Дзвін сонця

ПРОЛОГ

Влітку 1958 року мені довелося відвідати Париж майже через двадцять літ після того, як перед війною я був у ньому по дорозі в Нью-Йорк на Всесвітню виставку “Світ майбутнього”. Тоді мене приголомшило це красиве місто, що потопало в зелені каштанів, де кожен камінь бруківки здавався сторінкою історії.

Тепер радянські туристи здійснювали круїз довкола Європи на теплоході “Победа”, і я очолював одну з груп своїх супутників.

Мені неабияк поталанило в тому, що нашим добровільним гідом був парижанин, відомий шаховий композитор. Він і познайомив нас із визначними пам’ятками Парижа, почавши з кладовища Пер-Лашез. Ми стояли з непокритими головами перед стіною Комунарів, дивлячись на німе, але таке промовисте, вищерблене каміння старовинної кладки.

І, звичайно, Лувр!

Ще в перші відвідини його мене вразила Венера Мілоська; з тисячолітніми відмітками на мармурі, в гордовитій самотності, вона красувалася в оздобленому чорним оксамитом залі. Здавалося, поряд із цим шедевром нічому немає місця! Та, на жаль, по війні статую чомусь потіснили і зачарування винятковості потьмарилось.

А ось і погаслі фарби “Джоконди” Леонардо да Вінчі, на яку тоді ще не було вчинено замаху. Вони мали значно свіжіший вигляд, аніж на копії, що її знімав Із картини бородатий художник з гривою хвилястого волосся на голові.

Ейфелева вежа, цей сміливий виплеск у небо ажурного металу, попри протести паризької еліти минулого століття, включаючи й Гі де Мопассана, нині є символом столиці Франції. Її стрімкий злет завше приваблює до себе туристів, і ми, аби побачити Париж із висоти пташиного польоту, відкритим ліфтом піднялися ввись. Пізніше я з’їжджав і вище, на 102-й поверх Емпайр-Стейтс-Білдінга, але там, оточений тісними стінками кабіни ліфта, нічого не відчув, окрім підлоги, що зникала з-під ніг, коли спускався вниз. А тут, стоячи біля невисоких поручнів, помічаєш, як відриваєшся од землі, на якій будинки поступово стають будиночками; перехоплює подих, і мимоволі згадуються дитячі сни з чарівним вільним польотом.

Не проминули ми й Нотр-Дам де Парі (собор Паризької богоматері), де моторна черниця безжалісно взяла з нас плату за право відчути над собою височезне похмуре склепіння, що тримається на велетенських чотиригранних колонах.

Знаменитим місцем тоді ще був Центральний ринок, “Черево Парижа”, куди ми завітали вдосвіта, щоб застати, як він заповнюватиметься привезеними звідусюди в незліченній кількості продуктами. Нам здалося: ніщо не може зрівнятися з тим шумом, гамором темпераментних французів, гуркотом вантажівок, неперевершеним запахом свіжих овочів, фруктів, іншої селянської продукції, яку з раннього ранку щедро розкуповували турботливі парижани…

У редакції “Юманіте” нас трьох — мене, поета Володимира Ліфшиця і перекладачку Євгенію Калашникову — тепло зустріли видавець товариш Фажон та редактор Анрі Стіл. Незадовго до того газета друкувала мій роман “Палаючий острів” — щодня, з номера в номер, за традицією, започаткованою ще Дюма-батьком.

Товариш Фажон з радістю повідомив, що з автором роману “Палаючий острів” і його друзями хоче зустрітися дехто з французів: учасники руху Опору, письменники, видавці.

За французьким звичаєм, зустріч було призначено в ресторані. Я сподівався на допомогу перекладачки Євгенії Калашникової. Та коли ми прийшли і обходили виставлені на тротуар столики, назустріч нам підвівся невисокий на зріст, усміхнений парижанин і чистою російською мовою запросив сісти поруч нього. “Жак Берж’є, — представився він, — родом із Одеси”.

Цього письменника й редактора я знав по його сміливих статтях із найгостріших наукових проблем, у яких він не боявся захищати часом екстравагантних гіпотез. Згодом він був видавцем і редактором одного з популярних журналів.

Берж’є познайомив мене з елегантним чоловіком років на тридцять, котрий перекладав для “Юманіте” роман “Палаючий острів”. Одне слово, нас оточили французи, які чудово володіли російською мовою.

Невдовзі, злегка накульгуючи, підійшов ще один учасник нашої зустрічі, якому я зобов’язаний усім тим, що запропоную читачам у цих повістях. То був соратник Жака Берж’є по руху Опору, диктор паризького радіо Еме. По-французьки через перекладачів він почав розповідати про книгу, над якою саме працював. Пізніше він надіслав мені до Москви ту скрупульозну працю, що грунтувалася на статистичних даних про об’єкти НЛО, або УФО (за зарубіжною термінологією).

…Розмова незабаром перейшла на іншу тему, на спогади часів Опору.

Настала кульмінація нашої зустрічі.

І оттоді Еме, попросивши в присутніх особливої уваги, із внутрішньої кишені піджака дістав пакунок, загорнутий у стару, пожовклу газету.

— Ми дуже хотіли б, — урочисто виголосив Жак Берж’є, — щоб російські товариші передали цей пакунок у Кремль. Тут документи учасника французького Опору, бійця Червоної Армії, який зумів утекти з гітлерівського концтабору і героїчно віддав своє життя в боротьбі з фашизмом на нашій землі.

Жак Берж’є обережно розгорнув пакунок — і ми побачили червоноармійську книжку та партійний квиток, невідь-як збережені в умовах полону, Іванова Сергія Петровича, Сержа, як звали його французи.

Отоді-то ми засипали наших французьких друзів питаннями про радянського героя. Та, на превеликий жаль, Жак Берж’є скрушно мовив:

— Мушу засмутити радянських товаришів, але нам майже нічого не відомо про чудового Сержа. Нам лише передали його документи із скупим коментарем, що вони належать справжньому героєві. Тим, хто тут присутній, не довелося воювати в макі, хоча кожен тією чи іншою мірою допомагав Опору. Мені, скажімо, вдавалося чисто математично, знаючи кількість відправлених в усі кінці поїздів, установлювати напрямок гітлерівських військових перевезень і повідомляти про те через підпільну радіостанцію в Радянський Союз. І я тепер шкодую, що не боровся пліч-о-пліч із Сержем.

Шанобливо, з рук у руки передавали ми неоціненні документи з іржавими (може, від крові) плямами. Раптом мій погляд упав на газетний заголовок. Я був вражений:

“СІРАНО ДЕ БЕРЖЕРАК”.

Здивовано глянув на Жака Берж’є.

— Так, так! — усміхнувся він. — Сірано де Бержерак! Символ відваги і честі для багатьох учасників Опору. Його іменем називалася підпільна газета.

— Сірано де Бержерак, — повторив я, пригадуючи блискучу комедію Ростана, поставлену в Театрі імені Вахтангова.

Романтичний герой, поет із потворним обличчям, що передав слова любові тій, яку кохав, але не від самого себе, а од її обранця, котрий став другом Сірано. Вона покохала автора тих полум’яних рядків, надто пізно дізнавшись, хто він!..

Мовби вгадавши мої думки, Еме сказав:

— Якщо ви думаєте про п’єсу Ростана, то не його персонаж надихав борців Опору, а зовсім інший Сірано де Бержерак — легендарна, сповнена загадок людина, філософ, поет, який віртуозно володів шпагою. Я хочу зібрати про нього незаперечні відомості. У мене вже є документи про те, що він справді сам одержав перемогу над сотнею противників! Та головне, мабуть, у тих таємних знаннях, якими володів Сірано і які підтвердилися тільки в наш час. І це сучасник кардинала Рішельє і д’Артаньяна, уславленого в романах Дюма.

— Отже, і П’єра Ферма, — додав я.

— Ясна річ, і Рене Декарта…

— Ото б дізнатися про цю людину, ім’я якої — втілення французького патріотизму — взяла ваша підпільна газета.

— Я надішлю вам усе, що мені вдасться відкрити про Бержерака, — люб’язно пообіцяв Еме (і хай через чверть століття, але виконав свою обіцянку!). — Дуже примітною була зовнішність Сірано, що мінялася. Портрети, які надійшли до нас, написані після його військової служби. Саме при облозі Арраса він одержав шабельний удар в обличчя, від чого змінилися обриси його примітного носа, який до поранення був ще більшим. Про це, звісно, можна лише здогадуватися. Але ця обставина багато важила в житті Сірано.

У нашу розмову втрутився Жак Берж’є:

— Безперечно, Сірано де Бержерак — особа видатна і водночас загадкова. Але XVII століття багате й на інші цікаві загадки. Візьміть хоча б того ж всесильного правителя Франції, підступного і жорстокого кардинала Рішельє. Здавалося б, важко уявити похмурішу фігуру. Всі сили І незвичайний талант він віддав зміцненню абсолютизму, самодержавства, як кажуть у Росії, втілюючи у собі всю владу. Король Людовік XIII був слабким і цинічним. Я прочитаю вам його справжнього листа до губернатора Арраса. — І Берж’є відкрив блокнот із записаною в ньому цитатою. — “Вмійте викручуватися, — писав король. — Грабуйте, спритно ховаючи кінці, дійте так, як інші в своїх губерніях, ви можете все в нашій імперії, вам усе дозволено”.[1]

— Чи не цей король іменував себе “справедливим”? — спитав я.

— Саме він! — засміявся Жак Берж’є. — Кардинал Рішельє не в ім’я “справедливості” забрав у короля всю владу. Отож уявіть собі, дорогі товариші, що мене, французького комуніста, зацікавив і не вспокоює один незрозумілий вчинок кардинала, затятого ворога всіх противників гноблення. Якби він жив нині, то не було б лютішого прибічника антикомунізму. І водночас…

— Що водночас?

— Гнівний Рішельє, правитель Франції часів Людовіка XIII, гнобитель французького народу, домігся звільнення засудженого на довічне ув’язнення італійського ченця Томмазо Кампанелли, автора утопії “Місто Сонця”, першого “комуніста” Європи, надавши йому в нашій країні притулок і призначивши урядову пенсію.

— Незбагненно! — вигукнули ми.

— Дуже дивно, — згодився й Еме. — У цьому варто розібратися, як і в загадкових знаннях Сірано де Бержерака.

Прощаючись із новими французькими друзями, ми щиро подякували і за цікаву інформацію з історії Франції XVII століття; і за документи загиблого радянського воїна, які в Москві передали за призначенням.

Але стару газету часів французького Опору я зберіг. Тоді ще й не відав, що Сірано де Бержерак, який вважався неперевершеним за хоробрістю гасконцем (хоча він не був гасконцем), стане мені таким близьким. І саме йому присвячую науково-фантастичні повісті-гіпотези, які пропоную читачам. Науково-фантастичні не тому, що занадто фантастичні знання Сірано трьохсотрічної давності, — дуже неймовірними здаються події з його короткого, але бурхливого життя. Поета, філософа, пристрасного борця проти порожнечі, що клекотала навколо нього. І водночас людини, яка жагуче жадала простого людського щастя.

Змушений попередити юних читачів: оскільки мої герої — і Сірано де Бержерак, і Томмазо Кампанелла — були поетами, то їхні віршовані твори подаю в повістях в авторському перекладі. Сонети Кампанелли — з латинських оригіналів; вірпгі Сірано де Бержерака і його противників — в умовному “перекладі” автора з неіснуючих, що не дійшли до нас, оригіналів (як те робив, зокрема, і Е. Ростан).

1. РАНА ПЕДАНТА

Абат Гранже, завідувач колежу де Бове при Паризькому університеті, міг бути взірцем людини залізної волі в кволому тілі. Все життя він боровся із собою, старанністю і стриманістю набував тих якостей, які прагнув передати учням, будучи до них занадто вимогливим.

Худющий, із запалими щоками і жовтого кольору горбоносим аскетичним обличчям, з тонкими губами-нитками і палаючими очима фанатика, абат Гранже, зодягнений в сутану, яструбиним зором стежив за зразковим порядком у довіреному йому колежі, в якому основою навчання ввів зубріння, що перемежовувалися молитвами і неминучими покараннями за щонайменші порушення монастирського статуту.

Абат Гранже вважався визнаним ученим, шанованим як серед богословів, так і в світських колах. Заступництво його превелебності кардинала Рішельє створило колежу солідну репутацію, і знатні люди наперебій намагалися влаштувати саме до цього закладу своїх нащадків, яким одразу ж доводилося забути хлоп’ячі звички і пустощі. Віднині вони знали тільки молитви й навчання. Винних карали просто і суворо — карцером і різками.

Щоправда, до биття абат Гранже вдавався у виняткових випадках. Не тому, що вважав, що цей метод виховання суперечить богобоязливому духу закладу, а через свою слабість, яка терзала його, мов незагойна рана. Він не витримував будь-яких страждань, а вгледівши кров, непритомнів, що визнавав ганебним і недостойним пастора, котрому покладено виховувати зразкових дворян — пройнятих релігійною ревністю, благородством, ученістю. Нелегко було абату приховувати ту свою рану і залишатися суворим.

Гранже по-батьківському стежив за своїми вихованцями навіть по закінченні ними колежу — чи то вони потрапляли до університету, чи присвячували себе духовній або військовій кар’єрі. Зустрічаючись із випускниками, поводився так само привітно й суворо, ніби вони, як і раніше, піддягали статуту його закладу.

Але учні колежу мали й певні привілеї, необхідні, на думку абата Гранже, для засвоєння норм дворянської поведінки. Їм надавалася можливість спілкуватися зі студентами університету, а декому навіть — відвідувати Латинський квартал для ознайомлення із звичаями паризької молоді і особливо із законами дворянської честі. Той, хто бажав, міг також брати книги в університетській бібліотеці.

Якщо перші потурання приваблювали багатьох учнів, то бібліотека цікавила їх значно менше, бо зайва старанність і любов до знань зовсім не були поширені в колежі. Вчителі, та й сам Гранже, пильно слідкували за тим, з ким спілкуються і що читають вихованці, крім обов’язкових текстів, які належало зазубрити і при потребі повторити слово в слово.

Основою освіченості абат Гранже вважав цитати з книг, схвалених ним, отцями церкви або папою римським.

Савіньєн Сірано де Бержерак, маючи феноменальні здібності, за роки навчання в колежі де Бове зумів оволодіти не лише латиною, а й грецькою мовою і вільно читав античних авторів. І він належав до тих небагатьох, хто одержував книги давніх філософів у бібліотеці університету, щоб вивчати їх замість виснажливих молитов, якими чимало його товаришів намагалися здобути прихильність учителів і самого абата Гранже.

У той час, коли більшість учнів перебувала на одній із таких молитов, Гранже особисто обходив коридори і дортуари колежу, аби переконатися, хто з вихованців не дуже ревний до віри. Слабкий на ноги, він якось вирішив вилізти на горище, де серед закіптюженого шкільного мотлоху — потрощених столів, ліжок та стільців — побачив молодого Сірано. Біля дахового вікна юнак так жадібно читав старовинний фоліант, що навіть не помітив, як із-за напіврозбитої шафи виросла караюча тінь абата.

Кілька хвилин чути було лише шелест сторінок, що їх перегортав Сірано. Абат Гранже, котрий через поганий зір не міг розгледіти, яку книгу так захоплено читає його учень, нарешті порушив тишу:

— Що осягає в цьому неподобному місці вихованець колежу, коли інші в храмі моляться господу богу?

Сірано злякано оглянувся — позаду стовбичила висока фігура в сутані. І він одразу пізнав абата, Сушеного педанта, як з його гострого язика учні називали Гранже.

Савіньєн шанобливо схопився і скоромовкою випалив:

— Студіюю стародавню філософію, отче мій.

— І хто автор цієї книги?

— Демокріт, ваше преподобіє, — відповів Сірано, не схиливши голови, а мовби піднявши свого важкого носа.

— Демокріт? Хіба хтось із вихователів колежу змушував свою паству таке читати?

— Ні, ваше преподобіє. Я сам зацікавився цим філософом.

Абат Гранже не читав творів Демокріта, бо вочевидь знав, що погляди цього грека із Абдери не збігалися з поглядами Арістотеля, який жив після нього і вчення якого для католицької церкви схоласти використали як канонічне. І тому єлейним голосом запитав:

— Що ж ти, сину мій, засвоїв із цього псевдовчення язичника?

— Арістотель теж був язичником, отче, але його вчення благословляє свята церква.

— То чому ж ти читаєш не Арістотеля, а якогось Демокріта?

— Тому, що він надто переконливо показує, як побудований світ, із чого складаються всі існуючі тіла.

— З чого ж, сину мій, бог їх сотворив?

— З атомів, неподільних частинок, що рухаються в просторі і при з’єднанні утворюють тіла, а при розпаді викликають їх знищення.

— Чи не хочеш ти сказати, сину мій, що господь шостого дня сотворив не землю, зірки, тварин і людину, а лише неподільні частинки — атоми, а тіла і все суще вийшло потім саме по собі?

— Саме так, ваше преподобіє, ще дві тисячі літ тому стверджував грецький філософ.

— Нащо ж ти знайомишся з цією єрессю? Ми ж учили тебе знаходити відповіді на будь-які питання в енциклопедичному зведенні таких відповідей, складеному Альбертом Великим і його учнем та послідовником Фомою Аквінським не дві тисячі, а двісті років тому.

— Відповіді згаданого вами енциклопедичного зведення щодо будови тіл викликають сумнів.

— Зухвалі твої слова, юначе! Сумнів — перша виразка єретичної прокази, якою не повинен заразитися жоден вихованець колежу де Бове.

— Колеж учить пізнання, і я, як можу, ваше преподобіє, прагну його помножити.

— Рух неподільних частинок у просторі! — обурено вигукнув абат і враз єхидно запитав: — Що ж ти розумієш під простором, читаючи Демокріта?

— Я уявляю простір як порожнечу довкола. Гранже у відчаї схопився за голову:

— Яку порожнечу? Про що мовиш ти, немовля од єресі? Всім відомо, що світ складається із землі, води, повітря і вогню!

— Думаю, отче, якщо тіло складається з демокрітрвих атомів, а не із згаданих вами елементів, названих, до речі, теж греками в давнину, то й простір, або порожнеча, повинні складатися із своїх атомів, прозорих, якими вони стають, коли звичайні неподільні частинки поєднуються між собою, утворюючи шлюбні пари.

— Божевільний! Про які шлюби між неживими тілами ти базікаєш слідом за тим непутящим язичником?

— Обітницю безшлюбності дають лише святі отці, як оце ви, та ченці. Однак вона не стосується матеріальних частинок, що можуть вільно з’єднуватися одна з одною, не тільки утворюючи тіла, а й порожнечу, яка також є тіло.[2]

— Де ти міг прочитати в Фоми Аквінського такі богохульні уявлення про світ, створений всемогутнім творцем?

— Ніде, отче, тільки в Демокріта, котрий багато в чому не згоден з Арістотелем, навіть у згаданому вами язичестві.

— А твій Демокріт не був язичником?

— Який же з нього язичник, отче мій, якщо він дивився на грецькі божества, як на плід фантазії, і пояснював виникнення релігії забобонними враженнями, що викликалися в людини деякими явищами природи.

— Замовкни, вільнодумцю! Ти і про нашу святу релігію насмілишся висловлюватись так само?

— Це не мої слова, ваше преподобіє, а лише цитата. Ви завжди вчили нас правильно цитувати.

— Справа не в цитуванні, а в змісті безбожної, зазубреної тобою фрази, яку осмілилися вимовити твої уста.

— Я тільки показав, отче, що Демокріт не язичник. Що ж до вчення Арістотеля, яке ввійшло в догми нашої святої церкви, то той, хто обмежується ним, приречений зостатися в похмурому невіданні про суть світу і речей.

— Моє терпіння вичерпалося, блудний сину мороку, їдо, на наше нещастя, забрів у колеж де Бове, — спаленів абат Гранже. — Йди-но за мною, отроче Сірано, щоб прийняти заслужену кару.

Абат Гранже і Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий тримав під пахвою старовинний фоліант у шкіряній оправі, по рипливій драбині спустилися з горища під склеписту стелю коридора.

Чекаючи грому з блискавками, що мали от-от упасти на нього, Сірано по-особливому сприйняв це знайоме місце, де проминули його останні роки з тих пір, як він ступив сюди дванадцятилітнім хлопчаком, котрий міг кинутися в вогонь і воду, але тремтів від одного лише імені абата Гранже.

Як же він змінився відтоді!

Не одразу зійшовся він з товаришами по колежу. Горбатий ніс Сірано з перших днів став об’єктом глузувань і знущань однолітків, котрим, як відомо, чуже бережливе ставлення до ближнього, а тим паче — милосердя.

Однак Савіньєн зумів постояти за себе, і не так кулаками, як гострим язиком та веселою вдачею. Він так зло висміював своїх кривдників, що ті не наважувалися більше глузувати. А жарти Сірано, що передавалися учнями з вуст у вуста, поступово зробили його улюбленцем багатьох, хоча й не бракувало тих, хто не вибачав йому дошкульності, щоправда, ними ж і викликаної.

Сірано не раз опинявся в карцері через свої влучні слова не тільки на адресу учнів, а й учителів. Він придумував їм прізвиська, які швидко підхоплювали його товариші. Так, услід за Сушеним педантом, ввійшли в ужиток: Цап у рясі, Святе барило, Змія в сутані та інші не менш в’їдливі клички.

Серед його оточення були і ябеди-донощики, які, аби вислужитися в очах колежського начальства, повідомляли вихователям, як їх називають позаочі вихованці і хто дав ті прізвиська. Абат Гранже залюбки позбувся б цього юного гострослова, якби той не був стипендіатом одної з прилеглих до Парижа єпархій завдяки клопотанню впливового єпископа. Отож-бо Савіньєна змушені були терпіти в колежі.

Попервах Сірано нудьгував за домівкою, хоча в нього з батьком склалися неприязні стосунки. Зате з теплотою і щирістю він згадував маму, а ще — свого першого учителя, сільського кюре, і, звичайно, друга дитинства Кола Льобре. Той не належав до дворянського стану і тому не зміг потрапити в колеж де Бове.

Та поступово товариші звикли до Савіньєна, вже не кепкували з його носа і визнали Сірано своїм верховодом, залюбки запам’ятовуючи створені ним в’їдливі віршики й епіграми. Під час їхніх спільних вилазок у Латинський квартал у супроводі вибраних самим абатом Гранже надійних студентів Сірано розмовляв із місцевою молоддю на вільні теми, співав пісень, читав сповнені юнацьких пристрастей свої вірші.

І познайомився з красунями! Прекрасними, створеними для сонетів і серенад, гордими і неприступними на перший погляд, таємничими і загадковими. Але він бачив і “веселих дівиць”, правда, здалеку, остерігаючись навіть підійти до них. Його сміливіші в цьому товариші потім відмолювали свою відвагу в церкві колежу…

Сірано довелося бути присутнім і на двох викликах на дуель. І він зачарувався благородною, романтичною процедурою, вишуканою, просякнутою отрутою, ввічливістю, шаленою рішучістю людей, які щойно обіймалися і раптом запалилися бажанням убити один одного через гостре слівце або допитливий погляд на подругу розлюченого ревнивця.

Сірано подумки уявляв себе на місці тих молодих дворян, що враз посварилися і над усе поставили свою честь. І в нього хололо серце, хотілося на власні очі побачити розв’язку й заради цього хоч цілу ніч просидіти на монастирській стіні, про яку говорили дуелянти. Але Сірано не відав, як її знайти.

Словом, Латинський квартал збагатив його не менше, ніж антична філософія. А все разом узяте, доволі суперечливе, формувало Сірано таким, яким він став. Саме такого вів з горища розгніваний Гранже.

І сталося те несприятливого для Сірано дня — по всьому колежу пройшов поголос, що в ньому з’явився хрещений індіанець із племені майя, якого вивезли з Америки іспанці, а молодий король Іспанії передав його своїй кузині королеві Анні Австрійській. Вона ж, налякана розфарбованим обличчям індіанця, не знала, що з ним робити, і направила його прислужувати в колеж де Бове, бо вважалася опікункою цього закладу.

Служба індіанця, як перешіптувалися, буде пов’язана з притаманною йому природною жорстокістю, але до завоювання іспанськими конкістадорами Америки і поширення на півострові Юкатан християнства, там лютувала сумна язичеська релігія з людськими жертвуваннями. Жрець виривав із грудей приреченого серце, а ще теплий труп скидали з високої піраміди для пожирання внизу на священному бенкеті.

І от мешканець тих місць, звичайно, незважаючи на обернення в християнство, повинен принести дикунський фанатизм батьків і дідів, карати винних учнів колежу, стати його екзекутором.

Коли абат Гранже ввійшов із Савіньєном у коридор, індіанець в іспанському одязі, здоровенний, червоношкірий, з бридким вилицюватим обличчям, стояв, схрестивши на грудях руки, у дверях камери биття, що з’єднувалася з темним коридором.

Угледівши юнака, якого абат вів за руку, індіанець напружився, втупивши колючий погляд у, можливо, першу свою жертву.

Вихованці, що, на відміну од Савіньєна, слухняно відстояли молитву, стовбичили в коридорі і нараз завмерли. Затамувавши подих, не зводячи очей із заокеанського катюги, вони почули хрипкий голос блідого абата, що по-іспанськи звелів:

— Цей юний ідальго засуджується мною до двадцяти п’яти ударів батогом із свинчаткою і до двох діб карцеру за крамольні розмови.

Жах охопив учнів. Виховувалися вони в часи, коли ще не забулися “справи” святої інквізиції. Двадцять п’ять ударів батогом із свинчаткою! Після таких тортур, проведених заморським мучителем, Сірано не підведеться!

Хтось було спробував заїкнутися, аби пощадили винного Савіньєна, але абат Гранже зміряв сміливця таким поглядом, що той умить сховався за спини своїх товаришів. Навіть ті, хто недоброзичливо ставився до Сірано, були приголомшені цим нелюдським наказом абата. Адже не різки, від яких лише біль і смуги на спині, а вдари батогом зі свинчаткою, що розсікають шкіру! На бідолашному Савіньєну не зостанеться живого місця!

Індіанець, котрий не зводив пильного погляду з покараного, мовчки вклонився абату Гранже.

Міцно зціпивши зуби, Сірано враз пригадав, як у дитинстві його сік батько. Та жодного разу він не застогнав. І тепер, на диво всім учням колежу і розгніваному Гранже, Савіньєн задирливо засміявся:

— Ха-ха!

І тут абат, забувши про свою незагойну рану жалості, владно махнув індіанцеві рукою. Той неквапливо підійшов до Сірано, грубо схопив його за руку і потяг до камери биття. Гранже зачинив за ними двері. Обличчя його з блідо-жовтого стало червоним. Він ладен був звідси бігти, але сан і щільний натовп вихованців не давали змоги цього зробити.

Що творилося в серці абата! Він здійснив справді моральний подвиг. В ім’я господа бога, заради всіх вихованців, що зібралися тут, відчуваючи на собі осудливі і навіть обурливі погляди, намагався стояти на своєму і не пом’якшувати кари. Відчуваючи власну слабкість і готовність скасувати вирок, звів до стелі очі і подумки молив Всевишнього дати йому сили, аби витримати це випробування.

І коли за дверима почувся відчайдушний крик катованого, абат опустив очі, молитовно склав на грудях руки і повільно пішов геть, у думці поставивши собі за приклад святу справу інквізиції, що завше жахала його, грішного і слабкодухого. І він старався не чути лунких ударів важкого батога, яких ніби він сам завдавав зухвалому підліткові. Крики Сірано якоюсь бузувірською палицею хлистали його худюще тіло. Абатові хотілося затиснути долонями вуха і мчати, заглушуючи в собі не лише страх перед мордуванням живої істоти, а й притаманний йому, хоч і зачаєний, людський жаль, який він ладен був сприймати як спокусу диявола. І, не витримавши криків жертви та власних мук, спритно підібрав сутану і чкурнув скільки духу під ворожими поглядами учнів. Якби абат Гранже все-таки лишився тут і раптом прочинив двері (між іншим, екзекутор запер їх на засув), одне слово, якимось чудом заглянув до камери, то, очевидно, знепритомнів би не від пролитої крові, якої не міг переносити, а від побаченої картини. Зловісний дикун з яскравою пір’їною в чорному чубі упав долілиць перед вихованцем колежу і благав його:

— О, нащадок богів! Мій прохати — твій кричати. Мій бити табурет.

Ледве розумів Сірано ламану іспанську мову червоношкірого. Щойно вигукнувши абатові зле “ха-ха!” і запідозривши тепер у підступності екзекутора, він крізь зуби процідив:

— Коли я опинюся на табуретці, твоє вухо не почує стогону.

— Гордий слова! Говорити так — мати знак богів на лиці, — і, підвівшись на коліна, екзекутор знову низько поклонився, потім скочив на ноги, стьобнув батогом по табуретці і заверещав, наче від нестерпного болю.

— Кричати! Криком кричати! Так треба мій! Помагати мій!

Савіньєн мав рідкісно гострий розум і таку ж рідкісну реакцію. Після наступного удару батогом по табуретці він заволав таким несамовитим голосом, що за дверима його товариші і Гранже, який не встиг далеко відійти, жахнулися.

І той крик не тільки переслідував абата, що враз побіг по коридору, а й розігнав переляканих вихованців колежу. Тепер вони всіляко уникатимуть тієї страшної камери і знущань заморського нелюда.

А після двадцяти п’яти ударів батогом по табуретці, надсадно дихаючи, індіанець прошепотів Савіньєну:

— Стогнати… Гірко стогнати. Мій переносить твій у карцер. Скидати камзол, сорочка. Спина голий. Треба показати кров.

Сірано слухняно задер на плечі сорочку і відчув доторк вологих пальців індіанця, певне, вимазаних фарбою. Той уміло розмальовував спину “своєї жертви”, як те робив зі своїм обличчям.

— Мій уміть робити знак кров щока. Тепер робити такий знак на твій спина. Абат хай добре бачить і перевіряй.

2. ДИВНИЙ ЕКЗЕКУТОР

Дон Дієто Лопес, засуджений в Андалузії до страти за вбивство під час хмільної бійки, а перед тим — до каторги за пограбування в Генуї, зумів уникнути і того, і другого, відпливши третьої п’ятниці березня 1618 року в Нову Іспанію на каравелі сеньйора Базільо Родрігеса, який не цікавився минулим людей, що прагнули до подвигів.

Ті подвиги дона Дієто Лопеса привернули увагу губернатора Нової Іспанії, чергового спадкоємця уславленого своєю жорстокістю і підступництвом генерал-капітана Кортеса, котрий сто років тому зі жменькою заповзятих конкістадорів, наївно прийнятий індіанцями за білого бога, що зійшов з неба, зумів віроломно, без будь-якого опору захопити й імператора Монтесуму, і його столицю Теночтітлан, і всю країну. І він успішно добував там таке необхідне християнським монархам золото (звичайно ж, не із землі, а з палаців та храмів, а також із пальців, зап’ястків, ший язичників, яких обертали в християнську віру). Їхні книги, як безбожні, створені варварською писемністю, спалював єпископ нової єпархії перед спорудженим християнським собором.

Дон Дієго доклав до того своєї старанності, продемонстрував готовність служити короні з притаманною йому мужністю. І за кілька років, коли Лопес посмаглявішав та посивів, його підвищили в званні до капітана і послали в недоступні досі місця на пошуки дикунів, що переховувалися в таємних поселеннях у сельві. Губернатор наказав відібрати в них золото і обернути їх у католицьку віру.

Його аж ніяк не цікавило, що щ” “дикуни” до появи блідолицих створили на півострові Юкатан і прилеглих землях найдавнішу цивілізацію, яка де в чому переважала цивілізацію Іспанії та інших християнських країн і навіть Давньої Греції й Риму. Язичеський календар, наприклад, вирахуваний індіанськими астрологами на основі глибоких знань руху небесних світил, був зрозумілий і точніший від християнського.

Втім, нічого того капітан Лопес через своє неуцтво не відав і, ревно віддаючись вірі та будучи ненаситно зажерливим, долав різні перешкоди на шляху до золота.

Йти доводилося через пахучу хащу, де нездоланною перепоною стояли обвиті ліанами крислаті дерева з яскравими квітами і такими ж яснобарвними папугами, крихітними сіренькими колібрі та священними для індіанців кетсалями, що величаво вмощувалися в зеленому густолисті буйної сельви. І, щоб там пробратися, необхідно гострими індіанськими ножами мачете прорізати тунель.

Перед вів капрал Педро Корраско, якого на рік раніше за свого капітана засудили до смертної кари. Він спритно, наче місцеві індіанці, орудував мачете, ощадливими ударами розрізаючи ліани, що мертвими зміями падали до ніг, прокладаючи шлях своїм хоробрим солдатам, таким самим головорізам, як і він.

Ніхто з них не помітив у чужій сельві зачаєної небезпеки, — з галузки, що нависла над пробитим тунелем, метнулася плямиста блискавка, зваливши Педро Корраско з ніг. Але недарма той свого часу був тореадором, аж поки роги бідолашного бика не повернули круто його грішного життєвого шляху. Набувши навичок кориди, він у ту мить, коли падав з ягуаром, устиг кривим ножем розпороти звіру живіт. Троє солдатів, що йшли за Корраско, шпагами прошили тіло хижака.

Підійшов Дієго Лопес, подивився на вбитого ягуара, підкрутив хвацькі вуса, погладив сиву борідку і похитав головою. І знову загін рушив у глиб хащі, одначе шлях до заповітної мети виявився нестерпно довгим і лише клятва Лопеса “поділити жадану здобич між усіма” змусила солдатів продиратися далі.

Важко минали задушливі спекотні дні і темні непроглядні ночі з таємничими страшними звуками. І так тривало до того часу, аж поки зарості раптово кінчилися і перед людським зором постала казкова картина — в сліпучих сонячних променях виднілося місто з білокам’яними палацами, храмами, уступчастими пірамідами, про яке ніхто не відав у Новій Іспанії.

Охоплений дзвінкою від переможних вигуків радістю, розпалений ненажерністю, що раптово спалахнула, дон Дієго Лопес разом зі своїми солдатами кинувся із задушливих заростей до кам’яного громаддя.

Весь день до заходу сонця іспанці шастали з приміщення в приміщення, копаючись у віковій пилюці. Але так і не знайшли жодного золотого злитка, жодної коштовної прикраси і навіть жодного людського черепа, мовби ніхто не помирав у цьому полишеному жителями місті.

З обережності капітан наказав солдатам не залишатися на ночівлю в тих приміщеннях, а на світанку наступного дня, піднявши всіх, вирушив на пошуки втікачів.

Замикаючи процесію, він востаннє оглянувся на уступчасту піраміду з драбиною, що ніби вела просто в небо. Мабуть, там, угорі, і звершувалися жертвування, коли виривали з грудей живої людини серце, щоб кинути на золоту таріль, а потім зіштовхнути ще тепле тіло на зжирання на нечестивому бенкеті.

Дієго Лопес навіть сплюнув від обурення і перехрестився, уявивши таке диявольське наслання. Потому зиркнув на капуцина, що йшов попереду і мусив обертати в християнство всіх індіанців, яких удасться виявити.

Невідомо, про що думав капуцин, коли поглядав на язичеські капища. Можливо, в душі його закипало праведне невдоволення дивовижною жорстокістю язичників, хоч навряд чи їхні жерці годилися бодай у підручні служителям святої іспанської інквізиції, рятуючись од якої, сам капуцин чкурнув до Америки, подалі від кривавих катівень і запаху горілого м’яса… Живцем спалювали заблудлих християн, серед яких були і народні герої або мислителі — Жанна д’Арк, Джордано Бруно. А скільки загинуло простих смертних, яких запідозрювали в чаклунстві або єресі. Та, очевидно, він і не подумав порівнювати миттєву смерть жертвопринесення язичників із нестерпним “очищенням” святої католицької церкви, витонченої в найжахливіших тортурах.

Зараз чернець, завдячуючи долі, що перебував далеко від караючих святих отців, мовби сам уподібнювався їм у своєму праведному прагненні всіма засобами знищувати язичество: і святим словом, що кипіло в нього на вустах, і святим хрестом, піднятим у руці, чи шпагою, яка про всяк випадок висіла на поясі поверх ряси.

Через тиждень загін натрапив на струмок. Дієго Лопес наказав перекладачеві, якого вели за собою, напитися води або переконатися, чи вона придатна для вживання. І коли той, невимовно худий, у європейському одязі, але з пір’їною в чорному чубі, втамував спрагу і лишився живий, капітан вирішив пробиратися вздовж течії, бо таємне поселення індіанців могло виявитися поблизу цього струмка або річки, в яку той впадає.

Капітан розрахував правильно. Хоч як це дивно, але індіанців, що сто літ відсиджувалися в захованому в сельві селищі, іспанці все-таки виявили.

Хижі тулилися вздовж берега річки, від якої трохи відступали зарості зеленого пекла, як іспанці влучно називали свій пройдений шлях. Очевидно, аборигени випалили тут ліс, щоб очистити поле для посівів кукурудзи.

Назустріч солдатам вийшов старий вождь у супроводі носатого жерця — обидва з розфарбованими обличчями і в хитромудрих головних уборах із пташиного пір’я.

Іспанці виштовхнули вперед перекладача, і Дієго Лопес із-за його спини оголосив індіанцям, що великий верховний вождь білих — іспанський король — простяг свою долоню через безбережний океан, аби захистити народ віддаленої частини свого королівства, який живе без віри христової в цих нетрях, серед диких звірів.

Вождь уважно вислухав перекладача і спитав його, хто ці люди, які втратили нормальний колір шкіри, побіліли, наче скелі на одному з урвищ берега річки? І хто той великий заморський вождь із надто довгою рукою?

Почувши тривожні слова перекладача, який благав не виявляти опору, бо жорстокість білолицих не має меж, індіанський вождь замислився.

— Що ти ще доточуєш до моїх слів? — не на жарт розгнівався на перекладача Дієго Лопес.

— Вождь ушановує тебе, славний капітане! І запитує про твої бажання, — трясучись од переляку, відповів той.

— Накажи їм, щоб доставили сюди все золото, яке вони чи їхні предки винесли з покинутого міста, — сердито звелів капітан.

Вождь і жрець, почувши той наказ, переглянулися.

— Люди цього селища, — сказав вождь, — ніколи не жили в кам’яному місті, вони ловлять рибу, сіють кукурудзу і полюють у сельві. І вони не мають жовтого металу, який ти, чужоземцю, називаєш золотом. Він нам просто не потрібен.

— Я не питаю, що є в цих бідних рибалок, окрім бруду, — зневажливо мовив капітан Лопес, показавши рукою на натовп допитливих жителів. — Я говорю про золото, яке ти, вождь, і ти, жрець, переховуєте.

— У мене немає золота, — спокійно відповів жрець. — Ти блідолиций. І я вітаю тебе. Всі мої предки ждали повернення богів.

— Бреши, бреши! — скривився Дієго Лопес.

— Я прожив, чужинцю, багато років, але ще більше блідолиці боги правили нами…

— І ми правимо, — перебив його капітан. — І будем правити!

— За їхнього правління було скасовано насильницьку смерть, — незворушно вів далі жрець, — навіть в ім’я богів чи під час війни між племенами.

— Не заговорюй мені зуби! Де золото?

— Білі боги висловили зневагу до золота, вимагаючи, щоб навіть ті, у кого його багато, працювали нарівні з усіма.

— Ну й дурень же ти! Не сміши мене!

— Я лише повторюю, що чув від своїх дідів, поважний блідолиций. Адже боги теж були блідолицими і теж мали бороди, що не ростуть у нас на обличчях.

— Якби вона в тебе була, старигане, я б потягав за неї! Та зараз доберуся до твоєї зачіски. А хто це такий, що насмілився наблизитися до нас?

— Син вождя, славний капітане, Кетсаль. Так звуть священного птаха сельви, — пояснив перекладач.

— Бачу, яка це пташка!

Поруч із вождем виріс міцної статури червоношкірий юнак, на мускулястому тілі якого вигравали сонячні полиски. Він уважно вслухався в іспанську мову, намагаючись зрозуміти не лише перекладені слова, а й вловити тон, яким вони вимовлені.

— Скажи цій старезній руїні, яка вважається тут вождем, — звелів перекладачеві капітан, — якщо він разом зі своїм жерцем не віддасть нам золота, що належить іспанській короні, то ми їх обох скатуємо. А цього малого заберемо з собою як заложника, поки індіанці не викуплять його золотом.

Кетсаль пильно вдивлявся в обличчя іспанців і не бачив у них знака, який носили ті, в чиїх жилах текла кров богів, що давно відлетіли звідси. Білолиці ж, котрі щойно прийшли із сельви і вимагають жовтого металу, тільки кольором шкіри схожі на синів Сонця. Але в богів ніс починався вище брів, розділяючи лоб на дві частини. За період правління, коли їхніх добрих намірів люди ще не розуміли, в ті давні часи сини Сонця одружувалися з красивими жінками і залишали після себе синів із божественними знаками на обличчях. Та коли боги побачили, що люди не цінують особистого блага, вони з вогнем і громом, але без дощу в небі полетіли до другої зірки, пообіцявши вернутися сюди через шість тисяч років. Їхні нащадки стали батьками, потім дідами. І серед народу Юкатана з’явилися особливо обдаровані люди, яких було легко вирізнити з-поміж інших. А їхнього знака в цих прибульців немає, як і в усіх землян, отже, вони не боги і не бажають індіанцям блага.

Кетсаль цього не сказав, а мовчки розмірковував, схрестивши на широких грудях міцні, жилаві руки.

Жрець був далеким нащадком блідолицих богів, мав на обличчі знак носолобих, оберігав їхні таємні знання, які переповідалися з покоління в покоління. Готуючи Кетсаля собі на заміну, встиг дечого його навчити. А головне, передати ті риси людини, з якими він міг би жити за законами, що їх прагнули насадити на Землі сини Сонця. Ті закони існують на їхній далекій планеті.[3]

Жрець, незвичайний ніс якого викликав насмішки іспанських солдатів, гордо вимовив:

— Я старий, ти можеш мене вбити, але ні в моїх грудях, ні в моїй хижі не знайдеш золота, яке у вас так цінується. Якби воно було тут, ми залюбки, нічого не втрачаючи, віддали б його тобі, сильний начальнику блідолицих.

Розправа іспанців з індіанцями була звичною для тих часів і тих місць. За наказом капітана капрал сам проколов шпагою серця обох стариків, а сина вождя Кетсаля солдати зв’язали, тримаючи його за кінці мотузки. Потім загнали все населення в річку, що означало акт хрещення. Високо піднявши хрест, капуцин із берега виголосив латиною слова і кожному, хто виходив з води, давав нове ім’я… Кетсаль останнім пройшов ту процедуру з незалежно піднесеною головою. Капуцин на мить задумався і назвав його Августином.

Та ні крихти золота не виявилося в бідняцьких хижах новонавернених християн, відтак капітан Дієго Лопес, вірний своєму слову, забрав із собою Кетсаля-Августина, майже впевнений, що дорогою той утече.

Але індіанець, спідлоба позираючи на іспанців, не зробив жодної спроби сховатися в сельві. Навпаки, намагався бути їм корисним, легко знаходив ягуарів, що зачаїлися в листі, уважно ловив кожне іспанське слово, виявляючи тямковитість і спритність.

Певне, Кетсаль-Августин розумів, що його втеча стане причиною загибелі багатьох близьких йому людей, якщо іспанці повернуться в селище. Взагалі Дієго Лопес до пуття не знав, що з ним робити. Він змусив його нести вантаж із награбованого майна індіанців, у яких хоч і не було золота, зате виявились прекрасні килими з пташиного пір’я та інші вироби умілих рук: шкури ягуарів, намисто з їхніх зубів, статуетки носолобих, вирізані з каменю, що здався неосвіченому Лопесу коштовним, насправді ж — із вулканічної породи, схожої на кольорове скло.

З такою не дуже багатою здобиччю капітан повернувся до губернатора Нової Іспанії і, аби улестити того, замість золота подарував Кетсаля-Августина, котрий уже трохи розумів по-іспанськи і навіть вимовляв кілька фраз.

Губернатор розлютився на свого невдатного капітана і наказав відшмагати привезеного ним індіанця, давши тим самим волю своєму гніву. Після того Августина направили в розпорядження капелана церкви, котрий вирішив зробити з нього проповідника і змушував, крім непосильної фізичної роботи, вивчати біблію.

Тямущий від природи, він нічого не упускав із того, чого могли навчити його блідолиці.

Невдовзі індіанець показав таку кмітливість, що капелан передумав робити з нього проповідника. Тим паче, що той ніяк не міг забути смерті батька і свого вчителя-жерця. Тому-то капелан порекомендував губернаторові відправити надто тямковитого і непокірного Кетсаля-Августина подалі — як “подарунок” іспанському королеві, запевнивши, що такий ревний слуга, якого нічим не підкупиш, буде корисним його величності.

Молодий іспанський король лишився невдоволеним такою живою підміною золота, якого чекав із заморських володінь. Ведучи складну політичну гру з Францією, він загрожував їй війною. Однак, будучи кузеном французької королеви, на знак своєї поваги послав їй індіанця. Анна Австрійська в свою чергу одразу ж передала його на службу екзекутора в колеж де Бове.

“Розправившись” зі своєю першою жертвою, новий екзекутор грізно стояв на дверях камери тортур, схрестивши на грудях руки. Біля ніг лежав “кривавий” батіг.

Вихованці, що проходили повз індіанця, боязко втягували голови в плечі, намагаючись непомітно прошмигнути в свої дортуари.

Отже, абат Гранже, не підозрюючи про поведінку заморського екзекутора, нагнав на вихованців такого страху, що в колежі запанували гнітюча тиша, покірність і старанність.

У звичний для учнів колежу час Савіньєн не лягав спати на соломі в карцері, з нетерпінням чекаючи появи індіанця. І коли той завітав, Сірано одразу здогадався, що він хоче йому сказати.

Звісно, він помиляється щодо спорідненості Сірано з легендарними синами сонця, які спустилися з неба на Американський материк.

Хтось інший вів би з індіанцем подвійну гру, користуючись його прихильністю, ширим ставленням, але тільки не Сірано де Бержерак!

— Кетсалю чи Августине! Ти помиляєшся: ніхто з моїх предків не бував за океаном, і на мені не може бути “божественного знака”.

— Знай, знай! — усміхнувся червоношкірий. — Капелан учив мій біблія. Читати ні Сказати, де що написано, можу. Твій читай. Карцер є книга.

І екзекутор приніс із камери тортур латинську біблію в шкіряній оправі, розкрив її і вказав пальцем.

Сірано прочитав: “Коли сини неба сходили на Землю, то побачили, що жінки там красиві. З того й пішло плем’я гігантів”.

— Гігантів? Це носолобих? — підвівши очі, запитав Савіньєн.

— Вони спускатися не лише там за великий вода. Вони колись спускатись і тут. Твій має їх знак. Така людина — особливий, розумний, добрий, давать блага всім. Такий люди Кетсаля друг. Мій учить наука носолобих.

— Авжеж, друже, — підтвердив Сірано, згадавши слова Езопа: “Справжній друг пізнається в нещасті”.

3. БОРОТЬБА БЕЗ ЗБРОЇ

Тієї ночі в колежі де Бове коїлося щось дивне — замість того, щоб призначеної години спати, вихованці потайки пробиралися в дортуар найстарших, де очікувалася незвичайна подія. Про сон ніхто й не думав, хоч три години тому вечірній обхід вихователя застав усіх на своїх ліжках, під ковдрами.

Сірано де Бержерак зготувався прочитати своїм однокашникам щойно закінчену комедію “Осміяний педант”, чим одразу їх зацікавив. Адже дане ним прізвисько абату Гранже Сушений педант наводило на здогад, що в творі йтиметься про завідувача колежу.

У цьому невдовзі переконалися не лише учні, а й чернець, колишній екзекутор. До його келії раптово долинув грім. Спочатку він подумав, що надворі починається гроза, і схопився з ліжка, аби причинити вікно. Знаючи свої гріхи, боявся гніву божого. Та за хвилину — новий розкотистий вибух із коридора, куди виходили двері дортуарів. І чернець врешті збагнув — це регіт.

Запідозривши недобре, відставний екзекутор нашвидкуруч натяг на себе рясу і помчав по коридору, аби з’ясувати, що сталося, та донести абату Гранже. Він підкрався до дверей одного з дортуарів і почув знайомий голос Сірано де Бержерака, якого ще до появи червоношкірого не раз сік різками і відправляв у карцер.

Сірано читав якийсь твір, надзвичайно веселий і дотепний для слухачів. Та коли чернець почув ім’я абата Гранже, з якого глузував автор (екзекутор ще не відав, що написав ту комедію Савіньєн), його враз затіпало. А тут і схвальні вигуки:

— Молодець, Сірано! Читай наступний акт! Так йому й треба, Сушеному педанту!

Чернець збагнув: Бержерак читає свою п’єсу. І одразу кинувся до настоятеля. Без стуку ввірвався в спочивальню абата, неабияк перелякавши того.

— Вставайте, ваше преподобіє! Він насмілився паплюжити ваше святе ім’я у відповідь на справедливе покарання.

— Хто?.. Хто мені помщається? Чи, може, мені сниться? — спросоння бурмотів абат Гранже.

— Мерщій, мерщій, ваше преподобіє! Треба застати лиходія на місці злочину! Сірано читає всім вихованцям пасквіль на вас. До того ж злющий. Учні аж заливаються сміхом…

Абат Гранже вже не слухав відставного екзекутора, вискочивши із спочивальні. А той кричав йому вслід:

— Припишіть йому батога зі свинчаткою! Не менше сорока ударів, ваше преподобіє! І доручіть це зробити мені!

Поява абата Гранже в коридорі співпала з новим вибухом реготу під кам’яним склепінням. Тому-то учні не відразу почули його окрик негайно припинити свавілля, погрози не лише різками, карцером і батогом, а й всіма небесними карами.

— Індіанця сюди! Негайно! — зарепетував абат.

Відставний екзекутор, ображений тим, що Гранже не поклався на нього, прожогом кинувся по свого червоношкірого суперника. Він умів карати винних не гірше цього язичника. Але товстун у рясі зробив лише кілька кроків, зіткнувшись з індіанцем, який сам поспішав на гомін.

Угледівши нового екзекутора, учні перелякались на смерть, кинулися хто куди: молодші шаснули до своїх дортуарів, а старші вмить зникли під ковдрами, мовби й не вони щойно сиділи на ліжках. Тільки Сірано залишився на своєму місці за столом, на якому розклав списані дрібним почерком аркуші.

Жовтувато-блідий Гранже виглядав із-за спини індіанця, гнівно свердлячи очима зухвальця Савіньєна. Колишній екзекутор з ображеною міною на обличчі стовбичив осторонь.

— Відбери в нього рукопис! — наказав Августину абат.

Індіанець навіть не ворухнувся, втупившись у Сірано поглядом.

Савіньєн добре вловив стан свого таємного друга і сам простяг йому зібрані аркуші рукописної комедії “Осміяний педант”.

Уклонившись абатові, Сірано гордо сказав:

— Я не шкодую, ваше преподобіє, бо знаю свою комедію напам’ять.

Гранже від злості аж позеленів. Душу переповнювало сум’яття. Гнів боровся з тим почуттям, яке охопило його, коли він, здригаючись, лише здалеку побачив “знівечену” після екзекуції спину Сірано. Про свій таємний осуд жорстокої святої інквізиції він не ризикнув би говорити навіть на сповіді. І тепер воно, те почуття, разом з його огидою до крові, з чисто людською жалістю до страждань стримувало од винесення авторові злісної комедії вироку, про який кричав колишній екзекутор. І все ж він був розлючений, ображений витівкою свого вихованця, котрий так безбожно покепкував із нього. І абат грізно вигукнув:

— Я знищу це брудне творіння,[4] а тебе, грішний сину, посаджу в карцер аж до випускного акту. Але не думай, що принижуся до покарання батогом! — Гранже сказав неправду, не бажаючи виказати своїх справжніх почуттів. — Ти не достойний моєї помсти, хоча й піддав моє ім’я нарузі. За це й будеш зганьблений, зостаючись навіть на випускних іспитах у карцері.

— А як же я відповідатиму екзаменаторам? — примруживши очі, із сарказмом запитав Сірано.

Абата затрусило.

— Через заґратоване вікно! — випалив він.

Так Савіньєн надовго потрапив у карцер “під крило” свого червоношкірого друга. А той тільки й чекав цього, аби передати вихованцеві колежу таємні знання, які перейняв від убитого іспанцями старого носолобого наставника.

Тими таємницями, на подив Сірано, виявилися не якісь там заклинання чи дивовижні свідчення про світ, очевидно ж, недоступні розумінню прадавніх, що були змушені пізніше доходити всього самі. Це було мистецтво боротьби носолобих без зброї, чим слабші зрівнюються із сильними. Носолобі володіли знаннями людського організму і передавали своїм обранцям уміння користуватися такими фізичними прийомами, які ефективніші від будь-якої холодної зброї, що було важливо для всіх пригноблених.

Природна реакція Савіньєна втішала індіанця, але поки що не відповідала тому, чого він учив. Настали виснажливі тренування.

Лише йому відомими способами індіанець домігся, щоб реакція учня набула блискавичності. І тепер, через сотні літ, ми, наприклад, захоплюємося тим, як циркові фокусники майстерно володіють непомітними рухами, виявити які вдається лише завдяки рапідній кінозйомці і потім відтворити уповільненим темпом. За часів Сірано не існувало таких технічних засобів, але вихованець колежу відпрацьовував реакцію не задля того, аби хтось міг побачити ті рухи, а щоб у кілька разів помножити силу удару. Адже відомо: його енергія пропорціональна квадрату швидкості.

Крім того, індіанець знав найвразливіші місця людського організму і можливості виведення противника з ладу, не завдаючи йому серйозних каліцтв, а тим паче не позбавляючи життя.[5]

Одного разу Кетсаль-Августин приніс у карцер випалену цеглину. А взяв її в актовому залі, де муляри за наказом абата Гранже відгороджували в кутку клітку із заґратованим віконцем, у якій, судячи з усього, Савіньєн мав сидіти на випускних іспитах. Індіанець запропонував своєму учневі перевірити набуту силу удару, показати, чого він навчився в нього.

Так першим екзаменатором Сірано в колежі став червоношкірий екзекутор, котрий, за звичкою схрестивши на грудях руки, уважно спостерігав. Цеглина лежала на лаві, де карали учнів. Савіньєн заніс правицю за голову і вмить ребром долоні всадив у цеглину, розтрощивши її, наче кувалдою. Болю ж він не відчув, хоч такої сили удару не витримав би жоден богатир, звалився б з ніг.

Індіанець задоволено усміхнувся:

— Мій каже твій — пам’ятай. Бити тільки захист. Убити — ні!

Сірано підійшов до свого червоношкірого друга, обійняв його і поцілував. А тоді сів на лаву і розгорнув книгу — попереду були випускні іспити.

На врочистий акт у колеж де Бове з’їхалися не лише титуловані батьки вихованців, а й знатні гості, придворні і навіть сам єпископ, котрий недавно очолив місцеву єпархію (до речі, він свого часу домігся стипендії синові дворянина, що постраждав од підпалу).

Гості посідали на жорсткі лави. Для єпископа і для особливо почесного гостя, якого тут ждали з нетерпінням, приготували двоє м’яких крісел.

І ось нарешті з’явився його превелебність кардинал Рішельє. У супроводі єпископа і худющого абата Гранже, він зайшов до актового залу, розмахуючи полами своєї розкішної мантії. Рішельє був на дуже високих каблуках, які приховували його низький зріст. Хвацько закручені вуса і гостра борідка швидше воїна, ніж духовної особи, надавали Рішельє справді войовничого вигляду, і здавалося, під мантією повинна бути шпага, яку він не так давно виймав при облозі Ла-Рошелі. Маленька кругла шапочка затуляла тонзуру, і володар Франції будь-якої хвилини міг прикрити її бойовим шоломом.

Яструбиним поглядом окинувши знатних гостей, які з його появою враз підвелися, Рішельє втупився в недоладну цегляну клітку в кутку перед лавами. Не позбавлений гумору, кардинал дотепно сказав:

— Бачу, абате, фортеця Бастілії, що має такий незграбний вигляд серед паризьких будинків, не впокоює вас, і через те ви вирішили спорудити щось подібне в своєму колежі.

Гранже покірно схилив голову, не відаючи, як сприйняти слова всесильного державця Франції. Кардинал кепкує чи схвалює?

Та Рішельє ж сам виручив абата:

— Що ж, його величності королю доводиться терпіти Бастілію в себе під носом, подаючи тим самим приклад таким вірнопідданим, як завідувач колежу. Очевидно, абат відчуває гостру потребу не лише в прикрашанні, а й у приборканні.

Вдоволений знайденою грою слів, кардинал опустився в крісло, поруч з ним сів єпископ. Гранже сів навпроти за стіл, за яким з його дозволу вмостилися екзаменатори-вихователі.

І одразу ж один за одним почали виходити вихованці — сини герцогів, графів, маркізів, баронів, удостоєних високої честі зарахування їхніх нащадків до такого знаменитого колежу. Вони відповідали на запитання, так вдало поставлені екзаменаторами, щоб одержати потрібну відповідь і тим самим догодити поважним гостям.

Так, сам абат Гранже спитав юного герцога Анжуйського, який пихато позирав на довколишніх, наїжачивши пушок над верхньою губою:

— Чи не у Віфлеємі народився господь наш Ісус Христос?

— У Віфлеємі, ваше преподобіє, — рішуче відповів юнак.

— Чи не в святого Петра зберігаються ключі від раю?

— У святого Петра, отче, намісником якого зостався на святому престолі папа римський.

— Глибокі твої знання, сину мій! Колеж де Бове пишатиметься таким випускником!

Юнаки демонстрували перед гостями свої знання, набуті в колежі.

Нарешті дійшла черга до останнього вихованця. Настала заминка. Всі насторожилися, кардинал Рішельє поглянув на двері, які довго не відчинялися.

І ось показався розмальований дикун в іспанському одязі, що вів за руку юнака з потворним обличчям. Екзекутор уштовхнув його до цегляної клітки і зачинив на засув двері. А сам став поряд наче вкопаний, схрестивши на грудях руки.

Знатні гості зашепотіли, поглядаючи на кардинала, котрий байдуже сидів у кріслі.

Абат Гранже повідомив присутнім, що зараз екзаменуватиметься учень Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий провинився і досі не звільнений з карцеру, а тому піддається іспиту через заґратоване віконце. Кардинал трохи пожвавився, а єпископ насупився, не приховуючи свого невдоволення, адже Савіньєн був стипендіатом на його клопотання.

— Що ти знаєш, Сірано де Бержерак, про дерево добра і зла? — спитав абат Гранже.

— Воно було, ваше преподобіє, і деревом пізнання, що росло в раю. А тому, смакуючи плоди пізнання в довіреному вам колежі, я відчуваю тут райські кущі, перебуваючи навіть у карцері.

Гості зашушукалися, абат Гранже закусив тонкі губи. Кардинал з цікавістю насторожився.

— Кого з наших патріархів і як саме було взято живим на небо! — знову спитав абат Гранже.

— Єнох ловив на березі Іордану рибу, отче, підтримуючи тим своє праведне існування. І побачив яблуко, що пливло за течією. Завваживши, що воно впало з райського дерева пізнання, Єнох з’їв плід і відразу дізнався, де знаходиться рай та як потрапити до нього, що він негайно і вчинив, бо, як я уже сказав, завжди вів праведне життя і, крім риб, нікого не ображав.

— Досить! — абат роздратовано спинив Сірано. — Кого ти ще знаєш?

— Пророка Ілію, отче, котрий, набуваючи знань, розумів, що чим більше дізнається, тим менше знає. Адже будь-які знання нікчемні порівняно із справжньою мудрістю. І тоді уві сні до нього явився ангел і навчив, як піднятися на небо в залізній колісниці за допомогою магніту. Пророк мав безперервно підкидати магніт, змушуючи тим самим екіпаж підстрибувати вище й вище.[6] Так він досяг неба, і, треба гадати, саме тому, що ангели приходять уві сні лише до праведників. Мене ж, грішного, поки що обминають.

Гості перезирнулися, нічого не второпавши. Розуміння основ фізики вони вважали нижче своєї гідності. Дивовижне ж піднесення колісниці Іллі-пророка віднесли до тих знань, які набуваються в колежі.

Абат розгубився. Вільне трактування вознесіння Іллі-пророка на небо, яке Сірано висловив у присутності його превелебності, вибило Гранже з колії. Іншим разом за подібні вільності він посадив би вихованця в карцер, але ж Савіньєн зараз там перебував. Аби не втратити гідності, абат поважно мовив:

— Боюся, сину мій Бержерак, що наші вельмишановні гості не сприйняли твоїх завуальованих пояснень. Хоча в тому, що Ілля-пророк дістався на небо, ніхто не має сумніву. Одначе міркування про магніт…

— А це я дуже просто доведу, ваше преподобіє. Дозвольте лише мені відтворити грім колісниці — він не потурбує його превелебність та інших ясновельможних гостей.

На знак згоди із Сірано кардинал Рішельє кивнув головою: мовляв, хай спробує.

І тут сталося неймовірне: на очах вражених гостей, переляканого абата Гранже і вихователів з гуркотом упала цегляна стіна нашвидку збудованої клітки. Ніхто не міг помітити, як Сірано, підстрибнувши, зсередини вдарив по ній ногою за методом червоношкірого друга. Потім спокійно вийшов до зали через отвір, що утворився, підняв цеглину і, мовби нічого не сталося, сказав:

— Уявіть, поважні гості, що я тримаю в руці не цеглину, яка вивалилася з поганої кладки, а магніт, що, як відомо, волею Всевишнього притягує будь-яке залізо. Отже, якби піді мною була колісниця замість кам’яної підлоги, вона підняла б мене на собі. А пророк Ілля встиг би підкинути магніт ще вище, викликаючи нові й нові стрибки залізної колісниці. Певне, що вона торохтіла, як усі ми це знаємо, а пророк Ілля піднімався на небо по небачених східцях.

Абат Гранже ладен був те, що Сірано вийшов з комірки, оголосити чаклунством, але поки що не наважувався. Гадав: чи може чаклунство відбуватися в присутності кардинала і єпископа святої католицької церкви і чи після всього цього його, абата, не звинуватять у єресі? Адже кардинал Рішельє поглядом дав дозвіл випускникові колежу на пояснення, тобто на те, що й сталося.

Його превелебність кардинал Рішельє думав так само, турбуючись, аби все це не вплинуло на його високий авторитет.

Раптом обох їх виручив єпископ, котрий схопився з крісла, простяг до неба руки і вигукнув:

— Диво! Диво господнє! Тільки з волі бога людина здатна пройти крізь кам’яну стіну!

Оговтавшись і вдавши, що нічого особливого не сталося, що все це він передбачав, Рішельє порадив абатові в майбутньому вибирати вправніших мулярів і звернувся до Сірано із запитаннями спершу латинською, а потім грецькою мовами.

Савіньєн жваво відповідав кардиналові:

— Після Сократа, прозваного Оводом, який не дає спокою совісті людей, наирозсудливішими філософами, ваша превелебність, вважаю, були Демокріт і Піррон. Одначе їхній здоровий глузд безпомічний проти ваших богословів, озброєних енциклопедичним зведенням відповідей на всі питання, складеним Фомою Аквінським і Альбертом Великим.

— О, абате, ваш учень начитаний і має чудову вимову, — підсумував кардинал Рішельє, давши зрозуміти, що випускний акт завершено.

Індіанець Кетсаль-Августин нічого не збагнув із того, що прозвучало латиною, проте твердо знав: Савіньєн — нащадок синів Сонця.

Знатні гості, як і “неосвічений дикун”, також нічого не зрозуміли, окрім того, що зчинився скандал і що Сірано де Бержерака даремно випустили з колежу.

Абат Гранже жорстоко покарав мулярів за недбалу роботу, змусивши їх безплатно розібрати зруйновану комірчину.

4. СТРАХІТТЯ В’ЯЗНЯ

Тібр химерною звивистою смугою розділяв Вічне місто на дві частини. З одного боку на узгір’ї Монте-Ватікано височіли фортечні стіни центру церковної влади католицизму. Од важких воріт вели бруківки до перекинутих на той берег мостів.

Із заґратованого віконця темниці, що стіною спадала до річки, неможливо розгледіти стражів біля ватіканських воріт — найманців у строкатих костюмах, як і в багатьох королівських дворах Європи, швейцарців та граубюнденців,[7] до кого в’язень свого часу звертався рядками сонета:

Народ бідує, а тиран не гребує,

За кров — вам золото, та честь мала.

Копнешся в совісті — вона брудна.

Вдалині за мостами виднівся акведук, під яким хвилями злітали арки древнього римського водопроводу, скопійованого римлянами з відкритих річок. І піднялося кам’яне русло водяного потоку високо над землею; не враховано було, що вода, як давно відали підкорені Римом народи, може текти і підземними трубами, піднімаючись до рівня водоймища, яке живить водогін. Освічені люди давньої імперії, виявляється, не знали закону сполучених посудин. Обивателі тих часів користувалися отворами в ложі акведука, щоб за солідну плату одержати живильні струмини.

Там, біля мостів і акведука, поблизу фортечних стін і на шляхах, у будинках, у лісах, у горах вирував під сонцем світ людей з їхніми пристрастями і надіями, горем і щастям. Хоч переважна більшість не знемагала в казематах, однак нещадно експлуатувалася, жила в неймовірних злиднях, непосильно працювала. Зате менша частина купалася в розкошах, пишно гуляла.

Та, як вважав в’язень, усі вони жили, й заради них заглиблювався в науки, розмірковуючи про краще життя і справжню свободу для всіх.

Він мав вражаючу зовнішність і внутрішню силу. За похмурістю обличчя легко вгадувалася його пильна увага. Пишне, з помітною сивиною волосся “мефістофельським” ріжком спадало на чоло мислителя, збільшене двома високими залисинами. Гострий і пронизливий погляд з-під темних, різко окреслених брів свідчив про допитливий розум. Прямий ніс облямовували дві глибокі складки, вертикальними рубцями знегод і волі відтіняючи тверді лінії губ. Голене енергійне підборіддя ховалося за білим коміром грубого чернечого одягу.

Майже за тридцять літ, проведених у цьому одязі, здавалося б, можна звикнути до в’язничних стін, забути про сонце, зірки, тривожний світ, що вирував за ґратами. Та не такий був в’язень!

Силоміць вирваний з оточення людей, він серцем і душею лишився з ними, переносив їх у створений своєю уявою світ справедливості і загального щастя. Невідступно студіюючи в неволі науки, писав у темниці трактати, гнівно засуджуючи сильних світу цього. Врешті-решт зацікавив ними і отців-тюремників, і отців церкви, котрі просто дивувалися з його прагнення допомагати стражденним і пригнобленим.

Та коли справа стосувалася зірок, інтерес до праць в’язня множився. Йому навіть дозволяли вночі виходити на в’язничне подвір’я, аби спостерігати за зірками, бо ніхто так, як він, не вмів читати по них людські долі, пізнавши таємниці руху небесних світил.

І ув’язнений дивився на зірки, подумки малюючи народжені давніми вигадками сузір’я і вивчаючи планети, що петлеподібно рухалися небозводом. Особливу ж радість переживав, спостерігаючи за кольорами світанку, коли сходило сонце, вогонь якого він відчував у собі і хотів передати людям.

Але разом зі сходом сонця зачинялися й двері його темниці.

Перед тим, як у глухій камері почати свої труди, він поринав у важкий сон. З нещадною ясністю сновидіння відтворювали минуле, те, що він волів забути, адже жив цдя майбутнього. Часто бачив себе і п’ятнадцятилітнім Джованні Домініком, котрого батько готував для юридичної кар’єри, мріючи відправити до свого родича в Неаполь.

Неймовірно розлютився батько, дізнавшись про намір непокірного сина постригтися в ченці. Спершу він спаленів на лиці, а потім почав несамовито кричати. Та Джованні був несхитний. Однак ні батько, ні звинувачений ним у згубному впливі на сина його перший учитель-домініканець, отець Антоніо, не здогадувалися, що вело юнака.

І під прохолодним склепінням монастиря сам ігумен, котрий стриг його в ченці, не підозрював, чого Джованні в чернецтві назвав себе Томмазо, чого пішов зі світу суєти.

Відповіддю на це були видіння в’язня не про своє теперішнє життя, а про події, що сталися в іншій країні з іншою людиною, чиє імя він узяв разом зі смолоскипом, мовби запаленим від Сонця, щоб освітлювати ним шлях народам.

Уві сні в’язень до болю в тілі відчував, що не Томас Мор, а він, Томмазо, стає на ешафот і, приязно всміхаючись, звертається до ката із сокирою, якою той за мить відсіче йому голову:

— Добродію, а погода нині чудова! Правда ж?

Так ішов із життя Томас Мор, друг Еразма Роттердамського, автор безсмертної і в наш час книги “Утопія” — про “місце, якого немає на Землі”, де живуть люди, що відмовилися од головного зла — приватної власності, влади грошей і нерівноправності.

І все ж Томаса Мора, цього світоча мислячих людей прийдешніх поколінь, визнали святим не за наполегливу боротьбу проти всіх форм насильницької смерті, починаючи з війн і закінчуючи стратами, не за те, що недавній перший міністр англійського королівства сміливо повстав проти власного короля Генріха VIII і розбійницької політики “обгороджування” з пограбуванням селян. А за те, що відмовився присягнути цьому королеві, як главі проголошеної англіканської церкви, котра відмежувалася од католицької. Та цей крок був лише краплею, що переповнила гірку чашу протесту несхитного філософа проти абсолютизму й грубої сваволі.

В’язень прокидався спітнілий, немов саме його щойно катували на очах натовпу, що жадібно ревів від подібних видовищ.

Але були й інші сни, які відтворювали минуле життя Кампанелли. Ув’язнений розум, не одержуючи нових вражень, невблаганно повертав події, що відбулися десятиріччя тому.

І ось він бачить себе юним ченцем, якого послали завершувати освіту в Сан-Джорджо, але який змушений замінити хворого старця, зійшовши замість нього на кафедру собору в Козинці і взявши участь у високому богословському диспуті домініканців із францисканцями.

В’язень знову шепотів ті красномовні слова і незаперечні аргументи, які повергли в прах усіх опонентів і зробили його визнаним переможцем-домініканцем. Тим він нажив собі ворогів, котрі, як самі вважали, не могли вибачити такої зухвалості.

Недовго довелося чекати їхньої помсти. Свята інквізиція схопила надто запопадливого юного ченця, звинувативши його за доносом у читанні книг, заборонених волею папи в монастирі. Адже тільки ті твори, які він цитував, могли забезпечити йому перемогу в диспуті!

Та як він винахідливо захищався! Як поставив суддів у безвихідь, навівши всі “крамольні цитати” з інших дозволених книг і довівши, що коли хтось бачив ті цитати в забороненій літературі, то, отже, незаконно нею й користувався!

І довелося не лише начитаного, а й винахідливого юнака відпустити.

Проте його невгамовна вдача невдовзі знову далася взнаки. Томмазо накинувся на щойно опубліковану книгу італійського юриста і філософа Якова Антоніо Марта “Твердиня Арістотеля проти принципів Бернардіно Телезія”. Томмазо був пристрасним послідовником Телезія, непримиренного борця зі схоластами, які опиралися на непорушні постулати Арістотеля. Томмазо мав намір узагалі розгромити Марта, якщо той ризикне продовжити суперечку. І Антоніо відступив перед одержимим суперником, у якого “вселився дух Телезія”.

На допомогу Марта прийшла інквізиція, схопивши Томмазо за подвійним звинуваченням: образу генерала ордену і створення крамольної книги “Про трьох обманщиків”.

В’язень уві сні знову бачив закляклі обличчя суддів у сутанах, коли він їм довів, що генерала не можна образити. Адже в статуті ордену мовиться: його члени зрікаються усього суєтного і мирського, образа ж — наслідок безсумнівної метушливості. Що стосується книги “Про трьох обманщиків”, то, як у цьому легко переконатися з її титульної сторінки, видана вона до його народження. Отже, отці-судді святої інквізиції не мають сумніву в тому, що надрукували її в давні часи.

Ні, недарма батько мітив його в юристи — Томмазо немало зміг би зробити на цій ниві!

Та він обрав інший шлях, на якому власні помилки, поряд зі своїми устремліннями, зіграли в його житті фатальну роль…

Пробуджуючись од снів, в’язень сідав за незмінні заняття. Трактати чергувалися зі складанням гороскопів для марновірних осіб, котрі за гроші проникали до нього через тюремників, аби дізнатися про свої долі за розміщенням зірок, відомим тільки йому. Томмазо радів будь-якому спілкуванню з людьми і нікому не відмовляв.

І сам в’язень вірив своїм гороскопам. У цьому була його біда. Бо, маючи неабияку внутрішню силу, він лишався людиною, не позбавленою слабості і забобонів. Проте ніхто не міг закинути йому в нещирості ні тепер, коли читав по зірках долі незнайомих людей, ні тридцять літ тому, коли розміщення зірок підказувало йому, що нібито пора діяти.

І той час оживав у його страхітливих снах.

Мов живий, бачився йому бойовий друг Мауріціо де Рінальді, ставний, сміливий, натхненний рицар свободи. Разом тоді очолювали вони змову проти іспанської корони, яка уярмила його рідну Калабрію, а зірки вказували Томмазо успіх у цій відважній справі.

Полум’я повстання мало спалахнути од смолоскипа, запаленого Томмазо, як він сам думав, від Сонця, що асоціювалося в нього з образом матері.

Не випадково він написав такий вступ до сонетів:

До матері, що життям наділила,

Любові сина повертаю зір.

Іще з дитинства та й до цих пір

В мені живе її могутня сила.

Зі мною, з батьком завжди ніжна й мила,

Добра навчала, цінувала мир.

Тепер мудрець, зі Злом почавши спір,

Міняю світ, який мені відкрила.

Великий він, та й пізнаваний все ж.

Як вивчиш його глибше й тонше,

До Істини моєї шлях знайдеш.

І голос правди зазвучить доконче.

Нехай згорить невігластво без меж

В вогні Добра, що дарувало Сонце! [8]

Ці пристрасні слова разом з ненавистю до поневолювачів надихнули Мауріціо на сміливі дії. Якщо Томмазо через мандрівних ченців зумів запалити уми людей жагою повстання, то Мауріціо готував кривавий бій, не спинявся ні перед чим, аби зібрати для того сили.

Ченці на чолі з першим соратником Томмазо — Діонісієм Понціо — підготували селян. Мауріціо ж залучив на свій бік дворян. Звернув він увагу і на відважних, добре озброєних людей — розбійників, які стали на цей шлях, не маючи ніяких засобів до існування. І вони ненавиділи іспанців не лише за їхнє владарювання на італійській землі, а й за те, що штовхнули колишніх трудівників на розбій. Мауріціо домовився з вождями ватаг, пообіцявши, що після вигнання іспанців їм буде даровано прощення і сам папа видасть індульгенцію.

Та Рінальді розумів: колонізатори можуть одержати з Іспанії підкріплення морським шляхом. І тоді він пішов на змову… з турками! Адже Томмазо, його соратник і натхненник повстання, терпимо ставився до будь-якої релігії, то чому б не скористатися силою турецького флоту, керованого італійцем Сінаном Цикалою, котрий прийняв мусульманську віру, але, як і раніше, любив свою батьківщину й готовий був зарадити їй, виступивши проти ворожої Туреччині Іспанії.

Томмазо змушений був погодитися з аргументами друга.

Але, крім Мауріціо де Рінальді, були ще два “побратими” повстання, з якими спільно й визначили термін виступу — 10 вересня того пам’ятного для Томмазо року…

Перед очима стоять ті двоє “друзів”. Якби Томмазо був художником, то писав би з них портрет Іуди.

Страхітливим постає трагічний день, коли красеня Мауріціо де Рінальді, створеного для життя і кохання, співака з рідкісного тембру тенором, схопили на очах Томмазо, коли той поспішав на зустріч з ним в умовлене місце. Іспанські солдати скрутили йому руки, зірвали шпагу, нещадно били алебардами, незважаючи на те, що він — дворянин.

Потім Томмазо бачить себе переодягненим у селянське вбрання — щоб пробратися до моря і втекти в Сіцілію. Іспанські солдати витягли його вже з рибацького човна і поволокли до міста, знущаючись з нього.

Згадувалися моторошні дні суду, який обіцяв Мауріціо, Томмазо, іншим учасникам змови негайну страту.

Сон відтворює почуття, що оволоділо тоді Томмазо в передбаченні краху всіх надій. Турецький флот Сінана Цикала вже не знайде нікого, з ким разом мав би діяти проти іспанців. Смерть неминуча для всіх зраджених і схоплених.

В’язень відчув незвичайне піднесення, коли збагнув, що того пам’ятного дня зійшов на нього вогонь самого Сонця. Аби не загасити смолоскипа в своїх руках, Томмазо обирає для себе замість миттєвої страти неймовірні муки, які й вирішує будь-що витримати.

Знову вразив усіх Томмазо неабиякими якостями юриста. З холодною страхітливістю відтворюється картина грізного суду іспанської корони. Ще жодному підсудному не вдавалося уникнути уготованої йому кари… крім Томмазо, котрий доводить суду, що він йому непідсудний, бо… єретик.

Так, єретик!

Томмазо несподівано пояснив свої дії змовника так блюзнірськи, що в суддів, вірних католиків, волосся стало дибом. І грішного Томмазо виводять із числа звинувачених, як затятого єретика, що підлягає папському суду, незмірно жорстокішому, ніж військовий суд іспанської корони.

Лише поглядом він попрощався з Мауріціо. Той зрозумів: його друг іде на щось страшніше за смерть.

Рінальді вже не було живого, як і інших змовників, а Томмазо мусив стерпіти нелюдські муки, поклявшись собі, що не зронить і слова. І ті страждання, які прийняв від “святих отців інквізиції”, вкотре вже переживав уві сні.

З похмурою пітьмою зливалася в’язнична катівня, обладнана бузувірськими пристроями, якими завдавали нестерпних страждань. В’язень бачив себе змученим і скаліченим, підданим усім “християнським” способам катувань, аж до диби, на якій підтягували мордованого зі скрученими руками. А “іспанський чобіт” — залізне вмістилище для ніг, у якому дробили кістки? А батоги зі свинчаткою, голки, що заганяли під нігті, розжарене пруття, яким тіло пропікалося до кісток? Одне слово, все, що дає право з гнівом сказати:

Розум не вірить,

А серце — й донині,

Нема гірше звіра

За звіра-людину!

Та його катюгам цього виявилося замало. І вирішили вони запозичити тортури у ворогів християнської віри — в мусульман, турків. Інквізитори не погребували варварськими вигадками противників святої католицької церкви, аби залякати єретика.

Турки вигадали найогидніший, наймерзенніший спосіб катування, порівняно з яким розп’яття на хресті здається гуманним, — садити живу людину на палю, щоб, проколена аж до грудей, вона повільно вмирала, безпомічно смикаючи ногами й руками і бачачи внизу катів та принишклий натовп.

Паля інквізиторів усе-таки не прохромила тіла Томмазо — втрутився єпископ Антоніо, котрий приїхав з Рима, аби за велінням папи ознайомитися із зізнанням єретика-домініканця його єпархії. Саме Антоніо не побачив у зізнанні чаклунських дій, бо єретик поширював бога на всю природу, мовби розчиняючи його в ній, що не суперечило істинній вірі, хоча й не відповідало церковним канонам. Тому-то його витягли з кривавої ями, куди кинули після незакінченої страти, і засудили не до спалення, як те вчинили з Джордано Бруно, а лише до “довічного ув’язнення”.

Минули десятиліття, поки зажили інквізиторські рани, і Томмазо знову зміг мислити і писати трактати, присвячені благу людей. В одному з них він так згадував свої страждання: “Вони (солярії) доводили, що людина вільна; якщо навіть сорокагодинними тортурами вороги не змогли вирвати у поважного філософа жодного слова, то й зірки, невідчутно діючи здалеку, не змусять нас учинити проти власної волі”.

Томмазо Кампанелла провів усі ті роки в п’ятдесяти в’язницях, куди його переводили, боячись утечі. Його назвали першим комуністом-утопістом Європи, адже він заперечував найголовніше зло — “священне” право власності. Прізвище КАМПАНЕЛЛА означало в перекладі з його мови “ДЗВІН”.

І той дзвін був зображений на титульній сторінці першого, ще прижиттєвого видання славнозвісного “Міста Сонця”, що своїм воістину дзвоновим набатом кликало людей до світлого дня.

5. БАТЬКО МІСТА СОНЦЯ

Із важких ватіканських воріт, відчинених граубюнденцями, спершу вилетів стрілою вершник, а за ним виїхала карета на великих колесах. Її лаковані дверцята прикрашав кардинальський знак.

Угледівши той екіпаж, перехожі кидалися до нього, що пояснювалося не лише релігійною ревністю жителів Вічного міста, а й тією суттєвою обставиною, що монсеньйор кардинал Антоніо Спадавеллі, котрий перебував при папському дворі, мав звичку з віконця карети недбало сіяти в юрбу монетами. Віруючі, звісно, накидалися на них.

Проминувши міст, карета різко повернула вбік і потарабанила вздовж берега Тібру. Городян, які вітали кардинала, тут уже не було, та надто заповзяті католики, котрі, можливо, ще розраховували на поживу, бігли за каретою. Вони вигукували похвалу Спадавеллі, але він уже не виявляв своєї щедрості, не сіяв мідяками.

Карета проїхала руїни палацу Нерона, де тиран наказав філософу-стоїку Сенеці, котрий виховував його і презирливо ставився до людських пристрастей, навіть до смерті, на доказ того розтяти собі вени.

Згадавши про мудреця, кардинал важко зітхнув: і через тисячоліття люди здригаються від того звірства. А думки Сенеки живуть, незважаючи на його безглузду смерть. Від тих язичеських часів залишилася, крім руїн, тільки “мертва мова”, латина.

Екіпаж наблизився до в’язничних стін. Змилений кінь граубюнденця вже стояв біля завбачливо відчинених воріт.

Загриміло залізне обіддя коліс, і на тюремному подвір’ї начальник в’язниці разом з опасистим священиком допомогли кардиналові вийти з карети. Спираючись на патерицю, отець Антоніо пошкутильгав до входу — зігнутий літами, з висушеним аскетичним обличчям, на якому горіли колишнім вогнем чорні зіниці. Він кілька разів спинявся, щоб передихнути, нарешті піднявся кам’яними сходами.

Начальник в’язниці з гостреньким лисячим лицем так догідливо метушився, що, здавалося, от-от кине під ноги кардиналові свій ошатний камзол, оскільки не встиг простелити для нього килима.

Перед потрібною камерою процесія спинилася. Чернець-тюремник, брязкаючи ключами, відімкнув замок. Жестом руки кардинал усіх відпустив.

Скрип дверей розбудив в’язня, перебивши сон, який цього разу переніс його в Місто Сонця — втілення його мрії.

У тому Місті не повинно бути власності, все в ньому спільне. Ніхто не пригноблює іншого, не змушує на себе працювати. Кожен зобов’язаний трудитися чотири години на день, віддаючи вільний час відпочинку і самовдосконаленню, наукам і мистецтву. Всі громадяни живуть в однакових будинках, їдять у спільних трапезнах. Вони самі собі обирають керівників із числа вчених і священнослужителів. Повністю усунено причини, які викликають зло, там немає грошей, зневажається розкіш, зате шанується мудрість. Дітей виховує держава, яка об’єднує не тільки щасливе Місто, а й усі міста Країни Сонця. Вона спілкується з іншими державами, нікому не нав’язуючи свого ладу, але й не допускаючи чужоземців зі своїми порядками, непридатними для соляріїв. А тому вони оволоділи військовим мистецтвом так, щоб мати можливість відбивати будь-які напади. У себе дозволяють різні релігії, не піддаючи нікого гонінням. Над усе люблять солярії своє Місто Сонця, черпаючи в ньому щастя. Тих, хто порушує устої, не страчують, а навічно виганяють із країни.

Уві сні розчинилися ворота чудового міста, і Томмазо Кампанелла схопився, аби ввійти в них. Та, відкривши очі, побачив перед собою кардинала в сутані з червоною підкладкою.

Щось незбагненно знайоме привиділося в’язневі в згорбленій фігурі, яка спиралася на патерицю.

— Джованні, хлопчику мій! — крізь сльози вимовив Антоніо Спадавеллі.

Томмазо упав навколішки, прагнучи поцілувати висохлу руку домініканця.

— Отче! Вчителю! Монсеньйоре кардинал!

— Підведися, сину мій. Роки майже зрівняли нас. Як переживав я твої муки, намагаючись бодай молитвою зарадити тобі!

Томмазо підвівся.

— Може, тому я маю право сказати: “Cogito ergo sum”,[9] — з гіркою іронією мовив в’язень.

Потім підсунув кардиналові табурет, а сам сів на ліжко.

— Так, ти мислиш і, на щастя, існуєш. Схиляюсь перед твоєю силою. А про твої думки я хочу поговорити.

— Та який з мене співрозмовник. За десятиріччя в цій катівні мене просто відучили од спілкування з людьми.

— Але ти і мислив і писав для них. Чого ж ти домагався, прагнучи довести, що недарма одержав ім’я Дзвін?

— І ви, вчителю, почули той дзвін, мій голос? А от мені згадувати ваш голос — це линути в минуле, у блаженні дні дитинства, свободи, в тепло сім’ї!

— Сім’я… Твій батько жорстоко звинуватив мене, — сумно мовив кардинал, — через твоє рішення покинути мирський світ. Я, повір, назавжди втратив сім’ю, що стала мені справді рідною. Відтоді вже майже півстоліття я самотній серед людей…

— І я одинокий, учителю, але в казематі, — відповів в’язень. — Сім’я… Дивно чути це слово. Хоч для мене немає нічого світлішого за образ моєї неньки, отче мій!

— Не тільки для тебе, — значуще мовив Спадавеллі.

Томмазо здивовано підняв очі, уявивши, яким був його вчитель п’ятдесят літ тому. Кардинал застережливо підняв руку.

— Так, так! Я ставився до тебе, як до сина, боготворив ім’я твоєї матері. Але не смій подумати нічого гріховного! Пам’ять її для нас обох священна! Я не порушив своєї обітниці безшлюбності. Однак, помітивши в тобі вулкан, готовий вивергнутися, сам мимоволі пробудивши в тобі готовність стати до бою із загальним злом, я, каюсь, злякався і хотів будь-що врятувати тебе. Про це благала мене і твоя мати.

— Врятувати?

— Авжеж! Я, наївний, недосвідчений домініканець, надто покладався на висоту монастирських стін, намагаючись сховати за ними твій шалений дух, бо любив тебе, мабуть, більше, ніж твій рідний батько…

— Сховати мене в монастирі? І це вдалося?

— Звичайно, ні! Не можна в темниці сховати Сонце!

— Учителю, ви вірите в мій смолоскип, запалений світилом?

— У твоє “Місто Сонця”? Тоді скажи, що ти хотів у ньому сказати?

— Учителю, я прочитаю сонет про сутність усіх бід. Він вам відповість краще, ніж я.

— Твої вірші я цінував завжди. Читай, я слухаю.

Томмазо підвівся з ліжка, сперся рукою об стіл, глянув на заґратоване віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь, і прочитав:

— Сонет VIII — “Про сутність усіх бід”.

Я в світ прийшов порок розбити в прах.

Отрута себелюбства зліша за зміїну.

Я знаю край, де Зло ступить не сміє.

Де Розум і Любов заступлять Страх.

Хай зріє думка мудреців в умах.

Хай Істина людьми оволодіє,

Щоб не лишилось на Землі злодіїв

І ждав їх неминуче повний крах.

Мор, голод, війни, скнарість, забобони,

Розпуста, підлість суддів і сваволя -

Невігластва огидлива корона.

Нехай беззбройний і слабкий, в неволі,

Та проти Мороку боротимусь до скону.

Щоб Мрією здолав я Зло, послала доля!

Кардинал схилив голову.

— Вірші твої, Томмазо, йдуть від серця. Та хіба свята католицька церква не бореться зі злом?

— Боротися з ним, монсеньйоре, мало, замолюючи і відпускаючи гріхи. Необхідно знищити причини зла.

— Чи не ті, що ти їх виклав у своєму трактаті “Місто Сонця”?

— Я радий, учителю, що мої думки знайомі вам.

— Тоді поговоримо про них. Почнемо з дрібниць.

— Істина не знає дрібниць, учителю. Я змалку запам’ятав ці ваші слова.

— Джованні, мій Джованні! Твої спогади хвилюють мене. Але “Місто Сонця” написав уже не Джованні, а Томмазо.

— Так, Томмазо Кампанелла, який не забув заповітів недавнього мученика Томаса Мора, монсеньйоре.

— Його зарахували до святих, його шанує церква. Отож почнемо з того місця, де саме ти розташував своє Місто Сонця. Відомо ж, що жоден народ, який живе біля екватора, не досягнув високого розквіту.

— Я думаю, вчителю, культура не розквітала там не тому, що палить сонце, а тому, що не усунуто причин зла, які давали змогу множитися порокам.

— Все це так. Та хіба не краще поставити твоє Місто біля моря, де впадає велика річка, аби зручніше було спілкуватися з усім світом. Купці, торгівля споконвіку сприяли поширенню знань.

— Моє Місто, вчителю, будує своє життя, зовсім не відмовляючись од зв’язків з іншими народами, але не за їхніми правилами. Мої солярії зацікавлені не так у мореплавстві й купівлі-продажу, збагаченні, як у загальному щасті, коли кожен мешканець одержує з міських багатств усе необхідне для людини, яка нехтує будь-якими надлишками.

— А хто ж запропонує їм стільки товарів?

— Ніхто, вчителю. Вони самі їх виготовлять, адже трудитимуться всі без винятку: вчений, жрець, скульптор, воїн, — усі вийдуть на поля чи в майстерні для ремесел. Якщо полічити багатства, що створюються простим людом, але належать на правах власності багатіям і вельможам, у руках яких влада і які розтринькують усе те на розкоші й війни, і якщо уявити, що ті багатства розподілені між усіма, то виявиться: бідних зовсім немає! І до соляріїв щастя прийде не від заморських купців, а від своєї праці.

— Праця праці різниця. Завжди знайдеться чорна й неприємна робота і для неуків, і для мудреців.

— Її виконуватимуть ті, хто порушив статут.

— Статут? Ти хочеш усіх зігнати в один монастир?

— За монастирським статутом жили громади перших християн, учителю.

— І все-таки: як ти створиш Місто з новим ладом, коли історія людства ще не знала таких прикладів? Не може бути безгрішної громади.

— Учителю, люди не відали про існування Америки, вважали: нема її за океаном. Мореплавець Колумб із Генуї відкрив не лише нові землі, а й очі людям. Так само не можна заперечувати створення Міста Сонця, міста без приватної власності.

— Томмазо, ти замахнувся на основу основ! Хочеш зрубати сучок, на якому тримається всесвітній порядок. Своїм прагненням перемогти безправ’я ти ладен позбавити людей їхніх основних прав.

— Яких саме, вчителю? Права власності? Але ж вона і є причиною всіх бід, породжує нечувані багатства одних і гнітючу бідність других, розкіш сильних і злиденність гноблених, змушених трудитися не на себе.

— Не може існувати те, чого досі не було на світі, — вперто стояв на своєму домініканець.

— Чому не було, вчителю? Згадаймо знову перших християн, в общинах яких усе було спільне.

— Але общини зникли.

— Зате зостався їхній статут… у монастирях.

— Ти хочеш, щоб увесь світ став одним монастирем?

— А чому б і ні? Якщо статут хороший для братії, то чому б людям не стати братами?

— У монастирі — обітниця безшлюбності, а в Місті Сонця — спільні жінки! Хіба цього я тебе вчив?

— Я бачу жінку, яка в усьому рівна з чоловіком. Жінку вільну, яка має право вибирати своє щастя. Єднання пар повинно бути вільним, а не схожим на ринковий продаж та ще й скріплений церквою.

Кардинал глибоко зітхнув.

— Яка омана! Ти просто не пізнав кохання, не відчував пристрасного, бурхливого почуття, коли з усіх на Землі тобі потрібна одна, лише одна!

— Прошу вас, монсеньйоре, не чіпайте пам’яті моєї матері.

Кардинал підвів угору очі:

— Присягаю тобі іменем Христовим, що я при цьому згадав лише гіркі муки, яких сам скуштував, тамуючи почуття… Ти син мій названий, якого я вчив. І все ж мені шкода, що тобі не довелося пережити тих страждань, які підносять душу…

— Зате я зазнав інших страждань, яких не випадає на долю сотень людей.

— Але ж, прагнучи щастя, ти позбавляєш людей вершини, якої ні тобі, ні мені не вдалося сягнути.

— А хіба в “Місті Сонця” накладено заборону на любов? Люди житимуть, поки житиме чиста любов, — без вигоди, не за гроші, не за знатність.

— Та все-таки в твоєму трактаті не обійшлося без примусу. В народженні дітей.

— Діти — обов’язок кожної сім’ї перед суспільством. Вони — майбутнє народу, належать державі, яка їх і виховує.

— Силоміць відірваних од батьків?

— Аж ніяк. У Стародавній Спарті хворих і слабких дітей, нездатних стати красивими, сильними і мудрими, жорстоко скидали зі скелі. У “Місті Сонця” держава дбатиме про всіх дітей. Хіба це не гуманно?

— Світ відібраних у матері дітей? Ні, сину, не знаю, хто нас розсудить.

— Час, монсеньйоре, тільки час. Я ладен проспати тисячі літ, щоб дізнатися, чи знайшли люди правильний шлях.

— Сердешний, ти й так нидієш тридцять років!

— Я не марнував часу, інакше не відбулася б ця наша зустріч. Наша розмова…

— Наша розмова? Вона ще не торкнулася твоєї схильності до зірок.

— Ви хочете, вчителю, осудити мене за це?

— Ні. Ти сам писав, що вплив далеких зірок на нас невідчутно м’який і наша воля може їм протистояти. Саме за це тобі церква багато чого прощає.

— І намагається довідатися, чому протиставити волю?

— Ти майже вгадав.

— Я зрозумів вас, учителю. Як жаль, що вас привели до мене зірки, а не Сонце!

— Вони всі єдині — небесні світила.

— Я мав на увазі не різницю світил, а лише причину, що змусила вас завітати до мене.

— А ти не образишся, якщо я попрошу тебе скласти гороскоп?

— Прохання — не наказ. Воно кличе до добра, від кого б не йшло. Скажіть-но мені рік, місяць і число народження людини, долю якої я повинен угадати по зірках.

— Запиши, сину, — і кардинал повідомив в’язневі все, що необхідно астрологу для гороскопа.

Враз Кампанелла зблід. Він збагнув: Спадавеллі приїхав, аби довідатися, що чекає найсвятішого папу Урбана VIII. Томмазо спідлоба пронизливо подивився на кардинала. Невже він бажає знати строк переміни на святому престолі та чи назвуть його ім’я на можливих нових виборах?

Кардинал не витримав допитливого погляду свого учня і відвернувся. Але в ту мить він думав про інше, про той страшний день, коли йому, тоді ще єпископу Антоніо, вдалося відвернути жорстоку і ганебну страту з допомогою турецької палі, страту мислителя, чиї думки він сам заперечував, не відмовляючи їм у світлому прагненні до людського щастя. Тоді змучений Томмазо був майже непритомний і не пізнав його серед інквізиторів і катів, змушених підкоритися представникові папського престолу, котрі потім за застосування нехристиянських способів допитування відбили належну кількість поклонів.

Про це Антоніо Спадавеллі нічого не сказав своєму колишньому учневі і нині несхитному суперникові в суперечці. Благословивши опального ченця, він зіперся на палицю, підвівся і відчинив двері в’язниці.

Кампанелла провів кардинала до дверей, чекаючи, коли їх за ним зачинять і задзвенять ключі тюремника, який знову замкне його аж до кінця днів.

6. ПОЕТИЧНА ДУЕЛЬ

Діставши повну свободу і навіть деяку популярність після того випускного акту в колежі де Бове, Савіньєн Сірано де Бержерак був запрошений у салон своєї хрещеної матері баронеси Женев’єви де Невільєт, яка мала намір представити його світському товариству. Він вельми хвилювався, не знаючи, як йому вдасться постати серед обраних. Про що доведеться розмовляти: про Демокріта чи Арістотеля, про Платона та описану ним давно зниклу країну Атлантиду чи про Сократа, який шукав щастя для людей? А може, мова зайде про хрестові походи, про рицарську честь і другий Рим — Візантію або про римських цезарів чи римського сенатора Катона-старшого, котрий домагався зруйнування Карфагена, про поезію Вергілія, Данте або Петрарки?

До майбутнього виходу в світ він готувався старанніше, ніж до випускних іспитів у колежі.

Особливу увагу звернув на туалет, витративши на це останні, одержані від матері гроші. Купив навіть шпагу, знак дворянської гідності, без якого, як йому здавалося, не ввійти в оточення аристократів, тонких і мудрих, що вишукано розмовляють або віршами, або афоризмами.

Та над усе бентежили його зустрічі з красунями. Сірано був ладний закохатися в будь-яку з них, аби лиш вона до нього всміхнулася. Він прагнув пристрасних почуттів і водночас страхався їх.

Сірано був у відчаї, що в нього досі не пробилися ні вуса, ні борідка, і навіть зі шпагою, яку невміло вертів у руках, не знаючи, як її носити, він не мав бравого вигляду. Та ще цей жахливий ніс! Уся надія на те, що в товаристві вихованих людей ніхто не дозволить собі помітити природної вади.

Баронеса Женев’єва де Невільєт, здавалося, зовсім не постаріла відтоді, як народився її хрещеник. Така ж чорноволоса, з миловидним личком, мініатюрна й елегантна. Тепло зустріла вона Сірано і, коли він церемонно припав до її крихітної, що пахла трояндами, ручки, поцілувала його в чоло. Потому завела його до вітальні, оббитої білим шовком і обставленої білими меблями на гнутих ніжках. Там уже були знатні гості, серед яких цілком могли виявитися якісь герцог чи герцогиня.

Він шанобливо всім уклонився, але баронеса все одно кожному відрекомендувала його.

— Який я радий (або яка я рада), — байдуже говорили гості, зауважуючи при цьому, що сьогодні тепліша погода, аніж учора, і відверталися, аби продовжити світську розмову, а дехто, щоб приховати гримасу огиди, викликану страхітливим носом.

Розкланюючись, Сірано кінцем шпаги незграбно зачепив столик на тонких ніжках, перекинув його, і вщент розбилася ваза, що стояла на ньому.

— Це на щастя, на твоє щастя, дорогий Сірано! — щебетала господиня, наказавши слугам зібрати оскілля і наостанок шепнувши їм, щоб знайшли майстра, який зумів би все те ловко склеїти.

Пригнічений Сірано опустився на стілець. Шпага заважала йому, а краля, що сиділа поруч, була така зваблива і чарівна.

Молодий аристократ, з яким він так невдало розкланявся, єхидно всміхнувся і тихо-тихо вимовив:

Ця шпага! Тільки зайшов у дім -

Зробилась ворогом твоїм!

Сірано почув і закусив безвусу губу. А чорноока дама з білим личком, яка так схвилювала його, завела з ним розмову:

— Чи не правда, мсьє де Бержерак, у чоловіків стали модними високі каблуки? Це робить їх вищими і мужнішими, авжеж?

— Може, не вищими, а довшими?[10] — ущипливо відповів Сірано, дошкульно вражений віршиком.

Молодий аристократ, граф де Вальвер, ураз спаленів. Він був низенького зросту і тому ходив на високих каблуках. Граф злісно зиркнув на Сірано. Баронеса, на щастя, в цю мить попросила хрещеника підвестися, аби познайомити з новими гостями.

— Ні, ні, мадам, — шамотів якийсь розчепурений старий у перуці, — королева страх любить своїх собачок. І нести за нею хоч одну з них — висока честь, якої не кожен удостоюється. Сам церемоніймейстер двору спочатку розбереться в усіх геральдичних тонкощах, перш ніж назвати ім’я щасливця.

— Собачки — це розкіш! — сказала дама з кокетливою родимкою на щоці.

— А особливо тоді, коли в деяких дам собачки служать листоношами, — докинув молодий проноза з щурячим обличчям і улесливими манерами.

— Ви знову волієте жартувати, неможливий маркізе! — грайливо повела очима дама з родимкою.

— Уявіть, мадам, це дуже зручно. Йдеться, звичайно, не про саму королеву, а про її оточення. Та коли церемоніймейстер двору не звертає ніякої уваги на собачку, у бантик їй легко засунути записку. Так разом із собачкою передається послання обранцю, котрий прагне побачення — звісно, ділового, для обговорення релігійних тем.

— Ви нестерпний пліткар, маркізе, навіть коли не називаєте імен, — манірно зауважила дама, удавано б’ючи його віялом по руці.

— Якщо ви, графиня, хочете поіменно, будь ласка. Є сила-силенна пікантних новинок. Якщо, звичайно, ваш новий молодий співрозмовник не заперечуватиме.

Чим далі слухав Сірано ці балачки, тим глибше відчував порожнечу навколо себе. “Невже в них немає нічого більше за душею?” — думав він, не відчуваючи до себе ніякого інтересу.

На кожному своєму вечорі баронеса де Невільєт завжди приберігала для гостей сюрприз: когось із нових гостей, чергову модну знаменитість чи потішника, який умів розвеселити товариство. Сьогодні вона мала намір показати Савіньєна, аби про нього заговорили в салонах Парижа.

Ще до вечері вона вийшла на середину вітальні і, плеснувши в свої маленькі долоні, оголосила:

— Мсьє! Я переконана, серед нас немає таких, хто не віддавав би данину вишуканості, і мені хочеться, щоб наш юний гість, поет, який написав забавну комедію у віршах, порадував нас своїм експромтом.

Сірано був роздратований проявом до нього байдужості, зверхності, образливим ставленням і пустою балаканиною. Надто гірко сприйняв він байдужість (якщо не огиду!) красивих дам, про яких так палко мріяв, відчувши тепер, замість чарівності, розуму й витонченості, порожнечу.

Йдучи в це товариство, він хотів створити ніжні рядки, присвячені прекрасній жінці, красуні. Натомість у голові зринали зовсім інші рядки, і він, не замислюючись про можливі наслідки, забувши про баронесу, підвівся і запальним голосом прочитав:

ОДА ПОРОЖНЕЧІ

Звичайно, це погано дуже,

Коли в кишені — пустота,

Однак чи варто квилить, тужить?

Бо пустота — завжди свята!

Вона між зір, світил небесних,

У звичайнісіньких словах,

В салонах дам пусточудесних

І в пустознатних головах!

Вона матеріальна мовби,

Стоїть зі шпагою в руці

І від пустої нині моди

Аж підвелась на каблуці.

Вона і плаче, і регоче,

Хоч пустота, а все ж клекоче!

Гості вимушено поплескали в долоні, розгублено переглядаючись.

— Хіба між зорями порожнеча? — наївно запитала графиня з родимкою на щоці. — Адже бог створив там небесну твердь.

А тут граф де Вальвер, сприйнявши вірші Сірано на свою адресу, став на свої високі каблуки і зверхньо звернувся до нього:

Своєю одою торкнули,

Як вазу шпага, честь дворян,

Дізнавшися, та й то огулом,

Хто тут барон, а хто баран!

Ми пробачаємо цим віршам,

Вони — то ваша простота.

Змішали все, в калюжу сівши,

Де пустота, де висота!

Зовсім не збентежившись, Сірано глумливо вклонився графові і відповів новим експромтом:

Я виклик цей не відкидаю,

В моїх словах — ударів сталь.

І сісти поруч вас прохаю,

Та панталонів, бачу, жаль.

Калюжею не захистили

Усе, що я тут осудив.

Хоча й у переможнім стилі

Хотіли видать кілька див.

Граф ледве стримував гнів, але зброю свою бачив у зверхності і графськім чванстві. Баронеса була в захопленні. В її салоні триває нині модна для вищого світу поетична дуель!

Наїжачившись, граф вимовив:

Ця перемога в замку славнім,

А не в халупі проросла.

І горду честь вона несла,

Накази предків наших давніх.

І розмовляють вони з нами:

“Я душу бога взять молю,

Життя і шпагу королю,

Та серце — тільки дамі!”

І він церемонно вклонився, діставши схвалення перш за все дам.

Та Сірано не лишився в боргу і гостро відрізав графу-поету:

Старовина, скажу вам сміло,

Не так стара, як застаріла.

Вам треба милість короля,

Щоб жить безпечно, тру-ля-ля!

Останні два рядки Сірано прямо адресував своєму противнику. Ображеного графа тіпало від люті, і, облишивши суперечку про дворянську честь і обов’язок, він перейшов на юного гостя. Хоча приховував це галантними поклонами перед ним:

На цьому березі стою,

Та чи ж я річку перейду?

Я б закричав: “Вам дуже просто

Ніс перекинуть замість мосту!”

Почувши єхидні усмішки, Савіньєн уявив себе шестилітнім хлопчиком, якого передражнювали однолітки, і ладен був на кожного кидатися з кулаками. Тому-то зухвало відповів графові:

Склав віршика і дуже рад,

А сам під капелюхом носить зад.

Дами, котрі в ті часи були звичні й до крутіших висловів, манірно прикрили свої посмішки віялами. Чоловіки ж щиро розреготалися.

Граф побагровів і крізь зуби процідив:

— Я прошу вас, добродію Сірано де Бержерак, назвати своїх секундантів, якщо маєте дворянську честь! Хай вони домовляться з моїми секундантами про місце нашої дуелі.

— Я можу вам назвати тільки одного мого друга, студента Сорбонни і поета Шапелля, якого розшукаю зараз в одній із таверн.

— Подбайте, щоб він не був п’яний, як ви, що ризикнули читати непристойні віршики в цьому товаристві.

— Я спробую набратись тверезості у вас і з вашою допомогою вирости.

Граф зневажливо повернувся до Сірано спиною і, поцілувавши ручку баронесі, вийшов з вітальні.

Господиня була стурбована. Поетична дуель переросла в зовсім інший поєдинок, чого вона аж ніяк не хотіла, тим паче, що дуелі заборонено королівським указом. І за цим ретельно стежить його превелебність кардинал Рішельє. Щоправда, чоловіки все ж ухитряються зводити свої рахунки і шпаги, як і раніше, дзвенять під монастирськими стінами.

Баронеса підійшла до свого хрещеника і м’яко дорікнула йому на злий язик:

— Тепер, Саві, тобі треба витримати випробування дворянської честі, щоб увійти в світ.

Сірано чудово це усвідомлював і, попрощавшись із баронесою та вклонившись гостям, пішов у Латинський квартал, щоб розшукати Шапелля, котрий і зустрінеться з секундантом графа — маркізом, знавцем пліток.

Він знайшов Шапелля в його улюбленій таверні. Коли той почув, що його друга викликав на дуель граф де Вальвер, аж жахнувся. Граф зажив слави бретера, запеклого дуелянта, І Сірано, треба гадати, не мав ніяких шансів виграти двобій.

— Бачу, в тебе є шпага, — скрушно сказав поет, — але нею ти володієш не краще, аніж в’язальною спицею.

— Твоя правда, Шапелль, і я сподіваюся, що, за решту вечора ти покажеш мені хоч один прийом.

— Ти божевільний, Савіньєне! Фехтування — це наука, мистецтво, традиція! Першою шпагою Франції вважає себе король! Про який прийом ти мовиш?

— Я чув, що є такий прийом, яким вибивають шпагу супротивника. Ти знаєш його?

— Авжеж. Та щоб він удався, треба ждати, поки дуелянт зазівається, а граф до того встигне не один раз тебе проколоти.

— Що ж, хай буде й так, але мені треба оволодіти цим прийомом!

— Тоді ходімо до мене додому. Батько поїхав у маєток, і нам буде де повправлятися. Навіть у саду, хоча там темно. Ні, ліпше в залі, я накажу запалити всі світильники.

Шапелль неабияк здивувався, як швидко Сірано засвоює перші уроки фехтування. Він дуже хутко навчився тримати шпагу в своїй залізній кисті, оволодів в уповільненому темпі викрутним рухом, коли передане сталлю зусилля над ефесом шпаги суперника спрямоване на кінці його пальців, що охоплюють руків’я. Пальцям важко її втримати, коли вона виковзує з руки, і шпага може відлетіти вбік.

Сірано старанно опанував тільки цей прийом, хоч Шапелль умовляв його вивчити й випади, завдяки яким можна пронизати груди противника. Бержерак цим не зацікавився.

Ближче до півночі в будинку Шапелля з’явився секундант графа де Вальвера маркіз де Шампань і домовився з господарем про місце зустрічі: як завжди, під стіною одного з монастирів.

Коли маркіз пішов, друзі сіли за стіл, але вечері їм чомусь не подавали. Сірано довелося слово в слово відтворити всю віршовану дуель у баронеси. Шапелль був непоганим поетом і зміг гідно оцінити обох супротивників.

— Бажаю, Сірано, щоб завтра на світанку ти володів шпагою так само, як поетичним словом, а твої рухи були такими ж швидкими, як реакція у вітальні баронеси.

Сірано заночував у друга, а вдосвіта вони вже були в призначеному місці.

Пройшли гвардійці кардинала, підозріло розглядаючи двох молодиків, які тинялися на пустирищі. Капрал поцікавився, що вони тут роблять.

— Чекаємо подружок, хоробрий наш воїне! — спокійно запевнив Шапелль. — У них, до речі, сварливі чоловіки, котрі не ризикнуть цієї пізньої пори з’явитися сюди, аби їх не запідозрили в порушенні указу короля і його превелебності кардинала про заборону поєдинків.

Гвардієць підозріло оглядався, чи не йдуть ще двоє молодиків, але Шапелль завбачливо простяг йому гаманець із сріблом і сказав:

— Прошу вас, пане капрале, випийте разом із вашими мужніми гвардійцями за успіх наших любовних справ.

Гвардієць задоволено всміхнувся і, звертаючись до Сірано, сказав:

— За ваш успіх, мсьє, доведеться випити подвійну порцію, бо однієї, маючи на увазі дамські смаки, здається малувато.

— Хоч потрійну, — весело відгукнувся Сірано, не звернувши уваги на красномовний натяк капрала на його ніс.

Щойно вони пішли, як з’явилися граф де Вальвер і маркіз де Шампань.

— Чи достатньо світла для суперників? — вкрадливо почав маркіз. — Сонце ще не зійшло. І чи досі мсьє вважають один одного ворогами?

— Світла цілком достатньо, аби побачити, що носить пан граф під своїм капелюхом, — відповів Сірано.

Шапелль, веселий і нестримний, розреготався.

— Захищайтесь, нещасний школяр, битий різками! — закричав граф де Вальвер, вихопивши шпагу.

Сірано відскочив і теж витяг шпагу з піхов.

Секунданти відійшли вбік.

Шпаги із дзенькотом схрестилися раз, удруге, і тут сталося щось незрозуміле. Противники зробили випад один до одного, зближуючись обличчями, а їхні шпаги, здавалося, повинні були торкнутися ефесами, але шпага Сірано на мить зникла в повітрі, а шпага графа вилетіла з руки, мовби від удару по ній кувалдою. Сірано застосував блискавичний прийом, якого навчив його індіанець у колежі, тому ніхто нічого й не збагнув.

Савіньєн опустив шпагу, чекаючи, поки граф підбере свою, що лежала біля ніг Шапелля.

І знову зблиснули шпаги, і знову невідь-як зброя де Вальвера вилетіла у нього з рук, цього разу до ніг маркіза де Шампаня.

— Певно, в мене судома, — пробубнів граф, оторопіло дивлячись на пальці.

— У вас пологові корчі, графе, які почалися ще тоді, коли ви набралися нахабства складати віршики.

Де Вальвер втратив над собою будь-який контроль і, скориставшись тим, що Сірано стояв нерухомо на одному місці, підхопив свою злощасну шпагу і вкотре кинувся на суперника. Цього разу йому вдалося вколоти Савіньєна в ліве плече, та наступної миті він знову був обеззброєний — шпага блискавкою перелетіла через голови секундантів і з брязкотом ударилася об монастирську стіну. Граф кинувся за нею, але розлючений раною Сірано наздогнав його і підставив до горла сталеве вістря.

— Не чіпайте шпаги, графе, бо я прошию вам горло і більше ви не прочитаєте жодного віршика.

Де Вальвер, не роздумуючи, опустив руки.

— Оттепер ви знову можете читати. Повторюйте за мною: “Я, склавши віршика, був дуже рад…” Ну! — змушував Сірано, злегка поколюючи вістрям шпаги шкіру графа.

— Я… склавши віршика… був дуже рад… — майже шепотів нещасний граф.

— Що на плечах маю зад! — вимогливо закінчив Сірано.

— Що… на плечах… маю… зад… — повторив де Вальвер.

— Тепер можете взяти свою шпагу, я вдоволений, — мовив Сірано.

Граф рвучко повернувся і, нагнувши голову, пішов геть. Маркіз підхопив під пахву його шпагу і кинувся наздоганяти осоромленого дуелянта.

— Це чортзна-що! — вигукнув Шапелль. — Я б нікому не повірив, якби не побачив на власні очі. І я готовий луснути зо сміху, якби не повага до дворянської честі.

Друзі рушили до Шапелля в дім. Сірано було сумно. Перемога не тішила його, бо він добре усвідомлював, що в паризькому світі неодмінно зазнає поразки — такий виродок там нікому не потрібен.

— Тепер, — зауважив недавній секундант, — як говорив англійський поет і драматург Уїльям Шекспір, до речі, раджу тобі почитати його твори, а передусім сонети з чудовим римуванням, “повечеряємо вранці!”. Я зумисне не запропонував тобі ввечері підкріпитися, щоб можлива рана в живіт не була небезпечною.

— Так, я залюбки не тільки повечеряю, а й поснідаю на славу твого Шекспіра, не відмовлюся навіть од бенкету.

— Сподіваюся, про цю дуель уже сьогодні стане відомо в паризькому світі і за тобою встановиться слава скандаліста. Зі скандалом закінчив колеж, зі скандалом увійшов у світське товариство, скандально виграв перший поєдинок.

— Чому?

— А тому, що секундант графа — перший лихослів Парижа. Твою перемогу буде пояснено судомами у Вальверовій руці чи ще чимось. Жди знову виклику його друзів і родичів.

— Готовий завжди,

— До чого, безумцю? Сьогодні ж познайомлю тебе з учителем фехтування. Ти ж повний неук у цьому.

— Згоден, але ти показав мені чудовий прийом, саме той, яким я хотів оволодіти.

Шапелль дотримав своєї обіцянки, і з того ж дня Сірано почав вивчати премудрості фехтувального мистецтва. Уроки давав відомий майстер своєї справи, котрий фехтував із самим королем Людовіком XIII, вселивши тому віру, ніби йому немає рівних у володінні шпагою. Король справді був спритний і удачливий, сильний і витривалий.

Але те, з чим зустрівся вчитель фехтування в особі нового учня, не піддавалося поясненню. Навчання, що тривало день у день, переконувало майстра: зустрівся він з феноменом, бо не підозрював, що той мав попередника — неграмотного дикуна з Америки, котрий навчив Сірано “священної боротьби без зброї”. А тепер, коли в його руці з’явилася шпага, він, застосовуючи її, повторював будь-який рух, випад, фінт у три-чотири рази швидше, ніж міг це зробити майстер. І неможливо було простежити за цим навіть гострим поглядом.

А ще Сірано хотілося вірити, що шпагою він проб’є собі шлях у життя, до серця досі незнайомої йому коханої, яка за красу віршів і високу доблесть вибачить його виродливість.

7. ЧЕСТЬ І ПІДСТУПНІСТЬ

Король вважав, що шлях у вище суспільство прокладається шпагою, і чудово знав: кардинал поважає тих, кого несе на своїх крилах удача. До того ж умільці фехтування, до яких без вагомих підстав король зараховував і себе, потрібні Франції, адже швидкого завершення війни не передбачалося.

Рішельє чудово розумів, що відданість — дитя особистої вигоди, тому був такий же щедрий до тих, хто вірно служив йому, як і нещадний до ворогів, зрештою, завжди готовий залучити їх на свій бік.

Кардинальський палац на майдані, куди вливалася вулиця Сан-Оноре, став притулком тих, хто домагався милості всесильного Рішельє. У розкішних залах юрмилися і пропахлі потом суворі воїни в запорошених камзолах та брудних ботфортах, і випробувані в двірцевих інтригах, напахчені аристократи у вишуканому одязі з мережаними панталонами.

Груба сила поєднувалася тут із мистецтвом лестощів, солдатські жарти — з чванливістю і витонченістю манер вельмож.

Серед цієї строкатої юрби безшумними тінями снували ченці з опущеними головами. Однак вони уважно прислухалися до всього, що говорилося довкола.

За настійною порадою свого незмінного помічника італійця МазарінІ кардинал Рішельє вирішив поповнити число своїх прихильників відмінними дуелянтами. Йому надокучили постійні глузування короля за вечірньою грою в шахи з приводу чергових перемог мушкетерів над гвардійцями. Тому-то кардиналові потрібні були шибайголови не менш відважні, ніж ті, котрі служили в роті мушкетерів.

Мазаріні завжди вгадував бажання кардинала і намагався рекомендувати йому таких же бездумних, як і відчайдушних, дворян, в яких володіння шпагою заміняло всі інші забуті достоїнства.

Чимало бравих забіяк, що усвідомили свої грішки, з страхом, якого не відчували при схрещенні шпаг, побували в бібліотеці серед книг і рицарських обладунків герцога Армана Жана дю Плессі, кардинала Рішельє, котрий пропонував їм вибір між безоглядним служінням йому і Бастілією, за якою маячив ешафот.

Чи ж треба говорити, що ці відвідувачі без сумніву віддавали перевагу шпазі в руці на славу кардинала і Франції, ніж петлі на шиї за порушення королівського указу.

І от одним із таких відвідувачів, котрому випало зробити подібний вибір, був і самовпевнений юнак, що здобув славу незвичайного дуелянта, Савіньєн Сірано де Бержерак. “Шалений гасконець”, який гордо пройшов крізь натовп гвардійців у приймальні кардинала. Проте ніхто не зважився покепкувати з його носа, бо Сірано неодмінно відповів би дошкульним слівцем, за яке його викликали б на поєдинок. А результат поєдинку був наперед усім відомий.

Мазаріні вважав: запрошений ним цього разу бретер стане вельми корисним, скажімо, в роті гасконців мсьє де Карбон де Кастель-Жалу, яка може гідно протистояти не так ворожим Франції загонам іспанців чи англійців, як мушкетерам капітана де Тревіля.

Знав про це і кардинал Рішельє, якому перевалило за п’ятдесят, але який був ще доволі міцним і бадьорим, сповненим енергії й властолюбства.

Сірано де Бержерак стояв перед всесильним кардиналом, оглядаючи оздоблення його кабінету, що скоріше належав ученому, аніж державному діячеві, і відчував на собі допитливий погляд його превелебності, зодягненого в кардинальську мантію. Обличчя першого міністра Франції ще зберігало колишню вроду, а підкручені вуса і гостра борідка підтверджували його вольовий характер воїна. На грудях красувався золотий ланцюг із хрестом.

— Мсьє, — почав кардинал, опустивши очі, — мені прикро нагадувати вам, що порушників указу короля, який заборонив дуелі, чекає місце в Бастілії.

— Воля короля і вашого преосвященства для тих, хто готовий віддати життя за Францію, священна.

— А чи не краще віддати його на полі брані, ніж на ешафоті, сину мій? Будьмо відвертими. Скільки ви провели дуелей?

— Сто, монсеньйоре, — втрутився в розмову Мазаріні, котрий непомітно з’явився в кабінеті.

— Сто? — перепитав кардинал, блиснувши очима, що жахали багатьох, але тільки не Сірано.

— На моєму рахунку немає жодного виклику на поєдинок, ваша превелебність, — гордо й незалежно сказав Бержерак.

— Як? Перед отцем церкви і першим міністром короля ви стверджуєте, що жодного разу нікого не викликали на дуель?

— Так, ваша світлість!

— Але ви брали участь у поєдинках, порушивши цим волю короля!

— Хіба його величності більше подобаються боягузи, які тікають від суперника і заплямовують дворянську честь? — замість відповіді бадьоро спитав Сірано.

— Не суперечу, мсьє де Бержерак. Дворянська честь дорога королеві, як і мені, його слузі. А у вас, мені здається, завидна репутація щодо захисту честі. Та й на слово ви гострі, в цьому я переконався, поставивши вам кілька запитань на випускних екзаменах у колежі де Бове.

— Я готовий служити Франції всім, на що здатен, якщо ви цього забажаєте, ваша превелебність.

— Кому, кому служити? — насупився кардинал. Він звик чути про готовність служити йому чи хоч би королю.

— Франції, ваша превелебність!

— Франції? Це похвально, — невдоволено зауважив кардинал. — Але служити треба й церкві, в ім’я якої десятиліттями ллється кров вірян.

— Я готовий стояти з ними поруч, поки мислю й існую.

— Якщо не помиляюся, це слово філософа Декарта?

— Так, ваша превелебність. Декарт вважає, що світ пізнається через наші почуття і душа людини в поєднанні з її тілом дає змогу набути здатності мислити, а отже, й існувати.

— Чи не здається вам, юначе, що наша свята віра вчить нас іншого?

— На думку Декарта, сліпа віра — сліпа, а він своїм ученням допомагає людям прозріти.

— І ви дотримуєтеся цього псевдовчення?

— Не повністю, ваша превелебність, бо Декарт не пояснює всього розмаїття світу, однак я сповнений поваги до цього титана мислі.

— А чи знаєте ви, що святий престол засудив його твори?

— Я не найсвятіший пастир, щоб засуджувати Декарта, ваша превелебність, але поважати його вважаю за честь.

— Вважаєте за честь?

— Як і його попередника Томмазо Кампанеллу, котрий, шануючи бога, вчить людей жити справедливо і чесно.

— Чи не “Місто Сонця” ранило вашу буйну голову, яку ви готові покласти за Францію?

— За Францію і за свої переконання, ваша світлість.

— Чи не хочете ви також сказати, що переконані в своїй готовності захищати невгодного папі Декарта або Кампанеллу, засудженого за єресь на довічне ув’язнення?

— Я готовий однаковою мірою захищати переконання обох цих мислителів, як і свої власні.

— Тоді вам корисно буде дізнатися, сину мій, що на підставі булли святого папи римського, який заборонив єретичні книги Декарта, ці твори буде спалено сьогодні вночі у присутності істинних католиків поблизу Нельської башти.

— Це недопустимо, ваша світлість!

— Що ви хочете цим сказати? Може, ви одважитесь завадити цій благородній справі?

— Матиму це за свій святий обов’язок, ваша превелебність!

— Цікаво, як ви це зробите? — з усмішкою спитав кардинал, відкинувшись на спинку крісла. — Поб’юся об заклад, що це вам не вдасться! Один проти юрби?

— От бачите, ваша превелебність, ви самі ставите мене в таке становище, коли я не зможу не прийняти вашого виклику, щоб не зажити слави боягуза.

— Мого виклику? — здивовано перепитав кардинал.

— Авжеж, ваша світлість! Ви ж щойно запропонували мені побитись об заклад, що я не захищу книги шанованого мною мислителя Декарта від якоїсь там юрби.

— І озброєних стражників, — додав Рішельє.

— І озброєних стражників, — згодився Сірано.

— І проти всіх ви будете один-однісінький?

— Ні, ваша світлість. Зі мною буде моя шпага!

— За меншу провину й зухвалість я міг би спровадити вас до Бастілії, але я мав необережність обмовитися, що ладний побитися з вами об заклад, — сказав кардинал. — А моє слово — слово голови Королівської ради — не поступається перед королівським,

— Це знає вся Франція! І я радий служити доказом тому!

— Отже, б’ємося об заклад? — єхидно запитав Рішельє. — Що ви ставите?

— Свою голову, ваша превелебність, і заповіт, який передає вам мою частку батьківської спадщини.

— Благородно, але не густо! — з неприхованою насмішкою вимовив кардинал. — Чи, може, ви так високо оцінюєте свою голову?

— Принаймні задаром її не віддам. Будучи в душі гравцем, кардинал захопився грою, бавлячись із Сірано, ніби кіт із мишкою.

— На випадок мого виграшу, треба гадати, ваша голова мені не знадобиться, а вашу частку із батьківської спадщини я передам монастирю, нехай послужить богу. Так і запишіть, добродію Сірано де Бержерак!

Мазаріні на знак кардинала підсунув письмове приладдя, і Сірано взяв гусяче перо.

— Пишіть, — почав диктувати Рішельє. — “Якщо я, Сірано де Бержерак, гасконський дворянин, не зможу захистити від натовпу прихильників святої католицької церкви призначених для спалення книг псевдофілософа…

— Вибачте, ваша превелебність, — шанобливо перебив Сірано, — але закладну записку пишу я, і в ній недопустимий паралогізм.

— Як? — здивувався кардинал.

— Протиріччя і невідповідності, ваша превелебність. Тому, з вашого дозволу, оскільки я не можу відстоювати книг псевдофілософа, я напишу “філософа”.

— Пишіть хоч диявола! — гнівно вигукнув Рішельє. — У кого ви вчилися після де Бове?

— У чудового філософа П’єра Гассенді, ваша превелебність.

— У того, хто спростовує Арістотеля, опору теологів святої католицької церкви?

— Саме в нього.

— І всі його учні такі ж задерикуваті, як ви?

— Кожен по-своєму, ваша превелебність. Наприклад, мій товариш Жан Поклен під іменем Мольєра ставить свої в’їдливі комедії.

— Скажи мені, хто твої вчителі й товариші, і я скажу, хто ти, — мудро зауважив Рішельє, скривившись при згадці про Мольєра.

Тим часом Мазаріні нечутно вийшов з кабінету в приймальню і поманив пальцем одного з ченців у сутані з відлогою на спині. Щось шепнув йому, і той, покірно схиливши голову, побрів до виходу крізь юрбу відвідувачів, які чекали завершення важливої розмови кардинала.

Мазаріні повернувся до кабінету, щільно причинивши за собою двері.

— Каюся, ваша превелебність, — сказав Сірано. — Декого із своїх учителів мені довелося зачепити в комедії “Осміяний педант”.

— Я читав її, — несподівано всміхнувся Рішельє. — І через те мені хотілося б, сину мій, спрямувати ваш поетичний талант на благороднішу стезю, якби ви згодились зостатися поетом при мені.

— Ніколи, ваша світлість! У відповідь я прочитаю вам єдині рядки, які можу вам присвятити:

Як дикий кінь, брикаючи у полі,

Не дасть себе він осідлать,

Так не піде поет в неволю

Оспівувать придворну рать.

Кардинал скипів і навіть підхопився.

— Доволі! — заволав він. — Ваш талант рівня вашій зухвалості, яку вам доведеться захищати зі шпагою в руці, як і інші свої особливості.

— Кожен із нас, ваша превелебність, у закладі, на який ми б’ємося, боронитиме не так своє обличчя, як свою честь.

— Зауважу вам, молодий… надто молодий чоловіче, що язик ваш — ворог ваш!

— Саме через нього у мене й з’являються вороги, але я їх легко укоськую. Так чинитиму й далі.

— Укоськуєте? — кардинал пройшовся за столом. — Укоськують і диких коней у полі, хоч би як вони брикалися.

— Як я вас зрозумів, ваша світлість, вам потрібні не укоськані, а скажені коні, яким ви, як вершник, завжди віддавали перевагу. І я впевнений у своїх “копитах”.

— Будь-яка впевненість хороша, окрім самовпевненості. Та ми надто ухилилися, сину мій. Ви ще не підписали закладної записки.

— Я закінчую, але сподіваюся одержати таку саму записку і від вас, ваша світлість, як від захисника вищої дворянської честі уславленого герцога Армана Жана дю Плессі, не тільки першого міністра Франції, а й її першого генералісимуса, кардинала де Рішельє! Заклад є заклад!

— Я ніколи не відмовлюся од свого слова, сказаного в присутності хай навіть лише одного Мазаріні.

Мазаріні, що встиг повернутися, вклонився.

— Я поставив своє життя і батьківський заповіт, тепер черга за вами, ваша світлість! — мовив Сірано, передаючи Рішельє записку.

— Мабуть, цього персня буде досить? — і кардинал покрутив на пальці важкий діамант.

— Я не ношу перснів, не будучи надто багатим, і не торгую діамантами, будучи надто гордим. Проти свого життя і посмертної спадщини я просив би вас, ваша превелебність, поставити інше життя і пенсію.

Рішельє щиро здивувався. Що за гаспид сидить у цьому носатому юнакові, котрий дозволяє собі так говорити з ним? Але стримав обурення.

— Он як? — удавано байдуже мовив він. — Чиє життя і пенсія вас так цікавлять, що ви ладні закластися своєю головою?

— Якщо я її збережу, не допустивши знущання з творів філософа Декарта, то ви, ваша превелебність, скористаєтеся своїм впливом при папському дворі і попрохаєте в найсвятішого папи Урбана VIII звільнити з темниці попередника Декарта Томмазо Кампанеллу, який сидить у ній майже тридцять літ.

— Ви збожеволіли, Сірано де Бержерак! Щоб кардинал Рішельє, котрий усе життя бореться з бунтівниками, визволяв засудженого на довічне ув’язнення ченця, що написав у неволі трактат “Місто Сонця”?

— І ще десяток трактатів із філософії, медицини, політики, астрономії, а також канцони, мадригали і сонети!

— Схаменіться, Сірано! Про що ви просите?

— Я зовсім не прошу, ваша світлість, я називаю вашу ставку проти своєї, якщо, певна річ, ви даєте на неї згоду.

Кардинал вийшов із-за столу й почав ходити по кабінету.

Чернець, який одержав розпорядження Мазаріні, пройшов від палацу кардинала мимо Лувра, перебрався по мосту на другий берег Сени, де височіла Нельська башта з ворітьми, і спинився біля людей, що за наказом кардинала готували вечірнє багаття на честь дня святого Ельма. Його вогонь мав відбитися в річці і потішити короля та придворних, що збиралися спостерігати багаття з вікон королівського палацу.

Другий чернець, що керував усіма приготуваннями до тієї нічної ілюмінації, вислухавши передану йому вказівку, кивнув і кудись поквапився.

Кардинал не міг отямитися від згадки про Кампанеллу.

— Місто Сонця! — гнівно вигукнув він. — Ось чого навчав вас цей Гассенді! Недарма переслідують його брати єзуїти! Місто, де нібито не буде ні знатності, ні власності. Все спільне. Навіть… діти.

— Вони належать державі, яка й виховуватиме їх. На чолі держави стоять учені і священнослужителі, як і в нас тепер у Франції, де в особі вашої превелебності втілено і те, й друге. Дозволю собі нагадати: Кампанелла потрапив до в’язниці тридцять літ тому за організацію змови проти іспанського панування в Південній Італії, вам, безумовно, ворожого. І ви могли б нагадати найсвятішому папі Урбану VIII, що, надавши філософу свободу, він матиме відомого астролога.

Рішельє замислився.

— Астролога? — перепитав він. — А католицька церква не звинувачує його за це?

— Католицька церква не може переслідувати астрологів, якщо вони привернули до себе увагу не лише вашої превелебності, а й святого папи Павла V та й самого Урбана VIII.

— Бачу, ви багато, надто багато в чому поінформовані, — сердито зауважив Рішельє. — Чи піде це вам на користь? А втім, пишіть, Мазаріні, — наказав він.

Той примостився за столом, узявши в Сірано гусяче перо.

— Боюся, що моя закладна записка не втішить іспанського короля, — уголос розмірковував кардинал,

— Клянусь вручити її тільки вам, ваша превелебність. І тільки заради цього лишитися живим!

— “Уповноважую гвардійця гасконської роти королівської гвардії мсьє Савіньєна Сірано де Бержерака виявити отцю Фомі Кампанеллі, по прибутті його до Франції, сприяння і гостинність від імені французького уряду, запевнивши отця Фому, що він дістане належний притулок, повагу…”

— І пенсію, — додав Сірано.

— І пенсію, — багатозначно повторив Рішельє. Мазаріні передав йому аркуш, на якому кардинал розгонисто підписався.

Вручивши записку Сірано, він рухом долоні відпустив його.

Сірано шанобливо відкланявся і пішов до дверей, намагаючись не зачепити кінцем своєї довгої шпаги столиків із книгами та розгорнутими картами.

Вже навздогін йому кардинал кинув:

— Пам’ятайте, мсьє де Бержерак, що в гасконську роту королівської гвардії беруть тільки живих.

Сірано обернувся:

— Обіцяю, ваша превелебність, після вгамування натовпу біля вогнища поблизу Нельської башти вступити в роту благородного пана де Карбон де Кастель-Жалу, завдячуючи вам за виявлену мені честь.

Сидячи в кріслі, Рішельє величаво схилив голову, ховаючи зловтішну усмішку.

Коли Сірано зачинив за собою двері, кардинал діловито сказав Мазаріні:

— Постарайтеся, друже мій, щоб юрба біля багаття була не менша як…

— Сто чоловік, — підхопив Мазаріні. — Я вже розпорядився.

— Ви, як завжди, вгадуєте мої думки! Але який у нього ніс, Мазаріні! Немовби його подарував йому сам диявол.

— Навіть сам сатана не допоможе йому цієї ночі, — похмуро запевнив Мазаріні.

— Так, так! І потурбуйтеся, щоб записку взяли там… Завтра вона мусить лежати у мене на столі.

Побажання кардинала було виконане. Наступного ранку згарячу написана ним записка справді лежала у нього на столі.

8. БАГАТТЯ БІЛЯ НЕЛЬСЬКОЇ БАШТИ

Не слід думати, що двадцятирічний Сірано де Бержерак виходив із кардинальського палацу переможцем. Навпаки, життєве піднесення духу, що оволоділо ним перед лицем могутнього кардинала, змінилося спадом, і він гірко розмірковував про свою зухвалу відмову од благ наближеного до Рішельє поета і про ризиковану хлоп’ячу суперечку з ним об заклад, що швидше приховувала його слабість, аніж засвідчувала силу. Гординя змусила Сірано відмовитися од забезпеченості придворного слуги, лишивши його бідним разом зі свободою творчості, яка не давала ніяких надій ні на удачу, ні на любов.

Франція XVII століття бачилася Савіньєну зовсім не такою, якою стала в наш час через триста з лишком років. Можливо, блискучий романіст Дюма-батько, котрий жартував, що для нього “історія — цвях, на який він чіпляє свою картину”, відтворюючи на ній двірцеві інтриги, любовні пригоди і схрещені шпаги, все-таки був ближче до розуміння молодим Бержераком його часу. Хоч Сірано й відчував довкруж себе духовну порожнечу, що клекотала несправедливістю, святенництвом, безупинною боротьбою французів проти французів, які або зводили дрібні рахунки, або захищали чужі їм інтереси ворогуючих вельмож. Часто їх зіштовхували між собою церковні пастори, змушували молитися лише по-своєму.

Тієї пори Сірано де Бержерак ніяк не передбачав, що коли-небудь прокладе шлях великим французьким гуманістам Руссо, Рабле, Вольтеру, які підготували уми людей до вулкана французької революції.

Навіть дитячі спогади про підпалення батьківського шато не пов’язувалися в уявленні Сірано із селянськими заколотами, що спалахували по всій Франції і жорстоко придушувалися тим же Рішельє. Знаючи тільки давніх філософів і схиляючись перед сучасними йому мислителями Кампанеллою, Декартом, Гассенді, на відміну од них, він ставав вільнодумцем. Сірано пішов далі теорії Кампанелли про терпимість до будь-якої релігії і спроби Декарта, котрий, заперечуючи сліпу віру, доводив існування бога математично. Бержерак, опираючись на матеріалізм Демокріта, розвинутий Гассенді, ладний був узагалі відмовитися од віри в бога, який допускав на землі торжество зла, жорстокості, бузувірства і злочинів, що їх благословляли на святому престолі папи. Дехто з них був причетний і до отруєння неугодних, і до фальшивих звинувачень у єресі, і до тяжких лиходійств, що творилися від імені святої інквізиції. І бог, намісником якого на землі папи оголошували себе, ніколи не допомагав стражденним і нещасним, обіцяючи їм порятунок від усіх бід лише в загробному житті. І під покровом хреста точилися винищувальні війни, навіть “столітні”, що сіяли смерть, спустошення, горе й безправ’я людям.

Усвідомлення всього цього поки що тільки визрівало в голові відважного дуелянта, який сприймав життя однобоко, вважаючи, що шпага вирішує все. Однак із гіркотою подумав: його успіхи можуть бути названі “удачами невдахи”. І він розумів, що ввечері, коли вороги з шаленою люттю зусібіч накинуться на нього, сталь навряд чи виявиться кращою за пір’їну.

Крокуючи вулицями Парижа, Сірано не помічав, як снували карети з гербами, як цокотіли підковами коні, як пихаті вершники в капелюхах зверхньо поглядали на простих людей, як кудись поспішали чарівні парижанки.

У своєму колежі Сірано знайшов екзекутора і вперше з власної волі провів з ним три години у вільному, на щастя, карцері. А потім заснув мертвим сном.

Коли почало смеркати, Августин-Кетсаль ледве розбуркав його, примусивши ретельно повторити вправи на швидкість рухів.

Карета кардинала, запряжена шаленими кіньми, обігнала Савіньєна, коли той ще вдень ішов паризькою вулицею, і помчала вперед. Рішельє поспішав до Лувра, щоб повідомити королю важливу звістку. Але вона не стосувалася воєнних дій, відбитих на розкладених у кабінеті кардинала картах, розмов із союзними послами по тридцятилітній (як її згодом назвали) війні, що знекровила передусім Іспанію і Габсбурзьку династію. Цього разу справа для короля була значно важливіша, здатна піднести його величності настрій, якого він позбувся вчора, програвши в карти п’ятсот пістолей.

І хоч Людовік XIII завжди намагався мати величавий вигляд, все ж йому не вдавалося приховати природної пронозуватості і своїх рвучких рухів, що чимось зближували його з відомим нам, схожим на щура маркізом де Шампанем. Виставлена вперед голова з настовбурченими, підкрученими вусами, важка бурбонська нижня частина обличчя, прикрашена гостренькою борідкою, створювали враження, що королю весь час треба вишукувати щось дуже приємне для себе, від чого він матиме втіху.

— Ваша величність, хочу нагадати вам, що сьогодні день святого Ельма, — звернувся до нього зі смиренним, але багатозначним відтінком у голосі кардинал Рішельє.

— Хай заступиться він за нас перед Всевишнім, — пробубнів король і додав: — У нашій країні ми шануємо його нарівні із справедливістю, про яку тільки й дбаємо.

— Про це знає вся Франція, і тому я зважився сьогодні, ваша величність, принести вам задоволення.

— Задоволення? — насторожився король і повів носом. — Полювання, бал чи що-небудь менш людне? — усміхнувся він, ховаючи лукавий погляд.

— Видовище, ваша величність! Ще вчора я наказав привезти до Нельської башти дров і скласти навпроти вашого палацу у велику купу. Коли споночіє, там спалахне чудове вогнище, яке чарівним сяйвом відіб’ється в Сені і дасть змогу вам, ваша величність, і її величності — найпрекраснішій із королев, і всім вашим наближеним отримати насолоду від рідкісної, небаченої досі ілюмінації.

— Як це вам спало на думку, Рішельє? Ви тішите мене! А я вже гадав, що помру з нудьги, ви ж знаєте, як вона мене мучить!

— Вогні, ваша величність, що спалахують у грозові дні божого гніву на спрямованих у небо шпилях церкви святого Ельма, навели мене на думку: день цього святого, навіть далеко від його церкви, треба відзначити вогнем. І це буде прекрасно!

Король пожвавішав:

— Ви справді державна людина, кардинале! Рішення, які ви завжди пропонуєте, пройняті найвищою мудрістю. Ми разом спостерігатимемо за вашою черговою вигадкою, сидячи біля вікна за шаховим столиком. Учора я так прикро програв у карти!

— Ви неодмінно візьмете реванш за шахами, бо я не знаю іншого такого майстра цієї гри, як ваша величність.

— Можна подумати, що я ніколи не програю вам.

— Тільки з милості, ваша величність.

— Тоді ми з вами розіграємо іспанську партію, хоч ви й терпіти не можете іспанського короля.

— Моє завдання — звільнити вас од цих надокучливих політичних турбот, ваша величність.

— Гаразд, кардинале! Я сам оголошу придворним про видовище, яке ви нам приготували. Пришліть до мене церемоніймейстера двору.

Рішельє велично вклонився, але з місця не зрушив. Аж коли якийсь вельможа почав із ним розкланюватися, він послав його, як лакея, по церемоніймейстера.

Король повів носом і всміхнувся. Йому було приємно хоч чимось досадити кардиналу.

Чутка про те, що буде ілюмінація на честь святого Ельма, хутко облетіла Париж, і надвечір усі мешканці Лувра на чолі з королем і королевою Анною, яка не втратила своєї легендарної краси, примостилися біля вікон, що виходили на Сену. В чистому небі вимальовувався силует Нельської башти з відчиненими в ній ворітьми. Вогнище запалять у той час, як зачинять ворота.

На берег Сени перед Лувром почали заїжджатися багаті екіпажі, в тому числі й карета з графським гербом на дверцятах, до віконця якої притислося чарівне личко графині з кокетливою родимкою на щоці. Її вже чекав вершник, який, зіскочивши з коня, немов щур, прошмигнув до карети.

— Які новини, маркізе, — манірно запитала графиня де Ла Морлієр. — Ви перестали тішити мене пікантними подробицями і можете втратити мою прихильність.

— Боронь боже, графине! Краще мені потрапити в клітку смертника. Але я зумію уникнути її, бо зараз скажу вам таке…

— Що? Що? — майже висунулася з віконця вродлива графиня. — Невже він і вона?.. Який жах!..

— Ні, мадам, ще пікантніше!

— Не мучте мене, я згораю від нетерпіння.

— Згоратимете не ви, а щось інше, графине.

— Це пов’язано якось зі святим Ельмом? Та говоріть же!

— Вогні святого Ельма спалахують у дні божого гніву, що гримить у небесах. Сьогодні можна чекати грому.

— Ой, лелечко! Грім серед ясного неба? Мені страшно…

— Цього разу гроза буде особливою. Не в небі, а на землі.

— Може, тут небезпечно і нам ліпше поїхати звідси?

— Від грози вас відділяє річка. На тому березі, мадам, розгорнуться ці пікантні події…

— Біля Нельських воріт? На очах у всіх? Який сором!

— Вогнище, розкладене для загального вдоволення, буде незвичайним.

— Та чим тут здивують? — примхливо закопилила губу графиня.

— А от і здивують! На вогнищі горітимуть книги Декарта, засудженого найсвятішим папою.

— А хто він? Єретик? То чому ж його самого не спалять на тому вогнищі?

— Бо він переховується в Нідерландах, мадам.

— Жаль! Я ніколи не бачила, як спалюють людей. Кажуть, вони кричать. Від однієї думки про це мене проймає дріж…

— Ну, а сьогодні… — загадково мовив маркіз.

— Що?.. Його все-таки піймали і спалять?

— Якщо не його, то когось іншого ви пом’янете сьогодні у своїй вечірній молитві. Бачите он ту карету? — показав він убік.

— А хто в ній?

— Баронеса де Невільєт. Вона приїхала сюди заради нього…

— Але ж вона стара! Що ж її привело сюди?

— Графине! Ви такі ж прекрасні, як і злі. Вона прибула заради свого хрещеника.

— Кого?

— Пам’ятаєте, на вечорі в неї читав віршики молодий скандаліст, який потім полоскотав шпагою бідолашного графа де Вальвера?

— Той, що з потворним носом? Очевидно, він не має успіху у дам. І навряд чи спроможний на щось пікантне.

— Якщо не вважати пікантним поєдинок одного з багатьма.

— Одразу кілька дуелей? І це бачитиме король, котрий їх заборонив? Це справді пікантно, — і вона зайшлася дзвінким сміхом. — Жартівник ви все-таки! Пустун! — ударила вона маркіза віялом по руці, якою він спирався на віконце карети.

— Король заборонив поєдинки між дворянами, а ми з вами, до речі, разом з його величністю спостерігатимемо, як Сірано відбиватиметься од натовпу простолюдинів, щирих католиків, обурених його наміром усупереч волі найсвятішого папи завадити спаленню книг Декарта.

Саме так міркував і король Людовік XIII, коли після дебюту партії в шахи кардинал повідомив йому про зухвале бажання Сірано втрутитися в святу справу, доручену ченцям, які весь день збирали в монастирях книги філософа.

— Звичайно, кардинале, ми з вами забороняли лише поєдинки честі між двома дворянами-суперниками, — мовив король, — та аж ніяк не всі види боїв, інакше нам довелося б капітулювати навіть перед Іспанією.

— Цього не може статися, ваша величність, так само, як один безумець не здолає сотні молодців!

— Подивимось, подивимось, — нетерпляче покрутив головою король. — Чи не пора зачиняти Нельські ворота і запалювати вогнище?

— Все буде вчасно, якщо пан Сірано де Бержерак не отямиться і не запізниться.

— Ви припускаєте, кардинале, що він може злякатися?

— Це його єдиний шлях до врятування, який, на жаль, веде в Бастілію за стократне порушення вашої заборони дуелей, ваша величність,

— Невже стократне! Оце молодець! — збадьорився король. — До речі, чи то не ваші ченці вишикувалися солдатським строєм перед зваленими дровами?

— І кожен притулив до грудей по два-три томи творів Декарта.

— А чи полили вогнище олією? — спитав король.

— Уже запалили смолоскипи, ваша величність.

— Здається, я проґавив вам фігуру! — розсердився король. — Ви заговорили мене. А втім, чи то не Сірано де Бержерак з’явився між вогнищем і ченцями? Озброєний проти беззбройних? Де ж тут рівність сил?

— Але за ченцями ви можете розгледіти юрбу справжніх католиків. У них є чим зламати навіть найкращу шпагу.

— Сподіваюся, і шию єретика?

— Так, — спокійно запевнив кардинал, — його дії можна розцінювати і як єретичні, спрямовані проти булли папи.

Ченці тим часом підійшли до просмолених полін та завбачливо политого хмизу і підпалили вогнище. Полум’я шугнуло вгору, викликавши вигуки захоплення в усіх, хто був по обидва береги Сени. Вогонь відбився у воді і затанцював відблисками, мовби на поверхню річки сипнули діамантами. Висвітилися й похмурі контури Нельської башти із зачиненими на ніч ворітьми.

— Яка краса! — вигукнула графиня де Ла Морлієр. — Маркізе, ви заслуговуєте нагороди!

— Видовище попереду, — пообіцяв той.

І тоді між ченцями й вогнищем виросла самотня струнка фігура юнака. Не виймаючи шпаги, він крикнув так, що його почули не тільки на берегах Сени, а й у палаці короля:

— Стій! Той, хто наблизиться до вогнища, щоб кинути в нього книги Декарта, сам опиниться у вогні! Це кажу вам я, Сірано де Бержерак! Бережіться!

Замішання серед ченців тривало недовго. Один із них, перехрестившись і нашіптуючи молитву, задріботів до вогнища з книгою в руці. Та ніхто навіть не збагнув, як саме він змахнув своєю сутаною і полетів у тріскуче полум’я. Пролунав несамовитий вереск, і за мить живий смолоскип кинувся з вогнища до ченців.

— Ой! — знову вигукнула графиня. — Він, певне, обпікся, бідолашний!

— Хто ще? — долинув дзвінкий голос Сірано.

— Як помітили, кардинале, він не оголив шпаги.

— Поки що, ваша величність. Я послав туди стражників.

— Тоді інша справа, — король шморгонув носом.

Тим часом купка ченців, мов за командою, посунула до вогнища. Але того, що відбувалося, не можна передати словами. Блискавично рухаючись, Сірано, немов привид, то зникав, то знову з’являвся на тлі полум’я, що виривалося вгору. А з вогнища з неймовірним галасом вилітали живі смолоскипи і тікали од вогню святого Ельма. В його відблисках виднілися розкидані по землі книги в шкіряних оправах.

— Нещасні ченці, — зауважив король.

— Вони страждають за віру, — відповів кардинал.

І тоді на Сірано рушив натовп, до речі, нашвидкуруч зібраний ченцями по трактирах.

Сірано не виймав шпаги, але бачив би індіанець Августин-Кетсаль, як його учень розправляється з напівп’яними погромниками, котрі звикли до того, щоб їх боялися, і котрі й гадки не мали про віртуозні прийоми синів Сонця! А він, стоячи спиною до вогнища, ударами “живої кувалди” пригощав кожного, хто підходив до нього.

Невдовзі п’янюжки корчилися на землі, стогнали і ойкали. Дехто з них, не заспокоївшись, і далі ліз на Сірано, але знову валився від його могутніх ударів.

А над повергнутими в позі ягуара, готового до стрибка, стояв учень індіанця із племені майя, готовий відбити будь-який напад.

Але тепер у бій пішли стражники зі шпагами в руках. І Сірано довелось вихопити свою зброю.

— Здається, дійшло до справжньої битви, — сопів король.

— Вони вб’ють його! Он скільки на одного! — вигукнула графиня де Ла Морлієр.

Баронеса де Невільєт, що затамувавши подих стежила за бойовиськом, знепритомніла.

Знепритомніли ще дві дами з оточення королеви, але, впевнившись, що ніхто не поспішає їм на поміч, очуняли і знову кинулися до вікна, де їхні місця вже зайняли.

Стражники ніяк не могли наблизитися до Сірано — заважали тіла п’янюжок, які од болю корчилися на землі. Але він сам кинувся на противників, застосувавши свій улюблений прийом. У повітря, сяючи у відблисках вогню, полетіли одна за одною шпаги вояків, які одразу ж кинулися врозтіч. Офіцерів, котрі спробували вчинити опір, Сірано невловимими рухами своєї разючої шпаги хутко відбив. Багатьох поранив, але були й убиті. Одначе дісталося і йому. Його камзол узявся кривавими плямами, та Сірано бився далі, переважаючи стражників у спритності. Їх було багато, але він володів шпагою, як ніхто з них.

Як і в більшості битв, Сірано допомогла ще й паніка. Хтось крикнув, що сам всевишній вклав у руку безумця шпагу, бо в буллі папи не сказано про спалення книг Декарта.

Ченці підхоплювали книги й тікали, стражники підбирали вбитих і поранених, яких разом з п’яничками набралося кілька десятків.

Напівхмільна юрба розбіглася, стражники пішли.

Сірано залишився один, готовий відбити нову спробу штурмувати вогнище святого Ельма.

— Незвичайно, маркізе! Я думала, що помру од хвилювання, — зітхнула графиня з родимкою. — Але я смертельно втомилася, ніби сама билася з цими нікчемами. Сідайте в карету й одвезіть мене додому. Граф поїхав в армію з дорученням його превелебності. Тільки швидше, поки я не передумала і не запросила того сміливця з духом демона, котрий і з вами поговорить…

— Що ви, графине! Дозвольте мені не допустити його дзьоба до вашої чарівної родимки.

— Та все-таки вам доведеться привезти його до мене на наступний раут. Він непоганий поет. Поки що не ревнуйте. Я просто хочу побачити зблизька цього СІрано.

— Я волів би, щоб зблизька ви дивилися тільки на мене.

З цими словами маркіз шмигнув у карету, доручивши слузі графині свого коня.

Карета графині поїхала за каретою баронеси де Невільєт, яка нарешті опритомніла.

Рішельє змішав шахові фігури і сказав королю:

— Цього разу, ваша величність, я програв не лише вам…

— Але який він молодець! — усміхнувся король. — Зрештою, і мат ви одержали блискучий!

— Невиспаний кардинал, зайшовши до кабінету, побачив на столі свою закладну записку, як він того й хотів напередодні.

Її поклав туди Сірано, що стояв перед ним у подертому і вкритому плямами камзолі.

9. ЗАКЛАДНА ЗАПИСКА

Вершник на змореному коні, що ледве переставляв ноги, лишивши позаду не одну сотню миль, зупинився біля ватіканських воріт. Кінь опустив голову, ладний упасти. Вершник зіскочив на землю і ніжно поплескав його по змиленій шиї.

Граубюнденець з довгою шпагою при боці нахабно й погрозливо підійшов до прибулого.

— Пакет. Найсвятішому папі… — по-французьки вимовив подорожній.

— Чого бурмочеш, ніби соплі ніс забили! — грубо по-німецькому озвався граубюнденець, що, як і кожен швейцарець, не бажав говорити по-французьки.

— Негайно пропусти мене до його світлості. Я — гонець самого його превелебності кардинала Рішельє.

— А що мені твій Рішельє? — мовив страж, простягаючи руку по гаманець.

Але прибулець чи не зрозумів того жесту, чи просто не бажав давати гроші. Закурений, стомлений з дороги, він не хотів гаяти часу і, вважаючи, що згадка про кардинала є достатнім аргументом, відсторонив сторожа, щоб пройти через ворота. Граубюнденець ошкірився, лайнувся по-німецькому і вихопив шпагу.

Та йому надовго запам’яталося те, що сталося. Шпага невідомо як вилетіла у нього з рук і, зробивши над головою химерну дугу, брязнула на бруківку. Гадаючи, що проклятий француз зараз прошиє його своєю шпагою, переляканий страж несамовито заверещав і пустився навтьоки.

До нього вже поспішали два граубюнденці, на ходу вихоплюючи зброю. Та прибулець тим же незбагненним прийомом вибив одну за одною їхні шпаги. І тоді ще кілька найманців з алебардами напереваги кинулися йому назустріч.

Але їх спинив владний голос. До прибульця прямував офіцер-швейцарець, котрий командував охороною ватіканського палацу. Він бачив незвичайне мистецтво гінця і, бажаючи перейняти його, шанобливо привітався:

— Прошу вибачення, синьйоре, що вас потурбували мої солдати, але треба врахувати, що саме за це їм платять жалування з ватіканської казни. Отож про що ви не змогли домовитися з моїми молодцями, примушуючи мене накласти на них суворі стягнення? Грошима, звичайно, бо всі ми працюємо за дзвінку монету, що є і засобом для існування і дисциплінарного впливу. Який смисл садити їх на гауптвахту і безплатно годувати? Чи не ліпше за невміння фехтувати оштрафувати? Правда, синьйоре?

Офіцер говорив по-французькому із швейцарським акцентом, вставляючи деякі італійські слова, коли звертався до прибульця.

Прибулець повідомив, що привіз термінове послання найсвятішому папі від кардинала Рішельє.

— Із Франції? І ви здолали такий шлях на оцій бідолашній конячині?

— На жаль, я не мав змоги міняти коней, як це роблять звичайні гінці. У мене доручення особисте.

— Ми домовимося з вами про це, синьйоре. Я проведу вас у папські хороми за умови, якщо ви навчите мене свого прийому обеззброювати противника.

— Залюбки, друже! — згодився прибулець. — Де ми почнемо урок фехтування?

— У дворі, за фортечною стіною, синьйоре, якщо вам не важко.

— Часу в мене обмаль, пане офіцер.

— Я постараюсь бути старанним учнем.

Стражі-граубюнденці здивовано спостерігали, як офіцер провів прибулого, котрий не передав йому гаманця з грішми. Обидва пройшли через прочинені ворота і одразу ж вихопили шпаги.

Граубюнденці, вільні од караулу, збіглися подивитись на дуель.

Та дуелі не відбулося: француз умить обеззброїв офіцера.

Затим почалося скрупульозне навчання. Офіцер гримнув на своїх підлеглих, щоб і духу їхнього тут не було. Він не збирався ділитися секретом, яким хотів оволодіти.

Офіцер виявився тямущим. Втім, вибити шпагу із залізної руки свого вчителя він не зміг. Та, підкликавши до себе солдата, хутко обеззброїв його.

Учитель похвалив свого учня і дав йому ще кілька слушних порад, після чого вони піднялися до ватіканського палацу.

— Мене звати Вільгельмом Бернардом. Поки що я служу папі, щоб одержати спадщину. Володітиму позиковою конторою. Якщо вам знадобиться певна сума, радий буду прислужитися.

— Дякую вам, синьйоре лейтенант. Я дуже бідний, щоб віддавати борги, і надто гордий, щоб позичати без віддавання.

— А хіба кардинал Рішельє мало вам платить?

— Мені він зовсім не платить, дорогий Бернарде, хоч я і виконую його доручення як гвардієць роти гасконців пана де Карбон де Кастель-Жалу, куди зобов’язаний повернутися після виконання цього наказу кардинала. Не одержував я ще солдатської платні.

— Зверніть увагу, дорогий гвардійцю, на цю мозаїку чудового майстра, якому не випадково доручили прикрасити палац. Його ім’я Мікеланджело. Кажуть, веселий був чоловік і разом з тим незлагідний. Різні в людей бувають характери, чи не так? От я відразу побачив у вас людину достойну, як тільки ви вибили шпаги в трьох солдатів. І подумав: з вами вигідно мати справу…

— Де я можу вручити його святості папі Урбану VIII послання кардинала Рішельє?

— Кардинал — висока фігура у Франції. Святий престол недосяжний, дорогий гвардійцю. Я проведу вас до його превелебності, такого ж, як і Рішельє, монсеньйора кардинала Антоніо Спадавеллі, котрий перебуває на службі в Урбана УІІІ.

— Але я мушу передати послання в руки самого папи.

— Сподіваюся, вам не дали послання до самого господа бога? Повірте, я знаю, що роблю, коли веду вас до монсеньйора Спадавеллі.

Кімната, в яку вони зайшли, була тісна і скромна убранням порівняно з тими багатими залами, що їх вони проминули.

— Монсеньйоре, — звернувся швейцарець до згорбленого старого. — 3 листом до його святості прибув гонець від кардинала Рішельє.

— Он як? — здивувався Спадавеллі. — Давайте. Як вас звати?

— Сірано де Бержерак, ваша превелебність. Але послання я маю передати з рук у руки його святості.

— Ви викликаєте в мене повагу і довіру, синьйоре Сірано де Бержерак. Хочу, щоб і ви відповіли мені тим самим. Зміст листа кардинала Рішельє негайно буде доведено до відома папи Урбана VIII.

— Я вірю вам, ваша превелебність, — латиною сказав Сірано, передаючи пакет, скріплений печаткою Рішельє.

Кардинал Спадавеллі розпечатав його, пробіг очима і не міг приховати свого хвилювання.

— Даруйте мені, сину мій, — звернувся він теж латиною до Сірано, — але зміст цього листа так стосується і мене особисто, що я не можу не висловити вам щирої подяки. Одначе я побоююся за вашу безпеку. На жаль, у Папській області надзвичайно багато іспанських військ, а Франція вступила у війну на боці держав, які ворогують з Іспанією і Габсбургами.

— Тому, хто зацікавиться мною, доведеться спробувати моєї шпаги! — запально вигукнув Сірано.

— Ні, сину мій, — перейшов на французьку мову кардинал, — для вашої ж безпеки я попрошу вас передати свою шпагу оцьому славному офіцерові, який доставить вас, як затриманого папською охороною, до будинку французького посланника пана Ноаля. Ждіть мене там. — І до офіцера: — Вам зрозуміле завдання, лейтенанте Бернард?

— Так, монсеньйоре! — відчеканив швейцарець. — Доставлю обережно, жоден іспанець не здогадається.

— Повірте, ваша превелебність, — знову перейшов на латину Сірано, — це зовсім не схоже на мене, але я довіряюсь вам.

— Це не лишиться без відповіді, — відповів кардинал, жестом руки відпускаючи обох.

— Давайте вашу шпагу, дорогий де Бержерак, — мовив лейтенант. — Нехай вона буде запорукою нашої дружби.

За кілька хвилин вони вже їхали на конях у супроводі ескорту ватіканських стражників.

— А знаєте, Сірано, я вирішив більше не служити тут із двох причин, — раптом зізнався Бернард.

— Чому?

— Через спадщину, про що я говорив, та сонет “Швейцарцям і граубюнденцям”, написаний якимось в’язнем і доставлений охоронцем із нашого кантону. З вашого дозволу я прочитаю:

Не тільки Альпи вас піднесли в небо,

Якщо людина вільність там знайшла.

В тій стороні ніколи не була -

Тоді війни чужої їй не треба.

Народ бідує, і тиран не гребує,

За кров вам золото, а честь мала.

Копнешся в совісті — вона брудна.

Облиште торг, подумайте про себе!

Не краще вам, домігшися свобод,

Звільнити дома від панів народ?

Хрести мальтійські вас не ждуть на чужині.

Зруйнуйте той насильницький оплот,

Тих, хто на труд ваш роззявляє рот,

В пороках, розкоші пов’яз, як у багні.

— Хто той в’язень?

— Чи то Канапеллі, чи то Кампанелла…

Сірано мимохіть пришпорив коня.

— За такі сонети запроторили ченця в темницю на довічне ув’язнення. А він звертається до нашої совісті. Принаймні мене роз’ятрив. До того ж цей в’язень складає гороскопи. Я попросив гороскоп на свого сина Анрі. Виявляється, він стане військовим, дослужить до генерала і славно загине в бою.

— Я б не одважився замовляти свій гороскоп, — сказав Сірано, — бо переконаний: він не передбачить мого майбутнього. Я вільнодумець навіть у марновірстві.

Вони щасливо доїхали до резиденції французького посланника Ноаля. Сірано одержав назад шпагу і зайшов у дім.

Посланник Ноаль, тонкий дипломат, своїм виглядом нагадував маркіза з фарфорової вази королівського палацу, в перуці і мереживах, з витонченими манерами. Дізнавшись, що перед ним гонець самого кардинала Рішельє, почав розсипатися перед ним бісером, запропонував попоїсти і відпочити з дороги.

Сірано їв із завидним апетитом, потурбувався й про те, щоб слуги не забули про його коня. Та від постелі відмовився, сподіваючись, що кардинал Спадавеллі виконає обіцянку і скоро буде тут.

І знову з важких, відчинених граубюнденцями воріт виїхала карета на великих колесах, і знову натовп вірян стояв на узбіччі дороги, пожадливо підбираючи дзвінкі символи кардинальської щедрості. Карета з’їхала з мосту і потарабанила вздовж Тібру, до стін в’язниці.

Вершника вперед не висилали, тому біля воріт сталася заминка, поки сам метушливий і підлесливий начальник в’язниці синьйор Парца не вибіг навстріч. Він не знав, як висловити свою повагу до наближеної особи його святості папи Урбана VIII.

Тюремні ворота розчинилися, карета вкотилася у двір, і з неї, обережно ступаючи на спущену ізсередини підніжку, видибав старий кардинал. В’язничний священик, спотикаючись, біг назустріч монсеньйору, а той, спираючись на патерицю, у супроводі напівзігнутого в поклоні синьйора Парца йшов уже знайомою дорогою до камери довічного в’язня.

Забряжчали ключі, рипнули двері.

Ошелешений синьйор Парца, діставши папір папського двору, швидко пішов, а кардинал переступив поріг напівтемного каземату.

Томмазо радісно підвівся з ліжка, пізнавши свого вчителя.

— Ваш гороскоп готовий! — сказав після привітання.

— Поки що він мені не потрібен. Ось тут адресований кардиналу Рішельє лист від папи, найсвятішого з пап. Ти вільний, мій Джованні!

Кампанелла сторопіло дивився на Спадавеллі, не вірячи своїм ушам.

— Сам і відвезеш листа від папи в Париж.

— Боже мій! — вигукнув нарешті в’язень. — Так он який цей Рішельє, що про нього так несправедливо говорять! — Томмазо став навколішки і поцілував листа, що його тримав у руці вчитель. — Хай будуть благословенні імена папи і кардинала, — зворушено промовив він.

— Встань, сину мій. Я відвезу тебе до посланника Франції Ноаля. Там чекає тебе гонець.

— Нащо ж їхати мені до Франції? Якщо вже не Неаполь, не рідна Калабрія, то хоч Венеція! Дозвольте, вчителю!

— Мовчи, сину мій! Ти нічого не знаєш. Папа подарував тобі свободу, але Папська область кишить іспанцями, і я не знаю, чи сподобається їм твоє звільнення. Швидко збирайся.

— Багаж мій простий — самі папери. Може, на волі вдасться видати зібрання творів.

— Мерщій, сину…

Карета кардинала виїхала з воріт в’язниці й покотила через вічне місто до будинку французького посланника.

Недавній в’язень не міг стриматися — з вікна карети він висунувся майже до пояса і вперше за останніх тридцять років жадібними очима дивився на будинки, на перехожих, на синє небо, на яскраве сонце. Його серце, що витерпіло в неволі тяжкі випробування, зараз аж виривалося з грудей. Він, Кампанелла, на свободі! Він може, як і всі люди, вільно дихати, жити, творити!

По обидва боки вулиці вишикувалися віруючі, і Антоніо Спадавеллі, вірний своїм традиціям, сіяв на бруківку пригорщі монет. Кампанелла скривився, помітивши, як ревні католики штовхаються за кардинальську милостиню.

— А все-таки, вчителю, — сказав він, — справжнє людське щастя не в грошах, а в їх скасуванні.

— Твій попередник Томас Мор дотепно назвав свою вигадану країну Утопією, що в перекладі, як ти знаєш, означає “Нідейя”. Він мовби сам передбачав, що ніде на Землі не здійсняться ні його, ні твої мрії.

— Хто знає, вчителю. За тиранії християнство також здавалося неможливим.

— Не будемо сперечатися, сину мій, ліпше насолоджуймося щастям твого звільнення.

— Хвала богові, найсвятішому папі Урбану VIII й кардиналові Рішельє. І вам, учителю. Без вас я не ступив би й кроку за межами в’язниці.

— Чому ж…

— Хоча б тому, що я відвик ходити під синім небом.

Карета спинилася. Кардинал Спадавеллі і Кампанелла вийшли з неї. Їх зустрів французький посланник пан Ноаль у перуці, в камзолі й панталонах з мереживом, у черевиках на високих підборах.

— О, ваша превелебність, не знаю, як мені дякувати за честь, яку ви виявили мені своїми відвідинами!

— Мета мого візиту, синьйоре, — передати вам із рук у руки неоціненного філософа Томмазо Кампанеллу, котрий пройшов жахливе пекло.

— Прошу в дім, він буде освячений перебуванням у ньому таких людей.

— Гонець кардинала у вас?

— Він тут, монсеньйоре, поїв, не ліг спати, хоч ми йому пропонували, але задрімав просто за столом. Майже ж зовсім хлопчина.

— Познайомте з ним.

Гості увійшли в дім. Друг Ноаля французький письменник Ноде, товстенький, добродушний чоловік, легенько торкнув за плече Сірано. Той ураз підхопився і поклав руку на шпагу. Та, впізнавши кардинала й Кампанеллу, впав навколішки.

— Встань, сину мій, — лагідно сказав кардинал.

— Ні, ваша превелебність, я на колінах перед тим, хто втілює для мене пітьму темниць і Сонця світло.

Кампанелла по-дружньому поклав йому руку на плече.

— Спасибі за ці поетичні слова, юначе. Для мене ви не лише посланець, а й обранець високого і далекого друга, котрого я так помилково корив, монсеньйора Рішельє.

— Ось, отче мій, його записка. Я повинен супроводити вас до нього у Францію.

“Уповноважую гвардійця гасконської роти королівської гвардії мсьє Савіньєна Сірано де Бержерака виявити отцю Фомі Кампанеллі по прибутті його до Франції сприяння і гостинність від імені французького уряду, запевнивши отця Фому, що він дістане належний притулок, повагу і пенсію.

Рішельє”.

Блискуче володіючи французькою мовою, Кампанелла двічі перечитав “закладну записку”. Потім передав її Спадавеллі, котрий теж прочитав той текст з великим задоволенням.

— Бачиш, Томмазо, сам Рішельє жде тебе, призначивши супроводжуючим цього славного гвардійця.

— Не розумію, вчителю, адже я недавно знову провинився, ставши на захист Галілея.

— Так, ти хотів бути більшим католиком, аніж сам папа. Взявся захищати Галілея, котрий висловив єресь про обертання Землі навколо сонця, а він, Галілей, сам відмовився од тої згубної вигадки Коперника.

— За кожним, учителю, треба визнати право висловлювати в науці будь-яку думку і відмовлятися од неї.

— Отже, вручаю вам, юначе, — Спадавеллі звернувся до Сірано, — як побажав того сам Рішельє, турботу про Томмазо Кампанеллу. Я змушений залишити вас.

— Сподіваюсь, усе влаштується, монсеньйоре, — люб’язно запевнив Ноаль. — Мій дім, як дім посланника, недоторканний.

— Мій юний друже, — мовив Кампанелла до Сірано. — Я хотів би привітати вас із довірою, що її виявив вам Рішельє. Його турбота про мою долю мене надзвичайно хвилює.

Сірано де Бержерак не сказав, що записка Рішельє була “закладною”, продиктованою ним, і що право скористатися нею він виборов у бою із сотнею противників.

Він лише шанобливо дивився на Кампанеллу, котрий був для нього живою легендою.

10. БІЙ З ІСПАНЦЯМИ

Синьйор Беніто Парца, начальник в’язниці, тільки-но карета кардинала з “вічним в’язнем” опинилася за ворітьми, задріботів через вулицю до цегляного будинку з колонами, де розмістився командир іспанського гарнізону у вічному місті Педро Гарсіа, котрого недавно іспанський король змістив із посади губернатора Нової Іспанії за те, що він більше не міг викачувати з колонії золота. Понижений у посаді й уражений цим, генерал ладний був зігнати зло на місцевих жителях, які в його очах були не кращими від заокеанських індіанців, хоч і вважалися католиками. Принаймні до його військ вони не виявляли належної поваги, ображаючи іспанську корону.

Беніто Парца так настирливо домагався побачення з Гарсіа, що вкрай розлютив чергового офіцера, вже знайомого нам капітана Лопеса, якого колишній губернатор взяв із собою, як найвідданішого свого підлеглого; його, щоправда, треба було тримати подалі від Андалузії і Генуї, де герою Нової Іспанії досі ще загрожували колись винесені йому вироки кримінального суду. Та роздратований догідливим італійцем Лопес усе-таки збагнув: йдеться про антиіспанську змову, в якій беруть участь колись кинутий до в’язниці з тієї ж причини в’язень і кардинал Спадавеллі, що звільнив його. Довелося пропустити донощика до генерала.

Опасистий Гарсіа готувався обідати і, почувши, що йому належить на голодний шлунок взятися за справу, невдоволено скривився. Бажаючи якомога швидше відкараскатися од надокучливого італійця, він наказав його ввести.

— Синьйоре генерал! Хай ваше життя буде довгим, як і життя його величності короля Іспанії, найкатоличнішого з усіх королів! — підлесливо почав Парца.

— Далі, далі! — не відповідаючи на привітання, буркнув генерал, погано второпавши зіпсовану іспанську мову італійця.

Капітан Лопес, котрий довго жив у Генуї, де залишив уже відомий нам слід, почав перекладати нерозбірливе базікання начальника в’язниці.

Виявляється, в камеру під виглядом відвідин вічного в’язня, ченця Кампанелли, котрий ще тридцять років тому готував повстання проти іспанської корони і відтак був засуджений на довічне ув’язнення, пробралися нові змовники. Вони виступають проти іспанських військ, які допомагають найсвятішому папі підтримувати в його області належний порядок. Навіть кардинала Спадавеллі втягли вони у свою змову. Кардиналові вдалося обманом дістати в довірливого отця всієї католицької церкви дозвіл на помилування затятого змовника, який разом із підступним монсеньйором Спадавеллі покинув в’язницю, щоб у Папській області підняти повстання…

Генерал Педро Гарсіа мав запальну вдачу. Повідомлення Беніто Парца так роздратувало його, що в нього аж розлилася жовч — од люті враз пожовкло обличчя.

— Капітане Лопес! — хрипло скомандував він. — Негайно дізнайся, куди монсеньйор кардинал сховав злочинця, обдуривши самого папу. Наш обов’язок — зробити його святості Урбану VIII послугу і водночас покласти край усім негідним задумам змовників.

— Вони збиралися в камері в’язня під виглядом складання заборонених святою церквою гороскопів, — не вгавав Парца. — Це, синьйоре генерал, межує з чаклунством, за що, як відомо, карають не лише в’язницею, а й вогнищем.

— Не просторікуй! — крикнув генерал. — Ліпше скажи, де зараз в’язень?

— Мені вдалося підслухати, як кардинал наказав кучеру їхати до французького посланника.

— Он як! — спаленів Педро Гарсіа. — Негідника переховують у лігвищі одвічного ворога Іспанії, яка воює із Францією! Капітане Лопес, узяти солдатів зі шпагами й мушкетами і без зайвих розмов увірватися в дім, де засів злочинець. Чинитимуть опір, діяти, як у Мексіці. Зрозумів?

— Усе зрозумів, мій генерале!

Скривившись, Гарсіа недбало кинув Парца гаманець, з якого переклав собі до кишені половину монет. Начальник в’язниці, низько кланяючись і відступаючи назад, бурмотів:

— Спасибі, спасибі від усіх моїх тринадцяти дітей…

Генерал сів обідати, але апетит пропав від одної тільки думки, що про вжиті заходи треба повідомити найсвятішому папі, згадавши при цьому ім’я кардинала Спадавеллі. Він не знав, як це зробити, бо в Новій Іспанії не звик до дипломатичних викрутасів, діючи лише на власний розсуд.

— Ей, Лопес! Ти ще не пішов? Послухай-но: якщо раптом доведеться вибачатися перед папою, врахуй, що чернець не повинен бути “схопленим”.

— Як? — здивовано перепитав Лопес, знову заглянувши до генерала.

— Ти геть з глузду з’їхав! Пригадай, як ти розправлявся з жерцями.

— А-а… Гаразд. — Капітан схилив голову і, помахавши перед собою капелюхом з пір’їною, вийшов.

Кінний загін іспанців із десяти чоловік під командуванням Лопеса промчав вулицями Рима, розганяючи зляканих перехожих. Біля будинку французького посланника солдати зупинилися.

Двом із них з мушкетами капітан наказав засісти за кущами навпроти будинку і взяти на приціл двері й вікна, якщо злочинець спробує втекти. Сам Лопес у крислатому капелюсі, що захищав його від тропічного сонця в Америці, рішуче піднявся на ґанок і, повернувшись спиною, грюкнув ногою в двері.

Стулки враз розчинилися, і Лопес не зміг ухилитися від доволі відчутного удару нижче спини. Він заточився, втратив рівновагу і, спотикаючись, розтягнувся в піску під дружний регіт не тільки того, хто вийшов на ґанок, а й своїх солдатів.

Украй розлючений, капітан схопився на ноги, дістав шпагу і кинувся на кривдника, що теж стояв зі шпагою в руці.

— З дороги, негіднику! — побагровів од крику Лопес. — Іменем іспанського короля я вимагаю видати злочинного ченця Кампанеллу.

— За міжнародними законами ця територія належить не іспанському, а французькому королю, іменем якого я пропоную вам щезнути з моїх очей.

— Мені плювати на твої міжнародні закони. За велінням мого короля ми зараз увійдемо в дім, чий би він не був, і витягнемо звідти змовника.

— Ви переконаєтеся, що не зможете пройти повз мене, сеньйоре! — непоганою іспанською мовою зауважив незнайомець.

— Хто ти такий, — заверещав Лопес, — щоб ставати мені на дорозі?

— Той самий камінь, об який ви спіткнетеся, сеньйоре.

Раптом із-за спини захисника дому вийшов французький посланник.

— Сеньйоре! — вигукнув він теж по-іспанському, бо, як дипломат, знав кілька мов. — Благаю вас не вдаватися до сили зброї. Всі ми однаково шануємо владу найсвятішого папи Урбана VIII, і я честю дворянина запевняю: в моєму домі немає нікого, хто з’явився б тут без волі папи.

— Я тобі покажу, де тебе чекають і твій папа, і твоя мама, які, напевно, давно здохли! — несамовито зарепетував Лопес, водночас подаючи сигнал солдатам штурмувати двері.

Сам він перший кинувся на захисника дому і перший дістав відсіч, не розуміючи, що сталося. Він стояв перед доволі молодим французом без шпаги в руці, якою щойно хотів проткнути нахабу.

Лопес мимоволі відскочив убік, даючи солдатам дорогу до противника.

Але той сам перейшов в атаку і вже не застосовував свого улюбленого прийому, з якого колись почав у Парижі блискучу кар’єру дуелянта. Першого ж солдата блискавичним, невловимим рухом він звалив ударом у груди, за ним — другого, третього… Ще троє полягли слідом за ними.

Лопес тим часом підібрав свою шпагу, але не ризикнув кинутися в бій. Його мексиканський сподвижник капрал Педро Карраско, що тримав коней, був останнім, якщо не рахувати двох солдатів у засідці, і також не відважився зітнутися з цим страшним противником, хоча й мав славу непоганого тореадора.

Капітан Лопес озирнувся на кущі і дав сигнал. Майже водночас пролунало два постріли, і Сірано де Бержерак із прошитими навиліт грудьми горілиць упав на ґанок.

— Уперед! За ченцем! — крикнув Лопес і метнувся в дім, відштовхнувши хлипкого французького посланника.

Капрал Карраско увірвався в двері слідом за своїм капітаном.

І саме в цей час вулицею мчали навскач запряжені цугом коні. Карета, гуркочучи великими колесами, підстрибувала на нерівній бруківці.

Важко було повірити, що такий старий кардинал зможе розчинити двері, на ходу вискочити з карети і, тримаючи в піднятій руці хрест, збігти на ґанок.

— Іменем бога закликаю від імені найсвятішого папи Урбана VIII припинити насильство!

Хоч як був Лопес вихований у дусі сили, жорстокості й сваволі, але вигляд старого в мантії з червоною підкладкою, з піднятим хрестом зупинив його. І він наказав капралові повернутися назад.

— Монсеньйоре! Ми тільки боронилися. Бачите — шестеро мертвих. От ми й відплатили вбивці, — виправдовувався Лопес, кланяючись кардиналові, як він звик це робити в церкві перед мексіканським єпископом.

Збентежений капрал Карраско вийшов з будинку і перед тим, як укласти шпагу в піхви, витер її об камзол.

Капітан переглянувся з ним.

Солдати, що були в засідці, вийшли, не встигнувши перезарядити мушкетів. Вони почали стягувати вбитих і звалювати їх на сідла коней, на яких сюди прискакали.

Капрал Карраско підвів капітанові його коня.

— Справу зроблено, — сказав Лопес, — їдьмо до генерала Гарсіа.

— Вашому генералові доведеться з’явитися на аудієнцію до найсвятішого папи Урбана, яку він призначає йому завтра о восьмій ранку, сеньйоре капітан! — тоном наказу вимовив кардинал.

Лопес уклонився, він би з великим задоволенням проколов своєю шпагою цього старого жерця, але хтозна, як це може обернутися. Тут усе-таки не славна Америка, де знаєш, як треба поводитись.

Солдати повезли полеглих на полі бою, а капітан помчав до в’язниці, навпроти якої квартирував генерал Педро Гарсіа. Лопес не сподівався на його особливу похвалу, хоча й хотів доповісти, що “справу зроблено”, з ченцем покінчено. Принаймні так він зрозумів свого капрала, котрий побував у будинку і з котрим свого часу вони захопили сина вождя племені майя Августина-Кетсаля.

Лопес так доповів генералові, що єдиний захисник дому перетворився у нього в загін добірних французьких солдатів, яких удалося здолати лише завдяки військовій винахідливості, пов’язаній із засадою і застосуванням мушкетів, що їх мудро наказав узяти генерал.

— Кулі, мій генерале, сильніші від шпаги, — сказав наостанок капітан. — Ними ми знищили всіх захисників будинку, а також ченця, котрий утік із в’язниці…

Появу кардинала капітан розглядав як злий фатум, що завадив йому через боязнь за його величність генерала Педро Гарсіа належно відзначити перемогу.

0 восьмій ранку наступного дня задишкуватому генералові довелось піднятися сходами ватіканського палацу і, стримуючи важке дихання, стоячи вислухати повчальні докори папи Урбана VIII, на аудієнцію якого за інших обставин він не міг би й сподіватися.

Повернувшись од папи, Гарсіа зліг. Він був майже переконаний: ватіканський гонець уже мчить до Іспанії з посланням найсвятішого папи до короля.

І він не помилився. Міняючи коней, гонець у двобарвній формі скакав сухопутним шляхом через Апенніни.

Поки він добирався туди, а другий гонець із відповіддю іспанського короля й наказом по іспанському гарнізону у вічному місті ще не відбув на каравелі, вулицями Рима рухалася сумна процесія. Очолював її сам кардинал Антоніо Спадавеллі, щоправда, чомусь не в повному облаченні, як на такий випадок, і не пішки, а в кареті, за якою йшли професіональні плакальниці, сповнюючи вулиці голосінням. За ними — граубюнденці під командуванням лейтенанта Вільгельма Бернарда несли дві труни. Процесію замикали, сидячи в одній кареті, французький посланник Ноаль у парадній формі з чорною пов’язкою на рукаві камзола і його друг письменник Ноде, ррль якого в цьому була далеко не останньою.

Похоронна, як могло здатися збоку, процесія, рухалася не на кладовище, а вийшла на Аппієву дорогу, знамениту не лише своїм віком (уперше вимощена камінням за часів Аппія-Клавдія), а й тим, що після придушення повстання рабів і гладіаторів на всьому її протязі були розставлені стовпи із розіп’ятими на них соратниками Спартака. Вела вона до Капуї, а далі — до давньої Брундізії.

Одначе, проминувши старовинні мармурові вілли біля перетину із другорядною, сучасною дорогою, процесія зупинилася. Плакальниць відпустили, карета кардинала, що виконала свій обов’язок, повернулась назад до Ватікана, змушуючи зустрічних іспанських солдатів відступатися, а граубюнденці разом зі своїм лейтенантом у супроводі карети французького посланника звернули на захід і вийшли до Тібру. Далі дивна процесія просувалася вздовж його берега аж до гирла. Неподалік від порту перед непоказною єгипетською фелюгою вона спинилася.

Тут Ноаль, котрий, очевидно, знав власника фелюги, старого єгиптянина, що командував двома темношкірими матросами, почав домовлятися з ним про те, щоб у супроводі пана Ноде доставити в Тулон дві труни з покійниками. Розмова більше скидалася на торг — єгиптянин, згадавши про своїх трьох сварливих дружин і цілу ораву дітей, просив, окрім призначеної йому тисячі пістолей, надбавки “за запах”, що йтиме з трун.

Ноде пообіцяв.

Труни повантажили на фелюгу. Ноде перейшов на борт суденця. Матроси тим часом напнули вітрила.

Посланник Франції в Папській області пан Ноаль ще довго стояв на березі Тібру, спостерігаючої, як меншими й меншими стають обоє вітрил фелюги.

Лейтенант Вільгельм Бернард спокійно чекав, коли посланник перестане махати мережаною хустинкою і сяде в карету, щоб із загоном граубюнденців провести його до Рима, не допустивши нового зіткнення з ворожими Франції іспанцями.

Карета Ноаля їхала повільно, бо граубюнденці, окрім свого командира, йшли пішки.

За кілька днів до порту в гирлі Тібру, спритно лавіруючи, причалила іспанська каравела. З фелюгою вона розминулася, мабуть, далеко в морі. На ній прибув гонець його католицької величності короля Іспанії з наказом про зміщення генерала Гарсіа з поста начальника іспанського гарнізону в Папській області й переведення його до діючої армії в Аррас, де йому доведеться воювати з французами.

Генерал Педро Гарсіа, проклинаючи ту мить, коли до нього завітав донощик із римської в’язниці, викликав капітана Лопеса і звелів йому супроводжувати його в Аррас, де доведеться зітнутися з противником, небезпечнішим, аніж нікчемні індіанці в Мексіці.

Капітан Лопес, зажурений, пішов збиратися в дорогу, вирішивши взяти з собою й вірного капрала Карраско. Все-таки той умів, коли треба, повернути свою шпагу не тільки проти биків.

Про те, що до Франції відправили дві труни, Лопес уже дізнався від своїх донощиків і поспішив повідомити про це генералові. Але навіть ця звістка мало втішила Гарсіа, хоча й підтверджувала успіх проведеної за його наказом операції проти змовників.

11. ПРИТУЛОК ФІЛОСОФА

Жозеф Ноде стояв на борту фелюги, яку гойдало на хвилях, і побоювався приступів морської хвороби. Товстенький, миловидий, схильний, як справжній француз, до гумору, він, письменник, у житті віддавав перевагу домашньому затишку, спокою, а не пригодам власних героїв, що їх тепер мав витримати сам. А що як усе це відтворити в мемуарах? Одначе немає впевненості в тому, чи вдасться опублікувати подробиці подібної подорожі. Як подивиться на це кардинал Рішельє?

Берег Італії зник за горизонтом, коли господар фелюги, правовірний єгиптянин, шанобливо наблизився до француза, котрий супроводжував цей сумний вантаж. Йому згадалося, як він багато років тому на цьому ж суденці віз теж французів ГГєра Ферма з батьком і Рене Декарта, як вони милувалися красою моря. Господар з усмішкою глянув на огрядного Ноде і звернувся до нього, єдиного живого пасажира, по-французькому, маючи зачаєну надію:

— Хай продовжить аллах благословенне життя поважному панові і збільшить його щедрість, щоб вона зрівнялася з милістю, яку за кораном належить проявити до безталанного моряка, котрий знемагає від трьох старих і сварливих дружин, від вимагань дітей, таких же нахабних, як і невдячних, не рахуючи прохань юрби онуків! А чи не занадто барвисто малюєш ти свої знегоди, шановний послідовнику корану?

— Я лише дозволив собі нагадати вам про нашу домовленість: до самого аллаха дійшли не тільки мої благання, а й те, що відчуває мій ніс, змушений миритися з трунами, ще не похованими в землю.

— Що ж, тоді піднімемо віко труни, аби перевірити тебе на запах. Здається, іспанські кораблі досить далеко.

Трохи здивований шкіпер гукнув сивочубого негра-матроса, вільного од вахти біля стерна, і разом з ним підняв віко одної труни.

“Небіжчик” у чернечому одязі відкрив агатові, пронизливі очі й сперся на лікоть.

— Можна підвестися? — запитав він.

Від несподіванки єгиптянин упав на коліна, а негр відскочив убік.

— Як ваша рана, отче Фома? — спокійно спитав Ноде.

— Невеличка подряпина, синьйоре, та й годі.

— Одначе ви вміло впали. Не лише той негідник, що був тореадором, а навіть я подумав, що він убив вас.

— На місці бика я підняв би його на роги. Але як там наш захисник?

І вони підійшли до другої труни. Негр від забобонного страху сховався за вітрило. Віко підняли без нього, але з домовини ніхто не встав. Довелося Ноде, ченцю і шкіперу втрьох підняти звідти непритомного юнака і перенести його в єдину на фелюзі каюту.

Чернець розстебнув на ньому камзол, зітхнув:

— Наскрізне поранення в груди, велика втрата крові, хоч я устиг перев’язати його в домі посланника. Перев’яжу ще раз, недарма я писав у темниці медичний трактат.

І Кампанелла заходився старанно доглядати за Сірано де Бержераком.

Єгиптянин хитрувато зауважив Ноде, коли той вийшов із каюти:

— Аллах усе бачить, поважний пане! І якщо мені не можна доплатити за мій неслухняний ніс, якому нічого не вдалося почути, то сам аллах велить покласти на долоню за мій слухняний язик, якому є що розповісти.

Ноде весело зареготав, бо дуже любив сміятися.

— Гаразд, я дам тобі ще 500 пістолей, аби твій язик не вимовив зайвого, як твій ніс не відчув незвичного.

Єгиптянин лукаво глянув на гроби і низько вклонився.

Маленька єгипетська фелюга спритно шмигала поміж високими бортами шхун, бригів, барок, що стояли на рейді, і гордо пропливала мимо дрібних порівняно з нею рибальських човнів, які заповнили підступи до набережної Тулона. Вона завершила нарешті своє плавання, прослизнувши у відкритому морі повз усі іспанські кораблі, і тепер спокійнісінько стояла, прив’язана просмоленою линвою до мідного кільця молу.

Залишивши пораненого на догляд ченця-лікаря і єгиптянина, Ноде подався по підводу, щоб перевезти Сірано на заїжджий двір, перш ніж вирушити в далеку дорогу.

Йому довелось пробиратися крізь юрби матросів, які тинялися в пошуках найму, хмільних після тривалого плавання моряків, надокучливих продавців овочів і фруктів. З ящиків, тюків, плетених кошиків чулися різні запахи: смоли, ворвані, часнику, живої риби, духмяних апельсинів і запашних квітів, ніжних динь і кавунів. Ноде добряче нам’яли боки, поки він добрався до знайомого трактиру “П’яний шкіпер”.

Назад до молу, куди пришвартувалася фелюга, він дістався на підводі, найнявши вусатого візника, колишнього солдата, котрий немилосердно сварився і хлистав батогом не лише коня, а й перехожих, що заважали проїхати.

Сірано де Бержерака обережно поклали на підводу і доставили з порту до знайомого трактиру. Там він перебував доти, доки лікар-чернець не дав згоди усім разом вирушити в далеку дорогу.

На той час винахідливий Ноде вже дістав необхідну їм карету.

Сталося так, що Мазаріні, виконуючи вказівку Рішельє, купив для перебування Кампанелли у Франції будиночок, споруджений на згарищі маєтку Мов’єр, куди й приїхала карета мандрівників із Тулона.

Сірано пізнав свої рідні краї, і це його втішило і збадьорило. Він навіть сам спробував увійти до будиночка, що з’явився на місці старенького дерев’яного шато, яке згоріло у вогні селянського гніву.

Прибулих уже чекали філософ Декарт зі своїм другом-суперником, радником Тулузького парламенту П’єром Ферма, і професор-філософ П’єр Гассенді. Кардинал Рішельє вирішив продемонструвати, свою турботу про звільненого в’язня і запросив до його притулку у Франції людей, котрі за поглядами найближче стояли до Кампанелли. Він хотів, щоб той опинився в колі друзів. Його превелебність ніколи нічого не робив без наміру.

Рене Декарт, якого Рішельє запросив повернутися до Франції для зустрічі з Кампанеллою, був у плащі, накинутому на мундир нідерландської армії. Сховавшись од переслідувань католицької церкви, Декарт воював проти Іспанії. Був він гордий, ставний, із мужнім обличчям, повним енергії й благородства, що йшло не від знатності, якою він нехтував, а від глибокого самобутнього розуму, що і через три століття залишив слід у свідомості його послідовників, картезіанців.

Його протилежністю, але з таким же гострим розумом, був юрист, поет і математик ГГєр Ферма — спокійний, врівноважений, дружелюбний, з повнявим, чисто виголеним обличчям, із чорним, до плечей волоссям, з ледь помітною усмішкою в куточках трохи насмішкуватих губ.

І, нарешті, П’єр Гассенді.

Дізнавшись, що, крім Гассенді, тут і сам Рене Декарт, книги якого він захищав од вогню біля Нельських воріт, і загадковий П’єр Ферма, котрий зробив дивовижні математичні відкриття, не вказуючи шляхів до них, а пропонуючи сучасникам самим їх знайти, Сірано одразу збадьорився, мовби до нього прибули нові сили, і почувався значно краще. Подумки він готувався до розмови з цими людьми.

Жозеф Ноде, наче перегорнувши списану ним сторінку чергової книги, попрощався з усіма і відбув до Парижа тією ж каретою, аби повідомити його превелебності кардиналу Рішельє про приїзд Кампанелли. Він мав передати державцю Франції листа самого папи Урбана VIII.

Сірано поклали в окрему кімнату, і він не зміг узяти участі в розмові філософів із Кампанеллою, про яку так мріяв. Але прихід місцевого кюре, його першого вчителя, в супроводі друга дитинства Кола Льобре розвіяв смуток.

Помітивши їх, Сірано спробував підвестися з крісла, в якому напівлежав. Порухом руки кюре спинив його, а Кола підійшов і ніжно обійняв свого друга за плечі.

— Саві, любий, який я радий тебе бачити!

— Сину мій, я пишаюся, що його превелебність кардинал Рішельє доручив тобі супроводжувати сюди визволеного ним з ув’язнення мученика-філософа Кампанеллу. У Франції він матиме багато щирих друзів, пробуджуючи в людей надію на світле майбутнє на Землі.

— Ваша поява — найкращі для мене ліки. Хоч Кампанелла — дивовижний лікар. Я б зовсім став на ноги, якби зважився прийняти його кров замість моєї, яку я втратив від зрадницького кульового поранення з-за рогу.

— Що значить, Саві, прийняти його кров? — запитав Кола.

— Наші лікарі виліковують багато хвороб, пускаючи дурну кров, але нічого не лишаючи натомість. Тіло саме повинне поповнити втрату. Отець Фома Кампанелла, як ніхто інший, переживши нестерпні страждання, пізнав, що таке втрата крові. Перебуваючи в темниці, він написав медичний трактат на досвіді власного лікування, що й допомогло йому вижити. В трактаті, поряд з іншими способами лікування, він висловив думку, що кров іншої здорової людини з успіхом поповнить втрачену кров хворої. Але застосувати того способу, віддавши мені власну кров, отцю Фомі не вдалося, бо я не маю права прийняти його жертви, оскільки він для всього світу в кілька разів важливіший за мене. Я — простий смертний, нічим не прославився, хіба що бійками.

— Суворо судиш себе, сину, — насупив брови кюре. — Це добре й погано. Хто в твої роки зумів написати нехай злу, але таку повчальну комедію про педанта?

— Ви читали, отче мій? Я радий. Але ж її й досі ніхто не видав.

— До мене твір потрапив у списках. І те, що його ретельно переписують, багато про що свідчить.

— А отці єзуїти підіслали в театр людей, щоб комедію освистали…

— Стривайте! — перебив раптом Льобре. — Якщо тобі, Сірано, потрібна кров здорової людини, то здоровішого за мене не знайдеш у нашому селі. Попрохаймо отця Фому Кампанеллу пустити мені кров і перелити її, як він того хотів, у твої жили.

— Що ти, Кола! Я й так одужаю.

— Та ти зараз такий, хоч у труну клади… Сірано загадково усміхнувся, але про дві труни не розповів, адже дав слово Ноалю за будь-яких обставин мовчати про це.

Після першої зустрічі з філософами Кампанелла прийшов до Сірано і дізнався від нього про готовність друга віддати йому свою кров. Озброївшись гострим ножем і свіжим бичачим пузирем, по який Кола збігав до своєї крамнички, філософ з допомогою кюре, що виявився не лише здібним художником, а й чудовим асистентом, артистично зробив невідому до тої пори операцію. Звичним способом пустивши кров Льобре, Томмазо спрямував її по бичачому пузирю, мов по трубці, в розтяту вену Сірано. Тоді, звісно, не знали, що не всяку кров можна переливати різним людям. Але кров Сірано і Льобре, на щастя, виявилася, як ми тепер кажемо, одної групи. Кремезний Кола, котрий добряче поповнів відтоді, як успадкував від батька крамничку, навіть не відчув втрати своєї “зайвої”, як він сам сказав, крові. І був щиро радий допомогти другові.

Щоки Сірано швидко зарожевіли. Кюре дивився на Кампанеллу, мов на чарівника.

— Я схиляюся перед вашим мистецтвом, отче, як схиляюся перед трактатом про Місто Сонця, — сказав кюре.

— Це обов’язок людини, друже мій, — відповів Кампанелла. — Лікування людини і лікування людства.

Затим вони непомітно вийшли з кімнати, давши змогу Сірано й Льобре вдосталь наговоритися: “А ти пам’ятаєш?”, “А як тоді було?”

Коли кюре повернувся, вони саме згадували про його козу, яка спершу перейшла до сусіда-селянина, а потім її відібрали солдати збирача податків.

— Чи міг тоді хтось припустити, — вигукнув кюре, — що мудрий філософ, котрий вказав на зло власності, сам буде в нас у Мов’єрі! Воістину сходяться людські шляхи!

— Це не зовсім так, дорогий учителю, — обізвався Сірано. — В тому, що Кампанелла тут, винні передусім ви, кюре. Якби ви тоді не переконали мене, хлопчика, в святості його ідеї про заперечення такого зла, як власність, кардиналові Рішельє не довелося б сприяти звільненню філософа… — Сірано змовк, і кюре так і не зрозумів, як саме той причетний до врятування Кампанелли. Не розуміли цього протягом століть історики Франції, бо ті, хто знав, не обмовилися й словом, а кардинал зумів повернути приїзд філософа у вигідне для себе русло.

Тим часом нові друзі Кампанелли вирішили дати йому відпочити після дороги, розмов із ними й незвичайного лікування.

Рене Декарт і П’єр Гассенді вийшли в сад і почали ввічливу філософську суперечку про сутність матерії.

Гассенді в усьому вбачав тільки матеріальну суть світу. Декарт наполягав, що матеріальна основа стає людиною лише при її злитті із душею, від чого неживе тіло перетворюється в мислячу істоту. Однак обидва сходилися на тому, що світ можна сприйняти, тільки спостерігаючи за ним з допомогою реальних почуттів, а не сліпо уявляючи за канонами віри.

А П’єр Ферма зайшов до кімнати юнака, зовнішність якого навела його на деякі думки. Саме про це він хотів поговорити з ним наодинці.

Мудрий кюре з півслова зрозумів Ферма, вирішивши, що розмова з такою людиною — юристом, поетом, математиком — стане цілющою для Сірано. Тому й запропонував Льобре, котрий не міг нічого втямити і ніяк не хотів лишати друга, разом прогулятися.

П’єр Ферма сів біля крісла Сірано.

— Друже мій, — почав він, — ваша особливість обличчя, як я гадаю, завдавала вам досі лише смутку. А я завітав до вас саме тому, що відтепер ваша “відмінність” од усіх нас, “приземлених”, повинна спрямувати ваше життя зовсім по-іншому.

Почувши натяк на свій ніс, Сірано насторожився, але ласкавий і переконливий тон математика, про якого він стільки чув і який за віком годився йому в батьки, швидко заспокоїв його.

— Я хочу розповісти вам, юначе, що у ваших літах мені довелося здійснити подорож до Єгипту і побувати в підземному храмі бога Тота, покровителя наук і мудреців, що приніс людям знання з далекої зірки Сіріус.[11] Я заговорив із вами про це тому, що той бог древніх, здається мені, причетний до вас. Його називали Носатим і малювали із дзьобом птаха ібіса, що починався вище брів, як у вас. Сірано всміхнувся.

— Мені доведеться здивувати вас, шановний пане Ферма, але про мою “спорідненість” з язичеськими богами, що нібито прилетіли із зірки, я чув ще в колежі від одного індіанця із племені майя.

— На користь правдивості легенди про Тота Носатого, котрий прилетів із далекої зірки, говорить, наприклад, те, — спокійно вів далі Ферма, — що давні єгипетські календарі чомусь були пов’язані із Сіріусом і періодом його обертання навколо Землі в п’ятдесят років.

— Скажу вам, пане Ферма, я вперше чую про давньоєгипетського бога Тота. Однак я пробував заперечити Індіанцеві, доводячи, що мої предки не могли побувати за океаном до Колумба. І уявіть, він показав мені цитату з біблії, де мовиться про синів неба, які входили до дочок людських (певно, не будучи синами людськими), і ті народжували їм гігантів.

— Доволі важливе доповнення. Я — математик. Істина, якщо вона є, доводиться різними шляхами. Радий, що різні докази про можливість вашого споріднення з небожителями, як умовно назвемо їх, сходяться і гіпотезу про “зоряних жителів” можна довести, як теорему. До речі, ці небожителі, на думку мислителя Джордано Бруно, повинні існувати на багатьох зірках, подібних до нашого Сонця. Навіть на вогнищі інквізиції він не зрікся цієї сміливої думки. Дозвольте ж мені це геніальне припущення вченого-мученика довести вам, можливому нащадку бога Тота.

— Як так? — здивувався Сірано.

— Фактами, адже немає нічого достовірнішого за факти. Річ у тім, дорогий Сірано, що такими фактами володіє один “син Сонця”, як він себе називає. І я дуже хочу, щоб ви зустрілися.

— Хто ж це? Чому я про нього нічого не знаю?

— Бо він живе в Англії і пише пригодницькі романи. Звати його Тристан Лоремітт.

— Де я можу побачити його?

— Це не так легко. Ворожнеча між Францією й Англією, на жаль, не припиняється. Проте зустрітися з ним необхідно. Мені розповідав про вас місцевий кюре, котрий не тільки вчив вас у дитинстві латині, а й стежив потім за вашою долею. Мені здається, ви могли б на правах “шукаючого” вступити в товариство доброносців.

— Я? У таке товариство? Та я ж забіяка і вільнодумець!

— Ви — вільнодумець, але такий, що прагне Добра, і це єднає вас із доброносцями, які організували таємне товариство.

— Але ж вони протистоять державній владі!

— Це не так. Носії Добра, окрім, а часом і всупереч державній владі, в будь-якій країні сприяють благу людей, як прагнув того, скажімо, Сократ. Я не випадково згадав цього давнього філософа. Вам ще не раз доведеться звертатися до його філософії.

— Мені? Жартуєте, метр Ферма?

— Анітрохи. Але я не маю права забігати наперед. До того ж це пов’язано з доволі складними математичними уявленнями. Переконаний: вам, природженому бійцю, необхідно докорінно змінити свій життєвий шлях, якщо хочете присвятили себе служінню Добру.

— Я більше схильний служити проти Зла.

— Кажучи мовою математики, це тотожно. Саме в товаристві доброноспів, що не знають ні державних, ні релігійних кордонів, ви зможете познайомитися з Тристаном Лореміттом.

— А хто ж прийме мене в товариство? З такою славою?..

— А ваш подвиг у врятуванні Кампанелли? А захист книг Декарта? А комедія про педанта? Ви, Сірано, зробили чимало і не применшуйте своєї ролі… Я, наприклад, зміг би стати вашим поручителем…

У домі почувся шум. На подвір’я в’їхала карета. Грюкнули двері, і в кімнату слідом за Кампанеллою ввійшов Мазаріні в скромній сірій сутані.

— Його превелебність, — сухо сказав він, — кардинал Рішельє, котрий відає про ваше, Сірано де Бержерак, прибуття, висловлює вам щиру вдячність за виконання його важливого доручення і, як головнокомандуючий французькими військами, наказує вам негайно відбути в полк, у роту гас конці в де Карбон де Кастель-Жалу і взяти участь у боях проти іспанців поблизу Арраса. До речі, майте на увазі, що кульову рану одержали в нашій діючій армії, а не в Італії, де ви, чуєте, ніколи не були.

— Монсеньйоре, — звернувся до Мазаріні Кампанелла. — Я тривожуся за стан здоров’я мого пацієнта, якому поки що навряд чи варто сідати в сідло й брати шпагу…

— Його превелебність, отче Фома, має іншу думку, суть якої я щойно виклав. А тепер про вас і про лист найсвятішого папи Урбана VIII, який ви повинні вручити Рішельє. Кардинал потурбувався, щоб ви зробили це у відповідній обстановці в Луврі, де його величність король Людовік XIII у присутності всіх дв’рських дасть вам особливу аудієнцію.

Сірано підхопився:

— Я готовий бути в лавах гасконців і поквитатися з іспанцями, яким не прошу випущеної з-за рогу кулі у вічному місті.

— Не забувайте, Бержерак: не там, а на східній околиці Франції, — резонно зауважив Мазаріні. — В боях поблизу Музона.

— На схід од Франції, — поправив Сірано. — За Музоном.

— Стривайте! — вигукнув Льобре, який щойно зайшов до кімнати. — Ми їдемо разом. Я також вступаю в роту гасконців!

12. ГАСКОНЦІ

Іспанці міцно трималися за завойовану ними частину Нідерландів. Найважливішою їхньою фортецею був Аррас.

Високі кам’яні стіни із зубцями і червоні черепичні дахи, що виступали за ними, відкрилися перед поглядами Сірано і Льобре, коли вони під’їжджали до району облоги на куплених спеціально для цього походу конях.

На передньому плані виднілися табори французьких військ, що огинали місто, — здавалося, тут безліч білих, сірих, голубих наметів, візків маркітанток із напівкруглим квітчастим верхом, кухонь, багать, що пахли димом і солдатською їжею. Від табору до фортечних стін тяглися свіжонасипані вали, а на стінах фортеці ні-ні та й з’являлися димки, після чого перед французькими наметами здіймався стовп чорної землі від вибуху ядра, а вже потім долинав звук гарматного пострілу. У відповідь починали гриміти і французькі гармати, викочені на край поля, зритого майже до самої фортеці облоговими траншеями, валами, підкопами і вирвами од гарматних ядер, словом, переораного мертвущою сохою війни.

Не відразу їм вдалося знайти гасконців капітана де Карбон де Кастель-Жалу. Вершники довго їхали повз колісні гармати, ще не викочені для стрільби, вогнища, солдатів у мундирах, котрі марширували то в один, то в другий бік. Симпатичні маркітантки, дозволяючи собі вільні жарти, запрошували Сірано й Льобре до своїх візків, обіцяючи прекрасне частування…

Нарешті якийсь вартовий на валу окликнув вершників. Розмовляв він з характерним беарнським акцентом, і друзі невимовно зраділи.

— Свої, друже, свої! — закричав Льобре. — Мсьє Сірано де Бержерак, перша шпага Парижа, і я, його давній друг Кола Льобре, поспішаємо поповнити ваші гасконські лави славних гвардійців.

— Проїжджайте, — показав вартовий. — Он у тому наметі знайдете капітана, — і він з цікавістю розглядав незвичайне лице Сірано, про скандальні подвиги якого наслухався від своїх товаришів, котрі через прізвище вважали його гасконцем.

Капітан де Карбон де Кастель-Жалу, бравий воїн із двома рубцями, що хрест-навхрест перетинали його обличчя, над усе, після короля і кардинала, ставив своїх гасконців і, дізнавшись, що до загону прибув сам Сірано де Бержерак, щиро зрадів.

— Браво, мсьє! Саме вас і бракувало в цьому табірному болоті, де мухи на льоту дохнуть від нудьги. А надто бракувало вас іспанцям, які, без сумніву, мріють спробувати на собі уславлену шпагу знаменитого де Бержерака. Прошу, заходьте до намету. Дуже радий зустріти вас, мсьє гвардійці! Сподіваюся, вам не завадить підкріпитися з дороги?

— Авжеж, не завадить, високоповажаний наш капітане, — запевнив і за себе, і за друга Кола Льобре, з неприхованим задоволенням сповзаючи з коня на землю. — Відверто скажу, що між стільцем і сідлом я залюбки віддав би перевагу кріслу.

Старий вояк, взявшись у боки, розкотисто зареготав.

— Не судіть суворо добрягу Льобре, мсьє капітан, — сказав Сірано. — Він вирішив вступити до вашого загону, щоб супроводжувати мене, бо турбується про мою нікчемну рану кулею навиліт, якої я не збираюся прощати іспанцям.

— Сірано де Бержерак, та ще й розлючений на іспанців! Це для нас неабиякий набуток! Але… дозволю собі пригадати, що маю справу не лише з відважним бійцем, про якого не стихає слава, а й з поетом-гострословом. Нашим гасконцям, а тепер і вашим, дуже не вистачає власної пісні, з якою вони могли б піти в бій, відчуваючи плече Сірано де Бержерака.

— Ви хочете, капітане, щоб я склав таку пісню?

— Це буде вашим першим бойовим ударом по ворогу! — з надією дивлячись на Сірано, сказав капітан.

— Згода! — весело відповів Сірано, — Пісня буде завтра вранці. І ми разом співатимемо її, йдучи на штурм іспанських укріплень.

— Браво, гвардійцю! У вас є чого повчитися, мовби вас і не поранило кулею, як ви про це сказали.

— З-за рогу, капітане.

— Я чув, при облозі Музона?

— Східніше, — невизначено відповів Сірано. На ранок Савіньєн і Кола з’явилися до свого начальника.

— Мсьє капітан де Карбон де Кастель-Жалу! — урочисто оголосив Льобре. — Мій друг Сірано з притаманним йому талантом поета виконав ваше замовлення, ваше почесне доручення. Я ж, схильний, певною мірою, до музики, насмілився покласти його запальні слова на відомий мені простенький сільський мотив, щоб гвардійці могли співати пісню, йдучи в бій.

Напівсонний капітан схопився з ліжка, протер очі, підкрутив вуса і, натягуючи ботфорти, попрохав друзів негайно ж проспівати йому “гімн гасконців”, як назвав він їхнє спільне творіння.

І рано-вранці, ледве сонце освітило гострошпилі дахи міста за фортечною стіною Арраса, з намету капітана полинув двоголосий спів, що відразу ж привернув увагу не тільки гасконських гвардійців, а й стривожених іспанців, які з’явилися на стіні і поки що не могли нічого второпати.

ПІСНЯ ГАСКОНЦІВ

Батьківщина в нас Гасконь!

Хай сестрою стане шпага,

Нашим братом — вірний кінь,

А матусею — відвага!

У гасконців кров одна,

В жилах їй стає все тісно!

Вдвічі більша нам ціна,

Якщо в бій вестиме пісня!

Дружно разом, з нами пісня!

Ми, гасконці, — лишим гнів!

Обмінятись можна з нами:

Серце візьмем в ворогів,

А своє даруєм дамі!

Щастя з нами, серце — дамі!

Ми сини твої, Гасконь,

Нам сестра надії — шпага,

Щирим братом — спритний кінь,

Наша ненька — це відвага!

Строєм їдуть трубачі

І збирають пташок зграю.

Біля свічки уночі

Пташки ті про нас гадають.

Пташки в зграї, а гадають!

Рано-вранці гряне бій!

Січем зліва, колем справа!

Трощим косу смерті злій!

Перемога! З нами слава!

Наше право, наша слава!

Батьком став нам край Гасконь

І сестрою — ловка шпага,

Ратним братом — вірний кінь,

Горда матір — це відвага!

Шпага, кінь, Гасконь, відвага!

Капітан міцно обійняв Сірано, потім Льобре, а далі відкинув запону намету.

— Співати, всім співати, мої гвардійці! — наказав він.

І зазвучала пісня, слова якої підказував Бержерак, а заспівував Кола Льобре:

Батьківщина в нас Гасконь!

Хай сестрою стане шпага!

Кінцівку пісні, здавалося, співав уже весь табір гасконців:

Шпага, кінь, Гасконь, відвага!

…Однак наступного дня становище у французькому таборі раптом ускладнилося.

Свіжі іспанські війська під командуванням інфанта, спадкоємця габсбурзького престолу, зайшли в тил французів. Отже, ті, що довго тримали в облозі ворогів, тепер самі опинилися в оточенні.

Перестали підвозити боєприпаси, доставляти поповнення і провіант ддя людей і коней. Візки маркітанток спорожніли. Голодні бійці ремствували, — як відомо, солдатська хоробрість живиться через шлунок. Помітно падав дух французів, що так несподівано потрапили в неймовірну западню і скруту.

Місцеві селяни, котрі непомітно пробралися до французького табору, розповіли: позаду гасконців капітана де Карбона розташувалися війська генерала Гарсіа, що переважали їх числом.

У цей час, коли всі занепали духом, Сірано де Бержерак прийшов до намету свого командира.

— Мсьє капітан! Наші гасконці готуються їсти власні ботфорти, призначення яких, звісно, зовсім інше. Повірте, це викликає в мене огиду і, здається, аж ніяк не в’яжеться з порядним вихованням гвардійців.

— А що ж нам робити? — розвів руками капітан. — І дворянин, і селянин однаково хочуть їсти. На такій чортовій оранці, — показав він на знівечене вибухами ядер, траншеями поле біля фортечних стін, — виростають тільки людські кістки…

— Перед тим як почати штурм Арраса, треба прорвати кільце блокади. Ви згодні зі мною, капітане?

— А що, думка непогана! — враз пожвавішав де Карбон. — Тільки в генерала Гарсіа людей утричі більше, ніж у нас.

— Зате втричі менше хоробрості, до того ж іспанці на чужій землі, а вона завжди горить під ногами.

— Я відправлю гінця до маршала. Якщо він дасть згоду, то неодмінно включу вас, Сірано, до ударного загону, який піде в бій з вашою піснею,

— Дякую, капітане, — вклонився Сірано. — Цікаво, чи не той це генерал Гарсіа, котрий командував іспанцями в Папській області?

— А хто його там міг бачити, мсьє де Бержерак?

— Я знаю тих, хто зустрічався з його стрільцями з-за рогу.

— Сподіваюся, ви матимете нагоду в цьому переконатися. Принаймні якщо генерала Гарсіа з його військом перекинули сюди з Італії, то, думаю, справи Іспанії в затяжній війні далеко не блискучі, — зробив далекоглядний висновок мсьє де Карбон.

— Я постараюсь, капітане, дістати відповідь на ці питання з перших вуст, — знову вклонився Сірано де Бержерак і, церемонно скинувши капелюха, сказав, виходячи з намету: — Ваш слуга!

Гонець гасконців верхи на коні притьмом поскакав до маршала, щоб одержати дозвіл на вилазку.

Він повернувся аж надвечір — із простреленим капелюхом, змучений і голодний. Навіть у маршала його не пригостили. Цим гінцем був Льобре.

Незважаючи на втому, він бадьоро звернувся до гасконців:

— Віват! — На його завше круглому і добродушному обличчі, що останніми днями помітно змарніло, сяйнула усмішка. — Є дозвіл на вилазку! Але якби в мене спитали ради, то я б приурочив би наш напад на іспанців до їхнього обіду. Так хочеться попоїсти за їхнім столом, навіть не будучи запрошеним. Люблю іспанську кухню! У нас дома куховарила іспанка. Як вона готувала! Язик можна проковтнути!

— Замовкни, сирено міфічна, але яка плаває не в морі, а в курячому бульйоні.

— Ой, не згадуйте мені про курячий бульйон! — зітхнув Кола.

Пропозиція Льобре здалася капітану де Карбону заманливою.

— Клянуся своєю шпагою, наші гасконці будуть схожими на голодних левів, у бій вестимуть їх не тільки відвага й пісня, а й бажання пообідати. Готуйтеся, я сам завтра поведу вас усіх!

Сигналом до прориву блокади, як це не дивно, став не звук сурми чи барабанний бій, а запах іспанської кухні, що його доносив вітер до зголоднілих гасконців.

Із криком: “Батьківщина в нас Гасконь!” — вони кинулися в розташування іспанців, які справді саме смачно обідали.

З вовчим апетитом уплітав страви і генерал Гарсіа, колишній губернатор Мексіки. Поруч з ним сидів його постійний помічник капітан Дієго Лопес. Обидва запнули свої мундири білими серветками.

На столі, застеленому вишитою індіанськими рукодільницями скатеркою, звабливо парували страви. Колишній губернатор цінував зручності і повсюди влаштовувався за усталеними звичками. Так, на стіні будинку, з якого іспанці вигнали селянина з сім’єю, висів килим із пташиного пір’я, свого часу відібраний в індіанців. На ньому красувався гострий кривий ніж мачете, без якого неможливо пробитися крізь дрімучу хащу ліан. До речі, ніж добре править і за метальну зброю. Дієго Лопес, наприклад, розрізав ним на льоту птаха.

Не встигли генерал і капітан доторкнутися до страв, що їх уніс відданий капрал Карраско, як знадвору долинули незнайома бравурна пісня, якийсь шум і гамір, а далі двері в квартиру Гарсіа розчинилися і до неї ввірвався Сірано де Бержерак. Вигляд у нього був страшний.

— Шпага, кінь, Гасконь, відвага! — крикнув він, погрожуючи зброєю.

Колишній тореадор Карраско вдруге в житті опинився беззбройним перед “розлюченим биком”, який цього разу не підняв його на роги, а прохромив сталлю.

Дієго Лопесу було достатньо секунди, щоб вискочити з-за столу й вихопити шпагу. У забобонному страху він пізнав носатого захисника будинку французького посланника в Римі. Як же він лишився живий, адже його тоді поховали? І капітан озвіріло кинувся на привид, як на пекельне кодло, що тепер перевтілилося у ворога. Але його шпага, наче од удару важким рицарським мечем біля ефеса, вислизнула з руки і, з дзенькотом розбивши скло, вилетіла у вікно.

Лопес спритно відскочив убік, підставивши під удар свого генерала, котрий також устиг підвестися і вийняти клинок. Та Сірано прямим ударом у груди повалив огрядного Гарсіа.

І саме в цю мить Лопес зірвав із килима мачете, яким так уміло володів в Америці, і кинув його на Сірано.

Бержерак блискавично зреагував, ухилившись від смертельного удару. Гострий серпоподібний ніж, що із дзижчанням обертався, не перерізав йому горла, але ковзнув по обличчю, повністю зрізавши на лобі вище брів частину носа. Кров залила Сірано очі.

Однак червона пелена не завадила йому одним ударом покласти край злочинному життю Дієго Лопеса, за яким плакала сокира андалузького ката і кайдани каторжника в Генуї, не кажучи вже про прокляття корінних жителів Америки за його мерзенні дії, що їх губернатор Мексіки Педро Гарсіа не вважав злочинними.

У дверях показався Льобре.

Сірано зірвав із грудей убитого генерала серветку і приклав її до свого покаліченого лоба.

— Треба спинити кров! — закричав Кола. — У мене є чудова мазь. Цей бальзам приготувала куховарка, котра, можливо, була іспанською відьмою. Пам’ятаєш, ще в дитинстві, коли ми часто розквашували носи, та мазь зупиняла кров?

Льобре вихопив з кишені слоїк з бальзамом і спритно наклав пов’язку своєму другові, що майже повністю закрила йому очі.

І все ж Сірано не схотів залишитися в домі, бо знадвору ще полинув шум бою. Він вискочив і разом із гасконцями став тіснити розладнані лави іспанців.

Втративши командирів, не одержуючи наказів, вони почали відходити і нарешті кинулись тікати.

Тим часом й інші французькі підрозділи прийшли на допомогу гасконцям, розширивши прорив…

Французи захопили чимало полонених. Поводились вони з ними по-рицарськи, а надто з кухарями, віддаючи їм належне за їхнє кулінарне мистецтво, залишивши їх трудитися біля своїх кухонь.

Тримаючи за руку Сірано, Льобре повів його до генеральської “хижі”, оскільки пов’язка сповзла тому на очі.

— Нас, Саві, жде обід, він може прохолонути. — Кола намагався хоч якось підтримати свого друга. — Ти виборов його в чеснім бою і маєш на нього повне право. “Наше право, наша слава!” — проспівав він.

І обидва сіли за стіл. Голод виявився сильнішим від болю, і Сірано, незважаючи на рану, з апетитом їв страви.

Зокола долинала весела пісня гасконців:

Батьком став нам край Гасконь

І сестрою — ловка шпага,

Ратним братом — вірний кінь,

Горда матір — це відвага!

— Шпага, кінь, Гасконь, відвага! — вигукнув Льобре, підвівшись і взявши в руку келих.

Крізь розбиту шпагою Лопеса шибку було видно, як на візках із напівкруглим верхом з кольорових смужок проїжджали маркітантки, доставляючи у французький табір довгождані продукти.

13. КАПЕЛЮШНИЙ ПРИВІЛЕЙ

За день до появи в Мов’єрі Мазаріні Жозеф Ноде дістався до палацу кардинала Рішелье, і той негайно його прийняв. Між ними відбулася багатозначна розмова.

Кардинал уважно вислухав повідомлення про те, як письменник виконав доручення мсьє Ноаля і доставив у Францію синьйора Кампанеллу та важко поганеного іспанською кулею сміливця Сірано де Бержерака.

Коли ж мова зайшла про те, що Кампанелла й поранений юнак із Папської області до гирла Тібру перебиралися в трунах, віка яких зняли лише у відкритому морі, кардинал насупився, підвівся з-за столу, сердито скинувши з колін кота, і почав ходити по кабінету. Поли його сутани з червоною підкладкою аж розвівалися.

— Вельми кепські новини привезли ви мені з Італії, мсьє Ноде, — сказав він, вислухавши повідомлення. — У ваших книгах, які я читав, усе складалось набагато краще, ніж вийшло на ділі.

— Але, ваша превелебність, — забурмотів занепокоєний Ноде, — обидва втікачі щасливо прибули до Франції, і синьйор Кампанелла привіз листа найсвятішого папи Урбана VIII, адресованого вам особисто. Він вручить вам його сам, як звелів папа римський.

— Прикро, що я не маю цього листа на руках, — знову невдоволено зауважив Рішельє. — Однак ланцюг логічних побудов дає мені змогу прочитати те послання на відстані.

— Ваша превелебність! Така прозорливість під силу тільки вашому високому розуму.

— Який же ви письменник, мсьє Ноде, якщо не здатні уявити собі, що міг написати папа римський, посилаючи мені листа із звільненим після тридцятилітнього ув’язнення Кампанеллою?

— На жаль, ваша превелебність, змушений зізнатися, що моєї уяви недостатньо.

— Тут потрібна зовсім не уява, шановний Ноде. А втім, я вдячний вам за виконане доручення нашого посланника в Папській області мсьє Ноаля, котрий одержить підвищення і, — він обернувся до Мазаріні, що стояв за його кріслом з опущеними очима, — переводиться віднині до далекої Росії французьким послом при московському царю. Причому з усім штатом нашого представництва в Римі. Щоб не зосталося там жодної людини з оточення Ноаля.

— Слухаю, — уклонився Мазаріні.

— А вас, мсьє Ноде, я теж хочу нагородити і направити радником до губернатора Нової Франції, де вам, сподіваюсь, вдасться написати книгу на наше замовлення про тамтешніх червоношкірих аборигенів. З ними ми маємо військовий союз у боротьбі проти англійських колоній.

Ноде схилив голову. Мало того, що йому доведеться перетнути океан, вирушаючи на край світу, названий Новою Францією, витримати в дорозі всі жахи морської хвороби, але й не скоро повернутися до домашнього затишку. Словом, будучи достатньо проникливим, він не без гумору поставив себе поряд з єгипетським власником фелюги, котрий додатково одержав 500 пістолей за мовчання, а він, Ноде, — гірку милість всесильного кардинала.

І бідолашний Жозеф Ноде почав сипати подяками за нове доручення, яке, зрозуміло, в душі проклинав.

Однак зовсім не позбавлений письменницької уяви, про що дорікнув йому Рішельє, він здогадався: кардинала, очевидно, влаштувало б не щасливе повернення до Франції Кампанелли і Сірано де Бержерака, а їхня загибель у дорозі…

Та мудрий Ноде не подав і виду, що здогадується про справжнє бажання кардинала, і, стримано усміхнувшись, ще раз подякував йому за високу довіру.

Нічого не вдієш, доведеться плисти через океан до індіанців і зубожілого губернатора колоній.

Відпустивши безталанного письменника, Рішельє наказав Мазаріні терміново відбути до Мов’єра для виконання вже відомого нам доручення, а собі звелів подати карету і поїхав до короля в Лувр, щоб застати його ще до того, як той вирушить на полювання.

Король не дуже зрадів непередбаченій появі Рішельє. Він вийшов до нього в мисливському костюмі, невдоволено скривив фізіономію і витягнув уперед шию.

— Радий вас бачити, кардинале, — сказав він. — Сподіваюся, ви прибули з добрими новинами, а не з надокучливими скаргами на моїх мушкетерів, котрі вміють тримати в руках шпаги. Чи ви в чомусь сумніваєтесь?

— Маючи з вами справу, ваша величність, я ніколи не сумніваюся, — низько вклонився Рішельє.

Такі слова і тон кардинала потішили Людовіка XIII, але водночас і насторожили.

— То що ж там у вас скоїлося, якщо треба затримувати мене перед виїздом на полювання, яке розвіє мою нестерпну нудьгу?

— Ваша величність! Я ніколи не зважився б марно потурбувати вас. Тим паче, коли йдеться про мистецтво полювання з ловчими птахами, що поволі вимирає.

— Що правда, то правда, Рішельє. Не думаю, що мене в цьому міг би замінити хтось із нині живих государів.

— Ваша величність! Не тільки государі, ніхто на світі з живих не зрівняється з вами в полюванні!

— Ну, кардинале, не інакше як когось із ваших гвардійців прохромили шпагою. Говоріть, кого і хто? Накажу повісити!

— Ні, ваша величність, цього разу йдеться про пишну церемонію у вашому палаці.

Король витягнув шию.

— Це вже цікаво. Пишну, кажете? І це може мене розважити?

— Без сумніву, ваша величність, якщо ви згодитесь дати велику аудієнцію у присутності всього двору і всіх іноземних послів посланцю найсвятішого папи Урбана VIII.

— Он як? З чим же папа прислав його до нас?

— Він привіз важливого листа, сам будучи довічним в’язнем, котрий ще тридцять літ тому готував повстання проти іспанської корони.

— Знову Іспанія. Надокучила вона мені. Війна з нею — ваша справа, кардинале, на те ви й генералісимус.

— Але мова йде не просто про цю країну, ваша величність, а про визнання у вашій особі першого з усіх католицьких королів.

— Ого-го! І хто ж нас визнав таким?

— Сам найсвятіший папа Урбан VIII, звільнивши натхненника антиіспанської змови і відправивши його зі своїм особистим посланням до Франції.

— Скільки ж просидів у темниці цей гонець?

— Тридцять літ, ваша величність. І пережив через іспанців страшні муки. Це святий чернець Кампанелла.

— Ніколи не чув. Але папі видніше. Якщо він його звільнив на зло іспанському королю, хоч той і родич нашої дружини Анни Австрійської, все одно це нам приємно.

— Тільки заради цього почуття, ваша величність, я рекомендую вам дати цьому гінцю найсвятішого папи велику аудієнцію.

— А я не затримаюсь на полювання?

— Що ви, аудієнція потрібна не сьогодні. Та й про все потурбуюсь я сам. До палацу буде запрошене всіх васалів, і відданих, і непокірних, і навіть их, що користуються на прийомах дарованим і капелюшними привілеями.

— Вам доконче треба, щоб хтось зостався при мені в капелюсі?

— Ваша величність, я просто хочу поставити їх у найважче для них становище.

— Як це ви зробите?

— Про це я можу лише шепнути вам на вухо, — сказав Рішельє. Озирнувшись, він підійшов до короля і прошепотів йому кілька слів. Потім додав уже голосно: — А що їм лишиться після цього робити?

Людовік XIII розреготався:

— Ви неоціненна людина, кардинале! Я не знаю, чим вас нагородити за таку вигадку. Віват! Добре, готуйте урочисту аудієнцію. Подивимося на цього бідолашного ченця. От здивується! Та й не він один! — і король знову засміявся.

Рішельє торжествував. Усе повертається так, як він хотів.

Стоячи біля вікна, кардинал спостерігав, як із двору виїхала кавалькада королівських сокольничих, котрі тримали на шкіряних рукавичках хижих птахів із ковпачками на головах.

Король теж надів таку рукавичку, і йому передали найбільшого й найспритнішого сокола.

Призначеного Рішельє дня, коли Мазаріні мав привезти до Лувра Кампанеллу, в палаці збиралися васали з усіх кінців Франції, не кажучи вже про придворну знать, що жила в Парижі.

Прийомний зал заповнили розкішно вдягнені вельможі, прекрасні дами в наймодніших туалетах, на яких блищали коштовності.

За умовами прийому всі були в капелюхах. Очевидно, це пов’язувалося з якоюсь особливістю великосвітського зборища, влаштованого кардиналом зі згоди короля.

Вишукано і просто вдягнена королева в супроводі наближених до неї дам, знову ж таки за передбаченим Рішельє ритуалом, вийшла раніше за чоловіка і одразу осяяла своєю незвичайною красою весь зал.

Вельможі зашушукалися, скидаючи капелюхи, щоб привітати королеву, а потім знову надіваючи їх.

Нарешті настала урочиста хвилина — чекали виходу короля. Але він затримувався, бо не було сигналу про наближення карети Мазаріні з римським гостем.

Мазаріні сидів у кареті поруч із Кампанеллою і вів з ним багатозначну розмову.

— Отче Фома! Великий кардинал Рішельє надав вам притулок у Франції з надією, що ви відповісте йому вдячністю і послушенством.

— Вдячність моя йде від серця, монсеньйоре, але що ви маєте на увазі під послушенством?

— Мені здається, що не всі ваші твори захоплюють його превелебність кардинала Рішельє. Можливо, в майбутніх своїх творах, які ви напишете тут на волі, не знаючи турбот і труднощів існування, ви поясните деякі твердження, висловлені вами в трактаті “Місто Сонця”?

— А що необхідно, на ваш погляд, там пояснювати?

— Його світлість, як найвищий охоронець моралі, стурбований поясненням запропонованої вами “спільності” жінок у вашому Місті.

— Треба правильно розуміти моє визначення “спільності” жінок. Я лише даю свободу вибору однаковою мірою і чоловікам, і жінкам, а не узаконену розпусту. Навпаки, мораль повинна бути суворою і водночас не повинна випливати з вічного права власності подружжя одне на одного, що освячене церквою,

— Вам випаде нагода знайти будь-які слова, аби пояснити: в Місті Сонця йдеться не про спільність всього майна, що суперечить законам — і людським, і божеським.

— Спільність майна (тут не слід шукати іншого слова!) повинна бути повною, синьйоре. Біда, якщо дім, кінь, поле, колісниця, човен належить одному. Багатство породжує заздрість. Не повинно існувати поняття: “це твоє”, “це моє”! Людині може належати тільки те, що дала їй природа. Інакше зародки “зла власності” розквітнуть безправ’ям і потягом до злочинності, до злиднів і багатства, до неробства і страждань. І нанівець зведуться усі переваги життя в справді вільному суспільстві.

— Мені важко переконати вас, отче Фома. Але я хотів би попередити: не ці приречені мрії, а протиборство іспанській тиранії вивело вас із темниці і дало можливість ось зараз їхати до королівського палацу у Франції.

— Ви засмучуєте мене, синьйоре Мазаріні. Я сподівався, що кардинал Рішельє поділяє мої переконання, якщо прохав папу про моє звільнення.

— Ви глибоко помиляєтесь, отче Фома. Кардинал Рішельє не звертався до найсвятішого папи з таким проханням. Урбан VIII звільнив вас, проявивши із співчуття свою велику милість. А юнака, котрий захищав вас, послали в Рим, оскільки його превелебність передбачав звільнення вічного в’язня. І якщо вам буде виявлено якусь увагу, то вона стосуватиметься вас особисто, а не ваших неприборканих мрій.

— Наймудріший синьйоре Мазаріні, я мушу вам зізнатися: ці мрії і складають мою сутність. Принаймні так розуміє мене мсьє Сірано де Бержерак, якого монсеньйор Рішельє знайшов за потрібне прислати по мене.

— Це просто збіг. Цього юнака знають у Парижі як украй неосвіченого і тупого забіяку. Сірано міг наговорити вам багато дурниць, забуваючи, що він лише солдат зі шпагою. І не більше!

— Дивно, — зауважив Кампанелла. — Він справив на мене зовсім інше враження.

— Перше враження завжди обманливе, отче Фома.

— Я звик думати навпаки, монсеньйоре.

— Вам доведеться відмовитись од багатьох своїх колишніх звичок.

— Але, діставши тепер свободу у вашій чудовій країні…

— Ми з вами, синьйоре Кампанелла, земляки. Ця країна справді прекрасна, якщо до неї належно ставитися.

— Я хочу лише скористатися її гостинністю, щоб видати зібрання своїх творів.

Мазаріні знизав плечима і загадково сказав:

— Скільки встигнете, отче Фома. Зичу вам довгих років життя на свободі.[12]

Карета в’їхала в Лувр.

Мрія мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака несподівано здійснилася. Треба ж такому статися! В убогій квартирці на околиці Парижа його знайшов посланець Мазаріні і запросив бути присутнім “у капелюсі” (як сказано в письмовому запрошенні) на великій аудієнції. (Виявляється, Рішельє знав напам’ять усіх тих, кому божевільний король дарував цей “англійський привілей”!)

Високий візит викликав незвичайне пожвавлення в домі Абеля. І сам господар добряче витратився, щоб купити нарядний одяг, а надто крикливого капелюха з пір’їнами. Він найняв умілих кравців, котрі падали з ніг, припасовуючи новий камзол на дебелу фігуру колишнього “можновладного синьйора”. Його багряне лице, мовби витесане з червоного піщанику, було жваве, і бідолашна Мадлен, а також старший син та дочка просто замучилися, виконуючи численні примхи Абеля в ті дні підготовки до “входження в Лувр”.

Знадобилася, звичайно, і шпага, що коштувала купу грошей. Таку зброю він, “королівський переписувач”, тримав у руках уперше в житті.

У такому наряді Абеля проводжала вся сім’я. Щоб зекономити, він пішки почимчикував у Лувр через усе місто.

Серед запрошених на урочистий акт великої аудієнції були граф і графиня де Ла Морлієр, а також маркіз де Шампань, котрий перебував у них на службі.

Предок чоловіка графині де Ла Морлієр у тяжкі для Франції часи через забаганку божевільного короля Карла VI, який був до вподоби англійцям, одержав право не скидати капелюха перед французьким королем. Звісно ж, за заслуги перед англійською короною.

Сам Мазаріні від імені кардинала Рішельє письмово повідомив графові про можливість показати себе як особливо привілейованого порівняно з іншими дворянами. І тому сьогодні він був аж надто бундючний і чимось нагадував індіанського півня, якого недавно завезли до Франції із заморських колоній в Америці.

До неможливості огрядний, він у порівнянні з маркізом де Шампанем здавався горою поряд з мишею. При його чималому зрості капелюх, уквітчаний відбірним пір’ям, здіймався над усіма присутніми. І головні убори інших вельмож, котрі мали такий же “капелюшний привілей”, тонули в натовпі. Їх зовсім не було видно.

— Ну, мадам, — улесливо прошепотів маркіз де Шампань, — сьогодні на вас, а отже, й на мене, впаде яскрава тінь нескинутого перед королем капелюха вашого достойного чоловіка.

— Ой маркізе, я помираю з цікавості, чим усе це викликане?

— Про це вже знає весь Париж! Я побував у кількох салонах, то про це тільки й говорять.

— Що ж там говорять, чому ви мовчите?

— Я ніколи не мовчу, не можу мовчати, в цьому моя особливість, мій дар і моє нещастя, якщо хочете!

— Тож кажіть! Мерщій!

— Будь ласка, графине. Паризький світ гомонить про дивацтва його превелебності, котрий сьогодні представить королю людину, яка хоче скасувати шлюби і зробити дам доступними всім чоловікам.

— Боже! Який жах! — вигукнула графиня. — А втім, у цьому щось є…

— Звичайно, є, графине, всі з нетерпінням чекають такого королівського указу. Одначе спільними повинні стати і палаци, і скрині з золотом, і землі, і замки, тобто все, чим ви, як ніхто інший, володієте.

— А я володію і ще дечим.

— Те зостанеться при вас, а от майно…

— Облиште, маркізе! Я могла б ще подумати, аби стати “спільною” для обраних, але ж не злидаркою!..

— Буде смута, мадам.

— Невже король прийме цього баламута?

— Прийме і, як бачите, в усіх на очах.

— Мені здається, я знепритомнію…

— Я підтримаю вас, будьте впевнені.

— Мені вже душно, де моє віяло?

— Боно в вас у руці, мадам. А я — поруч.

І тут розчинилися парадні двері залу, в них з’явився урочистий церемоніймейстер двору з посохом, увінчаним трьома ліліями.

— Його величність король Людовік XIII! — піднесено оголосив він.

В ошатному капелюсі, прикрашеному пір’їнами, своєю рвучкою ходою зайшов король, витягнувши вперед шию.

І мовби за помахом чарівної палички багато капелюхів перших вельмож Франції, навіть тих, хто приїхав цього дня здалеку, злетіли вгору і опустилися до ніг, щоб зробити хитромудрі рухи, запозичені, до речі, в іспанців.

Король гордо йшов залом, уважно дивлячись навсібіч, щоб переконатися, чи всі поскидали капелюхи.

Лише три чоловіки залишилися в капелюхах: нащадок єгеря, котрий за часів англійських завоювань урятував короля на полюванні, напівзабутий дворянин Абель де Сірано; герцог Анжуйський, чиї предки відстояли це право при приєднанні Анжу до Франції; і граф де Ла Морлієр, схожий на башту, увінчану замість даху капелюхом, таким же незграбним, як і в мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака.

Всі придворні змагалися один з одним у витонченості поклону перед королем, окрім згаданих вельмож, у яких тільки гойднулися пір’їни на капелюхах.

Через зал було простелено килимову доріжку, по якій ішов король у супроводі кардинала Рішельє. Трохи закинувши назад голову, його превелебність яструбиним поглядом окидав усе довкола.

Король не дійшов і до половини залу між придворними, що розступилися, як відчинилися протилежні двері і там з’явилися два ченці в сірих сутанах — смиренний майбутній кардинал Мазаріні і на крок попереду нього напівосліплений палацовим блиском недавній вічний в’язень Кампанелла, котрий тривожно оглядався.

І тут сталося неймовірне.

Людовік XIII скинув капелюха перед скромним ченцем, висловлюючи цим найвищу повагу, якої, коли вірити історії, королі взагалі нікому не виявляли.

Виникла незвичайна ситуація. Весь цвіт французької знаті простоволосий стояв у залі перед вічним в’язнем, італійським ченцем. Усі, всі, крім… трьох вельмож, котрі мали привілеї не скидати капелюхів перед королем. Перед самим королем! А якщо король скинув?

— Скидайте капелюха, ваша ясновельможність, — зашипів на чоловіка своєї коханки маркіз де Шампань. — Робіть, як король!

Граф де Ла Морлієр од природи був тугодум. Поки до його розуму дійшли слова маркіза, герцог Анжуйський вмить зірвав капелюха у себе з голови. Тепер де ла Морлієру нічого не лишалося, як наслідувати його приклад.

Хоч кардинал Рішельє і дивився на Кампанеллу, проте помітив замішання володарів шкідливого “капелюшного привілею”, котрі запізнилися поскидати свої капелюхи. З очевидним небажанням останнім це зробив збентежений мсьє Абель де Сірано де Мов’єр де Бержерак.

Кампанелла тим часом підійшов до Людовіка ХІІІ і висловив йому свою величезну відданість і вдячність, відтак попрохав дозволу передати монсеньйору кардиналу Рішельє листа найсвятішого папи Урбана УІII.

Благословивши ченця, Рішельє взяв пакет, розпечатав його і швидко пробіг очима папське послання.

— Так і є, ваша величність, волею бога я передбачив зміст листа намісника святого Петра. Найсвятіший папа не помилився, вибравши Францію місцем свого довір’я.

Так французький монарх разом із найжорстокішим правителем Франції кардиналом Рішельє і всією знаттю, оплотом реакції та абсолютизму, зустрічали, скинувши капелюхи, Томмазо (Фому) Кампанеллу — автора великого “Міста Сонця”, твору, що через століття став однією з віх при накресленні шляхів у комуністичне майбутнє людства.

Рішельє ж утвердився в очах усіх як особа, що користується особливою увагою папського престолу. Вся ця задумана ним церемонія дала йому привід скасувати в ім’я королівської величі застарілий, запозичений в англійців “капелюшний привілей”, що принижував гідність монархів. Це скасування сприяло ще більшому зміцненню абсолютизму. Щоправда, згодом історики про нього забули.

Що ж до королівського переписувача мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака, то він хоч і здійснив свою заповітну мрію не скидати капелюха перед королем, у Дувр його ніколи більше не запрошували.

ЕПІЛОГ

Беручи участь у Тридцятилітній війні, Франція тим часом набувала серед виснажених нею країн “європейської гегемонії”. Це приписав собі в заслугу кардинал Рішельє, досягнувши найвищої влади і загального шанування, хоч війні ще не було видно кінця-краю. Тінню на своїй славі він вважав лише присилувану зухвалим Сірано де Бержераком участь у звільненні Кампанелли, погляди якого, викладені в “Місті Сонця”, обурювали апологета абсолютизму. І кардинал зробив усе можливе, щоб вимушене мовчання тих, хто знав, заодно й самого Сірано, дало змогу сучасникам повірити, ніби звільнення вічного в’язня йшло тільки від папи Урбана VIII, викликане його антиіспанськими настроями. Однак Рішельє припускав, що в майбутньому істина може стати відомою. Мазаріні підказав йому надійний спосіб запобігти цьому. Він попросив під виглядом ватіканської ревізії церковні книги містечка Мов’єр, де парафіяльним священиком був відомий нам кюре. Той не відразу помітив виправлення записів у повернутих книгах про народження й хрещення Савіньєна, сина мсьє Абеля Сірано де Мов’єр де Бержерака. Та коли виявив його, стривожився, хоча спершу й не побачив ніякого практичного смислу в тій помилці. Не бажаючи привернути увагу Рішельє і Мазаріні, він залишив без змін той неправильний запис у церковній книзі.

Плутанина з хрещенням Сірано з’ясувалась аж після його кончини, коли Кола Льобре готував передмову до посмертного видання “Іншого світу”. Він помітив у документах, що Сірано, його одноліток, тепер на п’ять років молодший!

Під час свого бурхливого, сповненого багатьох незвичайних пригод життя Бержерак, звичайно, не підозрював про спосіб зробити неможливою його участь у звільненні Кампанелли через нібито юний вік. Завважити це, як розраховував Мазаріні, могли лише історики майбутнього, яким справжня роль Сірано не буде зрозумілою.