Гнів Перуна

Оглавок четвертий Смерть племені

Пильно вдивляються очі в рядки. Ледве прочитує слова. Скоріше, здогадується.

А воно ж одне слово — а цілий світ встає за ним.

Навала… Орда… Здається, вони були одвічно… Відколи існує руський народ.

Чорніє обрій від чорної орди. Широчінь степу перегородили списами вої князя роденського — Люба. Перегородили грудьми своїми свій степ. Своє поле. Кольчуги й шоломи їхні виблискують на сонці.

Чорна курява все ближчає. Ось відривається од неї загін комонників. Мчить, яко вітер, на Любових мужів, що стоять залізною стіною, ощетинені ратищами й списами.

Смагляві, чорноокі, вилицюваті степовики, загорнуті в сірі повстяні вотоли, з лютою несамовитістю мчать на край роських шерег і заїжджають зі спини роським боям. А від орди вже летить новий загін і шарпає довгими списами передні лави воїв. І знову загін. І ще один… ще… Ніби лавина зірвалась з гори й уже обступила звідусюди острівець росичів. Здригнувся ялівець[70] на високому шоломі князя Люба, потонув у кипучому вирі несамовитої січі. Тріщать, ламаючись, списи. Бряжчать мечі, скрегоче залізо кольчуг. Над головами шумить дощ стріл.

Коли сонце зачервоніло, обпившись людської крові, й обважніло скотилося на захід, до росичів пробився загін Будимира. Прокладав шлях через людські тіла, через чорні голови степовиків, на поміч князю Любу і невеличкому гурту його вцілілих ще роденців.

Як тільки сонце-Ярило всілось на пурпурово-сизій подушці хмари й вечірнє небо оповилось прозорою серпанковою пеленою, степові ординці відступили од росичів.

Будимир оглядався довкруж: де ж князь Люб? У січі бачив його мерехтливий червоний ялівець поруч.

До Будимира ведуть бранця.

— Хто єси? — прохрипів уличанин. — Якого роду-племені народ твій? Звідки?

Бранець гордо зиркав на всіяне мертвими тілами світлочубих росичів поле. Лиховісно блиснули його очі, скривились тверді, запечені смагою вуста. Засмагла до чорноти його пика була суцільно змережена рубцями від давніх ножових поранень. Так, що на тому обличчі вже не росли ні борода, ні вуса. Такі ж спотворені лиця були і в інших поранених ординців.

Степовик тицяє себе в груди пальцем і показує вдалеч, туди, куди відійшла орда. Його різкий гортанний голос виокруглював усі звуки, і від того здавалося, що мова його клекотить у горлі.

— Наш народ великий і могутній. Наше плем'я найбільше і називається воно — алани, або яси. Ми — яси. Ніхто нас іще не переміг. Ви хоч мужні воїнники, та не здолаєте нас. Бачите, скільки вас уже лишилося? Купка! А нас — тьма. Ми розчавимо вас…

Бранець гордовито оглядав баралище[71]. Усі, хто слухав його, збагнули: це прийшли алани, яси. Це прийшов новий народ, якого ще ніхто не переміг…

— Ми ніколи не зупиняємося перед заставами. Ми їх трощимо, як сухий бур'ян під копитами наших комоней. Ми знаємо тільки перемоги… або смерть… Ми…

В цей час над головами росичів прошуміла стріла і вп'ялася бранцеві в горло.

Він хитнувся, м'яко підкосивши коліна, звалився на землю.

Будимир підняв очі до своїх воїв, іронічно кинув:

— Переміг….

Обвів поглядом похилені голови росичів. Але ж… де Люб?

— Де ж князь?

Вої розступились. Перед ними на землі лежав князь Люб. Довге русяве волосся, як солома в снопу, стелилося по зраненій копитами землі. Очі його були розплющені. Князь дивився у вечірнє небо, що рожевіло від сорому за рід людський. Пощо вбиваєте, люди, один одного? Пощо тягнете руки до чужого хліба — навчіться свій вирощувати!

— Брате Будимире, дозволь поховати. Скоро ніч. Не встигнемо й могил вирити. А вранці… хтозна, чи буде кому нас засипати землею.

Будимир обіперся на меч, дивився у мертве князеве обличчя. Тепер уже відпочине. Напрацювався, князю, стачить, на весь твій вік.

— Нашого князя не дамо хоронити тут. Заберемо з собою. Прийшов із землі полянської на світ і має лягти у землю полянську, — загучав голос роденця — коваля Бабоші.

Будимир не перечив. Зрештою, хто він їм, отсим воям відважним? Лиш побратим по мечу.

А завтра вранці знову налетіла орда. Знову січа…

Власне, це вже була і не січа — побоїсько. Котилися голови роденських росів і полянських воїв од кривих і довгих мечів непереможних аланів. Тріщали кістки. Хропіли коні. Ніхто не благав пощади. Будимирові очі не бачили перед собою нічого, окрім плескатих, знівечених рубцями безбородих облич, окрім занесених над головою мечів…

Раптом узрів: степовики тікають. Лячно повертають коней і тікають у степ. Від якої сили? Їх лишилася жменька, відважних і ошалілих від січі. І в цю мить угледів, як з нагір'я в широку долину, де билися його вої, летіли комонники з піднятими мечами, з гиком і свистом. Над передніми верхівцями розвівались корогви і чорні бунчуки князів.

Підмога!.. Довгождана і вчасна підмога. Старий Славута дотримав свого слова — прислав велику рать у поміч князю Любу. Під зеленими, із золотистим колом корогвами бились дружини полян. Білі корогви із зеленою і синьою смужками маяли над сіверянами і деснянськими полянами. А ще… не вірив очам: на вітрі тріпотіли корогви його рідного племені — уличів. Перехрещені голубі й зелені смужки на трикутних полотнищах. Немовби зелені ниви уличської землі, перерізані голубими потічками й ріками, прийшли битися на роське поле з чорною навалою степовиків…

Алани-яси тікали. Щодуху гнали своїх коней назад, завертали кибитки й табуни — тільки чорна хмара збитої землі вставала навздогін, у якій ніби танули, розчинялись непрошені ординці.

Будимир дивився їм услід і реготав. По його змокрілому обличчю текли сльози, брудні від пилу, поту й крові. Ось вона, солодка мить перемоги!.. Гіркої, як полинова потерть. Важка, ніби увесь світ враз возліг на твої плечі…

Невисокий чорновусий кремезняк підскочив до Будимира. З блискучо-сріблистим хвостом бунчука в руках. Князь! Але який? Будимир рукою вказав на захололе тіло Люба. Той кресонув гарячим поглядом карих очей услід степовикам. Підняв бунчук і помчав за ордою. Комонники ринули за ним.

Коли князь Чернь — а то був він — із воями повернувся назад, уже насувалися вечірні сутінки. Вої повтикали мечі довкола тіла загиблого Люба, який все ще з докором дивився в небесну вись. Вої віддали йому останню шану. Потім переклали тіло на верету, підвісили між чотирма кіньми. І рушили.

Коні йшли коротким, легким кроком, низько похнюпивши голови. Їхні довгі гриви сягали трави. Будимирові також здавалося, що він навіки осиротів, що його душа пронизана тернами і кровоточить невигойною печаллю…

— Куди йдемо? — тихо спитав у князя Черня.

— У землю полян.

— Добрий був князь.

— Тобі князь, а мені побратим. Поставлю йому у своїй землі град його імені — Любечів. На пам'ять нащадкам…

Роські вої поспішали додому…

Коли Добрин опритомнів, був уже білий день. Під ним тихо поскрипували величезні, виплетені з лози колеса. Попереду йшли неквапом круторогі ситі воли. Пара за парою. Скільки ж пар волів? Добрин не міг підрахувати — мерехтіло в очах. Крутилися лозяні кола….

Він оглянувся обіруч. Слідом за тим повозом, на якому він лежав, торохтіли інші. На деяких з них були напнуті високі халабуди з погано вичинених шкур. Вони смерділи. Над ними кружляли чорні рої мух.

Добрин відчув, що і на його обличчі повзають мухи. Хотів підняти руку, щоб відігнати їх. А руки його були примотузені до тіла.

Нарешті угледів на сусідньому повозі Власта. Очі його були заплющені.

— Власте! — Той звів голову. — Де ми?

— Не знаю. Нас захопили якісь ординці.

Знову рипіли під ними вози. Над головами пливло сліпучо-біле сонце. Палило вуста й висушувало думку. Ніхто не обзивався до нього.

Плетені обіддя коліс котилися, розгойдуючи його широкий віз, крізь ночі й дні, крізь серпанкові ранки… Крізь сліпучі спалахи місяця зарева.

І котився повоз із Добрином під Білою Дорогою. Котився на захід сонця.

Але одного разу все те кінчилося. Йому розмотузили руки і, стягнувши з воза, поставили на ноги. Далі примусили йти, тримаючись за ярмо першої пари волів. Тепер Добрин міг порахувати — його віз тягло шість пар волів.

Сусідній повоз вів дядько Власт. Біля кожного був свій проводир. Може, такі самі бранці, як і вони.

Перепливали якісь річки і ріки. Буг? Дністер? Прут? Довго обминали ліси й діброви. Нарешті спинились. Власт повідомив: ординські вершники помчали вперед, певно, там десь наскочили на сторожовий заслон.

Через кілька днів знову рушили. Минали обпалені ліси і весі.

Поминули високу гору-могилу. Спалена її вершина ніби плугом переорана. Лишилася на ній тільки давня кам'яна баба, що з подивом дивилась на чумний і зчорнілий довколишній світ. Либонь… се ж Дівич-гораІ Біля неї — спалена Лепесівка.

Отже, вони вже на землі дулібів.

Гіркі думки крають Добринове серце. Де ж мудрість твоя, волхве Остромове? Чому вона така куца, що не вберегла твого народу-племені від біди?

Гнався за багатством, прагнув до ситості тілесної… бавився красивими словами, прадавній звичай свій оберігаючи… І загубив свій народ. Бо люди навчились цінувати великість паляниці, а не мислі. Горе тобі, земле, коли володар твій возвеличує владу свою і думає лише про те, щоб смачно поїсти…

А ти, старезна бабо скіфська, пощо не навчила, древня мудрице, всевидящого Світовида дулібського страшній правді? Хіба тобі, кам'яна матір, не відомо, що земля ця багато тисячоліть чує брязкіт чужих мечів, що, відколи існує рід слов'янський, мусить він завжди огороджувати себе від степу тілами своїх синів? Мовчиш скам'яніло. Не бажаєш оповісти до пуття людям, що, аби жити, потрібно не тільки про ситість клопотатись і не тільки усолоджувати свою душу медами і піснями. Про мечі треба дбати. І мудрість кувати.

А дуліби… проспівали свою землю… проспівали волю…

Орда котилася вузькими лісовими дорогами — великих пущ не обійти. Інколи воїнників з жорстоко скаліченими лицями (аби не росло волосся) спиняли звитяжці дулібських поселень. Але ненадовго.

Нарешті знову спинились. Палили вогнища, пекли, смажили, варили награбоване їство. П'яніли від браги і медів. Клекотали від задоволення. Від пересичення. Від щастя…

Крутоплечий алан, певно вожак, усівся на якомусь двоколісному їздилі, в який запрягли чотирьох пошарпаних, змучених молодих дулібок.

— Но-но! — погукував він розвеселено і періщив пугою по їхніх спинах. Жінки хапались руками за голови і голосили. Довкола вибухнув регіт.

Земле-терпеливице, пощо даєш глумитися над красою людською?.. Пощо… Але ж… то Радка!.. Серед них була його Радка!..

Чомусь Добрин не впав. Чомусь земля під ним не провалилась.

Під шкіряним наметом на його повозі сиділа стара аланка й великим гострим ножем обчищала волову шкуру. Добрин вихопив з її рук ніж і з усього плеча всадив його в спину знущателя. Він ще встиг простягти до Радки руку. Але сильний удар списа в живіт звалив його з ніг…

Костями і кров'ю записала в свою пам'ять дулібська земля про смерть полянського воя Добрина.

Орда рушала далі. Ламала роги гордим возносливцям, ставила на коліна скудоумних, встромляла меч у горло самотніх безумців…

Довго ще алани-кочівники, підняті гуннським нашестям, чорним смерчем плюндрували землі Причорномор'я, Придніпров'я, Придністров'я, Подунав'я.

Вони пройшли через усю Європу, аж до Рейну і Британських островів, Галлії та Іспанії… І розчинилися серед тих народів. Лише частина з них осіла у басейні Верхнього Дінця.

Нестор відсунув од себе старий пергамен. Очі вже недобачали знаків і рядків — над дніпровськими кручами спускалися вечірні сутіні.

І знову думки вертали його в минувшину. Скільки таких смерчів пронеслося над слов'янською землею… А що ми знаємо про них? Хто записав наші біди, нашу недолю альбо щастя у такі хроніки та історії, як те зробили давні іудеї, греки, ромейці? Ізійшла та минувшина наша туманом, розтанула у небутті. Немовби нічого й не було! Ніхто не проллє святої сльози над відважними й загиблими… Ніхто не оповість про них Словом святим. А в Слові — пам'ять роду людського і його вічність. У Слові — мудрість, у Слові — пізнання себе… Воістину: гріх утримувати слово, коли воно може допомогти…

Він запише у свій пергамен про тих войовничих аланів-ясів і про інших, які приходили зі Степу, — гуннів, обрів… Розповість про нещасні загиблі племена, і про мужніх захисників землі слов'янської, і про недолю тих, хто відмовився від меча…

Бо він, Нестор-чернець, нині стоїть над колискою свого Слова, яке має вирости і стати оберегою всім отим заздрісникам і сліпцям. Має сказати їм: збагачуйте не лише свої душі і свої комори; дбайте I про свою міць. Не уподобляйтеся недолугим базікам… Созідайте землю свою — силою.

І ви, князі й княжата, бояри й дружина, купчини, рукомесники, смерди-оратаї, блюдіте оберегу землі рідної! Бережіть своє Слово… В тому — ваша вічність…

Віками отако, як і нині, спливали ночі над цими дніпровськими пагорбами. І так само котилося над ними золоте сонце й сідало за Почайною у Дніпро. І так само пливли по хвилях лодії; і на косогори високого правого берега крутими стежками виходили мужі. Широкоплечі, з вузлуватими твердими долонями, світло-русі, мов колос стиглої пшениці. У довгих білих сорочках з вишитим подолом. Такі сорочки мужі полянські одягають рідко — лише на велике свято та на вселюдське віче.

Угорі, на рівному привіллі високої кручі, куди тягнуться витопти й путівці від Почайни, стоїть крислатий дуб.

Верховіттями сягає білої хмарини, що зависла над прибережними узвишшями. А внизу стовбур покручений, ніби обвитий врослим у нього товстенним гіллям. Під дубом — камінням окреслене коло. В його гладенькі гранітні плити впирається кам'яними ногами висічений із брили граніту ідол. Довгобразий, з тонкими насупленими бровами на високому чолі, під довгим носом — підкови вусів, що спадають аж до грудей. Висока шапка — із кованого срібла — накриває голову. Сіре кам'яне обличчя ідола мертве й незрушне. Лише очі… То одне, то друге, то обидва разом відсвічують прозорою червінню. Ніби ті очі живі. Ніби в них зачаїлась ненависть чи дрімає відвага.

То Перун. Таке враження, ніби він оглядає задніпровські далі, де також живуть поляни. Охоронець їхніх жител і їхніх нив мав помічати здаля небезпеку. Вгадувати наближення чужинців на лодіях, що часто йшли з мечами, і, в разі потреби, кликати полян загородити їм шлях, вгадувати прибуття добрих гостей і зичливо приймати їх тут.

В руках у Перуна — висічений меч. Бо він має захищати рід слов'янський від пагуби. На кам'яних плитах жертовника, де стоїть ідол, висічені коні, стріли і лук. Перун мав наділяти рід слов'ян-полян зброєю, яка їх захищає. На цих же плитах влаштовано Перунове требище. Здіймається в небо тонка цівка диму. Тут волхви приносять своєму захиснику жертву…

Будимир очікувально хилить на груди голову. Як і побратими — інші полянські мужі, що зібралися довкола Перуна. Білобородий волхв Славута, у довгій, до п'ят, сорочці, з високим сучкуватим ціпком, мовчазно розмовляє з Небом. Слухає шелест Перунового дуба. Вдивляється у мінливі очі ідола-покровителя, захисника його роду. Що скаже? Куди покличе мужів полянських?

Давно затяглися рани їхні від ординських мечів. Росичі, поляни, сіверці, уличі тепер жили тісніше. Багато води спливло у Дніпрі. Будимир, що колись юнаком прибіг сюди, тепер був сивий мов лунь. Тоді він з поміччю полян і своїх родаків, які прийшли битися з ясами за Рось, вигнав нікчемного свого князя Вожика. Волею уличанського племені став вічевим князем у Пересічені уличанському. Відтоді часто приїздив сюди, до волхва Славути і своїх побратимів-полян. Особливо у дні скрути. Як ось і тепер…

Та й інший князь полян задніпровських і сіверців з Подесення — Чернь не цурався мудрого Славути, що відтепер був визнаний волхвом усіх полян. Чимало князів перебуло у них. Але жоден не міг зрівнятися з Любом. Одному не стачало мудрості, другому — зрячої душі, третьому — відваги. Через те, як і раніше, ішли за порадою до Славути. Висохлий тілом, високий, із глибокими сивими очима волхв здавався вічним і невмирущим. І слово його було вірне, бо воно йшло від Неба і від Перуна, якого шанували і в інших племенах слов'янських…

Нині ж сам Славута покликав до себе мужів від усіх родів. Пощо так?

Хитається тінь від дуба на землі. Іскряться живим огнем Перунові очі. Тремтить серце у передчутті невідомості.

— Розверзіть серця, мужі доблесні, розчиніть очі, душею вслухайтеся у Слово богів наших, у волю Неба… Гнуться роди словенські від клопотів земних, буденних. У суєті минають літа людські. Не прозрівають будучини своєї, бо тільки в землю-годувальницю дивляться… Та Небо подає свої знаки. Котиться нова біда на племена наші. Мчать непрошені гості, яко вороння на тризнище…

Гомін пройшов над принишклим натовпом. Що за біда нависла над ними? Живуть вони тихо, сумирно, незлобливо. Множать багатства і рід свій. Ні на чию волю не посягають. Ні в кого хліба не забирають. Чужої ниви не пожинають, чужих чад не холоплять…

Але Славута прозріває тьму будучини, бо нощеденно єднається серцем із кумирами і Небом. Його мова — віща. Слухайте ж… слухайте… Справедливо-бо рече., що минули часи, коли рід і плем'я могли жити відокремлено. Коли кожен хотів сам собі славу ратну стяжати. Вороги наші сильні єдністю, то й здолати їх можливо лише єднанням. І ми здобули собі волю спільно — огородили поле списами і встановили мир своїм нивам і хатам. І знову Дніпер поміж руських ланів несе води слов'янські у Тепле море.

— Відаємо сіє, волхве, і шануємо тебе за слово мудре, — мовить урочо князь Чернь.

— Твоїй мудрості завдячуємо, Славуто, — хитнув сивою головою Будимир. І осікся: негожо льсту кидати в очі мудрому мужу.

Але Славута не зважив на похвальбу, окинув гострим зором голови мужів.

— Сьогодні хочу вам іще одну правду повідати: боги Неба уже покликали мене до себе. Віщий Перун для мене готує своє кострище.

Усі з жахом подивилися на товстий шар жару, що яскраво жеврів коло важких кам'яних стіп Перуна.

— Не покидай нас, Славуто, — пролунало відчаєно.

— Вічних людей не буває, сину. І волхвів також. Глибока тиша залягла коло требища. Було чути, як шелестіло угорі листя могутнього дуба.

— На кого ж нас залишаєш?

— Про сіє мушу вас спитати…

Віче знову сколихнулося. Ніхто не думав про це. Навіщо було? Вони орали ниви, корчували у борах пні, пасли череди, ловили звірину. А думав за всіх князь або ж мудрий Славута.

Відтоді, як вигнали аланін із землі слов'янської, мужі не брались за мечі, тримали в руках лише чепіги плуга.

Тепер же їм усім треба подумати. Справді, Славуті наступив час відходити. Але що вони можуть зарадити? Одвикли думати…

— Спитай у Неба, волхве… Перун хай підкаже…

— Маєте своєю волею обрати собі князя, аби усіх вас єднав — усі племена і роди. Тоді меч ваш буде несхитним.

— Достойнішого за тебе ми не бачили… — Князь Чернь випнув груди.

Будимирові здалося, що задніпровський князь хоче нагадати зараз про себе, аби віче його назвало, великим полянським князем і князем усіх інших племен. Але ж Будимир — молодший! Не гірше за інших уміє битися. Хіба не він, вічевий князь уличів, пригорнув до себе росичів і Родень? Хіба не він міцно державить в роській землі, яку жадає передати своїм синам від ясноокої Купави, дочки князя Люба? Будимир ступив крок уперед. Став поряд із Чернем.

Славута обвів обох поглядом. Мужі полянські затихли.

— Хто з вас, сини мої, уступить своє жадання іншому?

Чернь погладив свою сиву бороду. Він надто старий, щоб поступатись честю молодшому.

Будимир розправив свої широкі, плечі. Він заступає ними шляхи від Степу! Хто хоче помірятися силою із ним?

І обоє стояли нєзрушно.

Славута підняв руку.

— Жоден із вас, сини мої, не годен для кермування іншими. Бо не вміє тамувати у собі власних жадань, власної гордині.

Мужі незлобливо осміхалися. Потягли обох князів назад, до гурту.

— Не вмієте свою гординю зігнути, то й не лізьте в керманичі.

— Ще не народився той, хто стане наді мною! — зиркнув у бік Будимира князь Чернь.

Славута похитав головою.

— Біда, коли серце мужа трухлявіє разом, із його тілом. Думайте, браття і вся чесна родино…

— Не знаємо, волхве. Віруємо твоєму слову.

— Не буду казати. Шукайте того мужа самі поміж себе. Міряйте одною мірою душу його — чесністю і сумлінням. А мені вже час… Іду в Небо… Перун кличе. мене…

Славута ступив босими ногами на требище. Вогонь ураз спалахнув великим білим полум'ям, ніби вітаючи його.

Ніхто не помітив, хто розстелив під ноги волхву сувій полотна. Він ішов по ньому, як по білій стежці, не лишаючи слідів від своїх сухих старечих підошов. Ось уже нога його ступила у купу жару, спалахнуло біле полум'я, охопило всю постать, затріщало в бороді, сивих пасмах…

Далі могли дивитися лише мужні душею.

— У Дніпер киньте мій прах… У Дніпер! — почорнілим, обвугленим ротом видихнув Славута слова разом із полум'ям. — Хай пливе мій прах рікою слов'янською… через усі землі слов'янські… У Дніпро-о…

Очі ідола світилися гарячою червінню, ніби наливалися Славутиною кров'ю.

— Пощо стоїте, мужі ґречні? Біда прийшла до нас. Хозари!.. Хан Трухан з ордою котить!..

Звідкись з-за спин чувся розпачливий голос. Вічовики огледілись. Хозари? Оті, що кочують у Прикаспійських степах?

— Звідки знаєш, Кию?

Перед ними стояв високий, крутоплечий муж з великими червонястими руками. Волосся його підв'язане на чолі вузеньким шкіряним пасочком — як робили се кожум'яки… І сам він прибіг з кожум'яцького оселища, що притулилось на березі річки Глибочиці, коло капища Волоса.

— Ведіть нас, князі, —заговорили поляни до Будимира і Черня. — Хозари в землю нашу прийшли. Мусимо боронитись.

Чернь відступив від Будимира.

— Хай він і веде. Я вже старий для січі.

Погляди вічових мужів спинилися на Будимирі.

— Маю бігти до Роденя. Застави у степ послати. Роські ниви берегти.

— Ні, князі любенькі! Не підете самі звідси. Будете з нашим родом свої дружини єднати, поодинці усі погинемо!

— Так і Славута заповідав нам… — загомоніли вічеві мужі. — Єднаймося родами…

— По всій річці слов'янській нехай стають докупи слов'янські племена!.. Тоді чужаків охомутаєм.

— Правду мовиш, Кию… Яко і волхв заповідав сіє…

— Благав же — у Дніпро кинути прах. Щоб пам'ятали його слова в усій землі слов'янській!..

— А що, нехай Кий і єднає усіх. Віща мова Славути увійшла йому в душу. Ніби тут був, коли волхв із нами прощався…

— Будь нашим привідцею, Кию… Веди нас!

— Іменем Перуна — захисника нашого!.. Іменем віча племені полянського!..

— Кия!.. Кия жадаємо в князі!.. Клянись, Кию, на мечі у вірності роду полянському…

— Клянусь!..

— Присягайся прахом Славути, нашого віщого отця…

— Присягаюсь!..

— Молися до Великої Ріки слов'янської!..

— Молюся!..

— Кий — князь полянський!..

— Дякую вам, браття, і вам, родино близька і дальня… Готуйтеся до походу проти злого Трухана.

— А ти, князю Чернь, і ти, Будимире, ведіть свої дружини до Росі, разом перегородимо поле списами…