Глиняні ноги

— Ні. Суть у тому, що ті, хто продає передбачення, хочуть продавати їх і надалі. Констеблю Дорфл, ходімо прогуляємось.

— У вас багато паперів залежалося, ваша милосте, — нагадав сержант Колон.

— Перекажіть капітанові Моркві, що я звелів йому їх переглянути, — уже з дверей відгукнувся Ваймз.

— Він ще не повертався, ваша милосте.

— Тоді папери почекають.

— Гаразд, ваша милосте.

Колон підійшов до свого столу і всівся на стільця. Все-таки, подумалось йому, тут непогано служити. Жодної загрози опинитися сам на сам із Природою. Цього ранку він розмовляв із пані Колон (що траплялося досить нечасто) і чітко дав їй зрозуміти, що більше не в захваті від ідеї пожити по-ближче до землі, бо вже побував так близько до неї, як тільки можна, — і виявилося, що це проста грязюка. Тепер він схилявся до думки, що мінімальна відстань між ним і Природою повинна дорівнювати товщині добрячого шару бруківки. Без цього Природа була надто слизькою та липкою.

— Мені пора в патруль, — сказав Ноббі. — Капітан Морква наказав мені подбати про про-хві-лак-ти-ку злочинності на вулиці Персикового пирога.

— І шо ти повинен для цього робити? — поцікавився Колон.

— Він сказав — триматися звідти подалі.

— Слу’, Ноббі, а шо це за тема, шо ти більше не шляхтич? — обережно спитав Колон.

— Здається, зі шляхтичів мене звільнили, — відповів Ноббі. — Чесно, так якось легше. Та ноббі-лі-тет-ська їжа — на один зуб, а п’ють вони взагалі казна-шо.

— Шо ж, ти легко відбувся, — сказав Колон. — Я маю на увазі, тепер тобі не треба віддавати одежу садівникам і всяке таке.

— Ага. Не треба було мені взагалі нікому казати про того клятого персня, чесне слово.

— Еге ж, мав би менше проблем, однозначно, — погодився Колон.

Ноббі плюнув на свій жетон і старанно протер його рукавом. «Добре, шо я так нікому й не сказав про ті тіару, діадему і три золоті медальйони», — подумав він.

— Куди Ми Йдемо? — спитав Дорфл, коли вони з Ваймзом зійшли на Латунний міст.

— Я подумав, що можу почати акуратно вводити вас на поліцейську службу з того, що доручу вам охороняти палац, — пояснив Ваймз.

— А. Це Ж Там Зараз На Зміні Мій Новий Друг Констебль Візит, — сказав Дорфл.

— Пречудово!

— Я Маю До Вас Запитання, — промовив ґолем.

— Так?

— Я Розламав Тупчак, Але Ґолеми Його Полагодили. Чому? І Я Випустив Тварин На Волю, Але Вони Тільки Тупо Вешталися Навколо Власних Загонів, А На Волю Не Прагнули. Деякі Навіть Повернулися На Бійню. Чому?

— Ласкаво просимо до реального світу, констеблю Дорфл.

— То Бути Вільним — Це Страшно?

— Завважте, не я це сказав.

— Кажеш Людям «Кайдани Порвіте», А Вони Роблять Собі Нові?

— Так, це одне з улюблених людських занять. Міркуючи про це, Дорфл раз у раз щось нерозбірливо гуркотів.

— Так, — сказав нарешті він. — Тепер Я Розумію Чому. Бути Вільним — Це Почуватися Так, Ніби Тобі Відкрили Кришку Черепа.

— Вам видніше, констеблю.

— І Ще Ви Платитимете Мені Подвійну Платню, — сказав Дорфл.

— Справді?

— Так. Я Ніколи Не Сплю. Я Не Потребую Перепочинку. Я — Вигідна Оборудка. Мені Не Потрібно Відпрошуватися На Похорон Бабусі.

«Ох і швидко ж вони вчаться», — подумав Ваймз. Уголос він сказав:

— Але ж у вас є вихідні на святі дні, чи не так?

— Або Кожен День Є Святим, Або Жоден Не Є. Я Ще Не Вирішив.

— Е... навіщо вам гроші, Дорфле?

— Я Заощаджу Певну Суму, Куплю Ґолема Клутца, Який Працює На Виробництві Маринадів І Солінь, І Подарую Його Йому Ж Самому; Потім Ми Разом Заробимо Ще Грошей І Викупимо У Торговця Вугіллям Ґолема Бобкеса; Втрьох Ми Заробимо На Купівлю Ґолема Шмати З Ательє Одягу «Все По Сім Доларів» На Персикового Пирога; А Тоді Ми Вчотирьох...

— Дехто заради визволення товаришів скорше вдався б до сили та кривавого повстання, — промовив Ваймз. — Звичайно, я в жодному разі цього не пропоную.

— Ні. Це Було Б Крадіжкою. Нас Купують І Продають. Тож Ми Будемо Викуповуватися На Волю. Власного Працею. Ніхто Інший Цього Для Нас Не Робитиме. Ніхто, Крім Нас.

Ваймз подумки всміхнувся. Напевне, жоден інший вид живих істот на світі не став би на підтвердження своєї свободи вимагати чек. Деяких речей не зміниш.

— О, — сказав він. — Здається, з нами дехто хоче побалакати...

Мостом наближався цілий натовп людей у сірих, чорних та помаранчевих мантіях. Це були жерці. І вони були сердитими. Відтісняючи зі шляху інших перехожих, декотрі з них на мить зчеплялися німбами.

На чолі натовпу йшов Г’юґнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо та неофіційний речник жрецької спільноти Анк-Морпорка. Помітивши Ваймза, він поспішив до нього, на ходу докірливо піднявши пальця.

— Послухайте-но, Ваймзе... — почав був він, але затнувся і втупився в Дорфла. — Оце воно і є?

— Якщо ви про ґолема, то це він, — сказав Ваймз. — Констеблю Дорфл, відсалютувати.

Дорфл шанобливо доторкнувся до свого шолома.

— Чим Можемо Допомогти? — спитав він.

— Ви таки догралися, Ваймзе! — вибухнув Ридикуль, не звертаючи уваги на ґолема. — Ви зайшли куди далі дозволеного. Ви дали цій статуї дар мови, а вона ж навіть не жива!

— Ми вимагаємо, аби її розбили!

— Блюзнірство!

— Громадяни цього не терпітимуть!

Ридикуль окинув колег поглядом.

— Я тут розмовляю, — кинув він і знов обернувся до Ваймза. — Ваші дії підпадають під звинувачення в образі почуттів вірян, запереченні традиційних цінностей та святотатстві...

— Я традиційних цін не заперечую: він і мені недешево обходиться, — урвав Ваймз, починаючи насолоджуватися ситуацією. — І вже тим паче я не тато, й не святий. Я лише його роботодавець, — він глибоко вдихнув. — Але якщо вам справді так хочеться почути кілька образ...

— Даруйте, — почав Дорфл.

— Ми тебе не слухатимемо! Ти насправді навіть не живий! — скрикнув жрець.

Дорфл кивнув.

— По Суті, Так І Є, — прорік він.

— Бачите? Він сам зізнався!

— Я Пропоную, Щоб Ви Розбили Мене, Подрібнили Черепки На Скалки, Скалки Перемололи На Порох, А Той Перетерли У Найтонший Пил — І, Гадаю, В Цьому Пилу Не Знайдеться Жодного Живого Атома...

— Воістину! Зробімо ж так!

— Проте, Щоб Перевірка Була Об’єктивною, Один Із Вас Має Пройти Аналогічну Процедуру.

Запала тиша.

— Це нечесно, — сказав по паузі жрець. — Досить знову спекти твій глиняний пил в єдине ціле, і ти оживеш...

Тиша запала знову.

— Мені здається, чи ми ступаємо на непевний ґрунт теологічних диспутів? — спитав нарешті Ридикуль.

І знову всі промовчали.

По хвилі інший жрець сказав:

— Чи правда, що ти заявив, що увіруєш у будь-яке божество, чиє існування можна довести шляхом логічних міркувань?

— Так.

Передчуття, що охопило Ваймза, змусило його зробити кілька кроків убік від Дорфла.

— Але боги однозначно існують, — сказав жрець.

— Не Факт.

Блискавка вдарила з гущавини хмар просто в ґолемів шолом. Спалахнуло полум’я, а тоді почувся важкий стукіт крапель об землю. Біля розпечених до білого Дорфлових ніг почали осідати калюжки розплавленого металу, що досі були його обладунком.

— Не Можу Назвати Це Переконливим Доказом, — почувся з хмари диму спокійний голос Дорфла.

— А зазвичай на аудиторію це діє, — вставив Ваймз. — Чи діяло до цього моменту.

Верховний жрець Сліпого Іо обернувся до решти жерців.

— Колеги, спокійніше, немає потреби в подібних...

— Але ж Оффлер — дуже мстивий бог, — зауважив якийсь жрець із задніх рядів.

— Маніяк він, ось він хто, — відрубав Ридикуль.

З неба злетів ще один вогняний зиґзаґ — але за кілька футів над капелюхом Верховного жерця звернув убік і врізався в дерев’яну статую гіпопотама, яка від того розкололася. Верховний жрець самовдоволено посміхнувся і знов обернувся до Дорфла, який стояв та, остигаючи, потріскував.

— Отже, ти кажеш, що погодишся з існуванням будь-якого божества, якщо це існування можна довести в дискусії?

— Так, — підтвердив Дорфл.

Ридикуль потер руки.

— Жодних проблем, порцеляновий мій, — заявив він. — Ану ж спершу ми...

— Даруйте, — мовив Дорфл.

Він нахилився і підібрав із землі свій жетон, переплавлений блискавкою в зливок чудернацької форми.

— Що ти робиш?

— Зараз Де-Небудь Точно Коїться Який-Небудь Злочин, — сказав Дорфл. — Але Коли Я Матиму Вихідний, З Радістю Подискутую З Жерцем Найдостойнішого Бога.

Він розвернувся і рушив мостом геть. Ваймз поспішно кивнув остовпілим жерцям і побіг слідом. «Ми забрали його і провели крізь вогонь, і він вийшов з вогню вільним, — думав він. — У його голові немає чарівних слів, крім тих, які він вирішив вкласти туди самостійно. І він не просто атеїст, він — атеїст твердокам’яний, точніше, твердо-глиняний. Вогнетривкий!»

Схоже, день назрівав непростий.

Позаду них, на мосту, починалася бійка.

Анґва спаковувала речі. Чи, швидше, безуспішно намагалася це зробити. Клунок мав бути таким, щоб його можна було переносити в зубах. Втім, трохи грошей (їй не доведеться часто купувати харчі) та зміна одягу (на ті випадки, коли їй доведеться вдягатися) не повинні займати багато місця.

— А от із черевиками проблема, — вголос подумала вона.

— Може, зв’яжи їх шнурками й начепи собі на шию? — запропонувала Усмішка, що сиділа поруч на вузькому ліжку.

— Гарна думка. Хочеш собі ці сукні? У мене так і не з’явилося нагоди в них покрасуватися. Гадаю, ти зможеш їх підкоротити.

Усмішка прийняла оберемок обома руками.

— А оця — шовкова?!

— Гадаю, ти зможеш зробити з неї дві.

— Ти не проти, якщо я даватиму їх поносити? Дехто з хлоп... дівчат в Управлінні, — слово «дівчат» Усмішка вимовила з неприхованим задоволенням, — починають помалу замислюватися...

— Що, вже готові здати свої шоломи на металобрухт? — зіронізувала Анґва.

— Та ні. Але, можливо, їм можна надати симпатичнішої форми. Е...

— Так?

— Гм...

Усмішка нервово посовалась на ліжку.

— Ти ж насправді ніколи нікого не їла? Ну... хрускіт кісток і все таке?

— Ні.

— Розумієш, я тільки чула, що мого троюрідного брата з’їли перевертні. Його звали Сфен.

— Щось не пригадую такого імені, — сказала Анґва.

Усмішка спробувала усміхнутися.

— Ну, тоді все гаразд, — вимовила вона.

— Тож та срібна ложка в кишені тобі не потрібна, — продовжила Анґва.

Щелепа Усмішки опустилася, а потім ґноминя плутано затараторила:

— Е... уявлення не маю, як вона туди потрапила, мабуть, випадково туди впала, коли я прибиралася, ох, я не хотіла...

— Я цим не переймаюся, чесно. Я звикла.

— Але мені й на думку не спадало, що ти могла б...

— Слухай, ти неправильно сприймаєш мою ситуацію, — сказала Анґва. — Річ не в тім, щоб не забажати. Річ у тім, щоб забажати й стриматися.

— Ти ж насправді не мусиш іти, хіба не так?

— Ох, я не знаю, чи здатна сприймати службу у Варті всерйоз, і... і часом я думаю, що Морква готується сказати мені... але ж він так ніколи й не приготується. Знаєш же цю його звичку просто приймати все як є? Тож краще мені піти, — збрехала Анґва.

— А Морква не намагатиметься тебе відмовити?

— Авжеж намагатиметься, але йому нічого мені сказати.

— Він буде засмучений.

— Так, — кинула Анґва. — Але це мине.

— Хрольф Стегнокус запросив мене на побачення, — повідомила Усмішка, знічено дивлячись у підлогу. — І я майже упевнена, що він чоловічої статі!

— Рада це чути.

Усмішка встала.

— Я проведу тебе, але лише до Управління. Мені на зміну.

Вони пройшли вже половину вулиці В’язів, коли побачили Моркву, який вивищувався над перехожими в середньому на дві голови.

— Здається, він зібрався до тебе, — сказала Усмішка. — Е, я піду?

— Пізно...

— А, доброго ранку, панночко капрал Малодупко! — весело сказав Морква. — Привіт, Анґво. Збирався зазирнути до тебе, але, звичайно, спершу мав дописати листа додому.

Він зняв шолом і пригладив волосся.

— Е... — почав він.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — урвала Анґва.

— Справді?

— І знаю, що ти про це багато думав. Ти ж здогадався, що я міркую, іти чи не йти.

— Це ж було очевидно, чи не так?

— І моя відповідь — «ні». Хотіла б я, щоб це було «так»...

Морква був вражений.

— Ніколи б не подумав, що ти скажеш «ні», — сказав він. — Тобто — чому?

— О боги милосердні, ти не припиняєш мене дивувати, — промовила вона. — І як лише тобі щоразу це вдається.

— Я просто подумав, що тобі це сподобалося б, — пояснив Морква. Він зітхнув. — Ну що ж... У принципі, це ж дрібниця.

— Дрібниця?! — не стрималася Анґва.

— Я хочу сказати, було б чудово, якби ти погодилася, але через відмову я гірше спати не стану.

— Не станеш гірше спати?

— Ну звісно. У тебе купа власних справ. Тож усе гаразд. Я тільки подумав, що тебе це могло б зацікавити. Але я впораюся й сам.

— Тобто? Це як?.. — Анґва затнулася. — Про що ти взагалі говориш, Моркво?

— Про Музей ґномського хліба. Я обіцяв сестрі пана Гопкінсона навести там лад. Ну, розумієш, впорядкувати експонати і все таке. Її справи зараз ідуть не дуже, і я подумав, що музей міг би принести їй хоч трохи грошей. Між нами кажучи, там є кілька експозицій, які можна було б розмістити краще, але, боюся, пан Гопкінсон важко сприймав поради. Немає сумніву, що в місті повно ґномів, які натовпами туди ходили б, якби тільки знали про існування музею, — а ще ж, звичайно, є молодь, яка мусила б знати про славних прадідів великих. Повитирати пил на полицях та оновити фарбу на стінах — і це місце стане зовсім іншим, запевняю, особливо у відділі найдавніших бойових хлібів. Мені не шкода витратити на це кілька вихідних. І от я подумав, що це могло б тебе розважити — але цілком розумію, що на хліба смак товариш не всяк.

Анґва впритул дивилася на нього. Таким поглядом на Моркву дивилися часто.

Кожна рисочка капітанового обличчя піддавалася найретельнішому вивченню в пошуках щонайменшого натяку на те, що він жартує. Що все, ним сказане, — це тривале, глибоко завуальоване глузування з навколишніх. Кожна клітина її тіла знала, що інакше просто не може бути, — та все ж обличчя Моркви не містило ані крихти натяку на це.

— Так, — прошелестіла вона, продовжуючи сканувати поглядом його лице. — Гадаю, цей музей міг би стати невеличкою золотою жилою.

— За нинішніх часів музеям треба приваблювати публіку чимось оригінальним. А там, уяви собі, є ціла колекція партизанської здоби, яка навіть не каталогізована, — продовжував Морква. — Плюс кілька ранніх екземплярів захисних калачів.

— Божечки, — сказала Анґва. — Слухай, а чому б не повісити там на вході плакат на кшталт «Ваш шанс зіткнутися із ґномським хлібом»?

— Навряд чи це привабить ґномів, — не помітивши сарказму, відповів Морква. — Зіткнення з ґномським хлібом погано закінчується. Але, я бачу, ти таки захопилася ідеєю!

«Мені все одно доведеться піти, — думала Анґва, коли вони всі разом простували вулицею. — Рано чи пізно він зрозуміє, що з цього нічого не вийде. Перевертні та люди... Кожному з нас довелось би надто багато чим поступитися. Одного дня мені доведеться його покинути.

Але нехай цей день подовше буде завтрашнім».

— Сукні повертати? — спитала, дрібочучи за нею слідом, Усмішка.

— Можливо, — відповіла Анґва, — одну-дві.