Голодна весна

Розділ шостий. ОБРАЗА

Цю новину ми почули з Грицьком по дорозі до школи. Від Антона. Тільки одійшли від нашого подвір'я, як він гукнув нам:

– Хлопці, заждіть!

Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.

– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!

– Як? – ми з Грицьком.

Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:

– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.

– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.

Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.

– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.

– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.

Грицько безнадійно махнув рукою:

– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.

Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.

Антон також із співчуттям подивився на мене.

– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.

Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!

З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.

З другого ж боку – ми були неправі. Красти тоді (в ті роки) людей змушував голод, страх перед смертю. Вони не витримували й ставали злодіями. Не всі, звичайно, але ставали. А ось цього ми не розуміли, не усвідомлювали. Це було вище нашого дитячого розуму.

В школі теж тільки й розмов було, що про крадіжку. Особливо серед хлопців. Знайшлися такі, що невідомо звідки все знали, розповідали подробиці, сперечалися між собою. Деякі старшокласники збиралися побігти на великій перерві до гамазею подивитися, як там і що. Хтось пустив чутку, що міліція приїде з собакою-шукачем, і він одразу знайде злодіїв.

Ніхто з нас, звичайно, не бачив собаки-шукача та як він шукає, і тому ми з хлопцями теж вирішили побігти за старшокласниками.

Але перед дзвінком на велику перерву учитель Павло Іванович сказав:

– Попереджаю всіх хлопців – до гамазею не бігти! Вам немає там чого робити! Хто не послухає – залишу після уроків і поставлю «ензе» за поведінку.

Попередження було суворе, одержати в Павла Івановича незадовільно за поведінку значно гірше, ніж отримати його за невивчений урок.

І я не зважився на порушення. Та ще після обіду в нього.

Проте біля гамазею я таки того дня побув. Хоч не по своїй волі.

Приходжу зі школи додому, а в нас у дворі міліція, голова сільради, сільські комсомольці-активісти. Никають подвір'ям, заглядають у всі закутки поза сараєм, сажиком, у погребицю.

«Що таке? – дивуюсь. – Що вони шукають? Невже… батько втік? – І одразу ж відкинув цю думку. Батько цього не зробить. – Значить зерно! – вирішую. – Але звідки воно у нас? Уже ж все забрали!»

На сінешньому порозі стоїть заплакана мати, витирає кінцем хустки виплакані очі. Підходжу до неї, питаю:

– Що трапилось, мамо?

Мати знову в сльози.

– Ячменю шукають. Кажуть – я там робила, видивилась усе, а тоді пішли з тобою вночі і… вкрали…

– Та хто ж це таке вигадав? Та як вони сміють на нас таке казати? – не тямлячи себе від образи, вигукнув я. Кулаки мої стиснулись, серце застукало в грудях, мов від шаленого бігу.

Не знаю, куди б я побіг, кому б що сказав, сіпнувшись від матері, якби вона не втримала мене за плече.

– Стій і мовчи, – звеліла.

А тим часом, побачивши мене, до нас із матір'ю підійшов один з міліціонерів. Літній, натоптуватий. Подзьобаний віспою. Обтягнутий портупеєю. З великою кобурою при боці. Зміряв мене з голови до ніг булькатими, прискіпливими очима:

– Із школи, значить, прийшов? – кивнув до мене головою, на якій насунуто на самі брови вилинялий військовий кашкет з великою червоною зіркою над блискучим козирком.

– Прийшов! – буркнув я йому сердито, а мати мене за плече рукою стискує, не їжачся, мовляв.

Той же віспуватий, прокурений, із запахом самогону, не зводить з мене булькатих очей і веде далі:

– Тоді покажи нам, де ви заховали ячмінь.

– Який ячмінь? – костричусь я.

– А той, що ви вдвох украли, – киває головою на матір.

– Ми не злодії! – кидаю йому сердито. – Ми чесні люди! Крадіжками не займаємось!

Булькаті очі віспуватого, здається, просвердлять мене наскрізь. Потім він мружить їх і цідить крізь зуби:

– Чесні, кажеш? А батько в тюрмі за що сидить? Не пам'ятаю, як я не кинувся на нього з кулаками.

Мабуть, утримала мати. Але я закричав йому в рябе лице:

– Не смійте так говорити про мого батька! Чуєте! Не смійте!

– О, то ти ще й кричати вмієш, шмаркач? – просичав на те рябий.

– Бо навіщо ж ви таке кажете? – заступилася за мене мати. – Шукайте справжніх злодіїв, чого до нас прийшли?

– А ви, значить, не справжні? – уколов її булькатий. – Прості, значить?

Чим би скінчилась наша суперечка – не знаю, коли б до нас не підійшов голова сільради Задорожний і не зашепотів рябому щось на вухо.

Той вислухав його мовчки, покліпав рудими віями й звелів міліціонерам і комсомольцям припинити обшук.

– Але експеримент проведемо! – сказав твердо голові. – Согласно інструкції. – І звернувся до нас з матір'ю: – Підете з нами!

Ми з матір'ю здивовано переглянулись, бо не знали, що таке «експеримент», куди йти і навіщо.

Заспокоїв нас Задорожний:

Не бійтесь. Це до гамазею… Ненадовго… – І потім посварився на мене пальцем: – А ти старшим не переч! Іч який! Старших треба слухати! – й підморгнув мені хитро: зрозумів?

Я зрозумів. І мати догадалась. Голова нам вірив, але не хотів суперечити міліції, діло, мовляв, саме покаже, як і що.

В супроводі міліціонерів, голови и комсомольщв-активістів ми з матір'ю пішли до гамазею. Мимо ще й досі закритої крамниці (не було продавця), мимо церкви і школи.

Незважаючи на те, що їх кілька разів завертали назад рябий міліціонер і голова, за нами слідом ішли Грицько, сусідка Галька (через дорогу) й ще кілька хлопчаків. їм також, мабуть, було цікаво, який-то з нами мала провести «експеримент» міліція «согласно інструкції».

Нарешті ми біля гамазею, де нас зустрів ще один міліціонер, який вартував тут, щоб допитливі хлопчаки не затоптали слідів злодіїв і не заглядали під нього, як же хтось просвердлив підлогу та вкрав зерно.

– Ну, як тут, усе гаразд? – запитав міліціонера рябий.

– Так точно, все гаразд, товаришу начальник! – відрапортував міліціонер. Придивившись ближче, я одразу впізнав його: це він приїздив нещодавно за дядечком Аполлінарієм і погрожував почастувати мене батогом.

Я одразу ж сховався за матір, щоб не впізнав часом і не причепився.

Але, на щастя, мій старий знайомий попросився в начальника навідатись до коней, і той відпустив його. Десь, мабуть, їхні коні стояли на колгоспному подвір'ї.

«Експеримент» узявся провести сам «товариш начальник», тобто г – рябий міліціонер, на петлицях у якого я аж тепер розгледів по три червоні трикутнички.

Перше, що він зробив, це – поміряв сліди від наших із матір'ю чобіт з тими, що виднілися біля гамазею, тобто – слідами злодіїв! Не зійшлись. І мої й материні були менші.

Потім він дав мені порожній мішок і звелів полізти з ним під гамазей від того місця, де ми стояли, до того, де було просвердлено в підлозі дірки.

– А далеко це? – запитав я. Рябий пильно- подивився на мене:

– Там побачиш! – І пояснив, що мені робити далі. Я мав знайти просвердлене місце в підлозі, підставити під нього мішок, щоб у нього немовби насипалось зерно, і вилізти з ним назад. А він спостерігатиме за мною.

Під гамазеєм я, звичайно, лазив з хлопцями влітку не раз. Він стояв на шістнадцяти дубових колодах, за якими можна вільно сховатися, граючи в жмурки чи ще в якусь гру, або просто полежати в холодку, обіпершись на лікоть. Сидіти там не можна було, тільки лежати.

Але одне діло лазити під зерносховищем добровільно, зі свого інтересу, і зовсім інше, коли тебе примушують туди лізти, та ще й робити те, чого ти ніколи не робив.

Помітивши, що я вагаюсь, голова сільради взяв мене за лікоть, нахилився й сказав:

– Лізь, дірки тут недалечко, скраю.

І я поліз. Поліз боком, опираючись на лікоть правої руки, бо в лівій тримав мішок. Побачив неподалік у підлозі два дерев'яні чопки, котрими крадії зерна заткнули просвердлені дірки. Побачив і одразу зміркував: просвердлити їх можна було тільки лежачи на спині і зробити це міг тільки дорослий. Такому, як я, нізащо не справитись, бо дошки в закромах гамазею були дубові, товсті. Окрім того, я побачив, що на піску під тим місцем, Де свердлили, лежав не один чоловік, а Два, були відбитки двох спин і чотирьох ніг. Один із чоловіків узутий в чоботи, другий – у валянки з гумовими калошами. Хіба міліція цього не бачила? Адже хтось із них повинен би підлізти сюди?

А втім, яке моє діло до того: бачив чи не бачив. Я зробив усе так, як звелів мені начальник із міліції, і поповз назад, прямо на нього, адже він весь час, поки я лазив під гамазеєм, спостерігав за мною, сидячи навпочіпки і нагнувши голову майже до землі.

Тільки я виповз, звівся на ноги й став обтрушуватись, як із-за рогу гамазею вийшов наш учитель Павло Іванович і в одну мить опинився біля нашого гурту. В стареньких, виношених чоботях, благенькому пальті, з витертим коміром, у сірому картузі з великим козирком, насунутим на брови. Від швидкої ходи – часто дихав.

– Добрий день! – сказав усім і, не чекаючи відповіді, звернувся до рябого міліціонера, що стояв поруч мене та голови сільради: – Ви що тут робите? Хто вам дав право проводити такі експерименти з дітьми? Це порушення закону, антипедагогічно! Це приниження людської гідності! Зараз же відпустіть його! – кивнув на мене. І додав: – Його й матір!

– А ви… Ви хто такий будете? – закліпав рудими віями віспуватий, хоч, мабуть, уже догадався, хто перед ним.

– Це учитель нашої школи, – поспішив пояснити йому голова сільради і тут же перевів погляд на нас із матір'ю: – Ви справді йдіть додому. Уже все. І ви всі йдіть звідси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.

Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.

Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.

Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?

Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.

– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?

Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:

– Мамо, годі, не треба плакати.

– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…

Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.

…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.

Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.

– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.

Справді, всю свою силу і вміння, всього себе віддав мій односельчанин праці на землі, зорав її тисячі гектарів, зібрав з неї тисячі тонн зерна. Будучи не просто сумлінним трактористом, а й трактористом-інвалідом, у нього від народження деформована права нога. Отож він ще й мужня людина.

І я теж пробачив йому за ту образу, якої зазнав з матір'ю із-за нього. Він у цьому не винний. То був проклятий час!