Громадянин Ікс

На перелазі

Мені здається, що й детективну історію навряд чи приймуть мої замовники. Вони ніколи не погодяться з версією про повну непотрібність контори. Я можу собі дозволити топтатися по малошанованому бюрократичному закладу, скільки мені заманеться. А вони люблять свою контору навіть тоді, коли лають, коли шпетять на всі заставки її правила й розпорядки, форми звітності й контролю, звички керівництва й набридлих за багато років колег.

Хто мені, дозволить отак просто, без достатніх підстав, свідчень, документального підтвердження закрити контору. Звідки я знаю, що контора не потрібна? Що це за суб’єктивізм такий? Вигадав усе тільки тому, що слово «контора» викликає у мене відразу, тільки тому, що в ній пропрацювала кілька років людина, про яку сьогодні ніхто з її співробітників нічого сказати не може.

А сам ти живеш десятий рік у цьому будинку, а чи багато можеш сказати про його мешканців? Які вони? Про що мріють? Чого сподіваються від життя? Принаймні як звуть-величають твоїх найближчих сусідів? Тягне тебе, чоловіче добрий, обов’язково когось викрити, щось затаврувати, бодай вщипнути.

Ні, так справа не піде. Катай в іншому напрямі. Хай це буде історія кохання. Вона обов’язково всім сподобається, всіх задовольнить. А щасливе кохання декого може й надихнути на щось…

Чекай-чекай, що ж то за щасливе кохання, коли героя завтра ховатимуть з музикою. Це вже ти, друже, передав куті меду. Шкода. Та нічого не вдієш.

Чому нічого не вдієш? Щасливе кохання було не в нього, а в його дружини. Вона кохала іншого, та не наважувалася залишити чоловіка. Така вже порядна жінка нашому герою трапилася. Ну от, завтра його, бідолаху, на цвинтар, а післязавтра вона стане до шлюбу з іншим.

А що? Всі будуть в захваті. На громадянській панахиді язики чесатимуть про її щастя, обговорюватимуть деталі й подробиці, згадуватимуть подібне з власного досвіду. Котрась із молодших співробітниць скаже: «Я б так не змогла. Я б півроку почекала, а тоді вже…» Старші з нею про людське око погодяться, ховаючи сумні посмішки: «У двадцять років і ми б почекали:..»

Знову ти, хлопче, своєї, треба тобі обов’язково когось на ганебному стовпі розіп’яти. У жінки горе, а півміста про неї чортзна-що варнякатиме. Не піде. Категорично не піде.

Хай йому грець з тим щасливим коханням! Мало тобі просто кохання? Щасливе кохання навіть у тій конторі помітили б, а такого добра, як звичайне кохання, навколо скільки завгодно, на нього вже ніхто й уваги не звертає. Отже, він кохав свою жінку, а вона кохала його.

Ні, знову щось не так виходить. Кого сьогодні отим щасливим подружнім життям здивуєш?! Де конфлікт? Де пристрасті, які розцяцькують мою історію, мов новорічну ялинку?

Для конфлікту, для пристрастей, для розцяцькування неодмінно потрібен третій (або третя), четвертий (або четверта). Щоб все заплуталося, щоб були вагання, сумніви, душевні муки.

Четверта, думається мені, то вже забагато. Так і заплутатись можна. А от третя в історії його особистого життя, либонь, була. Може, саме ця обставина пояснює непримітність героя, його бажання завжди й скрізь залишатися в тіні, щоб ніхто, не дай боже, не звернув уваги на ту дивну, малопристойну подробицю біографії рядового службовця. Знав: третьої бути не повинно. Це йому було відомо достеменно. Дивом дивувався, як воно все сталось, а нічого змінити не міг.

Тут мені доведеться заглибитися в його життя. На це заслуговує герой, який точно знає, чого робити не можна. Такі, слово честі, не часто трапляються.

Уявіть собі, жив хлопець. Дбайливі батьки з дитинства втовкмачили йому, чого він робити не повинен. Може, вони були кандидатами наук, що спеціалізувалися не на відкритті нового, а на спростуванні якихось підозрілих теорій, сумнівних припущень, малодоказових гіпотез.

Слухняний хлопчик не ламав іграшок, не псував книжок, не танцював у калюжах, не грався з сірниками, не бруднив одяг, не одержував двійок, не приятелював з поганими хлопчаками, не курив, не тікав з уроків, не ходив на фільми, яких не рекомендовано дивитися дітям до шістнадцяти років, не переходив вулиці там, де це заборонено, по толочив траву на газонах, не суперечив батькам, коли ті обрали для нього інститут, в якому наш герой мав сягнути сонцесяйних вершин науки…

Ніде правди діти, іноді йому кортіло порушити оті всі заборони. З погано прихованою заздрістю поглядав на тих, хто ламав іграшки, псував книжки, танцював у калюжах, переходив вулиці, суперечив батькам…

Однак життя вчасно застерігало хлопця від неприпустимих і небезпечних порушень, наочно демонструючи, чим ті порушення закінчуються. Неслухняних дітей боляче, а головне, принизливо карали. Гра з сірниками закінчувалася пожежею. Курці передчасно вмирали від раку чи запалення легень. Ті, хто погано вчився й приятелював з різними харцизяками, завершували своє життя вантажниками продовольчих або (в кращому разі) меблевих магазинів. Щасливці, яким вдавалося переглянути нерекомендовані фільми, виходили звідти розчарованими, презирливо пхекаючи: «Ми думали, там про війну, а воно все про любов та про любов!» Порушення правил руху й толочіння трави закінчувалося штрафом або неприємною бесідою з міліцією. Батьківський вибір інституту забезпечив йому спокійне життя тоді, коли інші мучилися сумнівами…

От тільки вже в самому інституті на нього чекала несподіванка, непередбачена каталогом заборон. До героя прийшло кохання. Як на те, поблизу не було його постійних порадників. А були осінь, село, збирання картоплі, веселий студентський гурт. Була вона, відчайдушна смаглявка, яка, здавалося, нічого не боїться і не визнає жодних заборон.

Він пробував якось відтягнути відповідь на поставлене руба питання: «Ти любиш мене?» А вона сміялася й повторювала вимогливо; «Ну скажи, скажи, ти любиш мене чи ні?»

Що мав відповісти? Вона подобалася йому. З нею було весело й страшно. Весело, бо тієї осені їм, першокурсникам, які щойно поклали до кишень студентські квитки, не годилося сумувати — весь світ лежав біля ніг, всі дороги здавалися рівними, легкими й сонячними.

Страх його теж був особливим. Разом із своєю коханою він піднімався над численними заборонами, перескакував, мов молоде козеня, через усі «ні» й «не можна». Здавалося, що зараз неминуче покарання впаде на їх молоді й легковажні голови. Та воно все не падало. Один день приходив на зміну іншому…

Потім вони повернулися до міста. З острахом чекав на те, що скажуть, як поцінують його перше кохання батьки. Приготувався мужньо захищати його. Зрештою, мав на це право, адже саме він, а не хтось інший, все життя не псував, не переходив, не толочив, не суперечив… Гарною поведінкою заслужив хоч невеличкого подарунка, якоїсь компенсації. Наш герой готовий був прийняти її у вигляді безхмарного щасливого першого кохання.

Розумів, як нелегко буде вибороти цей дарунок у суперечці з батьками. Жахався сварки, образ, звинувачень, сліз, зітхань, приступів стенокардії у батька й спазм судин у матері. Раз у раз доведеться робити, говорити, вимагати того, чого робити, говорити, вимагати не можна. Але ж він не може, не хоче, не має права відмовитися від коханої. Вона ж подарувала йому, не вагаючись, щастя, радість, кохання, й він від того дарунку не відмовився. Отже…

А мати подивилася на них, посміхнулася лагідно й вказала просто: «Не треба поспішати, мої голуб’ята».

І бурі наче й не було. Сум’яття думок, почуттів, вимог кудись зникло, розвіялося, відлетіло. Всі складності, виявляється, дуже легко вкладаються в таку просту формулу: не треба поспішати.

Справді, куди й для чого вони мають поспішати? Ще стільки часу попереду. Хіба ж вони сумніваються в своєму коханні? Його ж повинно вистачити на багато років. А так розтринькають на першому курсі, розміняють на побутові дрібниці…

Вона не погоджувалась, просила, вимагала, наполягала, умовляла. І він одного разу подумав, що з такою неспокійною супутницею буде зовсім не так просто йти поруч дорогою через усе життя. Потім подумав ще раз. І ще раз. Подумки похвалив матінку за обачливість. Кілька разів дозволив собі запізнитися на побачення. Потім не прийшов зовсім. Один раз. Другий.

Вона зустрічала його в інститутських коридорах, кидалася до нього, щось говорила. Він не слухав, боязко озирався навколо, чи хто, бува, не бачив. А то ще не так зрозуміють.

І даремно не слухав. Вже потім, як вона вийшла заміж за іншого і поїхала кудись з їхнього міста, збагнув, про що, власне, йшлося. Та яке це мало значення після її зради?!

А може, воно на краще? Навряд чи потрібні шаленство й нестриманість для спокійного життя. Завжди почуватимешся непевно, не знаючи, чого тобі чекати від своєї власної дружини. Ще й діти на матір вийдуть схожими, тоді вже зовсім кепські справи.

Отже, ми можемо вважати, що спроба нашого героя вийти за звичне коло того, чого робити не можна, закінчилася невдало. А головне, він сам переконався в повній безперспективності подібних спроб. Радів з того, що так легко вискочив з халепи.

А як же з обіцяним коханням? Тут не варто поспішати. Кохання приходить і відходить. Для нашої історії врешті-решт не так вже важливо: перше воно, друге чи взагалі без порядкового номера.

От і до мого героя прийшло згодом ще одне кохання. На останньому курсі інституту. Звісна річ, воно було не схожим на те картопляне. Батьки не суперечили, наречена не дозволяла собі якихось малопристойних вибриків й нерозважливих вчинків. Все заздалегідь обговорили, обумовили, погодили. Його, поки йшли ці обговорення, іноді брала нетерплячка. Та далі поцілунків біля парадного нареченому заходити не дозволялось, все інше відкладалось на той день, коли в Будинку одружень їм видадуть необхідні документи.

Документи нарешті видали, і він загалом лишився задоволений тим, як все склалося. Дружина йому чимось нагадувала матінку. Вона теж добре зналась на тому, чого робити не можна. На той час, правда, і він вже це знав. Принаймні думав, що знає.

Після інституту влаштувався на роботу до контори, в якій працює мій сусід. Робота його теж задовольняла, й він у конторі всіх задовольняв. Жодного разу за всі ці роки ні з ким не посварився. Завжди й з усіма намагався бути в гарних стосунках. Не приставав ні до яких внутрішніх коаліцій, груп, групочок і навіть просто чоловічих компаній, які після чергової зарплати рушають на пошуки пригод і скромних розваг у найближчому пивному барі.

Дещо наш герой на цьому втрачав, бо ж таки не завжди коаліції, групи складаються для зведення особистих дрібних рахунків. Заради якихось принципово важливих питань іноді теж гуртувалися працівники контори.

Залишаючись постійно між двома угрупованнями, він зажив слави безініціативного, надмірно обережного хлопця. «Ні риба ні м’ясо», — говорили про нього в конторі, але без гніву й роздратування, що героя цілком влаштовувало. Нагадував людину, яка воліє вкладати свої гроші до ощадної каси, маючи з того два проценти річного прибутку. Ризикована гра в «Спортлото» чи лотерею таких не вабить, хоч там, здавалося, можна здобути більше матеріальних достатків. Прагнув забезпечити спокійне, без будь-яких несподіванок, майбутнє для себе, для дружини, для дітей, які колись з’являться, майбутнє, в якому не відбуватиметься нічого такого, чого відбуватися не повинно. От тільки з дітьми поки що нічого не виходило.

Рано чи пізно службовця, який знає, чого робити не можна, помітило б керівництво контори (не безголові ж там люди сидять). От і кинули б його на контрольно-ревізійну службу. Став би він там незамінним працівником, було б вже тоді що сказати на урочистій громадській панахиді. Може, навіть вистачило б у нього духу на яку-небудь дисертацію. Повідав би світові, чого не можна робити в галузі, яку він невсипно все життя контролював і ревізував. Викладати б його запросили до вищого навчального закладу або на курси підвищення кваліфікації. Хоч у такий спосіб залишив би після себе спадкоємців, бо, думається, з дитячою проблемою на терені власної родини він так і не впорався б. Бачите, як багато ми втратили через ту дурну автомобільну катастрофу.

Та повернімося до того, що передувало катастрофі. Не час і не місце нині досліджувати можливості, які загиблий міг реалізувати, живучи за фортечною стіною, складеною із заборон, важучих, мов дубові колоди. Пошукаємо перелазу в тій стіні. Він обов’язково повинен бути. Хай ним тривалий час не користувалися, але, напевне, й не забували, сподіваючись вислизнути коли-небудь за межі обложеного міста.

Він завжди пам’ятав свою першу спробу, радісне відчуття свободи, польоту, щастя. З роками страх, який ту вилазку супроводжував, забувався. Залишилося почуття власної сміливості. Воно викликало повагу до самого себе, віру в те, що коли-небудь, якщо складуться відповідні умови, з’явиться бажання або дружина поїде в тривале відрядження, він зможе дозволити щось подібне.

Так ми знову підходимо до історії про його кохання. Вона й приведе героя до трагічного зіткнення з бензовозом. У коханні завжди невідомо, чим все закінчиться — одруженням, розлученням чи аварією яких-небудь транспортних засобів.

Отже, кілька років тому, коли ніщо в природі не віщувало грози, неждано й негадано здибався він на вулиці з своїм першим коханням — смаглявкою однокурсницею. Виглядала вона досить привабливо в своєму елегантному й водночас дещо екстравагантному брючному костюмі. Костюми ті тоді тільки входили в моду, принаймні його дружина не дозволяла ще собі легковажити в такому вигляді на вулицях міста.

Кинулося перше кохання йому на шию, радісно вигукуючи: «Ріднесенький ти мій! Де ж ти пропадав стільки років?!» З тих вигуків наш герой зробив правильний висновок: «Не забула, чортяка, мене. Інколи, мабуть, згадувала».

Пішли поруч, жваво обмінюючися інформацією про минулі роки, про життя-буття. З’ясувалося, що вона вже встигла розлучитися з своїм першим чоловіком. (Тут він ще раз переконався в слушності материних побоювань й пересторог).

«А ти ще не розлучився?» — спитала вона.

Червоніючи, мов у цьому справді було щось непристойне, відповів, що до розлуки в нього справа ще не дійшла.

«Як завжди, не поспішаєш», — натякнула вона йому про давноминуле.

Приємно було йти поруч з елегантною, гарною жінкою, яка колись ледве не стала його дружиною і навіть, якщо пам’ять не зраджує, кохала пристрасно й безтямно.

Турбувала тільки думка про те, як до цієї прогулянки поставиться та, що таки стала його дружиною. Що скажуть співробітники, знайомі й сусіди. Знав, одруженому мужчині подібні прогулянки не рекомендовано. Так до чого завгодно можна догулятись. Тож навіть зрадів, коли вона запропонувала зайти до не і на каву.

В її невеличкому однокімнатному помешканні його насамперед вразили безладдя й повна неорганізованість побуту, які так контрастували з тим, до чого звик. (Тут, напевне, він ще раз подякував матінці за своєчасне й мудре вручання в його життя).

Книжки, альбоми, платівки, магнітофонні касети, різні чудернацькі дрібнички розкидано було по всій кімнаті.

На кухні помітив кілька брудних тарілок у посудомийці, давно не чищені чайник і кавник. На мотузці над газовою плитою гойдалося кілька інтимних деталей жіночого туалету. З відра для сміття шкірилися порожні консервні бляшанки.

За тим шарварком не зразу впала в око писана олійними фарбами картина, що висіла над незастеленим ліжком. На картині ж зображено було таке, від чого він вдруге за сьогоднішній день почервонів. Невідомий, але вправний художник намалював роздягнуту жінку.

Він швиденько сховав очі, удаючи, що нічого не побачив. А коли господарка вийшла з кімнати, не втримався і придивився пильніше до тієї картини. Дивно, але було в ній щось знайоме. Обличчя розгледіти було важко — художник заховав його в хвилі чорного розпущеного волосся. Але ж тіло, довгі ноги, вузькі хлопчачі стегна, гострі маленькі груди… Де й коли він їх бачив?

Відшукати відповідь загалом було не важко, бо в його житті лише дві жінки поставали перед ним у та кому-от вигляді. На дружину жінка з картини схожа не була. Це точно. Отже?

«Невже це ти?» — наважився він спитати, коли вона повернулася до кімнати.

«Так, це я, — спокійно відповіла вона, немов нічого особливого в факті існування й такого привселюдного демонстрування того сороміцького портрета не було. — Мій колишній чоловік малював».

І вони перейшли до кави. Про щось говорили, а його очі мимоволі поверталися до портрета. Картина хвилювала, вабила, кликала до себе, народжувала якісь невиразні почуття, щось схоже на те, що відчував він, коли вперше дибився фільм, який дітям до шістнадцяти років не рекомендовано дивитись (йому було тоді шістнадцять з половиною). Досі був переконаний, що на таке порядна жінка погодитися не може, що в цьому є щось визивно непристойне. Ні, він не проти класичного мистецтва, усіх отих Афродіт, Венер чи купальниць, яких виставляють у музеях. Але ж то в музеї, за гроші, а тут дома й безкоштовно. І не Афродіта, а жива сучасна жінка.

Збентежений, знічений, ледве не пустив повз вуха її несподіване питання:

«Чи любив ти мене тоді?»

Вона уважно дивилася на нього, і він раптом зрозумів, що зараз станеться щось таке, чого робити ні в якому разі не можна.

«А за що я тебе любила? — проказала вона роздумливо, не чекаючи відповіді. — І за що я досі тебе люблю? Нічого, крім прикрощів, з тієї любові не маю, а от люблю. Не можу забути. Дурниці!.. А знаєш, нашій дитині було б уже одинадцять років».

«Якій дитині?!» — зойкнув вражено.

«Тій, якої мені довелося позбутися, коли тобі порадили не поспішати».

«От тобі й маєш! — щиро здивувався він. — А з дружиною в мене нічого з дітьми не виходить. Я вже сумніватись почав. І дружина теж. Ну, я їй тепер скажу!..»

Вона поставила філіжанку з кавою на стіл і заплакала. Це вже було занадто для людини, непристосованої до того, щоб когось навіть випадково робити нещасним. Це порушувало його внутрішню рівновагу, захмарювало його завжди безхмарні виднокруги.

Тож, не сподіваючись ускладнень, простяг руку до свого першого кохання. Прагнув якось заспокоїти її. Цей дотик нічого іншого не повинен був означати. Такий собі вияв дружньої уваги й співчуття. А вона відповіла на нього шаленим, безтямним поцілунком, від якого голова пішла обертом, відповіла тими самими обіймами, в яких колись пливли вони в країну свого першого кохання. І він зненацька знову відчув себе сміливим мандрівником, який нічого не боїться й ні на що не зважає. На поцілунок відповів, на обійми — теж. Може, сподівався, що тим і обійдеться. Ну, подумаєш, поцілував, ну пригорнув…

Та їй, здавалося, було вже байдуже, що він думає і на що сподівається. Вона похапцем почала скидати з себе одяг. Її дратував опір численних ґудзиків, застібок, блискавок. Все тріщало і сипалося під нетерплячими руками. Немов боялась, що не встигне, запізниться, що герой її першого кохання кудись знову повіється на багато років.

Його ця шалена гонитва теж підхопила. Ґудзики, правда, він не пообривав, але чи не вперше в житті дозволив собі жбурнути одяг на підлогу жужмом. В останню мить хотів було виправитись, та вона підстьобнула його лунким, вимогливим: «Ну, де ж ти?»

Отакечки воно завжди починається: один раз дозволиш собі порушити правила, всотані з молоком матері, в дрібниці порушиш, на перший погляд зовсім неістотній, і покотишся нестримно вниз, і ніщо тебе не порятує, не зупинить твого стрімкого падіння.

Він глянув на ліжко і побачив ту жінку з картини, так би мовити, в оригіналі. Тільки на картині вона виглядала спокійною й очі ховала під хвилею чорного розпущеного волосся…

Так він став її коханцем. Певні незручності й складності в цьому були, звичайно. По-перше, характер вона мала неврівноважений, нестримний. Так і сподівайся якогось вибрику. По-друге, не міг згадати, як до подібних справ ставилися його батьки. Вони не любили розповідати про речі й вчинки малопристойні, інтимні й занадто делікатні. Хлопчик міг все не так зрозуміти, зробити не ті висновки, і взагалі йому цього знати не треба.

І от настав час, коли педагогічна батьківська обмеженість вилазила боком. Справді, нічого зрозуміти не міг. Навіть не знав, по якій графі свою недозволену любов пустити — малопристойності, інтимності чи делікатності.

«Ат, що буде — те й буде!» — зрештою махнув на все рукою, бо не підходила його любов під жодну з батьківських рубрик. Та й не міг він її вдруге кинути, зробити нещасною, пригасити щасливі вогники, які засвічувались в очах жінки, коли він з’являвся на порозі кімнати з тим сороміцьким портретом. Знав, що терзатиме потім себе за непослідовність, жорстокість, безсердечність, за те, що відмовився від того, від чого можна було б і не відмовлятися.

Досить швидко з’ясував (і це потішило героя), що як не дивно, але його кохання, його ніжності, його доброти цілком вистачає на двох жінок. Ще й трохи залишається. Нікого він не обділив — кожна одержувала все, чого прагнула. Не почувався зрадником, брехуном, фальсифікатором, був щирим і щедрим у своєму подвійному коханні. Попервах боявся, що заплутається в їх іменах, назве дружину іменем коханки чи навпаки. Довелося виробити спільну для обох систему пестливих прізвиськ — «рибонька», «сонечко», «ягідка». Жінкам ці прізвиська подобалися.

Часом тільки сумно посміхався з дивовижної ситуації, в яку потрапив. З дружиною вночі намагалися вирішити давно заплутану дитячу проблему. Для повної сімейної рівноваги і щастя потрібен був син або дочка. Як на те, діти не з’являлись.

А от з тією, другою, інша притичина. Вона, здавалося, могла зайти в тяж від самого його погляду, хоч це одразу і небажано все ускладнювало б. Довелося б вирішувати багато неприємних проблем. Порушився б усталений порядок існування.

Та і в конторі не знати як поставилися б до аморального співробітника. Може, й нічого б не сказали, та без іронічних посмішок за спиною не обійшлося б. А він не любив, коли посміхаються за його спиною. Тож про дитину від жінки, з якою не був офіційно зареєстрований, думати не випадало. Хоч іноді вона йому це пропонувала. Жартома.

Минуло років зо три. Він звик, втягнувся в своє подвійне життя. Оскільки обачність ніколи його не залишала, то ні в конторі, ні дома про оте гріховне стрибання в гречку ніхто не здогадувався. А може, воно нікого й не цікавило.

Не знати скільки продовжувалася б ідилія, в якій всі (принаймні йому так здавалося) були щасливі й задоволені, аж спокій порушила та шалена, нестримна в своїх почуттях жінка — героїня його першого кохання.

«Я більше так не можу, — сказала вона одного чудового дня. — Я хочу, щоб ти був завжди коло мене. Мені гидкими здаються ці крадені години».

«Рибонько, хіба ж ми не щасливі з тобою в ці, як ти їх звеш, крадені години? — перепитав він, чистосердо дивуючись її дикою забаганкою. — Хіба ж не дарують нам ці години щастя, радості, ну й всього іншого?»

«А я не хочу дарованого щастя! Я хочу, щоб ти був мій або щоб тебе зовсім не було! — гукала вона, не тямлячи себе, не думаючи про сусідів за стіною.

„Отже, ти хочеш, щоб я пішов з твого життя?“ — запитав він обережно.

На щось подібне давно очікував. Не може, не має права звичайний чоловік мати одразу двох жінок. Не вкладалося подібне в освячену батьками систему приписів, заборон, пересторог. І хоч останні роки, здавалося, повинні були викликати в нього сумніви в доконечній істинності системи, він кожного дня внутрішньо готувався до відступу. Сподівався, що відступ обійдеться без відчутних втрат. І помилився.

„Я хочу все поставити на свої місця, — продовжила вона з холодною, майже нелюдською впертістю. — Ти любиш мене. Не раз, сотні разів говорив мені про це. Я вірю. Я відчуваю, що справді потрібна тобі. То чого ж ми зі своїм коханням будемо ховатися? Завтра я піду до жінки, яку ти називаєш дружиною, і все їй розповім. Взагалі це повинен був би зробити ти. Та в тебе на таку справу не вистачить хоробрості. Ти будеш знову відкладати, будеш чогось чекати, сподіваючись, що все без тебе владнається. Одного разу я вже втратила тебе в тому чеканні, вдруге цього не трапиться, мій любий хлопчику, моє перше й єдине кохання!“

Не знаю, як йому вдалося її вблагати, утримати від того жахливого походу до дружини. Тут мені нічого не хотілося б вигадувати, та, либонь, наймудріша вигадка може в подібній ситуації видатися малоймовірною. Бо як закоханій жінці чогось забагнеться, то вона не неодмінно зробить, ніщо її не зупинить. Тому проймаюся повагою до свого героя — судячи з усього, він таки її зупинив. Принаймні умовив відкласти розмову з дружиною на кілька тижнів.

Та не знаю, чи заслужив герой ту повагу, бо нікого б він не зупинив, якби не одна суттєва обставина. Нікуди та шалена жінка не збиралася йти. Краще за нас з вами розуміла й знала його. Й ні на що не сподівалася. І непотрібен їй був такий чоловік. Прагнула зустрічі з своїм першим коханням, з мріями давніми, з високим небом своєї юності, з тим вигаданим героєм, який приходить у дівочі сни. Знала вже давно, що він не такий, як мріялося. Та — гай-гай — життя не переграєш, двох перших коханих не буде ніколи. Лаяла себе, збиткувалася над собою, та коли він приходив, на кілька годин забувала про все, крім того високого осіннього неба. На більше її б і не вистачило. Якби він і справді став її чоловіком, вона б втекла від нього, як від того свого художника…

А наш герой повірив у серйозність її намірів. Повірив і перелякався. Смертельно перелякався.

Жив у страшному, не звичному для себе напруженні. Чекав на її прихід. Уявляв щохвилини, як у його затишній, гарно вмебльованій, прибраній квартирі почнеться дикий скандал, сварка двох жінок. Вони будуть доводити одна одній своє переважне право на його кохання, наводити (кожна з власного досвіду) незаперечні докази щирості, непідробності його почуттів.

Для нашого героя, який нічого не порушував, для людини, яку ніхто ніколи ні в чому не міг звинуватити, ця сварка, цей майбутній, до непристойності гучний скандал набирали трагічних обрисів. До того ж доведеться неодмінно й негайно після тієї веремії щось вибирати, когось обділити, визнати (уперше в житті), що ти чинив не так як слід, кохав не ту жінку. От тільки, яку ж треба було кохати, він не знав.

А може, не тільки в коханні, айв чомусь іншому він помилився? Може, даремно колись, після веселого дощу, не вихопився з хати в новому святковому вбранні й не протанцював щось веселе-веселе в калюжі посеред двору? Або треба було все-таки кинути інститут, науку, до якої нічого, крім ввічливої поваги, не відчував, податися в мандри на край світу з коханою дівчиною під розпачливі вигуки рідних, знайомих, сусідів…

Ні, це я, здається, занадто далеко зайшов. Де вже йому про такі дивні речі думати. Він просто панічно боявся сварки. Роз’ятрював собі душу, уявляючи, як воно все буде. Палаючі очі однієї. Перекривлені стражданням уста іншої. Його скоцюрблена, знічена постать поміж ними.

В його безжурне, правильне життя зненацька, мов поїзд на станцію метро, з диким скреготом вкотилося щось страхітливе й незбагненне. Переляканий, розчавлений тим ревищем, тим вогнянооким чудиськом він стулив міцно повіки. А перед його внутрішнім зором із шаленою швидкістю без кінця прокручувалося одне й те саме видиво: палаючі божевільною нелюдською пристрастю очі, розтрощена важкою хвилею чужих страждань постать.

І знову: божевільні очі, розкраяні мукою вуста, розчавлена постать.

Очі! Уста! Постать!

ОЧІ!!!

УСТА!!!

ПОСТАТЬ!!!

У конторі ніхто ні про що не здогадувався. Ніхто не зазирнув вчасно до його переполоханої душі. Ох, як потрібен був у цю пору нашому герою щирий, відданий друг, на якого можна вилити, вихлюпати всі свої сумніви, страждання, побоювання!

Друга не було. Так, все доводилося носити в собі. Важкий тягар згинав його нижче, ніж завше, над робочим столом. Коли лунав телефонний дзвінок у кімнаті, наш герой нервово сіпався, охоплений лихими передчуттями.

Переляканими очима дивився на кожного відвідувача. Побоювався, що обидві жінки з’являться для з’ясування стосунків сюди, до контори, щоб підключити до справи й безпосереднє його керівництво.

Тут уже ота жахлива картина, яка невпинно, мов рекламний ролик, кружляла в його уяві, набирала зовсім фантастичних обрисів. Появу в ній керівних постатей прирівнював до вибуху, який трощить, нівечить, підкидає кудись високо всіх інших учасників майбутнього скандалу. Зміщувалась перспектива. Порушувалися масштаби. Все розпадалося на безліч окремих шматків. Та в кожному з уламків повторювалося одне й те ж саме. З’являлися тільки постаті набурмосених керівників контори і лунали їх грізні, безжальні, наче вирок, слова: „Так от чому ви не підготували вчасно доповідну записку про дебіторську заборгованість!“

Либонь, справді в ту пору в нього з якоюсь доповідною справа не клеїлася. Саме тому ніхто не звернув уваги на дивну пригніченість молодшого інспектора. Все списали на ту записку. Хтось, може, подумки навіть похвалив героя за відданість справі.

А трагічна розв’язка невблаганно насувалася. Сам її прискорив. Прагнучи зарадити лихові, спробував бути особливо уважним і щедрим на почуття до тієї, яка запросила його колись на каву. І даремно, бо її та увага, щедрість немов підстьобували.

„Все! — гукнула вона, притискаючись щільненько до нашого героя. — Годі! Завтра, любий, ти назавжди станеш моїм! Лише моїм!“

Він жахнувся, а коли прийшло те завтра, добровільно зголосився їхати до главку. Однаково з доповідною запискою в нього нічого не виходило. Труднощі, які виникли у нашого героя з написанням звичайного папірця, здається мені, яскраво й незаперечно свідчать про ту велику шкоду, що її завдає окремим установам аморальна поведінка деяких легковажних співробітників. До того ж вони (тобто деякі співробітники) зрештою стають жертвами дорожніх аварій, так і не підготувавши для доповіді керівництву потрібну інформацію. Якщо й далі так триватиме, якщо не вжити рішучих заходів, то це може істотно на чомусь позначитися або навіть щось дезорганізувати.

З такими думками їхав він до главку. З ними ж і повертався. Вони якось особливо підкреслюють трагізм того, що сталося.

І тут нарешті з’являється бензовоз. Він не міг не з’явитися. Він повинен був вихопитися із-за рогу й порятувати мого героя. Доля, яка завжди лагідно усміхалася до нього, й цього разу не зрадила свого обранця, подарувавши бажані спокій і щастя.

Скажете, яке ж то щастя, коли згоріла людина на попіл? Не поспішайте з висновками, не сумуйте з приводу трагічної загибелі. Повірте, в останню мить він був щасливий. Все розв’язувалося найкращим чином.

Коли бензовоз мчав нестримно на їх маленьку машинку, в нашого героя майнула думка: „Полежу в лікарні місяць-другий. Все заспокоїться. Владнається. Само по собі…“ Може, ще й радісно, з полегкістю усміхнувся. А може, і не встиг. Відтак не залишилося у нього часу посумувати, поспівчувати самому собі і з нагоди власної наглої загибелі. Тобто не зазнав він всього того, що робить людину по-справжньому нещасною.

Загинув таким, яким прожив свої тридцять три роки. Здавалося, ще трохи, й все в його житті зміниться, і він стане іншим, і ставитися до нього почнуть інакше. Хто знає, яким би він став, яка б людина виповзла з-під уламків того, що він вважав своїм життям. Ні, нехай вже залишається самим собою. До згину. Це теж чогось варте.

Жінки, які його кохали, посумують, поплачуть і… заспокояться. Залишать собі найкращі спогади про його відданість, щирість, непідробну ніжність. Вони ще молоді, тож знайдуть інший клопіт у житті, інших чоловіків, які подарують їм щастя. Сподіваюся, воно буде справжнім, неподільним, великим. Може, й діточок їм доля подарує.

А над нашим героєм не будемо сумувати. Все склалося так, як він хотів. Без неприємних сварок і з’ясування стосунків. Правда, не дописав доповідну записку. Одначе доля компенсувала йому ту прикрість щедрим дарунком — залишила цілою і неушкодженою течку з важливими паперами, за які в конторі з мого героя могли б і спитати.