ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 1. Персі, Фона і Прозерпіна

Фона


— Я ненавиджу свою сестру.

— Бо вона сильна?

— Бо вона — я. Бо я — вона. Бо ми надто пов’язані.

— Ти хочеш розірвати цей зв’язок?

— Ні. Її щастя — моє щастя. Її біль — мій біль. Я хочу піднести їй те, чого вона хоче.

— А чого хочеш ти? Того ж, чого й вона?

— Не знаю. Це дуже дивно.

— Дякую, що зізналась, Фоно.

— Дякую, що вислухала, Фоно.

— Ніхто ліпше не зрозуміє нас, ніж ми самі.

— Так, вона не зрозуміє.

— А ми ж їй стільки віддали!

— Тихо, тихо! Вона йде!

— Фоно? — Тихі кроки, легші за тіні, поночі порушують спокій. — Ти тут?

— Так.

— Чудово. Я думаю, що все складається так, як нам потрібно.

— Справді? Аїд нарешті попрощався з домом і прийняв свою роль?

— Ні. А проте ота його сестра залишилась тепер без опіки.

— Ти жорстока.

— Ти теж.

Пауза.

— Підміниш мене завтра на практичному?

— Я зроблю все, чого ти захочеш. Ти ж моя сестра.

— Правильна відповідь, Фоно. Як там Персі?

— Думає, що вона — це я. Як завше.

— Шкода. Якби ти не була така хвора, усе стало б простіше.

— Вибач, будь ласка.

— Звичайно. Ти ж моя сестра. Ви обидві.

* * *

Їх було троє від самого початку. Маленькі дівчатка з волоссям білим, мов борошно у великому полотняному мішку.

— Як шкода, що так сталось, — говорили сусідки, витираючи руки від борошна об широкі й брудні фартухи.

— Які вони ще маленькі, — бідкались усі.

Дівчатка не розуміли, що сталося. Мама просто пішла до міста. Вона мала повернутись.

Увечері сусідка-пекарка взяла їх до себе на ніч, нагодувала великими рогаликами, присипаними цукром, і дала вдосталь води з сиропом. Маленькі дівчатка втішились, бо вдома сиропу ніколи не було. А тим паче рогаликів. Останнім часом удома взагалі нічого не було.

— Біднятка ви, — нарікала на їхню долю сусідка-пекарка, погладжуючи біляві голівки, які, здавалося, були засипані борошном — таке біле волосся мали сестрички.

Маленькі дівчатка дивились одна на одну, мовби в дзеркало, і мовчали. У них були великі сірі очі й багато-багато смутку в них.

— Коли прийде мама? — спитала Персі, найбалакучіша з трьох.

Сусідка не відповіла нічого.

Тієї ночі вони спали на м’якому і під великою теплою ковдрою. Їм сподобалось.

— Коли прийде мама? — Зранку Персі першою вилізла з-під ковдри, і її плечі вкрились дрібною гусячою шкірою.

Розе сіпнула її за руку. Фона розплакалась, бо це все здавалось їй чужим і страшним. Вона хотіла додому, хоча там і не було теплої ковдри та сиропу.

Уранці їм уже не давали рогаликів із цукром, а лише нагримали, бо в сусідки було багато роботи. Увечері вона сказала, що дівчатка мають їй допомагати, якщо хочуть отримати вечерю і спати тут, у теплі.

— Я хочу додому, — схлипнула Фона замість відповіді. Тепер їй це все не видавалось таким приємним, як першої ночі.

— Ви не можете самі бути вдома. — Сусідка скрушно похитала головою. — Ви малі.

— Ми не самі. Мама вже мала повернутись, — рішуче втрутилась Персі.

Жінка похитала головою знову. Розе закусила губу й не сказала нічого.

— Як думаєш, коли прийде мама? — пошепки питала Персі у Фони, коли вони старалися заснути тієї ночі. У кімнаті було холодно, але під ковдрою втрьох — ні. Вони звикли спати втрьох, бо вдома ще холодніше взимку.

— Не знаю… — протягла Фона втомлено.

— Спати! — гримнула Розе й відвернулась до стіни.

Зранку сусідка наказала їм мити підлогу в магазині, ще зачиненому. Темряву надворі освітлював лише сніг, білий, як волосся дівчаток. Пекарка дала їм сірі шмати для миття і такі самі шмати — покрити волосся, щоб воно не торкалось підлоги. Розе порізала руку об скалку скла.

— Ваша мама не прийде, — сказала сусідка, перев’язуючи руку Розе сірою дрантиною. — Вона провалилась під лід. На річці. Поверталась короткою дорогою, а лід не витримав. Ви не можете йти додому, там усе забрали, щоб оплатити борги. І у вас нема грошей. Ви залишаєтесь тут.

Маленькі дівчатка скупчилися під стіною і дивились великими сірими очима за вікно. Там було холодно і темно.

— Чули, мама не прийде, — шепнула Розе. — Тепер я за нас відповідатиму.

Вона стиснула поранену руку, і крізь ганчірку проступила кров. Фона схлипнула двічі. Персі дивилась уперед, за вікно, де була зима і холодно.

— Мамі ж зимно під льодом. Вона ж так поспішала, що навіть хустку не взяла.

— Мама померла, Персі, — відрізала Розе. — Їй уже не холодно, ніколи.

— …Вона поспішала, бо ми скаржилися, що голодні. Якби ми не скаржилися… Якби не казали так, то вона б не йшла через річку…

— Мама померла, Персі. — Фона взяла сестру за рукав, і її голос затремтів.

— Ми погані, погані, погані…

Розе підійшла до Персі, замахнулась пораненою рукою і вдарила її по обличчю.

Увечері сусідка-пекарка пішла кудись — у справах чи попліткувати з іншими сусідками, бо ж не щодня оце можна поговорити про те, як молода жінка загинула на річці, ох не щодня. Фона прокинулась першою від відчуття холоду з лівого боку — сестри не було.

— Розе! Прозерпіно! — Вона поворушила сестру за плече. — Розе!

Та прокинулась швидко й зиркнула під ліжко — чобіт не було теж. У них одні чоботи на трьох. Тож якщо їх нема, то Персі пішла кудись і нічого не сказала.

— Ото дурна! — Розе скинула ковдру, витягла з-під столу мамину хустку, котру взяла тоді, як сусідка прийшла по них кілька днів тому, і закуталась у неї.

— Ти підеш по Персі? — Очі Фони стали круглими й переляканими. — У тебе немає взуття! Там темно й холодно!

Розе стрельнула очима та сказала лише:

— Сиди тут.

Фона послухалась. Вона завжди слухалась Прозерпіну. Хоча вони й були трійнею, тож ніхто не міг вважатися старшим.

Розе зав’язала на ногах по обрізові тої сірої дрантини, котрою вони мили підлогу. Сніг обпікав ноги, проте так було ліпше, ніж босою. Вона бігла швидко, не спиняючись. Вона знала куди. Ніби маленькі вогники всередині точно показували місце, де були сестри, тоді, коли вони розділялись.

Поворот, другий. Довга алея до річки. Один місток, ще один. На щастя, дорогою їй не зустрілось ні душі. А вона вже чула, що роблять нічні незнайомці з маленькими дівчатками, у яких волосся біле, мов борошно. Вона знала вже.

Чоботи Персі акуратно поставила біля самого берега. Навіть почистила від снігу — наче знала, що знайдуть. Крига встигла взятися знов, але тріщини ще можна було роздивитись. І її сліди, маленькі, котрі вели просто до води.

Розе стиснула кулаки і не відчула рук.

«Мамі холодно. Мама зовсім сама», — вибачливо пролунало в її голові.

Саме так могла б сказати Персі.

«Я пішла до Аїда», — жалісливо додав голос у голові.

Дорога назад здавалася довшою в десять разів. Чоботи муляли збиті ноги. Рана на руці нила й пекла. Коли Розе прийшла до будинку сусідки, там у вікнах світилося.

— Прозерпіно! — Пекарка простоволоса вибігла їй назустріч. — Де ти була? Де Персі? Чого ти?..

— Вона втопилась. Пішла і втопилась. — Розе втрапила досередини, мовби опинилась у гарячій грубці. Горіло все — лице, руки й ноги, горіло всередині, а голова гула, мовби старий дзвін на ратуші.

Її розтирали чимось теплим, гріли, напували, потім знову розтирали, потім знову…

— Де Фона? — спохопилась Розе, коли горіння в тілі стало відступати.

— Нагорі. Не хоче виходити. — Сусідка похитала головою, наче тільки це й уміла робити.

— Я до неї. — Розе підвелась, і їй здалося, що все тіло її легке і дзвінке.

Нагорі було темно. Фона сиділа на ліжку в кутку, обіймала себе за коліна і навіть не плакала.

— Фоно, Персі втопилася, — сказала Розе тихо. Їй здавалося, що всередині неї все рветься на клапті, тому треба негайно сказати це — поки вона ще може говорити.

— Ні. — Сестра хитнулась, і її біле волосся розметалось у всі боки.

— Я бачила. Вона зайшла в річку. У мене чоботи.

— Ні, ти не розумієш, Розе. Ні. — Фона раптом розсміялась і подивилась просто на неї. — Персі не померла. Я чую її тут. — Вона погладила себе по голові й шепнула: — Вона в мені, Розе. Вона каже, що так ліпше. Що тепер ми цілісні.

— Що ти верзеш? — Розе сіла біля сестри і простягла до неї руку, щоб перевірити температуру.

— Персі-Фона. Ми тепер разом. Тільки Персі думає, що вона — це я. Але я — це я. А вона — це вона. Але вона згадає, правда-правда. — Фона з ентузіазмом закивала. — Ну що ти дивишся на мене, Прозерпіно?

— Персі говорила і зі мною, — пригадала Розе, відчуваючи всередині пекельний жар, і спитала: — Хто такий Аїд? Я маю знайти його. Я маю знищити його. Для Персі.

* * *

Паперові літачки виривалися з вікна, описували довгу дугу і губилися світлими краплями десь серед дерев. Гессі запускала їх одного за одним.

Пусті сторінки зблискували чистотою. Тепер їх наповнять вітер, промені сонця і, можливо, дощові краплі. І вони будуть частинами історії цілого світу, історії зі світла і барв, котрим не треба літер. Вони будуть нескінченною історією. Бо всі ми — пісня на вітрі…

Наступний літачок зблиснув, повільно-повільно опустився і завмер серед трави.

— Гестіє Амаліє, ми вже йдемо!

Гессі наділа капелюшок із широкими крисами, котрий мав хоч трохи захищати від спеки.

— Ох, тільки не кажи, що це тобі потрібне й у поїздці! — Матінка показала довгим пальцем на сумку від камери.

Гессі стенула плечима. Вона й сама не була певна. І відтягувала момент, коли доведеться дізнатись відповідь.

* * *

Літні канікули подобались Гессі надзвичайно. Вона геть забула про свої сумніви щодо камери, коли побачила світло-блакитну смужку моря у вікна поїзда. Блакитний колір досі викликав у ній трохи смутку, проте вона намагалася перетворити ці спогади на світлі. Адже блакитноокий був до неї добрим. І якщо вірити неймовірній історії Аїдена, то в брата зараз усе більш-менш непогано.

Узбережжя Анадалі зустріло їх сонцем. Батько зняв на кілька тижнів прегарний білий будиночок зовсім поряд із морем, і Гессі могла зустрічати ранки, вдивляючись у бірюзу обрію та вдихаючи повітря, налите солоним присмаком. Ще з ними поїхали пані Катаніка та Лаллі, тож матінка мала хорошу компанію для прогулянок і тривалих розмов.

Проте Генріці літні канікули не подобались анітрохи. Вона блідла, зітхала, мліла, сумно дивилася за вікно, знову зітхала, тоді червоніла, ходила на прогулянки сама-самісінька і довго-довго розчісувала коси новим гребенем з красивою різьбою, котрий узявся в неї невідомо звідки. Гессі знала, де це «невідомо».

— Генрі, нам не так і довго тут відпочивати, — зауважила дівчина якось уранці.

Проте сестра закотила очі та приклала руку до чола.

— Ох, ти не розумієш, яка це мука! — Голос її звучав так сумно, що Гессі навіть відчула слабкий докір сумління, адже вона справді не може збагнути, яка то мука.

Вона, звичайно, іноді замислювалась над тим, як справи у блакитноокого, проте його відсутність не примушувала її почуватися ані слабкою, ані хворою. Проте, замість очікувати на зустріч із Дарріном, Гессі за звичкою вишукувала в юрбі блакитні очі.

— Не розумію, — погодилась вона. — Але ж, Генрі, не можна так ціле літо сидіти й зітхати.

— Можна! — затялась Генріка. — Коли ж я так страждаю і не можу більше нічого з цим вдіяти, то що залишається?

Гессі зітхнула й собі. Вона згадала той день, коли сфотографувала Генріку й Морґіна Олліша на річці. Чи спрацювало це? Чи варте це того, якщо зараз сестра так побивається?..

— Ну, я вже пишу Морґінові листи щодня, — зауважила сестра. — Щоправда, не надсилаю. Буде погано, якщо він вирішить, що я надто прив’язана до нього. Хай трохи посидить і теж посумує. Він же сумує за мною?

— Аякже.

— Але, правду кажучи, я трохи стомилась писати ті листи. Тут нічогісінько не відбувається!

— Це тому, що ти сидиш удома й не ходиш гуляти, — зауважила Гессі, сподіваючись, що це підштовхне думки Генріки в правильному напрямі. — А надвечір у ресторані над берегом грають музики і всі збираються потанцювати. Навіть батечко вчора витанцьовував з пані Катанікою, бо матінка казала, що в неї голова паморочиться від морського повітря.

Від згадки про танці очі Генріки засвітились чимось схожим на ентузіазм, а тоді вона розправила поділ сукні.

— Слухай, Гесті… Але це ж нічого, якщо я теж піду потанцюю? Я собі думаю, що Моррі теж не всеньке літо сидітиме вдома й сумуватиме за мною.

— Скажу тобі більше. — Гессі подумки розсміялась. — Якщо ти сидітимеш удома, то в тебе шкіра стане сіра й зовсім бліда, як каже пані Катаніка. І коли ми приїдемо додому, Морґін подивиться на тебе й не впізнає. Він тільки думатиме: куди ж поділась його сонячна й усміхнена Генрі?

Сестра поважно кивнула головою. Її пальці неспокійно сплітали й розплітали косу. Врешті вона шарпнула волосся так, що воно розсипалось по плечах і спині вогняними хвилями.

— Вирішено! — Вона ляснула долонями по ліжку. — Сьогодні ж увечері підемо гуляти! Ти і я!

* * *

У ніч повного місяця Гессі не спалось. Вона сиділа на балконі і вдивлялась удалечінь. Вода внизу зблискувала, мов шовк глибокої синьої барви. Мовби її іменинна сукня. Від моря віяло терпко-теплим ароматом.

Гессі озирнулась — Генріка спала, натомлена після танців. Дівчина всміхнулась і, накинувши довгу білу шаль, спустилась крученими сходами, котрі вели з балкона у двір. Тоді оминула стежку, тихо відчинила ворітця й швидко попрямувала просто до пляжу.

Акуратно підстрижені кущі обабіч доріжки скидалися на ілюстрації чорнилом. Гессі зняла легкі туфельки, щоб у них не потрапив пісок, і пішла навскіс до води.

— Панно, ви дуже гарно вписуєтесь у мій пейзаж, — гукнув хтось у неї за спиною, — та тільки замовник не прийме таку роботу.

— Я перепрошую! — машинально відповіла Гессі й озирнулась.

Неподалік стояв незнайомець. Широко розставлені ноги в підкочених штанах були по кісточки в піску. Перед ним чорною плямою стояв мольберт. У його голосі дзвеніло багато доброзичливості, тому Гессі вирішила ще щось спитати, якщо вже виявилось, що вона тут не сама.

— Роботу? Ви створюєте таку красу? — Вона розвела руки і крутнулась на одній нозі, щоб охопити поглядом все-все довкола.

Було б цікаво зустріти тут того, хто робить світ прекрасним. Художника, котрий з’являється лише вночі, коли його ніхто не бачить, а тоді підмальовує пелюстки квітів, наповнює морську барву глибиною, готує щоранку інше полотнище для світанкового обрію… Дуже відповідальна й непроста робота.

— Ні, я це лише малюю, — розсміявся незнайомець. Сміх його був, проте, знайомим, ніби вони вчора теж говорили. — Але, якби моя воля, я створив би цю красу десь ближче до Ітеллі.

Дівчина ступила кілька кроків по піску й намацала ногою мушлю.

— Я ніколи не була та-ам!

Художник на мить замовк, але потім у його голосі забриніло здивування:

— Гестіє Амаліє?!

Почувши своє ім’я, вона спинилась, стоячи на одній нозі.

Незнайомець. Силует. Світлі хвилі волосся. Життєрадісний сміх.

— Пане По-оль? От уже не очікувала вас зустріти!

— Навзаєм, панно! — Поль Масоллі знову розсміявся. — Здається, доля зводить нас у геть несподівані моменти.

— То ви художник?

— Трохи. Я взагалі люблю мистецтво. А ви тут відпочиваєте?

— Так! А ви давно приїхали?

— Сьогодні вранці.

— Хочете зайти до нас на обід завтра? Матінка буде рада познайомитись із братом панни Доанни.

— О, я певен. — У голосі Поля проступив сарказм, і Гессі затнулась, бо зрозуміла, що говорить ті самі штучні речі, котрими дорослі прикривають справжні емоції.

Тому вона кашлянула й виправилась:

— Я буду рада вас бачити. І представлю всій сім’ї. Матінка цього не каже, але вона трохи нудьгує, коли не має змоги знайомитися з новими людьми.

— Тоді я із задоволенням. Скажете, де ви зупинились.

— Так-так, і покажу. Навіть звідси видно. — Гессі піднялась навшпиньки й зиркнула в бік дороги. — Он там! Бачите білий дім?

— З похилим дахом?

— Так.

— Бачу. Добре ви розташувались!

— Матінка хотіла, щоб біля моря.

— То чудово. Я до вас іще зайду. Ви ж довго тут будете?

— Точно не знаю, але до кінця місяця — уже напевне. А потім, може, ще кудись поїдемо. То батьки вирішують…

— А ще, Гестіє Амаліє, гуляти вночі на самоті — не найліпший варіант для молодої панянки, — нагадав Поль спокійно й без осуду.

— Тут, біля моря, так спокійно, — Гессі стенула плечима, — що я забуваю про всі страхи й небезпеки.

— Хоч би й вони про вас забули, — відповів брат Доанни.

— Хіба тут є щось небезпечне для мене?

— Воно всюди є. Надто багато, надто всюди.

— А що ви малюєте? — Гессі швидко підійшла, проте Поль Масоллі вже почав збирати свої фарби у велику дерев’яну коробку і склав мольберт, сховавши й свою роботу.

— Це поки що таємниця, — сказав він тихо. — Давайте я вас проведу!

— Не варто, тут усього кілька кроків до будинку! — заперечила дівчина.

Їй здалося, що після цієї фрази погляд Поля змінився. У ньому з’явилася якась гіркота й іронія. Ніби юнак знав щось, чого не знала вона. Дівчина навіть хотіла була виправитись і погодитись на його компанію, проте не дібрала правильних слів, тому тільки кивнула на прощання і швидко пішла геть.

Її відсутності ніхто не помітив.

* * *

Наступного дня Поль Масоллі не зайшов до них ні на обід, ні ввечері. І наступного дня теж. А потім Гессі отримала записку, у котрій він щиро вибачався за те, що мав терміново повернутись додому. І бажав їй гарних та цікавих канікул. А ще з ранковою поштою прибув лист від Дарріна.

Розділ 2. Море вічних смертних

АЇДен


Після того як керівники Академії заборонили навчальні дуелі й узагалі суворо наказали не мірятись силами, бо це не те, на що ми повинні спрямовувати наші старання, стало трохи нудно.

Я знайшов собі раптову розраду там, де й не думав.

Я знайшов кладовище.

Насправді, на території Академії багато споруд, котрі завжди замкнуті, і декотрі з них узагалі нагадують щось зовсім не з цього світу. Але, якщо вірити в те, чого нас навчають, усі ми — не з цього світу. І це не має жодного значення у вселенському масштабі.

Кладовище розташовувалося під лісом. Зовні воно скидалося на високий дім із суцільними білими стінами. Єдине конусоподібне вікно ховалося так високо вгорі, що я роздивився його, лише коли задер голову. По стінах пнулися тріщини та цвіль усіх відтінків зеленого й сірого. Двері відчинилися самі, коли я наблизився.

Усередині слабко світилося.

Обабіч довгого проходу притулились невеликі гробівці — майже всі білі, проте зовсім різні. Спочатку я вирішив, що це просто скульптури. За мить роздивився написи на них. Імена тих, хто тут навчався. Імена тих, хто тут помер. Іноді навіть було зазначено причину: нещасний випадок під час дуелі чи Вихору, неконтрольоване звільнення сил після скасування лімітів… Хтось був зазначений як «жертва приходу Стовпів Усесвіту». Звучало це трохи кумедніше, ніж мало б, — принаймні я не стримав посмішки, подумавши, як завше, про стовпи ліхтарні. Проте були й інші. Вселенські опори світобудови і, кажуть, злющі, як директор Шива і професор Тор, усі гуртом.

У кінці зали, в стіні, стриміло ще одне вікно — видовжене вгору, ніби наконечник стріли. Під ним блискотіло підвищення, залите світлом. Мармурова плита акурат мала б підійти для того, щоб на неї покласти середнього зросту людину. Я очікував також побачити там ім’я, але не побачив.

Присів на сходинку біля безіменного постаменту й уявив, ніби там хтось лежить. За моєю спиною. По тілу пробіг холод. Я подумав про те, що Аїден — той, що Аїден Фаулі-Прейшер, — не сидів би на кладовищі, шукаючи спокою. І точно не викликав би тутешніх примар.

— Примаро, ти тут? — спитав я.

— А ти — тут? — спитала вона.

Я був одразу ж певен, що то вона.

— Тут, — погодився.

Над плитами довкола загорілись вогники, котрі ніби боялись мене — так повільно вони розгорялися. Сині, фіолетові, пурпурові, блакитні, золотаві — багато-багато вогників. Здавалося, що вони проростають крізь мармур, як квіти. Красиві, хоч і моторошні. Потойбічні квіти.

— Ти прийшов… — Подих вітру сколихнув мені кучері й залоскотав шию.

— Аїд тут… Тепер Аїд тут… — Гомін вогників скидався на шелест купи всохлого листя.

— Ви — мертві, так?

— Ми — їхні відзвуки. Вони не помирають надовго… Вони завжди повертаються… І ти повернувся теж… — Голосів стало дуже багато, проте дзвеніли вони разом, ніби добре натренований хор.

— А я — мертва. — Голос дівчини з постаменту вливався у мої вуха, ніби холодна вода. — І я чекала на тебе.

— Чому?

— Щоб тобі поліпшало. — Крижаний холод кружляв довкола, та мені не хотілося ворушитись, аби, бува, не злякати його. — Щоб ти знайшовся.

Я вперся спиною в постамент і подивився на найближчий гробівець. Він виділявся чорнотою і простотою — на тлі інших, які майже всі світилися білим. Чомусь до того ця темна пляма не потрапляла мені на очі.

Вогники ніби простежили за моїм поглядом, тому розступились. Надпис на чорній плиті виклали брудно-срібними літерами.

АЇД.

І нічого більше — ні причини смерті, ні повного імені.

Тут я просто не втримався від реготу.

Щоб мені поліпшало, як пояснила крижана панна. Щоб мені поліпшало, вони мені показують могилу з моїм іменем. О боги, боги! Почуття гумору в них явно потойбічне!

— Дякую, мені стало веселіше від того, що колись давно тут помер справжній Аїд. — Я задер голову з надією, що тепер побачу щось чіткіше, проте наді мною кружляло лише світіння, безформне і безбарвне.

— Суть не в цьому, — відповіло світіння голосом, який звучав, мов самотня арфа вночі.

— А в чому ж?

— Ти врятував мене. А я врятую тебе.

Вогні танцювали перед моїми очима, і я міг заприсягнутися, що бачу всі їхні історії, якщо тільки придивляюся пильніше. Я міг бачити це — адже я був богом смерті. А вони — її відзвуками. І так я знайшов розраду на таємному кладовищі в Академії богів, де безіменний голос пообіцяв урятувати мене.

* * *

«Як ся маєте, панянко Фаулі-Прейшер?»

Гессі широко всміхнулась. Уже перші рядки Даррінового листа дозволили їй побачити друга так, наче він стояв перед нею, а не проглядав між речень свого послання.

«У нас усе гаразд. Маємо трохи клопоту з одним видавцем, котрий сплутав заготівки палітурок і цим вельми образив нашого найліпшого автора. Але батько каже, що книжка добре розходиться й у гіршій палітурці, а ціна від того впала, тому нема чого хвилюватись. Цікаво було б почути вашу думку про це диво поетичної уяви, тому додаю до листа примірник. «Казки синього лісу» — як вам назва? Мені вельми до смаку. От тільки я не втямлю, чому тоді малюнки на обкладинці в червоній гамі. Мабуть, це глибоко філософська ідея автора. Перепрошую, якщо вже втомив вас своїми книжковими роздумами, та тільки направду це найбільша новина, котру маю зараз…»

Гессі провела рукою по червоній палітурці «Казок синього лісу». Вигляд книжка мала фантастичний.

«Фауста вирішила скористатись маминим від’їздом до родичів і перейняла на себе всю випічку вдома, відсторонивши від справ навіть служницю. Печиво в неї виходить іще дуже сухе й часом підгоріле, але ми з Морґіном і батьком стараємось не казати про це Фаусті, бо вже давно не бачили, щоб щось викликало в ній стільки інтересу й захвату. Печива не висилаю. Боюся за ваше здоров’я, панянко…»

Тут Гессі не втрималась від сміху. Вона собі дуже жваво уявила, як однокласниця із захватом викладає на братванці зірочки та кружальця з тіста, а потім витягає їх, посипає цукром і подає до столу, маскуючи декоративними трояндочками підгорілі місця.

«…Яка погода на узбережжі? У нас дощило, як у листопаді, але в останні дні, навпаки, сонячно. З цієї нагоди ми вирішили поїхати на тиждень-два до родичів в Астірі. Направду, вони живуть не в самій Астірі, а в старому маєтку неподалік, і до міста ще години три шляху, тому я не певен, що матиму можливість писати вам звідти. Зате точно привезу чогось у дарунок. Чого б ви хотіли, панянко Гестіє? Я чув, що там гарна порцеляна, але це вже більше для вашої матінки. А що вона мене, мабуть, не зносить, то не будемо випробовувати своє везіння. Загалом, я щось придумаю. На цьому буду прощатися. Передавайте вітання вашій шановній родині, особливо панянці Генріці, бо Морґін стовбичить у мене за спиною і наказує це дописати. Отож — і особливо! — панянці Генріці.

Ваш друг Даррін Амілі Олліш».

Гессі трішки розчарувалася тим, що лист так швидко закінчився, — їй хотілось почитати ще. Вона вирішила, що треба написати Даррінові відповідь, проте, якщо поїде до Астірі, її листа він отримає аж після повернення. Але Генріка, щойно почула про вітання від Морґіна, наполягла, що писати треба вже й негайно.

Тому по обіді, коли стояла найбільша спека, вони взяли велику парасольку, спустились у сад і влаштувались на килимку складати відповідь.

* * *

Коли лист було завершено, Гессі взяла камеру й пішла на пляж. Спека вже спадала, хоча повітря скидалося на густе-густе желе, де замішано сіль.

Дівчина подивилась крізь видошукач на воду. Блакитно-сіра від бурхливих хвиль, вона здавалась дуже манливою та пророкувала прохолоду кожному блукальцеві, який прийде сюди.

Гессі відчувала майже непереборний потяг натиснути на кнопку та зробити фото. Проте не можна. Не можна — нагадувала вона собі. Магія — тільки щоб допомагати іншим.

Усередині ще жевріла краплинка страху щодо того, що, можливо, все зламалось. І камера тепер не більше ніж таємний сховок із її поразками. Але все одно компанія брунатної сумки на шкіряних ременях додавала впевненості.

Усі нещастя тут забирало собі море, м’яко затягувало в темну глибінь, приховувало під піском та вигадливими заростями підводних лісів. Звичайно, дівчина знала, що море не змиває ні смутку, ні горя, проте воно так повільно й рівномірно накочувалось на берег, ніби нагадувало щодня, що все минуче. Що все насправді не таке важливе, бо змінюється, а воно, море, досі тут — і буде тут тоді, коли всі хвилювання Гессі стихнуть та зникнуть у вічній тиші. Навіть тоді, коли сюди приходитимуть інші дівчатка, з іншими думками та іншими проблемами, навіть тоді море буде сіро-блакитним, теплим і ніжним до них, даруватиме їм свій спокій. І, можливо, вони відходитимуть, сповнені ним по вінця, а мереживні подоли їхніх сукенок вкриватимуться плямами й білими хвилями від солі.

Дівчина дістала з бокової кишені в сумці блокнот у вишитій палітурці — подарунок панни Доанни — і розгорнула його на чистій сторінці.

«Дорогий Дарріне!» — вивела вона олівчиком і зупинилась. Розповіді про їхні прогулянки, вечірні танці, настрій та інші дрібниці не лягали на папір. Те, що в живій розмові видавалось цілком природним, раптом не важило нічого в листі. Адже лист мав містити щось більше, щось глибше.

А тут іще не було нічого більшого. Нічого, що варто вплести між рядками. Перед глибоким, як сон на світанку, морем Гессі бачила це так прозоро й чисто, аж її щоки запаленіли від сорому.

Вона перегорнула сторінку.

«Дорогий Аїдене! Якщо ти читаєш це, то знай, що я дуже, дуже, просто непереборно скучила за тобою…»

Тут Гессі спинилася знову. Її думки про Аїдена були дзвінкі й теплі. І вона не хотіла записувати їх. Не хотіла нічого йому казати. Не зараз. Ще не тепер…

На щастя, чистих сторінок багато.

На щастя, море тут, і воно як вічна обіцянка.

«Привіт. Я сиджу на березі, наче на краю світу. Мені здається, що море гладить мої ноги й каже, щоб я не турбувалася ні про що, бо все одно помру. Для нього все моє життя — не більше ніж сплеск крапель, котрі злітають від удару хвилі об берег, торкаються піску, і їх неухильно затягує назад. І от вони знову симфонія, і от вони знову пісня на вітрі. Чи ми теж лише пісня на вітрі? Крик у порожнечу? Чи ми вічна історія?..

Дивно. Я говорю про смерть, але з такою легкістю, адже просто зараз мені дуже спокійно, мені дуже тепло. Пісок такий світлий і чистий, ніби його просіювали крізь сито, як пані Моррінда просіює вранці борошно.

Я пишу тобі, хоч не мала б робити цього. Але роблю. Мабуть, тому, що я не знаю твого імені й адреси, не знаю, як надіслати тобі листа й заговорити з тобою. Тому мені так просто. Бо ти цього не прочитаєш.

Знаєш, учора вночі на пляжі я зустріла художника. Це так чудово, коли в тебе є сила щось творити! Я не вмію так. Я лише фотографую, копіюю те, що бачу. Проте хочу, щоб у цьому теж був сенс. Бо ж якщо нема сенсу, тоді дуже важко жити. Ні, я не нарікаю, ти не подумай нічого такого. Навпаки, мені зараз дуже спокійно й тепло. Я сподіваюся, що так само спокійно й тепло тобі. Хай буде так!

І ні, я не прошу подати мені якусь звістку. Та тільки, якщо забажаєш… буду рада.

Гестія Амалія».

Вона перечитала листа ще раз, підправила кілька нечітких літер, а тоді вирвала сторінку із записника та склала з неї літачок.

— Блакитноокому, будь ласка, — шепнула вона літачку, поцілувала його біле крило і щосили запустила в бік моря.

Гессі одразу ж відвернулась од води, щоб не бачити, як її лист упаде у хвилі і зникне в них чи ще гірше — втрапить до прибою і його викине на берег. Вона не хотіла цього бачити й знати, тому швидко підхопила туфельки, витрусила з них пісок і пішла додому, не помічаючи нічого довкола через пелену сліз.

* * *

Вони вкотре повернулися додому пізно. Гуляли з Генрікою по набережній. Сестра вподобала танці на майданчику, бо там збиралось багато молоді. Після канікул уже точно знайдеться кілька історій, щоб розповісти їх подругам поміж заняттями з гри на фортепіано та лекціями з іноземних мов, коли літо буде лише блідим відзвуком у високих і холодних стінах коледжу чи ошатних маєтків, серед лакованих усмішок. І тільки пісок часом мулятиме п’яти, якщо взуватимеш потріпані туфельки, котрі не втікали від прибою…

Після повернення додому сестра одразу ж побігла нагору. Гессі ще зайшла на кухню випити води, а тоді рушила в бік сходів.

Світло з батьківської спальні виповзало з-під дверей, наче попереджало, що тут треба тихо.

— …Ти не посмієш нічого казати дітям! — Голос матері звучав не втомлено, як зазвичай, і аж ніяк не спокійно.

Гессі завмерла.

— Дорі, — шепнув батько. — Не кричи так…

Мабуть, розмова тривала вже довго.

— Дітям потрібний спокій, — відповіла матінка, не стишуючи голосу. Слова вилітали із якимось шурхотінням, мов із пробитого мішка сипалось на землю зерно. — Дітям потрібний хороший приклад. Генріці й Гестії ще два роки вчитись. У них попереду стільки важливого!

— Два роки… — видихнув батько. Ліжко скрипнуло під його вагою.

— Два роки, — повторила матінка з натиском. — І ти не посмієш руйнувати все, що я вибудувала, щоб ця сім’я добре трималась.

Наступні слова впали як удар батога:

— Добре? Для кого? Для твоїх Катанік і Маріольт?

— А хоч би й для них! — Ще удар. Тепер з боку матері. — І для твоїх друзяк-професорів. І для твоєї матінки, котра мене й без того живцем з’їсти ладна.

— Ти й сама кого захочеш з’їси. Он бідну дівчину Масоллі й Аїдена…

Батько осікся й замовк. Цього разу матінка йому не відповіла. Гессі перестала дихати. Ім’я брата завжди так спрацьовувало. Усі різко замовкали, і тиша ставала незручною, сумною. І ніхто ніколи не згадував, яким Аїден здавався сонячним і світлим, як він учив Гессі танцювати, як розважав гостей грою на роялі, як у нього збиралось багато-багато друзів, вони сміялись, розповідали історії та ніколи не проганяли молодших — навіть Лаллі. Гессі ставало сумно від того, що Аїдена не згадували так, проте сама вона думала про нього постійно і тільки хороше. Навіть якщо замість радості спомини викликали щем усередині. Навіть тоді. Бо ж не можна завжди згадувати тільки хороше. І не можна любити когось тільки за приємні спогади.

Тим часом світло в спальні батьків згасло, і з ним згасли й усі звуки, наче вони скам’яніли.

Дівчина сперлась рукою на підвіконня і спробувала відновити дихання. Їй здалося, що вона простояла там дуже-дуже довго, перш ніж змогла поворухнути затерплими ногами й піти до своєї кімнати. Генріка вже спала.

Уранці ні батько, ні мати не здавалися ображеними одне на одного. І тоді Гессі зрозуміла, що вчорашня нічна розмова була не першою, далеко не першою такою розмовою. Вона вперше заскочила їх, а до того ніколи не бачила цього, бо, врешті, цього й не варто бачити дітям. Дівчина відчула неймовірне бажання щось вдіяти й мало не схопилася бігти по камеру…

— Гестіє Амаліє! — прикрикнула матінка. — Куди це ти з-за столу? Треба дочекатись усіх. Чи це літо на тебе так впливає, що ти бігаєш, наче яка-небудь квіткарка на ярмарку?

— Я… — З голови Гессі випурхнули всі слова. — Я… камера…

— Говори чіткіше.

— Я хочу сфотографувати. Щоб усі ми. Усі разом.

— Гестіє Амаліє, негайно сядь за стіл, і щоб за обідом я цього більше не чула.

— Але, матінко…

— Спочатку — трапеза. Що про тебе подумають у пристойному товаристві, якщо ти так зриватимешся й бігтимеш бозна-куди? Тобі вже не десять років. Дивись, он навіть Алістал сидить спокійно.

Лаллі насупився й зосереджено колупав котлету виделкою, не звертаючи уваги на те, що про нього говорять.

Гессі кивнула і втупилась у тарілку з запеченими овочами й биточками. Батько пішов іще до того, як подали десерт, бо ж у нього була зустріч із друзями, котрі орендували будинок неподалік і кликали його долучитись до компанії.

По сніданкові дівчина взяла із собою камеру й поспішила на пляж, не чекаючи нікого. Струни довкола були натягнуті до межі, й один необережний крок міг примусити їх задзвеніти. Або — розірватись від напруги.

Розділ 3. Привертання уваги

АЇДен


Я приходив на кладовище нечасто. Коли хотілось подумати. Чи коли Полі відправлявся до Гестії.

Власниця крижаного голосу говорила зі мною, та й інші вогники теж. Здається, ніхто більше не міг із ними спілкуватись.

— Ти знала того Аїда, котрий похований тут? — спитав я одного разу, коли білий дим звивався довкола мене.

— Так, — відповіла леді з минулого. — Дуже добре знала.

— Яким він був?

— Різним. Наївні ті, котрі вважають, що Аїд має бути завжди однаковим Аїдом. Як і будь-хто інший.

— Я знаю тих, хто в цьому певен, — на думку спали Розе та клуб шанувальників Слів.

— Вони дуже нещасні, повір мені. Зміни — це природна річ. Хочеш більше історії?

— Хочу, — погодився я.

А тоді перед очима майнув спалах світла, і я побачив їх. Точніше, її і себе. Бо, клянусь, ніхто не міг би аж так прикинутись мною, ніхто. Довкола щось спалахувало, скреготів метал, злітали вгору стовпи полум’я, сипалось каміння… Я не чув, що вони говорять, але бачив, як він — я — відштовхнув дівчину, і тоді ж його груди наскрізь прошило візерунчасте лезо. Дивно, що не міг роздивитись лице незнайомки, а от візерунки на лезі пам’ятав так добре, ніби їх вирізали в мене на шкірі.

— Ні, ще раніше, раніше… — Крижаний голос полоснув по горлу, і картина змінилась.

Палати здіймалися вгору, чорні від підлоги до стелі. Попри висоту, вони все одно надто нависали й тиснули вагою. Два трони стояли поряд. Вугільні та страшні, ніби нашпичені голками.

Я сидів на більшому троні, праворуч — вона. Біле волосся, мов туман узимку, біла шкіра, якої не торкалося сонце. Вона видавалася надто чистою і світлою тут, а я — надто темним, як цілковита її протилежність. В очі впадало її гранатове намисто — єдина яскрава пляма на всій цій білості. Ніби ознака крові чи гріха. І все горіло поміж нами, незримо, але яскраво.

— Ні, раніше, ще раніше, ще…

Зелена сліпуча лука. Вона спить просто в траві. Біла і така бліда, мовби ніколи й не належала цьому світу життя і сонця. Як і я. Той я. Який порушив її сон і забрав із собою на той бік, у саму пітьму і пекло. Он як воно… сталося…

Це видиво вже геть туманне, геть фантастичне, далеке таке…

— Ти врятував мене. — Крига опустилась на мої плечі, схрестила невидимі руки на грудях. — Щоразу рятував мене.

— І ти… — подумалось мені, — Прозерпіна?

Сміх, як відзвук арфи.

— Я — Персефона. Прозерпіна не має до мене великого стосунку. Як і ти — до її Плутона. Хіба що вона моя молодша сестра. У певному сенсі. Усе можна трактувати лише в певному сенсі, бо з іншого погляду воно вже здаватиметься зовсім-зовсім інакшим, повір мені.

— Ти — та, котра померла? — Я згадав одну з розповідей Розе, у якій вона пригадувала свою загиблу сестру, і тут же зрозумів, що це не так. Але крижаний голос здивував мене і цього разу:

— Частково так. Іноді так, — продзвеніла вона. — Це складно пояснити… Та ти зрозумієш іще, усе зрозумієш. Я прийшла, щоб показати те, що було, аби ти міг вільно йти до того, що буде. Це найбільша моя допомога. А тепер нам треба прощатися. Завжди треба вчасно прощатись, Аїде. Прийми це, і буде тобі щастя.

— Але… хіба ти не живеш тут, як і інші відголоси? — Я окинув вогники поглядом, раптово зляканий тим, що вона може — і планує — піти.

Нехай Персефона тепер тільки білий дим і крижаний голос — мені не хотілося прощатися з нею.

— Ні-і. Я, звичайно, тінь минулого, але щоби прийшло нове, я маю піти… Я й так не мала б зустріти тебе, проте ти — Аїд, тобі відкриті всі шляхи мертвих.

— Ми зустрінемося ще? — спитав я мимоволі, проте з палким очікуванням.

Біле світіння стало вже майже незримим.

— Усе може бути. Я мушу якось повернутися. Урешті, всі дороги ведуть сюди, тому…

Я уявив, що вона в цей момент стенула плечима, на котрих лежали легкі каскади білих кіс. І перли блискотіли в її волоссі. І гранатові сережки, символи давньої обіцянки, сенс якої вислизав із моїх спогадів, але я відчував, що вона безцінна.

Після цієї зустрічі Персефона більше не з’являлась, коли я заходив на кладовище. Часом мене тягнуло спитати про неї в Розе. Але, по-перше, Прозерпіні я не надто вірив, а по-друге, мене підточувало відчуття того, що та туманна Персефона набагато давніша, ніж могла б бути сестра Розе. Що та Персефона знайома ще мені. Мені тому, давньому. Знайома і дорога (вибач, Доанно!). І з цим відчуттям я анічогісінько не міг зробити.

* * *

Запрошення від родини Тавішів надійшло за кілька днів з ранковою поштою. Вони запрошували «вельмишановних Фаулі-Прейшерів» відвідати їх у містечку поблизу Анадалі, де проводили частину своїх літніх мандрів.

— Ми ж не поїдемо звідси? — поцікавилась Генріка обережно, намагаючись зрозуміти ставлення батьків до цього запрошення. Вона так нарешті вподобала гулянки по набережній і вечірні танці, що думка позбутися цього всього задля компанії гордих Тавішів, судячи з її обличчя, була жахливою ідеєю.

— Звичайно, поїдемо, Генріко, — відповіла матінка безбарвно. — Це зовсім поруч, та й для вас із Гестією знайдеться врешті хороша компанія.

Гессі навіть не здивувалась.

— Тавіші ж наче вже непогано поводяться, — зауважила вона потім, коли вони з Генрікою залишились наодинці.

— Так, але цей старший мені трохи не подобається. — Вуха сестри ледь порожевіли.

— Фрадер? — Гессі згадала його, високого, у всьому чорному.

Сестра кивнула. Гессі замислилась:

— А мені він видався більш приємним, ніж молодший. Він іще на балу танцював зі мною.

— Отож! — На лиці Генріки тепер закляк страдницький вираз. — І зі мною. Якщо ми ще до них у гості поїдемо — що він собі може надумати?

Гессі промовчала. Вона хотіла зауважити, що запрошення ж від батьків Тавішів, а не від самого Фрадера. А ще їй здавалося, що Генріка останнім часом надто вже зациклена і всюди вбачає погляди, спрямовані виключно на неї.

Врешті, на вихідних вони зібрали частину речей і таки вирушили з Анадалі до Алутани, де зупинились Тавіші. Містечко притулилося на скелях понад морем і нагадувало казкову ілюстрацію до книжки. Гессі пошкодувала, що не вміє малювати. Таку красу хотілося зберегти не тільки у спогадах. Вона замислилась над тим, чи побував тут пан Поль, і вирішила після повернення дізнатися в Доанни його адресу, щоб розпитати про мандри та художні успіхи.

У будинку Тавішів, де вони зупинилися, виявилось дуже красиво. Він виходив верандою на рівний майданчик над скелями. Море підступало зовсім близько, і Гессі до мурашок на кінчиках пальців подобалося стояти біля поруччя й дивитись униз.

— Я чув, що в Анадалі дуже брудне узбережжя цього сезону, — зауважив Фрадер Тавіш, щоб розпочати розмову.

Гессі відчувала, що і він, і Генріка почуваються трохи ніяково, сидячи на веранді поруч. Після балу вони не дуже багато спілкувалися. Берден поки що не приєднався до них, бо його надто приваблювала запечена риба, котру кухарка зготувала до сьогоднішнього обіду.

— Я не бачила тутешніх пляжів, — відповіла Фрадерові Гессі, бо мовчанка здавалася вже надто затяжною, — а проте в Анадалі пісок схожий на борошно, такий дрібний і білий.

Генріка зиркнула на неї та кахикнула.

— Он як. — Фрадер поправив комірець сорочки, згин якого здавався таким рівним, ніби вся одіж була вирізана з мармуру. — Думаю, завтра зранку зможемо піти до води. Ми спеціально обрали місце біля моря, з гарним краєвидом. Уже не вперше тут зупиняємось.

— А що тут ще цікавого? — запитала Гессі.

Юнак подивився вниз, де тяглася вузька, брукована біло-жовтими каменями вулиця.

— У самому центрі розкішний майдан, історична спадщина, палаци лордів. На вихідних там ярмарки, а під вечір танці. Але ми туди не радили б іти. Минулого тижня якийсь п’яний молодик мало не зарізав іншого п’яницю. Не вельми приємне місце для того, щоб згуляти час, якщо вас цікавить моя думка… А от просто за головним майданом є пристойний ресторан — у них хороша музика, і вино вартісне, а не якась місцева водичка, яка… — Він затнувся. — Загалом, не дешеве місцеве. Ми маємо там столик на терасі в будь-який час, тому можете не хвилюватися щодо резерву.

— А звідки тут гарний краєвид на захід сонця? — поцікавилась Гессі, бо насправді дорогі ресторани її не цікавили, а вина вона майже не пила.

Генріка кахикнула знову, однак тепер це вже звучало надто награно, і дівчина зрозуміла, що в сестри не болить горло, а вона просто хоче на щось їй, Гестії, натякнути дивним кахиканням.

Гессі зиркнула на неї. Сестра вирячила очі.

— Захід сонця ви можете й звідсіль дивитись. — Тавіш, вочевидь, не звернув уваги на кахикання, проте тут же обернувся до Генрі та спитав: — А куди б ви хотіли завітати?

— О, — Генріка махнула рукою, — я буду рада, якщо ви запросите мене в місце, яке вам подобається. Адже я певна щодо вашого гарного смаку.

— Звичайно. — Фрадер кивнув. — Завтра надвечір кудись вирушимо. Хоча б подивитись на захід сонця, як хотіла ваша сестра. Тут є гарний оглядовий майданчик на скелях. Він відкритий, тому туди ходить багато людей…

— Я б воліла піти в якесь місце з хорошою кухнею, — повільно відповіла Генріка. — А моя сестра надає перевагу прогулянкам наодинці. Явно не там, де багато людей. Правда, Гесті?

— Я все ж схильний вважати, що курортне місце — не найліпший вибір для прогулянок на самоті, — ввічливо відповів Фрадер. — І я волів би не залишати гостей самих, бо що ж тоді ви подумаєте про нашу гостинність?

Гессі округлила очі. Оце щойно Тавіш хотів, щоб вони пішли гуляти всі разом, а Генрі намагалася переконати, що це поганий задум? Тепер вона взагалі не тямила, що в сестриній голові.

— Ви такий уважний, — Генріка вдала здивування.

— Мені подобається, коли життя підпорядковується певним правилам. Так усе до ладу, а важливі речі завжди на першому місці, — відповів Фрадер стримано. — Задоволені гості — одна з важливих речей.

Генріка роздивлялась його так, наче вперше побачила.

— Панно Гестіє Амаліє, — Фрадер повернувся тепер до неї, — я не можу гарантувати вам, що помилуємось заходом сонця завтра, проте ми з братом спробуємо зробити так, щоб усі ваші побажання збувалися, поки ви гостюєте в нас.

Генріка раптом різко відставила стілець і схопилася з місця так швидко, що пишна сукня задерлась і майнули бежеві панчохи. Вона зайшла до їдальні і, перетнувши її, побігла нагору, де в кінці коридору йшли в ряд їхні гостьові кімнати.

— Ваша сестра Генріка Агустанія така імпульсивна, — зауважив Тавіш.

— Її енергія всіх притягує. Енергія та краса.

— Ви з нею схожі. — Фрадер не дивився на неї, але його голос тепер здався Гессі менш зверхнім.

— Чим же? — поцікавилась вона щиро. — Насправді, всі переважно помічають наші відмінності.

— Бо відмінності помітити легше. Принаймні у вашому випадку, панно Гестіє Амаліє.

— Ви могли б називати мене просто Гестією чи Гессі? — спитала вона, чуючись набагато вільніше після того, як сестра пішла. — Я мовби в кабінеті директора, коли чую оце «панна Гестія Амалія».

— Перепрошую, проте батьки навчали мене завжди звертатись до всіх більш ввічливо, ніж того вимагають.

Фрадер схилив голову. Волосся його, рівне й акуратно підстрижене, блискотіло, як біле золото.

— За винятком моментів, коли ви намагаєтесь когось принизити, як того вечора в нас у гостях?

— Я вже вибачився за це і повторювати не хочу. — Фрадер навіть на веранді над морем сидів рівний як струна. — А проте тут ваша правда. На людей їхнє ім’я має дуже особливий вплив, і якщо вміло його використовувати… загалом, це може стати корисною деталлю спілкування.

Гессі кивнула зі згодою і знічев’я спитала:

— А як вас називають друзі?

Тавіш вагався, перш ніж відповісти. А тоді знічено видихнув:

— Фрад.

Гессі збадьорилась, коли почула це — їй стало сумно від думки, що Фрадера могли називати виключно на повне ім’я, навіть у колі близьких людей.

— Чудово, Фраде. Будьмо друзями! То в чому наша схожість із Генрікою? Перепрошую, що так вас діймаю, проте мені направду цікаво.

Фрадерові темні очі подивились на Гессі впевнено:

— Ви — спокійний агресор. А ваша сестра — навпаки, енергійний та шумний.

— Оце так. Агресором ви мене ще не називали. — Гессі вирішила, що на таку заувагу варто б образитись, але ні у виразі обличчя Фрадера, ні в тоні, яким він говорив, не було жодного негативу, чи злості, чи іронії, чи інших речей, котрі провокують відчуття образи.

— Власне. Я вважаю, що тихі агресори більш небезпечні, — вів далі хлопець. — Вони можуть часто говорити щось зовсім спокійне, стримане та ввічливе, а проте це звучатиме так, наче на тебе з кожним словом опускають якийсь прес. Узагалі, всі жінки — агресори.

Гессі не втрималась і пирхнула.

— Отакої! Фраде, а тобі не здається, що це геть дивакувата думка?

— Часом здається. — Він повагом кивнув. — А проте ви, жінки, так часто намагаєтесь довести свою правоту слізьми, що це ніяк, окрім агресії, не назвеш.

— Але ж хтось нас до тих сліз доводить, — не погодилась Гессі.

— Це так. Але, розумієте, Гестіє, коли жінка плаче, тоді все. Тоді ти програв. Тоді всі твої старання бути ввічливим, сильним, надійним і хорошим — невдалі. Розум каже мені, що це неправильно.

— Оце вже й не знаю, що вам відповісти. Я плачу нечасто. — Гессі стенула плечима. — Піду навідаю Генріку, бо щось вона надто швидко нас покинула, — додала дівчина й підвелася з крісла, щоб піднятися нагору, до сестри.

— Перепрошую, — швидко додав Фрадер. — Перепрошую, я не мав на меті ображати вас. Просто зауважив, що панна Генріка… не в гуморі.

— Не хвилюйтесь, вона просто любить привертати увагу. — Гессі зиркнула на Фрадера через плече. — Але я вас заклинаю, якщо ви хочете поспілкуватися ближче з моєю сестрою, не кажіть, що вона агресор.

— Не буду, — погодився Тавіш, і губи його сіпнулися, стримуючи усмішку.

* * *

— Що це ти надумала? — напосіла Генріка, котра сиділа біля дзеркала й чесала коси.

— Анічогісінько. — Гессі опустилась на диванчик навпроти сестри, очікуючи на те, що вона викладе їй причину свого роздратування й раптової втечі.

Сестра кинула на неї погляд, сповнений щирого нерозуміння та обурення, і випалила так, мовби її слова припікали зсередини:

— Тоді чого ти так мило розмовляла з тим Тавішем? Де захід сонця, куди піти і все таке!

— Просто розпитувала, що тут і як. Ти могла говорити теж, хіба ні?

— Але ж він мій! — заявила Генріка голосно і тут же затулила собі рота руками, ніби боялася, що її почує хтось. На щастя, стіни в домі були товсті, а шум у їдальні вже точно став би на заваді тому, щоб її слова долинули до чиїхось іще вух.

— Це як? — Гессі знічев’я взяла зі столика мереживну серветку і заходилася складати з неї троянду, як її вчив у дитинстві Аїден.

— А так. — Сестра зашарілася. Говорила вона швидко й здушеним тоном, ніби переживала страшну образу: — Це я йому сподобалась. І мене він покликав на бал. І як же, скажи мені, я маю з ним гуляти тут, коли ти щоразу вставляєш своє слово?

— Але ж ти не хотіла гуляти з ним, — заперечила Гессі тихо, проте твердо. — Ти сама це казала. Їй-богу, Генрі, що на тебе найшло?

— А то! Ти повинна бути Гестією Амалією! Ти — моя сестра! Тиха, мила сестра, котра не спілкується з незнайомцями, іноді каже щось дивне і не привертає увагу моїх кавалерів! — Очі Генріки засвітились, мовби жарини у вогнищі.

Гессі аж дух забило від такого нахабства.

— Он як… он як… — Вона хотіла випалити все одним духом: і про те, що Морґін Олліш не заслуговує на таке ставлення, і про Вілена Дей Маара та той балкон, і про те, що Генріка надто вже зациклилась на власній персоні. І насамперед про те, що треба визначитись, а не вимагати собі все й одразу… Але тут Гессі зрозуміла, що її злість випаровується. Сестра не бачить петлі, котру сама й затягує. Сестра не хоче бачити. А петля не може зникнути сама.

— Генрі. — Вона відклала серветку вбік. — Віриш ти мені чи ні, та можеш бути певна, що мене не цікавить жоден із твоїх кавалерів. Але не верзи дурного, що я говорю з кимось не так, як ти хочеш. Просто — не верзи.

Дівчина уявила блакитноокого. Його силует, легке волосся, пронизливі очі, котрі завжди сміються. Якби Генріка могла зрозуміти… Проте вона ж і сама не розуміла нічого, геть нічого.

Наступного ранку приїхала Олейн Тавіш, і на перше місце вийшли інші проблеми.

* * *

— О, яка гарна у вас сукенка! Це не з позаторішнього каталогу? — спитала Генріка за сніданком, коли Олейн спустилась до їдальні легкими кроками.

— Генріко Агустаніє, ти зараз вийдеш із-за столу, — шепнула матінка так виразно, що Гессі була певна — почули її всі.

— Пані Дорі, що ви! — Олейн тепло всміхнулась. — Я думаю, що юні дівчатка ще не пильнують за каталогами й модними фасонами так, як ми з вами, тож панна Генрі не може знати, що ця сукня пошита в Астірі за найновішими тенденціями. Астірійські кравці завжди найшвидше переймають ідеї з Фіренсу, тому не дивно, що до наших провінційних країв вони приходять трохи згодом.

Гессі подумала, що з такою сестрою не дивно, що Фрадер вважає всіх жінок агресорами, але промовчала. А от Генріка — ні. Вона поправила кучері, котрі весь ранок завивала служниця, і недбало відповіла:

— А ми були думали, що ви туди поїхали на навчання, а вочевидь, воно все зводиться до вивчення красивих суконь.

— Саме так. — Олейн нахилила голову. Шкіра її світилась, мов перлова. — Якщо коректно розподіляти час, тоді його стане і на навчання, і на розваги.

— Ленні, розкажи, будь ласка, куди твої одногрупники вирушили на літо. — Пані Тавіш різко припинила суперечку і так виразно подивилася на Олейн, що Гессі й сама поривалась потупити голову мало не в тарілку. Пані Тавіш, висока й сухорлява, справляла грізне враження, а її темні очі, котрі, без сумніву, успадкував Фрадер, дивилися дуже гостро.

— О, матусю, залюбки! — Олейн плеснула в долоні й пурхнула до свого крісла.

— …Гестіє Амаліє, а чому у твоєї сестри вранці був такий поганий настрій? — спитала новоприбула гостя, коли після сніданку вони подалися всі разом гуляти до моря.

Блакитна смужка води іскрилась на обрії, а мощена плитами дорога вела вниз. Генріка і Фрадер відійшли трохи вперед, а Берден відстав, бо на ходу зосереджено гортав книжку і кілька разів мало не врізався головою в ліхтарний стовп. Гессі подумала, що треба буде поцікавитись у Дарріна, чи він отак само не врізається в стовпи, якщо в нього перед очима особливо захопливе чтиво. Утім, молодший Олліш видавався їй трохи зграбнішим за Бердена, котрий, на відміну од Фрадера, не вирізнявся ні худорлявістю, ні гордою поставою.

— Я нічого не знаю, — відповіла Гессі, не маючи ні найменшого наміру розповідати Олейн що-небудь про Морґіна Олліша та підозри Генріки.

Панна Тавіш подивилася на Гессі зверху вниз і покрутила в руках мереживну парасольку.

— Що ж, гаразд. А ти підросла, Гесті. І погарнішала.

— Дякую. — Дівчина мимоволі розправила плечі.

— Ох, як я за цим скучила! — Донька Тавішів приклала долоню до очей і подивилась у бік моря. — Хоч що кажіть, в Астірі добре, та тільки на відпочинку ліпше. Тобі тут подобається?

Гессі кивнула.

— І мені подобається. І я собі думаю, що ми проведемо час пречудово. Я завжди хотіла мати молодшу сестричку, а тепер їх наче аж дві! Щоправда, одна трохи неґречна, але ж молодші сестри — вони завжди такі, правда, Гесті?..

Пляж в Алутані виявився вузькою смужкою гальки біля самої води. Хвилі одна за одною накочувались на берег і заливали його повністю, розсипаючи солону свіжість і ще ціле суцвіття ароматів. Над берегом росли кущі, усі вкриті китицями білих квітів.

— Я піду до води, — сказала Гессі.

Вона дуже хотіла хоч трішки прогулятись наодинці. Коли мало людей і багато моря — що буває ліпше?..

— Тільки не намокни занадто. Якщо сонце зайде за хмари, можеш застудитися. — Олейн подивилась на неї з глибокою ніжністю. — Я дуже хвилюватимусь, якщо ти, гостюючи в нас, почуватимешся недобре.

— Так, гості — це важливо, Фрад мені казав. Він дуже уважний.

Дівчина зняла туфлі, і камені, нагріті сонцем, обпекли їй стопи. Проте вона швидко пішла до води, котра сьогодні була вкрита хвилями, тому здавалася більше сірою, ніж блакитною.

— Гей, блакитноокий… — шепнула Гессі, стоячи по коліна у хвилях. — Полі, — повторила вона, облизуючи губи, солоні від води й пошерхлі од вітру, — чи ти чуєш мене?..

Море мовчало.

Гессі розуміла, що погано спочатку проганяти когось, а потім питати, чи він її чує. Проте коли ти просто маленька дівчинка, котра стоїть сама-самісінька посеред води, і води тієї так багато, що вона промиває думки, колише їх, засипає сіллю всі рани, але цим не роздражнює їх, а, навпаки, заспокоює… Вода каже, що нема нічого поганого в тому, щоб запитати щось. Нема нічого поганого в тому, що ти сумуєш за далеким і недосяжним. Узагалі, нема нічого поганого в тому, щоб відчувати щось глибинне, аж доки це відчуття тебе чи інших не руйнує. А навіть коли руйнує, то чи ж не означає це, що потім воно допоможе оголити всі нерви, скинути шкіру й вибудувати вже нове, зовсім нове?

Гессі вдивлялась у крайку обрію, проте не бачила там нічого більшого, аніж місце, де два світи — земний і небесний — тануть один в одному.

* * *

По обіді вони всі вибралися до центру міста. Вулиці Алутани розтікались у всі боки, і гірчично-жовта бруківка була подібна до застиглого меду.

Гессі купила на місцевому ринку подарунки для панни Доанни — красиве намисто з різьблених каменів, які скидалися на її зелені очі. І ще браслетів для Фаусти.

— Дуже гарний вибір. — Олейн Тавіш нахилилась над плечем дівчини. — Тобі личитиме.

— Це подрузі. Фаусті Олліш.

— О! — Олейн плеснула в долоні. — Справді, треба буде і їй щось привезти.

— А ви з нею товаришуєте?

— Так, трохи. Батьки зацікавлені у співпраці з книгарнею Оллішів, то я там подеколи буваю. Фауста мила й весела дівчина.

— Зрозуміло.

— І часом вони бувають в Астірі, то ми й там бачимось. Вони хочуть розширювати мережу, а батько планує їх підтримати.

— Зрозуміло, — повторила Гессі і спробувала змінити тему, бо видавалося, що Олейн не думає припиняти сама: — Тож тобі подобаються книжки?

— Аякже. — Дівчина засміялась, мовби протилежна думка звучала для неї геть кумедно. — Хоч і не так сильно, як Даррінові.

Гессі відчула укол. Здавалося, що тепер сестра Тавішів пильнує за її реакцією. Наче кожна фраза перетворювалась на маленький гачок, вправну спробу дізнатися про сховане на споді. Цікаво, для чого це Олейн?

— Так, він читає будь-якої вільної миті, — відповіла Гессі зі слабкою усмішкою, проте спробувала зберегти свій тон достатньо рівним.

— Отож! Але я намагаюся принаймні погортати всі новинки. Знаєш, в Астірі це модно — бути в курсі нових видань. У хорошій компанії завжди буде хтось, хто захоче поговорити про літературу чи прем’єри театрального сезону. І щоб не пасти задніх у товаристві, треба знати багато всього й підтримувати розмову.

— А що поганого в тому, щоб не підтримувати її? Якщо не хочеться спілкуватись?

— О, Гесті, так це не працює. Розумієш. Щоби щось отримати, треба сказати. Сказати вголос. Хай би скільки ти думала про це, не можна отримати нічого мовчанкою. Утім, і забагато точити ляси теж не варто. — Олейн грайливо покрутила в руках віяло з важкими дерев’яними намистинами на китицях, котре запримітила посеред інших місцевих виробів. — А головне — знати, чого хочеш, Гестіє. Той, хто не знає, нічого не отримує в кінці.

— Ленні, мені потрібна твоя думка експерта! — Фрадер покликав сестру до себе, і вона елегантно попливла вперед.

Гессі спостерігала, як легка шаль, закріплена пояском на талії Олейн, розвіюється від її кроків. Хотілося розпитати, чого це батько Тавішів саме тепер зацікавився розширенням книгарні Оллішів. Адже зазвичай у їхньому світі «пристойного товариства» люди зі статками Тавішів не дуже активно водять дружбу з тими, хто нижче від них. Зараз нівелюється поділ між «верхівкою світу» і «простими смертними», бо часи змінюються. Та все ж для певних людей — як-от матінка — є речі, які не зміняться ніколи. Для них завжди будуть ті, хто належить до їхнього світу — за правом народження в сім’ї з давнім іменем. І ті, хто туди пробивається за допомогою набутих статків, як-от батькова родина. І ті, хто просто в іншому світі, як-от власники книгарні в центрі їхнього рідного міста. Гессі не знала, хто переможе — ті, хто вірить у непорушність світу, чи ті, хто прилаштовується до його змін. Сама вона старалася просто лишатися собою.

* * *

Наступного дня Олейн не спустилася до сніданку.

— Мабуть, учора дуже втомилась, — сказала пані Тавіш, коли всі вже зібралися за столом. — Ленні хоча б улітку має змогу розслабитись. У тому університеті надто серйозні навантаження. Наче вони не тямлять, що молодим дівчатам потрібно добре й достатньо відпочивати для того, щоб уберегти здоров’я.

— Я з вами цілком згодна. — Матінка подалася трохи вперед. — От Генріка й Гестія поки ще в коледжі, але й там затримуються, буває, до вечора. І в них залишається мало часу на дім і родину.

— Буде в них ще море часу опікуватися домом, — втрутилася пані Катаніка, котра, як завжди, додавала варення у чай. — Згадайте себе: чи ж ви дуже хотіли бігли додому в їхньому віці? — Вона показала ложечкою в бік Гессі й Генріки, котрі сиділи поряд і майже не розмовляли між собою, пригнічені нещодавньою сваркою.

Матінка не встигла відповісти, бо нагорі почулися кроки. Олейн, незвично розхристана і без спокійної усмішки на лиці, швидко зайшла до вітальні.

— Ленні, чому ти така стурбована? — поцікавилась пані Тавіш тоном, котрий варто було сприймати як: «Олейн, негайно піди нагору й повернися, коли матимеш вигляд, відповідний для того, щоб приєднатись до нас за столом».

Старша донька Тавішів кинула погляд у бік Гессі та її сім’ї й закусила губу, проте потім вирішила, що про це можна повідомити і в їхній присутності.

— В Оллішів згоріла книгарня. І всі склади теж. Кажуть, навмисний підпал.

Розділ 4. Двоє на веранді і зірки

Розе


— А ти красуня, Олейн. Як я й очікувала.

— Дякую вам, пані?..

— Прозерпіна. Зви мене Прозерпіною.

— Але минулого разу ви назвали інше ім’я. Пробачте, не пригадаю.

— І не треба. То була моя сестра. Вона тут буває частіше од мене. Саме вона знайшла тебе для нашої справи.

— Гаразд. Отже, я виконала те, що ви наказали. Привернула увагу Гестії та ненав’язливо повідомила її про те, що добре знаю Дарріна.

— Правильно, люба моя. Я була б дуже здивована, якби твоя квола людська душа могла чинити спротив моїй. Проте зберігай спокій. Наприкінці отримаєш те, чого хотіла і на що, безперечно, заслуговуєш.

— Так, звичайно. Але навіщо ви спалили книгарню? Хіба це було…

— Стій-стій. Замовкни, прошу тебе. Ти не маєш права ставити мені зайві питання, Олейн. Чи Ленні. Як тобі більше до смаку?

— Олейн.

— Добре. Отже, жодного зайвого запитання. Пожежа була доконечною потребою, люба. Допомога твоєї родини тепер стане неоціненною для тих Оллішів, вони навічно опиняться в боргу. Ти можеш отримати того, кого хотіла завжди, якщо правильно розіграєш свої карти. Але мені від тебе треба не це. Потягни час. Закинь гачки. Не дай Гестії заспокоїтись. Вона повинна непокоїтися через людського хлопчиська. Через Олліша. Не твого Олліша, а того, молодшого. Гестія повинна перейматись реальним життям і забувати про все, про що пора забувати.

— Але, пані Прозерпіно, я скоро від’їжджаю на навчання до Астірі. Мені буде вельми важко звідти підтримувати зв’язок із домом і Морґіном, коли ж тут сестра Гестії просто-таки звивається довкола нього.

— Сестра? Серйозно? Ох, заради першої Тріади, не сміши мене так. Ти — Олейн Тавіш! І я маю тобі казати, як привернути увагу одного-єдиного юнака та посіяти трохи переживань у душі Гестії? Чи ж не ти казала, що в цьому житті головне — знати, чого хочеш?

— Так. Я казала це.

— Отож?

— Я все виконаю. Батьки погодяться. Морґін оцінить мою пропозицію.

— Правильна відповідь, Ленні. А тепер подивись мені в очі. Подивись і подумай про свого любого й дорогого Морґіна. А про мене й мою сестру тобі ліпше забути. Я не думаю, що ми зустрінемось коли-небудь іще. І головне — забудь про те, що ми спалили книгарню. Повір, ти ще будеш вдячна за це. Нове й світле часто з’являється на місці попелища, Ленні.

* * *

— Ми ж не можемо й далі їздити собі отак, коли в Оллішів біда!

Генріка підперла голову обома руками. Здавалося, вона вибухне за першої ж нагоди, як кулька, у котрій забагато повітря.

Гессі була згодна з нею, проте вона подивилась на матінку й вирішила, що ліпше мовчати.

— Ми на відпочинку, Генріко Агустаніє. — Матінка обмахувалась мереживним віялом. — Звичайно, шкода, що у твоїх друзів проблеми, але ж ми не можемо перервати свою поїздку через це. І нема причини. Чим ти сама допоможеш їм?

— Я мушу підтримати Моррі в час біди! А батько може надіслати грошей! — Генріка подивилась на море. Вона примружилась, і її очі стали схожими на дві щілини, підсвітлені золотим.

— Ми не фонд добровільної допомоги. Чи думаєш, що гроші — це така невичерпна річ, котра сиплеться з неба разом із дощем, тільки долоні підставляй?

— Ти нічого не розумієш, матінко! — Дівчина спалахнула і схопилася з крісла.

— Не підвищуй голосу, Генріко Агустаніє. І не «тикай» до мене.

Гессі здавалося, що в повітрі зараз щось спалахне — чи то через спеку, чи то через загальне роздратування.

— Ти не розумієш! — Генріка тріпнула густим волоссям. — Ти ніколи нічого не розумієш! І нічого тебе не цікавить! Крім… крім твоїх огидних тістечок!

Матінка теж звелася на ноги й тепер вивищувалась над донькою.

— Негайно припини! Інакше до кінця канікул сидітимеш удома. Я не жартую, панно.

Генріка роззявила рота від нечуваного, на її думку, нахабства.

— Якщо ми негайно не поїдемо додому, то я… то я… — Вона затнулась, ніби шукала найдошкульнішу можливість висловити свій спротив, і врешті смикнула обома руками сукенку: — То я вмру! Як Аїден! Візьму — і вмру!

Вона відвернулася, схлипнула і побігла до кімнати. Капелюшок сиротливо залишився лежати на софі, і стрічки мали вигляд відзвуку давно минулого свята.

Матінка приклала долоню до чола й важко опустилася в оббите зеленим оксамитом крісло.

— Ох-х… Отак… — пробурмотіла вона ледь чутно. — Отак, Дорі. Виплекай їх, вирости, дай їм усе найліпше… А тоді з’явиться якийсь кучерявий хлопчисько з книгарні, і твоя донька — уже не твоя донька, а вперта бестія, котра тебе палко ненавидить. Так, Дорі, так…

— Матінко, — втрутилась Гессі боязко, — Генріка швидко заспокоїться і перепросить. Ви ж знаєте, яка вона, коли їй чогось хочеться. Ви ж знаєте, що вона скоро заспокоїться…

Матінка подивилась на неї зболеним, сухим поглядом:

— Я така погана матір, Гесті? Тому все так? Тому Аїден пішов від нас? Тому Генріка ненавидить мене?

— Це не так.

Гессі промовчала про те, що вона теж хотіла якось допомогти Оллішам. Та тільки щоб не випрохувати для того батькових грошей. Вона не знала, як багато тепер потрібно сім’ї Дарріна, щоб відновити книгарню. Немало — це точно.

Сім’я Гестії повернулася в Анадалі. Батько зі старшим Тавішем на кілька днів мали заплановану поїздку у справах. Гессі тепло попрощалася з Фрадом і Берденом. Найбільше потерпала Генріка. Вона геть забула про те, що хотіла спілкуватися з гордим Тавішем — натомість тільки супилась, дратувалась і сумувала.

— Гестіє, іди гуляти, — шепнула матінка, вириваючи дівчину зі спогадів. Голос її тепер звучав зовсім надламано. — І сестру бери. Помре вона тут. Бач яка. Помре вона мені!

Гессі кивнула й побігла з веранди. Проте зачіпати Генріку зараз їй не хотілось. Адже якщо навіть камера не допомогла… Камера! Ще один камінець провини та інтересу муляв їй безупинно.

Дівчина відчула непереборне бажання зробити фото й перевірити, чи камера ще працює. От тільки Генріку вона вже фотографувала — і що? Тепер Морґін пише про свою біду Олейн Тавіш, а сестра погрожує померти. Усе геть не так.

Гессі замислилась над тим, чи не могла камера спрацювати неправильно і принести замість щастя — горе. Чи, можливо, щастя Морґіна і Генріки крилося зовсім не в тому, щоб залишитись разом?..

* * *

Гессі майже не здивувалась, коли через кілька днів зустріла пані Рошері на пляжі. Вона вже звикла, що в потрібний момент обов’язково зустріне того, кому потрібна допомога камери. І зараз був саме цей момент.

Малейн Рошері сиділа на пляжі, підібгавши ноги, як маленька дівчинка. На її шиї червоніла легка шаль, котру смикав вітер, а обличчя мадаме з Фіренсу мало засмучений і зовсім не такий улесливий вигляд, яким його запам’ятала Гессі. Упродовж канікул вона не згадувала про батькову знайому, і зараз усередині неприязні до неї вже не залишилось.

— Доброго дня, — привіталася вона перша. — Ви теж тут відпочиваєте?

Пані Малейн зиркнула на неї здивовано, ніби не очікувала. Власне, мабуть, і не очікувала. Адже звідки їй було знати, що вони зараз в Анадалі?

— О, Гестіє Амаліє! Я… ні. Ні, не відпочиваю. Я приїздила оглядати дім для мого батька. Він хоче перебратися в будинок неподалік.

Рухи пані Малейн були дуже акуратні, і навіть коли вона показувала в бік будинку, здавалося, що з таким же успіхом ця жінка могла розвішувати скляні прикраси на святковому деревці.

— Зрозуміло. Тут чарівно, — погодилась Гессі.

Синє світіння горя довкола мадаме Рошері примусило її стиснути в руках камеру.

— Гестіє Амаліє, ти коли-небудь відвідувала Фіренс? — спитала Малейн.

Біля її ніг лежала відкоркована фляга з філігранними візерунками. Здається, там був алкоголь. Гессі не могла визначити одразу, проте щось у рухах мадаме і в її блискучих очах виказувало слушність такої здогадки.

— Ні, — чесно зізналася дівчина. — Проте я багато читала про нього. І, можливо, вирушу туди на зимові свята.

— О, там багато цікавого. — Пані Малейн простягла руку вперед і окреслила в повітрі щось ні для кого не видиме. — Там є старовинні замки в горах, високі й могутні, як самі гори. Трояндові поля, схожі на майстерно вишиті полотна. І майстерно вишиті полотна, схожі на трояндові поля.

— Я впевнена, що там гарно. А це у вас вино? — Гессі подивилась на флягу.

— Кажуть, Фіренс — край кохання. Ти кохала колись, Гестіє Амаліє? — Мадаме Малейн не відповіла на запитання, натомість схилила голову, поклала її на руки й подивилась у бік дівчини гострим темним поглядом, котрий мерехтів, як ліхтарі у зливу.

Гессі подумала про блакитноокого й кивнула. Вона не хотіла нічого більше розповідати.

— Он як. І він зник, так?

— Звідки ви знаєте?

— Бо так завжди. — Жінка взяла флягу й виплеснула з неї червоний напій на пісок. Таки вино. — Так завжди.

— Ви теж кохали і він зник? — Гессі присіла поруч, відчуваючи дивовижне єднання з ледь знайомою пані, котра нещодавно їй зовсім не подобалася.

Малейн подивилась на море.

— Він не зник. Він навіть не з’являвся в моєму житті. Це надто складно…

«Як я вас розумію!» — хотіла відповісти Гессі, згадуючи, що вона сама й лиця блакитноокого до пуття не бачила. Руки смикнулись по камеру, і дівчина без найменших вагань випалила:

— Мадаме Рошері, я вірю, що всі можуть бути щасливими. І ще… я можу допомогти вам.

— Он як. Хіба ти маленька чаклунка?

— Ні. Але я спробую. Якщо спрацює, то у вас неодмінно все налагодиться, а я… а я стану знову тією, котра приносить щастя. Як вам такий варіант?

— Чудово. Бо ж я була думала, що ти мене не дуже вподобала раніше.

— Я й не вподобала. — Гессі не крилась, виставляючи налаштування. — Та тільки мені здається, що я мала вас тут зустріти. І тому повинна зробити це фото.

— О, розумію. У мене теж іноді трапляється відчуття, що я ну просто мушу щось зробити. Навіть якщо це на перший погляд суцільна дивина.

— І я про це. Камера не моя, тож і не мені обирати, кому дарувати щастя, а кого оминати.

— Дуже цікавий підхід. Так ти наче відмежовуєш себе від того, щоб щось вирішити.

— Я вирішую, але в інших випадках.

«І часто помилково…» — подумала дівчина, проте не мовила цього вголос. Натомість вона налаштувала все і зробила одне-єдине фото.

Мадаме Малейн дивилась на неї уважно, з краплею інтересу, її волосся тремтіло від вітру, а пересохлі губи були сьогодні без червоної помади, тільки з темними слідами від вина. І вона теж сумувала, бо той, хто їй любий, навіть не з’являвся в її житті. А так не має бути. Гессі твердо вірила, що так не має бути. Нехай це сталося також із нею, проте пані Малейн із далекого Фіренсу точно кохала цілком справжнього чоловіка, не вигаданого, не невидимого — сущого і, напевне, хорошого. Тож вона має знайти своє щастя. У тому чоловікові. Чи в чомусь геть іншому, але знайти…

На коротку мить Гессі замислилась: а що, коли той чоловік — її батько? Проте, певно, жодна мадаме не стане щасливою, якщо псуватиме життя панові, у котрого вже є дружина і двоє доньок. Ні-ні, це не щастя. Тож усе гаразд.

— До речі, Гестіє, а ви всією сім’єю тут відпочиваєте?

— Так.

— Як чудово. Передавай вітання батькам.

— Залюбки.

Гессі згадала про відчуття холоду, котре завжди сковувало її раніше, коли вона згадувала про батька і мадаме Малейн. Тепер воно зникло. Проте про всяк випадок дівчина вирішила: і словом батечкові не видасть, що бачила тут фіренську пані. І хай буде їй щастя. Її власне, справжнє.


Доанна


— Уяви собі, що наш світ — не один, — почав Поль тихо. У нього був мелодійний, глибокий голос, котрий подобався Доанні. Та ще й у цьому домі давно не приймали гостей, тому вона розкошувала в хорошій компанії.

— Звичайно. Було б дуже дивно, якби ми виявились єдиними… єдиними в цьому неосяжному просторі. — Вона окреслила рукою небесну сферу, всипану зорями. — Я це чудово уявляю.

— Добре. — Поль задер голову і теж подивився в нічне небо. — Тоді мені буде простіше пояснити. Цей світ — намистина. І таких намистин дуже багато. А в центрі всього є найважливіша — вона зветься Академією.

— Там навчаються? Там створюють нові намистини?

Доанна пригадала те, що Поль розповідав їй уже раніше, під час їхнього знайомства, котре раптово сколихнуло її спокій, проте, безумовно, зробило життя цікавішим та більш насиченим. Адже їй так бракувало барв після того, як Аїден пішов…

— Саме так. От тільки створювати їх під силу дуже особливим людям. Носіям сил з глибокої давнини. Їх колись називали богами. У них вірили. Їм підносили дари… — Поль затнувся в пошуках правильних чи простих слів.

— Я багато читала давніх переказів, — зауважила Доанна. — Легенд, міфів, казок.

— Так. Так… І от їхні душі приходять у світ — в одну з тих намистин — час від часу, але потім їх манить до себе центр, Академія. Бо це безумовна потреба — потрапити туди. Бо їхня сила веде туди. А інакше вони просто божеволіють, втрачають себе від власної сили. І це дуже сумно.

— Так. Дуже сумно. — Вона сама стояла колись на межі божевілля, тому чудово знала те відчуття, коли в тебе світ розсипається під пальцями і падає вниз, мовби сірий пісок, а ти не маєш за що вхопитись, бо тонеш у тому піску. І тільки старі, давно знайомі образи ще іноді пробиваються крізь стіну болю й байдужості. І тільки щось дуже-дуже дороге ще здатне повернути назад, якщо взагалі хоча б щось здатне…

Поль помовчав кілька секунд, наче і йому знайшлося що згадати про божевілля, а тоді повів далі:

— І коли вони, ті душі, покидають свій світ і йдуть в Академію, про них усі забувають. Вони наче зникають.

— Аїден… він пішов туди, так? Він — носій тої сили?

Доанна старалась говорити спокійно, але насправді їй стало страшно. Небо, котре нависало вгорі, і сотні осяйних крапель у ньому примушували уявляти масштаби куди як більші за все, що вона могла нафантазувати раніше. А це, своєю чергою, викликало відчуття мізерності і беззахисності під цим небом.

— Так. Проте Аїден залишився тут у певному розумінні: спогади про нього живі. Ви всі знаєте, що він був тут, і думаєте, що він вмер. Це неправильно.

— Однаково він не повернеться. — Доанні було анітрохи не легше про це говорити, проте вона вперто повторювала ці слова. «Він не повернеться». Так є, і так буде. — Це біль, і нікуди не подітися від нього.

— Але цього болю не мало б бути! Щось тут не так. І це щось — провина Гестії, — не здавався химерний білявець, котрого на людях вона звала братом.

— Провина в тому, що вона любить його? Що я люблю його? — Доанна не хотіла говорити це голосно й різко, але так вийшло.

— Ти не розумієш, про що говориш… — Поль потер вилиці, а тоді хитнувся вперед так, що очі його опинились на рівні очей Доанни.

— Ти теж. Ти ж ніколи нікого не любив… — Вона не відводила погляду, бо знала, що це перший крок до поразки.

Полеве бліде обличчя сіпнулось від подоби усмішки.

— Ось тут ти помиляєшся, розумнице.

— Помиляюся? Справді? Ти — один із них. Тих, хто володіє силою, хто бачить вселенські масштаби, хто стане врешті одним із тих магів, богів чи просто вищих створінь. Життя наше тобі зовсім інакшим здається, правда? — Доанна схилила голову набік, дозволяючи пасмам волосся затулити половину її лиця.

— І ти вважаєш, що я не можу при цьому любити? — Поль, здавалось, образився.

Доанна на мить замислилась.

— Я думаю, що це логічно. Я навіть певна, що вам мали б забороняти любов до когось конкретного. Вона… не пасує таким, як ви.

— Аїден так не вважає.

— Правда. Я не уявляю Аїдена, котрий би… не любив.

— А я чим гірший? — Білявець тепер дивився на неї з цілковито спантеличеною півусмішкою.

Доанна простягнула вперед руку і стала загинати пальці:

— Ти більш відсторонений. І менш щирий. І при цьому спокійно говориш про такі речі…

— А що мені залишається, крім того, щоб бути спокійним? Я вже пройшов той етап, на котрому панікував, протестував і прагнув утекти… Але ти розумна дівчина, тому я певен, що ще зміниш свою думку про мене. І не забиратимеш у мене право любити. Навіть на словах. — Поль усміхнувся. — Бо насправді все це не має сенсу. Хто ти, як тебе звуть, скільки тобі років, і звідки ти. Що буде з тобою далі, і чого не буде. Любов стирає все це завиграшки.

— То ти таки любиш її?

Поль дивився на неї невідривно. Його очі мітились, як морська вода.

— А як ти вважаєш?

Доанна всміхнулась:

— Ти покинув її. А тепер сидиш на моїй веранді, розглядаючи зоряне небо і скаржачись на світобудову… Отже, все навіть серйозніше, ніж я думала.

— Розумієш, насправді я їй не потрібен. — Поль видихнув з полегшенням, ніби боявся якоїсь певної відповіді, але не почув її. — Адже, коли я тоді прийшов на бал, Гестія навіть не впізнала мене. Навіть не подумала про це, мабуть. Отож, бачиш, їй потрібен не я, а той загадковий, вигаданий образ. Таємниця. Несподіванка. Гра. А не Поль Масоллі. Чи будь-хто прозаїчний і простий.

— Але ти і не Поль Масоллі. Не вимагай від неї надто багато. Як же, на богів усіх світів — я правильно сказала, так? — як же вона мала впізнати тебе, якщо до того не бачила як слід ані разу? Гадав, вона кинеться тобі на шию? Гестія Амалія не така. Вона пристойна панянка, як любить твердити їхня матір.

— Я не повинен узагалі з’являтися перед нею. Мені ж не вийде залишитись тут. Моя роль — бути підтримкою, загадкою і, можливо, допомогою там, де вона сама не зможе вибратись. І не більше.

— Ох, стривай, стривай! — Доанна вперла вказівний палець у груди Поля. — Ти переконуєш себе в цьому. А щойно перед тим із запалом говорив, що все не має сенсу, бо любов стирає будь-яку різницю…

— Гаразд, панянко, тут ви мене підловили. Тільки, мабуть, я говорив це загалом, не думаючи про себе самого.

— Як вам завгодно вважати. То тепер бачиш, що ти й сам себе відділяєш від усіх, а потім іще питаєш, чим ти інакший. Їй-богу, кумедний!


АЇДен


— А я знаю, куди зникає Полі, — повідомила мене Розе наприкінці літа, коли дні були такі спекотні, як у пеклі. Ох, не хотів би я там правити! А якби правив, то зробив би так, аби там стало холодно і, бажано, сніжно хоч півроку. Як у Норвені, куди мені ніколи не доведеться більше потрапити, принаймні в цьому житті.

Від роздумів про впорядкування пекла мене відірвало кахикання Прозерпіни, котра все ще хотіла повідомити свою новину.

— Куди зникає Полі? Я теж знаю, — відповів, щоб вона не думала, наче зможе заскочити зненацька.

Останнім часом здавалося, що в моєму житті стало більше рівноваги. Від спілкування з мертвими, хоч як це дивно. Я часто навідував кладовище — той храм із гробівцями — і розмовляв з відголосами тих, хто колись помер тут. Вони розповідали багато історій. І дивним чином оті історії додавали мені певності в тому, що все буде гаразд. Адже все вже було. А Колесо Долі обертається невпинно. Отже, все ще буде знову.

Розе звела вгору брови.

— І ти вважаєш, що це добре? — Щось, видно, муляло їй, окрім бажання вжалити Полі.

— Я вважаю, що це не твоя справа. — Мені не хотілось говорити так грубо, та в іншому разі Прозерпіна закрутить мені мізки своїми дурницями.

— Більше моя, ніж ти можеш подумати. Аїде, я турбуюся про тебе. Дозволь мені допомогти.

— А зі мною щось не так? — Я відсторонився від неї і розвів руки в сторони.

— Ти знаєш, про що я. Дозволь щось зробити із цим.

— Якщо ти хоча б спробуєш, це буде останнє, що ти зробиш, Розе, — відповів я тихо і твердо. — Не смій наближатись до моєї родини.

— Я? Ні, Аїде, що ти. Я ніколи й нізащо не доторкнусь до них. Клянуся тобі. Та й не про твою родину мова…

— А про що?

— Про нашого любого Полі й ту дівчину зі слабкими чаклунськими силами, котра була колись твоєю… нареченою?

З погляду Розе я зрозумів, що вона очікує на бурхливу реакцію. І очікує, що я не знаю про це. Але мені було прекрасно відомо, що Полі зустрічав Доанну.

— Він робить усе, про що ми домовились.

— Гаразд. — Розе поблажливо всміхнулась. — Якщо ти так кажеш, то гара-азд… А чи казав тобі Полі, що твоя сестра закрутила голову одному милому хлопчині на ім’я… дайте боги пам’яті… Даррін Олліш?

— Олліш? — Я не стримав усмішки, коли пролунало таке знайоме прізвище. — Що ж, я за неї радий. Хоча, знаєш, твої слова про «триматись далі від моєї родини» трохи не збігаються з тим, що ти — ти, а не Полі — розповідаєш мені про любовний інтерес моєї маленької сестри.

— Казала вже — присягаюсь іменем «Прозерпіна» і всім, що за ним стоїть, — я й пальцем не торкнуся твоєї безцінної Гестії. Навпаки, радію, що в неї з’явився хтось, хто врешті зможе відвернути увагу від тебе, Аїде. Що ж до того, що Полі не розповів про це, — думаю, він був надто заклопотаний власними справами.

— Дякую за уважність, — відповів я кисло.

* * *

— …Як гадаєш, можна вірити в її клятву? — спитав я в Полі, коли побачив його.

— Клятва — священна річ. Проте Прозерпіні я не довіряв би ні за що.

— Та я теж. До речі, як справи в Доанни?

Схоже, моє питання заскочило Полі зненацька. Це мені не сподобалось. Але я втамував хвилювання, розуміючи, що він не заподіє нічого поганого моїм близьким.

— У неї все добре, — відповів мій друг повільно, ніби рухався по льоду і силкувався втримати рівновагу та оминути небезпечні місця. — Ми розмовляли про Гестію і про тебе. Певен, що не хочеш зустрітися з нею сам?

— Певен. І тобі не варто, — вихопилось у мене.

— Справді? Якщо ти так думаєш, то гаразд. Я без потреби не приходитиму. Просто, коли вдавав Поля Масоллі, щоб потрапити на бал твоєї сестри, Доанна просила якось іще зазирнути й розповісти їй про це все. — Поль розвів руками, а тоді сховав їх у кишені. — В обмін на допомогу. Але направду я теж думаю, що не варто. Не хочеться занурювати її в те життя, котрого їй не торкнутися.

Так. Справді. Чому я непокоївся? Полі немає сенсу спілкуватися з Доанною. Ми з ним в одному човні. Це все тільки заради Гестії. Суто заради Гестії. Так.

— А хто такий Олліш? — спитав я.

— Олліш? — Полі слабко всміхнувся. — Один розумний юнак, котрий перестає бути таким розумним у присутності твоєї сестри.

* * *

Коли батько оголосив, що наступного тижня вони поїдуть нарешті додому, Гессі відчула величезне полегшення. Її вже до краю стомила компанія Генріки, котра злилася, сумувала та дратувала всіх, і матінки, яка важко зітхала, закочувала очі та твердила, що такі діти зведуть її в могилу. О, вони були варті одна одної.

Після повернення дівчина одразу ж пішла до Оллішів. Їхня книгарня нагадувала тепер обсмалену руїну. Затильна частина будинку, де вони жили, постраждала не так сильно, бо то була міцна стара кам’яниця, котра бачила ще старих королів. А от фасад і прибудова, де розміщувалися склади магазину, мали геть сумний вигляд.

Гессі обійшла дім і знайшла задній вхід, яким вона колись давно вперше втрапила в гості до будинку Фаусти. Тамуючи хвилювання, вона постукала. Двері рипнули, зі стіни посипалась пощерблена штукатурка.

— Привіт. — Даррін відчинив і очікувально дивився на неї зверху вниз.

Дівчина відчула, як їй перехоплює дух. Які ж теплі його очі! Який добрий погляд! Вона й забула. А тепер її наче обдали свіжим, приємним вітерцем.

— Привіт, — видихнула Гессі. — Я за тобою так скучила…

Розділ 5. Сон і повернення блакитноокого

Даррін розповідав щось про літо й канікули, про свої мандри до Астірі, про книжки, книжки, книжки. Гессі слухала неуважно, розкошуючи в його компанії та радіючи прогулянкам теплого вечора по алеях рідного парку — море набридло їй до кінця мандрівки.

З того, що друг розповів, ситуація з пожежею була, звичайно, дуже неприємною, проте не такою критичною, як здавалося Гессі, поки вона в Анадалі щодня слухала голосіння Генріки. Щоправда, жодного сліду, що вів би до зловмисника, не знайшли. Ніби той, хто підпалив книгарню, зник безвісти просто на її порозі.

— У нас наче ніколи ворогів тут не було, — пояснив Даррін, морщачи лоба. — Таке відчуття, ніби це все влаштували якісь злі духи. Що скажете, панянко?

— Скажу, що їх не існує! — палко заперечила Гессі, проте мимоволі згадала книгу про Аїдена й тамтешніх молодих богів.

Даррін розповів, що вони вже працюють над вирішенням цієї проблеми, і в його голосі було стільки твердої певності, що дівчина мимоволі перестала через це хвилюватися. Тим більше, сам юнак здавався спокійним і вмиротвореним. І трохи старшим, ніж під час їхньої останньої зустрічі.

— Я отримала твого листа, — згадала Гессі. — Вибач, що не надіслала відповіді. У мене тоді так і не назбиралося достатньо цікавинок, щоб розповісти. А потім ми поїхали до Алутани.

— Та нічого, я однаково не був удома. — Даррін розсміявся й додав: — Підемо на літній фестиваль разом? З Генрікою та Моррі?

— А Фауста?

— Вона вже домовилась із подругами з коледжу. Їм, мабуть, цікавіше так — сама розумієш, дівоча компанія. А ти?

— А я згодна. — Гессі провела поглядом човен, котрий мляво рухався по річці, ніби тонув у вечірніх сутінках і хотів ще з них виборсатись. — Тобі не здається, що тіні ввечері стають трохи магічними? — спитала вона знічев’я.

— Тобто? — Даррін ввічливо звів брови.

— Мені здається, що кожна вечірня тінь — це перехід у якийсь інший світ, таємна доріжка. Вона відкриється блукальцеві, котрий шукає свій шлях. І тільки так. Тому більшість людей не думають про це.

— І куди б ти хотіла потрапити? — Гессі розуміла, що Даррін питає це, лише щоб підтримати її чергову вигадку, адже обоє вони знають, що через тіні нікуди не потрапиш.

«До блакитноокого», — мало не зірвалося з язика.

— Якби я могла обирати, то спочатку хотіла б до Аїдена, а потім, можливо, кудись далеко, де ніколи не була, — відповіла вона, силувано всміхаючись.

Сутінки ховали її усмішку, і Даррін не міг помітити, що вона — фальшива.

— Щоб потрапити до брата, тобі треба було б… мандрувати в минуле.

— А хто сказав, що дороги крізь тіні не можуть вести в минуле? — усміхнулася Гессі. Не казати ж, що насправді Аїден живий. Пішов звідси, але досі живий. Десь далеко тільки.

— Якби ти вирушила в минуле, ми могли б і не зустрітись… — зауважив Даррін.

Гессі зовсім не подумала про це.

— До речі, про мандри. Ми на кілька днів зупинялись у Тавішів, — додала вона, щоб змінити тему.

— Справді? — Даррін спохмурнів на мить. — Ми трохи вели з ними справи.

— Так. Мені Олейн, їхня старша донька, розповідала, що ви хотіли…

— Книгарню в Астірі. Так. Хотіли. Але тепер хоча б цю відновити. Про Астірі поки доведеться забути… І як тобі в Тавішів? Яке вони справили враження?

— Виявились приємнішими, ніж я вважала раніше. І, власне, від них ми й дізналися, що у вас була пожежа.

— А, так. Моррі хотів написати про це їхній доньці, щойно все сталось.

— А чому саме Олейн? Генріка цим так переймалась… — спитала Гессі, бо їй справді кортіло знати відповідь.

— То давнє знайомство. Ленні йому нещодавно писала, тож, мабуть, він… А втім, я не знаю, вибач.

Гессі зрозуміла, що, можливо, хвилювання Генріки небезпідставне. Якась нотка в голосі друга видала подвійне дно його слів.

— Я знаю, про що ти думаєш. — Даррін подивився на неї. — Що між Морґіном та Олейн є щось більше, ніж варто. Але це не так. Насправді, коли ми ще вчились у школі, то Моррі її терпіти не міг. Казав, що вона надто пихата. Хоча батьки і вважали, що така партія для будь-кого за щастя. Тож із Олейн гуляв я.

* * *

«Але це було давно», — додав тоді Даррін, і Гессі прокручувала ці слова в думках. Утім, вона розуміла, що іноді час і відстань не мають такого великого значення. Адже Доанна любить Аїдена. Та й сама вона… Гессі різко похитала головою. Урешті, Даррін також розповів, що Олейн лише використовувала його, аби потоваришувати з Морґіном. Так, як Генріка іноді використовує Гессі.

— Тітонько, а ви не знаєте, коли «Трояндовий джем» відчиниться? — спитала вона в пані Фресії, у котрої вони з Генрікою залишились погостювати на вихідні.

Та здивувалась, а тоді розсміялася:

— Ой, Гесті, тебе ж не було, ти не знаєш!

— А що?

Тітонька подивилась на обох сестер загадково, і її усмішка свідчила, що новина справді незвичайна.

— Пані Олай перебралась до Ітеллі.

— До Ітеллі? Як? Узагалі? — Генріка також зацікавилась.

— Так! — Тітка Фресія округлила очі. — Зустріла, кажуть, своє перше кохання, і — край. Поїхала! І діточок забрала. Отак, раптово, наче вітром здуло.

Гессі зітхнула. Вона ж була певна, що пані Олай нарешті знайшла щастя: вдова судді горіла роботою в ательє, обожнювала все, над чим трудилася, і взагалі здавалася щасливою людиною. Досить довго дівчина тішилася, що камера спрацювала так, як треба, і що в пані Олай все-все буде добре. Аж тут — перше кохання, переїзд, закрите ательє.

— Тож вона з Амрі поїхала. З онуком Мартіно, кучерявим таким! — Тітка Фресія, вочевидь, була рада повідомити Гессі та Генріці деталі. — Каже, вони дуже багато років не бачились. А потім зустрілися — наче магія яка! — і квит. Кохання.

Отож, то таки виявився той Амрі. Дівчина замислилась. Щоб бути з ним, удова судді покинула своє ательє? Це щастя вище за те щастя? Чи ж вона планує відкрити «Трояндовий джем» в Ітеллі? Гессі стало трохи сумно через те, що вона не зможе поговорити з пані Олай і дізнатися про її думки.

Раніше їй здавалося, що щастя — це константа, одна й безумовна, а тепер вона замислилась над тим, що іноді треба ще й вибирати це щастя. І тоді неодмінно жертвувати іншим варіантом. І це відкриття, таке нібито очевидне, тепер дуже здивувало її.


АЇДен


— Я не буду більше навідуватись до твоєї сестри, — повідомив Полі наче між іншим, коли ми штудіювали типи незаселених світів у бібліотеці після занять.

Минуло кілька місяців після дня народження Гестії та Генріки, наскільки я міг порівнювати календарі тут і вдома.

— Чому? — Мене це відверто здивувало.

Останнім часом ми невпинно навчалися, проте Полі завжди знаходив час, щоб виконати моє прохання. Мабуть, його цілковито втомило це. Або ж він занудьгував. Або є ще щось. Власне, так, є ще щось — я зрозумів це, тільки-но побачив вираз його обличчя.

Полі згорнув книжку й відклав убік, бо не було вже сенсу вдавати уважне читання.

— Вона прогнала мене. Я спершу вважав, що це має залишитись між нами, але ліпше пояснити все тобі. Тож Гестія мене прогнала. І я можу хіба що спостерігати за нею здалеку чи за допомогою панни Доанни. Пощастило, що вдалося все пояснити твоїй колишній нареченій. Усе, що варто.

Мені стало смертельно сумно й заздрісно через це, але я не хотів виказувати Полі свої справжні думки. Принаймні про Доанну.

— Що ж, то дякую тобі за те, що ти зробив, — відповів я стримано. — Зрештою, вже півроку минуло відтоді, як ми почали це. Думаю, все одно ти не зможеш завжди спостерігати за нею.

— Я спостерігаю. Просто здалеку. Так, щоб вона не знала. До речі, вона й не думає відпускати тебе, — додав Полі так, ніби це насправді погано. — Ти важиш для неї дуже багато. Я про твою сестру.

Або мені здалось, або це він навмисне підкреслив, що то саме сестра. Як наче Доанна давно вже облишила думки про мене. Як наче… Мені стало бридко від підозр, котрі з’їдали зсередини, коли я був уже змирився з усім.

Примусив себе всміхнутись і струсонув Полі за плече:

— Гей, більше радості! Бо маєш такий вигляд, ніби страждаєш, що Гестія тебе прогнала!

Він відвернувся до вікна й нічого не відповів.

— Полі. — Я подивився на нього уважніше. — Ти не хочеш мені розповісти, що тебе тривожить?

Він зиркнув на мене, і його обличчя трохи розслабилось.

— Не сприйми це неправильно, та недавно я розмовляв із Доанною. Про любов.

— І?.. — Мені непросто було стриматись і не спитати, на біса він узагалі до цього вдався.

— Вона вважає, що мені любити не випадає. Що я інакший.

— Ти нещодавно казав, що не будеш без потреби навідувати Доанну.

— Це було ще раніше.

— І ти досі не забув цієї розмови?

— А я схожий на особу з дірявою пам’яттю?..

Напруга між нами шугнула вгору — я майже міг бачити, як вона розростається. Але Полі відступив. Він похитав головою, тоді розтріпав волосся руками і потер вилиці:

— Вибач, Аїде. Вибач. Я — чи віриш? — ніколи не думав, що здатний на прив’язаність до когось. Принаймні тривалу. Сам не втямлю, що відбувається. Але знай, що я захищу Гестію. Клянусь тобі. Я згоден покласти своє життя, якщо це захистить її.

— Не мели дурниць, Полі. Ми не в трагічній п’єсі. Твого життя ніхто не потребує, — відрізав я. — Проте як будеш наближатись до моєї нареченої, то я можу змінити свою думку.

Він підвів очі на мене. Блакитні і сповнені здивування. І остраху. Полі кивнув і поспішив геть, ніби його палила сама моя присутність поряд.

* * *

Після повернення додому Гессі обходила шафу в ніші й намагалась не зиркати в її бік. Проте врешті-решт інтерес виявився сильнішим, і вона ривком витягла всі коробки й пакунки, а під ними знайшла книгу, котрої не торкалася з дня свого шістнадцятиріччя, коли все закінчилось. Принаймні тоді їй хотілося, щоб усе закінчилось.

Вона знайшла сторінку, де Аїден просив свого друга наглянути за сестрою, котра, як виявилось, теж має дивні сили.

Що ж. Якщо ті сили дозволяють камері працювати та робити інших щасливими, то Гессі не проти мати в собі щось таке. Адже це далеко не найгірше вміння. Хоча його ніхто не зрозуміє і не сприйме всерйоз. Крім блакитноокого. Але тепер його немає.

Гессі перегорнула сторінку й зненацька відчула, що їй забракло повітря. На її очах маленькі чорні букви бігали жовтим папером і вибудовували речення за реченням. Там, де раніше нічого не було. На чистих сторінках. Ніби вони ожили від її дотику.

Дівчина згорнула книгу й мало не кинула її на підлогу, проте нестримна радість підступала зсередини. Магія досі тут, поряд із нею. Щось надзвичайне й чарівне. Тоненький міст із Аїденом… і з блакитнооким теж. Вони не покинули її. Вони з нею.

Гессі знову розгорнула на потрібній сторінці.


АЇДен ~ Академія


Того вечора Полі не планував нікуди йти, але тривога не давала йому заснути, і він вирішив перевірити підозру.

Та все пішло не так, як він планував.

— Розе, я знаю, що ти йдеш за мною. — Полі спинився посеред коридору.

За звичкою він подався до закинутого крила. А тут усі кроки, навіть найлегші, відлунюють у тиші дуже яскраво.

— Не ти один маєш право тут бути.

Підозра підтвердилась. Розе не крилася — це добре. Розе таки стежила за ним — це погано.

— Так, можеш бути де завгодно. Але ж ти йдеш за мною. Щоб прослідкувати. — Полі зупинився й озирнувся. — Щоб знайти Гестію. Щоб нашкодити їй.

Він говорив це просто й відкрито, бо так значно легше. Після того як Гестія сказала, що ліпше їм не бачитись, багато чого робити стало легше, ніби ниточки, котрі тримали його, обірвались одночасно.

Розе різко відкинула звинувачення:

— Я? Нашкодити? Нізащо. Я поклялась Аїдові. Ти знаєш, що він для мене — все.

Її сірі порожні очі світилися непояснимою злістю та силою, і Полі не міг зрозуміти, звідки в ній стільки цього береться. Чи не з ненависті?

— То чому ти тут?

Він зрозумів, що все одно не варто нікуди йти, поки поруч Розе. Бракувало хіба привести її просто до Гестії.

— Для цього. — Вона довірливо простягла руку вперед, ніби хотіла торкнутися тканини його сорочки.

А тоді з її руки виросло лезо зі шпичаками.

І з ніжною усмішкою Прозерпіна ввігнала його Полі під ребра.

* * *

Гессі згорнула книгу, бо далі знову світились порожні сторінки. Серце гучно гупало. Якщо Розе напала на Полі та вбила його… Вбила його? О боги, як же можна вбити когось? Гессі стало страшно від самої думки про це. Адже Полі — це друг Аїдена і, майже напевне, блакитноокий. А навіть якщо й ні — все одно. Він наче… хороший. Проте якщо те, про що розповідає ця книга, відбулося ще раніше, то це могло статися, поки вона відпочивала влітку? Чи навпаки — сталося щойно, бо ж тільки-но з’явилось на сторінках? Як же дізнатися, як працює ця книга?..

Від хвилювання голова йшла обертом. Хотілось просто негайно кинутись і побігти туди, в ту їхню Академію, сказати комусь: «Урятуйте Полі!» Якби тільки вона могла поговорити з Аїденом, якби тільки могла попередити його й застерегти!..

— Будь ласка, будь ласка, живи, — попросила вона, дивлячись на зоряне небо. Таке глибоке й широке, що там, безумовно, знайдеться місце і для її прохання, тому Гессі сподівалася, що Полі, чи то блакитноокий, її почує. Або ж почують вищі сили і зроблять так, щоб усе закінчилося добре.

Із цією думкою дівчина пішла спати, проте сон довго-довго не йшов…

* * *

Ранок приніс відповідь найменш очікуваним способом.

Гессі отримувала квіти лише від блакитноокого, тому, коли вранці букет білих, напівпрозорих лілій побачила на підвіконні, втішилась неймовірно. Їй здалося, це знак того, що з ним усе гаразд. Книга не описувала його смерть.

— Дякую… — шепнула Гессі до неба за вікном.

Сонце видзвонювало промінцями їй у відповідь, і вона відчула себе такою щасливою, як уже давно не відчувала.

Усе це задушливе літо, усі ці подорожі, усі ці сумніви та смуток, камера, яка не працює правильно, — усе стало далеким і неважливим. Гессі відчула себе сповненою сил та енергії і тепер знала, як діяти.

Перш за все — віднайти блакитноокого. Він тут! Він поруч! Можливо, він її ніколи й не покидав насправді!

І коли вона віднайде його, то розпитає про Аїдена та Академію, про книгу. І скаже, що не може без нього. Але їй не потрібні всі ці таємниці, ігри — вона хоче бачити його щодня-щодня. Знати його справжнє ім’я. Говорити з ним про все на світі!.. Звичайно, буде дуже незручно пояснювати Даррінові та ще гірше пояснювати щось батькам, коли настане момент, але… Але вона зможе. Вона все зможе! Адже тепер цілковито певна, що так має бути.

Гессі притисла букет до грудей і радісно зашепотіла:

— Дякую! Дякую! Дякую!

Квіти здавались такими тонкими, ніби здатними розвіятись туманом від єдиного подиху вітру. Гессі замилувалась букетом, а тоді розгорнула його в пошуках записки. Проте сьогодні блакитноокий не залишив їй жодного слова. Дівчина замислилась над тим, чому він нічого не сказав, адже зазвичай таємничий друг такої можливості не втрачав. Чи це данина тому, що він не мав би з’являтися взагалі?

Тоді вона однією рукою взяла букет, а другою потяглась до полички по книгу. Великий ілюстрований фоліант про квіти батько подарував їй до десятого дня народження, коли Гестія Амалія почала виявляти особливий інтерес до читання. Аромат заповнював кімнату повільно, м’якими хвилями. Гессі поклала букет на стіл і розгорнула книгу.

А тоді не втрималась і нахилилась, щоби вдихнути пахощі. Вони відчувалися ще яскравіше. Про що думав блакитноокий, купуючи їх? Про гори і кришталеве повітря там? Про сонячне узбережжя океану? Про довгі зимові ночі, сповнені терпкої свіжості й магії?..

Коли дівчина розгорнула на сторінці зі старовинним малюнком лілеї, в неї раптом запаморочилась голова. Вона схопилась однією рукою за стіл, а другою смикнула сторінку й розірвала її навпіл.

На тій половинці, котра залишилась у неї в руці, було написано, що лілеї — символ чистоти, невинності й скорботи. І дарують їх на розлуку чи смерть.

Останнє слово Гессі ледь-ледь роздивилась, бо зір раптом перестав фокусуватись, і вона, важко дихаючи, опустилась на підлогу.

Аромат лілей став душити її, мовби гладенький атласний шалик затягували на шиї. Повільно-повільно-повільно.

— Не треба… — прохрипіла Гессі, хоча нікого тут не було. — Не треба… — видихнула вона.

Квіти на столі раптом загорілись і перетворились на купу гранатових ягід, схожих на крихітні рубіни. Вони розсипались під її пальцями, і їхній стукіт по підлозі нагадував відзвуки далекого дощу.

А тоді Гессі знепритомніла.


АЇДен


— Ти не бачила Полі? — спитав я в Розе. Звичайно, вона остання, в кого варто питати, але ні Ганеш, ні Дану, ні Свар, котрих я зустрів дорогою сюди, його не бачили. А часу гаяти я не міг.

— Ні. — Розе похитала головою в обрамленні білосніжних кіс, сьогодні викладених нагору. В її волоссі тремтіли квіти, запах яких навіював на мене тривогу.

Я відчував, що щось сталося з Гестією. Не знав, що саме, але спалахи остраху не давали ні миті спокою. І до того ж зник Полі. Надто багато збігів як на один день. Полі ніколи не зникав надовго.

Мені не хотілося думати, що ці дві події пов’язані між собою, проте підозри не покидали весь ранок.

— Якщо тебе цікавить, — додала Розе, — то я бачила, як твій безцінний друг ішов до покинутого крила. Як завжди. Ми обоє знаємо, що це означає.

Стало ще тривожніше. Полі зазвичай звідти вирушав до мого світу. До Гестії. Але він не повинен цього робити… уже не повинен. Хіба що вирішив суперечити власним словам. Або ж пішов до Доанни. Зуби заскрипіли од того, як сильно я стиснув їх.

— Ти певна? — перепитав.

— Ти аж так мені не довіряєш? — Сірі очі Розе пронизували мене щирим обуренням.

— Так, приблизно так.

Вона зітхнула:

— Гаразд. Так, Аїде, я певна. І здається, він був не в гуморі. Ти знаєш, мені байдуже щодо Полі, але ти — ти, Аїде, мені геть не байдужий.


Полі


— Ти ще живий. Як дивно. — Вона дивилась на мене зі здивуванням і зачудуванням, як на рідкісну комаху, котру неодмінно треба додати до колекції.

— Чого ти хочеш, Прозерпіно? — Я сам дивувався тому, що був живим. Біль відступив. Останнє, що я пам’ятав, — збирався до Гестії. Зустрів Розе. І тоді вона… Вона напала на мене. У голові гуло. Вона напала на мене. Насправді.

— Я не Розе. Фона, — відповіла тим часом Прозерпіна зовсім тихо й сумирно. Наче її справді підмінили, залишивши в цій красивій оболонці лише відзвук, покірний і блідий.

— Фона? — перепитав я, намагаючись пригадати, чи міг я чути це ім’я раніше.

— За ліпших умов я була би Персефоною. Сестрою Розе, — вона поклала руку на моє плече.

Рука обпікала холодом. Як і погляд. Істинна правителька підземного царства!

— Я не знав, що в неї є сестра.

— Нас було троє колись. Персі, я і Розе. Потім стало двоє. А тепер сестра зовсім далеко від мене. Ніхто не знає, що я ховаюсь тут, — пояснила вона коротко.

Попри те що її лице було, поза сумнівом, лицем Розе, я хотів повірити в цю історію з сестрами. Хоча, якщо вони з Прозерпіною родички, це останнє, що варто робити. Краще не дозволяти собі слабкості.

— Чому ти відкрилася мені? — спитав я, бо здавалося, що раптова рятівниця налаштована на яку-не-яку розмову. А пояснення мені ой як потрібні.

— Бо ти допоможеш мені, — ствердила Фона і хруснула пальцями лівиці. Їх вкривали плями синців, ніби вона намагалась розбити руку об стіну.

— Я не маю причин для цього.

— Тобі не треба причин, Полі. Ти добрий. До того ж, якщо не зробиш цього, Розе вб’є тебе. І Гестію. Власне, вона думала, що ти тихо сплинеш кров’ю. Проте я не дала тобі померти. — Фона всміхалась так, мовби її це вельми тішило, і вела далі: — Ось бачиш, уже маємо один додатковий аргумент, щоб ти підтримав мене. Ти не заперечуєш? Урешті, ти сам же спричинив це все. Так часто навідувався в той світ, що прослідкувати за тобою виявилось не надто важко. Навіть такій божевільний панночці, як я.

— Для чого ти це робила?

Фона байдуже стенула плечима.

— Розе. Аїд. Це їхні ігри. Я — просто інструмент сестри.

Я приклав долоню до живота. Остерігався болю, котрий тугим вузлом пульсував у глибині мого тіла, проте було стерпно.

— Ти вмієш зцілювати? — спитав. — Так добре?

— Я приношу із собою розквіт і розвиток усього живого. Так. Мені часом вдається зцілювати рани. — Щоки Фони порожевіли від рум’янцю.

— Ти молодець. — Я простежив за її реакцією і зрозумів, що сестру Розе рідко хвалять. — І що мені треба зробити, щоб допомогти тобі?

Спробував підвестись, але рани тут же заболіли так, наче в них влили розплавленого металу. Можливо, я поспішив із похвалою її цілительству.

— Перш за все врятуй Гестію. Бо я зробила з нею дещо погане. — Фона говорила без тіні каяття чи смутку. — Коли Розе поруч, я підкоряюсь і не можу протистояти її наказам. Але коли вона далеко — відчуваю, наче маю більше волі. Тоді наш зв’язок слабне… Зараз він слабший. Тому я хочу, щоб ми з тобою порозумілись, поки все так. Потім вона повернеться і стане гірше.

Говорила Фона, наче трохи божевільна. Та я вже вірив у її слова. Відчував, що вона говорить правду. Що часу немає. Що Гессі в небезпеці. А я в цьому винен. Я привів їх до неї. Так захопився сестрою Аїда, що забув про обережність. Але не час нарікати.

— Я піду негайно! — Звівся на лікті, через пелену болю не чуючи майже нічого.

— Ні. — Фона м’яко торкнулася моїх грудей, але цей дотик примусив мене знову лягти, таким слабким я був. — Ти маєш дати ранам час загоїтись. А я розповім тобі, що сталося…


Полі


— Вона спить. — Погляд Доанни здавався важким і втомленим. — Спить і не прокидається. Кажуть, таке буває. Але нікому не відомо, коли і як закінчиться.

Я відчував, наче кірка льоду сковує мене зсередини, хоча вже був готовий дізнатися про це після розповіді Фони. Спитав:

— Це лікар визначив?

— Можливо. Це тільки те, що мені відомо. Знаєш, вони не дуже охоче розповідають подробиці, її батьки. Кажуть, якщо прокинеться, то може нікого не згадати або зовсім змінитися. А може стати такою хворою, що до кінця життя навіть не зуміє самотужки вдягтись чи поїсти. Після втрати Аїдена це для них як остання крапля.

— Такий шлях не для неї. Нічого поганого не станеться.

Я розумів, що тутешні лікарі просто говорять про хвороби, найбільш схожі на теперішній стан Гестії. Тільки річ в іншому, геть в іншому.

— Звичайно, не для неї, — погодилась Доанна й відклала вбік серветки, які складала після прання. Їхня служниця захворіла. — Ніхто не заслуговує на те, щоби втратити себе. Але, Полю, друже мій дорогоцінний, хоч ти знаєш, як допомогти?

Я похитав головою — знав достеменно, що Фона надіслала їй отруєні квіти. Що на них лежало давнє й сильне прокляття. А щоб я не випередив її й не зіпсував нічого, Розе напала на мене. І так вона не порушила своєї обіцянки Аїдену — не нашкодила Гестії. Хіба що мені. А що я? Хто я?

Про Фону Аїд не знав, тож і не думав, звідки чекати підступу. Усе так просто, що аж смішно.

— Шкода. Я була певна, що тобі під силу все… — Доанна висмикнула мене з роздумів.

— Я б хотів, щоб так було. Та все одно має знайтися шлях допомогти. Тепер і я в цьому замішаний… Та й у протилежному разі Аїд мене знищить.

— Аїден? — Брови Доанни злетіли на кілька секунд, а тоді вона похитала головою. — Ні, Полю. Ні. Аїден ніколи навмисне не заподіє іншому щось лихе.

— Наше життя змінилось, Анно. Навіть якщо не в ліпший бік, як на твій погляд.

Ми сиділи мовчки, поки вона доскладала серветки. Я спостерігав за її м’якими рухами і думав, що буде далі. Фона не дала мені найважливішої відповіді — вона нічого не знала про те, як вилікувати Гессі. Або ж не хотіла казати — цього я теж не міг відкидати, хоча й хотілося. Божевільна сестра Розе, котра берегла в собі душу їхньої померлої сестри Персі. Якби все склалося по-іншому — вона була б Персефоною. Але не тепер. Тепер вони — дві різні персоналії, замкнуті в одному тілі, тому божевільні, нещасні і підвладні Прозерпіні. Якби все склалося по-іншому… Але ніхто не вибирає, як повернеться Колесо Долі.

— Ти залишишся сьогодні? — Доанна взяла свічку, щоб іти нагору. Було вже близько десятої.

— Так, — погодився я. — Хочу побачити її. Краще зробити це вночі, коли й у неї всі спатимуть.

— Гаразд. Тільки не потрапляй на очі моїм батькам. Вони будуть невдоволені, що я покинула гостя у вітальні й не розпорядилася постелити тобі в гостьовій спальні.

— Твої батьки так переймаються зручністю невчасних гостей?

— Ох, Полю, але ж це яснісінько. Вони сподіваються, що котрийсь із візитерів одружиться зі мною. Кучерявий книгар, який приносить мені замовлення, видається їм надто молодим. Але є ще, наприклад, той білявий красень, котрий твердить, що обожнює мистецтво.

Доанна всміхнулась і кивнула мені на прощання. Я простежив за тим, як вона піднімається сходами і її атласний халат ледь помітно зблискує від свічок. На кілька хвилин подумалося, що я зроблю все правильно, зроблю все, щоб урятувати Гестію, а тоді зможу знову сидіти з Доанною на тій веранді з іншого боку будинку й дивитись на темний ліс та розсипи зірок, попиваючи трав’яні чаї і розслаблено розмовляючи про якісь геть сторонні речі.

Але тоді з’явився Аїд.


АЇДен


— Що ти робиш тут, Полі? — спитав я, стримуючи гнів, котрий парував усередині, ніби вода в чайнику, що стоїть на вогні.

— Хочу допомогти Гестії. З нею сталася біда.

Отже, Розе сказала правду. З Гестією щось погане. А бісів білявець знову в Доанни. Усе збігається. Чуття не підвело.

Свічки у вітальні згасли, і півтемрява стала глибокою та холодною. Я ступив крок уперед.

— Допомогти? Чим ти можеш їй допомогти, перебуваючи в цьому домі?

— Що? — Полі скривився, наче я його чимось образив.

— Це ж ти весь час твердив, що треба триматися подалі від Розе. Що Розе небезпечна. Що Розе нашкодить Гестії. Що ти її захистиш. Так? — Він кивнув. — Коли з Гессі сталася біда, Розе була в Академії. Я бачив її, Полі. Я говорив з нею. Вона не покидала Академії та й узагалі не зустрічалася з Гестією. Ані разу. А ти був тут, так?

У моїй голові наростав дивний шум, і мені дуже хотілося, щоб Полі відповів. Я сподівався, що його слова можуть цей шум згасити.

— Мене поранили, Аїде, — шепнув він. — Розе. Власноручно. Майже вбила.

— Аїден. Я Аїден. — Цього разу «Аїд» роздратувало мене сильніше, ніж завжди. Бо, до біса, невже їм усім так важко додавати до мого імені ті дві літери, які належать йому від народження?

— Аїдене. Мене поранили. Це зробила Розе. Ти мені не віриш?

— Не надто. — Я притиснув кулак до чола. Чому цей шум не зникає? Що це, в біса, таке? — І тепер — чому ти в домі моєї нареченої, Полі? Доанна — моя, що тут незрозумілого? Ми це вже обговорювали, чи не так?

— Будь ласка, опануй себе. Я прийшов дізнатися про стан Гессі, — відповів він тихо і так спокійно, ніби лікар, котрий говорить із небезпечним хворим.

Мені коштувало неабияких зусиль стриматись і не схопити Полі за комір сорочки, а потім не розбити його голову об старий камін у кутку. Я й так довго-довго тримав себе в руках, довго-довго терпів усе це, стримуючись, усміхаючись, сиплячи жартами і приймаючи, приймаючи, щоразу приймаючи той факт, що я втратив усе. Але тепер терпець мені вже уривався. Гестія моя. І Доанна моя. І мій дім — мій. І я роблю їм лише гірше. Клятий, клятий, клятий я!

Полі випростався й став розповідати:

— У Розе є сестра-близнючка, котру вона використовує, щоб шкодити Гестії. Таким чином, умовно дотримується своєї обіцянки не торкатися твоєї сестри чи інших родичів. А сестру звуть Фона. Вона врятувала мене й розповіла це все. І я просто хотів дізнатись у Доанни, що ж сталося тут. Тільки це.

Розе? Фона? Що?.. Я згадав недавню розмову з Прозерпіною, коли вона розпитувала про мій дім. Вона згадувала про сестру — тільки та померла давно. І щодо цього Розе не могла збрехати, ні. Не могла. Я пам’ятав її очі в той момент. Її сестра справді мертва. Її нема.

Пригасив роздратування й відповів:

— Я не вірю тобі, Полі.

— Отямся ж. Фона розповіла, що вона отруїла Гестію. І я прийшов до Доанни, щоб…

— До панни Доанни! Мені байдуже, звідки ти і які там правила, але годі бути таким фамільярним із моєю нареченою. — Клятий шум зводив мене з глузду й видушував рештки терпіння.

— Аїд…ене. Я мушу допомогти Гестії.

— О-о-о… Оце вже ні, Полі. Ти не торкнешся її. Ти не торкнешся її більше ніколи.

Розділ 6. Зимові ходи

АЇДен


Вони сиділи в одній кімнаті, замкнутій ізсередини. Найдивніша компанія на пам’яті Аїдена. Але він зібрав їх тут. Привів Полі просто після того, як знайшов його в домі Доанни. Прозерпіна, до її честі, навіть не пручалась, коли наказав їй негайно прийти на зустріч і привести сестру. Мабуть, знала, що приховувати щось зараз — гірше для неї.

Аїд розізлився. Він сплів пальці і хруснув ними. Намагався тримати себе в руках. Зараз головне — допомогти Гестії. Та ніхто з трьох присутніх не викликав у нього тепер довіри.

— Аїде, для чого ти зібрав нас тут цієї безпросвітної ночі, хотіла б я знати?

— Розе. — Він важко зиркнув у її бік, а тоді перевів погляд на двох інших, — Полі… і Фоно, якщо я не помиляюсь. Я зібрав вас, щоб розставити крапки в цій історії. Отож, Полі стверджує, що Розе напала на нього й отруїла Гестію. Я маю підстави повірити в це.

— Полі стверджує? — пирхнула Прозерпіна. — Чи не тоді він це помітив, коли залицявся до твоєї нареченої?

Білявець зірвався на ноги, проте ні слова не встиг вставити, бо Аїден випередив його:

— Цю тему тобі ліпше забути, Прозерпіно.

— Але, правду кажучи, це я отруїла Гестію. — Фона підвела руку абсолютно безтурботно. Наче зізнавалася перед учителем у тому, що забула виконати домашнє завдання.

Розе клацнула язиком.

— Вибачте, проте моя сестра з дитинства має певні проблеми. Її слова — не те, у що вам варто вірити.

— Можливо, — втрутився Полі. — А проте вона врятувала мене, заживила мої рани й сама зізналась у всьому. Розе її примушувала.

— Та мені байдуже. — Аїден стиснув кулаки. — Мені потрібно вилікувати сестру. Інакше розмова буде інакшою, Розе. — Він спробував сказати це недбало, проте гнів його виказував, а зловісна аура поширювалась навсібіч, як отруйний туман, котрий ризикував справді не дати нікому з них вийти звідси.

— Чому одразу я? — Білявка закотила очі. — Я поклялася, що не завдам їй нічого лихого, твоїй любій сестрі. Я знаю, що таке — дбати про рідню, і…

— Рахую до трьох. Раз… — Аїд склав руки на грудях.

Усі мовчки спостерігали за ним: Полі — спідлоба, Фона — з інтересом, Розе — з роздратуванням.

— Два… — Аїдові очі втратили зелену барву, і в них почала розливатись темрява. Його шкірою поповзли темні прожилки, що нагадували тонке коріння дерева злості, котре проростало зсередини, захоплюючи все його єство.

— Скажи йому, — шепнула Фона.

— Три.

— Ліків немає, — випалила Розе.

Чорні жилки пульсували візерунками на шиї Аїдена. Його випалювало бажання знищити щось — або знищити все. Проте він згадав, що тоді, в попередньому житті, ніколи б не опустився до погроз.

Вдих. Спокійно, Аїдене. Видих.

— Протиотрути немає, так, — повторила Прозерпіна. — Але є спосіб повернути твою сестру до тями. Тобі не сподобається.

— І все ж я слухаю.

* * *

— Я думаю, мені не треба нагадувати, що в разі брехні ти пошкодуєш про кожне сказане слово, — замислено пробурмотів Аїден, коли Прозерпіна закінчила свою розповідь.

Дівчина зітхнула.

— Аїде, мені вже нема жодного сенсу брехати. Я досягла, чого хотіла. Тим більше, ми поквиталися — ти дізнався про мою сестру, тепер доповіси про мене керівництву Академії, і в нас обох буде по вуха проблем. Молодець, Аїде. Я про ваші з Полі справи вже повідомила. Не хвилюйся, за вами стежили не лише ми, але й викладачі. Чи ти думав, що такі порушення залишаться навічно таємними, якщо вже ти — кандидат до Тріади?..

— Гаразд. Гаразд, я зрозумів. — Полі відгорнув пасма волосся, що впали на лице, і підвівся. — Я цілком готовий.

— Ні. — Аїден похитав головою. — Узагалі, це моя справа. Я думаю, що, якби знайти Історика, він міг би придумати щось іще… Врешті, якби не Історик, то ми б не втрутились у життя Гестії. Не було б цієї книги. І нічого не було б.

— Але це все вже є. — Полі простодушно всміхнувся. — Я піду. Гестія опритомніє. Усе буде гаразд. Сам побачиш. Та і з тими проблемами, які на тебе зараз посиплються, тобі самому й кроку не дадуть ступити за стіни Академії.

— Тобі теж.

— Тому я піду негайно. Подумати тільки! Знайомство з чарівною панною переросло в таку небезпечну історію.

— Не моя вина, — стенула плечима Розе. — Давні прокляття не я вигадала. Нічого особистого, Полі.

— Ти не повинен… — втрутився спантеличений Аїден.

— Звичайно, не повинен. Якщо ти забув, то я вважаю, що ніхто нічого не повинен. Та, врешті, тут головне, щоб видужала Гестія. — Полі стенув плечима й підійшов до дверей. — Якщо це не спрацює, то я негайно повернусь і Прозерпіна пошкодує. Якщо ж усе вдасться, то що ж — я згодом приповзу до директора на колінах і битиму поклони, аби тільки він прийняв мене назад. Думаю, він поставиться з розумінням до втечі одного молодого божества заради порятунку іншого?..

— Повернися тільки, — нагадав Аїден, відчиняючи двері, замкнені закляттями. — Твоє місце тут.

…Минуло три місяці, і Полі не повернувся.

Багато-багато днів по тому Аїд пошкодував, що не спинив його.


Фона


— Отже, ми принесли нашу жертву, Фоно.

— Це так жорстоко, Розе.

— Так, але тепер нема того, хто б заважав Аїдові.

— Я не думала, що Полі візьме й піде. Не думала, що йому така важлива ця дівчинка. Вона ж… дуже звичайна.

— Я не знаю. Жодного разу її не зустрічала. А проте однаково, щоб зняти прокляття, хтось дорогий їй мусив зникнути. Аїден надто злий на Полі. А той почувається винним. Усе бездоганно.

— Як гадаєш, коли Полі повернеться?

— Сподіваюся, що ніколи.

Фона промовчала. Їй не подобався такий варіант, проте вона боялась озвучувати ці думки сестрі. Як і те, що Полі подобається їй більше за Аїда, хоча Слова казали, що вона мала любити саме потойбічного бога. А вона дуже хотіла побачити ще раз світлого. Це суперечило планам Розе. Проте в неї не було сил, щоб щось із цим вдіяти.

— Розе, Персі не хотіла б цього. Персі була хороша, — несміливо сказала вона, нагадуючи єдину слабкість Прозерпіни. Загиблу сестру.

— Звідки тобі знати, чого вона хотіла б? — огризнулась та.

— Персі всередині мене, не забувай.

— Тому я і дбаю про вас обох, Фоно. Може, через це я не така хороша, як ти чи вона. Але я дбаю про вас так, як умію. Тому стули рота, будь ласкава.

Фона замовкла. Вона поклала руку на груди, де з внутрішнього боку сукні приколола шпильку у формі арфи, яку зняла з жилетки Полі, зцілюючи його, — дрібничка, проте одного дня, якщо Розе виявить слабкість… Одного дня шпилька може привести до її власника. І якщо ця втеча зможе принести дрібку щастя хоч комусь, то хай це буде світлий прихильник мистецтв.

* * *

Гессі дивилась на себе згори вниз і дивувалась, яка вона худа і бліда. Штори були запнуті, тому в кімнату майже не потрапляло світло, проте дивним чином вона могла бачити своє лице дуже чітко.

Блакитноокий схилився над її ліжком. Він теж скидався на тінь, котра то розтікалась у повітрі, то збиралася знову в одне ціле. Хвилі його світлого волосся постійно тріпотіли, мовби вітер підтримував їх і не давав упасти. Гессі спостерігала за ним зі спини, тому не бачила обличчя, проте була певна, що то блакитноокий.

Він стояв і дивився на неї. Вона висіла в повітрі й теж дивилась на нього. І на себе. І це було запаморочливо. Ніби вона порушувала своєю присутністю таємний момент, у котрому не мала би бути. Точніше, мала б лише спати. Спати і не знати, що він тут. Що тінь його постаті падає на ліжко і перехрещує її силует.

— Люба Гестіє, — прошепотів блакитноокий так, ніби його розтинав гострий біль ізсередини й вичавлював рештки сил.

Гессі стало його дуже шкода, тому вона торкнулась рукою плеча друга. Але рука її була невидима й невагома, тож він не відчув дотику.

— Люба Гестіє, — блакитноокий повторив це вже не так смутно, і вона негайно уявила його усмішку. — Бачать вищі, я не хотів, щоб із тобою сталося щось погане.

— Знаю! — шепнула Гессі.

Але голос її теж був нечутний, тому блакитноокий не знав, що вона тут, поруч, що вона чує його.

— Проте тепер я знову мушу попрощатися з тобою. Цього разу вже напевне, насправді й назавжди. Тільки знай, люба Гестіє, що, якби моя воля, я б не покинув тебе. Якби моя воля, я б доклав усіх зусиль, щоб бути поруч. Але ти сама казала, що мене ніколи немає. І ти не можеш відчувати ані моєї турботи, ані всього того, що хотів би подарувати тобі. Тому кажу зараз: будь щаслива. Хай тебе охороняють усі боги, прадавні Тріади й сили, сховані в тобі, якщо, бачать вищі, я не в змозі це робити.

Блакитноокий нахилився й поцілував її чоло. Тоді обидві щоки. А тоді дмухнув вітер, і тінь його розтанула в повітрі з останнім мелодійним передзвоном.

Гессі здалося, що в цей момент з неї вирвали серце і воно зникло з димом так само, як і тінь того, кого вона любила, а проте лише втрачала, втрачала, щоразу втрачала.

А тоді їй наснилося, що Аїден живий і вони йдуть разом гуляти до парку над річкою. Але сон не приніс полегкості, бо всі її думки кружляли біля широких опущених плечей блакитноокого. Він сказав, що зникне назавжди. Чому ж?..

* * *

Веселкові плями перед очима танцювали й танцювали, розпливались, мовби на мокрому полотні, але ніколи не щезали повністю. Вони то збирались в одну велику, то розсипались морем дрібних, ніби святкова посипка до тістечок. Це було весело, проте геть не давало зосередитись. А на чому зосереджуватись?..

Думки нагадували рвані фрагменти. Як сторінки з книжки, котру пошматували й викинули з мосту за вітром. А вітер просто підхопив ці шматочки паперу, шматочки чужих слів і поніс далеко-далеко.

Стоп. Міст. На мосту щось було. Міст щось означав.

Проте пам’ять підсувала тільки картату червоно-зелену хустину. Чия вона була? Тоді, здається, теж здіймався сильний вітер.

«…захопливу історію про те, що вам вдалося зробити за цей час».

Вітер підхопив уривки думок і поніс їх далі. А тоді кольорові плями знову заполонили все-все-все, витісняючи спогади.

Гессі здавалося, що кожен колір надто яскравий, проте врешті вона пересилила себе й розплющила очі. Здавалося, що повіки розтуляються цілу вічність. Сфокусуватись на чомусь стало важко.

— Гесті?! — Розмите лице Генріки схилилося зверху. Дівчина не могла роздивитись його виразу, проте голос сестри видавався дуже здивованим.

— Мені снився неймовірний сон! — прошепотіла Гессі й затнулась.

Генріка сіла назад у крісло і вчепилась у ковдру обома руками, ніби побачила щось страшне.

Свого голосу Гессі не впізнала.

— Мені снилося, що Аїден живий, — вела далі повільно, але тут горло заболіло так, мовби в нього залили кип’ятку.

— Гесті, їй-богу, ти, навіть коли прокидаєшся від хвороби, говориш тільки про Аїдена та про Аїдена! — Сестра, здається, опанувала себе, а тоді раптом кинулась Гессі на шию.

— А я була хвора? — здивувалась та. Бо не могла нічого такого пригадати.

— Ти спала, — обережно сказала сестра, коли перестала душити її в обіймах.

— І бачила сон, який…

Генріка закотила очі й додала тихо:

— Ти спала три місяці, Гестіє.

* * *

Коли виявилося, що це — три місяці — правда, Гессі втратила будь-які орієнтири. Вона відчувала, що день за днем тоне в сум’ятті й не може нічого вдіяти. До неї приходили гості. Її примушували багато говорити. Обіймали, гладили по голові, бідкались, розпитували, знов обіймали. Матінка ридала біля її ліжка. Батько заходив і запитував, як вона почувається, з кам’яним виразом обличчя, ніби боявся, що Гессі зникне від найменшого вияву емоцій. Служниця приносила їй їжу і годувала з ложечки, бо руки дівчини ніяк не слухались. Приходив лікар, масажистка, знову лікар. Голова йшла обертом, а проте говорити ставало легше. І рухатись. Панна Доанна передала їй власноручно вишиту теплу шаль. Тітка Фресія надсилала тістечок із варенням. Олліші приносили нові книжки, проте Гессі була надто слабка, щоб читати, тому Генріка часом читала їй сама, перед сном. Вона отримала листівки від Тавішів, Коулі Рабени й кількох однокласниць із побажаннями якнайшвидшого видужання.

Тільки коли Генріка принесла букет квітів, Гессі стало страшно. Перед очима задзвеніли червоні гранатові зернята, і вона почала відмахуватись, бо здавалося, що кімнату заливає кров, скрапуючи зі стелі. Сестра заявила, що вона божевільна — тепер уже точно. Перечити не хотілося.

— Це минеться, — запевняв лікар твердо. — Вона пережила шок, і потрібен час, щоб наслідки зникли.

Дівчина дивилась на лікаря уважно, проте він ніколи не звертався до неї — тільки до матінки. Ніби теж боявся, що Гессі зникне.

А потім випав сніг. Сніг завжди означав зміни на краще.

— Дозвольте мені вийти, — попросила Гессі вранці, коли пані Моррінда принесла сніданок і матінка зайшла подивитись, як у неї справи.

— Гестіє Амаліє, пан лікар каже, що тобі потрібно залишатись у ліжку.

— Хіба я мало часу провела в ньому?

— Від різкого підйому та перепаду температур тобі може погіршати. Лікар каже…

— Лікар не знає, що зі мною було. Тож він і не може знати, від чого мені поліпшає чи погіршає. — Гессі здивувалась тому, як різко прозвучав її голос. — Я просто відчуваю, що ні дня більше в ліжку не можу провести. І я чесно з’їм весь суп, тому в мене буде достатньо сил. А Ульві піде зі мною — тож нічого не станеться.

Врешті матінка погодилась.

Надворі біліло від снігу. Гессі примружила очі, і між віями негайно затанцював цілий вихор іскорок. А зверху, напнуте на всіх вітрах, висіло небо. Воно здавалося безмежно блакитним.

* * *

— Ти вже виходила? — здивовано поцікавилась Генріка ввечері. — Ульві казала.

— Так. Мені зовсім ліпше, і якщо я сидітиму вдома, то перетворюсь на гриб. Надворі ж так красиво!

— Рання зима — причина купити нові рукавички. То я вже не мушу тобі читати?

— Не мусиш. Хіба якщо в тебе буде настрій на сестринське єднання.

Генріка поблажливо всміхнулась:

— Куди ж ти без мене? Ми ж двоє лише.

— Так. Але, я думаю, Аїден за нами спостерігає.

— Аїден? — перепитала сестра. Таким тоном вона зазвичай цікавилась, як звуть юнака, який впав їй в око.

— Аїден. — Гессі не розуміла, до чого це запитання.

— А, ну так… Так, вибач. То що я мала тобі розповісти?

— Я нічого не питала. Але розкажи, як справи в Морґіна та всіх Оллішів?

Генріка стиснула губи і смикнула кучері, котрі лежали на плечі.

— У Морґіна мало часу.

— Навчання?

— Так. І відновлення книгарні. Вони затялись відбудуватися на старому місці, замість того щоб швидко купити нове приміщення.

— Може, нове купити їм надто дорого.

— Не думаю. Їх тепер фінансують Тавіші.

— Чому? — здивувалась Гессі.

— Що ж… здається, Морґін повинен заручитися з Олейн. — Генріка видихнула це, силкуючись надати своєму голосові якомога більше байдужості.

— Але ж він її терпіти не може! — Гессі здалося, що вона бачила всіх цих людей в іншому житті, але цей факт запам’ятала добре.

— Нічого не знаю. Чутки ходять. І є підстава їм вірити. — Генріка тепер дивилась просто в стіну.

— А що ж Морґін казав тобі?

— Нічого певного. Власне, ми трохи посварились.

— Генрі, все налагодиться. — Гессі не мала інших слів, щоб утішити сестру.

— Та певне. — Губи сестри сіпнулись. Здавалось, вона зараз розплачеться.

— Якщо Морґін не схоче, він не буде кликати за себе Олейн, — додала Гессі. — Не такий він юнак, Генрі. Та й не думаю, що його силуватимуть.

— Він — старший син. — Сестра так натиснула на слові «старший», ніби хотіла роздушити ним когось. — Кого цікавить, що він хоче? Його справа — стати запорукою добробуту сім’ї.

— Тільки не підписуй Морґіну вирок завчасно. Олейн тепер однаково в університеті в Астірі. Ану ж вона там зустріне когось, закохається і втече аж до Фіолле?

Генріка подивилась на сестру так поблажливо, як уміла тільки вона.

— Гестіє, справді, годі вже. Адже Олейн із Морґіном в одному човні. Вона теж старша донька.

* * *

Гессі повільно прочинила двері в малу бібліотеку та примостилась у кріслі біля вікна. І хоч сніг замів підвіконня й шибки. За помережаним морозом склом виднівся білий-білий садок.

За хвилину до бібліотеки зазирнув батько і спитав, чи хотіла б вона поїхати на зимовий ярмарок.

— А можна? — Очі Гессі засвітилися від захвату.

— Думаю, що так. Твоя мати ще мучить пана лікаря розпитуваннями, але я майже певен, що він не буде проти. Ти й сама вже ліпше почуваєшся, правда? — Батько сів у крісло навпроти.

— Так, — зізналася Гессі. — Мені здається, я вже вічність удома сиджу. І не думаю, що моє здоров’я поліпшиться, якщо буду тут і справді вічно.

— Так, у цьому домі можна з’їхати з глузду. — Батько криво посміхнувся.

Дівчина провела рукою по підвіконню.

— Напевне, таке думають усі про свій дім. Усі думають, що десь є ліпше місце. Мабуть, це звичайна річ.

— А ти хотіла б переїхати звідси?

— Не знаю. Не тепер. — Гессі стенула плечима й закуталась у теплу шаль. — Усі ж бо дівчата покидають батьківський дім.

Вона була вирішила, що це просто випадкове запитання про щось далеке, проте батько повів далі:

— А якби ти мала можливість перебратися кудись просто тепер? Зі мною та Генрікою.

Гессі замислилась на мить, а тоді подивилась на тата прямо:

— І без матінки? Ти не згадав її.

— Матінка цього маєтку не покине. Це ж її сімейний спадок. — Батько обвів поглядом бібліотеку, наповнену книжками до самісінької стелі. — Іноді для людей матеріальні речі стають вищими за все і проростають у них дуже глибоко. Так глибоко, що тримають, як коріння. Ваша матір дуже прив’язана до цього будинку, міста… До своєї цукерні, свого почесного місця в товаристві.

— А ви — ні?

— Я все життя віддав цьому місцю та своїй справі, — відповів він. — Усе життя, щоб ви могли жити безбідно й мати те, чого вам хочеться.

— Гаразд. То ви з матінкою хочете пожити окремо? — Гессі не хотіла озвучувати того, що спало їй на думку.

Вона злякалася тої відповіді, котру очікувала почути, проте батько всміхнувся ширше і важко ляснув долонями об коліна.

— Ні, що ти, Гестіє Амаліє. Це просто раптова думка. У твоєму віці я дуже хотів подорожувати й побачити багато всього. Жити в різних містах, різних країнах… — Він підвівся з крісла. — От і стало цікаво, чи ви з Генрі такі ж, як я колись.

Він не розповідав більше нічого, і Гессі не наполягала. Небезпечно глибоко занурюватися в певні теми, бо шари болю лежать не так далеко від поверхні.

З нагоди поліпшення її здоров’я батьки організували урочистий вечір. Гессі тішилася з того, що вона все ще могла сказати, мовляв, почувається надто слабкою для того, аби проводити вечір за столом у компанії дорослих, тому вони з Генрікою, братами Тавішами та іншими дітьми батькових знайомих грали в карти в малій залі.

— …Що ж, він може бути кумедним, — вдоволено заявила Генріка, коли гості пішли.

— Хто саме? — поцікавилась Гессі. — Я не встигаю за твоїм польотом фантазії та інтересу. Чи не пора визначитись?

— Фрадер же ж! А я не впізнаю тебе, Гесті.

— Чому?

— Після хвороби ти стала якась неприємна.

— Ще більше, ніж раніше?

— От не варто. Я раніше ні разу не казала, що ти неприємна.

— Але думала так. Що я не вписуюсь у твої бездоганні плани й заважаю тобі.

— Цього я теж не казала.

— Так. Ти кажеш тільки те, що тобі вигідне, і тільки тоді, коли це вчасно. Поруч Морґін Олліш — ти кажеш одне, поруч Фрадер Тавіш — інше. Про Вілена Дей Маара я навіть не згадуватиму.

Генріка спаленіла.

— То тепер я помиляюся? Моя єдина сестра, моя рідна душа каже, що я помиляюсь?

— Та ні. Урешті, це твоє життя, і я не матінка, щоб вирішувати, як тобі з ним бути. — Гессі зняла вигадливу брошку зі срібними пір’їнами.

— Гаразд, Гесті. — Сестра раптом заспокоїлась, сіла на ліжко біля неї та взяла за обидві руки, стискаючи їх. — Розумієш, ситуація моя непевна. Якщо я зараз знехтую увагою Фрадера, то можу втратити свою ниточку зв’язку з ним. А цього батьки не схвалять.

— А це нічого, що він — брат Олейн? Тебе не лякає те, що він може в листі до сестри згадати про ваше спілкування? А Олейн, мабуть, розповість про це Морґінові.

— А це, — Генріка загадково всміхнулась, — і є мій найбільший задум. Хай там як, я певна, що Моррі не охочий до будь-яких справ із тією Олейн. Вона взагалі надто стара для нього! Та й, почувши про Фрадера, Моррі негайно відчує, що може мене втратити. І тоді!.. — Сестра стиснула долоні Гессі так, аж заболіли фаланги пальців. — Тоді він гарячково кинеться до мене з вибаченнями та швидко прийме правильне рішення, щоб не тягти з ним далі!

— І тобі зовсім не жаль Фрадера в цій ситуації? — Гессі відчула, що в неї йде обертом голова від нових ідей та планів Генріки.

— Тавіша? Жаль? — Тонкі брови сестри метнулися вгору. — Ні, звичайно. Він чоловік. А чоловіки не створені для того, щоб їх жаліти. До речі, тобі нове пальто справили, побачиш його завтра, коли збиратимемось на ярмарок. Воно бордове!

* * *

На ярмарку Генріка швидко кинула сестру в юрбі й пішла у своїх справах — мабуть, шукати Морґіна. Проте й на краще. Гессі значно більше подобалось гуляти самій, особливо після того, як вона провела стільки часу вдома.

У морозному повітрі парували аромати теплого вина, настоянок із медом та інших трунків, що їх розливали крамарі в ятках обабіч. Сніг трусив повільно, зблискував, і час від часу сонце, котре лежало над річкою, як величезний апельсин, заливало все помаранчевим світлом. А в цьому світлі короткий зимовий день наповнювався справжньою магією.

Гессі пригадала, як дуже давно — ще на початку весни — зустріла на іншому, книжковому ярмарку загадкового незнайомця, перед яким вона навіть втрачала голос. І як він подарував їй книгу.

Дівчина поправила теплу шаль, котра лежала на її плечах, поблискуючи китицями, й роззирнулась. Вона відразу помітила панну Доанну з Дарріном Оллішем біля смугастого намету з гарячим вином. Обоє пили його й тихо перемовлялися, почергово нахиляючись до вуха одне одного. Наречена Аїдена тримала горнятко обома руками, ніби хотіла зігріти пальці.

Гессі швидко підійшла до них, проте вони не помітили її наближення, бо були надто поглинуті розмовою.

— Панно Доанно! — Дівчина всміхнулась. — А ось і я!

— Гессі, — Доанна привітально схилила голову. — А в мене були сумніви, чи твої батьки не відправили тебе кудись потай, адже вони мене жодного разу не впустили в гості, посилаючись на твоє слабке здоров’я!

— Проте, панянко, нарешті вас випустили з-під домашнього арешту! — На обличчі Дарріна розквітла радісна усмішка. — Маєте чудовий вигляд.

— Дякую. — Гессі всміхнулась у відповідь. — І ви.

— То я вас покину. — Доанна поправила капелюшок. — Обіцяла придбати свічок з ароматами для пані Рабени, бо вона занедужала. Не підкажете, які ліпше брати?

— Матінка завжди купує лавандові. — Гессі пригадала ароматні хустинки, свічки й пучки сухоцвітів удома.

— Вельми вдячна! О, а чи це не Ленні Тавіш отам?.. — Аїденова наречена попливла геть у натовпі. Уже ж напевне хотіла залишити їх наодинці.

— Я радий, що ви знову з нами. — Даррін подивився на Гессі. У його очах мерехтіли ярмаркові гірлянди.

— А я яка рада! Мені стільки хочеться розпитати!

— Як і мені. Прогуляємось тут чи ліпше пошукати якесь тихіше місце?

— Спочатку тут. Я достатньо наслухалася тиші останнім часом! Ви купите мені глінтвейну?

— Ваша матінка несхвально до цього поставиться. Але з нагоди вашого одужання…

— І це каже мені той юнак, котрий з ледь знайомими панянками спокійно п’є сидр над річкою. — Гессі зиркнула на друга спідлоба, пригадуючи їхній перший пікнік минулої весни.

— Ваша взяла! — Даррін скинув руки вгору. — Здаюсь!

— Я нікому не скажу. — Гессі вдихнула п’янкий аромат, котрий розтікався в повітрі біля найближчого намету. — До речі, про вашу сестру! Фауста теж тут?

— Так. Хочете її побачити? Вона через вас дуже непокоїлась.

— Звичайно. Я не тямлю, чому матінка зовсім не пускала до мене відвідувачів! Я так скучила за товариством.

Даррін схилив голову набік:

— Справді?

— Так! А що?

— Я просто прегарно пам’ятаю часи, коли товариство було для вас не дуже приємним чи потрібним.

— Це правда, — кивнула Гессі. — Більше того: я досі не люблю ці всі силувані речі, прийняті в так званому «пристойному» товаристві. А проте можу вас запевнити, що кілька місяців сну, а потім ще тижні лікування і спілкування лише з Генрікою та батьками здатні змінити думку навіть затятого прихильника усамітнення.

— Краще годі й сказати! — Даррін пригубив вина, а тоді показав у протилежний бік. — А он і Фауста. Я — вам по напій. Ви — до моєї сестри. Тільки не зникніть!

Гессі пішла назустріч Дарріновій сестрі, котра помітила її по кількох секундах, відтак підбігла та обійняла так міцно, ніби хотіла більше ніколи не випускати.

— Ох, Гесті! Налякала ж ти нас! Коулі Рабена казала, що тебе насправді відправили лікуватись кудись далеко і ти не повернешся! А Кірла думала, що ти насправді не хочеш навчатись, а твої батьки лише кажуть, що ти хвора. Але ми в це не вірили, будь певна!

— Що ж, бачу, я стала куди популярнішою, ніж раніше, — розсміялась Гессі. — Як книгарня?

Фауста випустила її з обіймів.

— О, наразі не дуже добре. Але батечко вже дає цьому ради. Він поїхав в Астірі й думає відкритись там, щоб компенсувати те, що тут ми ще нескоро поновимо роботу. Ох, та й так довго в нас були ті поліцейські. Увесь час шукали, хто міг улаштувати підпал, але-але… бачу, ми про те не дізнаємось. Ніби якесь чаклунство, їй-богу.

— Фаусто Олліш, що тобі було сказано? — Даррін підійшов до них, тримаючи двома пальцями горнята, що парували. — Не базікай про те, про що не варто.

— І це каже мій брат, котрий споює юну панянку, яка щойно видужала! — Фауста картинно сплеснула в долоні.

— Панянка сама висловила бажання бути напоєною, еге ж? — Даррін підморгнув Гессі та простягнув їй горнятко. — А щодо книгарні, то наш батько має підозри, що пожежа і в книгарні, і на складах — це не просто собі збіг. Тож він тепер тримає в таємниці всі наші плани і справи. І, сестричко люба, ярмаркова алея — геть не місце про це базікати. У будь-якому разі, панни, прогуляймося?

Він подав їм руки, і дівчата взяли його попід лікті з обох боків.

— Почуваюся дуже солідним у такій компанії.

— Та має ж бути в тебе можливість хоч іноді так почуватися, — захихотіла Фауста.

Гессі пригадала думку про те, що розповість Даррінові про блакитноокого та пояснить свої справжні бажання. Але це було так давно! Наразі вона дивилась у щасливі очі друга, чула його сміх, у повітрі танцювали сніжинки, десь лунала весела музика і не було жодного бажання щось змінювати.

Зрештою, це свято.

Зрештою, блакитноокий не з’явився до неї жодного разу після пробудження. Ані єдиним учинком не нагадав про себе. А насамперед його провина полягала в тому, що він надіслав букет, котрий спричинив її хворобу. Може, цьому й було якесь пояснення — вона вірила, що так. Але поки не бачила ані самого блакитноокого, ані виправдання його вчинку. Гессі зрозуміла, що не може, просто не може нічого сказати Даррінові Оллішу. Або й не хоче. На коротку мить вона відчула себе схожою на Генріку, і їй стало огидно від цієї думки. «Але я не така! Принаймні один із тих юнаків, котрі цікавлять мене, навіть не з’являється людям на очі!»

— Фаусто, — мовила Гессі, коли Даррін відлучився, бо побачив друзів з університету, — це не моя справа, та все ж Генріка — моя сестра. Тож… чи правда те, що я чула про Морґіна й доньку Тавішів? Я б хотіла знати щось напевне.

— Ой, Гесті. — Фауста присіла на лавку та підперла голову рукою. — Якби ж усе було так просто! Моррі дуже своєрідний: з одного боку, прагне допомогти батькам, з іншого — ніщо не змусить його вчинити так, як він не хоче. Я тільки знаю, що Ленні до нього прихильна, а батьки її дуже допомагали нам, коли все це сталося. І допомоги треба буде ще більше, а отак просто ж не попросиш… Але останнє слово за Морґіном.

— А як же моя сестра? Такою поведінкою він ставить її в геть дурне становище.

— Справді? — Фауста раптом спохмурніла. — Ти так вважаєш, Гестіє? Бо я завжди думала, що ти щира і добра. І бачиш більше ніж інші.

— Ти про що?

— Твоя сестра ставить мого брата в не менш дурне становище. Вона ж сама пішла на бал із Фрадером Тавішем.

— Бо їй просто забаглося мати пару. — Гессі не мала наміру виправдовувати Генріку, проте це вийшло якось само собою.

— Так. А потім їздила до Вілена Дей Маара?

— Оце ні. Її запросила Вієнна.

— А я чула дещо інше. І від самої Вієнни. Наче ще на тому балу твоя сестра домовилась зустрітися з Віленом, коли його сестра збиратиме в себе подруг. Щоб не вийшло чогось.

— Он як. — Гессі сторопіла. — Я не знала цього. Чесно.

— Мій брат, може, не найбагатший і не найперспективніший, Гестіє, проте в нього добре серце. І я не хочу, щоб його розтоптала якась горда панянка, хай навіть твоя сестра.

— Я розумію, — погодилася дівчина. — І все ж не думаю, що варто… що йому варто йти проти свого бажання.

— Гестіє. — Фауста взяла її за руку й потрусила нею, мовби хотіла, щоб подруга отямилась. — Він старший! Невже ти хочеш, щоб він відмовився і ця ноша впала на плечі Даррі?

Гессі відчула, що руки замерзають навіть у теплих рукавичках.

— Даррі? Він же не мусить…

— Так, не мусить. Ніхто не мусить. Проте, на відміну від Моррі, Даррі надто високо ставить почуття обов’язку. І варто батькові сказати слово, як він вирішить, що врятувати сімейну справу — його обов’язок. Тим більше, Олейн, мабуть, і до нього прихильно ставиться. Якщо ти знаєш…

Гессі кивнула, відчуваючи дивне заціпеніння. Перед очима досі танцювали вогники, а вона згадувала, як Даррін розповів, що колись гуляв з Олейн. Звичайно, він мав на увазі, що вона подобалась йому!

— Про що мова? — Брат Фаусти наблизився до них із широченною усмішкою на обличчі, проте вона тут же зійшла. — Гей, сестричко, що ти зробила з Гестією, що вона нагадує панну, яка зараз знепритомніє?

— Я, мабуть, трохи втомилась, — тихо відповіла Гессі. — Як твої друзі з університету?

— О, чудово! — Юнак розгладив поли плаща і сів поруч із дівчатами. — Горрани кликали на гостину. Фаусто, підеш зі мною? У них є син твого віку, наче не дурний.

— Даррі. — Сестра кисло подивилась на нього. — Будь добрий, не говори так, ніби ти мамуся, бо ти не вона.

— Вона просто забула, — Даррін повернувся до Гессі, — як, мала, бігала за мною і просила взяти її з собою в гості, хоч куди я йшов. Ох уже ці сестри! Ти їм — найліпше, а вони тобі: «Не говори, як мамуся».

Дівчина знайшла в собі сили всміхнутись. Вона відчула, що зараз здатна на все, аби не втратити Дарріна Олліша.

* * *

— Як ярмарок? — спитала Гессі ввечері. — Удалось побачитися з Морґіном?

— О так. — Генріка розпашіла від вечора на морозі і від цього здавалася ще красивішою.

«Вона завжди без проблем знайде собі когось», — подумала дівчина і здивувалася власній думці.

— Він утішився, коли дізнався, що ти вже можеш виходити з дому, — повідомила сестра, — і передавав вітання. І розпитував, які в нас іще новини. Я повідомила, що ввечері вдома прийом і що там будуть Тавіші. Як гадаєш, я правильно вчинила? Це не надто неґречно?

Гессі завмерла. Хоча в кімнаті горів камін, вона відчула холод, який розповзався по її тілу. Якщо переповісти Генріці слова Фаусти… Як сказати «припинити оці ігри з Тавішами та іншими»?.. Адже Морґінові це неприємно. Він і так у складному становищі. Якщо так учинити, можна вчасно спинити Генріку й урятувати ситуацію. Але тоді…

Гессі згадала усмішку Дарріна, його горіхові очі й тепло, з яким він вимовляв її ім’я. Він мусить бути щасливим. І Морґін мусить бути щасливим. І, ох, як же було б добре, якби їй вдалося зробити щасливими всіх! Проте тут Гессі відчула, як щось усередині неї ламається і з хрускотом обсипається, як уламки бурульок із даху.

— Так, Генрі. Я не певна, що ти хочеш продемонструвати чи довести Морґінові, але тепер він це точно помітив.

АЇДен ~ Академія


— Кандидате в Тріаду Аїде, ви розумієте, що порушили всі основні правила нашого навчального закладу і мусите відповісти за це?

— Так, безперечно. Але все було вчинене з однією метою — захистити мою сестру.

— Її захист — уже давно не ваша справа.

— Її захист — завжди моя справа, панове професори. І завжди нею буде.

— Ми врахуємо це, коли ухвалюватимемо остаточне рішення щодо вашого покарання. Як нам стало відомо, ви систематично відвідували світ, із якого прийшли до нас, залучали до цього інших студентів і примушували їх підтримувати контакт із вашою родиною. Також вас обвинувачують у тому, що ви поставили під загрозу життя студентки Прозерпіни й погрожували їй.

— А чи вам відомо, що в студентки Прозерпіни є сестра-близнючка, котра за її наказом мала намір убити мою сестру, Гестію?

— Це не стосується справи.

— А вам відомо, що вона отруїла мою сестру, котра через це проспала близько трьох місяців?

— Це не стосується справи.

— А вам відомо, що я, за вашим висловом, поставив під загрозу життя Прозерпіни тільки з метою отримати від неї ліки?

— Кандидате в Тріаду Аїде, зараз ваша сестра в цілковитій безпеці.

— Гестія не буде з безпеці, поки Розе та її сестра мають намір позбавити мене минулого.

— Унаслідок отруєння сила вашої сестри була приглушена, і про вас успішно забувають. Як це й мало бути від самого початку. А тепер, студенте Аїде, мусимо повідомити, що ваша поведінка не личить одному з найліпших у стінах Академії, тому вас буде виключено з кандидатів у Тріаду. Також до остаточного розгляду цієї ситуації ми накладаємо ліміт на ваші сили й офіційно забороняємо покидати ці стіни. Ви не можете більше вирушити у свій світ чи потривожити будь-кого з його жителів. Також нас цікавить місцеперебування вашого близького друга та співучасника, покровителя мистецтв.

Аїд мовчав.

— Ми певні, що ви маєте відповідь на це запитання.

— Вам ліпше про нього забути. Він не повернеться сюди.

Розділ 7. Час іти

Доанна


— Панно Тавіш, я така рада, що ви відвідали мене! — Доанна наливала чай в улюблені зелені чашки й усміхалась так радісно, як могла. — Чутки здатні віднадити кого завгодно!

Олейн сиділа навпроти зі ввічливою півусмішкою на обличчі та з неприхованим інтересом розглядала старовинний інтер’єр вітальні.

— Це я вдячна вам за запрошення, панно Масоллі. Мушу зізнатись, я певна: всі чутки про вас — то безпідставні вигадки. А відмовитись від частування вашим божественним чаєм — хіба це не втрата?

— Я рада, що ви так вважаєте. — Доанна подала гості чашку. — Печива? Тістечок? Я купила вранці в цукерні пані Фаулі, тож ми можемо бути певні щодо їхньої свіжості.

— Дякую. — Олейн зиркнула на тацю із солодощами, але не взяла нічого. — Як ваші справи? Вас рідко побачиш у товаристві.

— Товариство потерпає від моїх надто прямолінійних заяв. І через відсутність перстеника на безіменному пальці! — Доанна дзвінко розсміялась.

— Не буду радити нічого щодо перстеників, бо це неґречно. Проте ви могли б випробовувати свою прямолінійність на тих, хто зможе її вислухати.

— Наприклад?

— Наприклад, на мені. — Олейн примружила очі. — Я певна, що ви, панно Масоллі, покликали мене не просто на чаювання. Хоча в будь-якому разі я захоплена вашою ідеєю і рада, адже ви мені завжди видавались дуже приємною.

— Що ж, чудово, що хтось, окрім Гестії Амалії, здатен не сахатись моєї персони, панно Тавіш. Я насправді запросила вас, бо мені хотілося дізнатись про ваш університет. Бачите ж, я, можливо, скоро поїду до Астірі, тож маю на меті записатись на якийсь вечірній курс наступної осені, то хотіла б почути, що ви про це думаєте.

— О, справді? Тоді це чудово! Запевняю, ви будете задоволені. У нас достатньо вечірніх курсів на будь-який смак. А що конкретно вас цікавить?

— Літературознавство.

— Справді? — Олейн Тавіш примружила очі ще сильніше. — Я думала, ви художниця.

— Так і є. Проте літературознавство відкриє мені нові перспективи. Я в захваті від ідеї постійного розвитку й тішуся, що нині освіта — це вже не диво, а звична річ.

— Я чула, що на цьому факультеті навчається й молодший син Оллішів. Ви знайомі з ним? — Тон Олейн змінився лише на йоту, але Доанна відчула це та сховала посмішку в чашці, удаючи, що вдихає аромат трав’яного напою.

— Ні, не дуже. Насправді, я рідко буваю в їхній книгарні. Замовляю все додому. Проте, до слова, про Оллішів. Чула, що у вас є певні думки в цьому напрямі.

— О, було б вельми дивно, якби в дівчини мого віку не було таких думок, чи не так, панно Масоллі? — Лукавий погляд гості примусив Доанну відчути рівно стільки шпильок, скільки ще не вважається образливим кинути в бік незаміжньої.

— У всіх різні пріоритети. — Доанна поставила чашку на блюдце, яке балансувало в неї на коліні. — І все ж мушу зізнатися, що мій інтерес збуджений скоріше справами любої подруги, ніж моїми власними.

— Що ж, тоді так, панно Масоллі, певні плани в мене є. Проте я б воліла не розкривати їх без, скажімо, цілковитої певності. До слова, мушу зазначити, що рідко бачу дівчат, котрі б так щиро дбали про подруг. Ви насправді чудова спільниця в сердечних справах, так, панно Масоллі?

— Не певна. Я ніколи не належала до прихильників командних ігор. — Доанна дістала з-під столика коробочку та простягнула її Олейн. — До речі, даруйте мою нахабність, але я тут заготувала для вас маленький подарунок. Сподіваюсь, ви погодитесь його прийняти.

— Ой, ви просто не перестаєте мене дивувати! — Олейн сплеснула в долоні, акуратно взяла коробочку й негайно відкрила її. — А що це?

В її руці опинився тонкий плетений браслет із зелених і срібних шнурів.

— Талісман. Я розважаюсь, виготовляючи такі на дозвіллі. Приміряєте?

— Звичайно! — Донька Тавішів наділа браслет на руку, хоча він аж надто відрізнявся від її дорогих прикрас. — Чарівна забавка!

— Рада, що вам сподобалось. — Доанна сьорбнула чай, пропустила повз вуха слово «забавка» й уважно простежила, щоб очі гості затуманились. Дрібка магії спрацювала. Вона всміхнулась сама до себе.

Дух потойбіччя, котрий супроводжував Олейн Тавіш, збудив у ній інтерес до цієї панянки. Ще більший інтерес, ніж той факт, що вона може стати дружиною одного з братів Оллішів, і то вельми скоро.

Доанна уважно подивилась на неї:

— А тепер, Олейн, поки магія діє, давайте швиденько. Що ви маєте спільного з Розе чи Фоною?

— Вони… — Губи Олейн зашерхотіли, мов сухе листя, а голос втратив ніжну іронічність. — Вони наказали… увагу Гестії… звернути до реального…

Блок мав бути сильним, бо Олейн уся напружилась, але більше не зронила ні слова.

Доанна схвально кивнула.

— Добре. А тепер іще одне. Мені конче треба дізнатись. Морґін чи Даррін?

— Морґін, — прошепотіла дівчина зачаровано, і на її щоках заграв рум’янець.

Тут же зачарований браслет розвіявся, щоб не залишити ані сліду від магії. Туман спав. Олейн розгублено закліпала очима.

— Панно Масоллі, а що?.. А, так, вечірні курси…

— Так. Вечірні курси в університеті. — Доанна спокійнісінько повернулась до чаю. Вона була дуже вдоволена результатом свого маленького розслідування.

* * *

Новий епізод у книзі про Аїдена розповів про обставини хвороби Гессі та її одужання, проте полегшення не приніс. Адже виявилося, що через її проклятий сон спогади про брата стали зникати в усіх — крім неї.

— Я ніколи не забуду тебе, — прошепотіла дівчина до книги й торкнулась губами шорсткої багряної палітурки. — Ти мій брат. І, хай би де ти був, ти мій єдиний брат. Я не зможу тебе забути.

Поза тим Гессі уважно пильнувала за тим, як просувалися справи в усіх, кого вона сфотографувала на щастя. Батьки Коулі Рабени цікавили її зараз чи не найбільше. Однокласниця твердила, що вони вже ліпше ладнають, і це дуже тішило. Проте якось дівчина не втрималась і вибрала новий маршрут для прогулянки після занять у коледжі.

Офіс пана Олвена розташовувався у високому й вузькому будинку, всього на два вікна. Над входом на вітрі тріпотіла вивіска «Олвен і партнери». Гессі не знала, що саме вона тут робитиме: зайти до батька Коулі вона явно не могла, бо адвокатська контора — то не магазин чи кав’ярня. Просто чекати під дверима, виглядаючи пані Рабену, котра, наприклад, прийде до нього в гості — теж не зовсім вдалий вибір. Урешті, Гессі підійшла до дверей і тихо їх відчинила, тамуючи дух. Усередині простягнувся довгий вузький коридор. У кутку притулились вішак і сушарка для парасоль. Прочинені дверцята вели в крихітну комірчину.

Дівчина почула зсередини голоси й пірнула вбік, просто до відер і мітел, причинивши за собою двері. І саме вчасно — коридором ішли двоє чоловіків.

— Це буде складно, пане Прейшер, — пролунав суворий і холодний тон пана Олвена.

Гессі похолола, коли почула власне прізвище.

— Розумію. Я, зі свого боку, виконаю все, що потрібно. Ми живемо в цивілізованому світі, і всі мають право на зміни. — Голос батька лунав теж холодно, проте і трохи радісно.

— Але, пане… — Олвен стишився, — ви певні, що це того варте? Я вже проходив такий процес. Приємного мало. Осуд зусібіч. Витрат море. І я, бачте, вже пошкодував про вчинене.

— Це мої проблеми. І мої витрати.

— Зважте, що ваша дружина — благородна пані з давнього роду. Вона може зробити так, що цей процес затягнеться на роки, а ваші втрати будуть колосальними.

— Якщо мої спадкоємиці отримають усе, що я бажаю, то інші питання не такі важливі.

— Вирішувати вам. Я просто кажу…

— Пане Олвен. — Голос батька стих так, що Гессі довелось стати зовсім близько до дверей, щоб його почути. — Не всім таланить бути щасливими в шлюбі. Кому, як не вам, про це знати! Проте я все своє життя віддав роботі й тому, щоб зібрати статки, котрі задовольнили б горду та шляхетну пані Дорі Фаулі. І тепер я маю наміри присвятити хоч кілька років, що мені лишилися, втіленню власних бажань. Що ж до осуду, то Фіренс достатньо далеко, і ця історія дійде туди хіба що слабким відгуком, котрий нікого не зацікавить, крім кількох дрібних видань, яких у пристойному товаристві й не читають.

Хряснули двері.

Матінка. Складні справи. Розподіл спадщини. Фіренс.

Червона сукня мадаме Рошері.

Треба негайно щось вдіяти. Негайно. Негайно.

Гессі притулилась до стіни поміж старими швабрами. Вона торкнулась однієї з них, щоб мати хоч якусь опору, проте держак від її дотику розсипався на порох, і тріщина тихо поповзла стіною.

* * *

Уночі Гессі навшпиньки підійшла до дверей. Вона рухалась дуже повільно і перетнула коридор, як їй видалось, за півгодини, не менше. Час розтягнувся, а слух загострився так, ніби хтось силоміць примушував її вловлювати найменший скрип паркету.

Дівчина тримала камеру обома руками, і пальці затерпли від того, що вона не ворушила ними. Спальня батьків була завжди таємним і недоступним місцем, куди нікому з дітей заходити не можна. Тим більше вночі. Проте сьогодні Гессі мусила порушити заборону. Зрештою, то була не перша і не остання заборона, котру вона порушувала, проте цього разу все здавалося надто відповідальним.

Після того що вона почула в конторі пана Олвена, не було часу відкладати. Бо який же тоді сенс мати камеру, котра робить людей щасливими, якщо власна сім’я того щастя не має?

«Заспокойся! — наказала собі Гессі. — Ти не чиниш нічого поганого».

«Так, але ж ти не чинила нічого поганого й тоді, коли знімала Генріку й Морґіна. І що з цього вийшло?» — прошепотів внутрішній голос.

«Я ж не могла знати, що все буде так!»

Дівчина простояла перед дверима кілька хвилин і зрозуміла: якщо не відчинить їх негайно, то просто розвернеться і втече.

Двері піддались беззвучно. У батьківській спальні було тихо й темно, пахло лавандою, парфумами й важким, теплим духом, котрий завжди наповнював кімнати, у яких хтось живе.

Смужка світла вихопила з темряви вигнуту ніжку столика, сушені троянди в коробці під стіною і шовковий зблиск материного халата, який скидався на шкіру, облишену змією. Гессі ступила кілька найневагоміших кроків, щоб опинитись усередині, підійшла до ліжка, котре нагадувало нагромадження чорноти.

Вона знала, що тут темно, що кадр вийде поганим, але до того їй було байдуже. Головне, щоб цей кадр був. І він буде.

* * *

Камера здавалась такою, як завжди.

Гессі покрутила її, роздивилася зусібіч. Нічого. Нічого дивного й підозрілого, нічого незвичайного або відмінного.

Але вона не працювала. І сфотографувати батьків не вдалось.

Було вже давно за північ, але сон навіть не наближався. Гессі поставила камеру перед собою на ліжку і, підібгавши ноги, роздивлялася її знов і знов. Можливо, вона могла зламатися за ті місяці, що її не використовували. Проте чи можуть ламатись чарівні речі?

Їй кортіло зустріти історика, який подарував цю магію, і спитати в нього поради. Проте, може, він забув про свою камеру і ніколи по неї не повернеться? І як бути з батьками? І чому це сталося саме тепер? Де вона схибила?

Гессі не знала.

Вона почувалась так, мовби довго стояла посеред заледенілої ріки і аж тепер крига почала тріскати, нашпичуючись голками на неї.

* * *

— А на зимові свята ми поїдемо до Фіренсу, — повідомив батько через кілька днів за вечерею.

Гессі відчула, що їжа застрягла в горлі. На коротку мить вона подумала, що, може, тоді, в темряві, помилилась, може, камера спрацювала-таки і тепер усе буде гаразд. Але згадка про Фіренс викликала в уяві лише красиве лице мадаме Рошері. І дівчині стало огидно від думки, що батько хоче повезти їх на свята туди, куди планує перебратись, покинувши їх. Зовсім скоро.

Дівчині здалося, що на плечах лежить щось дуже важке і притискає тіло до стільця, хилить голову донизу, аж несила підвести погляд.

— Я не поїду, — шепнула вона.

— Гестіє Амаліє, говори гучніше, — закинула матінка.

— Я не поїду до Фіренсу, — повторила Гессі твердо. — Узагалі. Не поїду.

— Чому? Ти погано почуваєшся? — спитав батько так тепло й уважно, що їй захотілося вистрибнути з-за столу, підбігти до нього, вчепитись у темну жилетку і закричати, що він робить дуже-дуже-дуже поганий вибір.

— Чи ти домовилась із кимось іншим щодо свят? — втрутилась Генріка, котра, мабуть, сподівалася саме на це. Їй не надто хотілось їхати у Фіренс, коли Морґін залишиться на всі свята в місті.

— Ні. Я просто не поїду до Фіренсу. Мені хочеться побувати у Фіолле. Я вирушу туди. Сама. — Гессі розгладила серветку на колінах. — Ви не повинні змінювати свої плани через мене.

Кілька секунд усі мовчали, наче оцінювали слова зазвичай тихої й покірної Гестії. Мабуть, вирішували, наскільки висока в неї температура.

— Фіолле? Що такого у Фіолле? Ти там ніколи не була, — здивувалась матінка найпершою.

— Є багато місць, де я не була. Це не причина їх не відвідувати. — Дівчина подумки вибудувала довкола себе тоненький, невидимий щит, об котрий мали б розбиватися слова всіх, хто її оточував. Адже вони заперечуватимуть.

— Зимові свята — родинний час, — повчально почав батько. — Це хороша можливість присвятити кілька днів найближчим людям.

Гессі подивилась на нього й замислилась: як можна так спокійно говорити тут про родину й найближчих людей — і планувати розлучення в пана Олвена. Проте вона знала, що злістю нічого не змінить, тому просто відказала найперше, що придумала:

— У Фіолле живе моя подруга з сім’єю. У них пекарня. Її звуть Магрі.

— Книгарі, пекарі… і де ти тільки їх знаходиш? — Матінка явно не схвалювала таку подругу.

— Я хочу побути на самоті кілька днів. А до кінця свят приєднаюсь до вас, — натомість відказала Гессі й вирішила, що ставати учасницею цієї родинної комедії вона не буде. Тільки не тепер.

* * *

— І надовго ти їдеш? — спитав Даррін, коли Гессі повідомила його про своє бажання відвідати Фіолле.

— Ні. Думаю, на тиждень, не більше. А потім я маю ще зазирнути до батьків у Фіренс. Забаглося батечкові там зустрічати свята.

— Зрозуміло. Панянки все заклопотані роз’їздами.

Гессі здалось, що голос Дарріна тремтить від роздратування, і вона зиркнула йому в обличчя.

— Ти невдоволений? — спитала прямо, щоб уникнути непорозуміння й подальших проблем, бо тільки тут їх бракувало.

— Та чого ж. Добре, що ти вже одужала і можеш мандрувати. От тільки… — Друг сховав руки в кишені пальта. — Тобі не здається, що ти всенький час утікаєш?

— Тобто?

— Я багато думав про нашу розмову. На твоїх іменинах. Я прокручував її подумки знов і знов, знов і знов. У мене таке відчуття, Гестіє, що з кожним днем у тебе дедалі менше й менше часу для мене. Ти сказала, що я маю шанс. А сама мені не даєш його, того шансу.

— Це не так… — Голос став згасати, ледь вибравшись назовні.

— Послухай до кінця. Може, і не так. Я нічого не кажу, — перервав юнак, роздивляючись стрункі шеренги дерев, котрі тягнулись обабіч алеї. — Просто влітку ти мандрувала із сім’єю — це зрозуміло. Відтак захворіла — це теж. Але після одужання перше, до чого ти вдаєшся, — вирішуєш податися в наступну подорож. А я наче стою десь збоку. Мов декорація.

— Аж ніяк! — заперечила Гессі. — Просто зараз… у мене трохи проблем удома.

— Ось бачиш. — Даррін слабко всміхнувся, але його усмішка не була безтурботною, як зазвичай. — І ти не подумала про те, щоб попросити в мене підтримки, правда, Гестіє?

— Але в тебе… книгарню треба відновлювати. І те, що в нас відбувається, навряд чи потребує чийогось втручання. Точніше, не так.

— А як?

— Мені потрібен час, Даррі.

— Час потрібен завжди. Я просто схиляюся до думки, що ти справді тільки через Генріку спілкувалася зі мною, а тепер, коли твоя сестра має інші інтереси, то й ти намагаєшся плавно віддалитись.

— Моя сестра не має інших інтересів!

— Гаразд. Це не моя справа. — Даррін м’яко спинив її.

Гессі в нервовому пориванні схопила його руку та стиснула так сильно, ніби намагалась передати всі свої думки.

— Дарріне, спробуй уявити, що в тебе є щось дуже-дуже важливе. І воно зламалось. Зламалось — і квит. Або спробуй уявити, що ти хотів зробити всіх щасливими, а натомість лише все погіршив.

— Уявив.

— І що думаєш?

— Паскудно почувався б.

— От. Мені потрібен час. Мені здається, що я заблукала, Дарріне. І тільки я сама можу знайти шлях до виходу.

— Це мене і ображає, — відповів він. — Оце «тільки я», «я одна», «я сама». Якби ти дала мені хоч шанс допомогти тобі, я почувався б ліпше.

— О, ти дуже допомагаєш! З тобою можна поговорити. Я давно не мала людини, якій можу відверто в чомусь звіритись. За винятком Доанни і… — «і блакитноокого». Гессі затнулась. — …І мого брата.

— Брата? — Даррін подивився на неї здивовано. — Я думав, усі ваші брати — доволі далекі родичі, з якими ви не надто тісно спілкуєтеся.

— Я про Аїдена. — Гессі здивувалась у відповідь. Вона не уявляла, щоб юнак забув про Аїдена.

— А-а, так, це той вигаданий друг, про якого ти заговорила після пробудження? — Даррін раптом зашарівся. — Перепрошую. Не мав цього казати. Я просто намагався дізнатись у вашої матінки про твоє здоров’я, і вона бідкалася, що ти вигадала якогось пана на ім’я Аїден.

Гессі замовкла. Мабуть, про брата справді забували. Мабуть, її сила згасала. І це було так страшно, наче вона сама стала втрачати розум і жити в іншому світі, аніж люди довкола.

— Я розумію, — відповів друг повільно. — Я все розумію, Гестіє. Та хочу, щоб ти знала: я підтримаю тебе, хай би що сталося.

— Гаразд. Тоді підтримай мене в намаганні поїхати до Фіолле.

— Якщо ти потім повернешся. До мене.

— Звичайно, повернуся! Я не уявляю життя без тебе! — Дівчина помітила, що по цих словах обличчя Даррі просвітліло і тіні з нього збігли. — Просто зараз я почуваюся такою нещасною… — Гессі не встигла закінчити фразу, коли на думку спала відповідь, така потрібна і вчасна, що дівчина мимоволі піднесла руки до рота і прикрила його, аби не вихопилось якесь зайве слівце.

Колись давно-давно. Коли вона вперше взяла камеру в руки. Коли історик розповів їй свою таємницю. Коли почалася магія. Тоді, на мосту.

«Неодмінно будьте щасливою. Це направду головне», — сказав він.

Тільки так.

— Дарріне, ти вже став для мене особливою людиною. — Гессі відчула, що до неї вповні повертається голос. — Я приїду. Скоро. І тоді сфотографую тебе. І тоді все буде набагато ліпше.

— Ого, скільки заяв нараз, панянко! — Хлопець явно повеселішав від її слів і кивнув, тріпнувши неслухняними кучерями. — Гаразд, тоді ти сфотографуєш мене, а я почастую тебе лимонними тістечками, так? Це ж твої улюблені?

— Так! — Гессі з ентузіазмом кивнула. — Тільки дочекайся мого приїзду!

— А куди ж я можу подітися?

«Нікуди…» — подумала Гессі, бо її розбирав дикий страх від самої думки, що Даррін може її покинути.

Розділ 8. Всім-всім-всім

— Я маю вам щось сказати, дівчатка. — Голос батька був спокійним, але в Гессі всередині все стислося від передчуття поганих новин. — Я хотів відкласти це на час після свят, але якщо вже Гестія їде до Фіолле, то ліпше озвучити все тепер. Насамперед знайте, що ми з вашою матір’ю дуже любимо вас і хочемо для вас найліпшого. У вас буде все, як і раніше, так… — Батько глибоко вдихнув, і Гессі затамувала дух, наче бачила перед собою натягнуту струну, котра от-от, уже тут, обірветься. — Але через роботу мені треба переїхати до Фіренсу.

Дзин-нь…

— Надовго? — спитала Генріка похмуро й вимогливо. Вона вже готувалася заперечувати всіма силами.

— Надовго. Так треба.

Дзин-нь.

Гессі здалося, що розірвана струна резонує з її внутрішнім хаосом і сум’яттям, котре відділяє від магії. Вона склала руки на грудях і мовила тихо:

— Але ж це брехня.

Батько й Генріка зиркнули на неї так зачудовано, наче заговорив найстаріший сервант у кутку.

— Це брехня. Ти розлучаєшся з матінкою. І їдеш до Фіренсу, бо там мадаме Малейн. Усе я знаю.

— Хто така мадаме Малейн? — Брови Генріки метнулися вгору, як дві птахи, котрі стрімко набирали висоту.

Гессі тріпнула волоссям:

— Це не я маю розповідати.

Мадаме Рошері, — з наголосом відповів батько, — була партнеркою нашої компанії та представляла інтереси свого батька, глави фонду інвесторів Ла Гасії. Не більше. Гестія її бачила якось, коли та приїздила у справах. І не вигадуй дурного. Це не личить такій пристойній панні. Дяка всім, що тут немає вашої матері, вона була б не рада таке почути. — Батькове лице стало схожим на сніг надворі. Таке ж біле й холодне.

— Так, я її зустрічала. А ще вона хотіла, щоб ти поїхав до Фіренсу. Це все її вигадка, — докинула Гессі, відчуваючи палючу злість.

Вона сама себе злякалась. Здавалося, раптом у ній пробудилось якесь страшне створіння, котрому під силу знищити геть усе. Вона стиснула кулаки. Скло в серванті затремтіло. Невже камера знову призвела до біди? Невже в Малейн не буде її власного щастя?..

Ніхто не порушував тиші. Тільки тремтіло скло. Врешті батько схопився з крісла, підійшов до серванта і врізав кулаком по склу.

Іскри. Сотні, тисячі іскор.

— Таточку! — Генрі спурхнула з фотеля, проте не знала, куди бігти — чи до нього, чи по пані Моррінду, чи по когось зі служок, котрі б спинили кров на батьковій руці та прибрали скалки.

Скло посипалось, і Гессі відчула, що гнів її відпустив.

— Мадаме Рошері загинула в аварії три місяці тому, Гестіє Амаліє. Поки ти хворіла. І я був би радий, якби ти не соромила її пам’яті такими словами.

— Тоді… чому ти… чому ти тоді… — Гессі відчула різкий брак слів і вибігла з вітальні, засоромлена.

Вона могла спитати про пана Олвена, але не знаходила в собі ні краплі сили, щоб мовити ще хоч слово.

* * *

Гессі не спускалася до вечері й лежала в ліжку, та сон не йшов. Батько завітав до неї надвечір. Його рука була акуратно забинтована.

— Гестіє Амаліє? — покликав він тихо. — Ти спиш?

— Думаєте, я тепер зможу спати? — шепнула дівчина й відвернулась до стіни.

Батько підійшов ближче й сів у крісло біля вікна.

— Повернися до мене, юна панно.

Гессі вагалась кілька секунд, але тоді слухняно виповзла з-під ковдри й сіла на краю ліжка.

— Я не хотіла, щоб розбився сервант. Щоб усе розбилось, — пробурмотіла вона.

Батько дивився на неї без злості.

— Ніхто не хотів.

— Я не знала про її смерть.

— Ти й не мала знати. Проте вона була блискуча жінка. Кажуть, із нею їхав друг… на вакації… теж загинув на місці.

Мовчання впало, ніби згадка про ту вічну тишу, котра в усіх попереду, наприкінці довгого й складного шляху. Гессі зворухнулась перша:

— І що тепер буде?

Батько важко зітхнув і вперся руками в коліна.

— Гестіє Амаліє, я не певен, що ти напридумувала собі, проте мушу запевнити: Малейн завжди була мені дорогим другом. Дуже делікатною та доброю жінкою, котра була обережна у своїх бажаннях… — Гессі помітила, що батько добирає слова виважено та обережно. — І навіть якби вона справді наштовхнула мене на думки, які я реалізовую тепер, це не її провина. У жодному разі. Не можна звинувачувати Малейн ні в чому. Вона завжди тепло про тебе розпитувала й цікавилась, як у вас із Генрікою справи. Вона не зробила й половини з того, що ти їй у своїх фантазіях приписала.

— І тому ти хочеш покинути матінку? Тому ходиш до пана Олвена? — випалила Гессі.

Батечко замовк. Він не питав, звідки доньці відомо про це, хоча вона розуміла, що дуже хотів.

— Я маю намір розлучитися з матінкою, — врешті повідомив він.

— Але чому? Якщо ти не… не з пані Рошері, то немає жодної причини! Люди, пов’язані узами шлюбу, не мають розлучатися! Це неправильно, це погана ідея!

— Гестіє Амаліє, це не та річ, яку я мав би обговорювати зі своєю юною донечкою.

— Має ж хоч хтось знати, що насправді ти собі надумав.

— Після смерті пані Малейн я дуже чітко це відчув. Смерть завжди ходить з нами поряд. Вона так близько, що ми можемо й не помітити її наближення, поки холодні руки не зімкнуться в нас на шиї. Тому, поки в мене ще є час, я хочу пожити так, як прагнув завжди.

— І ми тобі в цьому заважаємо? — Гессі тонула у хвилях відчаю.

— Ні, Гестіє Амаліє. Ви чудові, прекрасні, розумні й безцінні. Ви з Генрікою — найдорожчі і найближчі мені люди.

— Але не матінка.

— Але не матінка. Коли ми одружувались, були інші часи. Тоді я думав тільки про примноження капіталу, а вона… Загалом, ні, Гестіє, ви мені не заважаєте. І ні, це жодним чином не вплине на ваше життя — у вас буде доста грошей, а мій спадок…

— О боги, батечку, припини це негайно! Не треба говорити про гроші. Звичайно, це на нас вплине. Це на нас дуже сильно вплине. Це змінить геть-геть усе, як же ти не розумієш! Усе стане погано. Зовсім погано.

— Я не зможу вкласти тобі своїх думок у голову. Та й не хотів би. Проте, якщо ти зможеш прийняти це спокійно, я був би щасливим.

— Щасливим од того, що покинеш нас? — Гессі гірко всміхнулась.

— Я не покидатиму вас. Ви будете приїздити до мене, а я теж буватиму в місті. Це як мати два доми — один тут, а другий у Фіренсі.

Дівчині видавалося, ніби зараз батько забув, що їй уже шістнадцять, і намагається й далі говорити з нею, як із дитятком, котрому можна легко нав’язати думку, якщо подати її правильно.

— Але ж не буває так. Дім один. Мій — тут, батечку, і ваш теж. Тут народились ми з Генрікою. І Аїден.

Гессі очікувала, що батько спитає про Аїдена, проте він, здавалось, занурився у власні роздуми, тому що його лице стало геть відстороненим і суворим.

— Ти збираєшся припуститися великої помилки, батечку. — Гессі присунулась ближче до тата. — І всім нам буде дуже боляче. Так завжди, якщо хтось іде. Подумай про це.

— Я думав. О, багато. Дуже…

— Подумай ще.

— Тоді давай так, Гестіє Амаліє. Ми домовимось із тобою. Ти поїдеш на свята до Фіолле, як і хотіла, а ми відправимось до Фіренсу. І я тобі обіцяю, що подумаю. Насправді відкину все. Забуду про справи в пана Олвена, про свої плани та про давні образи, котрі тиснуть. Забуду про мадаме Рошері та спробую зрозуміти, як мені надалі бути щасливим і як зробити щасливими вас. Тебе, Генріку. І вашу матір, якщо її взагалі це цікавить бодай трохи.

— Обіцяєш? — Гессі подивилась на батька спідлоба.

— Обіцяю. Але й ти пообіцяй мені, що не будеш цим перейматись і чудово проведеш свята.

— Обов’язково! Я люблю тебе, таточку! — Гессі кинулась йому на шию, хоч ніколи не робила цього, бо залишала яскраве вираження емоцій своїй сестрі.

* * *

— А тут у нас гостьова! Гестіє, ти йдеш? — Магрі різко відчинила двері в кімнату зі скошеною стелею та жовтими шпалерами. — Не вельми багато місця, але вже вибачайте, не вельми часто в нас і гості, таке от! Ми облаштуємо згодом гостьову на першому поверсі, щоб здавати в оренду студентам, хоча я собі думаю, що там надто шумно.

— Мені й тут буде пречудово.

Гессі зазирнула в кімнату й відчула, що це місце їй уже подобається. Усі вікна були відчинені та впускали досередини холодне чисте повітря. А за вікнами блищали гори і сіра, крижана вода затоки, яка перерізала місто, ніби величезний кинджал, котрий ввігнали в береги колись давно. Коли світ був іще молодим. Затока-кинджал звалась Сваандаар, і звучало це саме так, як личило б звучати назві старовинної зброї.

— То влаштовуйся! — Магрі швидко позачиняла вікна. — Коли будеш готова, спускайся, ми ж тебе з дороги нагодуємо.

— О, я їла в потязі, дякую, — відповіла Гессі тихо. Вона подумки порівнювала Магрі і Фаусту, думаючи, яка з них більш говірка.

— Пф-ф, Гестіє Амаліє, ти моя гостя. І знаю я, чим частують у потягах. Ні-ні, ти маєш спробувати нашу фірмову випічку. І гарячого супу не завадить, бо ти схожа на мариновану оливку!

Гессі не стрималась і розсміялась. Магрі вдоволено хитнула головою і зачинила двері.

— От я і тут, Аїдене. — дівчина сіла на край ліжка, котре було ще чужим, проте на кілька днів мало стати її прихистком.

Вона не здивувалася, що батечко перед від’їздом справді дізнався про сім’ю Магрі, котра перебралась до Фіолле навесні. Виявилось, їхня пекарня раніше стояла неподалік материної цукерні! Тож батьки взяли справу у свої руки й повідомили сім’ю Магрі про плани доньки. Випадкова знайома не забула про давню обіцянку.

Нова пекарня її родини стояла просто на вершині пагорба, на крутій вулиці, котра злітала вгору, а тоді опускалась просто до центру міста. Довкола купчилося багато-багато дрібних будинків із похилими дахами, закрижанілими флюгерами та важкими віконницями. Магрі пояснила, що часом так холодно й вітряно, що без віконниць підлога на кухні за ніч береться інеєм.

Гессі розкрила валізку й подумала, що вдягти до обіду.

— Магріте-ель! — Крик знизу примусив її здригнутись.

Дім видавався маленьким порівняно з їхнім маєтком, тому тут було добре чути, коли хтось когось кличе. Проте це не руйнувало відчуття затишку. І Гессі була певна, що великі палати у Фіолле не вельми популярні: обігріти їх посеред зими — надто складне завдання.

Вона дістала найтеплішу сукенку й шерстяні панчохи. Тоді ще плетену шаль, котру їй подарувала Доанна перед святами. Відчуття самоти й самостійності п’янило, хоча це лише на кілька днів. Ніяких батьків, котрі розлучаються; жодної сестри, заплутаної у своїх кавалерах; жодного юнака, котрий прагне того, чого вона не може дати…

— Їй-богу, Аїдене, я справді тікаю, — пробурмотіла вона до відчиненого вікна, застібаючи ґудзики на довгому сіро-вишневому светрі, який вирішила вдягти на сукню.

— …Ти можеш залишатися скільки хочеш! — щебетала Магрі, поки Гессі обідала. — Я зранку заклопотана, але потім можу гуляти з тобою й показувати місто. Якщо захочеш… та певно, що захочеш! Кому ж охота самій тинятися в таку холоднечу?

— Мені подобається гуляти на самоті, — відповіла дівчина, — проте я потребую хорошого провідника принаймні на одну прогулянку, щоб не заблукати. Не дуже ґречно буде створити вам проблеми своїм раптовим зникненням!

— Ні-ні, навіть не кажи про це «зникнення». Зникати в нас заборонено, так-так. То що ти хочеш побачити передусім?

Гессі кинула погляд у бік шибки, вкритої морозними квітами.

— Місце, з котрого розгортається красивий краєвид на затоку.

— О, з твого вікна цілком навіть гарний. Але якщо вибратись іще вище в гори… Ти ходила в гори, Гестіє?

— Тільки влітку. Узимку мою рідню не витягти кудись за місто, наче їх лякає сама думка про можливість побачити сніг, вищий ніж по коліна.

— То підемо, якщо буде погода. Бо в сильну заметіль можна заблукати й не повернутися взагалі. Буває й таке.

— Гаразд. Тоді підемо, якщо погода випаде. Я б хотіла повернутись.

— Магрітель, ти б не лякала гостю! — докинула її матір, котра розставляла на полицях бокасті баночки. — Бо якщо ми загубимо в лісі знатну панну, що нам буде?

— Я не знатна панна, — заперечила Гессі знічено.

— Ви, красуне, — Фаулі-Прейшер. — Матір Магрі похитала головою. — То навряд чи в нас тут траплялися гості, поважніші за вас.

— Прізвище не робить мене ліпшою людиною.

— Та певно, що не робить. Але воно наділяє вас правами, котрі не всі мають.

— Годі вже, мамо, їй-богу! — Магрі втомлено склала руки на колінах. — Так кажете, що Гестія стане думати, що ми од неї щось хочемо чи за щось її гудимо!

— Ото вже й поговорити не можна! — Матір Магрі знову похитала головою й повернулась до своїх баночок.

— Ти не зважай на неї, — сказала дівчина, коли вони спускалися вулицею до центру. — Мама дуже ревно оберігає давні традиції. Їй легше, коли є просто собі люди, а є знатні панни на кшталт тебе. Тоді просто і зрозуміло, з ким і як поводитись. Вона любить казати, що світові потрібні порядки.

— Розумію. Хоч і сама не дуже таке схвалюю… А що тут?

Вона подивилась у бік довгого будинку, схожого на великий чорно-сірий корабель. Його двері-ворота стояли прочинені, і зсередини долинали приглушені схлипи. Гессі краєм ока помітила всередині жінок у сірому й чорному одязі. Вони стояли біля самого входу, стискаючи в руках темні хустинки.

Магрі насупилась і пішла швидше.

— То місцева церква. Ми не ходимо до неї. Матінка каже, що швидше викине всю ранкову випічку на сніг, ніж туди зайде.

— Вона схожа на корабель.

— Та певне. Тут же все місто виросло з рибальського хутірця. Ті жінки оплакують потопельників. Два тижні тому затонув великий корабель.

Гессі озирнулась і зрозуміла, що аура горя, синьо-сіра, холодна й гірка, горить так, як вогнище, котрого ніхто, крім неї, не бачить.

— Як би я хотіла допомогти їм… — шепнула вона, згадуючи про камеру, котра залишилась у будинку Магрі.

Але камера не працювала.

— То морські вдовиці. Їм не допомогти. Тільки треба часу.

— Невже нема засобу зробити їх щасливішими?

Магрі округлила очі, і Гессі зрозуміла, що це, мабуть, прозвучало дуже дивно й навіть жорстоко. Тому вона швидко зашепотіла:

— Тобто я б дуже втішилась, якби могла допомогти їм почуватися ліпше.

— Гестіє, вибач, що питаю. Але… тобі доводилося втрачати близьких, рідних людей?

Дівчина кивнула.

— І тобі допомагало щось? Розмови? Нові сукні? Тістечка? Гаряче вино? Тобі поліпшувало від розваг чи книжок?

— Ні. Але я вирішила тоді, що пам’ятатиму хороше. Усі в нашій родині згадували про ту людину лише зі смутком і скорботою. Я ж згадувала, яким хорошим він був. Сонячним, добрим і пречудовим. І тепер мене гріє думка про нього. Я геть не розумію, чому про тих, хто пішов, треба говорити лише зі смутком чи скорботою.

— Так говорять і про живих, я собі думаю. Зі смутком. Коли хочуть, щоб вони опинилися поруч.

— Але мало б бути інакше! Ми мали б більше радіти за інших. Незалежно від того, з нами вони чи ні.

— Але так ніколи не буде. — Магрі похитала головою.

— Чому ж?

— Оце ти смішна! Бо ж коли тобі хтось потрібний, то ти хочеш, щоб він із тобою був. Так уже люди створені. Так усі створені, хіба ні?

— Ну… так. Мабуть. Так. — Гессі провела поглядом молоду пару, котра минала їх, і на мить уявила, що це вона й блакитноокий.

— А якщо хочеш допомогти морським удовицям, то ми у вихідні влаштовуємо для них безкоштовні обіди, а ще ярмарки, де вони продають свої старі речі чи різні причандалля, які виготовляють. У Фіолле не заведено забувати про тих, хто в біді.

Гессі подивилась на те, як вузькі вулички стікаються з гір до центру, і подумала, що Фіолле — прегарне місце.

А потім Магрі провела її просто до фонтана, котрий позначав центр міста. І він зображував не корабель, а тільки давню морську богиню, легенди про яку розповідали маленьким дітям перед сном. Далі широка вулиця в один бік вела до набережної, а в інший — до величезного, круглого, мов блюдце, і викладеного білим каменем майдану Героїв. Його оточували мармурові арки, під якими на постаментах стояли лицарі й королі давнини і суворими поглядами дивились у бік моря, мовби кидали йому виклик.

* * *

Допомагати на ярмарку стало для Гессі новинкою. Спочатку вона дуже хвилювалась, проте Магрі розповіла, що вони роблять це щовихідних, та й шановна гостя не зобов’язана приєднуватись. Але шановна гостя дуже хотіла.

Тому подруга розбудила її раніше, ніж завжди, і вони весь ранок пакували випічку до кошичків і готували святкові набори в красивих пакетах зі стрічками та гілками хвої. Потім із тими кошичками довелося йти до центру — і ні разу не впасти на крутих схилах. Гессі помітила, що в небезпечних місцях вулиці обабіч тяглись довгі-довгі поруччя, увішані бурульками. Подекуди такі поруччя були й у стінах будинків. І вони кілька разів, коли бруківка виявлялася заслизькою, таки добряче допомогли їй з Магрі.

— Якби Йоннагі та Йовальт не заспали, то помогли би нам із тими пакетами, — бідкалась подруга дорогою.

Йоннагі та Йовальт, котрих зазвичай кликали Йоном і Вальтом, виявились братами Магрі, молодшими на рік. Ще вона мала старшого брата, котрий навчався на лікаря в Астірі, і кількох молодших сестер.

— Йону і Вальту ще столи носити! — Рум’яна, як яблучко, подруга Магрі оминула їх, черкнувши руку Гессі важкою спідницею в темно-сині смуги. Вона несла доверху наповнений кошик.

— У них і так роботи нема, поки канікули! — кинула Магрі. — Ньоочі, то моя подруга з-під Астірі, — кивнула вона в бік Гессі. — Хоче нам помагати.

— То хай! Більше людей — веселіше! Здоганяйте! — по цих словах Ньоочі подріботіла вниз дуже швидко.

— Магрі, а чому так багато людей беруть участь у ярмарку?

— Бо чи не кожна дівчина тут може стати морською вдовицею, — кинула Магрі, мовби ці слова є лише природною частиною життя і потребують спокійного сприйняття. — Та й заведено, що частину заробітку віддаємо їм на поміч, а частину лишаємо собі.

— Я не знала.

— Ти й не мала знати. Онде всі! — Магрі раптом показала рукою на майдан з фонтаном.

Там уже кипіла робота. Світлі голови братів Магрі виднілися між інших хлопців, котрі розкладали столи, стільці, коробки, а подекуди й цілі маленькі намети. Попри побоювання Гессі, що там виявиться надто сумно й траурно, на майдані, навпаки, всі сміялись, швидко розкладали хто що мав із собою. Навіть жінки — а їх було багато, деякі геть юні — в чорних вуалях, які покривали волосся, теж усміхались, витирали натомлено чола, і синяве полум’я, котре осяювало їх в очах Гессі, ставало менш видимим.

Ньоочі покликала їх, розмахуючи рукою. Магрі потягла Гессі за собою та широкими кроками перетнула майдан.

— Ма-агрі, Йон-де загубив дорогою таблички! — поскаржилась подруга, хоча голос її чомусь був дуже радісним.

— Ньоочі, я ж просив, щоб ти їх собі взяла! Я з тими столами не міг би всього вгледіти! — обурився Йон.

Гессі подумки відзначила, що він скидається на курчатко: високий, але худорлявий і недоладний, з довгою шиєю та світлим пушком на гострому підборідді.

— Ага-ага, Йон-де, ти б і стола згубив, якби я не вгледіла!

Ньоочі посварилася на нього пальцем, усміхаючись. Повновида, з двома косами, котрі обрамлюють лице важкими шнурами, — геть на противагу Йонові.

Магрі стала поміж ними та грізно зиркнула на брата:

— Йоннагі, мерщій додому, і щоб таблички були тут іще до початку ярмарку! Ньоочі, маєш своїх п’ятеро братів — на них і покрикуй.

— Ого, яка ти сувора, — зауважила Гессі, коли вони відійшли й узялися розкладати речі.

— А пощо вона бісиків йому пускає та глузує постійно? Йон малий ще. Я вже ж знаю. Я з ним живу. Він усі її жарти за чисту монету сприймає й булькотить, як тісто на дріжджах!

— З усіма таке буває…

— Ну, не зі мною! Я панна серйозна.

Гессі подумки всміхнулась і пригадала, як минулої весни, коли вона вперше випадково зустріла Магрі в парку, та чекала на звістку від свого тодішнього любого на ім’я Ренд. А тепер подруга жодним слівцем про нього не згадувала — мабуть, давно минулось.

Вони взялися розкладати випічку на столах. Людей справді зібралось багато. Вони з зацікавленими обличчями придивлялись до булочок та настоянок, до плетених прикрас і лялечок із тканини, до дерев’яних різьблених візерунків на кришках.

Гессі поривалася допомагати Магрі продавати їхні фірмові булочки, але впустила два пакунки. Тоді подруга швиденько відправила її по теплий чай до їдальні на розі, де всім-всім на ярмарку пропонували безкоштовно зігріватись. Потім Гессі ще двічі ходила з площі до пекарні по свіжу випічку, витирала столи, допомагала з дрібними дорученнями, записувала, скільки й чого продалося, прив’язувала хвойні гілочки до подарункових пакетів. Потім допомагала скласти стіл, шукала Йона й Вальта, котрі десь затримувались, а Магрі пританцьовувала від холоду біля тих столів. Під вечір дівчина відчувала в собі сили тільки на те, щоб дійти додому, піднятись до спальні й упасти там без руху.

— Ти, певне, смертельно стомилась, — зауважила Магрі, коли зазирнула до Гессі перед сном. — Навіть не спускалась до вечері. Оце мати на мене зла буде, що я так тебе завантажила роботою.

— Та байдуже, — пробурмотіла дівчина, визираючи з-поміж подушок, у котрих вона лежала обличчям вниз. — Я однаково вже за день покуштувала стільки випічки, що нічого й не хочеться. А добре відбувся ярмарок?

— Предобре. Нині дуже багато людей. Не часто так буває. Мабуть, то на свята поприїздили. Та й ти дуже старанно попрацювала. — Магрі кивнула. — Отримаєш свою плату за сьогодні.

— Ні, яку ще плату! Я тільки хотіла допомогти. Якщо від того тим жінкам стане легше.

— Чи легше — цього вже не знаю, а от що з грішми помогли, то таки правда. Ти так перейнялась їхньою бідою! Не чекала такого од заможної панни.

— Чи заможність мала б мене знечулити?

— Вона зазвичай дозволяє людям не дивитися на те, що їм не подобається.

— Я б хотіла мати змогу принести щастя всім, — сказала Гессі тихо і трохи засоромилась цих слів.

— Усім? — перепитала Магрі.

— Так. Усім-усім-усім. Наскільки мені стане сил.

— Я, звичайно, не вельми знаюсь на щасті. Моє життя просте, і я рада з того, що в ньому є. — Подруга задерла голову і подивилась на біляві хмарки, котрі, здавалося, зачепляться зараз за флюгери над будинками. — Проте я собі думаю, що кожен має дбати про себе. У тебе є чоловік?

— Ні, що ти… Я ще в коледжі!

Магрі хихикнула.

— Гаразд. Загалом, якщо в тебе є чоловік, ти маєш дбати, щоб щасливим став він і ти з ним. Якщо є діти, то дбати про них. Якщо є любі друзі — потурбуватися теж. Так усі живуть. Тебе не стане на всіх.

— Можливо. Я не певна…

— Ти просто не зможеш, Гестіє. — Магрі округлила очі. — Тим більше, ти не маєш почуватись винною, якщо хтось не такий щасливий, як би тобі хотілось. Знаєш же, як воно кажуть: що для одного щастя — для іншого горе.

Гессі перевернулася спиною на ліжко:

— Ох, чи мені не знати! Адже мої батьки хочуть розлучитись, і в тата, мабуть, була… була інша пані у Фіренсі. Тільки ж вона загинула, а він однаково нас кидає. Моя сестра втрачає юнака, котрого потребує, бо ніяк не могла визначитись, чи кохає вона його. А я… їй-богу! Чи ж я ліпша? Я й далі даю надію одному юнакові, бо той, кого я направду покохала всім серцем, зник із мого життя. Бо я сама прогнала його. І більше не побачу, ох-х…

— І тепер ніхто не може бути щасливим? Ніколи? Взагалі? — безбарвно спитала Магрі, сідаючи на краєчок ліжка — вона зауважила, що здивована такою відвертістю від ледь знайомої гості.

— Не знаю. Нічого не знаю.

— Отож-бо! Ти не знаєш і точно вже не дізнаєшся, як би все могло скластися. Але воно є як є. Тож вдихни глибше і подай мені руку, Гестіє, коли настане момент. Бо нині морозить, а завтра нам спускатись до міста, а вулиця така крута і стільки льоду, що не диво й загриміти та проїхатись на своїх спинах до самісінького фонтана. Ти ж бо достоту не так хотіла б з’явитися в центрі славного Фіолле, правда?

— Правда, — погодилась Гессі. — Тим більше, у мене є вельми погана схильність падати й трощити речі, особливо посуд.

— Ой, добре, що сказала. Не підпущу тебе до столових сервізів.

* * *

Гессі отримала листа на п’ятий день свого гостювання в Магрі. Писала матінка.

Дівчина вилетіла з дому пекарів за півгодини до вирушання найближчого потяга і бігла всю дорогу до станції, щоби встигнути. Вона двічі послизнулась і впала, роздерши панчохи, проте гострий дотик льоду чи біль не турбували її. Камера била по стегну. Більше нічого Гессі не взяла із собою, бо розцінила, що з валізами точно не встигне на потяг. Усі речі їй доброзичливо пообіцяла позбирати й надіслати Магрі, котра дуже здивувалася, що гостя так зірвалась геть.

Але причина була надто вагома: матінка написала, що нікуди вони не поїхали, бо Генріка зовсім-зовсім хвора.

Розділ 9. Коли вітер у вітрилах…

АЇДен


Свар сказав, що з кандидатів до Тріади іноді виганяли, хоча так, щоб усіх трьох — це сталося вперше. Утім, насправді вигнали двох — третій зник сам. Хоч я і не вірив спочатку в слова Розе, що він має зникнути з її — і зі свого власного звичного — життя, аби Гестія прокинулась. Але Полі почувався винним і пішов.

Тільки тепер бісів страждалець не думав повертатись, а мені свербіло кинутись на його пошуки. Якби не заборона покидати Академію, котрою мене нагородили за попередні «заслуги».

— Прозерпіна завжди була сумнівною панночкою, але вона вміла привертати увагу, — похитав головою Свар, і яскраве вогняне волосся розбурхалось, наче там кублався невідомий птах.

Я потроху звик, що зовнішність тут часом траплялась дуже дивна, проте радів, що моє волосся — це все ще просто каштанові кучері. Думаю, якби воно стало якимись ліанами, я би просто його голив раз на місяць.

— А мені здається, що дурна вона трохи, — знудьговано докинув Рама, який сидів на два ряди вище і читав книжку, час від часу долучаючись до розмови.

— Не така вже й дурна, якщо могла приховувати свою сестру під самим носом у викладачів. — Свар усміхнувся, і волосся його спалахнуло справжнім вогнем. — Та ще й ганяти її по інших світах.

— Слухай. — Рама опустив книжку трохи нижче і скосив погляд у бік Сварога. — Підпалиш мені тут щось, бібліотекарка з мене три шкури спустить.

— Та ну, така краля, як вона? Ні-і… — Сварог схопився руками за спинку стільця попереду. — Скажи, Аїде?

— Якщо таки спустить, то я радо проведу його до царства мертвих, — спробував я пожартувати.

Рама пирхнув і знову затулив обличчя книжкою. Мабуть, таки не оцінив жарту.

Сварог повернувся до мене:

— Слухай, Аїде, до речі, про мертвих! Коли Полі повернеться?

— Рано записувати його до мертвих.

— А як на мене, то саме час, — знов озвався Рама.

Направду, мене вже згризло, що я не знав, де Полі. І чи планує повертатись. Я подумки прокручував нашу останню розмову багато-багато разів. Те, як просто він погодився. Те, як без найменших вагань пішов — щоб допомогти Гестії. А я піддався дурним думкам та звинуватив його в тому, що він із Доанною…

Фона зникла одразу ж після того, як мені й Розе було висунуто обвинувачення. Проте її справи мене не турбували, а от якщо Полі не повернеться ще якийсь час, то його сили почнуть виходити за межі. І якщо не опанувати це вчасно, він помре.

* * *

Гессі не розуміла, як таке могло статися. Генріка лежала в ліжку, бліда, аж посіріла, очі її безтямно блукали по стіні, наче вона обмальовувала поглядом візерунки на шпалерах з рожевим і золотим — її улюбленими кольорами в дитинстві.

— Генрі… — Гессі присіла на край ліжка. — Генрі, я приїхала! Це я, Гестія.

Сестра не відповіла.

— Вона нічого не казала відучора. — Пані Моррінда змінила марлеву пов’язку із заспокійливими травами на чолі Генріки, проте та навіть не поворухнулась. Тільки її погляд повільно блукав по стіні.

Гессі стиснула руку сестри, а тоді вийшла в коридор, де на неї очікувала матінка.

— Що з Генрі? І чого ви написали, що вона мало не вмирає? Я так перелякалась! Ледь устигла на потяг!

— Оце не було чого їхати аж до Фіолле. — Матінка спохмурніла, але тоді, вже примирливо, докинула: — Ми тут і самі перелякались. Генрі зовсім раптово заслабла, майже перестала їсти й узагалі реагувати на будь-що. Лікар казав, що все з нею гаразд. Тобто вона просто надумала собі щось і чи то ображається, чи що. Стрес, бачте, великий.

— Отак ображається? — Гессі округлила очі. — На кого ж?

— На того…. На Олліша, на кого ж іще! — Матінка склала руки на грудях і пирхнула. — Не варто було дозволяти вам гуляти з ними. Усі ж знали, що та дружба ні до чого хорошого не приведе.

— І як її лікувати? — спитала Гессі вимогливо.

— Лікар вітамінів порадив. І заспокійливого. І щоб жодної тривоги… Що за рік! То ти хворієш, то Генріка! І в обох — бозна-що! Не могли б ви, як усі діти, підхоплювати застуду?

— Я постараюсь підхопити застуду, тільки-но вийде, — шепнула Гессі, щоб якось розвіяти атмосферу смутку, проте матінка жарту не зрозуміла.

Дівчина спустилася, схопила пальто з вішалки й вибігла надвір, на ходу застібаючи ґудзики. Розуміла, що треба якомога швидше дістатись до Оллішів.

— Гестіє? Гестіє, ти повернулась?

Наче за наказом магічної камери, Даррін покликав її, щойно дівчина дійшла до найпершого повороту. Прямував друг, судячи з усього, до їхнього будинку. Пояс його пальта розв’язався й висів за спиною. Але Даррін не міг його поправити, бо руки були зайняті пакунками в обгортковому папері.

— Даррі! — Дівчина відчула, що ноги слабнуть, тому просто обхопила його обома руками, вибиваючи з рук пакунки. І байдуже все, байдуже все, байдуже…

— Гессі? — Юнак вельми здивувався й погладив її по голові. — Так, я теж дуже радий, що ти повернулась. Власне, я до вас іду…

— Даррі, Генріка захворіла! — випалила Гестія. — І матінка певна, що через твого брата. Ти не знаєш, чи вони часом не сварились раптом Чи чого не сталося?

Даррін поклав руки їй на плечі.

— Ти тільки повернулася, так?

— Так. Щойно з потяга додому… Ну й тепер з дому.

— Морґін заручився з Олейн Тавіш. Тепер офіційно.

— Чому? — Гессі здалось, що їй заклало вуха.

— Бо нам потрібна допомога. — Даррін відвів погляд убік. — І тягти не було куди. Ми й так більш ніж півроку думали, як це все ліпше облаштувати. Мабуть, твоя сестра дізналася. Власне, я йшов до вас, щоб занести подарунки на свята. Мати відправила. І хотів передати Генріці вибачення від брата. Він вирішив, що ліпше йому не з’являтись їй на очі. Поки що.

— Правильно вирішив, — згодилась Гессі. — Краще йому того не бачити.

— Вона така зла?

— Вона хвора, Дарріне. І тобі ліпше теж зараз до нас не заходити. Вона справді хвора.

— Тоді пакунки…

— Залишимо поки що в цукерні. А тепер ходімо до центру, треба побалакати…

Увечері Гессі сподівалась помітити, що сестрі полегшало, проте Генріка, здавалось, і не поворухнулась. Вона мала хворобливий вигляд. Її червоні запалені повіки, помережані жилками, повільно опускались на стомлені очі й так само повільно злітали вгору, наче крила метелика з літнього парку.

— Генрі, ти ж чуєш мене? — спитала дівчина, присідаючи біля неї. — Скажи, що чуєш.

Генріка мовчала.

— Це не твоя провина. Їм потрібні гроші. Так було в усі часи. Ти не винна в тому, що так сталось…

«А я винна…»

— Так буває, Генрі. І якщо вже Морґін не розумів, що всі ці Тавіші, Дей Маари та інші — це просто… Ох, я не мала цього казати. Я мала сказати щось інше. Знаєш, Генрі, просто це нормально, мабуть, що ми закохуємось і наші серця тріпочуть, а потім усе розбивається. Це нормально. Знаєш, я теж була закохана, я була така закохана… Але це теж нічого… нічого не дало. Не все так, як ми хочемо, Генрі. Не все те щастя, що здається нам таким спочатку. І взагалі — ти будеш щасливою, Генрі. Може, для цього треба більше часу, ніж я думала. Але ти будеш щасливою. І ти, і Морґін. Навіть без магічної камери. Вибач, що я не спинила тебе. Вибач, що не порадила тобі замислитись, що не порадила поговорити з ним чесно й відверто. Вибач, що я дозволила, щоб це зламалось. Я… я хотіла щастя для всіх, Генрі. Для всіх. Але не змогла досягти цього. Будь ласка, заговори зі мною. Я збожеволію, якщо ти не повернешся. Тільки не після Аїдена.

Генріка кліпнула і подивилася просто на Гессі. Її пошерхлі губи, вкриті дрібними тріщинами із засохлою кров’ю, ворухнулись:

— Хто такий Аїден?

* * *

Наступного дня Гессі прокинулась на світанку і тихо, щоб не потурбувати нікого, пішла до річки.

Туман ще затуляв сонце, хоча день, здавалося, буде погожим. Хвилі ритмічно котилися. Річка заспокоювала, як і море, гори та всі ті речі, котрі існують так довго, що здаються вічними. Здається, на їхньому тлі все не таке вже й вагоме.

— Я втратила вміння робити людей щасливими, — шепнула Гессі до води, спираючись на міст.

— Але ж ти все одно любитимеш їх, — відповів голос, і на мить дівчина затамувала дух з несподіванки.

Наступної миті вона зиркнула через плече, сподіваючись, що це блакитноокий. Що він повернувся. Що він її врятує, як у чарівній історії, і…

Проте то виявився не він.

— Ти все одно любитимеш їх. І цього досить.

Червоно-зелена шийна хустка тріпотіла від вітру.

Гессі запаморочилось у голові, і вона відступила назад.

— Ну-ну, спокійніше, панно. — Історик притримав її за руку. — Вода сьогодні бадьорить, але я не певен, що аж так, щоб ви захотіли скупатись.

* * *

— О боги, ви таки повернулись! — Дівчина дивилась на Історика довго-довго, бо не могла зрозуміти, чи то справді він, чи то ранкове видиво з туману.

— Я тут проїздом. Навіть не планував вас зустріти, панянко.

— І я не планувала. Власне, не так багато людей гуляють над річкою на світанку взимку. — Гессі не повірила у збіг, але не мала жодного доказу, що це не так.

— Тому такі зустрічі ще цінніші, так?

Історик усміхнувся, і в його палючих очах, як і минулого разу, світилися інтерес і радість. Ці очі наче пронизували і бачили все потаємне. Проте Гессі було спокійно від думки, що їй не треба нічого приховувати. Це просто.

— Так. Добре, що ви тут. Мені хотілось зустрітись, і, здається, я зламала вашу камеру.

— Камеру не можна зламати.

Дівчина байдуже провела рукою по вкритих інеєм перилах мосту.

— Тоді зламалась я.

— Ви теж не можете, панянко, — усмішка Історика видавалась не менш яскравою, ніж його погляд.

— Тоді магія зламалась. Байдуже. Щастя покинуло мене.

— Як приплив? — Чоловік перехилився через поруччя, ніби видивлявся на дні річки скарби давніх епох.

— Не розумію вас.

— Як над морем. Вода тікає назад, а потім знову накочується на берег. Так і щастя. Було б не так цікаво, якби воно застигло непорушно, мов той пан на коні, на постаменті.

— На проспекті Королів?

— Мабуть. Їй-богу, в кожнісінькому місті, яким я проїжджав того тижня, у центрі стовбичив хоча б один пан на коні!

— Мабуть. Давні правителі і все таке.

— О, нарешті усмішка! Бачите, усмішка у вас щаслива й осяйна.

— Оце вже лестите, направду. — Гессі відчула себе винною, що вона всміхається тоді, коли вдома все так погано; але поруч із Істориком її огортав спокій, ніби тепла шаль, і всі проблеми здавалися трохи-трохи, та все ж віддаленими.

— Не без цього. То що, панянко, де ваше щастя?

Гессі теж подивилась у воду, наче могла там виловити відповіді.

— Не знаю. Вичерпалось.

— Тоді пригадайте-но мені останній момент, коли ви були цілком і абсолютно щасливою!

Гессі не треба було на це багато часу. Вона негайно подумала про те, як світ зупинявся й завмирав, як повітря довкола наливалося дзвоном, а блакитні очі дивились просто на неї, і в них завжди ховалась усмішка… Але ні. Вона прогнала спогади про те далеке й недосяжне відчуття й силувано всміхнулась:

— Я прегарно почувалася, коли допомагала на ярмарку у Фіолле.

— Ага. Що ж, це так. Але попрошу вас озвучити ту, іншу, першу думку, котра так красиво освітила ваше обличчя.

— А звідки вам відомо про іншу думку?

— Вважайте, що мені відомо все.

Гессі прийняла це правило гри і звела брову.

— Тоді вам відомо, про що я подумала. І також відомо, де він.

— Можливо.

— Блакитноокий, — уточнила вона, спідлоба зиркаючи на Історика на випадок, якщо йому таки не все відомо.

— Під якими іменами я його тільки не знав!

— І ви мені скажете?

— І що ж це тоді буде?

— Допомога.

— Вам не потрібна допомога. Тільки трохи вітру у вітрила.

— Думаю, я кохаю Полі, — сказала Гессі тихо і спокійно, анітрохи не сумніваючись у тому, щоб озвучити це саме незнайомцеві, котрий подарував їй камеру. — Але не знаю точно, чи Полі і блакитноокий — одна й та сама особа. А ще я прогнала його. Це трохи ускладнює ситуацію.

— То знайдіть цього буремного юнака й переконайтеся в цьому. У всьому, що вас цікавить. А при нагоді й поверніть. Усі блукальці приходять на пристань, проте вони повинні в певний момент повернутись, інакше сягнуть такої точки, від якої вже нема шляху назад.

— Ох. Я розумію. Але є ще… ще один юнак. — Думка про Дарріна різонула тепер гірким соромом. — І я не можу кинути його.

— Звичайно, кидати людей — це взагалі погана річ. Вони можуть упасти й забитись.

Гессі не стримала усмішки:

— А ви таки кумедний.

— Розважаюсь і розважаю тебе.

— Я рада, що вас зустріла. У мене вдома стільки смутку тепер. Знаєте, це ж правда. Те, що щастя для одного, для іншого може стати горем.

— То спробуйте всі варіанти. Єдине, що ви можете, Гестіє Амаліє, чарівна богине домашнього вогнища, — це спробувати й дізнатися, що для вас щастя, а що горе. Саме для вас.

— Як гадаєте, камера запрацює, якщо я зрозумію це?

— О, я думаю, що ця камера ще служитиме вам дуже довго. Врешті, тільки для цього вона й створена… Але — це лише один із варіантів розвитку цієї історії. І було б помилкою сказати вам щось одне, ніби непорушну та незмінну істину, коли є стільки доріг уперед.

— Тоді маю до вас прохання. Передайте від мене вітання Аїденові. Якщо ви побачите його. Я не знаю ваших правил, не знаю майже нічого про те місце, де він тепер. Проте мій брат чудовий і дорогий мені, і я хочу, щоб він знав…

— Він знає, Гестіє Амаліє, знає. Він радий, що його сестра бачить більше.

— Хах. Знаєте, що про мене кажуть? Дивна дівчинка. Дивна-дивна. Бо вірить у те, що світ наповнений магією.

— Не дівчинка, Гестіє, а дівчина. Чарівна юна дівчина. Минуло багато часу з моменту нашої першої зустрічі, і ви стали просто красунею.

— То ви ще мою сестру Генріку не бачили.

— Ну так, сестра Генріка — це трохи інше.

— Вона видужає?

Історик відірвав погляд од води й поклав обидві руки на плечі Гессі.

— Гестіє Амаліє, — голос його втратив запал і радість, — я полегшу вашу ношу тільки однією заувагою. Чи виживе ваша сестра, від вас уже ні краплі не залежить.

* * *

За кілька днів по зустрічі з істориком Гессі домовилася, що після занять допомагатиме в книгарні і це буде її тимчасовою роботою. Батечко і матінка, звичайно, не втішилися, та вона вирішила не змінювати своїх планів.

— Батьки вельми здивувались, коли ти запропонувала це, — як завжди делікатно повідомив Даррін.

— Ну звичайно. Де це бачено, щоби пристойна панянка працювала? — відповіла Гессі, перекривлюючи матір.

— Спізнились вони. Років п’ятдесят тому це задавалось би, звичайно, дивним. Але тепер не бачу в цьому нічого надзвичайного. Коли Олейн закінчить університет, вона хоче викладати.

— Ого. — Гессі здивувалась. — Таки вона цікавіша, ніж я думала.

— Так. Думаю, ви з нею ще зможете ліпше познайомитись.

— Ти не шкодуєш, що то — не ти? — спитала дівчина раптом, пригадуючи ту давню розмову, в котрій Даррін розповів, що насправді симпатія колись горіла між ним і донькою Тавішів.

Юнак звів брови.

— Гестіє Амаліє, які це питання ви ставите своєму керівникові? Ану розкладіть книжки з ось цього пакунка на третю поличку знизу! — Він суворо кивнув у бік шафи.

— Ви мій керівник лише в стінах книгарні! — нагадала Гессі, проте поспішила виконувати доручення. Їй подобалось перебувати в оточенні книжок, торкатись шорстких або гладеньких палітурок і відчувати під кожною з них іншу, особливу історію.

— Доброго дня! — Голос Доанни злився зі звуком дзвоника, котрий висів над входом.

— Панно Масоллі! — Даррін метнувся до дверей першим. — Рано ви сьогодні!

— Вітаю, пане Олліш, привіт, Гестіє Амаліє. — Доанна почергово кивнула їм обом і пробігла пальчиками по обкладинках книжок на найближчому стенді. — Ви, мабуть, знаєте, чому я прийшла?

Даррін черкнув рукою по кучерях. Ті неслухняно випорснули поміж його пальців.

— Так, але батько казав, що посилку затримали. Сніг на дорогах і все таке. Я сповіщу вас, коли будуть новини.

— О, буду вдячна.

— А ви про що? — втрутилась Гессі з цікавістю.

Доанна тепло всміхнулась до неї.

— Гесті, ти не повіриш, але я захопилась старовинними фантастичними історіями! І пан Олліш доброзичливо погодився мені допомогти й замовити рідкісні книжки на цю тему, які їм удалось розшукати. Щоправда, деякі їдуть аж із півдня Ітеллі, тому чекати дещо довго.

— О, справді… А як ви про них дізнались? Ми в коледжі нічого такого не вивчаємо, хоча шкода. Я би радо почитала якусь фантазію!

Обличчя Доанни освітилось усмішкою:

— Це все мій брат Поль. Він розповідав про вельми незвичайні речі. І я думаю, що зможу йому трохи допомогти у справах, якщо знатиму більше.

Гессі пригадала його добру усмішку і відчуття спокою та певності, котрим брат Доанни її обдаровував. І ще вона відчула легкий сум, що він жодного разу не писав після літньої зустрічі в Анадалі.

— Що ж, пане Олліш, чекатиму новин. — Доанна плавно повернулась до дверей і зачепила шаллю корінець книжки на полиці. Книжка випала й розгорнулась десь посередині.

Даррін підхопив її, проте Доанна поклала руку поверх його долоні:

— Заждіть-но.

Вона з інтересом пробігла сторінку поглядом, і в кутиках її вуст заграла усмішка.

— Он як.

— Що там? — Даррін теж схилився над книжкою і врізався в чоло Доанни, котра різко сіпнулась назад.

— Нічого, — сказала вона, знову поправляючи шаль й анітрохи не поморщившись від удару. — Випала поезія. Знаєте цю гру — поворожити на поезії, розгортаючи на випадковій сторінці в книжці?

— Ні, — заперечив Даррін серйозно.

— А що вам випало? — спитала Гессі, котра гру знала і часом розважалась так у коледжі.

— Те, що й потрібно. «Кожен блукалець приходить на пристань…» — Доанна приклала палець до вуст. — Тільки тихо, мої любі, не кажіть іншим того, про що ви дізнаєтесь.

Вона вийшла нечутно, ніби м’який вітер.

— Спробуємо? — Даррін згорнув книжку, а тоді різко розгорнув її та пробіг очима випадковий рядок. — Он як, — додав він замислено й тихо. — «Вона носила зелене в траурі…»

— Панна Доанна теж так робила. Думаю, вона взагалі мало ваги надавала тому, що думають інші люди про колір її траурної вуалі…

Даррін не відповів їй і поставив книжку назад на полицю. Гессі взяла її сама й розгорнула, щоб дізнатися своє пророцтво чи то побажання від Всесвіту.

«Ніби кожен день вона щось в собі хоронила і носила по ньому жалобу…» — сказали сторінки.

— Це не так, — відповіла їм дівчина пригнічено і спробувала запхати книжку подалі.

* * *

— Фраде, ти міг би мені допомогти? — випалила Гессі з порога.

Перед високим і гордим, як сам фіренський король, сином Тавішів вона досі почувалася трохи ніяково, хоча їхні непорозуміння й залишились у минулому.

— Гестіє, пройдімо до кабінету, там і поговоримо.

Якщо Фрадера і здивував її візит, то він нічим цього здивування не виказав. Дівчина перестріла його просто біля входу в будинок, коли старший син Тавішів повертався з задвірка.

— Розпорядіться щодо чаю в третій кабінет, — наказав Фрадер дворецькому, котрий забрав у них верхній одяг.

— Так, звичайно, пане.

Гессі роззирнулась. Будинок Тавішів стояв на пагорбі над річкою і зовні мав дуже суворий і холодний вигляд. Ізсередини його інтер’єр відповідав образу цієї сімейки — він теж був стриманий, вишуканий й дібраний так бездоганно, як це було можливо. Фрадер провів її до кабінету — завдяки світлу з високих вікон тут було набагато приємніше, ніж у довгому коридорі, котрий вони подолали до цього.

— Чай зараз подадуть. Прошу сідати, Гестіє. Ваш візит мене дуже схвилював.

— Фраде, пропоную знову бути на «ти». — Гессі присіла на вузький диван. — Ми, звичайно, давно не спілкувались, проте я все ще та сама Гестія.

— Так, звичайно. — Фрадер підійшов до вікна, і його стрункий силует у світлі став здаватися ще тоншим.

— Чому ти знову в чорному? — спитала Гессі раптово.

Тавіш зиркнув на неї:

— Знову?

— Я щоразу бачу тебе в чорному. Навіть не знаю, чи бувало таке, щоб ти з’являвся на людях у чомусь світлому.

— І це те, про що ти прийшла поговорити?

— Ні, звичайно. Просто раптова думка. А що я хотіла… скажи мені, чому Олейн заручилася з Морґіном?

Фрадер помітно напружився і схрестив руки за спиною.

— Гестіє, я не думаю, що мені варто говорити про особисте життя моєї старшої сестри, тим більше зі сторонніми.

— Я не зовсім стороння. І мене цікавить не особисте життя, а суто прозаїчні речі. Морґін Олліш — син власника книгарні. Олейн Тавіш — спадкоємиця одного з найбагатших і найдавніших родів у наших краях. Тож чому? І можеш на розповідати мені про особисте, це ж тут ні до чого.

Фрадер різкими кроками перетнув кімнату і сів навпроти Гессі в крісло.

— Гестіє, часи змінюються. Наші батьки звикли ставити на те, що, на їхню думку, перспективне. Ти правильно зазначила: наш рід давній і заможний. Але це не є гарантією успіху. Гарантією успіху буде залучення тих, хто зможе розвивати цей рід і надалі. І, звичайно, це був вибір самої Олейн…

— Гаразд. Я зрозуміла, — перервала Гессі, бо більше бажала обговорити іншу тему. — Тоді, Фраде, ще одне запитання. Ти знаєш, що моя сестра хвора?

У його темних очах сколихнулось хвилювання.

— Ні, мені не було відомо про це. З панною Генрікою все буде гаразд?

— Я не знаю, Фраде. Я не знаю. І саме тому хочу, щоб ти мені допоміг.

— Якщо я можу чимось прислужитись…

— Можеш. Я думаю, що можеш. І при тому — саме ти. — Гессі глибоко вдихнула. Без камери вона почувалася менш упевненою, проте відступати було нікуди. — Я хочу, щоб ти написав їй, запросив кудись, привернув увагу. Ти ж знаєш — їй подобалась твоя увага.

Проте Фрадер заперечно хитнув головою і водночас напустив на себе такий холодний вигляд, ніби йому не хотілося про це згадувати.

— Не вельми, я б сказав, їй це подобалось. Я ж не дурень, Гестіє.

— Ти помилявся. Або хоча б уяви, що помилявся. І тепер це дуже важливо.

— Тому що?..

— Якщо не відвернути її увагу від хвороби, Генріка не вибереться сама. Вона просто не зможе. А якщо в неї буде стимул…

— Ти хочеш, щоб я став цим стимулом? — До честі Фрадера Тавіша, він одразу ж уловив суть.

— Ти будеш проти? — Гессі дивилась на нього прямо, ніби хотіла сказати «будь ласка», проте не казала.

Юнак витримав її погляд і холодно відповів:

— Ні. Не буду. Якщо від цього залежить здоров’я твоєї сестри.

— Хіба тобі не була приємна її компанія?

— Була, безперечно. Як і твоя.

Гессі зрозуміла нотку, котру Фрадер ховав у цих словах таким легким натяком, котрий нічого й не важить, якщо до нього не прислухатись. Але, на своє горе, вона вже вловила його, той натяк, і спохмурніла:

— Ох, пане Тавіш, ні. Повірте, вам не захочеться вплутуватись у це… — Тут вона всміхнулася м’якше. — Моя історія вельми заплутана, але не хотілося б марно задурювати вам голову.

— Я зрозумів. — Фрадер кивнув і випростався ще сильніше. — Тоді як вам ідея покликати вашу сестру на чай?

— Прекрасна ідея, Фраде, — втомлено відповіла Гессі.

До честі юного Тавіша, він дуже добре розумів, коли треба залишати будь-які натяки при собі.

* * *

— До речі, тобі лист від Фрадера, — зауважила Гессі за кілька днів, пильнуючи за лицем сестри.

Генріка дивилась повз неї, на стіну, обмальовуючи поглядом візерунок на шпалерах.

— Від Фрадера Тавіша. Того височенного красеня з темними очима. І волоссям, як біле золото. Ти сама так казала, пригадуєш?

Генріка опустила повіки.

— Прочитати тобі? Я прочитаю. «Шановна панно Генріко Агустаніє!» — пише він. Завжди такий офіційний, правда, Генрі? «Я мав донедавна багато справ із навчанням, а проте нині думаю, що ви і я можемо присвятити трохи часу одне одному й поновити наше спілкування, бо давно вже не мав від вас звістки. Мені хотілося б запросити вас, наприклад, на чай цієї суботи. Сповістіть про своє рішення до вечора четверга, будь ласка, щоб у мене була змога відповідно приготуватись до вашого візиту».

Гессі перевела погляд на сестру.

— А він наполегливий, правда?

Генріка смикнула ковдру, ніби хотіла натягти її собі на голову і сховатись.

— Якщо хочеш, я відповім йому замість тебе. Підеш? Попросимо батечка, щоб тебе завіз.

— Гесті… — охриплий голос Генріки здавався чужим. — Я не хочу, щоби прізвище Тавіш узагалі коли-небудь звучало в моїй присутності.

* * *

— Вона не хоче, щоби ваше прізвище звучало в її присутності, — зітхнула Гессі, викладаючи Фрадерові всю правду. — Не знаю, що вдіяти. Вона дуже слабка і, здається, затялася взагалі не повертатись до життя.

— Що ж, тоді доведеться підійти до справи серйозніше. Ви ж знали, що вона не погодиться? — Старший син Тавішів методично посіпував бездоганно білі та рівні манжети.

— Так, мала таку думку. Але мені було потрібно дізнатись її реакцію.

— Гаразд. Я завітаю до вас. Негайно. — Юнак окинув вулицю поглядом і всміхнувся. — А ось і те, що мені потрібне!

Він підійшов до прилавка з квітами, де дівчина в хустинці розправляла півонії, присипані снігом.

— Доброго дня, панно. — Фрадер прискіпливо подивився на квіти. — Мені потрібен букет, від котрого неможливо відмовитись.

* * *

Генріка пожбурила вазу на підлогу, щойно гість вийшов від неї.

— Гесті! — прикрикнула вона на сестру. — Чого ти його впустила?

Уперше за кілька останніх днів її голос не звучав, як шепіт, а очі спалахнули.

— Його впустила Увві. І ти уяви, що сказала б матінка, якби я відправила геть із нашого порога самого Фрадера Тавіша! Та вона б з’їла мене, і квит. — Гессі зробила круглі очі й подивилась на те, як півонії, з котрих облетіло кілька пелюсток, лежать на підлозі серед потрощених уламків вази й калюжки води. Тоді вона взяла квіти до своєї кімнати і покликала служницю, щоб та прибрала.

* * *

— Ти не знаєш, куди планує їхати панна Масоллі? — спитав Даррін, коли Гессі допомагала йому в книгарні.

— Ні, — здивувалась та. — А вона щось казала про це?

Дівчина піймала себе на думці, що останнім часом рідко бачилася з нареченою Аїдена.

— Ті книжки, що вона замовляла… — Даррін потер потилицю. — Вона сказала, що вони потрібні їй для мандрівки.

— Мандрівки… Ох, не певна, але в панни Доанни багато родичів в Ітеллі. Може, вона хоче до них? Та ще два роки тому вона жила у Фіренсі і лише навесні повернулась.

— Так, я знаю. Цікаво, чому це вона так зірвалась… Може, шалена пристрасть? — Юнак криво всміхнувся і зиркнув на Гессі.

— Може… — Дівчина зрозуміла: Даррін бо тепер не пам’ятає про Аїдена. Отже, він не здогадується, що Доанна була нареченою її брата. А чи сама вона це пам’ятає?.. — Думаю, її просто перестало тішити життя тут. У всіх іноді трапляється таке.

— Це так, а проте не всі мають можливість утекти кудись далеко.

— Здається, моя сестра вирішила просто втекти в себе. — Гессі засмутилась, згадуючи про Генріку.

— Послухай, Гестіє… — Даррін знову поправив свої кучері, ніби сьогодні вони надміру йому заважали. — Я знаю, те, що сталося з твоєю сестрою та моїм братом, — не найліпша ситуація. Правду кажучи, дуже навіть погана. Але ти ж не ображаєшся на мене за це?

— Я ображаюсь? Ні, що ти! — заперечила Гессі палко.

— Але мені здається, що ти дуже занурена в себе і завжди десь не тут. Навіть коли я стою поряд, ти ніби за стіною.

— Справді? Але я завжди була така. За це мене й називали дивною.

Гессі зрозуміла, що це не ті слова, які мали б заспокоїти Дарріна. Але їй не хотілося зараз вдавати що-небудь, щоб заспокоювати його. Хай це й жорстоко.

— Тоді погуляємо ввечері, коли зачинимо книгарню? — Брат Фаусти виставив на поличку свіжі томи в білих палітурках із золоченими ліліями і зиркнув на дівчину краєм ока.

— Так, звичайно, — кивнула Гессі та впустила кілька книжок.

* * *

Коли вона поверталась додому, вже спадали сутінки і все довкола ставало іскристою магією. Удома було тихо.

— А де всі? — пошепки спитала Гессі в Увві, котра зустріла її у дверях.

Служниця стріпнула сніг із килимка під дверима:

— Поїхали до Маріольтів. Вас не дочекались. Пані Фаулі була трохи засмучена через це.

— То ввечері чекати бурі? — усміхнулась Гессі, знімаючи пальто. — А що моя сестра?

Увві повела очима іронічно.

— О, панна Генріка Агустанія сьогодні дуже невдоволена.

— Чим же? — Дівчина втішилась, що Генріка принаймні виказує своє невдоволення.

Служниця прошепотіла:

— Молодий пан Тавіш прислав їй квіти. Знову. Багато.

— Невже викинула?

— З вікна! — поважно повідомила Увві.

— Божечки, а як вона до вікна сама дісталась? Учора ж навіть не вставала!

— Оце вже не питайте, панно Гестіє, — забідкалася служниця. — Та тільки мені здається, що цей молодий пан Тавіш ще й наполовину не знає того, що він затіяв.

— О, він не знає, Увві, то вже напевне. Бо то я затіяла. — Гессі всміхнулась і поспішила нагору, до Генріки, щоби помилуватись результатами своєї роботи.

Цього разу вона побачила сестру в кріслі біля розчахнутого вікна. У Генріки вже почервоніли руки й лице — вона ж сиділа в самій нічній сорочці й не звертала уваги на холод.

— Генрі, ти, бачу, геть совість втратила! — Гессі підійшла до неї й зачинила вікно. — Мабуть, хочеш застудитись, щоб тобі дали випити весь ягідний чай, який я привезла з Фіолле?

Генріка здмухнула волосся з обличчя.

— Нащо він це робить? — спитала вона хрипко, дивлячись надвір. Червоні пелюстки лежали всюди по кімнаті.

— Бо йому хочеться це робити.

— Але казала ж, казала ж: усіх Тавішів ненавиджу! Сказала — тож ненавиджу!

— То ти хочеш і ненавидиш, а він хоче — і любить.

— Любить? — Очі Генріки наче налились вогнем, і вона злякано підвела погляд. — Любить? Що за напасть, Гесті?

— Не знаю, Генрі. — Вона підійшла до сестри й сіла на підлогу біля крісла, а тоді накрила її почервонілі долоні своїми.

— Ох-х… — Генріка висмикнула руки й приклала їх до чола.

І заклякла, ніби химерна статуя з живим волоссям.

— Я думаю, ми обидві трохи заплутались. Але мені сказали, що це нормально. Що таке буває. Тож не сумуй. Не сумуй і повертайся. Я чекатиму на тебе. І теж буду виплутуватись та розбиратися з усім. — Гессі підвелась і пішла до дверей.

Наступного ранку Генріка попросила пані Моррінду приготувати їй улюблених сирних завиванок до сніданку. Тоді вона покликала Увві, щоб та приготувала ванну й уклала їй коси опісля. До чергового приходу Фрадера Тавіша Генріка вже сиділа на дивані у вітальні, хоч і обкладена подушками й укрита двома пледами, щоб, бува, не продуло.

— …І якщо ви думаєте, пане Тавіш, що у вас є щонайменше право порушувати мій спокій, поки я така слабка й життя моє зруйноване, то ви дуже-дуже помиляєтесь…

Уривок розмови долинув до Гессі, котра разом з Увві й Ульві слухала під дверима вітальні, доки їх не прогнала пані Моррінда. Проте дівчина чомусь була певна, що тепер усе гаразд. Єдине, що стурбувало, — за вечерею не могла випити чаю, бо всі чашки тріскали в її руках, щойно вона їх торкалась. Врешті дівчина, засмучена, пішла спати, проте серед ночі прокинулась від раптового холоду.

Скло у вікні тріснуло акурат посередині, і морозний вітер задував іззовні, моторошно завиваючи, ніби плакав за кимось, хто помер давно-давно.

Гессі не хотіла нікого будити, тому просто заклала тріщину старим вицвілим покривалом і приперла його до шибки невеликою іграшковою шафою, в котрій колись жили її ляльки. Завивання стало менш чутним, хоча холоднеча нікуди не ділась.

Уранці матінка, не дивлячись на Гессі, наказала їй запросити Доанну до них на гостину з нагоди новорічного свята. Хоча матінка й не пам’ятала Аїдена, та все одно його наречену не любила і запрошувала лише тому, що хотіла зібрати більше гостей, ніж її подруга Маріольта. Тому Гессі після коледжу зайшла до дому Масоллі в кінці вулиці Каменярів, проте батьки Доанни вибачливо повідомили, що їхня донька поїхала і її не буде на свята в місті. А самі вони радо прийняли запрошення.


Доанна


— Доброго дня, красуне. А куди така приємна панна їде сама, ще й проти святок?

Доанна неохоче відірвалася від книжки з міфами й зиркнула спідлоба на того, хто цікавився її маршрутом. То був незнайомець у короткому смугастому пальті. Його очі видались знайомими — глибокі та яскраві навіть у приглушеному світлі вагона. Вони скидалися на темне вино.

— Доброго вечора. — Доанна заклала сторінку пальцем, щоб не загубити, і подивилась на незнайомця довгим поглядом. — Панна не дуже приємна, якщо бути відвертою, і найближчим часом вона нічого не святкує, хіба що звільнення від непотрібної розмови в потязі.

— Безумовно, так. — Незнайомець розгладив пальто і важко опустився на лавку навпроти її сидіння. — У Горасію їдете? Живете там?

— Я схожа на горасійку?

— Трохи, а проте більше на ітеллійку. Є у ваших очах відблиск моря біля Роммеля.

— Красномовне порівняння.

— Якого ви й варті. А що читаєте?

Доанна зітхнула й демонстративно закотила очі, а тоді піднесла книжку на рівень очей наполегливого співрозмовника.

— О, міфи!

— Міфи, — погодилась вона.

— Ще й рідкісне видання.

— Друг дістав.

— Друг симпатичний?

— Дякую, але я заручена.

— Але ж він помер.

— Перепрошую? — Доанна сіпнулась назад і вдарилась спиною об жорстке сидіння.

— Ви носите обручку на іншій руці. Як ті, в кого помер чоловік чи наречений.

Доанна подивилась на власну руку, на котрій блищали персні й серед них проста срібна обручка. Пам’ять про Аїдена. Уважний незнайомець.

— Вибачте мені. — Він схилив голову. — Я не мав би ворушити цього, панно…

— Масоллі.

— Масоллі, так. Ітеллійка, звичайно ж. Отож, Горасія. Розкажете мені захопливу історію про ваші мандри?

— Не думаю, що ми з вами ще коли-небудь зустрінемось. А тепер я б хотіла, щоб ви дали мені спокій, бо маю ще багато прочитати.

— А що ви шукаєте?

— Свого друга.

— А друг симпатичний?.. Гаразд-гаразд. Тільки не треба такого погляду, ніби вас занурили в січневе море вниз головою.

Доанна пирхнула. Красномовний незнайомець чимось їй сподобався. Попри те що зазвичай такі чоловіки дратували своєю нав’язливістю.

— Отож! — Він ляснув у долоні. — Я чого до вас причепився — знаєте? І навіть не тому, що ви чарівна, молода й самотня мандрівниця. Ні, не тому. Я на книжку подивився. А книжка, розумієте, то моя робота. Я написав її.

— Що ж, тоді ви вправний оповідач, — відповіла Доанна стримано. Вона не повірила.

— А ви бували раніше в Горасії?

— У глибокому дитинстві. Я росла вельми іпохондричним дитям, тому батьки не часто брали мене в мандри.

— А чи ви знаєте, що Горасія — велика? Тоді мушу вас повідомити, що ваша мандрівка може затягнутись, якщо не знатимете, що шукати.

— І що ж ви порадите мені? — ввічливо спитала Доанна.

— Містечко на півночі. Дельфи зветься. Там красиво. Якби я вирішив померти, то точно відправився б туди.

— Я не думаю, що в мого друга таке бажання.

— Я теж. Просто майте на увазі, що можна почати звідти.

— Ви думаєте, я прислухаюсь до випадкового зустрічного в потязі? — усміхнулась Доанна поблажливо.

— Так. — Незнайомець підвівся. — Адже ви — Доанна. А та Доанна, котру знаю я, — найсильніша чаклунка. Вона бачить непомітні для ока потаємні зв’язки, котрі сплітають усе в цьому світі в один осяйний клубок. І явно помітить, коли якась із цих ниточок — не така, якою має бути.

Очі чоловіка блиснули двома янтарними вогниками. Доанна всміхнулася ширше.

— Звичайно, шановний. Утім, це знання поки що не принесло мені нічого, крім болю.

— Хіба? Ти допомогла стільком людям… і не тільки. І далі це робиш. Просто зараз.

— А хто допоможе мені?

— А тобі це не потрібне, панно. Тобі вже не потрібна допомога.

Розділ 10. «Кожен блукалець приходить на пристань»

Доанна


Доанна знайшла його на пристані. Він стояв, тримаючи руки за спиною. Сіре пальто тріпотіло на вітрі й здавалось надто легким для такої погоди. Хоча, можливо, він не відчував холоду, і це була просто формальність, щоб не виділятись на тлі перехожих, котрі сновигали ранковим узбережжям. Постава не змінилася зовсім, а волосся відросло й здавалося неохайним. Утім, йому личило, адже він належав до того типу вічно юних чоловіків, на котрих ніяк не падає лак віку.

— Таки правда, — шепнула вона зачудовано. — Пристань. «Кожен блукалець приходить на пристань». От і збулося. От я тут, і ти теж тут.

Він здригнувся, коли почув її голос. Тоді озирнувся. Лице його було освітлене сяйвом попри все, що йому довелося зазнати.

— Анно! — привітався першим.

— Полю.

— Я не очікував, що ми побачимося ще. — Він розкрив їй назустріч обійми, однак негайно опанував себе.

— Я теж не очікувала, проте в мене була певна думка… Я мовби відчувала, що тобі знадобиться допомога. Я помилилась?

Доанна роздивлялась його зі здивуванням. Ніяк не могла зрозуміти, що змінилось, але була певна, що таки змінилось. І дуже сильно. Котрась струна в ньому порвалась.

— Та ні, все так. — Він усміхнувся з болем. — Бачиш, я дотримався обіцянки. Гестія видужала. Щоправда, Аїд на мене трохи розізлився, бо вирішив, що то була моя робота… і що я до тебе клинці підбиваю.

— Ох. Роки минають, а Аїденові хоч би що! — Доанна всміхнулась у відповідь.

Це було зовсім не реально: стояти тут, говорити про Аїдена. Після того як про нього забули геть усі, крім Гестії.

Полі похитав головою.

— Ти безмежно чарівна. Тож я можу його зрозуміти.

— А я не дуже, але щосили стараюсь. То чому ж я за тебе так хвилювалась? Чому я відчувала таке сум’яття, що шукала будь-яку дрібку інформації про тебе, а потім зірвалась і поїхала під самі новорічні свята так далеко на південь, без точних координат або чогось певного — просто щоб якимось дивом знайти тебе?

— І диво відбулося.

— Як бачиш. Тож — чому? Куди ти зник, Полю?

Він сховав руки в кишені.

— Я пішов з Академії. І порвав усі зв’язки. Спочатку здійснив одну далеку мандрівку. Згодом жив тут у людській подобі, бо так було мало шансів мене знайти, якби шукали…

— Але ж ти казав, що не варто вам покидати стіни Академії. Що це… смертельно. Доки ви не навчитесь керувати собою.

— Це правда. Але я пішов. Так треба було, щоб знищити прокляття, котре наклали на Гестію.

— Воно в минулому. Ти можеш повертатись.

Поль похитав головою, ніби йому стало дуже смішно.

— Не можу я, Анно. Ти до мене добра, хай би що я вдіяв, бачать боги. Але в Академії дуже суворі правила. Вони не приймуть мене назад. А тут, біля моря, так гарно. Цілком відповідне місце для смерті.

Доанна спохмурніла.

— Але це навіть не смішно, Полю. Уяви, що буде з Гестією, якщо вона дізнається, що ти помер через неї. Та ні — навіть уяви, що вона просто дізнається, що ти помер.

— Вона ніколи про це не дізнається. Цього я і прагну.

— Я не згодна з тобою.

— Тоді ти дарма приїхала сюди. — Голос його став твердим і холодним.

— Ні, Полю. Недарма. Я певна, що недарма.

— О наполеглива й уперта панянко!.. Прогуляємось? — запросив він її чемним жестом, пропонуючи взяти його під руку, і вона погодилася.

Пристань вганялася далеко-далеко у воду, ніби насправді була дорогою, котра веде на морське дно. Спочатку між ними панувала мовчанка. Проте хвилі котились зусібіч, і це сповнювало спокоєм. Він порушив тишу перший:

— То як же ти знайшла мене, чаклунко?

Доанна розсміялась.

— Книжки, Полю. Багато-багато книжок. Багато старовинних історій. Я шукала все про тебе, щоб зрозуміти, куди ти міг податись. Звичайно, ще трохи магії. Мушу ж я іноді її використовувати, щоб не втратити навичок! І одна влучна підказка від раптового зустрічного.

— А як Гестія та її сила?

— Направду, наче приглушена. Про Аїдена забувають. Майже всі. Це так ламає її…

— Добре, що так…

— Ох, не знаю, чи добре. І вона направду через тебе непокоїться. Просто не має кому сказати про це. Дуже шкодує, що тебе нема поруч. Звинувачує себе в цьому. Постійно. Безупинно. Я бачу, навіть якби не хотіла. Вона певна, що загубила своє щастя.

— Це мине.

— Хоч би…

— Я був далеко, Анно, дуже далеко. Дістався тих, чия сила підтримує всі світи у вічному танці. Пішов туди, щоб зняти прокляття з Гестії та дізнатись, що все справді добігло кінця. Що тепер усе з нею буде добре…

— Але все не так?

Блакитні очі дивилися в лице Доанни довго-довго, доки не почали зливатися з морем у нього за спиною.

— Добре, коли бачиш більше за інших…

— Не лесть мені, братику, тобі це не личить. Чому ти тут? Яка біда загрожує Гестії? Давай працювати разом, як і до того.

Поль схилив голову й похитав заперечно:

— Ти не допоможеш. Ті, хто стоїть вище, повідомили, що Гестія на Новий рік загине. У самісінький день Нового року. Я маю відвернути це.

* * *

— Як ваша поїздка? — Гессі сиділа у вітальні Доанни.

— О, чудово! Я відвідала материну рідню в Ітеллі й випадково дісталась аж до Горасії. Там є місто Дельфи, над морем. Дуже красиве. Я б і тобі побажала колись туди поїхати.

— Дельфи? Я почитаю про них.

Доанна подивилась на неї замислено. Вона пригадала поїздку, пошуки Поля та їхню раптову зустріч. І те, про що він її повідомив.

Гестія помре.

І хоча прокляття зняте, — Гестія помре. У день Нового року.

Зовсім скоро.

Тому він, Полі, Поль, чи як іще його звуть, залишився в їхньому світі. Замість того щоб рятуватися.

Доанна пригубила терпкого чаю з чашки, і знайома гіркота повернула її думки до ладу. Вона, звичайно, дала Полеві обіцянку, що не розповість Гестії нічого з того, що він сказав їй. Бо якщо той, кому загрожує смерть, дізнається про цю загрозу, може виникнути парадокс, і тоді вже навряд чи вийде врятувати ситуацію. Отже, Доанна мусила мовчати. А поки є ще час, то й подумати над тим, як вона може допомогти.

— Гестіє, а як у вас справи? — спитала вона тихо.

— Генріці вже поліпшало, хоча вона досі вдає скорботу й страшенну печаль. Та я примусила її трохи відвернути свою увагу від страждань. А так удома все шкереберть. Аж не віриться, що колись було по-іншому.

Гессі взяла свою чашку зі столу, проте вона вислизнула з рук і розбилась, заливаючи стіл гарячим напоєм.

— Ніякої біди! — Доанна схопилася з місця й пішла на кухню по шмату. — Нічого такого, — повторила вона, коли повернулась.

Проте гостя невідривно дивилась на свої руки і дрібно тремтіла.

— Мені здається, я скоро помру, — шепнула вона. — Я все руйную. Скоро так зруйную і себе…

— Гестіє! — Доанна поклала їй руку на плече. — Не кажи такого!

Дівчина їй допомагала збирати уламки, проте вона порізалась кілька разів, і врешті Доанна відправила її до своєї матері спитати, де інший набір святкових чашок.

* * *

День за днем у книжці про Аїдена не з’являлось нічого нового. Гессі постійно носила із собою камеру, сподіваючись, що та запрацює, але нічого не виходило. Одне втішало — поки Генріка лежала хвора, батько перестав говорити про Фіренс і те, що він хоче піти від них. І сестра видужувала: вона дедалі рідше викидала дарунки Фрадера Тавіша, почала спускатись до сніданку, красиво вбиратися й гортати нові каталоги сукенок. Здається, вмирати через Морґіна Олліша вона передумала остаточно. Та й, врешті, він би цього не оцінив. А сестрі було конче потрібно, щоб на її вчинки звертали увагу й оцінювали їх із захватом.

— Ми з Фрадером наступного тижня йдемо дивитись на церемонію ліхтарів, — щебетала Генріка, прискіпливо роздивляючись нові брошки. — Я, звичайно, не вельми хочу з ним кудись відправлятись у такий момент, але врешті така подія раз на рік, і буде цілковитою глупотою втратити такий шанс! Правда, Гесті?

— Правда, Генрі.

— І я думаю купити нові рукавички. Минулого тижня я вгледіла непогані в центрі, але коштували вони, як золота тіара — де таке бачено? Ні-ні, вони того не варті. Фрадер, звичайно, каже, що для нього не проблема придбати мені й ті, але я б не хотіла зловживати його добрістю. Тим більше, коли не знаєш, що за тією добрістю криється. Правда, Гесті?

— Правда, Генрі.

— То я пошукаю якісь інші й дешевші. Мені ще сподобались сукенки, котрі виставили у вітрині того нового магазину, біля ратуші. Але вони зовсім на літо. Де це бачено — виставляти отаке у вітрині перед самим Новим роком? До речі, на свята я хочу з Фрадером поїхати до їхнього заміського будинку. Вони влаштовують великий прийом, але, на превелике щастя, в астірійських студентів саме випадають екзаменаційні дні, тому я певна, що матиму на гостині лише пристойну і приємну компанію. — Генріка прозоро натякнула, що Олейн Тавіш не приїздить додому на свята.

Гессі зиркнула на сестру поверх книжки. Генріка зовні мала такий вигляд, як і раніше. Горда, самовпевнена і красива, наче полум’я святкового ліхтаря. Та, мабуть, тільки сестрі-двійнятку й було помітно, що за цією красою ще зяє відкрита рана, котра й додає їй світіння. І хай би скільки сестра казала: «Фрадер, Фрадер, Фрадер», — усе одно вчувалось, що їй боляче, боляче, боляче до зціплених зубів і судомно стиснутих рук, котрі поправляють брошки. Але Гессі знала, що Генріка сильна, і впевнена, і горда. Тому, їй-богу, жоден юнак, навіть високий, кучерявий та — нікуди правди діти — носатий Морґін Олліш не в змозі примусити її забути про те, що вона — королева свого королівства, носій своїх гербів і прапорів, Її Величність Генріка Агустанія Фаулі-Прейшер.

— …Правда, Гесті? — сестра висмикнула дівчину з роздумів.

— Правда, Генрі.

— От і я так кажу. Фрадер Тавіш уміє тримати марку, і тому його компанія така приємна. У його присутності здається, що ти й сама вивищуєшся, і…

— Може, тому що зросту в ньому, як у ліхтарному стовпі? — Гессі дозволила собі дрібний жарт, бо ж син Тавішів справді височенний і стрункий, як стовп.

— Гесті! — Сестра повернулася до неї. — Не смій тільки бовкнути щось таке у Фрадеровій присутності! Він гордий, що страх.

— Знаю-знаю, Фрад такий, — вдоволено кивнула дівчина, примружила очі й подивилась із задоволенням на те, як змінився вираз обличчя Генріки.

Що це було? Невже щире хвилювання? Невже певність королеви дала пробоїну? Невже вона надумала справді перейнятись Фрадером Тавішем? Якщо так — то це буде безмежно прекрасно.

Новий епізод з’явився в книзі, як завжди, несподівано й без жодного попередження. Чорні літери складалися лише в кілька рядків, котрі були начеркані немов поспіхом.


АЇДен ~ Академія


Полі стояв на пристані й стискав руки в кишенях. Донедавна голоси не турбували його, але тепер у голові гудів шум, котрий майже не зникав і доводив до божевілля. Голоси приходили раптово і часом тонули в шумовинні прибою, а часом, навпаки, розгорялись од нього, як сухі гілки од вогнища. Але він щосили намагався приглушувати той шум. Читав, що траплялися студенти, котрі після втечі з Академії проживали кілька років, а іноді й довше. То чим гірший він?

Полі знав, що йому потрібно триматись, триматись, триматись. Адже слід відвернути біду.

Тим більше тут, коли дивишся на море і його холодні сіро-сині хвилі, смерть видавалася геть неможливою. Як узагалі може існувати смерть, коли все довкола безмежно прекрасне?

Полі стало холодно, вітер проникав крізь тонкий одяг.

Скоро йому доведеться дізнатися, чи існує смерть. Так. Скоро. Але якщо це врятує Гестію, то воно того варте, це останнє відкриття…

* * *

Гессі згорнула книгу й поставила її на поличку зовсім машинально.

Це вже не історія. Це попередження. Чи підказка. Байдуже!

Полі в небезпеці. Полі поки що живий…

Дівчина не відчувала ніг, хитнулась назад і впала на підлогу. Перед очима затанцювали дрібні зорі. Вона простягнула до них руку, проте натомість обірвався карниз і штори впали на долівку, тягнучи за собою шкатулки й книжки зі столу. А тоді в стола тріснула ніжка…

Гессі дивилась на стелю, і її не займало те, що все довкола падає, ламається, тріщить, шурхотить, рветься, бризкає і мнеться. Їй хотілося, щоб усе впало. Щоб усе зникло. Щоб вона могла заплющити очі й прокинутись уже в іншому світі — у тому, де все буде просто й добре. Мусить же такий світ існувати!

Від розбитого вікна знову повіяло холодом.

Гессі затулила обличчя руками і лежала так довго-довго. Аж доки тіло не почало сигналізувати про біль.

Тоді вона повільно підвелась і подивилась у дзеркало. У напівтемряві її лице здавалося зловісним і ніскільки не милим.

— Полі в біді, — сказала вона до свого відображення. — Полі сам-один, і він у біді, Аїдене!

Але Аїден не чув її.

Братові риси проступали крізь її власні, і все ж вона не була Аїденом Фаулі-Прейшером. Не була тим симпатичним, добрим і розумним юнаком, котрого всі любили й котрому все вдавалось.

Лише собою.

— Ох, це буде важко.

Дівчина спустилась до вечері й уважно роздивлялась батьків і сестру. Матінка видавалася невдоволеною, як завжди. Батько розгублено гортав сторінки записника, ніби не хотів підводити погляд. Генріка косилась у люстерко, оцінюючи нову пов’язку для волосся.

— Ви чудові, і я люблю вас, — сказала Гессі так голосно, як змогла.

Усі подивились на неї: Генріка зі здивуванням, матінка і батько просто стримано. Дівчина всміхнулась:

— Знаю, що ми не завжди ладимо, але ви справді чудові. Адже з вами я так довго була щаслива!

— Гестіє Амаліє, це дуже добре, що ти так думаєш, — відповіла матінка, — але якщо твоя запіканка вихолоне, то пані Моррінда її вже не розігріватиме.

— Звичайно, матінко! — Гессі з запалом взялась за сирну запіканку.

— Мабуть, ти добре погуляла з тим Оллішем, — хмикнула Генріка, не відриваючись від люстерка.

— О, звичайно, — погодилась Гессі. — Але далеко не так добре, як ти з тим Тавішем, правда?

Сестра зашарілася й задерла носа.

— Фрадер дуже вихований і приємний. Я навіть не думала раніше, що в нього такий чудовий характер.

— О, напевне. — Гессі ковтнула чаю. — А я давно вже помітила, що з Фрада будуть люди.

— Гестіє Амаліє, що за фамільярність?

— А що? Він мій друг.

Гессі тихенько розсміялася, бо вже уявила собі, як Генріка завтра допитуватиме молодого Тавіша про їхню дружбу і все таке. А хай не розслабляється цього разу!

— Дайте Гестії спокій, — утрутився батько. — Вона розумна дівчинка й може товаришувати, з ким захоче.

— Та певне. — Матінка зиркнула на батька важким поглядом спідлоба. — Тільки бачу, що цей Олліш учепився в неї, мов реп’ях. Хочуть обох синів прилаштувати до хороших домів, чи що… У мої часи це було небачено.

— Дорі, не кажи так, наче твої часи були так давно. — Батько стримано всміхнувся.

— Мамо, це не так. — Гессі й собі сховала усмішку, бо згадала про ще одну справу, котра на неї чекає.

Вона розуміла, що вони нічого не знають про неї, не знають про блакитноокого й навіть про Аїдена. І Даррін не знає. І ніхто в цілому світі. Хіба що, може, найсильніша чаклунка…

* * *

— Панно Доанно, це ж не була гра, правда? — Гессі сиділа на підвіконні в її кімнаті й безтурботно баламкала ногами, котрі не сягали підлоги. На душі — тепло й легко, як уже давно не було, а камера в руках знову додавала впевненості, хай і досі не працювала.

— Правда — це завжди двояка річ, — обережно відповіла Доанна, наносячи мазки на полотно. Вона давно не малювала, і рухи її від того здавалися ще обережнішими. — Кожен собі її трактує, як забажає.

— Але чесно… — Гессі зістрибнула з підвіконня. — Ви знаєте щось. Ви знали про мого брата, що він незвичайний. Знали про ту біляву дівчину… І тепер ви пам’ятаєте все, так?

— Та-ак, — протягла Доанна, і довга блакитна лінія прокреслила полотно. — Так, я пам’ятаю. Але що це змінює?

— Тоді скажіть лиш одне. Ви знаєте юнака з блакитними очима?

— Безліч. Деякі вельми наполегливо домагались моєї руки.

— Доанно, будь ласка… Я питаю лише про одного свого друга, — напосіла вона.

— Нічогісінько не знаю про твого друга. Але ось мій брат Поль… — Дівчина приклала палець до вуст. — Він зараз у Горасії, у Дельфах. І якби я шукала твого друга, то поїхала б саме туди.

— Ви… о боги, панно Доанно, ви бачили його! Ви бачили його, коли гостювали там?!

— Гестіє, люба моя, я зустрічала лише свого брата. — Доанна спокійно похитала головою й вивела кілька майже прозорих пелюсток на полотні.

— Розумієте, я маю його знайти, я мушу!

— Не думаю, що тобі варто це робити. — Доанна закусила кінчик пензля. — Бо це призведе до… — Вона затнулась, мовби щось не давало їй договорити, і впритул подивилась на Гессі.

Погляд Гессі впав ніби у два глибоких чорних озера, хоча очі Аїденової нареченої зазвичай були темно-зеленими, яскравими і красивими.

— Якщо я не знайду його, він помре. — Гессі схопила руки Доанни, вибивши з них пензель.

— Гестіє, хотіла б я справді знати, що тобі порадити. Та тільки, здається, у мене не вийде…

— У мене вийде. — Дівчина стиснула її руки міцніше. — Я певна щодо цього. Час, проведений у роздумах, приніс мені нарешті розуміння. У мене вийде все.

— Тоді повернися, будь ласка. І не дай йому зникнути.

— Звичайно. — Гессі підбігла до порога кімнати. — Нехай я не можу зробити щасливими всіх, зате точно знаю, що мені потрібне для щастя.

* * *

— А в новій п’єсі Гріммі дуже дивний фінал. Власне кажучи, мені не дуже сподобалось. Та якщо актори зможу добре передати всю ту драму…

Гессі підперла голову руками. Даррін із захватом, як завжди, розповідав про все, що нещодавно прочитав. Проте сьогодні дівчина спостерігала за цим наче відсторонено. Вона розуміла, що цей вечір закінчиться зовсім не так, як починався.

— Актори зможуть зіграти будь-яку драму, — погодилась вона і додала спокійно: — Я теж акторка, Дарріне. Я не хотіла, проте почала грати роль. І, здається, найліпше мені перейти до фінального акту.

Він подивився на неї спантеличено:

— Ти про що, Гестіє?

— Я страх як хотіла врятувати всіх, Дарріне. Так хотіла, що зовсім забула про себе. І відчуття щастя забула теж. Тому я програла, Дарріне. Ця роль була поганим вибором.

Очі юнака сповнились прозорого смутку:

— Здається, я розумію, про що ти.

— Ти розумний, Даррі. Звичайно, ти розумієш. Річ у тім, що я була закохана у свою далеку мрію. Але втратила її. І вирішила, що так має бути. Що далекі мрії найліпші, коли вони далекі. Власне, мабуть, так і є. Але тільки не цього разу… Я зрозуміла, що життя моє стало суцільною грою, в котрій надто багато масок.

— І ти хочеш кинутись за мрією? Бо я не підходжу на роль далекого й недосяжного? — Темні очі Дарріна дивились на неї з холодом.

Гессі похитала головою, і раптом говорити стало простіше.

— Ні, звичайно. Ти такий чудовий, що в мене серце розривається казати таке. Я б хотіла, щоб ти був щасливим. Тому я погодилась на все це.

— Тільки тому? — спитав він тремтливим голосом.

— Ні. Не тільки. Мені подобалось, що ти близько, що ти такий… справжній.

— Але, я так розумію, шансів ти мені більше не даси?

— Моя сестра сміється з мене й каже, що це просто вік такий. Що я переросту. Що я просто метаюсь, бо в мене забагато вільного часу…

— Але це прощання, так?

— Не примушуй мене грати далі. Ти не вартий того, щоб із тобою грали.

— Ну, правду кажучи, я був майже готовий до такого, панянко. Просто не знав, коли це станеться.

— Бачиш, як добре ти мене знаєш.

— Та ні. Мені сказала Доанна Масоллі. Вона насправді бачить більше, ніж інші. Сказала, що тобі потрібна підтримка зараз. Тому просила, щоб я не покидав тебе. Наче я б зміг!..

Гессі здивувалася, з чого це Даррін і Доанна говорили про щось таке особисте. Раптом вона подивилась на Дарріна наче збоку, пригадала деякі деталі, і її осяяла думка, котра була неймовірною і раптовою, а проте…

— Дарріне, та вона ж подобається тобі! Доанна подобається тобі?

На чолі друга пролягла важка складка, а в погляді з’явилася суміш сорому й сторопіння.

— Не кажи такого, Гестіє. Я тільки поважаю її, бо вона розумна, хороша і приємна панна. Але з мого боку було б неґречно порушувати її спокій навіть помислами про щось таке… щось більше.

— Гаразд. — Гессі засоромилась розпитувати далі. — Але я рада, що тепер ми в усьому розібрались.

— Що ти робитимеш тепер? Шукатимеш ту… мрію?

— Мій друг, Дарріне, втрапив у велику біду. І я спробую відвернути її. Побажаєш мені успіху?

— Від щирого серця. Хай би й було воно зараз покраяне на шматочки.

— Моє не менше.

— Дивна-дивна дівчинка.

— Ти завжди це казав.

— Я хотів казати тобі набагато більше. Колись…

— Я знаю.

— Звертайся до мене по допомогу, якщо вона буде тобі потрібна.

— Дарріне, ти говориш так, мовби я мала взяти й зникнути кудись.

— Ти можеш. Таке в мене відчуття, що ти можеш зникнути. — Даррін узяв її долоні у свої та стиснув їх міцно-міцно, а тоді різко відпустив. — Бережи себе, дивна дівчинко.

— Я постараюсь, — кивнула Гессі, і після її слів купа тарілок на полиці раптом упала на підлогу просто біля їхнього столика.

Розділ 11. І скресне лід

Усе падало й розбивалось.

Усе вислизало з рук і розбивалось постійно: чашки і чашечки, склянки, тарілки, чайники, вази. Гнулись ложки і ножі, викривлялись ніжки столів, тріскали вікна і двері, якось навіть ціла арка біля входу в галерею розсипалась на попіл і завалився балкон, який на неї спирався.

Гессі намагалася не думати про це. Намагалася тримати себе в руках і тримати в цих самих руках камеру, не випускаючи ні на мить. Іноді їй здавалося, що довкола просто здійнялась невидима й невгамовна буря. Але вона була певна, що це припиниться. Можливо, тільки-но вона знайде його, — це припиниться. Можливо…

— Панна виходитиме на станції? — Чоловік у синьому фраку висмикнув її з роздумів.

— О… так…

— Зняти вам валізку? — Він зиркнув на верхню полицю, де лежали речі.

— Буду вдячна.

Гессі почувалася трохи незручно через те, що доводилось так багато розмовляти з незнайомцями, проте вона знала: така ціна подорожі, у яку вона вирушила сама-самісінька, тому нічого тут сумувати й страждати — не поліпшає.

Звичайно, ніхто б її не пустив до Горасії, якби панна Доанна не сказала, що вони поїдуть разом. Проте наречена Аїдена насправді вирушила до Астірі. Гессі була вдячна. Вона хотіла поїхати сама.

— Гестіє Амаліє? — З боку арок вокзалу в Роммелі, столиці Ітеллі, пролунало її ім’я.

Дівчина роззирнулась. Назустріч їй прямувала давня знайома, тримаючи попід руку Амрі, який вивищувався над нею на добрих півголови.

— Пані Олай! — Гессі неймовірно втішилась.

— Я не очікувала зустріти тебе тут. — Жінка випустила руку чоловіка й поцілувала Гессі в обидві щоки. — Ти з родиною?

— Ні, я тут са… З панною Масоллі, — виправилась дівчина.

— Он як… А де вона?

— Пішла дізнатись про наш наступний потяг. Ми вирушаємо в Горасію. А як у вас справи?

— Справи… Що ж, саме час розповісти. Амрі, любий! — Пані Олай покликала чоловіка, котрий стояв на ввічливій відстані, щоб не втручатись у розмову. — Гестіє, маю з радістю тебе повідомити, що тепер я Сольфрей.

— О… — видихнула Гессі. — Ви щаслива?

— Як ніколи!

— Ну то й добре. А я перепрошую, та мушу вже йти до панни Масоллі. — Дівчина вклонилась і розвернулась на підборах. — Хорошого вам вечора!

— І ти бережи себе!

З одного вигляду новоспеченої пані Сольфрей було зрозуміло: у неї все добре. Тож Гестія більше їй не потрібна. Ані камера, ані магія.

На щастя, потягів до Горасії було задосить. Їхати туди доведеться всю ніч, проте Гессі подобалось мандрувати вночі.

— Чекай на мене, Полі, — шепнула вона до свого відображення в шибці. Воно вперше видалось їй дорослим.

* * *

Пристань була порожня.

Гессі розуміла, що це та сама пристань. Нехай у неї не було жодного знака чи дороговказу, та просто вона розуміла, що пристань — саме та.

Гессі пройшлася нею до самого краю, розмірковуючи над тим, а про що ж думав тут він. Про життя і смерть. Про те, що чекає на нього… Тут справді було надто красиво й спокійно, щоб вірити в існування смерті. Обрій тонкою ниткою тягнувся, скільки ставало світу. І гори, здалеку такі крихітні й крихкі, спускались до води величезними жовто-сірими схилами. Небо горіло, запалене вогнями сонячного дня.

Але його тут не було.

Куди ж він пішов?

Жодної думки, жодного відчуття. Жодного передчуття.

Гессі сіла на прибережний камінь і розгорнула книгу про Аїдена. Було холодно, проте сніг уже майже розтанув — Горасія лежала на півдні, і весна сюди діставалась тоді, коли в них удома було ще морозно.

— Скажи мені, де він! — попросила вона книгу й розгорнула її на випадковій сторінці.

Сторінка виявилась білою мов сніг.

— Де блакитноокий?

Нічого-нічогісінько.

— Де Полі? Чи Поль Масоллі? Друг Аїдена? Брат Доанни?

Знову нічого.

Від моря віяло солоним ароматом і спокоєм.

Гессі згорнула книгу, відклала її вбік, на пісок, і зітхнула. Вона запевнила себе, що знайде його тут. Власне, вона взагалі запевнила себе, що знайде його. А проте не задумувалась, як і де. Звичайно, вірила, що він сам вийде до неї. Адже Полі завжди вчиняв саме так. Він завжди приходив їй на допомогу і допомагав тоді, коли…

…коли вона була в небезпеці.

У моменти найбільшого ризику.

Гессі подивилась на хвилі, котрі накочувались на берег.

Блакитноокий мав захищати її, так.

— Якби я могла знати напевно… — прошепотіла вона і поклала голову на руки.

«Але ти ніколи не зможеш знати напевно, — заперечив внутрішній голос. — Якби ти могла знати напевно, це не було б реальним життям».

«Що є життя? — запитанням відповіла вона сама собі чи скоріше тому внутрішньому голосу, котрий горів рівним язичком вогню. — Вічні спроби не зламати все, які закінчуються тим, що все одно все падає, тріщить, рветься і…»

«…і все ж у цьому є щастя».

«У цьому хаосі?»

«Авжеж. Дуже навіть щастя».

«Ох, я просто хочу знайти його. Він не має померти».

«Ти певна?»

«О так! Цілком певна. «Якщо це врятує Гестію», — так було написано в книзі. Так ось, його жертва мене не врятує. Мене взагалі не треба рятувати!»

Гессі різко піднялася з піску, обтрусила пальто, сховала до сумочки книгу, поправила ремінець камери, котра від тривалого носіння стала здаватись надто важкою, і пішла до готелю.

На півдорозі їй довелося перетинати довгий міст, що арками здіймався над озером. Воно здавалося зовсім крихітним, коли дивитися зверху. І поверхню досі вкривав лискучий лід, подекуди присипаний сніжком, котрий ще лежав де-не-де.

Гессі зупинилась посеред мосту й задивилась на озеро. Велике темно-синє око зі срібним полиском, що темніє під мостом.

Вода нині, мабуть, крижана.

Те, що й потрібно.

Сходи вели просто донизу. Біля води притулилась маленька біла альтанка. Гессі зняла камеру й поклала її в альтанці, накривши шаллю. Шаль світла, тому дівчина вирішила, що ніхто не зверне на неї увагу. Тоді підійшла до води і стала на кригу. Міцна ще.

Гессі пострибала на ній.

Міцна.

— О святе печиво… — шепнула вона, згадавши про сестру. — Генріка мене вбила б…

Тоді вона ступила кілька кроків уперед і, коли впевнилась, що лід не тріщить, пішла вже певніше.

Падали сутінки, і довкола нікого не було. Люди на мосту не дивились униз, ніби темно-синє око озера відлякувало їх.

— Дорогий Аїдене, — прошепотіла Гессі, стоячи на льоду і вдивляючись у темну глибінь. — Можливо, зараз я дуже-дуже помиляюсь… Але навіть якщо так — дякую тобі. Це все було пречудово. Дякую, що познайомив мене і Полі. Дякую.

На середині озера дівчина відчула, що коліна тремтять. Якщо це помилка, якщо він не прийде…

— Якщо він не прийде, тоді виявиться, що я помилилась. Не більше і не менше. Але я вірю, що він тут.

«Полі!» — скрикнула Гессі подумки і розвела руки в сторони, ніби підкорялася внутрішній команді.

На мить золоті струни, напнуті під шатром неба, майнули в неї перед очима.

І тоді все тріснуло і все зламалось.

Лід під її ногами розцвів, як сонце, міріадами тріщин, і вони посунулись в усі боки, а озеро перетворилось на величезну крижану іскристу квітку.

Гессі встигла замружити очі, коли здалося, що її всю обпекло вогнем. Вогонь поширювався й розтікався, сковуючи рухи. Вогонь заглушував геть усе довкола. А тоді полум’яна хвиля накрила з головою.

Дівчина розплющила очі під водою. Довкола дзвеніло безліч-безліч іскор. Красиво і страшно. Страшно і красиво. І вона не знала, чого тут більше — страху чи краси.

Несвідомо спробувала зачепитись, ухопитись за щось. Проте під руками лише дзвеніли іскри. Було нестерпно гаряче. І щось тиснуло на неї, тиснуло так, що несила втриматись. Вона знала, що шукає когось, що має щось зробити тут, що це не кінець, ні… Але все це стало неважливим. Стало далеким і дивним, ніби поверхня озера, котра віддалялась, віддалялась, віддалялась, аж доки Гессі не перестала бачити взагалі…


Полі


— Анно! — Він зайшов без стуку, проте батьки впустили його, бо вже звикли, що цей приємний білявець час від часу навідує їхню доньку, то, може, його скоро зватимуть і зятем.

— О… о боги, Полю? — Доанна схопилася від мольберта, обтерла фарбу з чола і підбігла до нього, передчуваючи щось погане. Просто так Поль не приходив ні разу. — Коли ти приїхав? І… що сталося? Сідай, розповідай!

Він слухняно сів на стілець і подивився на її квіткове полотно.

— Чому ти тут? — спитала вона вимогливо. — Новий рік минув спокійно. З нею нічого злого не сталося. То чому ти не пішов назад?

Поль утомлено кивнув. Тіні під очима. Пальці, що знервовано стискаються. Таке воно, їхнє божевілля?

— Тоді це, мабуть, станеться наступного Нового року… — видихнув.

— Надто довго для тебе! Ти помреш! — Доанна впустила пензлі на палітру і схопила його за руки. — А так не допоможеш! Нічим!

— Я зрозумів, що нема сенсу чекати весь рік деінде, — пробурмотів він, ніби й не чув її слів. — Ліпше проведу цей час тут. Буду непомітно пильнувати Гестію, і якщо загроза, яка чекає на неї, таки з’явиться, тоді…

Доанна стомлено вперла руку в бік і подивилась в очі Полі:

— Послухай, мої батьки, звичайно, будуть тобі раді, адже вони все чекають на зятя. Та боюся, як би це не відлякнуло потенційних кавалерів…

— Таж не боїшся, — усміхнувся Поль.

Доанна всміхнулась у відповідь. Сьогодні він здавався анітрохи не кращим, ніж тоді, коли вони бачились минулого разу, але всміхався все ще світло й ніжно.

— Хтозна… Та якщо ти твердо плануєш померти, то незле було б побачитись із Гестією перед цим. До того ж вона якимось чином — клянусь, не від мене! — дізналася, що твоє життя догорає, і кинулась на пошуки. У Дельфи прямісінько.

— Але ж я просив. Не казати їй…

— У неї було доста підказок. І лиш одна від мене… Та й чи стало б ліпше, якби Гесті безтямно їздила всюди, сама-самісінька, у пошуках такого таємничого тебе?

— Але якщо я тут, то не можу її захистити… — Лице Полі залила тінь.

— Так. Але ж день Нового року вже минув. Я пошлю їй звісточку, Гесті попередила мене, де зупиниться.

— Так, — кивнув Полі похмуро. — Той день минув.

* * *

Видиво здавалося блідим. Волосся видива білими хвилями розтікалось у всі боки. А може, просто воно світилось, і тому Гессі думала, що все таке яскраве та сліпуче.

«Полі…» — встигла подумати вона, проте тут вогонь повернувся, і її всю спочатку охопило дике полум’я, а тоді скував не менш дикий холод. І вона впала в темінь у цілковитій безтямі.

* * *

— Що ж, так і знала, що буде корисним прослідкувати за тобою, — шепнуло видиво, коли Гессі наступного разу розплющила очі. — Новий рік… Чого ж він забуває, що давні святкували початок усього в перший день весни? Як же він так помилився? От же ж… Вам обом дуже пощастило, що я нині добра…

Перший день весни.

Сьогодні.

У Гессі перед очима все пливло. Їй було холодно. Усе тіло здригалось, і ним шугали іскри болю. Ніби хотіли випалити її, пробрати наскрізь.

— Ти прийшла по нього… Як у всіх старих історіях. А він пішов, пішов він. Чи ж не дивно це все?

«Полі…» — подумала Гессі. Єдиний, про кого вона могла думати. Єдиний, хто ще був у її думках. Усе інше тонуло у вогні.

— Але я завинила перед тобою. І я врятувала тебе. Нема більше моєї вини. Ми поквитались.

Щось холодне й начебто шовкове торкнулося чола Гессі та прогнало вогонь.

Перед очима проступив силует видива — він уже не був розмитим. Навпаки, там стояла цілком реальна особа — худорлява, біла-біла й усміхнена трохи безтямно, як хворі чи нещасні люди, котрі намагаються вдавати, що в них усе гаразд.

— Фо… на… — Гессі не ставало голосу й сил.

— Так, Фона, так. — Примара кивала довго й повільно. Очі її світилися, сірі й прозорі. — Персі і Фона, якщо бути точними. Персефона. Бо кому ж іще було б сил сягнути на саме дно, мало не до царства пітьми, і винести тебе назад? Лише його правительці. Хоч і зламаній. Хоч і божевільній. Хоч і давній, як багато світів, котрі канули в темряву задовго до того, як перша зірка тут зійшла над обрієм.

Гессі закашляла.

Фона тримала її за руку. Вона сиділа просто в талому снігу, у білій сукні на бретельках, котра скидалась на нічну сорочку. Її плечі й коліна аж світились.

— Ти — вогонь, Гестіє, — прошепотіла Фона, і голос її був потойбічний, і дотик її був холодний, а проте Гессі ліпшало, коли химерна сестра Розе торкалась її. — Ти — вогонь, ти не зітлієш і не згаснеш, не замерзнеш і не потонеш.

Гессі глибоко вдихнула, але й це було боляче.

— Я померла? — спитала вона шепотом найтоншої гілки на вітрі.

— Він те саме питав… — Фона подивилась на неї з цікавістю. — Ні. Він не помер, брат твій любий. Ти не померла. Він пішов в Академію богів… Ти пішла під воду. О боги, яка дивна дівчинка… Але я теж дивна дівчинка. Я пішла не за Аїдом, а за Полі. Утекла від сестри, котра так дивно, та все ж опікувалась мною. Підслухала вищих, котрі казали про твою близьку смерть, — о, як він сполошився! Якби ти бачила, який він зболений був, який серйозний! Бог — що тут іще скажеш. Хлопчисько. А бог… І все ж він сплутав день Нового року. Забув, як велось у давніх. Забув, а може, і не подумав про те, бо надто хвилювався за тебе. Бо ж він тебе безмежно полюбив. Полюбив, віриш? Але це його й підвело. Бо я натомість мислила холодно, тому й урятувала тебе. А ти сама прийшла сюди. Ти сама.

Гессі дивилась на Фону так уважно, наскільки дозволяли очі, що ніяк не могли вловити цю туманну та бліду панну, котру Доанна колись назвала небезпечною. Надто потойбічною.

— Не говори. — Рука на чолі й полегшення. — Не говори поки що. Слухай, слухай. Поки слухай. То я отруїла тебе. Влітку. Не зі зла… Ні, не зі зла… Так сказала Розе. Направду, старша я. Але я забула це, як і багато всього іншого. Персі і Фона… так, я забула багато… Але не все. І коли він, світлий, пішов — я пішла за ним. Щоб спокутувати вину. Перед ним. Перед тобою. Він хотів відвернути твою смерть — але не знав, що ти сама її накликала, щоб знайти його. Замкнуте коло. Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не пожертвували собою одне задля одного. Таке стається під цим небом.

— Ох-х… — видушила із себе Гессі, розуміючи, як усе закрутилось.

— Але ти маєш знайти його й повернути додому. Бо ти — вогонь, Гестіє. Ніхто, крім тебе, не зможе. А тепер спи…

Прохолодна долоня Фони лягла на чоло, і Гессі ковтнула повітря, а тоді знову провалилась у темряву, тільки вогонь усередині вже не обпалював її.

* * *

Гессі захворіла після купелі в крижаному озері і довго-довго лежала без тями, не розуміючи, що відбувається навкруг. Фона зникла непомітно, натомість були якісь люди, лікарі, багато тепла і задушлива госпітальна палата зі старими завісами на вікнах.

А ще їй снилось багато-багато снів. Снилось, як вони вдома, всі-всі разом, і всім весело. Матінка розмовляє з пані Катанікою на веранді, Лаллі зі своїми іграшками крутиться біля них. Генріка заливається сміхом і поправляє новий капелюшок, прогулюючись у саду з юнаком — уві сні Гессі не могла зрозуміти, чи це Морґін, чи Фрадер. Батечко читає книжку за столом у бібліотеці. Пані Моррінда буркоче до Увві та Ульві, щоб швидше несли наїдки. Панна Доанна сидить за мольбертом біля вікна у вітальні, а Аїден дивиться на те, що вона малює, і час від часу схиляється до її вуха, шепочучи щось тихе і, безумовно, чарівне. У саду Даррін із Фаустою із запалом обговорюють нові книжки й шелестять сторінками…

— Гестіє!

Їй не треба озиратися, щоб угадати, хто це.

Полі підходить до неї — легкою ходою, зі світлим усміхом. Вона впізнає його, і сапфірові запонки, і світлі хвилі волосся, і примружені очі. Образ брата Доанни зливається з його справдешнім образом, і тоді…

* * *

Коли Гессі прокинулась, він сидів поруч і тримав її за руку. Це видавалось таким правильним і простим, ніби не було ніякої розлуки, ніякого непорозуміння, ніяких місяців мовчання. Ніби не було її свавільного стрибка у воду. Ніби не було його зникнення. Ніби насправді він тільки вийшов на кухню, щоб заварити їй чаю, і ось уже повернувся, і сидів тут, на своєму звичному місці, звично тримаючи її долоню у своїй, великій, теплій і знайомій до сліз.

Його обличчя мало саме такий вигляд. Саме-саме такий. Трохи гостре, ще надто юне, дуже красиве. Вітер ворушив світле волосся. Їй закортіло сховатись у нього на грудях і розридатись, проте вона не хотіла, щоб ця зустріч починалася з її сліз. Навіть якщо ними вона завершиться.

— Я тебе вигадала? — спитала Гессі у власника блакитних очей. — Бо ж ти мені так часто снишся.

Вона знала, що це жарт, і він знав. І підіграв їй за мовчазною обопільною згодою.

— Ображаєш, юна Гестіє. — Очі всміхались. — Ми стільки разів бачились, і ти вважаєш, що я — тільки вигадка?

— Але ж то сни були… — додала вона пошепки, тішачись від звуку його голосу.

— А сни не враховуються у твоєму внутрішньому списку місць для гарної зустрічі? — Голос у Полі теплий і добрий, як чай з улюбленої чашки, але водночас у ньому дзвеніла лукавинка.

— Мені не доводилось раніше зустрічатися ні з ким у снах. — Гессі випнула підборіддя. — Та й не вельми ти багато про себе розповідав. Я мусила про все дізнаватися з книги та від наших спільних друзів.

Вона відчула себе сміливішою та підвелася на ліжку.

— А чому ти не з’являвся мені на очі раніше? Адже якби я знала, який ти…

— Та так, остерігався, що моя краса може стати єдиною причиною, з якої ти зі мною спілкуватимешся. — Він коротко розсміявся, стиснувши її руку сильніше, а тоді додав: — Я мав наглядати за тобою тихенько, збоку. Але не стримався і дозволив собі більше, значно більше. А потім через це ти мала багато проблем.

— Брат наказав тобі наглядати за мною?

— Брат… Так. Твій брат. Аїд… ен.

Гессі забило дух. А тоді огорнуло тепло. Багато-багато тепла. Аїден направду пильнував її. Випадковий знайомець із блакитними очима не був ані вигадкою, ані сном, ані дивовижним подарунком від Всесвіту. Він справді був друг Аїдена.

Гессі зітхнула, а тоді швидко опанувала себе.

Полі стримано вичікував.

— Мені якось боляче в грудях, — сказала дівчина мимоволі та приклала руку до сукні.

— Це квіти проростають усередині тебе, — заспокоїв блакитноокий. — Не хвилюйся, це іноді трапляється. Але ти вже й сама дуже квітуча і хороша, тому все добре.

— І що мені робити? — Їй уже здавалося, що світ запливає туманом.

— Нічого. Хочеш, я залишуся з тобою?

— Хочу.

Юнак сів біля Гессі, поклав її голову собі на плече й торкнувся волосся. Дуже обережно. Трохи налякано. Ніби боявся сполошити метеликів, котрі обсіли її.

— Фона казала, ти залишився тут, щоб урятувати мене.

— По тебе мала прийти смерть, а я б цього не витримав.

— Дивний-дивний.

— Не більше, ніж ти. Смерть прийшла по тебе, бо ти шукала мене. І сама її накликала. Якби я знав про це, то не залишався б, далебі…

— І все ж я тебе знайшла.

— І все ж ти мене знайшла.

— Ти зникнеш? Ти потім підеш, як Аїден? — шепнула вона. — Фона казала, тобі треба назад… в Академію… додому.

— У мене вже давно нема дому. Проте всі кудись ідуть, Гестіє.

— Це так нестерпно.

— Іноді. Але залишатись на місці теж нестерпно.

— Але ж я вже люблю тебе. І гірко шкодую, що тоді сказала тобі піти.

— І я люблю тебе. Але не шкодуй за минулим. Може, сфотографуєш мене?

— Камера вичерпала все. Я, дурненька, не залишила ні краплі щастя для тебе…

— Магія невичерпна. Вона запрацює ще цього одного разу. І ще багато разів опісля.

— Тоді гаразд. Як тебе звати? Тільки насправді. Бо я подумки кликала тебе блакитнооким, потім Полі — коли додумалась, хто ти з книги. А ще є Поль Масоллі, але то геть не про тебе, так? А я ж маю знати, як підписати це фото.

— Тоді слухай… — Незнайомець нахилився до вуха Гессі, і її шкіра вкрилась мурашками від його близькості.

— Це чарівне ім’я, — видихнула вона. — Тобі личить.

— Проте всі називають мене Полі. — Блакитні очі всміхнулися знову.

— Полі. — Гессі провела пальцем по губах, ніби хотіла, щоб це ім’я вросло в її плоть. — Я люблю тебе, Полі. А тепер сядь біля вікна, трохи пригладь волосся й поклади руки, як тобі зручно. І не дивись на мене. Дивись за вікно.

— Отак? — Блакитноокий виконував усе, як вона попросила.

Рухався він легко, з грацією і м’якістю. Був вищий, ніж Гессі уявляла, і справді дуже красивий — утім, для неї він здавався б дуже красивим у будь-якому разі. Так уже це було.

Дівчина взяла камеру обома руками.

— Полі! — покликала воно його, і блакитноокий озирнувся.

І це було таке щастя — просто покликати його, просто побачити, як він обертається до неї, як вигинається ключиця, на вустах завмирає спокійний усміх, як волосся від руху розлітається і лягає знов, обрамляючи його лице. Як у світлі місяця блакитні очі здаються посрібленими. Як легко лежать його руки, схрещені на колінах. Як світло-сіра смугаста хустка обхоплює шию…

— М-м? — усміхнувся він до неї.

— Полі, я щаслива. Зараз — цілковито. Тому і ти будь щасливим. Будь…

Вона поклала руку на кнопку і подивилась на друга через видошукач. На довгу-довгу мить, котра заморозила все довкола, Гессі здалося, що, коли вона натисне на спуск і зробить фото, все закінчиться. Полі зникне, мовби справді був її сном. І вона ніколи-ніколи більше його не побачить. Вона стримала себе, щоб не кинутись до нього. Адже він має піти. Піти, щоб вижити. Він — не звідси. Так має бути. Так має…

— Гестіє. — Він хитнувся від вікна і повернувся до неї. — Я безмежно люблю тебе, Гестіє.

Клац!

Розділ 12. Час говорити

Час довкола Гессі рухався надто швидко, і вона не встигала за ним.

Після того як Полі пішов назад до Академії, вона теж повернулася додому. Доанна нічого не запитувала. Гессі була вдячна. Батько поїхав придивлятись будинок у столиці Фіренсу. Матінка вирішила, що все це не варте її нервів, і гайнула з пані Катанікою на цілющі джерела. Генріка щебетала про Фрадера Тавіша.

Після зустрічі з Полі — останньої зустрічі, знала вона, — Гессі дістала з шафки скриньку зі «скарбами Аїдена» і знайшла той, який призначався для «Гесті в день, коли вона зробить своє найкраще фото».

У маленькому згортку ховався простий мідний ключ. Гессі не пригадувала вдома дверей, до яких він міг би підійти, проте знала, що, мабуть же, в Аїдена є щодо цього задум. Тому вона повісила ключ на ланцюжок і носила його на шиї.

Після повернення камера запрацювала знову і чашки перестали тріскати в її руках. Дівчина була цим дуже втішена. Та врешті — вирішила вона — Магрі не помилялася. Її однієї на всіх не стане.

У книзі більше не з’являлися нові сторінки.


АЇДен


Спочатку я чекав, що Полі повернеться. Потім чекав, що він хоча б подасть якусь звістку про себе. Потім перестав очікувати й на це. Розе відсторонили від навчання й відправили в пансіон за межами Академії — я не знав куди. Куди зникла Фона, не знав ніхто. Врешті, її ніхто й не помічав, поки вона переховувалась тут, під носом у всього викладацького колективу, грізного директора й моря студентів.

Мені дозволили повернутися додому — ще раз, — щоб позбавити спогадів Доанну й попрощатися з Гестією. Про це начебто попросив той, кому навіть керівництво не змогло відмовити. Я знав, про кого вони.

Почав із найгіркішого. Скористався привілеєм знов отриманого титулу кандидата в Тріаду і можливістю безпроблемно мандрувати між світами. Це була моя перша мандрівка за довгий час, але й остання — ще на довгий-довгий.

Я прийшов і заявив з порога:

— Доанно Масоллі, ти найкрасивіша дівчина у світі. Ну і дня доброго!

— А ти, як завжди, такий балакучий! — Вона дивилась на мене без краплі здивування. Мовби також знала, що я ще прийду.

Це було так само зворушливо, як і сумно.

— Вибач, — сказав я, не впізнаючи свого голосу. Бо була вона прекрасна. І далека. — Ти вибачиш мені?

— За що? — Тонкі брови сіпнулись угору. Над правою бровою засохла зелена фарба — я був радий, що вона досі малює.

— За те, що залишив тебе. За те, що помер. За те, що не помер-таки. За те, що був далеко. За те, що не можу повернутись.

— Повтори ще раз. Поль мені розповідав трохи. Ти — якесь там пафосне втілення давнього духа? Володар небезпечних сил? І по той бік навчаєшся керувати тими силами?

Вона мовила все це так діловито, що я навіть не мав чого додати, окрім:

— Так.

— Що ж, це тобі навіть личить, — усміхнулась вона. — Завжди був такий блідий і пафосний, що аж страх. Мої батьки спочатку вирішили, що ти дуже злий, і попереджали, щоб не гуляла з тобою наодинці.

— Мабуть, я справді злий. Бо тепер зроблю так, що ти забудеш мене.

Доанна подивилась на мене так, що спиною мороз пішов:

— Давай угадаю: щоб мені не було боляче?

— Так.

Вона підійшла до мене, а проте все одно здавалась дуже далекою. Голос її лився, як музика:

— Будь добрий, Аї-і-дхе-е, не роби цього. Дай мені пережити це до кінця. Я сильна. Я зараз дякую всім вищим, чи потойбічним, чи іншим силам за те, що дали мені побачити тебе. Але моє серце відгукується на це вже по-іншому, Аїдхе… Коли раніше воно молило мене розв’язати стрічку твого медальйона і впитись у твою шию поцілунком, то зараз я стою тут і хочу просто тримати тебе за руку. За руку, котру я буду змушена відпустити. За руку, котра не поведе мене до шлюбу, не пеститиме ночами, не приноситиме квітів і не гладитиме моє волосся. Правда в тому, що я кохаю тебе і завжди кохатиму, Аїдхе. І ти завжди кохатимеш мене. І це не те, що треба стирати. Я дякую тобі. Бачиш, я дякую тобі. Це щастя. Таке дивне і гірке, Аїдхе, але щастя. Наше з тобою. А далі буде інше. Твоє і моє, але не спільне. Бачиш же?..

Коли вона договорила, я раптом побачив це дуже чітко. Її майбутнє. Гарне й світле. І зовсім поряд. Побачив її усмішку — не до мене вже. Але тоді мене затопила така вдячність до Всесвіту й певність у її щасті, що я не стримався. Я плакав, як дитя, від полегшення. А вона гладила мене по голові, як дитину, і примовляла щось. І я знав, що тепло її рук ніколи не покине мене.

Але тоді я таки стер спогади Доанни Масоллі, найкрасивішої дівчини в місті, моєї колишньої нареченої і першої моєї коханої. В ім’я того нового початку, котрий вона бачить. І в ім’я обох нас — тих, що розділили найчудовішу історію, але не могли розділяти її надалі.

* * *

А якось Гессі повернула в шпарині маленький мідний ключ. Вона зробила це вві сні, наче тільки вві сні й могла це зробити.

І брама скрипнула. І брама прочинилась.

І за нею стояв Аїден. Справжній-справжнісінький. Тільки, може, трохи смутніший, ніж завжди.

— Привіт! — Він махнув рукою. — Я чекав на тебе.

— Привіт…

А тоді між ними запала мовчанка.

— Усі думали, що ти помер, — шепнула Гестія з докором. Вона хоч і знала, що Аїден не міг повернутися, та все одно відчувала дрібку образи через те, що їхня сім’я мусила повірити в його смерть.

— Я теж так думав, — відповів він замислено. — Дуже довго так думав. Але потім зрозумів, що це не має такого сенсу.

Гессі кивнула.

— І все ж ти написав мені книгу.

— Направду, писав її справжній власник камери. У нього зі словами ліпше, ніж у мене. І він знає все, тому від нього нічого не приховати.

— Навіщо ти до цього вдався? Я чула це від багатьох, але хочу почути від тебе.

— Бо мав пояснити щось тобі. Адже ми схожі, так? Та й відчував, що зарано пішов. Надто багато всього обірваного й незавершеного залишив. Мені хотілося розповісти тобі, що… що було далі. Ти здатна зрозуміти це все. Ти і Доанна. Адже я люблю вас понад усе.

— Так, я була захоплена тією книгою. Читала її постійно, до останнього не вірячи, що вона про тебе. Але що буде далі? Що ти вирішив?

— Що ти прокинешся вранці. Подумаєш, що тобі снився довгий сон. Сон про ту книгу, про мою історію і ще про Полі. Але сни швидко забуваються. Забудеться й цей. Так ліпше.

— Не ліпше. Ти хочеш просто стерти частину нашого життя!

— Так має бути. Але твоя сила пов’язана з домом та родинним вогнищем. І вона не відпускала спогади про мене. І мене не відпускала. Бо ти — мій дім, моє пристановище й порятунок.

— Ти так кажеш, наче це щось погане.

— Ні. Зовсім не погане. Але Доанна вже забула. Тепер відпусти мене й ти, Гессі.

Дівчина відчула, що сльози здушують її, але силкувалася заговорити:

— Але ж тоді ти… ти зникнеш! Так, наче назавжди.

— Це буде справедливо, сестричко. Мені вже дали шанс вирватись із лабет хвороби. Мені далі шанс, і я не можу просити більшого. Я хочу, щоб ви були щасливі — ти, Генрі, мама з батьком. Анна.

— А ти?

— Я вже щасливий. Кожним днем життя. Та і я не буду сам. А ще чекаю, що Полі повернеться. З року в рік чекаю.

— А я?

— А ти зі мною завжди. Тому відпусти мене, Гессі.

Мовчанка тривала, як здалось дівчині, цілу вічність. Вона дивилась просто в очі Аїдена і намагалась розгледіти в них щось таке, що підкаже відповідь. Щось дуже явне і просте. Якийсь спалах болю чи, навпаки, радості. Поштовх. Гессі знала, що не варто завжди чекати, що відповіді віднайдуться самі — зі знаками, поштовхами чи якимись раптовими «просвітленнями». Але саме зараз їй не хотілося брати на себе жодної відповідальності і щось вирішувати. Натомість хотілося раптом опинитися вдома. Вибирати сукню до вечора, коли прийдуть гості. Зазирати в кухню, чи готове желе до десерту. Проглянути кілька газет, котрі батько залишив на столику біля входу в їдальню. Їй знов захотілося жити у світі затишку та простоти, де вона може пливти за течією.

Але це була лише думка, котра тривала кілька секунд і розтанула.

Очі Аїдена. Усмішка Аїдена. Темні кучері Аїдена. Надщерблений родинний медальйон у нього на шиї. Тонкий шрам на лівій долоні. Звичка терти кінчик носа. Срібний ланцюжок від табакерки, котру подарувала йому Доанна. Улюблена жилетка з підкладкою в клітинку.

— Я відпускаю тебе, — видихнула Гессі тихо-тихо, не відводячи очей. — Я відпускаю тебе.

Аїден на кілька секунд заплющив очі, а тоді знову подивився на неї. Він усміхався.

— Але я не забуду, — додала Гессі швидко і твердо. — Хай би де ти був. Хай би ким ти був. Хай би скільки часу минуло. Я відмовляюсь забувати тебе. Чи Полі. Поля. Блакитноокого. Хай би як його звали. Скажи йому. Хай би коли він повернувся. Я відмовляюся забувати вас.

Усмішка Аїдена поширшала.

— Скажу. О, будь певна, що скажу.

Гессі заплющила очі. Їй не вірилося, що це прощання. Коли прощання, то завжди не віриться. Коли прощання — то завжди якось невчасно. Найдивніше, що доводиться іноді розходитись із людьми, з котрими доля тебе більше не зведе. Але, прощаючись із ними, ти не відчуваєш, що це кінець. Бо просто кажеш їм «бувай» чи «до зустрічі». І не думаєш, що це все. Взагалі. А потім вони зникають у вирі часу. Але ти не відчуваєш болю, бо наче між вами ще натягнута ниточка того «бувай», того «до зустрічі». А якщо вона натягнута, то ще колись, можливо, приведе вас одне до одного… Можливо. Колись. Можливо, приведе. Усе можливо…

І Всесвіт повниться золотими ниточками, золоченими струнами, котрі з’єднують усе в одне.

— Прощавай, Гестіє.

— Прощавай, Аїдене.

Гессі приклала руки до грудей і відчула, як струна натяглась, прошила її наскрізь і з лунким «дзинь!» розірвалась. І повітря дзвеніло. Повітря дзвеніло.


АЇДен


Він трохи забарився. Але новина про те, що божевільний утікач повернувся, виявилась-таки правдою. Керівництво Академії зачинило його в ізоляторі до початку розгляду його справи. Безпрецедентної справи, що тут сказати.

Тоді я його й навідав.

— Привіт, Полі.

— Привіт, Аїде.

Він не змінився. Схуд, але всміхався, як сонце ясне після бурі. Здається, всі свої бурі він пройшов.

— Я побачився з Гестією. Востаннє.

— О, я теж. Подумати тільки, вона не забула мене. Вона мене… знайшла. — Очі Полі сміялися так, наче це не на нього чекає суд найближчим часом.

— Так, — кивнув я. — Вона казала, що не забуватиме ніколи. Але я не про це, Полі, геть не про це. Я завинив тобі вибачення. Ти врятував мою сестру, а я підозрював тебе в геть химерних дурницях.

— Я теж завинив тобі вибачення. — Він розвів руками. — Якби я уважніше ставився до свого завдання, якби завадив Розе й Фоні стежити за мною…

— То однаково щось могло б статися. Ти не знаєш, де Фона?

— Звичайно, знаю. — Полі розцвів усмішкою. — Вона знайшла мене перша. І дуже допомогла. Тепер вона мандрує. Далеко. Я просив її повернутись, але вона не схотіла.

— Але якщо вона не повернеться, тоді…

— Помре. Так. Знаю. Просто в ній живе душа їхньої третьої сестри, Персі. І, здається, вона шукає свою смерть. Щоб почати заново. Щоб почати правильно…

— Химерна дівчина. — У мене мурашки пробігли спиною.

Проте Полі, здавалось, цим не дуже переймався.

— Кожен має право вибирати. Я не певен, що хотів би жити, якби ділив своє тіло з кимось іще. Навіть із сестрою чи братом.

— Ти ж… ти повернешся до навчання тепер? — Я обвів стіни ізолятора поглядом. Гнітюче місце.

Мій друг знову стенув плечима.

— Якщо мене приймуть.

— Безумовно, приймуть. Ти був кандидатом у Тріаду. І мав дуже важливі причини піти. Я виступлю за тебе. І не тільки я.

— Спробувати варто. Я, чесно скажу, тоді був готовий зникнути, щоб тільки Гестія видужала. Але тепер мені таки хочеться трохи пожити ще. — Він реготнув так, ніби соромився цієї думки.

— Упізнаю старого Полі, — усміхнувся я.

Мені здалося дуже важливим те, що він повернувся. Наче це давало мені певність, що вона теж повернеться. Персефона. Тож я мав шанси чекати на неї. І перебирати десь у пам’яті уламки того, що вона показувала мені на кладовищі. Уламки життів, котрі не були моїми, але дали мені сил бути таким, як тепер. Цілісним. Аїденом Фаулі-Прейшером, Аїдом, богом потойбіччя і студентом цієї, найшаленішої в усіх світах, Академії.


Полі


— Колишній кандидате в Тріаду Аполлоне, ви порушили правила Академії і покинули її без дозволу.

— Я не дістав би дозволу, шановне панство. А залишитись у мене не було жодної можливості: від цього залежало життя дорогої мені богині Гестії. Я певен, що вам відомі деталі цієї справи.

— Так, відомі. Проте, попри ваші слова, ми не можемо нехтувати статутом Академії й дозволяти кандидатам у Тріаду подавати такий поганий приклад.

— Тоді що ж на мене чекає?

— Ми мали б покарати вас із усією суворістю, проте надійшла альтернативна пропозиція, котра буде застосована негайно.

— Перепрошую, а від кого надійшла ця альтернативна пропозиція?

— Це не має стосунку до справи. Просто знайте, що за вами буде цікаво спостерігати і, кхм… записувати вашу історію. Отже, ви будете позбавлені всіх привілеїв і змушені пройти всі курси навчання від самого початку. Також ви зобов’язані на відмінно скласти всі випускні іспити, щоб покинути стіни Академії повноцінним божеством із високорівневими вміннями та цілковитим контролем над власними силами, щоб вони не створювали небезпеки ні для вас, ні для інших.

— Я б волів нагадати, що професор Індра не виставляє відмінних балів нікому й ніколи.

— Це не стосується питання, студенте Аполлоне. Просимо не переривати. Після завершення навчання ми вирішили не віддавати у ваші руки долю нового світу й зосередити ваші таланти на іншій сфері діяльності. Це новація для Академії, проте пропозицію внесла компетентна особа, і ми взяли її до уваги з огляду на ваші попередні вчинки. Уповноважена рада викладачів Академії богів під керівництвом верховного директора Шиви в разі успіху нашого задуму призначає вас на посаду охоронця.

— Охоронця? І що я робитиму? Підпрацьовуватиму замість Брами? Пильнуватиму, щоб студенти не тікали з занять чи… — Полі прикусив язика, очі його розширились від найхимернішого здогаду.

— Ми дійшли висновку, що з цією роботою вам під силу впоратись найліпше. Про деталі ви дізнаєтеся згодом. Попереду довгий шлях, студенте Аполлоне.


Епілог. Персефона


— О поріг Тартару, я думала, що ніколи сюди не втраплю! — Величезні круглі очі дивились на Браму здивовано і налякано, але за ними проглядався колосальний інтерес, котрий дуже добре тамував страх.

— А ви, панно, чи не заблукали? — Брама озвалася до неї з підозрою. Якщо новоприбула згадала Тартар, то, певне, прийшла до них, але всяке буває.

— О ні. — Вона поправила довгу білу сукню, до котрої причепилося кілька сухих листочків. — Я саме сюди.

— І ще скажіть, ви знаєте, що тут таке!

— І скажу! — Світлі очі новоприбулої засвітилися вогниками запалу, а її біле мов сніг волосся розметалось чи то від вітру, чи то від потоків живлющої сили, яка ширилася довкола неї, освітлюючи навіть цей холодний осінній день, коли вся природа засинає в передчутті зими й холоду.

— І ще скажіть, що знаєте, хто ви сама така! — Брама підозрювала, що так.

Дівчина виконала елегантний реверанс, і на її шиї блиснуло гранатове намисто. І такі ж сережки у вухах.

— І ще скажіть, що ви не признали мене досі, — перекривила вона Браму.

— Так і є, признала, — зізналась Брама втішено. — Тільки останнього разу ви здавались куди менш веселою, королево.

— Отак ліпше! Звичайно, професори мене королевою не величатимуть, але добре почути це одразу ж на вході.

— Чи сповістити про ваше прибуття Аїда?

Дівчина примружила очі.

— Чи ж він досі тут?

Брама вдоволено гмикнула.

— Не треба. Не попереджайте. Востаннє я бачила його у вельми дивному стані. І впередостаннє теж. Ліпше зазнайомлюся заново. — Вона вперше виказала своє хвилювання і нервово заправила волосся за вуха. — А він… — Її погляд метнувся вгору, понад огорожу, але тоді вона відігнала бентежну думку і твердо ступила вперед. — Ні, я сама.

— Як побажаєте. — Брама скрипнула. — Тоді наразі ласкаво просимо до Академії, королево Персефоно. Да-авно вас не було…

— Давно. — Панна тріпнула волоссям і зашарілася, а тоді додала безмежно радісним голосом: — Але тепер я тут.

* * *

— Гесті, їй-богу, ти можеш швидше?! Фрад чекає з близнюками, а ти ж знаєш, які вони! — Генріка здмухнула неслухняне руде пасмо, котре вибилось із високої зачіски, і вимогливо сперлась на прилавок. Її мереживна парасолька стукнула об нього, ніби підтверджувала, що Генріка Агустанія Тавіш поспішає і не має змоги чекати.

— Ох, ну от, усе тут! — Гессі склала фото в пакет і защипнула його. — Усі до єдиного. Особливо хороші там, де ви з Фрадом над річкою.

— Наре-ешті! — Сестра закотила очі. — То ти будеш до нас на вечерю в неділю? Ленні з Морґіном теж приїдуть, маєш і ти прийти. Мусить у мене бути хоч якась підтримка проти тієї кралі! — Генріка закопилила губи.

— Усміхнися, Генрі, тобі не личить супитись. — Гессі поправила зразки альбомів на поличках. Хай би скільки років минуло, Олейн Тавіш викликала в сестри лише найгірші емоції, котрі Генріка ніколи не забувала продемонструвати. Звичайно, на людях вона робила це так витончено й спокійно, як годиться, але в присутності Гестії вже могла дати собі трохи волі. Гессі зітхнула й додала: — І так, я прийду…

— Дивись-но. — Сестра пішла до дверей. — Я поклопоталась, щоби пан Армар зайшов, і, може, ще Ленні приведе своїх друзів з університету. Не-жо-на-тих! — Мереживна парасолька тепер дивилась просто в лице Гессі.

Вона вибачливо всміхнулась і попросила вищі сили забрати Генріку назад до її чоловіка й галасливих малюків, котрі тільки-тільки вчились ходити, а вже встигали знищити все, до чого їм удавалось дотягнутися пухкими ручками. Вони були дуже схожі на Генріку. Тому Гессі вже їх любила. Тим більше, за її порадою чорнявого назвали Айданом, білявого — Паулем. Хоч як дивно, Генріка тут навіть не сперечалась. Імена їй сподобались одразу.

— Я пішла! Не перевтомлюйся, бо шкіра стане тьмяною! — Сестра рвучко зачинила двері.

Гессі впала в крісло за прилавком. Проте за наполегливим дзенькотом дзвоника вона зрозуміла, що й зараз не відпочине. У наявності робочого дня були свої мінуси.

— Доброго дня! — Жінка вклала у свій голос рештки бадьорості, котра ще не покинула її від спеки.

— Гессі! — Знайомий голос примусив схопитись на ноги, і сила повернулась сама.

— Доанна! — Гестія вилетіла до дверей і взяла подругу за обидві руки. — О, Доанно, коли ж ти повернулась?

— Щойно. — Усмішка колишньої нареченої Аїдена, як завжди, ховалась у кутиках її губ.

— Я отримала твою листівку! Роммель чарівний! — повідомила Гессі, розмашисто показуючи в бік стіни, від підлоги до стелі обвішаної фотографіями та листівками.

— Як і ви, панянко. — Даррін зайшов слідом за Доанною і зняв капелюха, з-під котрого блиснули висвітлені південним сонцем кучері. — Як у вас справи?

— Пречудово! На свята був якийсь шалений вир замовлень, але тепер ніби трошки вільніше почуваюсь. — Гессі розвела руками. — І, дякувати Фаусті, маю що почитати. Вона мені мало не щодня приносить щось. Це ти її попросив, так?

— Авжеж, — кивнув Даррін поважно. — Не міг-бо я тебе залишити на все літо без нових книжок!

Його лице зарум’янилось під сонцем Ітеллі і тепер мало майже такий мідний колір, як і кучері. А оливкова шкіра панни Доанни ніскільки не змінилась, ніби жінка щойно зійшла з картини давнього майстра.

— Радість отримано, вдячна! То… як подорож? — Гессі плеснула в долоні. — Може, пройдете до затильної кімнати, я заварю м’ятного чаю — пані Моррінда казала, що в спеку то найліпше! Побалакаємо там…

— Ох, давай ліпше ввечері. — Доанна приклала руку до чола. — Я зараз почуваюся такою випитою, ніби це сонце мене вирішило спопелити.

— Важкі думки напосіли? Чи Даррі надокучав? — пожартувала Гессі, але Доанна блиснула в її бік гострим поглядом, ніби наказувала негайно замовкнути.

Даррін, проте, почув це й криво всміхнувся:

— Так, звичайно, у всьому завжди провина того Олліша! Гестіє, я тобі кажу: якщо Доанна ще раз відмовить мені, то я більше й не кликатиму!

— Кликатимеш, — серйозно покивала головою Гессі. — Ви вже два роки заручені, то скільки тягнути ще?

Жінка зітхнула і повела плечима.

— У часи моєї юності пристойна панна мусила хоча б тричі відмовити юнакові перед весіллям.

— У часи твоєї юності? Ти ще цілком молода. І, Анно, я молодший на два роки. А вищий на два сантиметри. — Даррін підійшов до неї та звівся на носки. — Такі справи.

— Так-так, — погодилась Гессі. — Тому, сестричко, не говори, як моя матінка…

— О, а як вона? — Доанна поспішила змінити тему, бо явно почувалася більш зніченою, ніж їй хотілося б показувати. Образ стриманої і таємничої леді важко підтримувати, коли ти в оточенні людей, які тебе чудово знають і люблять.

— О, друга кав’ярня забирає багато часу, а проте мати задоволена. — Гессі стенула плечима. Матінка не дуже хотіла з нею спілкуватися після того, як вона відкрила фотостудію. На її думку, це не те, чим варто займатися благородній панні. — Ще батько запрошував нас поїхати наприкінці літа, коли спека спаде, до нього. Але я бачу, що Генрі з малими точно не вибереться, а ми з матінкою — ох-х… це буде важко. Та і я не дуже хочу покидати студію, ми ж тільки-но відкрилися.

— Розумію. — Доанна похитала головою і взяла Дарріна під руку. — З твого дозволу… Маємо зазирнути до Фаусти і дуже хотіли б відпочити з дороги. Але зустрінемось надвечір, гаразд?

— А ще я привіз тобі рідкісний том міфів з Ітеллі, — шепнув Даррін на прощання.

— А мені, а мені? — Лаллі ввірвався у двері, мовби вихор, але, попри те, розчув останню фразу Дарріна.

— А тобі, Лаллі, вже вистачає проблем на свою голову. — Чоловік широко всміхнувся і пішов до виходу.

— Гестіє, ну скажи йому, щоб не кликав мене Лаллі! — Хлопець шморгнув носом і на мить насупився, проте роздратування пробігло його лицем, ніби хмаринка весняним небом, і зникло.

— Чому, Лаллі? — Гессі сперлась на лікті та з усмішкою подивилась на сина пані Катаніки, котрий був тепер вищий за неї на голову.

— Бо я дорослий! Доро-ослий! — заявив він, широко всміхаючись і поправляючи стрічку на шиї. На ній красувався медальйон, і, вочевидь, Лаллі дуже хотів, щоб його помітили.

— Так-так. Передай це матері. — Гессі дістала потрібний пакет і віддала його другові. — Тільки щоб не загубив, Алістале Роу! Інакше наступного разу я тобі жодного фото на свята не зроблю!

— Слухаю, панно Гестіє! — Він слухняно виструнчився, мов солдат, і чкурнув до виходу.

Гессі знов опустилася в крісло. На неї накотила спокуса зачинитися сьогодні раніше, адже навряд чи в таку погоду комусь забагнеться фотографуватися. Тим більше тут вона порядкувала сама й нікому не мала казати, чого раніше чи пізніше зачиняється.

— Так і зроблю! — вирішила Гессі і схопилася з місця, щоб запнути штори.

Вона опустила їх на одному вікні і завмерла, зачудовано розглядаючи, як попід шторами по підлозі сипалось золотаве світіння. Зненацька дзвоник над дверима мелодійно сповістив, що ще хтось увійшов.

— Перепрошую, чи тут фотостудія панни Гестії Амалії? — спитав візитер.

Боковий зір підказував, що він у дорожньому сірому плащі та капелюсі. Гессі відхилилась від вікна.

— Так, пане, тут. Гестія Амалія — це я. Ви бажаєте зробити фото?

— Так. Був би вдячний. Дуже хочу, — говорив він якось знервовано і все не знімав капелюха.

Гессі насторожилась, але не відчувала ні краплі страху, тому просто підняла завіси, і золоте-золоте світло вдарило їй в очі та залило всю студію, а пил затанцював у повітрі, ніби блискітки.

— Прошу сюди! — Вона закріпила штори на попередньому місці й покликала гостя підійти. — То, пане, яке фото ви хочете?

— Як вам видніше, — відповів візитер. — Я вірю у вашу майстерність.

— Оце дякую… — Гессі підкрутила налаштування камери та спитала: — Ви бували в мене раніше?

— Ні, проте мені сказали, що ваші фото здатні робити людей щасливими.

— Он як? — Ці слова полестили, і вона згадала, як колись іще не знала, що щастя — у руках самих людей. Утім, Гессі досі вірила, що гарне фото завжди зможе принести щось хороше. — А ви в нас проїздом? Я вас раніше не бачила? — Вона ковзнула поглядом по одежі незнайомця, проте той саме повернувся, роздивляючись зразки світлин на стінах, тому неможливо було побачити його обличчя.

— Ох, панно… — Хоча й дивився він в інший бік, Гессі була певна, що очі зараз усміхаються. — Я бував тут раніше. Кілька років тому. Тоді в мене, щоправда, назбиралось багацько проблем. Але тепер я вже думаю, що вирішив усе з ними і приїхав назавжди.

— Чудово! Тоді можете заходити до мене, коли заманеться, і зробимо вам море прегарних фотокарток! — Гессі нахилилась до камери й подивилась у видошукач. — А тепер швидко знімайте верхній одяг, сідайте й дивіться на мене!

Незнайомець легким рухом скинув плащ, наче то й не він рухався, а просто вітер шелеснув. Одіж майнула і розтанула десь у тіні, за кадром. Тоді світле, золотисте на сонці волосся хвилями вибилося з-під капелюха. Гість похитав головою, щоб ті хвилі вляглись природно, і підвів погляд.

— Так буде добре, Гестіє? — Його до болю знайомий голос примусив її затерпнути на місці.

Прибулець сів у фотель, розправив плечі та схрестив руки. Сапфірові запонки виблискували в манжетах. Сіро-блакитний жилет відтіняв білість сорочки. Тьмяна медова намистина висіла на тонкій чорній стрічці під комірцем. Усе це були деталі, усе це були тільки дрібниці. Але з цих дрібниць і складалась картина.

Світло лилося з усіх вікон. Золоті струни пронизували кімнату, сплітаючись у найпрекраснішу картину у світі. Повітря сповнювалось легкого, ледь чутного, світлого дзвону.

Світ завмер і наче давав їй цілу вічність, щоб натішитись цим незручним, цим раптовим, цим завжди очікуваним і, проте, майже нереальним моментом зустрічі.

Адже його не мало б тут бути. Адже він пішов. Адже магія закінчилась. Адже магія залишилась десь там, на далекому обрії її майже дитячих, майже дорослих днів, коли вона багато блукала, багато шукала і багато втрачала, тільки щоб віднайти себе заново…

Хотілось кинутись до нього, поставити безліч питань про те, як, та чому, та чи точно, та чи насправді… Та чи Аїден… Та чи все це не сон…

Але тоді довелося б зруйнувати цей довершений момент, цей абсолют щастя і спалах щонайчистішої радості. І врешті, час іще буде. Адже він сказав, що тепер повернувся назавжди. І то щирісінька правда.

Тому Гессі тільки схилила голову, вириваючись із напливу думок, і відповіла йому без краплі тремтіння в голосі:

— Так. Саме так. Тепер усе буде пречудово, Полі.

Коли його ім’я торкнулось її вуст після такої довго-довгої перерви, Гессі всміхнулась і затамувала дух, щоб не злякати таке зриме і таке справжнє щастя, котре завітало до неї, як літня злива, і, як злива, було благословенне й очікуване. Вона знала, що зараз — ось саме зараз — усе правильно, тому нічого злого чи смутного більше не станеться.

Знайомі очі всміхнулись їй у відповідь. Теплі і ніжні, безмежно кохані. Очі, котрі завжди дивилися на неї. Блакитні-блакитні, як небо у квітні.

Клац!

Загрузка...