Гірчичне зерно

I

З першого жовтня рівно на два місяці Уріж мав поринути в темінь: приїхали електрики міняти дерев’яні стовпи на бетонові. Коло церкви, на якій ледве виднілась табличка з написом «Музей», поставили вагончики і позвалювали нові стовпи та різне потрібне їм причандалля. Почали електрики з того, що зрізали на Границі три старі грушки. Декотрі з людей зітхнули полегшено, бо ті грушки росли на нечистому місці й відтепер нібито з села знято покуту, а інші настрашилися, аби не було чого гіршого, а Федьо Баліцький, що не пропускав дармиці й уночі ходив по пастівнику з ліхтаркою, шукаючи печериці, щоби бути першим, дав літру самогонки трактористу, чужому чоловіку, котрий приїхав з електриками, і той привіз грушки йому на обору. Порохно, сама кора, але все їдно якісь дрова.

Діти плакали за телевізором, дівки й хлопці — за дискотекою, жіночки — за пральними машинами; чоловіки могли сидіти й при гасовій лампі, аби лиш були карти й горівка, а старим — байдуже: їм вік зійшов у темряві.

Свічки й батарейки в магазині розкупили, назичили нафти, почистили гасові лампи і стали чекати темряви. Бувало, що трансформатор перегорить чи стовп переверне вітер, але ж то день-два, а тут два місяці сліпай. Ба й радіо теж мали відключити.

…Першого жовтня пополудні молодий вчитель української мови й літератури Андрій Іванович затягнув у фізкабінеті чорні штори, збираючись прокрутити перед семикласниками діафільм про Лесю Українку, коли лампа фільмоскопа раптом погасла. Певно, перегоріла, подумав він і гукнув хлопцям, щоб увімкнути світло. А коли не засвітилось, розвів руками і сумно посміхнувся:

— Ну, що ж, подивимось через два місяці!

Діти просили його не відтуляти штори, але він невблаганно їх розсунув. За вікном не було на що дивитися: сипав зимний дрібний дощ і перед новою школою рельєфно виділялось жовте болото.

— Ми тепер з вами матимемо вдосталь темряви, — сказав Андрій Іванович, зіщулившись від тоскного передчуття.

— А як ми будемо уроки робити?!

— Так, як і я, при гасовій лампі. У мене теж не буде світла. Вважайте, що це випробування для нас: темрява боїться розумних і освічених людей.

— Ага! А у місті все є світло!

— Я мав на увазі темряву неуцтва…

Андрій Іванович прийшов до вчительської, сів за свій стіл і став чекати, що буде далі. Після останнього уроку не треба летіти додому, тим паче на першому році педдіяльності. Може, якісь вказівки директора або завпеда, може, треба прибити наочну агітацію чи вислухати чергову інструкцію з райвно. Він склав руки на столі, несвідомо копіюючи одну з відмінниць, що вчилася у сьомому класі, невесело позираючи на дощ, бо не мав парасоля. Надбігли вчительки, всі до одної старі й одружені, і почали скоренько збиратися.

— Ви чого не йдете?

— Може, я комусь потрібен…

— Таж нема світла.

— Я знаю.

— Треба все завидно поробити, як ви не розумієте!

Директор бубонів у кабінеті, зачинившись з завгоспом, і в школу почала скрадатись сонна тиша.

Андрій Іванович натягнув пороховика, підняв комір і, схожий на журавля, що не зміг відлетіти у вирій, подибав на квартиру, себто додому.

…Оля повільно збирала книжки в портфель, вийняла з-під парти кусень хліба зі смальцем, щоб, як завжди, віддати його Боскові. Коли вона йшла коридором, то намагалась на пальцях, бо від її мештів, підбитих залізом, йшла луна по всій школі, їй було тяжко на серці, не через те, що нема світла, а що не можна буде вийти з хати, бо баба не давала їй парасоля на забави. Вітер з дощем вдарив її по лиці, й дівчинка затулилась рукою. Хтось взяв її за плечі й легенько підштовхнув уперед. Вона відсахнулась. То був їхній новий учитель Андрій Іванович. Він теж не мав парасоля. Але, певно, загубив його або забув, бо, прецінь, заробляє великі гроші. Оля з бабою жили на 50 рублів пенсії. Як баба вмре, то Олю заберуть у дітдом. Але баба так скоро не вмре. Оля до того часу сама піде на роботу й нікому не буде стояти в ласку. Їхня хата — за магазином, ота, побілена на синьо і вкрита бляхою. Оля помагала перед великодніми святами білити. Сварилась з бабою, що та дає забагато синьки. Біла хата ладніше виглядає. Але баба не послухала.

Боско крутився коло фіртки. Оля сунула йому в пащеку хліб з смальцем, а папір сховала до кишені.

— Їж борше, Боску, бо баба надійде. І ховайся в буду, там тепло.

Дівчинка погладила його по жовтій голові з лапатими вухами:

— Нині, певно, ніде не підемо, хіба що дощ перестане.

У хаті сиділа цьоця Сташка.

— Змерзла, Олюню?

— Змерзла, цьоцю! — відказала дівчинка, заледве розшпилюючи закоцюблими пальцями верхній гудзик. — Дуже зимний дощ. І світла нема. Ми хотіли діафільм дивитись… Бабо, що є їсти?

— Голубці.

— Я сама, бабцю, візьму. Сидіть.

— Файна онука, шанує бабу, — вдоволено всміхнулась цьоця Сташка.

— Не має кого більше шанувати. Як віддасться, то буде шанувати чоловіка й свекруху.

— Йой, бабо, які ви! — почервоніла Оля і пішла перебратися до покою.

По обіді вона, як котик, скочила на піч, ще й вкрилась коцом. Оля дуже любила слухати розмови баби з сусідами. Старі багато пам’ятають, а баба найбільше. Але не дуже хоче повідати, хіба як хтось прийде. Про мертвих, котрі мають покуту, про панський двір, про отого пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками… Але нині баба почала пригадувати молитву до серця Ісусового, і в Олі стулились очі. Їй стало тепло, жовті квіти проросли між жовтого листя, а на деревах виросли нові лискучі зелені листки. На кожній гілці сиділо по білій пташці, і ті пташки співали. Оля ходила боса по землі й слухала. То було на горі, а внизу текла річка, а в річці купались малі діти, голі й самі. Вода була неглибока, але Оля зійшла з гори, щоб припильнувати тих діток. Та на березі вона побачила лише гусей і засміялась…

Жінка понесла свині їсти й перечепилась об грушеву гіллю, впустивши на землю повне відро помий з хлібом і товченою бульбою. Прийшла до хати і закляла:

— Шляк би тебе трафив з твоїм гешефтом! Ледве-м собі голову не зломила!

Скинула з себе заталапану панчоху й показала здерте коліно.

Баліцький читав «Вільну Україну». На столі вже була наготовлена лампа, хіба запалити. А коло неї сірники.

Від жінки смерділо помиями.

— Вмий си ноги, розтелепо! Треба дивитися, куди йдеш.

— Як не забереш то дрантя з обори, то поїду в Борислав до Марусі! А ти си можеш скрутити карк!

— У суботу поріжу, — примирливо сказав Баліцький, бо трохи чувся винним.

Він насунув шапку на голову й вийшов з хати. Аби відсунути грушки вбік, треба з четверо хлопів. А всі на роботі. Та й впом’януться за горівку. І ще закуски схотять.

Та ліхтарка світить, як вовкові в зубах. Дурна баба вгробила два буханки хліба. Не могла позбирати. Баліцький повибирав у відро котрі ціліші кавалки, налив теплої води й трохи ранішнього молока. Най хоч то подзьобає паця. Грушки не гнилі, хіба дуплаві, як то у кожнім старім дереві мусить бути дупло.

…Коли автобус виїхав на гору, Василь Прокопович, котрий сидів на самім переді, свиснув:

— Усьо. Відключили. Мироне, чуєш, прийду нині до тебе в карти грати?

— Ти ліпше нафти дістань, бо нема чим світити, — гостро відказала його жінка Маруся, тримаючи на колінах сітку з хлібом.

— Нащо мені нафти, дорогу до ліжка сам знайду!

— Ти, лайдаку, — буркнула Маруся під голосний сміх.

— То на кілько, кажуть, світло відключили? — спитала її стара Габриха, хоч сама добре знала.

— Кажуть, на два місяці.

— Ая, на два! — сказав Мирон. — У вас, бабо, на городі стоїть стовп?

— Стоїть, але не на городі, а в саді. А що?

— Заплатите сотку, поставлять залізний.

— Ая? — сполошилась Габриха.

— Бігме, цьоцю, — підтвердив Василь.

— Не дам! Відки я возьму сотку, як я 40 рублів пенсії беру? Аби мої очі того світла не виділи…

— Брешуть вони, цьоцю, — сказала Маруся, переставши сміятись.

Автобус в’їхав у село. Дощ вже перестав, але полишались баюри й болото, яких ніхто не завважив. Раніше тим, хто приїжджав увечері, присвічували вікна Корчихи, а нині там ледве блимало червонаве світло. Проклинаючи й ойкаючи, люди вибрались на асфальт.

— Нічого! — сказав весело хтось з петеушників. — Темнота — друг молодьожі!

Сусід у темряві не впізнавав сусіда, жінка — чоловіка, приятель — приятеля. І всі тихо розходились по хатах.

II

Облуплені стіни старого панського будинку шкірились рудою цеглою. Зсередини віяло холодом, і туди по неділях пияки тікали з дому, щоб всістися на поламані парти і бенкетувати, протестуючи проти темряви й нечистої сили, що двісті років жила в цьому домі. Зрештою, вдень ніхто нічого не боявся. А хто боявся, той не лазив через вікна.

Позаду будинку виходила тераса, з якої було видно майже покинутий колгосп з розваленою конюшнею і. силосними ямами, а ще далі річку Бистрицю, хоч і чисту, але вщент розриту бульдозерами, що брали гравій. Ну, а далі поле і, звісно, ліс. Коли заходило сонце, невибиті шиби ясно горіли і клен, що ріс на терасі, теж палав холодним вогнем. Стіни дали тріщини, у які можна було пропхати руку і наткнутись на порожнечу. Оля іноді сиділа надвечір на терасі, коли сонце заходило за гору.

На місці панського саду стояла її хата й інші хати. А ще раніше тут був цвинтар, бо з горба дощі вимивали людські кістки. Давніше люди мерли від чуми, холери, голоду, як мухи. І старі хитали головами, прикривали очі зморщеними повіками.

І про місце, де росли три грушки, старі казали: то нечисте місце. Вони знали чому, але не хотіли повісти. Ніби боялись, що то пошкодить їм на тамтім світі.

Двадцять років тому падав дощ і по дорозі їхав на мотоциклі агроном. Хтось видів з ближньої хати, як мотоцикл підняло поверх грушок і кинуло ним до асфальту. Агроном забився на смерть, лишив четверо дітей.

Три роки тому розбився молодий хлоп. Перед смертю сказав, що хтось перебігав дорогу і він звернув убік. Але люди нічого не виділи. Божечку, серед погожого дня, ні з вітру, ні з сонця — забитися на смерть.

Але то ще не все. Не раз вночі коло тих грушок люди не могли перейти — щось ніби відпихало.

Грушки тепер лежали на оборі у Федя Баліцького й чекали бензопили й сокири. Стара Корчиха, що прожила дев’яносто і п’ять років, але мала файну пам’ять і ясний розум, сказала, сидячи на стільчику коло печі: «Най си хрест з того дерева зробить».

Вона не мала й гадки клясти Федя, то була скорше порада, а може, й пророцтво, але Федьова жінка приходила сваритись.

Хто з старих міг, то ще робив і бавив дітей, а коли й до того не був годен, мусив сидіти на печі тихо і не пхати свого носа в чужі обори.

…Минув день, другий, третій. Люди нудилися без радіо й телевізора. Чайна тепер працювала до сьомої, а не до дев’ятої, бо буфетниця скаржилася, що зле видить гроші рахувати. Хлопи допивали пиво і йшли шукати розривки. Найліпше було їм у Юзя. Той жив сам і пускав до своєї брудної халупи чоловіків грати в карти. Давали йому за те гроші, чи яйця, чи півлітра. Картярі заховувалися тихо, бо Юзьо був чоловік побожний і потребував товариства. Та й мав що сам розказати, бо воював ще за цісаря і звидів світа.

Тепер кожен вечір Юзьо мав гостей. Палилися дві лампи, плавав тютюновий дим, хлопи, червоні й веселі, різалися в карти, а Юзів пес сидів коло печі й пильнував за порядком. То був мудрий пес: не взяв би від чужого навіть ковбаси, ганяв з городу курей, але, коли Юзьо їхав на базар, заводив не своїм голосом, ніби його господар вмер. Сусіди вже звикли до того, але сторонній людині мороз йшов по плечах.

— У мене нині, як в церкві,— похвалився Богдан, молодий Юзів сусіда. — Свічка в сінях, у першій хаті, другій, в кухні.

— А лампи що, нема?

— Не люблю того смороду. Та й нащо нам світла? Малі ще до школи не ходять. Жиємо, як пани…

— Так-так, — згодився Юзьо. — Як не було електрики, пани свічками світили. По 6 штук зараз у свічнику. Був служник спеціальний. Пильнував, аби добре горіло. Мав щипці й нагар ними знімав.

— Я би не хтів такого, — озвався Петро. — Прийду з роботи, січки корові наріжу, скіпок нарубаю, та й дивлюся телевізор.

— А небіжки Касі не боїшся?

— Ха! — засміявся Петро. — Я вам не повідав, що видів її?

— Коли?!

— Було так. Йшов з роботи в другу зміну. Трохи ми з хлопцями випили. Вертаюся, коли йде мені назустріч Кася. Я до неї: «Чи ви не на кавалєрку зібралися, цьоцю?» Вона ніц не обзивається і йде в горішній кінець. Най собі йде. Я прийшов додому, кажу жінці: «Стрінув Касю, десь ішла на ніч». А моя жінка побіліла: «Чи ти вдурів?! Таж ми нині її поховали!»

— То добре, що не настрашився, — зауважив Гриньо. — Чоловік може з такого розрив серця дістати. Як вмерла моя жінка, царство їй небесне, то пішов я раз на цвинтар. Посидів на могилі, вже стемніло. Додому не хтілося йти: що маю в тій пустці робити? Ну, йду, бо пізно. І таке мені щось в голову вступило, що кажу сам до себе: «Чого то я мушу до вмерлих ходити, а вони до мене не ходять?» Хіба-м вимовив, як зірвався вітер, закрутив листям, і щось мені на вухо як закричить: «А ти до вмерлих не ходи!»

— Хтось пожартував, — спинив його Богдан.

— Ні одної живої душі не було на цвинтарі, бігме! Мені волос на голові з’їжився, вірите, додому йшов три години, а то як від вашої хати, Юзю, до чайної.

— Я в тото не вірю, — вперся Богдан. — Доки сам не увиджу, доти не повірю.

— Дав бог, би-с увидів, — побажав Гриньо.

— Не поминай бога всує! — зауважив Юзьо. — То гріх. Я знаю, що від вмерлих боронить свячена пшениця. Маю її за образами, і, хоч жию сам, ніколи до хати вмерлі не ходили. А від опирів поможе пшениця, 12 раз свячена…

— Досить того, — сказав Гриньо. — Нема чого на ніч про тото говорити. Та ще коли світла нема.

Богдан гримнув кулаком по столі:

— А чого їм ходити? Га, чого?! Яке вони мають право живих з розуму зводити?

— Я думаю, — мовив Гриньо, — що душі в перший час тяжко і вона банує за родиною й домом. Мусить рік перебути на землі, а відтак уже ніколи не прийде.

— Великі грішники можуть довше ходити, три або й сім літ, — озвався Юзьо. — А можуть і вічно. Таку мають покуту. Але то вже як нечистий заволодів душею…

І Юзьо махнув рукою. Він не хотів далі вести розмову. Випровадив хлопів, закрив двері й поліз на піч. Пес провів його тужними очима. Від підлоги тягнуло холодом, а на старість у нього почала вилазити шерсть. Юзьо подумав, що добре би було висповідатись в такий тяжкий час.

…Міста мали аж забагато світла, щедро світячи рекламами трансагентства і маргарину; а наш Уріж борсався у темряві, тяжко зітхаючи, не спав, і ліжка катували закляті тіла його мешканців. Морок згущувався і ставав твердий, як камінь.

III

Тим часом діти ходили до школи, дорослі їздили на роботу, бо мало хто працював у селі. Не кожен знав навіть, як зветься їхній колгосп, бо він усе зменшувався: спочатку зникла конюшня, потім тракторна бригада, потім льоноцех. Лишився тік і один корівник посеред руїн. Коло рубленої комори з залізними штабами на вікнах стояла понищена вітрами й дощами контора, де день і ніч дзвонив телефон, але ніхто не підходив зняти трубку, точнісінько як у славетному романі Маркеса.

На горі стояв колишній панський дім, хоч і підпертий колодами, але незмінний. Його не можна було перебудувати; він не піддавався магії телефонних дзвінків та інструкцій, що змушували гарячково звозити машини і зводити над ними льоноцех, що так і лишився без даху, чи валити новісіньку ферму, гордість району. Руйнується швидше, ніж зводиться. Падає швидше, ніж підводиться. Люди звикли до суєти і, як уміли, користалися з неї. Тільки старечі вицвілі очі не бачили нічого, крім землі, такої самої втомленої і зболеної, як і вони. Старих, однак, чекав вічний спочинок і забуття, а земля мусила терпіти далі.

Оля верталася з річки, коли почула настирливий телефонний дзвінок у конторі. Вона кожного разу його чула, але зараз її охопило божевільне бажання зайти в покинуту контору з навстіж розчиненими дверима й підняти трубку. Телефону боялися всі, і вона так само. Вона ще ніколи не розмовляла по телефону. Це мало стати видатною подією в її житті, а ще такого сумного осіннього передвечора. Вона несміливо зайшла до кімнати, притулила холодну трубку до вуха:

— Алло?

Дитячий голос їй відповів:

— То колгосп? Прийміть телефонограму.

— Яку теле-фоно-граму?

— А таку, що всі йдуть збирати колорадські жуки!

Оля засміялася і поклала трубку.

Андрій Іванович глибоко зітхнув і сказав:

— Ви вже знаєте, що таке темрява, з власного досвіду. Але ще не знаєте, як з нею боротись. Темрява — це насамперед страх, який потім переростає у небажання думати й працювати. Уроки ж вам не хочеться робити при гасовій лампі?

— Нє! — дружно відповів клас.

— Отже, що потрібно, щоб зникла темрява?

— Електрика!

Андрій Іванович посміхнувся:

— Який антонім до слова «темрява»?

«Міжпредметні зв’язки», — майнуло у нього в голові нав’язливе.

Відмінники пам’ятали і сказали: «Світло».

— Вірно, — відповів педагог. — Вірш Лесі Українки «Досвітні огні» побудований на протиставленні світла й темряви.

Діти почали соватися за партами, й очі у них погасли.

— Слухайте, — спитав Андрій Іванович, — а вам не здається, що темрява душить, пригнічує? Ви це відчуваєте? Ми з вами зараз опинились в таких обставинах, що ніч триває дуже довго. Ну, то як?

— Душить, — сказав хтось.

— Пригнічує.

— А як? Душить, як що?

Діти зашуміли, дехто засміявся.

— Думайте, з чим можна порівняти. Це — важке чи легке?

— Важке.

— А що важке?

— Камінь.

— А ще що?

— Земля, — сказала Юля, білява дівчинка з задньої парти.

— Добре. Послухайте ранній вірш Лесі Українки «Contra spem spero!» З латинської це означає «Без надії сподіваюсь!»:

Андрій Іванович прочитав вірш на одному подиху.

— А зараз послухайте «Досвітні огні». Цей вірш був написаний далеко пізніше, але ви помітите, що в обох поезіях йдеться про одне й те ж: боротьбу з темрявою, страхом, відчаєм. Одні люди програють, інші перемагають. Якби Леся Українка не перестала боятися темряви ще в юності, а темрява тут символ всього важкого, що падає нам на душу, — вона б не стала такою, якою ми її знаємо: мужньою жінкою-поетом. У «Досвітніх огнях» йдеться уже не про неї, а про усіх людей, тобто й нас. Перші вогні світять люди робочі, а вони здебільшого чесні, щирі й працьовиті. Можете не читати того, що написано в підручнику…

Клас вражено загудів.

— Я кажу так, бо після того ви зненавидите цей вірш і всю поезію Лесі Українки.

— То ви нам додому нічого не задаєте?

— Чому? Прочитайте уважно вірш і розкажіть про свої враження. Спочатку це буде важко. Ми вже нині спробували. А найкраще буде, коли ви візьмете в бібліотеці твори Лесі Українки і потихеньку почнете читати.

Учні кинулись до виходу, бо то був останній урок. Андрій Іванович, ще приголомшений власною сміливістю, підійшов до Олі.

— Олю, можна тебе щось спитати?

Та побіліла, ледь не впустивши портфель.

— Я хотів спитати, чому ти сказала «земля»?

Дівчинка полегшено зітхнула.

— Що ти мала на увазі?

— Вмерлих у землі ховають. А там темно.

— Але ж вони нічого не відчувають. Їм однаково…

— Якби їм було все одно, вони би не ходили…

IV

Десь за тиждень по тому, як відрізали світло, вдосвіта Федьо Баліцький вийшов по своїй нужді надвір. По дорозі завважив, що на зрізаній грушці сидів чорний птах. Він мав біду з тими воронами і горобцями, що крали хліб, і не раз мусив стояти й відганяти, аби кури з’їли. Ледве розвиднилося, і Федьо лиш за два кроки увидів, що то крук, великий, як гуска. Круки жили в лісі, а той, певно, був слабий, бо не рушився.

— Йди геть! — сказав Федьо. — Ти яєць не несеш. Йди!

Крук прискалив на нього жовте око і переступив з лапи на лапу. Федьові вчувся запах здохлятини.

— Йди геть, не смерди мені тут!

Федьо вхопив палицю до рук. Ще бракувало йому крука на оборі. Птах перескочив на дальший кінець, щоб не дістала палиця. Федьо згадав, за чим вийшов, а коли вернувся, чорний приблуда далі собі сидів на грушці.

— Шляк би тебе трафив! — роззлостився Баліцький. — Йди, бо тя заб’ю!

Він мав нерви і такі самі слова казав не раз жінці, й та зразу стулювала писок, робила те, що їй казали робити. Але крук, хоч і не обзивався, проте не йшов. Хіба, коли камінь поцілив у крило, підскочив, але вже не міг полетіти й поскакав на город.

— Ото маєш! — вдоволено сказав Баліцький.

Якби не болото, він би нагнав крука і повісив би за ноги на тиці, аби горобців страшив.

Жінці чомусь не розказав за крука, аби знов не почала сварити. Відколи вмерла її мама, півроку тому, дурній бабі все здавалося, що кожний птах на оборі — то душа небіжки. Федьо тими дурницями не забивав собі голови, хоч вірив, що вмерлі ходять. Якби небіжчиці забаглося їх відвідати, то прийшла би в людській подобизні, так, як поклали в гріб.

На другий день Федьо побачив уже не крука, а чорного кота. Той сидів на стовбурі й тримав перед собою зламану лапу. Побачивши Федя, коцур жалібно нявкнув, наче просив збадати лапу. Федьо відчув, що волосся в нього на голові їжиться. Жінці він ні словом не обмовився: чекав, поки та сама не вийде з хати. Але жінка здоїла корову і вже наливала молоко, щоб нести до молочарні, й нічого не казала.

— Слухай, Ганю, я видів під стайнею коцура, би-с ’му не давала їсти, бо не відчепиться.

— Нам би кіт здався. Миші пшеницю трублять.

— То старий кіт і криває. Нажени, як увидиш.

— Ніякого кота я не виділа, — нарешті сказала те, що треба, Ганя. — Певно, пішов.

Федьо вспокоївся і став збиратися.

— Ступи до Михайла, він нині вдома. Може, поріжете грушки.

— Добре.

Кіт сидів на тім самім місці й вилизував лапу.

— Йди звідси, бо тя заб’ю! — крикнув Федьо, але рука в нього не піднялася по камінь. Як відкривав браму, почув за собою сміх, ніби чоловік сміявся. Він дав собі слово нині порізати грушки.

Заніс молоко до молочарні. То була шопа, збита з дощок. Якраз через дорогу росли ті нещасні грушки, що вже почали тривожити Федьову душу. Пеньки почорніли від дощу. «Пусте, — подумав Баліцький, — то не з церкви. У тім гріха нема».

З усе ще тяжким серцем зайшов до будки, де серед алюмінієвих бідонів сиділа груба й червона Гандзя в білім халаті.

— Слава Йсу!

— Навіки слава! — відказала грубим голосом Гандзя. — Давайте скорше, бо я йду до голови.

— Таж ще не всі люди молоко принесли, пані Ганю, — здивувався Федьо. Мусив бути ласкавим з тою старою курвою, бо та вічно милилася в рахунках.

— Піду до голови, най перенесе мою шопу десь інде. Або заберуся геть!

— А що ся стало?

— Що?! Ви, пане Федю, забрали грушки?

— Ну, забрав…

— То не питайте! — і Гандзя відвернулася.

— Слухайте, хтось мусив забрати деревину. Не буде ж лежати на полі. Не я, то хтось інший би взяв. А я дав літру магазинної горівки трактористові… То що сталося?

— А! — махнула рукою Гандзя. — Прийшла-м нині, ще було досить темно. Дивлюся, коло грушок хтось є. Думала, пес, йду собі ближче. Коли дивлюся: стоїть голий до пояса хлоп з рискалем і копле. Лиця не видно. То я подумала, може, щось здохло, паця чи пес, то він хоче закопати. Кажу до нього жартом: «Ти чого розібрався? Вдурів, чи що?» Бо то не дивно, що копав, а що в таку студінь голий. І пішла-м ближче, аби дізнатися, що то за варіят… Ха-ха-ха!

І Гандзя почала сміятися. Та так, аж все тіло затріпалося і задзенькали порожні бідони.

— Ха-ха-ха!

Видно, їй не дуже було до сміху. Гандзя, щоб спинитися, стала товктися головою в стіну. Федьо зачав говорити:

— Ганю, вспокійтеся!..

Але де там. Аж коли дошка проломилася в тому місці, де Гандзя товкла головою, і така доля чекала шопу, Федьо побіг кликати на поміч. Медпункт був за новою школою. Фельдшерка вхопила якісь уколи і пігнала, наказавши Федьові закликати хлопів, хоч які тепер хлопи, коли робочий день. Михайло був удома.

Кругом шопи зібралися баби. Хтось побіг дзвонити по «швидку». Шопа тріщала і мала скоро завалитися. Фельдшерка то заскакувала, то вискакувала. Ніяк не могла дати Гандзі укола. Хтось додумався принести шнура, що ним припинають брикливу корову, і Михайло з Федьом заледве зв’язали Гандзі руки й ноги. Вона кричала, і з писка йшла піна.

Кричала Гандзя таке:

— Пустіть мене до нього!

І при тім гнула матюки.

Фельдшерка, тремтячи, всадила в неї шприц і, схрестивши руки на грудях, повторювала:

— Зараз пройде! Зараз пройде! Це — істерика.

Всі виділи, що то істерика, бо Гандзя не слабувала на чорну хворобу. Федьо тихим голосом розповів, у чім річ, і всі розуміюче переглянулись:

— Біжіть по Олену, най відлиє!

Михайло побіг. Укол не діяв. Пройшло п’ять хвилин, десять. Гандзя корчилася, ніби лежала гола на розпеченій пательні.

— Та то ж не можна повідати, коли щось таке увидів! Хіба на другий день…

І всі подивились на Федя, ніби він тягнув Гандзю за язик. Баліцький перейшов через дорогу і побачив там невелику свіжу яму, але жодного сліду чобіт чи черевиків. Ніби той, що копав, не ходив по землі.

— Йой, пустіть! Він мене кличе! Йой-ой! — залементувала Гандзя.

Нарешті прийшла Олена, котра завше ходила в чорній хустці й білій запасці. За нею Михайло ніс бляшанку й старі газети. Вони зайшли до шопи. Михайло розтопив віск, а Олена, змовивши молитву, вилила той віск у горнятко зі свяченою водою, тримаючи його над Гандзею.

— Ага, — сказала Олена. — То був він…

Гандзя перестала корчитися. Мутні очі проясніли.

— Де я? — спитала вона.

V

Андрій Іванович жив тут перший рік після інституту і мав твердий намір звідси вибратись, але не знав як. Він здогадався, що ніхто йому тут з вчителів не радий, бо їхні діти, обравши цю, без сумніву, благородну професію, тинялись десь на чужині, квартируючи в різних бабусь. Але що він міг вдіяти супроти наказів, інструкцій та інших паперових драконів? Перший місяць збирав з дітьми картоплю, а коли йшов дощ, проводив уроки. Гори, що нависали над Урожем, тягнули його до себе, і то були чудові дні, коли він блукав лісами, пив воду з потоків і таке інше. Але сльота загнала його в глухий кут, дев’ятнадцяте століття, часи Васильченка.

Слава богу, що найліпший приятель Сашко опинився не так уже й далеко від Урожа і перший згодився відвідати Андрія. Той купив ковбаси, шампанського і ділився з усіма своєю радістю.

Сашко приїхав, коли вже стемніло. Андрій підскочив до дверей автобуса і встиг вхопити товариша за рукав, бо ще два кроки — і довелося б кричати.

Сашко озирнувся довкола і знизав плечима:

— Бр-р!

— Я позичив ліхтарика, — похвалився Андрій. — Ніде не можна купити. Біда…

— Лиш би війни не було, — заспокоїв його Сашко. — Ну, веди мене в своє житло, себто додому. Знаєш, мені завжди було дивно, як люди звикають до місця. За якісь три дні кажуть «ходімо додому». Певно, то омонім.

— А омонім походить від слова «омана».

— Зразу видно, що ми філологи. Але не тішся: за рік ти знатимеш аж стільки, скільки в підручнику. Далеко живеш?

— Зараз прийдемо.

— Всі села однакові, і всі квартири вчителів-холостяків.

— Ні, не всі. Це — незвичайне село.

— Чим?

— Тут панує темрява.

— В умах? Та її всюди повно! Чи ти маєш на увазі тимчасову темряву? То перейде, братчику.

— Я маю на увазі вплив темряви на людину. Це злочин — відключити електрику у такий важкий час, як пізня осінь. Світло з’явиться, але темрява добре нашкодить. Коли я зустрічаю юрбу електриків, обвішаних своїми причандаллями і мотками дротів, то їх ненавиджу. І не можу з собою нічого вдіяти. Я б порівняв їх з окупантами.

— Ну, ти даєш! — засміявся Сашко. — Коли ж ти встиг пройнятися урізькою психологією?

— Я дивлюсь очима чужинця, котрий сам не знає, чого прийшов сюди. А оті електрики знають: вони несуть темряву, а думають, що несуть світло. Може, і я прийшов з добрими намірами, а з них вийде зло?

— Що ти верзеш? Замінять стовпи, і буде світло. А про себе не думай. Ми нікому не потрібні, значить, вільні. Не дай боже, до чогось приліпитися зараз — ти вже раб довіку. Я, до речі, маю пляшку горілки. Всього пляшку. Щоби ми не ходили з тобою в темряві й не горланили «Розпрягайте, хлопці, коні!».

— А в мене шампанське. Ми підемо випити його у один дуже цікавий куточок.

— Чудово!

Господиня Ганна Григорівна випила з ними горілки, нагодувала і була би ще довго розпитувала, а вони ще довго розповідали, коли Сашко хитро викрутився:

— Дякуємо за гостину, але Андрій обіцяв показати свій кабінет, поділитись досвідом.

— Та вже ніч, хлопці!

— Сторож нам відкриє, а завтра перед дорогою я би хотів виспатися. Та й вам пора спочивати.

Андрій заскочив у свою кімнату за портфелем.

— А я не знав, що придумати. Дивися, зірки! Тут є панський будинок, покинутий, а ззаду нього тераса. Будем там пити.

— Давай, — байдуже згодився Сашко. — У моєму селі є хіба покинута стайня.

Андрієві стало прикро, і він замовк. Сухе листя шаруділо під ногами, коли вони йшли липовою алеєю. Дім з колонами білів просто перед ними і здалеку видавався таким, ніби мешканці його спали.

— Початок XIX століття, — сказав Сашко.

— Це — перебудова XIX століття, а фундамент набагато давніший. З того боку побачиш. Дивись, дім стоїть на самому краю горба. Так було дуже невигідно будувати житловий дім.

— Тут, певно, великі підвали?

— Величезні! Багато ходів, правда, замуровано.

— Ти що, встиг там побувати?

— До минулого року тут була школа. Я ходив забирати з вчителями деякі речі.

Андрій показав Сашкові, як лізти, і за хвилю вони вже стояли на викладеній пощербленими плитами терасі. Білі стіни й зірки освітлювали її досить ясно.

— Ну, як? — спитав Андрій.

— Розкішно! Особливо цей клен, що виріс з муру.

— Сісти нема де. Он там, дивись, були двері, через які виходило панське сімейство дихати вечірньою прохолодою.

— Тут, певно, є й привиди?

— Аякже!

Андрій поставив на підвіконня червону грубу свічку, запалив її і відкоркував пляшку шампанського. Вона тихо зашипіла.

— Привиди люблять тишу. Господиня каже, що тому, хто їх шанує, не ображає їхньої пам’яті, вони зла не заподіють.

— Цікаво, яке зло можуть заподіяти привиди?

— Настрахати до смерті. Зрештою, сам подумай, то колись були живі люди, як ми з тобою, а тепер вони блукають по сплюндрованому домі, і їм, звісно, прикро на це дивитись…

— До привидів мені нема діла, але я естет.

— Між іншим, тут не вживають цього слова. Є або вмерлі, котрі «ходять», або «нечистий», злий дух. За що вип’єм?

— За красу руїни!

— Ого, який декадент!

— А ти — містик. Слухай, маєш такий матеріал. Сідай і пиши історію цього дому.

— Я не знаю його історії.

— Вигадай! То — твоє. Я ще не знаю, за що б мені взятися. Усе, що я пережив, суцільна нудота, яку не врятує навіть найвишуканіша брехня. Поки що пишу щоденник.

— У мене відраза до щоденників, — скривився Андрій.

— Слухай, через два роки ми станемо такими, як усі вчителі. Згадай Васильченка. Не можна заснути, не маємо права. Хай нема театрів, музеїв, товариства, багатьох потрібних книжок, але є здатність думати, немає суєти, біганини. У нас є останній шанс — стати самими собою, здобути трохи мудрості, аби почати нове життя. До речі, як тут з дівчатами?

Андрій засміявся.

— Я серйозно питаю, бо якщо ти здурієш і тут оженишся, то пропадеш.

— Нема тут ніяких дівчат.

— А взагалі, це складна проблема…

І Сашко почав ходити по терасі взад і вперед. Андрій палив цигарку за цигаркою, відсьорбуючи холодне шампанське. Свічка опливала червоними патьоками. Він дивився на Сашкову тінь, що рухалась повільніше, ніж його постать, і подумав, що тінь не повторює людини і невідоме її призначення.

На терасі були забиті цвяхами двері. Оля любила сидіти на їхньому порозі. Була ніби в сховку, бо клен затуляв її від колгоспного подвір’я. Зараз листя з нього обірвав вітер. Оля брала до рук великі пересохлі листки і складала їх докупи, наче сторінки книжки. Від щілин між плитами тягнуло холодом підземелля. Там була вічна темрява і щось таке, про що їй до сліз хотілось дізнатись. Олі багато разів снилось, що вона опинилась в підземеллі і не може звідти вийти. І кожного разу було однаково страшно.

Оля не мала нікого, крім баби. Мама її лишила, а сама поїхала на Сибір зі своїм коханком, і там, як писали потім, її знайшли зарізану в річці. Баба найбільше боялася, аби з Олею те саме не сталося, і не раз їй нагадувала.

Оля раніше плакала, а потім почала втікати на річку або залазила сюди. Їй можна, бо вона була не така, як усі діти. І школи не любила, хоч і вчилась на «четвірки». Школа їй виписувала куртку або пальто на зиму і чоботи. Баба ходила і забирала тото, бо Оля встидалась.

Дівчинка позбирала всі листки, зв’язала їх травинкою і могла йти додому. Листки були їй ні до чого. Оля обігнула стару школу і пішла стежкою між липами. По дорозі вертались з роботи електрики, і вона спинилась, щоб з ними не стрічатись. Збоку йшов чоловік, теж вбраний, як електрик, у куфайці й касці. Він повернув голову до Олі, й вона побачила біле, як полотно, лице й чорні очі, що наче пронизали її наскрізь. То була одна хвиля, але дівчинку наче щось пришпилило до землі і по тілі їй пробігла дрож…

VI

Перед вечором Федьо Баліцький пішов закривати курей, що вже повсідались. Жінка поїхала до доньки і мала там ночувати, тому він збирався до сусіди, аби збавити час. Хлопи, навіть ті, що в карти не грали, сходились тепер щовечора то в одного, то в другого і бесідували. Так було ще в ті давні часи, коли за радіо й телевізор ніхто не чув, а нафта коштувала задорого, аби одному сидіти при лампі.

Те, що побачив Федьо на донині не порізаних грушках, було щось інше ніж крук чи чорний кіт. На стовбурі сидів чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками й на колінах тримав капелюха. Федьо якось не подумав і спитав:

— Ви щось хтіли?

Той навіть голови не повернув. Федьо почув, що подих йому урвався і в голові задзвонило. Зір його впав на білі босі ноги того пана, не заталапані болотом. Баліцький не пам’ятав, що далі було, як він зрушився з місця й опинився на дорозі, що вела до ріки. Обудився від того, що хтось завів його до хати, де сиділи хлопи при лампі й курили.

— Нич не кажіть, Федю, нині нич не кажіть, — сказала твердо до нього Параня; аж тепер він впізнав, що то Параня. — Завтра рано скажете. А ви дайте горівки чоловікові, най трохи відійде. І нич не питайте! Ліпше десь тут переночує…

— Підете до мене, Федю? — спитав Юзьо.

Той згідливо кивнув головою, а очі мав неживі.

— Переночуєте в мене, а завтра жінка приїде.

Господар Петро Приставняк виніс з комори півлітра самогонки:

— Най моя баба що хоче каже, а я вас вгощу, хлопці…

Налив Федьові сто грамів:

— Пийте, Федю, раз-два — і нема! Але ж надворі зимно! Хоч би сніг не впав. Я ще матину на городі не спалив.

— Перший сніг має недовгий вік. Ще мусить бути трохи тепла.

— Тота зима була без снігу. Зле, коли зимно і нема снігу.

— Випийте і ви троха, Параню.

— Капілку хіба, о-о! — досить. Мушу вже йти. Привела вам Федя на гостину, то бавтеся.

Федьо не пішов зразу до Юзя, хоч і був перестрашений. Горівка трохи розвіяла страх, та й хто таке видів — лишати хату відкритою на ніч. Юзьо світив ліхтаркою, поки Баліцький шпортав ключем у замку. Легенький сніжок сипався на обору.

— Чого не поріжеш грушки? — спитав Юзьо.

— Нема з ким. Зять кожну суботу тепер робить. Може, ти поможеш? Я заплачу.

— Кілько?

— Десятку й півлітра.

— Мало.

Федьо ледь не плюнув межи очі тому жебракові. Пощо йому грошей?! Ні дітей, ні родини.

— Чому мало? Ніхто нині більше не дає.

— За просте дерево не дають… Думаєш, я не знаю, чого ніхто до тебе не йде? Люди дурні, а я побував у такому пеклі, що нині ніц не боюся.

— Завтра поговорим.

Федьо з обридженням поклав голову на чорну, як вугіль, подушку і загасив лампу, як тілько Юзьо виліз на піч. Кортіло дати копняка тому псиську, що, роззявивши пащеку з жовтими зубами, ніби сміявся над чужою бідою. Хтів зараз заснути, але сон не йшов до нього. До небіжки тестевої, якби та здумала їх навідати, Федьо, може б, і пожартував, але тут було щось інше. Тота мара хоче його доконати. І було би за що? За якісь грушки! Не він їх зрізав, най би пропали! І назад не посадить. Чого ще треба? Мусить бути якась рада. Хоч би покропити свяченою водою. О!

— Юзю, Юзуню! — озвався Федьо, але старий хропів, хіба пес засовався в куті.

Федьо боявся встати, бо й темно було, і пес міг би вчепитися в ногу. Та пусте. Знайде в коморі пляшку з свяченою водою, покропить, як не поможе, піде до священика, спитає.

Такі люди зависні, як хтось трохи ліпше живе! Не видять роботи, видять хіба маєток.

Три рази піяли когути, а перед третім разом Федьо задрімав, і приснилось йому, що він малий, без штанів, ходить по ріці й кидає до води камінчики. Сонячно, тепло, жовті квітки повилазили між камінням. Вода чиста, як сльоза. Запіяв когут. Баліцький збудився і побачив, що розвиднюється. Проїхав автобус попри хату. А шкода — у сні так легко було. Пам’ятав кожний камінчик, кожну пелюсточку, і як босі його ноги, хоч і бігав по беріжку, ні разу не наступили на квітку.

Поки Федьо йшов до своєї хати, то вже думав про свиней і корову, аби їм дати їсти. Бідацтво десь чує, що господар не ночував дома. А як злодії? Сніг нападав за ніч, але не було так дуже зимно, аби не розтав до обіду.

…На білому снігу лежав, склавши руки на грудях, чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Очі мав відкриті й нерухомі. Лежав посеред городу, і, певно, віддавна, бо слідів не було видно. Баліцький не відкрив брами. Сусідка побачила його, коли йшла на автобус. У лікарні Федьо нікого не впізнавав, нічого не говорив, а на третій день вмер. Мав слабе серце, та й був вже немолодий.

А був то не найгірший чоловік на селі, файний господар. Правда, трохи захланний, бо на другий день після того, як Гандзі з молочарні відливали на воску, приходив взнавати, чи та записала йому ті три літри молока, чи не забула.

VII

Каламутна жовта вода несла в собі небесну вологу, дощі й сніги, щоб через кілька днів стати знову такою прозорою, що буде видно кожний камінчик. Ліс був уже мертвий, непривітний і голий. Андрій пройшовся до галявини з сірими плямами снігу по темних кутках і втомлено відчув, що вже недалеко до вечора і що він настане раніше, ніж треба. Хмари погрожували звалитись йому на голову і обліпити брудною й мокрою ватою. Хоч він не був ні поранений, ні хворий.

Хлопець вертався стежкою між двох розкислих полів у свою кімнату, насичену нафтовими випарами, запахами чужої самотньої старості і тютюновим димом. Холодне повітря пекло горло, і Андрій затулив рот старим чорним шарфом, що розтягувався до безкінечності. Завтра він буде далеко. Директор відпустив його на канікули додому. Дитячі очі, які він бачив сьогодні на уроці, й досі стежили за ним, тепер йому здавалось, що з докором, адже вони лишалися в темряві, а він їхав до світла, котре невичерпне і щедре, котре гріє, веселить і проганяє страх.

За мостом він звернув вправо, щоб піти через колгосп, звідки ближче до хати. Дітям ще нескоро доведеться пізнати мандри, зустрічі, музику, міста, а декотрі так ніколи й не пізнають, засуджені на довічну селянську працю, єдиним вікном у світ для них буде телевізор. Село, що вимирає, викликає сентиментальні почуття. Уріж і не думав вимирати, хоч колгосп розвалювався на очах. Він сам себе годував. І це було трохи неприродно, бо не могло тривати до безмежності.

У покинутій конторі дзвонив телефон. Андрій зайшов туди механічно, бо, коли дзвонять, треба зняти трубку.

— Слухаю.

Десь здалеку донісся жіночий голос:

— Чоловіче добрий, покличте мені Степана Карпінського.

— Я не знаю, де він живе. Та й що це вам спало на думку дзвонити в колгосп?

— Йой, чоловіче, дуже вас прошу! Якби ви знали, як мені треба Степана! То мій брат…

— Щось сталося?

— Так, — плачучи, сказала жінка.

— Розказуйте, де він живе.

— Йой, коло старої школи, на горбі. Хата бляхою вкрита. Покличте, бо я… Скажіть, що Маруся.

Жінка, певно, хотіла сказати «вмру», але затнулася.

— Я зайду, але то не близько.

— Нічого, я почекаю.

Андрій поклав трубку на підвіконня. Мав напасть. Але це йому по дорозі. Дивно, що сюди ще хтось дзвонить.

Дорога була з самої глини, столоченої кіньми й машинами. Він швидко йшов і впізнав хату на горбі, обшальовану дошками й з верандою. Пес кинувся до нього, але ланцюг був короткий.

Коло газової плитки на веранді стояла зігнута жінка і щось мішала в баняку.

— Добрий вечір! Стефан Карпінський тут живе?

Жінка застигла з ложкою:

— Тут…

— А він вдома?

— Ще з роботи не приїхав.

— Розумієте, в чому річ: я йшов через колгосп, а в конторі дзвонив телефон. Я підняв трубку, і мене якась жінка дуже просила, аби я покликав Степана до телефону.

— А що за одна?

— Казала, що вона Маруся, Степанова сестра. Може, ви підете? Я залишив трубку на вікні. Ну, все. Вибачте, мені треба йти.

— Маруся?.. — зміненим голосом перепитала жінка. — Таж вона… вмерла. Так, вмерла! Ще тому три роки. У Миколаєві. Чи ви жартуєте, пане вчителю, чи мені причулось?

— Чого б я мав жартувати? Дзвонила Маруся, Степанова сестра. Підіть до телефону.

— Ні-ні!

— То не йдіть. Якщо Маруся померла, то це, певно, чийсь підлий жарт. Хіба не розумію, для чого. Я тут чужа людина. Дзвонили, до речі, не з села, а здалеку. Ви не переживайте! Розкажіть чоловікові, може, він краще знає…

Андрій вийшов надвір. Та жінка з телефону плакала по-справжньому. Він спинився за хвірткою, не знаючи, як бути далі. Треба ж покласти трубку на місце, перед тим сказавши, що Степана немає вдома. А йти в темінь йому не хотілося, та ще з такої дивної обставини.

На щастя, повз нього пройшов високий чоловік в керунку до колгоспу.

— Вибачте, — кинувся до нього Андрій. — Ви не могли б покласти трубку телефону на місце? Там, в конторі. Це вам по дорозі, здається?

Чоловік обернувся до нього. Мав бліде лице, аж занадто бліде. Десь Андрій його бачив. Одежі він не примітив, тільки овал лиця з темними проваллями очей. Чоловік кивнув і пішов униз.

— Тож вип’єм за світло! — урочисто мовив Сашко.

— За світло!

— Пригадуєш казку, як дід з бабою носили в мішках світло, доки їм не порадили прорубати вікна в хаті? Може, в твоєму Урожі треба прорубати вікна?

— Я не знаю, чого треба Урожу. Я його сприймаю деколи, як живу істоту. Здається, йому не до вподоби бетонові стовпи й вирубані дерева. А його мешканцям — байдуже, аби швидше було світло. Якби я жив там довше, то сказав би, що існує якась таємниця.

— Що, нема ніякої?

— Нема, бо жодну людину вона не цікавить.

— І тебе?

— І мене, на жаль. Наслідки суспільного виховання, яке заповнило наш мозок матеріалістичним світоглядом. У мене вже є робоча гіпотеза. Десь біля того місця, де росли оті славетні груші, можуть бути поклади якихось копалин, які створюють енергетичне поле. А тепер землю розрили і випромінювання стали сильніші.

— З тебе не вийде письменника, — засміявся Сашко.

— Жоден письменник нині не шукає того, чого нема. Та й скільки можна писати про чорного чоловіка!

— Ти ж його бачив!

— Так, але то електрик. Я впізнав його в їхній компанії.

— Коли ми з тобою пили на терасі, я раптом відчув, як ззаду до мене підходить жінка в білому і кладе мені руки на плечі.

— Як ти міг бачити, що вона в білому?

— Кажу, що відчув. І тоді ти був інакший, не такий озброєний матеріалістичним світоглядом.

— Я за цей час багато думав. Не можна піддаватись настроєві. Людям важко звикати до темряви, коли вони жили до того у світлі. Це впливає на психіку. Мені ще гірше, бо я в чужому селі і зле орієнтуюся. Але, з другого боку, я не повинен би постраждати, бо нікому до мене нема діла.

— А якісь документи про село збереглися?

— Хочеш спитати, чи хтось вів хроніку Урожа? Ні, тут не було свого Мельхіадеса, і дощі не йшли по чотири роки, і ніхто не ховав золота в гіпсову статую. Уріж — не Макондо.

— Не-не-не! — перекривив його Сашко. — А вчителі як до цього ставляться?

— Я певен, що і вони бояться. Інакше б не зіпхнули на мене лекцію: «Чи існує потойбічне життя?» Бо це б наставило проти них село. А з мене нічого не станеться, бо я лиш гість…

VIII

Електрики поставили нові стовпи, але не квапились натягати дроти. Переказали бригадиром, що зроблять швидше, коли їх будуть гостити кожен день. Їм не дуже повірили, бо ту роботу можна зробити пізніше або раніше. Дехто й далі возив світло з міста в торбах і кишенях, але жінки стали радитись, як би то поставити тим дідькам горівки, може, стануть зговірливіші. Зварити борщ, наліпити пирогів кожна зуміла б, справа була хіба в горівці.

Хтось дав гроші, хтось варив, і врешті-решт у Корчишиній хаті наладували обід. Позичили ще одного стола, лавок. Три жінки подавали, а стара Корчиха сиділа коло печі й лущила фасолю. Між електриків не було старих, самі молоді хлопи. Жили вони по селах і, певно, мусили знати, як то зле без світла. Та й жаль було дивитися на їхні невиспані, посинілі з холоду лиця.

— А що, хлопці, може, нині мені натягнете дроти? — спитала стара Корчиха.

— Що, так дуже хочете?

— Та хочу перед смертю троха світла увидіти.

— І телевізор хочете подивитися, бабо?

— Люди — то мій телевізор. Тішуся, як виджу багато людей. Колись у старій хаті коло їдної миски сідало дванадцятеро душ.

Бабі налили келешок.

— Хе! — сказала Корчиха. — На такий холод файно лигнути чогось гарячого. Їжте, хлопці, та й чіпляйте дроти до мого стовпа.

— Мамо, — всміхнулась бабина донька, суха, як скіпка, на противагу грубій Корчисі, що зачервонілася від горівки, — світло включать, як усюди дроти повісять. Ви на тому не розумієтеся.

— На електриці я не розуміюся, а на дечім розуміються ліпше, ніж ви усі. Ви пощо ті грушки зрізали?

— Які грушки? Хіба мало ми грушок зрізали на селі!

— Ті три грушки на Границі, через які Федьо Баліцький вік стратив. Я казала, що з них зроблять йому хреста. Чи вже зробили, Марисю?

— Нині дерев’яних хрестів не ставлять, мамо, хіба залізні. Та й що ви від людей хочете? Чи то їхня воля діялась? За таке бог не карає.

— Добре, що руки не всохли. Раз не всохли, значить, то не гріх. А Баліцький полакомився на дармицю, та й не жиє. Ще з мене вліті сміявся, що довго жию…

— А що то за місце? — спитав молоденький чорнявий електрик. — Чорт там жиє, чи що?

— Най тебе бог ховає від того слова, синцю! Могила там, дуже давня могила. Не мож її було рушати.

— Якби на тій могилі стояв хрест, то ми би її не рушили.

— То така могила, на якій не було хреста відвіку!

— Мамо, дайте людям з’їсти…

— Най їдять. Більше я їм не маю що повісти.

— Не знаєте, чия то могила?

— Не знаю! А як знала, то забула, — відрубала Корчиха й висипала фасолю з миски до баняка.

Стало тихо, лиш сьорбали й стукали ложки. Корчиха задрімала. Голова їй впала на груди. Вона збудилась і пильно подивилась довкола.

— А той хлопець чого не їсть? — тицьнула пальцем в кут, де висів календар.

— Я? — здивувався один, виймаючи кістку з рота.

— Та не ти, а отой чорнявий, такий бліденький, що коло тебе сидить.

— Коло мене ніхто не сидить, — відказав хлоп. — Вам, бабо, щось приснилося.

— Нич мені не приснилося. О, куди ти вже йдеш? Нічого не їв, не пив…

Електрики покинули їсти і витріщилися на порожнє місце, де стояли тарілки й келишок.

— Я думала, що вас більше буде, — сказала одна з жінок. — І ніхто там не сидів, Корчихо. Вам щось привиділося.

Двері розтворилися зсередини і так лишились.

— То вітер, — сказав бригадир і закрив двері.— Певно, хлопці, нині не будем робити по обіді. Я той Уріж знаю. Як почнеться вітер, то кару робить. Нігде-м не видів такого злого вітру.

IX

Олина баба не була зла, ні. Могла її обізвати, згентелити, але ніколи не била. Не мала кому скаржитися, бо Оля була сирота, хіба богові: «Бог видить, як я терплю!» Вчителям ніколи не скаржилась, певно, боялась, щоб не передумали дати онуці плащ на зиму й чоботи.

Баба мала слабі ноги й нікуди не їздила. Як треба було щось купити в місті, то виправляла Олю з молодою сусідкою Ганею. Але та вічно спішилася й гадки не мала піти колись в кіно. А Оля сама би не пішла, бо встидалася. Ні, баба не була лиха, хіба трохи прикра, і, чим старша ставала Оля, тим менше їй хотілось сидіти коло баби. Потребувала товаришок, але дівчата сторонились її, бо у неї така мама, а тата зовсім не було. Боялися, дурні, аби Оля їх чомусь не навчила поганому. А самі ходили на танці. Коли не стало світла, збиралися в будці на автобусній зупинці й реготалися до півночі. У неділю там побили чужого хлопця так, що відвезли його до лікарні. Він казав, що не видів, хто бив, бо було темно. Якби світилося від магазину, то був би видів. Але все одно міліція шукала, до школи навіть приходили.

Андрій Іванович вже не говорив про темряву, і вони вчили «Дорогою ціною». Олина мама була схожа на Соломію. Оля дуже плакала, коли прочитала кінець. Андрій Іванович дав їй цілу повість, бо в підручнику було скорочено. Ігор Федорців викрикнув: «А Олина мама теж втікла з дому! Га-га!» Оля побіліла і затряслася, а Андрій Іванович розгнівався на Федорця й примусив вибачитись. Той на перерві штурхнув Олю в плечі й сказав:

— Всі знають, що твоя мама курва. І ти така будеш!

Оля не сказала того бабі, хоч їй стало б легше, якби не таїлась. Кривда змусила її більше замкнутись у собі. Вона ще пильніше взялась до навчання, помагала бабі, але терпіння не минало безслідно. Оля почувала великий страх, як тільки надходив вечір. Все притлумлене шарпало її маленьке серденько, як живий звір. Оля не мала чим оборонитись. Опинялась на березі річки, але з гір насувався великий вал каламутної води. У лісі за нею стежили хижі вовчі очі. З вибитих вікон панського дому визирали бліді обличчя, й через усе подвір’я тягнулись сині руки мерців. Ні, вона туди більше ніколи не піде. З єдиним Боском Оля могла поділитися зі своїми страхами. Боско був добрий пес, за все життя нікого не вкусив. Він нагадував Олі того старого вчителя, до якого вони з Галею приходили ще два роки тому, Григорія Івановича. Вони шукали квіти на перший дзвінок, але люди не дуже хотіли давати, бо самі мали школярів у хаті. Оля з Галею зайшли аж на Границю. Григорій Іванович покликав їх:

— Ходіть сюди, діточки!

Хата стояла в дуже темному саді. Дівчатка привітались, і Галя сказала, що вони шукають квітів.

— Квітів? О, прошу, прошу! — і повів їх під вікно, де в траві росли білі й рожеві флокси. Він би вирвав усі квіти, якби діти його не спинили.

— А тепер сядьте коло мене, відпочиньте!

Григорій Іванович був не такий, як інші вчителі, котрі або сварились, або, зустрівши на вулиці, ледве відповідали «добрий день».

— Чиї ви, дітоньки?

Вони сказали.

— Я вчив ваших батьків. Твоя мама, Олю, була дуже цікава дівчинка, багато читала і знала всілякі казки. Я дещо записав від неї. Шкода, що її доля така нещаслива. Але в тебе буде краща, Олюню… — Він погладив дівчинку по голові.

Олі ніхто не казав доброго про її маму, і вона дуже втішилась.

— А твоя, Галочко, мама бігала найкраще на всю школу. Справжня спортсменка. А тато малював усюди, навіть на підручниках. Гарні були діти… Діти — вони як квітки: не доглянеш як слід, змізерніють і зов’януть. Я п’ятдесят років вчив дітей і не бачив жодної поганої дитини. Добре, діточки, ви йдіть, бо завтра перший день до школи. Заходьте до мене, я вам покажу старі фотокартки й давні підручники.

Але вони повстидались зайти чи не встигли, бо в січні Григорій Іванович помер. Учнів не пустили на похорон, бо старого вчителя ховали з священиком, та й їм було байдуже, бо Григорій Іванович їх не вчив. Оля дуже плакала потім, бо була певна, що вчитель помер, бо до нього ніхто не приходив, і вона теж, і що вже ніхто більше не похвалить її маму.

X

Іван Приставняків вийшов закрити стайню на ніч. Старий його тато сидів під хатою на лавці, тримаючи між коліньми костур. Іванові здалося, що тато зблід і постарів за три роки від смерті. Але виглядав незле.

— Я знав, що ти вийдеш.

— Ходімо до хати, тату…

— Та ні, ліпше посидь коло мене.

Іван сів коло тата. Зірки вже проступали на небі.

— Розказуй, Іване, що діється в хаті.

— Та що діється?.. Нічого. Діти до школи ходять. Я їжджу на роботу. Жінка на фермі. Всьо добре…

— П’єш?

— Та трохи п’ю, — завстидався Іван і перевів розмову на інше: — А ви надовго, тату?

— Не знаю. Двері втворили.

— Ага.

— Не бійся, сваритися з тобою не буду.

Іван схлипнув, бо ці слова чув від тата не раз за життя. Бо чіплявся до старого, пенсію пропивав. А той одно казав: не бійся, сваритися з тобою не буду…

— Чи ви, тату, доправди вмерли? Не сподівався вас увидіти.

— Вмер. Двері втворили. Таке рідко буває.

— Ви, тату, файно виглядаєте.

— А ти постарів, Йване. Хтів би-м видіти онуків, але не вільно мені їм показуватися.

— А завтра ви прийдете?

— Прийду й завтра. Я в саді сховаюся, а ти їх надвір покличеш.

— Ага.

— Йди запри стайню, аби кури не змерзли.

— Я зараз прийду.

Але потім тата на лавці вже не було. Іван зайшов до хати, де діти дивилися телевізор, а жінка стелила в спальні постіль.

— Стефо, мій тато приходив.

— Тато? — перепитала жінка.

— Тато-небіжчик. Посидів на лавці. Я кликав до хати, не хтів іти. Не хтів іти до своєї хати, розумієш?..

— Чи я тому винна?

Іван задумався. Жінка справді боронила старого і ревно плакала, як той вмер.

— Він завтра ще прийде. Може, ти його покличеш до хати?

Стефа сіла на постіль. Її постаріле лице було темне на тлі подушок.

— Що ж то таке робиться?! — заламала вона руки.

— Тато каже, що двері втворили.

Мама послала Марусю до Гирляків за нафтою. Дівчина перебігла через темну вулицю, хотіла відчинити двері, але їх уже замкнули на ніч. Вона постукала раз, другий, потім закричала: «Цьоцю!» Та все дарма. У хаті світилося, і була ще, може, дев’ята година. Зарано, аби спати. Маруся ступила до вікна і вчула голоси. Спершу вона подумала, що, певно, Гирлячка гонить горівку, тому не відкриває. Але завважила щілину між фіранками. І побачила, що Гирлячка сидить за столом, накритим білим обрусом, й з кимось говорить, ніби з якоюсь старшою жінкою. І вона зрозуміла, що хай би вона до рана стукала, Гирлячка її не вчує. І з тою думкою пішла додому.

У Петречкової Галі пару літ тому вмерла мала дитинка, п’ять місяців, від запалення легень; і більше вона не мала дітей. Власне, чоловік з нею розвівся, а у дитини була на лиці велика родима пляма.

Галя приїхала з роботи, дала свині їсти, зварила собі на вечерю бульби і сіла вишивати, поки не заболіли очі. Спала вона тепер в кухні, де хіба там палилося, на бамбетлі. А у два покої зазирала, аби попрятати чи взяти щось з одежі. Галя жила самітно, прислухаючись до найменшого звуку за стінами нової хати, і ніхто не знав, що вона собі думає і як збирається жити далі. Ходила по неділях до мами й тата, що вибудували їй ту хату.

Галя мала вставати о сьомій годині. Серед ночі почула дитячий плач і скочила з постелі, здивувавшись, чого дитина плаче в покої. Наладила свічку й кинулась туди. Малий лежав у візочку і аж заходився. Вона взяла його на руки й почала носити. Завважила, що дитині зимно, й віднесла до кухні. Потім довелося шукати повзунки, запхані в куті шафи. Добре, що не віддала нікому. Галя перебрала малого і стала гріти чай, бо молока в хаті не було. Так зійшла ніч. А вранці вона пішла до сусідки по молоко, а потім закрилась в хаті, твердо вирішивши нікому не відкривати.

…На той час багато людей позакривало свої двері, бо втворились інші двері. Кожен, до кого прийшли, ховався, посилаючись на хворобу чи якусь поважну причину. Наче чума зайшла на Уріж. Сусід уникав сусіда, бо кожен думав, що тільки в його хаті небіжчик.

Жінка Баліцького мовчки посувалася до стіни, коли чоловік лягав коло неї, вихололий на листопадовому цвинтарі. Їй здавалося, ніби він і не вмирав, а ходив на роботу, поночі вертаючись до хати. Говорили мало, бо не було про що, та й за день жінка так нагарується, роблячи за двох, що їй не до того. Та й брало її зло, що раз уже Федьо ходить, то хай би поміг трохи, бодай гній виметав з-під корови. Але не сказала того, побоялася. Хіба раз мовила, що, певно, продасть хату й забереться до доньки в Борислав, але Федьо, бувший господар на все село, навіть не муркнув. Йому вже не треба було господарки.[5]

XI

У школі діти мали неуважні сонні очі; ніби й слухали вчителя, а ніби й не чули. Охоче йшли додому, а декотрі взагалі не ходили до школи. Це все були наслідки темряви. Андрій Іванович жив тільки тим, що осінь переміниться в зиму і стане світліше серед снігів. Він ще міцно тримався спогадів про кілька безтурботних днів канікул. Батьки роздобули для нього кави, і він тепер допізна сидів коло гасової лампи за книжкою, з дрожем очікуючи просвітління душі, яке зробить його існування цілісним і радісним, а відчуження необхідним. Їхній з Сашком єдиний шанс — залишитись непідвладним будь-яким впливам, зберегти себе. Зрештою, Уріж надавався до того. Чужий тут ніколи не ставав своїм, лишалося тільки приймати це, як даність, тішитися з того.

Директор переглянув Андрієву лекцію на тему «Чи існує загробне життя?» і зауважив, що нема посилань на матеріали XXVII з’їзду КПРС.

— Там нічого не говориться про загробне життя, — відрізав Андрій.

— Але ж ме-то-до-ло-гія! Ви щойно з студентської лави…

— Я весь просочений методологією, думаю, це видно по лекції.

— Так-так, аякже, — сказав директор, що дивився тільки на список літератури. — Але в список внесіть, бо, знаєте, перевірка. Післязавтра прочитаєте лекцію в клубі. Тема цікава, люди зійдуться.

Вдома Андрій сів за стіл і поклав перед собою чашку від кави.

— То я, — сказав.

Взяв олівці.

— То учні.

Пачку сигарет.

— То вчителі.

Коробку сірників.

— То урізькі люди.

Книжку Гессе «Гра в бісер».

— Це сам Уріж.

Він взяв ще кілька предметів, що позначали друзів, батьків, інших людей, таємниці, природу, політику. Всі ці речі знаходилися між чужих стін, і треба було знайти двері, через які він вийде, залишивши себе колишнього, примітивного, як ужиткова річ. Але яким чином, коли світ наповнений однаковими речами?

У хаті останніми днями було не так спокійно, як йому хотілося. До господині приїхав її брат. Він, вбраний у чорний костюм і білу сорочку, сидів у кутку й здебільшого мовчав. Господиня теж поводилася дивно, сиділа мовчки, як і брат, поклавши руки на коліна, а деколи тихо схлипувала. Стелила братові на канапі, але в Андрія склалася думка, що чоловік не спав, а цілу ніч сидів за столом. Андрій серед ночі прокидався від важких снів і тягнувся за цигаркою.

…Мусив іти читати лекцію. Вже стемніло. Андрій взяв ліхтарика. Клуб містився у колишній хаті-читальні за часів «Просвіти». На дверях висів замок. Андрій Іванович хотів уже йти, коли з’явилась товста завклубом, відчинила двері, запалила дві гасові лампи й сказала, що з великою приємністю послухала б лекцію, але корова щось заслабла.

— Ви гадаєте, що хтось прийде? — поцікавився Андрій.

— Всяке може бути, — знизала жінка плечима.

Андрій подумав, що урізькі люди ліпше знають за нього, чи існує загробне життя. Він вирішив, якщо збереться кілька чоловік, просто їх розпитати. Сів у першому ряді, а потім зауважив, що неприємно сидіти спиною до дверей, і почав ходити. Зрештою, було холодно.

Андрій позирав на годинник і ходив. Його лекція лежала на трибуні, обтягненій червоним полотном. Він став за трибуну, перегорнув листки й зрозумів, наскільки все це примітивне, хоч і ретельно насписуване з «Атеистических чтений». Якби зійшлися люди, він не посмів би це читати і сказав би:

— Я не знаю, чи існує потойбічний світ, не маю доказів. Хто з вас може доказати?

І ніхто б не підвівся, бо лектор стоїть за трибуною в сільському клубі, а не на естраді Гайд-парку. Можна вважати, що люди зійшлися і байдуже мовчать, оскільки до цього їх привчило життя. Він теж буде мовчати, але вже з іншої причини.

Отак минула година. Далі Андрій чекав на завклубом, щоб та закрила клуб. Двері скрипнули, і хтось зайшов, високий і чорний. Андрій якраз складав у течку папери.

— Лекції не буде, — сказав він. — Я зараз йду додому.

Але чоловік не пішов, а залишився стояти в темряві, коло дверей. Андрій пам’ятав, що є ще вихід через гардеробну, і зі злістю викрикнув:

— Я вам сказав, що лекції не буде! Чого ви хочете?

Незнайомий вийшов. Андрій взяв ліхтарика і теж рушив надвір. Йому було неприємно, що він зірвався. Чоловік стояв на ганку. Він був легко вдягнутий і, напевно, хотів погрітися.

— Ви мені вибачте, що я на вас накричав. Якби не ота безглузда затія з лекцією, я б грівся удома.

Андрій тримав ліхтарика, опустивши його донизу. Потім став виймати цигарку з кишені.

— Будьте ласкаві, потримайте мій ліхтарик, поки я не припалю, — попросив він чоловіка.

Той простягнув руку. Коли Андрій припалив, зауважив, що незнайомець іде з його ліхтариком геть.

— Ви що? — гукнув він. — Віддайте ліхтарик. Я не маю іншого.

Але ноги його ніби налилися свинцем, як це буває, коли сниться, що біжиш. І незнайомець зник у темряві, погасивши ліхтарик. А тоді Андрія відпустило. Це був ніби шок від несподіваного грабунку. На щастя, з’явилася завклубом.

— Я погасив лампи. Можете закривати. Правда, не знаю, як додому йти.

— А що сталося?

— Попросив потримати одного чоловіка ліхтарика, а він пішов з ним.

— Я маю свічку, можу вам дати.

— Дякую, але йти зі свічкою в дощ не можна.

— А що то за один?

— Я би впізнав, але, як його звати, не знаю.

— Такий високий, у чорному вбранні?

— Так.

— О, то якийсь пияк! — раптом повеселіла завклубом. — Хіба пияк на таке спосібний. Не мав ліхтарика, то позичив у вас. Завтра згадає і принесе.

— Він не був п’яний.

— Варіяти всі в Бережниці, пане вчителю! — відрізала жінка. — То був п’яний. Купите собі ще ліхтарик. Може, людині треба, а ви плачете, ніби він сотку коштував. Йдіть додому й забудьте.

Андрій остовпів від такої переміни настрою і мовчки пішов темною вулицею. Ще би мав забути…

XII

Тим часом люди вже не стукали марно в двері сусідів, не викрикали попід вікна, а тихо вертались назад. Про все всі знали, але ніхто нічого не казав. Двері втворено, а коли вони знову зачиняться, буде все, як і перше.

Гнат Юрків, до котрого прийшла його вмерла жінка і сиділа тепер в хаті, не посмів би її вигнати. Як і не посмів би другий раз женитися, коли б знав про таку напасть. Але мав у хаті молоду жінку, і обоє чулися дуже зле. Власне, його небіжка Параня не заважала. Сиділа під образами й мовчала. Не бралась ні до роботи, ні до балачки. Гнат думав, що вона побуде та й піде. Але жінка лишилася ночувати, себто сиділа в хаті. Деколи, правда, щось шукала у шафі між лахами, хоч Люба повиносила на стрих усю її одежу, бо мала своєї досить. Люба ходила з опущеними очима і стелила Гнатові на канапі. А сама боялася, що Параня прийде до неї вночі й задушить. На третій день вона не витримала й просила, аби Гнат ліг коло неї, бо жити в такому страху не могла.

Гнат муркнув, що добре, й далі читав собі газету. Він знав, що Параня не опириця, а за життя мухи не зобидила, і що, певно, Люба покликала його спати разом задля чого іншого. А чого би він мав встидатися Парані, з якою прожив двадцять літ?

Нараз небіжка встала. Після смерті вона стала високою, хоч ніколи нею не була. Скинула з себе чорний жакет і білу вишиту блузку. Люба й Гнат повернули до неї перестрашені лиця. Параня зняла з себе решту лахів, і Люба зойкнула, бо небіжка мала все тіло в синяках, хоч вмерла не від того.

— Встидайся! — скочив Гнат. — Гонь мені з хати! Гонь!

Жінка не чула встиду, бо розбиралась не задля того, щоб показати своє ще досить привабливе тіло. Але не перечила. Неквапно вбралася, причесалася коло люстерка тим гребенем, що їй вклали в гріб, і вийшла. Якби вона була жива, Гнат злупив би її на квасне яблуко.

Люба поїхала на другий день на роботу і не вернулася. Переказала людьми, що не вернеться і подає на розвід. Гнат порубав сокирою її весільну сукню і на тім застановився. Може, стало старому хлопові встидно? Певно, трохи стало, бо пішов до старого священика, що самітно доживав віку на попівстві. Церкву давно закрили. Священик деколи хрестив малих дітей, але на похорон кликали молодого священика з Підбужа. До старого ходили за потребою душі, висповідатись чи розпитати про старі звичаї.

Гнат пішов увечері, аби ніхто не видів, як він іде через усе село. Попівство було за цвинтарем, але Гнат не пішов через цвинтар, хоч то ближче, тільки глянув здалека, як біліли при місяці хрести й пам’ятники. Попівство було в невеликій хаті, колись найпишнішій на селі, а тепер змізернілій поруч з цегляними домами, вибудуваними урізькими людьми за Радянської влади. Отець мав би бути в хаті, бо світилося вікно. Гнат видерся до горба, на якому ріс великий попівський сад, і зійшов на ганок. Двері виявились замкнені. Гнат зрозумів чому, і серце його затерпло від розпуки, і посеред великого саду він закляв:

— Господи-боже, за що ти нас караєш? Що навіть твого слугу провідали вмерлі. Як маєш нас убити, то зразу вбий, але затвори двері, хай не ходять до нас небіжчики, бо ми всі поваріюємо, а я перший. Затвори двері, аби ми втворили свої. Чи ж ми в тебе, Господи, не вірили, чи тобі не молились, що ти нас мучиш?!

Гнат урвав свою орацію і на дорозі сплюнув:

— Може, якби священик не був грішний, його хату тота біда би обминула, і було би до кого прийти за радою. А в Підбужжі священик думає хіба за гроші. Нема до кого піти, най ’го шляк трафить!..

XIII

Андрій Іванович з кожним днем переконувався, що довкола нього виростає таємнича стіна відчуження, хоч не було на те підстав. Він уже трохи втягнувся в одноманітну шкільну карусель, похмурий сільський побут і вже не прагнув так, як раніше, осяйного елекричного світу. Наче минуло не кілька місяців, а кілька років. У програмах йшлося лише про безпросвітне дореволюційне життя і далеко попереду була «Пісня трактористки», де нікого не мучили, не катували і не вбивали. Свого оптимізму Андрій Іванович не міг позичити, бо сам його не мав, — вічний плаксій і безвольний молодик, як називав себе під час приступів люті. Хай-но дадуть йому по трьох обов’язкових роках волю, чи захоче він її тоді, пригрівшись у звичному середовищі, де нема великої радості, але й великого горя теж нема?

Щойно його осяяло відчуття свободи, а за хвилю відчай знову поклав на обидві лопатки. Рівний, веселий Сашко ніколи не програє, що б не поставив на карту, і вільно чується в найглухішій місцині. Бо він здатний звідусіль вийти.

Андрій притулився чолом до холодної шибки вікна, що виходило на терасу, і побачив перед собою піч, складену зі старовинних зелених кахлів, картину на стіні у важкій чорній рамі, крісло з подушкою на сидінні, ведмежу шкіру на підлозі. Цю шибку він не міг би ні вийняти, ні вибити. Вона була завтовшки з увесь покій — куб прозорого льоду, що лишає присмак піску, шпурнутого вітром з річки.

«…Мертві іноді живіші за живих, а живі мертвіші за мертвих. Я не вмію розпізнавати мертвих. Вони ходять по селі й сміються мені в лице. Ми — незнайомі, й мертві не подають мені руки. Я тут найдурніший. А дурні мають щастя, бо їм ніщо не загрожує. Коли всі тут збожеволіють, я залишусь сам у порожньому селі. Світло світитиме для мене одного, і я дивитимусь, як росте трава на дахах і асфальті, й ховатимусь від здичавілих собак, щоб вони мене не з’їли. І так доти, доки не минуть три роки. Я навчав дітей, і вони збожеволіли, а потім не було кого навчати. Я просто дивився, як росте трава і облуплюється вапно з будинків».

Андрій поклав ручку, закрив зошит і сховав його у валізку, бо йому важко було мати щоденник перед очима. Він виразно бачив, як почне складати у валізу сорочки, костюм, книжки, приладдя для гоління, рушники, мило, як притисне коліном кришку, щоб закрити замок, як одягнеться і піде через кімнату сплячої господині, намагаючись не стукати. Тільки куди? На холод, темряву, ніч? Андрій падає на ліжко і плаче. Нема нікого. Нема нікого.

Оля прокидається від легкого дихання над нею. Вона не розплющує очей, лежить нерухомо, тільки серце б’ється щораз частіше. І вже тоді, коли воно опиняється на грані між життям і смертю, Оля ворушить губами: «Мама». І чує кроки. Двері зачиняються. Все.

Може, мама боїться, що баба лежить поряд? Вона б лягла коло неї, обняла, і вони б розказували одна одній, як воно все було. Мама боїться баби.

Вранці дівчинка думає про те, що мама вмерла і похована далеко в Сибіру і що то не була мама.

Але вночі лагідна рука торкається її сплутаного волосся. Оля міцніше заплющує очі, і тіло її твердне, як камінь. Не можна нічого казати бабі. Та не буде спати, і мама не прийде.

На третю ніч ніхто не приходив. Оля лежала, скрутившись клубочком, і слухала бабине хропіння. Мама вгнівалась на неї, що вона не відкриває очі. Десь під ранок Олі приснився сон, ніби на стежці лежить ніж з золотою ручкою. Оля нахиляється, щоб його підняти, але хтось хапає її за руку…

— Олюню, вставай до школи!

Під кухнею вже горить. Оля збирається, сідає за стіл. Баба зварила їй двоє яєць і налила горня молока.

— Щось ти бліда, — каже баба. — Може, простудилась?

— Ні,— Оля дивиться на піну з молока, що висить над горням, і до горла їй підкочується нудота. — Бабо, чому мама до нас не прийде? Наталина баба прийшла, Юрків дідо, а моя мама не приходить.

— Що ти мелеш? Вмерлі не ходять.

— Раніше не ходили, а тепер ходять. Ви знаєте, бабо, що ходять. Але люди закриваються в хаті з ними, аби ніхто не видів. Чому мама до нас не прийде?

— Хто тобі таке сказав? Діти? Хтось буйду пустив, а ти віриш. Молися за мамину душу і за свій гріх!

— А як мама прийде, ви її пустите до хати?

Баба заплакала.

XIV

Андрій Іванович дивився з вікна учительської, як падає лапатий сніг, а потім перемінюється в дощ, а потім знову в сніг. З вікна сніг видавався сухим, як тополиний пух. Колись в дитинстві Андрій був вражений, побачивши серед літа сухий сніг.

— Андрію Івановичу, тіштеся, — сказала Оксана Данилівна, математичка. — Завтра обіцяють включити світло.

— A-а, добре, — відповів Андрій байдуже, хоч се й була новина для нього.

— Завтра все буде інакше.

— Так.

— Може, затворять двері, Оксано Данилівно, — зауважив директор, відчиняючи двері свого кабінету.

Оксана Данилівна почервоніла.

— І ви вірите в ці казки?

— Пустіть, бо мені пора в клас!

— Вчитель має нести в руці факел, щоб учні бачили, куди йти, чи не так, Андрію Івановичу? Як я і сподівався, ваша лекція не мала успіху. І знаєте чому?

— Знаю.

— Ні, не знаєте, шановний! Треба було світла, справжнього світла в клубі! Я вам відмітив путівку, бо це моя вина. У вас зараз урок?

— Так, у сьомому класі.

— Чудово, я прийду до вас.

Олі набридло сидіти за партою, і вона пробралася до вікна. Згори падав сніг, а внизу було болото. З вікна вона бачила трохи не все село і гору Ласки, вже білу. Добре було б там зараз ходити по снігу і дивитися звідти на школу. Минулої весни до них приїхав дуже старий чоловік, Басараб, і поселився у своїй хаті. Потім він умер, а його син продав ту хату на дрова. Басараб любив сидіти на березі річки, на принесенім водою корчі. Ще той корч лишився. І на Ласки ходив. Не на сам чубок, лиш під гору. І теж дивився. Якби він не вмер, то сказав би, чому втворилися двері.

Дівчинка глянула на три пеньки, вже взяті іржею, і їй здалося, ніби вона падає згори на їх гострі, залишені пилою зуби, хоч так неможливо було впасти, хіба що вона б летіла.

Зненацька хтось грубо обхопив її за плечі, намацуючи груди. Оля зойкнула, вирвалася. Регіт оглушив її.

— Ти що?!

— А що, не можна? — вишкірився Олег.

Оля втекла на своє місце. Учні далі сміялися, але задзвонив дзвінок.

— То ненормальний! — сказала Галя. — Треба було дати по морді. Порядні дівчата завжди дають по морді, коли хтось лізе.

Оля заплакала, хоч Галя й сіла коло неї.

«…Коли випаде сніг, буде важче піти, бо залишаться сліди. Ні на чому так добре не видно сліди, як на снігу, бо сніг білий, а сліди чорні. Хтось перший побачить твій слід, прочитає і знатиме, куди ти пішов. Сліди обірвуться на зупинці автобусів, а всім відомо, куди їдуть автобуси. На них написано. А коли й снігу не буде, а ти підеш, і тоді знатимуть, куди ти дівся, бо у ліс чи гори ніхто надовго не йде. Ти б там не вижив. Нудьга на твоєму лиці означає, що ти хочеш піти. Три дієслова: піти, читати, хотіти — означають дію і стан твого буття. Якщо ти викинеш їх із мови, не залишиться жодних слідів…»

Завтра буде світло. А нині ще темрява. Андрій нерухомо сидів за столом, і руки в нього мерзли. Він не міг собі уявити, що завтра яскраве світло без запаху залляє кімнату і знову речі отримають свій звичний статус правдивості й непривабливості. Заголосить радіо в господининій кімнаті, будячи її доїти корову; гасові лампи опиняться в коморі, а свічки чекатимуть різдва. Мертві більше не турбуватимуть нікого.

Андрій сховав щоденник, бо треба було спати. Щось стукнуло в шибку. Він подумав, що то гілка, бо хто б міг стукати до нього. Та й у господині світилось. Аж коли стук став настирливий, Андрій підійшов до вікна. Що за жарти, розсердився він, бо кожен, хто його потребував, міг зайти до хати. Тим часом невідомий зашкрябав пальцями по рамі, силкуючись її відкрити. Андрій накинув на себе куртку, взяв ліхтарик і пішов. Хазяйчин брат сидів за столом, як і три години тому. Якби не його поза, скидався б на мертвого. Власне, він і був мертвий. Андрій тепер нарешті зв’язав докупи всі розмови упівголоса, всі натяки і, чи не останній у селі, зрозумів, що Уріж навідують мертві.

Під ганком стояла темна постать. Андрій освітив лице і побачив, що це той чоловік, котрий забрав у нього ліхтарик.

— Ви щось хотіли?

Чоловік кивнув головою і показав у бік дороги. На обличчі у нього з’явився благальний вираз, котрий мав заміняти слова. Андрій опустив ліхтарик, спрямувавши його на східці.

Він ішов по болоті, наче уві сні, без жодної думки. Чоловік теж присвічував собі ліхтариком. Його ліхтариком. Вони проминули темну школу і невдовзі прийшли до місця, де колись росли сумнозвісні груші. Чоловік у чорному вийняв з канави два заступи. І вони почали копати ще не зовсім замерзлу землю. Андрій запізно спостеріг, що вийшов у кімнатних капцях і може відморозити собі ноги. Два ліхтарики, наче двоє котячих очей, присвічували їхній роботі. Яма глибшала, хоч було немало клопоту з рештками коріння. Піт котився з Андрія градом. Він не витримав, вийняв цигарку і припалив. Чоловік, однак, завзято длубав землю, хоч можна було й не дуже квапитись, бо до ранку ще далеко. Певна річ, ця акція не надавалася до дня. Яма була вже досить глибока, і чоловік стрибнув у неї…

…Баба пішла до сусідів, і Оля довго сиділа в хаті сама. Коли вона була мала, то баба брала її з собою.

Оля винесла Боскові трохи теплого молока з хлібом.

— Їж, Боску, їж, ніч буде зимна. Я, правда, тобі настелила клоччя, але ти не любиш вночі спати в буді. Не бійся, злодій не прийде! Ляж собі тихенько і спи. Може, буде йти моя мама, то ти не гавкай, бо вона настрашиться. То я піду, Боску. Добраніч!

Оля прикрутила в лампі гніт і лягла в ліжко. Розглядала у напівтемряві портрети на стінах: мами, коли мама була у сьомому класі, свій — у першому, і бабину шлюбну фотографію. Оля не була подібна ні до мами, ні до баби, і це її засмутило.

…Лопата дзенькнула об камінь. Андрій, що допомагав відгортати глину від края ями, спинився. Вони знайшли те, чого шукав чоловік у чорному. Андрій присвітив ліхтариком. Чоловік зиркнув на нього вороже і був би відіслав геть, якби не потребував допомоги. У ямі лежала довгаста кам’яна плита. Чоловік показав, що треба її підняти. Андрій неохоче сповз у яму. Вони заступами обережно підняли віко і поставили його сторч. Так, це було віко кам’яної труни. Андрій вискочив з ями, готовий тікати, бо нарешті він ніби збудився від сну. Для чоловіка в чорному костюмі з блискучими гудзиками не існувало вже нічого. Ліхтарики погасли але Андрій не міг не побачити як з ями виходить жінка в білому з лицем вкритим серпанком як пан у чорному свиснув і звідкись прилетіло двоє вороних коней породження цієї моторошної останньої листопадової ночі такі самі безгучні й суворі як їхній пан і його дама і як він посадив її на одного коня а сам скочив на другого і як жінка обернулась й Андрій був вражений її сумною вродою і юністю і як вони залишили його самого але він побіг за кіньми не зупинений застережливим жестом єдиний свідок чиїм свідченням ніколи ніхто не повірить але навіщось потрібний тож він біг дорогою залишаючи на ній сліди босих ніг, бо капці давно залишились позаду і коні в’їхали у церкву але відразу ж вилетіли з неї бо то вже не була церква всередині у ній не збереглося ні крихти святості і на місці вівтаря красувалося панно з космонавтом у стані невагомості і невінчана пара попрямувала далі…

…Мама тихо зайшла, нахилилася, і Оля відчула легенький запах засушених квітів, які вона знаходила в колишніх маминих підручниках.

«Розкажи мені казку, мамо, — не розплющуючи очей, попросила Оля. — Ти колись складала казки, я знаю. Я передивилась усі твої зошити, але не знайшла ні одної».

Проте мама не відповіла нічого, а може, Оля не почула її голосу, а може, мама хотіла, щоб Оля сказала щось інше. Вона тихо вийшла, тільки рипнули двері.

Оля — за нею. Її тіло в нічній сорочці зразу обхопив холодний вітер.

— Донечко! — почула вона і кинулась на той голос, бо ніхто на світі не смів її так кликати, тільки мама.

…Коні в’їхали в алею, що вела до колишнього панського дому. Чоловік у чорному зробив застережний рух, і Андрій притулився щокою до мокрої липи, ледве тримаючись на ногах. Він не зразу зрозумів, що дім валиться. Земля гойднулась, і закричали ворони.

— Господи, — прошепотів він.

Дівчинка в нічній сорочці стояла на дорозі й дивилася на нього.

— Не бійся, — сказав Андрій. — Це просто завалився будинок. Тікай, бо змерзнеш.

— Там мама…

— Ні, там нема твоєї мами. Я знаю, хто там був. Ходи, я відведу тебе додому. Все буде добре, Олю…

Він зняв з себе куртку, вкрив нею дівчинку, взяв за руку і повів.

«…Я чомусь уявляю їх на полі снігу, не спотвореному слідами. Двох нещасливих закоханих, від чиєї пристрасті розвалились мури. Може, серед снігів вони б знайшли спокій, відпокутувавши свою провину. Очі їхні заплющені, уста мовчазні. Якоїсь ночі випаде той сніг, що не тане, і його чистота буде їхнім останнім покривалом і порятунком».

Тим часом навіть страшний гук не міг підняти нікого з постелі. Тільки Стефан Карпінський, що жив біля самої старої школи, схопився, вибіг надвір, бо йому здалося, що почався землетрус. Він ще не видів, аби такий великий дім розпався на дрібні кавалки. Ніби якась сила вирвала його з корінням і кинула на землю.

Галя Петречкова почула той гук і подумала, що дитина впала з колиски. Вона кинулася: нема колиски, нема дитини, і навіть повзунки, що сушилися на печі, теж пощезали. Жінка відчула полегкість, ніби половина її самої покинула хату, і молилася до самого ранку, коли пора було відімкнути двері і йти на роботу.

Люди прокидались і помічали, що дорогі гості покинули їх, не прощаючись, і не могли пов’язати розвалений панський будинок з їхнім відходом, і знову змовились мовчати, і палили свічки на могилах 1 листопада і на Великдень. Вони мали тепер вдосталь світла.

Андрій Іванович три тижні пролежав з запаленням легень у лікарні і кінець кінцем зовсім одужав, тільки коли дивився на Олю під час уроку, пригадував лице тієї дівчини, котру вирвав із небуття чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками. Та й тепер старий дім не заступав ні річки, ні лісу.

…Але це нічого не пояснює, бо це не закінчення, а лише розв’язка. Незалежно від нас існує правдива оповідь про Пана в чорному костюмі з блискучими гудзиками, яка пояснює все і тому небезпечна.

Тоді на землю спадав як не мор, то голод або вліті Бистриця заливала хати, доки село не перебралося на горби і звідти з розпукою дивилося, як гине збіжжя. Вода забирала овес, що вже підносився, і ще до переднівка наставав голод. Бойко мнув у жмені пустий колос, стоячи на колінах в багні, і не чув себе винним перед Господом. Але й не смів винити милосердного Бога вголос. Запинався у латану верету і йшов додому до купи мізерних дітлахів.

Та якось жили, бо не мали ліпшого краю і ліпшої батьківщини.

Пані графиня бувала хіба осінню, коли наставали сухі теплі дні і треба було навести лад врожаю. Мала десь літ з п’ятдесят, вбиралася завше на чорно і була задуже смутна. Правда, приймала деколи гостей або й сама привозила з собою родичів. Зрештою, що хлопові до пана, а панові до хлопа? Від села панський маєток відділяв з одного боку сад, а з другого — занедбаний цвинтар. Були ще й інші цвинтарі. У цім вогкому краї люди мерли як мухи, і сліди їхні швидко стирались дощем і снігом. Приходила Моровиця в образі дівки чи й старшого чоловіка і розлучала жінку з чоловіком, маму з дітьми і тіло з душею.

Челядь жила в осібнім домі, а для ключниці, старої шістдесятилітньої панни, був покійчик пообіч графининої спальні. Пані читала по ночах книжки, певно, не дуже побожні, бо інакше не привезла би з собою молодого панича і не поставила його економом, прогнавши старого. Панич оселився в панському домі. Мав на лиці той же самий відразливо-сумний вираз і не жалував нікого. Сама графиня його боялась. Панич не пив, не вганявся за дівками, але від його зимного погляду замерзала кров у жилах.

Пані поїхала пізно восени, лишивши на господарці того чоловіка без жодної слабини, що падкував коло її добра, наче воно мало стати його власністю. Удень він їздив вороним конем по селі й за селом, а коли вертався, то ніхто не смів заходити до його покою.

Якось надвечір, коли сипало першим снігом, панич вернувся не сам. Поперед себе він віз якусь людську подобизну в дранті із синіми ногами, що її, певно, підібрав десь у полі. Се було дивно, бо панич не виглядав на такого, який би мав хоч трохи жалю до ближнього. Двораки несміло приглядалися, як він ніс на руках нендзну жебрачку, що, очевидно, була непритомна. Зараз покликав ключницю й старшу покоївку, а кучера погнав до Дрогобича за доктором.

Так, се було дивно, але ще дивніше стало усім, коли по кількох тижнях слаба вийшла до зали і слуги увиділи, що то не жебрачка, а молода панна, ще й дуже красна, вбрана у графинину ще дівочу сукню. Сіла у крісло коло каміна і просиділа там цілий день. Панич вернувся, сів коло неї, і вони мовчки сиділи обоє. Певно, мали час наговоритися, бо після вечері панич взяв ту дівчину за руку, як законну жінку, і повів до себе. Але вона не могла бути його законною жінкою, бо звідки прийшла? З полів і лісів. І в чому прийшла? У забацьканій спідниці й латанім кафтанику. І куди прийшла? У чужий дім, де не мусило бути нікого без згоди на те пані графині.

Хоч би панич взяв її за покоївку, а то вдягнув жебрачку в чужу одіж і змусив їй слугувати. Двораки ненавиділи їх обох. Але корилися, леліючи надію, що графиня повернеться і вижене.

Тим часом минула зима і нічого не змінилося. Паничева коханка грілася коло вогню, і ніхто не міг від неї вивідати, хто вона та звідки, хоч, може, вона була причинна і нічого не пам’ятала. Кожного вечора панич брав її за руку і вів до свого покою. Звідти не чутно було ні плачу, не сміху, ні шепоту. А втім, вона була жива істота і посміхалась до пташок, що весело щебетали собі за вікном.

Але одного погідного дня паничева коханка вийшла з двору, вбрана в стару спідницю й латаний кафтаник, прикрита дрантивою хусткою. І так знайшлася в Іцковій корчмі. Іцко прийняв її за служницю, бо жодна дівчина з села не пішла б служити в корчму, а може, вона його причарувала. Думали, що панич її прогнав, але той увечері прискакав до корчми і хотів силою забрати, але дівчина не далася. Носила воду, патиччя, пильнувала Іцкових малих, прала в студенім потоці, ніби весь вік тото робила. А перед тим здавалось, що весь вік ходила в шовкових сукнях. Така була потайна.

Весна принесла голод, а далі почалась моровиця. Цілі хати вимирали до найменшої дитини. Двораки носа не витикали з панського обійстя і нікого не пускали. Хто був живий, заливався горівкою в Іцковій корчмі. Іцко мав добрий гешефт з людської біди, але Іцкові ніхто не дивувався. Вмерлих стягали гаками на новий цвинтар і заливали вапном.

З тої холери, що викликає страшну спрагу, пересохла ріка. І хоч ще було кому сіяти, не було надії, що буде кому пожати. Вийшов тоді чоловік з ліса й сказав: «Поставте на горі хреста. Вода заб’є з-під нього, і лишитеся живі». Але люди й далі вмирали.

Тоді пішла чутка, що холера має людську подобизну і доки її не впізнали, доти вона буде труїти людей. Так було раніше, коли Моровиця ходила від села до села і умертвляла всіх без жалю. І мусили її спізнати і забити, як суку, камінням, і закопати край дороги…

(а що ж зі мною буде за те, що чужа, що і пані, й жебрачка? Вб’ють? Я не пам’ятаю чия. Була колись того пана, хто врятував мене від скону. Раз врятував — більше не захоче. Дайте мені дитину, що корчиться в муках. Я поцілую її в уста, тільки не робіть винною. На тім світі мусить бути темно, але чому й на цім нічого не видно? Я сховалася на чужім стриху в бочці від збіжжя, а господар найшов і відвів до людей, аби мене вбили. Його хату би спалили, якби не відвів. А мій милий все одно спалив ту хату і посадив на могилі три грушки: одну за свою душу, другу — за мою, а третю — за їхні бідні нужденні душечки).

Уріж, 1989 рік