Господар

VI. Деталі гри

Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава, якому судилося прожити довге й щасливе життя і не самотньому вмерти.

Птах з підбитим крилом не полетить. Історія має два крила: минуле й прийдешнє. Знати Саву — означає не просто пам’ятати про нього. Життя Сави для нащадків — міф, породжений планетою Ерідан, яку завоювали земляни. Чи це компроміс, чи спроба гармонії — розсудять через тисячу років наші нащадки.

Новітній міф є не що інше, як реальність світу.

Тому заплющіть очі…

…Діти, наче великі риби, граються у м’якій воді прозорим зеленкуватим м’ячем. На обрії, десь безмежно далеко, за тридев’ять земель, куди не можна дійти пішки, а лише треба їхати в поїзді, схожому на гусеницю, — здіймається сріблястий стовп, який увінчується чорною кулькою. Двічі на день, поки діти хлюпаються у воді й ліплять пиріжки з піску, хтось із малих зауважує сріблястий стовп і вони повертаються спиною до моря, щоб простежити, як тоне стовп і зникає чорна кулька. Потім знову забувають про небо, хіба що іноді їх привабить стрімка зграя хмар, яка переслідує вітер.

Дітлахи не знають, що це відвозять ласків на Селію. Їм здається, ніби ласків дуже багато, бо вони бачать їх кожного дня, а в цих ракетах двічі на день відвозять слухняних дітей, а ввечері привозять назад. І за цей час вони встигають побачити багато чого.

Тут стільки сонця, вітру, води й піску, що може набриднути. Увечері, коли стемніє і діти лежать у ліжечках у величезній кімнаті з полотняною стелею, Сава, котрому не більше п’яти років, згадує про маму. Вона повинна приїхати через три дні.

Сава вислизає з-під ковдри і скочується, наче горошинка, на підлогу. Під ліжком, між нічним горщиком і м’якими капцями, стоїть баночка, наповнена морською водою, а в ній золота рибка з червоним хвостом. Хлопчик віддасть рибку мамі, щоб вона впустила її в акваріум. Там уже живуть кілька рибок, але ця рибка буде найкраща, бо віп спіймав її сам, зовсім не збираючись ловити кого-небудь. Ця рибка стрибнула йому в долоні, підставлені човником. До цього вона сиділа у нірці під зеленим волохатим камінцем. В цю нірку проліз би лише його мізинець. Згодом рибка могла б вирости і поселитись в іншій нірці. В кімнаті темно, усі діти сплять. Підлога тепла, як пісок на березі. Рука намацує банку, яка теж дуже тепла, і вода з ній тепліша, ніж у морі. Але це нічого: значить, рибка не замерзне.

Хлопчик занурює пальчик у воду. Він аж тремтить, передчуваючи, що ось-ось торкнеться в’юнкого тіла рибки. Вони обоє причетні до дива, вони обоє не сплять цієї ночі (рибки ж не сплять, бо у них очі ніколи не заплющуються, навіть у мертвих не заплющуються…).

Маленька рука занурюється у банку, зайва вода вихлюпується на підлогу. Пальці стискаються в кулак, не знайшовши того, що шукали. Ну, що ж це таке? Хлопчик з банкою підкрадається до дверей, де просочується трохи світла. Так і є: рнбка зникла, Сава до ранку крутиться на ліжечку, думаючи про жахливе несподіване зникнення рибки. Засинає на хвильку і знову прокидається, плаче. Хто придумав таку довгу ніч?

Йому хочеться, щоб мама приїхала не через три дні, а зараз, щоб він сів до неї на коліна і вона гладила його по голові. Вона, правда, не любить цього робити. Їй неприємно торкатись двох гострих камінців у волоссі. Але ж їх майже не видно, і Сава ні з ким з дітей не посварився, всі хочуть з ним гратися. Як же він розповість мамі, що в нього була золота рибка?

На ранок зникають всі таємниці. Рибка, вже не золота, а наче зліплена з піску, мертва, лежала на підлозі. Вона сама вистрибнула з води. Вихователька наказала її викинути. Сава взяв рибку і поніс. Він гадав, що треба пустити її знову в море. Рибка не тонула, потім її підхопила хвиля і віднесла кудись далеко. Савині руки пахли водоростями і ще чимось. Цей запах пригадається йому через багато років, коли в нього на руках вмиратиме дружина…

З тваринами легше розмовляти, ніж з деревами або людьми. Якщо в дитинстві Сава надовго зникав з дому, то його завжди можна було знайти у звіринці за два квартали від їхнього будинку. Хлопець міг тоді ще бачити багато тварин, в тому числі ласків, нині вимерлих. Деякі тварини були колись вивезені з Землі. Вивезли небагато, не тому, Що на Землі майже не лишилося представників фауни, а тому, що справжня рідкість у всесвіті все-таки інтелект і його треба зберегти обов’язково.

Ласків не тримали в клітках. Вони вільно гуляли по території зоопарку. Дивна річ, Сава спочатку їх уникав, навіть недолюблював, бо діти дражнили його «Сава-ласк». Був трохи відлюдьком, і психологічні напади на нього кожної середи лікарів Інституту патології ледве не довели хлопця до отупіння. Це дало можливість зробити вченим мужам висновок про Савину розумову відсталість. Малий ще й не втямив, що це таке, як його послали в школу для розумово неповноцінних. Він навіть тішився з того, бо в цій школі вимагали набагато менше, ніж у звичайній. Одначе довго його там не протримали, виявивши в мовчазного хлопця непересічні здібності.

У звіринці Сава іноді видряпувався на дерево, з якого було видно все, що йому хотілось бачити. Якось він там заночував. Неподалік від дерева був невеликий басейн, в якому постійно мокнув бегемот. Сава прокинувся від того, що замерз. Побачив під собою зірки і над собою теж, а він завис між ними, обхопивши руками дерево, котре теж висіло, бо не могло ж воно рости в порожнечі. Хлопчик довго трясся зі страху, то заплющуючи, то розплющуючи очі, доки нарешті не втямив, що це зірки відбиваються у воді. Якби дерево було трохи вище, він побачив би справжні зірки зблизька. Сава притулився щокою до стовбура і заснув. Крізь сон йому вчувалося рикання лева Сильвестра, котрий кожного дня з’їдав ласка. Сава не був ласком, щоб боятися Сильвестра, та й один-єдиний лев на планеті не міг би поїсти всіх ласків, ласок і ласенят.

Хлопцеві подобались усі звірі й усі птахи. Він хотів з ними дружити, як це буває в казках. Годинами Сава сидів перед клітками і, врешті-решт, навчився вгадувати, що зараз зробить пантера, і як погляне на нього їжак, і що означає посіпування лисячого хвоста. Він дізнався багато чого і потай цим гордився. Коли на день народження йому подарували гарно ілюстровану книжку про тварин, він, прочитавши кілька сторінок, заховав її подалі, між непотрібні речі. Сава був розчарований. Виявляється, люди настільки переважають тварин розумом і досконалістю адаптації, що рівності, а значить дружби, ніж ними бути не може. Він розчарувався не лише в книжці, а й у тих, про кого вона була написана. Слава богу, ненадовго. Саві стало байдуже, розумні чи дурні тварини. Він не міг уже без них обійтися. В очах звірів Сава бачив таємницю і чекав, що колись вони відчують до нього довіру. Адже звірі, якщо й роблять щось погане, кусаються, наприклад, то від страху.

Хлопчик не признався, коли його вкусив за руку шакал, котрий, здавалось, спочатку йому симпатизував. Сава розумів, що він надто рано наблизився до цього шакала. Рука не швидко загоїлась, довго боліла. Сава плакав не від болю, а від образи, хоч ображатися на звіра безглуздо: треба тільки вчасно відсмикнути руку.

День у дитинстві дуже довгий. Деякі квіти, що росли на клумбі перед клітками, заплющувались уже тоді, коли сонце тільки-но збиралось сховатись за будинки, а інші так і не спали всю ніч. Думати про життя квітів було дуже приємно, але Саву бентежила їхня мовчазність і нерухомість. Він не знав, що йому робити з квітами: зірвані, вони швидко в’яли, а часу на те, щоб спостерігати, як вони ростуть, хлопець не мав.

У зоопарк приходило багато людей: одні часто, інші вперше і востаннє. Вони всі ніде довго не затримувались, купували собі морозиво і розважались, дражнячи ласків, котрі ходили за ними слідом, ласо позираючи на морозиво. Ласків усе меншало. Деякі з них стали п’яницями. Крутились коло кафе й ресторанів, жалюгідні до сліз створіння з каламутними очима, брудною, зваляною шерстю і підібганими хвостиками.

Ласки були наче діти, котрі швидко переймають вади дорослих. Тотальна операція не торкалась тих ласків, яких прирекло на виродження саме існування їхнє в містах. Через десять років від народження Сави почали вживатись санітарні заходи. Серед ласків поширились інфекційні хвороби, зокрема особлива форма сухот, властива і тваринам, і людям. Це викликало велике занепокоєння серед населення. Ласків, що не втратили здатність зникати, коли їм заманеться, виловлювали спеціальні бригади санітарної охорони, розчепивши сіті між будинками. Сава мав це бачити.

Зараз йому лише вісім років. Після обіду в звіринці він бачить дідуся зі смугастою бородою сиво-чорного кольору, в білому костюмі, навіщось підперезаному білизняним шнурком. Це — художник. Так звуть тих, хто малює картини на папері, полотні або стінах. Цей художник малював квіти, хоч мав би малювати звірів, раз уже приходить у звіринець. Сава соромиться спитати дідуся, чому той підперезується шнурком, чому не малює звірів і де він діває свої картини після того, як намалює. Хлопець так ніколи й не почув відповіді на ці питання, хоч ще довго бачив дідуся зі смугастою бородою, котрий приходив і в сонячні, і в похмурі дні, а в дощ затулявся великою парасолею, вперто малюючи квіти. Вони обоє мали поважні справи в зоопарку і могли пишатися, що не б’ють байдики.

Дідусь був переконаний, що квіти можна малювати все життя, а Сава не міг нічого з собою вдіяти: його, наче магнітом, тягнуло до звірів. Врешті мати повела його в Інститут патології. Він ішов туди, відкопиливши повну нижню губу, з потемнілими від впертості очима. Мати майже силоміць впихала його в парадні двері, погрожуючи, що коли він буде погано поводитись, то тут і лишиться. Але на Саву це не діяло. Лікарі вважали його вже дорослим і не пхали до рук цяцьок, щоб відволікати його увагу від численних експериментів. А мама перед кожними відвідинами примушувала його визубрювати половину шкільного підручника або відгадувати якісь дурні загадки, вважаючи, що це дуже гарно розвиває мислення.

Лікар, який прийняв їх, мав таку суху шкіру, що вона шелестіла, наче папір. Здавалося, в ньому не було ні краплі води і їв він лише черствий хліб. Цей лікар нещодавно захистив дисертацію на тему: «Феномен Сави і деякі питання атрофії інтелекту». Не дивно, що він дуже гарно ставився до Сави та його матері, навіть простягнув хлопцеві руку для вітання, але той ще більше відкопилив губу. Лікар жваво розмовляв з матір’ю про новий фільм, крадькома спостерігаючи за Савою, щоб той не наробив якоїсь шкоди. Сава сидів біля дзеркала і бачив себе в профіль. Вуха в нього палали. Він знав, що, закінчивши базікати, лікар візьметься за його роги, буде торсати і питати, чи не болить, хоч цим має займатися інший лікар. Сухий, паперовий чоловік, робить це навмисно грубо, щоб показати мамі, який Сава поганий, бридкий, недосконалий, схожий більше на ласка, ніж на людину. І мамі буде боляче. Їй набагато краще, коли вона не бачить Саву.

Колись вона залишить його самого і піде до паперового чоловіка, щоб спати з ним в одному ліжку, як спала з батьком. Сава не пам’ятає батька, бо той покинув їх, як тільки побачив, що за дитина в них народилася. Бідна мама! Хай вона йде, куди хоче, тільки не зараз. Сава зіщулився в куточку біля дзеркала. Він удвічі менший за це дзеркало. Він взагалі ще малий. Його не можна залишити самого.

— Він все одно нічого не розуміє! — каже мама.

— Тихше! — притискає палець до сухих вуст лікар. — Мені здається, що з цим малим будете мати багато клопоту.

— Мені й так уже вистачає.

— А саме?

— Він мовчить. Я живу, з дня на день чекаючи вибуху.

«Якого вибуху? — думає хлопець і міркує далі: — Невже ця жінка моя мама? Мене ніби немає тут».

Лікар сміється, хоч зовсім не вміє цього робити. Сава повертає голову, щоб поглянути у вікно. Залягає тиша. Йому видно, як по шибці повзе муха, намагаючись залізти в кімнату. Крил не видно, тільки черевце.

Саві вже нікуди не хочеться. Мухи не лишають на склі слідів, навіть коли їх багато. А Сава лишає, і всі люди лишають, правда, на підлозі або на піску, бо вони надто важкі, щоб ходити по склі. А леви нізащо не стануть дряпатися до кімнати, і коні, і птахи. Сава теж не прийшов би сюди, якби його не змусила мама.

Може, це все потрібно? Мама раніше казала: «Ти хворий, простудив собі голівку, і тому на ній виросли оці кісточки». Вона ніколи не каже «роги», бо вважає, що їх мають лише ласки.

Тепер вона каже, як розсердиться: «Як не будеш мене слухати, то оце в тебе залишиться і виросте до неба».

Саву це аніскілечки не лякає, але перед сном він не забуває подивитися у дзеркало.

— Треба дати йому якусь цяцьку, — зауважує лікар.

— Він і так весь час грається. Бозна-коли вчить уроки…

— Та що ви кажете? Вчителі не нарікають?

— Вчителі знають, з ким вони мають справу.

— Ви жорстока до своєї дитини.

— Краще б у мене ніколи не було дітей!

— Це не така уже й велика вада. Жарт природи. Кажуть, від смішного до великого часто буває один крок.

— Мені не до сміху. І я, і мій син лише піддослідні кролики. Як ви думаєте, доки нас будуть сюди тягати?

— О, у нас стільки молодих спеціалістів, котрі мріють захистити дисертації!

Мама сміється. Хлопчику аж легшає на серці.

— Саво! — раптом звертається до нього лікар. — Ти бачив коли-небудь морську свинку завбільшки з сірникову коробку? Цілком дорослу свинку!

Сава мовчить, але він хоче бачити. Пильно дивиться на лікаря, чекаючи, що той зараз вийме з кишені білого халата свинку завбільшки з сірникову коробку.

— Не тут. У Фокса. Тебе відвести?

Сава неквапливо піднімається зі стільця. Біля порога озирається, але заблукалий сонячний промінь, що відбився від кришталевої склянки, сліпить йому очі.

— Почекаєш мене надворі! — каже мама. — На лавочці коло сходів. Я ще порозмовляю.

Скоріше мамі доведеться його чекати. Дивна річ, вона найкраще повинна його розуміти, адже вони живуть разом.

Сава повільно зачиняє двері і з підстрибом біжить по сходах униз. Від довгого сидіння він геть уже знудився.

Цей підвал зветься віварієм, хоч його можна було б назвати також зоопарком, бо пахне тут так само — сіном, шерстю і гарячим подихом звірів.

Фокс доглядає тварин, пильнує, щоб вони не повтікали. Він, правда, показує Саві не все, лише те, що вважає за потрібне. Каже до нього: «Малий!..» Всі так кажуть, але Фокс каже найкраще. Ніби й не помічає тебе і водночас завжди поставить на ноги, коли спіткнешся. І пахне від нього гарно, як від працівників зоопарку.

Коли Сава вибрався з допомогою Фокса з підвалу, мами ще не було. Він сів на зелену лавочку, гойдаючи обома ногами. Доки мама наближалась до нього, хлопчик не спускав з неї пильного погляду.

— Чого ти мовчиш, Савочко? Бачив свинку?

— Я не мовчу. Бачив.

Саві важко було говорити з мамою, бо вона наче перехоплювала в нього слова, щоб він не мав що сказати.

— Свинка справді така, як сірникова коробка?

Сава мав відповісти якомога чіткіше:

— Так, як сірникова коробка.

Але він сказав:

— Ні, трохи більша. Там є ще клітка…

— А що в тій клітці?

— Друга свинка. Тільки велика.

— А на що хворіє велика свинка, ти не питався у Фокса?

— Вона здорова. А в маленької свинки не буде дітей, бо вона самець і не має пари.

Вони отак люб’язно розмовляли аж до самого дому, і Сава був переконаний, що мама його знову любить.

Сава все одно не зміг би прожити без зоопарку. Йому здавалося, що це уже назавжди. Навіть подорожувати не хотів, хоч на це була своя причина. Хлопець боявся нових людей. Все це зовсім не означало якогось там комплексу неповноцінності. Сава й не думав про таке ні в дитинстві, ні потім. Все життя його намагалися принизити і не могли викликати нічого, крім почуття самотності. Всі ми по-своєму самотні, правда ж? Тільки велика близькість іншої людини дає нам щастя, але рано чи пізно ми прагнемо повернути собі звичну самотність.

…Сава — це боротьба з самотністю, абсурдна і дитинно-зворушлива. Ми знаємо, що вона закінчиться поразкою.

Кожен прожитий день має певну цінність, але, коли вони всі ліпляться докупи, виникає розгубленість і безпомічність: одноманітні дні, не кращі й не гірші, сіються між байдужими пальцями часу. Господи, та ж усі люди відчувають одне й те ж, чому вони бояться в цьому признатись? Все було колись сказане, писати немає чого, говорити також. Тільки на те дав нам бог здатність забувати, щоб ми не придумували собі щось нове.

Цілий всесвіт мислить однаково, і за межі його не вирвешся. У нас ще не виникла проблема тікати з Ерідана. Тут таке чисте повітря і можна мити голову дощовою водою, не остерігаючись радіації й отруйних хімікатів. Космічні кораблі-гіганти демонтували і наробили з них купу потрібних речей: туристські ракети, хатки для собак, сковорідки, оправи для окулярів, водопровідні крани, рушниці для полювання на птахів і ласків…

Чому отой дідусь-художник малював квіти, які завжди були і будуть, а не намалював останнього у світі лева?

На його клітці висіла табличка з таким написом: «Останній у світі Лев». Його фотографії були у всіх шкільних підручниках: добродушний величезний звірисько з жовтувато-срібною гривою. В кіосках продавали набори кольорових листівок про життя лева Сильвестра: «Лев спить», «Лев умивається», «Лев сердиться», «Лев снідає».

Лева малювали й художники, тільки Сава про це пізніше довідався. Він знав лише одного художника, котрий малював квіти так, що здавалось, ніби в світі нема нічого, крім квітів, ніби вони єдині живі істоти на все бездонне провалля з галактиками, червоними й білими карликами, зоряною пилюкою і смертоносними випромінюваннями.

Людям малося б від того робитися спокійно й затишно, але вони проходили повз картини, тільки краєм ока позираючи на них. А Сава згадає ті квіти лише тоді, коли стане дорослим і навколо буде мертва пустеля з чорними гострими каменями, звернутими вістрям в небо.

Саву змушував іти додому тільки голод. Лев Сильвестр прогулювався по просторій клітці, нетерпляче порикуючи. Нарешті доглядач приносив червоне, з кров’ю, м’ясо. Сава відвертався. Не тому, що це видовище видавалося йому диким: все, що робив лев, було гарним. Сильвестр мав уже стерті зуби, і йому доводилось довго і важко пережовувати їжу. Напевно, він соромився того, бо відходив у глибину клітки, де міг сховатися від людських очей.

Сава зітхав і казав: «Я прийду потім». Не то до лева, не то до наглядача, який час від часу навідувався поглянути, чи хтось не дражнить Сильвестра.

В погожі, сонячні дні посипані піском стежки перетинали мурахи, лаштуючись у далекий похід, а може вертаючись з походу. Вони були такі маленькі, що швидко стомлювались. Сава часто коло них спинявся й іноді, уже прийшовши додому, зауважував, що приніс на сорочці або штанцях кілька мурашок. І вертався, щоб віднести їх назад, на те саме місце. Хлопчику дуже подобалося це робити. Вік відчував, що йде не сам, а з кимось. Це нагадувало таємну гру, бо треба було йти обережно і весь час пам’ятати, що несеш мурашок, а не кота, котрого досить пригорнути обома руками до грудей і гладити, щоб він поводився спокійно.

Лев Сильвестр помер вночі, коли біля нього не було нікого й наближалась осінь з холодними вітрами й дощем. В газетах писали, що він помер уві сні, а значить легко. Напевно, Сильвестрові приснився такий страшний сон, що його старе, слабке серце не витримало і розірвалось від розпачу.

Сава плакав біля порожньої клітки. Він теж мав колись померти, беззубим і сивим. Хтось його втішав, проте хлопчик ще більше зіщулювався, притискаючи до колін запухле від сліз личко, тим паче, що його намагалися заспокоїти безглуздими обіцянками. «Ось побачиш, з нього зроблять опудало, поставлять в музеї, і ти зможеш навіть його погладити. Він буде ще кращий, ніж живий…»

«Що за дивна дитина! — казала мама знов і знов паперовому чоловікові у перервах між обіймами на твердій канапі в його кабінеті. — Що за дивна дитина! Я не здатна виховати з нього справжнього мужчину. Тут конче потрібна чоловіча рука».

«Авжеж…» — відповідав паперовий чоловік і змушував себе заплющити очі. Він не збирався одружуватися з матір’ю Сави і взагалі з будь-якою іншою жінкою. Йому було уже сто шістдесят років, але він добре зберігся, хоч трохи й тхнув музейною пилюкою.

Жінка ображено вмовкала, потім вкладалася зручніше, і чоловікова шкіра всотувала вологість її тіла, залишаючись сухою.

…Лев Сильвестр стояв на помості, войовниче вишкіривши вставлені зуби і погрозливо блискаючи скляними очима. Гладити його не дозволялось навіть дітям. Все-таки це був останній справжній лев на цьому світі. Батьки могли купити дітям лише іграшкових левів, яких було тисячі й усіх звали Сильвестрами. Щоб Сава заспокоївся, мама купила йому теж такого лева, і він клав його коло себе, коли спав, проте до зоопарку не перестав ходити.

Дні його дитинства були погідні й спокійні. Сава подорожував у думках і снах.

VII.Самотність удвох

Через десять років Сава виріс вдвічі, набрався сили і, хоча й перестав ходити до зоопарку, ще не став дорослим. Він так і залишився дикуном, тобто не зміг прийняти стереотипу, без якого неможливо спокійно й безболісно проживати на цьому світі.

Лице й тіло він мав гарне, досконале, любив запливати далеко в море, не думаючи в цей час ні про що, навіть про смерть. Може, він відчував, що проживе дуже довго і помрб не самотнім. Ласки, залишені на Ерідані, потроху повиздихали від невідомих хвороб. Сава не мав з того втіхи, не почував особливих жалощів. Його вада, на думку марновірних людей, була спричинена чаклунськими витівками цих тварин, котрі, власне, й не вартували, щоб з ними панькалися, відправляючи на Селію.

Коріння було пущено доволі міцно. Народжувались діти, будувались міста, одні — більш комфортабельні, другі — менш, залежно від близькості до промислових об’єктів.

Але все було не те. З покоління в покоління у кров передавався панічний страх; переселенці, котрі прийшли в інший світ, схожий на рай і пекло водночас, але аж ніяк не на обжиту планету Земля. В дитинстві ми не знали, що ми чужаки, але згодом від нас не могли цього приховати. Коли доводилось зустрічати надто багато людей, стривожених і замкнених у собі, яких не втішали ні вітер, ні ласкаве сонечко, ні калюжі після дощу, ні звірі в клітках чи птахи в небі.

«Вони самі не знають, що хочуть! — говорив сусід Савиній матері. — Якого дідька травмувати дитячу психіку».

«Фізична травма іноді буває болючіша, ніж психічна! — відповідала Савина мама. — Може, я так думаю тому, що маю сина. Мені все життя буде здаватися, ніби його народила інша жінка, а мені підло підкинули це дитя. Ми з пізнього покоління переселенців і беззахисні. А тут не обійдешся без твердої чоловічої руки…»

Савина мати була гордою жінкою, хоч їй і довелось багато вистраждати. Вона не покинула Саву. Не одружилася з паперовим чоловіком, який невдовзі захистив дисертацію, основою якої були дослідження над Савою, і незабаром помер від якоїсь інфекції. Вона б могла вийти заміж навіть після цього, але їй раптом стало усе байдужісінько.

Вони перебрались з сином у маленький будиночок неподалік від моря, що складався з двох кімнат і кухні. Чим вони жили, сам бог знає. Мати годинами сиділа коло воріт і розмовляла з ким-небудь про себе і про Саву. Були то сусіди, випадкові перехожі. Виглядало, наче їй хотілось розмовляти з усім світом. В негоду мати зачинялась у своїй кімнаті й слухала радіо. Їла вона так мало, наче вирішила померти з голоду.

Закінчивши в чотирнадцять років школу і винісши звідти небагато знань, Сава пішов працювати. Ніяких бажань продовжувати навчання він не мав, та й хто б його утримував?

Сава влаштувався на невеличке риболовецьке судно. Море віддалило його ще більше від ласків. Робота була неважкою: допомагати рибалкам закидати й витягати сіть, перекладати живу рибу в бочки. Сава не звик до того, що зловлену рибу вбивають, а не відпускають на волю. І одного дня не встав о третій ранку, щоб іти на пристань, а тільки прокинувся, дивлячись з ліжка, як сходить сонце. Цей схід сонця він запам’ятав на все життя. Сонце незворушно виринало з-за збурених хвиль. Сава несподівано порівняв його з матір’ю, яка теж була незворушною, назавжди замкненою в собі. Все, що вона говорила, було неправдою. Сава знав, що неправда служить їй захистом. Мати не покинула його, і він її нізащо не покине. Він і так завдавав їй чимало прикрощів. Тільки б її не забрали до божевільні. Йому треба частіше бувати вдома. Материні розмови з перехожими й сусідами геть йому остогидли. Він і знайшов таку роботу, щоб менше потрапляти матері на очі. Рибалки не звертали уваги на його роги і взагалі мовчали, бо треба було працювати.

Сава перевернувся на бік, провівши долонею по гладенький стандартній стіні, де на цвяшку висів пучок прив’ялої трави. Вона міцно пахла, і Сава, ще не встигнувши вирішити, що ж він робитиме сьогодні, заснув знову.

Прокинувся він години через дві. Небо спохмурніло, збиралося на дощ. Сава згадав, що треба нагодувати курчат і не випускати їх з хліва, щоб даремно не мокли під дощем. Треба віднайти куртку, в якій він піде до міста в крамницю. І прополоти квіти.

Сава встав і, прибираючи постіль, посміхався сам до себе. Йому треба було зовсім небагато, щоб порадіти. Така гарна книжка, яку він позичив у бібліотеці… Він дочитає її сьогодні ввечері, дізнається, що ж трапилось з Робінзоном Крузо, чи повернувся той додому. Цей чоловік жив наче на іншій планеті, стільки перебув, стільки переробив усякої роботи. Йому ніколи не було нудно. Невже на маленькій Землі існували такі великі океани й острови, не нанесені на карти? Це, напевно, вигідно. Неможливо жити так довго самому. Страшно. Людина мусить бачити вдень хоч одну людину. Вона навчиться розмовляти сама з собою, ліпити з глини глечики, випалювати їх в печі, шити одежу зі звіриних шкур, плести лозові кошики, але ввечері їй все одно стане страшно, бо все це вона робитиме лише для себе. Якось вона подумає: «Навіщо мені все це? Я ж можу жити вільно. Їсти виноград замість хліба, не носити ніякого одягу, а просто блукати собі по острову, де нема ніякої небезпеки».

Може, згодом Робінзон Крузо так і зробить. На подвір’ї хлопець озирається на мамине вікно. Зоно зачинене. Сонце не проникає в її кімнату через віконниці.

Судно уже далеко в морі й повернеться після обіду. Хлопець пробував пригадати кожного з команди, але всі вони зливаються для нього в одне. Мовчазне похмуре лице, порізане зморшками й чорне від смоли та сонця. Якщо вони й розмовляли, то, напевно, в сім’ї або в кафе після роботи, добряче підпивши.

їм було все одно, що робити, аби робити. Вони не могли без роботи, померли б, якби її відняли в них. А в дитинстві могли, напевне, годинами сидіти перед кліткою в зоопарку або бездумно спати в траві, не відчуваючи наближення грози.

Сава тут був чужий. Рибалки бачили, як його пересмикувало, коли спіймана риба билася об палубу і він замість того, щоб кидати її в бочку, намагався зіпхнути хоч кілька за борт. Сава нарешті заробив добрячого лупка від бригадира, котрий називав його ідіотом і дівчиськом. Ніхто на це не звернув уваги, а Сава, боляче вдарившись об поручень, очманіло мовчав… Він здогадувався, про що думають рибалки: «Ми зробимо з нього свого. Хай звикає». Все це були старші, сімейні чоловіки і на Саву дивились, як на одного з власних пуцьвірінків. «Залізна команда на залізному кораблі», - пишались вони. Але Сава зрозумів, що ніколи не звикне до цього діла, не стане ловцем риб і взагалі не зможе заподіяти шкоди нічому живому. Він з цим народився, і це був ще один доказ його неповноцінності в суспільстві, де хтось, спіймавши щось, не випустить його, а з’їсть, де люди — єдині істоти, які самі знищують і знищують собі подібних.

Сава випустив курчат з хлівця, насипав їм пшона. Дощ передумав падати, сонце припікало вже дужче. Хлопець скинув сорочку і, легко ступаючи босими ногами, пішов у будинок готувати сніданок для себе й матері, котра ще спала.

Він їсть сам, як звик за останні місяці, коли працював на судні. Залишає сніданок для матері на столі, прикривши його серветкою, хоч, коли повернеться з міста, знайде його майже неторканим.

Сава дивиться на себе в дзеркало, причісуючи густе волосся. Гребінець черкає об роги, які не може прикрити волосся, навіть коли зачесати його догори.

Хлопець виходить з дому, прихопивши сумку на продукти. Кущі, висохлі від роси, черкають його по лиці, така вузенька стежка від їхнього порога до хвіртки. Губи солоні від морського вітру, що робить солоними навіть полуниці в садку.

Коли він вертається десь під обід, мати уже сидить на змайстрованій Савою лавці…

— Мамо, я більше не буду там працювати.

Сава відводить погляд від материних великих карих очей. Вона на мить повертає голову, а потім знову дивиться на дорогу, чекаючи втомленого мандрівника чи когось з сусідів. Коло неї нічого нема: ні книжки, ні шитва, навіть окулярів від сонця, хоч дорога аж палає під сонячними променями. На матері синій халат в рожевих квітах, через що її незасмагле лице видається наче прозорим. Такі ж прозорі руки втомлено лежать на колінах.

— Чому?

— Мені там нецікавої- відповідає Сава.

«Море, воно таке порожнє. Хлопцеві тільки чотирнадцять років. Я хвора, з мене ніякого толку. Йому потрібно спілкуватись з ровесниками. Я певна, що він буде користуватись успіхом у дівчат. Погляньте, яке в нього струнке тілої» — скаже вона уже пізніше за розмовою, коли Сава на другому кінці саду полотиме квіти. Чи не тому, що він повернений до неї спиною, вона вважає, ніби син не чує її довгих розбалакувань. Навряд чи й помічає вона його присутність. А ось у цьому Сава помилявся. Вони обоє вивчали одне одного віддавна.

Сава мусив радіти з того, що хоч бачить маму, котра, відколи вони поселились удвох у цьому будиночку, не впускала його до своєї кімнати. Та й у нього не було потреби звертатись до неї з якимись питаннями, і, тільки він став більш-менш самостійним, вона поступово почала віддаляти його від себе. Сава знав, де що лежить, в господарських речах був талановитим, якось усе легко давалось йому до рук. Хлопцеві тільки потрібно було знати, що він не сам, що у нього є мама, єдина рідна істота в світі. Мамин кашель за стіною, кроки, стук дверей перетворювали будинок на людське житло. Сава ж боявся, так боявся, що він не зовсім людина. З жахом прокидався вночі, коли йому снилось, як він обростає шерстю, втрачає мову і їсть траву.

А ходити до зоопарку він перестав у дванадцять років. Він жив у тому самому будинку, в якому народився. В місті якраз зареєстрували випадки хвороби, занесеної, очевидно, ласками, як стверджувала епідемстанція. То була гидка хвороба: тіло вкривалося лишаями, випадало волосся, запалювались очі, що іноді спричинювало сліпоту. Все це супроводжувалось лихоманкою, яка цілковито виснажувала організм. Епідемія наробила великого переполоху. Школи позачиняли. Шукалась вакцина, але поки що безрезультатно.

Сава мав багато вільного часу. Мати наказала йому сидіти вдома, але він не міг не порушити наказу. Надворі палала осінь, вода в морі ще не схолола, в лісі можна було нагребти купи золотисто-червоного листя і качатись досхочу або вилазити на дерева по горіхи. Сава іноді приєднувався до дітей, котрих добре знав і котрі вже не задавали йому дурних питань з приводу його зовнішності. Якийсь дідок, з тих, що полюбляли подовгу сидіти в лісовій гущавині на пеньку й тихенько дрімати, навчив дітей майструвати сопілки з гілок гнучкого, тонкого дерева. Все оживало довкола, бо кожна сопілка мала свій голос, як це буває у птахів (а дідуся, котрий малював лише квіти, Сава не бачив уже давно-давно, ще з весни; мабуть, він помер, старі люди завжди чомусь помирають). Епідемія ще тільки почалась, і зоопарк не встигли зачинити на карантин. З дерев спадало листя, засипало доріжки, і Сава не відмовлявся, коли хтось з доглядачів просив прибрати. Жаль, що не дозволяли палити листя. Звірі панічно боялись вогню.

По території зоопарку тинялись, похиливши голови, кілька ласків. Очі в них сльозились. Напевно, вони були хворі. Сава якось про це не подумав.

І ось одного вечора, коли посутеніло і зоопарк мали зачиняти, Сава, як завжди, звернув на широку алею, по боках якої були два штучні озерця з різними птахами, а посередині кожного бив угору гострий струмінь води. Сава прямував до виходу. Того дня одежа його пахла сіном, бо він дуже довго спостерігав за парою коней, в яких з’явилось маленьке лоша… Мати у нього була біла, батько — гнідий, з світлим хвостом і гривою, а саме лошатко — темної масті. Саву це зовсім не дивувало, адже він теж зовсім був не схожий на свою матір. Його захопила поведінка двох дорослих коней. Мати лошатка то лежала, то вставала, не спускаючи очей з дитини. Іноді тихо іржала до батька, і той їй так само тихо відповідав. Мабуть, вони розмовляли про те, що лошатко кволе і його потрібно берегти від протягів, але яке ж воно гарненьке і як сміливо дибає на ще не зміцнілих ніжках, жаль, що взимку йому не буде де побігати. Час від часу маля підходило до матері поїсти, і Саву огортало якесь дивне почуття заздрісної радості.

Хлопець квапився до брами, яку мали ось-ось зачинити, і, вийшовши через неї, зупинився, щоб перевести подих. Двоє ласків стовбичило коло урни з сміттям, щулячись від холоду, хоч вечір був досить теплий і Сава одягнув лише тоненьку курточку від дощу.

Він безліч разів бачив ласків, але зараз йому якось боляче стиснулось серце. Вони дивились на хлопця довгастими очима, наче хотіли щось сказати. Обоє важко дихали, крізь рідку брудну шерсть випинались ребра. «Якщо вони мене бояться, то чому не втечуть або не зникнуть? — подумав Сава. — За п’ять хвилин можна відійти дуже далеко». Йому якось не спало на думку, що не варто зупинятись. Хлопець дивився на ласків такими ж зеленими довгастими очима. Йому було незручно, наче за ним спостерігає багато людей, причаївшись за огорожею.

Рука його сама по собі вийнялася з кишені. Стало гаряче, коли він присів навпочіпки з витягнутою рукою, в якій була цукерка. Він розламав її навпіл. Звідки взялась у нього цукерка, Сава не пам’ятав. Першою несміливо наблизилась ласка. Вона обнюхала долоню й з’їла півцукерки. Сава просто механічно погладив її по голові, як це завжди робив, коли зустрічав на дорозі кішку чи собаку. Серце його закалатало, коли наблизився ласк. Хлопцеві здалось, що ласки зараз відомстять йому за всі знущання, яких зазнали від людей. Він погладив ласка по голові й мовчки відійшов.

Через кілька метрів обернувся: ласки дивились йому вслід і в ту ж мить рушили за ним. Сава пішов швидше. Він знав, що ласкам невільно ходити по місту. Хтось помітить і викличе службу охорони тварин. Ласків заберуть і відвезуть хтозна-куди.

Він чув за собою настирливе цокання копитець і кинувся бігти. Ще скажуть мамі, що Саву бачили з ласками, і вона поведе його в Інститут патології, хоч це не найгірше. Найгірше, коли вона обзиває його потворою. Саме слово не ображає Саву, але йому лячно від презирливого виразу маминого обличчя, наче вона ось-ось скаже: «Забирайся геть, ти мені не син!» Втім, Сава вже знає, що він зробить, коли мама отаке скаже. Він піде з дому і буде йти довго-довго, доки не виб’ється з сил. А потім ляже в траві, засне і більше не прокинеться. Сава витирає похапцем сльози і біжить далі. Він уже великий, добре, що стемніло, а то розплакався, як малюк. При мамі він ніколи не плаче, тільки на самоті. Сава знову обертається. Ласків не видно. Це неправда, що вони відстали. Вони просто зникли на п’ять хвилин.

А ось його дім, рятівне світло в ньому, Сава влітає до передпокою. Треба швиденько переодягтись, а то від нього пахне зоопарком. Сава лізе під душ, одягається і замість того, щоб шукати захисту в матері, раптом відчиняє двері надвір. Так і є. Ласки стоять на освітленій доріжці — гидкі, миршаві тварини, що риються в смітті. До того ж голодні. Сава приносить з кухні пачку печива і, розгорнувши її, кладе на східці, а сам ховається за поріг. Він знає, що це недобре. Заборонено підгодовувати ласків. Їх треба проганяти.

«Давайте домовимось! — каже Сава, не певний, що вони його зрозуміють. — Ну, я вас прошу… Не приходьте сюди, тікайте в гори. Там вам буде краще. Чесне слово!»

Ласки хрумтять печивом.

«Ну, чого ви до мене причепились? — трохи плаксиво продовжує хлопець. — До людей не можна чіплятись. А я — людина, хоч маю роги на голові».

«Господи! — каже мама, несподівано з’являючись за Савиною спиною. — Вони вже тут! Я так і знала, що коли-небудь ти їх приведеш!»

«Я їх не кликав. Вони самі прийшли. Мамочко, тільки нікуди не дзвони! Я тебе дуже прошу… Вони підуть…»

«Як вони підуть, коли ти їх годуєш? Геть звідси, геть!»

Мати хапає мітлу і шпурляє нею в ласків. Ті з підібганими хвостами тікають до хвіртки.

Сава заплющує очі й на мить втрачає свідомість. Коли він опритомнює, йому здається, ніби він уже не той Сава, яким був досі. І він починає плакати від жалю, що це справді так. А мати думає, що він плаче від страху.

Вони якось забувають про епідемію. Наступного дня зоопарк зачинено на карантин. На ласків влаштовують облави.

Через тиждень Сава залишається сам. Мати захворіла на цю страшну хворобу. Хлопець сидить надворі, на сходах, бо весь будинок просмердівся дезинфекцією. В лікарню йому приходити не можна. Сава просто сидить і думає, що, якби мама не прогнала ласків, вона б не захворіла. І, якби він не дав їм цукерки, ласки не пішли б за ним. І якби не погладив. Значить, винен він. А якщо мама помре, то його вина стане ще більшою. А якщо видужає, то, напевно, залишить його назовсім.

…І ось вони другий рік уже тут. Сава розгинає спину. Руки у нього в землі. Скоро зайде сонце. Треба загнати курчат. Вони ще не навчились знаходити свій хлівець і засинають де-небудь, якщо їх вчасно не половити.

…Сава працював на плодоягідній плантації, будівництві, був поливальником вулиць, помічником столяра і помічником аптекаря. Утримував себе й матір, котра нічого не потребувала й казала в розмовах: «Щоб зберегти гідність, треба від усього відмовитись».

А проте вона не відмовлялась від Сави. Своїми кволими руками ця жінка не могла розірвати кровні зв’язки, що єднали їх. Син купував їжу, одяг для неї й для себе, навчився економити — не купував книжок, а відвідував бібліотеку.

Він виріс, став дужим, і ніяка робота не була для нього важкою. Може, тому він так часто міняв місце роботи, наче відчував, що колись різні вміння стануть йому в пригоді.

Комплексу неповноцінності Сава майже позбавився, бо працював з такими простими людьми, котрим було приємно повідомити: «Зі мною працює Сава». Вони не раз кликали його перехилити з ними чарчину. Сава не відмовлявся, хоча вина не любив.

Мати майже не виходила. Сава придбав у кредит відеон, і вона могла спілкуватися з усім світом. До того ж у неї завелись дві подруги: підсліпуваті, завжди голодні бабусі, які іноді залишали Саву без вечері й сніданку.

Саві було вже двадцять років, а він лишався дитиною: не мав ніяких мрій і бажань, доки жив з матір’ю, і навіть думати не хотів про неминучу й швидку розлуку, хоча й бачив, що мати хвора. Робив свою роботу, доглядав матір, дім, садок з невеликим городом і кілька курей. Аж світився радістю від найменшої приємної дрібниці: якесь велике яйце, розквітла пишна квітка, цікава книжка. Він міг би на цьому протриматись усе життя, нічого не втрачаючи і не здобуваючи.

Щодо дівчат Сава знав, що жодна з них не погодиться стати його дружиною, бо не захоче мати від нього дітей. Сава аж трусився, коли бачив маленьких дітей, а особливо коли вдавалося з ними побалакати. Хлопець розповідав їм про небачених звірів, малював їх на піску або на папері. З товаришами по роботі він не міг про це говорити. Крихітне дитяче рученя, просвічене сонцем, викликало в нього шалений захват. Нічого прекраснішого він не знав.

Втім, іноді наставали часи, коли його не влаштовувало навіть дитяче товариство. Сава ставав мовчазним і дратівливим. Він або ховався десь у лісі, або йшов спати. Але нерухомість не допомагала. Сава почував у собі нуртування хижих, темних сил. Немовби повертався давній острах, що колись він обросте шерстю і перетвориться на тварину. Тільки тепер чомусь здавалося, наче це трапиться на очах людей. Він боявся їхнього жаху. «Я сам знаю, чого я зараз хочу, — думав він. — Щось повинно трапитись, добре або погане. Інакше чому мені сняться такі дивні сни, про які не хочеться навіть згадувати?» Він схоплювався, міряв з кутка в куток кімнату, що видавалась йому тісною. Вибігав надвір, задирав голову, дивлячись на зірки, доки на душі ставало холодно й порожньо. Вертався до кімнати, брав книжку, але й вона не могла погамувати його неспокою.

Зустрічаючи на вулиці жінок, він похмуро відвертався, бо знав, що жодна з них не захоче жити в його домі, готувати йому їжу, лягати з ним в одне ліжко. А якщо й захоче, то неминуче піде від нього.

Але цьому переконанню Сави судилось трохи змінитись.

Як не дивно, іноді йому полегкість приносила якась чарчина вина, котру Сава випивав після роботи разом з Томасом (коли він працював помічником столяра). Томас був до вина ще охочіший, ніж до роботи, без котрої не міг прожити ні дня. Було йому вже під тридцять. Мав він дружину й трирічну дочку. Сава був його помічником. Вони виконували різні дивацькі замовлення від жителів міста, які прагнули зробити свої оселі неповторними. Це були дерев’яні клітки для птахів, лавки для квітників, віконниці з вирізьбленими серцями, полиці на посуд, колиски… Роботи вистачало. Томас вдосталь сміявся над претензійними замовниками, які ставили грубі дерев’яні речі в стандартних будинках з синтетичного матеріалу. Вже трохи згодом будівлі стали споруджувати з каменю й дерева, але на це потрібен був дозвіл Екологічної комісії.

Томас мав безліч знайомих і намагався розворушити Саву, вважаючи, оскільки він старший за віком, це своїм обов’язком. Проте він ніяк не міг второпати, чому рівно без двадцяти десять Сава покидав найприємнішу вечірку.

— Якщо в тебе там якісь амурні справи, то я тебе розумію, — казав він, — хоч баби не варті того, аби нехтуй вати друзями. Але здається мені чомусь, що ти просто хочеш спати… Тоді ти нікчема, Саво. Я тебе зневажаю, чуєш, хлопче? Бо це неможливо, це жах, так роблять тільки останні тварюки. Врешті-решт, це смішно!

— Заспокойся, Томасе, я не буду спати, — вмовляв Сава п’яненького майстра, і той хапав його за руку:

— Поклянися!

— Обіцяю.

Ніякої таємниці в Сави не було. О десятій вечора він мав провести материних подружок і простежити, щоб мама вчасно лягла спати. Сон — це були єдині ліки, від яких вона не відмовлялась. Дві оті справи — втекти з кав’ярні перед десятою і вкласти матір спати — вимагали неабияких хитрощів.

Сава мусив іноді посидіти в теплій гамірливій залі, прислухаючись до музики й Томасової балаканини. Він наче перероджувався, веселішав, встрявав у суперечки, навіть наспівував щось, похитуючись у такт музиці. І, хоч завжди був насторожі, вино, люди, музика дещо приглушували передчуття небезпеки. Сава не сподівався, що його розуміє тут Томас чи хтось із присутніх. Йому досить було й того, що він зливався з публікою і ніхто на нього не зважав. Відвідувачі були більш-менш постійні, всі вони звикли до Савиної присутності й не звертали на нього уваги.

От улітку сюди приходило багато відпочиваючих, які роззявляли рота на Саву і чіплялись до нього з розмовами.

— Покинеш ти мене, — зітхнув якось Томас- Не може отака людина, як ти, все життя майструвати стільці й колиски. Зманять тебе кудись. А я буду колись розповідати про Саву своїм онукам…

Сава густо червоніє.

— То все дурниці. Я просто живу й більше нічого не потребую. Не уявляю себе ніде, крім нашого міста. Кудись поїхати — це зустрітися з незнайомими людьми. Я не їхнього сміху боюся. Вони просто зроблять мене нещасним…

— Саво, любий, ти верзеш щось таке, що ні в які ворота не лізе. Як шістнадцятирічне дівчисько. «Нещасний»! Все, що має статися, те станеться. Ти повинен викачатись в купі гною, яка зветься людьми. І, якщо ти не викачаєшся, тебе туди силоміць ткнуть!

— Ну, Томасе, — звертається до них раптом хлопець з-за сусіднього столика. — Вигляд у тебе ще цілком пристойний. Саво, ось прекрасна істота, яка навчається в університеті, виявила палке бажання з тобою познайомив тися.

Сава незграбно встає, каже:

— Сава.

— Еліс, — говорить дівчина, яку, проте, не можна назвати прекрасною, бо очі в неї метушливі, неспокійні, а волосся коротко підстрижене.

Сава понад усе цінував у жінок довгі коси. Дівчині хочеться побалакати з Савою!..

Тепер Сава сидить навпроти дівчини і дивиться крадькома на годинник. Дев’ята. Півгодини він буде мучитися, якщо дівчина одразу не втече.

— Вибачте, але я трохи підслухала ваші розмови, хоч це й негарно. Мені весь час хотілося на вас дивитися.

— Можете помацати мої роги! — сказав Сава, котрий не вмів розмовляти з дівчатами. — Передсвідчитесь, що вони справжні.

— …Слухайте, а чому ви не вступаєте в університет? Мені здається, що ви були б його окрасою.

— Я чи мої роги?

— При чому тут ваші роги? Це — мутація. Всього-на-всього. Ви розумна й цікава людина. Вам потрібно вчитися.

Тут уже Сава не витримав:

— З якої б то речі ви лізете не в свої справи?

— Я — людина відверта, — посміхнулась дівчина й рішуче закотила один, а потім другий рукав сорочки. — Як тут жарко! Не думайте нічого поганого. Ви мені сподобались.

— А ви могли б… ну… вийти за мене чи за когось заміж і покинути університет та переїхати сюди?

— Ні, звичайно! Навчання — це єдине, чим я живу. Треба завжди думати про майбутнє.

— Я його уявляю собі таким, як сучасне, — буркнув Сава.

— Значить, у вас рабська кров. Ви нічого не прагнете досягнути!

— Я хочу мати дітей і робити все, щоб вони були щасливими й любили те, що я люблю.

— Але ж вони можуть бути схожі на вас!

— Я й хочу, щоб вони були схожі на мене.

— Так, цілком природне бажання. Воно здійсниться. У вас буде багато дітей, і вони будуть щасливі, бо любитимуть те, що любите ви. А далі?

— Далі? Ми з ними сядемо й вирішимо, що нам робити.

— А самі ви не змогли б щось зробити?

— Напевно, зміг би, але мало.

Така дивна розмова, ніби він давно чекав, щоб дати відповідь на ці запитання. Сава нікуди не може подітись від надміру жвавих темних очей, які нишпорять по ньому.

— О, це цікаво! Ви не вчили в школі логіки?

— Я вчився три роки в школі.

— Ага. Але до університету, я гадаю, ви втрапите. Ви ще надто молодий, щоб обзаводитись сім’єю.

— Знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Кого? — стрепенулась дівчина.

— Одного старшого наукового співробітника Інституту патології. Вибачте…

— Ні, ні… - відвертається дівчина. — Просто я вас уявляла іншим. Взагалі, стільки ходить легенд про Саву, хлопчика, який ходить в зоопарк… Мені весь час здавалось, що у вас повинна боліти голова і що ви дуже страждаєте.

— Раніше боліла. А що таке страждання — я не знаю.

— Бо ви ще не кохали.

— Звідки ви знаєте?

— Жінки завжди помічають такі речі, а моя майбутня професія зобов’язує взагалі все помічати. Ви, наприклад, боїтесь незнайомих людей. Правда, я не така вже страшна?

— Саво, без десяти десять! — ляскає хлопця по плечу Томас.

Сава вмить підхоплюється:

— Ну, мені треба йти. Добраніч?

— Куди ж ви? — спиняє його Еліс. — Ах, заждіть, я вас проведу. Я тут недалечко наймаю квартиру.

Сава йде ледь похитуючись, звісно, не від вина. Дощ ллє як з відра.

— Вибачте, — каже він твердо, хоча йому і солодко, і страшно в цій темряві. — Я мушу поспішати.

— Сховайте мене під свій плащ! — наказує дівчина. — Я вже геть мокра.

— Я вас не просив за мною йти, — каже Сава, відгортаючи полу плаща, і вирішує довести її до зупинки автобуса.

Їм удвох під одним плащем незручно. Дівчина тулиться до нього, плащ сповзає, вони спиняються посеред дороги. Сава не памтятає, що з ним робиться і хто в цьому винен. Це мокре волосся, гарячі губи. Вони переводять подих, не розплітаючи рук.

— Ходімо до мене, — шепоче Еліс.

— Я мушу йти додому.

— Ходімо до тебе!

— Не можна.

Дівчина легко вивільняється з його обіймів:

— Чому?

Замість відповіді Сава її цілує.

— Ходімо до мене. Я живу сама. Хоч на годину.

— Вибач, не можу. Я потім тобі все поясню.

— Твоя мати давно вже спить. Чого ти з нею панькаєшся, як з малою дитиною?

— Вона хвора.

— Вона така хвора, як ти або я. Іди!

— Коли я тебе побачу?

— Ніколи. Ти нестерпний. Інший мав би за щастя…

— Еліс!

Сава хвильку дивиться їй услід, а потім різко поверх тається і біжить по мокрій вулиці додому.

Так багато квітів… Це від них паморочиться в голові. Вони вже прив’яли. Після безсонної ночі, коли тільки розвиднилось, Сава зрізав їх, не залишаючи жодної, ніби мстився. Все одно наступного року, коли його не буде туї, вони знову зацвітуть. Сава зносив їх оберемками на лавку, що стояла в кінці саду, коло воріт.

Сонце пече немилосердно. Запах квітів не може забити незнайомого вологого духу землі.

Томас стоїть за спиною Сави, і його слова доходять, наче крізь сон:

— Тобі пощастило: ти хоч знав свою матір, а в мене її ніколи не було.

Саві здається, що це вже колись було. Давно-давно і далеко звідси. Він дивиться на біле й страшне лице матері з посинілими, міцно стуленими губами.

«Мамо, ти ж могла ще жити довго. Що тебе так мучило? Ти ж могла мене покинути, як батько, котрого я ніколи не бачив. Та й я міг піти, якби ти мені наказала це зробити. Я все пам’ятаю, що було останніми місяцями, коли я приходив до тебе в лікарню, і нічого не пам’ятаю, що було раніше.

Як же ти боялася людей в лікарні, як ти ненавиділа їх, наче знала, що вони тебе не врятують. Спершу ти боялась і мене, але потім тобі несила було витримати порожнечі й ти казала мені:

— Болить, боже, як воно болить!

Ти наче прокинулась після довгого сну. Ми обоє прокинулись. Я цілував тебе на прощання, мамо, і твоє лице не кам’яніло.

— Приходь завтра, ти прийдеш завтра?

— Прийду, мамо.

Я говорив несміливо, майже пошепки.

— А коли ти прийдеш?

— Після роботи, мамо.

Ти втомлено заплющувала очі, і я йшов, зайнятий своїми щоденними справами. Іноді я насмілювався зайти в твою кімнату, яку прибрав раніше. Здавалось, тут ніхто не жив.

— Ти мені прости, Саво. Я була тобі поганою матір’ю. Там все було інакше. Там, на Землі, люди боялись одне одного втратити. Я б хотіла померти там».

Сава рвонувся вперед і застиг з широко розплющеними очима. Віко домовини забивали. З країв могили від людського шепоту обсипалась глина.

Якась сила змусила хлопця опуститись на коліна. Те саме зробив і Томас. Люди зачудовано дивились на них. Тут не було такого звичаю. Померлих ховали похапцем, без голосінь. Кожен кидав на домовину грудку землі й ішов геть, спочатку повільно, а потім все швидше, доки за ворітьми кладовища не забував про смерть.

Ніхто не наважувався підійти до Сави й Томаса. Коли грабар насипав на могилі невеликий горбок і рушив було до квітів, Томас сказав:

— Ми самі!

— Самі — то й самі. Через два дні приберете, — сумирно відповів грабар.

— Ну, от і все, — сказав Томас. — Може, принести банок з водою?

— Хай в’януть.

— Я не бачив жодного разу твою матір. Тільки тепер. Мені здається, вона була хороша жінка… Ходімо до мене. Переночуєш, та й взагалі поживи…

Вони востаннє обернулись на могилу й вийшли за ворота.

— Слухай, звідки ти знав, що треба ставати на коліна?

— Нізвідки, — знизав плечима Сава, і раптом його пронизала думка, що ніхто уже на цьому світі не назве його сином. Ніхто — і він, притулившись до залізного пруття огорожі, гірко заплакав, вперше у своєму житті.

Вони вечеряли за столом: Сава, Томас, його дружина, світлоголова донечка.

— Розкажи мені казочку! — попросила дівчинка.

— Дяді не до казок. В нього померла мама.

— Я тобі завтра розкажу, добре? — посміхнувся Сава.

— Добре. А ти покладеш мене спати, як колись?

Після вечері Сава відніс малу на її ліжечко, а потім довго сидів коло неї, прислухаючись до теплого дихання дитини. Ніхто не турбував його.

«Колись у мене буде так само», - подумав він укотре за вечір і здригнувся від несподіваної, незнаної тривоги.

VIII.Доля

Набагато пізніше Сава зрозумів найбільшу істину, яка водночас стала сенсом його життя: робота потребує любові. Все гарно виходить тільки тоді, коли людина робить це для того, кого вона любить. Все, про що буде йти далі, - лише ілюстрація. Сад, в якому ми відпочиваємо, посаджений доброю рукою, інакше б листя не давало тіні, а квітки — плоду. Ми відпочиваємо в саду, посадженому Савою, дарма що ні цього чоловіка, ні його саду давко вже немає на світі. Досить того, що він існує в нашій пам’яті. В цьому саду немає жодної сухої гілки, жодного гнилого плоду, хоч у господаря бували тяжкі хвилини, коли він ненавидів світ і проклинав день, коли він народився.

Минуло кілька років, відколи Сава, втративши маму, продав будиночок і виїхав геть. Десять років Сава не мав власного дому, а безпритульність була для нього найбільшою мукою. Жив по готелях, наймав кімнату, тинявся по гуртожитках, де жодна річ не належала йому.

Він поривався назад, але чужі речі не відпускали його, як і борги, надумані та справжні.

Сава не мав ні співчуття, ні підтримки. Місто одразу прийняло його з усією властивою великим містам байдужістю і суворістю. Та й подумати, скільки там живе людей, і кожен хоче мати дім, друзів і хоч трохи щастя. А щоб отримати все те, не треба ні благородства, ні відвертості, ні доброти.

З великими труднощами йому вдалося знайти кімнату, бо бабусі, котрі здавали квартири, жахалися його незвичайного вигляду. Нарешті він найняв квартиру в сліпої жінки, яка відзначалася мовчазністю і любила годувати птахів, котрі зграйками зліталися до її вікна кожного ранку. Сава прокидався від стукоту віконниць і щебету птахів, умивався, готував собі сніданок і йшов до бібліотеки. Він мав за рік підготуватися до вступу в університет. І він вступив до нього:

Сава думав про Еліс. Це була єдина людина, котру він знав, коли їхав сюди. Він не бачив її більше, але сподівався зустріти5 хоч би на вулиці. Вона ж була першою дівчиною, котру він цілував і яка цілувала його, дарма що щось в ній відштовхувало. До того ж він її, здається, образив. Сава не міг повестися тоді інакше. Але тепер він міг не дивитися на годинник, міг цілувати її стільки, скільки вони забажає, і піти туди, куди вона його покличе.

Якось, гортаючи у перерві між студіями підшивку молодіжного журналу дворічної давності, Сава натрапив на статтю, яка все в ньому перевернула, бо була про нього. Журнал: відзначався несерйозністю і великою популярністю серед молоді, а Сава конче хотів знати, як живуть його ровесники, з якими він навчатиметься в університеті. Це була її стаття.

Витвір студентки-журналістки не довів його до божевілля. Еліс ошюала все, як воно було, не забувши й про поцілунки: «Я хотіла його поцілувати, і мені не сором признатися; в цьому хворобливому бажанні». Чому хворобливому, Сава не міг втямити. «Потім мені стало страшно, що яш мене задушить в обіймах або буде до кінця життя переслідувати своїм коханням. Я весь чає контролювала себе і в потрібний момент, вдавшись до звичних жіночих хитрощів (хай простять мені чоловіки), вислизнула з йото обійміві Частково мої побоювання справдились, я лед& втекла, хоча й погано орієнтувалась в темряви Тепер я жаліюу бо могла мати вірного раба. Хоча ні, Сава — не людина. Він або звір, або бог».

Уночі Сава, обливаючись потом на вузькому ліжкові, відчув сором уже ш за Еліс, а за себе.

Якщо він її зустріне, то не скаже жодного слова, бо вона знову напише гидку статтю, в якій правда так спотворена, що стає нереальною. Саві було нестерпно боляче, як ніколи в житті. «Болить серце», - здогадався він і аж наче зрадів. Тільки в людини болить сердце. А щодо бога… Про бога він не мав зараз сили думати. Всі боги залишились на Землі і, непевно, досі там царюють, бо не захотіли: покидати ту планету.

Він уже дрімав, коли раптом в пам’яті спалахнув ще один спогад. Це було за кілька днів до смерті матері. Він вийшов з її палати і в коридорі, ступивши ледве кілька кроків, несподівано зупинився, вражений криком нестерпного болю. Ноги в Сави затремтіли, він знесилено прихилився до стіни. Він зрозумів, чому мати квапила його йти сьогодні, що означали рясні краплі поту на її чолі й синювата блідість щік. Бідна мама надіялась, що він не ночує її крику…

Сава вибрав біологічний факультет, незважаючи на те, що біологія на той час, після сумнозвісної війни людей з ласками, переживала кризу. Мало того, заняття біологією розцінювалось як виклик суспільству.

Найважче було перемогти острах перед людьми і прийти в університет наприкінці літа, коли починались вступні іспити. Саві чомусь здавалось, що його й на поріг не пустять або не дозволять складати вступних екзаменів.

Після безсонної ночі він ранесенько примчав туди. Місто ще прокидалось, і вулиці були чисті, не засмічені. На своє превелике здивування, Сава побачив, що вхідні двері зачинені. Він не повірив і поторсав їх, щоб пересвідчитись, чи це справді так. «Може, там вихідний день?» — злякався він і озирнувся довкола, чи нема якоїсь таблички. Неподалік, біля урни з сміттям, за ним уже спостерігав поліцейський, а поліцейських Сава чомусь недолюблював, напевно, його відштовхувала жорстокість, регламентована законом.

Сава перетнув дорогу і опинився у невеличкому, геть порожньому парку. Сів на лавку лицем до величезної будівлі. Йому не вірилось, що він дійшов до університету і сьогодні насмілиться переступити його поріг. Пригадав, як дивились на нього іноді люди та як дивився щойно поліцейський, і хлопця пройняло тремтіння. Між його бажаннями і дійсністю була величезна відстань, і саме тому все здавалось йому диким, нереальним, наче він не прожив у цьому місті цілий рік на виручені за будиночок гроші, а тільки-но приїхав, настільки незнайомим був великий сірий будинок з бетону і скла, всередині якого просвічувались зигзаги сходів.

«Саво, — подумав він, — тікай краще звідси, поки не пізно. Тут місце не для таких, як ти».

Нарешті він дочекався і перехожих, і дітей, що граються піском, та сонце піднялось уже так високо, що він міг сподіватися на милість.

Коли він увійшов, то опинився в темряві.

— Ти куди? — помітивши його вагання, спитав суворий швейцар.

— Я вступати збираюсь… — нерішуче сказав Сава.

— Куди?

— На біологічний факультет.

— Третій поверх, ліве крило, кімната 349!

Сава вилетів на третій поверх. Одразу зникли всі вагання. Йому вдалось швидко знайти 349-ту кімнату. На дверях висів папірець: «Прийом документів».

«Он як, — з повагою подумав Сава, — Якби мене не зупинив вахтер, я б, напевне, заблудився». І йому стало так добре, наче це про нього піклуються. В кімнаті за столом сиділа дівчина в окулярах. На обличчі в неї блискавично відбилось хвилювання, змішане з острахом.

— Я студентка, — швидко заговорила вона. — Мене звати Антонія. Невже це ви?!

— Я хочу вступати на біологічний факультет. Ось мої документи.

— Будь ласка! Звичайно! Давайте їх сюди!

Руки в неї тремтіли, коли вона передивлялась Савині папірці.

— Будь ласка, заповніть анкету. А я зараз прийду. Сідайте ось за цей столик. Ручка у вас є?

- Є, - відповів Сава.

— Тільки нікуди не тікайте!

«Даремно я боявся», - подумав хлопець, беручись за роботу.

Ледве встиг він заповнити анкету, як до кімнати увійшов дуже поважний засмаглий чоловік, за ним — дівчина.

Сава підвівся.

— Ось ви який! Богатир! А ми вже не сподівались побачити вас тут. Прекрасний екземпляр… — Тут чоловік заткнувся. — Я — декан біологічного факультету. Так що будемо знайомі. Не дивуйтесь, що я вас знаю. Я знаю вас дуже добре і можу сказати, коли саме прорізався у Сави перший зуб і якого розміру у вас на лівому плечі родимка. Сподіваюсь, вам у нас сподобається. Які книги з біології ви читали?

Сава почав перелічувати, і декан після кожної назви казав «дуже добре».

— Дуже добре! — витер він спітніле чоло. — Хто вам рекомендував їх прочитати?

Сава здвигнув плечима:

— Ніхто, я сам орієнтувався по назвах…

- Інтуїція — це прекрасно! Коли ви будете у нас вчитись, вона вам знадобиться. У нас прекрасні лабораторії, прекрасні! А який ботанічний сад! Усе це створено руками наших студентів. Ну, гаразд, юначе, готуйтесь до іспитів, потім побалакаємо. А зараз я, на жаль, мушу йти на вчену раду відсиджувати, пробачте на слові, сідницю. Він потиснув руку Саві й іще раз зміряв його захопленим поглядом.

— Дивіться, не передумайте!

— Ну, як він вам? — спитала Антонія Саву. — Як тільки почув про вас, одразу прибіг, Я йога розумію. Побачити вас було мрією всього мого життя. У мене в кімнаті висить ваша фотографія, до ви сидите біля клітки з левом Сильвестром.

— Даруйте, але я ніколи не фотографувався…

— Ви просто не помічали цього! Ви були зачаровані звірятами і не помічали, що люди приходили в зоопарк здебільшого, щоб побачити там Саву.

— Щось не віриться.

— В усякому разі, фотографія справжня.

Сава почервонів:

— Вони це вміють робити…

— Хто?

— Журналісти.

Дівчина ввічливо посміхнулась. Вони обоє ніяково замовкли.

— Скажіть, а сюди: важко вступити? — спитав він. — Може, цього й не треба говорити, али ви ж все одно дізнаєтесь від когось іншого. Наш факультет називають факультетом невдах. Сюди йдуть ті, хто не знайшов свого місця в житті. Більшість із них, на жаль, не люблять природи.

— Я переконався, що люди взагалі якісь дивні… - почав було Сава, але одразу почервонів.

«Господи, що я мелю цій шзшдаомій дівчині?! Треба йти».

— Декан забере вас, напевно, на кафедру психології вищих тварин. Вам тут буде добре під його захистом.

— Як це під захистом? Хіба я житиму з ним в одному домі?

— Боже, яка ви дитина! Пробачте, звісно, ні. В нього своя сім’я. Братгн під; захист означає, що ніхто з підлеглих деканові викладачів і студентів не посмів вас образити чи принизити. Зрозуміли тепер?

Сава відчув, що дуже втомився. Прийшовши додому, він ліг спати й навіть не чув, як сліпа хазяйка прощається а птахами, зачиняючи на ніч вікно. Опівночі він прокинувся від голоду й спраги і мусив піти на кухню.

— От бачиш, Саво, — сказав він до себе. — Ти б прожив усе життя в своєму містечку й не дізнався б стільки, скільки за цей день. Хоча, біс його знав, навіщо це все тобі потрібне…

Вступні іспити Сава здав блискуче. Втім, від абітурієнтів біологічного факультету особливих знань не вимагалося. Вони спокійно могли себе не утруднювати підготовкою. Сава дуже розчарувався. Тільки-но він починав розповідати, викладачі одразу його обривали, кажучи: «Досить, я бачу, ви знаєте!» І якось дивно при цьому усміхалися, наче він мала дитина, від котрої не можна багато чекати. Сава хотів боротьби, а натомість йому розкривали обійми.

Університет давав принаймні житло. Студентські роки Сава вперто не хотів називати найкращими роками в своєму житті, хоча йому непогано велося. Він багато працював у бібліотеці та лабораторії, не пропускав занять. Опівночі повертався в гуртожиток, не раніше, і зразу падав на ліжко, засинаючи без сновидінь.

Виглядало так, наче, крім навчання, його нічого не цікавило. Але це було не так. Саву ще цікавило, що він буде їсти. Він не мав батьків, які б його утримували, отож вечорами працював. На останньому курсі у зв’язку з цим вибухнув величезний скандал, який закінчився тим, що Саву виключили з університету і замість диплома видали довідку, що він провчився чотири роки і виключений ва аморальну поведінку з правом поновлення. Найбільше Саву обурило те, що декан, котрий був незмінно люб’язний усі чотири роки, як тільки справа набула розголосу, не лише не став на захист свого улюбленця, а й щиро допомагав цькувати його. Він повівся лицемірно — риса, яка найбільше дивувала Саву в людях.

На судилищі, коли його поставили віч-на-віч з аудиторією викладачів та благонадійних студентів, декан прилюдно визнав, що довго вагався, чи приймати Саву в студенти, чи ні. Але врешті він погодився, сподіваючись, що безпосередні спостереження над Савою можуть дати деякий матеріал для науки.

— Ви таки багато з нього видоїли! — пролунала чиясь іронічна репліка.

Декан аж посірів з люті, однак зумів надати обличчю попереднього скорботного вигляду.

— Так, — сказав він, — і побоювання, і сподівання справдилися в однаковій мірі. Я згоден визнати свою вину. Саві не місце в університеті. Він становить небезпеку для колективу.

— Він — небезпечний конкурент! Ваші дисертації порівняно з його курсовими роботами придатні хіба що для клозета. Через таких, як ви, біологія застряла на допотопному емпіризмі!

— Хто це сказав? Встаньте!

Ряди захвилювались.

— Хто це сказав, питаю?

— Всі кажуть! — пролунав той самий, але вже трохи змінений голос.

Навколо вибухнув регіт.

— Прошу облишити дурні жарти! — гримнув кулаком по столу проректор. — Ми тут вирішуємо долю людини… так би мовити. Кожен, хто захоче виступити, може це зробити у встановленому порядку. У вас, — звернувся він до декана, — все?

— Все, — буркнув той.

— У мене до вас питання…

— Будь ласка!

— Як вийшло, що три роки підлеглий вам студент займався розпустою, як ви твердите, і про це не знала жодна душа? Я сам переглядав відомості: за всі роки навчання цей студент отримував найвищі оцінки, не мав жодного зауваження. Ще зовсім недавно ви називали Саву своїм найкращим студентом…

— Я не заперечую його успіхів, але якось він не прийшов на засідання наукового гуртка, яким керую я. Це — безвідповідально…

- Ідіотизм! — пролунала репліка, — Йому взагалі нічого там робити!

— Припиніть негайно! — гаркнув проректор. — Інакше я піду геть.

— Вас тут ніхто не тримає!

Проректор вдав, що не почув.

— Спасибі! В мене поки що немає до вас запитань. Хто ще бажає виступити?

— Можна мені?

— Будь ласка.

З кутка підвелася літня жінка, викладачка вищої математики. Сава майже не знав її, бо вона викладала тільки на першому курсі.

— Я проти, — сказала вона тихо, мнучи в руках хустинку. — Я не можу збагнути, що тут відбувається, звідки стільки озлоблення. Я не бачу тут Савиних однокурсників, які б могли розповісти про нього більше, ніж шановний декан і всі ми. Можливо, їх не запросили сюди чи вони самі побоялись. Я мало знаю цю історію, але мені здається, що все це тільки привід позбутися Сави.

— Даруйте, — почав було проректор. — Ви ставите під сумнів…

— Авжеж, я ставлю під сумнів весь цей, так би мовити, судовий процес, який схожий на заздалегідь продуманий спектакль. Це — жорстоко і підло. Ви помітили, що шановний декан всюди намагається підкреслити неповноцінність Сави, ставлячись до нього, як до піддослідного кролика. Відсутня логіка в такому питанні, вирішити яке для себе професор біології мусить конче: у питанні, чи мають тварини інтелект. Наскільки мені відомо, сучасна біологія заперечує це. Не мають. А наш професор завжди згодний з офіційною доктриною…

В залі засміялись.

— А тепер він підкреслює звірине начало Сави, водночас не заперечуючи його інтелекту… В університеті, кажуть, можна обійтися й без інтелекту. Якщо можна, то не страшно. Я маю на увазі інше. Колись на Землі існувала теорія расизму, жертвою якої стали мільйони людей, що мали темний колір шкіри. Можливо, в даному випадку виникає подібне явище, вкрай небезпечне для суспільства, в якому ми живемо. Найстрашніше, що проголошується расизм з високої професорської кафедри!

Голос її побляк серед бурі оплесків, обурливих вигуків і сміху.

— Тут не сміятись треба, а гарно подумати, спробувати осмислити вчинок Сави, мотиви, які спонукали його це зробити…

Зрештою слово було надано Саві. Йому пояснили, що він має говорити: розповісти, як усе сталося, чому і до яких висновків він дійшов. У його лице вп’ялись сотні зацікавлених очей. Залягла напружена, дещо співчутлива тиша…

…Перший рік навчання Саві прийшлося туго. Майже не залишилось грошей, які він виручив, продавши будиночок. Сава не мав друзів, котрі б його пригощали. Коли студенти гуртом ішли обідати, він відмовлявся, кажучи, що добре попоїв уранці. Гроші все одно кінчились, і Саві, звісно, було не до науки. Голова в нього паморочилась, і виникало цілком природне питання: чому одні студенти можуть купувати дорогі вина і тратити гроші на різні непотрібні речі, а інші не мають за що купити собі хліба чи бодай піти в найдешевшу їдальню з’їсти тарілку супу? Томас теж міг би піти в університет, але з ним вийшло б те саме, що й з Саваю. Йому спало на думку знернутися до декана. Той вельми здивувався: навіщо Сава вступав, коли йому нема за що жити.

Студентів не брали на роботу, дбаючи про чиетоту еліти. Сава розумів, що він надто помітний, і подався шукати роботу в ті райони міста, де про нього навряд чи чули. Це будш квартали, де жили вантажники, злодії, повії, дрібні крамарі. Всюди напівро звале ні будинки, немощені вулиці, де на кожному кроці траплялись несподіванки: то худе кошеня, яке вигнуло дугою спину на купі сміття, то мотузка з білизною, розтягнута посеред вулиці, бабуся, котрої палить люльку на порозі вбогої халупи, голісінькі дітлахи. Це було незвично, але не надто страшне. Люди жили тут звичайні, тільки втомлені. Настільки втомлені, що навіть не звертали уваги на Савину зовнішність. А може, просто нічому уже не дивувались. Це буяй квартали старців і божевільних. Один безногий каліка, який жив з того, що просив милостиню, довідавшись, що Сава шука€ роботи, вгостив його яблуком і після довгої мовчанки сказав, що, либонь, найкраще Саві піти до Віктора. Це був директор мандрівного цирку, який розкинув своє шатро поблизу, на пустирі. Каліка сам провів Саву туди, вправно стрибаючи на милицях через калюжі й вибоїни.

Саві пощастило. Директор цирку, огрядний чолов’яга з крихітними вусиками, швиденько зметикував, який скарб дослала йому доля, і не скупився на обіцянки. Про «феномен Сави» він, слава богу, не чув.

Сава домовився, що виходитиме на роботу ввечері й виступатиме під іменем Сильвеетр. Будь-яка платня йото влаштовувала, тільки б вистачило на харчі. Так Сава став дресирувальником звірів і почав вести подвійне життя. Він дресирував усіх тварин, які були в цирку: голуби — то й голуби, поросята — то й поросята, собаки, кішки, єдина мавпа — стара й дуже розумна. І ласки. Так, ласки. Сава переборов усі страхи і взявся дресирувати ласків, що й стало його коронним номером.

Вранці він слухав лекції про еволюцію й біоритми, а ввечері упевнено пірнав у намет з клітками, відмикав їх і йшов разом зі звірами на репетицію. Попереду — Сава з мавпочкою ка руках, на плечах у нього голуби, обабіч — ласки. Замикали процесію два старих пуделі, що вміли рахувати, і кішки, яких навчили сидіти за атолом і пити чай. Всі звірі були навчені попереднім дресирувальником, котрий їх майже не кривдив, хіба що сп’яну, тож Сава не мав особливих труднощів. Уже через два тижні він виступав на арені, у вільний час готуючи власний номер. Звірі одразу звикли до нього, бо Сава вмів їх розуміти й поводився дуже лагідно; йому й на думку не спадало вдарити котрогось із них.

Крім дресированих звірів, циркову програму складали три немолоді хлопці-акробати, брати Пірси, фокусник з кумедним прізвиськом Ніж у серці, дві жінки-клоунеси, нещасні, озлоблені істоти, колишні повії, обом за сорок років. Саву клоунеси по-материнському полюбили. Без гриму й потворного блискучого шмаття вони виглядала цілком пристойно.

Щодо Віктора, то він давно покинув виступи і з обіду до вечора пересиджував у сусідньому шинку. Весь реквізит, люди і звірі вміщалися у старенькому автобусі та вантажній машині-фургоні. Директор і все товариство ненавиділи подорожі, на які їх штовхало зменшення касового збору. Вела все хазяйство дружина Віктора, вельми практична жінка. Інколи їй вривався терпець: вона люто лаялась.

Потрапляючи після занять в густу, задушливу атмосферу цирку, невигадливо прикрашеного блискучою бутафорією, з якої невблаганно осипалась позолота, Сава сам дивувався, як це йому вдається поєднувати два способи життя, два світи. Мабуть, причиною було те, що він серйозно ставився до будь-якої роботи і його неможливо було принизити.

Сава купав звірів, годував, вишкрібав клітки, які, власне, не людей оберігали від тварин, а тварин — від поганих людей чи жартівників, що напідпитку могли наробити великої шкоди.

Директорові не подобалось у Саві, може, лише те, що той не звертав ніякої уваги на публіку (насправді хлопець просто боявся туди хоч глянути).

Отак Сава жив більш як три роки. Номер з ласками приніс йому значний успіх, хоч публіка любила трохи гостріші враження, ніж ті, які давала сумовита пантоміма, що розігрувалась між Савою і ласками. «Людина-ласк» — про таку афішу для свого цирку мріяв Віктор, коли після пляшки вина він відчував у собі здатність завоювати весь світ. Однак Сава відмовився від будь-якої реклами, пригрозивши, що покине цирк. Він боявся, щоб не дізнались в університеті, бо ж студенти не мали права підробляти. Про моральний бік цієї справи він не думав, бо не робив нічого поганого і в цирку почував себе природніше, ніж у величному домі під назвою університет. Дні, коли у цирку не було вистав, Сава проводив у бібліотеці, й іноді його очі блукали по стелі, зупиняючись на вікні.

Притемнена арена. Сава, у сріблястому костюмі з перекинутим через плече яскраво-червоним оксамитовим плащем, виходить і, сівши на картонний камінь, виймає з кишені сопілку, притуляє її до вуст. Слабкий голос долинає до ласків. Вони кружляють навколо Сави, зачаровані мелодією. Сава прагне самотності й спокою. Він ставить між собою і ласками різні перепони: стіну, вогонь, воду. Але чари сопілки сильніші…

А потім темпі, смердючі вулички, де за кожним поворотом причаїлась смерть. Раптовий напад… Різкий біль у голові, болото, в якому Сава ледь не захлинувся. Він навчився захищати себе, йому доводилося відбивати напади невідомих, чути їх стогін, приглушені зойки, ніколи не знаючи, скільки нападників: троє, шестеро чи двадцятеро. Побитий, він змушений вернутися в цирк, вмиватись біля колонки з водою і йти спати до звірів, на купу соломи поруч з ласками.

Вранці, на заняттях, товариші підсміювались над ним, просили розповісти про любовні баталії, які Сава витримав цієї ночі. Він зводив усе на жарти.

Сава хотів, щоб хоч раз йому довелося захищати не себе, а когось іншого, хоч би й кохану, про яку він не мав права навіть думати і не мав часу шукати.

Влітку він вирушав з усім цирком у мандри. То були два щасливі місяці. Тіло його вкривалось золотистою засмагою, мозок відпочивав. На відпочинку звірі гралися в зеленій траві, скинувши з себе всю дресированість, тільки мавпочка Єва мерзла і, закутавшись у Савину ковдру, сиділа на приступці машини, безрадісно дивлячись на світ тьмавими очима.

Котроїсь зими вона померла, і Сава поховав її на звалищі біля самотнього дерева, про яке важко було сказати з першого погляду, живе воно чи мертве. Сава похукав на замерзлі руки, а потім підняв очі догори, але, крім одноманітного сірого неба, не побачив нічого. Йому стало Ще страшніше. Він розпалив багаття з дерев’яних уламків, які швидко згоряли, розтріскуючись вусібіч іскрами, і став чекати, що хтось до нього прийде. Прийшла замерзла кішка, довго терлась об стовбур кістлявою спиною, жалібно нявкаючи. Нарешті вмостилась Саві на колінах, і він гладив її брудну шерсть, тихенько наспівуючи якусь пісеньку. Кішці снились неспокійні сни, й вона здригалась усім тілом…

— Доки ви будете за мною йти? — нарешті не витримує Сава.

Той, до кого він звертається, невисокий худий хлопець з сірими очима і якимось безбарвним волоссям, спиняється і виймає з кишень руки.

— А може, я твій ангел-хранитель? — посміхається він.

— З яких це пір?

— Принаймні від сьогодні ним буду. Можеш повірити, що це для мене велика честь?

— То це ти?.. — вражено дивиться на нього Сава.

— Так, це я сьогодні підгавкував. Будьмо знайомі, Анастас.

— Вибач, поговоримо іншим разом. Я спішу…

— Куди? Куди може спішити студент, котрого вигнали з університету? Він може лише сісти ось на цю лавку і побалакати з ангелом-хранителем, що йому далі робити…

— Я знаю, що мені робити далі.

— Вештатись з мандрівним цирком? Є цікавіші заняття. Сідай і не дмися, як гусак. Ти по-дурному себе вів сьогодні. Могло бути інакше. Ти можеш поновитися згодом…

— Навіщо? Ноги моєї там більше не буде!

— Я ж кажу, ти міг поводити себе не так скромно. Всі горіли бажанням послухати пікантні подробиці з життя комедіантів. Я б теж послухав. А ти набрав у рот води. Нічого, завтра я дізнаюся з газет, що ти хотів сказати. А по радіо, напевно, передадуть биття твого сполоханого серця. Репортери так і увивались коло тебе. Для них, безперечно, не залишився непоміченим той факт, що ти двічі шморгнув носом.

Сава посміхнувся.

— Ну, якщо ти вже посміхаєшся, значить, все гаразд!

— А хто ти є насправді?

— Нещасний аспірант всього-на-всього. Якби я знав тебе раніше, тобі б вдалося уникнути цього дурного судилища. Принаймні у відповідь на їхній сценарій ми б розробили свій.

— А ця жінка, ти її знаєш?

— Трохи знаю. Це моя мати. Вона йде на пенсію, так що їй нічого не загрожує.

— Хороша в тебе мати.

— Мати як мати. Все життя мені вказує, що я маю робити. Слухай, Саво, на цій планеті тобі нічим займатись!

— Я сам це знаю.

— Але є ще Селія! Я дурень, що не познайомився з тобою раніше, ми давно б уже там займалися ділом. Не дивись на мене так, наче я божевільний. Серед аспірантів божевільних немає. Ти мені скажи, що ти знаєш про Селію?

— Там немає лісу.

— Правильно, Але буде. А ще що ти знаєш?

— Там були ласки. Напевно, усі загинули через шкідливий клімат…

— Ласки ще є. Мої друзі їх бачили. А щодо пустелі, то воду можна здобути. Я тобі покажу проби грунту. Там можуть рости фруктові дерева!

— А радіація?

— Дурниці! Колись на Селії проводили експерименти, та й то під землею.

— Щось я не розумію… — наморщив лоба Сава, — Хто нас туди пустить?

— Пустять! Туди й злочинців пускали б, якби ті захотіла. Клімат жахливий, там довго ніхто не витримує. Ми поїдемо в складі невеличкої експедиції від Екологічної комісії, як біологи.

— А що ми будемо робити?

— Рятувати ласків. Але це неофіційно. Вони ще чудом збереглися. Тисяча голів, не більше, за скромними підрахунками.

— Тисяча?! — вражено перепитав Сава, — За двадцять п’ять років лише тисяча?

— А ти що думав? Мільйон?

— Правда. Тут люди іноді вмирають з голоду, хвороб. Я сам бачив. Живуть в халупах. А ти кажеш — ласки…

— Панування еліти, що ти хочеш! Науково-технічний прогрес! Жертви мусять бути, аякже! Навіщо ти мені це кажеш?.. Я не винен, що, завдяки матері, маю змогу вчитись, а то, хто знає, ким би я став. Може, клоуном… З нас виховують білоручок. Ми нічого не вміємо робити. Якщо тебе труднощами не здивуєш, то для мене зараз найголовніше — не втратити рештки людяності й присвятити себе потрібній комусь справі. З наукою покінчено. Мене давно вже нудить від неї. Розумієш, Саво, ти наштовхнув мене иа геніальну думку… Ми повинні обжити цю планету, тим самий врятуємо не тільки ласків, а й людей з тих кварталів на смітниках. У них буде робота, дім…

— Знову переселення. Акліматизація… І принесемо туди гроші, вино, хвороби. Наші звички, наше сміття. А потім знову будемо шукати нову Селію.

— Нехай, але ж ми не прилетимо туди на все готове…

— А кошти?

— Роздобудемо, Саво! Екологічна комісія дасть на дослідження. А з часом ми залучимо до цієї справи маси, приватні товариства.

— А ласків знову відправимо в резервацію…

— Ти неможливий, Саво! Чесне слово! З ласками ми знайдемо спільну мову: вони — мислячі істоти. Ти подумай над усією цією історією. Люди їх бояться, смирних, щирих створінь. Чому? Я тебе питаю: чому? Всесвіт вважають одноманітним щодо проявів мислячої матерії. Якби ласкам довелося боротися за існування у важкому кліматі, вони б стали людьми з усіма їхніми вадами.

— Чому ж вони не борються за своє існування на Селії?

— Я чекав цього питання. По-перше, вони борються, але ностальгія…

Сава невесело розсміявся:

— По-моєму, ласки деградували. Вони не витримали конкуренції з більш активними людьми.

— Ти вважаєш мене утопістом? Поглянь в такому разі в дзеркало на власну персону. Звідки ти взявся? Як ти можеш відрікатися від того, що дала тобі природа? Ти ж ходяча утопія!

— Хочеш сказати, що моє місце серед ласків? Я сам це знаю. Мене в цирку називають «людина-ласк». Досі я відмовлявся, щоб моє ім’я писалось на афішах. Але тепер я вільний від усяких умовностей…

— Скажи мені одразу, Саво, ти поїдеш з нами?

— Все починається прекрасно, а кінчається жахливо. Я не народився мудрецем, і мені важко вирішити. Я хотів би мати сім’ю, дім. Це найбільше, чого я хотів би. І я… я просто боюсь не повернутись з подорожі…

IX.З гостями і без гостей

Перше, що побачив Сава, ступивши на Селію, був будинок. Здалеку він виглядав невеликим: синій дах, білі стіни, вікна, затулені віконницями, — і більш нічого. Жодного деревця, тільки ріденька вигоріла трава поміж пласким чорним камінням. А ще — цілковита відсутність вітру, про це Саву попередили раніше. Однак після штучної атмосфери корабля повітря видавалось свіжим. Їхній багаж, кільканадцять контейнерів, по транспортеру сповз просто на землю.

П’ятеро дослідників, серед яких тільки один був тут раніше, подумали: «Ну й ну!» Після розкішної природи Ерідана безрадісний пейзаж здавався ще похмурішим.

— Хлопці, до роботи! — наказав керівник експедиції Неоптолем. — Акліматизуємось потім. Сава і Анастас перевірять, чи є вода в колодязі. Інструкцію знаєте?

— Знаємо.

Було незручно йти в скафандрах, але це вже був якийсь рух.

Кришка колодязя була засипана піском, і Сава побачив довкола сліди ласків.

— Вони були тут десь з тиждень тому… — пробурмотів він.

Хлопці підважили кришку колодязя ломами, які взяли з собою. Перед ними відкрився чорний отвір, звідки тягло холодом.

— Чого ти спинився? — спитав Анастас. — Де прилад?

Сава витяг з кишені пласку коробочку в шкіряному футлярі. Прилад вони підвісили над отвором. Кілька хвилин Саві ввижалося, що зараз хтось вхопить його за руку і потягне вглибінь.

— Досить.

Анастас глянув на шкалу:

- Є! От ми й виконали, Саво, перше завдання. Тепер встановити ще сонячні батареї — і вода попливе, дзюркочучи, аж до самого нашого дому. Ну, як тобі тут? Простір!

— Жодного дерева. І вітру… — сказав Сава і зітхнув.

— Заплющ очі й уяви собі, що ми скропимо все навкруг водою і засіємо. Тут дерева виростуть до неба.

«Я чекав гіршого, — подумав Сава. — Ласки сюди скоро прийдуть. Що вони їстимуть? Наш сухий пайок?»

До вечора вони транспортували вантаж на станцію, і Сава вперше відчув на собі примхливість клімату Селії. До обіду немилосердно пекло сонце, ввечері різко холодніло; навіть робота не зігрівала, хоч вони працювали як одержимі.

Коли вони сіли вечеряти, за вікном стояла темінь. На повну потужність працював електрокамін; боліли руки, і довгий час ніхто не міг зігрітись. Неоптолем вийняв півлітру спирту, і діло пішло на лад. Від втоми й випитого злегка наморочилось в голові. Сава сидів і прислухався до розмови. Він нікого добре не знав з цих чоловіків, окрім Анастаса, й ніхто з них поки що не намагався з ним зблизитись.

Свейн, лікар, з волохатими руками і великою лисиною, був найстарший поміж них, мав десь за сорок років. Сама мета експедиції, як гадав Сава, змушувала до кожного з них відчувати симпатію, оскільки на Селію потрапляли люди, котрим ця подорож не обіцяла ні грошей, ні кар’єри, ні блискучого майбутнього. Їх начебто приводила сюди якась сумна необхідність.

Пітер — довготелесий хлопець з вузькими, трохи розкосими очима, був радистом і геодезистом в одній особі.

Навпроти Сави сидів Анастас, котрий потихеньку розглядав вкриті мозолями долоні.

Розмову вели капітан корабля та його помічник, бувалі космічні вовки, котрі післязавтра відлітали на Ерідан, Через три місяці вони повернуться, щоб забрати з собою членів експедиції.

Саву трохи дивувало, чому їх так швидко заберуть, адже за три місяці їм не вдасться багато зробити. Неоптолем пояснив, що цей час буде тягнутися до дідька довго і, може, через тиждень когось з них доведеться відправити додому напівживого. Аякже, здоров’я вони мають, щеплення їм зробили, ліків удосталь, але ця Селія — найвередливіша і найпідступніша з усіх жінок, яких коли-небудь бачив світ.

Селія — жінка. Сава посміхнувся з цього порівняння.

— Минулого разу, — сказав Неоптолем, неквапливо розтягуючи слова, — тут трапився дивний і моторошний випадок. Я, правда, не був тоді керівником експедиції. Двоє наших, ви, певно, чули, Арвід і Мейсі, кинулись в колодязь. Не цей, ні, та станція була за добрих 400 кілометрів звідси. Найжахливіше було те, що Арвід і Мейсі кидались туди на наших очах, вибравши такий час, коли всі були надворі. Я сам це бачив. Пекло тоді немилосердно. Арвід ремонтував всюдихід. Ми подумали, що він йде напитись холодної води. Руки в нього були у мазуті. Він ще витер їх ганчіркою. Отож він пішов прямісінько до колодязя, а потім побіг, як буває, коли людині не терпиться від спраги. Ми чомусь дивились йому вслід, наче хтось наказав нам дивитись. Люк був відкритий, бо колодязь доводилось час від часу поглиблювати. Арвід уже був коло самісінького колодязя, і в нас склалося враження, ніби йому не потрібно води, він просто щось згубив і тепер шукає, може, фотокартку милої. Потім він кинувся в отвір головою вниз.

— А Мейсі?..

— Мейсі зробив це через два дні. Він ще допомагав витягати Арвіда, точніше те, що з нього лишилося. П’ятдесят метрів польоту в темряві… Арвіду розпороло кишки об один з гаків, на які ми чіпляли троси, коли чистий ли колодязь. Мейсі був напідпитку, а в такому стані люди повторюють чужі вчинки, наче мавпи…

Капітан корабля витер масні губи паперовою серветкою і сказав:

— Нічого жахливого в цій історії я не бачу. Сонячний удар і стан оп’яніння. Адаптація, мушу вам сказати, ніколи не буває повною. Людина ніколи не звикне до іншої планети, що б вона там не говорила. Тільки в поганеньких романах адаптуватись — раз плюнути, все одно що звикнути до морської капусти. Я от чого літаю? Треба дітей на ноги поставити, сина й дочку. Жінка сама мене випихає, а мені від однієї думки, що доведеться топтати ногами цей червоний грунт, аж усе в животі перевертається.

«Червоний грунт? Дивно, я й не помітив», - здивувався Сава.

— Любий капітане… — вкрадливо почав Анастас, облишивши свої долоні. — Дідько з нею, тією адаптацією, вибачте на слові, хай грім мене поб’є, але Арвід і Мейсі померли не через те, що були слабаками!

— А через що вони загинули, юначе?

- їх хтось покликав з колодязя. Більше я нічого не скажу І

— Бо більше ви нічого не знаєте! — гаркнув раптом Неоптолем. — Ви там не були і покиньте дикунські вигадки! Ми приїхали сюди займатися ділом, а не ритись у підсвідомості. Галюцинації бували тоді у всіх і у вас теж будуть, подивлюся, що ви будете витворяти, коли я вас замкну в ізоляторі!

— Даруй, Неоптолеме, — обізвався Свейн. — У мене виникло питання: Мейсі долетів до води?

— Ні. Його занесло в бокову нішу. Помер від розриву серця. Але яке це має значення?

— Ніякого. Просто цікаво, наскільки схожі ці випадки…

Дальшої розмови Сава не чув, бо його знудило, і він покинув товаришів. Полощучи рота, хлопець глянув у дзеркало — блідий як стіна.

— Уже? — спитав співчутливо Анастас, що чекав його за дверима.

— Вже. Я собі одразу уявив. Ми ж сьогодні заглядали в колодязь.

— В Неоптолема така тактика: попереджати. На тебе, бачу, подіяло, а я ще здуру ляпнув про голос.

— Я хочу спати.

— Я теж хочу. Слухай, ти не знаєш, чим треба мастити пухирі? Свербить страшенно.

— Пошукаєм в аптечці. Завтра одягай рукавиці.

— В таку спеку?! А ти?

— У мене шкіра груба, — посміхнувся Сава, і йому до болю захотілось вийти в сад, лягти горілиць на широку лавку, заплющити очі.

І знати, що ніщо від цього не зникне: ні шелестливі дерева з широким листям, ні пелюстки квітів, ні вітер, теплий і свіжий водночас…

— До Свейна варто придивитись… — сказав Анастас. — Цікавий чоловік. Ти знаєш, що він працював лікарем у божевільні?

— А Пітер? Він теж якийсь дивний…

— Пітер? — скривився Анастас. — Я його розкусив. Він тут неофіційний керівник.

— Як? А Неоптолем?

— А так! У кожній експедиції є свій донощик. В університеті у кожній групі. Якщо тобі це невідомо, то ти боже теля. Цивілізація без донощиків — не цивілізація. Це все одно, що будинок без каналізації.

— Дивно, одначе. Він так щиро працював сьогодні. Мені допомагав…

— Вся різниця між ним і нами, що йому платять за щирість, а нам ні. Коли ми повернемось звідси, він втратить до нас будь-який інтерес, навіть перестане вітатись. В них професійна алергія на людей, про. яких вони знають все.

Вони ходили далеко в степ, якщо цю виснажену бозна-якими катаклізмами рівнину можна було назвати степом. Отак після сніданку й пішли без нічого, взявши лише капелюхи від сонця. З будинку здавалось, що рівнина гладенька, як стіл, але то був оптичний обман. Безліч улоговин, пагорбів — озирнешся і не побачиш станції.

— Казна-що, — зітхнув Анастас. — Ні флори, ні фауни. Теж мені вибрали місце. Геодезисту буде вдосталь роботи… Що ти там надумав, Саво?

— Нічого. Мені це не здасться таким уже мертвим. Скоро прийдуть ласки і в нас буде робота.

— Ти їх чекаєш, наче дощу.

— Для дощу досить наготувати посудину, а для ласкїв цього мало.

— Ми їх принаймні напоїмо. Є ж колодязь…

Їм одразу ж згадалася вчорашня розповідь Неоптолема. Анастас нахилився за камінцем і, покрутивши його в руках, шпурнув подалі.

— Хоч якийсь звук…

Не встиг він цього сказати, як виразно почулося лопотіння, наче вони сполохали невидимого птаха. Потім знову залягла тиша.

— А може, тут є і фауна, і флора, тільки невидимі для людського ока? — пожартував Сава.

— Твоя гіпотеза може зацікавити лише Свейна. Шепнем йому на вухо, бо Неоптолем знову заведеться про галюцинації.

— Більше не кидай нічого, добре? — раптом попросив Сава.

— Як хочеш! Все одно ми зараз топчемо невидимі квіти й бджоли, які не кусаються лише тому, що не хочуть, щоб хтось знав про їхнє існування.

— На нашій планеті все інакше, — зауважив Сава. — Вона більше схожа на Землю…

— Яку ніхто не бачив і не побачить.

— Чому ти так думаєш? Можна ж її колись відвідати. Я читав: раніше літали туди.

- Іди від мене…

— Я думав, ти знаєш… Це всі знають.

- Іди…

Сава сів просто на землю, яка ставала потроху гарячою. Сонце, одне на дві планети, було для Селії нещадне.

«Який я дурний, — подумав Сава. — Чого я сюди приперся? Мені треба тихої, спокійної місцини, де все росте й цвіте. Я ж уже не повернуся таким, як був. Звідси не вертаються».

— Анастасе! — крикнув він. — Анастасе!

— Ого-го-го! — відізвався той.

— Ого-го-го!

Сава біг, доки весь одяг не став на ньому мокрий.

Коли Анастаса не стало, Саві все одно вчувався його голос, сміх і він думав про нього, наче той ось-ось мав повернутись.

Селія кишіла привидами. Поки вони чекали ласків, приймаючи радіограми з трьох станцій, Сава спробував висіяти трохи насіння. Це не було експериментом, оскільки в принципі земля вважалась придатною для обробітку, але користі з землеробства практично не було ніякої, тим більше, що ніхто на Селії не збирався залишатись.

Серед багажу було кілька мішків з насінням. Неоптолем про це сказав якось мимохідц наче їх прихопили випадково. Власне, він, Анастас і Сава були єдиними спеціалістами в цій галузі.

Свейн погано переносив спеку, був огрядний і не вельми цікавився тим, що робиться надворі. Він або спав, або впорядковував аптеку. А ввечері примушував усіх роздягатися до пояса і ретельно обстежував. Це була неприємна процедура, бо в разі захворювання члена експедиції негайно відправляли на Брідан. Свейн в душі тішився такого необмеженою владою. Сава і Анастас тихцем лаялись, але мусили зносити дріб’язковість Свейна, котрий був милим і цікавим співрозмовником у неробочий час і знав безліч дивовижних історій зі своєї лікарської практики.

Кожного дня Свейн урочисто проводив обряд кровопускання, тобто брав аналізи. При цьому поводився дуже нахабно. Анастас називав його вампіром і ревниво стежив, щоб Свейн, боронь боже, не взяв зайвої краплини крові.

А ласків усе не було…

Перед тим, як посіяти зерно, Сава ще раз ретельно простудіював усі підручники з агротехніки, довідався, як вирощувати орхідеї і кактуси, хоч йшлося лише про злаки і кормові трави. Місце ддя ділянки він вибрав неподалік колодязя. Спочатку позбирав каміння, але земля не стала м’якша — з лопати сипались іскри. Про плуг ніхто не подбав. Сава пригадав, як колись він працював помічник ком садівника, і йому стало смішно. Він не міг тут уявити ні саду, ні лісу, ні городу; Саме тому всі його спроби були приречені на невдачу. Войи щедро полили землю водою. Сава й Анастас сподівались, що вона розм’якне, й під вечір, коли спека почала спадати, висіяли трохи насіння невибагливої трави.

Неоптолем, котрий усе це бачив, не сказав ні слова.

Свейн зміряв температуру увечері. Це було кумедне видовище: чотири дорослих чоловіки сидять з термометрами під пахвою. У Сави виявилось +38, в Анастаса +38,3°.

— Завтра носа не висувати з хати! — наказав Свейн. — Марш в ізолятор!

— Ще чого! — аж підстрибнув Анастас- Нам ніколи стриміти в ізоляторі!

— Анумо, хлопці, підсобіть! — сказав лікар.

Неоптолем незворушно записував щось у журналі. З Анастасом легше було справитись. Свейн і Пітер, схопивши його під руки, затягли в ізолятор, замкнувши за ним двері. Сава мовчки опирався, ало під кінець ошалів, коли Свейн дав йому під зад. Він стояв посеред кімнати. Свейн лежав на підлозі, а Пітер сидів, прихилившись до стіни, й очманіло кліпав очима. Він боляче вдарив голову.

— Я здоровий, — буркнув Сава.

— Ну і ну… — сказав Свейн. — Твою б силу та в мирне русло.

Він, крекчучи, підвівся.

— Може, ти й здоровий, хлопче, але з нервами в тебе не гаразд. Лови!.. — Свейн кинув Саві таблетку, яку вишпортав з бездонних кишень. — Якщо температура не спаде, підеш в ізолятор. Нам не треба тут зарази. Завтра я зроблю бактеріологічний аналіз грунту.

Свейн поплескав Пітера по щоці.

— Всього-на-всього ґуля.

— Рентген… — простогнав той. — Мені дуже кепсько…

— Будь мужчиною! Йди полеж!

Він допоміг йому підвестися. Сава провів рукою по лобі. Відчув у всьому тілі втому і змушений був сісти в крісло. У кімнаті нікого не було. Неоптолем кудись зник.

«Напевно, в радіорубку, — подумав Сава. — Нас виженуть звідси. Нехай…»

Але куди він піде після повернення на Ерідан і до кого…

Очі самі собою злипались. Треба поміряти температуру. Сава відчув на плечі важку руку Свейна.

— Може, підемо спати? — запропонував той.

В ізоляторі їх протримали три дні. Там все було м’яке, наче створене для буйних хворощів. І жодного вікна, один безшумний вентилятор. Налютувавшись, хлопці лягли на свої ліжка й втупились у стелю. Приходив Свейн. приносив їм їсти, питав, як здоров’ячко. Анастас тягнувся рукою до книжки, але лікар спритно ухилявся. Так само спритно він ухилявся від бесіди про те, що відбувається назовні.

— Він мститься за ту бійку, — казав Анастас, — Він не має права так поводитися з хворими. Це все так нагадує сімейні сцени, аж недобре робиться. Моя мати, коли сердиться, звісно, виконує всі материнські обов’язки, готує їсти, пере, але на мене не звертає уваги, наче я недоумкуватий. Але ж вона жінка, а жінки незрозумілі. Скільки разів я казав їй; «Якого біса ти зі мною панькаеніся, я ж не маленький?» Ти мене чуєш, Саво?

— Чую. Твоя мати — чудова жінка.

— Мені знаєш що здається, Саво? Нас будуть тут терпіти, що б ми не робили. І знаєш чому?

— Чому?

— Тому, що ми тут зв’язані усі один з одним. Це просто таке місце, така планета. Одна людина тут пропаде, не виживе. Коли нас кілька, ми вже сила. Не сума сил, а сила. Ти мене розумієш?

— Ти хотів сказати «один організм»?

— Щось таке. У всякому разі, не стадо, як на нашій рідній планеті, де виживає сильніший. Ми повинні або всі вижити, або всі загинути.

— А Мейсі, Арвід?

— Тут не обійшлося без нечистої сили. Я ж казав, їх хтось покликав. Це трапилося б і з іншими, але вони вчасно втекли з Селії.

Сава промовчав. Слова Анастаса не зовсім його переконали.

— Мене хвилює тільки одна річ, — сказав Сава. — Чи вдасться нам щось зробити, чи ми тільки будемо вдавати, що займаємось серйозними справами.

— Ти маєш рацію, Саво. Весь суспільний устрій проти нас. Ми тут для декорації. Інші експедиції, які тут працюють, в тисячу разів краще обладнані, бо вони не цікавляться ласками й черв’яками. Ось побачиш, що вони тут набудують пізніше! Ми тут тимчасові охоронці флори і фауни.

— Які з нас охоронці! — буркнув Сава. — Охороняємо каміння й глину. Просто дивом буде, якщо на цій планеті лишився хоч один живий ласк.

— Треба було з собою привезти! — розсердився Анастас, але Сава уже не чув цього. Йому солодко защеміло в грудях. А що, коли їх завтра випустять з ізолятора і вони побіжать до колодязя і побачать перші паростки зелені.

Взагалі, це була дурна затія — експедиція біологів, на? Селію. Їм заборонялось покидати станцію в радіусі більш як п’ятдесят кілометрів. Ще в університеті Сава наївно вірив, ніби ласків на Селії доглядають спеціалісти, котрі дбають за них. Мільйони людей теж вірили в це.

Питання суспільної ієрархії мало обходило Саву. Він знову ж таки вірив, що людина може досягнути того, чого вона прагне. І вірив у це до кінця життя. Його нелукава душа не зазнавала ні запаморочливих злетів, ні жахливих падінь, Сава піднімав той камінь, яким його вдарили, і роздивлявся так довго, що забував про біль.

В такому місці люди швидко звикають одне до одного. Хлопець тішився з того, що має справжнього друга, що Неоптолем лає його без злоби, а Свейн дбає про здоров’я, навіть Пітер не відмовиться допомогти. Це справді була сім’я, тільки Анастас мав трохи інше уявлення про неї. В сім’ї точаться свої війни, є свої перемоги й поразки. Іноді Сава мало не зі слізьми на очах дякував долі, що він на оцій убогій землі вперше пожив у людському теплі. Ще більше гнітила його думка про повернення назад.

Трава зійшла нескоро, але все-таки зійшла, незважаючи на холодні ночі й гарячі дні. Сава трусився над кожним паростком, обгородив шматок землі й мріяв дочекатись насіння, яке буде ще стійкіше. Анастас сміявся, що Сава невдовзі стане вегетаріанцем, їстиме траву й зможе вижити на Селії, де інші померли б з голоду.

Слава богу, ніхто не хворів. Експедиція зібрала вбогий гербарій, колекцію комах і видобула з грунту справжніх черв’яків. Є життя на Селії. Вона не мертва, її не можна перетворити на звалище чи ракетний полігон. Неоптолем марив про озера на півночі, ріки. Який жаль, що їм трапилась така пустельна місцина! Ще трохи — й Неоптолем відважився б на авантюру: податися в глиб степу хоча б на двісті кілометрів, наскільки дозволить наявний транспорт, невеликий всюдихід. Неоптолем мав досить здорового глузду, але коли думав про мандрівку, то в нього свербіли п’яти. Раз на п’ять днів він дозволяв собі відлучатися зі станції, гасаючи на всюдиході. Повертався увечері, заморений, мокрий від поту, і мовчки розкладав у вітальні на столі знайдені скарби: новий вид комах, камінці, як йому здавалось, органічного походження, проби грунту. Одного разу він приніс квітку з крихітними білими пелюстками, зовсім мало схожу на квітку, але, боже, як вони тішилися! Неоптолем від радості ходив червоний і розмовляв так голосно, що Свейн пішов раніше спати, не дочитавши книжки.

Невдовзі з’явились клопоти. До них мали приїхати гості: геологічна експедиція з найближчої станції, за п’ятсот кілометрів звідси. Це була давня традиція, свято з бенкетом, дружніми розмовами і таким іншим.

За три дні до прибуття гостей Неоптолем ганяв своїх підлеглих, як тільки вмів, і сам працював до сьомого поту. Треба було подбати і про нічліг, і про їжу, і про вино. Сава зробив нову огорожу для поля, пофарбував її у такий любий його серцю зелений колір. Свейн перемив увесь наявний посуд і тримав його напоготові. Анастас вголос мріяв про дивовижні пиріжки з ягодами, які пекла його мама, але, на жаль, не мав достатнього вміння, щоб втілити мрію в життя. Якось само собою обов’язки кухаря перейшли на Саву, котрий умудрився з консервів зробити кілька пікантних салатів. Йому до вподоби була хатня робота, бо нею він займався з давніх-давен. Пітер сумно прибирав на дворі, а потів згріб усе сміття докупи і підпалив. Вони вперше за два місяці побачили живий вогонь.

Анастас із Свейном вели безконечні розмови про майбутній бенкет.

— Еге, — казав Анастас. — Вони сюди так рвуться, бо думають, що в біологів завжди є якась живність, придатна на печеню!

— Мариноване м’ясо теж непогане, — ковтав слину Свейн. — Особливо коли полити його фруктовим соком. Цю справу я візьму на себе. Не доручу Саві.

— А випивки вистачить?

— Авжеж. Я зробив ревізію. В Неоптолема теж є власні припаси. Він їх витягне, коли припече. Крім того, є прекрасний чистий спирт з моєї аптеки…

— Найприкріше, що нема ні жінок, ні музики.

— А магнітофон?

— Це ще не музика.

— Сава грає на сопілці.

— На стільки душ потрібна добряча труба.

- Їх теж п’ятеро?

— Та ні, семеро. Дванадцять чоловік. Ліжок десять. Двох покладемо в ізоляторі…

— Ми з Савою можемо піти в ізолятор.

— Що, сподобалося? О, ледь не забув! Ходіть-но усі сюди! Потрібне щось оригінальне, сюрприз. Дозволяю подумати до завтра. Переможцеві — приз, пляшка шампанського!

— О, тоді я теж подумаю! — сказав, потираючи руки, Неоптолем, облишивши терзати лічильну машинку.

Переможцем виявився Пітер. Серед різного мотлоху він знайшов досить велику повітряну кулю. Наповнена газом, прив’язана мотузкою і прегарно розмальована, вона надала станції святкового вигляду і була добре видна з вертольота, котрим прилетіли гості.

— Живуть же люди… — заздрісно зітхнув Неоптолем. — А ми їздимо на допотопній таратайці.

— Так то ж геологи! — з притиском сказав Анастас, аж Сава занепокоєно глянув на нього.

Оранжевий вертоліт приземлився метрів за сто від станції. Сава стояв на ґанку й дивився, як один за одним з його черева виходили чужі чоловіки. В нього знову з’явився острах перед незнайомими людьми.

Невдовзі він переконався, що тим людям немає до них ніякого діла, хоча вони й заглянули усюди після церемонії знайомства. Щось дивне з’явилось на їхніх обличчях, коли вони побачили зелену траву, дбайливо обгороджену.

— Це все наш Сава! Це його ідея! — казав Неоптолем, і Сава не знав, куди йому подітися з ніяковості, бо очі прибульців найчастіше спинялися саме на ньому.

— У нас на станції є невелика оранжерея, — сказав найбалакучіший з прибульців, очевидно, найголовніший, бо ходив поруч з Неоптолемом. — Овочі, фрукти, навіть квіти. Ми вам дещо привезли в подарунок…

— Так це оранжерея! — похопився Анастас- А в нас росте під відкритим небом.

— Мені здається, хоч я й не спеціаліст, що оранжереї більш перспективні.

— Сава посіяв і пшеницю… На тім розмова скінчилася.

Неоптолемові аж свербіло від нетерплячки нарешті сісти за стіл і почати обмін інформацією. Він покладав багато надій на гостей, сподіваючись, що ті, хоча це й заборонено, зможуть дещо розповісти про свою місцевість, де клімат був трохи м’якший. З цією метою він тримав у власній шафці кільканадцять пляшок винця.

Анастас полінувався зазирнути йому в душу й іронізував над Неоптолемовою запобігливістю.

— Небагато живете… — сказав той, що мав чорні вуса. — Поскупились вам на обладунок. Ми собі навіть басейн спорудили. Тяжкої роботи не маємо, все механізовано, але, як напечешся на сонці, то кортить поплавати. Справи йдуть краще, коли маєш сякий-такий комфорт.

— У вас дощ буває? — спитав Неоптолем.

— Уже півроку нема… — з жалем розвів руками гість.

— А нам через дощ спокою нема! — лукаво блиснув очима Анастас- Минулого тижня лило день і н£ч. Ми вже ковчег почали будувати, аж воно перестало.

— Невже? — ввічливо здивувався той. — Де ж поділась вода?

— Випарувалась!

— Він жартує, - встряв Неоптолем. — Дощу не було ще, але барометр починає рухатися.

— Ми точно не знаємо, але планета неспокійна.

Сава здригнувся від цих слів, наче йшлося про живу істоту.

— Що ж, будемо їсти і пити, дорогі гості! — обірвав мовчанку Неоптолем. — Хлопці тут усе самі готували, мене до кухні не підпускали, так що прошу вибачити, коли щось не так…

З усіх балачок, що велися при гостині, Неоптолем мало що вивідав і під кінець махнув на все рукою. Заговорили про жінок, обурюючись, що тих не пускають на Селію.

— Я от міркую так, — заявив Свейн, котрий вважав себе великим джиґуном. — Я от так міркую!

Словом, справа не в їхній тендітності. Жінки — живучі істоти. Якщо вони тут приживуться, звідси їх ніякий дідько не викурить. Лише зайвий клопіт. Вони забажають крамниць, оранжерей, а там іще шкіл або й театрів. Це — невигідно. Давайте вип’ємо за чоловічу планету Селію.

«Господи, — подумав Сава. — Які ми вбогі порівняно з ними і як вони зневажають нас за це!»

Він пошукав очима Анастаса. Той у кутку гаряче сперечався з гостем.

«Я йому не потрібний, — подумав Сава. — Може, я заздрю, бо не здатний на більше? Я ганебно отупів. Мене нудить від біології. На цій мертвій планеті нічого, крім трави, не виросло і нічого, крім черв’яків, не народиться».

Він тихо вийшов надвір, ледь не задихнувшись від пекучого холоду.

Він помітив білу тінь, що ковзнула біля вертольота, і подумав: «Галюцинації».

— Галюцинації, кажеш? — поплескав Свейна по плечу гість. — У нас не буває галюцинацій. Ми спимо як убиті!

Справді, краще заснути. Сава дивився на веселу компанію, спершись на одвірок.

— Гей, Саво! — гукнули до нього. — Хочеш, візьмемо тебе з собою? Ти дуже гарно вписуєшся в пейзаж. Будеш у нас за аборигена…

— Не хочу! — відрізав Сава, — Не хочу ні вашої оранжереї, ні вашого басейну, ні вашого міцного сну!

«Де Анастас?»

— Візьміть мене! — почув Сава голос приятеля. — Я зберу гербарій, а може, десь зловлю щура вам до супу.

«Молодець! — вирішив Сава. — Так їм і треба!» Кожне слово, почуте ним, виростало до розміру поїзда, який, гуркочучи, нахвалявся розчавити кожного, кого здибає на шляху.

— Ми не продаємося! — сказав він, і це було вже зайве як на гостинних господарів.

Він одразу це зрозумів і вийшов.

Біля туалету наштовхнувся на гостя, котрий застібав штани.

— Які гарні ріжки! — сказав той.

— Авжеж, — чемно відповів Сава, нахиливши голову, буцнув його просто в живіт і, не слухаючи лементу, подався в ізолятор.

Через тиждень Неоптолем сів у всюдихід і подався в степ, як завжди, віддавши необхідні розпорядження. Вони чекали його увечері, потім уночі. А потім пройшов ще один день і минула ще одна ніч. Нарешті радист Пітер зв’язався з усіма станціями на Селії. Неоптолем зник. З Ерідана передали, щоб усі залишались на своїх місцях і не вдавались до розшуків. Найближчим часом прийде допомога.

Залишатись на своїх місцях. Це було неможливо. Пітер взяв на себе обов’язки керівника й поводився дуже зухвало. На четвертий день майже ле лишалось надії, що Неоптолем живий. Рації на борту всюдихода не було. Можливо, вийшло пальне? Але Сава з Анастасом заправляли всюдихід. Пального мало вистачити на 500 кілометрів. Може, аварія? З геологічної експедиції передали, що послати вертоліт поки що не можуть.

Сава побачив, що життя однієї людини навіть на такій безлюдній планеті не має ніякої цінності. Він давно б подався на розшуки Неоптолема, але не було ні транспорту, ні хоча б захисту від пекучого сонця.

Анастас зі Свейном теж хотіли йти шукати, безупинно сперечались і не могли ніяк досягнути згоди.

Сьомого дня Анастас вмовив Саву йти удвох, таємно від Пітера і Свейна. Звечора вони наготували все необхідне і лягли рано спати, щоб встати на світанку. Коли Анастас заснув, Сава підхопився. Була година ночі, Сава завжди легше переносив холод, ніж спеку. Краще йти цілу ніч. Він взяв з собою спальний мішок, сонцезахисний, шолом, аптечку, воду і трохи харчів. Вдягнув теплий хутряний комбінезон. Йому пощастило непомітно вислизнути зі станції. У Свейна світилось. Напевно, знову пив на самоті.

З рюкзаком на плечах, присвічуючи собі ліхтариком, Сава пішов по слідах гусениць. Вони вже йшли по цих слідах, десять кілометрів. Далі йти було неможливо: почалася спека. Чомусь у всіх виникла думка, що Неоптолем виїхав за межу, визначену для експедиції. Тільки там могло щось трапитися. Сам по собі випадок був не тільки трагічний, але й скандальний. Самоуправство керівника експедиції — річ нечувана. Втім, крім Пітера, ніхто на станції не засуджував Неоптолема.

Коли станція зникла з очей і навкруги залягла темрява, Сава усвідомив, що він знову сам, і відчув скоріше розпач, ніж полегкість. Але назад не вернувся.

Він ішов не відпочиваючи. Ліхтарик освітлював мізерний шматок землі. Згодом він помітив, що збився з дороги, не видно було слідів гусениць всюдихода. Сава міг лише сподіватись на інтуїцію чи ранок, який освітить все кругом. Ранок довго не наставав. Сава присів відпочити. Потягся було до спального мішка, але примусив себе встати. Вдень буде йти ще важче.

Почало сіріти. І тут Сава побачив ласків, десь з двадцятеро. Вони збились докупи і спали в невеличкій улоговині. Живісінькі ласки прокинулись від його кроків, підняли голови. Він так довго їх чекав, але зараз відчув лише безмежний подив. Ноги в нього гули від утоми. Сава сів. Потім таки витяг з рюкзака спальний мішок, заліз в нього і миттю заснув. Йому приснився короткий сон, наче він у себе вдома блукає по кімнаті, з нетерпінням заглядає у вікно, чекаючи дощу. Уже гуркоче грім, блискає, дерева тремтять усіма гілками, а дощу немає. Гуркіт усе сильнішає, здригаються шибки на вікнах, хитаються стіни, а втекти з дому він не може, бо все замкнено.

Сава прокинувся, не тямлячи, чому земля рухається сама по собі, а ласки перелякано кидаються по улоговині. Він миттю вислизнув із спального мішка, не втримався, впав, боляче забивши руку. Пагорби ворушились, менші й більші камінці з підстрибом скочувались униз.

Треба було тікати, поки не пізно. Сава побіг, а за ним — ласки. Власне, це було схоже не на біг, а на якесь кумедне підстрибування. Курява вкрила весь білий світ. Сава не мав часу думати, що відбувається навколо, хто він такий і що тут робить. Треба було тікати.

У Сави на мить з’явилась підозра, що станція поблизу. І це справді було так, Як тільки поштовхи зникли й курява почала спадати, він побачив навколо глибокі розколини, з яких вибігала вода, до краю змінений пейзаж, але все ж не настільки, щоб він не впізнав місця, де колись була біологічна станція з Ерідана…

X.Робота

Пройшло багато часу. Сава не лічив, скільки разів сходило й скільки разів заходило сонце.

Покинувши станцію, що стала могилою для його товаришів, Сава пішов у супроводі ласків туди, куди повинен був іти, не керуючись при цьому ні здоровим глуздом, ні інтуїцією. Він не хотів померти, лежачи на землі. Якби він був сам, то, може, лишився б чекати кінця серед руїн. Але з ним були ласки, і Сава, незважаючи на затьмарений розум, бачив у їхніх очах якесь заохочення, спонукання до дій, врешті-решт — докір. Він так ніколи й не дізнався, що через два дні прибув космічний корабель і що його багато років вважали загиблим.

Сава більше не думав про Неоптолема, розшуки якого врятували йому життя. Він просто йшов по сліду гусениць всюдихода, доки шалені дощі, що лили три дні й три ночі, не розмили цих слідів. Земля просякла вологою, яку спочатку жадібно вбирала, а згодом переситилась нею. І за день все зазеленіло кругом, і ночі не здавались такими холодними. Вода й трава означали життя. Смерть відступила від Сави, але ненадовго: він неминуче мав з нею зустрітись.

Це було бозна-якого дня. Сава вів за собою ласків, а може, вони вели його, розуміючи, яке велике щастя — дощ на цій планеті. Квапились туди, куди гнав їх інстинкт. Вони ж жили тут давно і знали місця, де можна було не померти голодною смертю. Хоробро перепливали невеликі річки, що висихали слідом за ними. А дощ усе йшов, хоча й скупіше. Вони наздоганяли хмару, яка повертала вологу землі, і наче збирались обійти кругом Селію.

Сава побачив всюдихід, як тільки вони піднялись на невисокий пагорб. Не одразу повірив, бо то міг бути привид. Але шалена радість взяла гору. Сава, не тямлячи себе, побіг, сподіваючись побачити Неоптолема, любого старого буркотуна. Покидав на півдорозі свій убогий скарб, наче нарешті опинився вдома. Різкий трупний запах ледь не збив його з ніг.

Неоптолем помер днів зо три тому, не раніше. Лежав скоцюрбившись на підлозі з витягнутою рукою. Ніяких слідів руйнування, тільки в щілину між дверцятами просочилося трохи дощової води.

Сава не зміг навіть заплакати. Очі й так у нього пекли від безсонних ночей. Лопатою, котра була у всюдиході, він викопав яму, застелив її рулоном паперу і перетягнув туди Неоптолема, намагаючись не дивитись йому в лице. Прикрив Неоптолема папером, впустив у могилу грудку землі й взявся засипати. Зробив невеличкий горбок, встромивши в нього шматок картону, на якому вивів: «Неоптолем». А потім ще дописав: «Біолог». Повідчиняв усі люки у всюдиході, щоб вивітрився запах. І тільки тоді побачив ласків, котрі терпляче очікували неподалік.

— Що будемо робити далі? — спитав їх Сава.

Якби не всюдихід, вони б іще йшли і йшли і Сава не думав би, що їм робити далі.

Сава не дочекався відповіді. Взяв на руки одного ласка, котрий видався йому слабший за інших, й посадовив його у кабіну.

— Всіх не посаджу, мало місця! Але двох ще можна взяти…

На превеликий подив, від гурту відділились дві вагітні ласки. Він посадовив їх теж.

— До приладів не лізти й поводитись сумирно!

Сава сів у крісло. Водити всюдихід він умів, а якби не вмів, то навчився б.

- І ще таке… — замислено сказав він. — Пального небагато. Треба знайти місцину, гарну місцину, де б ми поставили цю штуку на вічний спочинок. Тут є брезент, можна спорудити намет. Тільки щоб була вода. Ви чуєте? Вода. Тоді ми не пропадемо. Нумо, вперед! Я буду їхати повільно.

Він уже завів мотор, коли згадав, що залишив свої пожитки.

— Хвилиночку!

Сава швиденько приволік речі.

— Усе згодиться… — пробуркотів він. — Я стану справжнім скнарою.

Взявся за кермо, і до нього повернулась впевненість. Тільки коли глянув востаннє на свіжий горбик, страх боляче здавив йому горло.

Та долина була надійно захищена скелями. Посередині текла невеличка річка, яка не пересихала навіть у найбільшу спеку. Так виглядало останнє пристановище ласків. Сава нарахував їх 953 разом з тими, котрі привели його сюди. Тут можна було жити. Сава з побожним захопленням скупався в річці, відчувши після купелі неабияку силу.

Серед руїн станції він підібрав трохи речей, без котрих не міг обійтися, і розсипане насіння, пошарпану книжку, бінокль з одним скельцем, дві каструлі, кілька ножів, ковдру. На всяк випадок повитягав з дощок цвяхи.

В долині, яка відтепер мала стати його домівкою, Сава хазяйновито примітив місце для майбутнього будинку. Поки що він розіпнув намет. Лопатою, а їх було кілька, Сава скопав якнайбільше коло річки землі й висіяв на одній ділянці ячмінь та овес, а на другій трохи городини. Решту засіяв травою. В кишені куртки Неоптолема він знайшов жменю кісточок з плодів, що їх привезли геологи. Сава посадив їх неподалік від того місця, де мав стояти його будинок, хоч сама думка про те, що тут може вирости сад, видавалась фантастичною.

У всюдиході, котрий за задумом був станцією в мініатюрі, Сава виявив безліч потрібних речей: від голок до запасу сухого спирту й сірників. Сава дуже беріг спирт і тільки зрідка варив собі чай з пахучої травички, що росла на березі річки й мала цілющі властивості знімати втому. Йому не вистачало дня для всіх справ. Ще пізно ввечері, при світлі зірок, Сава обходив місцини, де спали ласки. Народились малі ласенята. Це його дуже втішило. Хворі ласки самі приходили до нього. Сава слухав колись курс ветеринарної науки і міг чимось їм допомогти.

Якось Сава здійснив давню мрію і пішов вверх річкою до скель, з яких вона витікала. Він надибав там галявину, геть захищену від вітру, там трава була густа й висока і між нею стелилися низькорослі кущики з червоними твердими ягодами. Неподалік било тепле мінеральне джерело, яке вливалось в річку. Сава простягся на траві, заплющивши очі. Потім Сава нарвав трохи ягід. На смак вони були кисло-солодкі. Сава понад усе боявся цинги, бо він, певна річ, не їв траву. Всі насінини з ягід він посіяв у ящик, наповнений землею, і поставив у всюдиході. Він планував згодом пересадити ягоди на окрему ділянку.

Треба було спорудити будинок. Спочатку один, а потім кілька, де ласки могли б сховатись від зимової негоди. Взимку на Селії лишались тільки добре забезпечені експедиції. Щодо Сави, то він знав, що до зими не встигне багато зробити. Але ж ласки якось виживали. Сава не зміг би прогодувати навіть десятої їх частини. Коли трава на ділянці виросла, він скосив її змайстрованою ним косою, висушив, згріб на купу, яку прикрив брезентом. Він помітив, що ласки пасуться далеко, то подбав, щоб скосити й ту мізерну травицю, яка росла біля житла.

Зерно з ячменю й вівса Сава зберіг для майбутніх посівів, а солому склав у стіжок і дуже тішився з неї. Соломою можна було годувати ласків, вкрити дах будинку, приготувати з неї постіль чи сплести щось. Урожай був не бозна-який на кам’янистій землі, але все доспівало швидше, ніж на Ерідані. Сава ризикнув і зібрав ще один урожай трави. Городина — буряки, капуста, картопля, морква, салат — вродила краще. Сава був забезпечений їжею. Та й ласки дуже любили городину. Він залишив чимало на насіння, викопавши невеликий льох. Зверху городину притрусив соломою і присипав землею.

Про дім він дбав віддавна. Збирав каміння приблизно однакового розміру, зносив його на купи, проте, коли довелося мурувати стіни, розгубився. Він ніколи не передбачав, що йому колись доведеться будувати собі будинок без дощок, цементу й без чиєїсь допомоги. Покопавшись у землі коло річки, Сава знайшов чудову жовту глину, яка, висохнувши, твердла. Нею він скріпив камені, не залишивши жодної щілини.

Будинок вийшов неоковирний, але міцний. Саві страшенно бракло дерева, і він змушений був розібрати всюдихід: вставив віконця, двері. Стелю зробив з брезенту, котрий натягнув на металевий каркас. Потім натягнув ще шмат брезенту і проміжок між полотнищами втеплив соломою.

Вимурувавши перегородку, він поділив будинок на дві кімнати. В меншій поставив столик і крісло водія, похідну койку, а також три шафки. У верхній була аптечка, в середній Сава тримав продукти, а в нижній лежав дорогий його серцю дріб’язок: кілька книжок, папір, олівці, компас, ключі, цвяхи, голки, нитки, ножиці тощо. Під постіллю в ящиках лежали речі, якими він рано чи пізно мав скористатися: трохи одежі, сухий спирт, взуття, прилади, зняті ним із всюдихода.

У другій, більшій кімнаті мали жити хворі ласки. На дві кімнати Сава зробив з каміння грубку, яка повинна була обігрівати їх і його взимку. При допомозі зварювального апарата Сава стулив щось на зразок ночов. Сава думав: «Невже я це зробив сам?» І не вірив. Тому взявся будувати ще один будинок, втричі більший, де мали бути комора і стайня для сотні ласків. Невтомно тягав каміння, місив глину. Шар каміння, шар глини. Головне взимку — це тепло. Дах не було з чого зробити, двері також. Сава сяк-так змайстрував двері, а дах вкрив брезентом і соломою, тонкий шар якої навряд чи захищав би від морозу. Від каторжної роботи в Сави почали злазити нігті, і він натягнув рукавиці Неоптолема. Тоді відчув, що падає з утоми. Проспав три дні й три ночі, а прокинувшись, побачив, що його праця пішла намарно. Ласки покинули його. Залишились лише най слабші малюки, десь з п’ятнадцятеро, їх він зміг би прогодувати. На чоловіка найшло якесь оціпеніння. Роботи в нього не було великої. Ласки ще паслись, вишукуючи останню траву. Паливо — це була найбільша проблема, яку мав вирішити Сава. Його чекала смерть від холоду. Він підбирав сухе бадилля, якого вистачало лише на один спалах. У всюдиході Сава знайшов чималий шмат парафіну для ловлі комах та різних технічних потреб. Наробив свічок, тож мав принаймні світло.

Сава заощаджував на всьому: їжі, теплі, одязі, сні, щоб підтримати в собі вогонь життя. Цієї мудрості його ніхто не вчив. Це був скоріше інстинкт.

Очевидно, зникнення ласків було якось пов’язане з настанням зими. Сава тільки не знав, де їх шукати. Дбав про тих, що залишились, а коли похолодніло, перебрався до них спати. Знічев’я взяв до рук одну з книг. Це була поезія, дуже стара. У передмові він прочитав, що вірші були написані колись давно на Землі. А Саві ті вірші подобались, бо в них мовилось про весну, пахощі квітів, волосся коханої, птахів, зірки, про те, що було й буде і завжди знайде собі прихисток навіть серед вогню:

Сава відкривав для себе те, що можна було відкрити тільки тут: тривожну тишу і якийсь зболений спокій безконечних днів і миттєвих ночей:

Коли западала темрява в долині й нічого було робити і навіть свічка з її хистким сяйвом не мала права горіти довше, ніж триває вбога Савина вечеря, сон не завжди приходив вчасно. Сава раптом усвідомлював, що він є, що це остання мить його існування застигла, наводячи на думку, чи не зупинити її назовсім, й поволі перетворюючись в пил. Він через силу посміхався й шепотів:

Сава думав: «Я б хотів ніколи не розлучатися з нею, носити її, як квітку, всюди з собою. Взимку немає квітів. Мені треба просто дочекатися весни. Мені треба надіятися, доки я вмію відрізняти осінь від весни, а вечір від ночі».

Сава притулив до вуст сопілку і тихенько заграв. Загрубілі пальці не слухались, але поступово мелодія легко й вільно почала випливати з-під них. Він здригнувся від несподіванки, коли побачив круг себе ласків. Але посміхнувся:

— Вона буде вас любити. В неї руки ніжніші в тисячу разів за мої. - І додав: — Чуєте, скоро буде весна! Я це відчуваю. Тільки перед весною починаєш думати про такі речі.

Однак весна не прийшла ні завтра, ні післязавтра. Випав сніг, і стало трохи тепліше. Ласки повиходили надвір, і Сава гарненько прибрав після них.

То був перший сніг, який він побачив на Селії. Сава почав готуватися до весни. Мав посіяти втричі більше зерна і посадити якнайбільше городини. Скопати стільки поля лопатою було понад силу. Сава міркував, як полегшити собі роботу, і взявся майструвати плуга. Дуже пильно придивлявся до пристрою від всюдихода, що прокладав дорогу в завалах каміння. Пригадав, як виглядав плуг в підручнику агротехніки. На цю справу витратив страшенно багато часу, але так і не був упевнений, що йому вдалося. Плуг могло тягнути четверо ласків. Влітку він надумав спорудити ще один будинок і вкрити його соломою. Знову ж таки його мучила думка про паливо і дерево. Сава вирішив, поки є час, обстежити всю долину й скелі, що її оточували.

Тепер він пішов униз, за течією річки. Сніг залишав чіткі відбитки його слідів. З собою Сава взяв пляшку вина, щоб зігрітись. Кілька таких пляшок він знайшов у всюдиході. За плечима ніс мішок: на всяк випадок, хоча б позбирати трохи сухого бадилля. Річка подекуди була вкрита кригою. Саві вдалось перебратись на той бік, перестрибуючи з каменя на камінь.

Йшов він швидко у напрямі тих скель, на які не раз дивився і які його цікавили найдужче, бо були найвищі. Дорогу йому перепинив незамерзлий струмок. Сава занурив у нього руку: вода на дотик здавалась майже теплою. Це його підбадьорило, і він завзято почав дертися по кам’янистому насипу, ледь прикритому снігом, наче сподівався побачити райський пейзаж, літо серед зими. Деякі камінці, крихкі й сіруваті, він кинув у мішок. Можливо, це було вугілля. Сірий бур’ян теж підбирав.

Ніздрі його вловили запах якогось газу, що потроху сильнішав. Він трохи звернув убік. Сава кілька разів ледь не зірвався зі слизького каміння. Коли опинився в безпеці, озирнувся назад. Внизу лежала долина, перетнута сталевою жилкою річки, оточена зубчинами жовтуватих скель. Сава подумав, що він хтозна-коли дивився на зоряне небо, в якому можна було побачити рухому зірочку — космічний корабель. Втім, мертвих ніхто не шукає. Сава побачив свої будинки, малесенькі, але такі рідні, в які він мав ще сьогодні вернутись і приготувати собі вечерю, розпаливши вогонь у грубці. А потім заснути в постелі, що пахне сіном.

Сава надибав вузький прохід між скелями і поспішив туди. В лице йому вдарив сильний запах газу. З проходу витікав паруючий, гарячий струмінь води. Звідусіль клубочилася пара.

Моторошне видовище відкрилось Савиним очам. Він побачив ласків, які були не то мертві, не то спали, встеливши своїми тілами величезний простір з розкиданими гострими каменями. Він ходив поміж них, доки не надихався випарів і не опинився в розкішному зеленому саду з деревами, вкритими спілими плодами, де не було стежок і прим’ятої трави, тільки під деревом стояла дерев’яна лавка і на ній сиділа його мати в темно-зеленому платті і в білому капелюшку з стрічками, що зав’язувалися під підборіддям. Мати читала книжку, і її босі ноги не діставали до землі. Зрідка вона сягала рукою до плетеного кошичка і сипала зерно на траву, яке скльовували білі голуби.

Сава спіткнувся, боляче забився об камінь і отямився. Негайно вибрався з небезпечного місця, де випари викликали галюцинації й сон.

Ось де зимували ласки. Ось чому вони вимирають. Не від холоду, не від голоду, а від солодкого дурману, що плине з надр Селії. Сава бачив скелети ласків. Це означало, що тільки якась частина прокидається весною й спускається в долину, а решта гине. Спокійна, тиха смерть.

Яка велика спокуса! Сава міг би теж тут лишитися, а не мерзнути й голодувати.

Тієї зими трапилась невелика буря, після якої Сава цілісінький день відкопував припаси, що їх позакидало снігом. Ті камінці таки горіли, хоча й не дуже охоче. Тепер він міг собі дозволити тепло й кожного дня варив юшку чи пік у грубці картоплю, «З часом я пектиму хліб, — гордо думав Сава. — Побудую млин на річці й матиму муку, хай тільки більше стане зерна».

Весна настала зненацька. Сніг розтав за один день, і річка вийшла з берегів. Сава турбувався, щоб повінь не залила будівлі, але все обійшлося.

Сава надумав побудувати щось на зразок дамби; втім, він не дуже вірив, що загорода з каміння здатна зупинити воду.

Навесні повернулось 750 ласків. Це з 1085. Якщо так триватиме далі, вони вимруть зовсім.

Сава квапився засіяти поле. Ні про що інше він не дбав. Йому вдалося запрягти ласків у плуг — вони одразу зрозуміли, що від них вимагається. Піт котився з Сави струмками, він майже голий ходив за плугом і ночами не міг заснути, бо пекла спина й боліли руки, а вставати треба було з першими променями соиця.

Його життя залежало від врожаю. Сава прокопав від річки кілька ровів, і вони зволожували землю.

Але й ці пекельні дні нарешті скінчились. В добре прогріту землю лягла городина. Салат підріс сам, виткнулась цибуля. Можна було сяк-так перебитись.

Найбільшою приємністю для нього було купання в річці. Сава купався і взимку, але це нагадувало скоріше потребу, ніж розкіш. За цей час в нього виросла чорна велика борода. Йому було трохи лячно дивитись в дзеркалої таким старим він собі здавався.

Треба було подбати про ще один будинок-зимівлю. Сава примітив місце, де той мав стояти: значно далі від річки, куди не могла досягти навіть найбільша повінь; він прив’язав ласок шлеями до каміння, і ті перетягали їх до місця будівництва. Місцина була нерівна. Сава викопав заглибину під фундамент і вже збирався наступного дня укладати каміння…

Він був на тій прегарній галявині між скель ранньою весною, коли трава тільки проростала, посидів трохи на камені, нагрітому сонцем. Пообіцяв собі прийти пізніше, коли з’являться перші квіти. Для них у Сави був гарний маленький глечик із всюдихода. У ньому він звичайно тримав воду. Він страшенно шкодував, що не має насіння квітів. Квіти завжди нагадували йому ті, що росли колись біля його дому.

Сава знову прийшов на те місце. Він не зразу побачив її. Великий камінь закривав прохід до галявини, і спершу треба було його обійти.

Вона сиділа в траві, повернута до нього спиною. Сава бачив тільки довжелезне мідне волосся і клапоть темно-синьої сукні.

Скільки він стояв отак, приголомшений, Сава не пам’ятав. Його наче паралізувало; він не міг з себе вичавити ні звуку, та й не знав, чи варто, щоб його бачили.

Нарешті дівчина ворухнула волоссям і обернулася. Саме такою Сава її й уявляв.

— Тебе так довго не було, я чекаю вже другий тиждень… — сказала вона буденно.

— Я мав багато роботи, — так само буденно відповів Сава, і голос його затремтів.

Налетів вихор вітру, який бозна-звідки взявся.

— Мене звати Вітерниця! — посміхнулась вона і попросила когось: — Ще трохи вітру!

— Звідки… ти взялася?

— Не знаю. Звідки береться вітер? І куди він зникає?

— Не зникай, тільки не зникай.

— Я ще трохи побуду. Я принесу тобі щастя. В тебе вродить хліб, капуста й картопля, виросте сад, ласки матимуть що їсти взимку. Чи ти скажеш, що сам це зможеш? Без мене?

— Сам не зможу, — признався Сава. — Ти дуже гарна…

— Я боялась, що ти не прийдеш… Тягатимеш оте каміння, не думаючи про мене. Ти ж тільки зрідка про мене думав?

— Так. Якби я думав про тебе весь час, то давно б збожеволів. Ти на мене не сердишся?

Дівчина посміхнулась. Вона підвелась, і Сава побачив, що вона в довгій сукні, а коса стелеться по землі. Його захопив вихор вітру, який одразу знявся довкола них, вітер, що був лише на Ерідані.

— Ти з Ерідана, правда?

— Якщо тобі це подобається, то я можу бути й з Ерідана.

— Мені так легко дихати. Це все ти.

— Знаєш, що мене найбільше турбує? — відверто глянула на нього Вітерниця. — Те, що я тобі видаюся не живою істотою, а якимось привидом. З’явилася так несподівано… Для мене це не є несподіванкою, але що б ти не говорив зараз, я для тебе нереальна. Я тут сиділа і думала: а якщо я тобі раптом не сподобаюся…

— Хіба ти можеш не сподобатися? Ти трішки почекай — і я звикну до тебе.

— Скажи, а тобі було дуже важко тут самому?

— Я думав, ти все знаєш.

— Звідки ж я можу знати? — здивувалась Вітерниця. — Звідки я можу знати? Я можу лише здогадуватися.

— Я тобі розповім усе пізніше, а то зараз в голові казна-що робиться…

— Але ти теж не питай мене нічого.

— Я заберу тебе з собою!

— Не треба.

Сава не наполягав, бо куди б він її привів? У незграбну хижку, довкола якої нема жодного деревця?

— Не журись… Всьому є час. — Вона боязко торкнулась Савиної руки. — Я знаю, що я поспішила. Мені слід було прийти до тебе пізніше.

Губи в неї затремтіли. Сава мовчав.

— Ну, я піду…

Дівчина ворухнулась і глянула кудись убік.

— Нікуди ти не підеш!

— Піду!

Вітерниця заплакала. Сава обняв її за плечі:

— Вибач мені, вибач…

Він цілував їй руки, геть не тямлячись від розпачу.

— Але ж я все одно піду…

— Господи! — не витримав Сава. — Не говори цього слова, бо в мене розірветься серце!

Три дні й три ночі Сава не випускав її з обіймів. Вони засинали на мить, і знову все починалось спочатку. Не було ні сонця, ні зірок, ні хмар, світ увесь розчинився в їхній плоті. Не було думок, лише невгамовна спрага. Не було ні Сави, ні Вітерниці, лише одна істота, вщерть переповнена радістю і ніжністю. Всі жінки і всі чоловіки на світі перелились в цю істоту, мовчазну і прекрасну.

Четвертого дня, ополудні, вони знову стали Вітерницею і Савою. Сава побачив, як втомилась його кохана, стала аж наче прозорішою. Він приніс їй в долонях води і нарвав для неї ягід.

Навколо піднімалась прим’ята трава.

— Я дуже втомилась, — сказала Вітерниця, коли Сава провів пальцем по її руці. — Залиш мене саму. Я ще повернусь. Я тобі обіцяю. Клянусь…

Вона заплакала.

— Бідненька… — сказав Сава. — Це я тебе замучив…

Він поцілував її.

— Я прийду завтра.

Вона похитала головою:

— Я сама тебе покличу… Колись…

Через кілька хвилин геть задиханий Сава вернувся, але Вітерниця зникла. Він погукав її тихо, потім голосніше, але тільки луна відізвалась у скелях.

Як же це так?..

«Я збудую дім, — втішив себе Сава. — Гарний великий дім для нас, і сплету кошик для дітей. Вона повернеться. Ось тут буде сад. Всюди ростимуть дерева. По всій землі. Сюди прилетять птахи. Я насаджу повно квітів. Вона сидітиме в цих квітах, і ввечері я буду класти їй на коліна голову і дивитись в її очі».

Слава богу, за цей час нічого не трапилось. Ласки мирно паслися, сходило зерно, і Сава пригадав вірш, який читав узимку:

Присівши навпочіпки край поля, розтер між пальцями грудочку землі й посміхнувся. Ласки не вміли посміхатись. І не розмовляли з ним.

Який в неї гарний голос! Ніби музика. Треба спробувати передати його сопілкою. Коли вона повернеться, він спече їй хліба з зерна, вирощеного його руками. Для цього він збудує водяний млин тут, на річці. Сава відчув сильний голод, адже кілька днів уже нічого не їв. Увійшов у дім впевненою ходою, наче справжній господар. Розпалив вогонь, зварив юшку, спік картоплю. Навіть налив собі вина. Не рятувався від холоду — пив з великої радості, урочисто, по краплині. І якщо сьогодні він не став носити каміння, то це з нагоди свята. Не можна без свят, аж ніяк не можна.

З будинком довелося почекати. Сава добудував житло для ласків. Вдень він не працював, бо від спеки глина пересихала. Тільки вечорами і вночі при світлі зірок. Потім довелося збирати урожай і знову сіяти. Сава мав тепер багато соломи й зерна. Встиг запастися сіном, коли почались дощі. Усе посвіжіло й зазеленіло. Саджанці дерев сягали уже до колін. Восени він збирався їх розсадити. Аж п’ятнадцять дерев! Їх було шістнадцять, але один саджанець всох. Сава не міг простити собі недогляду. Втім, не дерева, а сад, Сава інакше й не називав кволі паростки.

Трава, насіння якої він висіяв спочатку, швидко розросталася. Ласки рознесли насіння по всій долині. Самим сіном, що його Сава зібрав за літо, можна було прогодувати двісті ласків… А ще солома, зерно, городина. Сава дуже тішився з того.

Висаджені ним ягоди рясно вродили. Сава зібрав якось ціле відро і висипав сушитись на сонці. За день-два ягоди були цілком готові, щоб зберегтись до зими. Ними Сава лікував і себе, і ласків. Листя він теж сушив. Воно йшло як приправа до супу.

З млином Сава вирішив почекати. Натомість з двох каменів зробив жорна. З цієї муки пік першу перепічку.

А ще доводилось запасатись вугіллям. То була марудь на справа. Сава мусив звернутися за допомогою до ласків. В нагороду він гарно пригостив їх капустою.

Проблема солі вирішилась несподівано легко. Сава знайшов солонці, на які його навели ласки. Лишалося набрати сірувато-жовтої землі, промити її і випарити сіль. Сава насолив капусти, а що не мав вільного посуду, то викопав ямку, обклавши її камінням. Він визнав за потрібне також збудувати над сховищами комору, щоб вберегти запаси від найлютіших морозів і злив.

Отак, день за днем, минало літо, осінь, і, коли настала зима, половина ласків лишилась на зимівлю. Сава аж тепер міг порадіти, що вся його праця не пішла намарно, що він переміг. Ласки ніколи не завдавали йому клопоту. Сава, як біолог, мав би велику користь зі своїх спостережень, але йому було не до науки. Мусив нагодувати півтисячі ласків, дати їм затишок і тепло.

І знову настала весна. Сава наче й забув про Вітерницю, але кожна клітина його тіла пам’ятала її. За цей рік він став справжнім чоловіком, котрий не любить розчулюватись і вміє чекати.

Але не міг стриматись, коли одного ранку почув крізь сон дитячий плач, від якого серце ледь не вистрибнуло з грудей. Сава вибіг надвір і побачив на грядці салату загорнуте в ковдрочку й пелюшки дитя, котре безпомічно борсалося. Мало десь зо три місяці й у своєму відчайдушному борсанні нагадувало рожеву рибку, викинуту на берег. На Саву глянули потемнілі від образи зелені оченята. «Боже, що я з ним буду робити?!» — перелякався в першу мить Сава.

Він озирнувся довкола. Ласки почали сходитись, стривожені криком. Сава підняв дитину з грядки, незграбно гойднув і крізь пелюшки відчув щось мокре. Це була справжнісінька дитина, хлопчик. Аж тоді Саву наче громом ударило: син! Його син! Він безтямно водив очима, все ще не вірячи в реальність того, що сталося. Потім злякався, що його син може спектись на сонці, й помчав до хати. Дитина знову зайшлася плачем. Сава насилу здогадався змінити пелюшки. Він навіть не вважав дивним, що на столі лежить цілий стосик пелюшок, білих, ретельно напрасованих, і така ж купка малесеньких сорочечок. Сава сидів перед ліжком і дивився, як засинає його син, все ще невдоволено схлипуючи. Авжеж, зараз прийде мама Вітерниця! Вона скаже, що нам робити і чим нас годувати.

Але Вітерниця не приходила. Сава сидів коло голодної дитини і ледь не плакав, таким почував себе безпорадним перед цією крихітною істотою. Він умів усе: орати, сіяти, будувати будинки, розпалювати в печі, латати одяг, але не вмів годувати дітей, хоча міг їм розповідати казки. Але яка голодна дитина буде слухати казку!

Він не помітив, як на порозі з’явились дві ласки. Одна з них сміливо наблизилась до ліжка і, перш ніж Сава встиг розтулити рота, лизнула маля. Воно замовкло. Це була та ласка, що зимувала в горах і недавно народила мертве ласеня. Тільки тепер Сава втямив, що має робити. Він погладив її і щось прошепотів на вушко. Через кілька хвилин Сава перелив молоко з кухля в пляшечку з соскою, яка була під руками. Він просто знав, що вона мусить бути, як і чисті пелюшки. Дитина жадібно почала смоктати молоко. Саві наче камінь з плеч звалився. Він виніс надвір дитину, в котрої уже заплющувались оченята від ситості, й високо підняв над головою, перед усіма ласками.

— Мій син! — сказав він. — Мій син! Хай його звуть Анастас, як мого найкращого друга.

Під вечір, коли спадала спека, Сава носив малого по двору, показував йому сад, річку, гори і говорив, говорив. В цей час одразу кращала погода: віяв вітерець, сонце обов’язково виглядало з-за хмар. Може, так тільки здавалось Саві.

І перше слово, яке сказав його син, було слово «мама». Безліч разів на день Сава згадував маму Вітерницю. Ось вона скоро повернеться і побачить, як ти виріс і незабаром почнеш ходити.

Втім, мама була весь час з ними, тільки Сава її не бачив. Крізь сон він чув тихенький спів, і дитина, яка тільки-но починала плакати, одразу стихала. І хто ж приносив одежу їхньому синочкові, як не вона? Сава роздивлявся усі штанці, курточки, шапочки, шукаючи якогось знаку. То була ручна робота, і Сава занурював у них лице, вдихаючи рідний запах. Він ще не забув, як пахли йому коси Вітерниці. Не міг навіть сердитися на неї, адже то був її син. Втім, одного разу він розлютився. Коли Анастас попік ручку од груби. Сава ледь розуму не втратив, поки біг з поля на несамовитий дитячий крик. Більше він не залишав Анастаса самого. А тоді вийшов з дитиною надвір і, повернувшись лицем до місця, де зустрів Вітерницю, погрозив кулаком:

— А ти де була?!

Коло дому завжди товклися малі ласенята. Анастас так і навчився ходити, тримаючись за їхню шерсть.

Через рік дерева зацвіли і дім був готовий. Перший дім, вкритий щонайліпшою соломою, з трьома вікнами, великою грубою й підлогою, встеленою солом’яними килимками, які Сава сплів сам. Він повісив дзеркало, розставив на полицях посуд. Звісно, найкраще було те, що дім стояв посеред саду.

Сава гарно вдягнув Анастаса, взяв його на руки, і вони неквапно, як належить справжнім чоловікам, пішли вверх по річці, здолали всі перешкоди і опинились на галявині, Вітерниця стояла по коліна в траві й дивилась на них.

— Ходімо… — сказав тихо Сава. — Ходімо додому!..