Глиняні ноги

— Добре, капрале, решту лишіть на мене, — сказав Ваймз, поплескавши Усмішку по плечу. — Мілдред Полегенько на місці?

Всі обернулися в один бік.

Мілдред упустила ложку просто в суп.

— Усе гаразд, — сказав Ваймз. — Просто я маю поставити вам ще кілька запитань...

— В-вибачте, в-ваша... м-милосте...

— Ви не зробили нічого поганого, — запевнив Ваймз, оминаючи стіл. — Але ж ви взяли додому не тільки харчі для родини, авжеж?

— В-ваша м-милосте?

— Що ще ви взяли?

Мілдред поглянула на раптом здерев’янілі обличчя решти слуг.

— Були ще старі сорочки, але пані Приправко, повірте, дозволила мені...

— Ні, не це, — урвав Ваймз.

Мілдред облизнула раптово пересохлі губи.

— Ну, був... був ще крем для взуття...

— Послухайте, — якомога м’якше мовив Ваймз. — Всі носять з роботи додому всілякі дрібниці. Дрібниці, яких ніхто не помічає. До зникнення яких ніхто не ставиться як до крадіжки. Це як... це як природне право. «На тобі, боже, що мені негоже». Негоже, панно Полегенько, розумієте? Мені крутиться на язику слово «залишки».

— Е... ви маєте на увазі... недогарки свічок?

Ваймз глибоко вдихнув.

Так приємно виявитися правим — навіть якщо розумієш, що досягнув цього, лише здійснивши всі можливі помилки.

— О, — сказав він.

— Ал-ле це не крадіжка, ваша милосте. Я ніколи нічого не крала, в-ваша милосте!

— Проте ви брали додому недогарки свічок? І кожного, гадаю, вистачало на добрячі пів години, якщо поставити на блюдечко? — м’яко продовжував Ваймз.

— Але це не крадіжка! Це приробіток, ваша милосте.

Сем Ваймз ляснув себе по лобі.

— Приробіток! Звісно! Саме це слово я й підбирав. Приробіток! Усім потрібен приробіток, чи не так? Що ж, це чудово, — промовив він. — Гадаю, ви брали недогарки зі спальні його високості, так?

Навіть попри свій переляк Мілдред Полегенько зуміла усміхнутися усмішкою людини, яка досягла недоступного нижчим істотам рівня Просвітлення.

— Так, ваша милосте. Мені це дозволено. Вони значно кращі за старі недогарки від грубих свічок, які в загальних залах.

— І саме ви за потреби ставите на стіл його високості свіжі свічки, чи не так?

— Так, ваша милосте.

«Можливо, навіть частіше, ніж тільки за потреби, — подумав Ваймз. — Навіщо ж дозволяти їм згоряти ледь не повністю...»

— Дівчино, а ви не покажете мені, де вони зберігаються?

Служниця поглянула через стіл на домоправительку, яка і собі кинула погляд на командора Ваймза і по хвилі кивнула. Вона була досить тямущою, щоб зрозуміти, коли те, що схоже на прохання, насправді є наказом.

— Ми тримаємо їх тут поруч, в окремій комірчині для свічок, ваша милосте, — повідомила Мілдред.

— Проведіть нас, будь ласка.

Приміщення й справді було невеличким, але полиці в ньому були аж під стелю напхані свічками. Там були свічки висотою в цілий ярд, які використовувалися в залах для прийомів, і маленькі, для щоденних потреб, використовувані в усіх інших приміщеннях і відсортовані тут за якістю.

— Оці ми ставимо в покоях його високості, ваша милосте, — Мілдред передала Ваймзові дванадцятидюймову білу свічку.

— О, так... дуже високоякісна. Номер П’ять. Хороше біле сало, — промовив Ваймз, підкидаючи свічку в долоні. — Ми такі запалюємо вдома. А те казна-що у нас в Управлінні збіса схоже на свиняче лайно. Додому ми закуповуємо свічки в крамниці Глитая на Бійнях. Дуже помірні ціни. Раніше ми робили замовлення «Шпакеру і Вільямсу», але пан Глитай останнім часом підібгав чи не весь ринок, правда ж?

— Так, ваша милосте. І він забезпечує доставку.

— І ви щодня ставите ці свічки в кімнаті його високості?

— Так, ваша милосте.

— А десь іще?

— О, більше ніде, ваша милосте. Його високість дуже прискіпливий в цьому питанні. Ми всі використовуємо Номер Три.

— А, гм, приробіток ви забираєте додому?

— Так, ваша милосте. Бабуся сказала, що від них таке чудове світло...

— Припускаю, вона сиділа при свічах з вашим маленьким братиком, чи не так? Бо я здогадуюся, що він занедужав першим, тож вона сиділа з ним цілими ночами, ніч за ніччю, і, ха, якщо я хоч трохи знаю стару пані Полегенько, при цьому шила...

— Так, ваша милосте.

Запала пауза.

— Візьміть мою хустинку, — зрештою вимовив Ваймз.

— Мене звільнять, ваша милосте?

— Ні. Це однозначно. Ніхто з тих, хто пов’язаний з цією справою, не заслужив на втрату роботи, — сказав Ваймз. Він поглянув на свічку. — Можливо, хіба що крім мене, — додав він.

У дверях він зупинився й обернувся.

— Якщо вам ще будь-коли знадобляться недогарки, то у нас в Управлінні їх завжди повно. А Ноббі нехай, як і всі, смажить їжу на нормальному смальці.

— А тепер шо він робить? — спитав сержант Колон.

Скажений Малолюдок Артур знову визирнув через край даху.

— Тепер у нього проблеми з ліктями, — охоче повідомив він. — Все роздивляється один і по-всякому його прилаштовує, а ніяк не виходить.

— У мене схожі проблеми були, коли я складав ті кухонні меблі для пані Колон, — промовив сержант. — Інструкція, як відкривати коробку, виявилася всередині коробки...

— Ой-ой, він розібрався, — перебив щуролов. — Схоже, він просто переплутав їх з коліньми.

Колон почув внизу брязкіт.

— А тепер він повертає за ріг, — почувся тріск деревини, — а отепер увійшов у будинок. Певне, він підійметься сюди по внутрішніх сходах, але, гадаю, ти відбудешся легко.

— Чому?

— Бо тобі всього лише треба просто відпустити дах, розумієш?

— Та я ж уб’юся на смерть!

— Атож! Гарний чистий спосіб. Зовсім не те, що тобі спочатку руки-ноги повиривають.

— Я ж хотів купити ферму! — простогнав Колон.

— Можливо, — погодився Артур. Він знову визирнув через край даху. — А ще, — сказав він таким тоном, ніби це було не краще, ніж розбитися, — можеш ухопитися за он ту ринву.

Колон скосив очі. За кілька футів справді проходила ринва. Якщо він розгойдається й щосили відштовхнеться, то може промахнутися лише на кілька дюймів — і пірнути назустріч смерті.

— Вона надійна?

— Шановний, порівняно з чим?

Колон спробував розгойдати ноги на манер маятника. М’язи рук аж кричали від болю. Він знав, що має зайву вагу. Він завжди збирався ось уже завтра почати робити зарядку. Тільки якось ніколи не думав, що «завтра» настане сьогодні.

— Здається, я чую, як він підіймається сходами, — сказав Скажений Малолюдок Артур.

Колон спробував розгойдуватися швидше.

— А ви що робитимете? — видушив він.

— О, за мене не переживай, — відмахнувся Скажений Малолюдок Артур. — Мені-то шо. Я стрибну.

— Стрибнете?

— Звісно. Мені нічо не буде, бо я-то нормального розміру.

— Гадаєте, ви нормального розміру?

Скажений Малолюдок Артур поглянув на Колонові руки.

— Твої пальці часом не поряд із моїми черевиками? — замислено промовив він.

— Так-так, ви нормального розміру. І не винні, що переїхали до міста, повного велетнів, — поквапливо запевнив Колон.

— Так отож. Чим ти менший, тим легше падати. Добре відомий факт. Павук такого падіння взагалі не помітить, миша встане, обтруситься й піде собі геть, коняка переламає всі кістки, а слон роз...

— О боги, — пробурчав Колон.

Він уже раз у раз торкався ринви черевиком. Але вхопитися за неї означало пережити одну довгу, бездонну мить, протягом якої він вже не матиме контакту з дахом і ще не матиме контакту з ринвою — зате перебуватиме під серйозною загрозою контакту з землею.

Звідкись із даху почувся гучний тріск.

— Ну гаразд, — сказав Скажений Малолюдок Артур. — Побачимося внизу.

— О боги...

Гном зробив крок з даху.

— Наразі все гаразд, — гукнув він, пролітаючи повз Колона.

— О боги...

Сержант Колон підняв погляд і побачив двійко червоних очей.

— Політ нормальний, — швидко віддаляючись, долинув голос знизу.

— О боги...

Колон із зусиллям задер розчепірені ноги, на мить завис у повітрі, вхопився за верхівку ринви, пригнувся, уникнувши удару глиняного кулака, почув моторошний тихий скрегіт, із яким іржаві болти прощалися зі стіною, і, продовжуючи чіплятися за чавунну трубу так, ніби це могло чимось зарадити, разом із нею відірвався від стіни і спиною вперед зник у тумані.

Пан Шкарпетка підняв погляд на рипіння дверей — і хутко сховався за ковбасною машиною.

— Ти? — прошепотів він. — Але тобі не можна повертатися! Я тебе продав!

Дорфл кілька секунд мовчки вивчав його поглядом, а тоді пройшов повз нього і взяв із залитого кров’ю стелажа на стіні найбільший тесак.

Шкарпетка почав труситися.

— Я з-з-завжди б-б-був д-д-добрим д-д-до тебе, — затинаючись, вимовив він. — З-з-завжди д-д-давав тобі т-т-твої в-в-вихідні...

Дорфл знову поглянув на нього. «Це просто тому що очі у нього червоні», — без особливого успіху запевнив себе Шкарпетка...

Але тепер ці очі здавалися повними зосередженості. Він відчув, як вони проникають у його голову через його власні очниці й читають у його душі.

Ґолем відсунув його з дороги, вийшов з бійні й рушив до загонів для худоби.

Шкарпетка знову набув здатності рухатися. Ґолеми ж ніколи не вдаються до насильства, чи не так? Вони просто не можуть. Ці кляті одоробла так влаштовано.

Він роззирнувся на робітників — людей та тролів.

— Чого поставали! Тримайте його!

Двоє-троє завагалися. В ґолемовій руці був таки дійсно великий ніж. А коли Дорфл зупинився і озирнувся на них, у його позі вони помітили щось незвичне. Він більше не здавався тим, хто ніколи не вдається до насильства.

Але Шкарпетка винаймав робітників за наявність м’язів, а не мізків. Крім того, ніхто тут не любив ґолемів.

Один із тролів запустив у нього алебардою. Дорфл, не обертаючись, зловив її однією рукою і розтрощив горіхове древко самими пальцями. В одного з чоловіків ґолем вихопив кувалду і пожбурив її геть з такою силою, що вона пробила стіну наскрізь. Після цього вони просто йшли за ним, тримаючись безпечної відстані. Дорфл, зі свого боку, більше не звертав на них жодної уваги.

Над загонами, змішуючись із туманом, здіймалася пара. Поки Дорфл ішов між загорожами, його супроводжували сотні пар допитливих очей. Коли він з’являвся тут, вони завжди ставали сумирними.

Він спинився біля одного з найбільших загонів. За спиною він почув голоси.

— Не кажіть мені, що він збирається почати їх різати! Ми не розберемо за одну зміну стільки туш!

— Я чув, у одній столярній майстерні ґолем з’їхав з глузду і за ніч зробив п’ять тисяч столів. Розучився рахувати чи щось таке.

— Він просто на них дивиться...

— Тобто уявіть: п’ять тисяч столів! І один стіл мав двадцять сім ніжок. У цього ґолема був звих на темі ніжок...

Дорфл змахнув тесаком і зніс замок з воріт загону. Худоба дивилася на нього з тим сторожким виразом, який притаманний худобі, коли вона чекає, чи навідає її нарешті яка-небудь думка.

Ґолем підійшов до овечих загонів і теж їх відчинив. Далі були свині, а за ними — свійська птиця.

— Що, всіх? — не зрозумів пан Шкарпетка.

Не звертаючи уваги на глядачів, Дорфл спокійно пройшов уздовж загонів назад і знову увійшов до бійні. Незабаром він вийшов, ведучи на мотузці старезного і неймовірно волохатого цапа. Він пройшов повз завмерлих тварин до широких воріт, що виходили на головну вулицю кварталу, і відчинив їх. А тоді відпустив цапа.

Тварина понюхала повітря і закотила свої щілясті зіниці. А потім, очевидно, вирішивши, що далекий аромат капустяних полів за міськими мурами значно привабливіший за запахи безпосередньо тут, подріботіла на вулицю.

Худоба лавиною рушила за ним — але при цьому не чулося жодного звуку, крім шуму від руху та тупоту ніг. Потік тварин омивав постать Дорфла, який мовчки стояв і дивився.

Спантеличена цим стовпотворінням курка приземлилася ґолемові на голову і гучно заквоктала.

Шкарпетчин жах нарешті відступив перед гнівом.

— Що ти, в біса, робиш? — скричав він, намагаючись перепинити шлях кільком вівцям, які затрималися на виході з загонів. — Ти ж випускаєш на вулицю мої гроші, чуєш, ти...

Його горлянку раптом схопили Дорфлові пальці. Ґолем підняв м’ясника на витягнутій руці; той судомно засмикався, а Дорфл повертав його то одним, то іншим боком, ніби обдумуючи свої подальші дії.

Нарешті він відкинув тесака, зняв з голови курку, яка вже почувалася там як удома, і видобув маленьке брунатне яйце. З підкресленою урочистістю ґолем акуратно роздушив його об маківку Шкарпетки і впустив м’ясника на землю.

Коли Дорфл пішов назад до будівлі бійні, його колишні колеги кинулися врозтіч.

На вході стояла висока дошка для підрахунків. Певний час Дорфл роздивлявся її, а потім узяв крейду і написав:

ВІЛЬНІ...

Крейда скришилася в його пальцях. Дорфл вийшов у туман.

Усмішка підняла погляд від свого робочого столу.

— У ґноті повно миш’якової кислоти, — сказала вона. — Чудово зроблено, ваша милосте! Ця свічка навіть важить трішечки більше за інші!

— Що за підступний спосіб убивства, — промовила Анґва.

— Дуже розумно, не заперечиш, — визнав Ваймз. — Ветінарі по пів ночі сидить і пише, а вранці свічка догоряє. Отруєння освітленням. Світло — це ж і є те, чого не помічаєш. Хто шукатиме чогось в освітленні? Вже точно не старий вайлуватий нишпорка.

— О, ваша милість не такий уже й старий, — життєрадісно сказав Морква.

— А як щодо вайлуватого?

— А щодо нібито вайлуватого, ваша милосте, — швидко додав Морква, — то я завжди всім вказував на вашу цілеспрямовану й значущу манеру крокувати.

Ваймз кинув на нього гострий погляд, але не побачив у капітановому обличчі нічого, крім палкого й безневинного бажання прислужитися.

— Ми не бачимо світла, бо світло — це те, завдяки чому ми бачимо, — продовжив він. — Гаразд. А тепер, гадаю, нам слід піти навідатися до свічної фабрики, авжеж? Малодупку, збирайтеся і прихопіть... Малодупку, ви що, підросли?

— Підбори, ваша світлосте, — сказала Усмішка.

— Я думав, ґноми завжди носять залізні черевики...

— Так точно. Але до моїх тепер прироблено підбори. Точніше, приварено.

— А. Добре. Гаразд, — Ваймз зібрався з думками. — Ну, якщо ви можете на них ходити, не забудьте прихопити вашу алхімічну апаратуру. Зараз із чергування в палаці має повертатися Щебінь. Ми перестрінемо його дорогою. Коли доводиться мати справу із замкненими дверима, кращого за нього не знайти. Щебінь — ходячий лом.

Він зарядив свій арбалет і запалив сірника.

— Чудово, — сказав він. — Ми вели слідство по-сучасному, а тепер скористаймося дідівськими методами. Час нам...

— Наклепати декому як слід, ваша милосте? — поквапливо завершив Морква.

— Приблизно, — кивнув Ваймз, глибоко затягнувся і випустив кільце диму. — Хай-но лише перекуримо.

Погляд сержанта Колона на світ змінювався з калейдоскопічною швидкістю. Не встигало що-небудь закріпитися в його свідомості як найгірша мить всього його життя, як її місце займало що-небудь ще мерзенніше.

Спочатку ринва, за яку він учепився, вдарилася об стіну будинку навпроти. У краще облаштованому світі він міг би впасти на пожежні сходи, але в Анк-Морпорку концепція пожежних сходів не прижилася (і пожежам зазвичай доводилося виходити на волю через дах).

Коли ринва вперлася верхівкою в стіну, Колон почав сповзати по діагоналі вниз. Навіть це могло би бути непоганим варіантом, якби не той факт, що Колон був тілистим чоловіком, тож, коли його маса наблизилася до середини труби, та почала прогинатися — а чавун має дуже обмежену гнучкість, зате підвищену крихкість. Відтак труба переламалася. Колон полетів униз і впав на щось м’яке — принаймні м’якше за бруківку. Щось м’яке заревло. Відкинутий ударом сержант тим часом звалився на щось нижче і ще м’якше й почув від нього: «Бе-е-е-е!» — а тоді скотився на щось іще нижче і, здається, зроблене з пір’я. Воно очманіло — і дзьобнуло його.

На вулиці було повно тварин, які розгублено крутилися туди-сюди. У стані розгубленості тварини зазвичай нервуються — і вулицю вже можна було назвати вимощеною свідченнями їхньої знервованості. Єдиною втіхою для сержанта Колона тут було те, що тепер поверхня вулиці була дещо м’якшою, ніж зазвичай.

По його руках ходили ратицями. Йому в обличчя чмихали величезні вологі носи.

Дотепер сержант Колон мав досвід спілкування з худобою хіба що у вигляді перших та других страв. Крім того, в дитинстві він мав рожеве плюшеве порося на прізвисько Пан Прежахливий, а ще ось нещодавно дочитав «Парування у тваринництві» до шостого розділу. Книга містила гравюри — але там нічого не було про запашний подих і тупіт гігантських копит розміром із тарілку для супу. Корови, згідно з книгою, повинні були ремигати. Це знали навіть діти. Корови не мали ревти, ніби якісь морські чудовиська, і з ніг до голови оббризкувати вас слиною!

Він спробував зіп’ятися на ноги, послизнувся на свідченні душевного неспокою якоїсь корови і сів на вівцю. Та закричала: «Бр-р-ра-а-а-а!!!». Як там повинні кричати вівці?

Знову піднявшись на ноги, Колон спробував прорватися до узбіччя.

— Киш! Геть з дороги, вівця ти дурна! Фу!

На нього зашипіла гуска, витягаючи на диво довжелезну шию.

Колон позадкував, але щось штовхнуло його нижче спини. Це виявилася свиня.

І це був не Пан Прежахливий. Як і не поросятко, що пішло на ринок, чи поросятко, що лишилося вдома. Важко було уявити, які в цієї свині кінцівки, але, мабуть, вони були вкриті щетиною та грубою шкірою, а нігті на пальцях були розміром з горіхи кеш’ю.[48]

Саме «поросятко» було розміром із поні. З пащеки поросятка стирчали ікла. І воно не було рожевим. Воно мало синювато-чорне забарвлення і все було вкрите жорсткою шерстю, хоча й мало («будьмо чесними», — подумав Колон) маленькі червоні свинячі очиці.

Це поросятко мало такий вигляд, ніби повбивало мисливських псів, розчленувало коня і зжерло самого мисливця.

Колон розвернувся — і ніс до носа зіткнувся з биком, схожим на гігантський яловичий куб з ногами. Бик нахилив голову праворуч, а тоді ліворуч, щоб кожне з його вирячених очей могло роздивитися сержанта; стало ясно, що жодному з цих очей сержант особливо не сподобався.

Бик пригнув голову. Місця для розбігу не було, але він точно міг штовхатися.

Звідусіль затиснутий тваринами, Колон обрав єдино можливий шлях до порятунку.

У провулку, відсапуючись, просто на землі тут і там сиділи люди.

— Привіт, привіт, привіт, і що ж тут відбувається? — спитав Морква.

Чоловік, що зі стогонами тримався за руку, підняв на нього погляд.

— На нас підступно напали!

— Ми не маємо часу, — заявив Ваймз.

— А може, й маємо, — сказала Анґва.

Вона поплескала його по плечу і вказала на стіну навпроти, на якій знайомим почерком було написано:

ВІЛЬНІ...

Морква нахилився до постраждалого.

— На вас напав ґолем, так? — спитав він.

— Саме так! Підступний покидьок! Просто вискочив з туману й накинувся, знаєте ж, які вони!

Морква життєрадісно всміхнувся співрозмовнику. Після чого промовисто поглянув на велику кувалду в канаві поруч, а тоді — на інші подібні інструменти, розкидані по нещодавньому полю бою. У кількох було зламано руків’я. Один довгий лом було скручено в бублик.

— Добре, що ви мали чим захищатися, — зауважив він.

— Він як розвернеться та як накинеться на нас, — промовив чоловік. Він безуспішно спробував клацнути пальцями. — Просто отак — ар-р-ргх!

— Здається, ви собі пальці поранили...

— Таки так!

— Я тільки не розумію, як це він одночасно і розвернувся, і вискочив з туману, — сказав Морква.

— Всі знають, що їм не можна відбиватися!

— «Відбиватися», — повторив Морква.

— Не можна ж, аби вони отак собі гуляли вулицями, — пробурмотів чоловік, відводячи очі.

Почувся тупіт ніг, і до них підбігли двоє чоловіків у заляпаних кров’ю фартухах.

— Він пішов он туди! — прокричав капітанові один. — Якщо поспішите, устигнете його наздогнати!

— Ну ж бо, не стійте! За що ми платимо податки? — гукнув другий.

— Він обійшов усі скотарні й повипускав усю живність. Усю! На Свинопагорбі зараз не пройти!

— Ґолем випускає худобу? — перепитав Ваймз. — Навіщо?

— Звідки мені знати? Він випустив з бійні Шкарпетки цапа-проводжайла, за ним кинулася половина клятих тварюк, і зараз вони гуляють, де хочуть. А потім він пішов і пхнув старого Рийканаву в ковбасну машину...

— Що?

— О, він її не увімкнув. Тільки напхав у рота Рийканаві петрушки, у штані вкинув цибулину, обваляв у вівсянці й запхав у кіш!

Плечі Анґви кілька разів здригнулися. Усміхнувся навіть Ваймз.

— А тоді зайшов у павільйон птиці, схопив пана Тервіллі і... — чоловік замовк, помітивши присутність дами, і хоча та ледве стримувала сміх, продовжив напівпошепки. — Скористався шавлією та цибулею. Якщо ви мене розумієте...

— Ви маєте на увазі?.. — спитав Ваймз.

— Так!

Другий чоловік кивнув.

— Бідний старий Тервіллі, думаю, більше дивитися не зможе ні на шавлію, ні на цибулю.

— Судячи з ваших слів, це йому буде важко зробити, — погодився Ваймз.

Анґва, ховаючи лице, повернулася до співрозмовників спиною.

— Ти їм скажи, що сталося в твоїй свинобійні, — порадив перший чоловік.

— Думаю, без цього можна обійтися, — сказав Ваймз. — Я вже зрозумів загальний хід подій.

— Авжеж! Але за що постраждав нещасний юний Сід — він же ще тільки підмайстро!

— О, це біда, — сказав Морква. — Е... Здається, я маю мазь, яка могла б...

— Допомогти від яблука? — завершив чоловік.

— Ґолем запхав йому в рота яблуко?

— Не в рота!

— Ох, — здригнувся Ваймз.

— То яких же заходів буде вжито? — спитав м’ясник, ледь не притуляючи своє обличчя до Ваймзового.

— Ну, може, хтось добре вхопиться за хвостик яблука...

— Я серйозно! Яких заходів збираєтеся вжити ви? Я плачу податки і свої права знаю!

Він штрикнув Ваймза пальцем у нагрудник. Обличчя того здерев’яніло. Він поглянув на пальця, а тоді перевів погляд на великий червоний ніс його власника.

— У такому разі, — промовив Ваймз, — я пропонував би вам взяти ще одне яблуко і...

— Ем, я перепрошую, — голосно втрутився Морква. — Ви ж — пан Максілот, чи не так? У вас крамниця на Бійнях.

— Це так. І що?

— Просто я щось не пригадую вашого імені в реєстрі платників податків, що дуже дивно, бо ж ви щойно назвалися платником податків, але, звичайно, ви не збрехали б у такому питанні, і в будь-якому разі, якщо ви платите податки, то маєте квитанції, бо цього вимагає закон, і я не маю сумніву, що ви знайдете їх, якщо пошукаєте...

М’ясник опустив свого пальця.

— Е, так...

— Якщо бажаєте, я зайду до вас і допоможу, — продовжив Морква.

М’ясник зацьковано поглянув на Ваймза.

— Він справді полюбляє таке читати, — сказав Ваймз. — Суто для розваги. Моркво, чому б вам не... О боги, що це, в біса, таке?

До них долинув якийсь рев.

Вулицею загрозливим скоком наближалося щось велике і брудне. В тумані воно дещо нагадувало дуже вгодованого кентавра — напівлюдину, напів... коли воно наблизилося, Ваймз зрозумів, що це і був наполовину Колон, а наполовину — бик.

Сержант загубив шолома, і щось у його вигляді підказувало, що сьогодні йому довелося побувати максимально близько до рідної землі.

Коли масивна тварина пробігала повз них, сержант безтямно закотив очі й вигукнув:

— Я боюся злазити! Боюся злазити!

— А як ти заліз? — гукнув у відповідь Ваймз.

— Непросто, ваша милосте! Схопився за роги й опинився на спині!

— Тоді тримайся!

— Так точно, ваша милосте, виконую!

Бики Роджери були розлючені та спантеличені, що загалом вважається типовим душевним станом усіх дорослих биків.[49]

Але у Роджерів були на те ще й окремі причини. Велика рогата худоба має власну релігію. Це високодуховні тварини. Вони вірують, що добра та слухняна худобина після смерті потрапляє в краще місце, куди ведуть магічні двері. Вони не знають, що відбувається далі, але схильні вважати, що має йтися про справді смачну їжу та — чомусь — про хрін.

Роджери з нетерпінням чекали на цей день. Останнім часом їм стало важкувато швидко рухатися (чи це корови стали бігати швидше, ніж за їхньої юності?). Ось-ось Роджери мали познайомитися зі смаком небесного хрону...

А натомість їх на цілий день загнали в напхом напханий загін, а тоді ворота відчинилися, кругом почали гасати тварини, і все це аж ніяк не скидалося на Жирні Небеса.

А ще на спинах у них хтось сидів. Пару разів вони намагалися його позбутися. За часів розквіту Роджерів від цього нахаби лишилась би тільки кривава смуга на землі, але тепер бики-артритики мусили здатися й відкласти справу доти, доки не знайдуть годяще дерево, щоб скинути непроханого гостя.

Найбільше ж вони хотіли б, щоб ця триклята людина нарешті перестала верещати.

Ваймз зробив кілька кроків слідом за биком, але спинився і розвернувся.

— Моркво? Анґво? Ви вдвох ідіть на фабрику Глитая. Просто пильнуйте там, поки ми не прибудемо, ясно? Гаразд? За жодних обставин туди не заходьте. Я зрозуміло висловлююся? Просто будьте поряд. Добре?

— Так точно, — відповів Морква.

— Щебеню, зніміть Фреда з тієї тварюки.

Натовп розбігався перед биком. Тонна породистої яловичини не знає проблем з дорожніми заторами — принаймні хоч трохи тривалих.

— Можеш зістрибнути, Фреде? — прокричав Ваймз, біжучи поряд.

— Щось не хочеться намагатися, ваша милосте!

— Добре, а керувати ним можеш?

— Ваша милосте, як?

— Та візьми бика за роги!

Колон нерішуче взяв по рогу кожною рукою. Роджери замотали головою і ледве його не скинули.

— Він набагато сильніший за мене, ваша милосте! Дуже набагато!

— Я можу прострелити йому головешку, пане Ваймз, — запропонував Щебінь, змахнувши своєю переробленою балістою.

— На цій вулиці повно народу, сержанте. Може постраждати ні в чому не винна людина. Навіть попри те, що таку людину знайти в Анк-Морпорку нелегко.

— Даруйте, ваша милосте, — Щебінь просяяв. — Але якщо таке станеться, ми ж завжди можемо заявити, що ця людина в чомусь винна?

— Ні, це було б... Що робить ця курка?

Вулицею щодуху промчав маленький півник бентамської породи; він проскочив між ногами бика і різко загальмував просто перед Роджерами.

З нього зіскочила ще менша фігурка, підстрибнула, вхопилася за кільце в носі бика, видряпалася аж до кучериків на бичачому лобі й ухопилася за них обома рученятами.

— Здається, ваша милосте, то є Скажений Малолюдок Артур, той, шо гномик, — проказав Щебінь. — І він... хоче наклепати тотому бикові...

Почувся такий звук, ніби дуже неквапливий дятел намагається довбати дуже тверде дерево; в паузах звідкись з-поміж очей тварини долітав речитатив:

— Ох же ти зараз і вигребеш, біфштекс ходячий...

Бики зупинилися. Спробували покрутити головою так, щоб хоч один із Роджерів побачив, що воно, в біса, стукає їм по лобі, — але з тим же успіхом вони могли б спробувати роздивитись власні вуха.

Бики розгублено позадкували.

— Фреде, — прошепотів Ваймз. — Зістрибуйте, поки бику не до вас.

Сержант Колон із переляканим обличчям перекинув ногу через гігантську спину бика і зісковзнув на землю. Ваймз схопив його обіруч і поспішно потягнув у найближчий під’їзд. Проте одразу ж не менш поспішно витягнув назад.

У під’їзді було замало місця, щоби перебувати там поруч із Фредом Колоном.

— Фреде, чому ви весь у лайні?

— Ну, ваша милосте, знаєте ж приказку про оте саме, по якому пливеш без весла? То це був тіки початок, а далі все пішло ще гірше.

— От нещастя. Ще гірше?

— Дозвольте піти прийняти ванну, ваша милосте?

— Ні, але відійдіть на кілька футів. Що сталося з вашим шоломом?

— Востаннє, ваша милосте, я бачив його на якійсь вівці. Ваша милосте, мене зв’язали і кинули у підвал, але я героїчно звідти вирвався! І за мною гнався один із тих ґолемів, ваша милосте!

— Де це сталося?

Колон від душі сподівався, що до цього питання не дійде.

— На Бійнях, ваша милосте, — сказав він. — Був туман, і я...

Ваймз схопив Колона за зап’ястя.

— А це ще що?

— Мене зв’язали шпагатом, ваша милосте! Але я, ризикуючи життям і здоров’ям...

— Як на мене, це не схоже на шпагат, — промовив Ваймз.

— А на що, ваша милосте?

— На... на свічний ґніт.

Колон нерозуміюче подивився на нього.

— Це ж Доказ, ваша милосте? — з надією спитався він.

Ваймз плеснув його по спині, яка відгукнулася вологим «ляп!».

— Чудова робота, Фреде, — сказав він, витираючи долоню об штані. — Це надійне підтвердження наших підозр.

— Я так і подумав! — швидко сказав Колон. — Це надійне підтвердження, і я повинен негайно доповісти командорові Ваймзу, які б перешко...

— Фреде, чого той гном і далі лупцює бика?

— Це Скажений Малолюдок Артур, ваша милосте. Ми винні йому долар. Він мені... дещо допоміг.

Приголомшені й розгублені, Роджери вже були на колінах. Не те щоб Скажений Малолюдок Артур мав достатньо сил для переможного удару — але він просто не зупинявся. Такий безперервний стукіт урешті-решт будь-кому починав діяти на нерви.

— Можливо, нам йому допомогти? — сказав Ваймз.

— Схоже, він і сам чудово впорається, ваша милосте, — відгукнувся Колон.

Скажений Малолюдок Артур поглянув на них і вищирився.

— З вас долар, ясно? — крикнув він. — І без дурниць, бо з-під землі дістану! Один із цих бичар колись наступив на мого дідуся!

— Дідусь вцілів?

— Він йому ріг відламав!

Ваймз міцно взяв сержанта Колона за плече.

— Ходімо, Фреде, бо ви ароматизували вже всю вулицю!

— Так точно, ваша милосте! І ще заляпав!

— Гей, ти! Так-так, ти! Ти ж Вартовий, правильно? Ходи-но сюди!

Ваймз обернувся. Через натовп до них проштовхувався якийсь чоловік.

Колон відчув, що, можливо, найгірший момент його життя ще тільки мав настати. На кинуту таким зверхнім тоном фразу «Гей, ти!» Ваймз завжди був схильний реагувати автоматично.

Чоловік, який її вимовив, на вигляд був аристократом, а також — людиною, яка не звикла до негараздів життя, і ось раптом стикнулася саме з таким негараздом.

Ваймз хвацько відсалютував.

— Так точно! Я Вартовий, вельмишановний пане!

— Ну то ходи зі мною й затримай ту потвору. Воно заважає робітникам.

— Яку потвору, пане?

— Ґолема, чоловіче добрий! Завалився на фабрику — отакий же крутий, як ти, — і давай малювати по бісових стінах!

— На яку фабрику, пане?

— Чоловіче, просто ходімо зі мною. Так сталося, що я — дуже добрий друг твого командора, і не можу сказати, що мені подобається твоє ставлення до роботи.

— Прийміть мої вибачення, пане, — сказав Ваймз із життєрадісністю, від якої Колонові завжди ставало моторошно.

Через дорогу стояла нічим не прикметна фабрика. Чоловік увійшов усередину.

— Е... він сказав «ґолем», ваша милосте, — пробелькотів Колон.

Ваймз знав Фреда Колона не один день.

— Саме так, Фреде, і тому надзвичайно важливо, щоб ви лишилися на сторожі зовні будинку, — сказав він.

Полегшення огорнуло Колона, як хмара пари.

— Слухаюся, ваша милосте! — відгукнувся він.

Робочий цех було заставлено швейними машинками.

Перед ними покірно сиділи люди. Гільдії подібної експлуатації терпіти не могли, але позаяк Гільдія швачок насправді мало цікавилася шевською справою, виступати з критикою в цьому випадку було нікому. Закільцьовані ремені тяглися від кожної машинки до шківів, насаджених на розміщений під стелею довжелезний вал, який і собі приводився до руху... — Ваймзів погляд перемістився в дальній край цеху... — тупчаком, що наразі не рухався і, схоже, взагалі зламався. Біля нього з жалюгідно-розгубленим виглядом стояли двійко ґолемів. У стіні зовсім поруч видніла дірка, а над нею хтось написав червоною фарбою:

РОБІТНИКИ! НЕМА ГОСПОДАРЯ, КРІМ ВАС САМИХ!

Ваймз усміхнувся.

— Він проламав стіну, зламав тупчак, витягнув моїх ґолемів на вулицю, намалював цього ідіотського написа і пішов собі! — сказав з-за його спини господар фабрики.

— Гм-м-м, авжеж, бачу. А от багато хто використовує на тупчаках волів, — м’яко мовив Ваймз.

— І що тепер? Та й, у будь-якому разі, худоба ж не може працювати двадцять чотири години на добу.

Ваймз окинув поглядом ряди робітників. На їхніх обличчях лежав той Півнедзьобівський відбиток перманентної стурбованості, якого набуваєш, коли доля прокляла тебе гордістю тією ж мірою, що й бідністю.

— Що правда, то правда, — погодився він. — Більшість фабрик одягу розташовані на Сонному Пагорбі, але в цьому районі працюють за меншу платню, чи не так?

— Вони страшенно раді, що отримали роботу!

— Авжеж, — промовив Ваймз, знову поглянувши на обличчя робітників. — Раді.

Він помітив, що ґолеми в дальньому кінці цеху вже намагаються відремонтувати тупчак.

— Так, слухай сюди: я хочу, щоб... — почав власник фабрики.

Ваймз ухопив його за комір і підтягнув обличчям до обличчя.

— Ні, це ти слухай сюди, — просичав він.— Я цілими днями маю справу з шахраями, злодіями й бандитами і зовсім цим не переймаюся — але вже після двох хвилин з тобою мене тягне прийняти душ. І якщо я знайду того довбаного ґолема, я потисну його довбану руку, ти мене зрозумів?

На подив тієї частини Ваймзового єства, яка не палала від гніву і мала час на сприйняття реальності, його візаві виявився достатньо хоробрим, щоб заявити:

— Та як ти смієш! Ти ж наче представник закону!

Гнівно наставлений вказівний палець Ваймза ледь не встромився тому в носа.

— Тобі детально розказати про закон?! — скричав він. Тоді обернувся до двох ґолемів і гукнув: — А ви чого там панькаєтеся з тим тупчаком? Та нехай вам, ви що, без клепки в го... ви що, не думаєте взагалі?!

Він прожогом вилетів з фабрики. Сержант Колон припинив свої марні спроби почиститися й побіг наздоганяти начальника.

— Я чув, як тут балакали, що той ґолем вийшов через інші двері, — доповів він на бігу. — І він був червоний, ваша милосте. З червоної глини, розумієте? А той, що ганявся за мною, був білий. Семе, ви чогось розлючений?

— Хто тут власник?

— Пан Кеттерейл, ваша милосте. Ну, він ще постійно надсилає вам листи про те, що в нас у Варті забагато тих, кого він називає «нижчими расами». Ну, ви розумієте... тролі та ґноми...

Щоб не відставити від Ваймза, сержантові доводилося бігти підтюпцем.

— Наберіть на службу зомбі, — відреагував Ваймз.

— Ви ж завжди на смерть стояли проти зомбі, вибачте за коломбур, — сказав сержант Колон.

— Так а що, є охочі?

— О, так точно, ваша милосте. Двоє-троє тямущих хлопців набереться, і якби не сірувата шкіра, ви б не сказали, що вони пробули під землею довше п’яти хвилин.

— Завтра ж приведіть їх до присяги.

— Слухаюсь. Гарна думка, ваша милосте. Крім усього іншого, можна добре зекономити на пенсійних виплатах.

— Вони можуть патрулювати на Королівському узвозі. Зрештою, вони ж — звичайні люди.

— Слушно, ваша милосте, — Колон мигцем подумав, що з Ваймзом у такому настрої неможливо не погоджуватися, що б він не казав. — Бачу, ваша милосте, ви починаєте привчатися до, як там воно, ан-ти-дис-кри-мі-на-ційної політики?

— Просто зараз я взяв би на службу навіть горгону!

— Завжди є пан Похмур, ваша милосте: він по горло ситий роботою у кошерного м’ясника, і...

— Але ніяких вампірів. Ніколи. А тепер, Фреде, ходімо чимшвидше.

Ноббі Ноббс мав би це передбачити. Так міркував він сам, щодуху тікаючи вулицями подалі звідти, де ще щойно був. Усі ці розмови про королів і все таке — та вони ж хотіли, щоб він...

Зголосився.

Ноббі все життя провів у тій чи іншій уніформі. Й один із найголовніших вивчених ним уроків полягав у тому, що всі ці люди з червоними обличчями й соковитими голосами ніколи не пропонують халяви таким, як Ноббі. Вони шукають, хто зголоситься на «поважну та чисту» роботу, а в результаті ти драєш який-небудь підйомний міст; вони кажуть: «Хто хоче гарно попоїсти?» — а потім ти тиждень чистиш картоплю. Ніколи ні на що не зголошуйся сам. Навіть якщо перед строєм виходить сержант і говорить: «Потрібна людина для розпивання алкоголю — пляшками, та кохання з жінками — пристрасного, і все воно вже підготовано». Все одно це буде якийсь розводняк. Якби навіть хор янголів заспівав: «Хто хоче просто зараз до раю — крок уперед!» — Ноббі мав достатньо досвіду, щоб зробити швидкий крок назад.

Заклик виявити ініціативу не зустрів би у Ноббі палкого відгуку. Вони б із Ноббі взагалі не зустрілися.

Ноббі обігнув стадо свиней, що розмістилося просто посеред вулиці.

Навіть пан Ваймз ніколи не очікував, що він на щось зголоситься! Бо поважав гордість Ноббі.

Голова Ноббі розколювалася. Мабуть, це все перепелині яйця, точно вони. Напевне, ці птахи хворі, раз відкладають такі крихітні яйця.

Він прослизнув повз корову, яка непорушно стояла, втупившись у чиєсь вікно.

Ноббі — в королі. Ага. Ніхто ніколи не давав нічого Ноббі на дурняк — крім хіба що шкірних хвороб або кількох десятків різок. У цьому світі кожен був Ноббсу вовком, тільки так. Якби було влаштовано першість світу серед лузерів, Ноббі посів би пер... а, ні — останнє місце.

Нарешті він зупинився і присів просто на землю під якимось під’їздом. У благословенних сутінках він видобув з-за вуха коротеньку цигарку і припалив її.

Тепер, почуваючись досить безпечно, щоб думати ще про щось, крім утечі, він звернув увагу на те, що вулиці запруджені тваринами. На відміну від фамільного древа, що подарувало світові фрукт у вигляді Фреда Колона, чіпка лоза Ноббсів розвивалася лише всередині міських мурів. Знання Ноббі про свійських тварин не заходили далі нетвердої впевненості в тому, що з часом вони стають їжею. Але він був цілком упевнений, що вони не повинні отак вештатися містом.

Тут і там групи людей намагалися зігнати худобу докупи. Проте люди були втомленими та неорганізованими, а тварини — голодними та спантеличеними, тож результатом була лише дедалі більша забрудненість бруківки.

Зненацька Ноббі зауважив, що під під’їздом він не сам.

Він поглянув униз.

У тій-таки тіні, що й він, ховався цап. Він був кошлатим і дуже запашним, проте обернувся й обдарував Ноббі найрозумнішим поглядом, який той будь-коли помічав у тварини. Несподівано, насамперед для себе, Ноббі відчув товариську симпатію до іншої істоти.

Він витягнув з рота і передав цапові недопалок, який цап негайно прожував і ковтнув.

— Такі справи, братику, — промовив Ноббі.

Різнокаліберні худоба й птиця безтямно розбігалися перед Морквою, Анґвою та Усмішкою, що крокували районом Боєнь. Особливо тварини намагалися бути подалі від Анґви. Усмішці здавалося, ніби перед трійцею Вартових рухається невидима стіна. Деякі тварини намагалися видертися на будинки чи панічно зникали в прилеглих провулках.

— Чого вони такі налякані? — спитала Усмішка.

— Уявлення не маю, — коротко відповіла Анґва.

Коли вони повернули за ріг свічкової фабрики, врозтіч кинулися кілька овець. Світло у вікнах свідчило, що виробництво свічок триває й уночі.

— Щодоби тут виробляють майже пів мільйона свічок, — сказав Морква. — Я чув, тут стоїть передове обладнання. Цікаво яке. Хотів би я на нього подивитися.

На задвірках виробництва притлумлене туманом світло боролося з темрявою. Тут вишикувалася ціла черга возів, на які вантажили ящики зі свічками.

— Все наче гаразд, — сказав Морква, коли вони сховалися в густішій тіні й дещо розслабилися. — Хоча й багато метушні.

— Я не розумію, чого ми можемо тут добитися, — вступила Анґва. — Як тільки нас помітять, усі докази буде знищено. Та й навіть якщо ми знайдемо миш’як, що далі? Зберігання миш’яку — це ж не злочин, еге ж?

— Е... а у володінні отим склад злочину є? — пошепки поцікавилася Усмішка.

Провулком повільно наближався ґолем. Він був мало подібний до ґолемів, яких будь-кому з них доводилося бачити раніше. Ті були старезними, вони вже стільки разів лагодили самі себе, що стали безформними, як пряничні чоловічки; а цей був цілком схожий на справжню людину — або на те, якими люди бажали б себе бачити. Він скидався на ліплену з білої глини скульптуру. На голові його була корона, що являла собою частину його самого.

— Я мав рацію, — стиха сказав Морква. — Вони таки створили ґолема. Бідаки. Вони гадали, що король дасть їм свободу.

— Погляньте на його ноги, — сказала Анґва.

Коли ґолем ступав, його ногами пробігали лінії червонястого вогню. Такі ж лінії з’являлися й миттю зникали на тулубі й руках.

— Він розвалюється, — виснувала вона.

— Я ж казала, що не можна випалювати глину в старій хлібній печі! — вставила Усмішка. — Він неправильної форми!

Ґолем штовхнув двері і зник всередині будівлі фабрики.

— Ходімо, — сказав Морква.

— Командор Ваймз наказав нам дочекатися його, — нагадала Анґва.

— Так, але ми не знаємо, що там може зараз відбуватися, — вказав капітан. — Крім того, пан Ваймз любить, коли ми виявляємо ініціативу. Ми не можемо просто стовбичити тут.

Він швидко перетнув провулок і відчинив двері фабрики.

Всередині він побачив стоси ящиків з лише одним вузьким проходом між ними. Зусібіч, лише трохи приглушені штабелями ящиків, чулися звуки роботи фабричних машин. Повітря насичував запах гарячого воску.

До Усмішки долетіли уривки діалогу, що вівся пошепки на кілька футів вище над її маленьким залізним шоломом.

— Дарма пан Ваймз звелів нам взяти її з собою. Раптом з нею щось трапиться?

— Про що це ти?

— Ну... розумієш... це ж дівчина.

— І що? У Варті вже й без неї є щонайменше троє ґноминь, і ти за них так не хвилюєшся.

— Та годі... назви хоч одну.

— Ларс Випийчереп, наприклад.

— О, ні! Справді?

— Ти що, моєму нюхові не довіряєш?

— Але лише минулого тижня він влаштував у «Длані шахтаря» бійку один-проти-всіх!

— І? Чому ти вважаєш жінок слабшими? Коли я сама-одна втихомирюю цілий шинок, ти не хвилюєшся.

— За потреби я б завжди допоміг.

— Мені чи їм?

— Це нечесно!

— Та невже?

— Ну, поки ти по-справжньому не розлютилась би, я б їм не допомагав.

— А, он як? А ще кажуть, що лицарство вимерло...

— Хай там як, Усмішка... трохи не з тієї опери. Не сумніваюся, він... вона тямить в алхімії, але в сутичці нам варто прикривати їй спину. Ну, ходімо...

Вони ступили до фабрики.

Над головами кружляли свічки — сотні, тисячі свічок, причеплених ґнотами до закільцьованого ланцюга складних дерев’яних тримачів, який рухався вгору-вниз уздовж усього приміщення.

— Я про таке чув, — сказав Морква. — Це називається конвеєром. Спосіб виробляти тисячі однакових предметів. Але подивіться тільки на швидкість! Невже тупчак здатен...

Анґва показала пальцем на тупчак, який з рипінням обертався зовсім поруч, — от тільки всередині нікого не було.

— Щось же та повинно все це рухати, — сказала вона.

Тепер пальцем показав Морква. Далі в цеху зиґзаґи конвеєра спліталися заплутаним вузлом. І десь усередині цього вузла вивищувалася постать, руки якої рухалися так швидко, що видавалися розмазаними в повітрі.

Просто за спиною Моркви конвеєр завершувався над великим дерев’яним ковшем. Свічки лавиною сипалися туди. Але, очевидно, його не випорожнили вчасно, і тепер свічки вивалювалися через край та розкочувалися по підлозі.

— Усмішко, — сказав Морква. — Ти вмієш користуватися якою-небудь зброєю?

— Е... ні, капітане.

— Гаразд. Тоді почекай надворі. Не хотілося б, щоби з тобою щось сталося.

З явним полегшенням ґноминя поквапилася на вулицю.

Анґва принюхалася.

— Тут побував вампір, — повідомила вона.

— Мабуть, нам варто... — почав Морква.

— Я так і знав, що ви здогадаєтеся! Не треба було мені купувати ту кляту потвору! Я маю зброю! Попереджаю, в мене арбалет!

Вони обернулися.

— О, пан Глитай, — життєрадісно сказав Морква. Він пред’явив свій жетон. — Капітан Морква, Міська варта Анк-Морпорка...

— Я знаю, хто ви! Знаю, хто ви! І що ви таке — теж! Я знав, що ви прийдете! Я маю арбалет і не побоюся ним скористатися!

Приціл арбалета помітно тремтів, викриваючи у Глитаєві брехуна.

— Справді? — спитала Анґва. — І що ж ми таке?

— Я навіть не хотів у все це вплутуватися! — продовжував волати Глитай. — Тих старих убив цей ґолем, так?

— Так, — відповів Морква.

— Чому? Я не наказував!

— Гадаю, тому що вони допомагали його створювати, — сказав Морква. — І він зрозумів, хто винен в його появі на світ.

— Големи продали його мені, — продовжував кричати Глитай. — Я думав, він допоможе розвивати бізнес, але триклята потвора не зупиняється...

Він глипнув на конвеєр зі свічками, але опустив погляд, перш ніж Анґва встигла навіть поворухнутися.

— Працює щосили, еге ж?

— Ха-ха!

Даючи таку відповідь, Глитай, однак, зовсім не скидався на людину, яку розвеселили. Він скидався на людину, замкнену в одномісній катівні.

— Я звільнив усіх, крім дівчат із відділу пакування, і от вони працюють у три зміни, ще й перепрацьовують! А ще мусив винайняти чотирьох чоловік для закупівлі сала, двох — для переговорів по ґнотах і трьох — для пошуків місця під розширення складів!

— То накажіть йому не працювати, — порадив Морква.

— Щойно в нас закінчується сало, він іде собі з фабрики геть! Ви хочете, щоб він вештався вулицями й шукав, чого вчепитися? Агов, ви двоє, стояти! — застережно додав Глитай, повівши арбалетом.

— Послухайте, все, що вам треба зробити, — це поміняти слова у його голові, — сказав Морква.

— Він не дозволяє! Ви думаєте, я не намагався?

— Він не може вам не дозволити, — сказав Морква. — Ґолеми повинні...

— Він заявив, що не дозволить!

— Добре, а що ви скажете про отруєні свічки? — змінив тему Морква.

— Не я це вигадав!

— А хто?

Арбалет у руках Глитая водило з боку в бік. Він облизав губи.

— Все це занадто далеко зайшло, — проказав він. — Я більше не граю.

— Хто це придумав, пане Глитай?

— Я не хочу скінчити свої дні в якомусь провулку, маючи в тілі крові не більше, ніж її має банан!

— Перепрошую, ми нічого такого не практикуємо, — сказав Морква.

Пан Глитай просто-таки випромінював жах. Анґва відчувала, як цей жах струмує з нього в навколишній простір. Він міг натиснути спуск просто під дією паніки.

Був і ще один запах.

— Хто цей вампір? — запитала вона.

На мить їй здалося, що Глитай таки зараз вистрілить.

— Я ж про нього ні словом не згадував!

— У вас у кишені часник, — сказала Анґва. — І все це місце аж смердить вампіром.

— Він сказав, ми можемо наказати ґолему зробити що завгодно, — буркнув Глитай.

— Наприклад, отруєні свічки? — уточнив Морква.

— Так, але він сказав, що це не вб’є Ветінарі, а просто прибере його з дороги, — пояснив Глитай. Здавалося, він дещо опанував себе. — Він же живий, наскільки я чув. Не думаю, що змусити його захворіти є злочином, тож ви не...

— Ваші свічки вбили двох інших людей, — сказав Морква.

Глитай знову запанікував.

— Кого?

— Літню пані та малу дитину на вулиці Півнедзьоба.

— Хіба вони мають значення? — здивувався Глитай.

Морква кивнув сам до себе.

— Мені було вас майже шкода, — сказав він. — До цієї от миті. Вам пощастило, пане Глитай.

— Ви думаєте?

— О, так. Тому що ми дісталися до вас раніше за командора Ваймза. А тепер просто покладіть арбалет, аби ми могли побалакати про...

Почувся дивний шум. Чи, точніше, раптово стих шум, який чувся раніше і був настільки всепроникним, що на нього просто перестаєш звертати увагу.

Конвеєрна лінія припинила свій ритмічний стукіт. Свічки гойднулися за інерцією, з негучним восковим звуком ударилися одна об одну — і запала тиша. Крайня свічка зірвалася, впала на гору інших свічок у ковші й відскочила на підлогу.

А потім у тиші почулися кроки.

Глитай почав задкувати.

— Пізно! — простогнав він.

Морква та Анґва одночасно побачили, як він натискає на спуск.

Гак відпустив тятиву; Анґва відштовхнула Моркву вбік, але він був готовий до цього — його ліва рука вже рвонулася вгору в просторі між нею та стрільцем. Щойно його долоня майнула перед її обличчям, вона почула, як арбалетна стріла розриває живу плоть. Морква скрикнув, сила удару майже розвернула його на місці.

Схопившись за руку, він важко осів на підлогу. З долоні стирчала стріла.

Анґва миттю нахилилася до нього.

— Здається, вона без зубців, дай-но я витягну...

Морква схопив її за зап’ястя.

— Тут срібний наконечник! Не торкайся!

На них упала якась тінь, і обоє підняли очі.

На Анґву згори вниз дивився король-ґолем.

Вона відчула, як видовжуються її зуби й нігті.

А потім вона побачила, що з-за стосу ящиків на них нервово позирає кругле личко Усмішки. Анґва спробувала придушити свої інстинкти перевертня, гукнула: «Лишайся на місці!» — одночасно ґномині й шерсті, що почала пробиватися крізь її шкіру, — і ледь не розірвалася між бажанням наздогнати Глитая та прагненням забрати Моркву у безпечне місце.

Вона ще раз сказала своєму організмові, що вовче тіло зараз не годиться. Забагато чудернацьких запахів, забагато вогнів...

Ґолем вилискував свічковим салом і воском.

Вона позадкувала.

За спиною ґолема Усмішка позирнула на пораненого Моркву, а тоді — на сокиру на пожежному щиті. Ґноминя зняла його і невпевнено зважила в руках.

— І не думай... — почала Анґва.

— Т’др’дузк б’газґ m’m!

— О, ні! — простогнав Морква. — Тільки не це!

Усмішка підбігла до ґолема з-за спини і щосили вперіщила його сокирою на рівні попереку. Сокира відскочила, але ґноминя втримала її і в розвороті вдарила статую в стегно, відбивши шматок глини.

Анґва завагалася. Сокира в руках Усмішки так і танцювала навколо ґолема, а сама ґноминя кричала дедалі кровожерніше. Анґва не розбирала ані слова, але ж чимало ґномських бойових кличів обходяться зовсім без слів. Вони є просто вираженням емоції у вигляді звуку. З кожним ударом сокири відлітали й барабанили по ящиках зі свічками уламки випаленої глини.

— Що це вона прокричала? — спитала Анґва, відтягаючи Моркву вбік.

— Це — найстрашніший бойовий клич ґномів! Якщо він пролунав, когось точно вб’ють!

— І що він значить?

— «Сьогодні гарний день, щоб хтось помер!»

Ґолем спостерігав за ґноминею з флегматичністю слона, який роздивляється курку, що гасає подвір’ям.

Потім просто у повітрі схопив сокиру, за якою, ніби хвіст комети, полетіла й Усмішка, і пожбурив їх обох далеко вбік.

Анґва із зусиллям поставила Моркву на ноги. З його руки крапала кров. Вона спробувала не дихати. «Повня вже завтра. Вибору немає».

— Можливо, його вдасться переконати... — почав Морква.

— Агов! Говорить реальність! — закричала на нього Анґва.

Морква витягнув меча.

— Тебе заарештовано... — заговорив він до ґолема.

Рука ґолема розмазалася в повітрі. Меч по руків’я загруз в одному з ящиків зі свічками.

— Є ще якісь геніальні ідеї? — поцікавилася Анґва, відступаючи разом із Морквою до виходу. — Чи, може, забираймося звідси нарешті?

— Ні. Ми мусимо якось його зупинити.

Їхні спини вперлися в стіну з ящиків.

— Напевне, саме тут? — припустила Анґва, коли ґолем знову підняв кулаки.

— Ти відхиляйся праворуч, а я — ліворуч. Можливо, тоді...

Великі подвійні двері в протилежній стіні здригнулися від потужного удару.

Король-ґолем повернув голову.

Двері здригнулися знову — і вилетіли всередину. На мить у отворі постав Дорфл. Потім він нахилив голову, розставив руки й атакував.

Він рухався не надто швидко, але з потужністю й невідворотністю льодовика. Дошки підлоги вигиналися й стогнали під його ногами.

Ґолеми з брязкотом зіткнулися посередині цеху. Тілом короля-ґолема побігли зміїсті тріщини, зсередини яких бризкав червоний вогонь, — але білий ґолем ухопив червоного за поперек і вперіщив ним об стіну.

— То що, — спитала Анґва, — тепер ми можемо забрати Усмішку й забратися?

— Ми маємо йому допомогти, — відповів Морква.

Ґолеми зіткнулися знову.

— І як же? Якщо навіть... навіть він не може впоратися, чому ти думаєш, що зможемо ми? Забираймося!

Морква струсив її руку зі свого плеча.

Дорфл вибрався з-під битої цегли й атакував знову. Ґолеми знову сплелися, зі скреготом щосили тиснучи один на одного. Якусь мить вони стояли так під тріск своєї глини, а потім Дорфл простягнув руку, в якій щось було, відштовхнувся — і вперіщив суперника по голові його ж ногою.

Той похитнувся, і Дорфл негайно викинув уперед другу руку, але білий ґолем устиг її перехопити. Король крутнувся у дивному па, кинув Дорфла на підлогу, зробив переворот і завдав Дорфлу удару ногою. Той покотився по підлозі, викинув руки в сторони, щоб загальмувати свій рух, і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як його ноги кришаться об стіну.

Король підібрав свою ногу, секунду побалансував і вставив її на місце.

Потому його вогняний погляд пройшовся цехом і спалахнув яскравіше, коли зупинився на Моркві.

— Тут має бути ще один вихід, — тихо промовила Анґва. — Глитай же якось утік!

Король спробував кинутися на них, але негайно зустрівся з проблемою: як виявилося, він вставив ногу задом наперед. Відтак білий ґолем почав кульгати по півколу, яке, однак, якимось чином наближало його до них.

— Ми не можемо кинути Дорфла тут, — сказав Морква.

Він вибрався на величезний бак для розтоплювання сала, витягнув з нього довгу металеву мішалку і знову сповз на вкриту плямами засохлого смальцю підлогу.

Король гойднувся в його бік.

Морква відскочив, сперся спиною на огорожу навколо баку й замахнувся.

Ґолем здійняв руку, схопив прут-мішалку на льоту і віджбурнув убік. Потім здійняв обидві руки і спробував ступити ближче.

Коли це не вдалося, він поглянув униз.

— Чш-ш-ш, — сказало те, що лишилося від Дорфла, міцно тримаючи короля-ґолема за кісточку.

Король нахилився, спокійно змахнув рукою і ребром долоні зніс верхівку Дорфлового черепа. А тоді витягнув чем і миттю розірвав його на клаптики.

Світло у Дорфлових очах згасло.

Анґва налетіла на Моркву з такою силою, що він ледь не впав. Обхопивши його обома руками, вона щосили потягла капітана геть.

— Він убив Дорфла! — скричав Морква.

— Ганьба нам, атож, — відгукнулася Анґва. — Точніше, була б нам ганьба, якби Дорфл взагалі був живим. Моркво, вони ж як... машини. Слухай, ми можемо дістатися дверей...

Морква вирвався з її рук.

— Це вбивство, — заявив він. — А ми — Вартові. Чого ми... варті, якщо не стоїмо на варті інших? Він його вбив!

— Він — не істота, і навіть не «він»...

— Командор Ваймз завжди каже, що хтось повинен говорити за позбавлених голосу!

«Він і справді в це вірить, — подумала Анґва. — Ваймз уклав ці слова в його голову».

— Відволікай його! — гукнув він і стрімголов кудись помчав.

— Як? Затанцювати?

— Я маю план.

— А, це тішить!

Ваймз, задерши голову, вивчав вхідні двері свічкової фабрики. В тумані не дуже-то видно було навіть смолоскипи, що горіли по обидва боки щита.

— Лише погляньте на це, — сказав він. — Ще фарба не обсохла, а він уже хвалиться на весь білий світ!

— А шо воно є, ваша милосте? — поцікавився Щебінь.

— Та ж його бісів герб!

Щебінь теж задер голову.

— А нащо там тота вогняна риба? — спитав він.

— У геральдиці це називається «пуасон», — гірко сказав Ваймз. — Це така лампа.

— Отрута, ваша милосте? — перепитав Щебінь. — Лампа з отрути — то є щось.[50]

— Ну хоч гасло по-людськи написали, — сказав сержант Колон. — Замість отих старомодних дурниць, яких ніхто не розуміє. «Свічу породив Артистизм». Це, сержанте Щебеню, коломбур, тобто гра слів. «АРТистизм», бо ж його звати «АРТур», розумієш?

Ваймз закляк між двома сержантами, відчуваючи, як у його голові відкривається дедалі більша дірка.

— Прокляття! — скричав він. — Прокляття, прокляття, прокляття! Він же сам мені все показав! «А, цей зануда Ваймз! Він все одно нічого не помітить!» О, так! І він мав рацію!

— Кепсько, ваша милосте, — сказав Колон. — Я маю на увазі, ви ж мусили би знати, що його звати Артуром...

— Мовчати, Фреде! — гаркнув Ваймз.

— Вже мовчу, ваша милосте.

З будівлі хтось вискочив, швидко роззирнувся і стрілою помчав по вулиці.

— Це Глитай! — вигукнув Ваймз.

Він навіть не закричав: «Тримайте його!» — а просто рвонув із місця в кар’єр.

Фігура втікача, маневруючи між вівцями та свинями, набрала добру швидкість, але Ваймза підганяла чиста лють, і він був уже за кілька футів, коли Глитай раптом пірнув у провулок.

Ваймз загальмував і сперся рукою на стіну. Він зауважив у руках втікача арбалет, а одна з речей, яких навчаєшся у Варті — принаймні одна з речей, яких ти маєш шанс навчитися, — це те, що вкрай нерозумно гнатися за кимось, хто має арбалет і перебуває в темному провулку, тоді як твій силует чудово видно на тлі вуличних вогнів.

— Я знаю, що це ви! — гукнув він.

— Я маю арбалет!

— У вас є лише один постріл!

— Я хочу статус свідка!

— Неправильна відповідь!

Глитай стишив голос.

— Мені просто сказали, що я можу наказати клятому ґолему зробити це. Я не думав, що хтось постраждає.

— Авжеж, авжеж, — погодився Ваймз. — А отруєні свічки ви робили тому, що вони краще світять.

— Ви добре розумієте, про що я! Мені сказали, що все буде гаразд, і...

— Хто саме сказав?

— Вони казали, що ніхто не здогадається!

— Та невже?

— Ні-ні, послухайте, вони сказали, що можуть... — голос на хвилю замовк, після чого залунав із тими улесливими інтонаціями, до яких вдаються не дуже меткі люди, коли намагаються бути переконливими.— Якщо я все вам розкажу, ви ж мене відпустите?

До місця подій надбігли обоє сержантів. Ваймз потягнув Щебеня на себе, хоча в підсумку вийшло так, що Щебінь лишився непорушним, а Ваймз підтягнувся до нього.

— Ідіть за ріг і простежте, щоб він не вискочив з провулка з іншого боку, — прошепотів він.

Троль кивнув.

— Що саме ви хочете мені розповісти, пане Глитай? — спитав Ваймз у темряву.

— Ми уклали угоду?

— Що?

— Угоду.

— До дідька угоди, пане Глитай! Я не купець! Але ось що я вам скажу, пане Глитай. Вас підставили!

Якийсь час із темряви не було нічого чутно, а потім долетіло щось схоже на зітхання.

За Ваймзовою спиною сержант Колон потупцяв на місці, щоб хоч трохи зігрітися.

— Не будете ж ви сидіти там всю ніч, пане Глитай, — сказав Ваймз.

Почувся ще один звук — неначе шурхіт шкіряного одягу. Ваймз безуспішно спробував роздивитися джерело звуку крізь туман.

— Щось не так, — сказав він. — Уперед!

Він вбіг у провулок. Сержант Колон рушив строго за ним, виходячи з логічного припущення, що в провулок, де засів озброєний злочинець, краще вбігати слідом за кимось іншим. Перед ними наче промайнула чиясь постать.

— Щебеню?

— Так точно?

— Куди він подівся? Тут же немає ніяких під’їздів!

За кілька секунд Ваймзові очі пристосувалися до темряви, і він побачив під однією зі стін скорчену постать, а його нога зачепила арбалет, що валявся на землі.

— Пане Глитай?

Він опустився навколішки і запалив сірника.

— Бр-р-р, — сказав сержант Колон. — Він об щось собі в’язи скрутив...

— Труп? — спитав Щебінь. — Накажете обвести його крейдою?

— Навряд чи є сенс завдавати собі клопоту, сержанте.

— То не є клопіт, ваша милосте, бо я маю крейду з собов.

Ваймз підняв голову. Провулком клубочився туман, але тут точно не було ані драбин, ані годящих низьких дахів.

— Ходім-но звідси, — сказав він.

Анґва та король-ґолем опинилися сам на сам.

Вона щосили опиралася несамовитому покликові Перевтілитися. Адже ґолема навряд чи вразили б навіть щелепи перевертня. Яремної вени він все одно не мав.

Вона не сміла відвести від нього очей. Король пересувався непевно, судомними ривками; у випадку з людиною такий характер пересування свідчив би про божевілля. Його руки рухалися швидко, проте безладно, ніби отримували спотворені імпульси. І Дорфлова атака таки завдала йому ушкоджень. Із кожним його порухом червоне полум’я пробігало десятками нових тріщин.

— Ти тріскаєшся! — прокричала вона. — Та піч була не для глини!

Король ударив. Вона ухилилася і почула, як його кулак розтрощив полицю зі свічками.

— Ти кришишся! Ти не глина, ти — хлібина! І то недопечена!

Вона вихопила меча. Зазвичай він їй не був потрібен — вистачало її фірмової посмішки.

Ґолемова рука знесла кінчик леза.

Вона нажахано втупилася в скалічений клинок і ледве встигла зробити сальто, тим самим знову уникнувши глиняного кулака, який шугнув перед її обличчям.

Але під ногу їй трапилася свічка — і Анґва важко гепнулася на підлогу, лише в останню мить відкотившись з-під глиняної ступні.

— Де ти подівся? — заволала вона.

— Чи не могла б ти підманити його трохи ближче до дверей? — спитав голос із темряви над її головою.

Морква виповз з-під хиткої конструкції, що підтримувала конвеєр.

— Моркво!

— Я майже готовий...

Король-ґолем ухопив її за ногу. Вона щосили копнула другою й поцілила йому в коліно.

До її безмежного подиву, від удару коліно тріснуло. Але вогонь всередині ґолема все ще палав. Здавалося, він стримував уламки глини від розпаду. Що б із ним не робили, цей ґолем міг триматися на ногах, навіть якби став лише щільною хмарою пилу.

— О. Чудово, — сказав Морква і стрибнув з рами підйомника вниз.

Він упав просто на ґолемову спину, обхопив однією рукою його шию й почав гамселити його по голові ефесом меча. Ґолем похитнувся і безуспішно спробував стягти Моркву зі свого загривка.

— Треба витягти слова! — прокричав Морква, тим часом як глиняні руки все намагалися вхопити його. — Це єдиний... спосіб!

Король хитнувся вперед і врізався у штабель ящиків, які розлетілися на друзки, засипавши підлогу свічками. Морква вхопив чудовисько за вуха і спробував їх покрутити.

Анґва почула капітанів голос:

— Ти... маєш... право... на... адвоката...

— Моркво! Не відволікайся на права, нехай тебе!

— Ти... маєш... право на...

— Зачитай йому тільки останній параграф!

Від дверей почулися звуки якоїсь метушні, і в приміщення з оголеним мечем вбіг Ваймз.

— О боги... Сержанте Щебеню!

Щебінь негайно матеріалізувався за його спиною.

— Будь ласка, вашу фірмову стрілу в голову!

— Якщо ви так наказуєте, ваша милосте...

— У ґолемову голову! З моєю все гаразд! Моркво, геть звідти негайно!

— Не можу відкрити його черепа, ваша милосте!

— Та відпустіть цю потвору, і ми всадимо їй у вухо шість футів сталі!

Морква вперся в ґолемові плечі, вичекав момент, коли той зашпортався, і стрибнув. Він незграбно впав на купу свічок, яка одразу ж розповзлася навсібіч. Капітанова нога підвернулася, він покотився підлогою і врешті-решт врізався в нерухомий шмат глини, який колись був Дорфлом.

— Агов, пане, погляньте сюди, — сказав Щебінь.

Король обернувся.

Подальших подій Ваймз до пуття не розібрав — так швидко все сталося. Він устиг помітити тільки, як щось промайнуло в повітрі, та почути «брязь», коли стріла відрикошетила, й одразу ж — вібруючий хрускіт за своєю спиною, коли вона загрузла в одвірку.

А ґолем уже нахилявся над Морквою, який з останніх сил намагався відповзти.

Ґолем замахнувся — і...

Ваймз навіть не помітив руху Дорфла — просто ґолемова рука раптом опинилася на зап’ясті короля.

Два вогники палали в Дорфлових очах, ніби крихітні наднові.

— Чш-ш-ш!

Від несподіванки король заточився, а Дорфл, використавши руку супротивника за точку опори, піднявся на те, що лишилося від його ніг. І одночасно піднялась його друга рука.

Час уповільнив свій біг. В усьому всесвіті не рухалося ніщо, крім Дорфлового кулака.

Він рухався, ніби планета, чия швидкість у космосі не помічається — тільки плавна нездоланність руху.

І тут вираз обличчя короля змінився. За частку миті до удару він посміхнувся.

А тоді голова білого ґолема вибухнула. Ваймз пізніше пригадував це як уповільнений фільм: одна безмежно довга секунда, протягом якої розпливалися навсібіч черепки.

І слова. Десятки, сотні клаптиків паперу закружляли в повітрі, помалу опускаючись на підлогу.

Разом із ними, повільно й тихо упав король-ґолем. Червоне світло згасло, тріщини розкрилися, і ось на цьому місці лишилася... гора черепків.

На яку впали рештки Дорфла.

Анґва та Ваймз підбігли до Моркви одночасно.

— Він ожив! — кричав капітан, намагаючись піднятися на ноги. — Та потвора хотіла мене вбити, і Дорфл ожив! Але ж той витяг слова з його голови! Ґолеми не можуть без слів!

— Ґолеми, які його створили, перевантажили своє дитя, — сказав Ваймз.

Він підняв кілька клаптиків.

...ДАЙ МИРУ Й СПРАВЕДЛИВОСТІ ВСІМ...

...ПРАВ НАМИ МУДРО...

...НАВЧИ НАС СВОБОДИ...

...ВЕДИ НАС...

«Нещасна потвора», — подумав він.

— Ходімо додому. Тебе поранено, — говорила тим часом Анґва Моркві.

— Ви мене чуєте чи ні? — промовив капітан. — Він живий!

Ваймз опустився біля Дорфла на коліна. Потрощений глиняний череп був таким же пустим, як шкарлупа від яйця, яким ви поснідали вчора. Проте в кожній очниці й досі лишалося по крихітній іскорці.

— Уш-ш-ш, — просичав ґолем так тихо, що Ваймз не був упевнений, чи йому не почулося.

Глиняний палець зашкріб по підлозі.

— Він намагається щось написати, — припустила Анґва.

Ваймз витягнув записника, підсунув його під Дорфлову руку й акуратно вклав у його пальці олівця. Всі дивилися на руку, яка дещо нетвердо, але з притаманною ґолемам механічною точністю написала вісім слів.

Після цього рука завмерла. Олівець випав із пальців і відкотився вбік. Вогники у Дорфлових очах востаннє зблиснули і згасли.

— О небо, — видихнула Анґва. — То їм не потрібні слова в головах...

— Ми можемо його відновити, — хрипко вимовив Морква. — Ми ж маємо знайомих гончарів.

Ваймз подивився на написане, а тоді — на рештки Дорфла.

— Пане Ваймз? — сказав Морква.

— Так і зробіть, — відгукнувся той.

Морква зморгнув.

— І візьміться за це просто зараз, — додав Ваймз.

Він знову поглянув на карлючки в своєму записнику.

СЛОВА, ЯКІ В СЕРЦІ, НЕ ЗАБЕРЕШ.

— А коли ви його відновите, — сказав він, — коли відновите... дайте йому голос. Розумієте? І зверніться до когось щодо своєї пораненої руки.

— Голос, ваша милосте?

— Виконуйте!

— Так точно.

— Добре, — Ваймз нарешті зосередився як слід. — Ми з констеблем Анґвою все тут оглянемо. Ідіть.

Він постояв хвилю, спостерігаючи, як Морква та троль виносять рештки ґолема з цеху.

— Гаразд, — сказав він. — Ми шукаємо миш’як. Може, десь тут знайдеться якась окрема майстерня. Не думаю, що вони стали б складати отруєні свічки разом зі звичайними. Смішинка розбереться... А де капрал Малодупко?

— Е... Тримаюся з останніх сил...

Вони підняли голови.

Усмішка матлялася під стелею, вчепившись за конвеєр.

— Як це ви туди потрапили? — здивувався Ваймз.

— Ну, ніби по дорозі, ваша милосте.

— Ви не можете просто зістрибнути? Тут не так уже й високо... А, он що...

За кілька футів просто під ґноминею стояв великий чан із розтопленим салом. Час від часу на поверхню спливали й гучно лопалися бульбашки.

— Е... наскільки гарячим воно може бути? — прошепотів Ваймз до Анґви.

— Гаряче варення коли-небудь пробували? — запитала вона у відповідь.

Ваймз підвищив голос.

— Капрале, ви можете там розгойдатися?

— Тут усе слизьке від сала, ваша милосте!

— Капрале Малодупко, я наказую вам не падати!

— Слухаюся!

Ваймз стягнув куртку.

— Тримайтеся міцніше. Спробую вилізти, може, вийде... — пробурмотів він.

— Не вийде! — заперечила Анґва. — Воно і так усе от-от розвалиться!

— Ваша милосте, мені руки зісковзують.

— Прокляття, чому ви не гукнули нам раніше?

— Всі були зайняті...

— Ваша милосте, відверніться, — попрохала Анґва, розстібаючи пряжки на ремінцях свого обладунку. — Будь ласка, просто зараз! І заплющіть очі!

— Чого це, що таке?..

— Пр-р-росто зар-р-раз!

— О... авжеж...

Ваймз почув, як Анґва відступає кудись за формувальну машину і як один по одному брязкають об підлогу елементи обладунку. А потім вона побігла, і кожен крок звучав усе більш не по-людськи, а тоді...

Він розплющив очі.

І, ніби в уповільненому фільмі, побачив вовка, який пропливає в повітрі, хапає ґнома зубами за плече саме в ту мить, як Усмішка зривається вниз, і примудряється в польоті вигнутися так, що обоє, ґноминя і вовк, падають на підлогу по інший бік чану.

Перевертень негайно почав зі скавчанням корчитися на підлозі.

Усмішка зірвалася на ноги.

— Це перевертень!

Анґва каталася підлогою туди-сюди, щосили тручи морду лапами.

— Що з ним таке? — спитала Усмішка, дещо опанувавши себе. — Він наче... поранений. І де Анґва? Ой...

Ваймз глипнув на подерту шкіряну спідницю ґномині.

— Ви носите кольчугу під одягом? — спитав він.

— Ем... це моя срібна сорочка... але ж Анґва знала. Я їй сама розповіла.

Ваймз схопив Анґву за ошийник. Вона зробила такий рух, ніби збиралася його вкусити, але зустрілася з ним поглядами і відвернулася.

— Вона ж схопила зубами срібло, — неуважно проказала Усмішка.

Анґва із зусиллям зіп’ялася на лапи, пропалила колег поглядом і безгучно зникла за штабелями ящиків. Вони почули її скавуління, яке поступово перетворювалося на людський голос.

— Довбані-предовбані ґноми з їхніми довбаними кольчугами...

— З вами все гаразд, констеблю? — спитав Ваймз.

— Клята срібна білизна... Ви не були б такі ласкаві кинути мені мій одяг?

Ваймз підібрав форму та обладунок Анґви, для пристойності заплющив очі і передав усе за штабель.

— Мене не попередили, що вона пере... — простогнала Усмішка.

— Капрале, погляньте на це ось як, — максимально терпляче запропонував Ваймз. — Якби вона не була перевертнем, ви б наразі були найбільшою на світі ексклюзивною свічкою.

Анґва вийшла з-за ящиків, тручи рота долонею. Шкіра навколо нього була аж занадто рум’яною...

— Ти обпеклася? — спитала Усмішка.

— Загоїться, — відповіла Анґва.

— Ти ніколи не казала, що ти — перевертень!

— І як же я мала тобі це сказати?

— Добре, добре, — сказав Ваймз. — Дами, якщо ви все вже обговорили, я хочу розпочати обшук цього місця. Ясно?

— У мене є цілюща мазь, — пригнічено сказала Усмішка.

— Дякую.

У льосі вони знайшли сумку. Кілька коробок зі свічками. І купу дохлих щурів.

Троль Вогнець привідчинив двері своєї гончарні. Він планував відкрити їх десь на одну шістнадцяту, але хтось негайно штовхнув двері так, що ті відчинилися далеко за одну цілу й три чверті.

— Е, шо то є? — заговорив він, коли всередину завалилися Щебінь (задом наперед) і Морква, в чотири руки тягнучи рештки Дорфла. — Не можна отак си просто брати та вривати до...

— Ми не просто отак, — урвав його Щебінь.

— То є сваволя, — наполягав Вогнець. — Ви не маєте права сюди заходити. І підстав...

Щебінь випустив ґолема і розвернувся. Його рука метнулася вперед і схопила Вогнеця за горлянку.

— Ти бачиш тотих статуетків Моноліта он-о там? Бачиш, га? — прогарчав він, силоміць повертаючи обличчя одноплеменця в бік ряду релігійних статуеток, що вишикувалися на протилежному боці складського приміщення. — Хочеш, я одну розіб’ю, та й будемо бачити, шо там є усередині? Може, там будуть підстави?

Вузькі очиці Вогнеця забігали. Він міг бути тугодумом, але загрозу розправи відчував шкірою.

— Та то нема потреби, я завше допомагаю Варті, — видушив він. — А шо ся стало?

Морква поклав ґолемові рештки на стіл.

— То починайте допомагати, — сказав він. — Відновіть його. Використайте стільки старої глини, скільки зможете, розумієте?

— Так але як він буде працювати, коли у нього очі геть не світять? — здивувався Щебінь, який ніяк не міг допетрати, що за завдання милосердя він виконує.

— Він говорив, що глина все пам’ятає!

Сержант знизав плечима.

— І зробіть йому язика, — додав Морква.

Вогнець був відверто шокований.

— Того я не робитиму, — заявив він. — Усі знають, що ґолем, який си вміє розмовляти, — то є блюзнірство.

— А, он як? — сказав Щебінь.

Він перетнув склад, підійшов до статуй і почав їх роздивлятися. Потім сказав:

— Ой, осьде я ся випадково спіткнув, о-о-о, ся ухопив за статую, жеби не впасти, ой-ой, у неї відпала рука, яка ганьба мені... А шо то є за білий порошок, який у мене на очах ся сипле на долівку?

Він лизнув пальця і обережно взяв на нього трохи речовини.

— Слеб, — прогарчав він, прямуючи назад до Вогнеця, який трусився, мов у пропасниці. — То це ти мені казатимеш про блюзнірство, ти, копроліт[51] з осадкової породи? Роби, що капітан Морква сказав, і то бігом, бо тебе звідси прямо до камери виведуть!

— Це зловживання владою... — буркнув Вогнець.

— Нє, то є тіко зловживання голосом! — гримнув Щебінь. — Але як хочеш зловживання владов, то я не проти!

Вогнець відчайдушно спробував знайти захист у Моркви.

— То є неправильно, у нього поліцейський жетон, а він мене залякує, він не повинен, — затарабанив він.

Морква кивнув. Вогнець, утім, мав би заздалегідь помітити нетиповий блиск у його очах...

— Ваша правда, — сказав капітан. — Сержанте Щебеню?

— Капітане?

— У всіх сьогодні був важкий день. Можете здати зміну.

— Так точно! — з неабияким ентузіазмом відгукнувся троль.

Він відчепив жетон і акуратно поклав його на стіл. Потім почав скидати обладунок.

— Погляньте на це так, — звернувся Морква до гончаря. — Ми не створюємо життя, а просто надаємо житло тіло.

Вогнець мусив здатися.

— Гаразд, гаразд, — забелькотів він. — Уже роблю. Роблю, так. — Ви принесли цілком достатньо, — промовив він по хвилі; на мить професіоналізм узяв гору над обуренням. — Я можу склеїти його цементом, а тоді випалити. Якщо його випалювати всю ніч, усе вдасться. Ану... Десь у мене тут було троха...

Щебінь моргнув, глипнув на свого пальця, який досі був у білому порошку, і підсунувся поближче до Моркви.

— Я оте лизнув? — спитав він.

— Е, так, — відповів Морква.

— Слава богам, — відгукнувся Щебінь, несамовито моргаючи. — Страшно й подумати, шо тут і справді з добра-дива могли ся опинити всі ці здоровенні волохаті павуки... кря-кря-хрум...

Зі щасливою усмішкою він повалився на підлогу.

— Ви його все одно не оживите, хай би я хоч що ‘му робив, — бурчав, повертаючись до столу, Вогнець. — Де ви знайдете жерця, який напише слова, жеби покласти ‘му в голову? Тепер на то нема дурних.

— Він створив власні слова, — відповів Морква.

— А хто ся буде дивити за піччю? — вів своєї Вогнець. — Це треба часу щонайменше до сніданку...

— Я саме нічого не планував на цю ніч, — сказав Морква, знімаючи шолом.

Командор Ваймз прокинувся близько четвертої ранку. Він заснув просто за своїм письмовим столом. Ні, він цього не хотів — але його мозок просто відмовився працювати.

Вже не вперше він прокидався тут, насилу розплющуючи очі. Що ж, зараз він хоч би не лежав обличчям у чому-небудь липкому.

Ваймз сконцентрувався на до половини написаному рапорті. Поруч лежав його записник, і кожна з численних ретельно списаних сторінок нагадувала йому, як він намагався осягнути складний світ зусиллями простого розуму.

Він позіхнув і втупився у вікно, де, виблискуючи п’ятками, тікала з міста ніч.

У нього немає доказів. Жодних справжніх доказів. Він розпитав очманілого капрала Ноббса, але насправді той нічого сказати до пуття не міг. Усе, що Ваймз мав, розтануло б у суді, як туман на світанку. Це були лише підозри та купа збігів, які спиралися один на одного, як картки в картковому будиночку, тільки без карти-основи.

Він кинув погляд на записник.

Схоже, хтось проробив купу роботи. А, так. Це ж він сам і був.

Події минулої ночі штовхалися і перекрикували одна одну в його голові. Навіщо він занотував усі ці дурниці про герб?

А, так...

Так!

За десять хвилин він розчахнув двері до гончарні Вогнеця. Звідти у вогке повітря вулиці одразу ринуло тепло.

Морква та Щебінь спали мертвим сном по обидва боки печі. Прокляття. Йому потрібен був хтось, на кого можна покластися, але йому не вистачило духу їх будити. За останні дні він усіх загнав у мило...

У дверцята печі щось постукало. Зсередини.

Потім ручка почала сама собою повертатись.

Нарешті дверцята відчинилися навстіж, і звідти почасти висковзнуло, а почасти вивалилося на підлогу щось.

Ваймз усе ще не цілком прокинувся. На краєчках його свідомості шкварчала суміш виснаження із залишками адреналіну; і все ж він чітко бачив вогняну фігуру, що піднялася, розігнулася і випросталася на весь зріст.

Розпечене до червоного тіло почало з дзвінким потріскуванням остигати. Під його ступнями обвуглилася й задиміла підлога.

Ґолем підняв голову і роззирнувся.

— Ти! — сказав Ваймз, нетвердо вказуючи пальцем. — Підеш зі мною!

— Так, — відповів Дорфл.

Дракон, Король Гербів ступив до своєї бібліотеки. Пил, що вкривав стрільчасті вікна, та пасма туману, які ще лишалися надворі, гарантували тут постійний присмерк, але зараз не менше сотні свічок щедро розливали своє м’яке світло.

Дракон сів за стіл, підтяг до себе один із грубих томів і почав у ньому щось писати.

За деякий час він зупинився і сів, дивлячись перед собою. Не чулося ні звуку, крім потріскування свічок.

— Ах-ха. Я відчуваю ваш запах, командоре Ваймз, — сказав нарешті він. — Невже геральдисти впустили вас сюди?

— О, я й без них знайшов дорогу, — відповів Ваймз, виходячи з тіні.

Вампір знову втягнув повітря.

— Ви прийшли сам-один?

— А кого б ви хотіли зі мною побачити?

— І завдяки чому ж я маю таку приємність, командоре?

— З вашого дозволу, приємністю це буде тільки для мене. Я збираюся вас заарештувати, — сказав Ваймз.

— О, це неприємно. Ах-ха. А чи можна спитати, за що?

— Дозвольте попросити вас звернути увагу на стрілу в оцьому арбалеті, — сказав Ваймз. — Як бачите, вона не має металевого вістря. Суцільне дерево.

— О, ви такий уважний до потреб інших. Ах-ха, — в очах Дракона промайнули іскорки. — Проте ви досі не пояснили мені, в чому мене звинувачено.

— Для початку — співучасть в убивстві пані Флори Полегенько та неповнолітнього Вільяма Полегенька.

— Боюся, ці імена мені ні про що не говорять.

Ваймзів палець на спуску арбалета здригнувся.

— Авжеж, — глибоко дихаючи, сказав він. — Напевне, не говорять. Що ж, ми ще перевіряємо чимало інших фактів, тож можуть бути й додаткові звинувачення. Особисто я, втім, вважаю пом’якшувальною обставиною той факт, що ви намагалися отруїти Патриція.

— Ви справді волієте висунути обвинувачення?

— Я волів би вдатися до насильства, — голосно сказав Ваймз. — А обвинувачення — це те, завдяки чому я зможу вдатися до нього на законних підставах.

Вампір відкинувся в кріслі.

— Я чув, командоре, останнім часом ви забагато працювали, — сказав він. — Тож я не стану...

— Ми маємо зізнання пана Глитая, — збрехав Ваймз. — Покійного пана Глитая.

На Драконовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Я справді не розумію, ах-ха, про що ви говорите, командоре.

— До мого кабінету міг потрапити лише хтось, хто вміє літати.

— Боюся, ваша милосте, ви зовсім збили мене з пантелику.

— Пана Глитая було вбито цієї ночі, — продовжував Ваймз. — Вбито кимось, хто зумів опісля зникнути з провулку, який охоронявся з обох кінців. І мені відомо, що на його фабрику навідувався вампір.

— Я докладаю всіх зусиль, щоб зрозуміти вас, командоре, — сказав Дракон, Король Гербів. — Мені нічого не відомо про смерть пана Глитая, і, в будь-якому разі, в цьому місті вистачає вампірів і без мене. Боюся, ваша... відраза до нас є загальновідомою.

— Не люблю, коли до людей ставляться як до худоби, — пояснив Ваймз. Він кинув швидкий, але промовистий погляд на стоси фоліантів. — Але ж ви завжди ставилися до них саме так, авжеж? Це — досліди з виведення породистих анк-морпоркців, — арбалет знову націлився на вампіра, який, утім, не рухався. — Влада над дрібними людцями. Ось чого прагнуть вампіри. А пиття крові — це тільки спосіб вести обрахунки. Хотів би я знати, якої впливовості ви досягли за всі ці роки.

— Певної. Принаймні в цьому ви не помилилися.

— «Шляхетність — це в крові», — сказав Ваймз. — Хай йому грець. Гадаю, дехто хотів прибрати Ветінарі з дороги. Але не вбити — принаймні не одразу. Адже у випадку його смерті зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А Ноббі що, і справді граф?

— Матеріали це підтверджують.

— Але ж це ваші матеріали, чи не так? Розумієте, я не вірю, що він має бодай краплю шляхетної крові. Ноббі такий же звичайнісінький, як вулична грязюка. І це — одна з його найкращих рис. Персня я до уваги не беру. Враховуючи, скільки цінних речей його родина «підібрала» то тут, то там, ви могли б його, мабуть, оголосити й герцогом Псевдополя, серифом Хапонії або вдовою-герцогинею Квірмійською. Торік він потягнув мій портсигар, але я збіса твердо переконаний, що він — не я. Тож я не думаю, що Ноббі входить до нобілітету. Але я думаю, що він вам підійшов для певних цілей.

Ваймзові почало видаватися, що постать Дракона збільшилася — але це могла бути гра світлотіні. У міру того, як із шипінням танцювали вогники свічок, освітлення в кімнаті помітно мінилося.

— Ви добре мною скористалися, еге ж? — продовжив Ваймз. — Я не один тиждень уникав візиту до вас. Гадаю, ви відчували сильне нетерпіння. Пригадуєте, як ви здивувалися, коли я сказав вам про Ноббі? Якби не я, вам довелося б спеціально посилати по нього абощо, а це було б підозріло. Але його відкрив сам командор Ваймз — тож усе склалося чудово! Практично, офіційними каналами.

І тоді я почав міркувати: кому ж так потрібен король? Та майже всім. Це в людей у підсвідомості. Добрий цар усіх ощасливить! Кумедно, чи не так? Ветінарі недолюблюють навіть ті, хто всім у житті йому зобов’язаний. Десять років тому більшість нинішніх ватажків гільдій були звичайними бандитами, а зараз... ну, вони-то й зараз, правду кажучи, бандити, але Ветінарі дав їм достатньо часу та можливостей, щоб вони вирішили, що він їм більше не потрібен.

І тут з’являється молодий Морква, на ньому великими літерами написано слово «харизма», він має меча й родиму пляму — й у всіх починають виникати чудернацькі думки, а добрий десяток падлюк зариваються в генеалогічні записи й урешті заявляють: «Агов, схоже, король повернувся». Але потім вони приглядаються до нього і кажуть: «От лихо, він же і справді гідний, чесний, справедливий — все, як у казці; овва! Якщо цей хлопець залізе на трон, нас можуть спіткати великі проблеми! Він може виявитися одним із тих-о королів-неадекватів, які в давнину ходили в народ і розмовляли з простолюдом...».

— А ви полюбляєте простолюд? — м’яко перебив Дракон.

— Простолюд? — перепитав Ваймз. — У простих людях немає нічого особливого. Вони нічим не відрізняються від грошовитих та можновладних, крім того, що не мають ні грошей, ні влади. І от для того, щоб хоч трохи це врівноважити, має існувати закон. Тож я вважаю, що повинен бути на їхньому боці.

— Це каже чоловік, одружений на найбагатшій у місті жінці?

Ваймз знизав плечима.

— Шолом Вартового — це вам не корона. Він лишається на вашій голові, навіть коли ви його знімаєте.

— Цікавий виклад світогляду, командоре, і я перший висловив би захват тим, у який спосіб ви примирилися зі своїм родоводом, але...

— Ані руш! — Ваймз перехопив арбалет зручніше. — Так чи йнак... Морква не годився, але вже пішли чутки, і тоді хтось сказав: «Гаразд, зробімо королем того, кого ми зможемо контролювати. А раз усі чутки збігаються в тому, що король служить другорядним Вартовим, знайдемо саме такого». І вони пошукали — і виявили, що нікого другоряднішого за Ноббі Ноббса в місті нема. Але... гадаю, ці люди все одно не були повністю впевнені в успіху. Варіант убити Ветінарі відкидався: як я вже сказав, зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А от просто акуратно усунути його від влади, так, щоб він одночасно був на місці—і ніби його й не було, щоб усі поступово звикали до другого стану... це було дійсно дотепно. Саме тоді хтось намовив пана Глитая зробити отруєні свічки. Він мав ґолема. Ґолеми не вміють розмовляти — ніхто ні про що не дізнався б. Але план виявився дещо... недопрацьованим.

— Наскільки я розумію, ви хочете вплутати в цю справу й мене, — сказав Дракон, Король Гербів. — Але я нічого не знаю про цього добродія, крім того, що він є одним з моїх клієнтів...

Ваймз перетнув кімнату і зірвав з дошки на стіні аркуш пергаменту.

— Ви зробили йому герб! — скричав він. — Ви навіть показали мені його, коли я сюди приходив! «М’ясник, пекар і виробник підсвічників»! Пригадуєте?

Згорблена в кріслі фігура мовчала.

— Коли я вперше з вами зустрівся, — сказав Ваймз, — ви демонстративно показали мені герб Артура Глитая. Тієї миті це видалося мені дещо підозрілим, але ситуація довкола Ноббі витіснила все це з моєї голови. Проте я таки пам’ятаю, що тоді мені одразу спав на думку герб Гільдії найманців.

Ваймз помахав пергаментом.

— Минулої ночі я все роздивлявся його, а потім на десять поділок приглушив своє почуття гумору і подивився на навершя. На лампу у формі риби, чи «lamp аи poisson» в оригіналі. А є ж і мови, де від слова «риба» походить слово «отрута» — цікава міжмовна гра слів, чи не так?[52] «Отруйна лампа»? Щоб це помітити, треба бути таким простодушним, як старий добрий Щебінь. А Фред Колон здивувався, чому гасло написано сучасною мовою, а не старовинною — і це змусило вже мене здивуватися. Тож я засів за словники і з’ясував, що латинською, якою часто пишуть гасла на гербах, це буде «Ars Епіха Est Candelam». Ars Епіха — «арсеніка», а далі згадується свічка, так? Кому-кому, а вам відомо, що алхіміки називають миш’як «арсен»... Не сумніваюся, ви веселились від душі. Ви відверто заявили, хто все вчинив і як саме, і подарували своє зізнання нещасному покидьку, щоб він ним пишався. Не мало значення, що ніхто не міг цього допетрати. Ви почувалися на висоті: ми, пересічні смертні, довели, що не можемо зрівнятися з вами в інтелекті, чи не так? — він похитав головою. — О небо, зробити йому герб... Це був підкуп? І він продався так дешево?

Дракон ще більше скоцюрбився в своєму кріслі.

— Тоді я став міркувати, що з цього матимете ви, — по паузі знову заговорив Ваймз. — О, не сумніваюся, що купа людей влізла в це через старі добрі мотиви, — але ви? Скажімо, моя дружина вирощує драконів. Суто з цікавості. Вами теж рухає цікавість? Невеличке хобі, аби століття пролітали швидше? Чи блакитна кров смакує краще? Я, знаєте, щиро сподіваюся, що ваші причини лежать десь у цьому ряду. Що ви — цілком пристойний егоїстичний псих.

— А ви припустіть, — сказав Дракон, — що якби хтось був настільки занурений у подібну справу — між іншим, я подібного зізнання не робив, ах-ха, — то він міг би керуватися міркуваннями чистоти раси?

— Селекція заради зменшення підборіддя і вирівнювання зубів, чи як? — спитав Ваймз. — О, так, я розумію, наскільки простіше все пішло б, якби ви могли контролювати якого-небудь короля. Всі ці придворні бали. Всі ці мініугоди про те, щоб правильна дівчина зустріла саме правильного хлопця. Ви ж мали сотні років, щоб усе продумати, еге ж? І всі навколо безкоштовно надавали вам поради. От тільки за правління Ветінарі проробляти такі штуки було б складнувато, правда ж? Нагору постійно потрапляють не ті люди... Я добре пам’ятаю, як лається Сибіл, коли хто-небудь забуває зачинити драконятник: це геть псує її селекційну програму.

— Ви не вгадали щодо капітана Моркви, ах-ха. Місто знає, як давати раду... непростим королям. Але чи потрібен місту король, якого могли б звати Рексом?

Ваймз невирозуміло подивився на вампіра. В затіненому кріслі зітхнули.

— Я маю на увазі, ах-ха, стосунки з перевертнем, які здаються достатньо тісними.

Ваймз вирячив очі. Йому нарешті сяйнуло.

— Думаєте, вони матимуть цуценят?

— Генетичний механізм перевертнів не настільки простий, ах-ха, але ймовірність такого розвитку подій існує, і це неприйнятно. Я маю на увазі, було б неприйнятно для будь-кого, хто мислив би описаними вище категоріями.

— О боги, то ось у чому річ?

Тіні ворушилися, ніби живі. Дракон так і сидів, згорбившись, у кріслі, але його обриси почали розпливатися.

— Якими б не були, ах-ха, мотиви, пане Ваймз, ви не маєте доказів — тільки домисли, збіги та бажання прив’язати мене до будь-якого замаху, ах-ха, на життя Ветінарі...

Голова старого вампіра ще більше занурилася в плечі, тіні від яких тим часом, видавалося, подовшали.

— Вплутати в цю справу ґолемів було нездоровою ідеєю, — промовив Ваймз, краєм ока спостерігаючи за тінями. — Вони ж відчували, що чинить їхній «король». Нехай він і був не цілком при здоровому глузді, але більше нічого в них не було. Глина від глини їхньої. Нещасні мали тільки свою глину, а ви, сволота така, позбавили їх навіть цього...

Дракон раптом стрибнув, розправляючи перетинчасті крила. Ваймзова дерев’яна стріла гучно вдарила в стелю, а сам він опинився на підлозі.

— Ти справді збирався заарештувати мене, озброївшись шматком дерева? — спитав Дракон, тримаючи Ваймза за горло.

— Ні, — прохрипів Ваймз. — Я... підійшов до питання... більш творчо. Все... що я мав зробити... це... тягти час розмовами. Відчуваєш... слабкість, га? За що боровся... на те і напоровся, як то кажуть, — він усміхнувся.

Вампір розгублено подивився на нього, а потім повернув голову і кинув погляд на свічки.

— Ви... отруїли чимось свічки? Так?

— Ми знали... що часник дасть запах, але наш... алхімік... припустив... що можна вимочити ґноти у святій воді... і вона випарується... а святість залишиться.

Тиск на його горло припинився. Дракон, Король Гербів сахнувся і з розмаху сів на підлогу.

Його обличчя зараз було витягнутим уперед, нагадуючи лисячу морду.

По хвилі він похитав головою.

— Ні, — сказав він, і тепер настала його черга усміхнутися. — Ні, це тільки слова. Нічого не вийшло б...

— Закладемося... на твоє... не-життя? — запропонував Ваймз, потираючи шию. — Все-таки це краща смерть... ніж та... якою помер друзяка Глитай, еге ж?

— Намагаєтеся витягти з мене зізнання, пане Ваймз?

— О, його я вже отримав, — запевнив Ваймз. — Коли ви подивилися на свічки.

— Справді? Ах-ха. Але де свідки? — спитав Дракон.

Голос, що пролунав із тіней, був подібним до віддаленого грому.

— Тут, — прогуркотів Дорфл.

Вампір переводив очі з ґолема на Ваймза.

— Ви дали одному з них голос!

— Так, — підтвердив Дорфл і підхопив вампіра однією рукою. — Я Міг Би Вбити Вас. Цей Варіант Для Мене Припустимий, Бо Я Є Вільно Мислячою Особистістю. Але Я Цього Не Зроблю, Бо Належу Сам Собі І Зробив Свій Моральний Вибір.

— О боги, — ледь чутно буркнув Ваймз.

— Це блюзнірство, — видушив вампір.

Ваймзів погляд зблиснув, як справжнє сонячне проміння, і вампіру забило подих.

— Саме так усі й реагують, коли починають говорити позбавлені голосу. Дорфле, заберіть його до підземелля в палаці.

— Я Міг Би Не Звертати Уваги На Цей Наказ, Але Я Вирішив Його Виконати Суто З Поваги Та З Огляду На Соціальну Відповідальність...

— Так-так, чудово, — швидко сказав Ваймз.

Дракон вчепився в Дорфла кігтями. З тим же успіхом він міг би копнути гору.

— Я Доправлю Вас Куди Слід Живим Або Не-померлим, — оголосив Дорфл.

— Вашому безумству взагалі немає меж? Ви ще й зробили цю потвору поліцейським? — обурився вампір, щосили, але без успіху, опираючись Дорфлу, який вже тягнув його геть.

— Ще не зробив, але це цікава ідея, як ви гадаєте? — відгукнувся Ваймз.

Після чого лишився в оксамитовому напівмороці Королівського коледжу сам-один.

«А Ветінарі ж його відпустить, — подумав він. — Бо це ж політика. І Дракон — важлива деталь усього механізму міста. Та й з доказами справи досить кепські. Я маю їх досить для себе самого, але...

Але я знатиму.

О так, за ним спостерігатимуть, і, можливо, одного прекрасного дня, коли Ветінарі буде до цього готовий, сюди пришлють дійсно вмілого Найманця з намащеним часником дерев’яним кинджалом, і під покровом ночі це питання буде вирішено. Адже політика в цьому місті робиться саме так. Це — велика шахова дошка. Кого цікавить загибель пішаків? Та я знатиму. І я буду єдиним, хто потай носитиме в собі це знання».

Він машинально поплескав себе по кишенях, шукаючи сигари.

Вбити вампіра дуже непросто. Можна пробити його кілком і перетворити на пил, а за десяток років у когось із порізаного пальця на це саме місце впаде крапля крові — і ой, хто це? Вони повертаються з небуття частіше, ніж сира броколі зі стравоходу.

Ваймз усвідомлював всю небезпеку цих думок. Вони були з розряду тих, що прокрадаються в голову Вартового тоді, коли погоню вже завершено, і є тільки правоохоронець, злочинець та той невловимий проміжок, що розділяє злочин і покарання.

І може статися так, що Вартовий надто часто бачив цивілізацію без макіяжу і перестав бути Вартовим, а став діяти як нормальна людина — тобто зрозумів, що арбалетна стріла чи змах меча можуть очистити світ.

А так міркувати не можна — навіть відносно вампірів. Навіть попри те, що вони забирають життя людей, бо ті для них не мають значення, а нам у них і забрати-то нічого...

Проте під покровом ночі кояться лише злочини. Покарання має відбуватися при світлі дня. Як постійно повторює Морква, це і є поліцейською службою — запалити в темряві свічку.

Ваймз нарешті намацав сигару. Тепер його руки так само машинально шукали сірники.

Під стінами височіли стоси фоліантів. У сяєві свічок блищали золочені літери назв і тьмяно вилискувала шкіра палітурок. Ось вони: генеалогії, збірки з геральдики, довідники «Хто є хто», які сягають глибини століть, — посібники з удосконалення породи.

Сірників у кишенях не знайшлося.

У тихому супокої Коледжу геральдистів командор Варти безгучно взяв канделябр і припалив сигару.

З насолодою зробив кілька глибоких затяжок і ще раз замислено подивився на книги. Вогняне гроно коливалося й потріскувало в його руці.

Знайомий годинник звично відмірював свій неритмічний час.

Нарешті він дошкандибав до першої години дня, і Ваймз, вставши, зайшов до Еліптичного кабінету.

— А, Ваймзе, — підіймаючи погляд, сказав Ветінарі.

— Так, ваша високосте.

Ваймз устиг кілька годин поспати і навіть з більшим чи меншим успіхом поголитися.

Патрицій пошарудів паперами на своєму столі.

— Схоже, минула ніч для вас видалася складною...

— Так точно, — Ваймз виструнчився.

Будь-який силовик інтуїтивно розуміє, як поводитися в подібній ситуації. Наприклад, потрібно дивитися просто перед собою.

— Скидається на те, що в моїх підземеллях опинився Дракон, Король Гербів, — продовжував Патрицій.

— Так точно.

— Я прочитав ваш рапорт. Як на мене, наведені там аргументи видаються хиткими.

— Ваша високосте?

— Ваймзе, один із ваших свідків навіть не є живою істотою.

— Авжеж, ваша високосте. Так само, як і підозрюваний. Формально.

— Проте ваш підозрюваний — суспільно важлива фігура. Авторитет.

— Так точно.

Правитель Ветінарі знову пошарудів паперами. Один із них був заяложений вимазаними у сажі пальцями.

— Також скидається на те, що я повинен винести вам заохочення, командоре.

— Ваша високосте?

— Геральдисти з Королівського коледжу — чи з того, що від нього залишилося — надіслали мені офіційне повідомлення про ваші відважні дії під час трагедії.

— Ваша високосте?

— Ви випустили з загонів усіх їхніх геральдичних звірів, підняли тривогу і так далі. «Надійний, як скеля», — ось як про вас відгукнулися. Наскільки я розумію, більшість тварин знайшли прихисток у вашій садибі?

— Так, ваша високосте. Я не міг самоусунутися й залишити їх напризволяще. При цьому вдома у нас частина будівель для тварин стоїть порожня, а Кіт і Родрік пречудово почуваються в ставку. Вони вже потоваришували із Сибіл, ваша високосте.

Правитель Ветінарі кашлянув. Потім деякий час пороздивлявся стелю.

— Отже, ви надали допомогу при пожежі.

— Так точно. Громадський обов’язок, ваша високосте.

— А спричинив цю пожежу, як я розумію, підсвічник, який, імовірно, упав під час вашої сутички з Драконом, Королем Гербів.

— Я теж так думаю, ваша високосте.

— Як, схоже, й геральдисти.

— Чи повідомлено про трагедію Дракона, Короля Гербів? — безневинно поцікавився Ваймз.

— Так.

— Він же виявив мужність, отримавши цю звістку, чи не так?

— Він волав як божевільний, Ваймзе. Мені сказали, що просто серце розривалося у тих, хто чув. Також мені сказали, що він — чомусь — постійно вигукував погрози на вашу адресу.

— Спробую знайти в своєму насиченому графіку місце для зустрічі з ним, ваша високосте.

— Біп-біп-біп-дзинь! — тоненьким дзвінким голоском сказав хтось у Ваймзовій кишені.

Ваймз ляснув себе по кишені долонею.

Правитель Ветінарі на хвилю замовк. Його пальці стиха постукували по столу.

— Здається, там зберігалося багато рідкісних старовинних манускриптів. Як мене поінформували, їм не було ціни.

— Так точно. Нічого не варті, ваша високосте.

— Невже ви неправильно мене зрозуміли, командоре?

— Цілком імовірно, ваша високосте.

— Витоки багатьох найшляхетніших старовинних родів буквально здиміли, командоре. Звичайно, геральдисти зроблять усе можливе, та й самі ці роди ведуть власні записи — але, по щирості, не маю сумніву, що все це перетвориться на купу плутанини. Це викликає надзвичайну стурбованість. Ви посміхнулись, командоре?

— Мабуть, гра світла, ваша високосте.

— Командоре, я ніяк не можу позбутися думки, що ви маєте в характері анархістську жилку.

— Ваша високосте?

— І, схоже, примудряєтеся зберігати її навіть попри те, що ваша задача — охороняти існуючий порядок.

— Ваша високосте?

— Це майже дзен.

— Ваша високосте?

— І, схоже, досить мені було на кілька днів занедужати, як ви зуміли налаштувати проти себе всіх, хто хоч щось важить у цьому місті.

— Ваша високосте.

— Це було «так, ваша високосте» чи «ні, ваша високосте», ваша милосте Семюелю?

— Це було просто «ваша високосте», ваша високосте.

Правитель Ветінарі зазирнув в один із паперів, що лежали на столі перед ним.

— Ви справді прищемили пальці голові Гільдії найманців?

— Так точно.

— Чому?

— Не мав під рукою кинджала, ваша високосте.

Ветінарі раптом різко відвернувся.

— Рада церков, храмів, священних гаїв та величезних лиховісних брил вимагає... ну, взагалі-то багатьох речей, і деякі з них стосуються диких коней. Але для початку вони вимагають витурити вас зі служби.

— Он як, ваша високосте?

— Загалом я отримав сімнадцять вимог позбавити вас жетона. Дехто бажав би також, щоб я позбавив вас тих чи інших частин тіла. Що змусило вас вивести з себе всіх і кожного?

— Напевне, я маю до цього хист, ваша високосте.

— Але чого ви прагнули досягти?

— Ну, ваша високосте, оскільки ви питаєте, то ми з’ясували, хто вбив отця Трубчека й пана Гопкінсона і хто намагався отруїти вас, — Ваймз зробив паузу. — Два з трьох — це непогано, ваша високосте.

Ветінарі знову пробігся паперами.

— Крамарі, Найманці, жерці, м’ясники... схоже, ви розлютили більшість впливових осіб міста, — він зітхнув. — Ні, схоже на те, що я не маю вибору. З цього тижня я підвищую вам зарплатню.

Ваймз моргнув.

— Ваша високосте?

— Ніяких двозначностей. На десять доларів на місяць. І, наскільки я розумію, у ваше Управління потрібна нова мішень для дартсу? Я пам’ятаю, вони у вас швидко псуються.

— Це все Щебінь, — пояснив Ваймз, настільки здивований ходом розмови, що не міг відповісти інакше, як чесно та вичерпно. — Він постійно жбурляє дротики так, що мішені тріскаються.

— А, ну звісно. До речі, про тріщини, Ваймзе: чи не допоможе ваш аналітичний розум розгадати одну невелику шараду?

— Так, ваша високосте, яку? — спитав Ваймз, спускаючись слідом за Правителем сходами.

— Це в Щурячій палаті, Ваймзе.

— Та що ви кажете, ваша високосте?

Ветінарі розчахнув подвійні двері.

— Вуаля, — сказав він.

— Це назва якогось музичного інструменту, ваша високосте?

— Ні, командоре, це слово означає «Що це таке на столі?», — гостро сказав Патрицій.

Ваймз зазирнув. У залі було порожньо. Довгий стіл із червоного дерева стояв оголеним.

Якщо не зважати на бойову сокиру. Вона глибоко увійшла в дерево, майже розколовши стіл по всій його довжині. Хтось підійшов до столу і щосили увігнав сокиру просто в його центр, та так і лишив; руків’я стирчало майже вертикально.

— Це сокира, — сказав Ваймз.

— Неймовірно, — промовив Ветінарі. — А ви ж майже не мали часу її роздивитися. Чому вона тут?

— Уявлення не маю, ваша високосте.

— Якщо вірити прислузі, ваша милосте, ви приходили до палацу сьогодні о шостій ранку...

— О, так, ваша високосте. Перевірити, чи той покидьок надійно замкнений у камері. І, звісно, пересвідчитися, чи все гаразд.

— Ви заходили до цієї кімнати?

Ваймз тримав свій погляд скерованим у нікуди.

— Навіщо це могло мені знадобитися, ваша високосте?

Патрицій постукав по держаку сокири. Той відгукнувся вібруючим гудінням.

— Наскільки мені відомо, зранку в цій кімнаті збиралися деякі члени міської ради. Принаймні збиралися зібратися. Мені сказали, що це приміщення вони покидали у великому поспіху. З дуже стурбованим виглядом.

— Можливо, хтось із них це й утнув, ваша високосте.

— Така ймовірність, безумовно, існує, — погодився Правитель Ветінарі. — Гадаю, вам не вдасться знайти тут який-небудь із ваших славнозвісних Доказів?

— Підозрюю, що ні. На цій сокирі, ваша високосте, сила-силенна відбитків.

— Хіба не жахливо було б, якби всі вирішили, що будь-хто може уособлювати закон...

— О, нема підстав цього побоюватися, ваша високосте. Я пильно за цим стежу.

Правитель Ветінарі знову прогудів по сокирі.

— Скажіть, ваша милосте Семюел, чи відомий вам вислів «Quis custodiet ipsos custodes»?

Ваймз знав, що цю фразу час від часу використовує Морква, але не мав бажання нічого визнавати.

— Навряд чи, ваша високосте, — сказав він. — Щось про кустарні дієти?

— Воно означає «Хто встереже сторожу?», ваша милосте.

— А.

— Отже?

— Ваша високосте?

— Хто вартує Варту? Цікаво було б знати.

— О, все просто, ваша високосте. Ми контролюємо самі себе.

— Справді? Як цікаво.

Ветінарі вийшов з кімнати та попрямував до головного залу; Ваймз поспішив слідом.

— Так чи йнак, — сказав Патрицій, — задля збереження спокою ґолема має бути знищено.

— Ні, ваша високосте.

— Дозвольте-но, я повторю.

— Ні, ваша високосте.

— Командоре, я глибоко переконаний, що щойно віддав вам наказ. Я однозначно відчував, що ворушу губами.

— Ні, ваша високосте. Він живий.

— Його створено з глини, Ваймзе.

— Як і всіх нас, ваша високосте. Принаймні згідно з тими буклетами, що їх роздає людям констебль Візит. Хай там як, ґолем вважає себе живим, і мені цього достатньо.

Патрицій вказав рукою в напрямку сходів, що вели до його захаращеного документами кабінету.

— І все ж, командоре, я отримав від провідних релігійних діячів не менше дев’яти офіційних звернень, зміст яких зводиться до того, що цей ґолем є мерзотою в очах богів.

— Так точно. Я багато над цим міркував, ваша високосте, і дійшов такого висновку: пішли вони всі до дупи, ваша високосте.

Патрицій на мить затулив вуста долонею.

— Ваша милосте Семюелю, з вами нелегко вести перемовини. Невже вам невідомо, що таке компроміс?

— Не дуже знаюся на іншомовних словах, ваша високосте.

Ваймз підійшов до виходу з палацу й відчинив двері.

— Туман розсіюється, ваша високосте, — сказав він. — Трохи ще є, але вже можна побачити навіть Латунний міст...

— Для чого ви збираєтеся використати ґолема?

— Не використати, ваша високосте. Найняти. Гадаю, він виявиться цінним співробітником у справі охорони порядку.

— Ґолем у Варті?

— Так точно, — підтвердив Ваймз. — Хіба вам не доводилося чути, що саме ґолеми роблять усю брудну роботу?

Ветінарі провів його поглядом і зітхнув.

— Як по-театральному він вийшов, — промовив він.

— Так, ваша високосте, — підтвердив Тулумбас, що безгучно виник у нього за спиною.

— А, Тулумбасе, — Патрицій витягнув з кишені свічку і передав секретареві. — Чи не могли б ви якось безпечно цього позбутися?

— Перепрошую, ваша високосте?

— Це в мене лишилося з ночі.

— Але ж вона практично ціла — а я бачив у підсвічнику недогарок...

— О, ну я ж просто відрізав від неї достатній шматочок, аби надати йому вигляду недогарка. Не міг же я дозволити нашому бравому поліцейському зрозуміти, що я здогадався про все самотужки? Він же доклав стількох зусиль і отримав від цього стільки задоволення, скільки міг би отримати лише істинний... гм, істинний Ваймз. Я ж усе-таки, знаєте, не цілком безсердечний.

— Але, ваша високосте, ви ж могли все вирішити в дипломатичний спосіб! А натомість він перевернув усе догори дриґом, розгнівав та перелякав чимало громадян...

— Авжеж. Біда, біда, тц-тц-тц.

— А, — сказав Тулумбас.

— І не кажіть, — погодився Ветінарі.

— Накажете полагодити стіл у Щурячій палаті?

— Ні, Тулумбасе, лишіть ту сокиру на місці. Гадаю, вона ще придасться як... аргумент на переговорах.

— Чи дозволите висловити одну думку, ваша високосте?

— Звісно, — сказав Ветінарі, спостерігаючи, як Ваймз виходить через палацову браму.

— Мені, ваша високосте, здається, що якби командора Ваймза не існувало, вам слід було б його вигадати.

— Знаєте, Тулумбасе, а мені здається, що так воно й було.

— Атеїзм Теж Є Релігійною Позицією, — прогуркотів Дорфл.

— У жодному разі! — обурено заперечив констебль Візит. — Атеїзм є запереченням бога.

— Саме Тому Він І Є Релігійною Позицією, — промовив Дорфл. — Справжній Атеїст Постійно Міркує Про Богів, Хоча І В Категоріях Заперечення. Відтак Атеїзм Є Формою Віри. Якби Атеїст Насправді Не Вірив, Він Не Завдавав Би Собі Клопоту Заперечувати Існування Богів.

— Ви прочитали ті буклети, що я вам дав? — із підозрою поцікавився Візит.

— Так. Чимало З Них Містять Самі Нісенітниці. Але Я Хотів Би Почитати Ще.

— Справді? — очі Візита просяяли. — Ви дійсно хочете отримати ще буклетів?

— Так. У Них Міститься Багато Тверджень, Які Я Хотів Би Обговорити. Якщо Ви Знайомі З Якими-Небудь Жерцями, Така Дискусія Мене Дуже Потішила Б.

— Добре, добре, — сказав сержант Колон. — Дорфле, то ти присягу збираєшся приносити чи ні?

Дорфл підняв долоню розміром з лопату.

— Я, Дорфл, Доки Не З’явилося Божество, Чиє Існування Не Суперечить Логічним Та Раціональним Аргументам, Присягаюся Тимчасовими Заповідями Самостійно Сформульованої Моралі...

— Ви справді хочете ще буклетів? — втрутився констебль Візит.

Сержант Колон закотив очі.

— Так, — відповів Дорфл.

— О господи! — вигукнув констебль Візит і розплакався. — Мене ніколи ніхто не просив принести ще буклетів!

Помітивши, що за ними спостерігає Ваймз, Колон обернувся до нього.

— Не буде з цього діла, ваша милосте, — сказав він. — Я вже пів години намагаюся привести його до присяги, і кожен раз все закінчується сваркою через які-небудь слова в присязі і всяке таке.

— Дорфле, ви хочете бути Вартовим? — спитав Ваймз.

— Так.

— Чудово. Для мене це нічим не гірше за присягу. Видайте йому жетон, Фреде. А це, Дорфле, від мене. Довідка, що ви офіційно вважаєтеся живою істотою, — на випадок, якщо втрапите в якусь халепу. Ну, розумієте... з людьми.

— Дякую, — урочисто проказав Дорфл. — Якщо Я Відчую, Що Неживий, Я Візьму Її Й Перечитаю.

— У чому полягають ваші обов’язки? — тоном екзаменатора спитав Ваймз.

— Служити Інтересам Суспільства, Захищати Безневинних І Кому Треба Клепати Як Слід, — перелічив Дорфл.

— А швидко вчиться, еге ж? — сказав Колон до Ноббі. — Про останній пункт я йому навіть не говорив.

— Мало кому це сподобається, — відгукнувся Ноббі. — Ніхто не буде в захваті від ґолема-Вартового.

— Хіба Може Не Мріяти Про Службу Вартового Той, Хто Любить Свободу? Закон Служить Свободі. Адже Свобода Без Обмежень — Порожнє Слово, — майже продекламував Дорфл.

— Знаєш, — гмикнув Колон, — якщо з цього нічого й не вийде, ти завжди зможеш заробляти на життя продажем отих тістечок з передбаченнями всередині.

— Між іншим, цікава штука, — сказав Ноббі. — Ви помітили, що в тих тістечках не буває поганих передбачень? Там не побачиш чогось типу «Ого, а кепські твої справи». Тобто вони ніколи не попереджують про неприємності.

Ваймз припалив сигару і помахав сірником у повітрі, аби погасити його.

— Бо, капрале, так влаштовано одну з основоположних рушійних сил всесвіту.

— Тобто? Ті, хто купує щасливі передбачення, стають щасливими? — не зрозумів Ноббі.