Дзвін сонця

ПРОЛОГ

Коли моя повість про юного Сірано де Бержерака була вже завершена і я готувався почати наступну повість про нього, мені зателефонували із Спілки письменників СРСР, а потім із товариства “Франція — СРСР” і повідомили, що зі мною хоче зустрітися паризький журналіст.

Наше побачення мало відбутися в Будинку дружби, що своїм химерним фасадом виходить на проспект Калініна поблизу Арбатської площі.

Я люблю стару Москву і тому пішов на зустріч староарбатськими провулками, де збереглися будиночки “з трьома вікнами”, які завше привертали увагу наших зарубіжних гостей. Адже багатоповерхові “споруди до хмар” вони бачать і в себе на Заході, а от дерев’яні вражають їх, немов картини давньої казки.

Давньою казкою здався мені свого часу й Париж, коли чверть століття тому я бродив його вулицями, наче торкаючись до романтичної історії, і коли мої французькі друзі подали мені думку написати про Сірано де Бержерака.

І тепер, поспішаючи на зустріч із французом у Москві, я чекав нових подробиць із життя незвичайної людини, яка ніби побувала в нашому часі, а потім знову повернулася в епоху жорстоких кардиналів-правителів, бездумних королів, двірцевих пишнот і селянських злиднів.

Ім’я Сірано де Бержерака взяв для своєї героїчної комедії Едмон Ростан, а в дні гітлерівської окупащї Франції воно з’явилося в заголовку підпільної газети борців Опору.

Такою притягальною є сила полум’яного сучасника д’Артаньяна, що прославився не лише шпагою, а й гостротою своїх поетичних творів та філософських думок.

…Французький гість, невисокий на зріст, рухливий, чорночубий, з темними променистими очима та білозубою усмішкою, говорив легко, невимушено, з гуморком. Напівжартома він сказав, що його звати майже так, як Жюля Верна — Жюль Вернон, а це неодмінно мусить зацікавити мене, письменника-фантаста. І дав зрозуміти: він з нетерпінням чекав нашого побачення. Адже ім’я дружини, російської француженки, правнучки колишнього князя Шаховського Олени Шаховської я використав у романі “Льоди повертаються”.

— На жаль, льоди остудили міжнародні відносини, — зауважив Вернон, — але суть вашої фантазії в тому, що вони повинні повернутися на свої старі місця, як за часів потепління. Я хочу вірити в це, через те що “безумство розуму” ніколи не переможе, якщо людство вчасно не збагне — треба спільно шукати єдино правильний шлях співіснування народів і держав. Інакше нас чекає доля нещасних китів, які часом усі разом невідь-чому викидаються на берег, аби загинути.

З притаманною йому манерою перескакувати в розмові з однієї теми на іншу Жюль згадав, що перша російська льотчиця теж була Шаховська, а потім сказав:

— Але як ви здорово про неї написали, мсьє Алекс!

— Про кого?

— Звісно, про мою дружину! Може, ви стрічалися з нею в Парижі?.. — спитав він по-російському, з мелодійним м’яким акцентом. І по паузі пояснив, що нашу мову вивчив самотужки, коли закохався в свою майбутню обраницю.

— Ні, я ніколи її не бачив, Я лише зустрівся з Жаком Берж’є та Еме Мішелем, котрі багато розповіли про Сірано де Бержерака. Вони й порадили мені написати про нього, а пізніше допомогли ще більше дізнатися про нього.

— Як?.. — здивувався журналіст. — Ви змогли почерпнути нову інформацію, коли про Сірано ніхто нічого до пуття не знає? А-а, здогадуюсь, мсьє Алекс! Вам допомогла здатність мого великого “майже тезки”. Здається, так кажуть у Росії?

— Ви маєте на увазі уяву, що була така буйна у великого французького фантаста? Справді, без цього дару не напишеш роману, як не уявиш собі й того, чого немає, або не створиш чогось нового. Адже уява й вирізняє людину з-поміж усього тваринного світу.

Жюль запропонував мені прогулятися вечірньою Москвою, зізнавшись, що він — завзятий пішохід і вдома не заспокоїться, поки не пройде паризькими бульварами.

Ми мовчки одягнулися і вийшли на Арбатську площу. Передбачаючи інтерес журналіста до унікальних московських будиночків, я повів його старими провулками.

— Ні, ні, — несподівано заперечив гість, — покажіть мені ліпше ту вашу вулицю, здається… “Зроблений віз”, “Нова гарба”, яка прокладає шлях із минулого в майбутнє.

Я здогадувався: французові потрібен Новий Арбат — проспект Калініна з величезними будинками-книгами, як називав їх Жюль, “з рядками вікон, по яких можна читати про майбутнє”. Сказавши так, він розсміявся, показавши білі зуби під чорними вусиками.

— Це дивовижно! — журналіст енергійно жестикулював руками. — Погляньте! Минуле й майбутнє співіснують у вас поряд. Стрімчаки-громаддя своїми багатоповерховими плечима потроху витісняють старі кам’яні мішки, що з усіх сил упираються, не хочуть іти в забуття. Ця вулиця повинна особливо приваблювати вас, мсьє Алекс.

— Чому?

— О-о! — грайливо посварився він пальцем. — Недарма ж ви вдалися до історії. Ви хочете, аби ваша фантазія працювала на майбутнє і минуле. Бо що таке історія? Фантазія, звернена назад! Кожен бачить її по-своєму, оскільки немає “машини часу” для подорожі в минуле, інакше я був би Сірано де Бержераком, який вас відвідав.

— Ви правду кажете, Жюль. Минуле дає не менше поживи для фантазії, ніж сьогодення й прийдешнє. А роль “машини часу” виконує уява. До речі, ви знайомі з карате?

— Ще б пак! Інакше я не був би чемпіоном Франції з фехтування.

— На шаблях?

— Ні, на шпагах!

— А чи не тому Сірано так майстерно володів шпагою, що, як і ви, володів прийомами, схожими на карате?

— Браво! Може бути! На все слід дивитися з висоти. І тому вам доведеться провести мене зараз по мосту через вашу Сену.

— Через Москву-ріку.

— Так-так, звичайно! У вас — Москва-ріка! А Сена — це Париж-ріка! — і він засміявся. — О-о! Я впізнаю цей готель. Це “Україна”! Я тут зупинився. Так хотіла моя дружина. Вона також тут зупинялася. Може, все-таки ви з нею бачилися?

— Запевняю вас, мсьє Жюль. Те, що імена героїні мого роману і вашої дружини однакові — чистісінький збіг.

— Можливо… Вона віддає свій голос комуністам, я — соціалістам. Ми сперечаємося.

— Сперечаєтесь?

— Звичайно! Справжнє сімейне щастя — це вісімдесят відсотків терпіння, десять — сварок і десять — погідного неба! А зовсім без хмар не буде дощу, посуха. Теж погано. Чи не правда? Я вас зовсім замучу прогулянкою на ту гірку, звідки Москву видно, як Париж з Ейфелевої вежі.

— Ви маєте на увазі майданчик на Ленінських горах, навпроти університету?

— Авжеж. І ви не пошкодуєте, показавши мені цей краєвид. У відповідь на вашу люб’язність я розкажу вам дещо про себе, точніше, про Сірано. Я також наділений здатністю фантазувати, подорожувати в минуле… і назад, — загадково додав він.

— І він такий близький вам, Сірано де Бержерак?

— Ну звісно! Я навіть закохався в свою російську княжну саме так, як міг закохатися тільки Сірано. “Коли ти входиш, сонце гасне”, — продекламував він.

— Ви маєте на увазі ростанівського Сірано, вірші Ростана?

— Аж ніяк. Я маю на увазі самого Бержерака, “вірші закоханого поета”. Якщо ви писатимете про нього, то неодмінно передайте його пристрасне бажання кохати.

— А він кохав?

— Звісно! Інакше і бути не могло! Я, як ніхто інший, дуже добре його розумію. Більше, ніж знаю.

— Це цікаво. Більше розуміти, ніж знати?

— Звичайно, адже я можу сказати, куди Сірано двічі зникав із паризького товариства.

— Двічі? Через хворобу чи рани?

— Може, й так… Але він щоразу повертався іншим, зовсім іншим. От це треба збагнути! Його змальовують так суперечливо, так спотворено… Один дослідник стверджує: Сірано був гульвісою і бабієм. Другий, а це друг його дитинства Кола Льобре, згадує: Сірано порівнював вино з миш’яком, яким люди отруюють себе, а жінок цурався через свою зовнішність.

— І все ж, можливо, Ростан мав рацію, вгадавши в ньому натуру пристрасну і безкорисливу.

— Можливо, якщо врахувати й інші риси його характеру — бажання служити добру й людям, а не тільки задовольняти власні потреби. Вам слід шукати розуміння його життя в ньому самому, в тому що Сірано лишив після себе людям. Вчитайтесь у загадкові трактати чи сонет “Філософу сонця” з останнім рядком: “Мені — нічого, все, що є — усім!” Ми з вами, росіянин і француз, в однаковому становищі. Твори Бержерака треба перекладати із старофранцузької мови. А цього у нас, на жаль, не зроблено повністю. Особливо це стосується віршів, а вам ніяк не обійтись без них! Вони — його суть. Як ви вчините, мсьє Алекс?

— Очевидно, так само, як і Ростан. Доведеться подумки перевтілитися в свого героя і говорити за нього.

— Ой, це буде важко — сперечатися з самим Ростаном!

— Чому ж сперечатися? Йти його шляхом. Звісно, не наслідуючи, але з тією ж свободою творчості. У мене є власноручно написані вірші Сірано під його портретом.

— Чудово! Я сам потім перекладатиму вгадані вами вірші Сірано сучасною французькою мовою.

— Звичайно, Сірано — це його вірші. Але є ще його загадкові знання, про які йдеться у статті Еме Мішеля в журналі “Сьянс є ві”.[13]

— Я читав цю статтю. Щоправда, з усмішкою.

— Чого з усмішкою?

— Бо можу пояснити, звідки Сірано все те знав.

Жюль із загадковим виглядом дивився на вогні, розсипані на тому боці вигину річки. Вони здавалися чарівними відображеннями зоряного неба у велетенському дзеркалі, що лежало під нами.

— І ви можете пояснити мені? — чомусь пошепки спитав я і почав перелічувати: — Як три з половиною століття тому Бержерак міг знати про багатоступінчасті ракети для міжпланетних польотів, про невагомість, парашутний спуск, про електричні лампи, радіоприймачі, телебачення, звукозапис, та не з допомогою сучасних касет із магнітними стрічками, а сережок, що починали нашіптувати потрібну главу за наказом думки.

— Тепер кажуть “від біострумів мозку”. Але якщо згадати про біоструми і біологію, то Сірано говорив ще про клітинну будову організму, навіть про мікроби.

— Які було відкрито аж через двісті років!

— Так, так. Але не тільки про мікроби, мсьє Алекс, про антитіла в нашій крові, що борються з ворожими бактеріями. Правда, говорив він про це образами, доступними для розуміння в XVII столітті.

— Про все це написано в “Сьянс є ві”, але без будь-яких пояснень.

— Я відкрию вам цю таємницю. Вогні вечірньої Москви настроюють мене на це. Я хочу, щоб вони горіли так щовечора і ні за яких обставин не гасли. Запевняю вас: так побажав би й Сірано де Бержерак.

І французький гість почав розповідати мені про дивовижні речі. Я слухав його, затамувавши подих, не вірячи вухам, аж серце завмирало. Переді мною ніби стояв живий де Бержерак, який говорив те, чого ніхто, крім нього, не міг знати. Я мовби з перших вуст почув розгадку таємничих знань яскравої, пристрасної, мудрої людини, яка пережила неймовірні злети і гіркі розчарування, лишила після себе світлу пам’ять на віки.

Кілька секунд ми мовчали, дивлячись на розсипи московських вогнів, потім Жюль знову заговорив:

— А величезний ніс Сірано! Легенда про нього незаперечна, однак на портретах, написаних художниками з натури, вона не підтверджується. І ніякого перенісся, що починалося в Сірано нібито вище брів, нема, як і шраму на ньому.

— Либонь, портрети створювалися вже після його поранення?

— Безперечно. Аби в ті часи художник узявся писати чийсь портрет, тому треба було мати багато грошей і певну популярність. Ну, скажімо, стати математиком, як П’єр Ферма, чи філософом, як Рене Декарт.

— Отже, поранення Сірано від удару мачете не зоставило й сліду на його обличчі? Або навпаки, стерло одну особливість.

— На жаль, мені це ніколи не спадало на думку.

— Але те, як ви пояснили незвичайні знання Сірано, вимагає подорожі на триста з лишком літ уперед і повернення назад. Невже Сірано був на це здатний?

— Вам кортить спитати, де мій капелюх з пером і шпага? Чи ви хочете зі мною назад у XVII століття? Не раджу, мсьє Алекс. Правда, ядерної загрози тоді не було, але Несправедливість і Зло торжествували. Краще пошукаймо такий шлях, який не вів би назад.

— А що ви скажете, якщо йти тільки вперед?

— Земля кругла. А час? — лукаво спитав Жюль.

Берет на ньому тримався на одному вусі. Я намагався уявити його собі в капелюсі з пір’їною і шпагою при боці.

Обмінюючись жартами, ми весело дійшли до станції метро “Університет”, потім доїхали поїздом до Київського вокзалу, звідки я провів Жюля до готелю “Україна”…

У вестибюлі Будинку дружби на мене чекав представник товариства “Франція — СРСР”, щоб вибачитися за французького журналіста, який не зміг прибути до Москви і просив відкласти нашу розмову до його приїзду.

Проте уявна зустріч з ним відбулася в моїй підсвідомості. І ніяка сила не могла переконати мене в іншому. Тепер я знав таємницю Сірано, вгадував його пристрасну натуру, прагнення любити і разом з тим самовіддано служити вселюдському благу.

Нехай у цій повісті перед читачами постане заповзятий дуелянт Сірано де Бержерак, який перетворився на поета, філософа, мислителя. Саме таким його уявив собі фантаст.

1. У ТОВАРИСТВІ ДОБРОНОСЦІВ

Наближалася до кінця Тридцятилітня війна.

Париж був далеко від місця кривавих сутичок “в ім’я короля чи бога”. В Європі скаженіла реакція, утверджуючи необмежену владу королів — абсолютизм.

Після реформації, що пробудила сподівання пригноблених народів на звільнення від непосильного утиску церковного монарха, який сидів на “святому престолі”, католицизм перейшов у наступ під знаменом непорушних догм. І ці ж народи, спонукувані своїми пасторами і суверенами, йшли один на одного війною, перемагаючи або зазнаючи поразки, захоплюючи, катуючи, страчуючи тих, що “не так вірували”, або поділяючи їхню долю. При цьому володарі Європи під виглядом служіння папі римському чи звільнення від клерикального гноблення намагалися передусім зміцнити свою владу. І протистояли одна одній, ненаситно ворогуючи, з одного боку Священна Римська імперія, представлена Габсбургами, з другого — протестантська коаліція на чолі з удачливим шведським королем Густавом-Адольфом: непокірні курфюрсти, Нідерланди, Данія.

До цієї войовничої групи, крім релігійної відступниці Англії з її англіканською церквою, кромвелівською революцією і стратою свого короля, в зручний момент примкнула й католицька Франція. Правитель кардинал Рішельє, який домігся папської милості, вступаючи у нескінченну війну, мріяв не так про інтереси папи римського, як про особисту гегемонію в Європі.

І заносилися до літопису бойовищ імена полководців, що затьмарювали один одного. Серед них після Толлі надто “прославився” Валленштейн. Вихований єзуїтами, яких згодом і зненавидів, він обачно одружився з родичкою імператора і одразу здивував усіх спершу небувалою щедрістю та бучними бенкетами, а затим рідкісними військовими здібностями. Він примудрився малими силами перемагати цілі армії, обходитися без імператорської казни, коли вона порожніла. Вважав, що “двадцятитисячне військо зостанеться голодним, а сорокатисячне буде ситим і вдоволеним”. І там, де проходили його загони, чорніла випалена земля, яка згодом заростала хащами або вкривалась непрохідними болотами. У хвості армії тарабанилися багатолюдні обози. На скрипучих возах, відібраних у селян, їхали солдатські сім’ї, всілякі пройдисвіти, дармоїди, злочинці, чужоземці. Хури вщерть були завантажені скарбом, награбованим у жителів завойованих країв — всім тим, що, на думку Валленштейна, могло прогодувати воїнів, а також підняти їхній бойовий дух, який, звісно, не тримається в голодному тілі.

І так понад двадцять літ! З перемінним успіхом для ворогуючих сторін. Вожді гинули чи то в бою, чи то на пласі (в тому числі й непереможний Валленштейн). Їх змінювали інші, продовжуючи жахливий злочин проти людства, спустошуючи квітучі землі, нехтуючи всіма християнськими заповідями моралі, за які нібито боролися.

Через двісті років по завершенні цього, за висловом Віктора Гюго, позориська цивілізації історики так живописали відтворену ними з документів огидну картину:

“…те, чого саранча не могла зжерти або взяти з собою, знищувалося. І лишався за армією хвіст із “свиноловів” або “братів-розбійників”, які не давали спуску ні ворогам, ні спільникам, а потім при розподілі здобичі різалися між собою”.

Земські чини Саксонії скаржилися:

“Імператорські війська показали небачений навіть у турків приклад безжального спустошення землі вогнем і мечем. Вони рубали все, що траплялося, відтинали людям язики, носи, вуха, виколювали очі, забивали цвяхи в голови й ноги, у рот вливали розплавлену смолу, олово і свинець; боляче мучили різними інструментами; зв’язували попарно, аби була зручніша мішень для стрільби… Промовчимо про інші варварські лиходійства, всього не описати пером”.

За свідченням історика XIX століття, “особливо лютувала іспанська унія, однак не дуже поступалися їй і французи. Німецьку молодь було перебито. Хто ж уцілів, гинув у лісах і болотах від зарази й голоду… З сімнадцяти мільйонів чоловік вижило лише чотири”.

Літописець, який століття тому писав ці рядки, що жахають кожного читача, звісно, не підозрював: такі слова про злочини повинні сказати історики вже в XX столітті в тій же Європі чи Південній Америці. А може, навіть гіркіші, страшніші, однак не про тридцятилітню, а лише про тридцятихвилинну війну, що чорною хмарою нависає над людством. Наслідки її можуть бути згубнішими за всі попередні війни, разом узяті…

Цього, звичайно, не могли навіть уявити собі двоє юнаків, які скуштували перших плодів війни і тепер простували паризькими вулицями: один — худий, мускулистий, з насунутим на очі капелюхом, з чорною пов’язкою на лобі, що затуляла брови, блідий, очевидно, від втрати крові; другий — рожевощокий здоровань, котрий кинув гасконську роту гвардійських найманців, але не через рани, як його супутник, а від огиди до побаченої крові. Солдатом тоді вважався той, хто отримував за це жалування. Адже “soldare” і означає “наймати, платити жалування”, від якого завше, як і од військової служби, можна відмовитися.

Проте вони не встигли скинути зношених гвардійських мундирів, тому виділялися з-поміж строкато одягнених, метушливих парижан, що невідь-куди поспішали.

Вибоїстою бруківкою мчали карети з гербами на дверцях, запряжені попарно цугом підібраними під масть рисаками. Вершники безцеремонно пускали коней навскач, змушуючи перехожих злякано притискатися до стін будинків і про всяк випадок скидати капелюхи.

Приятелі мали надто горду вдачу, щоб принижуватися перед гоноровитими кавалерами, але все-таки невдоволено давали їм дорогу.

Нарешті вони дісталися до особняка герцога д’Ашперона, що скидався на фортецю в центрі Парижа. І раптом вражено спинилися: особняк ніби брали штурмом. Кілька мулярів у замурзаних фартухах пробивали в стіні отвір, а теслі прокладали місток через канаву довкола замку.

— Схоже, що його світлість герцог потрапив у немилість, — сказав рожевощокий.

— А може, — усміхнувся його супутник із чорною пов’язкою на лобі, — це свідчить про особливу увагу до його високої особи?

Друзі вирішили не квапитися — очікували, чим усе скінчиться.

За півгодини в стіні зяяв отвір, а дерев’яна кладка пролягла чарез канаву. Рожевощокий легенько штовхнув свого приятеля в бік і очима показав на вулицю, де з’явився загін гвардійців особистої охорони кардинала Рішельє.

Міцні, широкоплечі, вони тримали на плечах жердини носилок, на яких стояло зручне крісло. В ньому, безсило звісивши паралізовані ноги й руки, пихато сидів кардинал у пурпуровій мантії. Він вертів головою на тонкій шиї і колючим яструбиним поглядом оглядав усе довкола, втілюючи в собі незламну силу, яка нехтує навіть власною неміччю.

Городяни товпилися біля стін будинків і низько кланялися. Багато хто падав перед кардиналом на коліна, простягав руки, намагаючись торкнутися пальцями мантії, що спадала з носилок.

Попереду йшов герольд із дзвінкою трубою, увінчаною кольоровими стрічками. Слідом за ним і носилками урочисто карбували крок озброєні гвардійці, грубо відштовхуючи ботфортами тих, хто пнувся до володаря Франції.

Процесія спинилася перед містком, потім неквапом пропливла по ньому і зникла за виломом у стіні замку герцога д’Ашперона.

Юнаку з пов’язкою на лобі здалося, що немічний, але могутній кардинал, презирливо оглядаючи городян, на мить втупився в нього поглядом. Помітив це й рожевощокий і змовницьки махнув головою:

— Він пізнав тебе, Саві…

— Не думаю. Хто я для нього? Дуелянт, скандаліст…

— Не кажи! Ти ж виграв у нього парі про те, що не допустиш спалення книг Декарта?

— Цього він справді не міг забути! — Сірано де Бержерак хвацько підморгнув своєму приятелеві.

Звісно, він, уславлений шибеник і забіяка, пишався перемогою в неймовірній битві біля Нельських воріт із сотнею супротивників. Адже через це кардиналові (що невідомо історикам) довелося за умовами закладу домогтися звільнення в Римі вічного в’язня Томмазо Кампанелли, який закликав до знищення причини всього зла — приватної власності, встановлення рівності людей незалежно від статі, знань і стану.

Проживши після тридцятилітнього ув’язнення останні роки у Франції, яка дала йому притулок, філософ недавно помер у містечку Мов’єр поблизу Парижа, де народилися ще двоє юнаків. Тепер вони уважно стежили, як всесильний кардинал Рішельє добирається до герцога д’Ашперона, що, певне, тремтить, чекаючи його.

— Сподіваюся, носилки кардинала вдалося внести в замок, не вибиваючи парадних дверей? — глузливо мовив Сірано.

— Тс-с… Тихіше. Тут повсюди вештаються шпигуни Рішельє, — прошепотів на вухо Льобре, друг дитинства Сірано і постійний його побратим у бою.

— Згоден із тобою, любий Кола, і все-таки я думаю, що його превелебність вважає за краще 184 розмовляти з його світлістю без нашої присутності.

— Звісно, Саві. Та якби в нас була інша мета, я ліпше б вибрався за місто і насолоджувався красою природи.

— Якби… — сумовито зронив Бержерак. — Доведеться звідси спостерігати, як пишна процесія пройде назад. Тоді настане наша черга.

Але чекали вони недовго. Високий візит мав, очевидно, попереджувально-символічний характер, І його превелебність не удостоїв герцога тривалої розмови. Можливо, основним у тих відвідинах був пробитий отвір у стіні замку надто впливового васала. І він мусить добряче помізкувати над тим, чому кардинал не забажав кілька разів завернути за ріг, аби пройти через головні ворота, а наказав нести його навпростець. Адже той ніколи нічого не робив без прихованої думки. А може, на це його наштовхнули спогади про випускний акт у колежі де Бове, коли покараний випускник Савіньєн Сірано де Бержерак виламав стінку нашвидкуруч складеного в актовому залі карцеру, щоб відповісти на запитання його превелебності?

За кілька хвилин в отворі показався герольд з уквітчаною стрічками трубою, що сповістила про появу володаря Франції. Затим солдати винесли на носилках крісло з нерухомим Рішельє.

Парижани падали на коліна і проголошували славу кардиналові. Коли за процесією зімкнувся говіркий, невпокійливий живий коридор, в отворі стіни виріс д’Ашперон. Пишний, з білою еспаньйолкою і заклопотаним обличчям, ішов він без капелюха слідом за кардиналом. Вітер куйовдив його довгий сивий чуб. Герцог заходився діловито давати вказівки мулярам і теслям — розібрати місток і замурувати стіну.

Льобре ступив до нього і по-особливому склав пальці рук. У ту ж мить жестом голови герцог запросив його йти за ним.

— А чи не служить робота цих мулярів, ваша світлість, певним символом Добра? — стиха запитав Льобре.

— Головне, щоб не стала символом далеко не Добра причина, яка сюди їх покликала, — похмуро озвався герцог.

Сірано де Бержерак мовчки йшов поряд зі своїм другом, притримуючи ліктем ефес шпаги, яка створила йому легендарну славу в більш як ста дуелях, що казково легко зійшли йому з рук.

Вхід до замку д’Ашперона знаходився з протилежного боку. Щоб дійти до нього, треба було двічі звернути за ріг, чого не забажав зробити кардинал Рішельє, а звелів рватися в буквальному розумінні напролом.

Герцог, а за ним і двоє друзів піднялися вгору гвинтовими, але доволі широкими мармуровими східцями і проминули анфіладу розкішних кімнат із кришталевими люстрами, коштовними картинами, вазами ювелірної роботи, фарфоровими дрібничками з далеких країн, зброєю, що прикрашала стіни там, де не було кольорових панно.

Багаті апартаменти скінчилися, і господар особняка крутими сходинками повів друзів униз, у підвальне приміщення.

Звично усміхнувшись, Сірано подумав: “Тут гвардійцям його превелебності не вдалося б розвернутися з носилками. Очевидно, прийом кардинала і двох скромних солдатів намічався в різних кімнатах”.

Герцог пропустив Сірано вперед, а сам разом з Льобре затримався на сходинках.

Сірано повільно спустився в підвал, потім озирнувся і від здивування аж ойкнув: позаду нього стояли двоє в білих замшевих запонах і фартухах. Голови їхні були накриті білими відлогами з прорізами для очей. Він не відразу розібрав, хто з них герцог, а хто Кола. І лише за мить пізнав свого друга по величавій поставі.

— Ти, що шукаєш себе у братстві доброносців, — урочисто звернувся д’Ашперон до Сірано, — тобі належить пройти випробування, перш ніж ти постанеш перед Вершителем Добра. Як скромний тутешній наглядач, передаю тебе в руки призначеного ритора.

І Сірано помітив ще одну постать у білій запоні і відлозі, яка приховувала обличчя.

— Ай ем соррі, сер, прошу вибачення, але вам доведеться довіритися мені, — з англійським акцентом мовив незнайомець і простяг руку.

Тим часом герцог-наглядач одягнув на голову Сірано відлогу, але без прорізів для очей. І юнак відчув себе безпорадним сліпцем. Однак ритор-англієць тримав його за руку.

— Пліз, сер. Прошу, — запропонував він.

Сірано рушив за ритором, та за кілька кроків спіткнувся — підлога зникла під ногами. Він опинився в ямі, але втримався, не впав. Англієць допоміг йому вибратися, і вони обережно подибали далі.

І знов Сірано відчув нерівність підлоги, але тепер уже не втрачав рівноваги, обережно намацував її ногою.

— Шкода, що ваш вступ до товариства супроводжується незручностями, — мовив ритор. — Усе тут побудовано на символах, про які ми ще поговоримо. Зараз ви відчуваєте символічну зрадливість долі і міцну руку брата, готового будь-якої миті вам допомогти?

— Мерсі боку, — сказав Сірано по-французькому і повторив англійською: — Сенк’ю вері мач.

— Я переконаний, друже, що ми знайдемо спільну мову. Чи не так?

— Неодмінно, — рішуче запевнив Сірано.

— А тепер постукаємо, — і ритор кулаком тричі вдарив у двері.

— Хто там? — мов із тунелю, відгукнувся знайомий Сірано голос.

— Високоповажний Вершителю Добра, це призначений вами ритор у супроводі того, хто шукає блага людям і дорогу до керованого вами благочестивого товариства.

— Відчиніть двері! — почулося зсередини. І коли рипнули завіси, пролунало: — Оголошую засідання товариства доброносців відкритим!

Сірано відчув, що вони зайшли в просторе приміщення, в якому дзвінко відлунювали їхні кроки.

— Ваше прохідне слово? — долинув чийсь голос.

— Габаон, — відповів ритор і гучно сповістив: — Повідомляю братам-доброносцям і високоповажному Вершителю Добра, що новоявлений Савіньєн Сірано де Бержерак достойний бути зачисленим до нашого благочестивого товариства для великої справи боротьби зі Злом.

— Хто за ньога поручиться? — запитав Вершитель Добра.

— Шановний магістр і поборник Добра, радник Парламенту в Тулузі, поет і математик метр П’єр Ферма. Заклопотаний невідкладними справами, він не зміг прибути до Парижа на засідання. Але за нашим статутом порука може бути заочною. Я закінчив.

— Чудово. Повідомлення ритора прийнято. Відкрийте очі новоявленому.

Ритор не став скидати відлоги з голови Сірано, а лише повернув її прорізами вперед (вони були до того на потилиці). Сірано злякано закліпав очима: присутні доброносці у відлогах спрямували вістря шпаг йому в груди.

— Ці шпаги, брате, лише символічно спрямовані до твого серця, яке ти віднині віддаєш Добру. Ця зброя доброносців завжди відстоюватиме тебе, поки ти спільно з нами служитимеш справі товариства, протистоячи розгулу неправди і насильства в усьому світі. Та горе, якщо ти зрадиш клятву, яку зараз виголосиш. Ми повсюди маємо очі й вуха, за їхнім сигналом ці шпаги прошиють твоє зрадливе серце.

— Запевняю, — ритор ступив крок уперед, — що цим шпагам не доведеться пролити кров Сірано, якого за дорученням Вершителя Добра я наставляю на добру путь, як того вимагає наш статут.

Сірано здивовано оглядав приміщення — із склепистою стелею і без вікон. На підлозі лежав вигаптуваний килим, на якому стояв вівтар зі свічками і розкритою книгою.

На килимі, обрамленому загадковими символами, було позначено сторони світу, куди мають податися доброносці, виконуючи місію Добра. В строкатості зображених фігур не одразу вгадувалися заклики до взаємодопомоги, добросердності і співчуття. Зірка в центрі знаменувала символ знання, що служить Добру. Про все це Сірано дізнався значно пізніше, а зараз чисто зовнішньо сприймав урочисту обстановку підземелля.

— Там, на сході, звідки встає Сонце, яке дає життя на землі, місце Вершителя Добра. Місце ж доброносців на заході. Вони повинні коритися йому в справах, що не знають кордонів між державами, які паплюжать мораль нескінченними війнами і ненависними релігійними чварами. Ми об’єднані спільною метою створення Добра, — ритор голосно повчав новачка. — Чи ти готовий з нами згуртуватися?

— Так, готовий! — впевнено відповів Сірано. — І сподіваюся: Добром буде й захист права на життя кожної людини.

— Риторе! Твій новоявлений сказав чудові слова, — озвався Вершитель Добра. І аж тепер Сірано пізнав старечий голос свого колишнього вчителя, сільського кюре з Мов’єра, перед яким шанобливо стояли доброносці у відлогах. Серед них — “місцевий наглядач”, герцог д’Ашперон, та син крамаря Кола Льобре.

— Новоявлений Савіньєн Сірано де Бержерак, — промовив Вершитель Добра кюре і подав густосписаний аркуш паперу, — прочитай і кров’ю підпиши цю клятву, яку даєш перед майбутніми соратниками по товариству — вимушено таємному в сучасному світі Зла і Несправедливості.

І Сірано урочисто-піднесено присягнув:

— “Я, Савіньєн Сірано де Бержерак, шукаючи блага людям, клянуся перед світлим розумом людства і перед братами-доброносцями, що з непорушною вірністю докладу всіх сил, а якщо треба, віддам життя для досягнення миру і згоди між людьми всіх країн. І нехай допоможуть мені в цьому мій розум і совість, які я об’єдную з мудрістю і совістю іародів, що живуть на Землі, не зважаючи на звання, раси й переконання”.

Ритор витягнув уперед шпагу, Сірано вколов об неї вказівний палець правиці і, коли виступила червона крапля, кров’ю підписав письмову клятву.

— Поздоровляю тебе, сину мій! Тепер ти доброносець! — проголосив Вершитель Добра. — Твої наміри віднині стануть нашою спільною справою, якої потребує нещасне людство, що його майже три десятиліття терзає кровопролитна війна святенників і владолюбців. Що скажеш, новий доброносцю, своїм братам?

Сірано на мить замислився. А потім прочитав свій сонет, присвячений Томмазо Кампанеллі, якого пізніше відішле в своєму трактаті до країни мудрих на іншій планеті, названій Сонцем.

ФІЛОСОФУ СОНЦЯ

Потік убивств країну запрудив

Во ім’я короля чи бога.

Великий той, хто совість забруднив

І золота найбільше в кого.

Добра шукач мандрує в диваках.

Мислителів ведуть на страту.

Повзи, лижи — не буде просто так,

Знайдеш підтримку у багатих.

Та в темінь ночі ступимо ми крок,

Відкриєм розум й серце людям:

І міріадами живих свічок

Єдиним полум’ям ми будем!

Світ стане спільним, кожен — побратим:

“Мені — нічого, все, що є, — усім!”

Під склепінням підземелля запала тиша, чути було, як потріскував один із світильників над вівтарем та скрипіли ботфорти — хтось із присутніх сторожко переступав з ноги на ногу. Нарешті Вершитель Добра мовив: — Слушно сказано серцем твоїм, гідний доброносцю. Тож хай вірші, поете, служитимуть дороговказом для тебе зі словами, підказаними Кампанеллою: “Все, що є, — усім!”. Отже — людям. Йди за ритором, він наставить тебе на шлях Добра.

Одягнувши на голову Сірано білу запону, англієць знов узяв його за руку і повів із підвальної зали в іншу кімнату, де мала відбутися таємна розмова.

Вони проминали коридори з низенькою склепистою стелею, аж поки опинилися в тісній келії. Ритор щільно причинив двері, брязнув засувом і запалив світильник у скляному балоні, а свічку, з якою вони сюди дісталися, погасив.

— Скидай, брате, відлогу, щоб легше дихалося. Бо розмова буде тривалою. Уелл? Добре?

Сірано залюбки стяг відлогу, уважно стежачи, як те саме робить його ритор. Скинувши білий капюшон, англієць, однак, залишився в чорній напівмасці, що звисала над чолом і очима.

— Ми майже в однаковому становищі. Я маю на увазі твою чорну пов’язку на рані, — сказав ритор. — Та це між іншим. А зараз на підтвердження нашої дружби я скину свою маску, чого досі ніколи не робив. Отепер відомий в Англії своїм дивацтвом або бажанням приховати дефект лиця письменник Тристан Лоремітт до твоїх послуг! — закінчив він.

Від подиву Сірано закам’янів: перед ним було його власне обличчя ще до поранення — ніс, що завдав йому в житті стільки прикрощів, став причиною слави скандаліста-дуелянта, починався вище брів.

— Як бачиш, ми схожі. Перше, що хочу сказати по секрету: ми з тобою брати по крові.

— По крові-і? — Сірано аж присів від подиву.

— Так. У нас спільна батьківщина і предки, які давно-давно відвідали Землю з “Місією Розуму і Серця”, — остаточно приголомшив його Тристан.

2. ДЕМОНІЙ СОКРАТА

Як привітний господар і місцевий наглядач, герцог д’Ашперон попрощався з доброносцями і провів їх за ворота замку. Потім з турботливим виглядом перевірив, чи закладено стіну, чи заперто ворота, покликав слуг, роздав їм зброю і розставив по місцях, навіть вислав оглядових на сусідні вулиці. Очевидно, відвідини його превелебності з проломлюванням стіни і розмова з ним без свідків добряче насторожили герцога.

У замку зосталися ритор і щойно прийнятий у товариство доброносців Бержерак.

Сірано досі ще не міг отямитися після зізнання Тристана в тому, що обидва вони — неземного походження. А той, ніби нічого й не сталося, наставляв новачка:

— Сонет, друже, переконав мене: ти мислиш не так, як усі. Вері найс! Чудово! Ним ти пробудив мої спогади, якими я хотів поділитися зі своїм братом по добру й крові.

— Признаюся, риторе, слова про нашу спорідненість неабияк схвилювали, бо вже доводилося чути натяки на моє нібито неземне походження. Так говорив індіанець із племені майя, розповівши мені про білих богів, які тисячі літ тому прилетіли на півострів Юкатан, що за океаном. За його словами, вони забороняли не тільки людські жертвопринесення, а й будь-які вбивства, вчили відмови од війн, обов’язкової для всіх праці, презирства до багатства, загальної рівності людей — незалежно від каст, знатності та їхніх маєтностей. Але таке вчення нібито не сподобалось білим вождям і жерцям, які не визнали пришельців. А ті розчарувалися в нерозумних вчинках земних істот і полетіли, лишивши потомство із спадковою прикметою — носом, що починався вище брів, як у мене і у вас, риторе.

— Пізнаю учасників нашого першого міжзоряного польоту “Місії Розуму і Серця”! Діяли вони щиро, та надміру прямолінійно. І не тільки на заокеанському материку, в Америці. Головний корабель знаходився між Землею і Місяцем, посилаючи малі небесні шлюпи в різні точки планети, де можна було допомогти людям, посприяти їхньому розквіту. Скільки ж відкриється таємниць, якщо прочитати хроніки давніх подій, наприклад, клинописи шумерів про Гільгамеша чи давньоєгипетські легенди про бога Тота-Носатого…

— Мені про нього розповідав П’єр Ферма, мій поручитель. Він бував у Єгипті, де й познайомився з культом бога Тота, покровителя вчених і мудрості, який начебто прилетів із Сіріуса і відкрив людям багато знань…

— Назви небесних тіл умовні, друже, — перебив його Тристан. — Чи можу я говорити з тобою старогрецькою?

— Прошу. Я вивчив її і легко розумію, але дозволь, риторе, відповідати по-французькому, аби не різати твого слуху своєю вимовою.

— Я, правда, звик до бездоганної і милозвучної лексики древніх, але, думаю, двомовний діалог відбудеться. Отже, нашу спільну прабатьківщину назву Солярією, а тих, хто її населяє, — соляріями.

— Як у “Місті Сонця” Кампанелли?

— Саме тому я і вжив ці латинські поняття, ближчі твоєму розумінню, аніж справжні найменування, що важко сприймаються землянами.

— Все це мене вражає, брате Тристане. Якщо я твій родич по одній планеті в зоряній безодні, то чого вартий порівняно з цим мій сонет з думкою, добре відомою Томмазо Кампанеллі.

— А це означає, що Кампанелла, переконаним послідовником якого ти став, оригінально мислив. Одного разу великий Сократ стверджував мені: “Думати не так, як інші, цілком достойно, якщо це служить людському благу”.

Сірано розгублено дивився на ритора.

— Сократ? Ти з ним стрічався?

— Атож. Проста і мудра людина з лицем фавна і ніжним, чуйним серцем. Розповім про нашу першу зустріч.

— Не жартуй, брате Тристан. Чи, може, ти випробуєш мене?

— Навіщо? Тебе вже випробували. А я повинен спрямувати тебе на правильний шлях, як свого часу робив це з Сократом.

— Свого часу?.. — Сірано ледве стримувався від люті. Невже англієць, який знає давню мову, кепкує з нього? Нараз ним оволоділа тривожна думка: а чи не має він справу з божевільним! І маячня про соляріїв так само достовірна, як і “безсмертність”, що дала змогу “свого часу” — дві з лишком тисячі літ тому — спілкуватися з Сократом.

Сірано охопили пекучий жаль і туга. Зараз він оддав би все, аби повернути недавню готовність боротися разом із доброносцями проти Зла, домагаючись торжества справедливості. І, ховаючи сльози, що зблиснули в куточках очей, відвернувся.

А “божевільний” Тристан, наче й нічого не сталося, згадував:

— То були часи великого зодчого Фідія і його друга Перікла, правителя Афін, які саме будували дивовижний храм Афіни-Діви на узгір’ї за містом. Тоді ще не було дороги для процесій. І я не схотів скористатися під’їзним шляхом для доставки на будову мармуру, а крутою гірською стежкою піднявся просто на майдан, де красувався майже завершений Парфенон. Які красиві були його колони на фоні напрочуд голубого неба! Яка неповторна гармонія пропорцій! Солярії могли б позаздрити, якби мали таке почуття. Але мені хотілося не лише милуватися справжньою красою, створеною людьми, а й зустрічатися з молодим скульптором, сином каменяра, який все життя витесував із брил божества. Фідій доручив Сократові (так називали скульптора) встановити в храмі зображення богинь, носительок Зла, а той самовільно замінив смутні фігури світлими образами богинь Добра, зробивши це так вражаюче, що навіть господар, розлючений свавіллям підмайстра, визнав роботу юнака кращою за свій попередній задум. Мені ж здавалося: художник, котрий засобами мистецтва втілив ідею Добра в благородному камені, здатний бути тим самим соратником за “Місією Розуму і Серця”, якого я марно шукав по всій Елладі. Хтозна, може, скульптор Сократ зажив би не меншої популярності, ніж філософ, шукач блага, яким він став після наших розмов. Прислухавшись до моїх порад, він облишив і мармур, і свій шовковий хітон з нарядними сандаліями, босоніж ходив серед народу, розмовляв з людьми про життя, наставляв їх на світлий шлях. Отож і став першим визнаним мудрецем Еллади.

— Чи не хочеш ти сказати, — перебив Тристана обурений Сірано, — що ти був Демонієм Сократа, якого той називав своїм порадником?

— Саме так, брате по крові, Демоній Сократа — твій слуга, як кажуть у наш час.

І тут Сірано повністю втратив терпець. Перед ним, безумовно, не божевільний, а англієць-насмішник, який вирішив принизити француза, що зажив слави дуелянта. Невже все, що сталося в підвалі, — шпаги, спрямовані просто в груди, кров’ю підписана клятва — то лише жалюгідний балаган, розіграний для того, аби розвінчати Сірано?!

Сірано мав запальний невтримний характер, часто в суперечках не володів собою. І тепер вихопив шпагу, крізь зуби процідив:

— Чи знаєте ви, містере Лоремітт, що я провів понад сто дуелей, хоч жодного разу не викликав свого суперника на поєдинок. Після моєї словесної відсічі вони самі пропонували битися на шпагах. Але ваші речі ображають не тільки мене, а й великих мислителів, яких я глибоко шаную. Ви насмілилися кепкувати з Сократа і Кампанелли, а тому вам доведеться схрестити зі мною зброю!

— Що я чую? Аж не віриться. Вері бед. Кепсько! Чи не ти, брате Савіньєн, скріпив кров’ю клятву?!

— Я її не порушу, бо захищаю свою честь і добрі імена філософів. Так було, до речі, коли я не допустив спалення книг Декарта біля Нельських воріт. Чуєш, нікому, навіть тому, хто назвався моїм ритором, не дозволю водити мене за носа. Я не вірю вигадкам про неземні істоти і твоє безсмертя.

Тристан Лоремітт розреготався, і сміх його був таким щирим і непідробним, що протверезливо подіяв на Сірано, котрий поки що нічого не міг второпати.

— Брате Савіньєн! — мовив Лоремітт по-французькому. — Я не маю сумніву: тобі не складно своєю шпагою довести, що я зовсім не безсмертний. Визнаю твою правоту і тому вибачаюсь. Прошу пощади і згоди вислухати мене. Я переконаю тебе, що справді зустрічався з Сократом.

— Як це могло статися? — понуро спитав Сірано.

— Тільки такому гострому розуму, як твій, беруся пояснити. Вислухай же мене.

— І ти гадаєш, я зрозумію?

— А це вже моя турбота. Тож слухай, мій запальний друже. Наша прабатьківщина Солярія знаходиться в орбіті другого Сонця — колись його назвали Сіріусом. Відстань до неї величезна — навіть світло лине звідти до землі десятки років. Збагнув? Значно ж більше часу потрібно міжзоряному кораблю, аби подолати ту відстань. Але нам, соляріям, допомогла Природа.

— Дивина! Що може зрівнятися зі швидкістю світла, яку ми сприймаємо як миттєвий зблиск променя?

— Ні, не миттєвий! Природа, навпаки, поставила межу досяжної бистроти. Ніщо не здатне переміщатися швидше, ніж поширюється світло. Вам, людям, поки невідомий цей простий закон. Однак він незаперечний. Для тіла, яке наближається до цієї швидкості, змінюється плин часу. Він, до речі, інший для кораблів, що відбули до зірок.

— Інший час? Як це розуміти?

— Дуже просто. Природа і тут передбачала чимало обмежень. Наприклад, вага частин роздробленого каменя завжди менша, ніж сам камінь.

— А ще?

— Чи знайдеш ти що-небудь нейтральніше від центра кола?

— Звісно, ні. Воно окреслюється з центральної точки.

— Вважай, що з “центра” побудований і Всесвіт, для якого час плине з моменту виникнення. Але ж у центрі час зупинено. Саме в цьому, друже, криється розгадка таємниці вічності.

— Припустимо. Отже, для того, щоб час спинився не лише в центрі Всесвіту, необхідно всім його речовинам, як променю світла, мчати з граничною швидкістю?

— Ти здібний учень. Угадав, що стоянню часу відповідає переміщення тіл у просторі саме з такою, назвемо її центральною, швидкістю. Тепер уяви собі годинник Всесвіту, на якому плин часу позначається не кутом повороту стрілки, а довжиною дуги, описаною її кінцем або будь-якою точкою на ній аж до осі обертання. Далі: кінець стрілки відмічає час для тіл, що перебувають у стані спокою, а переміщення точки від кінця стрілки до її центра обертання відбиває швидкість, якої набрало тіло. Дуги, описані точкою, з наближенням до осі обертання будуть коротшими. Отже, в центрі обертання дуга дорівнюватиме нулю — і час зупиниться. Тепер збагнув?

Сірано наморщив лоба і сказав:

— Виходить, якщо думкою перенестися на промінь світла, то він миттєво пошириться в будь-яке місце Всесвіту, оскільки час у нього стоїть?

— Отож. Для променя світла або тіла, яке досягло швидкості його поширення, час стоїть. А для інших тіл світу, залежно від швидкості, з якою вони рухаються, час плине, як і до того. Це тобі зрозуміло?

— Нібито…

— Оце і є відкриття таємниці мого “псевдобезсмертя”! Після пережитого нещастя на Землі, де я виявився неспроможним відвернути страту кращого серед людей, великого філософа Сократа, домігшись лише його посмертної реабілітації, я вирішив повернутися на Солярію. Летів туди зі швидкістю, близькою до світла, начеб абстрактно наближаючись до осі обертання годинникової стрілки Всесвіту. Отож і обігнав земні тисячоліття, які позначаються тією стрілкою. Коли ж на Солярії заспокоївся і глибоко усвідомив, що мій обов’язок — продовжувати виконання “Місії Розуму і Серця”, то знову повернувся на Землю. Для мене проминуло лише двадцять літ, рівно на стільки я і постарів. А на твоїй планеті збігло, як ти собі уявляєш, два тисячоліття. І замість Сократа я зустрів Сірано де Бержерака. Ти можеш тепер вважати мене своїм Демонієм, обом нам належить спільно продовжувати велику справу “Місії”, на службу якій я прагну поставити таємне товариство доброносців. Адже воно здатне протистояти державним і церковним війнам та антилюдській сваволі, хоча в майбутньому завше треба передбачати можливість недостойного використання таких товариств з абсолютно протилежною метою.[14] І все-таки нині треба діяти, бачачи незліченні нещастя наших братів на Землі.

— Ти вважаєш усіх людей своїми братами?

— Так само, як і тебе, — братами по крові. Мільйони літ тому перші солярії-колоністи прилетіли на цю планету.

— Де ж вони, ці носолобі?

— І на Солярії, друже, живе багато народів, які так само, як і земні, мають свої характерні риси обличчя. Різні раси в різні періоди досягали там вершин цивілізації.

— Куди ж зникла на Землі принесена цивілізація?

— Цивілізація — не лише сума знань, що передається поколіннями за допомогою навчання, книг, предметів культурного вжитку. Зрозуміло? Це ще й належно обладнані майстерні з умільцями, які можуть відтворювати такі предмети. Треба було знайти сировину в незвіданих надрах, навчитися її використовувати. А нащадки тих колоністів, опинившись серед багатющої земної природи, мусили боротися за існування, коли груба сила і спритність у боротьбі із звірами виявилися важливішими за книжкові знання культурних предків. На жаль, за перші тисячоліття солярії здичавіли, перетворившись на землян. Вони започаткували людський рід тоді, коли полювання, тобто вбивство живих тварин, стало основою існування.

— Чому ж із пам’яті людей вивітрилося все про нашу прабатьківщину?

— Не згоден з тобою. Згадай дитячі сни, відчуття польоту без будь-яких зусиль.

— І що з того?

— Це — відчуття ваших пращурів, які зазнавали втрати ваги, долаючи зоряні безодні.

— Отже, ти стверджуєш, що не бог сотворив на Землі людину, а вона прилетіла із зірок?

— Авжеж, бо немає на вашій планеті розумної істоти, яка самостійно розвивається, і немає в людини тут родичів. Земляни забули про справжніх своїх братів. Але на Солярії згадали тих, хто колись залишив нашу планету, аби заселити іншу, — через незбагненно тривалий період завдяки знахідкам істориків вдалося відродити пам’ять про соляріїв. Наше суспільство досягло тоді такого розвитку, що відправлення “Місії Розуму і Серця” на Землю стало нагальною потребою, хоча участь у ній, у зв’язку з міжзоряним перельотом, вимагала від місіонерів відмови од особистого щастя, від рідних і близьких, які не могли дочекатися їхнього повернення на Солярію. У вас це називали б подвигом. У нас — велінням серця.

— Мені — нічого, все що є — усім!

— У своєму сонеті ти вгадав наш заповіт, Тому я й звертаюся до тебе, сподіваючись на твою участь у “Місії”, якої так потребує людство.

— Готовий усім серцем повірити тобі, Тристане! Та, на жаль, навіть вражаюча історія здичавіння наших земних предків — ще не доказ достовірності твоїх слів. Здається, своєю сміливою вигадкою письменник Лоремітт зіштовхнув мене з живим Демонієм Сократа.

— Вигадкою? — обурився ритор. — Ви, люди, стверджуєте: все, чого самі не втямите, має духовну природу або взагалі не існує.

— Наші псевдомудреці справді інколи вважають: того, що їм незрозуміле, не може бути. Як вільнодумець, я виступаю проти їхніх догм. Але і в привидів я вимагаю доказів їхнього існування.

— Вері уелл! Дуже добре. Я їх маю… Чи влаштовує тебе, якщо я…

Тристан раптом змовк: хтось настирливо постукав у двері. Коли він одчинив їх, на поріг ступив стурбований д’Ашперон.

— Поспішайте! Гвардійці кардинала штурмують замок. Вимагають видати англійського шпигуна Лоремітта, який, за повідомленнями донощиків Рішельє, ввійшов сюди, та назад із гостями не повернувся.

Тристан, на вигляд сімдесятилітній старий, по-хлоп’ячому присвиснув. Узявши свою чорну маску, хвацько підморгнув Сірано.

— Своєю шпагою я захищатиму вас! — сказав Бержерак.

— Ні, битися тут не можна, — категорично заперечив герцог. — Обидва візьмете коней і разом таємно зникнете з Парижа.

— А ви, ваша світлість, залишитесь заложником? Я не допущу цього! — гаряче запротестував Сірано.

— Аж ніяк. Спокійно відчиню ворота і запропоную гвардійцям обшукати замок, конюшні, приміщення для слуг.

— А ми?..

— Вже скакатимете за Парижем, Ходімо! — рішуче запропонував д’Ашперон.

Лоремітт у своїй масці і Бержерак із чорною пов’язкою на лобі рушили за сивочолим герцогом, який повів їх коридором, відімкнув у кінці його двері і пропустив гостей уперед, освітлюючи їм шлях смолоскипом.

Запахло сирістю, цвіллю. Невдовзі потягло запахом стайні. А ще по хвилі вони опинилися між стійлами, де їх чекали двоє осідланих коней.

— Беріть поводи, — скомандував д’Ашперон. — Я вкажу шлях.

Таємний підземний хід, завбачливо побудований, певно, ще предками герцога, невідь-куди вів із замку. Він часто рятував господаря, котрий жив у неспокійну епоху заколотів і сутичок народу з солдатами, католиків із гугенотами, короля з васалами.

— Ваша світлість, куди веде цей хід? — запитав Сірано.

— На берег Сени, де, гадаю, ваша, мсьє, уславлена шпага не знадобиться. Сподіваюся, ви ще повернетеся до цього замку на посаду добре забезпеченого мною поета?

Сірано спершу було спаленів — адже він не раз гордо відкидав подібні пропозиції і навіть запропоновану самим кардиналом Рішельє. Одначе стримався, згадавши про дану клятву. Герцог пропонує, виходячи з інтересів таємного товариства. Крім того, Сірано знав, що, відмовившись від солдатської платні, він залишається без будь-яких засобів до існування, адже не може звернутися до свого батька Абеля Сірано де Мов’єр де Бержерака. Свого часу той надміру витратився на екіпірування сина в мушкетери короля і тепер, будучи скнарою, не дасть грошей на утримання сина.[15]

Про все це думав Сірано, замикаючи процесію, попереду якої зі смолоскипом у руці впевнено ступав герцог, мовби не в підземеллі, а по килимах палацу на урочисте і пишне побачення з монархом. Слідом за ним — Тристан, тримаючи за повід коня, який хропів, коли мимо шугали стривожені кажани.

Йшли дуже довго. Сірано згадав легенду про підземні лабіринти, сховані під Парижем. Пізніше про них напише Віктор Гюго, коли городяни використають їх як стічні канави міста. Але тепер підземний хід був порівняно сухий, хоча стіни місцями змокріли.

Нарешті під ногами захлюпала вода. Запахло свіжістю — наближалися до річки.

Герцог спинився біля ґрат, що закривали хід: іззовні ніхто не міг би потрапити до замку. Люди й коні ступали тепер потічком, який утворювала вода, що сочилася зі стін.

Вихід із коридора був низький, аби не видати розміром ґрат його справжнє призначення.

Герцог відімкнув внутрішній замок, відкинув грати. На щастя, коні були навчені виповзати через низький хід.

Вдоволений, що план врятування Тристана і Сірано вдався, д’Ашперон замкнув ізсередини грати і хотів повертатися назад. Раптом до нього долинув крик: за ґратами гостей герцога очікувала засада. Він недооцінив хитрощів і підступності кардинала Рішельє, який, звичайно, мав достатньо шпигунів, щоб вивідати про старовинний потайний вихід із замку.

Проте д’Ашперон не наважився вийти. Він лише чув передзвін шпаг, вигуки, стогін, а потім кінський тупіт.

До болю стислося серце: чи не загинули Тристан і Сірано? І він, пригнічений, побрів назад, аби впустити до замку гвардійців.

3. АЛЬПІЙСЬКА БАШТА

Надвечір, коли спекота трохи спала і з поля повіяло прохолодою й свіжістю, стражники паризької застави, лишивши свої алебарди і мушкети, прилягли на пожовклу, прим’яту траву. Вже ніхто не здіймав на дорозі пилюки, невдовзі мали перекрити на ніч в’їзд до міста.

Але не встигли вони один одному переказати чергових жахів про примари і витівки ворога людського, як барабанно-копитний дріб по бруківці змусив їх схопитися на ноги. Мимо промчали два вершники, певно, завидна поспішали покинути Париж.

Дехто запримітив їхній зовнішній вигляд: заляпані багнюкою плащі розвівалися за спинами, ніби підстрелені крила птаха. Краї капелюхів з пір’їнами, в одного на англійський манер, у другого — на гасконський, не приховували чорної напівмаски і чорної пов’язки, які робили вершників дуже схожими між собою.

Ніким не попереджені стражі застави не могли, звісно, знати, що незнайомці, які промчалися, незадовго перед тим розгромили (точніше, це зробив лише один із них!) гвардійців кардинала. Загін засів на березі Сени біля стічної канави, звідки раптово з’явилися замасковані люди зі своїми кіньми, що майже повзли на череві.

Не знали вони й того, що, схрестивши шпаги, півдюжини гвардійців невідь-як втратили зброю, а інші були поранені. Мимохіть пригадалася неймовірна перемога, одержана тут, у Парижі, якимось забіякою Сірано де Бержераком над сотнею супротивників, які намагалися спалити книжки філософа Декарта. Щоправда, більшість із них були п’яні або ж боягузи.

Але поверженим на березі Сени слугам кардинала, мабуть, памороки забило. Хоча слід визнати: зазнавши нищівної поразки мало не від самого диявола, який втілився у людину в забрудненому камзолі з чорною пов’язкою на лобі, вони не відмовилися од переслідування. І спонукав їх до цього лейтенант де Мор’є, який уберігся од ран і не так сподівався наздогнати невгодних його превелебності небезпечних незнайомців, як уникнути гніву кардинала.

Гвардійці згаяли немало часу, аби дізнатися, куди зникли втікачі, які встигли далеко одірватися.

Сірано де Бержерак і Тристан Лоремітт розуміли: небезпека минула, і вони мають можливість вільніше дихнути. Принаймні з настанням сутінків, діставшись до заїжджого двору із заманливою назвою “Не відмовся од частування”, вирішили дати перепочинок коням.

Не знаючи планів Тристана, Сірано був неабияк здивований: вони скакали на схід, замість того, щоб добратися до протоки Ла-Манш і переправитися в Англію, де Лоремітт почуватиметься в повній безпеці. Сірано ж зміг би повернутися до Парижа.

Та поки що вони перебували у Франції, і його старшому другові (а може, справді “зоряному братові”!) загрожувала небезпека. Сірано навіть не подумав, щоб полишити Тристана одного.

Насурмлений літній трактирник із сивим розкуйовдженим чубом мовчки взяв за повіддя змилених коней, підозріло зиркнув на вершників, що прибули без слуг і багажу.

Крізь отвір освітлених ізсередини дверей Сірано угледів жінку, яка одразу йому сподобалася. Гнучкий, охоплений корсажем стан, лебедина шия, миловиде обличчя, кокетливо збите волосся на маленькій голові розпалювали його фантазію. І аж мороз пробіг по спині, коли, ввійшовши до трактиру, він побачив її таку чарівну посмішку, яка марилася йому ще з юнацьких літ. Усе незвичайне, що до цього трапилося з ним, одразу потьмарилося в свідомості Сірано.

Тепер його не спотворював огидливий ніс, що завше відлякував представниць прекрасної статі. А він так жадав кохання, ладен був захопитися ким завгодно, кому здасться не таким бридким, як раніше.

Коли поріг переступив Тристан, Сірано враз опам’ятався — пригадав свій обов’язок, клятву і засоромився почуття, що заволоділо ним. Якщо пара жагучих оченят сильніша за дюжину гвардійських шпаг кардинала, то чого варта готовність Сірано служити Добру?

— Чи бажають мсьє повечеряти? Може, принести бургундського? — грайливо спитала трактирниця.

Сірано з гіркотою подумав: “Невже ця красуня — дружина того похмурого старого?” Він запитально подивився їй у вічі і вловив в них глибокий смуток пригніченої жінки.

“Добра фея заїжджого двору” подала їм смажених курчат, дзбан вина і на запрошення гостей присіла до столу, звабливо підперши долонею підборіддя. В цій позі було стільки природної грації, що Сірано подумав: “Чому я не скульптор?” Але ж і поетові дано словом відтворювати справжню красу!

Вловивши його стан, Лоремітт прошепотів на вухо:

— Якби не стомлені коні, ми мчали б далі до своєї мети, не думаючи ні про що.

Сірано аж підскочив:

— Знаю, що тобі довелося відмовитись од рідних і близьких, від власних почуттів…

— Твоя правда, — коротко зауважив Тристан.

Бержерак сприйняв це як докір.

— Чи не гадаєш ти, що на Землі на обітницю безшлюбності здатні лише попи і кардинали?

— Розумію. Але інтереси справи вимагають залізної волі й несхитності.

— Демонію Сократа, в тебе немає підстав сумніватися в мені.

— Не лише Сократа, а й твій, Сірано, — примирливо сказав Тристан, поправивши сивуватий чуб.

— Шановні гості! — втрутилася в їхню розмову красуня. — Чому ви так погано їсте? Чи я не догодила вам своїм куховарством?

— Ви не можете не догодити смертному, мадонно! — вигукнув Сірано.

— Рада чути. Хочу, аби ви ще не раз повторили мені ці ніжні слова, — не без кокетства зронила вона.

“От на що здатний один удар ворога кривим ножем мачете! Дякую тобі, злий недруже, що усунув мою природну ваду! Вибач, що моя шпага діяла швидше від розуму! — подумав Сірано. — Втім, тепер це не має значення”. І він зустрівся із застережливим поглядом Тристана.

— Ой мсьє! — скрушно сплеснула долонями трактирниця. — Бачу, ви — друзі, однак змушена вас засмутити. У нас лише два вільних ліжка, і, як на зло, в різних кімнатах. Якщо затримаєтеся ще на день, то я завтра накажу робітникам знести їх докупи.

— Чудово, міледі! — ввічливо мовив Тристан. — Сподіваюся, нам буде затишно. Доброї ночі!

Господарка показала постелені ліжка, побажала постояльцям приємних снів. Сірано здалося, що вона зумисне не поспішала вийти з його кімнати.

Коли господарка вийшла, він провалився в глибокий сон.

Злегка торкнувшись пучками щоки, ніжна фея розбудила його. Спросоння Сірано ледве розгледів її в напівтемряві. В тонкій прозорій сорочці вона скидалася на марево. Нічна німфа була ще чарівнішою, ніж учора сільська мадонна в сукні з корсажем. Пасма волосся спадали на плечі і пахли дурманним ароматом.

Вона прийшла до нього! Сама прийшла!.. А якщо дізнається старий трактирник?

Мовби вгадуючи його думки, красуня прошепотіла:

— Рятуйтеся! Він доніс на вас, скоро сюди увірвуться гвардійці. Не знаю, хто ви, але…

Сірано миттю взув ботфорти, причепив шпагу і був готовий пройти через озброєний стрій. Жінка захоплено спостерігала за ним.

— Доведеться стрибати з вікна. Ваш друг уже там, біля коней…

Знизу долинули хриплі чоловічі голоси. Сірано пригорнув до грудей рятівницю, поцілував її. Затим став на підвіконня і стрімголов полетів у темряву. Ноги вгрузли в щось м’яке — в грядку а чи купу гною. Гостро запахло дьогтем і кінським потом.

— Туди! — вказала жінка запаленою свічкою. — Там городи, ви непомітно зникнете!

Останнє, що він побачив, — силует мадонни в тьмяно освітленому вікні. В ту ж мить хтось грубо відтягнув її од вікна.

Вершники неслися в поле. Лише тепер Сірано збагнув, що, відчувши загрозу гостям, чарівна господарка осідлала їм своїх коней. Скакали вони легко, впевнено, очевидно, добре знали цю місцевість. І тому швидко відірвалися від переслідувачів. Гвардійці не могли угнатися за ними.

Весь день Тристан і Сірано скакали на схід. В одному придорожньому трактирі їм вдалося замінити коней. Але цього разу зарадила не добра фея із заїжджого двору, а худющий господар із пожадливими очима, якому Тристан дав гаманець із пістолями.

Тепер, здавалося, втікачам ніщо не загрожувало. Слуги кардинала відстали. Одначе Сірано й Тристан не врахували всесильного впливу Рішельє в будь-якому куточку Франції.

Запопадливий лейтенант де Мор’є, який спершу сам поспішав щезнути з Парижа, зрозумів: проґавити державних злочинців — це стати на ешафот. Відтак його енергія подесятерилася: він передусім рятував своє життя. Отож для погоні вирішив іменем всесильного Рішельє мобілізувати вільні від бойових дій військові підрозділи, які стрінуться на шляху. Він так красномовно пояснив капітанові кавалерійського полку графу де Пассі необхідність затримати ворогів кардинала (розмалював усі вигоди і славу на випадок удачі і, навпаки, сувору розправу Рішельє), що бравий офіцер сам вирушив на чолі загону до альпійського кордону Франції, куди, судячи з усього, рухалися втікачі.

Не знаючи про це, наші герої мирно перепочивали на лужку, милувалися тутешнім пейзажем, покритим легким серпанком. Під ніжною вуаллю природа була особливо приваблива.

— Ніде на Землі, — мовив Тристан, — я не бачив такої краси, як тут. Навіть мила серцю сократівська Греція поступається перед цією чарівною місциною Франції.

— Там надто жарко, сонце дошкуляє… Помічаєш, який серпанок! З дитинства обожнюю його. Народився я в містечку Мов’єр неподалік від Парижа. З моїм другом Кола Льобре любив ловити рибок у Сені і, уяви, кидати їх назад у річку.

— Серпанок, кажеш? — Тристан звівся на лікті, щоб глянути на коней, які паслися. — А не здається тобі, що імла над шляхом надто густа?

— І справді, то курява. Лише коні можуть збити таку.

— Наполегливості твоїх землян можуть позаздрити наші солярії. Вперед, Сірано! Кордон недалеко!

— Ти думаєш, Тристане, межа з Граубюнденом зупинить моїх співвітчизників?

— Не думаю. Проте знаю, скільки крові пролито за цю маленьку швейцарську провінцію з джерельними ущелинами.

— Але ж там нас і затиснуть. Повернімо на південь!

— Ні, друже, саме в горах ми знайдемо прихисток.

Сірано не заперечував. Хутко спіймавши коня, він скочив у сідло і помчав слідом за Тристаном.

Слуги кардинала насідали на п’яти. І як вони їх вистежили? Адже втікачі встигли зняти примітні чорні пов’язки.

Оглядаючись, Тристан і Сірано побачили: хоч вони й витискають усе можливе із своїх стомлених коней, хмара пилюки невблаганно наближається. І уявлялася вона їм сірою сутаною того, хто, прикрившись кардинальською мантією, затаїв під нею злість і ненависть, жорстокість і підступність, з допомогою яких керував Францією, накидав свою волю знеможеним безконечною війною європейським державам, окрім Швейцарії.

Граубюнден! Альпійська провінція, батьківщина відважних горців, які домоглися незалежності, відмовившись од війн. Як зустрінуть вони втікачів? Адже за ними женуться слуги Рішельє!

Та вершники без будь-яких ускладнень минули кордон: він ніким не охоронявся. Війна вирувала далеко звідси, і влада кантону не хотіла зазнавати збитків. Однак за спиною втікачів, скорочуючи відстань, скакали й гвардійці.

Долина між гірськими схилами то розширювалася, то звужувалася. Дорога в’юнилася, копіюючи річечку, що брала початок в альпійських висотах. В одному місці скелясті бастіони так стиснули шлях, що утворилася вузька стежина. Та Тристан не збавляв ходу, мовби знав тут кожен камінь.

За скелею, що раптом звисла над ущелиною, він повернув ліворуч, убрід перебрався через річку і став заглиблюватися в зелені хащі.

Сірано вирішив, що Тристан, відчуваючи за собою переслідувачів, намагається збочити — скеля на якусь хвилю заступить їх од гвардійців. Але помилився. Той мав зовсім інший намір.

Зате не схибив лейтенант де Мор’є. Передбачивши, що погоня може тривати і в горах, він взяв із собою досвідченого горця-слідопита з полку графа де Пассі. Втративши з виду переслідуваних, загін спинився біля скелі. Вусатий солдат, пильно вдивляючись у шлях, легко розгадав план утікачів.

Загін перебрів річку, де вода сягала коням лише до черева, і солдати почали підганяти їх, аби видертися вгору.

Тристан і Сірано були значно вище. Вони добре бачили, як з півсотні гвардійців, трохи попетлявши, таки натрапили на їхній слід.

— Відпустімо коней! — запропонував Тристан. — Жаль бідолашних. Ти ж у дитинстві відпускав рибок у Сену.

— Згода, — в тон йому сказав Сірано. — Хочеш здатися? Та навряд чи слуги кардинала Рішельє вчинять із нами так, як я з рибками.

Тристан стримано всміхнувся:

— Твоя правда…

Із завидною легкістю для свого віку він почав видиратися по майже вертикальному стрімчаку. Сірано навіть подивувався його спритності й силі, бо досі самому ніколи не доводилося лазити по скелях. Однак тренування під наглядом індіанця з племені майя в колежі де Бове допомогли, і він старався не відставати від свого старшого брата і наставника.

— На Солярії є гори? — важко дихаючи, спитав він.

— Усе так само, як і на Землі, крім ненависті, зла і несправедливості.

— Як би мені хотілося побачити такий край, — мрійливо мовив Сірано.

— Хтозна, може, й доведеться, — загадково відказав Тристан.

Солдати побачили кинутих коней, потім помітили втікачів, що піднімалися вгору, і почали безладно стріляти з мушкетів. Але кулі лягали значно нижче, ніж знаходилися доброносці.

Серед солдатів були й скелелази, які за наказом лейтенанта подерлися по тій самій стіні. Інших провідник повів в обхід, запевнивши, що вони будуть на горі раніше, ніж там з’являться втікачі.

І все ж доброносці швидше опинилися на вузькій стежині.

Та ось хащі скінчилися, відкривши вид на круглу западину, схожу на кратер згаслого вулкана. Посередині височіла незвичайна споруда, що нагадувала башту фортеці, — вища за дерева, вона неприродно виблискувала в сонячному промінні.

Звідки тут, в горах, фортеця? Може, її збудував якийсь суверен? Сірано нарешті збагнув: Тристан поспішає саме до неї.

Башту вгледіли й переслідувачі. Очевидно, про неї знав провідник.

Що замислив Тристан? На що він розраховує?

Сірано наздогнав Лоремітта, який знеможено впав біля підніжжя загадкової башти.

— Підсоби мені, брате, — з останніх сил прохрипів він, — тут двері, люк…

4. АУТОДАФЕ В ГОРАХ

Солдати графа де Пассі і гвардійці кардинала під командуванням лейтенанта де Мор’є за всіма правилами обложили башту, з якої, гадали, ніколи не вийти втікачам.

Офіцери пихато сиділи на масивному камені і допитували вусатого граубюнденця про цю дивовижну споруду.

— У неї лиха слава, — бубонів той. — У горах її називають чортовою баштою. А з’явилася вона однієї грозової ночі. Тільки нечиста сила могла звести її в непроглядній пітьмі.

— Брешеш! Щоб таку фортечну башту — і за одну ніч? — скривився де Пассі, накручуючи на палець фатуватого вуса. — Ще й зовні обтягли панцирем? Треба ж підвезти камінь, залізо…

— Ваша світлість, і ми, місцеві, так гадали. Однак підводи не зоставили ніяких слідів. Ви ж мали можливість переконатися, як я їх знаходжу.

— Овва! Який грамотний! Та ще й казкар! Я людина віруюча, щирий католик, але на війні не боюсь ні ворога, ні сатани.

— Так то в бою, ваша світлість. А тут ні з того ні з сього з неба впала башта. А може, вилізла з-під землі, просто з пекла. І такий грім розкочувався, якого в горах досі не чули. Хоча дощу тієї ночі так і не дочекалися.

— Ха-ха! Сховалися в свої нори. З переляку, мабуть… — єхидно хихикнув граф. — Що ви, мсьє лейтенанте, про це думаєте?

— Очевидно, ваша світлість, тут хтось хотів спорудити фортецю, та не встиг. Війна за граубюнденські ущелини припинилася.

— Але ж вона триває за справедливу віру. Ти місцевий, — знов звернувся граф до граубюнденця, — давай сюди священика! А ви, лейтенанте, накажіть солдатам припинити стрільбу. Жодної дірки не зробили і вікон не нащупали в цій башті. Нащо дарма порох палити.

— Зате по нас не стріляють із бійниць.

— А ви й радієте? Мені б оце хоч одну гармату!

— Вони й так нікуди не дінуться, ваша світлість. Візьмемо голими руками. Захочуть їсти й пити, ось тоді ми їх нагодуємо й напоїмо.

Капітан розреготався.

— Жартівник ви, лейтенанте! Волієте напоїти гарячою смолою замість вина?

— Аж ніяк, ваша світлість! Його превелебність неодмінно забажає “порозмовляти” з ними.

— Спершу я це зроблю. І не знаю, що лишиться кардиналові.

Лейтенант ураз спалахнув, підхопився:

— Ваша світлість, вважайте, що я не чув ваших слів!

— Гаразд, — примирливо пхикнув капітан. — Накажіть доставити сюди вина і розкинути для нас намет. Облога!

Солдати розпалили багаття, почали готувати страви.

Нарешті з’явився священик, за ним селяни несли вино у повнобоких глечиках. Молодого служителя церкви з молитовником одразу покликали до намету. Хоч він і був протестантом, але сміливо й незалежно стояв перед французькими офіцерами.

— От що, ваше преподобіє, чи як вас там, — граф навіть не запропонував йому сісти. — Ми не маємо часу тут ждати, поки в башті єретики з голоду витягнуть ноги. Бачите, солдати розклали багаття. Вам це ні про що не говорить?

— Ні, ваша світлість. Очевидно, гаряча їжа поживніша за сухарі.

— А ви помізкуйте. Я недарма згадав про єретиків, вогнище, а ви — про їжу. Хіба цього навчали вас у семінарії?

— Ваша світлість, мене вчили боятися бога.

— А чорта?

— Боронь мене всевишній, — злякано прошепотів священик.

— То скажіть, чого заслуговують єретики за законами католицької церкви?

— У мене ж протестантська парафія.

— Кого ти привів? — невдоволено спитав капітан граубюнденця. — Гадаєш, нам мало єретиків, що засіли в башті?

— Дозвольте, ваша світлість, звернутися до втікачів з проповіддю. Може, їхні серця й вуха ще не скам’яніли.

— Вогнем треба, святенький отче! Вогнем перевірити!

— Вогнем? — жахнувся священик.

— Я наказав доставити вас, аби по всій формі влаштувати аутодафе. Ми з лейтенантом так вирішили.

— Ваша світлість. Я не втручаюся в священнодійства католицької церкви і шаную її, але ми знаходимося в країні, яка не воює за віру. У нашому кантоні не пам’ятають аутодафе.

— Лейтенанте, гоніть у шию цього лжесвятошу, поки я дужче не розлютився. Хай солдати знайдуть справжнього католицького священика. Не якогось там кюре, а абата з монастиря, де йому добряче надокучило. Аутодафе! Як належить! І нам не обійтися без святих отців!

Низько кланяючись, протестантський священик вийшов з намету. Він, мов природжений скелелаз, пішов стрімчастою стежкою.

А з табору, що розкинувся довкола башти, посланець поскакав по абата.

Через круглий отвір унизу башти Сірано втягнув знесиленого Тристана, за наказом якого щільно закрив люк. Потім допоміг космічному пришельцю вибратися вгору крутою гвинтовою драбиною.

На останньому східці Тристан торкнувся рукою поруччя, і м’яке, лагідне світло залило невелику овальну кімнатку, в якій вони опинилися. На стіні були широкі вікна, крізь які ще хвилину тому не проникало сюди сонячне проміння. Тепер Сірано міг спостерігати, як на галявині метушилися солдати. Із стволів їхніх мушкетів випурхували хмаринки диму, але пострілів не було чути.

— Бережись, Тристане! Лягаймо на підлогу, щоб кулі не дістали!

— Це не вікна, брате, це… як тобі сказати, щось схоже на дзеркала, де ти бачиш не справжні предмети, а їх відображення. Пізніше поясню. Зажди, — Лоремітт важко дихав, — я проковтну цілющу крупинку, бо почуваюся, мов Сократ після випитої чаші цикути.

— Що з тобою, вчителю? — Сірано вперше назвав так Тристана.

Той сумно всміхнувся:

— Нічого не вдієш, стомлене серце… А схопило воно мене ще тоді, коли я попрощався в темниці з Сократом. Адже за тодішніми порядками він мав випити чашу отрути і помирати в присутності близьких під наглядом ката. Осушивши її, засуджений мав ходити біля ложа, аби швидше подіяла трутизна. Спершу в нього зомліли ноги. Тоді він ліг — параліч доходив уже до грудей… Та отрута вразила не лише віддане людям серце, вона торкнулася й мого. Бачиш, ось іще один доказ, що твій і Сократа Демоній зовсім не безсмертний.

— Але ж ти продемонстрував таку силу і витривалість, коли ми видиралися на скелю!

— На жаль, переоцінивши себе… Та інакше б ми не врятувалися…

— Ти вважаєш, ми пересидимо в цій башті? Навіщо тут так багато годинників зі стрілками? Схожу колекцію я бачив тільки в палаці Рішельє.

Тристан проковтнув крупинку, і йому трохи полегшало. Рівнішим і спокійнішим голосом він пояснив:

— Це не годинники, друже, а механічні очі й вуха, що дають знати, як працюють пристрої зоряного корабля. На ньому я недавно прибув із Солярії.

— Це корабель? — здивувався Сірано. — Він схожий скоріше на гармату.

— Схожість є. Віддача пострілів штовхає корабель, змушуючи піднятися з землі. На значній висоті нижня частина відвалюється, а верхня, “стріляючи” полум’ям, але не викидаючи ядер, набирає розгону. Подолавши земне тяжіння, корабель остаточно звільняється від “гарматного обладнання” і спрямовує політ у потрібному напрямі до зірок.

— Простіше зрозуміти, як піднімається твій корабель, аніж те, для чого ці вікна-дзеркала, що, певно, не виходять назовні.

— Крізь такі дзеркала солярії спостерігають усе, що відбувається на величезних відстанях або колись було записане на особливих стрічках, як, скажімо, земляни фіксують у книжках свої думки. Ти міг би сам у цьому переконатися, якби зараз згодився разом зі мною відбути на Солярію.

— Куди? На Солярію? — з жахом перепитав Сірано. — Через зоряні безодні, що з’їдають тисячоліття?

— Так, на твою прабатьківщину, до мого покинутого дому, де ти побачиш не тільки далекоглядні дзеркала, а й книги, що говорять.[17] Їх можна чіпляти, як сережки в вуха, і за уявним наказом слухати розділ, що тебе цікавить.

— Нащо мені це? Я люблю Францію з її красою і потворністю, величчю і підлотою. Тим паче, в твоїй присутності поклявся служити Добру, викорінюючи Зло, від якого так страждають люди. А ти схиляєш мене порушити клятву.

— Заспокойся. Давай краще перекусимо після стомливої скачки. Як бачиш на екранах, так назвемо ці вікна, солдати обложили башту, розраховуючи, що голод і спрага змусять нас здатися. Але вони помиляються. Ми могли б тут прожити три-чотири роки. Запасів харчів маємо вдосталь. Ніяка облога стільки не триватиме. Гвардійці підуть, думаючи, що ми загинули. Та чи не краще нам з користю провести цей час?

— Що ти маєш на увазі?

— Відвідати Солярію. У нас там два Місяці. Ти побачиш не лише екранні вікна, а й те, як можуть жити люди, на відміну од землян, не ворогуючи.

Сірано уважно стежив за екраном: привезли священика з молитовником у руках, і той зник за м’якою запоною намету.

— Учителю мій, — він обернувся до Лоремітта, — не розумію тебе. Що я побачу на Солярії? Суспільний устрій, який передбачив наш філософ Кампанелла? Світ, де, можливо, все навпаки?

— Саме так! Але це треба побачити на власні очі, бо словами я не передам, хоч би як того хотів. Ти ж повернешся на Землю збагачений знаннями і продовжиш “Місію Розуму і Серця” на своїй рідній планеті, допоможеш їй наздогнати за розвитком Солярію.

— Ти вважаєш мене безнадійним учнем, який не засвоїв такої науки?

— Чому? Просто я хочу перенести тебе в світ знань, мудрості. Для майбутнього!

— Що-о?..

— Ти ж сам був Демонієм Сократа і скоротав тисячоліття, переміщуючись у просторі з граничною швидкістю. Як я можу полетіти з тобою навіть на казкову Солярію, побачити там “золотий вік” і повернутися на Землю через дві тисячі років, коли тут люди подолають свої помилки, збудують собі вікна-дзеркала, книги, що шепочуть, головне — відмовляться од гноблення, несправедливості і зла. Земляни дивитимуться на мене, як на звіроподібного предка, нашпигованого чужим розумом.

— Ти говориш пристрасно і слушно. Вибач, але я не встиг тобі всього сказати…

— Не хочу слухати, якщо ти намовлятимеш мене до втечі. Краще вийду з ракети зі шпагою в руці і вступлю в бій із солдатами, щоб померти від своїх сучасників, ніж покину їх заради власного врятування.

— І все-таки вислухай мене. Я розповів тобі про свій перший політ. Але ще до мого повернення на Солярії зорезнавці дійшли висновку: Всесвіт — замкнута область, схожа на велетенське циліндричне кільце, отвір якого так звузився, що радіус його став нулем…

— Яке ж то кільце без отвору?

— Ти сперечаєшся — значить, пробуєш уявити. Давай разом. Ну, наприклад, удав незбагненної товщини згорнеться довкола найтоншої голки. Візьмемо лише його тіло і припустимо, що воно зрослося. Якщо ми розріжемо його впоперек, то одержимо…

— Дві окружності, що примикають одна до одної.

— Браво! А якщо розрізати уздовж? Сірано замислився:

— Мабуть, буде одне коло з точкою центра, що зосталася од голки.[18]

— Тепер зрозумій: коли Всесвіт зігнутий кільцем, то промені світла ідуть там не по прямих, а по кривих лініях.

— То й що?

— Між двома точками-планетами, що знаходяться в різних частинах кільця, але близько до внутрішньої поверхні, світло лине, огинаючи надзвичайно довгу дугу. Водночас не по кривій, а по прямій, проведеній через нульову точку прилягання внутрішньої поверхні кільця, через “полюс Всесвіту”, відстань між тими планетами мізерна! Отже, кораблі летіли по променю світла, долали непотрібні відстані зоряними безоднями, і на покинутих ними планетах минали тисячоліття. А по прямій, що відхиляється від шляху променя і з’єднує точки через “полюс Всесвіту”, тобто через місце зіткнення шкіри товстого, скрученого в бублик удава, летіти зовсім недовго.

— Отже, ти…

— Я провів удома десять років за солярійним часом. Але обов’язок учасника “Місії Розуму і Серця” знову повів мене до вас, щоб зустріти тебе.

— І я повернуся на Землю ще за життя кардинала Рішельє? — Сірано перевів погляд на екран. — Поглянь, Тристане! Офіцери прогнали священика, і той пішов собі. А он солдати підвозять хмиз, навіть колоди.

— Боюся, їм потрібний не місцевий, а католицький священик, — загадково сказав Тристан.

— Може, перелетимо на твоїй башті в інше місце Землі, щоб не відкладати справу Добра?

— Куди саме?

— Ну, хоча б у Нову Францію. Хай через океан, але там безлюдні місця і легше сховати в горах корабель. Це на півночі того континенту, де мешкає плем’я майя, до якого належав мій таємний вихователь у колежі де Бове.

— Той, хто визнав тебе за нащадка синів неба, що дали людям закони, за якими неуки-дикуни не забажали жити?

— Хіба тільки вони. А мої владнолюбні сучасники?

— Нова Франція… — задумливо мовив Тристан.

— Свого часу я познайомився з радником віце-короля, губернатором Нової Франції письменником Ноде, з яким звільняв Кампанеллу. Він і допоможе нам повернутися назад до Франції морським шляхом.

— Отже, ти рішуче відмовляєшся від того, щоб насититися на Солярії мудрістю майбутніх віків?

— Дозволь, учителю, відповісти віршем:

До духу свіжості,

В політ невтримних мрій,

В світ ніжних струн

З пітьми невігластва

До зірки мудрих дій

Мій прагне ум.

Та серцю вік нести

Земних проблем розвій

І важких дум.

Тристан довго розмірковував, а потім загадково мовив:

— Твоя правда, але…

Абат Жозеф Марлі, фанатик із монастиря святого Августина, своє дитинство провів в Іспанії, де виховувався, не маючи батьків, єзуїтом, отцем Філіппом.

Після його кончини Жозеф постригся в ченці вже у Франції і, ставши потім прославленим своєю ревністю абатом, не міг не згадувати про пишне аутодафе в Іспанії, яке колись так його вразило. Не раз він прокидався в келії, весь тремтів і ніби справді відчував запах диму й горілого м’яса, передсмертні крики і радість натовпу, що збиткувався з учора ще могутніх грандів, яких провозили мимо в колпаках блазнів. І досі він проклинає відступників-гугенотів, думає про колишні очищувальні вогнища, в священному полум’ї яких горіли не лише живі, а й ті єретики, котрі жили раніше і чиї останки викопували із землі, щоб віддати для спасіння заблудлкх і загиблих душ. Отець Жозеф вбачав в аутодафе акт найбільшого милосердя і турботи про грішників, які через святе полум’я знаходили безсмертя праведників.

Та ніколи не гадав абат Марлі, що йому в умовах сучасної Франції, при надмірній гуманності правителя кардинала Рішельє, який забагато дозволяє гугенотам-єретикам, пощастить не тільки бути присутнім, а й керувати справжнім аутодафе. На очах у графа де Пассі і лейтенанта де Мор’є він діяльно розпоряджався, як розкладати і підпалювати вогнище під сатанинською баштою.

Адже такого ніхто з присутніх не бачив! Коли спалахнули смолянисті смереки, прикладені до корпусу башти, могутній вогонь перетворив її на стовп полум’я. Похилого віку абат Марлі радів, як дитина: серце стискалося в фанатичному екстазі, пошерхлі губи шепотіли молитву.

Змірявши абата прискіпливим поглядом, граф де Пассі зауважив лейтенантові:

— Йому б бути маршалом Франції, а не попом, їй-богу, з допомогою Марлі ми виграємо цю облогу.

— Аби не спекти злочинців, ваша світлість, раніше, ніж їх побачить кардинал Рішельє.

— Будьте спокійні, вони неодмінно відзвітують йому — якщо не на Землі, то на небі: абат обіцяв їм врятування душ вогнем, а кардинал сам туди поспішає.

І тут сталося те, що пізніше сприяло “врятуванню” багатьох душ і втраті голів. На очах в отця Жозефа, офіцерів і переляканих солдатів з-під вогняної колони раптом повалив чорний дим, і вогонь одразу подесятерився, а їдка хмара розповзлася по поляні. Люди задихалися, кашляли, падали додолу або тікали хто куди. Однак багато з них бачило, як чортова башта з оглушливим гуркотінням, сприйнятим за пекельний регіт, піднялася над вогнищем і спершу повільно, а потім дедалі швидше почала здійматися вгору, викидаючи з хвоста полум’я. За кілька секунд вона сховалася в синьому небі, по якому прокотився грім, що віддався луною далеко в горах.

Очевидців цієї неймовірної події виявилося багато, але їм краще було б не бути свідками…

5. “ЧОРНА ДІРКА”

Коли за стінками башти стих надривний гуркіт, Сірано відчув у тілі незвичайну полегкість, знайому ще з дитячих снів. Прокидаючись тоді, він у захопленні казав: “Мамо, я щойно літав!”

Сірано ніби плавав у башті, хоч усвідомлював: цього не може бути і йому все це мариться.

На відміну од свого безпорадного учня, Тристан уміло володів собою в умовах втраченої ваги.

Потім Тристан запропонував піддягнути під камзол панталони, цупку одіж, прошиту металевими нитками. “Магнітна дія”, мовляв, таку “білизну” потягне вниз, і вони почуватимуться як на Землі, а їхні м’язи не ослабнуть за тривалу подорож.

Сірано послухався вчителя, та, набувши своєї ваги, шкодував за втраченою легкістю, що дарувала йому ні з чим незрівнянну насолоду.

Тим часом на дзеркалі-екрані з’явився величезний, трохи затемнений збоку Місяць, мовби вкутаний туманом. Сірано здивувався, що так швидко вони зблизилися із супутником Землі, але Тристан пояснив, що він бачить не Місяць, а залишену ним рідну планету, повиту хмарами.

— На жаль, наш поспішний відліт, що нагадує втечу, не дав мені змоги повести корабель навколо Землі, аби спуститися, як ти пропонував, у Канаді. Тепер ми не маємо вибору. Апаратура запрограмована так, щоб винести нас прямо до чорної дірки і щоб перші два ракетні ступені, відпрацювавши, відділилися.

— Про яку чорну дірку мовиш, учителю?

— У майбутньому астрономи вашої планети, слідом за Галілеєм, виявлять на небозводі чорні дірки і пояснять їх наявністю там надзвичайно великих небесних тіл, які своєю масою здатні втримувати навіть світлові та магнітні промені. Саме тому ці тіла видадуться чорними дірками. Хоча насправді, вони ніякі не дірки, а тим паче не чорні.

— Наш корабель не потрапить у полон такої ваги? Тоді йому не вирватись назад…

— Не хвилюйся. Дірка, до якої ми летимо, справді чорна. І не через невелику вагу міжзоряного тіла, а тому, що є тією самою нульовою точкою, полюсом Всесвіту, про що я тобі казав у підземному замку герцога д’Ашперона.

— Кільце з внутрішнім отвором?

— Атож. Усі поперечні перетини Всесвіту, що є окружностями з безкінечним радіусом, стискаються у загальній для всіх нульовій точці, ніби спіральна пружина, обвита довкола голки. Але запам’ятай: велетенське кільце Всесвіту згорнуте в четвертому вимірі.

— У четвертому?

— Живучи в тривимірному просторі, ми так само обмежені в своїх сприйняттях, як були б безнадійними, спробувавши зрозуміти сферичність поверхні, якісь двовимірні істоти, що мешкають на тій поверхні і вважають її площиною.

— Важко уявити себе нікчемним тривимірником…

— І все-таки промені світла, підкоряючись уявленням тривимірників, рухаються по кривих лініях і сходяться в осі зігнутого в четвертому вимірі вселенського кільця. Завжди проминаючи, зрозуміло, нульову точку. От вона й має вигляд абсолютно чорної, будучи водночас справжньою діркою, через яку з однаковою легкістю можна проникнути в будь-яку частину Всесвіту. Тому-то нам потрібна така чорна дірка, ми вийдемо на протилежну частину дуги вселенського кільця, якщо не спиниться моє стомлене серце. Там нас чекає інше сонце з сестрою Землі — планетою Солярією.

— От чому мета досягається не за дві тисячі літ?

— Найкоротшим шляхом і в найкоротший строк. У нас не було іншого виходу. Я лише стурбований тим, що гвардійці, які обложили ракету, позбавили нас можливості подати звістку про приліт з допомогою силового зв’язку.

— Що означає “силовий зв’язок”?

— Як тобі пояснити?.. Промінь світла обмежений швидкістю свого поширення. Скориставшись ним чи магнітним променем, ми одержали б на Солярії власний сигнал через дві тисячі років по прибутті. Силовий сигнал проходить практично миттєво.[19] Якби ми скористалися кинутими на Землі апаратами, на Солярії нас чекали б. Ясно?

— А я думаю, що нас ждуть лише доброносці на Землі.

— Правильно. Тільки летимо ми до Солярії, щоб потім повернутися до них, на твою планету.

— А що, вчителю, тебе чекає на Солярії?

Ніщо не зближує так людей, як спільні мандрівки. Ще недавно незнайомі між собою Бержерак і Лоремітт стали в цій безмежній міжзоряній безодні найближчими друзями. І відвертість Тристана здавалася Сірано природною.

— Повертаючись минулого разу на Солярію, аби набратися сил після втрати Сократа, я гадав, що мене ніхто не жде. Бо ж полишив рідну планету, відмовившись од рідних і близьких. Вирішив посвятити себе благополуччю інших, невідомих мені істот, які потребували допомоги розумніших братів з їхньої прабатьківщини.

— Я також дав обітницю безшлюбності, присвятивши себе ідеям доброносців.

— От чому я хочу на Солярії наситити тебе знаннями. І ти зможеш замінити мене на Землі.

— Як?

— Моє стомлене серце… Бачиш, я знов ковтаю цілющу крупинку, бо не хочу осиротити тебе на шляху до чорної дірки. Мушу, чуєш, зобов’язаний провести через неї корабель і дістатися до Солярії.

— Де тебе ніхто…

— Прошу тебе, — перебив його Тристан, — не ятри душу. Тоді я летів довгим шляхом, і на планеті минули тисячоліття. Пам’ять про мене і моїх соратників, які жили на Землі, збереглася лише в переказах, як, наприклад, у вас про епоху Сократа. Хто ж міг чекати повернення нікому не відомого предка, в якого немає нащадків? І все ж сталося неймовірне…

Тристан замовк. Сірано не підганяв — бачив, як тяжко дається йому те одкровення.

— Треба знати соляріїв, щоб збагнути: тільки-но надійшов до планети магнітний сигнал про мій приліт, знайшлася серед них дивовижно ніжна Ольда. Вона відшукала моє зображення на камені і, уяви собі, вирішила стати моєю подругою.

— О! Жінки завше — загадка…

— Розгадка полягала в тому, що, опинившись серед тих, хто мене зустрічав, вона одразу вразила своєю схожістю з божествами сучасників Сократа. Вони витесували їхні зображення із каменю, створюючи шедеври краси. Перебуваючи під впливом земних уявлень, я побачив на Солярії живу богиню моїх землян. Якщо солярійці й цікавилися мною, як посланцем минулого, як знавцем чужого зоряного світу, що може збагатити науку Солярії, то Ольда побачила в мені героя.

— І стала твоєю дружиною?

— А хіба б ти, Сірано, встояв?

— Не знаю. Мені не доводилося витримувати боротьби із самим собою. Пам’ятаю, коли кардинал Рішельє велів з’явитися до його палацу, в одному залі я замилувався старовинною статуєю. До того я захоплювався античними філософами, схилявся перед античністю взагалі і ту богиню згодом побачив уві сні.

— Тоді ти зрозумієш мене. Ми прожили з Ольдою десять солярійських років у безхмарному щасті…

Значення цих слів Сірано збагнув пізніше. А тепер уважно слухав.

— У нас народилася донька Ельда. Ми ростили її лише рік (два земних), а потім віддали на виховання кращим умам планети.

— І ти розлучився зі своєю богинею? — обережно спитав Сірано.

— Над усе в житті у соляріїв — обов’язок. Ти знаєш, що це таке. На щастя, тобі ще не знайомий гострий біль внутрішньої боротьби, коли я мусив летіти на Землю, як її знавець і учасник “Місії Розуму і Серця”. Уявляєш, якою дорогою ціною я знайшов тебе, аби стати твоїм Демонієм. Скільки поневірянь по Франції й Англії в роки вашої почварливої релігійної війни!

— За це я шаную тебе, Тристане! Скажи-но, ти радієш, передчуваючи близьке прибуття на свою батьківщину?

— Інколи мені хочеться, Сірано, щоб усе це було тільки моїм сном.

— Тристане! І я мовби перебуваю в такому стані. Здається, й досі не можу прокинутися.

На Солярії їх ніхто не чекав. Крізь незвичний барвистий туман виднілося поросле невідомою травою поле.

— Нас скоро помітять, — запевнив Тристан, коли вони вийшли з ракети.

У Парижі Сірано звик бачити карети, запряжені кіньми попарно цугом. І раптом — по рівному полю котить карета без запряги!

Візник, схожий на Тристана, але трохи молодший, жваво заговорив до них незрозумілою мовою, делікатно не виказуючи свого інтересу до Сірано. Потім повіз прибулих своєю самокатною каретою у місто, де будинки стояли один на одному, здіймаючись незліченними ярусами в рожеві напівпрозорі хмари.

Зненацька Сірано угледів коня! Звичайнісінького земного коня!

Чи не сон це? А може, Тристан два тисячоліття тому привіз із Стародавньої Греції на Солярію лошат?

Вгадавши думки свого учня, Лоремітт стримано кивнув. Він вочевидь хвилювався — знову ковтнув цілющу крупинку.

Нарешті карета зупинилася біля одного з будинків. Перехожі, зодягнені в легкі шати, здивовано розглядали Сірано — надто недоладний вигляд мав він у своєму паризькому костюмі.

Сірано встиг помітити, що день тут коротший, ніж земний. Швидко вечоріло. Світило, що ховалося за горизонтом, як і на Землі, було в рожевому серпанку. А в бузковому небі одразу з’явилося два місяці — великий повний і менший, щербатий, що завис просто над головою.

Вони ввійшли до під’їзду, і ліфт стрімко поніс їх у піднебесся, до колишньої Тристанової оселі.

Подумки Сірано намагався уявити Ольду. Як вона зустріне свого судженого, котрий залишив її заради обов’язку? Земні жінки такого не вибачають…

Ліфт загальмував. З вікна Сірано розглядав панораму, яка розкинулася внизу, і шкодував, що не може пропливти над парками, вулицями, водоймищами. Він стис Тристанову руку, намагаючись хоч якось збадьорити його перед зустріччю з дружиною.

Ось двері розчинилися: на порозі застигла Ольда, мов жива статуя, якою Сірано марив після відвідин палацу кардинала Рішельє. Витончені риси обличчя — прямий ніс, що продовжував лінію чола, ніжні щоки, тремтливі губи і волошкові очі, в яких відбивалися і радість, і подив, і ляк, коли вона, незважаючи на гостя, припала до Тристана і вже зовсім по земному заридала.

З того, як Ольда схлипувала і горнулася до чоловіка, Сірано зрозумів: вона вірно ждала свого героя. І зайві були якісь слова та запевнення — обоє переживали прекрасну і щасливу мить довгожданої зустрічі.

Першим заговорив Тристан, по-давньогрецькому пояснив, що його супроводжує друг із далекої планети Земля.

Ольда привіталася до Сірано. Виявляється, вона вивчила земну мову і лише нею спілкувалася з Тристаном усі спільно прожиті роки.

Сірано скинув свого капелюха з пір’їною, зніяковіло відійшов убік і раптом відчув на собі чийсь допитливий погляд. Біля дверей стояла тендітна дівчина з білявим, схожим на Ольдине, але по-справжньому неземним обличчям.

— Як довго тривав цей ранок і день виростав світлоносний! — сказала, немов проспівала, вона гомерівський рядок.

Отже, і вона, Ельда, дочка Тристана й Ольди, так само володіє земною мовою?

Ельда наблизилась до Сірано, простягла до нього руки:

— Хай щастя та радість соляріїв торкнуться і гостя з Землі.

Сірано здивувався, як вона, наслідуючи земних поетів, дотрималася в цих словах гекзаметра. Серце забилося дужче, він покірно схилив голову, поправив на лобі пов’язку. Нараз згадав індіанську легенду про те, як “сини неба входили до дочок людських…”

Для соляріїв він — син неба! Хіба землянин не має права мріяти про щось схоже, не пізнавши на своїй планеті принад кохання?

6. СВІТ МУДРОСТІ

Світ, що відкрився Сірано на Солярії, здавався таким упорядкованим, справедливим і багатогранним, немов у ньому поєдналися його особисті мрії з ученням улюблених філософів.

Солярії прийняли гостя, як рівного собі, до нього ставилися поважно й не стомлювали допитливістю. Він жив у домі свого вчителя, сім’я якого спілкувалася мовою еллінів.

На щастя, Сірано вивчив її ще в колежі де Бове і тепер через Тристана, Ольду й особливо Ельду пізнавав усе нове на цій планеті.

Ельда, яка виховувала маленьких соляріїв, взяла землянина під опіку. Вона передусім намагалася показати свої знання культури далекої Землі, а тому говорила з ним лише гекзаметром. І це вдавалося їй, вимова набувала хвилюючого колориту.

— Немає у світі святішого права, ніж виховання соляріїв-малих, — співучим голосом говорила Ельда. — Вони — немов пташенята, що у вас на Землі чи в давні часи у нас на Солярії. Розквітнути можуть вони пелюстками добра або страшним пучком лиходійства. І лиш виховання наситить їх чуттям і радістю братерства.

— Ти певна, Ельдо, що ми з’явилися на світ нерозрізнено однаковими і природа й далі творила нас незмінними?

— Ця думка твоя проймає наскрізь… Звичайно, права я почасти, та все ж… Згадай, у вас на Землі кожен живе ціною життя іншого. Смерть їстівних тримає усіх вас, убивство таких, як самі, дає вам бажані блага. А з давніх-давен на Солярії нашій не знають убивства, “кривава схильність” зникла сама. Від думки одної, щоб знищить когось, тут кожен із нас іздригнеться.

— Спасибі, Ельдо, на Землі тебе вважали б жителькою Олімпу. Та поясни мені, як солярії обходяться без убивств “їстівних”? Як підтримують своє життя? Ви ж не олімпійські боги, щоб харчуватися промінням?

— Хліба шматок соляріям дає вічно ворожий нам світ.

— Який саме? — Сірано розгублено дивився на дівчину.

— Невидимий нам без хитрого пристрою. Злісні, нікчемні звірі прагнуть забратися до нас у кров і викликать недуги, Хранителі життя, такі, як мати, поможуть незримо нам виграти битву в крові і тим подолати хвороби.

— Для цього в нас “пускають кров”.

— Безконечно давно так само лікували і в нас на Солярії. І зовсім не відали того, що органи наші, поповнюючи кров, насичують її “друзями здоров’я”, дрібними стражами тіла, здатними знищити злісних ворогів,[20] повертаючи хворому радість і силу. До речі, все те, що нуртує в мені, рветься назовні. Вибач…

І дівчина стала танцювати, змінюючи граціозні пози, спинилася і втупила в нього жадібний погляд. Нарешті втомлено сіла поруч і знову заговорила співучим голосом про те, що невидима шкідлива звірина розмножується з незбагненною швидкістю в зумисне створених для того умовах під впливом мінерального живильного середовища і променів світила. Це і є необхідна поживна речовина, яку в минулому вирощували прадавні солярії в грунті і яка залежала від зовнішніх умов, часто потерпаючи від примх природи. Тепер навчилися готувати з них вишукані і смачні страви.

Сірано уважно слухав. Ельда легко переходила з теми на тему, і він збирав усю волю, щоб зосередитися.

Одного разу вона забажала перевтілитись з учительки в ученицю — неодмінно оволодіти французькою мовою, яка подобалася їй. Ельда захоплено відтворювала кожну почуту фразу.

Ніби корінна парижанка, вона якось спитала:

— Нащо ти носиш цю чорну пов’язку на лобі? Я хочу бачити тебе таким, який ти є.

Зніяковівши, Сірано розповів про своє природжене каліцтво і цим дуже здивував Ельду, яка звикла до носолобих соляріїв. Повідав і про поранення, коли кинутий ворогом ніж мачете зрізав йому верхню частину носа, утворивши потворний шрам.

Враз Ельда чисто по-земному сплеснула в долоні: її ненька — справжня Мати здоров’я, і вона неодмінно виправить цю фізичну ваду.

Ольда на прохання доньки завітала до Сірано і, уважно оглянувши його, запевнила:

— Я зніму тобі, землянине, небажаний рубець. Зніму без крові.

— Вибачте, але кров мені не страшна.

— Не в тому річ. Просто хочу прилучити тебе до наших знань про живий організм.

— Схиляюсь перед вашими досягненнями…

— Тристан уже повідав тобі про життєвий устрій соляріїв. Кожен із нас є живим осередком, здатним існувати лише в співдружності з іншими, прагнучи зробити все для блага соляріїв…

— “Мені — нічого, все що є — усім!” — Сірано переклав давньогрецькою мовою останній рядок свого сонета, присвяченого Кампанеллі.

— Знаю цей вірш. Тристан читав. Твій філософ передбачив деякі риси нашого суспільства, в основі якого — прагнення кожного служити всім. Уяви тепер, що організм, схожий на наше суспільство, складається з безлічі живих клітин, не здатних обходитися одна без одної.[21] Операції, які роблять у нас швидко й безболісно, вторгаючись усередину тіла для його досконалості, що я й хочу зробити на твоєму чолі, не порушують цілісності кров’яних потоків, а лише розсувають живі клітини. І, зрозуміло, не ушкоджують їх, а дають можливість миттєво зростися.

— Ви так вправно володієте ножем?

— Ні, Сірано, будь-яке вістря надто грубе для ніжного поводження з клітинами організму. Я працюю пальцями!

— Чим? — він зиркнув на її тонкі пальці.

— Саме пальці спрямовують особливе випромінювання, яке з певною чутливістю розсуває живі клітини.[22] Поглянь, — вона приклала до грудей долоні.

Сірано помітив: її пальці незвично світяться.

Те, що сталося далі, могло тільки привидітись. Але ж як змінилася його зовнішність! Тепер відпала необхідність у чорній пов’язці (що пізніше відбив художник — сучасник Бержерака).

Мовби в тумані пригадалися ті секунди, коли Ольда спершу зняла шрам, а потім, ніжно торкаючись пальцями, зовсім безболісно взяла шматочок шкіри з його руки і перенесла на лоб. Перенісся враз загоїлося, і обличчя землянина набуло зовсім іншого вигляду.

Але яке тепер враження справить він на Ельду?

Зустрівшись після операції, вона лише посміхнулась і ніжно поцілувала його в щоку.

Сірано кинуло в жар. Трохи отямившись, він прочитав їй свій сонет:

На тихій праведній планеті

Для мене ти — земний вогонь,

Проміння радісного лету.

Вбираю жар твоїх долонь!

Дитино Мрії і Натхнення,[23]

В словах і думах вільна ти,

П’янка, весняного знамення,

Усмішка хоче зацвісти!

Розвага, сміх, принадний танець.

У рвучких рухах — ураган.

Тривог неясних мить настане:

Твоя жага — кипить вулкан!

І в лаву перетворить промінь

Земний інопланетний камінь.

Ельда принишкла, задумалася, потім знічено сказала:

— Хочу, щоб ти ще повторив…

Вражений Сірано дивився на неї: десь він уже чув ці слова. Трохи подумавши, він пригадав, що їх мовила сільська красуня з трактиру, яка врятувала йому з Тристаном життя.

— Воля твоя, Ельдо.

— А що таке вулкан? — боязко спитала вона.

— Вогнедишні гори. На Землі вони ніби дрімають, а тоді раптом закипають.

— А що означає: “Твоя жага — кипить вулкан”?..

— Це образне порівняння жіночої пристрасті, здатної спопеляти чоловічі серця.

— Я не хочу нікого спопеляти, але відчуваю в собі незнану досі силу… — Ельда враз зашарілася і побігла геть.

У дім Тристана приходили володарі знань, аби просвітити гостя із Землі. Перед Сірано відкривалися дивовижні, невідомі на його планеті явища: таємниці балонів, що світяться без вогню (очевидно, електричних ламп), книг, які шепочуть (звукозапис), екранів-дзеркал із відбиттям на них окремих предметів (телебачення), а головне, таємниці великих і непорушних для всього Всесвіту законів природи. В доступній для сучасників формі мовою XVII століття він написав несподівано для всіх, хто знав лише забіяку-дуелянта, трактат із фізики, торкнувшись у ньому проблем математики.

— Зрозумій, Сірано, — Тристан перекладав пояснення мудрих соляріїв, — наше суспільство може існувати тільки на основі одного з перших законів, що став незаперечною традицією, — самообмеження. Ніхто не споживатиме більше того, що необхідно для підтримання життєздатності організму. Але, на жаль, ця традиція віками поширювалася і на деякі знання. Володарі знань зумисне обмежували себе, не дозволяючи проникнути в галузі, визнані забороненими. Зокрема і досі не бажають розсекречувати таємниць будови речовини. Ясно? Ці небезпечні знання колись поставили нашу планету на край загибелі. Тоді й полетіли з неї перші зоряні переселенці, які прагнули будь-що вціліти. Потім вони здичавіли на вашій Землі. Така небезпека в прийдешніх століттях загрожуватиме і вашій планеті, якщо ви, люди, раніше не подбаєте про її відвернення. Інакше буде дуже кепсько. Мудрі знавці, які говорили з тобою, хочуть переконати: небезпека полягає в спробі вплинути на спадковість не вихованням, умовами життя, прикладом, а втручанням у сам механізм спадковості, хоча це, на перший погляд, обіцяє такі вигоди, як усунення вроджених вад або поліпшення роду. Однак, володіючи такими таємницями, можна штучно виростити неповноцінних соляріїв (або людей), яких легко пригноблювати, позбавивши їхню свідомість усього того, що підносить розумну істоту над рештою світу.

— Подякуй, Тристане, від мого імені володарям знань за цей урок. Ніхто на Землі не почує про те, що може зашкодити майбутньому людства.

— Схвалюємо твоє рішення, Сірано, — сказав Тристан…

Землянина вже ждала Ельда.

— Вибач, — почала вона, — але я хочу спитати, що означає “сини неба входили до дочок людських”? А ще: “І пішло відтоді плем’я гігантів”?

Він жахнувся. Звідки ця юнка знає цитати, які він подумки пригадав першої ж із нею зустрічі?

— Можеш не відповідати, — помітивши його збентеження, мовила Ельда. — Мені розповів про це батько. А до тебе я звернулася з цим, щоб ти вислухав моє бажання.

— Воно для мене — закон, Ельдої

— На Солярії закон — непорушність дії. А ти, Сірано, на нашій планеті, — вона жартівливо посварилася пальцем.

— Я тут щасливий! Тож слухаю тебе, чарівна соляресо!

— Тільки не дивуйся, я хочу перетворити на лаву інопланетний камінь…

— Он як? — брови його зійшлися, і тепер гладенький лоб зморщився.

— Ти не збагнув? — спаленіла Ельда.

— Я просто боюся твоїх слів…

— Чому? Свого часу моя мати стала подругою того, хто прилетів із Землі. А я її донька, — багатозначно мовила вона.

— На Солярії когось чекають?

— Нікого, Ти прилетів!

— Але… Ельдо, я мушу неодмінно повернутися на Землю.

— І я з тобою!..

Ні, Сірано де Бержерак не міг відмовитися од щастя на Солярії, про яке мріяв ще на своїй планеті. І автор не допускає неправди. Тому рішення про те, що на Землю полетять троє, було одностайним і таким природним, як і включення Сірано до суспільства Солярії…

Призначеного дня на знайомій луці, що за солярійський рік набула свіжого різнобарв’я, в корабель, схожий на башту в Альпах, піднялися Тристан і Сірано. За тамтешньою традицією, перед відльотом ніяких урочистостей не проводилося.

Вони з нетерпінням чекали Ельду. І ось вона вийшла з карети, проте була зодягненна не для подорожі — в тонкому напівпрозорому вбранні.

Спинившись біля корабля, вона крикнула:

— Тату-у! Сірано-о! Я не полечу з вами. Зрозумійте мене. Я люблю вас обох! Але обов’язок жінки… Перед майбутньою дитиною…

Ельда — єдина із соляріїв, хто проводжав посланців “Місії Розуму і Серця” в політ до далекої Землі. Мов прикута, стояла вона поодаль і, коли ракета, важко струснувшись, поринула вгору, жалібно дивилася в небо. По її щоках текли сльози. І невідомо — плакала вона від горя чи від щастя.

Того Сірано вже не бачив.

Невдозі з висоти Ельда здалася йому білою цяткою, а потім узагалі розтанула в імлі, що оповила планету.

7. ОСТАННІЙ ОБОВ’ЯЗОК

Як запропонував Сірано, Тристан м’яко посадив зоряний корабель у Новій Франції, на північ від річки Святого Лаврентія. Так назвав її французький мореплавець Картьє. В безлюдному місці, в горах, башту ніхто не міг помітити.

Та їм не вдалося одразу вийти із “зоряного схову”. Дало про себе знати стомлене серце Тристана. Блідий, виснажений, він нерухомо лежав на ложі в круглому приміщенні.

— Друже мій, — звернувся від до Сірано, роблячи паузи між словами. — Сили полишають мене, мовби випив чашу цикути. Але душа спокійна, бо я не помилився, спинивши вибір на тобі, своєму спадкоємцеві. Тепер ти повинен один служити Добру.

— Облиш, учителю! Я вірю: ти житимеш! Що я можу без тебе?

— Не перебільшуй, Сірано, прошу тебе. Ніколи й нікому не називай мого імені, але пам’ятай поради, як пам’ятав їх великий Сократ.

— Хіба ж можна нас порівняти? Він учив людей блага.

— І ти повинен учити. Дотримуйся життєвого кредо вашого великого філософа Декарта: поки мислю — існую.

— Свого часу я захищав його книги від бузувірського вогню.

— Я чув про твій подвиг. Але віднині шпагу доведеться вкласти в піхви назавжди, щоб пером служити Добру.

— А чи зумію? Правда, раніше складав вірші і навіть написав комедію…

— Твоя зброя — сміх. Збагни це. Викривай зло, несправедливість, жорстокість влади.

— І церкви!

— Так… Але тут ти повинен бути особливо обережним. Церковники можуть накласти заборону на твої твори, якщо ти не помістиш їх у кольчугу.

— Яку кольчугу? Я ж завжди бився без неї!

— Тоді ти був, крім дуелянта, жартівником, дотепником. Таким зостанешся і в своїх творах. Ото і є маска, сильніша за метал. Як, до речі, згодилася вона мені, коли я в Англії приховував свою “інопланетну виродливість”.

— А я, навпаки, виставляв її напоказ. І карався, бився за неї, так нічого й не досягнувши…

— Чому? Адже ти визволив з ув’язнення Кампанеллу, якого з почестями всиновила б наша планета.

— Я готовий пером розповісти людям про те, що відаю про Солярію, чиїм іменем Кампанелла назвав свою працю “Місто Сонця”.

— Він змалював ідеальний життєвий устрій. Тобі ж доведеться діяти інакше, — викривай земну потворність. Хай у книгах люди пізнають самі себе і ті безглузді стосунки, що склалися на Землі.

— Я для контрасту спробую написати про чудеса Солярії.

— Остерігайся, друже. Ніхто тобі не повірить, а то ще й обізвуть брехуном або божевільним. А книги заборонять, мудрі поради взагалі відкинуть… Подай-но мені, будь ласка, лікувальну крупинку, сил не вистачає.

За годину Тристанові стало трохи легше, і Сірано знов жадібно всотував його мудрі настанови, аби в майбутньому відчувати поруч свого Демонія.

— Як бути, щоб ти не зажив слави брехуна? Пересип відомі тобі “чудеса” щасливої Солярії нісенітними викрутасами. Хай читачі відчувають: всі ці “вигадки” однаково смішні й безглузді. Та через сотні літ, зрівнявшись своїми знаннями із соляріями, люди зуміють розібратися, де ти жартував, а де пророкував. І все ж треба їм переконливо показати, що вже тепер жити так не можна.

— Жартувати і “ховати перли в каміння”?

— Так, так! Але те каміння має летіти у визначену ціль, крушити несправедливість, злочинство.

— Я буду поетом у герцога д’Ашперона і неодмінно напишу трагедію, щоб допомогти нашій загальній справі. І ніколи не служитиму чванству кардинала Рішельє.

— Повністю підтримую тебе… А тепер залиш мене, хочеться спати.

Та солярій Тристан, Демоній Сократа і Сірано де Бержерака, заснув і більше не прокинувся…

Згорьований, заціпенілий від болючої безвиході і самотності, Сірано стояв над його тілом, розмірковуючи про свій останній обов’язок перед учителем, котрий віддав життя людям чужої планети.

І тоді його осяяла несподівана ідея.

Цього разу “летюча башта” здійнялася з гірської ущелини не тому, що бузувіри забажали насолодитися аутодафе.

Сірано стояв віддалік, на схилі, і бачив, як вогняний стовп штовхав її ввись. Туга стискала серце, так ніби в безмежну даль помчала не ракета, а часточка його самого.

Незадовго до того він, навчений своїм учителем, проробив потрібні маніпуляції з приладами, щоб гігантська башта з мертвим Тристаном зникла в міжзоряному просторі. Поступово вляглися розкоти грому в горах, вона розтанула в голубизні неба.

Сірано знесилено став на коліна, обхопив долонями голову і гірко заплакав.

Сонце сідало за гори, і Сірано, врешті підвівшись на ноги, обернувся: біля скелі, мовби кам’яна, завмерла постать індіанця із схрещеними на грудях руками, зодягненного в шкіряні штани і куртку, з торочками по швах, узутого в мокасини. На поясі висіли колчан зі стрілами, томагавк, а з-за спини виглядав лук.

Сірано враз став у позу, ніби зготувався відбивати напад, але індіанець дивився на нього з холодною незворушністю. Тоді він зняв свою шпагу, поклав до ніг і простяг до індіанця руки.

— Франція! Квебек! — вигукнув Сірано, сподіваючись, що він у Новій Франції і аборигенові знайомі ці слова.

Індіанець мовчав. Тоді Сірано лагідно всміхнувся.

Очевидно, з усіх видів спілкування людей щира усмішка — найзрозуміліший і найдійовіший засіб передачі думок і прагнень, здатний долати будь-які бар’єри. Туземець відповів по-французькому:

— Чаклун… Абат… Вогнище…

Сірано зрозумів: індіанець спостерігав запуск “башти”. Тому-то й називає його “чаклуном”, якого чекає спалення. Невже й сюди дійшли звичаї служителів католицької церкви?

Пересилюючи запаморочення, Сірано приклав до серця долоню.

— Квебек… Франція… Друг… — м’яко вимовив він.

Рука аборигена повільно поповзла до томагавка. Сірано враз напружився, пригадуючи прийоми боротьби без зброї.

Але сталося непередбачене: індіанець зняв томагавк і поклав на землю поряд зі шпагою Сірано. Збагнувши, що той мирно прийняв його, Бержерак знесилено сів на землю…

Він не пам’ятав, як опинився у вігвамі племені, що мешкало в сусідньому каньйоні. Знеможений, довго не підводився з постелі. Не пройшли безслідно фантастична мандрівка на Солярію, горе, перенесене від смерті Тристана. Спершу зовсім не сприймав зворушливого догляду за собою сім’ї Ведмежого Кігтя. Все плем’я рятувало “чарівника”, який відправив у небо круглу скелю і віддав надто багато сил, викликавши в горах грім без дощу.

Щирі жителі вігвама бачили, як марить гість, промовляючи незрозумілі слова. Проте не здогадувалися, що в його пам’яті проносяться картини пережитого на іншій планеті. Навіть сам Сірано, потроху отямлюючись, не міг провести грань між реальним і тим, що ввижалося під час хвороби.

Він болісно намагався відновити ланцюг подій: шалена погоня дорогами Франції, в альпійській ущелині; сходження вгору під кулями гвардійців, яке підірвало стомлене серце вчителя; кругле приміщення з вікнами, що не виходять назовні; аутодафе, з полум’я якого злітає ракета Тристана, що її Сірано запропонував посадити в Новій Франції; неймовірні відвідини Солярії і, нарешті, приземлення “башти”, немилосердна втрата дорогого порадника.

Таж чи все це було насправді? Чи йому просто приверзлося?

А спогади напливали й напливали. Він згадав мудру Ольду і ніжну Ельду, таку милу його серцю. Але чому Ольда не зцілила серця свого чоловіка? Як вона відпустила його на Землю? Відпустила на вічну загибель…

Сірано поступово одужував. Як ранньої весни тепло сповнює землю, так сили поверталися до нього. І він дедалі глибше проймався бажанням щиро подякувати своїм рятівникам-індіанцям, які у скруту дали йому притулок.

І така нагода трапилася. Якось із невдалого полювання принесли зраненого, ледве живого Ведмежого Кігтя. Сірано подумки повторив прийоми, які Кампанелла, перебуваючи в неволі, виклав у медичному трактаті. А потому, не вагаючись, віддав індіанцеві свою кров, переливши її в його жили так, як це робив вічний в’язень, коли рятував Сірано.

Той благородний вчинок ще більше прихилив індіанців до “чаклуна”, зміцнив його добру славу. До нього приходили зі своїми невідкладними потребами мешканці вігвамів і були вдоволеними від спілкування. Сірано прожив у них кілька місяців, знайомлячись з їхнім нехитрим побутом. Йому здавалося, що він має справу Із здичавілими за мільйони літ соляріями, які зберегли не досягнення колишньої цивілізації, а тверді устої справедливого первісного суспільства.

Ці діти тепер земної цивілізації значно ближчі до казкових соляріїв, ніж його європейські родичі, які вбивають один одного за золото, владу, іновірство.

Індіанці не знали власності, яку ціною чужої крові захищали можновладці в усіх європейських державах. Правда, на відміну од соляріїв, аборигени полювали, але здобич ставала спільною для всього племені.

Дітей виховували жінки, прищеплюючи почуття гідності, взаємовиручки, відданості кожного громаді.

Потім хлопчиків навчали володіти зброєю, прийомів полювання чи оборони від будь-яких нападів, а дівчаток — жіночого ремесла: як чинити шкури, шити одяг, готувати їжу чи підтримувати вогнище і, звичайно, доглядати дітей.

Все це неабияк захоплювало Сірано. Він звикся з їхнім життям, але дедалі більше усвідомлював: рано чи пізно треба дякувати індіанцям за гостинність. Одного разу він обережно запитав, де знаходиться Квебек і як туди добратися.

Найстарший індіанець з обличчям оливкового кольору привів його до краю ущелини і вказав рукою.

— Ка-на-да! — раптом вимовив по-французькому. — Там![24]

Вдячні аборигени дали Сірано провідника, який вивів його до Квебека. Важким видався той гірський шлях. В індіанців не було коней, довелося розраховувати лише на власні ноги і витримку.

Переселенці, що жили в убогих халупах столиці Нової Франції, переважно скуповували в місцевого населення шкури звірів. Тут Сірано зустрів і французів.

Проте його поношений камзол викликав підозріння, і він попервах сказав, що корабель, на якому плив, зазнав аварії, тому довелося майже через усю країну добиратися до річки Святого Лаврентія. Йому вірили й не вірили. Та коли він згадав про радника губернатора мсьє Ноде, ставлення до нього трохи змінилося.

Сірано провели до “палацу”. Глумливіше не можна було назвати ту хатину, де владарював мальтійський лицар Шарль де Монманьї, призначений намісником короля в колонії, що за площею переважала Францію.

Основна влада належала тут торговельним компаніям, які промишляли хутром, закуповували в індіанців цінну сировину.

Ноде досить холодно й стримано прийняв Сірано де Бержерака.

— Прошу вибачити, шановний мсьє, — сухо сказав він, — але я свого часу мав честь зустрічатися з названою вами людиною і, зізнаюся, не бачу між вами схожості.

— Дозвольте нагадати, мсьє Ноде, що ви виявили неоціненну послугу, переправивши мене в труні на фелюгу.

— Гм, — той недовірливо примружив очі, — звідки ви знаєте про долю юнака, котрий тоді навряд чи вижив?

— Він перед вами! Вас, очевидно, збиває з пантелику моя зовнішність. Вам запам’ятався мій виродливий ніс. Так-от, мені перебили його в бою під Аррасом. Та, дякуючи долі, що закинула мене в чужі країни, тамтешні лікарі звели слід від поранення.

— Радий повірити, що в індіанців є чарівники, які вміють заживляти такі рани. Тоді познайомте мене з ними.

Від несподіваного повороту розмови Сірано аж присів.

Як переконати цього рухливого товстуна, що перед ним той самий Бержерак, якого він доставив у труні на фелюгу, а потім перевіз у кареті в Мов’єр?

“Мов’єр! Кюре! Вершитель Дорба! Доброносці!” — промайнула думка, і, підкоряючись мимовільному пориву, він зробив знак пальцями, якого його навчив ритор таємного товариства покійний Тристан Лоремітт.

Ноде спершу насторожено спостерігав, затим по паузі відповів таким самим знаком.

— Друже! Все, що ти розповів, приголомшливе. Я, було, з недовірою поставився до тебе. Тепер бачу: ти той сміливий юнак, котрий бився за нашого Кампанеллу, брат по обраному в житті шляху. Чим зможу — зараджу. Та насамперед тобі треба одягнути новий костюм. Я накажу пошити.

— Дякую за люб’язність. Але сподіваюся, що ви допоможете мені дістатися до Франції.

— Наступного тижня чекаємо звідти корабля. Та щоб потрапити на нього, тобі необхідно завоювати прихильність віце-короля і губернатора, лицаря мальтійського ордена Шарля де Монманьї.

— Спробую, тільки б трапилася така нагода.

— Але як ти поясниш своє перебування тут?

— Зізнаюся, як і вам: був змушений тікати разом із ритором доброносців у зоряному кораблі, що приземлився в Новій Франції.

— Що ти! Ні в якому рази Навіть згадка про доброносців викличе в нього неймовірний гнів. Тоді я нічим не зможу допомогти.

— Що ж йому сказати? — розгубився Сірано, і по обличчю промайнула тінь смутку.

— Придумай якусь нісенітницю, але правду — боронь боже! Орден, який представляє віце-король, створено хрестоносцями ще п’ятсот літ тому. Він спершу перекочував із Палестини на Мальту, а в Парижі мав, на думку кардинала Рішельє, особливий вплив. Тому й усунули Шарля де Монманьї подалі. Така ж доля спіткала й мене після участі в звільненні Кампанелли. Ставши радником лицаря, я розкусив його норов. Отже, раджу: чим безглуздішою буде твоя вигадка, тим вона видасться вірогіднішою віце-королеві…

Поки шили одяг для офіційного прийому, Сірано вигадав дивовижну легенду про свою подорож. Розмова відбулася в “палаці”, тобто в хатині переселенців, тимчасово відведеній намісникові короля, поки спорудять пристойний цегляний будинок. Лицар мальтійського ордену — набундючений і пихатий вельможа — вважав себе мудрецем і філософом, вдатним до високих думок. Він знічев’я розпитував Сірано, з якої той держави і як сюди потрапив.

Француз дипломатично зауважив, що його батько користувався спадкоємним привілеєм — не скидати капелюха в присутності короля. Це повідомлення справило на Монманьї приємне враження.

Сірано запально повідав йому ро те, що звершив сюди подорож повітрям, прив’язавши довкола себе багато склянок із росою, яку притягувало сонце і підняло його над землею. Очевидно, планета рухається, бо, почавши спуск, він опинився в Новій Франції замість околиць Парижа.

Віце-король був досить вихованою людиною. Чи то він повірив Сірано, чи тільки вдав, але люб’язно запропонував кімнату-клітку в своїй хатині. Ввечері, завітавши до гостя, сказав:

— Ви здійснили сміливу мандрівку, і я хочу переказати вам думку отців-єзуїтів, з якими щойно радився. Уявіть, шановний, вони наполягають на тому, що ви — чаклун. За даної ситуації найкраще для вас — признатися, що ви обманщик. Я ж гадаю, що шлях до Парижа, де ви були ще вчора, ви змогли б здійснити з допомогою сонця, яке притягує росу, навіть у тому випадку, якби Земля й не оберталася.

Сірано підсів ближче до Монманьї і, як тільки зміг, пояснив: планета все-таки обертається, і даремно сумніваються в цьому отці-єзуїти. Подумки він згадав Тристана — його Демоній мовби знаходився поряд і підказував, що саме йому говорити:

— Ваша світлість, ласкавий добродію, віце-король і губернатор! Я буду дуже щасливим, якщо дізнаюсь про вашу перемогу над отцями-єзуїтами, яким висловлюю свою повагу. Ви, безумовно, блискуче виграєте диспут, якщо нагадаєте їм: свідчення, ніби Сонце обертається навколо Землі, як це бачать наші очі і як стверджував язичник Птолемей, обманливе й суперечить здоровому глузду. Бо наше світило — центр Всесвіту, якому воно й дарує своє тепло. І йому, немов нашому королю, негоже бігати довкола своїх підданих.

— Доказ справді вартий уваги. Я скористаюся ним у подальшій дискусії з отцями-єзуїтами. Крім того, зішлюся ще й на доказ одного з поважних служителів церкви: “Земля крутиться, але не з тої причини, яку наводить Коперник, а тому, що вогонь пекла сидить у її центрі, і душі засуджених на віки вічні, рятуючись од страшного полум’я, видираються по внутрішній порожнині грішної Землі і змушують її обертатися так само, як білку в колесі.[25] І тепер я відчуваю: святий отець мав рацію, а ви своєю відважною мандрівкою довели існування пекла грішників, які воліють позбутися страшного полум’я. Одначе ви не зможете повернутися до Франції так, як прибули сюди, бо, навіть піднявшись у повітря за допомогою склянок із росою, при обертанні Землі в той же бік вас відкине од милої серцю нашої держави. Та хай вас не засмучує непоправна обставина — найближчим часом до Франції вирушає корабель, на якому ви матимете достойне місце поряд із Ноде, котрий повертається до Парижа, аби побувати на могилі померлого кардинала Рішельє.

І віце-король вийшов із кімнатки свого досить дивного гостя, щоб пояснити отцям єзуїтам їхню помилку, потайки сподіваючись самому звершити захоплюючу мандрівку в повітрі, про яку повідав француз…

ПІСЛЯМОВА

За відсутності Сірано де Бержерака у Франції сталося чимало подій. Незадовго до своєї кончини кардинал Рішельє жорстоко розправився з “очевидцями” незвичайного вознесіння на небо диявольської башти. Він вважав: граф де Пассі і лейтенант де Мор’є намагалися вигадкою приховати свою безпорадність, коли ловили важливого державного злочинця, спільника заколотника Олівера Кромвеля, котрий посягнув на священну владу короля, став на чолі організованої їм армії. А підозрюваний Тристан Лоремітт безслідно зник. Зрозуміло, не вознісся ж на небо, як вони запевняли. За наказом кардинала графа де Пассі і лейтенанта де Мор’є стратили на ешафоті. Солдатів і гвардійців направили у військові частини, кинуті в бій після вступу Франції в нескінченну війну. Більшість із них загинула. Лише дехто постригся в ченці і, як отець Жозеф Марлі, який повернувся після невдалого аутодафе до монастиря св. Августина, тяжко каявся: до кінця свого життя не промовити жодного слова, стати добровільним німим.

Невдовзі по тій розправі кардинал Рішельє помер, глибоко переконаний, що не було ніякої летючої башти. Просто йому невірно служили воїни.

Через півроку по смерті всесильного кардинала відійшов у інший світ і король Людовік XIII, призначивши регенткою при своєму п’ятилітньому синові Людовікові XIV його матір Анну Австрійську. Правителем Франції став спадкоємець Рішельє, молодий симпатичний кардинал Мазаріні…

Повернувшись до Парижа, Сірано так змінився, що його важко було пізнати. Згодом набули популярності памфлети поета про Мазаріні. Вони ввійшли до знаменитої “Мазарініади”, яка з’явилася в період боротьби Фронди з кардиналом. Досить відомими стали й трактати, опубліковані лише після передчасної (не без участі отців єзуїтів) смерті Сірано де Бержерака. Та пізніше їх багато разів перевидавали. З них ми дізнаємося про досягнення нашої цивілізації, невідь-як відомі тоді письменникові Сірано де Бержераку.

Прочитавши ці повісті, читач сам може дійти висновку, чи достовірною є гіпотеза фантаста, врахувавши при цьому, що Сірано де Бержерак приписував свої знання спілкуванню з інопланетянином, якого називав Демонієм Сократа. Принаймні немає інших пояснень таємниці мушкетерських часів.