Фавор, або Бабусин онук

Глава 9

Вони стояли із Софією (Сурою) неподалік від будинку престарілих. Софія була не в уніформі медсестри, а в легкому брючному костюмі. Її зміна скінчилася, і вона збиралась додому.

Але одну з доріг попереду було перегороджено поліцейськими машинами: серед них виділявся джип з висунутими металевими зачепами, в котрих був затиснутий якийсь темний короб. Цей короб вантажили у броньований кузов, а потім мали кудись відвезти.

Як пояснив поліцейський, хтось з мешканців будинку навпроти побачив на узбіччі підозрілий короб і подзвонив у поліцію. Звичайна ситуація.

Натана ж більш за все вразило не спокійне ставлення до цього поліцейського, а майже повна байдужість до цього оточуючих. Перехожі йшли собі повз, зрідка кидаючи ліниві погляди на те, що відбувалось. Водії, вимушені їхати в об’їзд, сердились, деякі голосно лаялись. Так, наче там зараз знайшли не короб з можливо смертельним начинням, а здохлу мишу. Як би таке сталося у Нью-Йорку, довелось би спеціально викликати поліцейський загін для розгону всіх цікавих.

— Бачу, вам тут сумувати не доводиться, — Натан кивнув у бік джипу і поліції.

— Ви правий. Але я вже навчилася перейматись лише після виникнення проблем, — Софія дістала з сумочки пачку «Вірджинія Слім» і запалила.

Вона виглядала молодше за свої п’ятдесят. В неї було приємне, дещо повновиде обличчя, з тонким носом і вузьким підборіддям. Рудувате кучеряве волосся було зібране зверху і приколено.

Подивилася на годинник:

— Почекаю, поки вони закінчать, щоб не робити гак.

Мабуть, їй хотілося побалакати з Натаном, тому й не уходила.

— Нелегко вам із моєю бабусею? — спитав він.

— Спочатку було важко, потім звикла. А останнім часом навіть полюбила її. Одного разу навіть поради в неї спитала, — Софія мигцем блимнула на Натана, наче вирішуючи, чи можна йому відкрить дещо особисте. — В мене були негаразди з чоловіком, ледь не дійшло до розлучення. Спитала і вашу бабусю, як мені бути. Дякую їй, підказала… — вона зробила неглибоку затяжку і випустила цівку диму. — Дуже вона за вас хвилюється: і що дитини у вас немає, і що мало грошей заробляєте своїми книгами.

— Що поробиш, не все у нашій волі. Знаєте, мені хочеться у вас дещо спитати, тобто, розповісти…

Натану не давали спокою слова Фейги. Баба Ліза — донощиця! Енкавеесниця! Через неї люди потрапляли до в’язниць! Але ж це правда, правда…

Про цю темну сторінку біографії Єлизавети Марківни в родині знали. Але для всіх інших — друзів та знайомих — це залишалося невідомим.

Було то у Бішкеку, куди вона евакуювалася під час війни. Занесло, так би мовити, з центру Європи до самих передгір’їв Тянь-Шаню.

Під час війни Бішкек (тоді він називався Фрунзе) став містом засланих: російських німців, татар, турків — словом, всіх «неблагонадійних» народів. Для органів там було роботи сила-силенна. Ще б пак! Хто ж з особистів хотів йти на фронт, коли можна було розкривати небезпечні державні заколоти на краю сталінської імперії, у горах Тянь-Шаню?

Бабу Лізу запросили до НКВС: «Ви, Єлизавето Марківно, жіночка розумна, гарна, маєте майже закінчену вищу освіту. Мабуть, будете здивовані, дізнавшись, що у місті окопалося немало антирадянських елементів. В такий важкий час, коли весь народ… Ми у дечому підозрюємо вашого головного бухгалтера, товариша Н. Вірніше, не до кінця віримо в його чесність і благонадійність перед Батьківщиною. Ось вам зошит. Ви в нього, будь ласка, записуйте всі вислови Н., які вам здаватимуться дивними. От і все. А у вас, якщо не помиляюсь, чотирирічна донька на руках. Дівчинці потрібне добре харчування. І в домі має бути тепло, потрібні дрова. І ліки потрібні, так? Ви ж самі знаєте, як часто зараз помирають діти… Відмовитись від нашої пропозиції, звісно, ви можете, цілком маєте право…

Навіщо ж ви так відразу несхвально хитаєте головою? Ви нам здалися жіночкою розумною. Невже ми щодо вас помилилися? Подумайте добряче ще раз. До речі, один товариш, дуже свідомий, написав нам листа, де згадав і вас також. Дуже цікавий лист…»

І ось таким чином, не поспішаючи, то ласкавим тоном, то грубощами. Зі згаслою папіроскою в попільничці. З пачкою «Біломора» на столі. А у віконці за його спиною — дерева, сонечко. І якийсь загадковий лист від свідомого товариша. І мала донька. І від чоловіка жодної звістки. Кажуть, розстріли там, у Вільнюсі, за кожного схопленого єврея німці дають по десять рублів, але литовці видають їх безкоштовно. Брехня, звичайно. Але якесь передчуття, що овдовіла. У двадцять три роки…

І папіроска знову димить. А от як відведе зараз в камеру! І там… «А ви жіночка молода, гарна…»

Таки взяла баба Ліза той проклятий зошит. Записувала все, що дивного казав головний бухгалтер заводу. Потім віднесла зошит в кабінет до того, з папіроскою. І відразу підвезли їй додому дрова, а зима видалася холодною, і ліки знадобилися для доньки, і білий хлібчик, і навіть масло на хлібчик. Але кігтик застряг — дали бабі Лізі новий зошит. А головного бухгалтера забрали. О-ох…

Дізнавшись про «бішкекську сторінку» біографії Єлизавети Марківни, Натан певний час відчував до бабусі ледь не презирство. Йому було соромно, що в їхній родині, що його бабуся — стукачка! Як вже така справа, то краще би вже сиділа у в’язниці, якщо часи були такі — або доносити, або сидіти.

Тоді він був замолодий, швидко судив і засуджував. Але з роками багато чого в своїх поглядах переглянув. В НКВС ламались навіть титани. То чого бажати від двадцятитрьохрічної жінки, білоручки, з родини адвоката, у якої аж до самої війни були гувернантки? З дитиною на руках потрапила в далекий, дикий Бішкек. А хлопці з органів свою справу знали, зірочки на погони отримували не дарма…

— То про що ви хотіли мене спитати? — Софія незрозуміло подивилася на Натана. Ось вони які — письменники: наче нормальна людина, розмовляє про те про се — і раптом кудись улітає думками. Мабуть, придумує новий роман.

— А-а… — він наче прокинувся. — Дивлюся я на цих бабусь у будинку престарілих. Скільки ж лиха випало на їхню долю! І так сумно закінчують своє життя. Так, догляд за ними прекрасний. І навіть педикюр їм роблять, і перманент. Але якісь вони… здичавілі душею.