Розділ двадцятий. ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ

Я вийшов за село й зупинився вражений. По обидва боки дороги, що вела далеко в поле, стояло високе н густе жито.

– Здрастуй, житечко! – привітався я до нього. – Як же ти швидко виросло!

Я давно не виходив у поле й справді був щиро здивований зростом жита. Ніби вчора воно досягало чверті від землі, а тепер піднялося майже врівень зі мною й колосилося.

Жито, стомлене денною спекою та гарячим вітром, що від самого ранку колихав його й надвечір улігся десь у затишку відпочити, не відповіло на моє привітання, і я не розсердився на нього за це, бо воно, звісно, не вміло говорити. Але мені самому хотілося поговорити з ним, поділитися своїм горем і радістю водночас, бо був я тоді один-однісінький, а в такі хвилини, коли тобі нікому сказати слова, ой, як важко.

І я далі не вголос, а подумки продовжив свою розмову з житом:

«Я радий за тебе, житечко. Що ростеш так швидко, дозрієш скоро, зерном станеш. Та сумніваюсь, що намелють з тебе муки й напечуть хліба, що людей нагодуєш, котрі, ой, як скучили за ним. Може, скосять тебе, житечко, змолотять і відвезуть зерно твоє невідомо куди, а люди знову залишаться голодні. І ще сумно мені, що не побачить більше тебе, житечко, Галька, моя сусідка і добрий друг, не візьме у руки скибки запашного хліба з тебе. Бо немає Гальки. її саму з'їли голодні люди. Страшно і сумно, правда, житечку? І горе велике!

Та за горем і сумом приходять до нас і радості. Ось і у мене за горем радість прийшла. Слідом. Прислав нам, нарешті, батько листа, якого ми з матір'ю так довго й нетерпляче ждали. Як і обіцяв, приніс його мені додому листоноша дядько Пантелій.

– На, – подав тоненького конверта сухою, жилавою рукою, яка чомусь у нього тремтіла. – Я ж казав тобі – принесу, ось і маєш.

Тільки тому, що посоромився, я не кинувся цілувати дядька Пантелія. Але подякував від душі, щиро. І одразу, як тільки він вийшов з хати, прочитав листа.

Батько написав, що в дорозі захворів, і в Маріуполі його одразу ж поклали в лікарню. Тому й мовчав довго, щоб не засмучувати нас. Тепер усе гаразд, почуває себе добре, влаштувався працювати на судоремонтний завод, у ковальський цех, і кличе нас негайно їхати до нього.

Ось і радію я, житечку, з цього. Що будемо разом з батьком, що скінчаться, може, скоро наші голодні муки. Бідна мати вже ледве ходить на ті проклятущі буряки, висохла вся, а я, не бачачи себе, відчуваю, що якби не шкіра – давно розсипались би мої бідні кісточки. Крім голоду, з мене щодня витрушувала останні сили малярія. Гаразд, що вже дозрівають шовковиці і я хоч трохи поповнюю їх цими солодкими ягодами.

Добре діло радість, житечку, та погано, коли немає з ким нею поділитися. Як ось і в мене. Були б Грицько, Галька – побіг би до них. А так – прочитав листа сам, і похвалитися нікому. Правда, збігав до баби – немає Дома. Ждав-ждав і не діждався. Пішла, мабуть, до когось на інший куток. Побрів на вигін – і там ні душі. Ні біля крамниці, ні біля школи. От і ділися радістю, коли ні з ким. Опустіло, осиротіло село.

І вирішив я піти в поле, зустріти матір. Уже вечоріє, скоро полільниці вертатимуть із буряків і вона з ними! З матір'ю й поділюся своєю радістю, її саму порадую.

Вийшов дорогою за село, житечку, і побачив тебе. Високе, густе, стеблисте. Отож, здрастуй ще раз! Рости швидше і дозрівай на радість людям. Низький тобі уклін. А я піду далі. Назустріч вечорові та мамі».

М'яко йти польовою дорогою. І обочиною, по траві, м'якоті серединою – по ще теплому піску.

Я іду по піску, шльопаю босими ногами. Шльоп-шльоп. За мною злегка здіймається сіра курява і одразу ж осідає на дорогу. Бо в полі ні подиху вітерцю. Свіже, переповнене запахом зеленого жита повітря аж розпирає груди, паморочить голову. У чистому небі доспівує свою довгу пісню жайворон, а десь недалеко уже пробує свій голос перепел. Мила, невеличка пташка. З вечора до ранку буде підпадьомкати, кликати когось: спать падьом, спать падьом…

Як тільки гарно, як любо жити на білому світі! Милуватися такою красою, слухати такі чарівні пташині пісні, дихати таким запашним польовим повітрям. Якби… не допікав, не мучив голод. Я вже, здається, давно забув, який на смак свіжий житній хліб, які борщ із свіжої капусти, гречана чи пшоняна каша. Мені здавалося, що я ніколи нічого не їв, крім макухи, кропиви з лободою, рогози, цвіту акації та шовковиць, від чого у мене вже давно болить живіт, паморочиться голова і ледве тримається трохи сили, аби ще ходити й говорити. Щось іще тримало мене. Але що – я не знав. Якась, мабуть, невідома внутрішня сила. Хоч звідки їй узятись од тієї зелені, яку я щодня споживав! Хіба що від того пійла, якого мені щовечора приносила мати з поля у пляшці, заткнутій кукурудзяним качаном?

Смішно подумати! Таке пійло (згіркла кукурудзяна мука зварена у воді) давали їм в обіди на буряках. По півлітровому черпаку на полільницю. Тож мати випивала половину сама, а половину, у пляшці приносила мені. Так робили всі жінки, котрі мали дітей. І недарма падали на ходу, повертаючись із поля.

Бідна, бідна моя матуся. І як у ній, ще трималася та сила? Адже вона на відміну од мене ходила в поле і полола цілісінький день на сонці, у спеку.

Шелестить від ходьби у мене в пазусі лист від батька, зігріває своїм теплом, радує серце. І радісно мені, і водночас сум огортає душу. Ой, як же багато суму відміряла для мене доля у ті чорні весняні дні!

Іду, згадую, перебираю в пам'яті все пережите, і раптом переді мною немов з-під землі вийшов із жита дядько Петро Басанський, бригадир, тримаючи за повід вуздечки свою худоребру кобилу.

– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.

– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.

Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.

– До матері йду, на буряки.

Дядько Петро знову здивувався:

– А це ж чого? Яка потреба?

«Казати чи не казати?» – забилася в мене думка:

Вирішив признатись.

– Листа від батька одержав, от і несу їй…

Дядька Петра це, мабуть, зацікавило.

– Ти вже прочитав?

– Прочитав.

– І що ж він пише?

– До себе кличе, щоб їхали.

Дядько Петро помовчав, погладив гриву кобилі.

– Кличе, кажеш? – перепитав. – От і добре, що кличе. – Далі закинув повід на кобилу й важко здерся на неї верхи. – Нно-о, пішла-а…

Кобила покірно рушила дорогою, збиваючи ногами куряву.

Я подивився бригадирові вслід і собі рушив по дорозі, тільки в протилежному напрямку.

Але не зробив і п'яти кроків, як почув дядькове:

– Ану постій! Чуєш?

Оглядаюсь. Дядькова кобила стоїть, а він теж повернув до мене голову.

– Ти знаєш… – каже до мене так же голосно, – ти більше нікому не хвалися, що батько кличе вас до себе! Пойняв?

Я мовчки киваю на знак згоди головою, хоч не розумію, чого про це не можна нікому говорити, а дядько Петро торкає каблуками виношених чобіт кобилу під боки, і вона знову покірно рушає дорогою, збиваючи ногами куряву.

Повагом рушаю з місця і я, думаючи: «І чого це він мене попередив? Хіба що, коли батько кличе нас до себе?»

А коли додумався – подякував дядькові Петрові в думці, добра він таки людина, й прискорив кроки.

Дорога, по якій я все далі й далі відходив од села, веде не тільки в поле. Нею можна дійти чи доїхати у сусіднє село Аркадіївку, що від нашого кілометрів за шість. Або, навпаки, – з нього в наше.

Стій, та он, мабуть, звідти і йде хтось мені назустріч. Двоє. Хлопчик і дорослий. Хто б то? Ще одна буде зустріч.

Придивляюся. Ні, не наші то люди, не сільські, не схоже, щоб із буряків хтось вертався.

Скоріше – перехожі якісь.

Сходимося ближче і, о диво! В цих перехожих я впізнаю наших недавніх ночувальників, сліпого діда Прокопа, лірника, та його поводиря – Сашка. Ідуть-поспішають, мабуть, з тієї ж таки Аркадіївки, кушпелять, як і я, за собою дорожню куряву.

Це ж треба, такі дві несподівані зустрічі на польовій дорозі.

Я додаю в ході, і невдовзі ми зустрічаємося.

– Здрастуйте, діду Прокопе! Здрастуй, Сашко! – вітаюся до них.

– Здрастуй, здрастуй, козаче! – відказує дід Прокіп, зупинившись і, повернувши до мене свої сліпі очі, мабуть, за звичкою. – І скажи, звідки ти знаєш нас, що називаєш поіменно? – Він віддав поводиреві свій дебелий костур, звелів йому сісти відпочити, а сам зняв з голови солом'яного бриля й витер п'ятірнею пітне чоло й лисину.

Я охоче пояснив дідові, і він одразу ж пригадав і ночівлю у нас, і як співав на батькове прохання пісень та частівки про товариша Сталіна.

– То як вони зараз, твої батько й мати? І куди ти йдеш проти ночі? – поцікавився далі дід Прокіп. Він теж, мабуть, стомився в дорозі і був радий зустрічі зі мною, щоб трішки перепочити.

Я все, як є, скоромовкою розказав дідові, хоч і попереджав щойно бригадир нікому про батькового листа не хвалитися. Але дідові Прокопові, вирішив я, можна, він же не наш, сільський, та й не розповість нікому.

Вислухавши мене уважно, дід Прокіп сумовито похитав головою й порадив:

– їдьте, синку, швидше до батька, раз кличе. Втікайте звідси, щоб, крий Боже, не трапилося біди. – І додав далі: – Ой, скільки тієї біди на бідних людей упало цієї весни, страшно подумати. Ми ходимо з Сашком скрізь, бачимо. Запам'ятай її, синку. На все життя запам'ятай. Сашко, де ти? – повернув голову до поводиря. – Вставай, мій хлопчику, пора нам. Ми в Турівку поспішаємо, – пояснив мені. – Потім знову до Сашка: – Тільки заглянь перед цим у мою торбу та вибери там зо два чималих окрайці йому з матір'ю на гостинець, – показав рукою у мій бік, немов бачив, де я стояв.

Я почав відмовлятися, дякувати йому, не треба, мовляв, вам самим люди дали. Та й, відверто кажучи, мені було соромно брати від сліпого старця хліб.

Але дід Прокіп сказав суворо:

– Бери. Від хліба гріх відмовлятися. Хліб – святий. І матері від мене вітання передай. І батькові. Може, й не зустрінемося більше ніколи. Нехай вам усім щастить. Прощай!

Узяв костур від Сашка, й вони пішли від мене по сірій, в зелених житах дорозі – дід Прокіп з торбою та лірою через плечі і малий Сашко біля нього, теж з костуром і торбинкою за плечима.

– Прощайте, нехай і вам щастить, – мовив я їм услід. І опустив очі на житній хліб у моїй руці, який так запах, що переміг усі запахи поля, оп'янив мене, викликав такий апетит, що я не встигав ковтати слину. Від запаху хліба я на мить забув про все на світі, затремтів усім тілом. Мені так захотілося хоч раз укусити з окрайця, відчути в роті смак хліба, що я не знаходив собі місця. Мимо моєї волі рука з хлібом сама потягнулася до рота, і лише тоді, як скоринка торкнулася губів, я спохопився, переміг себе, сказав: «Не смій! Не смій без матері! Вона теж не менше від тебе голодна! Ще й буряки полола цілий день!»

Опустив руку. Сховав хліб за пазуху. До листа. Знову подивився услід дідові Прокопу з Сашком. Ген-ген уже як далеченько відійшли. Поспішають. Бо до Турівки далеченько. Перейти краєм наше село, а від нього ще кілометрів зо три.

Нарешті повертаюсь обличчям на захід. Дивлюся вздовж дороги. Чи не з'явились на ній жінки-полільниці. Вже пора, сонце червоною кулею зависло над Аркадіївкою, невзабар опуститься за неї.

Бачу – вийшли із-за жита, немов купка гусей. У білих хустках, сапи через плечі. Ідуть стомлено. Там, серед них, і мати.

Торкаю під сорочкою, в пазусі, листа, окрайці хліба, ніби підбадьорююся від них і зриваюся бігти.

Біжу назустріч гуртові жінок. Назустріч матері. Радо несу їй довгожданого листа від батька.

Біжу, а мені вслід підпадьомкає перепел: спать падьом, спать падьом…

І знову я відчуваю, як солодко пахне зеленее жито. І знову я вдихаю його запах на повні груди. Жито, житечко… З волошками синіми, чарівними.

…Додому прийшли з матір'ю уже зовсім смерком, як у вечірньому небі одна за одною стали засвічуватись срібні зорі.

Мати, звичайно, ще там, у полі, зраділа батьковому листові, сказала: «От і, слава Богу», погладила мене шорсткою долонею по голові, похвалилася, що вони, нарешті, закінчили полоти ті проклятущі буряки, але йшла всю дорогу повагом, важко. І говорила мало. «Чи не захворіла? – подумалося мені з тривогою. Та одразу ж відігнав цю думку, вирішив: – Перевтомилася».

Насправді ж було й так, і не так. Була і втома, було й інше…

Коли увійшли з нею до хати, коли я хутенько засвітив нашого сліпунця, мати важко сіла на полу біля припічка, зітхнула, як завжди, втомлено й сказала із сумом у голосі:

– У мене горе, синку… Ноги почали пухнути… – І звела трішки одну, праву, щоб я побачив.

Я нахилився й при скупому світлі каганця побачив: нога у матері була розпухла, мов колода, і блищала, як скло.

– Ось поглянь. – Мати нахилилася й подавила ногу пальцями, від яких на ній залишилися білі ямки. Розійшлися вони не одразу. Спершу були білими, потім почали синіти, як і вся нога, і аж потім стали вирівнюватись. Це й було першою ознакою, що опухлість від голоду.

Вражений побаченим, я не знав, що сказати матері. Співчувати? Заспокоювати? І тому мовчав. У мене немов відібрало річ.

А мати… в сльози:

– Як же ми поїдемо до батька, сину? Я з пухлими ногами, а ти он худющий, мов скелет. Ще повмираємо в дорозі…

Як ніж у серце. За себе я чомусь був упевнений, що доїду будь-куди, а от з матір'ю – небезпечно вирушати в дорогу.

Однак став заспокоювати її, все, мовляв, обійдеться, у нас ще досить сил, щоб доїхати до того Маріуполя, який мені уже не раз снився.

Потім ми вечеряли. їли шовковиці з хлібом. Шовковиці ті, що я нарвав на своїй шовковиці перед вечором повнісіньку череп'яну миску, а хліб той, що дав мені сліпий лірник, дід Прокіп.

О, що то була за смачна вечеря! Шовковиці з хлібом! Їли й згадували діда добрими словами.

І, звичайно, згадували батька. Як йому там без нас живеться. Скучає, мабуть, за нами, як і ми за ним.

Повечеряли одним окрайцем, а другий залишили на снідання.

– Якби нам з тобою хоч із тиждень хліба житнього поїсти, одразу б сили набралися, і ноги мої одтухли б, – журно мовила мати після вечері.

Я знову заспокоїв її:

– Повідтухають, то від ходіння вони набрякли.

– Спасибі тобі, синку, за добрі слова, – подякувала мати.

Поснули ми з надією на краще.

І воно таки прийшло до нас.

Два дні мати пролежала в постелі, вмостивши ноги на перегнутій удвоє великій подушці. З надією, може, пухлина зійде. ї вона зійшла. Прокинулися ми третього дня вранці, мати подивилась на свої ноги і зраділо до мене:

– Дивися… Відтухли… Зовсім немає нічого… Пройшло, спасибі Богу. – Повернулася до ікон і перехрестилася.

Я, радий, обняв її міцно за шию, притиснувся до щоки й став казати:

– Тепер поїдемо до батька! Поїдемо!

– Поїдемо, – обняла й мене мати.

Ой, як мені хотілося швидше поїхати до батька. Я так скучив за ним. І так мене вимучив голод, що, здавалось, я більше не витримаю. А матір він вимучив ще дужче. Недарма ж пухнути почала.

Скоріше б, скоріше втекти від нього. Хоч у душі було й жаль покидати своє село, яке я дуже любив. Адже я ще ніколи ніде не був, і мені здавалося, що кращого від нашого села нічого в світі немає.

Сталася у нас з матір'ю того дня й ще одна несподівана і важлива подія: мене перестала трясти малярія. Настала обідня пора, я нікуди не відлучався з дому, був у хаті, а мене не бере трясучка. Трішки, правда, поламала, у піт кинуло, і… все. Аж не повірив я. 1 мати зраділа. Знову до ікон повернулася:

– Спасибі тобі, Господи, і тобі Пресвятая Богородице…

Я зауважив:

– А може, то порошки помогли, мамо?

– І порошки від Бога, – сказала мати.

«Нехай буде по її, – згодився я. – Важливо, що мене покинула малярія».

Хай ще не зовсім, але… те, що мені вже не треба лягати в постіль і труситися, – було добре. Хотілося крикнути з цього приводу «Ура!» і підстрибнути до стелі – було незручно перед матір'ю, та й сили не вистачило б підстрибнути. Порадів просто так, у душі. Справді, як це приємно, що ми з матір'ю оклигали в дорогу…

…Отож – ми їдемо до батька. Вирішили твердо, рішуче. І Параска нас підтримала.

– їдьте, – сказала. І далі попросила: – А як самі влаштуєтесь, напишете листа, і я приїду. Десь і мені робота знайдеться, бо, чує моє серце, пропаду я тут.

– Напишемо, – пообіцяла мати. – Он він напише, – кивнула на мене.

І стали ми збиратися в дорогу. Вірніше – збиралася мати. Бо я що? Тільки шовковицями її забезпечував. Рвав і приносив у великому мідному кухлі. І примушував їсти шовковиці, мовляв, сили додають.

Мати усміхалася скупо і їла, дякуючи мені.

Найперше, з чого вона почала готуватись до поїздки – це з торб. Пошила їх дві з нового полотна. Одну більшу для себе, а другу меншу – мені. Пришила сировими нитками лямки до них, щоб чіпляти за спину.

– У них складемо свої пожитки, на плечах буде легше нести, – пояснила.

Потім, у четвер, сходила на базар у Згурівку. Ще в середу звечора відклала на продаж дві свої ще дівочі вишиті сорочки, нові-новісінькі, спідницю, кілька разків красивого намиста, сувій вибіленого полотна.

– Треба ж гроші на білети, та й їсти щось купити в дорозі, – сказала чи то мені, чи сама собі з сумом у голосі.

Я бачив, як мати шкодувала за своїм добром, дорогим для неї. Але іншого виходу не було. В хаті ми не мали ні копійки грошей.

Просився сходити з нею на базар і я, але мати не дозволила, побоялась за мою малярію, щоб не відновилася.

– Як почне тебе, не дай Бог, лихоманити в дорозі, що я робитиму. Ні-ні, – заперечила.

І пішла раненько сама, пообіцявши на післяобід вернутися.

Проте й того дня мене не лихоманило. «Значить, покинула остаточно», – вирішив я.

Мати вернулася з базару, як і обіцяла, в післяобідню пору. Була задоволена, все продала швидко і вдало, ще й купила невеличку макуху з соняшникового зерна в дорогу.

Але коли побачила, як я прикипів до тієї макухи очима і кілька разів підряд ковтнув слину, не витримала, одбила молотком два шматочки, й то був наш обід.

Тепер, коли ми мали на дорогу гроші, коли були пошиті торби – залишилося одне: скласти в них необхідне з одежі і їхати.

Це так думав я. А мати пояснила мені, що нашого бажання їхати до батька – недостатньо. їй, зокрема, необхідно мати дозвіл на це з колгоспу. Адже, як колгоспниця, – вона не мала права нікуди виїздити. Треба було йти в правління й просити голову. Та голова колгоспу, певна річ, не відпустить ні за які гроші. Йому потрібна робоча сила.

Ось така загроза нависла над нами. їхати ж без документа мати боялася, ще арештують десь у дорозі.

І пригадалось мені, що батько, перед тим як їхати, ходив до голови сільради Задорожного. І він йому дав довідку.

– Може, й нам дасть, мамо? – сказав до неї. – Він якось питав мене, чи немає листа від батька.

– Я теж про це думала, синку, – зізналась мати. – Тільки на нього у мене надія, на цього доброго чоловіка. Увечері й сходимо вдвох, щоб менше хто бачив.

…Задорожний уже збирався додому, коли ми з матір'ю переступили поріг його невеличкого кабінетика в сільраді. Був сірий на лиці, із чорними капшуками під очима.

– Добрий вечір, – відповів на наше привітання від порога й запитай водночас: – Що так пізно привело вас до мене?

Мати прокашлялась і розповіла несміливо, тихим голосом.

Задорожний відповів на її прохання не одразу. На його високому лобі зібралися зморшки, зійшлися докупи густі, вигорілі на сонці брови.

Я догадався – голова думав.

Думав гарячково і я: дасть чи не дасть довідку матері? Повинен би дати, батькові ж дав. А як не дасть? Тоді, значить, не поїдемо ми в Маріуполь.

Мені стало жаль себе, матір. Батька, що ждатиме й не діждеться нас. На очі навернулися сльози, і я… незчувся, як вони покотилися по щоках, закапали на мою виношену-виношену в червоно-синіх плямах від шовковиць сорочку.

– О, а це що за дощ? – звернув на мене увагу Задорожний. – Чи обідив хто?

– Ні, ніхто, – хутко витер я порваним рукавом сорочки щоки. – То я так, просто…

Задорожний ледь-ледь похитав головою.

– Просто так не плачуть, хлопче, – сказав. – За штаньми, мабуть, та сорочкою плачеш? Іч, як обірвався!

Я засоромлено опустив голову, подивився на себе. Справді, штани на мені – одна назва, куди не глянь – дірка, порвано. Коліна голі, біля карманів – розпорото по швах. А ззаду латок – не перелічити. Не краща й сорочка. На ліктях – порвано. На животі – теж. Світиться й ліве плече, того ж таки дня розпанахав на шовковиці.

Незручно, мабуть, стало за мене й матері. Вона подивилася на мене, потім звела очі на Задорожного.

– Лазить же щодня по деревах, хіба ж що вдержиться?

– Авжеж, – згодився голова й висунув із стола шухляду. – Мусять лазити. – Дістав із шухляди учнівський зошит, вирвав з нього чистий аркуш.

Я непомітно для голови сіпнув матір за руку, увага, мовляв, зараз писатиме.

Так і сталося. Голова взяв біля чорнильниці на столі звичайну учнівську ручку, вмочив перо у чорнило й став писати на аркуші з зошита довідку для нас. Я вже бачив, був переконаний, що писав він саме її. По його зосередженості, по тому, як повагом виводив літери.

Ось він нарешті написав, розписався внизу. Поклав ручку назад біля чорнильниці. Промокнув написане промокаткою.

І мати, й я мовчали, затамувавши дихання. В кабінетику було так тихо, що я почув, як у куточку вікна задзижчала муха.

Далі Задорожний послав руку в кишеню штанів і дістав з неї невеличкий капшучок, зав'язаний угорі шворочкою. Як ото зав'язують мішки з зерном. Розв'язав і взяв з капшучка круглу печатку. (Хай йому грець, я ніяк не міг догадатись, що ж могло бути в тому капшучку!) Подивився пильно на неї, знову взяв ручку, намазав акуратно чорнилом і, похукавши, після того притулив до довідки внизу.

– Ну ось, Тетяно, маєте, – подав нарешті її матері через стіл. – Везіть його швидше звідси, – показав на мене стомленими очима. – Та й самі їдьте. Тільки дуже вас прошу – нікому в селі про це – ні слова. Бо самі розумієте… І ще така у мене вам порада: не їдьте із Згурівки, а йдіть на станцію Яготин. Воно, правда, наполовину далі, але щоб вас ніхто з села по дорозі на Згурівку не побачив. І в самій Згурівці теж. Зрозуміли?

– Зрозуміла, – відказала мати й стала дякувати йому, зичити доброго здоров'я.

Я теж подякував йому:

– Спасибі, дядечку!

– Щасливо доїхати, – побажав нам Задорожний і велів передати батькові від нього вітання.

Коли ми вийшли з сільради, мати повернулася лицем до церкви, перехрестилася й проказала тихенько:

– Поможи йому у всьому, Господи, захисти від усяких бід і напастей.

Я догадався – мати просила у Бога за Задорожного. А мені потім сказала:

– Запам'ятай, синку, цього доброго чоловіка на все

життя.

– Запам'ятаю, – пообіцяв я, хоч мені було незрозуміло, – чому Задорожний порадив нам іти на станцію в Яготин, а не в Згурівку.

Та спитав у матері про це лише вдома.

– Побоюється він колгоспного голови, – пояснила мати. – Щоб не побачив він нас або хтось із його прибічників з правління та не вернули.

Як було не дякувати цій справді добрій і чесній людині – Артему Карповичу Задорожному.

…Другого дня до мене несподівано прийшов Іван Крупка. Немов відчув, що я хотів з ним побачитись перед від'їздом.

Я зрадів товаришеві. І перше, чим похвалився йому, – листом від батька.

– Одержав-таки? – перепитав Іван. – Що він пише? Я відповів, що влаштувався на роботу, обіцяє, мовляв, грошей прислати.

– їхали б і ви туди, – порадив несподівано Іван. – Там море, риба. І хліб напевне є. Бо тут, сам бачиш, люди мруть як мухи. А до нового врожаю ще далеко.

Він був розсудливим хлопцем, цей Іван.

Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного.

Все ж натякнув:

– Може, й поїдемо… Пізніше…

Іван був, як і я, худющий і такий же обідраний, з червоними півнями на ногах.

Посиділи, поговорили про свої біди, й він зібрався йти.

Я провів його аж до Темнорядівки. А як прощалися – не витримав-таки (добрий же товариш!), признався:

– Ми таки поїдемо… Днів через два… Тільки ти, гляди, нікому ні слова, – попросив. – Щоб голова колгоспу не теє… не затримав…

Іван розуміюче відказав:

– Не бійся, я ж не маленький… їдьте, нехай вам щастить. Як захочеш – напишеш мені…

Я пообіцяв. Ми міцно потиснули один одному руки й розійшлися.

Коли я проходив мимо подвір'я Дроботів, мене раптом гукнув із-за воріт Антон:

– Зачекай, я зараз до тебе вийду.

– Чого тобі? – питаю.

– Зажди, скажу.

За хвилину Антон хряпнув хвірткою і став навпроти мене. Давно нестрижений чуб на голові – копицею, жовтий, мов з воску, зовсім придушений своїм горбом.

– Ну, кажи! – Я до нього.

Антон шморгнув носом, звів на мене глибоко запалі очі.

– Ти, теє… Я бачив, як ви йшли з Іваном… Відтоді він не ходить до нас… І ти зневажаєш мене… А я… Я давно збирався… сказати вам… Я не хотів… І тоді, з тобою… за хліб… І в школу поліз… І ріпу в канаві викопав…

На очах у нього заблищали сльози, він більше не зміг говорити й розплакався.

– Не треба, не плач, – став я заспокоювати Антона. – Я розумію тебе…

Мені справді стало зрозумілим, що він хотів сказати. І водночас було жаль його.

Антон витер сльози з очей.

– Зрозумів? Еге?

– Авжеж! – підтвердив я.

Антон пожвавішав, аж посміхнувся немов.

– Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий хлопець…

– Не треба, – кажу, – мене хвалити. Я прощаю тобі…

– Прощаєш? – І запалі очі його одразу повеселіли. На тому ми й попрощалися. Я справді простив Антону ті два його гріхи з хлібом. Чи тому, що мав їхати з села, чи від усвідомлення того, що Антона призвів таке вчинити голод.

– Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід.

– Ні! – щиро відгукнувся я.

І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне.

…Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали.

Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею.

Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись.

– Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї.

Я не погодився:

– Йому буде сумно без нас у порожній хаті.

Мати подумала-подумала й запропонувала:

– То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання.

І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться.

– Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря.

А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди.

– То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети?

– Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших.

– А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. Потім додала: – А може, віддати його Павлові Івановичу? Як подарунок від нас.

Мені сподобалась ця її думка. Справді, найкраще подарувати портрет Павлу Івановичу. Як я одразу про це не подумав? Хай залишиться йому як вдячність за те, що він зробив для нас з матір'ю, для мене, зокрема.

– Завтра ж і віднесу, – пообіцяв матері.

Можна було віднести й того дня, але надворі почався дощ, і мені не хотілося, щоб портрет намок, йти у Яготин на станцію ми вирішили через день, і, отже, я мав час.

– От і гаразд, – залишилася задоволеною мати, що ми віддамо портрет Тараса Григоровича добрій людині, в добрі руки. – Заодно й попрощаєшся і з Павлом Івановичем, і з школою, – додала.

Та на другий день дощ не перестав, а навпаки, розійшовся, мабуть, надовго.

– Що ж його робити? – забідкався я. – Як же віднести портрет?

Мати подивилась у вікно.

– Іде. А як то нам буде? Промокнемо ж до кісток.

– Може, вночі перестане? – зітхнув я.

– Якби ж то, – згодилася мати. – А портрет віднеси зараз. Загорнемо гарно, притиснеш до себе – і не намокне.

Я згодився. Бо справді, хтозна-коли перестане той дощ.

Мати знайшла чисте ряденце, простелила на столі. Потім зняла портрет зі стіни, подивилася в очі дядечка Тараса й зронила тихо:

– Прощайте, Тарасе Григоровичу, і не осудіть, що не беремо з собою.

Поцілувала поета в щоку і з сльозами на віях передала портрета мені.

– Попрощайся й ти, синку.

Серце щемно стиснулось у грудях, жаль підкотився під саме горло.

– Прощайте, дядечку Тарасе, – прошепотів і я й також поцілував Кобзаря.

Потім мати дбайливо загорнула портрет у ряденце, зробила з порожнього мішка кобку від дощу, накинула мені на голову та плечі, і я пішов у школу.

Ішов, роздивлявся довкола і думав, що завтра вже не побачу ні цих знайомих хат, ні вигону, ні церкви в зелені дерев за огорожею, ні крамниці, ні тієї ж школи, до якої ніс портрет Кобзаря. Що буду від них далеко, ітиму по незнайомій дорозі у незнайомий світ, потім житиму у незнайомому місті, серед незнайомих людей.

І зробилося мені сумно й гірко на душі. І зашкрябало щось у горлі. Струснув головою. Ні, не буду плакати. Чого це я став останнім часом такий тонкосльозий? Розкис, розклеївся зовсім.

Ні по дорозі до крамниці, ні біля неї я не зустрів і не побачив нікого з людей. Всіх позаганяв до хат дощ. Та й не тільки дощ. Більше – голод. Взагалі, мало ходили люди по селу. Немов їх у ньому й не було.

На мій подив, нікого не побачив я не лише біля школи, а й у ній самій, коли зайшов. Двері в коридор були відчинені, але всі класні двері, учительська й комірчина тітки Софії – замкнуті.

«Чому ж це в школі немає нікого?» – подумав я.

И тут же дорікнув собі: дивак, зовсім забув, що настала пора іспитів у старшокласників, і вони тепер ходять сюди не щодня. Саме цей дощовий день і був відпущений їм для підготовки до іспиту. А раз немає учнів, то й учителі домували. І тітці Софії не було чого тут робити. А двері в коридор вона просто, мабуть, забула замкнути. Чи, може, замок зіпсувався.

В коридорі школи пахло чимось гіркувато-кислим, старим взуттям і мишачим послідом. Я вже трохи одвик від цього запаху, й у мене одразу зашкрябало в горлі, закололо в носі. Я мало не розічхався, але стримався. Ще б чого не вистачало, прийшов чхати в школу.

Мокрий, з ногами в грязі, я стояв біля вікна від дверей нашого класу й не знав, як до нього зайти, щоб попрощатися зі своєю партою, з класною дошкою, до яких звик і з якими треба було розлучатися.

Вирішив зачекати, може, ще тітка Софія навідається, і я попрошу її відімкнути клас. А тоді вже й до Павла Івановича.

Стою біля вікна, дивлюсь, як надворі іде дощ. Тихий, рівний. Вимив листя на деревах, спориш на шкільному подвір'ї, і вони були такі зелені-зелені та свіжі. Он ворони ходять вимитою стежкою через подвір'я, викльовують щось на ній. Чорні-чорні. І не бояться дощу. Мабуть, їсти хочуть. А коли хочеться їсти – ні дощ, ні град, ні сніг не страшні. По собі знаю. А ворони ж іще й не бояться змокнути.

Згадавши про їжу, відчув, що й мені не завадило б щось з'їсти. Але що? Може, вийти в сад та ще зелених яблучок нарвати? Якщо вони, звичайно, там ще є, не обірвали такі розумники, як я.

Ні, вирішив, не треба. Несолідно. Прийшов по ділу – і не втримався, одразу в сад. Що Павло Іванович подумає, як побачить.

Та коли вже голод нагадав про себе – його нічим не переконати. Зручно – незручно, солідно – несолідно. Він вимагав свого. Отже, треба було чимось негайно зайнятись. Але чим?

Став ходити по коридору. Дарма. Думки в голові так і роїлись про їжу.

Ні, не прийде уже в школу ніхто! – вирішив.

Посіпав ще двері свого класу. Замкнуті внутрішнім замком. «Що ж, так і буде, – вирішив. – Прощай, класе, прощай, школо. Піду до Павла Івановича».

Беру портрет під пахву, насовую кобку з мішка на голову й виходжу з коридорного тамбура. А на серці – щем. І таке відчуття охопило мене, ніби одірвалося щось усередині. І думка: «Невже більше не повернусь у школу, не бігатиму її коридором, подвір'ям?»

Аж у піт кинуло від цього. Витер чоло мокрою рукою і… несподівано на порозі зустрічаюсь з Павлом Івановичем. Він так раптово з'явився переді мною, що здалося мені, – виріс з-під землі чи впав із неба. Був у синьому плащі з піднятим коміром і старенькому, насунутому на очі й вуха картузі. Від нього пахло дощем і трішки-трішки пічним димом, ніби він щойно розтоплював плиту.

– О, здрастуй! – привітався до мене. – Ну, як твоя малярія? Все ще трясе?

Я відповів, що уже днів кілька, як перестала.

– От і добре, – мовив задоволено Павло Іванович й тут же поцікавився: – А прийшов чого в таку негоду? Я ж тобі казав, що переведемо в наступний клас, і перевели.

Така увага вчителя, схвилювала мене й засоромила водночас. Адже я тоді, на вигоні біля сільради, не послухався його, не пішов додому, а він, бач, до мене як.

– Спасибі, – відказав я. – А прийшов, щоб… – Далі в мене немов відібрало річ, я не знав, з чого почати, як себе вести. – Щоб… – повторив. – Ось візьміть, це вам. Ми так вирішили з матір'ю… – І простягнув йому загорнутий у ряднину портрет Кобзаря.

Зараз дещо розгубився Павло Іванович. Руки до портрета він інстинктивно простягнув, але брати його не поспішав.

– Що це? Що ви вирішили з матір'ю? – запитав і, не чекаючи моєї відповіді, запропонував: – Ходімо лишень у коридор і поясниш гарненько.

Ми зайшли в порожній шкільний коридор, стали біля забризканого дощем вікна.

– Я слухаю, – мовив лагідно учитель, як говорив завжди, питаючи нас на уроках.

І тут уже без хвилювання я розповів про лист від батька, про наш із матір'ю від'їзд і нашу з нею думку подарувати йому портрет Тараса Григоровича Шевченка.

– Хай буде вам від нас на згадку, – закінчив я й подав Павлові Івановичу портрет.

Учитель бережно взяв його від мене.

– Дякую, – мовив щиро й перепитав: – То завтра, значить, і їдете?

– Завтра, – кивнув я головою. – Підемо з села раненько, аби тільки дощ перестав.

– Еге, задощило, – сказав співчутливо Павло Іванович. – Але не відкладайте, їдьте, – порадив. – Хай вам щастить у дорозі й на новому місці. Ми теж скоро з Сімою Іванівною виїдемо.

Для мене це було несподіванкою.

– І ви? – здивувався. – Куди?

Павло Іванович відповів не одразу. Помовчав, подумав, мабуть, поглянувши у вікно, за яким шелескотів дощ, відповів:

– На Чернігівщину. Отож прощай, адже хтозна-коли побачимося.

Мені було шкода прощатися з цією доброю, щирою людиною. Я з жалем глянув йому в очі.

– Прощайте, Павле Івановичу. І вам нехай щастить.

Учитель скупо, одними кутиками вуст, усміхнувся.

– Не дружить воно зі мною, щастя. Та дарма, обійдемося. За портрет же вам з матір'ю ще раз спасибі. Це дорогий подарунок, ми берегтимемо його.

В голосі вчителя бринів тихий смуток, прихована тривога.

Я не посмів запитати, чому вони з Сімою Іванівною збираються виїхати з нашого села і чому в нього такий невеселий настрій. Було незручно. Тільки через багато літ, уже дорослим, дізнався: Павла Івановича звільнили тоді з роботи за те, що посперечався з міліцією, заступаючись за нас з матір'ю біля гамазею. Звільнили, не дозволивши працювати навіть у нашому районі, і тому він з дружиною був змушений виїхати в сусідню область і шукати роботи самостійно.

А могло бути й гірше.

…Попрощався я, але йти зі школи, від Павла Івановича мені не хотілося. Щось невідоме тримало мене невидимою рукою, я переступав перед учителем з однієї босої ноги на другу, не зводив з нього очей і відчував щем у грудях. Мабуть, то був жаль.

Павло Іванович теж дивився на мене з сумом в очах, потім поклав руку на моє плече й мовив тихо:

– Ну, йди додому. Передай вітання матері і батькові передаси, як приїдете до нього. А я замкну школу, бо десь наша Софія Луківна забарилася.

І я покірно пішов. Задоволений тим, що так вдало зустрівся з Павлом Івановичем, віддав йому портрет Тараса Григоровича, і водночас засмучений розлукою з ним, зі школою.

Не шкодував я лише за тим, що не бачитиму більше в своєму класі портрета товариша Сталіна, не зустрічатимуся з поглядом його гострих, колючих очей, від якого мене завжди морозило.

А дощ надворі не переставав. Над голодним передвечірнім селом плили й плили сірі сувої хмар і сіяли, й сіяли на нього дрібні, холодні краплі.


…Увечері до нас приходили попрощатися тітка Дунька і Параска. Плакали, бажали нам доброї дороги.

Спали ми останню ніч у своїй хаті неспокійно. Мати кілька разів прокидалася, виходила надвір дивитися на небо, чи не перестає дощ. Я щоразу чекав її і, коли вона поверталася, питав: «Іде?» – «Іде», – відказувала й сумовито зітхала.

А на світанку, увійшовши до хати, гукнула мені:

– Уставай, синку, будемо йти. Дощ немовби перестав. Чи надовго?

З хати ми вийшли, як надворі почало сіріти. Босі, з ціпками в руках і торбами за плечима. Дощ таки справді уже не йшов, але ще капало зі стріх, з дерев, по небу повагом плили розірвані хмари. Грязь під ногами була рідкою й холодною, і я одразу змерз, почав тремтіти.

Пішли стежкою через людські городи, мимо кладовища, щоб швидше вихопитися на дорогу.

Як вийшли за околицю, мати повернулася обличчям до села, тричі перехрестилася, тричі поклонилася й мовила журно:

– Прощай, домівко. Коли-то вернемося до тебе…

Прощався з селом і я, відчувши у серці щем. Адже покидав його вперше в своєму житті.

До Маріуполя ми добиралися більше тижня. У Харкові в черзі за квитками в матері вкрали гроші, й далі ми їхали від станції до станції без квитків і голодні, бо ту макуху, що взяли з собою в дорогу, давно з'їли. На станціях, де нас висаджували за проїзд «зайцями», я просив добавки в чергах за хлібом, просто заходив у пристанційні хати й стояв мовчки біля порога з простягнутою рукою, чекаючи, поки господарі щось дадуть. Одні давали, хто скибку хліба, хто варену картоплину чи буряк. А інші казали: «Бог дасть, самі голодуємо».

Кілька разів на мені рвали і так драні штани собаки, і я з плачем повертався до матері, яка чекала мене на вокзалі.

Коли нам не вдавалося упросити кондуктора проїхати до чергової станції у пасажирському поїзді, ми ризикували їхати товарняком, на відкритій платформі, хоч за те забирали в міліцію й вимагали платити штраф.

…А по приїзді в Маріуполь я відразу ж захворів сипним тифом.

Моє суворе дитинство продовжувалося.


Грудень 1988 – лютий 1989 рр.

Ірпінь – Київ

Загрузка...