнаті ще мокрою була: Зінаїда прибирання з неї розпочала.

Тая наказала.

Нащо дев’ятнадцятирічній розумній і вродливій дівчині верховодити малечею? Для самоутвердження? Для полегшення власного побуту? Один — те зробить, інший — інше. Чи до Таї, як колись до діда Василя, малеча сама тягнеться, як на світло? Зінаїда сказала, що Тая навчається у “медсестринському” технікумі. Інакше — в медичному. Буде медсестрою. Вадимові, шанувальнику старовини, більше подобалося забуте: сестра милосердя. Милосердя — це не тільки жалісливість, жалісність, але і, як Даль примічає, готовність робити добро усякому, хто його потребує. А хто, скажіть, його не потребує? Немає таких.

Діти, як ніхто, чужу доброту відчувають. Он їх скільки навколо Таї. Ці семеро — найвірніші? Найближчі? Чи просто вони в “справі Вадима” зайняті були, а решта — Вадим не сумнівався, що решта теж існують: селище велике — в інших Таїних заходах беруть участь? Яка, по суті, різниця.

“Справа Вадима”. Термін який створився! А вся “справа” виїденого яйця не варта. Захотілося гарному дівчаті привернути увагу заїжджого таланту, спорядила вона на подвиги свою пажеську гвардію, а коли терпець таланту увірвався, з’явилася рятівницею.

“Тая працювати наказала…”

А якщо він, Вадим, працювати не хоче? Якщо він, що давно запізнився на першу ранкову електричку, денною вирушить?

Не вирушить. Вадим знав, що зараз візьме етюдник і піде писати, тому що найзагадковішим в усій нинішній гофманіані було гостре бажання працювати, яке знову виникло. І ще упевненість, що тепер усе піде пречудово.

А все інше Тая пояснила: по-своєму, з жартами, з бісиками у великих зелених очах, але досить реалістично, як і треба було Вадимові, любителю логічно розмірковувати. Дід Василь у місцевих дітей своєю людиною був, вони про все в його будинку знали. І про флейту, напевне. Хтось приніс йому інструмент: підклеїти, підлакувати, голос виправити. А голос дід виправити не зміг. Чи не встиг, смерть завадила. Хрипить флейта, це і Вадиму, який не має слуху, ясно.

Та якщо в нього немає слуху, то як же він грав? А чи грав? Он Тая ввічливо засумнівалася. А він на стіну поліз від обурення. А хіба йому ніколи не здавалося, що він і співає правильно, мелодійно — особливо у ванній кімнаті, коли ванна водою налита? Тоді чомусь голос чується особливо чистим і сильним — що твій Карузо. Тим часом та, на якій Вадим мало було не оженився, роздратовано йому говорила: якби ти себе чув — удавився б.

Якби чув.

Чи не так із флейтою?

Але чому він не міг закінчити мелодію, коли вони з’явилися на вулиці?

А коли як слід подумати? Чи хотів закінчити? Чи не тоді у підсвідомості випливла легенда про щуролова-месника, і так солодко було почувати і себе ним.

А чому вони з’явилися напівроздягненими?

Ну тут уже Тая має рацію: тому що тому. З тим же успіхом можна з’ясувати подробиці про діатезну стійкість Костянтина. З’явилися — і все тут. Спекотно було.

А те, що відьмою себе називає, так утішно ж їй відьмою уважатися. Он скільки таємничості вона на себе напускає! Теж свого роду жіноче кокетування, вдало здійснене бажання подобатися.

Вдало?

Ще й як вдало, не треба кривити душею. Все у ній Вадима приваблювало, і її таємничість не на останньому місці була.

Але треба бути чесним із собою до кінця: з чого ти взяв, що сам їй сподобався? Приборкай гординю. Вона сестра милосердя, турбота її про твій горезвісний талант не більш ніж звичайне милосердя. Якщо воно звичайним буває.

Трохи ужалений, навіть прикро вражений, підвівся, закинув за спину етюдник, стільчик свій улюблений прихопив. Це ще баба надвоє казала: хто кому подобався, а хто кому — ні. Поживемо — побачимо.

А працювати не вона наказала — самому хочеться.

З порожньої кімнати чувся спів. Зінаїда старанно виводила тонким і ламким голоском: “Калина красная, калина вызрела. Я у залеточки характер вызнала. Характер вызнала, характер — ох какой! Я не уважила, а он пошел с другой…” Музичним акомпанементом до співу було шльопання ганчірки по підлозі і звук води, що булькала, коли Зінаїда викручувала ганчірку.

Гарна пісня, подумав Вадим. Цікаво, вдумується Зінаїда у слова чи так співає — за інерцією, слова для неї, як мелодія для Вадима: необов’язкове доповнення до пісні?

У вітальні Вітько і Колюн займалися досить дивною справою. Вітько стояв на стільці навшпиньки і прикладав до обшитої дошками стіни здоровенний залізний костиль. Прикладе — запитає:

— Так?

Колюн внизу задумливо голову набік схилить, придивиться, прицмокне засмучено:

— Ні-і.

“Ні-і” — це в них, у друзів, спільне. Вадим згадав, як точно так же Вітько відповідав на його розпитування про улюблений шкільний предмет.

— А може, так? — з надією запитував Вітько.

Колюн хитав головою.

— Ні-і.

— Вище, чи що?

— Трішки.

— Так?

Колюн довго дивився на костиль, потім — не без сумніву в голосі — зробив висновок:

— Бий! — І простягнув Вітькові молоток.

Вадима вони обидва не помітили. Тоді він сам про себе нагадав:

— У чому проблема, громадяни?

Вітько і Колюн водночас повернули до нього голови, деякий час дивилися на Вадима, наче не розуміючи: а що ж він тут робить?

— Костиль забиваємо, — сказав нарешті Вітько.

— Навіщо?

— Картина тут висітиме.

— Яка картина?

— Ваша.

— Яка картина? — уже роздратовано повторив Вадим. — Немає у мене ніякої картини.

— Яку намалюєте, — терпляче пояснив Вітько, а розумний Колюн кивнув, підтверджуючи слова друга.

— Коли намалюю?

— Може, сьогодні, може, завтра. Тая наказала забити костиль.

Перебуваючи від Таї на відстані, Вадим випадав із зони дії її чар і тому дозволив собі обуритися самоправством.

— А звідки вона взяла, що я залишу картину тут? Я її в Москву одвезу.

— Ні-і, — сказав Вітько. — Картина повинна у діда Василя висіти. Тая так наказала.

Просто заклинання якесь: “Тая наказала”.

Гаразд, не буде він пажів засмучувати: нехай забивають свій костиль. Та й що приховувати, адже хотів він вдалий етюд повісити на дачі…

— Тож хай щастить вам, працівники, — помахав їм рукою і пішов далі.

На терасі, на підлозі, притулившись до стінки, спав Костянтин. Обличчя його було у варенні. Варення підсихало кіркою, і Вадим подумав, що діатеза у малюка не буде з простої причини: діатез до корости не пристає.

Занедбали дитину, подумав він і закричав:

— Зінаїдо!

Вона безшумно виникла на порозі з ганчіркою, якою мила підлогу, у руці.

— Що таке?.. — Побачила брата, який навіть від крику Вадима не прокинувся, заголосила: — Ох, ти лишенько моє гірке!

Схопила братця, потягла його сонного у дім — до умивальника. Крикнула вже з коридора:

— Не хвилюйтеся, Вадиме Миколайовичу, зараз я його вмию і на ваше ліжко покладу.

Не хвилюйтеся. А хіба він хвилювався? Вадим здивовано відзначив, що стан здоров’я — як, до речі, і зовнішній вигляд братця Костянтина — йому і справді не байдужий. Почуття нове для Вадима.

Уже підходячи до хвіртки, вирішив перевірити підозру, що раптово виникла. Скинув на траву етюдник і стілець, чомусь навпочіпки прокрався назад, обігнув будинок. Так і є! Алики, працюючи лопатами, засипали принесеною в ручних носилках землею вчорашню яму-пастку. А князь Дмитрій, голий по пояс, розмашисто, вміло косив косою кропиву і лопухи, приводив ділянку діда Василя в порядок.

Вадим не став себе виявляти. Він заздалегідь знав, що від них почує: “Тая наказала”.

Побути на самоті — мрія, що її так леліяв Вадим, була порушена, від башти із слонової кістки залишилися мальовничі уламки, які діловито розгрібали члени Таїної рятівної команди. Нова реальність не дратувала Вадима. Навпаки, навіть подобалася. Хотілося знати, що буде далі. І особливо радувало, що реальність реальна. Вагома, груба, зрима, як сказав поет. Ніяких тобі містик, ніяких тобі домовиків і відьом, флейти, тільки флейти, а мітла слугує лише для прибирання сміття. Все міцно в цьому світі. Матерія, як і має бути, первинна. А дух вторинний.

Так, але куди цей дух його вабить?

Вадим зловив себе на тому, що машинально крокує мокрою податливою стежиною до болотистого поля, де колишні Вони з великої літери (а нині — вони з маленької) здійснили якось чергову капость, зрізавши квіти. І хоча б сьогодні хто-небудь здогадався, виправляючи становище, принести Вадимові букетик, поставити в склянку з водою— як пам’ять про Нездійсненне… Ні-і, вони гуманісти. Вони не стануть нагадувати про Нездійсненне, це буде немилосердно, не того їх навчає милосердна наставниця.

А все-таки, нащо він туди іде? Нічого цікавого там не залишалося, а “Пейзаж без квітів” уже написано, покладено в папку для малюнків. Непоганий етюд вийшов.

Розмірковуючи, Вадим все ж ішов та йшов, намагаючись не зачепити колючі лапи якихось кущів, що ростуть одразу біля стежини, йшов просто так, бо, гостро зажадавши творчості, він ще не знав, що стане писати: виїздити збирався, натури для етюдів не наглянув. Тепер він заверне за кущі, пройде болотистим полем — туди, ближче до лісу. І напевне щось виявить. Галявинку яку-небудь. Чи дерево. Однаково що. З ним так і раніше бувало: щось виштовхувало з рівноваги, довго не писалося, а потім починало тягнути до полотна чи картону, і тут — Вадим з досвіду знав — варто взяти в руку пензель, вуглину чи олівець і просто розпочати.

Він вибрався нарешті на поле, повернувши за кущі і (знову без багатокрапки не обійтися!)… завмер, ошелешений, боячись необережним жестом злякати побачене, мовчав, тому що не міг говорити, не знав, що говорити.

— Ну що ж ви? — сказала Тая. — Розкладайте свій ящик, я не кам’яна.

Вона стояла посеред острівця бузкових квітів, що невідомо як і коли знову виросли на старому місці, стояла, по пояс пірнувши в них, і квіти погойдувалися на довгих стеблах, повернувши свої дзвіночки до сонця, до тепла. І оберемок тих же квітів відтягнув їй руки, вона притискала його до грудей, зціпивши пальці замком — для міцності, і обличчя тонуло в квітах, а легкий і теплий вітер куйовдив їй волосся, гнав на очі, завішуючи, а вона тільки те й робила, що струшувала головою, щоб прибрати їх — адже руки зайняті, а треба бачити Вадима, його дурну фізіономію з мимовільно відкритим ротом. Він так і стояв — дружиною Лота, закам’янівши. Згадував знайоме: цього не може бути, тому що не може бути ніколи.

— Скоро ви? — Тая перехопила оберемок знизу, рукою, що звільнилася, впоралася нарешті з волоссям. — Я так довго не простою, попереджую.

— Але чому? — розпочав Вадим, і Тая засміялася, не дослухавши, не давши йому доказати.

— Було ж пояснення, Вадиме Миколайовичу. Прекрасне, до речі, пояснення: тому що тому. Пишіть-пишіть, це ваша справа. Все інше — моє…

А у вітальні діда Василя Вітько і Колюн вбили в стіну залізний костиль, на якому незабаром висітиме написана Вадимом картина. Так наказала Тая.