Украдений час

А що, коли я дозволив собі взяти на кпини, затаврувати людину, гідну найглибшої поваги? Ну, не виділявся він з-посеред гурту співробітників, не запам’ятавсь їм. Так, може, вони давно втратили здатність виділяти й запам’ятовувати?

Я прямую до вікна, вдивляюсь в порожнечу нічної вулиці, з якої навіть тролейбусна кудись повтікали. Тільки неонове рекламне оголошення, як і завжди, двозначно підморгує мені, закликаючи купувати свіжоморожений хек, бо він корисний, поживний і легко засвоюється.

Тихо, щоб не сполохати сну, в який поринуло місто, вулицею проїжджає міліцейська патрульна машина.

А може, піти іншим шляхом? Кинутися у вир пригодницького сюжету, карколомних детективних поворотів? Маю для цього два основних компоненти: непримітність, ідеальну законспірованість головного героя, про якого ніхто нічого сказати не може, і бурхливий, несподіваний, ніким не очікуваний фінал.

Почну з чудернацької бесіди. В ній беруть участь двоє: начальник відділу по боротьбі з чимось (або по охороні чогось), його підлеглий, молодий, але до біса симпатичний оперативний працівник, лейтенант.

«Слухайте, лейтенанте, одна надія на вас».

Начальник (він майор, а може, й полковник, — тільки в цивільному вбранні), стомлений, з червоними від недосилання очима, глянув на свого молодого колегу й замовк на півслові. Вагався, сумніви його заїдали. Та вибору не мав.

Справа виглядала безнадійною. Власне, й справи не було. Ні заяви, ані поганенької анонімки. Нічого — крім непевних підозр і здогадок.

Можна було б ними й знехтувати, залишити поза увагою. Але ця стомлена людина не могла собі дозволити такої розкоші. Та непевність засіла б десь глибоко-глибоко, заважаючи нормально працювати, ятрила б душу, відриваючи від нагальних справ.

Давно, тоді ще, як призначали його на цю посаду, полковник (хай буде полковником, так солідніше) звернув увагу на контору з довгою химерною й малозрозумілою назвою. Про неї ніхто нічого певного сказати не міг. Ніяких порушень кримінального та інших кодексів за нею не рахувалося.

«Нічого не порушують — чудово! Але що в конторі робиться корисного, потрібного, необхідного?» Відповіді полковник не дістав. Тож час від часу замислювався над тим питанням. Навіть пробував обережно зібрати потрібні довідки. Та кожного разу всі його спроби розбивалися об невидимий, але міцний мур непевності, невиразності, неясності.

Він досить швидко з’ясував, хто керує конторою, прізвища його заступників, структуру підрозділів, номери службових машин і телефонів. Виразно уявив розпорядок, систему чергувань у вихідні й свята, знав години роботи конторського буфету й закусочний його асортимент.

Докотився до того, що дозволив собі (в цивільному, звичайно, вбранні) пройти коридорами загадкової установи. У коридорах на стільцях під стінами сиділи якісь відвідувачі. Серед них його досвідчене око запримітило й кількох прибульців з далеких південних країв.

Ну, чого б, здавалося, сушити собі голову? А контора з голови не йшла. Чим же вона керує? Що діється в її кабінетах? Чого чекають відвідувачі в її коридорах? Посеред справ про розкрадачів, валютників, спекулянтів, хабарників зринали раптом ті питання.

Перший непевний здогад прийшов несподівано, тоді, коли годі було на нього сподіватися. Породила його власна на поразка, ганебна й прикра. Тиждень вони усім відділом колотилися на одній начебто підозрілій базі. Зловживання шукали, а знайшли недостачу на три карбованці шістдесят дві копійки. От тоді й народилася у полковника лиха й химерна підозра: а чи не крадуть у конторі, яка так його хвилює, час? Крадуть кваліфіковано, вигадливо, віртуозно, крадуть щомісяця, щотижня, щодня. А потім збувають його по спекулятивних цінах кудись наліво

Ні, це вже занадто! Кому потрібний вкрадений час? Як його використати? І для чого?

Тільки на перший погляд ті питання видалися йому безглуздими. Коли трохи охолов — зрозумів: крадений час можна пустити на влаштування особистих справ, вирішення складних побутових питань, лікування застарілих болячок, навіть на писання сякої-такої кандидатської дисертації чи на роздуми про сенс життя й турнірне становище улюбленої футбольної команди.

Звичайно, припущення було фантастичним. Та коли ти і підпорядкований тобі відділ спромоглися пустити за вітром цілісінький робочий тиждень, то чому з такою нехитрою справою не може впоратись солідна контора?.. Він швиденько на клаптику паперу підрахував, скільки коштує державі день роботи такої контори, і жахнувся. Якщо шістдесят два з половиною працівники (кур’єр у них на півставки) щоденно нічого не роблять, тобто роблять тільки вигляд, що вони при ділі, а насправді!.. Це не три шістдесят дві!

От тоді він і поклав собі з’ясувати все до кінця, тоді й з’явився в його кабінеті після важкого напруженого дня молодий лейтенант з романтичним блиском в очах й готовністю кинутися в будь-яку хвилину з пістолетом у руці навздогін за злісними порушниками законності й порядку.

«Так-от, лейтенанте, зброю залишите у чергового. Романтичні химери теж. Завтра рівно о дев’ятій нуль-нуль ви станете службовцем однієї дуже для мене підозрілої контори. Обживіться там. Обережно, не викликаючи підозри, не привертаючи до себе зайвої уваги, станьте в конторі своєю людиною. Не поспішайте з висновками. Часом не обмежую. Ваше завдання — дізнатися, що в тій конторі діється, для чого вона взагалі існує в нашому місті».

Отже, одного чудового дня в конторі з’явився новий службовець: скромний і непримітний (лейтенант був людиною дисциплінованою, зброю і романтичні химери таки залишив у чергового). Це, либонь, і пояснює, чому не спиться сьогодні моєму сусідові. Лейтенант діяв, як йому наказали. Не міг виявити себе, збудити бодай невиразні підозри в тих, хто його оточував. Не міг навіть дозволити собі особливої службової запопадливості, бо інакше його б висунули кудись на відповідальнішу роботу далеко за межі контори і завдання лишилося б невиконаним.

Перші його оперативні повідомлення були багатомовними й докладними. В них йшлося про бурхливу, просто таки небачену за масштабами діяльність, зо її здійснювала контора протягом дня. Перелічувалися, коротко поціновувалися всі папери, які звідти виходили й туди входили, вказувалися їх номери, дати реєстрації, строки відповідей.

Задля тієї інформації лейтенант встановив гарні позаслужбові зв’язки з дівчатами, які обробляли папери в канцелярії.

Виглядало все досить природно: молодий хлопець прагне трохи розважитись. Правда, десь через півроку в конторі почали щось підозрювати. Мовляв, ходить хлопець до дівчат з канцелярії, ходить, а з якими намірами — невідомо. Морочить голови дівчатам, а на щось більше чомусь не наважується. Що б воно значило?

Терміновим рапортом лейтенант повідомив керівництву про загрозу провалу й попросив заміни. На той час з контори почала надходити інформація, яка вже становила певний інтерес для полковника. Обривати ниточку аж ніяк не годилося. Адже новій людині все доведеться починати спочатку. І лейтенантові наказали будь-що втриматися на місці, нічим себе не виказувати. Довелося одружитися.

Не подумайте тільки чогось такого. Він любив дівчину, з якою взяв шлюб. І вона його безмежно кохала. Карався хлопець лише тим, що не міг, не мав права розказати про себе щиру правду. І вона те спостерегла, відчула підсвідомо таємницю, яка лежала між ними. Підозрювала що завгодно. А коли жінка підозрює, вона стає особливо небезпечною. І не тільки для оперативного працівника.

Як лейтенант викрутився з тієї халепи — важко уявити. Думається мені, що зрештою довелося все їй розповісти. Поплакала жінка, позітхала, а потім ще довго дорікала чоловікові тим, що він на ній одружився з корисливою метою.

А втім, може, й не дорікала. Різні жінки трапляються. Може, лейтенантові якраз і пощастило. От тільки з контори її довелося забрати. Далі вона працювати там не могла. Жодна жінка не втрималася б від спокуси викласти щиросердо котрійсь із своїх найближчих подруг подробиці біографії чоловіка — кандидата у комісари Мегре.

Та облишимо лірику. Судячи з усього, в колективній пам’яті співробітників контори той романтичний епізод не залишився. Ну, покохали одне одного, ну побралися, ну, живуть собі, не сваряться, не з’ясовують стосунків на місцевкомівському рівні. Банальна, малоцікава історія кохання молодшого інспектора і старшої друкарки. Вона й мені потрібна лише для того, щоб розкрити джерела поінформованості.

Поступово молодий оперативник так увійшов у роль, що та його справжня робота почала уявлятися чимось чужим, стороннім, нереальним. Навіть уночі, коли думки ширяють майже безоглядно під високим небом наших мрій, приходили до нього сни про незакриті листи, недописані доповідні записки, надокучливих відвідувачів, які вперто вірили, що в цій конторі вони знайдуть відповідь на свої питання.

Якось, складаючи чергове оперативне повідомлення для полковника, упіймав себе на тому, що другорядне, дрібне, нікому не потрібне почало набувати для нього масштабності, виростати в щось значне, варте особливої уваги й піклування. Жахнувся цього відкриття. Адже, втративши здатність правильно поціновувати проблеми та явища, він ніколи не досягне жаданої істини, не знайде правильної відповіді на питання: задля чого існує на цьому світі контора?

А виходило, що контора існує просто так — ні для чого. Всі оті вхідні і вихідні папери, доповідні записки, інформації, циркуляри нічого не значили. За ними була порожнеча.

Вони породжували самі себе, являючи зразок такого собі паперового вічного двигуна. Колись хтось необачно зрушив його колесо з місця, і воно досі неквапно крутиться, бо кожен лист, доповідна, циркуляр, інструкція вимагають відповідей у встановлені строки. І, як не дивно, ті відповіді на необов’язкові папери надходять. Іноді з порушенням строків. Це навіть прискорює повільні оберті двигуна, бо ж починається складання заходів, які б «унеможливлювали» порушення. А слідом за тими заходами, мов їх тінь, ідуть звіти про виконання. Звіти теж запізнюються. Про запізнення, неоперативне виконання доводиться нагадувати, вказувати, звертати увагу. І, коли всі оті надування, вказівки, зауваги накопичуються, вони породжують ще одні заходи. Або, в крайньому разі, наказ, яким продовжується термін виконання попередніх рішень і вимог.

Всі вже давно забули, для чого крутиться колесо і з якою метою. Принаймні в конторі цього не пам’ятали, і нікого та чудасія не тривожила.

Може, й була мета, сенс у її діяльності. Може, вона покликана була щось організовувати, контролювати, спрямовувати. Лейтенантові цього з’ясувати не пощастило, але й без того матеріалу вистачало.

Полковник уже почав готувати подання про негайну ліквідацію контори й притягнення до відповідальності винних у злочинному розбазарюванні робочого часу. Досить легко підраховувалося, скільки державних коштів щороку та непотрібна контора пускає на вітер. Зарплата, плюс витрати на відрядження, плюс утримання приміщення, плюс гроші на придбання паперу, чорнила, скріпок, клею, плюс премії та прогресивки.

І тут раптом засумнівався мій герой. Прийшов до полковника і все йому щиросердо виклав. Так, мовляв, і так, неправильно, товаришу полковник, ми з вами рахуємо. Хіба справа лише в зарплаті, преміях, відрядженнях, витратах на скріпки й чорнило? А чого ми не враховуємо того, яких збитків завдає контора іншим установам, організаціям, закладам, а то й виробничим колективам? Давайте-но ми й це порахуємо. От тоді все буде точно, без приблизностей, яких так не люблять прокурори й народні судді.

І вони почали рахувати. Розширили коло пошуку. Вдалися навіть до слідчого експерименту.

Так з’явився лейтенант на міській нафтобазі. Цікавило його, чому її керівництво не надсилає конторі звіту про стан охорони зелених насаджень у зв’язку з місячником підвищеної уваги до обслуговування працівників культури.

Енергійному працівникові контори спробували натякнути інтелігентно на те, що зеленими насадженнями і працівниками культури нафтобаза не займається. Краще б вони обійшлись без тих натяків. Недооцінка важливого заходу дозволила лейтенантові імітувати обурення, яке за землетрусною шкалою потягло б на вісім, а то й на всі дев’ять балів.

Оскільки керівництво нафтобази лише іронічно посміхалося на ті його забаганки, він пообіцяв наслати на базу комісію і повідомити кого треба доповідною запискою. Посмішки негайно зникли, але було вже пізно. Слідчий експеримент розпочався. Доповідну старший інспектор написав. Комісію створили, й вона заходилася перевіряти охорону зелених насаджень і обслуговування працівників культури.

Крутнувши колесо, мій герой і сам не сподівався, чим воно все обернеться. У перші дні роботи комісії нафтобазі ще вдавалося забезпечити постачання міста необхідною кількістю палива, бензину й мастила. А потім вибухнула невелика нафтова криза.

Першими почали скаржитися власники елегантних «Жигулів» і трохи менш елегантних, але надійних в експлуатації «Москвичів». Їх листи, сповнені гніву й слізних благань, комісія читала з непідробною цікавістю. Вони були для членів комісії яскравим, а головне, беззаперечним свідченням того, що на базі таки не все гаразд з охороною зелених насаджень й обслуговуванням працівників культури. І не тільки культури.

Коли ж пішли скарги від тих, хто з-поміж транспортних засобів віддав перевагу мікролітражці «Запорожець», склад комісії довелося збільшити, зважаючи на істотні хиби й серйозні недоліки в роботі бази.

Збільшення кількості членів комісії дало змогу переконатися, що «Жигулями», «Москвичами», «Запорожцями» справа не закінчується. Через кілька днів після реорганізації пішли вже скарги і від різних автотранспортних підприємств. Комісія від свого імені запевнила скаржників, що всі їх претензії будуть враховані в підсумковій доповідній записці й проекті наказу, і тоді хай начуваються ті, хто не приділяє належної уваги охороні працівників культури й зелених насаджень.

На жаль, комісії ніяк не щастило знайти прямого зв’язку між насадженнями, культурою й нафтопродуктами, а без цього вона не могла завершити роботи над згаданими вище важливими документами.

Члени комісії перейшли на двозмінну роботу й викликали експертів з академічних Інститутів ботаніки, мистецтвознавства й органічної хімії. І якраз вчасно. Саме почалися перебої у підвозі хлібобулочних виробів до магазинів і молока до дитячих дошкільних закладів, а місцева футбольна команда запізнилася на чергову гру. Футбольній команді було зараховано поразку, вона не добрала двох потрібних, мов повітря, очок, і її витурили звищої в нижчу групу.

Лейтенант почував себе героєм. Вже перші приблизні підрахунки дали цифри, від яких завжди спокійний полковник почав катастрофічно синіти, а тому запропонував негайно припинити експеримент.

Наш герой вблагав свого начальника почекати ще кілька на днів, принаймні до того, поки Федерація футболу відхилить остаточно протест місцевих уболівальників шкіряного м’яча. Полковник погодився, бо розумів: крах місцевої футбольної команди буде найефективнішим доказом обвинувачення на майбутньому судовому процесі. Хліб до магазинів, траплялося, й раніше вчасно не завозили. Дошкільнята — народ терплячий, і дехто з них, може, навіть і радіє з того, що нема на чому варити набридлу манну кашу. А от футбол — справа серйозна, тут нам і престиж, і місцевий патріотизм, і здоровий відпочинок на свіжому повітрі.

Полковник та його підлеглий не врахували однієї важливої обставини: на базі добре пам’ятали, з чого все почалося. Пам’ятали прихід енергійного службовця з контори, яка цікавилася зеленими насадженнями і культурою.

З гіркотою згадували свої безжурні іронічні посмішки.

Це для полковника лейтенант був героєм. Це для мого сусіда, для його співробітника він був людиною непримітною, про яку ніхто нічого особливого сказати не міг.

Для нафтобази він уособлював грізне стихійне лихо, щось на зразок тайфуну, циклону чи цунамі. Його там знали, на нього здаля показували пальцями, ним страхали неслухняних дітей. Тільки притаманна працівникам того шановного закладу інтелігентність утримувала їх від категорично інших висловів на адресу охоронця зелених насаджень і культури.

Однак водій могутнього бензовоза не втримався. Не знаю, чи він вчинив так свідомо, прагнучи врятувати нафтобазу, місто, улюблену футбольну команду, чи засліпив його гнів? Ніхто зараз цього вже не скаже. Водій загинув, мій герой теж наклав головою. Все пішло в небуття. Вони бажали добра людям, і це єдине з усіх бажань, яке варте шани й вічної пам’яті.

Завтра на кладовищі їх покладуть поряд. Контору закриють післязавтра, якщо, звичайно, лейтенант встиг передати всі необхідні для цього документи й розрахунки.

А якщо не встиг? Що ж, тоді в справу доведеться втрутитися мені. Буде написано фейлетон. Я наживу собі купу ворогів, клопотів, обвинувачень. З’являться листи без підписів…

Кому де потрібно? Для чого мені наражатися на неприємності, коли оце зараз легко і просто я можу причепити до трагічної історії фінал, який всіх задовольнить. Адже маю в запасі полковника, маю невідомо як вцілілу течку з паперами.

…Її поклали на стіл перед ним. Тремтячими від хвилювання руками полковник розкрив течку.

«От і все, — сказав він. — Справу закінчено».

Полковник важко підвівся з місця, виструнчився, віддаючи останню шану тому, хто був вірний службовому обов’язку до кінця. В течці лежало останнє оперативне повідомлення лейтенанта. Завтра можна буде закрити контору. В крайньому випадку — післязавтра.

Загрузка...