Фавор, або Бабусин онук

Глава 10

Ось і Пейсах пройшов. Натан взяв квиток назад в Нью-Йорк: летить через тиждень. Наостанок поїде з Томом до Ейлату, на Червоне море. Розслабиться там трохи. Цікаво, чим же все ж таки Том займається? Що то в нього за таємничий бізнес? Том у своєму репертуарі — говорить загадками, грається у шпигунів…

Баба Ліза намагалася ходити. Вже ставала на ноги, спираючись на ходунки. Але зробити бодай крок ніяк не могла. Заважав страх. Дрижали руки.

Натан бачив, що, не дивлячись на всі оптимістичні запевнення фізіотерапевта, бабуся внутрішньо готує себе до того, що буде пожиттєво прикута до інвалідного візка. Тому і нервує так, і вередує більше, ніж зазвичай.

Як же їй сказати, що він невдовзі їде, що вже взяв квиток? Шкода її. Але що поробиш?

Він поїздив по країні. Звичайно, побував у Єрусалимі. Доторкнувся до холодних, гладких каменів Стіни плачу, встромив туди і свою записку, і записку баби Лізи. (Хоча і було цікаво, але записку баби Лізи не читав.)

Попросив у Всевишнього зрозуміло чого — дитину: у порівнянні з дев’яносторічною Сарою, Аня — ще дівчинка; попросив і нових книжок, щоби натхнення було. Навіть і про бабу Лізу попросив — щоби змогла ходити.

Був і в Іудейській пустелі, і на Голанських висотах. Записами та помітками почеркав кілька блокнотів.

… А в Афулі співали горлички. І в небі грізно гули турбінами винищувачі F-16, прямуючи кудись на північ, в бік Лівану. І було незрозуміло, чи вони летять вже бомбити, чи це поки що звичайний учбовий політ.

Ще один теракт було скоєно в Єрусалимі — араб у хасидському вбранні підірвав автобус. Виявляється, хасидське вбрання дуже зручне для скоєння теракту: під лапсердаком легко ховати вибухівку. Жодних підозр. А пейси можна приклеїти.

По телевізору — все великим планом: кров на розтрощених вікнах, ноші зі вбитими і пораненими, хасиди в рукавичках, що збирають на місці вибуху останки у спеціальні мішечки. Все має бути збережене, кожна частинка тіла єврея, до речі, і не єврея також, кожна кісточка, кожний суглобик — все у мішечок. Тому що, коли прийде Машиах, а Він прийде, не сумнівайтесь, почнеться всесвітнє воскресіння. І тоді — будь ласка, не сумнівайтесь, вірте і цьому — кісточка з’єднається з кісточкою, м’яз — із сухожиллям, все стягнеться, зв’яжеться, і в одну мить предстануть перед обличчям Месії народи — всі з часів заснування світу. І розпочнеться нова, дивовижна ера, нове життя. Не таке, як зараз, а інакше — таке, яке має бути, справжнє. І лежатимуть мирно поруч ягня із барсом та вовк із козлятком. І не буде ворогів, ненависті, крові. Земля не буде народжувати тернію і волчці. І потечуть ріки меду та молока. Все станеться неодмінно, може бути, навіть завтра вранці або сьогодні ввечері.

Але поки, на жаль, доводиться ховати загиблих, ще трьох. Двох — сьогодні ввечері, одного — завтра зранку. Щось кажуть по телевізору їхні рідні. Батьки, брати і чоловіки у ярмулках читають Кадиш скорботних ^{4}. Плачуть дружини, сестри, матері, відрізаючи на кладовищах від чорних своїх суконь шматочки комірців. Рабини моляться. Прем’єр-міністр висловлює співчуття. Завтра зранку ховатимуть ще двох. Чому двох? Адже залишився останній, третій? Все вірно, але ще один помер у шпиталі від ран, не врятували. А-а…

Знову батько чи брат — по телевізору, по радіо, у приймачах автомобілів — читає Кадиш. Матері і дружини вдягають чорні сукні. Висять ті прокляті чорні сукні у шафах. Хочеш чи не хочеш, а вдягнути все одно доведеться.

Всі дзвонять одне одному — у Хедеру, Тель-Авів, Ашдод. «Твої всі живі? Ніхто не поранений? Слава Богу, Барух Ашем!..» Біля кожного магазину на вході — охоронці. Обшукують всіх, хто входить, «продзвонюють» детекторами, заглядають у сумки, в очі. І виходять ранком з під’їздів солдати — хлопчаки вісімнадцяти років, в окулярах, тягнуть автомати і речмішки до автобусних зупинок. І повні автобуси солдат.

І в будинку престарілих є бункер зі сталевими дверима. Там всередині — протигази, ліки, бутлі з питною водою і балони з киснем. У кожного зі стареньких — свій протигаз, іменний. У «баклажанів» також. І у баби Лізи. І у Фейги. І в Іцика. Кожному спеціально приміряли, підбирали розмір. Хтозна, може, вже сьогодні ввечері або завтра зранку трапиться не прихід Машиаху, не всесвітнє воскресіння, а ракетний обстріл. Доведеться спускатися в бункер.

Після вибуху і похорон всі занепали духом. Все місто, вчора ще таке веселе, таке святкове, у квітах і вині, стало сумним і похмурим.

Ніхто не дивиться в очі іншого. Бояться показати, що втрачають надію, що втомились чекати, втомились вірити. Ну гаразд з Машиахом, може Він і не прийде ніколи. Але як би просто пожити, щоб без вибухів? Щоб не показували по телевізору ці розтрощені автобуси, розбите скло, хасидів з мішечками для останків? Адже так добре можна жити. Вдихати запахи в оливних гаях. Купатись у гірських річечках. Сидіти в кав’ярнях. Але чомусь такі прості радощі видаються нездійсненим мріями. І де? На землі, котру Всевишній обіцяв Своєму народу.

День поминання! Пам’ятай про померлих, про всіх мучеників, про всіх загиблих! Не забувай, чиєю кров’ю і чиїм життям тобі дісталася свобода. Нехай навіть така свобода, з вибухами.

Натан ходив вулицями Афули. Відчував незрозумілу провину через свою непричетність до цих страждань своїх одноплемінників. Звідси, з прекрасного ізраїльського далеку, Нью-Йорк, не дивлячись на теракт 11 вересня, все одно здавався йому містом багатим і щасливим.

На жаль, не зрозуміти йому мешканців Ізраїлю, хоча він і єврей, а всі євреї начебто — брати. Але ж він не живе їхніми стражданнями, не бачить у Нью-Йорку по телевізору всі ці сцени після терактів, не боїться у Нью-Йорку їздити на метро і без обшуку заходить там у будь-який супермаркет.

Він тут — чужинець. В них, в Ізраїлі, своє життя. І звикнути до такого життя важко. Набагато легше звикнути до американського комфорту.

… Щось незрозуміле почало відбуватись на вулицях міста. Жалобні мелодії, що звучали ще зранку, чомусь замовкли. Все навкруги почало рухатись — раптом, під вечір, з першими зорями.

З будинків почали виходити люди, виносити столи і мангали. «Р-р-р» — задрижала земля, вулицями пішли танки та бронетранспортери. І дівчата у шортиках з налитими такими — ах-ах! — сідничками і у футболочках. Засмаглі такі, соковиті. Всі посміхаються, сміються. А-а…

День незалежності. Як? Зараз? Зачекайте хвилинку! Адже я ж був у жалобі. Згадав і про свого діда Натана, який загинув під час війни. Невідомо, де і як він загинув. Може, його розстріляли у перші дні війни, а може, пізніше — у сорок другому чи сорок третьому — коли ліквідували Вільнюське гетто. Натан завжди уявляв свого діда не смертником, не жертвою, а героєм. Одним з тих, хто організував у гетто групу самооборони і готував повстання. «Нас не поведуть, як овець, на бійню!» — такими словами починався їхній відомий заклик…

— Агов, хавере! ^{5} Ти чому не п’єш? Чому такий сумний? — гукнув до нього якийсь чоловік біля широкого столу, на якому стояли пляшки горілки, пиво, лежала щойно зварена кукурудза.

— А що, треба пити? — Натан узяв чарку горілки і качан кукурудзи, що йому простягнув незнайомець. Дав натомість якісь гроші.

— Звичайно! Ти де живеш — на Місяці? — чоловік злегка постукав пальцем по своєму годиннику на руці. — Вже по восьмій. День поминання скінчився, почався День незалежності ^{6}. Свято! Єврей зараз не має бути сумним. Нехай сумують наші вороги!

Дівчата вилізли на танки і бетеери і, скинувши босоніжки, танцювали на броні. Солдати вилізли з люків і обіймалися з дівчатами.

Натан зустрічав зараз медсестер і санітарів з будинку престарілих з їхніми дружинами та дітьми. І продавців книжкових магазинів, з якими встиг познайомитись, і гідів з турбюро. Одна з дівчат, що стояла на бронемашині, голосно кликала його:

— Йди-но сюди! Чи ти не впізнаєш мене? Я працюю в барі.

Американцю! Письменнику!

Поклавши руки одне одному на плечі, танцювали хасиди. Розлітались поли їхніх чорних лапсердаків. «Машиах! Машиах!» — вигукували вони, і така радість була на їхніх обличчях, що Натан, вже добряче захмелілий, раптом відчув себе навіки і нерозривно злитим з ними усіма — санітарами, таксистами, солдатами, хасидами…

А на темних пагорбах спалахували шестикутні зірки. Гримнув грім салюту. Все небо заблищало.

— Йди-но сюди, американцю!.. Хавере, чому не п’єш?.. Нас не поведуть, як овець, на бійню! Нехай плачуть наші вороги!

Взявши руку дівчини, він намагався вилізти на бронемашину. Але дівчина чомусь руку висмикнула. Реготала, дивлячись, як цей незграбний п’яний письменник гепнувся на траву.

Піднявшись, Натан засміявся і пішов до хасидів. Вклинився в їхнє кільце, що кружляло невпинно.

Машиах! Машиах!..