Гастарбайтерки

Історія третя Лаура з Марцана

Лариса Петрівна Шимонко народилася та виросла в Харкові. Середньостатистична дитина, народжена у вісімдесятому. Батько питма пив і, впавши до каналізаційного люка у своєму звичайному стані, покалічився, а згодом і помер, коли Ларі виповнилося п’ять. Мама самотужки виховувала дочку. Важко було, сутужно. Саме божевільні роки почалися — перебудова, талони, дефіцит. Але те все промайнуло, віджило. Коли Лариса закінчувала школу, за нею назирці ходили отари хлопців. Гарна-бо, як мальована.

Високою тоненькою дівчиною ще в сьомому класі зацікавився тренер із легкої атлетики, запросив займатися стрибками у висоту. Пішла. Сподобалося. Перемагала в змаганнях, дострибалася до кандидата в майстри спорту. Та довелося кинути хобі, яке віщувало п’єдестали, медалі, пошану й у майбутньому чималі гроші, бо…

Олег Микитович, тренер, час від часу дозволяв собі ніби ненароком схопитися за місця на тілі дівчини, не для його рук призначені. Лара соромилася, червоніла, а дорослий чоловік пояснював, посміхаючись у вуса, що, мовляв, це — спорт, тут про шури-мури думати не треба. Лара потай сварила себе за дурні припущення, але внутрішній голос закликав триматися подалі від тренера. Коли Лариска перейшла в одинадцятий клас, завів Микитович розмову про інтимне. Запросив дівчину до тренерської, коли там нікого не було, й, розглядаючи підлогу, почав:

— Я не буду тут перед тобою брехні розводити… Справа в тому, що… Ну ти сядь, чого стовбичиш? — Лара послухалася, всілася на стільчик і склала долоні на колінах. Її брали дрижаки. І не від протягу, що носився тренерською. — Ти мені скажи як на духу… — Микитович присів біля дівчини, поклав долоню на гостре коліно й зазирнув у її карі очі. — Ти ще дівчинка?

Питання вибило спортсменку Шимонко з колії думок, які роїлися в голові. Думала, тренер гнівається, що минулого разу пропустила тренування. Міркувала, як пояснити, що вона закінчує школу й мама не горить бажанням, аби дочка йшла в інститут фізкультури. Тому Лариса час від часу сидить під домашнім арештом, а заразом студіює українську мову та літературу задля перспективи вступу на філологічний. Дівчина підвела на тренера очі з німим запитанням. Вона дивилася на чоловіка осудливо й уже виставила ногу, приготувавшись тікати з тренерської.

— Та що ти нашорошилась? — засміявся він, показово відходячи від Лариси. — Я ж заради твого блага. Справа в тому… — Він дістав із шухляди стола товстезну пошарпану книгу й потрусив нею перед очима Лариси. Побачивши, що дівчина ледь не плаче з переляку, змінив тон на командний і почав її вичитувати: — Це ж треба, подумати, що я тойво… Я ж заради тебе. Ось, прочитай. — Знайшов потрібну сторінку й сам вичитав підкреслене: — «Фізіологічні властивості дівчинки значно поліпшуються при переході до жіноцтва».

Лариса нічого з почутого не зрозуміла. Тренер знову підсів до Лари й, погладжуючи її плечі, заспокоїв:

— Я ж так. Було б краще, аби ти не трималась за цноту… Але й розгулюватись не потрібно.

— Як же це? Я що, шукати піду когось по вулицях та пропонувати? Мені ж немає коли знайомитися з хлопцями. Та я й не хочу… — Лариса опанувала свій страх і тепер по-діловому пояснювала причину своєї цноти.

Тренер лагідно засміявся, заспокоїв легкоатлетку, розповівши дуже смішний анекдот, перевів розмову на інше й ніби забув про те, з чого починав. Коли Лариса виходила з тренерської, радіючи, що її страхи виявилися безпідставними, тренер вигукнув:

— Сьогодні сауна! На дев’яту вечора.

Нічого особливого у тому, що спортсмени ходять до сауни, немає. Один раз на тиждень усі дівчатка збиралися у збудованій на території стадіону бані, аби зігнати зайвий жир. Спортивна школа оплачувала ці походи. У середу ходили дівчатка й жінки, а в четвер — чоловіки, хлопці з тренерами. Чому сауну перенесли на суботу, Ларисі було неясно. Ну, субота — то субота. Дев’ята вечора — то дев’ята.

Сауна була порожня, лише тренер сидів на лежаку, закутаний у рушник. Лариса, зайшовши, стрепенулася і подалася до виходу…

Олег Микитович умовив Ларису не боятися, сказав, хоче зробити їй масаж. Розповідаючи це, замикав на ключ вхідні двері до роздягальні. Лариса знала, що кричати немає сенсу, бо у комплексі нікого немає, коли йшла сюди, бачила. До того ж, якби й був хто, дівчині було соромно розкривати, що вона опинилася в такому місці сам на сам із чоловіком, утричі старшим за себе. Спочатку справді був масаж, а потім…

Потім Лариса перестала відвідувати стадіон. На радість мамі забула про мрії вступити до фізкультурного й пішла на філфак. Перший рік не вступила, їй прямим текстом повідомили, що це коштує грошей, яких у родині Шимонко не було зроду-віку.

— Погано готувалася, — щодня пиляла мама. Вона-бо відмовлялася вірити, що до інституту вступають лише через хабарі й блати.

Повз таку красуню, як Лариса, не міг пройти жоден потенційний кавалер. Їй ставили непристойні питання, завуальовані під жарт, на вулицях, у транспорті й магазинах представники чоловічої статі різних вікових категорій.

Карі її очі світилися особливим вогнем, бо відтінялися світло-русявим волоссям. Це робило світлошкіру красуню дуже привабливою. Густі брови дівчина не вискубувала, бо терпіти не могла біль, викликаний видиранням волосин. Він відлунював десь у п’ятах. Підборів ніколи не носила, соромилася свого зросту. Ця природна закомплексованість робила її ласим шматочком в очах чоловіків. Але характер у дівчини був чоловічий, загартований спортом. Вона не вміла фліртувати, не загравала й не стріляла очима. Хоч їй і було приємно чути компліменти на свою адресу, все ж відчайдушно давала відкоша кавалерам. «Бойова!» — казали про неї.

Наступного після закінчення школи року Лариса вступила до педагогічного, але на молодші класи. Туди не було такого шаленого конкурсу. Заздалегідь влаштувалася на тимчасову роботу в дитячий садок нянькою й майже півроку набиралася досвіду. Це їй допомогло пробитися до щасливчиків — змінити статус абітурієнтки на статус студентки.

— Не могла на щось краще вступити, — як завжди, була незадоволена мама Лариси. — Якщо хочеш у садку працювати, треба було після восьмого в училище йти.

«Треба було… треба було», — думала собі Лариса, згадуючи, скільки часу згаяла на спорт, котрий, окрім розчарувань і травм, нічого не приніс.

На третьому курсі інституту Лариса познайомилася з Володимиром. Гарна була пара. Всі пророкували їм щасливе подружнє життя, але Вова не поспішав робити пропозицію коханій. Коли Лариса довідалася, що вагітна, він одразу зник. Просто як у воду пірнув. Ніде немає, ніби й не було. Мама, звичайно, робила Ларисі «вирвані роки», навіть замахувалася на неї віником та ганчіркою, погрожувала вигнати шльондру з дому, закликала у свідки Небо й Бога, кляла Володю, який не раз бував у них удома, билася головою об стіл, вила ночами на місяць… Врешті-решт видихалася, спустивши пару, і, коли Лариса й на третьому місяці не пішла робити аборт, мовила спокійно:

— А що, не виростимо, Ларко? Виростимо! Я ж тебе, вважай, сама й підняла. Лише зітхнула, як твій батечко помер, царство йому небесне… — Тоді подумала й додала: — Та яке царство такому п’яниці?

Інститут довелося покинути, взяла академвідпустку, яка так і не скінчилася ніколи, повернулася до садочка. Не хотіли брати, бо припускали, що скоро вийде заміж, бо молода ж, почне народжувати, а тоді виплачуй декрет…

— Напиши розписку, що заміж не підеш років зо три, — ставила умови кадровичка, покусуючи дужку окулярів, які тримала в руці.

Лариса писала й подумки сміялася, бо ж кадровичка не уявляла, що Лариса втече в декрет за кілька місяців без усякого заміжжя. Поки що з довготелесої, з добрим пресом спортсменки не було видно, що в ній росте плід.

У вересні няня Шимонко шокувала всіх, коли повідомила, що за два місяці народжуватиме. Намагалася ходити на роботу у безформних робах, ніхто й не помітив, що животик росте. До того ж ніхто занадто й не звертав уваги на нову нянечку, бо вона завжди виконувала свої обов’язки вчасно й акуратно.

Коли народився Василько, мама Лариси не знала, куди себе подіти від щастя. Казала, що він як дві краплі води схожий на її батька, Лариного діда — героя Вітчизняної війни, який і досі жив у селі. Дві жінки порозумілися, ходили біля дитинки, милувалися, тішилися, обнімалися, плакали, недосипали, раділи, ламали голови, де взяти гроші.

— Василькові майже рік, а за що ми його будемо далі ростити? — задумливо питала мама. — Та й тобі час заміж вийти. Ти ж у мене така красуня, а щастя Бог не дав… — плакала.

— Не хочу я заміж… — відповідала мати-одиначка. — Ось мій заміж, — брала на руки маля й прикладала до грудей. — А от гроші де брати, не знаю.

— Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би… — Мама уважно подивилася на дочку. — Та хто ж на тебе, таку задрипанку, клюне? Зараз он які кралі вештаються вулицями. Лише вибирай. А чоловіки на цьому добрі й розбестилися. Подавай їм найкращу, і щоб із манікюром, і щоб борщ добрий був. Тьфу! — Мама Лариси була жіночкою емоційною, заводилася з півоберту з будь-якого приводу.

Василько ріс, потребував вітамінів, вбрання і взуття, а Лариса не могла дозволити собі найнеобхіднішого, бо маминої пенсії вистачало лише на оплату квартири, а її заробітку і грошей на дитину — на мінімальні харчі. Ночами думу думала, як бути і що робити. Якось, читаючи газету, натрапила на об’яву щодо працевлаштування за кордоном, де було вказано цифру можливих заробітків… Захмарну цифру. Лариса схопила олівець та шматок паперу й нервово почала писати у стовпчики цифри, множачи їх. Виходило, що за рік у неволі можна сколотити, за Ларисиними мірками, чималий капітал. Знову множила й ділила, складала й віднімала. «Їду!» — врешті вирішила й зі сльозами на очах зиркнула на синочка, який уткнувся їй у груди.

Всі ті оголошення в газетах не містили, на жаль, додаткових цифр. Ці неймовірні для Лариси кошти, сімсот-вісімсот доларів, за які вона з родиною могла б прожити півроку, вимагалися за працевлаштування. Де їх узяти? Питання висіло в повітрі довгі два роки. Лариса вже й забула про свої плани. Мама змирилася, що дочка залишить дитину на неї, бо спочатку, як молодиця повідомила неньку про таку перспективу, та встала на диби.

— Що за нісенітниця? Залишати малу дитину! Що люди скажуть?

Згодом мати змінила свою думку про гастарбайтерство.

— Он і Люськина Марійка поїхала. Залишила двох. А що робити? Життя таке…

Що далі, то більш оптимістично говорила про майбутнє.

— Катерина з дев’ятнадцятої квартири каже, дочка шле стільки, що вистачає і їй, і дитині, й чоловікові. Діти на літо до Італії їздять відпочивати. Катька сама, хоч і на п’ять років старша за мене, ходить як пава. І Сашко її туди ж — джинси нацупив, кепку і почимчикував. Лише ми, як ті злидарі, — пустила сльозу. — Василька на сміх діти у садку піднімають.

Те, що думка матеріальна, але потребує деякого часу, аби сублімуватися, старша й молодша Шимонко зрозуміли, коли мрії, кинуті у простір, абсолютно випадково повернулися до них у реальному втіленні.

— Людмила Василівна запрошувала у гості! — з кухні якось закричала мама до Лариси, яка гралася з синочком.

Людмила Василівна — це дочка материного рідного брата. Кличуть цю жінку усі по імені й по батькові, на відміну від удвічі за неї старшої Ларисиної мами, яка серед родичів відгукується на просте ім’я Зінка. Людмила Василівна вона, бо на такій роботі, що… А на якій саме, про це ніколи ніхто не договорює. Лариса знає, що це щось пов’язане з базаром та хабарами. Але чи то вона сама їх бере, чи то вишукує тих, хто нечистий на руку, а чи й працює на обидва фронти, — хтозна. Людмила Василівна заміжня. Її чоловік Сергій щось там возить бусом за кордон і привозить щось звідти. Знову ж таки, що саме — вкрите мороком. Взагалі члени цього сімейства, в тому числі брат Зінки, Василь, поводилися як справжні шпигуни, ні пари з вуст про роботу, лише пусті теревені про їхнє багатство, меблі, будинок, двійко товстих діточок, машину, золоті персні Людмили Василівни та її нову зачіску.

— В Берліні, наприклад, дуже багато наших працює, — серед загального шуму розповідав Сергій гостям. Він нещодавно повернувся з чергового відрядження. — По-чорному працюють.

Ларисі та її мамі ця розповідь видалася дуже цікавою, хоча вони ще й не знали, до чого вона приведе.

— Та кого це цікавить? — трохи зневажливо питала Людмила Василівна, показуючи тіткам сервіз.

— Мене цікавить, — відповіла стиха Лариса й пішла разом із мамою за Сергієм на сходовий майданчик, щоб не заважали слухати.

Там продовжили. Сергій розповідав про гастарбайтерів, переважно страшилки про те, як хтось тікав, комусь недодали грошей, когось запитали про документи, хтось замерз у рефрижераторі, перетинаючи нелегально кордон. Лариса зважилася і запитала, аж її мама схлипнула:

— А мені можна поїхати?

І завмерла, приготувалася до негативної відповіді.

— Чому ні? Провентилюємо! — оптимістично запевнив Сергій.

— Лише в мене немає семисот доларів.

— Навіщо? — запитав, наморщивши лоба.

— За працевлаштування.

— А! Це… — почухав потилицю. — Звідки знаєш таксу? — посміхнувся. — З цим проблем не буде. Відпрацюєш перший місяць — заплатиш. Так усі роблять.

Сергій знав потрібних людей у Берліні, часто їздив, от і наклеїлося друзів, переважно біженсько-емігрантсько-гастарбайтерська братія. На початку зими чоловік саме розмовляв із однією знайомою жінкою, котра не припиняла бідкатися, що мусить терміново повернутися додому десь на рік, а потім знову в Берлін.

— Така справа, — казала та жінка, заглядаючи Сергієві в очі. — Поїду — втрачу класне місце. Залишуся — втрачу чоловіка…

Тоді Серж не мав чим їй зарадити, а, повернувшись додому, натрапив на благання родички працевлаштувати її.

Цілу ніч у родині Шимонко не могли заспокоїтися. Жінки обмірковували перспективу, Лариса знову малювала цифри, які показувала мамі.

— Дивись, перший місяць у мінусі. Нічого не зароблю. На візу і квиток Сергій пообіцяв позичити. Це ще один місяць. Але ж потім, мамо! Потім, рахуй, залишається десять. Десять на сімсот… А може, й більше? — В Лариси аж очі свербіли від відчуття близького заробітку. — Ні! — спинила себе. — Давай по мінімуму. Десять на сімсот… Сім тисяч, мамо. Сім тисяч доларів.

Мама Зіна голосно видихнула повітря, яке накопичилося в легенях за п’ять хвилин таких підрахунків.

— Ремонт зробимо, — задумливо дивилася на облізлу стелю.

— Васюні черевички куплю, такі модні, німецькі. І комбінезон на зиму…

Так і поснули.

…Лариса прокинулася в потязі міжнародного сполучення, коли під’їжджали до Берліна. Витягла з кишені маленьку фотокартку сина, поцілувала міцно і приготувалася до року життя без нього.

У районі Марцан, куди й прямувала новоспечена гастарбайтерка, в п’ятикімнатній квартирі на шостому поверсі десятиповерхового панельного будинку зразка соціалістичної архітектурної школи мешкали пани Квасіне. Чоловік, дружина та трирічний хлопчик. Дружина Пітера Квасіне Хелена була вагітна другою дитиною, за кілька місяців мала народити. Для Лариси ця родина була знахідкою, бо вони розуміли російську. Насправді прізвище батька Пітера звучало в молодості по-іншому — Кваснін. Він утік із СРСР до Німеччини у сімдесятих, одружився з німкенею, й у них народився Петро. Хелену ж привезли до країни вже в доволі дорослому віці, їй було дванадцять. Батьки родом із Поволжя, етнічні німці.

Онімечені росіяни готувалися до зустрічі з нацупленими зранку широкими посмішками-масками. Радіти по-справжньому вони ще не могли, бо кожного шкребли зсередини сумніви. «Яку ще стару шкапу нам підсуне попередня мегера, шльосен-бльосен[55]?..» — подумки лаявся глава сімейства. «Напевне, також німецькою ні бум-бум… Намучилася з тією, ще мучитися з цією», — розмірковувала молода фрау Квасіне, випустивши з уваги, що вповні знає мову, яку розуміють українські гастарбайтери, деякі навіть більше, ніж рідну. «Плюну на неї», — малолітній нащадок планував виконати свій задум, щойно чужинка увійде до квартири.

Лишень двері відчинилися, тато малого, зиркнувши раз на майбутню хатню робітницю, встиг подумати: «О-ля-ля!», а мама щось на кшталт: «Шайзе[56]!» Уве Квасіне, набравши якомога більше слини, смачно висадив на спортивну кофтину Лари чималого слиняка, який повільно поповз донизу. Батьки бешкетника зазвичай не надто переймалися, коли той робив щось подібне з попередньою домогосподаркою — сільською жіночкою невизначеного, майже похилого віку. Та тепер ситуацію потрібно було рятувати. Перед німцями стояла некоронована міс Всесвіт, і була ця дика постсоціалістична красуня підступно обпльована юним представником демократичного світу.

Пітер метнувся витирати долонею синову слину, але його зупинила дружина, якій, напевно, не до вподоби було, щоб її законний чоловік торкався цього досконалого тіла, нехай навіть через тканину. Хелена простягла Ларисі паперову хустинку, посміхнулася нервово й сказала: «Халльо!», піднявши долоньку й поворушивши пальчиками.

Новенькій показали її кімнату, ще раз представили підопічного Уве, якого встигли причесати й змусити висякатися. Детально обговорили умови оплати й обов’язки. Наостанок домовилися, що будуть називати її Лаура. Мовляв, коли дивляться на неї, на думку спадають нетлінні поезії Петрарки.

Велика квартира умовно поділялася на дві автономні території. Довжелезний коридор виступав нейтральною зоною. Кухня, суміжна з кімнатою Лариси, дитяча, Ларина опочивальня з виходом до окремої туалетної знаходилися під юрисдикцією українки. Чоловіковим кабінетом, родинною спальнею, вітальнею, гардеробною, яка не вважалася кімнатою, але займала найбільшу площу, та по-королівськи просторим суміжним санвузлом користувалися лише хазяї. Навіть хлопчиську не завжди дозволялося забігати на територію батьків, коли вони були вдома.

Пані Шимонко мала заводити білявого шибайголову до дитячого садка. За час, що їй розв’язувалися руки, мусила дати лад усьому помешканню, попрати, попрасувати, приготувати обід і вечерю — нічого надзвичайного, все як удома. А за це ще й платитимуть. Дуже добре платитимуть.

Покої Лариси не мали ознак індивідуальності, на відміну від хазяйських. От де було безліч симпатичних дрібничок, дорогих і не дуже, вишуканих і позбавлених слідів художнього смаку. Все це попримощувалося на делікатних столиках, етажерках і стелажах. Кабінет хазяїна, пофарбований у дивний, як для житлової кімнати, темно-зелений колір, був мебльований двома шикарними шкіряними кріслами й вишуканим столом із червоного дерева, на якому розміщувався недешевий комп’ютер фірми «Apple». Полиця з вагомими, як за розміром, так і за оздобленням книжками тішила око. Персидський килим трохи дисонував із меблями, бо був дещо вичовганий і призначався для того, аби приховати неоковирну підлогу. В тон килиму були дібрані оксамитові фіранки з золотавим орнаментом. Штори важкими хвилями звисали уздовж двох вікон. Бронзова статуя здибленого коня та мармурова рожева Афродіта з руками невідомого, скоріш за все, сучасного скульптора наводили на думку, що хазяїн — людина, близька до мистецтва.

Інші кімнати були облаштовані не настільки ретельно, та язик не повертався називати їх порожніми чи такими, з яких хочеться скоріше вискочити. Стіни дитячої, стилізованої під піратського човна, де головним флібустьєром був, авжеж, Уве, прикрашали шпалери з зображеннями Веселих Роджерів[57] та кривих ятаганів, схрещених із шаблюками. Над дитячим ліжечком майорів чорний прапор із тією ж атрибутикою. «Бракує фотокарток жертв», — подумала Лара й усміхнулася. Усвідомила, що цьому схожому на ангела хлопчикові не личили б машинки-роботи, ведмедики-зайчики чи кубики-головоломки. З Уве перло піратство, попри золотаві кучерики і блакитні очі. Дитя дивилося на новеньку няню з бажанням витворити щось заборонене. Кусаючи дрібними зубками губу, смачно потягло у себе шмарклю, що підступно виповзала зеленою доріжкою з однієї ніздрі. Лаура здригнулася. Згадалося старе кіно про ватажка червоношкірих, і засвербіло у вусі від передчуття складної виховної роботи.

— Сьогодні ти можеш відпочивати, — солодко повідомила Хелена. — Сходи у місто, роздивися. Завтра о сьомій підйом. Я покажу тобі дорогу до садка. А тоді вже сама — розгойдуватись немає коли.

Лаурі зовсім не хотілося блукати чужим Берліном. Але лишатися у квартирі не було сенсу. По-перше, жінка не мала ніякого уявлення, що їй робити у незнайомій оселі, по-друге, припекло поплакати, а по-третє… «Ні, нічого», — відмахнулася Лариса від спогадів про Василька.

Лариса не могла згадати, де вона бродила і що бачила. Пам’ятає лише бруківку. Ходила довго, аж до смерку. Дві години йшла в одному напрямку, нікуди не звертаючи й дивлячись виключно під ноги, а тоді, зиркнувши на годинник, різко крутонула та подалася тим самим шляхом назад. От і все ознайомлення з містом.

Зі своєї кімнати чула, як товклися за стіною, як Уве верещав і відмовлявся лягати спати, як знеможена Хелена пошепки погрожувала йому. Ларисі стало сумно й самотньо в кімнаті, де, окрім розкладеного дивана й великої картонної коробки для постільної білизни, нічого не було. Навіть вікна не прикрашали бодай якісь фіранки. Стелі в будинку були високі, вікна здоровенні, кімнатка вузенька й холодна. «Найголовніше — не розкисати!» — наказала собі Лара й легенько пошкреблася у двері, які вели з її «апартаментів» до «піратських». Там затихли, прислухаючись.

— Йди відпочивай, — увійшовши, звернулася до хазяйки. — Я спробую сама.

Хелена, в якої від тихого плачу почервонів ніс і дрижала нижня щелепа, не вагаючись пристала на пропозицію, кулею вилетіла з дитячої. Лариса знала, що мати стоїть у коридорі, підставивши вухо під двері, сама б так зробила.

— Ну що, пірате? — запитала Лара українською.

Той, почувши незнайому мову, затих, роззявив рота і вдивлявся в новеньку мученицю з особливим інтересом.

Нянька досить швидко вклала хлопчика, розповідаючи йому казки, які ще позавчора читала синові. Довго сиділа на підлозі, просунувши руку крізь дерев’яні ґратки ліжка, щоб тримати Уве за пухкеньку ручку. За півгодини маля засопло. Українка вивільнилася та навшпиньках пройшла до себе. Вляглася. Двері, що вели в спільний коридор, прочинилися, Хелена послала українці повітряний поцілунок та, осяяна радістю, зникла.

На Лауру крізь шибку витріщився повний місяць і не давав їй спати до півночі…

— Мамі! Мамі! — кричав хтось.

Лариса після третього крику рвонулася з ліжка й, не розрахувавши його ширину (вірніше, вузину), гепнулася на підлогу. Від удару прокинулася остаточно. З дитячої її кликав Уве. Годинник показував п’яту. Надворі було ще темно. Лаура вилаялася пошепки та почовгала до крикуна. Той підступно посміхався, стоячи в ліжку, та дитячою мовою пояснив українці, чого хоче. Нянька повернулася до своєї кімнати, взяла ковдру та попхалася назад. Вляглася біля ліжечка-галери, простягла малому руку, в яку той одразу міцно вчепився, заснула майже одночасно з Уве.

Перший день виявився найважчим. Заробітчанка багато чого не розуміла, Хелену це виводило з рівноваги, вона нервово посміхалася та зверхньо оглядала недоумкувату робітницю, яка не могла з першого разу второпати, що в кабінеті потрібно мити підлогу одним засобом, а в спальні — зовсім іншим; яка відстрибувала від пральної машини, як від маніяка; яка щось незрозуміле белькоче своєю дурнуватою українською мовою; яка, яка… Реальною причиною прискіпливого ставлення було зовсім інше. Насправді німкеню зачепило за живе побачене вранці. Коли Хелена прийшла будити сина, Уве замість верещати й бити робітницю ніжно обнімав її за руку, а вона, дурепа, валялася, замотана в ковдру, на підлозі.

— Якщо тобі не подобається, що я так роблю, я не буду, — вловивши справжню причину злості хазяйки, запропонувала Лаура.

Така прямота українки розбила паркани непорозумінь між двома жінками. Хелена притисла Лауру до себе і стиха перепросила, посилаючись на свій стан.

— Вагітність, сама розумієш, нервую, — вибачившись, зникла у своїх справах, даючи Лаурі волю робити так, як вона вміє.

Хелена Квасіне працювала веб-дизайнером, а її чоловік Пітер був цирковим імпресаріо. Хеленина робота не вимагала виходів із дому. Дизайнерка могла працювати хоч би й у спальні на власному комп’ютері, проте воліла не сидіти в чотирьох стінах, а вивітрюватися в невідомих напрямках, і живіт їй ніколи не ставав на заваді.

Пітера Лаура бачила лише у вихідні, хоча знала, що ночує він удома. Приходив голова сімейства надто пізно, щоб перетинатися з домогосподаркою, яка йшла відпочивати разом із підопічним не пізніше дев’ятої тридцять.

За тиждень Лаура втяглася в шалений ритм нового життя. Воно було виткане з постійного напруження м’язів обличчя, бо доводилося повсякчас усміхатися; театральної люб’язності, бо в цій родині всі позиціонували себе виключно як інтелігентів, не здатних на ниці прояви неповаги чи, не приведи Господи, гніву; нестримного, але попри це стримуваного бажання врізати німцеві Уве Квасіне по сідницях за його вибрики; безсонних ночей, проведених на твердій підлозі; приборкання власних емоцій та бажань…

Якось увечері, спинившись нарешті від руху, сиділа у своїй кімнаті, прислухаючись, чи не покличе малюк. Хотіла написати листа додому, та все не знаходила потрібних слів. Ні про що не думала, просто милувалася недоторканістю аркуша й акуратно заточеним кінчиком грифеля. Потім, торкнувшись папера олівцем, несподівано для себе написала цифри від одного до триста шістдесяти п’яти у три повні стовпчики по сто й один неповний. Спинилася, згадуючи, скільки днів у році, вичислила, що у цьому, дві тисячі сьомому, — триста шістдесят п’ять, бо він не високосний. На завершення Лариса написала слово «ФІНІШ» великими друкованими літерами та ще й оздобила його трьома знаками оклику. На останній крапці грифель мелодраматично зламався. Під час написання цього таємничого манускрипту в голові Лариси склався план, детальний та непохитний. «Не більше року… Я тут буду не більше року. Ні на день не затримаюся. Ні на хвилину». Понишпоривши у торбі, витягла червоний олівець для губ, масною лінією, не тамуючи задоволення, закреслила три перші цифри.

Щовечора, сидячи в ліжку та готуючись до короткого сну, з величезною насолодою замальовувала червоним один день зі своєї розлуки з Васею, про якого забороняла собі думати, аби не зірватися, не кинутися назад на Батьківщину, не плюнути на це кляте заробітчанство.

67—74-й день

Восени Хелену забрали до лікарні, в неї почалися передчасні пологи. Лариса мусила видзвонити Пітера, який чомусь перебував поза зоною досяжності, хоча пішов із дому не більше ніж годину тому. Уве відвела до садочка, повернулася додому і, притискаючи телефон плечем до вуха, взялася до своїх щоденних справ. Їй не йшло з голови, що ось невдовзі в цій квартирі з’явиться ще одне маля. Казали, це буде дівчинка. Батьки дуже чекали на появу саме дівчинки. Вже й ім’я придумали — Гізела. Схоже на газель. Лариса спіймала себе на тому, що мчить із Пітеровими черевиками на кухню, замість того аби почистити взуття в коридорі, як це робила щоранку. В цей момент у слухавці нарешті пролунав голос німця.

— Хелену забрали до шпиталю, — повідомила Лариса.

Через ускладнення німкеню не виписали з лікарні, як усіх, на другий день. Лікарі повідомили близьким, що триматимуть її з малям під прискіпливим наглядом у стінах лікарні щонайменше тиждень, а скоріш за все, два.

Лаура зраділа, що цілісіньких п’ятнадцять діб почуватиметься повноправною хазяйкою обійстя. Пітер також був не з тих, хто гаятиме час. Скориставшись нагодою, що його не контролюють, він безперервно сидів удома перед телевізором, а вечорами збирав гучні компанії.

«Радіє народженню дочки», — виправдовувала його Лаура. І дійсно, жінок до себе він не кликав, самі лише чоловіки, які напивалися до божевілля, повзали по хаті, блювали та спали де впадуть.

Українка чемно та віддано виконувала покладені на неї хазяйкою обов’язки, які тепер поширилися і на Пітерових друзяк.

І все б нічого, якби в один із таких днів Пітер не почав до неї залицятися. Жінка списала все на дію алкоголю й вирішила не надто на цьому зациклюватись. За тиждень пиятики припинилися через печінкове захворювання хазяїна квартири. Лаурі довелося доглядати не лише малого Уве, а і його недолугого батечка, який щосили стогнав, лежачи на дивані. Приходив сімейний лікар, виписав пігулки, які домашня робітниця одразу принесла з найближчої аптеки.

Пітер чекав на неї в трусах, хоча лікаря він приймав у піжамі.

— Йди до мене, чого бігаєш? — улесливо потягнувся до смачного точеного тіла Лаури.

Вона не відразу допетрала, що чоловік говорить серйозно, а вже коли кинула погляд на його труси, посмішка на обличчі жінки перетворилася на гримасу здивування. Поки боролася з сумнівами, німець міцно обхопив її й почав мацати. Лаура мовчки пручалася, вдивляючись широко відкритими очима в обличчя чоловіка. Зараз він був геть іншим. Важко дихав, щось промовляв німецькою скоромовкою, чого Лариса не могла зрозуміти достеменно, але інтонації не залишали ілюзій щодо серйозності намірів.

— Не треба, — попросила й легенько відштовхнула наполегливого німця в груди.

— О-о-о! Мені це подобається, — зізнався. — Вдар мене, — попросив.

«Боже, та що ж це коїться?» — перелякалася і щодуху врізала Пітеру межи очі.

Той зішкулився, схопився за обличчя й вигукнув:

— Шайзе!

Лаура, схопивши в коридорі кофтину й сумку, вибігла з квартири.

Побрела вулицями, час від часу дивилася на подарований Хеленою наручний годинник, аби не запізнитися за Уве в садочок. Ішла як уві сні. «Що тепер? Потрібно або йти від них, або лягати під хазяїна… Не можу. Хелена без мене не впорається… І Василько не матиме гарного життя, якщо його дурна мама не привезе йому грошей… Поскаржитись Хелені? Ні! Не варто. Скоріш за все, він просто дуріє. Як тепер повертатися, як дивитися йому в очі? Боже! Я ж йому ніс зламала…»

Жінка спинилася й роздивилася довкола. Перед нею простяглася Алея Лип. Пані Шимонко повільно крокувала вулицею, прискіпливо вдивляючись в обличчя перехожих. Хотіла зрозуміти, які вони, ці німці, що за люди. Бо два місяці жила ніби під скляним ковпаком. Лише викреслювала дні, лише чекала того найдорожчого числа, коли повернеться додому. «Невже усі вони — покидьки?.. Але ж і Пітер не такий… Просто… Просто…» А що «просто», вона не могла з’ясувати.

Несподівано, кинувши погляд на одну з лавок, побачила знайому постать. Спиною до неї сидів Сергій, а навпроти нього — незнана, модно вбрана, усміхнена і щаслива жінка. Незнайомка лагідно зазирала родичеві Лариси в очі, щось емоційно розповідаючи. Сумнівів у Лариси не виникало — вони закохані. Співрозмовниця Сергія відчула, що на них дивляться, різко перевела погляд на високу молодицю й запитально метельнула головою знизу вгору, мовляв, що таке, чого стоїмо вирячившись? Лариса хотіла дременути чимдуж, аби уникнути конфузу, але не встигла, бо той повернув голову в її бік.

— Лариско! — зірвався з місця.

Лаура подалася до знайомця.

Сергієва пасія залишалася на місці, кидаючи несхвальні погляди на, як їй здавалося, суперницю.

— Познайомтеся, — не вагаючись, запропонував чоловік, за руку підвівши Ларису до коханки. — Це Лариса, моя… родичка. Ти ж мені родичка, чи як? — Він усміхався, і ця невимушеність передалася Лаурі.

— Тепер я Лаура, — кинула Сергієві та простягла руку до красуні на лаві. — Іх бін Лаура, — вимовила, вважаючи, що Сергієва обраниця — німкеня, бо ж виглядала вона у своєму стильному бузковому пальті приголомшливо.

Та, закинувши голову, розреготалася що є сили, за хвильку, коли стихла перша реакція, підвівшись, потисла Лаурі руку сильно, по-чоловічому, й вимовила:

— Іх бін Таша, — педалюючи на поганій вимові. Тоді додала українською: — Прошу зауважити, не Таше, що означає — сумка, а Таша, що означає — Наталка. — Знову розсміялася і всілася на лаву.

— Дивно. А я подумала, що ви — німкеня, — зніяковіла Лаура.

— Ми? — театрально оглядаючись, перепитала Таша. — Хто ми?

Аби не вводити в оману Лауру, Сергій пояснив дії Наталки.

— Цю прекрасну даму треба називати на «ти». — Він іронічно зиркнув на обох. — А чого це ти гуляєш серед білого дня? — Стривожився, бо Лаура не відреагувала на гумор.

Сергієві нічого не казала, відбрехалася, а коли той пішов і вона залишилася наодинці з Ташею, висповідалася. Вона усе розповіла, не криючись, незнайомці. Це як під час мандрівки в потязі, не страшно розповідати про себе випадковому попутнику: потяг спиниться на потрібній станції, ти вийдеш, і той, хто дізнався про твої таємниці, більше ніколи тебе не побачить…

— Ну падлюка ж яка! А жінка в нього як, нічогенька чи яка примара? — поцікавилася захисниця знедолених гастарбайтерів Наталка Кулібаба.

— Прекрасна жінка. Чудова родина. Він гарний батько й чоловік. Що на нього найшло — не знаю. А може, це так, не варте уваги? Минеться?

— Дуже може бути. Ти, головне, тримай оборону. І не надумай тікати додому. Знаю таких: не встигло приїхати, щось трошки не так пішло, ф’ю! — полетіло назад. Так зазвичай наші чоловіки вчиняють… Слабкі…

Молодички обмінялися номерами телефонів. Таша запросила нову подругу до себе на недільну вечірку. «Навряд чи, — подумки резюмувала Лаура, — хто мене відпустить?»

Здригнулася, коли почула від нової подруги:

— І нехай у неділю сином батько займається. У тебе мусять бути вихідні, — ніби прочитала сумніви Лаури.

«Піду в гості… Обов’язково піду… Треба розвіятись… А Пітерові не завадить декілька годин провести з сином».

Увечері, забравши малого з дитячого садочка, Лариса йшла додому. Її хапали дрижаки. Не уявляла, як зайде до квартири, що казатиме, як виправдовуватиметься.

— Пітере! — заволав Уве, вдершись до квартири. — Пітере! — побіг кімнатами, шукаючи батька.

Нянька-бо дорогою повідомила малому, що татусь удома. Уве називав батька по імені, як, власне, й матір. Лариса, затамувавши подих і зупинившись біля дверей, чекала, коли звідкілясь вийде хазяїн, уявляла, як подивиться на неї, що скаже і з якою інтонацією.

— Немає! — повідомив хлопчик і заревів. — Погана Лаура… Набрехала Лаура. Дурепа Лаура.

Жінка видихнула з полегшенням та усміхнулася малому.

— Ходімо пекти пиріг, — запропонувала.

В дитини де й поділися сльози, Уве вискочив на няньку й обійняв її рученятами за шию, а ногами обхопив талію.

— Васильку! Васильку! — беззвучно, аби не почув німчик, промовляли вуста матері, а серце рвалося на шматки.

123-й день

Наближення Різдва Ларису неабияк тішило й додавало страждань одночасно. Василько чекав від мами подарунків, як, до речі, і його бабуся. Гастарбайтерка всі сили — і фізичні, й моральні — покладала на те, аби допомогти рідним, порадувати їх ласощами, модними речами й грошиками.

Пітер не припиняв своїх масних залицянь. Використовував для цього будь-яку хвилинку, коли дружини не було вдома. Хелена вважалася відсутньою, навіть коли спочивала з маленькою донечкою у своїй кімнаті.

— Тобі що, шкода? — питав здивовано. Гаряче шепотів Ларисі на вухо, притиснувши її в коридорі до стіни.

Жінка дивилася на нього згори вниз, час від часу зиркаючи на двері спальні. Як же їй кортіло, аби Хелена вийшла саме цієї хвилини, щоб побачила. Але разом із тим боялася, бо ж могла запросто втратити роботу. «А тоді починай усе заново», — думала й відштовхувала Пітера від себе.

— У мене є для тебе подарунок на Різдво, — вийняв із портфеля пакунок і ввіпхав його в руки робітниці. Підморгнув і пішов на роботу.

Не сказати, що Лаурі не подобався Пітер. Якби не його сімейний стан, навіть і не думала б про наслідки, так і кинулася б на шию. Але щось підказувало жінці, що саме її опір збуджує Пітера. Бо ж аби хотів узяти — зробив би це давно. А так три місяці грається у шпигунів, лишень Хелена зникне десь за дверима, свердлить українку поглядом та намагається легенько торкнутися її відкритого тіла.

Наталя радила послати його якнайдалі разом із Хеленою та їхніми малими.

— Трохи поживеш у мене, тоді знайдемо тобі квартирку. Працюватимеш спокійно, — пропонувала при зустрічі.

Лариса б залюбки хоч зараз рвонула на вільні хліби, та у такому разі їй знадобилося б заводити новий календар, вписувати ще триста шістдесят п’ять днів і гарувати до скону. Адже за квартиру, продукти, проїзд потрібно платити з власної кишені, то й заробітки зменшилися б.

— Ні, Нато, — відмовлялася, — я вже якось пересиджу.

— А ти розкажи хазяйці. Чого мовчиш? — Таша вигадувала все нові й нові методи боротьби з сексуальними домаганнями.

Подруги частенько зустрічалися, Ларисі вдалося відвоювати для себе два вихідні, як у білих людей. Сідали у затишному кафе, пригощала завжди Таша, бо Лаура не могла дозволити собі щось більше, ніж склянку води.

— Вона не повірить, — хитала головою сумна подруга. — От кому б ти повірила — власному чоловікові чи якійсь приблуді бозна-звідки?

— От зуб даю, приблуді! — нервово засміялася Наталка. — Чоловіки всі — гади. — Поміркувала й випалила: — Хоча ні, не всі! Це кому яка доля випадає.

— Доля?

— Ну, так. Знаєш, от дивлюся навкруги… — Таша розвела руками, не зважаючи, що на неї звертають увагу клієнти кафе: незграбна старенька в потворних окулярах, симпатична товстуха, що сидить навпроти, чорношкіра модниця з фарбованим у декілька кардинально відмінних кольорів волоссям та трійко школярок-щебетушок. — У всіх є пара… — Тоді роздивилася, що її слова розходяться з реаліями, й зайшлася сміхом. — Така наша жіноча доля. На десять дівчат, дай Боже, аби один чоловічок нормальний.

У цей час до кафе зайшов плюгавий товстоносий огидний мужчина.

— Пішли звідси, — пересилюючи напад сміху, попросила Лаура й витягла Ташу на велелюдну вулицю.

Берлін був гарно вбраний до Різдва. Різнокольорові ліхтарики казково оповивали стовбури дерев. Легкі сніжинки кружляли у повітрі. Поміж звичайних городян снували Санта-Клауси, всміхалися, роздавали невеличкі льодяники на патичках. Звідусюди линули запахи ванілі, смаженої капусти, ковбасок, чувся сміх. Місто наповнювалося святковим духом.

Заробітчанки незчулися, як дійшли до величезного магазину «KaDeWe» — мекки для фанатів всесвітньовідомих брендів. За місяць до свята тут починається шалений розпродаж, а за декілька днів до Різдва — суцільна божевільня, бо сукню від «Gucci» можна купити за таку ціну, як просте лахміття. Наталка захоплено торочила Ларисі про останні тенденції, кольори сезону та силуети, на які варто звернути увагу.

— Я все одно нічого не купуватиму. — Лаура чинила опір подрузі, яка, втративши орієнтири, тягла її до торговельного центру.

Всередині — безліч народу, але не такого, як Лара звикла бачити на вулицях віддаленого від центру району Марцан, де стикалася зазвичай зі студентами в обвислих вилинялих футболках і подертих джинсах, матусями в розтягнутих та ніби знятих із чужого плеча сукнях, старенькими фрау та герами, вбраними згідно з модою їхньої давно зів’ялої молодості.

— Йоксель-моксель… — лише вичавила з себе збита з пантелику Лаура, опинившись серед володарів хутряних накидок, французьких парфумів, що від них можна було збожеволіти, не рушаючи з місця, шелестких шовкових суконь, вишуканих чоловічих костюмів, од яких приємно тягло сигарами й дивними квітково-полинними запахами.

— Йоксель-моксель? — пхикнула Таша. — Це словосполучення використовує моя подруга, Галина. От прийдеш до мене на Різдво — познайомлю.

Лариса не могла підтримати розмову з Ташею, бо нічого не чула, поринула у стихію загального щастя, насолоджувалася побаченим. Жінці спочатку здалося, що її ось-ось викинуть із цього магазину для представників вищого світу, але ніхто аж надто не звертав на неї уваги, хіба що декотрі індивідууми, зустрівшись поглядом, легенько всміхалися — зверхньо, але по-доброму. Наталка і далі плескала язиком, розповідала про тих, хто зазвичай навідується сюди.

— Оці, в лисячих хутрах, — явно росіяни. Дивися уважно, як проходитимеш, якщо на руках багато золота — росіяни.

У них руки були просто всіяні золотими перснями з коштовним камінням. Неперевершений блиск діамантів не давав жодного шансу бодай комусь засумніватися у їхній справжності.

— Німці приходять напередодні Різдва для того, аби подивитися на росіян. А ці, як бачиш, не мають міри. Цим, власне, й викликають цікавість і звірячий захват європейців.

Лаура, роздивившись довкола, дійшла висновку, що не вона одна вибалушила очі на пишний ескорт росіян. Німці навіть дозволяли собі тицяти пальцями та похитувати головами, хто на знак схвалення, а хто — здивування чи незгоди. А самим власникам матеріальних цінностей було глибоко по цимбалах. Вони пройшли повз українок із високо піднятими підборіддями. Дві жінки, одна дуже молода, інша дуже стара, та чоловік у довгому шкіряному пальті, підбитому хутром. Трійця ніби зійшла з екрану. І кіно це було про блиск дореволюційної Росії. Лаура почула останні слова, що їх промовляв до своїх супутниць чоловік.

— Така німецька… без акценту… — прошепотіла здивована Лаура.

— Звичайно! Вони не знають російської. Це нащадки. Розумієш? Не ті росіяни, що зараз, а ті, що колись. — Таша не хотіла довго пояснювати, бо побачила вдалині крамничку спідньої білизни. Коли Таша відчувала ці витребеньки поруч, втрачала пильність, а заразом і розум. — Ой, пішли лишень подивимося…

Подивитися у розумінні Таші означало переміряти все, що висіло в магазині. Бідолашні продавчині, які крутили носом, мовляв, ви ж не купуватимете трусики за дев’яносто євро, мусили підносити до примірочної все, що забажав клієнт. Якби Лариса була сама, вона б нізащо не торкнулася цього товару, лише, можливо, поглянула б на цінник та й вилетіла кулею з бутика. Натомість Наталка полюбляла шопінг, а ще більше — приміряння. Вона дозволяла собі виходити на середину зали в прозорому спідньому, аби помилуватися у великі дзеркала своєю неповторністю. У подібних магазинчиках не буває навали відвідувачів, навіть під час глобального розпродажу їх могло налічитися хіба троє. Наталка зухвалою поведінкою витіснила потенційних платоспроможних конкуренток і тепер дефілювала порожньою залою. Її споглядали лише злякана Лаура та дві невдоволені консультантки.

— Йди сюди! — покликала Лауру. — Оце тобі б личило.

Вона простягла Ларисі прозорий мереживний пеньюар.

— Ой! — скрикнула та, вп’явшись очима в цінник.

— Та я ж не кажу «купувати». Побавимось. А що іще робити?

— Триста євро!

— Дурненька, кажу тобі — купувати не станемо. Я що, схожа на ідіотку?

Лариса вискочила з бутика, чим викликала стогін полегшення з вуст обох продавщиць. Невдовзі за нею вийшла й Таша, якій довелося нашвидкуруч вдягатися. Вона раз по раз поправляла бретельки ліфчика, встромляючи мало не всю долоню собі під светра.

— Чого ти як ошпарена дременула? Я ж казала…

— Пітер мені таке подарував на Різдво, — перебила подругу Лаура.

— А ти вже й подивилась, — засміялася Наталка. — Знаєш, тут не люблять, коли подарунки відкривають до Святвечора. Мені колись також дали презент за тиждень до свята. Я його розпакувала й виголосила наступного дня подяку дарувальнику. То зі мною не говорили місяць… — Збагнула, що не про те торочить. Подумавши, підсумувала: — Значить, скоро проситиме справжнього сексу.

127-й день

Лаура мала залізобетонний намір розповісти про Пітерові домагання Хелені, а там нехай буде, як має бути. Якщо й поженуть її, то запасний варіант із Ташею про всяк випадок залишиться.

Напередодні великого свята в родині Квасіне панувала атмосфера радості та очікування чогось неймовірного, справжнього дива. До Хелени в суботу зранку прийшли її старезна мама, дві сестри з дітьми та найліпша подруга. Уве грався з двоюрідними братиками, стара мати тримала на руках маленьку Гізелу, а сама хазяйка лежала на підлозі. Вона займалася тим, що, на її думку, мало називатися «спорт»: на три сантиметри піднімала ноги й знову опускала їх на м’якенький килимок. Тоді хвилин із десять лежала непорушно й повторювала вправу. На очі Хелена наліпила огірки кружальцями, а обличчя прикрасила розквашеною полуницею. Така маска мала би посприяти омолодженню німкені.

За годину родичі розбрелися. Залишаючи гостинний дім, вручали Лаурі пакуночки — наготовані подарунки до Різдва, говорили двійко слів, цілували у щоку.

— Ти задоволена? — запитала Хелена, коли вони залишилися вдвох, не рахуючи дітей.

Мала спала у своєму ліжечку, а Уве прикипів до телевізора, який йому дозволяли дивитися лише по великих святах.

«Ось, зараз усе розповім», — вирішила Лара.

— Звичайно! — радісно промовила не те, що хотіла.

— Я також маю для тебе подарунок. — Німкеня тицьнула гарненький згорточок і занадто ніжно торкнулася її руки, так, що українка відчула щось на кшталт сексуального збудження.

«Вже зовсім я здуріла!» — подумала Лаура, а в голові роїлося стільки припущень, що жінці знадобився час, аби все розкласти по полицях.

— Відкривати треба в ніч на саме Різдво, — підморгуючи, прошепотіла Хелена. — Не поспішай. Нехай поки що стоїть. Пітер тобі дав свій подарунок? — запитала хазяйка, і в її очах заграли вогники.

«Ось зараз!» — наказала собі Лаура.

— Так, дав…

Таємниця, що пов’язувала Лауру з чоловіком Хелени, ось-ось мала злетіти з вуст українки, але німкеня не дала їй договорити.

— Не відкривай до Різдва! — погрозила пальчиком і провела долонею по щоці Лаури. — Всьому свій час.

«Що за дурниці?» — Лариса не могла збагнути, чому їй у всьому мариться присмак насолоди. «Відпочивати треба більше», — подумала й попрямувала до своєї кімнати.

128-й день

«Двадцять четверте грудня…» — написала Лаура у своєму щоденнику. Тепер сиділа й думала, що його писати далі. Таша подарувала подрузі товстий зошит, казала, що їй він дістався задарма. Лариса вирішила записувати в нього свої думки про переживання, біль і сум, радість та очікування зустрічі з рідними. Але чомусь більше нічого, окрім як «двадцять четверте грудня», не писалося. За стіною панувала тиша. Всі ще спали. Годинник показував шосту ранку. За вікном не було й натяку на світанок. Лаура чекала, що ось-ось прокинуться Уве й Гізела і їй доведеться бігти на кухню, робити дітям кашу й молочко… Малі все не прокидалися, ніби хотіли, аби жінка щось та й написала. Замість того вона гризла олівець і дивилася, як повільно, майже непомітно, світлішає небо.

Пітер влаштував собі вихідний, хоча міг би і дременути з дому, як він зазвичай робив. Хелена бабралася біля ялинки, намагаючись оформити її в стилі сюру чи андеґраунду. Чіпляла на гілки презервативи в яскравих обгортках. Непотрібні в хазяйстві келишки з відбитими ніжками прозорим скотчем клеїла до нитки, перевертала догори дриґом — і виходили на диво гарні витвори на кшталт кришталевих дзвоників. Лаурі дісталася чорна робота. Вона мила, пилососила, пересувала меблі й, не відриваючись від основних справ, бавила малих. Коли робітниця поралася на кухні, Уве з кубиками сидів на підлозі біля неї, а Гізела — у плетеній колисочці. Кожні п’ять хвилин Хелена відривала Лауру від її занять і кликала до себе. Нянька не могла залишити Уве на самоті з сестричкою, тому рушала на поклик хазяйки разом із двома дітьми. Виявлялося, що Хелена хоче дізнатися, чи не варто перевісити ось цю іграшку он туди… І так аж до вечора.

Справжнє свято почалося, коли малих поклали спати. На столі з’явилася пляшка доброго червоного вина, зазвучала приємна класична музика. Хазяї видалися Лаурі якимись загадковими, вони дивилися на робітницю як на рівну собі, підкладали їй найкращі шматки їжі. Пітер під столом іноді легенько торкався її коліна, від чого Лауру вдаряв еротичний заряд. І було це зазвичай тоді, як він щось розповідав дружині й дивився на Хелену сповненим бажання поглядом.

— Час відкривати подарунки, — оголосила Хелена та, хитаючи стегнами, попливла до ялинки, манірно витягла з-під деревця два пакуночки, загорнені в однаковий папір. — А твої де? — додала, натхненно зітхаючи й елегантно відкидаючи з лоба пасма неслухняного волосся.

Перед Пітером та Хеленою лежало по одному пакуночку, перед Лаурою — жодного. Українка згадала про ті, що їй уже презентували, й кинулася до своєї спальні. За мить була знову за столом. «Ой, а я нічого їм не купила», — подумала Лаура, і їй стало соромно за свою скупість.

Що в одному з цих пакунків, Лаура знала — пеньюар від Пітера. Ще побачивши його, Лариса похапцем запакувала назад, вдавши, що не знає про вміст пакунка. Зараз саме підходящий час, аби натякнути Хелені, що Пітер за нею упадає. «Ось відкрию в неї перед очима його подарунок. А там нехай між собою розбираються». Лишень Лариса взялася розривати папір, на її долоню вклалася м’якенька ручка хазяйки, а рука Пітера заволоділа правицею Лариси.

— Спершу я! — протяжно сказала Хелена й ухопилася за свій презент.

Вона довго розмотувала папір, і, коли врешті всі змогли побачити, що там, Лариса помітно здригнулася. Хазяйка ласо облизнулася й підставила чоловікові губи трубочкою для поцілунку. В руках тримала фалоімітатор, та ще й настільки реального вигляду, що здавалося, ніби вона щойно вирвала член зі штанів свого чоловіка. «Обмінялися б без мене», — подумала збентежена Лаура. Вона не надто переймалася відвертістю подружжя Квасіне, бо чула від Таші про звички німців бавитися подібними цяцьками. Наталка не раз зі сміхом розповідала, що, прибираючи, мало не в кожній оселі згрібала по півсекс-шопу.

— Тепер я! — Пітер вивів Лауру з роздумів, підлив їй іще вина й, дивлячись почергово то на дружину, то на прибиральницю, дістався до начиння свого пакунка.

«Надувна жінка», — жартівливо припустила Лаура і стримала сміх.

Пітер виволік на світ Божий щось гумове чорного кольору. Лаура не захоплювалася розгляданням, а взялася пити вино. Пітер промовив: «Одну хвилинку!» — і з подарунком гайнув до гардеробної. Хелена залишилася наодинці з Лаурою, яка вирішила, поки немає німця, викласти хазяйці правду про її схибленого на сексі чоловіка. Взялася відкривати подарунок від Пітера, аби подарований чоловіком пеньюар пояснив німкені усе. Лариса Шимонко швидко розірвала кольоровий папір більшого пакуночка й, затамувавши подих, трусонула перед хазяйкою вишуканою білизною. Хелена несподівано для Лаури підморгнула й закопилила губу. Вказала жестом відкривати іншу коробочку. «Може, в них так заведено — дарувати жінкам спіднє», — вмовила себе українка і з непідробною цікавістю роздерла рожевий папір. Від Хелени вона отримала симпатичні трусики в комплект до пеньюару, такого самого кольору та якості. Трусики були дуже дивні… Лаура спантеличено роздивлялася обнову. До неї потроху доходило, що на найцікавішому місці цих диво-трусиків зяє діра, і не така, що прорвалася, а фабрична. Лариса поступово усвідомлювала значення подарунків. На підтвердження її здогадів до кімнати повернувся хазяїн. Пітера було не впізнати. Лише голос видавав у ньому знайомого. Перша думка, яка промайнула в голові Лаури: «Водолазний костюм». Пітер був увесь обтягнутий латексом, крізь прорізи виднілися лише очі, рот і його власний настовбурчений фалос…

Що було далі, Лаура не знає, бо знепритомніла. Пам’ятає лише, як ударилася головою об підлогу, падаючи зі стільця.