Гірчичне зерно

Мені не траплялося здибати Перевізника поза межами цього невеличкого світу, що має форму кола й оточений горами, лісами, полями, книгами, листами від друзів. По суті, йому тут нічого робити, то він і нічого не робить, бо зробив усе. Чому ж Перевізник усе ж таки тут з’являється? Може, шукає притулку для тих, кому погано ведеться? Але ж це не їхній світ. Ці речі для чужих безголосі, очі людей з сімейних фотокарток — незрозумілі, господарі цих будинків бояться заброд і плаксивих жебраків. Та й нема такої біди, яка б зігнала всіх під спільний дах і змушувала щось вирішувати, аби врятуватись. Хто знає, що має на мислі Перевізник? Мені здається, він чогось недомовляє. Так не можна. Люди, котрі у наш час чогось недоказують за життя, не мають права вмерти. Що я кажу? І в інші часи теж. Правда, тоді існувала сповідь, безпосередньо пов’язуючись зі словом «совість». Ось воно, це слово, валяється в болоті за межами невеличкого світу, сохне між сторінок спалених книг… Хай його підніме кожен з нас, а Перевізник дивитиметься ясними, чистими очима і пригадувати нам Нові Старі Вічні Слова…

Бесіда перша Перші люди

Бесідники: Перевізник, Чоловік, Жінка, Дитина.

І того ранку сонечко встало ще раніше, щоб встигнути за день все зігріти і освітити. Вітер не дихав ні понад землею, ні вище, над лісами і горами, куди злітали лише найсміливіші й найсильніші птахи. Отже, не мало бути ні хмар, ні дощу. Разом з сонцем на лівому березі ріки прокинувся Перевізник: встав, розпалив невеличке багаття і дивився, як рівно і гарно струмує угору дим. Він не хотів сьогодні дощу. Взявся черпати воду з ріки, виливати її на дощаний поміст перевозу. Густий туман зсувався у пісок, і острів посеред ріки ніби теж вмивався разом з нехитрою машинерією, що замість мосту єднала його з материком.

У такі погожі дні Перевізник сподівався гостей, бо назвати пасажирами тих, хто бажав побувати на острові, якось не повертався язик. Він ще не перевіз туди жодного злого чоловіка, котрий міг би заподіяти шкоду деревам і квітам, — і через надмірну вимогливість був не раз битий до каліцтва.

Собака й кіт скрашували йому самотність. Перевізник ділився з ними рибою, яку ловив у річці. Під хатинкою стояла лавка, трохи задовга для нього, зрештою, там не раз відпочивали гості, чекаючи на перевіз. А він сидів на ній, щоб позирати на ріку й на стежку, якою мали прийти до перевозу.

Коли є ще на світі такі великі ріки й іноді трапляються безлюдні зелені острови, то перевіз і Перевізник — єдині. Тому в нього майже ніхто не вірить, і майже ніхто його не шукає.

Вздовж берега до нього йшли Чоловік, Жінка й Дитина. Він ще не бачив їх і вони його теж.

Чоловік

Якщо не знайдемо Перевізника, то зупинимось тут.

Жінка

Дитина може порізати ногу об скло чи бляху.

Чоловік

Хай не бігає босий.

Жінка

Хіба ми прийшли сюди для того, щоб остерігатись? Цей берег ще небезпечніший, ніж міська вулиця вночі. Обіцяй, ще ми вернемось назад, коли не знайдемо Перевізника.

Чоловік

Я ще спроможний захистити свою сім’ю.

Жінка

Але ж я не хочу, щоб ти нас захищав від злочинців чи здичавілих собак, коли можна уникнути цього. Захищай нас від дощу, від холоду, самотності…

Чоловік

Я не вірю, що зла можна уникнути.

Жінка

Тут ні, але на тому сонячному острові можна. Я б хотіла все життя там прожити з вами обома.

Чоловік

Дивись, як малий вчепився у мою руку… Боїться. Уже в такому віці.

Жінка

Невже ти боїшся, синку?

Дитина

А тут водяться вовки і тигри? Коли водяться, то я боюся.

Жінка

Я певна, що їх тут нема. А якщо й були б, то не ми їх боялися б, а вони нас.

Дитина

Чому?

Жінка

Бо люди мають зброю, яка вбиває тварин. Не тому, що людям хочеться їсти чи вони бояться, а тому, що декому подобається вбивати тварин. А чому подобається — ти зрозумієш, коли виростеш.

Чоловік

Ти дуже просто пояснюєш. Я завжди дивувався цій здатності…

Жінка

Шкода, що вона тобі впадає в очі. Значить, ми з тобою або різні люди, або ти ще не навчився розмовляти.

Чоловік

Скоріше розучився. Для тебе слова ще не втратили запаху, смаку, дотику, як для дітей. Може, це просто нижчий ступінь, а може, вищий… Але це не потрібно там, куди ми повернемось.

Жінка

Ми вже повернулись. Я не здивуюсь, коли Перевізник привітає нас з поверненням. Якщо захоче, звичайно, з нами розмовляти. Може, слова йому не потрібні.

Чоловік

Зате вони потрібні нам. А ось його хатина і човен.

Дитина

Хіба човни такими бувають?

Чоловік

Цей човен припнутий до берегів на довгу линву, щоб йому не заманулось пливти ні за течією, ні проти течії.

Перевізник

Саме так, чоловіче, саме так! Добрий день вам! Я міг би вас привітати з поверненням, але боюсь, що, не побувавши ще на основі, ви почнете марнувати час, випитуючи, що таке повернення.

Чоловік

Моя дружина щойно пояснила мені це.

Перевізник

Ви полегшили мені працю, дякую…

Жінка

Це дуже легко зрозуміти.

Перевізник

Значить, ви не будете рвати квітів, ламати гілля, полохати пташок?

Чоловік

Будьте певні.

Перевізник

І не захочете залишитись на острові назавжди?

Чоловік

Хіба були такі, що хотіли залишитись?

Перевізник

Були, на жаль.

Жінка

Чому «на жаль»? Хіба це зле — прожити бодай трохи свого життя на зеленому острові й відчути себе не людиною, а часткою природи?

Перевізник

Це — жахливо.

Чоловік

Ви хочете зберегти природу незайманою?

Перевізник

Природа не така вже й беззахисна, як вам здається. Я просто нагадую людям, що цей острів — не що інше, як чисте серце, і що, зрозумівши мову барв і звуків, мову лісу, річки, птахів і звірів, вони збагнуть мову власного серця і слухатимуться його.

Чоловік

Даруйте, це якась містика!

Жінка

Скорше язичництво. Я б хотіла бути язичницею. Хто з нас має рацію, шановний Перевізнику?

Перевізник

Ваша дитина, котрій хочеться якнайшвидше опинитись на перевозі й усе побачити і почути.

Жінка

Як сумно бути дорослим, і як добре дитиною!

Чоловік

Ми мали досить часу бути дітьми. Згадай, як до нас ставились тоді: наче до нижчих істот, котрі нічого не розуміють і яких треба карати або захищати.

Перевізник

Ось бачите, я зовсім не закликаю вас наслідувати інстинктивне начало, ставати дикунами. Красу і добро здатна оцінити лише людина.

Чоловік

Нам все це відомо з книжок…

Перевізник

Але ж у вас немає зеленого острова у серці? Про мене ви чули як про дивака, що дає сеанси психотерапії. Мушу вам сказати, що сюди не приходять безнадійно самотні люди. Я не бачив жодного нещасливця. Безплідне серце не запліднить чарівне видіння зеленого острова.

Жінка

Я тепер бачу, які ми недосконалі. Як же ми не здогадались прийти до вас раніше! У кожному з нас іде жорстока війна між звіром і богом. Звір — не те слово, і бог — не те; я не можу згадати слів…

Перевізник

Ви їх згадаєте. Ходімо, ваш хлопчик чекає на перевозі.

Вони пливли у мовчанні через ріку, і їм товаришувало декілька хмарок, що пливли у тому ж напрямі; тільки незворушне сонце підіймалось все вище й вище, а птахи навскоси перетинали воду, не чуючи рівного плескоту хвиль. Чоловікові на мить уявилось, що Перевізник — то Харон і що вони повернулись, щоб ніколи не повертатись. Він обняв Дитину за плечі, але в її очах не помітив страху, лише цікавість. А Жінка мала такий вираз лиця, ніби відбувається щось конче потрібне, але не потрібніше ніж те, що вони мають прбачити. Засмаглий Перевізник виглядав дуже заклопотаним своєю справою. Їхні думки літали одна повз одну, однак цього було мало, щоб утворився попутний вітер.

Пліт причалив до смуги піску, за якою темніла латка витоптаної трави.

Перевізник

А тепер ідіть.

Чоловік

Ви самі часто тут ходите?

Перевізник

Я давно тут не був, може, з кілька років.

Чоловік

Звідки ви знаєте, чи хтось не наробив шкоди на острові?

Перевізник

Людині неприємно, коли за нею слідкують. Ніхто не казав мені ні слова про те, що на острові щось негаразд.

Чоловік

Ну, то ми пішли…

Перевізник

Я відпливу до того берега, а потім заберу вас.

І Перевізник повернув назад, щоб взятися до звичних домашніх справ. Лише з заходом сонця знову пустив перевіз через ріку. Він знав, коли це зробити вчасно. Чоловік з Жінкою і Дитиною стояли під деревом з потемнілим вечірнім листям і дивились, як пливе до них Перевізник.

Жінка

Він має рацію: нам треба вертатись звідси. Надто багато вражень. Це ніби напився досхочу.

Чоловік

Ми проковтнули цілий острів і сонце. Скоро почне темніти. Мені б хотілось побалакати з цим чоловіком, але немає часу.

Жінка

Я певна, що він захоче з нами поговорити. Цей острів і ріка — наче якийсь гіпноз, не зовсім безпечний…

Чоловік

Ти була вранці наївніша.

Жінка

А ти — навпаки.

Чоловік

Може, в цьому й полягає взаємна рівновага?

Перевізник

Усе гаразд?

Чоловік

З тілом усе гаразд, якщо не вважати голоду, а от душевного спокою, який ви нам обіцяли, нема. Якесь збурення раю… Але, певно, спокій прийде потім.

Перевізник

Так, але лише за однієї умови, точніше цілого ланцюга умов. Щоб мати душевний спокій, треба бути мудрим. А щоб стати мудрим, треба дивитись на світ власними очима. На цьому я зупинюся, з вашого дозволу.

От ви бачите сонце. У школі вас вчили, що це велетенська розпечена куля. Але ви бачите не кулю, а диск. Далі, Земля рухається навколо Сонця. Це ви знаєте, але кажете і думаєте: сонце сідає, сонце пливе. І вас усі розуміють, окрім дітей, які ще не знають астрономії. Ви говорите як язичник, хоч ви цивілізована людина. Але хто справжніший язичник — той, що механічно повторює древні слова, чи той, хто говорить і вірить й слова його тотожні з вірою? Певно, той, що опирається у вірі на власний досвід. Ви розповідаєте дитині казки, де розмовляють звірі, навіть небесні світила, вважаючи, що таким чином розвиваєте її образне мислення, тобто фантазію. Дитина дуже хоче повірити вам, але сама вона цього не бачила і не чула. Вона вже роздвоєна на язичника і вченого. І тому дітей ми не можемо назвати простими. Вони не сприймають світ так цілісно, як це видається з їхнього щебету. Отже, ставати дитиною знову не варто, бо не в цьому мудрість і простота.

Жінка

А у чому, в цілісності? Я питаю вас, бо знаходила цю думку в багатьох філософів.

Перевізник

Це також і моя думка, бо я її вистраждав і знайшов.

Жінка

Яким чином?

Перевізник

Завдяки власному досвіду.

Чоловік

Отже, до цілісності лежить шлях через власний досвід і віру? Невже чужий досвід нічого не вартий?

Перевізник

Переймати чужий досвід — означає вступати в угоду з людьми. Іноді ми нехтуємо при цьому власним, розчиняємось між інших, втрачаємо…

Жінка

…цілісність?

Перевізник

Як можна бути цілісним, не пізнавши самого себе? Втрачаємо здатність мислити самостійно. Звідси — стандартність думок, яка робить зручним спілкування між людьми, але настільки збіднює його, що навіть люди, не схильні до рефлексій, почувають себе незатишно. Тому гаслом кожної людини, котра пізнала чужий досвід, має стати очищення. А вже потім — дія. Жити треба дуже обережно. Діти мають непогамований інстинкт самозбереження. Вони кепсько почувають себе між незнайомих людей, в незнайомому місці.

Жінка

Ми теж в першу мить відчули себе незатишно на вашому чудовому острові.

Перевізник

Але ж ви не назвали б це відчуття самотністю, правда?

Жінка

Так. А чому ви питаєте?

Перевізник

Бо у природі немає самотності. Її не розщепиш на частини. Той, хто розклав світ на частини, той вбив його у собі.

Чоловік

Тобто він не може здобути цілісність, стати мудрим?

Перевізник

Оживити важче, ніж умертвити. Вбивство — це теж частина того, що було, і поза людиною лишається неподільним. Це дуже важко і потребує величезної відваги. Споглядальність, зосередженість трохи полегшують нам шлях до простоти. Якби ніч не стала нам на заваді, ми б поговорили про мудрість у світі людей, про те, як вдало віднайдене слово-символ повертає нам світло простоти… А зараз скажіть мені, якою виглядала ріка з острова? Скажи ти, хлопчику?

Дитина

Її весь час затуляли дерева й кущі.

Жінка

Це було надзвичайно гарно! Дуже багато світла.

Чоловік

Набагато краще виглядало, ніж мур чи стіна.

Бесіда друга Міщани

Бесідники: Перевізник, Климентій, Орест, Степан.

Малі містечка лише на околицях тішать око чепурними будиночками і старими деревами, що переросли і дітей, і самі родинні гнізда. Тут вільно вештаються виховані пси, коти і кури теж чуються у безпеці на вузьких вуличках, що не тхнуть асфальтом ні влітку, ні тим паче зимою, коли від щедрого снігу ті вулички робляться стежками. Живуть тут не тільки старші люди, котрим до вподоби тихе, помірковане життя, насичене турботами про грядки, дім, а й їхні діти та онуки, які мріють, що колись бульдозери зриють оте тихе болото і вони вознесуться на кілька поверхів вище, у квартири, які не потребують ніяких турбот, окрім приємних. Іноді один-два таких будиночки з весело побіленими стінами трапляються і в центрі, але тоді вони більше схожі на ефемерид, ніж на житла, призначені для кількох поколінь. Сумні острівці, сказав би Перевізник, поглине океан, чиї хвилі уже лижуть кущі виснажених троянд…

Котроїсь неділі, в осінній теплий вечір, він зустрівся зі своїми друзями з Зеленої вулиці. Вони сиділи в садку, обгородженому дротяною сіткою, майже безлистому, з кущем темно-бордових хризантем, від чого сад здавався просторим, а чоловічі постаті — зажуреними…

Климентій

Учора в тому домі, он бачите, з червоним дахом, був похорон. Вмерла жінка, ще молода, 54 роки. Рака мала…

Степан

Раніше за того рака ніхто й не чув, а тепер на нашій вулиці від нього вмерло аж п’ятеро. Ніхто не знає, що його чекає.

Климентій

Відмучилася, нині їй байдуже. А що буде з Йосипом? Я вчора на похороні бачив: геть змордувався чоловік. Не кожен може таке витримати: по лікарнях, а ще наостанок удома мусив жінку заходити.

Перевізник

А що, в них дітей не було?

Орест

Не мали. У мене вікно виходить на їхню хату — аж сприкрилося дивитися на той тлум. Я не маю звичаю ходити по похоронах, а тут усе перед очима. І все чути: плач, крик, оркестр. Нема щоб тихо попрощатися і відвезти на цвинтар. Мусять шум учинити, кожного налякати. Я відчув велику полегкість, коли останній чоловік пішов з двору. Хіба мертвим потрібна та вся вистава, часто лицемірна, облудна? Їм — байдуже.

Степан

Так завжди було, і не нам міняти звичаю через те, що декотрі люди фальшиві. Їх чекає те, що вони підготували собі за життя.

Климентій

Я від 20 літ живу на цій вулиці, відколи побудував собі домочок, і з кожним похороном вулиця ніби коротшає. А коли вертаєшся з цвинтаря, всюди порожньо і здається, що ніхто не в силі заповнити цю порожнечу…

Перевізник

Бо в твоєму серці вона виникла. А ти подумай, скільки порожнечі в серцях близьких небіжчика. У ній можна вмістити цілий всесвіт, і того буде замало. Я не згодний з тобою, Оресте, що найліпше уникати чужого горя. По-перше, його не уникнеш, бо, коли біду не пускають у двері, вона лізе через вікно. По-друге, ти живеш у маленькому світі, де нелегко розминутися з людиною. Цей світ любий моєму серцю, хоча я й не живу у ньому і він чужий моїй натурі. Чужий, однак любий, як щось далеке, наприклад, рідкісна гостина. Тебе запросили і, як тобі не хотілося йти до заледве знайомого, не насмілився відмовити. І ось тобі несподівано перевертають душу ці незначні відвідини. Маленький чужий світ стає раптом моделлю втраченого і тепер віднайденого раю…

Орест

Раю? Ви називаєте раєм нашу околицю, котру в місті зневажливо називають міщанською, вулицю, про яку ніхто не знає правди, навіть ті, що живуть на ній? Вам не здається, що в сю пору все якесь ефемерне, схоже на привид? Дерева — як кістяки, голі паркани. Це — клітка, і я завжди так вважатиму, доки не постарію і не стану ходити на похорони…

Климентій

Ти, чоловіче, ніколи не підеш на похорон.

Орест

Чому ви так думаєте, Климентію?

Климентій

Бо ти не зможеш вийти з власної клітки.

Орест

А яка різниця між моєю кліткою і цією, в яку влазиться наш міщанський світ? Клітка є клітка. У ній і помремо.

Климентій

Цілий світ називають кліткою, то чим наша спільна клітка гірша за оту? Та більша, то правда, але й кривди там більше і злості. Маєш рацію, твоя клітка — найліпша. Ти знаєш хіба власну злість, а вона солодша, ніж чужа. Тільки тісно, певно, тобі… Наш Перевізник багато ходив і прочитав, хай він тобі скаже, чим йому любий наш міщанський світ.

Перевізник

Охоче. Що означало раніше слово «міщанин» і яке його правдиве значення? Міщанин — той, хто живе у місті, як селянин — той, хто живе на селі. лова «селянин» зараз майже не вчуєш, ніби це все одно що «хлоп», «мужик» чи «бидло». А «МІщанин» — означення обмеженої істоти без культури, смаку, любителя пташок в клітці і вишитих по канві картинок або ще гірше — ворог поступу, прогресу…

Степан

То правда. Слово саме по собі нічого, але на нього поначіплювано стільки ярликів, що гидко й вимовляти. Може б, якесь інше придумати, бо вимре колись наша вулиця, знесуть домочки, які ми такою гіркою працею діставали, — нічого не лишиться. А так хоч би добре слово.

Орест

Є таке слово, однакове для всіх: люди. Однакове, як ті багатоповерхові доми, що їх поставлять на місці наших. Воно то добре, то зле, тобто ніяке, й існує, певно, для того, щоб відділити нас від тварин. Хіба вам не байдуже, як називали себе вимерлі динозаври чи ще якісь помилки природи?

Климентій

Ми збиралися послухати нашого приятеля Перевізника, а ви завели суперечку довкола слів. Хіба суть у тому, яким словом нас назвати. Маємо досить слів, щоб лишитись у пам’яті. Та й звідки така певність, що ми вимремо? Таж маємо діти!

Орест

Моя донька два рази в тиждень їздить на дискотеку до центру і скаче там, як ті малі варіяти, що ми їх бачили недавно по телевізору. Питає, чи думаємо ми вибиратися з цієї діри, бо довго доведеться чекати, поки ви вмрете і я продам хату… Чули таке?

Степан

Так і сказала? Я би свою вбив за такі слова!

Орест

То вона жартує. А так мене любить. Хіба слова не шанує: що на умі, те й на язиці.

Климентій

Послухаймо Перевізника, може, він нашу розмову запише, і тоді знесуть не наші будинки, а ті бетонові, бо всі захочуть жити у міщанському раю. Прошу, друже!

Перевізник

Якби знайшовся хоч один чоловік, котрий не встидався б назвати себе міщанином і гордився б цим, честь слову була б повернута. А питання про клітку, любі мої Климентію і Оресте, — це питання про волю-неволю. Ти, Климентію, міг би жити інакше, ніж живеш?

Климентій

По правді, ні. Моє життя — як добрий кожух, що шиється на вік, а, бува, ще й синові переходить у спадок.

Перевізник

А ти, Оресте, хотів би, щоб тебе у тяжку годину оточували свої, не чужі люди, сусіди й родина? Тобі ж незле сидіти з нами?

Орест

Ясна річ.

Перевізник

Я теж можу цілком щиро сказати, що добре між вами чуюся. Спокійно. І тут немає жодної вигоди, розрахунку, хоч я чудово розумію, що не міг би тут бути за свого, бо у мене є перевіз, і ріка, й зелений острів. Той острів для мене те ж саме, що для вас ваша вулиця Зелена. Ми обрали їх вільно, без примусу — яка ж це клітка? Дім не може бути кліткою, коли стіни його зведені твоїми руками або руками твого батька. Оце є воля. А неволя — коли не маєш ні дому, ні друзів. Тоді ти скрізь чужий.

Місто виникає спочатку з потреби знайти захист від ворога, але потім воно перетворюється в притулок для тих, хто не здатний збудувати власний дім: волоцюг, ледарів, базік, одним словом, чужинців: перетворюється в киплячий котел людності, що не має ні батька, ні матері й воліє їх не мати, бо надто мало землі, щоб прогодувати рідних на старість. Тіснота не зближує людей, дратує їх. Вони стають хворими на тісноту і не знають від неї ліку іншого, крім усамітнення. Це тривало тисячі років, доки не витворилася впевненість, що самотність — це закон існування кожної людської істоти. І зараз неможливо нікого переконати в протилежному, оскільки причини цього стану безнадійно забуті. А все просто — від людини відібрано клаптик землі й сад, який вона вільна там посадити. Відібране справжнє, а взамін вона одержує створене чужими руками і, таким чином, втрачає опору для духу.

Климентій

Бачу, друже, тобі не подобаються міста. Але того, що сталося, вже назад не вернеш. Та й доми для людей будують люди, а не дияволи. Самі для себе будують.

Орест

Особливо ті, нові… Хоч будують їх наче й люди, але з таким наміром, щоб чоловікові жилося там найгірше. Та куди не підеш, здається, що все робиться на зло: і в магазині, і в канцелярії, і у автобусі — ніби ти не людина, а непотріб. Після всього того найліпше сховатися в хаті й нікого не бачити.

Степан

Отже, справа не в домах, а у людях, з якими щось сталося. Як ти гадаєш, Перевізнику?

Перевізник

Давніше майстер відповідав за кожну річ, що виходила з-під його рук, навіть за шило, не кажучи вже про чоботи. Кожна річ мала своє лице. Нині безликі речі творять безликі люди і навпаки. Але гріх було б сказати, що такий стан остаточний. Людина не може миритися з безликістю. Вона мучиться від того, часом не здогадуючись про причину власної і чужої байдужості. Шукає самотності, а потім виходу з неї. Шукає розривки, хай навіть то буде збирання марок чи купівля речей. З одного боку, прагне дорівнятися до інших, а з другого — лишити собі хоч трохи власного лиця. Тому не треба судити людину, котра шукає, як і ту, котра не знайшла нічого і завмерла. Може, вони повірять колись у свій острів.

Мене тягне до вас тому, що зберегли незмінною людську сутність: створили дім і сім’ю, захищаєте їх, коли весь світ розпадається і гниє, пильнуєте, щоб не зірвало бурею дах і не похитнулись стіни, шануєте вмерлих і споминаєте їх… Маєте землю під ногами, навіть тепер, коли не кожен селянин пам’ятає, що топче прах своїх предків.

Орест

А коли нашу вулицю зметуть бульдозерами?

Перевізник

Щось мусить лишитися у серці, бодай почуття власної гідності. Колись цілі народи переселялись з місця на місце. Ті, котрі не берегли роду, зникли з лиця землі. Так і кожна окрема людина, ставши безрідною, стає безликою, бо все на світі скріплене кров’ю поколінь. Чи годиться визнавати власне безсилля перед стихією? Певно, що це непорядно. Ви не хилитесь за вітром, який сьогодні дме зі сходу, завтра — з півдня, а позавтра ще звідкись. Якщо вам скажуть: продай хату й поселись у центрі, де зручніше, то ви цього не зробите, бо негоже продавати рідний дім заради ванни, газу й каналізації. Коли скажуть: ви обмежені й не сучасні, то хто з вас стане бити себе в груди й обіцяти, що зміниться? Бо це той же вітер. Людяність і милосердя — завжди сучасні.

Степан

А що ж буде з нашими дітьми? Вони ж слабкі.

Климентій

Бо ми в них не віримо.

Перевізник

Золоті слова, Климентію! Якщо не віриш нікому, то захитається віра в себе. Із тисяч зерен, посіяних абияк, поверх землі, сходять лише одиниці, а ті, що любовно прикриті родючим грунтом, сходять усі. На жаль, мушу вас покинути. Час мені йти, бо вже пізно.

Климентій

Ти ж іще прийдеш до нас, правда?

Перевізник

Так, коли буду вам потрібний. Я ж зустрічаюся і з щасливими, і з нещасливими, з бездомними і влаштованими якнайзручніше…

Степан

Дуже дякуємо тобі, Перевізнику. А для нас, друзі, ще не пізно. Може, підемо до Йосипа, все ж трохи розрадимо чоловіка?

І Перевізник, попрощавшись, рушив темною вулицею. У повітрі ще з суботи пахло димом від паленого листя. Кожного разу цей дим нагадував йому щось інше. Деколи весну, як по селах білять хати і згрібають у садках торішнє листя, що вже не має запаху мертвої рослинної плоті, деколи сморід горілого сміття з урн, що спалахувало від непогашеного недопалка, але завжди дим, вогонь нагадували йому вечір.

— Я думаю, — сказав Орест, дивлячись у темряву, — що наш Перевізник — дуже одинокий чоловік і через те беззахисний. А раз його ніхто не захищає, то він мусить боронити інших…

Бесіда третя Самотні

Бесідники: Перевізник, Ольга, Едуард, Марко, Федір.

Зимою на нічному вокзалі ніде яблуку впасти. Десь під ранок стає вільніше. Можна подрімати, якщо ти нікуди не їдеш і нізвідки не приїхав. А згодом сісти в трамвай чи тролейбус і почати подорож по чужому місті, в якому ти опинився хтозна-коли, так і не зумівши відшукати притулку. Ця подорож — кільце, котре звужують втома, байдужість, самотність. Вона, здається, триватиме вічно, бо ти переконаний, що твої втома, байдужість, самотність не впадають у очі, якщо ти не чиниш нікому зла, не посягаєш на чужі притулки, врешті-решт, нічого не потребуєш, бо найголовніше носиш з собою — неповторне лице нещасливця, на яке не вдягнеш маски.

Та одного разу коло звузиться настільки, що тебе затримає міліція, і ти покинеш це місто, щоб переїхати до іншого. А насправді між ними немає ніякої різниці, лише крихта надії, що зустрінеш людину, котра подасть тобі руку з солодким хлібом рятунку. Ти зрозумієш, що досі був хворий, а значить, нерозумний і слабий. Відхилиш лагідно руку, бо вже маєш у собі те, що вона тобі дає. І навіть більше — лице самотнього, на яке не вдягнеш маски.

Є речі, незбагненні навіть для Перевізника. І ми з’ясуємо це, послухавши, як він бесідує вночі на вокзалі, обложеному холодом ззовні і зсередини.

Троє чоловіків і одна жінка, майже без речей, у осінній одежі, застигли біля темного книжкового кіоска — хто скаже, що вони чужі одне одному, хоч досі й не знайомі? Не чужіші, ніж дерева у лісі, сплетені корінням і кронами, під якими й сонце видається блідим і слабим. Історія кожного зводиться до причин, які дуже легко зрозуміти. Але, коли ми замислимось над тим, чому саме вони стали блукачами, а не інші, то цих причин виявиться замало. Поверхня є поверхня, навіть коли історія виллється у сповідь на краю, — тоді, якщо вірити екзистенціалістам, людина начебто розкривається повністю.

Обминемо початок бесіди, тобто встановлення контактів. Це лише пауза, котра триває відтоді, відколи люди стали відчувати духовну потребу одне в одному.

Перевізник

Я часто сюди приходжу, щоб побалакати з людьми. Іноді мене б’ють, але я це не розцінюю як поразку. Набагато прикріше розмовляти з ситими і вдоволеними, котрі не потребують чужої душі, вважаючи, що речі вознесли їх над іншими. Найоблудніша думка на світі! Ми всі голі й беззахисні перед тим, чого немає у нас. Якщо є отрута, то мусить бути й протиотрута…

Ольга

Чому мусить? Рівновага — то вигадка. Правда, деякі речі й поняття врівноважуються, але не треба зводити протилежність в абсолют. Якби існувала протиотрута, її б шукали. Світ, хоч і великий, зате однаковий, як однакові в більшості люди.

Марко

Люди не винні у тому, що вони схожі, раз їх виховують однаково і привчають до однакових потреб. Ті, кого не виховували, стають такими, як ми. А ті, хто обтрусився з того виховання, як горобець з пороху, бажають стати нашими рятівниками. Правильно я вгадав твій намір, Перевізнику? Ти ж той Перевізник, котрий возить людей на екскурсію до раю?

Федір

Чого ти причепився до чоловіка, Марку? Хочеш, щоб він пішов? Надворі ніч, тут нема де сісти, — що, нам тяжко нормально поговорити, хай навіть він кореспондент? Нам треба боятися міліції, а не кореспондентів.

Едуард

Дійсно, Марку, що лихого в тім, коли чоловік перевозить людей до раю? Він же потім вертає їх до життя. Шкода, що зима і ріка замерзла…

Перевізник

Я сам не маю жити взимку, то ходжу між людей. Буваю і на вокзалі. Раз не можу вам ділом допомогти, то й словами не вийде. Слово і діло стали в наш час мало не ворогами.

Марко

То ваші діяння залежать від кліматичних умов?

Перевізник

Така доля всіх перевізників, за винятком, може, Харона. У вільний час я слухаю і дивлюсь на людей. Деколи мені вдається їх переконати…

Ольга

І ви не почуваєте себе тут самотнім?

Перевізник

Почуваю і тішуся з того. Це означає, що я існую і не є гвинтиком чи коліщатком потворної і нецікавої машини, як це вважали у вісімнадцятому столітті.

Ольга

На нещасного ви не виглядаєте, то правда. Певно, довго букали по світі, щоб знайти протиотруту?

Марко

Ти вгадав. Моя протиотрута — як імунітет. Вона захищає лише мою душу, але кожний може знайти її в собі.

Едуард

Ви належите до тих мудреців, котрі закликають пізнати самого себе.

Марко

Диви, пам’ятаю.

Едуард

А тим часом я пізнаю себе з малих літ і до лисої голови, а що з того? Позбувся усіх благ, які годують і одягають, за чим і не шкодую, але чи пізнав самого себе і що з того? Маю манію переслідування натомість. Я загордився і знаю, що це мені даром не минеться. Якимось робом оті людці мені відомстять. Я тікаю уже не від тих сітей, які наставляє щаслива фортуна, а від помсти. Помста — це, мабуть, таємне ім’я людського бога…

Федір

Бігме, ти варіят, чоловіче!

Едуард

Помовч краще. Перевізнику, який сенс пізнавати самого себе, коли за це карають так жорстоко?

Перевізник

Ніякий.

Едуард

Поясни, коли твоя ласка.

Перевізник

Гідність допоможе тобі позбутися комплексу білої ворони. Я не збираюсь радити ні тобі, ні іншим ставати в протилежну позицію до людства, котре далеко бід досконалості, хоч гармонія теж неможлива через оцю ж недосконалість. Світ без тебе — уже неповний. Світ, який непорушний, закостенілий, на перший погляд, не може існувати без людей, у котрих загострене почуття гідності й совісті.

Марко

Ти визнаєш доцільність?

Перевізник

Я не зводжу нічого до абсолюту, хіба деякі якості, без яких немає людини: гідність, внутрішня чистота, довір’я…

Ольга

Свого часу я хотіла позбутись комплексу неповноцінності. Ми живемо лише один раз, та й то як-небудь. Коли мені виповнилось 20 років, я вийшла з клітки умовностей, покинула роботу, яка висушувала тіло й мозок. І ось я тут. Тільки й того, що це життя болючіше й ризикованіше. Не помітила, що моя історія майже така сама, як Едуардова…

Марко

Бідна-бідна русалочка! Мабуть, у тебе було нещасливе кохання. Тоді твоя історія ще й трішки схожа на мою. Але признайся: нещасливе кохання — це лише привід до втечі? Чи був у тебе якийсь поштовх? Мені для порівняння…

Ольга

Була трава. Латочка трави біля під’їзду. Зеленої, аж синьої. Я подумала, що десь є цілі галявини такої трави, а на мою долю припадає лише латочка. Втім, коли я повернусь додому…

Марко

Тобі це хочеться зробити з першого дня втечі?

Ольга

Звідки ти знаєш? То буде поразка. Але гонорова поразка, яка доведе, що у цьому світі неможливо знайти протиотруту, неможливо зустріти людей, котрі б тебе не зрадили, а за добро платили добром…

Федір

Чого захотіла! Щоб їй платили… Ніхто не любить платити. Я мав жінку, годив їй, як міг, а вона сплуталась з сусідом. Тепер я хоч не простив їй, але забув. Платити добром за добро ще дивніше, ніж платити добром за зло.

Марко

Овва! Ще один філософ обізвався. Певне, ти Федю, побував у пеклі й знаєш, що підлога в ньому вистелена добрими намірами.

Федір

У пекло я ще втраплю, зате я побував у колонії. Три роки відкантував, а там, коли хочеш знати, усі філософи.

Едуард

Наслідок ізоляції. Може, тюрма для нас саме тут, а не у світі, межі якого ми добровільно покинули. Відчуття, ніби кружляєш по колу, як кінь у цирку.

Федір

Добровільно? Е, ні! У тюрмі ніхто по власній волі не сидить. А потім я вже не міг призвичаїтись. Не дали…

Марко

Ти у нас особливий тип, Федю.

Федір

Не я затіяв цю балачку, а ви, тобто Перевізник. Мені більше до вподоби тихе життя, про яке він говорив у попередній бесіді. Але що вдієш, як нема долі… Мені покійна мама завжди казала: «Федю, тримайся порядних людей, бо пропадеш. Тобі не можна жити самому». А порядні люди сахаються від мене, як від паршивого пса. Я бачу, що й ви не ліпші за мене…

Марко

Ти дуже проникливий, Федю. Хіба тобі з нами погано? Чим ми гірші за порядних людей? Нікого не вбиваємо, не обкрадаємо. Живемо, як божі птиці, хіба без гнізд.

Федір

Хе, а від людей нам чогось таки треба!

Перевізник

Скоріше від себе. А від людей, либонь, тільки те, чого нема в нашій душі. Твої думки, Федоре, видаються мені найближчими, хоча в дечому я не згоден. Ольга вважає, що підло не платити добром за добро. Я, здається, розгадав її помилку, причину того, що вона називає поразкою. Це — втрата безкорисливості, довір’я. Принцип «ти — мені, я — тобі» із сфери матеріальної проникнув у сферу духовну. На цьому будується ціла мораль. Ольга думає: ось я віддала людям душу, але вони чомусь уникають мене, хоч я нічого від них не вимагаю, окрім доброго ставлення, а вони платять мені чорною зрадою. Так, Ольго?

Ольга

Приблизно. Але мене цікавить, що думаєте ви?

Перевізник

Знаєте, що найважче виховати в людині? Почуття обов’язку. Для цього потрібно, щоб вона мала змогу вирішувати самостійно. Коли цього нема, вона не буде платити. Тому найкращі люди, як правило, поблажливі. Поблажливість — альтернатива озлобленню, але аж ніяк не інфантильність.

Ольга

А що ж тоді робити? Прощати? Даруйте, але це залежить від характеру. Що ж, я повинна себе ламати?

Перевізник

Спочатку ми йдемо від себе до людей, а потім від людей до себе. Потім зникаємо.

Едуард

Це — буддизм.

Перевізник

Це — гармонія.

Ольга

Мене й світу?

Перевізник

Я маю на увазі той момент, коли людина повністю оновлюється. Сильнішає аж настільки, що має право бути поблажливою, віддаючи себе тим, хто не має цієї сили. Це і почуття обов’язку, і гідність, і милосердя…

Едуард

Ти маєш справу з людьми дна. З цієї ями нам не вибратись довіку. Ми могли б жити інакше, але не хочемо. Є ще один шлях до святості: дати втоптати себе в болото. Якби не ми, не виникла б совість.

Ольга

Мені це ближче і більше до вподоби. То наша нірвана.

Марко

Ми теж сильні. Є два полюси, які мусять врівноважувати світ. Коли є гори, то є і їхній низ. Якби не ти, ми б не познайомились, бо не відчуваємо потреби одне в одному. Нам досить бачитись на відстані, щоб усвідомити, що ми не зграя, а кожен сам по собі. Кожен гине наодинці, не тягне за собою нікого, не кричить, що йому боляче, не просить допомоги, а коли йому її силоміць пхають, тікає. Злодій, котрому довіряють з милосердя, як не плюне одразу в очі своєму доброзичливцю, то помститься йому іншим, вишуканішим способом. Бо у нього теж є гордість: він не бажає ні платити, ні відбирати борги. Оце мав на увазі Федя, якому не бачити тихого щастя, як власних вух без люстерка. І він це чудово знає. Так само Ольга. Можете це розцінювати як залишок сентиментальності. Нам байдуже до того, бо ми не зграя. Так що, Перевізнику, вважай, що ця бесіда не дала тобі моральної втіхи…

Перевізник

Мій перевіз тримається на туго напнутій линві, яка ніколи не стане рікою і не з’єднає навічно два береги. Єдине, що мене тішить, це те, що вода хоча й небезпечна, а все ж не порожнеча…

…Він ішов між людей і речей і страшенно хотів, щоб швидше настав блідий зимовий ранок, зникло штучне світло, яке спотворювало людські обличчя, відривало очі від живого вогню багаття і свічки, й очі втомлено скляніли. Сірник, який запалив Перевізник, обпік йому пальці й упав на засніжену привокзальну площу. Небо не було чорне, сніг не був білий. І як би він не переконував себе, що біле й чорне — дві протилежності, штучне світло змінювало кольори, творило штучний світ, у якому все починалось із змішування відтінків, а кінчалось спотворенням.

Бесіда четверта Чужинці

Бесідники: Перевізник, Антон, Денис, Петро.

Місто таке велике, що важко його покинути, навіть коли дуже втомишся. Блукаючи між натовпу, ставши його часткою, Перевізник думав не про його безликість, а про дещо цілком протилежне, що його можна оцінити за реакцією на таке, приміром, питання, задане просто на вулиці: «Звідки ви родом?» Задане без кінокамер, без мікрофона, навіть без блокнота з ручкою. Одразу ж людські обличчя склалися б у симетричний візерунок тих, які не бажають відповідати, тих, які соромляться, і тих, які не пам’ятають. Ті, що дадуть вичерпну відповідь, раптом спохмурніють і розтануть в повітрі, сивому від туману й людських подихів, а ще вище, під самими весняними хмарами, кричатимуть у неторканій тиші дикі гуси з натертими під крилами кривавими мозолями.

Гуси-гуси-гусенята!

Візьміть мене на крилята, прошепоче Перевізник і заверне на ринок, щоб вдихнути запах землі, котра ось-ось прийме в себе зерно, овоч, коріння. Треба вертатись, радітиме він, ще не знаючи, чи має право бути щасливим. Чоловічок, завбільшки з метелика, загублений між сторінками неопублікованої казки, все своє недовге життя уникав тих, хто не був йому рівний, а рівних собі не міг зустріти серед високих квітів, трав і безмежно порожніх полів.

Там, на перевозі, його не мучили сумніви, навіть уночі, навіть коли ніхто не приходив і здавалось, його забули геть-чисто.

Сьогодні Перевізник йшов у гості до одного чоловіка, котрий теж мав свій перевіз, хоч перевізником його ніхто не кликав. Через те йому здавалося, що він іде в гості до себе самого, бо й дорогу добре знав і вікно на восьмому поверсі. Але ключа від квартири не мав. Натис кнопку дзвінка, і через хвильку вічко у дверях затемнилось.

Антон

Заходь! У мене якраз зібралися друзі. Вони давно хотіли з тобою познайомитися: Денис і Петро. А це — наш Перевізник. Ми знаємо твою скромність, щоб ти не думав, що зібрались ради твоєї персони. Тут така справа… Розумієш, Денис написав п’єсу і хоче нести її в театр. Ми намагаємось переконати його в тому, що це абсурд. Наш розсудливий Денис вперся лобом у стіну й думає її повалити…

Денис

Хіба моя п’єса абсурдна?

Антон

Вона — чудова. На Заході її б сприйняли, але тут ти можеш запропонувати її лише вузькому колу, як-от наше. Десять чоловік тебе оцінять, а решта кине каменем. Та й хто поставить твою п’єсу, йолопе нещасний?

Петро

Не кричи, Антоне. Ти у нас раціоналіст, і тобі не збагнути святої простоти митця. Згадайте, з моїми новелами було так само. Я надсилав їх до журналів, одержував відмову, хоч то були речі досить скромні з технічного і морального боку, але заляканим редакторам вони видались надто сміливими. Що ж, я став писати для себе і для друзів уже нескромно. Правда, між «тоді» й «тепер» пролягла до біса довга доріжка. Я встиг облисіти. Наш гість, певно, вважає нас за диваків?

Антон

Я й він, казав колись Перевізник, дві сторони однієї руки, або дзеркала, або дверей. Він іноді називає мене другим перевізником, але це завелика честь для такої складної й заплутаної істоти. Я радше провідник у печері, де нема світла, окрім світла ліхтаря. Сонце мені видається безсоромним.

Денис

Антон для нас бог герметизму, моделлю якого є його квартира, куди приємно сховатися й погомоніти серед книжок. Це теж протест проти масової культури, не хочу казати «маси». Протест пасивний, але єдино можливий. Речі, які ми створюємо, — бомби, чиї вибухи не чути поза межами нашого світу.

Антон

Знову іронізуєш, Денисе? Наш світ — не такий уже й малий. Книги розширюють його до безмежності, але чуже око бачить лише стіни.

Денис

Ти казав, що моя п’єса чудова, а зараз натякаєш, що я не належу до вашого кола. Отже, я недаремно збираюся віднести її в театр…

Перевізник

Пробачте, а про що ваша п’єса?

Денис

Зміст її цілком вкладається в назву: «Покинь свого батька». А сюжет… Художник покидає свого вчителя, уже мертвого, і дуже жалкує, що не зробив цього раніше. Учитель оживає на хвилю, щоб він міг це зробити.

Перевізник

Це справді бомба, і її треба засипати піском, щоб вона не вибухла й не рознесла стін герметичного світу.

Петро

Що за езопівською мовою ви розмовляєте сьогодні?

Антон

Перевізник не іронізує. Він дуже стриманий чоловік, бо живе сам.

Петро

Не люблю езопівської мови, як і будь-якої іншої, окрім мови жестів. Мені гидко послуговуватися навіть найпростішими фразами, а не те що алегоріями, які здешевіли, як…

Денис

Що ж тебе втримало від порівняння?

Петро

Та ну тебе! Може, ви, Перевізнику, любитель алегорій, любите ще й спекулятивне мислення? Тоді я вас вітаю.

Перевізник

Спекулятивним мислення стає лише тоді, коли ним намагаються скористатись як знаряддям забави чи заради корисливої мети. Хитромудра термінологія — це теж витвір спекулятивного мислення, бо дзвеніння чужих слів — шаманство, не гідне поета. Точність — відповідність природі, а не догма. Спробую пояснити свою думку на основі Денисової п’єси, якої я не читав. З його дозволу, звичайно.

Денис

О прошу, прошу…

Перевізник

Настає час, коли учневі здається, ніби він переріс вчителя. Не досвідом, звісно, а вправністю, котру іноді ще підміняють талантом. Я не знаю, може, й справді учень з вашої п’єси, Денисе, талановитіший. Маю право трактувати його, як мені заманеться, оскільки гра це дозволяє. Підсвідомо учень, так само, як діти по відношенню до батьків, відчуває на собі тягар боргу. Є люди, котрим легше вбити свого кредитора, ніж віддати йому борг.

Петро

Достоєвщина або й фрейдизм!..

Перевізник

Прошу мене не перебивати. Учень знає, що коли він скаже прямо вчителеві, що більше його не потребує і прагне якнайскорішого визволення, то старому буде гірко до розпачу. Він помре зі своїм слабим серцем. Але найгірше те, що й учня чекає та сама доля: бути відкинутим власними учнями. Кожне покоління митців видається талановитішим за попереднє. Якби так було, вбивство вчителів стало б моральною нормою. Але ж кожен, починаючи рости, мусить пустити коріння в ту землицю, яка зветься культурою…

Учень знає, що приречений на нерозуміння. Але думки такі нав’язливі, що йому сниться, ніби вчитель мертвий, і його образ зливається з образом учня. Про це Денис не захотів мені сповістити. Отже, під цим кутом зору стає зрозумілим вчинок Іуди, вина якого була мізерна, оскільки впізнати Христа у Гефсіманському саду міг кожен, таким він був відомим.

Петро

Борхес.

Перевізник

Можливо. У цій грі не передбачені оригінальні думки, а лише власні.

Петро

Не бачу різниці!

Антон

Тепер у нас з’явився ще один наївний чоловік. Перевізник піде, забравши з собою власні думки, але чи збагнете ви колись силу удару спекулятивного мислення, друзі мої хороші? До речі, Перевізнику, твоє трактування Денисової п’єси цілком в дусі абсурду. Ми її зрозуміли так само.

Денис

Так, але не зовсім так. Перевізник довів нам, як легко можна написати п’єсу, володіючи спекулятивним мисленням, і яка велика прірва між умінням і творчістю. Але я досі не втямлю, що за удар, бо моє авторське самолюбство не дуже уразливе. Зрештою, це перша моя п’єса…

Петро

Твоя п’єса — вирок усім майбутнім п’єсам і нашому герметизму.

Антон

Навіщо так трагічно, Петре? Це тільки гра, яка вже закінчилася. І Перевізник може позбутися осоружної тоги спекулятивного мислення й просто сказати, що він думає про нас. Навряд чи ми знайдемо меч проти його меча, а зі шпагою виступати недостойно…

Перевізник

Маєш рацію, Антоне. У цій тигровій шкурі я чуюся досить кепсько, і якби ви захотіли, то, безперечно, перемогли б у грі. Те, що ви не зробили цього, тішить мене безмежно. Облишмо п’єсу. Я не читав її й не можу судити про достоїнства чи вади. Це тільки критики вміють судити про все. Денис подає сигнал біди. Його не задовольняє ізоляція, тобто герметизм. Для митця то не такий уже й великий гріх. Герметизм приносить свої плоди, коли він айсберг, а не пласка тонка крижина, коли він протест, а не вдоволення амбіцій. Із вас трьох я був донині знайомий лише з Антоном. Він близький мені. Я назвав би його братом Перевізником. Але, на відміну від Антона, я не витираю рук після того, як привітаюсь з обмеженою людиною, бо кожний чоловік здатний нас чогось навчити. Я не раз казав, що люди мають можливість віддавати лишки свого досвіду іншим, не вимагаючи нічого взамін. Іноді зовсім убогі виявляються найщедрішими.

Уявіть собі, що Денисова п’єса йде в театрі. Слідом за нею виходять на сцену десятки п’єс, побудованих ще легше й безболісніше. А за ними, як невблаганний присуд долі, з’являється тужливе бажання реальності, щирості, людського тепла. Я бачив подібне видовище, коли останній раз був у вашому місті: фестиваль рок-музики. Вкупі воно більш помітно, ніж поодинці. Подібний фестиваль міг відбутися і в Токіо, і в Алжірі, і в Нью-Йорку. Я тут відкидав провінціалізм, який зробив рок-групи втричі безталанними. Де паслися ці овечки, на чиєму лузі, мені й досі незрозуміло.

Петро

Ви проти еліти?

Перевізник

Чому я маю бути проти високої духовності, котрої начебто не потребує суспільство, а насправді не може без неї обійтися? Я проти чужинців. Не тих, хто приїжджає сюди і дивиться на нас очима туристів. Я обіцяв більше не звертатися до Денисової п’єси, але знову зроблю це. Причина абсурду — це відрив від грунту. Традиція — слово, не вельми поважане серед молодих, то я не буду його вживати. Зрештою, ви розумієте, про який я грунт кажу. От, приміром, є жаба і є дерево. Дерево росте на одному місці. Чим воно вище, тим глибше його коріння. Жаба живе на землі, але їй треба час від часу стрибати у пошуках поживи. А тепер скажіть мені, кого більше нагадує вам людина — дерево чи жабу?

Антон

Ха-ха! Дерево — це красиво, але нудно. Петро аж закляк від твоїх алегорій.

Петро

Ви маєте на увазі жабку-мандрівницю?

Перевізник

Боронь боже, звичайнісіньку жабу.

Петро

Зрештою, з таким же успіхом ви можете назвати черепаху.

Денис

А гібрид можна?

Перевізник

Природа не любить неприродних поєднань. Більшість людей також. Сучасна людина все-таки більше нагадує жабу. Рух для неї — це життя. Відштовхуючись від землі, вона пам’ятає, що вернеться до неї. Тому мусить рухатися стрибками. Гадаю, моє порівняння вас не ображає? Півроку я проводжу на березі ріки, майже на безлюдді, й багато чого надивився цікавого.

Петро

Якби ви жили в місті, то знайшли б більше спільного між людиною і машиною. Хоч для цього, може, й не треба жити в місті.

Перевізник

Якщо є те спільне, то, мабуть, комусь вигідно вважати людину машиною. Так легше виховувати і потім спілкуватись з нею. Машиною керує людина, а хто керує жабою?

Антон

Бог, Перевізнику, бог. Машина не допускає існування бога, як і ми. Віра втрачена безповоротно. Я ще починав з неї, а закінчив, як бачиш, циніком. Людям-машинам не дано інтуїції, а віра не виникає без її благословіння.

Перевізник

А в себе ви вірите?

Антон

Ні, ми себе лише любимо і оберігаємо. Хай це прозвучить для тебе свідченням безсилля. Поодинокі, безсилі істоти, ми знаходимо одне одного, зближуємось, і від того єднання стаємо сильнішими. Це остання можливість вижити, раз ми не народилися з вірою у Спасителя. Містика — для божевільних і недорозвинутих. Нам немає діла до болячок і виразок світу. Раніше їх просто випікали вогнем, а зараз оберігають цілу купу сміття…

Перевізник

…щоб не вихлюпнути разом з водою дитину.

Антон

…ще одного покруча цивілізації. Бачиш, Перевізнику, ми навіть не здатні кинути цю кляту цивілізацію і піти за тобою. Втрачене покоління, яке не було на війні й народилось від ситих здорових батьків. Чому ж ми хворі? Коли це почалось?..

Перевізник

Певно, тоді, як ваші батьки продали дідівську хату на селі, не усвідомлюючи, що прирікають своїх дітей на чужинство. Немає ганебнішого видовища, ніж занедбаний цвинтар. Я народився у місті й прожив у одному домі 20 років. А потім його знесли. Відтоді я теж чужинець і хочу застерегти всіх від цього нещастя.

Бесіда п’ята Лже-Перевізник

Бесідники: Перевізник, Лже-Перевізник, Бабця, Чоловічок завбільшки з метелика.

Набридли Перевізникові і пізня осінь, і зима, і рання весна, та не так вони, як постійне бажання повернутися додому. Тут мала б початись казка, вірна супутниця дитинства, але тоді б Перевізник не був би Перевізником. Неможливо повернутися з мандрів, обтяженим пилом і зайвими словами, й розповідати казки. До того ж Перевізника ніхто не чекав, крім котика й песика, котрі жили поки що в Бабці, чия хатка ліпилась до старезної груші край гостинця. Від Бабці було рукою подати до перевозу, а ріка шуміла вже й тут, збуджена весною й перелітними птахами. Перевізник кожного разу боявся, що старенька вмре, і ще здалеку видивлявся ознак життя над хаткою, яку легко могла втримати куряча лапка. Диму він не побачив, але на подвір’ї весело крутився жовтий песик.

Значить, усе гаразд.

Бабця була нічийна. Мала таку-сяку пенсію, городець, курей, в Перевізник рубав їй дрова. Так що не зовсім була нічия баба. Песик кинувся до нього, а рябий кіт привітно нявкнув. Вийшла Бабця у синьому латаному фартусі й чорній хустці й довго роздивлялась Перевізника старечими очима, ніби не впізнавала, хоч чула його голос.

Бабця

А я думала, що ти вже не прийдеш. Хотіла сама йти до перевозу, та зле бачу — можу ногу зламати. Тоді вже зовсім погибати бабі.

Перевізник

Ви ж знаєте, що я спочатку до вас, а потім уже на перевіз.

Бабця

Та знаю, але воно всяк буває… Люди мені казали, що ти на перевозі. Та й ходять уже туди гуляти. Вчора було двоє: хлопець з дівкою. Правда, які йшли, такі й верталися, хіба дівка спину собі зазеленила…

Перевізник

Я ж щойно з автобуса! Що за мара?

Бабця

Мо’, хто інший там хазяйнує? На чуже позаривсь. Воно й місцина там гарна. Гусей можна держать, качок. І город посадити. Котик і песик твої за рибою скучають. Як же тепер буде? Ти на службі, а воно влізло.

Перевізник

Може, то такий чоловік, що йому нікуди діватись…

Бабця

З тюрми втік, чи як?

Перевізник

Та ні, прийшов до мене і чекає.

Бабця

Ага, чекає! Хазяйнує, аж гай гуде. Кажуть, хату ставить…

Перевізник

Піду вмиюся з дороги.

Бабця

А я тобі їстоньки пошукаю.

Сів Перевізник до столу, і шматок йому в горло не лізе. Такого з ним ще не було.

Бабця

Ну, розказуй… Де ходив, з ким балакав.

Перевізник

Щиро кажучи, втомився я. А коли втомишся, то й люди здаються прикрими і все воно не так. Хочеться побути на самоті.

Бабця

А я так тішуся, коли хтось зайде бодай води напитися. До магазину піду: рада б з кимось поговорити, але кому охота з дурною бабою балакати? Куплю хліба, оливи, цукру, та й плентаюся назад. Хоч би церква в селі була — до церкви ходила б. Молитви вже всі позабувала, але матінка божа замовить за мене слово перед Спасителем. Скаже: «Не дуже гнівайся на бабу, синку. Мала і вона колись діток. Один син в шахті погинув, другий вмер ще дитиною, а донька живе в Сибіру, раз на три роки приїжджає…» Більше за мене нікому заступитися. «А вірує вона в тебе, — скаже матінка божа, — бо інакше б давно з горя вмерла».

Колись і тут люди жили, не хіба в селі. Хат з десяток було. Ще трохи яблунь лишилося старих. А там, де дорога, цвинтар був. Якби камінні гробовці стояли, може б, і не рушили, а то самі дерев’яні хрести похилились. Повисмикували, на грузовик кинули… Маєте дорогу. Там мій синочок лежав. Самі, кажуть, викопуйте, у нас нема часу. Хрести ж повисмикували. У голові в мене макітриться. Пам’ять загубила баба. Я би ті кісточки голими руками вигребла, аби по них машина не їздила. Отак лишився мій синочок там. Я вже звикла. А раніше було їде машина, то, здається, не по дорозі, а по мені вона їде…

Перевізник

А люди, що жили тут? Чому ви з ними не перебрались на село?

Бабця

Та хіба ж то люди? На кожну хату по старій бабі. Котрі повмирали, а котрі до родини на комірне пішли. А мене ніхто й не просив дуже. Раз сказала «не хочу», то більше не чіплялись. Знають, що не вічна. Мені ліпше тутка. Ще маю силу робити, дасть бог, і вмру за роботою…

Перевізник ледве дочекався світанку, а тоді тихенько вийшов з хати. Трава була сива від роси, І небо сиве. Чекали на сонце, котре мало їм вернути природну барву. Перевізник ішов помалу, бо той чоловік, певно, спав, а будити сонного не випадає. Спіймався на думці, що йде не до себе додому, й розсердився. Ще, чого доброго, вернеться назад, якщо проженуть. Чомусь здалося, що той лже-Перевізник колись приходив до нього і, може, навіть, був на зеленому острові. Значить, недогледів… Легко звалювати усе на втому. Перевізник не ставив собі за мету самовдосконалення і не міг жити де завгодно, занурившись у споглядальність. А все ж гірко, що й досі, незважаючи на роки чистого і мудрого, як йому вдавалось, життя, мозок його іноді сочився отрутою недовір’я. Якщо треба, я піду, а якщо перевіз став знаряддям лихої людини, я знищу його. Спалю. І не буде більше зеленого острова. Хай кожен шукає його сам.

Сам? Від несподіванки Перевізник аж спинився. Він ніколи про це не думав, бо то було б надто легке вирішення проблем. Навіщо ж тоді перевіз? Навіщо Перевізник, один і другий? Щоб охороняти клаптик землі посеред ріки-майї?

Бабця сказала вчора: «То не той чоловік. Від тебе люди вертались наче скупані в божій купелі, а від нього — як не п’яні, то з опущеними очима».

Зелений острів виник з туману, ніби стіг сіна, що пливе по річці. Тепер Перевізник йшов по піску вздовж берега. Хатинка стояла непорушна, вистигла за ніч. Біля причалу вовтузився літній чоловік, чомусь у шапці-вушанці. Він не міг не почути кроків і повільно обернувся.

Перевізник

Добрий день!

Лже-Перевізник

День добрий! Рано ви прийшли. Певно, з села?

Перевізник

Я ночував неподалік.

Лже-Перевізник

Хочете на острів?

Перевізник

Хотілося б. А де ж Перевізник, той, що був тут минулого літа?

Лже-Перевізник

Казали, вмер десь у місті.

Перевізник

Як вмер? Такий молодий?

Лже-Перевізник

Відки мені знати? Казали. Певно, напився десь і замерз. А вам яке діло? Я тепер за Перевізника. Оно пофарбував перевіз, купив рятувальні круги, бо є такі дурні, що у воду звалитися можуть.

Перевізник

А вам тут подобається?

Лже-Перевізник

Скучно. Нема з ким погомоніть. Людей по вихідних багато, але їм треба від мене хіба інструкцію. Ну, що можна, що не можна. Кажу, всьо можна, тілько ліс не запаліть, бо я за нього в одвіті.

Перевізник

А ви звідки самі будете?

Лже-Перевізник

Звідціля не видно. Скажу хіба одне: з великої біди я вибрався, хлопче. Все покинув: хату, город, худобу… Всьо пішло собаці під хвіст. Нічого, доживу віку тут. Хатину зліплю, порося куплю, козу. Буду хазяйнувать.

Перевізник

Може, коло людей вам веселіше було б?

Лже-Перевізник

Е ні! Щоб на мене до смерті пальцем тикали — приблуда! То не місто, де випив чарку з чоловіком і вже породичався. На селі люди переплелися корінням, чужаків їм не треба. То що, поїхали?

Перевізник

Поїхали.

Лже-Перевізник

Наскучить — махнеш прапорцем білим. Я тобі покажу де. Хіба невтямки мені, що там самому робити? Ні грибів, ні ягід…

Перевізник

Походжу, подивлюся.

Лже-Перевізник

Дивися.

Перевізник зійшов на берег, а чоловік хутко відчалив і тоді вже відчув себе в безпеці.

Лже-Перевізник

Я знаю, хто ти. Прийшов по своє, волоцюга… Хочеш мене вигнати звідціля? Так я документа дістану, що мені положено тут жити. А ти йди звідки прийшов. Мусиш мені обіцяти, бо не заберу назад. Так і здохнеш. Я не збираюсь довіку гультяїв на острів возити. Я їх віднаджу, ой віднаджу… Не позирай на берег — не допливеш. Ріка ця отрута, вода в ній гірка. Я жив по ній угорі. Теж мав перевіз, але мене витурили звідти. Думаєш, мені шкода людей возити? Але за ділом. Траву косити, ягоди збирати, а не валятися догори пузом з транзистором і чужих молодиць обнімати.

Перевізник

При мені цього не було…

Лже-Перевізник

Я не такий мудрий, щоб когось вчити. Моє діло — перевезти на той бік, через води гіркі. Скоро вони острів з’їдять і мене разом з ним. Та я вже мічений. І старий. То ти ліпше втікай, га?

Перевізник

Неправда то все, дядьку.

І відійшов стежкою в глиб острова. Лже-Перевізник щось кричав йому вслід, але він не дослухався. Острів був такий маленький, що проглядався наскрізь. Аж тепер Перевізник помітив, що сонце уже давно зійшло, як перше сходило, ще до того, як була сама ріка, а острова на ній не було. І зійде воно й тоді, коли не буде ні Перевізника, ні острова. Трава підсохла настільки, що він ліг у неї й заплющив очі, дарма що хтось дивився на нього: пташка, чи квітка, чи метелик.

Чоловічок завбільшки з метелика

Журишся, Перевізнику?

Перевізник

Як бачиш.

Чоловічок завбільшки з метелика

Не журися. Все буде добре. Той старий не знає, куди він потрапив.

Перевізник

Куди ж?

Чоловічок завбільшки з метелика

У казку. Що б ти не думав, у які халепи не встрявав, ти завжди можеш вернутися у казку і там відійти душею. То старий випадково у неї втрапив.

Перевізник

Він жив вище по річці…

Чоловічок завбільшки з метелика

Він жив не на тій річці і не у тому зачарованому світі, у якому ми живемо віддавна, хоч думає, що на тій.

Перевізник

Я не дитина і не хочу щоразу вертатись у казку. Світ не росте, а тільки відновлюється, як відростає хвіст у ящірки, коли їй його відірвуть. Я б не тікав звідси щоосені, якби не відчував старіння світу.

Чоловічок завбільшки з метелика

Я теж не росту, хоч завбільшки з метелика. Те, що надовго, має лишатися незмінним, щоб стати опорою для скороминущого, інакше ніщо не буде рости. Розплющ очі — і ти відчуєш, що вони в тебе бачать по-іншому, ніж хвилину тому.

Перевізник

Не хочу. Не хочу розплющувати очей і не хочу бути незмінним.

У відповідь він почув тихий сміх і зрозумів, що Чоловічок завбільшки з метелика покинув його, як завжди, коли надходив час прощання. Він сів і озирнувся кругом себе. «Я вас дуже прошу, — сказав Перевізник, — якою виглядала ріка з острова?»

Дитина

Її весь час затуляли дерева й кущі.

Жінка

Це було дуже гарно.

Чоловік

Набагато краще, ніж би її затуляв мур чи стіна.

Уріж, 1987 рік.