Гнів Перуна

Оглавок сьомий Вежі половецькі

Великий князь Святополк у сліпоті своєї душі і в скудості розмислу свого не відав, що владарювання над людьми, коли воно потрапляє в руки людини возносливої, але пересічної, спустошує й ожорсточує серце. І коли вчасно його не спинити, воно приведе чоловіка на стезю злочину.

Діставши владу із рук і з волі значних мужів київських і монастирських владик, князь Святополк відразу вчепився в неї обома руками і тепер боявся лише одного: втратити її. Через те ладен був віддавати огню і мечу — і землю, й народ свій, близьких і дальніх родаків, і льстивих своїх думців, коли підозрював у них невдоволення чи тінь змови. Але робити цього не наважувався — надто жалюгідна й боязлива душа сиділа в його вузькогрудому цибатому тілі. Тож він усіх купував. Сипав сріблом довкола свого столу — на бояр, дружинників старших і дружинників молодших, роздавав їм землі і посади. Одних щедрив, аби мовчали, інших — аби славословити не втомлювались, ще інших — аби захищали живіт його своїми мечами і своїми головами, а решту — щоб сиділи тихо по своїх закапелках.

Гроші… гроші… скільки срібла було потрібно Святополку! Він виривав його із рук людей менших і худих, він придумував разом із своїми смисленими радцями, де б іще урвати якийсь грош чи яку мідницю, кого пограбувати, чиї гамани потрусити. Надто багато жадібних рук тяглося до його золотого отчого столу!

Надто багато холопствували, повзали перед ним. І в той же час і ті, що повзали, ладні були щомиті пустити йому стрілу під ребра, коли б він у простягнуту руку кинув менше, ніж вони жадали, срібла. Сонмище лжесловців, льстеців і угодників було ненаситне.

З деякого часу єство Святополка виповнював липкий страх — страх втратити владу й упасти з вишини, де курився нощеденно йому фіміам, на грішну землю. Він боявся усіх отих дітських князів і князьків, висо-корідних бояр, думців, соправителів, котрі пильним оком стежили за ним, вичікуючи, коли ж він спіткнеться й упаде сторч головою, щоб швидше самим прискочити до золотого київського столу й вихопитись на нього.

Чим довше сидів Святополк у Києві, тим більший страх оволодівав його помислами й тілом. Від того страху в серці князя закипали злобливість, жорстокість до всіх, що тьмарили й без того далеко не світлий його розум. Він кидався від однієї крайності до іншої. І найменше думав про людський присуд чи присуд прийдешніх.

Жив одним: насолодою владарювання над іншими. Відчував, що воно возносить його не тільки над такими ж, як і він, але й — головне — над вищими за нього. Втямкував собі, що владарювання робить його недосяжним і невразливим, що воно і найбільшого підляка зробить героєм і святим…

А що ж історія?

Історія потім напише так, як підкажуть його блюдолизи. Про сіє князь Святополк знав достеменно із книг древніх греків та іних древніх мудреців. Усе на світі міняється, гине безслідно, не лишаючи навіть і пам'яті — і багатство, і сила, тільки слава лишається. Вона вічна, як, між іншим, і ганьба… Тим, хто зверху, легко обійти ганьбу й осідлати кентавра слави… Тож і потрібно робити все, аби ніхто не вибив із високого сідла, і безоглядно мчати вперед, доки є сила й дух у тілі… Тож і потрібно бути послідовно жорстоким до всього, що заважає триматись угорі або що нагадує про власну ницість.

Володимир Мономах, хоч і був далеко від Києва, одним своїм існуванням нагадував Святополку про його нікчемність. Своїм затятим мовчанням нагадував. Своїми міцними державними руками, якими стримував половецькі орди і гуртував навколо себе молодших князів, показував, яким повинен бути справжній князь, і навіть таких свавільців, як Олег Гориславич, змусив цілувати хрест на мир і покору…

Володимир Мономах був першим ворогом Святополка..

Князь Святополк став помітно падати у розпач. Змусити сього розбишаку, сього татя Гориславича, цілувати хрест на підданість йому, київському князю… Сіє глибока образа для великого державця Русі Святополка! Як і те, що багато інших руських князів сидить нишком по своїх отчинах, боячись Мономаха, а не київського князя. Як і те, що всі вони на поклик Мономаха вмить полчилися і йшли супроти Степу половецького… боронити передовсім землю Мономаха — Переяславщину!..

І виходить, що Володимир Мономах сидить на Переяславській украйні, а підгорнув під свою руку всіх менших князів, княжат-синовців. Гукне — і вони всі підуть супроти… Святополка!..

Тож виходить, що і сам Святополк сидить у Києві із ласки Мономахової… Щоправда, київські бояри бояться впустити переяславського державця у Золоті ворота. Бо він їм відразу утне сваволю необуздану! А коли підіпре біда?..

Дражливі розмисли хитали Святополка. Через те йому все було не так. Усе негаразд. Жбурляв миси з їжею в обличчя челядинам; покрикував на

двораків, що якось не так, як він хотів, робили своє діло; злостиво огризався на пестощі своєї напівзабутої жони-

половчанки, коли вона після довгих днів і ночей пекучої самотини наважувалась тихо ластитись до нього. Нікому не було супокою, ніхто не міг догодити йому, у серці його ні до кого не було ані крихти добра чи ласкавості.

У княжому теремі говорили напівголосом, не ходили, а, озираючись, скрадалися, щоб не потрапити на очі завжди невдоволеному князеві. Лише з боярами Святополк намагався говорити без дратівливості, щоб не розгнівити київських можців.

Із Любеча, де замирились князі, Святополк повертався не сам. Запросив до Києва свого стрия Давида Ігоровича, сина одного із останніх недержавних Ярославичів — Ігоря, який мав отчини на Волині; запросив молодих синовців — князя теребовлянського Василька і брата його Володаря, князя перемишлянського. Хай знає Мономах, що не всі князі цураються Святополка, що декотрі і до нього горнуться.

Їхали князі із Любеча, де цілували хрест на мир і любов між собою. Але у серці кожного зріла заздрість до свого брата-сусіда, який видавався удачливішим і могутнішим. Плелися нові сіті, якими жадали обплутати один одного.

Закінчувався жовтень місяць літа 6605-го від сотворіння світу, або 1097-го від народження Христа.

Князі не гнали своїх коней. У задумі повільно хиталися в сідлах. Не бачили золотої осені, що обступала їх чернігівськими лісами. Не помічали, якою тремтячою синявою прозорилась далина, як тонули багрецево-золотисті пагорби у сизому тумані, настояному на в'язких трунках землі і вмираючого зела. Прозоро-сизі хмари туману, що просвічувались косими променями низького сонця, підпирали голубе небо, немовби відкривали ворота до земного раю. Але люди завжди тікали від раю земного й шукали раю небаченого — небесного.

Осінь дихала прощальною таємничістю й осторогою. Її викреслювали в небі оголені, подекуди безлисті, вже чорні гілляки кленів і берестків. Про неї шурхотіло густе багряне листя дубів-нелинів, що огортало собою вологі стовбури дерев…

Перед ними стелилася звивиста, безкінечна дорога, пісок під копитами й принишклий у тривожному очікуванні невідворотності світ… Усе насторожувало, німило вуста, змушувало думати… думати…

Святополк оглядався на своїх гостей. Чому мовчать Василько і Володар? Чому так сторожко їде Давид?.. Пощо він хмарить своє широке лице? Осудливо позирає і на нього, київського князя.

Коні Давида й Святополка ідуть бік у бік. Князі понуро мовчать. Київський державець починає неспокійно озиратись по сторонах, а Давид Ігорович витягує голову вперед, ворушить ніздрями, яко гончий пес, що чує поряд небезпеку. Наче небезпека біжить поряд із ним. За його плечима…

Отсей красень, Василько Теребовлянський, правнук Ярославів!.. Це про нього оповідали мужі боярські, що він насміхається над Святополком. Казав, що хоче зібрати торків, берендеїв і печенігів, щоб повоювати землю половецьку, землю лядську, землю дунайських булгар і стати першим князем. Молодий та спритний Василько! Підімне під себе Давида і землі його привласнить. А що думаєш робити з ним, державцю київський? Гей, стережися, Святополче, і тобі утне державні руки сей крутоплечий синьоокий Василько! Злокознивець сплете сіті спершу супроти Давида, а потім і супроть тебе.

Святополк читає в очах старого Давида якесь застереження. Невеличкі округлі очиці князя вигострюються, ніби аж нишпорять під короткими рудими віями.

Давид Ігорович ворушить у кривій посмішці рудою бородою. Він знає, чого боїться сей недолугий державець.

Заводить розмову здалека.

— А знаєш, князю, хто вбив твого меншого брата Ярополка?

Святополк стрепенувся в сідлі. Хтось та вбив… Хтось невідомий. А потім утік. На санях. Вночі. Коли се було? Літ одинадцять тому. Було десь на Волині ж… Під Володимиром… Та хто нині про теє згадує?

— Я знаю, хто убив твого братця, — багатозначно кліпає білими короткими віяльцями повік Давид. — Той убивця тепер замишляє супроти тебе. Єднається з Мономахом.

— Хто?.. Хто се?.. — Полохається Святополк і від здогаду втягує голову в плечі.

Давид хмикнув. Хльоснув по крупу коня. А князь київський хай потерпить… Більше страху набереться. Слухняніший буде. Доберуться до Києва, тоді й скаже. А поки що Давидові треба продумати. Щоб руками великого князя прибрати молодого і возносливого Василька. Бо що буде з ним, старим Давидом, Ігоревим сином, коли й справді Василько звершить те, що надумав? А Володар йому у підмогу стане. Тоді вже йому, тому Давиду, дрібному й забутому богом і людьми князьку, не всидіти у своїй вотчині!

Давид стискує свої широкі важкі щелепи, на яких кострубатиться руде кучеряве волосся бороди.

Лише за Ярославовим валом Святополк зітхнув із полегшенням.

— Давиде, ти про кого ото мовив?

Давид почухав довгим нігтем кінчик

плескатого носа з широкими ніздрями й дихнув йому в лице:

— Про Василька я… Він і супроти тебе, і супроть мене намислив. Отож не забувай о своїй голові.

— А не від заздрощів мовиш? Га?

Давид хмикнув.

— Альбо не бачив, що в Любечі Василько до Мономаха горнувся. А дорогою відстав із Володарем. Де він тепер?

— Та я ж… дозволив йому піти на Видубич, там постоєм стати, а обоз у Рудниці залишити…

— Дозволив!.. — вилицювате обличчя Давида побуріло. — А пощо він туди рвався?

— Мовив, святому Михаїлу хоче вклонитися.

— То все лжа. Намислив недобре Василько. Клич ближче до себе. На іменини свої клич, хай сидить перед твоїми очима. Бо, кажу ж, зло умислив, — настирно скрипів Давидів голос.

Відразу ж по прибутті до Києва Святополк послав у Видубич двораків. Кликав Василька до княжого столу. Але князь теребовлянський і справді не мав у своєму серці пошани до великого володаря землі руської. Василько відповів, що вже зібрався в дорогу, що спішить додому, бо сусіди мають напасти на його землю. Прийшли погані вісті з дому…

Святополк вірив і не вірив. А Давид Ігорович колов очицями і словами.

— Уже і в Києві твоєму тебе не шанує. Коли ж у свою волость піде, почне війну з тобою, а не з сусідами. Забере твої городи — Туров, Пінськ і іниї. Призови своєю владою сюди й віддай його мені в руки.

Лице Святополка хмарилось у ваганнях. Давид щось намислив, але проти кого — проти нього чи Василька? Старий Давид хитрісний веле! Останній з онуків Ярослава. Найменший і маломоцний князьок… Але ж і Василько… Чому не прийшов на його поклик? Певно, таки намислив зле… Хай бере його Давид, коли хоче! А він, великий київський князь, тут ні до чого…

Святополк швидко покрокував своїм непевним танцюючим кроком до дверей світлиці. Одхилив їх з усіх сил, хряпнув когось ними, аж по сходах заторохтіло.

— Гордято, се ти? Наставляєш вухо у шпарину? Га?

Гордята болісно кривив обличчя, розтирав собі рукою плече.

— Га-га-га! — розвеселився князь. — А двері ж дубові, та ще й ковані залізом. Ото не наставляй вухо, куди не слід… Га-га-га!.. Ну, минеться. А нині біжи до Видубича, клич князя Василька Теребовлянського до терема. Перекажи, князь просить його до себе на снідання. Не хоче лишатись до моїх іменин, хай зараз мене привітає. Запам'ятав мої слова, Василію?

Гордята-Василій пішов до стайні. Дорогою чухав потилицю, лаявся. Кляв велеумних лукавців, котрі намислили якесь зло проти меншого князя, кляв довколишній світ, де чоловікові немає радості, бо окруж — кривда і льста. Ось він уже підпирає своєю дурною головою високі літа, а щастя так і не знайшов на землі. Був попихачем у боярина Яня Вишатича, доки не зазнав його жорстокості, шукав щастя-долі серед чорних і простих людей, доки його не охолопили спільно подільський лихвар і сива відьма Килька; жадав стати будівничим, щоб людям дарувати дивні білі храми земних богів. Але той дар його серця ніхто не хотів приймати — люди боялися незвичної краси, істинного дива, бо вже звикли до буденного… Бо розучились мислію літати попід небесами!.. Нічого не було у Гордяти — навіть чарівної Мілеї… Що лишалося Гордяті на сім світі? Знову упасти в ноги Святополку й благати, аби взяв його своїм осторожником? Князь, спасибі йому, мав добру пам'ять, пригадав Яневого виучня. І боярин Путята Вишатич на радощах, що вже немає старшого брата Яня і йому перейшли всі його землі й погости, милостиво прийняв його, Гордяту-Василія, до двору.

— Служи вірно, дістанеш у жалування яке сільце.

Тоді Гордята посміхнувся — чи й дослужиться до того!..

… Нарешті Гордята втомився проклинати своє життя і спогадувати пережите. Його кінь наближався до подвір'я Видубицького монастиря. Там застав метушню. Певно, князь теребовлянський збирався додому. Як же із запросинами князя Святополка? І якась змова… Він не розчув… Скоріше — здогадувався… То чи сказати? Попередити? Але тим самим він мовби зраджує свого хлібодавця. Промовчати про небезпеку — то ніби зраджує князя Василька, та й себе…

Гордята переминався з ноги на ногу перед уважним, здивованим поглядом Василька. Справді, щось надто настирний Святополк у своїх запросинах…

— Маєш що казати від себе? — тихо спитав Василько. — Кажи. Я нікому ані слова!

Гордята ніби аж присів од тої догадливості. Князь заохотив до відвертості:

— Не бійся. Тут побіч нікого нема…

— А… де твій брат — Володар?

— Вирушив зранку до Перемишля. Я сам-один лишився.

Гордята непевно розвів руками. Мовляв, що ж після цього казати. Виходить, ті лукаві князі-злодії удвох на одного… Такого гарного, великотілого, красного з лиця… зненацька хочуть потяти. Бо коли б чесно схрестили мечі, то сей Василько подолав би обох відразу! Отож і жадають зігнути й розчавити ліпшого за себе!

— Князю… — прошепотів Гордята. — Від себе тобі кажу: не ходи до князя у двір. Тя хочуть потяти!

Князь теребовлянський навіть не здивувався. Лише в синьо-голубих очах розлилась чорнота.

— Нині, — сказав тихо, — в Любечі… цілували хрест, мовили: аще хто на кого постане — то на татя буде хрест і ми всі.

— Правду кажу тобі, князю. Сам чув. Не ходи.

Василько схилив на груди голову. Чоло його побілішало, кошлаті темно-русі брови злетіли вгору, тонкі ніздрі високого рівного носа здригнулись. Широкою долонею швидко погладив невеличку темну борідку. Ліпосний єсть на виду молодий Ростиславич, правнук Ярославів.

— Хай буде воля бога нашого… — стрельнув очима до Гордяти. — Коли господь жадає уберегти мене від зла — убереже. Коли жадає покарати за гріхи — всюди знайде і покарає.

— Не треба… покладатися на волю бога… Сідлай коней — і мерщій тікай, князю. Може, вбережешся. Я з тобою поїду. Буду вірно тобі служити. Може, колись даси мені який шмат землі чи сільце. Не йди до лукавого в руки… Погубить!..

Василько в усі очі дивився на княжого посла. Говорить ніби щиро, але жадає вислужити сільце… Невже князь Святополк такий скаредний, що не дав йому того сільця? А коби дав? Чи сказав би нині про змову?

Гай-гай, тепер душі людські купуються за блага і щедро продають за них свою вірність. Як і славу роду свого… Як і волю свою… І лакузи вже навчились торгувати собою… Хто знає, кому воші служать щиро, отсі полювальники на землю і посади.

Не знав того Василько Теребовлянський. Бо не вельми переймався клопотами холопів своїх та й чужих. Замахнувся на велике і переслідував лише велике: уберегти свою землю від розору, а люд — від стогону й плачу. А дрібне й нице, гадав, — воно не пристане до великої і чистої душі. Був Василько Теребовлянський молодий ще і не знав, що оте дрібне, оте нице, упосліджене найчастіше підточує й нищить і великі наміри, і сильні пристрасті, і чисті та величні діяння… Ще жила в юному серці князя Василька ніким не зламана і не затьмарена віра в добро…

— Таки… поїду! — трусонув своїм русим пухнастим волоссям Василько Теребовлянський. — Скажи, що буду після заутрені.

Гордята упав на коліна.

— Віруй моєму слову!.. Віруй у мою правду!..

В очах Василькових зблиснуло шаленство. Рвучко підійшов до столу, навмання відкрив святу книгу:

— «Що було, те й буде; і що діялось, то й буде діятися, і нема нічого нового під сонцем…» Немає!

Авжеж, люди ніколи не позбудуться підлості й ницості… Хай буде, що буде… Тікати? Ні, не в його характері тікати від зла й супротивників. Він має у собі досить сили й мужності, щоб іти на ворога з відкритим лицем, відвагою в серці, з піднятим мечем. Але тут меч не потрібен. Тут кличуть його на гостину. То й він лишить свій меч на отсьому столі, під іконами. Господь бог побачить, що він іде до княжого двору лише з добром у серці.

— Іди. Але… чекай… Як зовуть тебе?

— Гордята. А в християнстві я — Василій.

— Брате мій, Василію, іди…

Гордята вихопився на подвір'я.

Навіщо він… Ну навіщо мовив оті дурні слова про сільце? Через них, мабуть, Василько Теребовлянський не повірив йому!.. Авжеж, вірність людська не продається!..

Василько прибув на подвір'я Святополка після заутрені. Як і обіцяв. Великий князь розгубився. Аж заметався по світлиці, коли Гордята повідомив, що Василько вже в дворі. Може, нічого й не мислив супроти нього Ростиславич, може, сіє козні Давидові… А де ж він, Давид? Кинувся до дверей.

— Кликати Давида? — запитав Гордята.

— Га? Клич!

І звідки сії двораки знають, що треба в цю мить їхньому господареві?

Давид ступив у світлицю майже водночас із Васильком. У Святополка тряслася щелепа, бігали очі, задерев'яніли руки — він їх ховав за спиною. Давид остовпіло стояв посеред хоромини, колов очицями то Василька, то Святополка.

Гордята аж влип спиною у стіну.

— Прибув'єм до тебе, князю, на твій поклик, — вклонився Василько київському князю. Святополк розтулив рота, але слова застряли десь у його нутрощах і не видобувалися. Тоді на допомогу йому поспішив Давид Ігорович:

— Залишайся, Васильку, до князевих іменин. Недовго — якийсь тиждень.

— Радий був би, та вже повози свої направив додому. Неспокійно на прикордонні від лядських воєвод. Треба спішити.

— То… поснідай із нами! Ось я покличу… Хай подадуть сюди! — Святополк одним стрибом перетнув хоромину й зник за дверима. Давид колупав у носі, сопів і мовчав. Враз ніби щось пригадав, схопився з лавиці й собі кинувся до дверей.

Василько здвигнув плечима. Запрошують на снідання, а стіл не готовий! Чи не сподівались, що він приїде?

Огледівся. Ось та хоромина, яку поставив прадід його — Ярослав. Висока стеля, високі, заокруглені вгорі вікна, яко в цареградських двірцях, кажуть, затягнуті уже не тонкою телячою шкурою, а квадратами із прозорих, ніби смальтових пластин — зелених, синіх, жовтих, червоних… Крізь них пробивається сніп яскравих променів низького осіннього сонця. Веселкові відсвіти од поблиску на золотих і срібних боках чаш, келихів, лагвиць, тарелей, виставлених у настінних ларях. Барвисті доріжки й цяцьковані плями розсипались на вишкрябаних до білості мостинах підлоги. І ось тут, в отсій палаті, за отсим великим столом, застеленим важким золототканим червоним шовком із довгими китицями, сиділи великі князі руської землі. Ось в отсю скриньку, різьблену із червоного заморського дерева, складали пергамени зі своїми іменами і своєю славою Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав… Мабуть, спочатку возсідали вони на простих дубових лавах. А ось нині нащадок їхній Святополк сидить на стільці, який ніхто з пращурів й уві сні не міг побачити. Бував князь Василько і в угрів, і у пруссів, ходив до чехів і до німців, а такої ліпоти ніде не бачив.

Певно, хтось із Ярославичів придбав у греків-ромеїв той стілець. А може, руські дереводіли так вирізали. Стоїть він на головах крутолобих левів, що лежать мордами на землі, а очиськами важко дивляться на нього, князя теребовлянського. Під лікті й спину підставляють свої хребтаті тіла і закручені півколом хвости.

Василько тихо підійшов до стільця, легенько сів. Під ним увігнулось щось м'яке й тепле. Підхопився, тузнув руками сидіння — здається, лебединим пухом напхали подушку! Знову вмостився.

Обіперся ліктями об поруччя крісла, прихилився плечима до заспиння. Затишно й м'яко. І все виталище звідси по-іншому бачиться. Попід стінами два ряди лавиць і столи, заслані багряною вольницею. Для тризнування радців і старших дружинників. На столах — тьмяві підсвічники із срібла, лагвиці з ромейським вином, глеки з руськими медами. Здається, ось-ось відхиляться двері й до виталища зайде юрмотливий натовп бояр. І він, князь теребовлянський, хитне владно головою — й усі вмить угомоняться. «Тихше! Тихше! Князь буде мовити!» А він їм скаже: «Досить панувати Святополку — най інші попробують державити у Руській землі!» — «Хощемо тебе! — гукнуть бояри й дружинники. — Ти маєш родове право кермувати! Твій дід, Володимир, осліплений ромеями, син великого Ярослава! А отець твій Ростислав — син первенця Ярославового! Старший онук його! Твоєму роду має належати закон і кермо в землі Руській! Знаємо сіє! Знаємо, що Володимир-сліпець і син його, Ростислав, рано померли. Тому старшим виявився Ізяслав… Віднині владарюй, Васильку!.. Сідай на золотий прадідівський стіл…»

В очі і в горло Василькові вдарила гаряча хвиля крові. Перед зором його потемніло, затанцювали веселкові кола. Здалося, що він плаває по світлиці, а далі і над усією землею. І хтось шепотів йому на вухо: «Отеє, Васильку, твоя земля, твої волості. Володарюй над ними справедливо і вічно із родом своїм…»

Погляд Василька ще блукав десь у піднебессі, коли він почув, як хтось міцно ухопив його за ноги й за лікті— наче залізними пальцями. А на голову його враз накинули шкіряний мішок.

Через хвилю Василька вже волочили із князівського стільця мостинами, а потім теліпали по високих східцях сіней…

Гордята-Василій їхав слідом за челядниками Давида й Святополка до самого Білгорода. Йому ніхто не наказував їхати слідом за князем теребовлянським. Сам собі таку волю учинив. Сам себе гриз за безглузді слова про сільце, через які князь Василько й не повірив йому. Лютая кривда людська!..

Ламав нині голову над тим, як вивільнити нещасного Василька з чіпких рук Святополчих челядинів. Бачив, що Давидові таки вдалося підбити дурного Святополка на татьбу. Двораки їхні везуть бранця за Київ. Яку наругу намислили сотворити над ним?

Як тільки довідався про полон Василька, Гордята негайно побіг до печерських ченців, молив ігумена і чорноризців-заступникїв спинити занесену руку над молодим князем. Ченці просто не слухали його, одвертались, як од біснуватого, ховаючи очі. А владика Феоктист суворо насупив брови і кинув: «На все божа воля, чадо!»

Божа воля нині панує над усім. Зла людська сила підпирає себе божою волею, а добра сила ховається десь по закутках, і не дошукаєшся її. У доброті не підпирають себе божою волею. Чому се так почалося межи людьми? Колись було не так. Колись і печерські ченці, як оті вої-християни, билися словом божим за добро і правду. Нині кожен сам по собі. Немає кому спинити зло. Ніхто не осмілюється заступити дорогу кривді. Юрмищу набридли повсякденні чвари князів і вбивства. Чорний люд знесилюється у боротьбі за шмат пряжма, гнеться під тягарем незчисленних потягів, правежів, продажів. Мовчить заніміло, б'ючись у нощеденній праці в поті чола. То вже коли зовсім допече йому, тоді розігнеться на повний зріст і махне богатирською рукою із мечем.

Але Гордяті не всидіти спокійно, коли на його очах князі топчуть правду. Не такої вдачі Гордята. Десь, певно, від матері Гайки перейшли у його кров нескорима гордість і непереможне жадання правди… Того не відає. Але відає, що без тої правди йому не жити… Не стерпіти мовчки, коли на очах недолужні пищать кращих, розумніших, сильніших. А навколо — німота… Тож і несеться на коні отсим білгородським шляхом Гордята, бо пече йому біля серця чужа біда і чужа кривда. Може, тому, що своєї випив не один цебер!.. Не вбили в ньому людяності і добра ні тяжка праця, ні всюдисущий обман, ні страх. Як не вбили мрії про великий диво-храм, який колись намалювала йому на піску кароока Княжа-Рута і який йому так хотілося зробити для людей.

Їдучи оцим нестерпно довгим шляхом, Гордята лічив свої загублені роки, свої відспівані пісні. Легкою тінню промайнула в них рум'янолиця гончарівна — Мілея. Після неї лишився у душі гіркий жаль. «Ой у полі береза стояла, кучерява стояла, хто йде — не минає, березу ламає. Горе тому жити, хто пари не має…»

Хто співав цю пісню? Здається, це ще мати… чи баба Ніга… У його неясних споминах вони злилися у щось єдине — далеке, смутне, рідне… Та пісня зринала щоразу, коли згадував про своє повернення до Бестужів.

… Покинувши Печерську обитель, Гордята не пішов до балки шукати Рутин курінь. Попростував до Києва, до хати старого гончаря. Його мовчки зустріла уся сім'я, що саме вечеряла в хаті. Старий Бестуж опустив уздовж тіла вузлуваті, довгі руки, баба Святохна сховала очі за насунутою на чоло хустиною; брати Кирик, Микула, Брайко притислися плечима один до одного.

— А де?.. — Гордята обвів поглядом убогу хатину: Мілеї не було.

Рум'янолиця Купина, що поралась біля печі з горшками, сердито стукнула рогачем об долівку і шмаркнула носом. Святохна поклала ложку на стіл. За нею поклали ложки інші. В хатніх сутінях запала тиша.

Гордята зсунув із плечей свій мішок, поставив обережно на долівку, витяг з нього свій глиняний храмець і поставив на мисник.

— Отеє… ще зробив. Завтра піду до Видубича альбо до іншого монастиря подамся… — Обвів поглядом Бестужів. — А де ж… Мілея? — Тривога уже торкнула його душу. Потім шаснув рукою за пазуху, витяг звідти полотняний вузлик. — Ось… трохи заробив… мідниць якихось.

Сьогодні скарбник печерський роздавав. Відборгуємось трохи з лихварем за позику…

Тоді підвів голову старий Бестуж. Чорне, зморшкувате його лице здалося Гордяті іще чорнішим. «Біля гончарної печі старий і помре!» — майнула в голові думка.

— Сідай до столу, Гордято, — прохрипів Бестуж немічним, слабким голосом. — Повечеряй з нами. Брайку, посунься! — сердито махнув дід до старшого сина. — А Мілеї нема. Немає твоєї жони.

Гордята так і застиг із простягнутою рукою, на якій лежав вузлик із заробленріми грошима. Його губи ще посміхалися, але в очах метнувся жах. Мілеї нема?

— Вона… померла?..

— Краще б уже померла, сину, аніж отак мій рід зганьбила…

— Що з нею, батьку? — застогнав Гордята. Бестуж лише махнув рукою.

— Повіялась із княжим покручем Вонкіним. От що! — не витримав Брайко. — Але не бідуй, брате. Будеш з нами жити, як і жив. Жону тобі ми знайдемо. Хіба мало дівчат на Подолі?

Гордята не вірив тому, що чув. Сів на край лави. Кирик посунув до нього свою ложку. Але він і не торкнувся її. Мілея… втекла від нього? Та ні… Не вірив сьому. Певно, її піддурили… Певно, насильно забрали… Але… Бестужі! Йому самі сказали…

Не спав на своєму ложі. Усю ніч перевертався, зітхав. Пішов на ті нещасні заробітки… Покинув її на самоті… Заради неї ж і пішов… Заради боргу…

Пекло йому одиноке ложе. Пекла чорнота довгої ночі. І зароблені у ченців гроші пекли душу. Осміхався Брайковим словам: «Не бідуй!» Він і не бідує. Що йому тепер? Вільний на всі вітри. Ніхто на світі не чекає його. Ніде… «Один спать лягає, до стіни очима, на хату плечима. До стіни говорить, а вона не чує…» Чув колись таку пісню. Ніби про нього…

Не буде жити він у добрих Бестужів. Множити їхню бідність. Гайне до ченців печерських. А може, йому повернутись до Святополчого двору? Скаже, був у полоні, тепер повернувся. До Мономаха не захотів, до тебе, князю, спішив!.. Усе, що заробить, віддаватиме Бестужам на борг. А далі, якщо поталанить, розживеться на який шмат земельки, віддасть Брайку та його браттям. Він же і без того житиме…

Князь Святополк, зачувши, що його колишній отрок Гордята-Василій повернувся з полону і не залишився у Мономаха, ледве не заплакав на радощах. Подібна відданість йому була в дивину. Є такі люди, котрі щиро його люблять, не за гроші! Є!

Відтоді Гордята став знову служити при покоях князя. Але вже швидко гриз собі лікті: «Гордято, біжи туди. Василію, мчи туди…» Хто він серед людей? Гордята чи Василій, людина чи худобина? Цікаво кому те, чи спав він, чи їв, чи є в нього мрія або яке бажання… Він так закрутився, що вже й сам забув, хто ж він є. Справедливий запальний Гордята чи гнучкий на всі вітри Василій?

Надвечір білгородська дорога нарешті закінчилась. Дрімучий сосновий бір з шумливими верховіттями густо-зелених, аж чорних по-зимовому сосен, що обступали дорогу з обох боків, враз круто обірвався. Не дуже широка річка перетнула йому дорогу, м'яко відсвічуючись блискітками червоного сонця, що вже сідало за борами. У цьому місці вона робила плавний залом поза пагорбом, обмиваючи його з двох сторін. На узвишші чорнів високий земляний вал, поверх якого щільною стіною стриміли в небо колоди, гостро затесані чорні зубії огорожі відбивалися у дрібних мерехтливих хвильках річечки. Це полишало враження, ніби ріка наставила на верхівця із Києва свої гострі чорні списи.

Круті обривисті береги річечки спадали чорними смугами у плесо води. Ніби в ній була розлита уздовж берега рідка смола. Оце й була славнозвісна річка Ірпінь. Тиха, спокійно-лінькувата влітку і восени. А навесні вона бурхлива, широковода, розсуває доокруж темні соснові бори, затоплюючи переліски й чагарники на узліссях. Хто і коли дав цій річці отсю дивну і незрозумілу назву — Ірпінь? Може, ще скіфи або печеніги, а може, торки чи берендеї так прозвали, передаючи у своїй мові її гнівний характер? Скільки народів пройшло через її води за багато віків! Йшли та йшли вони через поля, ліси і ріки землі слов'янської. Часом залишали їм свої імена. Самі десь у безвісті зникали. А річки тихо плинули своєю дорогою по руській землі, як і справіку. Залишалися тут люди, що городили гради на їхніх берегах, будували засіки, селились оселищами.

І ось цей град, що ховався за темними валами. Давній руський град Білгород. Гордята, перепливши з конем ріку, в'їхав у ворота міста і лише тоді збагнув, чому сей град називається Білим. Мурована церковиця посеред града світилася білизною, яко висока крейдяна свіча. А обіч — вибілені крейдою стіни хат під високими ґонтовими або солом'яними дахами. Усе місто було справді ясним, привітним, білим…

Гордята розпитав, де знаходиться княжий двір, і вже не здивувався, коли побачив, що це була висока, на підкліті, також біла хата з добротним ґанком і кількома сходинами, які вели у сінці, з гостроверхим, як у терема, дахом.

Уже звечоріло. Сутіні заповнювали повітря.

Швидко припнув до конов'язі коня, натяг йому на морду шаньку з вівсом — хай набирається сил, а сам став роздивлятися двір. У дворі стояв повоз з невипряженими кіньми. Це на ньому везли Василька. Челядь князева, певно, не збиралась тут довго затримуватись із князем-бранцем. Довгі стайні, обори, медуші, комора щільно тиснулися одна до одної рубленими стінами. Оддалік стояла низенька біла хатина. З її димаря звивався тонкий струмок диму. В обох невеличких віконцях, затягнутих прозорою шкірою, мерехтіло світло. Певно, там живуть челядники. До них спершу і піде Гордята.

Двері від поштовху легко й нечутно розчинились. І Гордята враз обімлів: Святополкові челядини-конюхи Ізечевич і Дмитро, обидва хрещені половчини, силкувалися поставити на ноги зв'язаного князя Василька. А двоє інших розгортали на долівці овечі шкури. І коли нарешті розіслали, Ізечевич і Дмитро вмить повалили бідолашного Василька додолу. Але князь Василько, яко тур, наставляв на них свою голову й, звиваючись тілом, одбивався то грудьми, то боком, то головою. Конюхи знову валили його на підлогу, а він зривався на рівні й з усіх сил гамселив їх головою.

— Чого дивишся? Поможи-но! — крикнув до Гордяти Дмитро.

Гордятине серце завмерло. Князь Василько подумає, що й він буде зараз над ним знущатись. З порога стрибнув на Дмитра і турнув так, що у того аж хряснуло в горлі.

— Ти що?.. — розгнівався Ізечевич і з подивом зиркнув на Гордяту-Василія.

— А от що! — штурхнув і цього конюха ногою в живіт. — Не чіпай!

Ізечевич скрутився в бублик і прохрипів:

— Хапайте його… ізрадцю приблудного… — На Гордяту навалилося двоє челядників і миттю зв'язали йому за спиною руки. В цей час до хатини ввалилося четверо нових двораків.

— А де князь?

— Ось… на долівці борсається… Не хоче лежати. Кладіть зверху дошку. На груди йому кладіть…

Гордята з жахом побачив, як на могутні груди князю Васильку поклали товстенну дошку, як двоє челядників сіли на її кінцях і стали розгойдуватись. Та Василько, зібравши, певно, останні сили, вивернувся і скинув з себе своїх мучителів.

— Не чіпайте!.. — заволав з кутка Гордята. — Кровопивці кляті!.. Окаянні!.. Щоб вам пси очі повигризали!..

Ізечевич підскочив до Гордяти й стукнув його чоботиськом в обличчя. З носа Гордяти чвиркнула кров, залила йому рот. Відпльовуючись, він борсався, пробував звестись на ноги, щоб вискочити на подвір'я. Та Ізечевич не переставав гамселити його, доки хлопець не притих.

Челядники тим часом знову придавили князя Василька до підлоги дошкою й уже вчотирьох навалилися йому на груди.

А Торчин запалив від полум'я в печі соснову скіпку й підніс до Василька.

— Здеріть з нього цей міх.

Челядники, що перед тим надягли на голову князя шкіряний міх, тепер зняли його, кинули на долівку. Торчин передав скіпку в руки Ізечевичу. Нагнувся до Василька.

— Ну що, не здужав нас? Тож-бо й є… Один гурту не здужає. Ну, чого дивишся? Чого очі мружиш? Не впізнаєш мене? Дивися на мене. Запам'ятовуй. І на світло дивися, бачиш його востаннє. Вчинимо, як наказав князь. За те маємо хліб від нього.

— І срібло! Га-га-га! — підхопили весело поспішителі Торчина й Ізечевича.

— Замовкніть ви! Краще спитаймо у князя, якого він роду! — облесно посміхнувся Ізечевич.

— Я знаю якого, таті ви окаянні! Я онук Ярославового сина-первенця Володимира! Маю по роду право бути першим серед князів!..

— А так, онук князя-сліпця. То й будеш його рід сліпців продовжувати. Отеє і все твоє право! — зареготав Дмитро. — Так повелів великий владика наш. Щоб столу золотого київського тобі вовік не видати.

— Гордято! Чуєш сії слова? — зойкнув князь Василько, повернувшись до замотузеного хлопця на долівці. — Василію!.. Слухай усе… Людям розкажеш!..

Раптом хруснули кості Василькового тіла під дошками. Нелюдський крик його враз оглушив Гордяту. Коли розплющив очі, то побачив Берендія, що сидів верхи на непорушному тілі князя Василька. В одній руці він тримав скривавлений ніж, з довгого леза якого скапували густі краплини крові, а в другій — синє Василькове око.

Гордята до болю в зубах зціпив уста, щосили тиснувся спиною до стіни, ніби хотів вивалити її… В хатині стояла дивна тиша, яку раптом розітнув Ізечевич:

— А друге? Виймай і друге! Звелено ж обидва!.,

Гордята очуняв од холоднечі. Цокотіли зуби, дрижало тіло. Чомусь лежав посеред двору, був розв'язаний. Мабуть, його кудись волочили та й покинули. Звівся на коліна. В ногах судомило. Ледве зміг випростатись. Побрів до конов'язі. Його кінь мирно хрумкав овес, вибираючи рештки із дна шаньки. Повоза князя Василька не було на місці. Куди ж подалися Святополчі кати? Куди йому, Гордяті, бігти? І чи бігти? Чи знайде він управу на лиховісних кривдників? І чи можна захистити людину від людини? Ви, ясні зорі!.. Ти, холодний місяцю!.. Ти, чорне небо!.. Де ви, боги землі і боги неба? Чому мовчки споглядаєте зло і не спините руки ката? Чи ви поснули, чи подуріли, чи вас купили золотом-сріблом, чи, може, й зовсім вас нема?!.

Гордята наткнувся на колоду й присів… Обхопив руками гарячу голову. Дивився на небо, що мерехтіло зорями. Відчував свою мізерність і нікчемність у цьому беззахисному, жорстокому світі… Не знав, у кого просити ради. Кого благати… Одне тільки втямкував: віднині йому немає вороття назад до Святополка. Усе міг йому простити, окрім оцих Василькових очей… голубих очей… Убили Василька… Але куди вони поділи його тіло? Вкинули в річку? Чи кудись повезли звідси, може, й до Києва, показати своєму господарю, щоб переконався в їх послужливості?

І знову якась сила піднімала Гордяту на ноги. Люди повинні знати про цей злочин. Люди!.. Їхні серця не можуть мовчати, їхні руки мають узяти меч справедливості й заступити скривджених… Усе життя Гордята шукає правди і віри в добро. Та чи знайде? Може, колись під тином, блукаючи, й загине. Така доля правдоборців…

Білгород ще спав у світанковій імлі, коли охоплений важкими думами Гордята сідав на коня. Холодний осінній морок проковтнув цокіт кінських копит по дерев'яних мостинах града. Уже за валом і заборолами його накрив густий туман, що клубочився над Ірпінню і вже виповзав на крутий правий берег, слався до соснових борів, кутав їх своїми пасмами до верховіть. А вгорі над ними мерехтіло тьмявими зорями небо. Ось-ось воно спалахне рожевим полум'ям й поглине густий туман. Тоді відкриється Гордяті дорога до правди. Уже в котрий раз ця дорога його петляла, заводила то в тихі заводі, то знову кидала у прірву своїх і чужих пристрастей і кривд… Він уже не такий, яким був недавно і давно… І вже не Гордята навіть він, а Василій, чи Гордята-Василій… Чого більше було в ньому: цього нового Василія, виучня воєводи Яня Вишатича, в душі якого висіяні зерна честолюбства й гордині, чи отого чистого і чесного Гордяти, якого виколисувала матір його — Гайка?

«А в горобейка жінка маленька, сяде на кілочку, пряде на сорочку…» І зараз чує той м'який, тихий голос. Але обличчя вже не уявляє — лише спиці у колесі прялки віялом миготять в очах… І куделя ворушиться від доторку пальців і все зменшується, зменшується… Зате баба Ніга, сива, згорблена, поставала перед ним зриміше. Простягала зморщеною чорною рукою шмат пряжма, била поклони Світовиду й іконі богоматері. І гігікала в очеретах біля Десни. Причинна… страшна… Згадувалися й Килька та воєвода Янь. Ці нічого не дали йому і нікому не молились. Ці лише чогось жадали від нього. Отож і мав у своїй голій душі лише материні пісні та доброту баби Ніги. Та ще любов до краси рукотворної, яку вділили йому гончарі з Подолу. Віднині він, Гордята, сховає свою душу від людей. І нікому нізащо не відкриє! Це єдине його багатство— душа. В ній живе його пісня, доброта і краса…

І звідкись чув лукавий осміх: «А для кого бережеш?»— Гордята стискував у кулаках повід. Комусь та потрібна буде його чиста, непродажна душа, його совість. Може, Бестужам, а може, тим, прийдешнім, які ще й не народились. Чи тій дівчині, котру бачив колись на Печерах… Десь загубилася вона в колотнечі життя… Як і він тепер…

Огледівся. Здивувався. Отак за думками й незчувся, як його кінь став перепливати Дніпер. Проминув очерети, далеко позаду залишив Труханів острів. Звідси вже видніють заборола Городця, що стоїть на лівому березі навпроти Києва. Тут починається переяславська земля. І ще раз здивувався собі. Коли ж це він вирішив бігти до Володимира Мономаха? Ніби й не збирався?.. Ніби й імені його не згадав. А може, десь у глибині душі, проклинаючи окаянного Святополка, само по собі визріло неусвідомлене ним рішення бігти до супротивника його. До Мономаха…

Ступивши на земну твердь берега, Гордята немовби струсив із себе дивне оціпеніння, напівсон чи напівмарення. Над землею низько пливли важкі оболоки. Зсірілий луг, що удалині перетнутий чорною смугою лісу, над яким кружляли чорні зграї вороння, здавався чужим. А йому думалося вже про інше. Зріло рішення. Він їде до Мономаха не просто пересидіти чи стати при дворі на службу в сильного князя, аби прибрати з його рук яке сільце. Ні, Гордята має підняти переяславського князя на священну мсту за кров і за очі князя Василька Теребовлянського!

Здавалося йому, що тверда, грудкувата земля лунко відгукувалась під кінськими копитами на ці гарячі думки. І низькі хмари ніби шаленіли від них і товклися в небі, готуючи сипонути верхівцю в обличчя пригорщі крижаної крупи чи проливпого дощу…

Чорний, обвітрений морозяним вітром, із впалими очима й червонясто-сльозавими повіками, ввалився Гордята в переяславський терем князя Мономаха. Від незвичного тепла й пахощів свіжого хліба у нього скаламутилось щось у грудях і перехопило в горлі давким клубком.

Князь Володимир здивовано мружив на неспогаданого гостя око. Хто ж послав його і з якими намірами? Пощо нікому ще не сказав ані словечка? Вранці Нерадець йому оповідав, що переяславська сторожа перехопила якогось посла із Києва. Той сказав, що має таємне слово до князя.

Мономах сидів у кріслі, обіпершись ліктем об поруччя, й ворушив острішкуватими бровами. Схудле, змучене обличчя киянина свідчило про велику занепокоєність гінця.

Насторожений погляд його великих сірих очей з темними обідками, обережний порух тонких ніздрів — немовби звір винюхував небезпеку — наструнили переяславського князя на щось важливе. Він не змушував гінця поспішати, давав йому озвичаїтись, відійти душею. Спостеріг, що був обшарпаний полотняний одяг, волосся розтріпане і те, що в гінця не було шапки. Десь загубив? Хтось гнався?

Володрімир повільно обмацував гостя доскіпливо-вивчаючим поглядом. У киянина були великі руки, як у хлопа, почервонілі й набряклі від холоду пальці. Значить, посланець прибув од простолюдинів. Але широкий шкіряний пасок із великою срібною бляхою спереду та м'які, хоч і потерті, чоботи із зеленої хзи вказували на щось інше. Мономах іще раз вивчаюче глянув у лице гостя. Оці великі сірі очі… Ніби колись його уже вражала їхня глибина і зухвалість… Бо цей простий на вид муж не бив чолом у коліна переяславського князя, не виголошував врочистих слів і віншувань. Тож таки не від великого князя посланий.

Ворухнулись трепетні ніздрі гостя, і він тихо, якось іскрадом, косуючи поглядом убік, де стояли воєводи, почав:

— Князю, біда над руською землею витає. Збирай свою рать і йди на брата свого старійшого, на татя Святополка.

Мономах враз випростався. На князя раттю йти? Скільки людей київських умовляло його багато літ підряд сидіти тихо й не коромолити, не зазіхати на старшого по роду… Зламати свою гординю й утишувати менших… Значить, цей гонець і не від ченців печерських… І не від київських бояр… Володимир очікувально дивився на Гордяту.

— Він учинив зло, якого ще світ не знав… — По змучених, впалих щоках Гордяти поповзли світлі ручаї, змиваючи з них пилюгу. — Він погубив… брата твого Василька Теребовлянського. Конюхи Святополчі витягли йому обидва ока… З живого! У Білгороді се було. Там….

— Хто?

— Торчин, Верендій, Дмитро, Ізечевич.

— Звідки знаєш? — Мономах грізно насупив чорні брови, очі спалахнули гнівом.

— Був там… Хотів заступитись… Мене зв'язали й викинули…

— Де Василько нині?

— Кудись повезли… Не відаю… Мономах поволі, але твердо звівся на ноги.

— Живий Василько?

— Не відаю… Торчин грів ножа у полум'ї… в печі…

Мономахові очі враз стали великими, страшними.

Він оглянув похилені голови своїх воєвод, що стояли за спиною Гордяти, немовби німі тіні.

— Т-т-акого ще н-не було… в руській землі… — видихнув важко князь. — Але… чи правду… мовиш? Хто єси?

Гордята звів руку вгору й, бліднучи, впився поглядом у переяславського володаря.

— Хай посіче мене мій власний меч і щит мій хай не захистить мене від смерті… Нехай Перун спопелить мене вогненною стрілою… Клянусь Вітром і Мечем!

— Пощо поганською клятьбою присягаєш? — насупився Мономах.

Гордята мовчав. Гордята клявся найсвятішими для себе клятвами!.. Йому байдуже, що в князя були інші святині. Відповів:

— Се клятьба моїх пращурів, князю… мого роду.

— Не віруєш у Христа?

— Вірую і в Христа справедливого. І в отця, і в святого духа… Навчений читати письмо… Псалтир і Четьї-Мінеї… і молитви… «Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім'я твоє, да прийде царство твоє…» А тільки, князю, довго не приходить до нас те царство боже! — раптом зухвало сказав Гордята і додав: — Може, старі боги наших пращурів скорше помогли б? Вони жили поміж людей, на землі… ближче до нас…

— Яко нарекли тебе, парубче? — Мономах перепинив болючий крик Гордятиної душі.

— У християнстві — Василієм. А так, серед людей, — Гордята.

— Молися, Василію, Всевишньому господу, і він не забуде нас. Воздасть добром за добро.

— Хто воздасть Святополку за вчинене зло? Чекати небесної кари? А зло множиться. Тобі, князю, належить присікти його. Йди на Київ! Молю тебе…

Мономах стрепенувся. Ось він, слушний час. Його кличуть іти на Київ!..

Знову важко сів у крісло. Підпер щоку рукою. Так, чекати справедливого суду, щоб потрапити у царство небесне? На це піде усе його життя. Чи не засидівся він у своєму чеканні? Чи не замало поклав трудів своїх, аби стояла й міцніла руська земля, якою він має право справедливо кермувати?

Хто із нащадків великого Ярослава Мудрого більше, аніж він, прислужився руській землі? Ніколи свого живота не шкодував задля неї. Із кінця в кінець скакав на коні в степу, у зливи, в морози й сніги. Смоленськ, Ростов, Чернігів, Волинь, Полоцьк, Переяслав… Ще за вітця Всеволода кермував Руссю державно. Утишував чвари межи меншими князями. Придушував ворохбу смердів і градян, що йшли за волхвами і ставали грабіжниками-татями…

Наструнював свою тятиву на половецький Степ. І зараз ось уже скільки років, вигнаний братом своїм із Чернігова, сидить у Переяславі й стримує своїми плечима дикі орди, закриває ворота перед Степом. А за його спиною брати-князі лише медами обпиваються та очі один одному виколюють, у пухових ложах ніжаться та за ним пильно стежать, аби не вискочив поперед них на золотий стіл київський…

Гадав, збере князів у Любечі, умиротворить їх і вони скажуть йому: «Іди, брате Володимире, до Києва. Відбери кермо у недолугого Святополка. Єси межи нами сильніший і мудріший».

Не сказали. Мовили інше: «Хай кожен сидить у вотчині своїй». Бач, Святополк для них усіх вигідніший — не заважає їхній сваволі, їхньому здирству над чорним людом… А тепер… Невже нарешті втямкували, що підступний Святополк ладен усім їм очі повиймати?

Хто нині має захистити правду і землю руську від поругання й безчестя? Хто має покарати убивцю?

Мономах вимогливо оглянув своїх воєвод. Вони німували, але їхні очі палахкотіли гнівом. Нерадець… Ратибор… Слав'ята… І сей ніби богом посланий до нього киянин… їхні очі кликали Мономаха узяти до рук меч справедливості…

— Але ж Любеч!.. Сам же цілував там хрест на мир!..

— Я… — щось хотів сказати

молодий киянин, але якось дивно підкотив очі під лоб, хитнувся і впав… Його ледве устиг підхопити на руки Нерадець.

— Се від утоми, — нахилився над Гордятою Мономах. — Віднеси його, Нерадцю, в мою ложницю й поклич зеленицю. — Тоді пильно оглянув своїх радців: — Що будемо робити, бояри?

— Будемо рать держать із Святополком! За правду!.. Клич усіх братів своїх…

— Коли ваша рада… Слав'ято, мерщій скачи у Чернігів. Скажи брату моєму Олегу Святославичу, а так само й брату Давиду Святославичу: кличу їх на рать! Супроти Святополка. Правду на руській землі відстояти. Рушаймо — на Київ!

Київ… Київ… Сивий граде старого Кия. Златоглавий, білостінний велетень…

Вознісся ти на кручах придніпровських дужим богатирем. Підпираєш високе руське небо широкими плечима. Світиш світлом ясним любові і величі. Довкола себе сієш слово мудрості і знання… Увесь ти ніби зітканий із ниток сонця, зелені дібров і глибокої сині неба, із світлих земних радостей і чорних земних печалей. В тобі — слава і могуть минувшини. В тобі — сила й наснага для грядущого. В тобі — життя і гордість багатьох поколінь, що відійшли у вічність. Але вони залишили зерна своїх дум, своєї любові, своєї праці — в тобі. Златоглавий граде, ти скроплений кров'ю їхньою, ти зцементований їхніми кістками, бо вони вірили у твою велику прийдешність, у твою незборимість. Ти бережеш пам'ять про них, пам'ять свого роду і свого народу, бережеш його душу, ім'я і звичаї, — і в цьому безсмертя твоє і синів твоїх. Адже нічого не дісталося нам даремно. Усе, що маємо, завойоване в кривавих битвах і в боріннях духу й сумління. Одним пишаємось, за інше розплачуємось. Та бережемо в собі добре й гірке. Щоб знати себе. Щоб не забути себе… Тож і безсмертен той, хто вміє збагнути й зберегти усе, що передано йому з минулого. Хто уміє множити славу землі своєї — Серпом, Добром, Словом і Мечем.

Хай минають віки. Вони пролітають над золотою главою древнього Києва, як весняні оновлюючі вітри. А град стоїть, сяє, збагачує скарби свого духу, вигранює душу свого народу, береже заповіти пращурів. Вони повсюди стежать за діяннями своїх нащадків, дивляться на них голубими очима високих небес, синіми очима дніпрової хвилі, зеленими очима дібров і лісів. Душі їхні окреслюють у чорному небі сяючий зоряний шлях; часом вони зриваються з високості й згорають від розпачу, коли бачать, як їхні діти — дорослі мудрі мужі — отак озлобились, знікчемніли, зниціли, забули про велике, погрузли серцями в мізерних пристрастях і дрібній суєті. Тоді ті зорі стрімголов падають на землю, на сиву голову старого Києва. Ніби жадають спинити зло. Ніби благають узяти в серце добро, прислухатись до голосу життя минаючого…

І ти, мудрий Володимире Мономаше, прислухайся до нього. Чого прийшов до града і так несміливо спинився у Городці? Пощо зухвалість свою заховав? Кого видивляєшся з-за Дніпра? Маєш досить воїв своїх під мечем, маєш у своїй дружині братів своїх чернігівських.

Але німують Золоті ворота Києва. Не розчиняються перед тобою. Ніхто не шле до тебе гінців і не просить гостинно: «Прийди-но, князю, до нас, просимо тебе». Нині сліпота й обада заповнили душі киян. Одні бояться твоєї міцної руки, іниї збайдужіли від щоденних важких клопотів про хліб насущний!..

І Мономах не наважувався переправлятись через Дніпер. Покликав нового дружинника свого, киянина Гордяту-Василія. Іскрадом подивився у його стурбовані очі.

— Що ж, Василію, будемо діяти?

— Іди, князю, силою на Київ.

— Силою — не хощу. Хощу, аби по добрій волі кияни мене прийняли.

— Добра воля, князю, приколисана сріблом Святополчим. Хіба не знаєш? Усі бояри і можці значні пасуться у Святополчих кишенях.

— А містечани?

— Містечани — у нужді щоденній. Піт їм очі застилає. Спустошує серце голодом.

— А ченці печерські?

— За ченців не відаю, князю…

— І я не відаю. Піди, мабуть, у Печери. Нишком вивідай, чого жадають. Брати Київ на копіє чи послів чекати…

Але про себе Мономах думає, що, певно, послів йому не дочекатись. І ченці також його не покличуть — се буде супроти їхнього звичаю. Вони ще тримаються заповідей, які прижилися тут з часів Ярослава та Іларіона. Вони будуть підпирати законність. Тобто — Святополка. Була б його воля, то розтерзав би се гніздо упертих старців!..

Ратний табір князів у Городці нетерпеливився. Пощо Мономах вичікує? Брати стольний град на списи — і вся розмова тут! Уже прибігло з Києва кілька чоловіків. Мовили: Святополк переполоханий, вантажить повози мішками із добром і збіжжям. Хоче накивати п'ятами. Але воєвода Путята Вишатич і боярин Поток пустили за ним своїх гридей, аби хапали князя за чуба, коли він здумає бігти із града!

Мономах супить брови. Знову сії київські бояри. Вони тримають Святополка за поли. Бо не жадають його, Володимира Мономаха, у Києві. Бояться. Пам'ятають, як він ще при вітцеві Всеволоду позаганяв їх у шпарини. Волю їхню скрутив. Але ж мовчить і чорний люд Києва. Не бунтує. Зневірився у добрих князях? Переконався, певно, що при кожному князеві з нього однаково деруть шкуру, як з вівці вовну…

І Гордяти-Василя немає із Печер. Може, ченці наважаться свій звичай зламати, коли довідаються про вчинений злочин. Пам'ятав важкі слова ігумена Івана…

У Печерській обителі затято мовчали.

Мономахів посол Гордята-Василій сидів у келії Нестора-книжника й очікував остаточної відповіді печерців. Нестор надовго зникав то серед чорноризої братії, то в ігуменській келії отця Феоктиста. Старий, висохлий, але рухливий, прудкозорий, отець Нестор повертався назад, одначе ні про що не говорив. Лише знову розпитував його за ту жахну білгородську ніч. Зітхав, мовчки хрестився й своїми синьо-прозорими очима вдивлявся у якусь, видиму лише йому, далеч. Одного разу спитав:

— А писати навчений?

— Писав колись. Воєвода Янь навчив.

— Воєвода Янь? То це, може, ти син його?

— Був колись, а тепер ось вільний чоловік, — чомусь сполохався Гордята — навіщо людям знати його таємниці?

Нестор міцно стулив губи. Щось, певно, згадував. Але вже ні про що не допитувався. Не хоче людина душу свою розкривати — не треба силувати. Добра від того не буде.

Дістав з-за ікони божої матері сувій чистого пергамену, поставив перед ним малесенький глиняний кухлик з чорнилом, поклав залізне писало:

— Коли умієш писати, сідай-но, чадо, за стіл. Учення дається богом для того, аби іншим передати усе, що знаєш.

Далі розгорнув на столі пергамен, придавив його кінці двома важкими книгами.

— Ось тут і запиши усе. Як скакав до Білгорода. Як князя Василька катували… Живий він… Давид Ігорович забрав його на Волинь.

— Живий?! — радо сплеснув у долоні Гордята.

— Але ти запиши, запиши… Як мені оповідав. Усі імена грішників… усі їхні слова… Щоб люди знали про гріхи можців…

— А сам пощо не хочеш записати?

— Не можу я, чадо. У мене державний літопис. Мушу в ньому писати, яким має бути державець, які добрії діла має чинити. Щоб іниї наслідували.

— Мудро мовиш, отче.

— Може… Але сіє — важка мудрість, повір. Ось… пережив я скількох великих київських властелинів. Знав Ізяслава, бачив Святослава і Всеволода. Нині — Святополк Ізяславич сидить у Києві. А що змінилося на Русі?

Анічогісінько. Тримається вона лише на міці чорних людей. На їхніх руках і плечах. А князі лише коромолять та воюють один одного. Навіть смисленний Володимир Мономах не може себе загнуздати — у Золоті ворота нині ломиться.

— Мономах прийшов взяти правду за скривдженого брата свого! — спалахнув Гордята.

— Правда, вона, чадо моє, багатолика. Кожен дивиться на неї своїми очима — і по-різному бачить. Кожен слухає її своїми вухами — і по-різному чує. Одні правдою називають честь. Інші — користь. А ще іниї — честолюбство власне або возносливість.

— Але ж є на світі правда? Істинная…

Нестор звів догори свої прозоро-сині чисті очі, погляд його здаленів. Мовив:

— Є вона, чадо. Правда — сіє мудрість, розмисл, котрий озаряє чоло спраглих великою мислію, що будить до дії на добро.

— То хіба Мономах не діє на добро? Хіба він коромольник? Щось не втну.

— Його пригнало сюди не прагнення справедливості, а жадання влади… Колись збагнеш. А нині — ось тобі писало і пергамен. Запиши, що відаєш про цю князівську коромолу. Люди мають знати і про зло. Воно також наука. Починай свій літопис, Василію…

Гордята-Василій дивився на спокійне обличчя Нестора зачудованими очима. В цю мить йому нестерпно захотілося, щоб Нестор-чернець назвав його не Василієм, а Гордятою.

— А я… тільки віднедавна, отче, став Василієм. Змалечку мене називали Гордятою.

Нестор дивився поверх його голови. Ані крихти подиву ув його очах.

— Мати моя — Гайка Претичева. Десь загинула. І баба Ніга загинула…

Нестор мовчав. Його жовтаве, зморшкувате, немовби воскове лице застигло. І ніхто у світі не міг здогадатись, що перед очима старця враз зринув, ніби з туману, теплий весняний день. Яскравінь Сонця-Ярила. Весняний вітер, що куйовдить русяве волосся бороди старого кремезного Гюряти. Вій широко ступає по заволоченій ріллі, а поряд з ним пірнають у теплу рахманну землю ноги Наслава. В обох через плечі звисають полотняні торби із зерном. Набирають їх у жмені й широко, з усього плеча, розсівають по ниві…

— лине за зеленими горбами дзвінкий дівочий переспів.

— тріпотить-дзвенить у повітрі жайворонковий голос Гайки Претичевої.

І він, Наслав… Коли ж се було? Гай-гай! Півстоліття вже минуло… І Наслав був схожий на отсього Гордяту… Іще видобував щось із глибини нам'яті своєї Нестор. Напружував думку, зводив докупи сиві брови. Але вже не міг зродити іншого спомину. Перед його очима все йшли та йшли по ріллі сівачі, розсівали своїми жменями золоте зерно…

Враз стрепенувся. Гордята пильно дивився на нього, чекав якихось важливих слів за своє сокровенне визнання.

— Пам'ятай їх, сину… — перехрестився Нестор і загасив сивими повіками спомин ув очах. Тільки й того.

Гордята зітхнув. Він і так пам'ятає! І чим далі жив, тим більше чомусь згадував. Сиву голову баби Ніги. І ніжний материн голос… Але замість обличчя матері бачив тепер все частіше смагляве лице золотоокої дівчини Рути… Вона колихала на руках дитя й виспівувала маминим голосом:

— Кажуть люди, отче, що матір мою згубив воєвода Янь. Упіймав у лісі її з ватагою татей.

— У лісі? — чомусь здивувався чернець.

— Вони, кажуть, палили боярські погости.

— Боярські? — ще більше здивувався Нестор. — І вітець не простив?

— Не вітець він мені. Мій вітець Нерадець.

— Нерадець… — одними губами прошепотів старець.

Гордята тріпнув русявим чубом, ніби струсив із себе залишки думок від розмови. Йому вже час повертатися назад. Мономах чекає на нього у Городці.

— Піду вже, — зітхнувши, мовив до Нестора Гордята. — Ще у град сходжу. Доки здумають ченці своє слово остаточне, попитаю у чорних людей, у киян.

— Іди, та не барися. Маєш іще свій літопис розпочати.

— То вже як вийде! — відмахнувся Гордята і зник за дверима келії.

Ішов до Києва давно відомою стежкою. Через круті яри і лісисті кручі, через долину річки Хрещатицької, що тихо дзюркотіла під тонкими, прозорими крижинами на дні розлогого яру, через Перевісище. Підійшов до Лядських воріт. Постукав. Ворота були міцно зачинені — князь і київські бояри боялися Мономахового зухвальства. Осторожники пропускали у ворота окремих мішців, повози і верхівців лише після того, як прискіпливо оглядали їх. Обмацували усе: клумаки, пазухи, кістки… Гордята подумки брутально лаявся, доки його крутили цупкі кістляві руки привратної сторожі. Коли нарешті випустили, спочатку подався було на Гору, у бік княжих палат.

Але раптом щось пригадав. Жахнувся згаданого. Насунув на очі свою смушеву шапку, тугіше затягнув пояс поверх кожуха. І попрямував до Боричевого узвозу. Туди, де починався гончарний кінець Подолу. Де жив, трудився, стогнав, веселився, народжувався й помирав чорний люд древнього Києва-града — в отсих ось то низьких, то високих домівках, складених із зрубів соснових, з високими порогами, з великими печами всередині — в отсих виплетених із лози і обмазаних зверху глиною хижах. В добрих обійстях у таких мазанках жила худобина, а нині вже й люди знайшли собі там прихисток. Бідність нерозбірлива: загнала туди старців і дітей, мужів статечних і жон ґречних.

Із глиняних бовдурів струмували тоненькі цівки пахучих димів. Ранні холоди приніс із собою місяць листопад. Шурхоче під ногами висушене заморозками листя. Підсліпувато світить крізь сизий холодний серпанок низьке осіннє сонце, що котиться вже над Почайною, лаштуючись сховатись за важкі сині хмари на овиді. Безлюдна вулиця. Лише вухо Гордятине вловлює приглушений перестук молотків об залізо чи жихкання мантачки об коси… Еге, кияни не сидять склавши руки, кияни готуються до бойовища. Чого ж хочуть вони — вигнати Святополка чи не пустити Мономаха?

Гордяті потрібно сіє збагнути.

Збивши шапку на потилицю, завернув до хати дядька Бестужа. Сиротинно притулилась вона до оголеного осінню підніжжя гори. Білими свічами постали довкола неї безлисті осики, розгойдані, розхристані вітрами клени та берестки. Лише верби уздовж тину звісили до землі золотисте віття й не струшували із себе листу, так і засинали під холодними вітрами. Морозець прибив те листя сивизною, скрутив його в рурочки, а відірвати від гілля не зміг. Може, верби так чіпко тримали його, бо чекали дива, чекали сонця й тепла, щоб оживити той золотий свій убір, щоб знову його визеленити і по-весняному молодо глянути на світ. Як та стара жінка, досягши зрілої осені своєї, мріє відродити себе краденим у нещедрого осіннього сонця теплом і короткоплинним щастям. Розм'якне, розтане душею, повірить у свою повернену весну, що посміхнулася їй серед холодів і туманів, аж тут — гульк! — цюкне морозець серед ночі, дмухне крижінню вітер колючий — зів'яне, скрутиться у чорний обмерзлий лист надія. І стоїть вона, зчорніла від печалі й омани, якій зумисне піддалася. Як оте деревце на розпутті холодних вітрів, і осінніх дощів, і снігів…

Хряпнули двері хатини. Гордята спинився. Хтось вийшов на подвір'я. То старий сивий Бестуж. Стежиною до комори пройшов, горблячись і човгаючи постолами. До когось загомонів — не розібрати. У відповідь йому обізвався жіночий голос. Мілея? Здається, її мелодійно-медовий голосок. Яко дзвіночок. Гордятині коги самі запрошкували на нього. Враз опинившись коло комори, Гордята крізь розчинені двері побачив довгі полиці, заставлені червонобокими, уже випаленими в печах горшками, глеками, макітрами, лагвицями… Пукаті, довгошиї, вухасті й безвухі, з вінчиками-коронами й без них… Заворожено дивляться на Гордяту: одні наче присідають від радості й веселого осміху на червоних щоках, інші витягують шиї, розчепірили вуха — ну й чудасія! — їхній рукотворець, Гордята, об'явився!..

— Гей, це ти прийшов? — чує невпевнений голос. Ніби обізвався отой широкобокий величезний горщик. Але в цей час до Гордяти підійшов, не розгинаючись у череслах, старий Бестуж.

Приязно світиться його покраяне глибокими зморшками лице.

— Я… — відгукнувся сполохано Гордята. Бо в цю мить угледів Мілею. Вона сиділа на широкому ослоні коло дверей і суровою ниткою, що тяглася за величезною голкою, пришивала підошву.

Гордята заціпенів. Аж зсудомило в горлі. Очам своїм не вірив, що бачить свою гончарівну, колись таку рум'янолицю, із веселими, звабними оченятами жону, яка вміла так мило копилити припухлі вуста… Перед ним сиділа загорнута в старий, обшарпаний одяг змарніла жона. Бліда, аж синювата шкіра її обличчя зібгалась в обвислих капшуках попід очима, на щоках, особливо ж над верхньою губою. Замість вогненного зблиску і бадьористої іскрини в Мілеїних очах тліло щось байдуже, лінькувате, відчужене, ніби вони були мертві.

Гордята тільки здивувався. Але в душі його не ворухнулися ні жаль, ні співчуття. Не спалахнула навіть миттєва радість. Серце оглухло. Дивився на Мілею — й хоча б злість колихнулась у ньому! Адже стільки довелося йому перемучитися через її легковажність… Тепер перед ним сиділа вже не його жона, над якою він колись тремтів і страждав, а чужа молодиця. Три роки блукань вивітрили з нього пекучі образи і ніби спопелили йому душу. Гордята не міг знайти для Мілеї ніяких слів. Обернувся й рушив назад. Його наздогнав її

втомлений, як у тяжко хворої людини, голос:

— Я повернулась додому, Гордято.

Він спинився. Здивовано звів брови.

— А навіщо?

— Не знаю… — Мілея розгубилась. Справді, що дало їй це повернення? Чи старим Бестужам? Нічого, окрім ганьби.

Старий Бестуж, що до цього мовчки стояв у дверях, тримаючись рукою за одвірок, шморгнув носом і почалапав до хати.

Гордята ще раз зиркнув на Мілею. На її змученому обличчі сполохано затремтів усміх. Зів'ялі бліді щоки набубнявіли рожевістю, від того шкіра її розгладилась, помолоділа. Здивувався сій раптовій переміні. Але оживаюча краса її все ж не зачіпала його серця.

Раптом од порога до нього долинув молодий, бадьорий голос:

— Де він? Гордято, де ти?

Брайко!..

— Я тут… — Гордята вийшов назустріч. Брайко, широкоплечий, русявобородий дужак, кинувся йому на груди.

— Повернувся!..

— Ні, Брайку, я не повернувся. Зайшов… ось… провідати… — Він не завважив, як згасли Мілеїни очі. Як з її рук вислизнула голка, упала на долівку.

— А ми вже думали, десь головою наклав. Що ж не обзивався? Ай князь Святополк добре жалує?

— Я не в Святополка нині. У Володимира.

— О-о-н воно що… А Святополк саме рать готує на нього.

— А кияни?

— Що кияни? Ми хочемо супокою, бо то половчини, то коромоли князівські не дають нам життя.

— А коли б Мономах на стіл отця свого сів?

— А! — безнадійно махнув рукою молодий Бестуж. — І то — князь, і се — князь. Чи не все одно, котрий з них сидітиме у Києві?

Гордята не чекав такої байдужості. Колупнув носком чобота якийсь камінчик на землі, що той аж покотився по стежині.

Провів його поглядом і, щоб упевнитися в своїх думках, перепитав:

— То кияни не хочуть Володимира Всеволодовича?

— Не хочуть лити братню кров. А так хай би сидів…

— То я пішов…

— Куди ж ти? Хоч у хату зайди! Пообідай з нами…

— Нехай колись… — уже від хвіртки обізвався Гордята. Був приголомшений такою байдужістю містечан. Але й те подумати: чи не все одно бідаку, якому князеві платити потяги й правежі? Правду мовить Брайко: у хату злидаря ідуть тільки злигодні…

І ще був здивований своєю зустріччю з Мілеєю. Тепер майже переконався, що ніколи її не кохав. І що й вона не кохала його ніколи. В усьому була винна їхня молодість і ота шалена весна. Оті кущі квітучої п'янкої черемхи і жасмину, що звисали з кручі над двориком Бестужів; отой дурманний трунок від розквітлих яблунь, а потім липи. А може, солов'ї, що розкошували в густих заростях подільських чагарів, тривожно витьохкували, до знемоги сипали срібними трелями; їм вторили дрозди — то посвистували, то часто торохтіли. А зорянки й собі несамовито джеркотіли скрипучими голосами, силкуючись однотонно повторювати солов'їні витьохки.

А вечорами над дніпровськими гаями і кручами мерехтіли зорі. Солов'ї шаленіли, витьохкуючи свої рулади. Аж серце завмирало.

У таку солов'їну весну Гордята повірив, що все на світі — справжнє; що немає лукавства й облуди; що немає на Землі кращої дівчини за Мілею, і що її мінливі голубі очі — найкращі в світі, що її серце — найвірніше і що йому, Гордяті, щастя само звалилося на плечі…

Але те все минулося. Перетліло. Тепер його не звабить блиск очей, трепет коралових уст. Бо шукає інакшої краси. Справжньої. Та ой як важко осягнути її.

Останні роки, служачи при дворі Святополка, чимало перебачив дівчат-челядниць, прислужниць, бояринь, князівен, що юрмилися там. Яких тільки облич не бачив — і гордовито-пихатих, і покірно-усміхнених. Але жодне не війнуло в його душу теплом, щирістю. Щоправда, колись, одного разу, здається, було… А може, то лише здається…

Коло воріт Печерського монастиря на Гордяту вже очікував Нестор.

— Кияни жадають послати до Мономаха у Городець свою сольбу.

— Кияни? Які?.. — здивувався Гордята. Сьогодні вже чув їхню волю. Про яких же мовить отець чорноризець? — Які ж се?

— Можні кияни, звісно. Бояри і купчини, дружинники і старости рукомесних братчин.

— А вони… чого жадають? — насторожився Гордята.

— Почуєш сам, Василію. Веди їх до Городця, до князя Володимира. А буде час — запишеш свою оповідь і мені принесеш.

До Володимира Мономаха заможні кияни і владики монастирські спорядили велику сольбу. Вдова князя Всеволода, митрополит київський Микола, ігумени всіх київських монастирів, окрім Печерського. Владика Печерської обителі відмовився приєднатися до того гурту. Відсиджувався. Перечікував. Відмолював у Всевишнього гріхи за невільне лукавство своє.

Посли перейшли по мосту через Дніпер, що був навпроти Городця, і відразу ж опинилися в стані Мономахів. Князі-брати — Володимир, Олег і Давид — зачаївши подих, вичікували їх. Повози, попереду яких на коні їхав Гордята, скрипіли по піщаному путівцю, перехняблюючись з боку на бік. Нарешті спинились.

Першим зійшов на землю зі свого сідла Гордята. За ним повагом вибиралися ігумени, княгиня-вдова та всі інші кияни. Мономах не втримався, швидким кроком рушив до Гордяти. За його плечима лопотів червоний шовковий окрил.[99]

— Ну? — Голос Володимира Всеволодовича зрадливо зламався. Він досадливо кахикнув у кулак — мовляв, щось у горлі дере, отеє тремтіння не від хвилювання

Гордяту, проте, не обдурити. Він лише здивовано звів брови. Князь Володимир хвилюється? Аж так прагне Києва? А він, бач, простодушно гадав, що князеві найбільше болить братова кривда.

— Василько живий, — чомусь перше одповів Гордята. Хоча знав, не цих слів чекає від нього Мономах.

— Слава богу! — поспішливо перехрестився князь і опустив очі. — А… кияни?

— До тебе сольбу прислали. Он вона…

До них наближались княгиня-вдова і митрополит. Мономах шанобливо схилив перед ним голову. Простяг руку княгині.

— Сольбу свою до тебе привезли, князю, — загучав митрополит Микола.

— Гаразд… гаразд… — заспішив

князь Володимир, озираючись навколо себе: чи ніхто не чув тих слів митрополита? Мольба — значить, кияни просять його відступитися. Інакше б першим словом сказали: «А прийди до града Києва борже!»

Гордята, проте, здогадався, з чим прийшли кияни до Мономаха. І коли заносив у свій пергамен про коромолу князівську і про кривду Василькову, записав докладніше, що знав і про цю сольбу, а знав, що веліли сказати кияни Володимиру Всеволодовичу: «Молим,

князю, тебе і братів твоїх: не погубіте руської землі. Аще візьмете рать із Святоталком, поганії половчини прийдуть і візьмуть нашу землю, іже стяжали отці ваші і діди ваші трудами великими і хоробрістю. Краще візьміть рать із поганими, губителями нашими…» Іще записав Гордята-Василій: «Се почувши, Володимир розплакався і рече: «Воістину отці наші зблюли землю Руськую, а ми хочемо погубити…»

Як було не розплакатися князю Володимиру, коли можні кияни не воліли його посадити на золотий отній стіл, а відсилали у степ половецький, на брань, на захист їхніх багатств і животів, а йому — на погибель?

Лишилося одне: зректися своєї мрії

— Києва. Але щоб не думали, що він здійняв меч супроти брата свого і коромолить задля себе, гучно став кликати на помсту за кривду Василькову

— піти усім князям із дружинами своїми на Волинь супроти татя Давида Ігоровича й порятувати Василька…

Сольба передала Святополку Мономахові слова: «Коли не винен в осліпленні брата, іди на Давида Волинського, або схопи його, або прожени його!»

Князь київський радо погодився тепер приборкати Давида Ігоровича, щоб тим одвести від себе підозру у співзлочині й заручитися якимось, хоч поганеньким, союзом із Мономахом.

Раті двох молених князів-суперників рушали спільно на Давида Волинського. Брати, що потай ворогували між собою, тепер дивилися один одному у вічі смиренно й запобігливо. В жертву принесли третього. На нього має впасти гнів божий і гнів єдинокровців-карателів…

Гордята лежав на м'якому, пахучому сіні, що тихо шурхотіло під білим рядном. Лежав і посміхався. Крізь темну крону дерев бачив глибоке зоряне небо. І тепер, в цій глибокій первозданній тиші, в цьому величному мовчанні всесвіту небо розкривало йому свою таїну. Але навіщо йому, земній людині, незбагненність далекого і високого світу, коли його душа возноситься у небеса від земної, збагненної радості, яку він міг би назвати щастям. Коли б його про те хто напитав. Але його ніхто ні про що не питав і від того чувся подвійно щасливим.

Через те і посміхався. Дослухався до рівного, теплого дихання Рути на своєму плечі. Боком відчував її гаряче тіло. Чув на своїх грудях її обважнілу руку, яка довірливо й спокійно лежала на ньому. Таким же довірливим, але надто чутливим, був і її сон. Боявся сполохати його. Але чим більше боявся, тим більше хотілося повернутись, щільніше обійняти. Ледве стримував себе — нехай поспить. У неї сон завжди короткий, як у зайця. Все прокидається, мацає довкола рукою — чи є Гордята поруч. Чи не щез, не розтанув у безвісті, в мороці ночі. Як тоді, коло Печерського монастиря. Приніс дарунки, приніс хліба і пішов у ніч…

А вона ж відтоді його щоденно чекала. Усі ці роки сподівалась на зустріч і вірила в неї. А може, і не вірила. Тому й сина свого назвала його іменем — Гордятою. Треба ж отак! Ханський відприск тепер носить його наймення. Чудувався, що якась маленька людина названа в його честь. Щоб назавжди зберегти пам'ять про нього в собі. Таке могла придумати тільки Рута!..

Усе було дивним йому в цій жоні. І довірливий дотик руки. І ця відданість беззастережна. І її глибока щирість. Боги! Він і не здогадувався ніколи, що то є самовіддана жона. Не уявляв, що чоловік може непритомніти від повені пестощів. До самозабуття віддати усього себе отому багатозначному мовчанню. Хвиля гарячої вдячності знову хлюпнула в його тіло, обпекла серце. Його вуста торкнулись її щоки. На мить Рутине дихання завмерло. її тіло м'яко ворухнулось і легенько протиснулось до нього.

Гордята знову потонув у ніжності, яка витіснила з нього всі думки. Кожна частка його єства була переповнена пестощами до цієї чарівної жінки, бажанням продовжити мить її обіймів, безкінечно тонути в них. Мабуть, тоді прийшло б його безсмертя, до якого так прагнуть земні люди…

Ні, поклик зірок у високість — не для нього. Він надто земний чоловік, і йому потрібне земне щастя. І нізащо на світі не проміняє він його на долю холодних і вічних богів небесних. Чуєте, зорі! Даремний ваш заманливий мерех — він тут, на землі, відчуває себе безсмертним і щасливим!..

Рута знову рівно дихала. Його знову переповнювали якісь солодкі, п'янкі думки, і всі вони крутилися навколо Рути. Оця жінка тримала його в полоні від самої весни — відколи зустрів її, повернувшись з волинського походу проти Давида-розбійника.

Відсунувся від Рути. Заклав за голову руки… Думки понесли його знову вдалеч…

Два роки Володимир і Святополк ганялися за вовкулакою Давидом. Втягли у міжусобицю усіх дрібних князів волинських, а також половців, угрів разом із королем Коломаном. Нарешті відібрали у Давида Володимир-Волинський. Святополк, як старійший князь руської землі, розпорядився по-своєму: у стольному граді Волинському Володимирі посадив свого сина від наложниці — лютосного й розбещеного Мстислава. А коли Мономах, закусивши від образи язик, пішов у переяславські степи, Святополк зажадав обібрати й інших малих волинських князів: привласнив волості князя Василька Теребовлянського та його брата Володаря. І знову від мечів тріщали ребра, лилася братня кров й під шоломами харалужними розколювались голови русичів.

Нарешті замирились в Уветичах. Усе те Гордята-Василій записав у свій пергамен. Писав, писав, стогнав, пишучи, вуса прикусював… Скільки кривд людських висіяно на землю через ту коромолу Святополчу! Отець Нестор, певно, того всього не напише… Триматиме й далі своє сумління в темниці. Ох, нелегка доля випала літописцю Нестору — жадає одного, мріє про друге, пише — про третє… Не має права чорнити князя старійшого. Бо князь — влада! А влада — закон і міць землі Руської, єдність усіх її країв. Але ж чи пристане люд чорний, а найпаче смерди худі, на те, що цей закон і ця влада — криводушні, облудні, лукаві та ще й ненаситні? Що ця влада, утримувана їхніми руками і їхньою працею, їх же губить, сіє злобливу ненависть?! Возвеличується насильством! І ось він, Гордята-Василій, став мимоволі свідком усіх насильств великого князя. Учасником братнього кровопролиття. Оплакувачем гіркої долі двічі скривдженого князя Теребовлянського…

Що скаже на те оплакування отець Нестор? Його чесне сумління візьме гору, він внесе правдиве слово у державний хронограф? Чи навпаки — розтопче ногами, прокляне дружинника Василія за те, що виступає супроти київського князя?

Визивно дивлячись в очі старезному ченцю, Гордята простяг йому сувій пергамену. Нестор зсунув на чоло сиві кущі брів. Сей дружинник, бач, виконав його пораду. Не забув. Але ж… що він там понаписував? Пощо так зухвало кривить уста до нього?

Довго читав, розгортаючи пергамен під ліктями. Задумливо супив брови, піднімав очі, дивився у темний куток. Гордята незрушно сидів на ослоні, від довгого чекання з його душі вивітрилась зухвалість, намість неї вселилась тривога. Нарешті Нестор повернув голову до Гордяти:

— Маєш добре серце, муже. І слово твоє — міцне. Але… пощо великого князя зганьбив? Ось: «І переступив Святополк хрест, сподіваючись на множество своїх воїв… І Василько підняв хрест, сказавши:

«Його ти цілував, відняв у мене зір очей моїх, а се нині хощеш взяти душу мою…»

І пішли один на одного в бойовому порядку і зійшлися полки…» Що ж виходить? Наш повелитель, волостелин усіх земель руських — клятвопорушник і тать…

— Авжеж, отче. Таким він і є, сіє правда! — палко блиснув очима Гордята-Василій. — І ще сіє не все…

— Чекай! — Нестор застережливо підніс угору вказівний палець. — Сію правду знаю і я. Але є й інша правда, чадо. Слухай: коли керманич держави ось такий ниций і засліплений владарюванням, він не може державити у своїй землі.

— Не може, отче! Погубить землю і народ.

— Дивишся в один бік, сину. А тепер поглянь в інший: заздрісні очі менших князів і синовців тільки й чекають, аби зіпхнути старшого брата. Так і чатують, щоб кинутись, яко пси голодні, на золотий київський стіл. І рознесуть його. До зернини розсиплють землю нашу… А половці? Вони за Сулою. Не будуть спокійно дивитися на сю криваву трапезу — донищать те, що лишиться. Зникне народ наш з лиця землі. Як це було з Хозарією. Забудуть й ім'я наше в окольних землях!.. Хіба для того ми живемо на світі?

Несторові очі пронизували обличчя Гордяти суворим докором. На блідому, поораному глибокими зморшками чолі маковими зернятами висіялась роса.

— То… хвалити недолужця?

— Про державця маємо писати добре.

— Але ж… то лжа! Кому вона добром послужить?

— То не лжа — таким має бути державець. І це послужить народу й будучині.

— Сіє богопротивно, отче. Хто схвально спостерігає безумство, той сам безуміє!

— Сказано в писанії: «Навіть подумки не знеславлюй царя…»— Нестор гнівався. А Гордята вперто стояв на своєму:

— Іще сказано там, отче, й інеє: «Благо тобі, земле, коли цар твій із благородного роду й князі твої їдять вчасно для зміцнення тіла, а не для пересичення…» А наші князі?.. Ні, я не можу закривати очей на облуду й ганьбу…

Нестор одвів очі вбік, тяжко хитнулась його сива голова в чорній потертій скуфейці.

— Авжеж, сіє збагнути важко, сину… Задля великого — відрікатись од малого, що у серці скалкою стирчить.

Гордята упав перед старцем на коліна.

— Отче!.. Помилуй мя!.. А пощо… пощо ми забули свій покон старожитній? Свій звичай прадідівський — кликати на віче люд… обирати самим смисленого князя? Пощо не оберемо собі нового — по закону руської землі і по волі народу?

— Той закон не освячений богом, Василію. Той закон роз'єднає нас. Християнська ж віра дає нам єдиного владику на небі і на землі. Йому ж — єдиному — наші молитви і надії. Без бога немає раю на небесах і справедливості на землі. Як без царя єдиного немає віри в незмінність і твердість законів життя. Даси волю простолюдинам, черні, худим смердам — ніколи не буде спокою в землі. Розколотять, розгублять, роздадуть. Одному — один князь добрий, другому — інший. Третьому — ще інший. А поряд — половці. Не всім доступна мудрість, що всі князі однакові. Тому влада єдиного державця освячена всевишнім. Бо немає влади не від бога. І йому мають усі коритися й нести йому своє смиренство й молитву.

— То що — закривати очі на кривди?

— Коли сіє на користь державі…

— Користь… Держава… Закон… А про людей ніхто і не говорить нині.

— Ото й про людей. Сам бачиш, яка гризьба поміж князями через те, що влада слабка. А поряд іще половці. І люди більш за все від цього страждають. Князь Володимир для того і прийняв християнське вчення, щоб освятити ним владу самодержця. Язичеські боги стояли за всіх. Християнство ж — за владичних. І ми, чадо, слуги Христові.

— Го-го, отче, нарешті доглупався-таки я: стара наша віра не за князівську владу раяла, а за людину. Через те, виходить, і потіснили старих богів…

— А що таке нині людина без держави? Чи вистоїть вона одна супроти навали половецької, супроти підступності ромеїв або ж угрів? Не вистоїть. Такі нині часи. Маємо мислити більше про міць влади і держави. Гордята-Василій зітхнув. Розумом розуміє слова ченця, а серцем не приймає їх. І глибоке сум'яття хитається в його мислях. Найперше — сила держави. А сила і чистота людської душі? Заради сили владарювання, виходить, можна кривити душею, обдурювати, лити невинно кров, виймати братові очі? Ні, не згоден він, Гордята. Та й бог християнський, коли він є, має возстати супроти такого гріха!

— Ганьба тому народу, про який збережеться в пам’яті не правда, а лжа, отче. Краще тоді мовчати…

— Порожнеча — ніщо, Василію. Коли народ не залишає у пам'яті людей нічого, то й зникає, як народ, що нічого не вартісний, що нічого не дав ні для слави, ні для розуму….

— Але лжа — то гріх великий, отче! Не боїшся?

— Я не пишу неправди. Я замовкаю перед справами неблагочестивими. Бог милостивий, уповаю на нього. Хай мені простить…

— А люди? Назовуть блюдолизом, поплічником…

— Назовуть, чадо, уже й так називають.

— То пощо ж упосліджуєшся? — аж скрикнув Гордята, підхопившись із ослона.

— Заради будучини, сину… Лише заради неї… Вірую: буде в Руській землі мудрий державець. Затихнуть распрі. Возсіяє Київська Русь!

— Мономах?

— Не знаю. Він хоче стати царем у Візантії. Тоді імперія проковтне Русь. Розгойданий світ затопить нас хвилею зла. Лише міцне єдиновладдя порятує нині нас! Яко у Візантії. Б'ють царство сіє віками і коромоли, і бунти, і м'ятежі, і нападники. А стоїть! І нам стояти належить. Для того маємо підпирати свого авдонома.

— Несмисленого навіть?

— Князі міняються. На місце несмислених приходять розумні. А держава — одна. І народ — один. Підпираєш владу князя супроти колотнечі й коромольників, то підпираєш Русь… Святополк віднині покаявся. Печерський монастир зробив своїм, княжим… І отця Феодосія віднині велів вписати в синодик усіх єпископій… Всупереч жаданням ромеїв. Сіє — велика перемога Русі над зажерністю ромейських владик.

Ось воно що!.. І все ж Гордята-Василій не згоден з отцем Нестором. Він також за Русь, щоб її не проковтнула Візантія, він проти коромоли й міжусобиць. Але коли владичні князі самі її чинять? Ні, він — за старі покони — за віче, за народну раду. Отже, і за старих богів, які берегли душу людини від лукавства і користолюбства… І віднині довіку буде їм молитви творити… Він — чесний муж. І життя своє хоче прожити чисто, як його баба Ніга, як матір Гайка, як Бестужі й усі інші простолюдини, котрих знав. Тому і далі стоятиме за честь Василька Теребовлянського супроти кровожерця Святополка… Бач! Купив собі шану у ченців печерських — дозволив у синодик монастиря і всіх єпископій вписати ім'я отця Феодосія… Тепер святому Феодосію моляться ченці по всій Русі… Це третій руський святий, що постав слідом за Борисом і Глібом… Значить, митрополію київську з митрополитом-греком Святополк схилив-таки перед печерцями. Чи не через те печерський хронограф отець Нестор так настійно виступає за підтримку Святополка? Але й Мономах! Он куди сягає! Хоче сісти на царгородський трон… І може сісти! Трон цесаря Олексія Комніна хитається. Хрестоносці з Європи знову посунули визволяти гроб господній від невірних. Петро Пустинник, фанатичний привідця голодного, обшарпаного натовпу, що вперше повів його у хрестовий похід через багаті землі Візантійської імперії, уже забувся хрестоносцями. Тепер вони кричать не про визволення гроба господня, а про золото, скарби, якими прагнуть напхати пазухи й кишені. Наткнувшись на турків-сельджуків, хрестоносці розгромили їх, а на землях Візантії утворили свої князівства… Звідти неситим оком позирали на Цар-город.

Авжеж, Олексію Комніну нині непереливки. Тож Мономах недаремно заграє: з греками-митрополитами і недаремно закріпив думку імператора візантійського Михаїла Сьомого, що Візантія і Русь мали єдиного проповідника християнства — апостола Андрія, свідка життя і мук Христа. Тепер Мономах рветься до Києва. Щоб звідти стрибнути на Царгород? Мономаха не пускають у Київ… Ось і ця правда відкрилась йому, дружиннику Гордяті-Василію… До якої пристанеш тепер? До якої?.. Далебі, чи не до Несторової… Мовчки віддав свій пергамен чорноризцю, вклонився і зник із келії…

І знову думи не давали спокою. Усе життя Гордята жадав правди. І щоразу вона поставала перед ним іншим боком. Повірив було в Мономаха. Віднині ця віра розвіялась. Нестор переконав. Та й він, учений і премудрий старець, певно, також колотиться усе життя душею, грішить супроти одних, постає супроти тих, кого хотів би захистити. Але він уміє себе втішити істиною, яку прозрівають лише одинаки… Гордята тепер осягнув ту єдину істину. Але сам він надто земний чоловік… Надто зболіло його серце від кривд, жорстокостей і розпачів, які випали йому з дитинства, які ганяли його по світах, кидаючи то в один бік, то в інший…

Але й Мономаху, який відкрився йому нині під личиною благочестивого, доброго і мудрого князя, він не служитиме! Аще воістину мовлено: «Бережіться лжепророків, котрі приходять до вас в овечій шкурі, а всередині суть вовки хижі…»

Гордята поклав собі лишитися в Києві… Тут і зустрів Руту. Свою Княжу-Руту… Як далеко відсунувся нині той світ підступів кривд і чвар, що обплутував кожного сіттю безнадій і жорстокостей! І який він, Гордята, щасливий тепер. Немов народився заново і, народившись, потрапив у нову царину, де для нього було все — сонце, зелені діброви, плескіт дніпрової хвилі, зорі у літньому небі, а понад усе — лагідь у карих очах і ніжність у кожному слові, у доторку, у звивині передчасної зморшки навколо вуст і на переніссі його Княжої-Рути…

Людське щастя зробило Гордяту глухим і сліпим до всього того, чим жив раніше. Та й що з його минулих поневірянь? Кому він добув правду, кого порятував од страждань? Нікого. Хіба що лишився від нього короткий Васильків літопис…

Полегкість увійшла в його роздуми й тіло. Жив тепер лише тим, що мав довкола себе. І дорожив лише тим. А що він мав? Багато й нічого. Але ні до чого й не прагнув. Аби тільки чути пульсування Рутиного серця, її рівне дихання, її доброту. І споглядати ясні зорі над головою.

Тільки-но князі повернулися додому з волинської війни, як у граді Києві на всіх торгах об'явилася новина: прибула з далекого Новгорода сольба до великого князя Святополка і зажадала від нього дати новгородцям у князі Мономахового сина — Мстислава.

Не по правді і не по закону зажадали новгородці. З дідів повелося так, що у Новгороді возсідає син старшого руського князя — він же успадковує золотий отчий стіл у Києві. За впровадженою Рюриком традицією, Новгород давав великого князя Руській землі. Сини ж інших, молодших князів мали тримати другорядні городи і волості. По закону у Новгород мав іти старший син Святополка — Ярослав. А старший син Мономаха — Мстислав, котрого ще Всеволод дав новгородцям «на викорм», повинен сидіти на Волині чи деінде. Повторюючи це упертим новгородцям, боярин Путята Вишатич і боярин Поток Туровський уже всоте витирали свої змокрілі лоби. А ті затялися: «Хощемо Мстислава. Самі його собі взяли на викорм».

Ратибор, Нерадець та іниї мужі Мономаха, а з ними й Гордята-осторожник, який тільки-но повернувся з Волині, також сиділи у князевій гридниці й мовчали. А що скажуть? Знали ж бо й самі, що Господин Великий Новгород жадає Мстислава не по правді. Але що вдієш, коли свавільний і гордий град так жадає? Їм, значним мужам і радцям Мономаховим, від того радість і зиск: якщо вже Мономах не сів у Києві, то нехай хоч син його Мстислав дістане підмогу новгородців і сяде тут, як сіє було за старого Олега і за мудрого Ярослава…

Тим часом воєвода Путята волав:

— Святополк і Мономах мають межи собою ряд: Новгороду бути за Святополком і посадити там свого сина. Переяславщину ж віддати Мономаху, а Волинь — Мономашичу. Чи так мовлю, думці? — Путята наставляє вухо до Ратибора й Нерадця, скалить скоса на них око.

— Так… так… — неохочо хитають вони головами, не піднімаючи очей на тисяцького.

— Тож іти Мстиславу у Володимир-Волинський, а Ярославу Святополчичу — до Новгорода… — аж захрип Путята.

— Не хощемо Святополка! Не хощемо і сина його! Хощемо Мстислава! — вперто кидає новгородський боярин Добриня Ядрейкович, аж біла борода розметалась йому на грудях.

— Мстислава — не пущу! — кип'ятиться Святополк. — Я великий князь київський, і моя на те воля! Маєте її блюсти!

— Не хощемо ані тебе, ані сина твого! — твердо дивиться Добриня Ядрейкович в біготливі, маленькі очиці Святополка, в його скуйовджене, злипле на чолі темне волосся. — Хощемо Мономашича. Його нам дав великий київський князь Всеволод. Самі вигодували собі князя. Ти також був колись у нас, але утік із ганьбою. Зрадив нас. Не жадаємо тепер і роду твого!..

Святополк, хитнувшись усім тілом, зірвався на високі ноги, забігав по гридниці, метеляючи зім'ятим парчевим окрилом. Поли заважали довгим князевим рукам. Він затиснув їх у жменях і так здіймав угору, коли сварився на Добриню.

— Ось перед вами сидять Мономахові мужі. Спитай у них, Добрине, з якими словами прислав їх сюди мій найдорожчий брат Володимир? Що велів передати переяславський князь, Ратиборе? Нерадцю? Ну? Пощо замовкли? Кажіть же! — Святополк спересердя розмахував руками, розлючено відкидаючи зім'яті поли окрила. Очима колов непроникливо-спокійні обличчя переяславських бояр.

Ратибор розгладжував бороду. Дивився кудись поверх голів. Нерадець обмацував очицями дошки дубового столу, на якому стояли порожні срібні кухлі й лагвиці з медами. Нарешті Нерадець зиркнув з-під брів, неохоче проскрипів:

— Князь наш велів сказати: хай новгородці візьмуть собі Святополчича і йдуть у Новгород. А Мстислав мій — хай іде ко Володимиру на Волинь.

— Тому не бути, — крекнув на ту мову широкоплечий кремезняк Добриня. — Свою волю жадаємо чинити. Господин Великий Новгород на своєму вічі так приговорив. І бути по сьому…

І знову Поток схоплювався на рівні й починав нагадувати новгородцям про закон землі руської. Як приходили колись князі із Новгорода і як державили в усій Русі. І як відтоді такий звичай став. І що мусить бути тако й далі…

Мовчали новгородські мужі. Вони хочуть будь-що посадити у Києві розумного Мстислава, свого годуванця… І тоді раптом озвався Гордята. Якийсь Див смикнув його за язика чи Цур у ребро стукнув.

— Лжа на твоїх вустах, боярине Поточе! Руські князі з'явилися не з Новгорода, а завжди були в київській землі. Були князі Люб і Чернь — від них же гради Любеч і Чернігів стали. А тут, у Києві, князював старий Кий. Від нього ж і град Київ наречен. І руські князі держали в своїх руках багато земель слов'янських. І новгородську землю також…

Боярин Поток важким тілом наліг на стіл, рикнув грізно:

— А тебе ж і не питають, ізрадця!

— Звідки знаєш? — здригнувся Путята.

— Від отця Нестора! — зухвало блиснув білими зубами Гордята.

— Нестор? Це котрий сидить у Печерах? — Святополк скривив уста. — Він завжди виступав супроти мене!

— Він, князю, за тебе руку тягне. Я сам читав у літописі, він славить тебе! — заперечив Гордята. — Усе робить, аби тебе підперти словом і законом!

— Підперти? То чому ж новгородських князів-варягів не визнає? Вони з'єднали руські землі! — загудів і Путята Вишатич, певно образившись за свій рід Добрині — Остромира — Вишати.

Гордята насмішкуватим примруженим оком оглянув витягнуті до нього обличчя. Бач, як усі жадають привласнити собі першість у руській землі! Навіть ладні кинути в забуття велику минувшину, аби тільки себе виставити! І з якою люттю, з якою зверхністю тепер колють його ненависними поглядами! Через те з дошкульним осміхом кинув:

— Нестор каже, що ті варяги були руси, а не чужинських племен, як іниї називались норманнами, англами, або готландцями.

— Не визнає Рюриковичів варягами? — здивувався Путята.

— Варяги — то не народ, то дружини воїв. Там були і руси поморські.

А Рюрик — слово лужицьке, що означає «сокіл». І міста, і ріки, і озера там називали часто Рюрик. Тобто «сокіл».

— Ви чуєте? Київський літописець постає супроти своїх законних князів! — Добриня Ядрейкович був ображений. Усі віки новгородські бояри вважали себе вищими за інших, бо походили не від свого, а від чужого кореня — варязького!.. А виявляється, що то не чужий корінь, а також словенський… То яка ж тоді вищість?..

— Воєводо, куди дивляться твої люди? Пощо не зв'яжуть рук отому ченцю, що сіє обаду і каламутить віру у князя? Чи не час йому онебеситись і постати перед Всевишнім на суді праведному? — Святополк нервово м'яв поли окрила.

Гордята розгублено закліпав очима. Ось так — одним дошкулив, а другого зрадив. І за що? Задушать тепер книжного чорноризця за правду. І пес ніякий не гавкне! Треба рятувати отця Нестора… Треба до нього бігти…

Гордята уже тихенько пробирався до дверей, коли це залунав голос ігумена Феоктиста:

— Пощо, князю, сієш даремно свій гнів? — Донині ігумен печерський ніби дрімав і не втручався в суперечку. — Чорноризець Нестор своїми трудами невсипущими і молитвами захищає твою владу від інших князів. Він є твоїм найщирішим поспішителем, захищає Словом твоє єдинодержавне правило. І тобі гордитись варто таким зичливим мужем. Обдарувати милістю своєю треба… Честю!..

Святополк зиркнув сюди-туди, засопів, закліпав очима. Здивовано, ніби нічого перед цим і не наказував своєму тисяцькому, стенув гострими, вузькими плечима.

— Я що? Я… прийму його! Обдарую. І обитель твою не забуду, владико. Тільки ж — пощо він на Рюриковичів таке?..

— Він не проти Рюриковичів. Він — за них. Але й утверджує старійшинство руської землі. Вона ж бо існувала ще й до Рюрика! І князі руські також були раніше. До Рюрика… — важко віддихував ігумен печерський.

— Е, ні! — раптом грюкнув кулаком об стіл боярин Добриня. — Руські князі пішли від новгородських! Вістимо! — Обличчя його порожевіло, в світлих очах блиснули іскрометні вогники. Певно, новгородський боярин нюхом учув загрозу для честолюбивої і свавільної новгородської вольниці.

Гордята, діставши підтримку ігумена, знову осмілів.

— Руські князі пішли від Кия і його роду. Тому новгородці і їздять до нас просити собі князів зі стольного града. Від первопрестольного нашого града просите! — повернувся у бік Добрині.

Святополк несподівано дрібно розсміявся. Авжеж, у київських володарів треба просити новгородцям собі князя, а не возноситись гординею над ними!

— Бачу, мудрий наш книжник Нестор. Правду мовить: Київ — град первопрестольний і звідси великі князі посилають своїх менших князів у волості. Путято, чув? Ось так треба розмовляти із свавільцями, як сей дружинник. Повчись! — І підскочив до новгородців. — Руський князь із первопрестольного Києва дає вам князя по закону руському. Беріть Ярослава!

Добриня Ядрейкович важко звівся.

— Красно дякуємо, князю. Але Цовгород живе по своїй правді — новгородській. І по своєму закону. Беремо Мономашича. Мстислава.

Новгородські посли дружно піднялися з-за столу, мовчазно й велично випливли із гридниці, підмітаючи мостини довгими опашиями, підбитими унизу хутром.

— Ти їм про руські покони і закони, — шкріб потилицю Путята Вишатич, — а вони — про свою волю. Упе-е-р-тий народець!..

— Поточе, збирай дружину. Силою посаджу Ярослава у Новгороді! — скипів Святополк, аж тонкі вуста його великого рота посиніли.

Тоді ворухнувся Ратибор.

— Знову буде братня війна. Ти підеш у землю новгородську свою волю чинити, а цюю землю загарбають половчини… Замирись з ними, князю.

— Замирись! — кинувся до Святополка і боярин Поток. Уявив лиш, як кочові орди знову попалять його погости і села під Києвом. Тільки-но відродилися вони!.. Смикнув за рукав Путяту, бо й він має довкола чимало земель…

Путята простяг обидві руки до Святополка.

— Кляті поганини погублять нас!

— А Мономах? — крутнувся на п'ятах Святополк. Ратибор засміявся, але нічого не відповів. Лише підморгнув Нерадцю. І Святополча злість враз вивітрилась з душі. Збагнув: Мономах нині відтяв у нього Новгород, а там відхопить і Київ.

Зіщулився, згорбився й бочком виповз із гридниці, кинувши до радців: «На все божа воля!»

— А ти, брате, добре в зуби тицьнув отим книжником, — спокійно звернувся Путята до Гордяти. — Чому пішов із нашого двору? Чому до князя переяславського перебіг?

— Та… — махнув рукою Гордята.

— А ти не цурайся мене. І вітця свого, боярина Яня.

— Боярин Янь не мій вітець! — обурився Гордята. — Вітця не маю. Лиш матір свою знаю — Гайку!

Нерадець вайлакувато ворухнувся за столом і лише засопів.

— Ну то все одно, не чужий йому. Учив же тебе, ростив. Та й мені немов рідний. Заходь, розкажи. Чи спішиш до Переяслава? — заглядає Путята в очі Гордяти, водночас обмірковуючи, яка користь може бути йому, боярину Путяті, від цього возносливця, що зрадив Святополка і переметнувся до Мономаха. Усі нині біжать до Мономаха! Авжеж. Мономах таки колись сяде на київському столі, то вже тепер треба подумати і про себе. Треба показати, що він також душею за Мономаха… При Святополку — лиш з необхідності…

А цей дружинник Мономахів, Янів вигодованець, може колись посвідчити своєму волостелю, що Путята давно прихильний до князя переяславського.

Приголубити б цього молодика… Бач, як догодив Святополку і як навіть ігумен Феоктист до нього пристав.

— Ти приходь, брате, до мого двору. Приходь! — Путята удав, що витирає сльозу. — Ох і згадував же тебе Янь у свою смертну годину…

— Та, може… прийду… — зашарівся Гордята від несподіваної ласки київського велеможця. Але тут же з жахом подумав, що Путята чогось жадає від нього. Запрошує не ради гостювання… А він, дурень репаний, купився на льстиву шану Путятину!.. В яку ж це мить заговорила в ньому холуйська кров Нерадцева? Є-таки в ньому оте марноелав'я, оте підступне славолюбство… Жадання раба вивищитись, стати поряд із всесильним, байдуже, що той нікчема.

Та й суперечка. Пощо було йому втручатися у князівську сварку? Його слова нікого не навчили, хіба що багатьох розлютили й полоскотали честолюбство Святополче… Але ж вони — і супроти Мономаха! Тепер немає до нього вороття.

Гірко від того на душі. А в мислях — сум'яття…

Перший київський боярин, Святополчий радець ї тисяцький Путята Вишатич поставив свій терем на горі при Боричевому узвозі, що здіймався над рукомесним Подолом поряд із теремом Яня. Тепер обидва боярські двори були відгороджені од вулиці високими жердинами, щільно збитими й поставленими на високий земляний вал. З усіх боків двір Путяти був захищений огорожею. Коло воріт вивищувалася дерев'яна вежа з віконцями-бійницями.

Гордята гірко посміхнувся: боярин Путята, ледве дочекавшись смерті брата, уже прибрав собі його двір. І спільним валом обніс… Гай-гай, ненаситцю! Чи ж довго збираєшся жити на цьому світі?

Гордята поволі піднімався крутою стежиною, чудувався людській жадобі… Здаля Путятин двір нагадував невеличкий градок, захищений з усіх сторін від напасників. Видимо, велеможний боярин боявся лишатися сам на сам із чорним людом, що юрмився на Подолі. Опасав себе через те отсими стінами, вежами з бійницями, кованими брамами…

Звідси, з подільських криниць, до двору Путяти снували водоноси, тягали в цебрах воду до терема. Одні жінки…

Гордята спинився напівдорозі, оглянув стежку, яка веде від криниць до Путятиного двору. Крута стежина! Кроків із триста. А то й більше, бо не йде прямовисно, а крутиться по косогору. Скільки ж то сил забирає в людини, доки вона донесе ті відра до боярського двору!

Давно він живе у Києві, та якось ніколи не помічав, як важко дається киянам ота чиста прохолодна вода із підземних джерел. Коли служив при дворі Святополка, то вгамовував спрагу тією, що стояла в цебрах у сінях. А в Бестужів воду брали з криниці прямо за їхньою хвірткою. Увесь куток гончарний брав звідтіля воду. А ось на гору, на боярський двір, виявляється, воду носять знизу. Носять, тяжко згинаючись під коромислами чи обриваючи руки, знесилені жінки-челядниці… Ось як ця зігнута жінка, що плавно похитує відрами на коромислі, щоб не згубити з них і краплини, й що так обережно ступає босими ногами по рінистій стежині.

Гордята жалісливо дивився на похилену жінку. День у день, рік у рік отак… І більше нічого не знати, не бачити… Та чи й захочеш щось знати чи побачити від того носіння? Далебі, і їсти не захочеш…

Наздогнав жінку, легенько торкнув за лікоть. Жінка здригнулась. Аж вода хлюпнулась із відер. Здивовано підняла до нього обличчя.

— Давай піднесу! — намагався у голосі передати їй свою лагідь і зичливість. Простяг до коромисла руки, щоб перекинути його на свої плечі. Але чіпкі смаглі руки її вчепились у коромисло. Вона тихо зойкнула:

— Гордято… це ти?

— Я! — здивувався він. Хто ж се? Мілея?.. Вдивлявся у примружені під повіками очі, які усміхалися до нього і водночас туманились сльозинками.

— Не впізн-а-ав! — мелодійно бринить її сміх. — Не впізн-а-в!.. Руту важко впізнати, еге ж? Колись біля Печерської обителі… Пам'ятаєш? Про Перунове капище оповідала тобі… Забув…

Ні, Гордята не забув… Це від несподіванки у нього світ хитнувся в очах. І зашуміло в ушах… І защеміло в грудях… Від якоїсь шаленої радості… Звичайно ж… це Рута… Княжа-Рута… Ота, що було загубилася в суєті життя…

Хотів сказати їй про свою радість. Але слова застряли у нього в горлі. Насідали одне на друге, крутилися, стрибали. І не піддавалися його бажанню. Не здатен вихопити жодного з них! Не зводив з Рути очей і дурнувато посміхався. І не міг стримати на своєму лиці тієї благуватої, безглуздої посмішки…

А Рута ніби не помічала того і сміялася до нього усім обличчям, усіма зморщечками навколо рота, навколо очей. І відблиск її щирої радості хитався у хвильках води у цебрах.

— Дай піднесу! — Рвійно підхопив коромисло з її плеча й підставив своє, але робив це так поспішливо, що ненароком чимало схлюпнув води. Подивився запитально у її очі — чи не осудять його? Ні. Рута сміялася своїм дивним осяйним сміхом і наче й не помітила його вайлакуватості… А він швидко подерся угору. Скоро відчув, що не вистачає у грудях повітря. Спинився. Передихнув. Еге! Якщо бігатимеш щодня по цій кручі, то швидко й душа з тебе вискочить…

— Не біжи!.. Не біжи! — гукала Рута йому вслід. — Ти ж не звичний до сеї роботи…

Коли цебри були віднесені до господарського двору й вода з них вилита у високі бочки, Гордята полегшено зітхнув. Тепер міг про щось питати Руту, міг слухати її співучий голос. Міг оповісти щось і про себе. Але що про себе? Краще слухати її. В його житті нічого значного не трапилось. І нічого не змінилось. Служив Святополку, потім служив Мономаху. Тепер — не знає кому. Ото й усього. Ще міг би якось сказати, що не забував її. І що хотів зустріти, але як про це скажеш? Він краще почує щось від Рути. Краще перейметься її радістю, причаститься до неї. Уп'ється отим чарівним сміхом. І співучим голосом, що так причаєно-стримано клекотав у її грудях і так рвався на волю… Раптом він згадав, що пам'ятав Руту не такою. Навіть не знав, чи вона вродлива. Зацікавлено тепер окинув її поглядом: справді, гарна Рута чи ні?

Але із сумом миттєво подумав про себе, що, певно, вже у його серце закрадається старість. Уже не тієї зовнішньої краси шукає його погляд, котра змушує милувати око. На іншу красу озивається щемом його серце тепер — на ту, яка світиться з Рутиних очей добротою і щирістю. Через те вона видалася йому зараз найвродливішою й найжаданішою у світі!..

І все ж відзначив про себе, що з тої зустрічі, за всі роки його блукань і її поневірянь Рута змарніла. Чи то вже так смага літня зчорнила її шкіру. У сіточках зморщок побіля очей і на переніссі, в запалих щоках причаїлись утома й гіркота. І руки її, колись такі смагляві й такі сильні й чіпкі, найкрасивіші в світі, зараз втомлено обвисали вздовж тіла…

— Хочеш побачити наше житло? Ходімо! — Вона схопила під руку коромисло й рішуче штовхнула Гордяту в плече. — Уже день закінчується. Сонце сідає. Кінець роботі…

Сонце і справді сідало за верхівки принишклих дерев десь за Почайною, за лугами, за лісами.

Рута жила із малим синком у маленькій мазанці на Подолі, обіч Боричевого узвозу, ближче до криниць. Там стояли хижі багатьох челядників Путятиних, яким стачало того житла, аби, донезмоги втомившись за день на боярському дворі, було де прихилити голову вночі, а вранці знову бігти на гору.

Відтоді Гордята й лишився жити в Рутиній мазанці. Не повернувся до Переяслава. Не з'явився і до Путяти. Не раз, лежачи на сіні під теплими літніми зорями, Гордята дякував отій кам'янистій крутій стежині, котра звела його з Рутою. І знову ніжність і незмірима вдячність вибухала в ньому до цієї жінки. І знову був щасливий… Як мало, виходить, потрібно для людського щастя. Одної щирої і відданої душі поряд… Думав так. Гордята вважав, що осягнув і земну мудрість, і земне щастя. Думав тепер лиш про те, як вивільнити Руту від пекельного коромисла, де дістати якісь куни чи мідниці для хліба насущного. Служити князям чи боярам не хотів. Торгувати не було чим. Що він умів? Згадав, що вмів колись ліпити горшки й глеки. Спасибі Бестужам — навчили. Та ще виліплювати глиняні городи або храми. Але на тих забавках на хліб не заробиш. А для горшків і глеків потрібен гончарний круг, гончарна піч… Зустрів якось старого Бестужа. Розповів про свою нужденність. Старий гончар увечері прислав до нього Брайка. Той приволік гончарний круг. Наступного дня удвох з Брайком принесли в корзинах глину…

Одного разу до Рутиної хижі заглянула Мілея. Мовчала, оглядаючи чисто вибілену хатину, рівно підведені карнизи, дбайливо полатані верети на лаві. Так само мовчки підійшла до малого хлоп'яти Рутиного, подарувала йому глиняного коника, який, коли в нього добре подути, висвистував на всі вітри. Потім підійшла до Гордяти, котрий сидів на дворі за своїм гончарним кругом, поволеньки ворушив пальцями на заокругленні ще м'якого горщика. Коло нього вертілося хлопченя і, роздуваючи від задоволення смагло-рум'яні щічки, щасливо блискало чорними вуглинками очей на свою цяцьку.

— Отеє і є Рутчин син?

Гордята не підводив очей. Пильно вдивлявся в рівні смужечки, що полишались від шорсткої шкіри долонь на боках горшка.

— Се наш син, Мілеє.

Мілеїне обличчя зашарілось ніяковістю. Вона скривила кутики своїх уст і зухвало кинула, примруживши свої голубі очі:

— Ханський покидьок, а не твій син, Гордято. Гадаєш, що прикрив її сором? Хіба люди не знають, кого підібрав?

Дряпаки зневаги болюче проткнули серце. Кінчик Гордятиного носа побілів. Потім та білість розлилася на щоки, на чоло. Від того чорнішими здалися його широкі соболині брови і глибшими став погляд у сірих, а тепер ніби зчорнілих очах… Гордята стиснув уста, крутнув ногою гончарне коло. Воно захуркотіло, закрутилось перед його очима, і той горщик, який виростав з-під долонь Гордяти, витягся, потоншав — то вже був не горщик, а глек. Гордятині пальці й долоні притискували й вигладжували довгу широку шию глека, і то вже був не глек, а лагвиця, висока, тонкошия, немов лебідка. Тільки б ще збоку тонку вигинисту ручку припасувати — і все!..

Мілея постояла очікувально. Знала, що Гордята чув її слова. Та його затятість зневажила її. Упіймала на собі блискавичний колючий осміх Гордяти й уся зіщулилась. Так, не принесла вона йому дитини… Не змогла… А безчадна жона — що порожній вітер…

Мілея одначе не хотіла йти переможеною із Рутиного двору. Зрікся її, тож хай знає, до якої пристав. Вона зібрала в собі усі сили й гордо труснула головою:

— Та й з боярином вона…

Гордята довгим поглядом уперся в її озлоблене лице. О, жона сія уже оклигала після повійницьких мандрів! Одужала тілом, налилася мстою до людей незахищених, на яких легко вилити власні помиї… Хотів виштовхати гостю за хвіртку. Але Мілея, відчувши його рішучість, спритно сахнулася вбік і, вигнувши, мов лошиця, гнучку спину, раптом опинилась коло дитини. Хлопченя припадало на колінах до свого коника, показувало свої іграшки й вело з ним бесіду:

— Подивися, Воронцю, який у мене є градок. Скок-скок! Скачи сюди. Тут ось теремок стоїть. Ну, свисти! свисти! Чекай… Тут ось храм. Тут живе Білобог. Се добрий бог, не бійся його! Він дає всім сонечко і хліб. А тут ось живе Ярило-бог. А тут — Див… і Перун…

Нагнувшись над хлоп'ям, Мілея з подивом слухала його химерну гру. Затим солодкавим голосом обізвалась до дитини:

— Сій забаві хто тебе навчив?

— Отець мій, Гордята, — не відриваючись від гри, кинуло хлоп'ятко.

— Хм… — скривила уста й гордо попрямувала до хвіртки.

Гордята схопився, подався услід і, як тільки Мілея причинила хвіртку, миттю узяв її на засув. Пізніше думав, що він тричі щасливий тим, що доля забрала від нього цю голубооку змію із шовковою шкірою і солоденьким улесливим голосом. Хотіла труїти його й тепер, але та отрута не приставала до гончара. Посуд його кияни купували залюбки. Старі бабусі чаклували над вухастими макітерками і запевняли, що їхня чудодійна сила надавала звареній у них їжі особливого смаку. Але так було недовго, бо по велелюдному подільському торжищу, що нуртувало на майдані біля напівзруйнованого капища Волоса, стали повзти чутки про гончаря-волхва, котрий, мовляв, потай ліпить глиняні храми для ворожби.

Про що волхвує гончар? Може, це від його ворожіння люд рукомесний на Подолі все частіше голодує? А чи не ота його блудлива жона Рута намовляє воєводу Путяту, щоби він напускав на бідний люд київський зграї своїх ємців, гридів, отроків, які здирають з народу нові правежі й потяги? Бережіться, люди чеснії, сих чорних волхвів! Вони у дружбі із самим Чорнобогом! Плекають ханського сина, аби потім, коли виросте, підбив усіх русичів під руку половецьких ханів невірних! Оте дитя ще мале, а вже уміє розмовляти і з Ярилом, і з Дивом, і з Перуном, уміє накликати на бідну чернь кістляву Морану з косою. Хіба не бачите, скільки чорного вороння кружляє сього літа над Києвом? І як знахабніло скрекочуть сороки, провіщаючи якусь біду? І як сонце туманиться білою імлою? То означає, що по землі бігають вовкулаки. Вони то голосистими півнями перегукуються з кінця в кінець, то швидкокрилими соколами злітають увись, то зграями здичавілих хортів носяться вулицями й завулками Подолу, шкірячи зуби на городян…

І раптом серед усіх цих нашіптувань про ознаки якоїсь біди, що десь звідкись насувається, на небесах з'явилося вогненне знамення. Три дні й три ночі червоно горіло небо. Уночі було видно як удень. А потім сонце обгородилось трьома дугами. Чорноризці пророкували кінець світу. На спустілих торжищах вили пси. Чорний рукомесний зголоднілий люд хапав у руки кілля і нападав на комори бояр та купців. Найбільше діставалося подільським купчинам, що займалися резоїмством і тримали рукомесників у своїх руках роками, часто продаючи їх у холопство. Тих проданих рабів-холопів арабські й кримські купчини вели на налигачах аж до Кафи на Чорному морі і там продавали грекам або персіянам. Бунтівні кияни нападали на гостині двори й вивільняли гурти холопів-рабів, яких уже збиралися виводити з міста. Купці кинулись до великого київського князя за поміччю. Святополк мусив посилати воєводу Путяту з гридями по бідняцьких кінцях Подолу. На кожум'яцькому, ковальському, шевському кінцях княжі гриді похапали мужів, позв'язували їм руки, поскидали на повози і кудись вивезли. Услід їм котилася чутка, що тих нещасних продадуть у половецький полон або посадять у поруби. Ватага розлютованих подолян кинулась із мечами і кіллям до Слободи, що зачаїлась за мурами Ярославового валу біля Жидівських воріт. Але їм перепинили шлях княжі гриді. Путята розігнав бунтівників, що порушували спокій можних містечан. Тоді зграї невдоволених подолян посунули на торжища, на гостині двори й стали громити крамниці і ларі купців та бояр. У цей час хтось згадав і про гончаря-волхва, який жив поблизу Боричевого узвозу і своєю волшбою ніби накликав на них біду.

— Спалити його! Хапайте оте половченя!

— А-а-а! — Рутин крик на мить зупинив шаленство товписька, і Гордята встиг увіпхнути до кімнати малого Гордяту і Руту й зачинити двері хатини.

Гордята вийшов на поріг.

— Люди! Люди! Що ми нам заподіяли? Пощо гнів на нас маєте? Вас обдурюють злословці! Нікчемні лакизи! Вони хочуть, аби ми один одного повбивали!.. Їм на радість. Ми ж нічого не беремо живосилом… ні в кого! Живемо із своїх мозолів! Ось мої руки — дивіться! Вони такі ж, як і ваші! — Підняв угору розпухлі від глини червоні долоні. — А жона моя — челядниця на дворі Путятиному. Знаєте її. Воду носить. Ось на ту гору… За шматок хліба. Яке ж зло можемо заподіяти іншим? Самі гибіємо в бідності. Ідіть до хати — дивіться, коли не вірите!

— Волшбою зло накликаєте, мовлять.

— Коли б могли — давно накликали гнів Перуна на голови усіх багатичів! Хіба не так?

— Бреше, яко пес! А може, наворожив собі золота та й сховав? Ходімо поглянемо! Тримайте його, щоб не втік!

— Ось! Бачите! Ось вони, чаклунські забавки! — хтось пронизливо гукав від купи золотистого піску, де стояли глиняні іграшки — градок з теремами і з дивовижними храмами-капищами… — То відьомські чари! На вогнище його! — Натовп тягнувся до Гордяти руками, жадаючи розчавити його в своїй сліпій люті.

— Облиште його! Облиште!.. — пронизливо-вимогливий жіночий голос розітнув скаламучене юрмисько бунтарів. — Не винен він! Я знаю.

Розпихаючи товпище людей, від хвіртки ішла до Гордяти-гончаря висока стара жінка. У білому пової, на голову вища за всіх ворохобників, ця жінка владно ставила поперед себе ціпок, і люди з острахом сахалися вбік. Стариця була одягнена в білу полотняну сорочку із скупим чорним мереживом, а з-під крайки униз спадала картата плахта з глибокими розрізами по боках і спереду. За спиною старої теліпалась на мотуззі порожня кайстра.[100]

Гордята з перестрахом вдивлявся в її суворе зморщене обличчя, у міцно стулені вуста і не міг пригадати, чи бачив її коли.

— Чую твою біду, сину, — мовила голосно жінка. Оглянула притихлих і здивованих ворохобників. — Гей, ви, сліпці куцоумні, темні душі ваші! Пощо на чесного бідака руку піднімаєте?

В раптовій тиші хтось винувато сказав:

— Нехай не ворожить із Чорнобогом!

— Хто бачив теє? Кажіть! Хто? А може, то сам Білобог до нього в гості заходжає! А може, то Перун йому своє слово хоче сказати!

— Люди бачили!.. Хай не плете на нас сіті із Руткою своєю! То вона боярина намовляє!..

— По чиєму наущенню прийшли? — суворо насупила брови висока стариця, обмацуючи занепокоєні обличчя прибульців своїми гнівними прозоро-голубими очима. — Не відаєте, що творите! Глухі ваші душі! Се нужда зруйнувала їх… Злидні й злоба втомили вам серця… Від його смерті кому буде зиск? Тільки гріх упаде на ваші голови, нерозумні ви люди!.. Забуті вами земні боги не простять вам цього гріха… Ідіте звідси!

Вичахлі від шаленства чоловіки розгублено оглядалися навкруг, ніяково товклися на місці, ховали один від одного очі.

— Хіба знаєш… Кажуть, що волхвує… Капища темним силам воздвигає…

Жінка упіймала те присоромлене белькотіння, підняла угору руку.

— Так, Гордята ваш здатель![101] Творець див нездійсненних… які тільки у казках живуть. Через людські черстві душі не може пробитися до людей його мрія про красу… Ідіте! — сердито махнула на притихлих мужів, які враз розчулились і вже готові були кинутись захищати Гордяту і його нездійсненні дива… — А я до тебе, сину мій… — Жінка повернулась до Гордяти…

Люди бігцем виміталися з двору і вже на вулиці, далеко від Еоричевого узвозу, спитали в себе: а хто ж сія біла стариця? Звідки вола взялася? Може, також волхвиня?..

— Звідки знаєш мене, мамо? Хто єси? — здивовано допитувався її і Гордята.

— Я Живка. Чув? Нічого, що не чув. Мало хто знає моє ім'я. Я з волинських пущ.

— А звідки дізналась про мене?

— Нерадець з дружиною прибув до Володимира. Від нього й почула, що є такий здатель-волхв у Києві-граді.

— Але ж Київ — он який огром! Яко Царгород ромейський!..

— Все ти знаєш, сину. Смислений єсть. А того не відаєш, либонь, що тебе знає кожна дитина на Подолі. Бавиться твоїми забавками і глиняними капищами. Отак і знайшла.

— Руто! Де ти? Іди-но сюди. Зустрічай нашу рятівницю!

— Охо-хо, скількох я рятувала. А матір'ю ніхто не назвав… Та… я не надовго. Дай води!

Рута швидко спустила додолу сина, котрого все ще пригортала до грудей, кинулась до кухля, що стояв у сінях на ослінчику, витрусила з нього краплини застояної води, набрала з відра чистої.

— Зайшла б до хати, матінко, — Рута припадала біля своєї несподіваної гості, не знала, як і догодити.

— Спасибі, дочко. Згаяла багато часу на пошук. Зараз і піду. Я до тебе, Гордято. Дай мені одну свою забавку, що малий твій нею бавиться. Оту! — вона ціпком вказала на багатоглавий храмець, який давно вже зліпив Гордята своїй дитині. — Завалився мій Живець, Гордято, капище Живи. Від старості упав. Треба новий ставити, щоб кращий був за старий. А життя мені відміряно вже небагато. Майстри-древоділи на Волині знайдуться. Отсі твої гостроверхі вежиці й дашки, гадаю, зроблять. Але як думаєш: краще брати для них дуб чи сосну?

— Мамо… сіє ж ідольське капище буде, а не християнський храм, — тихо мовив Гордята. — Гріх нині ставити такий.

Нині лише християнські храми дозволено… А ці… палять!..

— Хіба ти став правдивим християнином, Гордято? Хіба вмерла в тобі душа, що розмовляє з лісом, рікою, травою, землею? Бач, скільки тих ідольських забав наліпив! Усі діти у Києві тепер розмовляють з Дивом, Ярилом, Перуном. Такою вже й залишиться наша душа. Живий дух нашої землі ніколи не покине її. І нам його треба берегти. Не забувати. Бо як забудемо себе самі, то й світ забуде нас…

Живка нахилилась, підняла із землі важкий глиняний храмець, загорнула в шмат полотна й обережно поклала на дно своєї торби.

— Бувайте здорові, — Живка пильно й сумовито поглянула на Гордяту й Руту і поцюкала ціпком по твердій кам'янистій стежині. Ішла повагом. Висока, біла, не зігнута літами…

Дрібний теплий дощ сіявся над зеленим простором степу і запинав далину сизим серпанком. Від того дощу на очах росла трава, ширшало листя зела, повніли плеса річок та озер, глибше грузли в землю копита коней.

Мономах втомлено озирався. Коли б зараз половецька орда змогла їх настигнути, то його вої загинули б. І Святополча дружина, і Давида Святославича ратники полягли б у цьому розгаслому, розм'яклому степу. Але в цю теплу непогодь і половчини на своїх конях далеко не рушать. І веж своїх не покотять швидко. Тим часом русичі невпинно заглибляться у степ.

Мономах задоволено зводиться на стременах, оглядає довколишній затуманений зелений простір. Скільки уже йдуть, а половчинів так і не видно.

Відтіснив він їх од Воїня за Сулу. Аж до Дону великого покотили свої вежі.

З того часу, як Мономахові раті погромили орду на Сулі, хани бояться зустрічей з русичами. Лякають дітей своїх іменем Мономаха. Грізний переяславський князь нагнав страху також на всі орди, що кочують в Подонні, Приазов'ї, сягають аж до Залізних воріт Кавказу. Колись співці-билинники і про нього складуть думи-пісні, як він землю руську заступив мечем від поганого половчина. Але за життя чи й дочекається неласкавої до нього слави. Вже лишилося йому недовго степи копитити… Батько його, Всеволод, прожив шістдесят три літа. Йому ж нині — уже п'ятдесят сім. Двох жон своїх пережив — хай буде їм царство небесне. Поодружував усіх своїх синів, окрім наймолодшого — Гюргія, котрому віддав у держання свою ростовську отчину. Багато орд половецьких погромив, Багато доріг пройшов, воюючи з братами, синовцями, гасячи коромолу між ними або розпалюючи її… Завжди він виходив ніби переможцем у цих численних битвах. Але все ж однієї, найжаданнішої перемоги так і не здобув.

Ось поряд із ним їде його споконвічний суперник — Святополк. Бовтається у сідлі князеве довготелесе кістляве тіло. Ноги його чи не землі сягають. Возносливо оглядає воїнство. Дощ, пронизлива імла не псують йому настрою. Ая! Повертається від Сули до свого стольного Києва переможцем. Ченці в монастирях уже розучують нові псалми, аби прославити свого князя, свого захисника. Дзвонарі натягують міцніше вірьовки, щоб з усіх сил ударити в стоголосся міді й привітати Святополка. Чи не найбільше стараються і печерські чорноризці. Великий київський князь, певно з допомогою своїх радців, збагнув, що з цим монастирем, який здавна був опорою самодержавності київських князів, треба не сваритись, а дружити. Тому й усунув подалі від себе грека-митрополита, який завжди тягнув руку за Мономаховичів і за ромейську імперію, над якою Мономах мріяв владарювати. Багата Печерська обитель тепер стала ніби другою вотчиною Святополка. Він її обдаровує і звеличує, а вона славить його і з усіх сил підпирає. У державний літопис отець Нестор знову запише іще одну перемогу над половецькими ордами і припише першість у ній, звісна річ, Святополку, а не могутньому володарю цих степів Мономаху!.. Добре навчився Святополк з поміччю своїх думців, бояр і ченців на Мономаховому хребті собі славу здобувати!..

Колись Святополка туровського, бувало, ледве витягнеш із теплого терема у половецький степ. Але коли все ж із допомогою бога і руками й розумом Володимира Мономаха до русичів стали приходити одна за одною перемоги, то тільки гукни — і Святополк біжить до нього зі своєю дружиною. Боїться, що Мономах здобуде перемогу і йому одному вся та слава дістанеться, а законний волостель руських земель лишиться без неї. За багато років владарювання Святополк пізнав смак солодкої і хмільної слави. Тепер уже не відучиш від неї, цупко тримає її в своїх довгих, кістлявих руках, цупкіше, аніж сідло його тіло. Бо за всі ці роки Святополк так і не навчився вправно їздити верхи. Сказано — не степи були його колискою!..

Мономах час від часу супить сиві брови, зиркає спідлоба на свого удачливішого суперника. Вже й ти, брате, старий. Зсіріла твоя облич; пробивається сивина у темній цапиній борідці. І чуприна он стала сріблистою… Гай-гай!.. Літа не минають і щасливців!..

Чвакає під копитами заболочена, розм'якла земля, Важке вологе повітря давить на груди, їм тяжко дихати. А раніше він не помічав якоїсь недуги від погоди. Хай там дощ, сніг чи спека, — завжди був наструнений, як тятива, завжди міг зірватися в будь-яку мить і летіти крізь степ, підминаючи під кінські копита простір. А тепер ось давить йому в грудях від тої вологості, дощової імли… А може, то не від погоди…

Може, винна в усьому ота Святополча загонистість і самовпевненість.

Після волинської колотнечі Мономах покинув Святополка. Не міг дивитись, як великий князь жадібно підгрібав під себе одну волость за другою. Сіверський Давид і Святополк ходили і на Василька, і на Володаря Ростиславичів. Згодом Давид Ігорович покликав до себе хана Боняка і розгромив своїх суперників, які опирались на угорькі раті. Святополк кликав тоді Мономаха аж з Волги: «Поспішай, брате, до нас, виженемо Ростиславичів, однімемо їхні волості». — «Не можу йти на братів, — відповів тоді Мономах. — Не переступлю клятву, яку дав на хресті».

І вийшло, що Ростиславичі побили зазіхателів, відстояли землі свої. Але Святополк перехопив-таки город Володимир-Волинський і посадив там сина свого — Ярославця. З Мономахом не порадився…

Мовчки лютував Мономах, аж сергою своєю срібною у правому вусі подзвонював. Писав повчання дітям. Учив їх слідувати божій волі. А може, тим самим гасив у собі досаду. «Пощо печалишся, душа моя? Навіщо бунтуєш мене? Уповай на бога, бо вірю в нього…»

Виписував із Псалтиря вислови, а перед очима у нього стояв віроломний, зажерливий Святополк. «Всякий день милостиню творить праведник і позику дає, і плем'я його благословенне буде.

Ухились від зла, сотвори добро, знайди мир, і віджени зло, і живи во віки віків…»

Так, таким повинен бути великий князь, найперший християнин, обранець бога і миротворець. А Святополк? Нехай усі тепер бачать, скільки зла навколо нього, скільки крові, сліз, гріха… Ніби не повчання дітям своїм, дорослим мужам, писав, а привселюдно осуджував свого суперника словами із священного письма і накликав на нього гнів божий.

Володар душ людських і керманич держави має бути іним — щедрим і милостивим, аби не возставали проти нього. Чоловіколюбивим і справедливим. Очі тримати донизу, а душу — ввись. Не захоплюватись владою, зневажати честь, яку приймаєш від усіх тільки за те, що владу у своїх руках маєш. Ось як думає він, христолюбивий Мономах, богом призначений від народження для трону і для влади. І він вичікує її. Довгі літа до неї іде довгими дорогами. І колись таки дійде — він у це вірить! Тому волею своєю і з божою поміччю витворює із себе справжнього володаря, захисника народу.

«Всього ж більше убогих не забувайте і, наскільки можете, по змозі, годуйте і подавайте сироті, і вдовицю виправдайте самі, і не давайте сильним згубити людини. Ні правого, ні кривдного не убивайте і не повелівайте убити його…»

Мономах нікого не буде вбивати. Окрім ворогів землі руської — половчинів і коромольників. У нього руки чисті — за всі роки не вбивав нікого, хіба що двораки його та дружинники які. У тому його вини не було. Кожен чоловік в одвіті перед богом за власні діяння.

«Паче всього гордості не майте в серці і в умі….» Яко отсей блазень Святополк, що так вчепився в отчій стіл. І від гордості своєї, люди самі бачать, оглух і осліп душею й серцем.

На все божа воля… Може, й краще, що він, Святополк, отаким удався. Був би інакшим — хто сказав би, що дурень на престолі, а смислений — у половецькому полі? Мономах би не мав тієї слави, яку має нині. До нього біжать усі менші князьки, благають: рятуй від половців! До нього ж звертаються й князі старші, брати його: замири нас! Мономах узявся за теє замирення з радістю. Не до великого престольного князя звернулись брати, а до нього, якого бояться і якого шанують, тамуючи заздрість.

Тоді, ще після волинської війни, переяславський князь гукнув клич усім князям: з'їхатися у Витичів, до озера. Чинити суд справедливий над Давидом-розбійником, який осліпив князя Василька і два роки проливав братню кров у волинській міжусобиці. Князі збиралися судити Давида, а про його спідручного, про його прибічника Святополка — мовчали. Лиш подумки приєднували великого князя до цього злочинця і татя. Бо осудити і його — значить вигнати з київського стола. А коли вигнати, то кого наставити? Мономаха! Та вольовому Мономахові не хотіли дати влади над собою, кожен потайки жадав забрати її собі…

Тоді стояв місяць зарев. Русичі ще називали його місяцем жнив. Небо сипало у велике плесо озера дрібними і великими зорями. Над глухими темними кущами нависав ясновидий місяць. Світанки озивалися диким ревом єленів, що стадами збиралися на свої весілля, які починались із смертельних побоїщ. Князі мовчки прислухалися до тих віддалених гуків, потай зітхали за мисливськими ловами, але очима чіпко стежили один за одним. Аби той суд над Давидом (водночас і над Святополком) не перейшов своєї межі. Мудрий Мономах може скористатись із цього з'їзду князів землі руської. І варто буде лише одному з них гукнути: «Геть Святополка!», як тут же вирине інший заклич: «Хочемо Мономаха!» Ні-ні, за можливими Мономаховими підступами вони стежили ретельно. І ще ретельніше пильнували честь Святополка.

Ось до Витичівського озера під'їхав на коні і Давид. Не убоявся ж! Сплигнув на землю, підійшов до вогнища, навколо якого були розбиті намети князів і їхніх бояр. Спинився перед Мономахом, що стояв тут в оточенні своїх братів і старійшин дружинників-бояр. Гонористо підняв голову:

— Пощо мя єсте привабили? Оце я єсмь. Кому на мене обида?

Князі-судді отетеріли від його зухвальства. Ніби не він завинив перед своїми братами, а вони — перед ним. Давид підійшов до Святополка, як рівний до рівного. Авжеж, обидва однаково руки братньою кров'ю заплямували! Святополк подався до свого намету. А що, коли Давид оповість, що це він, великий князь, повелів осліпити Василька? Що, коли всю вину на нього перекине і сам очиститься? Давид — нахаба, він не убоїться видати його!

Але Мономах в одну мить заступив утікачеві дорогу.

— Пощо тікаєш, брате? Стій перед нами усіма й одвіт давай.

Давид переможно сіпнув патлатою головою. Мономаху не терпиться… Мономах уже й Святополка до одвіту тягне? А що ж інші князі на це? Мовчать? Знають же, куди воно хилиться…

Доки Святополк оговтувався, кліпаючи очима, Мономах вимогливо дивився на Давида.

— Ти, Давиде, сам сказав: хощу поскаржитись на свої кривди. Говори!

Давид уже закипав гнівом. Роздував широкі ніздрі короткого носа. Куди ж князі дивляться? Мономах над ними верховодить, а вони мовчать! А князь Володимир наполягав:

— Навіщо очі витягував братові нашому Васильку? Хощеш, аби і тобі відплатили тим же?

Давида охоплював страх. Прискіпливо вдивлявся в обличчя своїх суддів. Невблаганний грізний Мономах обпікає його величезними очима. Гнівно хитається у його вусі роденська серга. Чернігівський князь Олег і Новгород-Сіверський Давид і собі дивляться на нього з осудом. Вони також добре розбій чинили у землі руській, поганців приводили не єдиножди, але очей у братів своїх не виривали! А що, коли й справді тепер на Давида чекає доля Василька? Чому мовчить великий князь? Святополк похнюпився, ховає очі за повіками, щулить вузькі плечі. Боїться… Давид Ігорович обм'як. Ніби той страх Святополчий перекинувся і на нього.

Мономах рукою покликав усіх за собою в намети. Пішли радитись князі- судді. А що тут можна нараяти? Брат їм усім, той Давид окаянний. Та й не він один в усьому винен. Убити його — то брати-князі і собі стануть убивати один одного. Осліпити? Але ж злом породиш ще більше зло. Нову біду накличеш. Почнуть один одного сліпити, як ті ромеї-візантійці.

Давид Ігорович не знаходив собі місця коло вогнища. Ізгой. Усіма відкинутий. Усіма зненавиджений. Чекав своєї долі. Проклинав свою вдачу, своє життя. Багато чого віддав би він у сю хвилю, аби почати жити спочатку… Та ж ба, нічогісінько на сім світі не повертається з минулого. Окрім біди. Метнеш нею в когось, а вона через якийсь час упаде на тебе і во сто крат більша!..

З намету Мономаха нарешті вийшли довірені бояри. Князі, бач, погордували самі говорити з ним. Від Святополка вийшов Путята Вишатич, від Мономаха аж два — Ратибор і Орогостя. Давид збагнув, що всі ці роки для нього минули даремно. Нічого він не здобув ні підступом, ні жорстокістю, ні лукавством. Більше того — втратив усе, що мав.

— Веліли князі сказати: не дамо тобі Володимира-Волинського…

— Се моя отчина! Від діда-прадіда! — скрикнув розпачливо Давид.

— Віднині немає у тебе вотчини — за кривди твої. Велів тобі сказати Мономах: ти кинув межи нас ніж, а сього не бувало в руській землі. Але тобі не буде зла — іди лишень у Бузький острог і сиди там. Візьми собі для кормління Дубен і Чорторийськ. І ще Володимир Мономах дає тобі двісті гривен. Тільки забирайся геть!..

Давид Ігорович скипів — брати-князі випихають його із свого середовища, і вже ніколи йому не піднятися… Бояри тим часом повернулися до нього спинами і розійшлися по наметах. Його, Давида-заколотника, вже не існувало. Тепер він — жебрак. Ніщо, порожнє місце. Лихо, яке сіяв для інших, рясно вродило для нього.

Отрок мовчки підвів до Давида коня. Йому не лишилося нічого іншого, як виконати наказ Мономаха, цього всевладного, могутнього, найбагатшого князя руської землі, який стільки літ рветься до Києва. Не бути сьому!

Давид крикнув уже з коня:

— А тобі, Мономаше, все одно Києва не видати! Ось тобі, о! — переплів пальці у дулю й зловтішно зареготав. — Не бачити тобі стольного, як своєї сідниці! Га-га!

Рвонув повід, здибив коня і помчав у пущу. Та всі уже знали, що Давидові ніде не сховатися від гніву Мономаха. Довічно йому сидіти в Бузькому острозі.

Для Мономаха Давидові слова виявилися віщими. Олег Чернігівський та Давид Новгород-Сіверський, які обіцяли стягти Святополка за поли, тепер мовчали, не хотіли підпирати переяславця супроти київського князя.

Все кінчилося поспішливим хрестоцілуванням і клятьбою у вірності отчим заповідям. Мономах нічого так і не досяг. Старий, миршавий блазень Святополк слабів розумом і чим більше виживав із сили й пам'яті, тим більше ставав любий можцям. За його спиною тепер чинилася боярська сваволя.

Мономахові здавалося, що цей хворобливий недолужець — вічний, а коли й помре, то бояри зроблять із нього чучело, поставлять у княжій гридниці й так само битимуть перед ним поклони; ченці ж змусять чернь молитися на нього, а іменем його скористаються ненажерні. Вигідний князь! Усім вигідний. Ні у що вже не втручається, робить усе, що йому наказують радці… Над ним потай тішаться, складають непристойні оповідки. Йому все те відомо, але він не звертає уваги, бо знає, що всіх влаштовує. Тому прощають йому і загребущість, і злобливість, і навіть те, що свій стольний град давно продав за срібло багатим купцям.

Мономах втомився чекати. Втомився й боротись за київський стіл. Був певен, що можці київські не відчинять йому Золотих воріт. Мабуть, помилилася доля, коли нашіптувала йому про велике майбутнє — і про візантійський трон Костянтина Мономаха, і про золотий київський стіл… У Царгороді закріпився Олексій Комнін, закріпився з поміччю варварської знаті й колишніх челядників, які раніше мили ноги своїм можцям, а нині набули такої сили, що ті можці падають перед ними ниць. По всій імперії палали вогнища, на яких спалювали єретиків. Олексій Комнін успішно відбивав норманські ватаги, відвоював у них Балкани, з поміччю половецьких ханів погромив печенігів; затиснув турків-сельджуків руками їхніх же суперників… Домовився з хрестоносцями… А в Києві на золотому отньому столі сидів Святополк. Помирав, дотлівав, та все ж був вічним…

Мономахові ж судилося лише безкінечно ходити в степ, воювати половецькі орди, тіснити їх до Дінця, Дону, Азовського моря, а славу свою ділити із Святополком… На більше йому вже не сподіватись. Наступає старість.

Через три роки після Витичівського з'їзду князів Мономах покликав братів на Долобське озеро. Цього разу хотів усіх їх з'єднати і піти у великий похід на орди, щоб остаточно захистити руську землю від розорення й полону половецького.

Але на Долобський з'їзд прибули не всі князі. Олег Чернігівський відмовився слухати Мономаха. Відмовились і менші князі. Прийшов тільки Давид Новгород-Сіверський, Святополк із Києва та синовців купа. Радили раду кожен окремо, у своїх наметах. Не хотіли київські бояри іти знову в степ. Путята Вишатич смикався усім тілом — у Києві при владі залишився один боярин Поток Туровський. Тепер він безутримно вигрібає срібло із княжої скарбниці, і, доки вони ганятимуться за поганинами, для Путяти Вишатича вже нічого в тій скарбниці не лишиться. Київський князь краще б сидів у своїй ложниці, обіклавшись пуховими перинами, та читав мудрі ромейські книги.

На раді Путята говорив Мономаху іменем свого князя!

— Весна нині, князю. Як підемо на половців, то погубимо смердів і їхні ниви. Хто нам данину даватиме? Поберемо коней у смердів наших, чим землю орати?

Треба відкласти похід. Влітку чи восени піти у степ.

Святополк згідливо кивав головою.

Давид Новгород-Сіверський також хитнув бородою. А звісно, кому охота місити багнюку весняну? Але Мономах уперся:

— Дивно мені, дружино, отеє коней жалуєте, а сього не помислите, що, коли почне смерд своє поле орати, примчить половчин, проткне його стрілою, коня забере і жону й дітей у полон поведе. Коня вам шкода, а самого смерда ні? Рушаймо нині в степ, доки нас там не чекають. Добудемо собі перемогу.

Святополк стрепенувся — слово «перемога» завжди звучало для нього солодким і дзвінким стоголоссям… І він захоплено вигукнув:

— Рушаймо!

Боярин Путята жалісливо подивився на свого володаря. Перечити не осмілився. І про боярина Туровського не став нагадувати. Нехай Святополк погризе собі нігті, як повернеться до Києва.

Мономах же не приховував своєї радості:

— Велике добро сотвориш, брате, землі руській, коли підеш нині в степ. Любо будемо живі, любо мертві.

І повів Мономах раті й князів у степ. Частина воїнів пливла Дніпром на лодіях. Їх очолював його вірний дружинник Слав'ята. Проминули Хортицю, спинились на річці Сутені.

Слав'ята угледів на обрії половецький стан. Хан Урусоба, син Ітларя, збирав там на раду інших ханів. Нині в половецьке поле прийшло багато русичів. Краще з ними укласти мир! Але молоді хани жадали помсти за попрану славу своїх пращурів, жадали битви. Хан Белдюзь згадав, що мати Урусоби — відома русинка Відрада-Ула, і став над ним знущатись:

— Маєш у своєму тілі руську кров, то хочеш перемоги русичам!

Але Урусоба не вмів виправдуватись у тому, у чому не був винен. Коли те було! Він уже й не пам'ятав її… Белдюзь же хотів стати першим ханом Ітларевої орди, то й просторікував:

— Ми не боїмося русичів. Ми їх переб'ємо тут, а потім — підемо в їхню землю, як отці наші ходили, і поберемо їхні гради! Полон великий візьмемо і продамо купцям таврійським та ромейським. Давно вже канючать і золотом бряжчать! Русичів ніхто від нас не захистить! — Белдюзь ткнув пальцем у груди Алтунопи. — Іди з тихістю у стан русичів і вбий Мономаха. А ми іних перехопимо.

Табір русичів стояв за Сутінню. Слав'ята з тривогою поглядав у бік половецького стану — сольби для миру не було. Урусоба не виправдав його сподівань. Урусоба!.. Кревний брат його. Коли ж немає сольби про мир, то бути війні. Слав'ята знав, що молоді хани не дрімають, певно, послали свої загони в обхід і вичікують, коли притомлені русичі заснуть, щоб увірватися в табір. Він узяв із собою кількох верхівців.

— Підемо у сторожу, — коротко мовив до Мономаха. Той знав, для чого так робить його вірний дружинник. Люди, що виросли в степу, розуміли один одного з єдиного слова.

Мономах відрядив іще кілька загонів уздовж Сутені. Хтозна, звідки чекати напасті. А скоро ніч. Прохолодна квітнева ніч літа 1103-го від народження Христа і 6611-го від сотворення світу. Його вої втомлені довгим переходом. Міцно спатимуть при вогнищах.

Слав'ята зірко вдивлявся в обрій, доки ще дніло. А коли дощова сутінь густо заткала землю, зупинив свій загін. Сторожко вслухався у гуки й шепіт ночі. І гнав думу за думою. Братами були вони — Слав'ята й Урусоба. Однієї матері діти. Але один став половчином, а другий — русичем. Кому із них доля уготовила майбутнє? Зустріч на Сутені покаже. Може, сьогодні йому судилося лягти кістьми у цьому полі половецькому. Може, він поспішає на зустріч зі своєю смертю. Як отой зірваний бурею з дуба листочок кружляє над тим місцем, де має впасти.

За довгі літа свого поневіряння на Русі Слав'ята так і не знайшов собі щастя. Не став ні можновладцем, як Нерадець, ні вітцем дітей своїх, як Борис, не пустив кореня у землю, яка прийняла й пригріла його.

Слав'ята сподівався, що Рута, втікши з полону, повернеться до материної хати. Через те, як тільки перейшли Дніпро, сам подався до Мономаха. Навесні приїхав до старої Любини, але Рути там не було. Поставив нову хату край дороги. Удвох виглядали Руту, доки не збагнули, що вона не повернеться. Любина тоді сказала йому:

— Не жди нашої Рути. Одружуйся, сину, з другою. Так судилося тобі. І мені…

Слав'ята затято мовчав. Тільки гнівом повнилися його темні очі, а руки трощили все, що до них потрапляло. Прожив у дворі Любини два літа. А потім вивів коня із стайні, скочив у сідло і вимчав на дорогу. Його кликав Степ…

Мономах доброзичливо прийняв старого свого воїна в дружину. Уже дав йому сотню нових ратників, наставив старшим дружинником. Слав'ята тепер мав власного коня, власний меч, князівськими ковачами викувану власну кольчугу. І мав землі власні — за Сулою, де кочували орди половецькі. Скільки хотів, мав тої землі — князь переяславський Володимир Мономах щедро дарував йому… Мечами руськими орали ратники-вої, ребрами волочили, головами буйними та кістьми білими засівали ту його землю… Та смерть чигала й на нього. Щоправда, кістлява Морана поки що побоювалась його. Берегла, може, для того, щоб ось такої весняної ночі під теплим благовісним дощем він іще раз порятував свою Русь, свого князя, а може, й своє загублене щастя…

Хан Алтунопа звелів перейти Сутень за півночі ходи до стану русичів. Щоб на світанні налетіти на них чорною зграєю.

Слав'ята того не знав. Поволі й сторожко ішов зі своїми верхівцями понад берегом. Нічого не видно було цієї беззоряної весняної ночі. Лише шумів дощ і глухо гупали копита об розгаслу від дощу землю. Зате добре було чути рівний плескіт хвиль. І раптом цей плескіт став іншим. У річці хтось хуркав, хтось розгрібав воду, бурунив хвилі. Чулися неясні, тихі оклики. Переправа! Та це ж половці переправляються на бік русичів!

Навчені вої Слав'яти вмить охопили широким бугом місце переправи. Половчини вибиралися з ріки й довго брьохались на березі. Як тільки вони відвели коней од води, в ту ж мить потрапили під точні удари двосічного руського меча. Алтунопа, що вибрався на берег останнім, став кликати своїх родаків. Бачив перед собою верхівців, що мовчки підступали до нього. Усе збагнув лише тоді, як відчув смертельний удар в груди…

Коли Слав'ята кинув голову хана Алтунопи під ноги Мономаху, той лагідно мовив:

— Відпочинь, Слав'ято. Скоро утрениця…

Слав'яті здалося, що він устиг лиш на хвилю скліпити очі й провалитись у солодку знемогу. Хтось уже торсав його за плечі. Ще не розтулив повік, а чутливе вухо уже вловило стривожений гомін, іржання й тупіт коней… Розмежив повіки, оглянувся довкола — в передсвітанковій теміні неба уже висіялись зорі, табір воїв метушився, сідлав коней, шикувався в шереги. Щільним заслоном, один за одним, поволі рушали уздовж Сутені. Лісом списів ощетинились перші ряди. Прорізували глуху темряву, несли на гострих списах своє життя і свою смерть.

Перебрались на другий берег Сутені. Орда хана Урусоби і Белдюзя вмить ожила. Степовики спали на конях, якась мить — і вони вже готові до бою. Перші ряди русичів, поклавши списи на коліна, взяли до рук луки. Наструнили тятиви стрілами й водночас пустили їх у половців. За першим рядом так само зробив другий, третій, четвертий. Ординці безладно метушились. Безладно, поодиноко летіли їхні стріли на щільну стіну руських верхівців…

Перші ряди половців потиснулись назад, змішавши інших. Що там? Яка сила русичів? Заднім не видно. Передні тиснуть на них.

І враз пролунав гучний, такий знайомий руським воям голос Мономаха:

— На списи-и! За землю руську!

Вмить відлетіли за плечі луки і наїжачені списами шереги руських воїв уже мчали на ординців. Перші ряди зчепились врукопашну. Тріщать деревка списів. Дзвенять мечі. Але задні ряди половецького стану уже неслися пріч… Передні, огледівшись, кинулись за ними!..

Попереду половчинів бігли хани усіх родів. Тремтіли хвости їхніх бунчуків. З-під прибережних чагарів вихоплювались загони руських воїв, переймали втікачів. Пізніше літописець записав: «І вбили тут у бою двадцять ханів: Урусобу, Кчия, Арсланопу, Китанопу, Кумана, Асупа… і прочих…»

Белдюзь же потрапив до Святополкових воєвод. Київський князь сказав:

— Хай Мономах вирішує його долю… — Голос його тремтів від запалу бою. Він ще не вірив, що так швидко все скінчилось, бо небо лише прояснилось і сонце обіддям свого кола викотилось з-за обрію.

Белдюзь низько кланявся переяславському князеві Мономаху, улесливо заглядаючи в очі, благав:

— О великий Мономах!.. Не погуби!..

Слав'ята, який щойно бачив на баралищі мертве тіло Урусоби, суворо дивився на бранця, перекладав Мономахові ханове белькотіння…

— Чому не поклали своїх бунчуків перед русичами? Пощо чините розор нашій землі?.. — грізно допитував Мономах.

— Згубив себе… згубив! — дряпав собі обличчя хан Белдюзь. — Не послухався мудрих слів… Князю! — Упав на коліна. — Візьми усе злото моє і срібло! Ромеї і хозари-таврійці дали мені два міхи золота — за бранців, яких мали продати їм на Сутені… Візьми їх! Візьми собі все — даруй мені життя… Бери усі вежі, усі табуни, усіх жон…

— Мир землі руській треба. А ти не навчив рід свій, братів і синів своїх тримати з Руссю мир. Переступив клятву. Проливав руську кров. Да буде кров твоя на голові твоїй!..

Слав'ята схопив Белдюзя за комір шкіряного чапана і поволік до Сутені…

Наступного дня русичі повертали назад. Поперед себе гнали велетенські стада корів, табуни коней, отари овець, котили повози із половецькими вежами, зі скарбом і челяддю…

Володимиру Мономаху степові орли клекотали славу…

А він уже збайдужів до неї. Звик, бо стала буденністю його життя. Думав лише про те, що й після Сутені йому доведеться знову приходити в ці степи. І, може, ще не один раз. Цей незбагненний Степ — невичерпний, котить і котить орди на Русь, як чорні смерчі.

— Слав'ято! — враз озирається на своїх дружинників Мономах. — А в кого із ханів є красуні дочки? Розвідай, брате. Хощу в невістки ще взяти половчанку. Гюргію моєму уже час одружуватися.

— Хитруєш, князю, — ворушить у посмішці вусами Слав'ята. — Мечем і шлюбною уздою жадаєш Степ стримувати.

— Мушу, брате, мушу…

— Кажуть половчини, що хан Аєпа, син великого Осеня, має ліпосну дочку. Кажуть, очі у неї — як сливи. А вії — півобличчя закривають. Кажуть, на увесь Степ кращої немає!

— Ну, розхвалив… — буркоче доброзичливо Мономах. — Тоді вертай назад, шукай вежі хана Аєпи і бери його дщерь. Будемо до весілля готуватись. Та нехай не шкодують табунів… — Помовчавши, додав: — Що поробиш — Степ усяко потрібно утишувати… — Ось тобі моя гривна золота із царською короною. Її усяк знає, всюди тебе пропустять. Яко мого посла!

Слав'ята повісив собі на шию Мономахову гривну з левом і царською короною над ним, повернув коня назад, підкинув угору шапку.

— Ого-го-го! — уже здаля гукав до русичів, що спроквола йшли широкою безкінечною вервечкою позаду численних стад, нібито пливла спокійна степова ріка. Тоді припав до гриви коня і полетів за новою здобиччю для меншого сина Мономахового — Юрія, пізніше прозваного Долгоруким. Ніби орел над Степом…

Мономах зітхнув, провівши його поглядом. Чим же іще привабити до себе диких половецьких ханів? Ще нехай брати-князі Олег і Давид Святославичі одружать своїх синів з половчанками. Ще б послати до половців чорноризців-проповідників, аби цих синів степу прилучити до християнської віри. Щоб тією вірою Христовою зламати зв'язок половців-язичників із купчинами таврійськими і сарацинами. Бо вони бряжчать золотом, підбивають жадібних ханів ходити на Русь, полонити бранців і продавати їм яко рабів. Ще треба тих ханів навчити осідлості й оратайству. Щоб до землі прив'язати — нехай здобувають хліб працею, а не шаблею… Багато клопоту випало на його плечі з отим Степом половецьким… Чи ж поцінує хто коли? Може, й ні. Але жити без цього не можна… «О владичице богородиця! Відніми од серця мого бідного гордість і зухвальство, аби не возносився я суєтою світу свого в мізерному житті своєму…»

Старий Бестуж добре пам'ятав той час, коли князь Ізяслав після бунту киян літа 1068-го переніс найбільший подільський торг з рукомесного Подолу на Княжу гору, де тепер Бабин торжок лишився. Відтоді біда стала на порозі хати у кожного майстра. Пильне око княжих ємців, соцьких, тіунів, отроків, різної челяді дворової не минуло ані гончаря, ані шевця, ані рибаря, ані ковача… Уже коли й відродилося знову старе торжище коло забутого людьми Волосового капища, зграя отих здирців дошкуляла кожному рукодільцю. То не там став, то не таке зробив, то на когось лайнувся, то на храм не перехрестився, то князеві услід не вклонився, то потай свій товар росою скропив, аби земні боги не забули і послали удачу, то не схилив чола перед боярином, мечником альбо посадником. І тут же здирали продаж… Будь то мідниця чи резана, а часом — дивись — і цілу купу стягнуть! Отак за місяць і гривна спливла з твоїх рук ні за що. А що таке одна гривна для бідного чоловіка? Одна гривна — двадцять баранів! Дві гривни — кінь!

Колись Бестужі щоденно виходили на торжище до Волосового капища. А в останні літа навідувалися тільки у святкові дні. Чим далі, тим менше кияни купували горшки, макітри, миси, опани, кухлі. Ніби багатотисячне місто перестало їсти земну їжу, перестало варити, пекти, смажити, а призвичаїлося живитися божим духом…

Добре, що Гордята встиг розборгуватись із резоїмцем Іваном Подолянином та хитренькою Килькою. Але біда за бідою ходить із колядою.

Сини старого Бестужа поодружувались, привели у єдину хатину невісток, пішли онуки, повернулася до рідного вогнища непутяща Мілея. А де тіснота — там смрад, гризьба. Особливо взимку. До того ж ніякого тобі виторгу. Де взяти грошей на хліб? На взувачки? На нову хату?

Першим пішов з дому Радко. Взяв купу, взяв шматок землі у боярина Путяти й осів під Вишгородом. Став ролейним закупом1. Відробляв свою купу на боярській ріллі. За ним у світ подалися Кирик і Микула, залишивши дома жон і дітей. Обоє найнялися у купчинів, що водили човни по Дніпру до Царгорода. Тільки найстарший — Брайко — лишився при старому Бестужеві. Він ще не вичерпав із свого серця добра і надії, вірив у своє щастя під цими київськими кручами. Гордята ж все-таки викрутився з боргом, тож він зробить так: позичить у

Ролейний закуп — прикріплений до боярина землероб якого резоїмця купу, збудує хату, забере своїх дітей і житиме, як усі.

Але виявилось, що нині не так просто було взяти гроші у борг. Іван Подолянин і Килька добре знали здобуток Брайка і не позичили. Не ті часи, кажуть… Тоді Бестуженко пішов до багатичів у купецьку слободу, що процвітала за Золотими воротами.

Відколи в Європі почалися походи хрестоносців до обітованої землі, до Русі стали прибувати із заходу численні валки розорених купців з іудеїв, німців, волохів, булгар із сім'ями, збіжжям, дітьми. Спільна доля вигнанців і шукачів щастя у торгівлі об'єднала давніших і новіших жителів слободи. Кияни називали їх так, як самі себе колись назвали перші новоприбулі з Хозарії — жидами. І через те слобода відтоді стала називаться Жидівською. За Ярослава Мудрого, коли Київ був обнесений новим валом, що включив густо заселену територію навколо града Володимира, Жидівська слобода опинилась за валами і всередині нового города. Тут і були поставлені нові ворота, які виводили дорогу із Києва на захід руських земель — на Волинь, до Польщі і далі… Вони дістали назву Жидівських.

Кмітливі прийшлі купчини швидко потіснили на торговищах Києва місцевих торгівців, заполонили верхній торг на Княжій горі привізними оловирами, алачею[102], адамашкою[103], багрецем, оксамитом, винами та іншими блазнивими речами, які добували через своїх родаків, що жили в Європі, у Візантії, у Тавріді, на Волзі. Були тут люди різного достатку і різної хижості. Були свої володарі, свої можці, які могли купити за золото й срібло усіх руських князів з їх боярами, челяддю і ченцями. Були і гіркі бідаки, які жили жалюгідними крихтами із столу своїх багатичів, що передчасно гинули від ожиріння.

Найбагатшим у слободі вважався старий хозарин резоїмець[104] Мар Сімхі. Він був тут одним із найстаріших жителів і кожного більш-менш значного киянина знав ув обличчя. Може, знав ще Володимира Хрестителя, за якого його рід прийшов до Києва із розгромленої хозарської столиці Ітиля. А що знав Ярослава — то напевно. Знав на ймення усіх київських торгівців, як великих, так і мізинних. Знав і Брайкового батька та його сім'ю. Знав також, чого молодий Бестуженко раптом з'явився у нього в домі.

Товстощокий, оброслий густою короткою щетиною на щоках і бороді, лукавий хозарин лиш повів широкою смоляною бровою, коли Брайко попросив у нього купу — п'ять гривен.

— П'ять гривен? Нема! — заіскрились маленькі чорні, заплилі жиром очі Сімхі. Обличчя ж лишалося незрушним.

Але Брайко був упертий. Він сміливо ступив до опасистого, як бочка, господаря дому і сказав:

— Сімхі, коли у мене не буде грошей, завтра гнівний Перун кине у твою горницю вогненну стрілу. Ось цю! — Брайко витяг з-за пазухи свитки довгу тонку стрілу, на другому кінці якої замість пір'їни був накручений віхоть з конопляної куделі.

— Вона не проб'є мурованих стін мого дому. Ти бачиш, які у мене стіни? — Сімхі спокійно повів рукою довкола — мовляв, подивися! Він знав Брайка, але не знав його впертості. Тепер лише став здогадуватися про неї.

— Стіни не проб'є, Сімхі, але дерев'яний дах і вежицю різьблену на ньому запалить.

— Ай-яй-яй! — хитнувся усім тілом старий зажирілий хозарин. Тепер він не тільки здогадувався, але й знав про вперту вдачу молодого Бестуженка, подільського рукомесника. Резоїмець звузив свої і без того вузькі, як у кожного степовика, очі.

— Скільки тобі треба гривен?

— П'ять, усього п'ять, Сімхі.

— Даю тобі шість, Брайку. Цілих шість. Стільки ти увесь коштуєш по «Руській правді». Про сіє відаєш?

— Відаю, — зітхнув Брайко. — Холоп коштує шість гривен.

— Але! — Сімхі підніс угору короткий товстий палець. Кущик сивого волосся, що ріс на його згині, розсмішив Брайка. Він розтягнув у посмішці рот. — Але даватимеш мені щоліта зверху лихву — половину сеї купи.

— Три гривни щоліта? — крикнув Брайко. Тут рожеві щоки Сімхі з крутими вилицями піднялися в неприємній посмішці.

— Добре умієш рахувати, Брайку.

Молодий гончар розгубився. Три гривни лихви?! Щоб віддати її, треба працювати йому нощеденно на почаївських увозах[105] або ще де. А борг? Борг так і висітиме на його шиї. Але зате він поставить собі хату, а там батько щось виторгує на горшках, може, брати поможуть… А там щось і він заробить — гей-гей! Була б тільки сила! Ще, може, й жона піде у найми… Мідниця до мідниці, ногата до ногати…

— Згода, — нарешті видихнув із грудей Брайко. Уже виходячи за ворота і притискуючи за пазухою холодні важкі гривни, угледів на дворі Сімхі челядників. Одні несли сіно, інші бігли з відрами, ще інші — впрягали коней у повоз. Звідки стільки челяді у резоїмця-лихваря? Може, були також закупами, як і він нині став?..

Не витримав, підійшов до конюха, що запрягав коней, накульгуючи коло повоза.

— Ким тут робиш, брате?

— Я? Холоп, — байдуже одказав конюх і повернувся до Брайка спиною. Потім докинув: — Обельний[106] холоп Сімхі.

— Обельний? То Сімхі своїх холопів у робів перетворює? Пощо так?

Конюх зиркнув на молодого Брайка.

Не скоро Брайко пригадав кульгавого холопа. У перше літо він віддав лихварю не повну лихву — лише дві гривни. У друге — зумів стягтися лиш на півтори… А вже коли минуло третє літо — геть і зовсім не мав чим віддавати лихву за борг. А ще і сам борг. Сімхі мав право тепер взяти Брайка на двір, змусити працювати де завгодно — чистити стайні, нужники, доглядати свиней, доїти корів, стояти на торгу й продавати крам купчини, ходити кудись за товаром. Якщо ж і далі він не здатен буде сплатити борг, старий хозарин по закону «Руської правди» кине його у сиру темну яму — в поруб, де тхне сечею, людськими виметами, де пацюки обгризають людині вуха й виїдають очі… Ні-ні… Брайко мусить щось робити… Він утече… Світ за очі… До брата свого Радка у Вишгород спершу… потім найметься потай на лодії.

І також піде у грецьку землю… Але тоді Сімхі забере його старого вітця або жону, а вона ходить уже з другим дитям під серцем… І будуть його діти холопами довіку…

Куди ж ти побіжиш, Брайку? Незчувся, як став обельним, тобто повним холопом старого хозарина. Та ще й не сам, а з жоною і з дітьми своїми.

На подвір'ї старого Бестужа, щоправда, стояла нова хата — із нових зрубів, із ґанком, тільки ще без даху. Старий Бестуж і Святохна, уже зістарені, зігнуті злиднями, мовчки дивилися у землю, очікували, коли вона їх пригорне до себе й позбавить земних клопотів… Святохна тільки те й робила, що розв'язувала свій вузлик, який приготувала для похорону. Дивилася, чи нічого не забула покласти собі для труни. Чиста біла сорочка, ще дівоча, мережана скупим узором; біла полотняна хуста на голову; разок намиста із глиняних червоних горошин (ще молодий та бравий Гончаренко Бестуж дарував їй, коли залицявся). Ото і все багатство Святохни. Старий Бестуж не мав і того. В чому умре — у тому й похоронять. Йому буде добре і в цій перетлілій на спині та сірій від поту сорочці, у якій ліпив горшки й випалював їх у печі. Аби вже швидше милостиві боги повезли його по білому зоряному шляху, щоб він безтурботно оглянув свою збідовану землю. Важко вже підпирати зігнутими плечима білий світ. Давно вже розгубив із серця і сміх, і надії… Життя само полишало його…

Ще не розтанув ніздрявий сніг на вулицях, ще диміли хати чорним смрадним димом на бідняцьких кінцях Подолу, як до Бестужів прийшов якийсь невідомий чоловік.

— Я до Брайка, — сказав замість вітання.

У хаті стояли сутіні, перемішані з їдучим димом, кашлем, дитячим криком, запахом сирих пелюшок, пліснявих стін, перетрухлої соломи, свіжозамішеної глини.

— Се я, — підвівся здивований Брайко від гончарного круга.

— Мій господар Сімхі Мар… він добрий і терпеливий, але закуп не сплачує йому лихви і не повертає боргу. Тому закуп Брайко має іти на двір до свого осподаря. З жоною і чадами.

— Я платив… Доки було чим. А тепер треба почекати — ось доробимо горшки, настане весна, торг ліпший почнеться. За весну й літо знову щось зберемо.

— Господар не хоче ждати, — байдуже сипів ємець лихваря. — На те має закон «Руської правди».

Брайко розгублено витирав глину з рук фартухом, яким оперізувався завжди, коли сідав за гончарний круг.

— Що ж хоче мій господар? — видушив з себе.

— Приїхали з Тьмуторокані хозарські купчини. Купують обельних холопів. Тобі йти в Тьмуторокань… Дорога далека. Бери побільшу кайстру та посмагів туди напихай… — Ємець зник.

Хряпнули за ним двері. Почалапали кроки по мокрому снігу. А Брайко все ще стояв і обтирав руки об фартух. Не чув ні лементу дітей, ні придушених ридань жони, ні тихого скигління Мілеї… Не відчував, як його пальці самі розв'язували зав'язки й знімали фартух, як босі ноги взувалися в чоботи, як руки просовувалися в рукави свити й насунули на голову шапку…

Брайко незчувся, як опинився надворі. І вже коли від змокрілих ніг холодний дріж став тіпати його тіло, побачив над собою чорне зоряне небо. Огледівся навколо, збагнув, що стояв під горою, на якій вивищувався дім боярина Путяти. У другому ряду вікон блимали вогники. Певно, боярин бенкетує, його гості возсідають на килимах, їдять із золотих і срібних таць… Коли б хоч одну таку тацю чи кухоль роздобути, усі борги сплатив би… Але сіє — татьба, розбій… Упіймають — зогниє в ямі…

Брайкові щось пекло у грудях. Хлоп він обельний, роб, роб… Один йому кінець — зогнити живим у порубі або зогнити десь на рудниках в Єгипті чи Візантії. Якими ж гріхами согрішив перед богами небесними і земними? Чому вони так одвернулися від нього? І від інших бідаків? Може, через те, що зрадили своїй вірі, забули про силу землі… Може, нові боги не приняли їх у своє лоно, бо не вірили їм щиро, а старі боги відвернулися за зраду їм… Добрі старі боги! Простіть їм, грішним… Ви учили людей любити землю, дерева, трави, сонце, життя. Ви самі літали вітрами, жили в серці могутніх дерев, у струмках і річечках… Ви учили любити довколишній світ і в тому світі шукати людське щастя… А що зробили люди? Запродали вашу безхитрісну мудрість, вигнали вас із храмів! А за віщо? За владарювання сильного над слабшим; за казку про щастя небесне, де чекає праведника бездумність у голові й ситість у животі… За жорстокі спокути на землі і в потойбічному світі — у пеклі… Кара, страх — ось що принесла нова віра людині замість любові…

Всього бійся, чоловіче: бійся князя, бійся боярина, бирича, тіуна, ємця, бійся двораків загребущих і лукавих. Бійся тих, хто прислуговує їм і користає їхньою владою, — купчинів, лихоїмців, ченців, освятителів-попів… Усі лізуть у твої кишені або у твою душу! Гребуть собі твою нужденну працю, твій піт, твою силу, а намість вселяють у тебе страх. До всього і до всіх… Отака винагорода тобі, чоловіче, за зраду!.. Щоб ти не знав нічого, окрім страху. Щоб не радів життю, сонцю, волі, а боявся усього. І став ти рабом власного страху. Холопом власної мислі про нього… От що дісталося людині за забуття своєї віри і звичаю. Брайко чув себе прозрілим в цю мить. Він збагнув свою вину, свою зраду. І тепер знав, що йому потрібно викинути з душі страх…

Боярин Путята бенкетує? Холопську кривавицю він питиме із золотих келихів, а не заморське вино! Хіба він, Брайко, один б'ється отако в сітях злиднів і страху? Ось вийде на середину торгової площі та гукне зиклич: «А хто біду свою хоче у землю втоптати?» — ого скільки люду кинеться до нього! І з оселищ та з градів прибіжать смерди, рукомесники, холопи, ізгої… Лише встигай давати їм меч у руки! Та коня!..

Коней треба мати. Кінь — се крила. Куди захотів — туди й полетів. Он у стайнях Путятиних скільки коней! Сотень з п'ять, либонь. А в нього, Брайка, жодного…

Холодний нічний вітер війнув у Брайкове обличчя. Ніздрі вловили запах свіжого кінського гною. Зі стайні боярина… Брайко видряпався на гору, обмацав руками палі огорожі, легенько почав торгати жердини, шукаючи найслабшу, щоб витягти її і пролізти у двір. Нарешті опинився по той бік огорожі. У вікнах терема почали гаснути вогні. Певно, гості зараз виходитимуть на подвір'я і йтимуть до своїх коней. Брайко шмигнув попід огорожею. Хтось навздогін йому кашлянув. Він забіг за копицю сіна. Прислухався. Поряд конов'язі. Бачить — кінь!.. Із шанькою на морді, шумно дихає, хрумотить. Чекає на свого господаря. Тремтячими руками торкнувся крупа. Кінь слухняно повернув до нього голову, легко переступив ногами. Застоявся, бідолашний… Тепер Брайко лихоманково думав про те, як би провести його через отвір в огорожі. Треба ще зірвати кілька жердин. Тремтіли руки. Тремтіло оніміле від страху тіло. Йому здавалося, що до нього вже звідусюд біжать і ось-ось вхоплять за комір. Коли утворився достатній отвір, Брайко відв'язав повід, кінь слухняно переступив через розкидані жердини. Брайко полегшено зітхнув. Куди ж тепер? Униз, у морок ночі, в кущі, в зарості, де вужами звиваються вузенькі вулички й провулки подолян. Ближче до Дніпра!.. Розстебнув комір свитки. Та в цю мить щось зашурхотіло збоку. Заклякло придивився і з жахом побачив поряд високу чорну тінь. Хтось стежив за ним, йшов назирці.

— Віддай коня, — неголосно мовив той. Густий чоловічий голос. Легкий хрипець у ньому. Десь ніби чув такий голос…

Брайко мовчав. Тінь ворухнулась, простягла до нього руку. Кінь зраділо стрепенувся, повернув голову до незнайомця.

— Хто ти? — нарешті спромігся Брайко.

— Тікай уже, холопе тамгований! Рятуйся!..

Брайко кинув повід і покотився з кручі униз по змерзлому ніздрюватому снігу. Біг потім вулицями й завулками, городами і дворами, десь загубив чобіт. Але й далі біг, невідь-куди. Чорний морок ніби долонею пригасив усі зорі. Душа взялася кригою. У другому чоботі відірвалась підошва. На нозі лишилася одна халява. Куди бігти?.. Помітив скособочену маленьку хижу, що перехняблено тулилась до високої гори. У віконечку блимає світло. Із димаря в'ється пахучий солом'яний дим. Брайко легенько постукав у двері. У хаті щось зачовгало. Жіночий голос сполохано охнув. Нарешті двері злегка відхилились.

— Пустіть… Замерзаю…

— Ох! Він босий!.. — зойкнув жіночий голос. Двері перед ним розчинились.

Брайко ввалився у хатину. Від його кремезної постаті тут відразу стало тісніше. У печі тріщав хмиз, палахкотіли віхті соломи. В лискучих горнятках щось булькало й шкварчало. Червоні іскри полум'я час від часу шугали під комин.

На покуті за столом сидів муж. Біла сорочка на ньому відсвічувала рожевими спалахами. Він над чимось схилявся. Його довгі вправні пальці швидко щось ліпили, обмацували, вигладжували.

Брайко не повірив очам: з-під тих пальців на столі виростав дивний храм. Високоглавий, зі зміїстим дахом, що розпластався над стовпами-колонами. Гордятин храм! Се тільки він міг сотворити отакий — храм-капище. Гість перевів погляд на обличчя господаря, який пильно вдивлявся в босі ноги нічного зайди.

— Звідки ж ти узявся тут? Брайко…

— За мною погоня. Від Путяти…

— Що ж ти накоїв? Кажи.

— Я охолопився. Лихвар Сімхі продав мене хозарським купчинам. З жоною і дітьми, Гордято.

— Чекай. Але ж Сімхі живе біля Жидівських воріт. А ти біжиш від Путяти…

Брайко почухав потилицю: ну як усе оповісти Гордяті? Та до нього підійшла Рута, звернулась лагідно:

— Брайку, взуйся ось у ці постоли. Замотай ноги в онучі — простудився, мабуть же!

Брайко скинув свитку. Як це він ще її не загубив?.. Розтирав закоцюблі ноги, обмотував сухими онучами, мотузував до колін їх шнурівкою.

— Ніхто, Гордято, не відає, що робиться з людиною, коли вона на собі зашморг чує. Хотів було взяти потай у боярина коня та полетіти кудись… в степ… за Змієві вали… Чи в пущі якісь… А в мене коня… уже з рук відібрали… Чорна тінь якась…

— Щось не те мовиш, Брайку. Руто, полапай його чоло.

— Жар у нього, — мовила Рута, приклавши долоню до лоба. — Зимниця… Зараз зніму з горища гілочок малини. З осені припасла. Напарю, напою… Минеться.,

— Нічого не треба, Гордято, — звівся на рівні, притупнув постолами: —Я вже йду. Треба поспішати… Побіжу до Радка, на Вишгород… Бо вранці хозарини поженуть, на шворці поведуть до Тьмуторокані…

— Куди ж тобі йти? Хворий же! — заохкала Рута, повернувшись до хати.

— Хворий, та ще живий. А доки живий — доганятиму волю свою… Прощавайте!

— Візьми ж хоч шматок хліба… ось іще цибулина, — Рута засовувала йому в кишені шматки хліба.

Похитуючись, вийшов із хати. Болісно хряпнули за ним двері.

Гордята з порога проводжав зором його згорблену постать, доки вона не розтанула в темені.

— Пішов… — зітхнув Гордята, повернувшись до хати.

— Зовсім же хворий… — сумно хитає головою Рута і мовчки спиняє погляд на Гордятиному храмі. — Краса ж яка… Піди ще раз до Печер, покажи його ігумену, може, візьмуть тебе здателем. За гроші ті Брайка викупили б…

— Уже ж ходив, досить. Кажуть, капище поганське, а не храм.

— Оті їхні храми — громаддя кам'яне — ніби тебе роздушити хочуть… А сей наче летить вгору!

— Зате ті храми від чужинців прийшли. Усе чуже — у нашій землі нині в пошані. А своє, може, й ліпше, може, до душі людської ближче, бач, не годиться. Своє нині упосліджується. Усіма!

— Гордято, здателю мій любий. — Рутині очі взялися сльозою. — Вірю тобі, сама бачу… Ходімо звідси, ходімо в далекі краї — в полунощні чи в пущі глибокі. Може, там поставиш свої собори… Десь же має жити воля і правда! Люди візьмуть твою красу рукотворну для себе. Як ця Живка взяла… Не скрізь же волю за срібло проміняли.

— Якби ж одну волю. А то — й людей. Он як Брайка нашого.

Обоє обернулися до темного вікна. Там по примерзлих калюжах шурхотіла холодна квітнева ніч.

Брайко вже не бачив, як світив йому услід маленький вогник Рутиної хати. Ішов та йшов вуличками Києва, обминаючи боярські тереми і гостині двори. Коли добрався до безлюдного майдану подільського торгу, заспівали перші півні. Морок гасив зірки і закрив шапкою місяць. Вовча година бігла по землі. Брайку здалося, що він чує навколо себе вовче завивання. Кинувся бігти. Кудись… у безвість…

Йому пашіло в грудях. Тремтіли в колінах ноги. Хоча б швидше світало… Присів на якийсь камінь перепочити. Розстебнув свитку… А вовче виття все ближче, ближче… Він затулив вуха і відразу ніби кудись провалився…

Наблизившись до Княжої гори, Нестор у весняному серпанково-золотистому повітрі раптово відчув якусь тривогу. Здаля, ніби від Бабиного торжка, доносився до нього бентежний гомін людей. Йому здалося навіть, що і чорна галич збуджено кружляла над верхів'ями ще безлистих дерев, навіваючи тривожні передчуття. Здавалося, що тією тривогою напоєне повітря міста, прозоре, сяюче й холодне, як це буває дуже ранньої весни, коли вже зійдуть сніги, але тепло ще не настало, є тільки сіяння, блиск і святковість високого неба.

Нестор підхопив лівицею довгу рясу, що заважала йти, другою рукою викидав далеко поперед себе свою сучкувату патерицю. Передчуття переросло в переконаність: щось трапилось у княжих палатах. Це звідти шириться по Києву тривога…

Уже тиждень ходить він у хоромини Святополка. Причащає великого князя й ісповідує, вивільняє ігумена Феоктиста, який ночами сидить коло недужого князя, читає то із Псалтиря, то з Четьї-Мінеї.

Відтоді, як Святополк наблизив до себе Печорський монастир і присвоїв ігумену звання архімандрита (наперекір митрополиту та патріархові царгородському!), чорнориза братія дружно перестала хулити великого князя. Замовкла. Князь же, бажаючи, певно, увічнити своє ім'я, щедро розкривав свою скарбницю для обителі, наділяв землями, пущами, сіножатями, селами. Печерці тепер творили князеві хвалу. Ще б пак — їхня обитель законно дістала першість серед інших монастирів і вивищалася навіть над київською митрополією, якою все ще володіли ромейці. Та й Святополк, цей дрібний туровський князьок, що не володів ні великими отчинами, як Мономах, ні талантом, ні доброю людською вдачею, а скоріше був уособленням усього найгіршого в роді великого Ярослава, цей Святополк міг дістати перевагу над Моиомахом, тільки завдячуючи підтримці Печерського монастиря.

Звичайно, Нестор підтримував Святополка не заради нього самого. Нікчемний тілом і духом, недолугий розумом, жадібний і заздрісний, цей князь не був йому до душі. Проте, озираючись довкола, кладучи на терези свого сумління усі важки, Нестор розумів, що лише незрушність єдиновладдя і законовладдя київського князя може утримати в сукупності землі, які шматувала зростаюча зграя князів, князьків і синовців. А в єдності земель руських, їх гуртуванні навколо Києва — запорука могуті й сили великої держави, яку тепер всюди називають Руссю… Лише такою вона здатна відбитись од безкінечних навал половецького Степу, від войовничих західних князів і королів. Нестор гордився тим, що він і його братія змусили усіх князів, хоч із скрипом зубовним, підкоритися старшому, законному князеві, утримуватись від чвар, що губили державу. Навіть цей властолюбець і мудрець Володимир Мономах, змушений ними ось уже стільки літ до покори, не сміє підняти руку супроти освяченого ченцями закону і права старшого волостеля землі Руської… Не сміє навіть з допомогою грецької митрополії й апостола Андрія, якого підкинули Мономаху ромейські імператори. Сяка-така тиша стоїть у Руській землі ось уже скоро двадцять літ… І тако мусить лишитись назавжди. А що буде, як помре Святополк?

А князь Святополк уже був схожий на мерця. Спогади, розваги, накази, поради, обиди — усе обминало мого мозок, не ворухнувши в ньому живої мислі чи радості. Усе окостеніло, завмерло. З усього, що становило суть його життя, воскресало тільки срібло. Тоді він рукою відхиляв книжку, яку по черзі читали Феоктист чи Нестор, і кликав до себе боярина Путяту.

— Путято, усі платежі зібрав по градах?.. А як купецька община — сплатила до скарбу?.. І подільська?

— І подільська, — бив чолом тисяцький, — і слобідська. А ще прислали до тебе свою сольбу слобідські купчини.

— Що хочуть слобожани?

— Знову просять віддати їм до рук увесь торг сіллю. Вони ж возять її із Криму та із Торських озер. Далека путь. Дорого їм дістається та сіль. Але буває, привезуть вони її сюди, а тут галицькі купці валки свої приженуть з коломийською сіллю. Тоді задарма мусять віддавати наші купці свій здобуток. То вони хощуть, аби ти, князю, наказав не пропускати до Києва галицьких і коломийських купчинів із сіллю. Я сказав їм: князь дасть свою згоду на те.

— То пощо же не питав раніше?

— Бо не кличеш, князю… — догідливо хилиться голова Путятина на груди. Немовби вгинається від хабара, що дістав од Сімхі і других слобожанських купців за те, щоб із князем поговорив, як належить.

— То чого стовбичиш? Сам що думаєш?

Путята пожвавлено стрепенувся.

— Думаю так: галицька сіль ближча і дешевша, кримська — далека і дорога. Доки немає галичан, наші крамарі беруть одну куну за одну мірку. Галичани привезуть — одна куна іде за десять мірок.

Нестор, що, склавши Псалтир, очікував кінця розмови, ненароком звів очі на боярина. Лукавий тисяцький мнеться, хитренько зітхає, а в куточках рота, схованого в рідкій бороді, осміх приховує. Він уже давно все зробив на свій розсуд, а перед ним і перед недужим князем лиш лицедійствує. Льстивий скоморох…

— Скажу, як думаю, — веде далі Путята. — Галичани то є, то їх нема, а київські крамарі завжди при тобі. Справно платять до твого скарбу. У скруті тебе завжди виручають своїм сріблом. То їхню волю і вволити! Он зараз на подільському торгу, стоять валки галичан із сіллю. Вели взяти із них великий правіж[107] — хай ту сіль відкуплять у них наші купчини й самі продають. Галичани ж нехай їдуть назад.

— Повеліваю… — втомлено махнув рукою Святополк.

Путята позадкував до дверей. Нестор підніс до очей Псалтир.

— «Не змагайся з лукавим, не заздри творящим беззаконіє, ібо лукавії будуть винищені, слухняні ж господу — будуть володіти землею…»

Монотонно бубонить Нестор у князевій ложниці, а тривожна думка точить його мозок. Путята порядкує нині самодержавно… продає київський люд чорний кожному, хто йому більше заплатить. Ненаситець окаянний…

Нестор втомлюється від читання і тяжких роздумів, замовкає. Князь немовби задрімав. І Нестор оглядає хоромину князеву. В кутку висять ікони грецьких майстрів. Під ними з важких срібних вонявиць-лампад витає солодкий дим. А поряд на стінах — єленячі роги, срібні піхви мечів з руків'ями, що нагадували роззявлені пащі хортів; різьблені лутки, віконниці, сволок. Якісь птахи віщі, що нагадують чи зозулю, чи ластовицю, якісь очі та ікла, чи зубія звірині… То все поганські обереги, які колись стерегли людину від хвороби, відганяли Морану-смерть, приносили в дім щастя. Отож, не лише простолюдини, а й князі моляться усім богам — старим і новим. Сили і моці просять у Христа, ним же народ тримають в узді — страхом і покорою. А душі їхні також проросли вірою пращурів. І ніяка сила не вижене її звідти… Скільки б не читали отсеє святе писання велемудре.

— «Господом стопи людині виправляються. Ухилися від зла, сотвори добро, найди мир і віджени зло, і живи во віки віків…»

Нестор знову пробує читати. Але Святополк ніби заснув. Не чує його слів… І Нестор знову розмислює про віру нову, якій він відданий щиро (вона стала його переконанням), і про віру поганську, яка іще живе поміж людьми, що самі собі закон творять і своїм богам моляться. Ні, він вірує в єдиного бога і в єдиний закон на всій землі, в єдину владу богом поставленого князя. Бо ж сказано: «Усяка душа владу держащому хай повинується, бо немає влади не від бога…»

Ох, як потрібна зараз на Русі міцна влада! На страх злим, на спокій добрим… На процвітання держави, якою кермує праведний керманич. Недаремно велемудрий князь Володимир вибрав сю віру, християнську, бо вона учить, що благовір'я і влада — соупряжені… Хто вірує, нехай підкоряється. У тому підкоренні — сила і міць державця!

Коли б Володимир не сотворив цієї держави і не зміцнив її новою вірою, поганини-ординці давно пройшли б її із краю в край, давно винищили б і полонили увесь рід руський. Раніше кожне плем'я знало і слухало лише свого князя, свого волхва і свого бога. Кожен рід і плем'я жили самі по собі. Отож і лишалися одні попелища від племен, коли чорні смерчі ординців налітали зі степів. Так було до Кия, доки він не з'єднав мечем навколо себе племена. І після Кия тако було, коли нащадки забули його заповідь… Потім знову Олег з'єднав племена мечем, а Володимир укріпив своє держання вірою єдиною…

Страшно й подумати тепер, що буде з Руссю, коли віра і князь не зможуть утримати її цілісність! На другий день менші князьки ухопляться за чуби, а на третій — половці посунуть на неї ордами! Горе… Криваве горе нависне тоді над Києвом… над усією Руссю — від моря Варязького до Бескидів…

Нестор підняв до очей Псалтир, став знову читати. Але вже не для князя, а для себе. Шукав опори своїм думам, вивіряв їх чужою мудрістю… «Подивись на смиріння моє і на труд мій і прости всі гріхи мої…»

Труд його, Нестора, тяжкий, яко хрест, який ніс Ісус на спині і на якому його розіп'яли. Труд сей його великий і служить будучині… Задля нього задушив у собі голос старих богів, хоч не забув, що вони викохали добро в його душі; задля нього роками катував свою плоть безсонням, голодом, відкидав суєтні жадання і людські поривання… Як важко, о господи, возносити себе над мирською суєтою, щоб служити прийдешньому…

А чи згадають його там, у тій далекій будучині? Того він не відає.

Нестор-чорноризець уже під вечір повертався до Печерської обителі. Щойно вийшовши за ворота княжого двору, відразу почув стривожене гудіння натовпу людей, що товклися на площі коло святої Софії. Прислухався.

Таки не обійде Києва новий м'ятеж.

Повернув на Бабин торжок, став спускатись до Михайлівського монастиря. Ішов через двори, навпростець, до Лядських воріт. Щоб до вечірньої молитви повернутись у Печери.

А на площі витає тривога. Навіть вниз, до воріт чутно.

У Києві почався м'ятеж, але не на Горі, а внизу, на рукомесному Подолі, на найбагатолюднішому торгу, коло старого, призабутого капища Волоса.

Ще вдень на гостиний двір, де зупинились галицькі гості із валкою солі, прибули князеві мечники на чолі із соцькими і ємцями. Вони передали галицьким купцям волю князя Святополка: сплатити правіж за право продавати сіль у Києві в двісті гривен срібла. Галичани обурились. Не бувало ще такого здирства за сіль! Куди б не привозили вони свій товар, скрізь стрічають їх з радістю великою, пільги дають, навіть торгового мита не правлять або беруть щонайменше, аби привабити їх. Без солі ні бідному, ні багатому не обійтись! А тут! Ні, вони поїдуть далі, в інші міста, де їх радо зустрінуть і не будуть упосліджувати й обдирати. Поїдуть у землю чернігівську, новгород-сіверську, полоцьку, суздальську…

Галичани зібралися запрягати воли у свої хури. Але в цей мент де не взялися купці із слободи. Галичани збираються кудись їхати? Як же далеко надумали забитися! Багато днів дороги… А в лісах — довкола таті розбійничають, ватагами нападають. І проскупії дрібні, збіглі смерди або розорені половцями злидарі… Київські купчини пропонують галичанам інше — продати їм усю ту сіль, дадуть їм п'ятдесят гривен срібла на круг. І вертайте собі додому!.. За цей час іще кудись можна приготуватись в дорогу…

Галицькі гості чухали потилиці. Вигода є, але ж — мала! Небагато, зовсім мізерно дають їм срібла, кляті київські перекупники! За цю сіль вони візьмуть вдесятеро більше, як тільки галичани від'їдуть за п'ять поприщ від валів Києва. Але ж і забиратися далеко справді небезпечно!.. Та й харчів не набрали на дальню дорогу, і худобі корму не припасли… Охорону валки треба побільшувати — наймати осторожників… І так не так, і по-другому не виходить. Тож хай дають більше гривен!..

Галицькі купці торгувалися. Київські не набавляли ціну… Соцькі і ємці стояли озброєні на дворі й чекали сплати правежу…

Чорний люд на торговищі не розходився по домівках. Коли галичани піддадуться на умови київських перекупників, знову у Києві настане лихо, бо крамарі за ту сіль здиратимуть з простолюдина три шкури. Бїдному чоловікові можна прожити без меду, без м'яса, без сала, а от без солі — ніяк! Ні тобі юшки, ні тобі зелені якої не з'їсти. А риба, а м'ясо, а сало — без солі все псується, гине… Наступає літо, спека. Люди почнуть хворіти, надто ж діти!

Кияни товклися до півночі попід огорожею гостиного двору. Хтось із соцьких чи ємців кинув слово у натовп, хтось друге… І вже весь торг знав, що то князь Святополк наказом своїм цей розор учинив.

Ранком наступного дня на святій Софії бомкнув вічевий дзвін. Київська чернь жадала. притягти до відповіді князя Святополка. Юрмища злютованого люду здіймали над собою вузлуваті кулаки, декотрі вихоплювали з-за паска ножі, а декотрі тягли жердини. Вічевий дзвін хитав прозоре весняне повітря. В голубіні неба промінився ранок 17 квітня 1113 року…

Отець Нестор знову поспішав на Княжу гору, щоб замінити ігумена Феоктиста, який просидів над Свяполком усю ніч. Несторове серце тіпалося в тривозі. Він ще вчора знав, що в Києві піднімається бунт. Вічевий дзвін скликав чернь з усіх слобід околишніх, з усіх рукомесних кінців… Що буде, коли помре Святополк?

Важко піднімався Нестор від Лядських воріт. Важкі думи гнітили серце… Та й він уже скоро перестане топтати оцю стежку по київських кручах. Безсилля в тілі, кволість у руках… Перестарався у великий піст. Уже п'ятий тиждень минув після святого воскресіння, а сили його щось не відроджуються… Це вже, знає, не минеться. Шкода, що поховають його у могилі без книг, без калини…

Поганська душа, бач, обізвалась і в ньому, а він гадав, що витруїв її новою вірою своєю і святими премудростями.

Прости його, господи!.. Видати, глибоке коріння пустили боги пращурів у душу слов'янську… Десятиліттями, століттями викорчовуєш його звідти… А може, й не треба? Може, в цьому сила і міць людини, яка береже в собі своє коріння? Яка пам'ятає рід свій?.. Прости його, боже, за ці розмисли гріховні, але тепер, на схилі свого життя, він не вважає старожитні звичаї свого народу єрессю. Нова віра вживається у них, поєднується, вбирає у себе життєдайні джерела могуті слов'янського духу.

— Бом-м… бом-м… — знову б'є вічевий дзвін на Київській Софії. Що там? Він повагом піднімався Михайлівською вулицею до валів Володимира, його обганяли десятки людей. Наопашки — свити, кожухи, в руках шапки… Бігли на поклик віча.

Коли нарешті опинився на Софійському майдані, ледве не охнув од подиву. Товпища людей запрудили площу, галасували, колотилися, ошаліло розмахували руками. Кожен намагався пробратися ближче до Софії. Там, на дошках помосту, в щільному кільці людей, лежав чоловік. Розстебнута брудна свита. Розмотані постоли. Розплющені сірі очі німо дивилися в синь неба. Жовте, затвердле лице застигло в болісному молінні…

— Пустіть до нього ченця… Іди, отче, помолися за душу праведну…

Нестор підійшов до небіжчика. Зняв із шиї хрест, почав творити молитву за упокій душі.

Несподівано здригнувся: на шиї покійника був затягнутий зашморг із сириці. Нестор обвів поглядом принишклих людей.

— Хто він?

— Відбили у двораків слобідських… Тягли його до Сімхі… А він і помер…

— Та це ж Брайко! Гончар подільський!.. Люди! Це син старого Бестужа! — враз закричав на всі боки молодий парубійко, що могутнім плечем розкидав поперед себе натовп. — Він обельний холоп хозарина Мара Сімхі…

— Нині з усіма кровопивцями поквитаємось! — загорланив біля Нестора обшарпаний босоногий киянин і чомусь лиховісно зиркнув на чорноризця. Нестор опустив очі. Треба швидше забиратися звідси… Розлютована чернь сліпа — не помилує нікого…

— А женіть-но від себе лакуз князевих — чорноризців! Хай згинуть усі із своїм Чорнобогом! Де білі волхви? Волхви — наші заступники!.. Вони повернуть правду!..

— Геть кровопивців! Геть Святополка й Путяту!.. Гнів Перуна да спопелить їх.

— Геть купчин-резоїмців! Гнів Перуна на них! Кияни! Допоки терпіння наше?..

— Поб'ємо лихварів!.. Геть резоїмців!

— Солі!.. Дайте людям солі!..

— А підемо-но до Путяти. Поберемо коней і волів! То все наше добро! Потрусимо скрині у тисяцького! Чи багато срібла дали йому лихварі слобідські?

Натовп заревів:

— До Путяти!.. До Путяти!.. Хто з нами?..

Частина натовпу посунула у бік Десятинної.

— А що стоїмо, кияни? На купецьку слободу треба іти! Вивільнимо холопів! Купчини їх у Тьмуторокань продали! Он один із шворкою на шиї лежить!..

— Удушили! Лихварі душать нас! Бий!..

Кілька дужих рук підхопили тіло Брайка й високо піднесли над головами. Велетенське юрмище повернуло до Жидівських воріт.

— Смерть за смерть! Кров за кров!.. По закону «Руської правди»!..

— Розор за розор!.. Око за око!..

Вічевий дзвін, що хитав повітря, раптом замовк, ніби захлинувся людською ненавистю. В цю мить на поміст, де недавно лежав мертвий Брайко, піднявся печерський архімандрит Феоктист. Поряд з ним стало кілька бояр. Вони були простоволосі, похнюплені.

Угледівши на вічевому помості київських можних мужів, натовп зупинився. Люди стояли плече в плече, так затиснули Нестора, що він не міг і поворухнутись. Гомін площі стихав. Отець Феоктист щось говорив, але його кволого голосу не було чути. Та скоро новина хвилею покотилася по площі: помер князь Святополк!

— Хто сяде в Києві? Кого кликати будемо?

— Кого ж — Мономаха!

— А Степ половецький хто триматиме?

— Мономаха! Хай би утнув руки багатичам і лихварям!

— Мономаха!.. Волимо Мономаха! Хай сідає на стіл свого діда Ярослава і отця Всеволода…

Нестор пручався, намагався висковзнути із цього людського товпища, яке так одностайно уміє любити й ненавидіти. І завжди справедливо.

Кияни, які громили двори багатичів, жадали покликати Мономаха. А що мовлять київські можці, котрі стоять біля Феоктиста? Напружував зір, але надто далеко відкинуло його людською хвилею від помосту, нічого не узрів. Перед ним хиталось море голів… Новина за новиною нахлинала на нього. Князь помер на світанні… Путята й Поток послали на Волинь за старшим Святополчичем — Ярославом… Київські бояри і Феоктист не хотіли Святополчичевого сина… Ще вранці послали до Переяслава. Кличуть Мономаха у Київ…

Нарешті самі просять гордого Мономаха. Чи ж прийде? Певно ж, не забув кривди. Коли жадав сісти у Києві, його не пустили. Скільки літ довелося чекати! Постарів уже, далебі, шістдесят літ має вже.

Нескоро Нестор дістався до княжої гридниці. Вона вже була вщерть заповнена людьми. Обличчя в усіх заклопотані, стурбовані — не від смутку за померлим князем. Найбільше непокоїло їх те, що у граді Києві бушував м'ятеж. Уже побіг до свого двору тисяцький Путята з мечниками. Кажуть, ворохобники запалили з усіх кінців його терем… Помчав зі своїми туровцями і боярин Поток рятувати власне добро… Поряд із княжим двором горів двір померлого недавно Яня Вишатича. Чернь трощила купецькі ларі на подільському торжищі, на Бабиному торжку. Громила гостині двори, Напала на валку возів із сіллю галицьких купців. Під вечір спалахнула слобода. Бунтарі вирвали із рук тьмутороканських і ромейських купчинів кілька десятків холопів, яких лихварі тримали до того в ямах, а тепер збували за срібло. Кровопивців-лихварів кидали у вогонь або вішали на гілляках… Згорів і опасистий Мар Сімхі, убивця подільського гончаря Брайка…

Про похорон князя усі ніби забули. Бояри сиділи в мурованій гридниці й злякано прислухались до гомону київських вулиць. Які вісті вони іще принесуть? Хоча б швидше прийшов Мономах! Він єдиний, хто може владною рукою втихомирити м'ятежний Київ! Інакше усім їм метелятися на воривках… Неминуче…

Лиш на третій день прибігли гінці від Мономаха разом із довіреним боярином Ратибором.

— Відмовився! — єдине слово упало на голови наче обух.

Мономах відмовився? Від Києва? Від них? Це — неймовірно!.. Та він за Київ ладен був проливати братню кров!..

— Ратиборе, що мовчиш?

— Відмовився, — підтвердив боярин. — Князь Володимир

Всеволодович велів дякувати за честь. Але він не хоче переступати закону землі Руської і заповіді діда свого Ярослава: кожен хай володіє вотчиною своєю, а київський стіл має перейти Святополчичу…

Першим упав на коліна тисяцький Путята — двір його дощенту був пограбований і спалений. За ним бухнули на підлогу інші бояри.

— Благаємо!.. Київ загине від бунту! Київ горить!.. Палає земля! Гине багатство!.. Боярине, передай наше слово Володимиру Всеволодовичу: хощемо мати його тверду руку у Києві! Жадаємо схилитись перед ним!..

Ратибор ніби цього й чекав. Кресонув гнівним поглядом з-під зламаних брів.

— А потім будете виганяти його з Києва?

— Краще скоритись волі Мономаха, аніж згинути від черні.— Путята витирав щирі, може, вперше в житті щирі сльози на щоках. — Благаємо тебе, боярине: умов князя!..

Ратибор оглянувся на кремезного, оброслого сивим волоссям переяславця. То був Нерадець, якого майже не можна було впізнати.

— Коли так, вели сідлати нових коней. Чуєш, Нерадцю, що мовлять київські мужі?

— Чую… Все це вони мали сказати ще в Городці…

— А що скаже княгиня? — раптом обернувся Ратибор до мовчазної заплаканої жінки, що схилено сиділа в кутку. Її, жони Святополка, матері молодших Святополчичів, дочки вже давно померлого грізного Тугоркана, у ці дні ніхто не згадав. Її ніколи ні про що не питали, відколи вона переселилась у княжий терем із веж половецьких… І вона розгубилась. Її слово щось важить нині? Сміховина! Тотура-Марія здивовано й скорботно звела вгору чорні брови. Уста її затремтіли… Гірка кривда багаторічного полону її в цих хороминах немовби виплеснулась наверх… Ох і хитрець Мономах! Усе передбачив, нікого не забув. В таку гарячу хвилину зумій заручитись підтримкою всіх… У Києві — ворохба. Сьогодні вночі, може, підпалять й отсю її золоту темницю, цей княжий терем. Що може сказати вона? Вона не хоче йти супроти волі київських бояр. Та й не певна, чи справляться її сини з бунтом. Княгиня вклонилась Ратибору і Нерадцю.

— Хай прийде Володимир Всеволодович і захистить свою ятрівку…

— Нерадцю, сам чуєш— велика княгиня сказала: хай прийде Володимир Всеволодович…

— Чую, — ворухнулась сива борода. — Але нехай київські бояри самі їдуть до нашого князя і самі просять.

— Гаразд мовиш. Я піду! — підхопився на ноги Путята.

— І я… — підскочив Поток.

Кілька рук простяглося до Нерадця. Ратибор розпорядився по-своєму:

— Путята нехай лишається в Києві — князя треба схоронити, як належить, з честю.

Путята безпорадно озирнувся на бояр, але ті вмить поодвертались, повтягували голови в плечі. Авжеж, тисяцький має порядкувати в такому ділі, як похорон князя. Їхнє діло — сторона. Умів мазати п'яти великому князю, тепер хай облизує.

Іншого Путята й не чекав. Зітхнув. І раптом звернувся до Тотури-Марії:

— Княгине, готуй побільше срібла для роздачі бідним. Все, що маєш, віддамо киянам. Купимо тишу в Києві. А що — ні? Ось побачите! Я знаю, як говорити з черню! Не з хрестом! Не словом — сріблом! Сріблом!..

Скільки ж того срібла висипалося на землю по дорозі від князевої гридниці до церкви Богородиці — Десятинної — усипальниці київських князів! Білою б стала та дорога, якби воно лишилося на місці… А потім срібло сипалося важким дощем ще й у юрбища, які збиралися біля храму, коли вже клали тіло Святополка у мармурову гробницю. Путята сам хапав його пригоршнями зі шкіряних міхів, які тягли на санях, — бо покійника, за дідівським звичаєм, везли до храму Богородиці на санях. Велика княгиня Тотура-Марія зі своїми служками сама ходила поміж людьми і кожному, на кого натрапляла, тицяла в руки куни, лобці, ногати, мідниці, резани…

Чорні порепані долоні, зігнуті гачкуваті пальці жадібно хапали їх і знову настирно вимогливо тяглися до неї: срібла!.. Срібла!.. Тремтячими руками княгиня й Путята вигрібали його рештки із дна міхів. А потріскані долоні тяглися до них і тяглися з ще більшою жадібністю.

Княгиня кілька разів посилала своїх челядників до двору. Ті притягували ще міхи. Нарешті їй сказали «Оце — вже все».

— Оце — вже все, боярине, — втомлено вимовила вона до Путяти. — Давай тепер своє…

— Звідки? — сахнувся змокрілий від пекельної роботи тисяцький. — Нічого не маю! Чернь пограбувала двір, тепер згорів!.. Голий єсмь!

Княгиня здивовано звела вгору брови. Путята, мабуть, і помре лицедієм. Знала ж бо, що цей хитрець ніколи і не тримав свого срібла в теремі — відвозив у двори, що мав попід Києвом: у Білгород, Васильків, Вишгород… Та й тут, у Києві, закопував у землю…

Ще архімандрит печерський Феоктист разом з митрополитом одспівував тіло небіжчика князя Святополка, ще окурював солодко-млосним димом ладану із кадильниці, коли ненаситна юрба почала з ще більшою, ніж раніше, настійністю наступати на Путяту й на бояр, домагаючись срібла. Путята заховався у Десятинній церкві за мармуровими стовпами. Княгиня Святополча злякано затягувала на грудях жалобну чорну шалю. Натовп уже напирав на двері храму й погрожував усіх змісити у криваве тісто…

Першим прийшов до тями Феоктист. Перервавши молитву, гукнув:

— Князь Мономах іде до Києва! Готуйтеся, чада мої, зустріти нашого заступника з честю!.. З хлібом-сіллю!.. Стрічаймо нашого заступника! Чолом ударимо!..

— Давай срібло! То наше!.. Срібло!.. О-о-о!..

Юрба колотилась уже в церкві, притиснувши бояр до олтаря. Феоктист став знову нагадувати про Мономаха, і натовп нарешті повернув назад…

— Стрічаймо нашого визволителя!

В тій метушні і в гаморі мало хто й помітив, як з усіх вулиць і провулків, що стікалися до Софійської площі, виповзли озброєні верхівці. На головах — бойові шоломи, при сідлах — списи й луки…

Крайні шереги натовпу потиснулись, даючи місце озброєним комонникам, що тихо обступали площу з усіх сторін. Хто вони? Чиї? Чого прийшли?

Біля Михайлівської вулиці сидів на вороному коні огрядний ратник, що вивищувався над іншими на цілу голову. Обличчя його було закрите сіткою від шолома: лише з-під сітчастої барми витикалася сива борода. Його могутні груди сяяли кольчугою, певно, кованою з гартованого заліза. Він час від часу зводився у стременах, оглядав площу й тицяв рукою то в один бік, то в другий… І туди слухняно й мовчки тяглися ланцюжки комонників, безжально розсовуючи товпище людей. Він уже бачив, як майже вся площа була охоплена залізним кільцем його вершників. Ось-ось кільце зімкнеться коло дзвіниці Софії, і тоді ця осліплена лютістю, змучена голодом, ошаліла від кількох днів своєї безкарної волі юрба уся потрапить в його залізний мішок.

Рута міцно тримала за руку малого Гордяту і не дослухалась до крику товписька. Вона стежила очима за дивними озброєними вершниками, що невідомо де взялися і невідомо ким спрямовувались. Їй ставало лячно. Вона з розпачем озиралась, шукала поглядом свого мужа, Гордяту-старшого, якого щойно відтіснили від неї і кудись навально понесли… Де ж він, де подівся?

Треба звідси мерщій тікати, треба зникати чим скоріш. Щось затівається. І ніби ніхто не бачить. Все ще кричать! Вічують… Почули свою вольницю!.. Авжеж — солодка й хмільна вона, воля вольная! Путятиного двору вже нема, то й вона, Рута, також вільна! Аж п'яна на радощах… Але що це тут діється?

— Гордято-о! Де ти? — задихалась Рута в розпачі й безнадії, піднімалась навшпиньки, витягувала свою довгу шию, нишпорила зором по людських головах, і сльози підступали їй до горла… А той кремезняк в осяйній кольчузі знову тицяв пальцем в усі боки. І за кожним його рухом нові ланцюги озброєних комонників обступали заюрмлену площу… Тепер уже відчула напевне: прийшла нова біда! Рута почала щосили розштовхувати людей навколо себе і продиратрісь із малим Гордятою до вічевого помосту. Звідти тільки й можна побачити, де подівся її муж. Нарешті вона видряпалась на поміст, схопилась обома руками за перила і враз угледіла його.

— Гордято! Тікаймо! Нас обступають мечники!.. Люди! Дивіться, дивіться! Ми оточені…

Біля помосту гамір ущух. Люди почали озиратись, підніматись навшпиньки й здивовано вигукувати. Стривожений гомін завис над усією площею.

Блиснули на сонці мечі мовчазних вершників.

Натовп ураз замовк. Розгойдувався, важко дихав, розпалював себе ненавистю, збирався з духом.

Рута хотіла збігти з вічевого помосту, кидалась то в один бік, то в другий. Але не було куди і ногою ступити. Гордяту-меншого також притиснули до помосту. Тоді вона знову відшукала поглядом Гордяту-старшого. Він силкувався пробратись до неї. Рута стежила за тим, як він прослизує між людьми, як розсовує їх своїми сильними плечима. Але як йому допомогти? В цю мить вона знову глянула в той бік, де гарцював велетень-ратник на вороному коні, й побачила, як він припав до гриви, як махнув мечем і кинувся на натовп…

— Вбивають!.. Вбивають!.. — пронизливо закричала Рута. — Тікайте! Он туди! — І показала рукою туди, де починалась Ірининська вулиця, бо там ратників було менше. Звідти можна легко збігти вниз, до Лядських воріт, а там — у Хрещатий яр, на Перевісище…

Рута щосили кричала, доки люди втямили, що їм радять. Натовп спрямувався до Ірининської церкви, зламав стіну комонників, навально посунув униз, до Лядських воріт.

Рута полегшено зітхнула. Людський потік швидко скочувався крутим спуском вулиці. Гордята-старший добувся до помосту, став біля малого.

Вона дивилась на чоловіка й сина і вже не бачила, як той кремезняк на вороному коні підібрався ближче до помосту, як натягнув стрілою тятиву. Над головами людей, що запекло відбивались голіруч од мечників і розбігались вусебіч, прошуміла одинока стріла і м'яко занизалася Руті в скроню. Рута зойкнула, вхопилась за стрілу, зопалу смикнула її, але залізний наконечник назад не йшов. Рута зомліло присіла на мостини й покірно, як підбита голубиця, звалилась на бік…

Гордята-старший кинувся до неї. Рута дивилася на нього великими сухими очима… В них застигали карі блискітки. По скроні стікав тоненький червоний струмочок. Він був гарячий…

Гордята й собі смикнув стрілу. Вона не йшла… Рутині губи стали сіріти.

— Не треба… — тихо прошепотіла… — Тікайте…

Золотисто-медвяні очі її дивилися в його зіниці. Ніби про щось благали. Вуста її розтулились, мабуть, хотіли щось сказати.

Гордята припав до неї, вслухався в груди. Серце уже не тіпалось. Він стояв перед нею на колінах, як перед богинею, якій складав свою найбільшу молитву чи клятву. Напружував слух. Що вона хотіла сказати?

Гордята-менший з жахом дивився на матір. Його видовжені чорні очі блищали вологістю. Гордята-старший притяг до себе хлопчину, коротко сказав:

— Будемо рушати…

Софійська площа вже обезлюдніла. Мечники кинулись за натовпом, що розтікався вулицями. Посеред майдану лежало кілька непорушних тіл. Хто вони, ці люди? За що загинули? Чиї мечники вчинили жорстоку розправу? Путятині це вої чи вже нового київського князя?

Про це кияни подумають згодом. Але й тоді нелегко буде їм здогадатись: людина — надто довірлива істота і через свою довірливість найбільше страждає. Путяту ненавиділи люто й нестримно, у добре ім'я Володимира Мономаха вірували щиро.

Гордята легко підняв на руки ще тепле Рутине тіло й швидко покрокував до Боричевого узвозу. Та раптом спинився. Ні, додому він її не понесе. Треба повернути до Перевісища — там гробище киян…

Гордята-малий сліпо йшов за ним і тихо схлипував. Плач, хлопче, плач! І за нього поплач, бо сліз у нього нині нема… Лише в грудях пече… лише біллю наливається тіло…

Вийшли за вал… Перебрели широкий, струмок, що тихо жебонів на дні розлогого Хрещатого яру… Тут, на околиці града, містилося кладовище.

Клени вже випустили червоні сережки пахучих суцвіть. Навколо них роїлись бджоли. В розігрітому сонцем повітрі терпко пахло ранньою весною. Солодким духом п'янили бруньки тополь і ясенів. Оживала кора сосен і дубів. Під ногами м'яко згинались стрілчасті стеблини молодої травиці, що пробивалась крізь торішнє листя… Все живе тяглося до життя, до сонця…

Гордята поклав Рутине тіло на землю, а сам пішов до сторожової хижі пошукати якийсь заступ чи рило. Біля тої хижі угледів зігнутого ченця. Обіперся на свою палицю, відпочивав. Ледве впізнав: отець Нестор. Але ж як зігнули його літа! Як вибілили роздвоєну його бороду і довге волосся… Мабуть, повертався із княжих поминок…

Миттєва думка осіяла Гордяту: попросити отця Нестора сказати над могилою Рути молитву!.. Можливо, ченцеве моління стане їй у пригоді там… Ступив назустріч чорноризцю.

— Отче… Не відмов у милості… Чолом б'ю… — Нестор пильно вдивлявся в обличчя Гордяти. Мабуть, згадує його. — Колись до тебе приходив… із Городця…

— Що робиш тут, Василію?..

— Жону ховаю. Щойно вбили її… мечники Путятині.

— Прости і помилуй її, господи… Але то — мечники не тисяцького, а нового київського князя вої…

— Мономаха? — скрикнув Гордята. — Як же так? Кияни покликали його на київський стіл, а він їх — убивати?

— Бунтівна чернь однаково страшна для всякого князя, як і для всіх бояр. А прийшов сюди він на поклик бояр, а не черні. З ними йому треба тепер дружбу кріпити, раду держати…

— Казали: Мономах справедливий… — розгублено мовив Гордята,

— Ось ти й побачив його справедливість. Князева правда і боярська правда — завжди єдина. Ходімо… Де небіжчиця?

Нестор спинився перед тілом Рути. Нагнувся, закрив їй очі.

— Як же ім'я її? — тихо спитав чернець.

— Рута. Княжа-Рута.

— Дивно. А по-християнськи як нарекли?

— Чесно кажучи, не відаю, Назови по-своєму.

— Хай буде так, — згодився Нестор, — Наречемо Євфімія… — І став звично творити молитву, знову подумавши, що не лише в далеких краях руської землі, а і в її серцевині — серед нащадків полян, мужів, смислених і хоробрих — міцно живуть старожитні звичаї, старі боги, давні імена… Добре це чи погано, як люди пам'ятають свій рід і своїх батьків?..

Коли над Рутою виріс горбик землі, Нестор сів на старий, оброслий мохом пень. Уперся обома руками в сучкувату патерицю. Втомився за день. Від усього втомився, а найпаче від тяжких розмислів. Від суєтного життя… Підвів очі на згорьованого мужа і на хлопчину. Стояли вони бік у бік, ніби підтримували один одного… Їм удвох легше. А він усе життя самотній… зі своїм горем, своїми муками, славою і… смертю.

Ось тільки Гайка з ним завжди… Навіть сьогодні, в цей божевільний день він бачить її очі в Гордяті…

— Що робитимеш, сину? Іди до нового князя, станеш йому у пригоді.

— До Мономаха? — стрепенувся Гордята. — Ні, отче. Убив сьогодні він мою віру в нього. Убив… — Гордята сховав обличчя в долонях.

— Таке життя. Хочеш утриматися — ламай гординю свою, томи свою душу.

— Від того, отче, втрачаєш віру в правду, віру в добро.

— У святому писанії сказано: «Не шукай собі над міру важкого і, що понад сили твої, того не випробовуй…» Не ступай на ту стезю, сину.

— Але в святому писанії мовиться й інше: «Подвизайся за істину, за істину до смерті — і господь бог побореться за тебе».

— Це дорога важка, чадо, — похитав головою Нестор.

— Але хто на неї ступив, отче, той уже не відступить. Колись і ти мене навчав істину любити. Сам ідеш з нею.

— Мені вже нема вороття.

— Піду і я…

— Хай бог тобі помагає…— перехрестив немічною сухою рукою цього впертого і невпокійного мужа. Авжеж, лише з таких виростають призвідці. — Хай будуть благословенні твої дороги. А мені… до обителі час. Піду… — Чорноризець важко звівся, обіперся на патерицю, сказав: — А твій літопис про Василька я вписав у свій пергамен… — І пішов стежиною.

— Ходімо, сину, і ми.

— А довго ми будемо йти?

— Довго!.. Дорога наша безкінечна…

— Тоді… чому ми не беремо нічого з собою? Гордята-старший замислився.

Коли люди рушають у далеку дорогу, що вони беруть з собою? І що вони візьмуть? Глянув на сина.

— Ми, сину, візьмемо те, чого не маємо права залишити. Пам'ять нашу про Київ… про маму Руту… Візьмемо її пісні… І віру нашу, і слово наше… Без цього — хто ми, сину?

— І храми також візьмемо?

— Візьмемо і храми… І десь за Дніпром-Славутою зведемо їх для людей… Щоб ніхто їх не зруйнував…—

І вже не для сина, для себе мовив: — Так, ми заховаємо їх від заздрощів, ненависті, від честолюбців, які топчуть душу людську в ім'я власного звеличення. І ці храми наші стоятимуть довіку, сягатимуть високого неба і ясного сонця. Так, ми зведемо наші храми, сину… — вперто повторював Гордята. Може, то його устами говорила невпокорена Гайка… А може, й увесь рід ратайський…

Ні, він послухає Рути… Будь проклятий цей суєтний світ, начинений ненавистю, заздрісністю,

владолюбством… Він усе життя рвався на волю. А нині злетить увись, як сокіл, зречеться цього світу. Він — син невпокореної Гайки. Хто зможе утримати тут його душу?

Здалеку донеслося далеке бомкання дзвона. То в Печерській обителі, яка доживала останню годину своєї величі, дзвонили до заутрені, ще не відаючи, що принесе їй сьогоднішній день… Старший Гордята прислухався до тих далеких дзвонів. Йому здавалося, що в них плачуть чиїсь душі.

Гордята обернувся лицем до Києва, потім став на коліна, вклонився чолом до землі. Пекучий обруч судоми боляче стиснув його серце… Гордята-малий і собі став на коліна, вклонився Києву, де залишались навіки його мати і колиска його дитинства.

Потім обоє звелись і, вже не оглядаючись, рушили вперед, назустріч мрії.

Білобородий старець Нестор стояв на порозі своєї келії й благословляв усіх, хто йшов стезею істини. Того ранку книжник не пішов до заутрені. Сьогодні туди прибув новий київський князь, Володимир Мономах зі своїми боярами — Ратибором, Нажиром, Мирославом. Кілька днів перед тим вони сиділи у Берестові й творили нові статті до «Руської правди», щоб заспокоїти київську чернь. Згодом вони будуть названі «Статутом Володимира Мономаха». Він зменшував лихву на борг, урізав права резоїмців-лихварів, на час вивільняв закупів од господаря, коли вони хотіли йти на заробітки, щоб відборгуватись за свою купу. Тепер новий статут був уже написаний, і Нерадець, який придушив мечем, ворохбу киян, оголошував його на київських площах.

А ще нового київського володаря турбував державний хронограф. Як він, Мономах, постане в ньому перед¬історією? Як буде занесено в скрижалі нещасливий для нього 1113 рік?

Після заутрені князь Володимир підійшов до ігумена й архімандрита Феоктиста. Важкотілий, сивий як лунь, але ще рухливий, з нетерплячим блиском у карих очах, Володимир Мономах стривожено запитав:

— Де ж твій книжник Нестор, владико?

Феоктист окинув гострим поглядом свою братію, але Нестора серед чорноризців не побачив. Може, вперше за все життя — спокійно збрехав.

— Нездужає він, князю.

Мономах лукаво примружив око до Ратибора. Новий київський тисяцький труснув бородою.

— Кажуть, книжник твій зело возносив князя Святополка за його діяння, яких він не робив.

— Як це не робив? — обурився Феоктист. — Покійний князь дав нам право благовірного отця Феодосія шанувати яко святого. І чорноризець Нестор ще раніше сотворив його житіє… Як і «читання» про святих страстотерпців Бориса і Гліба…

— То супроти волі митрополита, владико, і супроти жадань царгородських патріархів та імператорів! — твердо сказав Мономах.

— Але во славу землі руської! — навіть патерицею пристукнув обурений Феоктист. — Князь Святополк повелів зробити Печерський монастир княжим і ввів архімандритію… Аби зміцнити руську церкву і від ромеїв відгородитись. І поставив церкву Михайлівську на п'ятнадцять верхів і вкрив її злотом… Братію чорноризу жалував милістю й землями…

— Печерська обитель була опорою Святополка…

— Була й буде опорою влади старійшого князя Руської землі. Во ім'я сили її…— Руки у Феоктиста тряслися.

— Нині, владико, у Києві новий князь. Дідом великим своїм — Ярославом Мудрим — благословенний і возлюблений матір'ю своєю із царського роду Мономаха. І людом київським покликаний на стіл отчий. — Ратибор глянув на свого князя — чи так мовить? Чи всі права князеві перелічив?.. Той мовчки слухав. Ратибор знову обернувся до Феоктиста. — У державному хронографі він має стати поряд із своїм великим прадідом Володимиром Хрестителем і дідом Ярославом, яко великий державець і оборонець землі нашої від поганських орд.

— Книжник Нестор завжди писав про сіє з великою старанністю… А всі діяння, які зробить наш благовірний князь, достеменно запишуться у пергамен…

— Коли то ще буде! — вихопився Ратибор. — Книжник Нестор має те зробити вже нині.

— Нині? — здивувався владика. — Князь Володимир Всеволодович іще міцно не сів на київський стіл. Нестор не захоче.

— Нестор — Святополків літописець. У нашого князя має бути свій.

Нарешті трухлява голова Феоктиста збагнула… Мономаху потрібен свій літописець, свій хроніст!

— Князю, — вклонився розгублений ігумен. — Дам тобі іного мужа смисленого і навченого для сієї справи. Преподобний наш пресвітер Сильвестр. — Він молодший і вельми старанний, красному письму навчений і вдачею податливий.

Яко скажеш, тако й напише. Він і почне твій літопис.

— Пощо починати, владико? — ласкаво усміхнувся Мономах, аж срібна серга блиснула в його правому вусі.— Висвяти його на ігуменство у Видубицьку обитель і передай Несторів пергамен. Сильвестр же сей уже впише в нього по нашому велінню. Непотрібну хвальбу мужу недостойному виріже, а про славні діла достойників вставить своє слово…

Феоктистові очі заховалися в сухих, зморшкуватих повіках. Мономах, певно, згадав стару кривду, коли печерці відмовились підтримати його на київський стіл і підперли Святополка. Тепер Мономах не прощає норовистості Нестору, що в своєму хронографі стояв за Святополка, а не за нього… Ось як виливається давній, зачаєний гнів нового князя на Печерський монастир. Тепер не Печери, а Видубич стає княжою опорою. Тепер державний літопис Нестора буде пошматований з волі Мономаха і йому на догоду! Але як бути йому, Феоктисту? Ослухатиоі князя? Не дати цього пергамену? Старий він уже на такий подвиг. Та й не такої вдачі. То колись були сильні духом мужі, такі, як Феодосій Печерський!.. Той пішов би і супроти князя, і супроти самого сатани.

— Бути по сьому, — покірно схилив свою старечу голову Феоктист. — Тільки бережи Русь… Яко свій дім.

Мономах нагнув голову перед ігуменом для благословення. Потім швидко пішов до воріт. До тих воріт, через які він колись проходив потай — невизнаний, зганьблений печерськими отцями. Тепер він іде яко переможець повз них. Іде в останній раз — Печерська обитель віднині перетворена ним в ніщо — державний хронограф у неї відібрано, могутнє Слово вирвано з її рук.

За Мономахом поспішали його бояри. Розтерзаний, упокорений Київ чекав свого нового керманича…

Феоктист велів негайно покликати Нестора. Але келійник Єремія повідомив, що преподобного Нестора в обителі немає. Що він, дізнавшись про волю Мономаха, пішов до Києва.

— Звідки ж міг дізнатися так швидко? — здивувався владика.

— Мабуть, провидіння боже явилось йому…

Феоктист перехрестився, не підозрюючи, що тим провидінням був сам Єремія, який чув усю розмову ігумена з Мономахом.

Нестор ішов до Києва своєю старою, давно второваною стежиною. Град іще тонув у ранкових сутінях, вив'ялений втомою від буйних днів ворохби і страждань. Лише воротарі перегукувались прегудницями і ріжками. Скрипіли петлі Лядських воріт. Десь торохтіли повози. То з ближчих сіл уже йшли до Києва на торги смерди зі своїм збіжжям.

Нестор обійшов Княжу гору й попрямував уздовж скелястого яру, де колись шумувала бурхлива річечка Киянка, збігаючи до Почайни. Звідси було видно розлогий рукомисний Поділ з його вулицями уздовж Почайни-ріки, що впадала у широкий Дніпер. Оживали вулиці трудового Подолу. Ворушився кожум'яцький кінець, торохтіли дзвінкі, добре випалені горшки і глеки на гончарній вулиці — гончарі вантажили своє добро на повози, готуючись їхати на торг. Єдиним дзвоном обізвалась стара Іллінська церква, що височіла своєю зеленою маковицею над подільськими вулицями. А далі, ближче до Почайни, невідомо з яких часів стояло майже спустошене, давно залишене людьми старе капище Волоса. На дев'яти стовпах спирався горбатий дерев'яний дах із загнутими донизу крисами. За давнім звичаєм, коло нього товклися великі подільські торги. Удалині, ще в безлистому лісі, що підступав до річки Глибочиці, виднів дах ще одного давнього капища полянського племені. Там вився угору легенький струмок диму. Невже хтось клав треби?

І раптом відчайдушно закалатали била. Що трапилось? Яка біда?

Нестор спинився на високій кручі, окинув зором місто. Тиша. Сонячний весняний ранок вигравав над містом глибокою синявою високого неба і золотистими променями, що сіялися з високості. І знову тривожно калатали била. Помітив, як знизу, з подільських вулиць видиралися на кручу, де стояв він, кілька чоловіків. Також стурбовано оглядали місто… Видалося, що під ногами хитнулась земля, що старе капище перехнябилось і так скособочено зупинилося мов укопане.

Нестор підніс руку до чола, щоб осінити себе хрестом і відігнати мару. Але капище хитнулося знову, і над його дахом палахнув у небо вогненний стовп…

Що це — з'явисько ангельське? Провісник біди? Нашестя іноплемінних супостатів? Тривога холодила груди. Раптом знову ясно відчув, що під ногами хитнулася земля. Упав би, коли б не ухопився за вільшину. Невже розверзається земна твердь, що поглине їх усіх? Колись уже було таке. За князя Кия і Черня. Тоді відкрились печери в дніпровських кручах… Нестор завважив, що люди довкола зі страхом видивлялися в залиті сонцем вулиці Подолу. Погляди всіх спинилися на охопленому полум'ям капищі. З його даху знову вибухнув у небо світло-жовтавий, місцями синювато-червоний стовп диму, вогню і пилюги. Він злетів угору, ніби якась потвора. Тоді став розповзатися в ширину, вибухав червонястими іскрами, дихав білими клубками полум'я. Гинуло старе Волосове капище…

Несторова рука оніміла, не могла піднятись для хресного знамення… Протер очі ребром сухої долоні.

В ту мить знову здригнулась земля. Мовчки, але несамовито… Таки ж двиготить…

Почув, як за спиною у нього хтось сказав:

— Розгнівився Перун… Рушить старі храми… Люди забули за них!..

Огледівся. За ним стояв зігнутий, кволий дідусь у довгій, латаній на плечах сорочці. Великими червоними руками опирався об ціпок. Певно, гончар. Ще кілька мужів піднялося до них, а за ними жінки і діти.

— Горить Волосове капище… І там, за Глибочицею, також пожежа!

— То палять мечники Мономахові. Нерадець ними кермує. Кажуть, лютосний, яко звір…

— Князь Мономах привів із собою ромейських ченців і попів… Щоб добити, викорінити стару віру нашу…

— Чуєте, гуркоче? То Перун… за нашого Брайка мстить, — шепелявить якась бабуся. — Заступися за нас, бідних, гнівом своїм… Іспопели ворогів наших!..

— Мовчи, стара… — обертається до неї дід-гончар.

У хвилі Почайни падали охоплені вогнем рештки дерев'яного старого храму. Пахло горілими кістками, залізом, гаривом…

З часів Володимира Хрестителя люди не бачили погрому старих святинь. Недовершену ним справу достойно продовжував Володимир Всеволодович.

Рушилась, відходила в небуття стара Русь. У полум'ї догорали залишки обиталищ старих богів і старої віри. На їхнє місце мали стати міцні кам'яниці, щоб утвердити силу нового керманича Київської держави — самовладного Мономаха.

Але що чекало душі людські? Якими зернами будуть засіяні? Яким випробуванням будуть піддані?

Тривожними передчуттями повнилося зболіле серце Нестора. Важко звів руку, неквапно осінив себе хрестом.

Хай святиться ім'я твоє, златоглавий граде Києве. Кріпи міць, дух і віру в правду свою і в своє велике прийдешнє… Тоді — переможеш…

Уже по обіді Нестор повернувся до обителі. Там на нього чекав новий ігумен Видубицького монастиря Сильвестр — надійна тверджа Володимира Мономаха.