Гастарбайтерки

Історія четверта Посиденьки на Александерплац

У неділю зранку почалися приємні клопоти з улаштування різдвяної супервечірки. Таша, сновигаючи по квартирі у самих трусах, розвішувала зроблені власноруч іще минулого року гірлянди, наліплювала на вікна сніжинки, ажурно вирізані з блискучого паперу, розкладала штучну невеличку ялинку і прикрашала її саморобними іграшками — виліпленими з пожованої гумки чоловічками, яких Таша примудрилася розфарбувати лаком для нігтів. Фігурки з часом затверділи й виглядали досить пристойно, ба навіть оригінально. Оскільки ялинка була навіть не середнього розміру, а скоріше крихітна, то й іграшок для неї потрібно було зовсім мало. До чотирьох чоловічків додалися ще три цукерки в яскравих обгортках та два печива у формі зірок. Таша голкою проколола кожне і пропхала нитку. Добре, що коржики були не надто крихкі й не додали зайвого клопоту з прибиранням.

На кухні повним ходом шкварилося-варилося. Жінка, яка була не надто розбірливою в їжі, на велике свято бралася до кулінарних фантазій. Минулого Різдва вразила гостей, особливо німців, фазаном. Точніше, то був ніякий не фазан, а лише курка, але Таша прикрасила дупу запеченої птиці трьома пір’їнами, добутими не таким уже й законним шляхом.

Того року влітку вона ходила до зоопарку, що на Зоологішенгартен. Там, тиняючись поміж вольєрами, побачила загублений трофей — гарну довжелезну пір’їну в крапочку. Неподалік вовтузилася німкеня матуся зі своїм шибайголовою-сином. Мама була обурена поведінкою чада.

— Як ти міг таке зробити? — питала пошепки, але суворо.

Маля років семи переступало з ноги на ногу й бубоніло слова вибачення.

— Пташці боляче, — вичитувала мати.

Коли німкеня побачила, що на них звертають увагу, ніяково посміхнулася і голосно додала, дивлячись на перо, що лежало в пилюці:

— Варвари якісь… Це ж треба — вискубти з живого птаха! — і подалася геть, тягнучи за собою малого.

Таша підняла пір’їну й почала шукати хазяїна цього скарбу. Але не для того, аби повернути йому втрачене, а щоб поповнити колекцію. Так банальна курка з супермаркету перетворилася на їжу богів — фазана. І лише за рахунок трьох ефектних аксесуарів.

Цьогоріч на гостей чекав гігантський торт. Таша накупила щонайменше двадцять готових коржів, п’ять плиток шоколаду, джему в слоїчках та збитих вершків і мусила якось скласти все це докупи. До десерту всі смакуватимуть ковбаски й печену картоплю. Звісно, кожен гість принесе з собою щось своє — так заведено.

Найбільше Таша чекала на Сергія. Серце заходилося, коли думала про нього. «Закохалась, чи що? От дурепа!» — дорікала собі, але відчуття закоханості приносило їй неабияке задоволення. Чоловік також не просто ходив до Таші, вона йому подобалася. Навіть мріяв, що будуть жити разом, але мрій своїх не озвучував, бо на дев’яносто відсотків був упевнений: не стане йому духу піти від дружини. Так і жив на дві сім’ї: тиждень удома з вольовою Людмилою Василівною, а тиждень у Берліні з енергійною Ташею.

До обіду пані гастарбайтерка впоралася — торт височів посередині столу, лякаючи своїми розмірами і неймовірними формами. Настав час обирати вбрання. До цієї церемонії Таша ставилася особливо прискіпливо. Виклала на диван чотири сукні й тепер вдивлялася у них, зосереджено чухаючи підборіддя. Зрештою почала міряти одну за одною. За якихось півгодини остання впала переможеною до ніг господині, де вже лежало три попередні.

— Ні! — скрикнула спересердя, коли сукні скінчилися. — Все не те, чорти б його взяли!

Згребла забраковані шати й, не переймаючись тим, що вони помнуться, абияк упхала їх до шафи. «Ще встигну щось придбати новеньке», — зиркнула на годинник і, поспіхом вдягнувшись, вивіялася з дому.

До четвертої години увагу жінки займали яскраві вітрини передріздвяного Берліна, гомінкі зали магазинів, манірні посмішки продавців. Коли вже почало рябіти в очах від розмаїття тканинних фактур і візерунків, Таша, втомившись від аукціону знижок, таки натрапила на те, що шукала.

На вітрині молодіжного магазинчика дешевого вбрання Наталка уздріла комплект із укритих блискітками коротеньких шортиків і кофтинки без рукавів. У голові забурлила фантазія — і господиня свята вже мала завершену розважальну програму на вечір. Ціна комплекту була суто символічна, тому Таша вирішила вдягти всіх гостей в еклектичні, позбавлені смаку тренувальні костюми диско-стилю. Це видовище спричинило б неабиякий резонанс. Здивувала продавчинь тим, що попросила сім комплектів. Оскільки тканина, з якої було пошито карколомні блискучі витвори, могла розтягуватися мало не безмежно, Таша вже уявляла, як у цих шатах виглядатимуть і жіноча, і чоловіча половина запрошених. «Вб’ю двох зайців. Буде кожному запрошеному від мене по презенту, і тема для вечірки чудова — майстер-клас із танців від Наталки Кулібаби. Супервитівка!»

Таша настільки зраділа з цієї ідеї, що голосно засміялася в присутності продавців. Ті перезирнулися, ймовірно, подумавши, що жінка вже почала святкувати й хильнула зайвого. Дорогою додому всміхалася, бо ж уявляла, як буде весело, якщо, звичайно, ніхто з присутніх на вечірці не стане «дубала» й не почне відмовлятися від такої класної нагоди відірватися на повну. У німецьких хлопцях Верні й Гюнті Таша не сумнівалася, ті були відкриті до будь-яких божевільних експериментів. Сергій почне комизитися — це факт. А може, й ні. «Не схоче — примусимо! — вирішила Наталка й аналізувала далі: — Лаура залюбки вдягнеться, адже їй є що показати, не соромно. Халла… Халла?» Галина, якщо подумати логічно, мала б відмовитись, але вона смілива, і є вірогідність, що…

Халла не давала про себе знати ось уже три дні. Таша хвилювалася, але сама не виходила на зв’язок, бо знала, що подруга в будь-якому разі з’явиться на її вечірці. Це вже була традиція. «Вона не прийшла б до мене лише у разі… Лише якби…» — Таша намагалася уявити, що може стати на заваді Галині. Не віднайшовши аргументів, із усмішкою вимовила вголос:

— Лише у разі смерті.

О пів на шосту вечора з’явився Сергій. Жінка невимовно тішилася, що він завітав першим, а у коханця були на це причини. Таша зустріла його в розшитому на японський манер шовковому халатику, різдвяні костюми вирішила притримати до повного кворуму. Сергій просто з порогу осипав кохану палкими поцілунками, розніжив збудливими словами і без того розпашілу подругу.

— У нас є півгодини, — сказав гарячково.

— Двадцять хвилин, — поправила його Таша й уп’ялася тілом у Сергія…

— Треба підніматись, — проворкотіла вона, лежачи на підлозі пліч-о-пліч із чоловіком, який запалив цигарку та випускав безтурботно прозорі кілечка диму в стелю. — Я дещо придумала… Але про це згодом. Лише пообіцяй, що не відмовлятимешся.

— Оце так! — засміявся Сергій, встаючи. — А як ти попросиш заміж?

Таша прискіпливо та серйозно подивилася на нього, а тоді хитнула головою, відганяючи сум, і промовисто проспівала:

— Я віль-на пташ-ка. Тако-о-ою й залишусь.

Закінчивши арію, наблизила обличчя до Сергія й, поцілувавши, мовила:

— Потрібно буде вдягти карнавального костюма. — Побачила, що коханий скривився, і випередила його: — Не лише тобі, всім.

— Тоді інша справа. — Він потягнувся до Таші, аби обняти, аж у двері подзвонили.

З гучними промовами до кімнати Таші ввійшли Вернер і Гюнтер, котрі були трохи напідпитку. Вони розцілувалися з хазяйкою, поплескали по плечу Сергія, який тримався від них на дистанції, та повсідалися на канапу, голосно обговорюючи погоду за вікном, чудові ялинкові прикраси на Ташиній ялинці, проблеми на роботі й дивовижний торт.

Не забарилася і Хельга. Вона почула, що в Наталки вже почали збиратися гості, й собі причалапала, вбрана в довгу сукню стилю хіпі. Німкеня відразу влилася у гей-тандем, і з кутка, де вони втрьох сиділи, лунали виключно німецька й нестримний регіт. Хельгу любила молодь, бо вона, незважаючи на свій поважний вік, була іронічною до себе й мала неабияке почуття гумору. Про таких говорять — душа компанії. Наталка дивилася на Хельгу й стовідсотково знала, що ця пані, не думаючи і хвилини, нацупить на себе блискучу амуніцію, яку їй приготували в подарунок.

В очікуванні Лаури та Халли минуло з півгодини. Компанія не сумувала, вже відкоркували й почали пити шампанське, якого з запасом прихопили з собою хлопці. Усі очікували коронного Ташиного номеру, який вона виконувала на публіку лише у цей світлий вечір.

Цвяхом програми завжди був джайв. «Берлінський джайв», — уточнювала Таша, бо він був дуже схожий на її роботу тут. Занадто швидкий, аби мати змогу подумати над наступним па, занадто запальний, аби встигнути охолонути, занадто спонтанний, аби перевести подих, і дуже важкий з погляду техніки… «Врізати джайву» мала, коли всі до одного члени їхнього товариства зберуться навколо столу. А на це Різдво планувала не лише танцювати, а й навчати гостей.

— Лаура запізнюється, — скаржилася Наталка, їй не ставало сил чекати, допоки почнеться найголовніше — сюрприз із костюмами. — Галині їхати далеко, то зрозуміло, а Лариса?

— Вона мені позавчора телефоном звірялася, що має трохи посидіти за столом із хазяями, які запропонували разом відсвяткувати. А по тому приїде.

— Паразити вони, ті хазяї. Ти чув… — хотіла розповісти Сергієві про Лаурині негаразди у родині, але схаменулася: якщо подруга захоче, то розповість усе сама.

Близько одинадцятої галасливу веселу розмову проштрикнув занадто настирливий дзвінок у двері. Той, хто дзвонив, не забирав руки з кнопки. Всі гості завмерли, Сергій вимкнув магнітофон, Таша скривилася і знизала плечима:

— Напевне, сусіди… Невже ми так голосно?

Дзвінок не припинявся. Наталка рвонула до дверей. Подивилася у вічко.

— Бляха-муха! — сказала українською.

Збентежила цим висловом навіть німців, які ні бельмеса не зрозуміли. Жінка нервово почала відчиняти двері, але руки в неї дрижали, не даючи змоги швидко впоратися.

— Ларо, зараз, зараз, зачекай. Та не дзвони ти, зніми пальця з дзвінка! — кричала крізь замкнені двері.

Коли Сергій почув, що там його родичка, підскочив і собі до входу, легенько відіпхнув Ташу та відчинив нарешті двері. Лаура стояла перед ними, досі тримаючись за дзвінок, вигляд у неї був відчужений настільки, що Таші здалося, ніби перед нею мрець. Лауру заволокли всередину. Вона осоловілим поглядом показувала руками, що там, на сходовому майданчику ще щось є. Сергій визирнув і за мить зайшов із великою спортивною сумкою, з якою заробітчанка не так давно приїхала з України.

— Що сталося? — кричала Таша.

Не отримавши відповіді від подруги, яка зі скляним поглядом сиділа на дивані, врізала їй ляпаса.

Лаура вмить оговталася, подивилася довкола й заплакала, схиливши обличчя на долоні. Німці сиділи в куточку, спостерігаючи й пошепки обмінюючись припущеннями.

— Припини ревти, корово. — Таша не добирала слів, бо надто гнівалася, коли хтось втрачав контроль над собою, вважала такі прояви неприпустимими для гастарбайтерів. — Давай розповідай, ми допоможемо. Що там утнули твої гади?

Запитання примусило Лауру припинити плач та розповісти про це пронизане порнографічним духом свято в родині законослухняних Квасіне.

— Тепер треба забиратися додому… Я б із радістю… Мій Василько… — Лаура знову почала схлипувати. — Я ж іще нічого не заробила…

Таша похапцем переклала історію про сексуальні пригоди подруги німецьким друзям, які відразу запропонували допомогти притягнути до відповідальності збоченців. Українці з гіркими посмішками відмовлялися, бо ж знали, що вони тут ніхто.

— Нічого… Які проблеми? Добре, що ти наважилася від них дременути, бо скільки наших баб живуть у схожих умовах — і нічичирк. Та що ми, не знайдемо тобі роботи?! — Таша, хоч і вдавала оптимізм, не могла збагнути, де б це вони швидко знайшли додаткову роботу. — Так, Гюнтере, наливай давай… От, біда, втекла від збоченців! Різдво, друзі, Різдво! Святкуємо! Щось Галочка запізнюється. А ми її покараємо штрафною!

З приходом Лаури свято набуло дещо філософського характеру. Притушили світло, сиділи при свічках, слухали класичну музику, ділилися спогадами про минуле, подеколи сміялися. Лаура відійшла від шоку, лежала на канапі й задумливо описувала Василька.

Наталка не слухала, вірніше, вона чула ці розповіді не раз, тому могла лише краєчком вуха слідкувати за плином розповіді, а сама міркувала, що ж робити з бідолашною Лаурою.

— Будеш жити тут, — перервала оповідку. — Працюватимеш зі мною в парі. Заробіток — навпіл. Я не збіднію.

Якусь мить було тихо, тоді Лаура знову заплакала, обнімаючи Ташу. Гюнт і Верні, щоби не заснути, заплескали у долоні й закричали:

— А тепер джайв! Берлінський джайв!

— Ні, тепер не джайв, іще рано… Я ж зовсім забула про костюми. Панове! — виголосила, як конферансьє, вийшовши на середину кімнати. — Хоч серед нас іще немає однієї товаришки, пропоную розпочати розважальну програму.

Таша зникла на кухні й за кілька хвилин принесла звідти запаковані подарунки. Сама, хитро примруживши око, підбадьорила гостей відкривати їх. Коли папір було зірвано й товариші витягли блискучі костюмчики, Таша одним рухом скинула з себе домашнього халата, в якому приймала гостей, і під ним виявилася вдягненою в такий самий. Німецькі гості в один голос видихнули повітря. А за хвилину, яка пішла на перетравлення інформації, зареготали й кинулися до вбиральні перевдягатися. Лаура з Сергієм трохи покирпили носи та й собі вишикувалися в чергу. Одне за одним виходили із вбиральні до столу, наче прямували пляжем до теплої морської хвилі. Таша ввімкнула джайв, щоб стало спекотніше, але танцювати пообіцяла, коли прийде остання гостя — найліпша подруга Галина. Для Халли на дивані лежав її комплект, запакований в обгортковий папір із зображенням слоників.

У Німеччині, як і в Україні, святкують Різдво і Новий рік, але тут Новий рік називається Сильвестр. Таша завжди насміхалася з цієї назви, казала: назвали б свято ще Тимофієм чи Ксенофонтом. Чомусь жінці здавалося, що Сильвестр — це старовинне чоловіче ім’я. На Сильвестр компанія не збиралася, хоча ще до запровадження посиденьок на Різдво Таша влаштувала паті саме на Новий рік, бо ж Різдво — свято церковне, камерне, сімейне. Але гості так і не змогли зібратися, бо у Сильвестр вулицями Берліна ніхто не ходив. Цілісіньку ніч бабахкали петарди, феєрверки та інші вибухові пристрої, розмовляти під час такої канонади було неможливо, що вже казати про пересування містом. Тому вирішено було в наступні роки збиратися саме на Різдво.

«Не може такого бути, що Галина не прийде», — міркувала Таша.

— Зараз подзвоню до Галі, бо вже за чверть дванадцята, а її немає. — Таша підійшла до телефонного апарата, почала набирати номер і здригнулася від короткого дзвінка у двері.

— Ура! — загорлали всі присутні, вискочили з-за столу в усій своїй красі, виструнчилися в шеренгу.

Таша зиркнула на пакування з подарунком для Галини, а саме її вона сподівалася побачити по той бік дверей, ввімкнула голосніше божевільний джайв і крикнула усім так, щоб її почула й остання гостя за дверима:

— Берлінський джайв починається!

Вона підскочила й заскакала на місці, мов козеня, вимагаючи від гостей повторювати за нею. В учнів виходило не дуже файно й зовсім не професійно, але сміху було вдосталь.

У танцювальному ритмі Таша дісталася входу, не дивлячись у вічко, швидко прокрутила ключ у шпарині, рвучко смикнула двері на себе…

Перед ошелешеними диваками у купальних костюмах стояла стара жінка, постава та зверхній погляд якої видавали в ній аристократку.

— Можна увійти? — запитала німецькою.

«Це ще хто така?» — подумали одночасно всі учасники карнавалу, і кожному захотілося терміново вдягтися.

Першою подалася до вбиральні Хельга. Сергій накинув на себе светра й сів за стіл, аби не було видно його волохатих ніг. Лаура вкуталася картатим пледом, а німецькі парубки, як, власне, і Таша, не переймалися такими дрібницями. Перекрикуючи програвач, хазяйка квартири вимовила здивовано:

— Прошу!

Та вказала жестом, що шлях до вітальні відкритий.

Стару, здавалося, не бентежило, що незнайомці мають дещо дивний вигляд. Вона, стримуючи внутрішні хвилювання й дивлячись на Наталку, запитала:

— Хто з вас Таша? Я Ельза Краге.

Українка відчула, що всередині щось обірвалося, вона не могла второпати, чому на вустах пульсувало лише одне:

— Халла?

Старенька стисла губи, з її очей викотилися діамантово прозорі сльози. Жінка підхопила їх хустинкою та, прокашлявшись, повідомила:

— Халли немає…

Кожен, хто був у кімнаті, подумки додав: «Звичайно, немає, ми на неї чекаємо». Наталка схопилася руками за голову й одразу заридала, завила, чого собі не дозволяла четвертий рік.

Ніхто, крім неї та німкені, не міг сам дійти до істини, тому розпалені святкуванням гості очікували якогось викриття, думали, Таша знову щось вигадала і зараз вибухне сміхом, скаже: «Ага! Як я вас надурила!»

Але вона плакала занадто довго як для розіграшу. Згодом не на жарт перелякала присутніх: відчайдушно, не приховуючи ненависті, штовхнула магнітофон ногою. А коли той упав, але все ще грав, почала кидати його з гарячковою заповзятістю об підлогу, аж поки апарат замовк. Кожен розумів, що цієї секунди опинився в самому горнилі якоїсь трагедії.

— Коли? Як? — Голос Таші тремтів.

Ельза Краге розповіла, що Халла лягла спати, але наступного ранку не прокинулася.

— Серце! У неї було хворе серце… — додала наостанок. — Халла залишила вам, Ташо, листа. І ще оце.

Німкеня простягла українці жовтого конверта й пакунок у святковій обгортці та тихо пішла з квартири.

За нею зібралася додому німецька парочка, хоч вони й знали Халлу, зарадити горю не могли, тож почувалися зайвими. Якось зухвало виглядав торт на святковому столі. Таша, недовго думаючи, викинула його до смітника. Непомітно зникла Хельга, ймовірно, й собі згадавши про смерть, яка нікого не омине.

Вони лишилися втрьох — Сергій, Таша та Лаура. Сиділи мовчки аж до світанку. Сергій сумував про щось своє. Таша плакала. Лаура, зрозумівши, що її горе в порівнянні з іншим зовсім не є бідою, упевнилася в рішенні, яке прийшло одночасно зі звісткою про смерть Халли. Лаура ніколи не бачила Халлу, саме сьогодні Таша мала намір познайомити їх — двох найдорожчих своїх подруг тут, на чужині. Тепер вона, Лариса, вже ніколи не потисне руку невідомій Галині, жінці, яка так багато важила для Наталки. Саме тоді, як фрау Краге сказала, що Галя вмерла, Лаура почула голос, який благав: «Їдь додому, Ларо! Гроші — то не все».

— Я поїду додому, — перші слова, що були проголошені у кімнаті з часу, як її залишили німці.

— Правильно! — Таша.

— Василько буде щасливий, — Сергій.

— Давайте пом’янемо Галю, — запропонувала Таша, схопилася було за пляшку з шампанським, але подумала, що цей напій надто легковажний, пішла на кухню за горілкою, яка вже півроку стояла в холодильнику й була розкоркована з лікувальною метою, для компресів і розтирання.

Трійця вихилила по чарчині не чокаючись. Таша згадала про листа, якого їй принесла Ельза Краге. Нашвидкуруч розірвала конверт.

«Люба моя Наталочко! Не знаю, чому я оце надумала писати тобі. Адже ми можемо поспілкуватись віч-на-віч. Але щось таке незбагненне примусило мене взятися за писанину. От, тепер і не знаю, з чого його почати…

Наталю, часто згадую, як ми познайомились… Ні, не про це… Знаєш, у мене нікого немає, окрім тебе… Хоча Ельза мені як сестра, я з нею поріднилась, нас пов’язав час… Син… Ні, краще про нього не буду. (На цих словах літери розмиті, напевно, слізьми.)

Ти, знаєш, Наташо, я думаю, що тобі, молодій сильній жінці, не варто скніти тут, у Німеччині. Їдь додому, подруго, їдь додому. Візьмеш дитинку з сиротинця… Хлопчика чи дівчинку. Ось тобі і щастя. А чоловіки — то пусте. Потрібно жінці мати дитину, правильно її виховати… Правильно виховати — ось у чому сенс. Наталочко, не треба, не хочу, аби ти була до скону Ташею, ну що це за ім’я таке — Таша? Так само — яка я Халла? Галина Сергіївна вже, слава Богу, а тут усе Халла та Халла. Але я не про це.

Ось я вирішила… Не думай, що рішення це спонтанне, необдумане й швидкоплинне. Ні! Я вирішила віддати зароблені мною гроші тобі. Тільки не надумай зараз казитися, я тебе знаю, почнеш патякати, що я здуріла. Так от, якщо ти читаєш цього листа, значить, хтось тобі його передав. Адже я, скоріш за все, не зможу (знову крапля). Візьми їх і їдь додому. Обіцяй мені, дитинко, що зароблені мною впродовж років гроші підуть на користь якійсь дитинці… Це тобі подарунок. Володій з радістю. Не сумуй. Завжди твоя подруга, Халла (закреслено). Галина Сергіївна Манькович. Прощавай!»

Наталка випустила листа, він полетів, кружляючи, додолу. Не витираючи сліз, узяла запакований подарунок, розірвала папір — їй на коліна висипалися з’єднані паперовими стрічечками пачки євро.

— Я мушу йти, Наталю… Мені час, — стиха повідомив Сергій, але попри це не рухався.

— Так. Я поїду, вона просила, — гарячково почала збиратися Таша. — Ти, Лауро, живи тут. Ось зараз напишу список, до кого ходитимеш.

Жінка бігала з кутка в куток, виглядала незграбно, бо досі була вдягнена у блискучі шорти й майку. Нервово скидала до валізи свої речі.

— Ташо, що ти робиш? — схопив за руки кохану Сергій. — Ти не можеш просто так їхати. Потрібно домовитись.

Наталка знала, що таким, як вона, несила просто взяти квитка на потяг і рвонути додому. Вони — нелегали, можуть потрапити до в’язниці за порушення візового режиму. І до того ж як вона збирається перевозити таку величезну суму грошей?

— Ти йди, Сергію, йди. Твоя правда. Я від завтра почну готуватись. Іди… — Вона виштовхала чоловіка за двері й підійшла до Лаури. — От бачиш, як воно складається. Від смерті подруги і я, і ти виграємо.

— Усі ми колись помремо. Кожному свій час. Та чи кожен із нас зможе відчути, що смерть поряд, чи кожному випаде можливість зробити на останньому подиху добро ближнім? Напевно, лише обраним.

Таша раптово змінилася на обличчі.

— Ти поїдеш! — випалила, поспіхом витираючи зволожнілі щоки, і, вдаривши себе по них, почала скакати без музики, виконуючи джайв, берлінський джайв.

Тоді схопила Лауру за руки, примусила повторювати за собою танцювальні рухи. Коли обоє видихалися та гепнулися на підлогу, Таша повела далі, важко дихаючи й не випускаючи руки подруги зі своєї, надто гарячої:

— Мені не можна їхати. Я безпутна. Всі гроші віддам чоловікові, як не своєму, то чужому, — натякала на Сергія. — Я, як закохаюсь, живу лише для нього, для єдиного. До того ж не зможу я жити вдома… — Довгенько думала. — Так, не зможу. Затягне мене побут, не візьму я ніякого малюка з сиротинця, хоч би як хотіла. — Іще декілька хвилин прислухалася до внутрішніх терзань. — Ні, не візьму… Ти поїдеш, Ларисо, ти поїдеш.

Лариса слухала й не могла второпати, до чого веде Таша. Навіть схильна була скидати ці марення на шоковий стан. Та Наталка вклала Ларисі до рук гроші.

— Це треба покласти в банк на рахунок. Думаю, що не в один. По десять тисяч у п’ять банків. — Наталка гарячково розмірковувала вголос, тиняючись квартирою з кутка в куток. — Кілька штук забереш із собою. Що ще? Я розвідаю, як тобі краще вибиратись звідси…

— Василько! Я його скоро побачу? — шепотіла Лаура, зрошуючи зароблені невідомою їй жінкою гроші слізьми, й не вірила своєму щастю.

— Галя хотіла, щоб її гроші допомогли дитині. — Наталка виглядала надто збудженою. — Вони й допоможуть. Бо ж яка з того користь, як я візьму дитину, а ти втратиш?..

Усе майно, що його мала везти на Батьківщину — подарунки рідним та Василькові, особисті речі, банківські картки й невелику суму готівкою, — жінка запакувала до однієї великої картатої торби, що їх використовують заробітчани, і принесла до станції метро Александерплац, вірніше, до автостоянки поблизу цієї станції. Таша активно допомагала подрузі. На те, щоб профільтрувати план дій та узгодити його з Ларисою, Наталя витратила три дні.

— Як щось піде не так, речі повернуться до мене, — доповідала знервованій Ларі.

На жінок чекав водій бусика, який докладно розповів, що робити далі.

— Зараз їхатимеш до Франкфурта-на-Одері, — звернувся до Наталки, яка вказала на Лауру, і чоловік повів далі, дивлячись на молодшу: — Сідаєш тут на потяг, і через годину ти на місці. Тоді сунеш від станції вглиб міста аж до лісу. — Знову зиркнув на Наталю. — Ти лишайся, ніяких проводжань! — Таша кивнула на знак згоди, а водій говорив напівпошепки, раз по раз зиркаючи собі за спину: — Там ліском пройдеш, не звертаючи, допоки не побачиш на узбіччі траси фуру. То поляки. Вони беруть наших, зачиняють у рефрижераторі. Чула про такий спосіб перетину кордону? — Чоловік загиготів, а тоді враз увірвав сміх, коли Наталка кинула на нього спопеляючий погляд. — Там недовго потрібно просидіти, хвилин сорок, допоки фури перетнуть кордон, їх, як правило, не затримують і не надто прискіпливо оглядають. Хоча треба взяти з собою теплі речі, бо й за сорок хвилин можна дуба врізати… — Поки Наталка, розкривши торбу, добувала Ларисиного светра, вовняні штани й поліетиленову торбинку, щоб було в чому все це нести, чоловік розповідав: — Поляки на місці докладно проконсультують, що робити. Даси їм сто п’ятдесят євро. Не більше і не менше. Нам демпінг не потрібний. З іншого боку, в Польщі, будеш чекати на мене в кафе, вже, в біса, не пам’ятаю, як воно там зветься, але відразу, за мостом.

— А коли ви приїдете?

— Питання не має відповіді. Коли мене пропустять через кордон. Ввечері. Ти можеш бути десь на годину раніше від мене.

— А раптом щось станеться?

— Як з тобою нічого не сталося за час твого гарування, то ти вже маєш імунітет. Випливеш, — зареготав.

Швидко розпрощалася з подругою, щоб без зайвих слів і сліз, пообіцяла подзвонити на мобільний, як дістанеться дому. Поїхала. Спочатку електричкою — якісною, чистою та світлою. Тоді йшла містом Франкфуртом, тим, що на Одері. Серце вибивало чечітку. В унісон із ним накрапав дрібний дощ, який замерзав на ходу. По тому пересувалася лісом і жодного разу не озирнулася, хоча було страшно. Уздрівши при дорозі далекобійників, зраділа… Але радість була недовгою. Поляки на мигах пояснили їй та ще двом білорускам, які вже стояли біля рефрижераторів, що сьогодні нічого не вийде. Вантажні машини не пропускають.

— Ви, панянки, там замерзнете на бурульки. Отмєна! — вимовив один із них чистою російською.

Поляки кинули молодицям: «Бувайте!» — і рвонули з місця, обдаючи трьох заробітчанок брудними бризками. Одна з жінок мала запасний план для відступу.

— Гайда до Одеру! Знаю стежинку. — Білоруска говорила загадками, а як побачила запитальні мармизи сусідок, пояснила, пхикнувши: — Як сюди перебиралась, то саме таким чином.

Що воно мало означати, Лариса так і не второпала, але, інфікована бажанням дістатися дому, потяглася за білорусками.

— Стоп, паняночки! — перегородив дорогу чоловік, який вигулькнув із чагарнику. — Куди чешемо?

Зустріч сталася на березі річки в заростях, куди завела жінок білоруска-Сусанін.

— Нам треба перейти, — відрапортувала вона, нахабно натискаючи на чоловіка грудьми.

Той тримав оборону, тим часом пояснюючи:

— По чотириста виймайте, та й квити будемо. Переведу вас… Це дешево лише через те, що сьогодні немає перебіжчиків. Один доходяга лишень. Заради нього ноги мочити не хочеться.

Жінки перестали боятися, навіть зраділи, що наскочили на провідника, скинулися по чотириста євро й пішли за дилером. В пригоді стало те, що Лаура, попри поради Наталі, взяла з собою не сто п’ятдесят, а п’ятсот. Над Одером починало темніти небо. Добре, що ця зима в Німеччині видалася напрочуд теплою. Ще жодного разу не падав справжній сніг і не було нічних заморозків. Хоча пробирало холодом до кісток. Лариса міцніше зав’язала вузол на торбі з запасними речами, щоб усередину не потрапила вода.

— А ти готувалась, як я бачу, — підморгнув провідник.

Він подав двом іншим жінкам та чоловікові, який чекав на нього біля прикордонної лінії, шматки поліетилену й липку стрічку.

— Знімайте з себе верхній одяг і ховайте сюди. Триматимете самі. Як собі зав’яжете, так потім сухе й вдягнете.

Звернувся до Лариси:

— Куртку також туди клади і добре скотчем замотуй.

Напіводягнені люди стояли за провідником в очікуванні команди.

На високості стирчали прикордонники. З вишок били світлом величезні прожектори. Краєвид нагадував кадри з кінофільмів про шпигунів, війну чи щось подібне. Ларису розбирав сміх. Вона розуміла, що ці веселощі — через страшенну нервову напругу.

— Коли махну рукою — побіжимо, — скомандував провідник. — Як свисну, лягаймо. Там брід, переходити хутко. Якщо буде потреба, пірнатимемо. Зрозуміли? — Він шепотів, але так по-домашньому лагідно-ніжно, що не відчувалося, що перебіжчики роблять щось протизаконне, що їх можуть без попередження, помітивши зверху, розстріляти…

Побігли! У вухах відлунювало важке дихання. Добре, що Лариса — колишня спортсменка, їй біглося легко й весело. Дві інші відстали. Чути було, як та, що їх привела до провідника, сказала: «К бісу!» — і, вірогідно, спинилася, злякавшись. Лариса дихала в потилицю провіднику. Той легенько свиснув. Упала обличчям у холодну вогку пожухлу траву. Сніп світла пробіг по спині. Це відчувалося фізично. Коли промінь пішов далі, провідник зірвався на ноги й погнав до води. Лариса за ним, а білоруска й чолов’яга — за нею. До цього українка думала, що води буде в гіршому разі по коліна, але її було аж по шию. Одяг намокнув, став важким і тягнув на дно. Аби не відчувала ногами тверді, потонула б. Думала про те, як важко дається перехід іншим, які на голову нижчі від неї. Холод скручував кінцівки. Вибралися, лягли, перечекали, допоки прожектори погладять їхні змоклі тіла холодним світлом. За командою побігли до лісочка.

— До міста тут кілометрів вісім-десять. У темряві йти — швидко не вийде. — Провідник вказав на міст, який чорним контуром виділявся на темному тлі горизонту. — Вам потрібно туди. Переодягайтесь. Краще біжіть підтюпцем, щоб розігрітись. Добре, що перестало сіяти. Ну, бувайте, не бійтеся, тут вас ніхто не образить.

Провідник зник так само непомітно, як і з’явився.

У польському кафе Лариса замовила собі вечерю на двадцять євро. Для поляків то були великі гроші, й вони запопадливо обслуговували брудну, з вологим волоссям панянку. В туалеті висушилася феном, який їй притаскала дівчина, що працювала за стійкою. Чекала чи не дві години, допоки за нею зайшов шофер буса. Він не сподівався на зустріч із заробітчанкою.

— Ого! А як це ви? Фури, бачив, не пропускали… — Він почухав потилицю.

— Ви ж казали — не потонеш. — Жінка засміялася. — От я й випливла!

«Спати, спати…» — лунало в голові, коли Ларису колихало на задньому сидінні «фольксвагена».

П’ята година ранку… Ключ у шпарині виспівує радісним скрипом, прорізуючи ранкову тишу… Лариса відчиняє оббиті дерматином і оздоблені цифрою 67 вхідні двері. Щоб не розбудити мешканців, навшпиньках пробирається до коридору. Вона не повідомляла, що приїде. Не хотіла турбувати. А якби з нею в дорозі щось сталося? Мама хвилювалася б. А так…

Жінка на повні груди вдихає знайоме повітря — пахне смаженою картоплею. «Напевно, вчора мама Василька годувала його улюбленою стравою», — відзначає з усмішкою. Намацує на стіні вимикач, клацає. Коридор тьмяно освітлюється… Лариса здригається від несподіванки… Перед нею стоїть заспаний, у старенькій картатій піжамі Василько.

— Мамо! Ти прийшла? — питає, потираючи спросоння оченята. Питає так, ніби мама щойно виходила на хвилиночку.

— Прийшла, любчику!

Лариса підхоплює малого на руки і нестримно, зі вселенською материнською любов’ю притискає його до себе.

1

Маленький в’юнкий чоловік (діал.). note_1

2

Лякався (жарг.). note_2

3

Взуття (діал.). note_3

4

«Geyer» — старовинна марка німецьких роялів і піаніно. note_4

5

Берлінська стіна (мур) — укріплена частина внутрішньонімецького кордону, що в 1961—1989 рр. відокремлювала Західний Берлін від Східного; символ холодної війни та поділу Німеччини. note_5

6

Дуже (нім.). note_6

7

Пожитки, манатки (зневажл.). note_7

8

Обласне управління охорони здоров’я. note_8

9

Один із дванадцяти адміністративних округів Берліна. note_9

10

Вибачення (нім. Entschuldigung). note_10

11

Тут: пристрої, що вставляються у слухові проходи вух для захисту від шуму. note_11

12

Тяжка праця (діал.). note_12

13

Нацисти (зневажл.). note_13

14

Представники молодіжної субкультури ультраправого спрямування, що вирізняються поголеними головами і специфічним одягом. note_14

15

Усмішки (неол.). note_15

16

Крісло (діал.). note_16

17

Вибачте! (нім. Entschuldigung). note_17

18

Дуже грубо прогнати (ідіом.). note_18

19

Жуйка (англ. chewing-gum). note_19

20

Спеціальна мелодія для мобільного телефону (неол.). note_20

21

Фрагмент опери Джакомо Пуччіні. note_21

22

Примружував (діал.). note_22

23

Німеччина (від нім. Bundes — федеральний). note_23

24

Kaufhaus des Westens, «Західний торговельний дім» — найстаріший центр торгівлі, один із символів Західного Берліна. note_24

25

Танець (англ. dance). note_25

26

Перемишль, помітний культурний і торговельний центр Польщі. note_26

27

Грали (жарг.). note_27

28

Популярні співаки 60-х років ХХ століття. note_28

29

Перебудова (з рос.) — суспільне явище в СРСР кінця 80-х — початку 90-х років ХХ століття. note_29

30

Селянин, провінціал (зневажл.). note_30

31

Частина Вінниці. note_31

32

Припинення життя невиліковно хворого, який нестерпно страждає. note_32

33

Папа Римський, глава католицької Церкви. note_33

34

Тут: пощастило (діал.). note_34

35

Тежу (порт. Tejo) — найбільша річка Піренейського півострова (інші назви — Тагус і Тахо). note_35

36

Так! (нім.) note_36

37

Що? (нім.) note_37

38

Район Берліна у складі адміністративного округу Мітте (нім. Tiergarten — Зоосад). note_38

39

Річка у східній частині Німеччини (нім. Spree). note_39

40

Відомий бульвар у Берліні протяжністю 3,5 км (нім. Kurfürstendamm). note_40

41

Добре (нім.). note_41

42

Шовк (англ.). note_42

43

З гніву (діал.). note_43

44

Поліхлорвінілові трубки; тут — дроти (проф.). note_44

45

Впливова щоденна аналітична газета, переважно для бізнес-еліти. note_45

46

Популярна марка фотоапаратів. note_46

47

Обліковий запис, у якому користувач повідомляє власні дані певній комп’ютерній системі. note_47

48

Великий човен із двома щоглами і косими вітрилами, тут — автомобіль (ірон.). note_48

49

Бувай! (нім. Tschüss). note_49

50

О Боже мій! (нім.) note_50

51

Світле, слабко забарвлене коло довкруж небесного світила. note_51

52

Французько-канадський мюзикл за романом Віктора Гюґо «Собор Паризької Богоматері». note_52

53

Одна з найвідоміших трагедій Шекспіра. note_53

54

«Grease» — мюзикл, у нашому прокаті називається «Бреолін». note_54

55

Невдоволений вигук, аналог «йоксель-моксель», «йолки-палки» (жарг.). note_55

56

Невдоволений вигук (нім. Scheisse — лайно). note_56

57

Веселий Роджер — піратська емблема з людським черепом і кістками. note_57