Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

1.

кби ви були такого високого зросту, що змогли б зазирнути в партерне помешкання удови по адвокатові Маґди Альбертшулле, то побачили б, що цього вечора вона мала шанованого гостя. Чоловік років тридцяти п'яти в ґранатовому анцугу[1]сидів за столом і ліниво відщипував від грона подовгасті виноградини, щоб потім прокусити їх своїми бездоганними зубами і відчути аж на піднебінні збризк солодкуватої вологи. Сама Маґда ще не вийшла з алькова, де намагалася запхнути вже злегка поморхлі груди в станика[2] меншого розміру, щоб вони стриміли, як у молодої кізки. Защіпка на спині ніяк не сходилася, а кликати покоївку не хотілося, бо та дурна дівка потім рознесе аж до Краківської брами, як її господиня збавляли собі років перед кавалером.

Чоловік нудьгував наодинці з виноградом, час до часу зводячи очі до люстерка в золотій оправі, недбало полишеного Маґдою біля таці з фруктами. Потім узяв його до рук.

«Нічого не бракує», — промуркав собі під ніс.

Йому й справді нічого не бракувало: сталевого полиску очі так подобалися панянкам, коли він у танці (ніби випадково!) лівою рукою легко перебігав хребцями, наче клавішами. Панянки відхиляли голову назад — і тут уже він був певен, які зачаєні пристрасті обіцяв їм сталевий погляд!

Густе волосся не потребувало фризієрської[3] фантазії: хвилясте від природи, воно уляглося на голові рівними пасмами, поділене межею зліва. Коли вчорашні гімназистки вдавали із себе нєвіньонток, уникаючи першого поцілунку, чоловік струшував волоссям, як кінь гривою, — і вони піддавалися.

Ніс горбкуватий: натяк на шляхетську кров...

Нарешті Маґда, задираючи підборіддя вище належного, аби приховувати зрадливо обвислу шкіру і показувати кілька разків коштовного намиста, увійшла в покій. Чоловік неспішно піднявся, поцілував їй руку, потаємно пошкрябавши долоню, хоч за ними ніхто не підглядав.

— Ах, Стаcю...

В тих словах чоловік вчув непрямий доказ того, що удова по адвокату ладна впасти в його обійми без довгих перемовин, та не поспішав. Він мав притримати її пожадання, бо ж не на одну ніч прийшов до неї.

Маґда сіла на канапу, Стасьо примостився поруч. Він тримав її за руки, як недосвідчений школяр, в голові якого ще не визрів план дій щодо своєї подружки. Жінка зітхала, а поміж зітханнями ронила слова:

— Ваші чесноти... дозволили мені... вчинити так... Може, це необачно...

«Та що там необачного, дурна корово! Скількох уже закликала до себе, а ніхто не повівся! Дякуй Богу, що буде до кого грітися в ліжку!» — думав Стасьо, обмацуючи пухкі пальці в перснях, і вигукнув:

— Пані, ви під охороною моєї чести!

Маґда сприйняла ці слова по-своєму: вона вхопила Стася за плечі і повалила б на канапу, так за дверима почулися кроки цілого гурту людей. Хтось крутнув деренчливого дзвінка.

Маґда показала Стасьові на двері до другого покою...

— Перепрошуємо, пані адвокатова, але наш аґент примітив, як у браму зайшов Ґеньо Муркоцький, шахрай і грабіжник.

— Не маю звички приятелювати з грабіжниками, пане...

— Маґдебурко, слідчий головної управи.

Маґда розреготалася, як перекупка з Підзамчого.

— Я Маґда, а ви — Маґдебурко?

За спиною слідчого засміялися троє в цивільному, що не переступили й порога помешкання.

— Ще раз перепрошую, пані, та, може, ви десь бачили цього чоловіка?

Маґдебурко тримав у руках портрет величиною з півдолоні. Змарнілий юнак в простій одежі дивився глибоким смутним поглядом. Непричесана голова була схожа на розтріпану куделю.

Маґда для годиться скосила своїм близькозорим оком.

— Та то якийсь драб[4]! Я пристойна удова, а не дешева профура!

— То, може, на цій світлині ви упізнаєте його?

Кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом...

— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.

— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором в голосі промовив Маґдебурко.

... Уранці у помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий гранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...

«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».

На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну удову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець[5]. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!

Нишпорка Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наглянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...

2.

еньо Муркоцький, син коліяжа на ім'я Алоїз і колишньої покоївки барона Альцгеймера Матильди Хтошохоцької (насправді вона називалася Йосафатою), заволав на все місто теплої травневої ночі тисяча вісімсот невідомо нам якого року. Баба-пупорізка визначила пильним оком, що жити немовляті недовго, але промовчала. Породілля була перестарку ватою, молоко ніяк не хотіло прибувати, і дитя верещало з голоду, бо інакше ніяк не могло ще висловити свого нагального невдоволення. Алоїз погнав у передмістя і знайшов молодицю, з якої молоко цвіркало навіть від необачного дотику. Шалений татусько наобіцяв тій жінці грошей, дав кілька корон завдатку і домовився, що його Матильда з дитиною на місяць замешкає у світлиці, а господиня нехай перебереться зі своїми дітьми у стаєнку. Якщо, звісно, на те погодиться її чоловік...

— Та яке! — хитнула головою молодиця.— Чоловік у криміналі, бо мало не порішив якогось коліяжа, що хотів у нього видурити гроші!

Алоїзу ніби жару сипонули за комір. Восени він зі своїм товаришем — кондуктором напав на неповороткого підпилого вуйка, який так замацав і пом'яв квитка, що на ньому не лишилося живого місця. Звісно, кондуктор зразу втямив: квиток куплений сьогодні. Але ж можна позбиткуватися з цього дзяда[6] і ще й на гальбу пива заробити! Та вуйко не піддавався; він однією рукою притримував кошика, а другою хапав кондуктора за ґудзики на мундирі і висмикував їх з радістю немовляти, що побачила блискучу цяцьку. Це розлютило поважного службовця — і він, осмілівши, заїхав вуйкові у писок. Той навзаєм. Алоїз вислизнув із бійки, бо побіг кликати на підмогу поліціянта...

— Надовго у криміналі? — спитався удавано співчутливо татко Ґеня.

— Як пощастить, то, може, після жнив прийде. А синові ще не скоро додому.

— А він де є?

— Таж у криміналі: узяв побавитися млинка на каву у маєтку, так прийшли й пов'язали...

— Скільки ж твоєму сину?

— Та вже б і до войска взяли...

«Куди я везу Матильду? — бідкався подумки Алоїз. — Тут самі опришки!»

Матильда й чути не хотіла про світлицю в сільській хаті, бо ж не піде до виходку аж за стайню зі своїм розмальованим ноцником, і тоді коліяжеві довелося умовляти молодицю, щоб вона зі своїм немовлям переїхала до міста.

— Та я не вар'ятка, аби полишити господарку й старших дітей під Божу милість. Везіть мені саме дитя — най буде з моїм в одній колисці!

Так Ґеньо уперше присмоктався до груді, що вже вигодувала одного кримінального елемента.

Алоїз прилаштував сина і забув про нього: певно, почуття батьківства у нім не розвинулося, як у всіх нормальних людей. І його можна зрозуміти — ніхто не хоче змінювати свої звички, доживши з ними до сорока літ!

Матильда навідувалася до свого синочка раз на тиждень, потім раз на місяць, бо не мала багато часу: треба ж і до фризієра піти, і до кравчині, а головно — посидіти з приятельками за кавою у «Пчілці»на Ринку і позітхати за бідною дитинкою.

Так минув рік. Пора було Ґеню повертати додому. Матильда привезла його у фіякрі. Рум'яний тугенький хлопчик довго не міг звикнути до просторого помешкання на другому поверсі, і як став упевнено тупотіти ніжками, то вперто утікав за двері.

Щоліта його відвозили в передмістя до годувальниці — «на чистий воздух», як казала Матильда стурбованим голосом своїм приятелькам, і якби баба-пупорізка тепер побачила Ґеня, то б не повірила, що з того синього немовляти виріс аж занадто жвавий збитошник.

У п'ять рочків його уперше затримали на двірці з повними кишенями цукерок, яким обдарували жалісливі панночки в капелюшках. Між цукерками була і золота бронзулетка[7]: її маленький негідник розщіпнув своїми пальчиками так, що панночка й не зчулася. Матильда не знала, як їй вчинити: дати оголошення, що знайшла «загублену» коштовність, чи тихо покласти у свою скарбничку. Алоїз довго допитував свого сина про цю пригоду, а той плакав і просився, що більше ніколи не вийде за хвіртку.

Уночі хлопчик довго не спав і чув, як мати дорікала батькові, що віддав малого годувальниці, у якої і син, і чоловік — злочинці, а це вплинуло на малого Ґеника.

— Може, на нього вплинув і барон Альцгеймер, що обдаровував покоївок перлами зі скарбнички старої матері?

— Бидло! — лайнулася Матильда і зіскочила з ліжка.

Чи це Алоїз її зіштовхнув?

Уранці свічада завісили чорним. Алоїза звинуватили в убивстві дружини. Малий Ґеньо щез, прихопивши дрібні материні коштовності: низку пожовклих перлів, перстеник із фальшивим діамантом, золотий хрестик з ланцюжком і ... бронзулетку, добуту своїми хитрими рухливими пальчиками.

За ним ніхто й не бідкався, хіба що співчутливо позітхали Матильдині подруги, та ніхто не кинувся взяти сироту на виховання. А годувальниця потішилася, бо тепер мала ще одного пастушка.

— Прибіг до мене, сирітка. Най жиє! Де троє — там і четвертий, — казала вона сусідам.

На той час її чоловік уже вдруге опинився у криміналі, старший син пішов кудись на заробітки, а донька — за покоївку до Альцгеймера-сина. Можна сказати, що Ґеньо не випав із свого оточення.

3.

еткий хлопчик призвичаївся до життя у передмісті, що було село селом, хоча неподалік пишався великими вікнами і заломами даху маєток звироднілого австріяка. Зі своїм молочним братом Міськом Ґеньо раз по раз просовував голову крізь густий живопліт і зазирав на дівчинку, що полювала на метеликів прозорим каптуриком, причепленим до патичка. З неї не спускала ока кощава бабця в довгій брунатній сукні: вона сиділа у плетеному кріслі під парасолькою та вигукувала скрипучим голосом:

— Лінкст, майн лібе медхен! Вундербар![8] Можна подумати, без її команди та сама б не здогадалася скакати то ліворуч, то праворуч, щоб упіймати дурненьку одноденку.

Та не думайте, що з такого раннього віку Ґеньо надумався упадати за жіноцтвом. Все було просто, як рейки на колєї: на шийці в цієї безтурботної медхен висів блискучий ланцюжок з кругленьким годинничком. Видно було: дівчинка сама ще не звикла до цієї дорослої іграшки, тому часто зупинялася, брала її пальчиками і гукала своїй прив'яленій літами наглядачці:

— Фюнф мінутен, гросмама![9]

Спритні хлопчаки мізкували, як поцупити ту сяйливу забавку у патичкуватої панночки, що, певно, мала і в голові метелики, бо з кожним вдалим змахом каптурика верещала, ніби її хтось щипав за сідниці. Вискочити із-за живоплоту і напасти — наразити себе на небезпеку. І тоді вони змовилися...

Ґеньова годувальниця тричі на тиждень носила панам сметанку. Вона ставила у кошик полив'яні збанки і накривала чистим рушником. Сама ж вдягалася у міщанську сукню, добуту донькою у старої Альцгеймерки, пов'язувала голову шовковою хусткою, а на ноги взувала кімнатні капці покійного Альцгеймера — їх не було видно з-під довгого подолу.

— Мамо, візьміть і нас з Ґеньом до маєтку, ми будемо чемними! — попросився Місько, коли жінка поралася біля печі.

— Куди вам — шмаркатим! В таких лахах до панства й на поріг не пустять!

— Так дістаньте зі скрині...

Годувальниця скосила оком на скривлене личко сина і зм'якла...

У її скрині й справді лежало два однакові мундирчики, з яких ще двадцять літ тому повиростали сини уже згаданих Альцгеймерів, дві батистові сорочечки з пожовтілими комірниками та манжетками, а також вузенькі штанці. Звісно, покоївка тягла до матері все, що призначалося бідним або в сміттярку.

... Того дня жінка гордо зайшла на подвір'я маєтку з двома хлопчиками — умитими, причесаними і тихими. Від їхнього вбрання заносило духом злежалої одежі, але він не дотягся до ніздрів пильної гросмами. Знуджена одноманітними іграми онука з цікавістю приглядалася до чистеньких селюків. Ось вона вже й просить бабцю, щоб ті лишилися на годинку. Дівчинка забула про своїх метеликів, коли побачила, як пружно один з хлопчаків став на руки і перекинувся «містком». А другий перекотився через голову і скочив на рівні ноги! Вона плескала в долоні і сміялася, ніби дивилася циркову виставу.

— Давай і ти! — запропонував Ґеньо.

Дівчинка знизала плечима, бо не зрозуміла абориґенської мови.

— Дивись — це просто!

І хлопчик знову став на руки, перегнувся й застиг.

Дивно, що бабця ні разу не вигукнула. Певно, не відчувала ніякої небезпеки. Її вихована онука наважилася повторити гімнастичні вправи двох своїх ровесників. Вона з розгону стала на руки і підняла вгору ніжки в білих мережаних панталончиках. Пишна спідничку опала. Хлопчаки ошаліли від побаченого, але не ловили ґав. Ґеньо підставив руки під спину — і дівчинка вигнулася «містком».

— Лізхен! Вас махст ду?[10]

Це нарешті озвалася бабця.

— Бавлюся!

Це вже був безпосередній вплив нових друзів.

Розпашіла Лізхен прощалася з хлопчиками і запрошувала їх прийти наступного дня.

... Наступного дня їх привели до господаря маєтку як підозрюваних — годинник Лізхен зник, мов дрібна монетка в щілині. Хлопчики плакали і клялися, що ні в чому не винні. Годувальниця голосила на все передмістя — її діток ославили. Мовчала скарбничка покійної Матильди, закопана під всохлою грушею. На тому місці Ґеньо з Міськом довго тужилися вночі, щоб полишити тугі кавалки перетравленого їдла.

А за тиждень годувальниця знову постачала в маєток сметанку, бо панство не могло відмовити собі в приємності смакувати правдиву каву.

4.

езабаром Ґеньові набридло передмістя, де траплялося мало подій і нагод виявити свою кмітливість. Він збайдужів до дрібних господарських справ, які мусив виконувати разом із молочним братом, і почав огризатися на зауваги. Одного разу, коли годувальниця не стримала рук, побіг до озерця, сів на березі і почав кидати камінцями по качках. Спочатку вцілив стару — і вона гортанно крапнула. А за мить її нещасне каченя плавало лапками вгору...

Ґеньо дременув, аж п'ятами засвітив, додому, та вже було пізно, бо назирці за ним прибігла сусідська бабця, що примітила його влучні рухи.

Годувальниця вхопила чоловікового паска і дала такої бубни, як арештанту. Ґеньо верещав, виборсувався, кусався і сипав прокльонами, чутими від цієї немилосердної жінки. На диво, його вирятував молочний брат, що впав під ноги матері — і вона осіла на землю. Ґеньо отримав тимчасову свободу, якою скористався, щоб утекти у верболози і просидіти там до самої ночі.

Серце, кажуть, не камінь. Було темно, хоч в око стрель, коли понад озером почулося смиренно-жалісливе:

— Ґеню-у-у-у, вертай до хати! Ґеню-у-у...

Звісно, сидіти уночі над водою — не мед їсти ложкою, і наш шибайголова здався в полон до названої матері. Він уплітав пісні голубці і думав про втечу, на яку можна наважитися лише після того, як потиху взяти закопану скарбничку, щоб про те не довідався Місько.

Годувальниця таємно поскаржилася своїй доньці — і та почала шукати у місті бездітне подружжя, щоб розповісти печальну історію материного годованця. Межи покоївками пішла гуляти небагата Ґеньова біографія, що обростала такими цікавими епізодами, на які спроможні були колишні сільські дівчата, надурені паничами-офіцерами. Отож, не йшлося ні про коліяжа, ні про покоївку Альцгеймерів, а про паночку зі збіднілого роду, яка покохала такого ж бідного панича, а її змусили піти під вінець зі старим генералом, що вже не міг мати ніякого дочиніння з кобітами опісля військових дій — в основному, на маневрах. Бідна панночка перед вінчанням віддала свою цноту укоханому паничеві, щоб насолити майбутньому мужеві, а той зі слізьми на очах простив її гріх, бо ж хотів мати нащадка. Звісно, панночка померла при пологах, її ж офіційний муж-генерал застрілився з горя. Панич також виявився слабодухим, бо пішов і втопився у ставку свого небагатого маєтку. Хлопчик-сирітка поневірявся по притулках, доки звідти його не забрала (з доброго дива!) перекупка з передмістя, що збиткувалася з біднятка, як останнє стерво. Тоді співчутлива мати Жозефіни (тобто, Зоні-покоївки) вирятувала хлопчика — і тепер він у неї, як у Христа за пазухою.

Ґеньо тоді не знав, яку він здобув славу у свої ще дитячі роки. В одній із газет навіть написали цю історію задля розваги обивателів, та серед них знайшлися такі м'якосердні, що почали приносити гроші для хлопчика. Репортер Адам Кендзьорівський сам не був радий тому пориву благодійности, та власник газети підняв йому платню, аби й далі оповідати про Ґеня. Гроші накопичувалися — і постало питання, як і кому їх віддати. У газеті були певні, що хлопчик той — фантом, вислід фантазій язикатого жіноцтва, тому варто й далі вигадувати небилиці, якщо читачі так перейнялися гіркою долею виплоду нещасного кохання. А гроші для нього... Та на них можна випити не одну діжку пива!

Зоня-Жозефіна хоч і не була вдатна до читання, та почула, як за вечерею у Альцгеймерів велася мова про бідного Ґеня: баронова невістка оповіла, що й сама не пошкодувала крейцара. Шпаровита покоївка розпитала письменну подругу, де міститься газета.

... За кілька днів Кендзьорівський, потаємний невизнаний літератор, дістав стовбняка, коли в редакцію зайшла сільська господиня зі смиренним хлопчиськом років восьми у зношеній, але панській одежі. А за ними — добре вбрана Жозефіна, виявляючи всією своєю поставою серйозні наміри.

— Ось, пане, той Ґеньо...

Можна було б виштовхати в плечі дурну селючку, яка надумалася шахраювати, але якщо та дівка здійме вереск...

Кендзьорівський метнувся до власника газети. Правовірний юдей Малерман вийшов до жінки з посмішкою і не без грошей (правду кажучи, половину їх він приховав). Ґеньова названа матір почувала таке щастя, що ладна була легко погодитися на нові небилиці про свого годованця, та тут втрутилася Жозефіна, яку добре підкувала письменна подруга. А що з того буде мати сам Ґеньо?

Скільки на ньому заробили, хлопчик не дізнався, бо дорогою додому попросився забігти в кущі. З тих кущів жінка не дочекалася годованця, якому так сподобалося місто, що він у нього повернувся без чиєїсь допомоги і не під наглядом.

5.

а що міг сподіватися Ґеньо у незнайомому місті? Він піддався хвилинній захцянці, бо побачив такого ж, як і сам, що безтурботно хвицяв ногами, вчепившись в задок фіякра. Ще один його одноліток забалакував перекупку, простягаючи до неї брудну жменю, другою ж рукою набивав свої кишені горіхами. А той, у лахмітті, жебрав, накульгуючи на ліву ногу, та прудко втікав, завидівши поліціянта. Таке життя було схоже на гру: хто кого пошиє в дурні? І гра таїла в собі несподіванки...

— Ти що тут робиш?

Чиясь дужа рука вхопила Ґеня за злежалий мундирчик від Альцгеймерів. Хлопчик з несподіванки навіть не спробував утікти.

Це Адам Кендзьорівський йшов кудись у своїх справах і надибав недавнього знайомця.

— Пане, мені так зле жити в тих людей, — пустив сльозу Ґеньо і підняв до чоловіка чисті сірі оченята. — Вони збиткуються з мене...

Серце затятого старого парубка зворушилося. Рання лисина, зморшкувате чоло і криві зуби не обіцяли сподіваного щастя звити собі кубельце і тішитися діточками, хоча його огрядна мамуся утішала: панни вішаються на шию красеням, а воліють одружитися із порядними. Звісно, в очах кожної мами — її дитина порядна! Кендзьорівський легко зрікався чеснот, та часом у ньому вирували хвилі людяности, підіймаючи з дна душі такі глибинні почування, що він замовляв якомусь бідному чоловіку каву, а з бідною жінкою не торгувався за кавалок масла. В ті дні він не копав сусідського чорного кота, що полюбляв приносити впольовану мишу під його помешкання, не проклинав голубів, які розцяцьковували балкона, і навіть не зауважував матері, що та полишила на гребені у лазничці жмуток сиво-пожовтілого волосся.

Ґеньові пощастило здибатися з Кендзьорівським саме в такий день.

В цукерні пахло, як у хаті на Паску. Какао з марципанами — такого в передмісті не дочекаєшся! Репортер застеріг, щоб хлопчик не поспішав, бо ще захлиснеться, та Ґеньо й сам розумів, що мусить справити якнайкраще вражіння. Тоді він уперше і востаннє був правдивим.

— Що ти знаєш про своїх батьків? — спитався Адам.

— Татко був коліяжем, а мама — Матильда.

— Чекай-чекай, то тебе не з притулку узяли на виховання?

— Ні, я сам до них прибіг.

— Як сам? Скільки ж тобі було рочків?

— Не знаю...

— А де ти мешкав раніш?

— На площі святого Теодора, в камениці... Так казала Зоня. Матильда забилася — упала з ліжка. А татко в криміналі...

У повітрі запахло сенсацією, та вона не зацікавила репортера. Він уявив безпорадну дитину, що йде світ за очі дивляться, в одну мить утративши обох батьків.

Коли стара Кендзьорівська побачила свого невдатного сина з хлопчиком, що небоязко зайшов до помешкання, вона спантеличено сплеснула долонями, та нічого не спитала до самої вечері, після якої викупаного Ґеня поклали у вітальні на канапі з вигнутою спинкою. Він заснув з янгольським виразом обличчя ... і срібними щипчиками для цукру під подушкою.

Мати з сином обмірковували, де взяти свідків, щоб підтвердили — Адам Кендзьорівський приятелював із родиною Ґеня, тому має право опікуватися ним до повернення татка, якого ще треба виявити десь за ґратами... їм «пощастило»: кволий Алоїз помер від сухот на другому році терміну ув'язнення. Отож, Евґен Муркоцький перейшов під опіку свого благодійника (що підплатив двом свідкам та ще й пригостив їх в ресторації) — і цей факт був засвідчений гербовим папером.

Так Ґеньо зажив по-иншому. Пані Кендзьорівська навчала його рахунковим діям і письму, хоча сама плуталася, відмінюючи займенники, не кажучи вже про те, що не могла до ладу порахувати решту, коли щось купувала в крамниці чи на ринку. Хлопчик підмітив — і його бешкетні пальчики час до часу пірнали в торебку за дрібною монетою. От лиш біда: нема куди сховати свого набутку, бо ж мамина скарбничка лишилася закопаною під старою грушею в передмісті. І тоді...

Стара жінка мала звичку скидати старі ґудзики і зламані защіпки в бонбоньєрку. Туди ж Ґеньо досипав монетки, змішуючи їх з сухозлітними дрібничками. Навіть якщо хтось і натрапить на приховані гроші, то легко все скинути на забудькувату бабцю. Там, до слова, на дні сховалися і срібні щипчики для цукру — стара вважала, що вони завалилися за креденс[11].

6.

ут настав час оповісти про самого благодійника, який так щиро повівся з нещасним упослідженим хлопчиком, аж завдав клопотів своїй матері, бо ж сам цілими днями ганяв містом, як хорт, у пошуках свіжих новин для кримінальної хроніки.

Адам Кендзьорівський був занадто бідний, щоб навчатися в університеті, тому після гімназії пішов у газету, де спершу виправляв помилки галасливих репортерів. Він потай мріяв писати любовні романи, замішані на зраді, отруєнні та запізнілім каятті, бо прочитав увесь тритомник Варушинського[12], заплативши в книгарні Бодека шість чесно зароблених корон. Особливо його вразила історія під назвою «Кохання прекрасної графині», яку він міг переказати навіть спросоння. Може, це було під впливом плутаних розповідей матері, яка натякала, що шлюб з банківським урядником Кендзьорівським (хай з Богом спочиває!) — річ вимушена, бо збідніла й усохла гілка родового дерева графів Ґжеґостоцьких...

Так от, впросивши власника газети Малермана спробувати його як репортера, Адам покладався на свій зародковий письменницький хист. І не помилився! Усі неопізнані трупи в його замітках були або нешлюбним (ою) сином (дочкою) графині (графа) N, або загубленим в дитинстві спадкоємцем (спадкоємицею) барона S, або самогубцем (самогубцею), знехтуваним (ою) якимся аристократом (аристократкою) Z, Y, X (тут можна згадати всі літери латинської абетки). Наклад газети зростав саме тому, що міщани прагнули розгадувати ребуси Кендзьорівського, поновлюючи у своїй пам'яті шляхетські прізвища. Сам автор навіть не помічав різниці між реальністю і вигадкою, і це спонукало його зазирнути в минуле свого давнозаснованого роду (він у цьому не мав ні грама сумнівів!), започаткованого Митусою, якого скарав Данило Галицький за непослух. В цьому Адаму допомагав його шахраюватий товариш Теодор Козобродський — університетський професор. Козобродський проник у стіни храму науки, змістифікувавши велике історичне відкриття: він нібито відшукав в архіві грамоту, писану рукою Ярослава Мудрого, скопіював її для глибокого дослідження тексту, але за два дні той давній папір розсипався на порох від сонячних променів, які нахабно світили у шибку. Героїзм Теодора полягав у тому, що він встиг переписати грамоту, а необережне поводження з безцінним історичним свідченням нікого не цікавило, окрім студента-правника на прізвище Маґдебурко — дзяда, за освіту якого платив цукровий магнат Симиренський.

Теодор Козобродський навіяв Кендзьорівському, що Митуса мав прізвисько Кендзьорявий, адже на одній із картин зображений з довгим хвилястим волоссям, стягнутим на чолі вузьким ремінцем. Професор ставив на кін доброчесність свого роду до сьомого коліна, що розшукає в історичних свідченнях, як над Митусою голосила його молода дружина, тримаючи на руках немовля чоловічої статі. Адам сприйняв версію за доконаний факт, а свій потяг творити — як генетично успадкований талант. Він навіть спробував писати для газети гекзаметром. Кримінальні новини набрали такої форми:

Правовірний юдей Малерман схопився за ярмулку, прочитавши в трьох числах поспіль спочатку про «панну невинну», потім про «юнака чистого душею» і про «мужа порядного, який рід свій навіки прославив» (йшлося про особу, підозрювану в маніякальнім потязі лякати в парках гімназисток, виставляючи зненацька зі штанів свого «бешкетника-вередливця»).

Малерман викликав Кендзьорівського і суворо наказав займатися літературною творчістю на дозвіллі. Адам похилив голову на знак каяття, став писати стриманіше, але іноді почуття брали гору над здоровим глуздом, і тоді прихильні читачі всмак ридали над такими рядками:

«Як бджілка, що невситима до нектару, так ця молода жінка пурхала над землею, шукаючи щастя. А воно було зовсім поруч — донька, народжена в муках, виховувалася щирим подружжям на сусідній вулиці. Ніжна лелітка й не здогадувалася, що пані, яка проходила мимо неї майже щодня, обвіваючи духмяним запахом парфумів, — була їй рідною матусею і близькою приятелькою барона R. Та зла усмішка долі скасувала можливу їхню щасливу зустріч: жінка зашпорталася на сходинках вагону, коли хотіла зійти, і впала під колеса, які ще не спинилися».

Чого та «бджілка» вистрибувала з потягу, а не «пурхала над землею», довело слідство: вона перевозила фальшиві банкноти...

Слід сказати, що за пізньою вечерею Адам розповідав кримінальні трафунки матусі і Ґеньові, додаючи свої коментарі та зауваги. Наприклад, він був переконаний, що фальшиві банкноти «бджілка» перевозила для барона R, бо він програвся в карти так, аж змушений був закласти спадок — будинок в передмісті. Але дурна кобіта могла спокійно відмовитися від свого багажу: не знаю, хто цю валізу поставив у купе — і квит! Жінки не здатні на швидку реакцію, а от кмітливий чоловік вчинив би мудро і лишився цілим. В тонких справах ліпше не покладатися на жінок: у них під капелюшками вітер свище.

Ґеньо уявив, як стара Кендзьорівська збирається до крамниці, одягає капелюшка, а з-під нього визирає лукава морда Вітру, щоб свиснути, стуливши губи в курячу дупу. Та він навчився приховувати свої порухи і не денервувати благодійників, які все частіш згадували у розмовах слово «гімназія». Отже, з осені він уже не бігатиме у дворі за кішкою, не ходитиме з бабцею на ринок, не стежитиме вранці до сніданку, як вона розкладає карти, щоб дізнатися про грядущі події. Гімназія... Малому подобалося це слово!

7.

імназійні роки — то цілий ланцюг спочатку дрібних бешкетів (жива ворона на шафі поряд з пожертим міллю опудалом сови, намащена воском дошка в класі, бійка зі старшими гімназистами), а потім і таємні спроби очманіти від дорогого тютюну чи осмалені брови саморобною вибухівкою.

На диво, стара Кендзьорівська усі скарги сприймала як недружнє ставлення до сироти і за кожну халепу відпускала його на льоди чи на струдлі з Максиміліяном Морґеном — сином учителя німецької мови.

Ґеньо ставав все вродливішим. Хвилясте волосся пшеничної барви не вміщалося під гімназійним кашкетом, ясні очі променилися чистими помислами, кругле дитяче личко набуло форми овалу. Рівненька постать і перші ознаки мускулистості — наслідок щоденних вправ з Максиміліяном в гімнастичній залі.

Адам Кендзьорівський часто брав Ґеня на проходи Львовом. Вони тепер були майже одного зросту, і зустрічні кобіти вповні сприймали їх за батька й сина, лиш дивувалися: чому красуня вийшла за чудовисько? Вони ж не знали історію Ґеньової появи на цьому світі...

Адам мріяв вивчити Ґеня на лікаря, тому наполяґав на додаткових заняттях з хімії та анатомії і щедро їх оплачував колишньому знавцю фармації Оскару Гробовецькому, що втратив свою дружину (вона випила трутки замість ліків), а потім і аптеку внаслідок інтриг її коханця — міського урядника Заблоцького. А ще названий батько з несамовитістю невизнаного ґенія щовечора уголос читав свої кримінальні опуси, нарікаючи, що їх спотворять і скоротять бездарні заздрісники, тож Ґеньо вивчав історію кримінального світу на живих прикладах Адамової діяльності. Одного разу Кендзьорівський розповів про чиказького хлопчака, який мав дивну хворобу: його очі все сприймали навспак, він писав догори ногами, і щоби прочитати ним написане, доводилося папір ставити до дзеркала.

Гробовецький враз втямив, що з цього може бути зиск, тому замість хімічних дослідів тренував Ґеня в тому «чиказькому» письмі. За місяць містом поширилася байка: юнак, що дав обітницю тримати себе незайманим до сорока років, провіщає жінкам їхню долю — і все збувається.

Невдаха-аптекар ставив Ґеня перед бюрком в найтемнішому куті своєї кавалєрки[13], накладав йому на очі темну хустину, а на плечі — чорний лискучий плащ, видурений у п'яного циркача. Панна чи пані повинна була спитатися про те, що її найбільше муляло, Ґеньо швидко писав кілька слів на папірчику. Оскар хапав папірчик, ставив до дзеркала так, щоб панна (пані) сама прочитала написане. Хто ж з переляку цокотів зубами і не міг скласти докупи кілька слів, аптекар читав їх пошепки просто у жіночі вушка. Все відбувалося і таємно, і таємниче. Одна біда: охочих пань було так багато, що довелося переконувати Адама в потребі щоденних занять. Благодійник спочатку засмутився, бо почав підраховувати видатки на науку, та Гробовецький великодушно заспокоїв: платня не зміниться.

Так Ґеньо заробив перші грубі гроші. Звичайно, грубі як на гімназиста, що ніц не вмів, окрім писати навспак і не хвалитися цим перед Максиміліяном, який провадив пісне дисципліноване життя: шляфен, лернен, турнен[14].

Аптекар ще за часів свого добробуту знав, що, окрім панотця, жінки сповідуються лікарям та фармацевтам. Йому нескладно було зорієнтуватися в питаннях родинних секретів своїх колишніх клієнток, щоб видати Ґеня за провидця, а той кмітливий хлопчисько ще й підсипав у свої пророкування різної романтичної потерухи. Одній панні написав, що об'єкт нічних зітхань і безсоння поведеться на її чуття, побачивши у білій сукні з чорним капелюшком та з жовтими трояндами в руках. І та навіть до забавового гуртка на Вірменській приходила завжди однаково вбрана, з чого вчитель танців виснував: панна депресує...

Не відомо, скільки б тривали ті спектаклі, якби невдоволена сварлива кобіта не влаштувала Гробовецькому авантуру в каварні «Під трьома муринами», бо так і не дочекалася омріяного заміжжя, яке Ґеньо пообіцяв зразу по великім пості. Аптекар з переляку промовив слова нечувано нахабні: «То, прошу пані, я готов сам вас пошлюбити».

Пані Беата Грущинська була не без посагу і не без доброї камениці на Личакові — так Оскар Гробовецький перейшов у статус заможних міщан, не відмовляв собі у задоволенні щодня спожити келішок лікера Бачевського та обідати у Крамера і Вуйціка[15]. Він запровадив знову свою аптечну справу, яка йому далася з однієї простої причини: у моду увійшло омолодження, про що мріяли не лише жінки. Свій препарат готував, як пошукач філософського каменю — тобто у абсолютній таємниці. Під вечір ловив жаб, на світанні виварював їх у казані і проціджував. До мутнуватої рідини додавав сухого розмарину, тертого чорного перцю, лимонної цедри, товченого часнику і збовтував до появи піни. Потім розливав у пляшечки... Щоб не попастися на шарлатанстві, Гробовецький винайшов спосіб спілкування з певними людьми: він відпускав омолоджувальну суспензію лишень тим, хто промовляв умовлену фразу:

— Прошу пана, мені б такого ліку, який нікому не шкодить...

Звісно, пані, що внаслідок енергійного наступу отримала собі законного мужа, не мала звички пхати носа в його підприємницькі заходи.

Шляхетні почування не дозволили аптекареві кинути Ґеня напризволяще. Адам Кендзьорівський по-дитячому вірив, що його названий син й надалі осягає таємниці хімії та анатомії, а юнак тим часом у комірчині аптеки розбавляв скажений жаб'ячий відвар звичайним чаєм з домішкою рум'янку, якщо попит перевищував пропозицію.

Та кожен мотузок має свій кінець. Цього разу стара панна з Вульок висловила невдоволення, що після уживання чудодійного ліку їй під очима так набрякло, ніби вона з дня на день зазирає в келішок з «Чорною Індією»[16], ще й стала погрожувати: нашле на Гробовецького не лише комісію експертів, а й поліціянтів. Чесно налаштований Оскар не смів стати двоєженцем, тому, зафундувавши своїй жінці та двом її приятелькам квитки до кінотеатру Коперника на «хвилюючу драму», як писалося в афіші, «Незнайомка з вулиці сліз», де головна роль належала мадярській кінозірці Марґіт Барней, він вийшов із зали, нібито відчувши задуху. Беата по-змовницьки потисла йому пальці. Головне, щоб її колєжанки не сумнівалися: Оскар був при ній!

У фіякрі на Гробовецького чекав Ґеньо з усіма своїми грошима, навіть із дрібними монетами з бонбоньєрки пані Кендзьорівської. Спільники швидко домчали до двірця, звідки рушили потягом до Будапешту, знаючи на двох три фрази по-мадярськи: сип кішлань, кезит чоколом і нем тудом[17].

Так Ґеньо зрадив своїх благодійників, не став складати матури[18] і повіявся світами з новоявленим Каліостром. Кендзьорівський кинувся до поліції заявити про викрадення годованця і розповів молодому нишпорці на прізвище Маґдебурко, що востаннє бачив Ґеня вранці, коли той ішов до гімназії. Опісля мав бути в Оскара Гробовецького на уроках з хімії, але його жінка висміяла відомого газетяра: чого це Ґеньо мав тоді прийти на уроки, коли вона з чоловіком і двома приятельками сиділи в синематографі? А увечері аптекар виїхав до Відня...

— У вас є портрет Ґеня?

Адам простяг фото величиною з дитячу долоньку: кашкет, мундир, чисте личко з осяйним поглядом.

— Знайдемо! — упевнив Маґдебурко.

8.

уло б нечесно не сказати кількох слів про нишпорку Юрася Маґдебурка, який замолоду тільки й мріяв перевершити американця Вільяма Пінкертона, заснувавши своє бюро стеження. Коли ж він прочитав у газеті, що його ідеала перевізник Харон доправив через Стікс в райські кущі, то так сильно перейнявся співчуттям, не звернувши уваги на останні рядки повідомлення: «Пінкертон був людиною надзвичайно скромною... Залишив спадщину вартости два мільйони долярів».

Маґдебурко належав до чесних поліціянтів, бо з часів осягнення правничих наук переконався: витрати залежать від кількості грошової маси. Є вона — ти витрачаєш, а нема — обходишся так. У родині дрібного урядовця, де щедрий бузько бував мало не щороку, Юрасеві пощастило стати наймолодшим, мізинчиком, на якого упала любов і батьків, і старших братів та сестер, що складали зароблені корони на його гімназійну науку. Здібному хлопцю вдалося потрапити до списку претендентів на вищу освіту — і її збирався оплатити магнат Симиренський зі своїх щедрот. І це теж було щастя! Воно несподівано урвалося після конфлікту з Теодором Козобродським, що викладав їм світову історію в такій фантастичній інтерпретації, від якої мізки перебували в стані постійного напруження, щоб безперервно відсівати зерно від куколю. Екзамен з історії перетворився на екзекуцію...

Маґдебурко не мріяв ні про судівську мантію, ні про адвокатські гонорари, тому пішов у нишпорки. Він легко і швидко виявив молодого негідника на пошті, що вибирав з листів доляри і сам від імені адресатів відписував у Канаду подяки.

За два дні Юрась вполював кількох молодиків, які на авті приїхали до крамниці на стрийській рогачці, забрали тридцять шість пляшок пива і завіялися вечеряти аж під Бруховичі.

Не пройшло й тижня, як саме Маґдебурко напав на слід невловимого ошуканця з майстерного виконання важливих посвідок та документів і затримав у Краківському готелі Владислава Ленковскі з цілою текою бланків різних установ та їх печатками.

А коли міщанка Тойбуклова прийшла в поліцію із заявою про напад, Юрась перший запідозрив її в нещирості і пильно стежив за рухами заплаканої кобіти, як вона перегортала альбом зі світлинами злочинців. І таки мав рацію! Міщанка намагалася вкрасти фото свого нинішнього коханця!

Звісно, Маґдебуркові світила слава галицького Пінкертона — справедливого, непідкупного, сміливого і непихатого.

Він зразу зметикував: зникнення Ґеня й поїздка Оскара Гробовецького мали спільний керунок, тому кинувся повідомляти всіх поліціянтів, щоб особливо уважними були до чоловіка з юнаком (далі йшли прикмети обох утікачів), а сам пішов до камениці на Личаківській.

Двері йому відчинила служниця і сказала, що пані Беата в такий час у каварні зі своїми колєжанками, а опісля мала зайти в крамницю Мінцера на Ринку за панчохами і на Сикстутську до Розенцвайга за валізами.

«Все сходиться, — подумав Маґдебурко. — Чоловік утік першим, а тепер і дружина за ним. Упасти їй на хвіст і вистежити чи запобігти втечі?»

І він пішов доповісти своєму шефові на прізвище Матіяш.

— Нема грошей ні з того ні з сього кірандулни[19]. А якщо та пані захоче до Парижа чи Лондону — то й ти за нею волочитимешся? Хапай її тут!

— На якій підставі?

— Підстава знайдеться, якщо пані гарячо купана!

— Я не піду на провокації! — гордо промовив Маґдебурко.

— А я не піду на такі витрати задля якогось знайдуха, що захотів побачити світу при Гробовецькому, аніж нидіти при Кендзьорівському!

Довелося Юрасеві вертати на Личаківську.

Пані Гробовецька саме виходила з фіякра, як вибігла служниця, щоб взяти валізи.

— Перепрошую...

Перед ними, як з-під землі, вигулькнув Маґдебурко.

Пані й справді виявилася гарячо купана, бо на всі його питання сичала у відповідь і ладна була зірватися на крик. Її чоловік — особа чесна й пристойна — поїхав у своїх справах до Відня зустрітися із винахідником іхтіоментолю, ліку проти ревматизму і невроболі, щоб укласти угоду. Чи взяв із собою хлопчиська? А навіщо йому клопоти? Хай той навісний Кендзьорівський сам пильнує свого годованця, що, певно, добре його обібрав перед втечею!

Маґдебурко поїхав на двірець і таки знайшов торгівця, у якого Гробовецький придбав кілька дрібничок.

— Та він, прошу пана, був з такою слічною[20] бльондинкою!

— Не з юнаком? — здивувався Юрась.

— Я, пане, не такий темний, щоб не бачити ріжниці між бльондинкою і бльондином!

От тобі й маєш! В кримінальних романах про Пінкертона Маґдебуркові траплялися епізоди з перевдяганнями і в жебрацьке лахміття, і в світські шати, але він це сприймав за гру авторської уяви, щоб урізноманітнити нишпорські історії. Невже й Гробовецький — прихильник Пінкертона? А може, Ґеньо Муркоцький?

Ця справа виявилася значно заплутанішою, ніж перше вважав Юрась Маґдебурко.

9.

потязі, зачинивши за собою двері переділу, Гробовецький статечно повісив маринарку на вішака, а капелюха поклав на поличку. Ґеньо ж полегшенням визувся із жіночих черевиків на обцасах. Хоча вони йому й не намуляли (нога дружини Гробовецького не дорівнювала ніжці Дюймовочки), та з незвички боліли п'яти.

— Не поспішай! — застеріг Гробовецький. — До самого Дебрецена будеш вдавати панну!

— Хіба ми не до Будапешта їдемо? — здивувався Ґеньо.

— Ні, ми вийдемо раніш, зачекаємо на мою Беату. Та й маю справу до Шимона Едельмана — там у нього бізнес. Кличе мене до спілки.

Ґеньо змовчав. Він вже втямив, що ніколи не слід допитуватися — прийде час, коли його приватний вчитель пригодницького життя сам все скаже.

— Ось, це саме для тебе, але в пізніші часи, — промовив Гробовецький, позираючи поверх газети. — Якийсь італієць тридцять дев'ять разів заручувався із дівчатами — і втікав з коштовностями чи грошима.

— І все ж попався! — зауважив Ґеньо. — Я волів би вислизати...

— На те не сподівайся, — вдався до повчань Оскар. — Головно, попавшись на дрібничці, приховати значне. От банкір Вахлєр необережно повівся із фальшивими акціями «Страховіце», які йому підсунув Корнгольд, та ніхто й ніколи не дошукається того прибутку за акції, бо він вже в банку З'єдинених Держав[21], де племінник Вахлєра у бізнесовій спілці з Фордом. — І Вахлєра відпустять?

— Не зразу, але за ґратами більше року не просидить. І пєньонзи[22] його нікуди не подінуться!

Ґеньо замислився.

— Знаєш, синку, — впав у довірливий тон Гробовецький, — є сотня способів заробляти гроші, нікому не заподіюючи зла. От моя знайома Атена — фризієрка з Короткої. Коли до неї заходить пані з довгим волоссям, щоб придбати собі жменю заколок, Атена сплескує руками і починає переконувати, що усі моднярки давно зістригли коси, бо вони не пасують до нових суконь. Пані губиться під її тиском і сідає стригтися. Атена швидко працює ножицями, рівненько сладаючи пасмо до пасма. Коли ж клієнтка зазирає до люстерка, щоб побачити себе з новою зачіскою, фризієрка починає шкодувати: «Звісно, вам і так пасує, та з довгим волоссям таки було ліпше... На баль чи до опери...» Пані мало не плаче! Та то треба знати Атену! Вона тут же пропонує сплести косу із обчикриженого волосся, щоб мати її на урочисті випадки! Пані купила б шпильок на півкорони, а лишає у фризієрки сто двадцять корон! Хіба не мудра голова?

Ґеньо посміхнувся, уявивши, як змінювався настрій у тієї ошуканої пані, що мала необережність зайти в сальон на Короткій. А Гробовецький далі читав газету, мугикаючи собі під ніс.

— Поліціянтів теж дурять! — вигукнув він із задоволенням в голосі. — Один професор продав паризькій жандармерії апарат, який нібито може висмоктати з одягу підозрюваного найменші порошинки, щоб потім їх порівняти з порошинками на місці злочину. Він переконав жандармів, що на підставі цього можна пізнати місце перебування злочинця та підтвердити инші гіпотези. І ті до-о-о-бре заплатили! Але апарат працював лиш в руках винахідника, а жоден із жандармів не зміг його увімкнути!

— Хочу в Париж...— мрійливо промовив Ґеньо.

— Встигнеш — ти молодий! От мені вже не хочеться нікуди, лишень би осісти з Беатою в якомусь маленькому містечку.

Гробовецький замовив вечерю в переділ. Кельнер, що прийшов з тацею, не без зацікавлення позирав на молоду блондинку із золотавим пушком над верхньою губою, що так і не зняла капелюшка з вуалеткою, ніби збиралася виходити на найближчій станції. Ґеньо примружив очі і засоромлено напівпосміхнувся кутиками губів. Йому подобалося вдавати панну, яка мандрує з поважним чоловіком (коханцем? батьком?), почуваючись трохи невпевнено від уваги незнайомців.

10.

имон Едельман колись мешкав у Львові і приятелював з Гробовецьким на стовідсотково ділових засадах напівлегального виготовлення ліків. Це мін першим винайшов іхтіоментоль, змішавши з риб'ячим товщем[23] ментолові краплі, а Гробовецький радив їх кожному, хто лиш поскаржиться на біль в суглобах або в спині. Можливо, це смердюче мастидло й допомагало скалічілим бабцям, а молоді пані лиш носиками бридливо поводили, коли Оскар діставав з полички лікувальну тягучу рідину в прозорій плящині і розповідав, що ліки постачають із самого Відня від самої цісарської аптеки!

Згодом Шимон виїхав у Дрогобич, щоб започаткувати там підприємство, яке б принесло йому і прибутки, і світову славу. Він все спродав, навіть срібні підсвічники, аби оплатити приїзд американського винахідника. Той обіцяв йому допомогу в проектуванні агрегату, який виготовлятиме молоко з ... нафти! Американець переконав Шимона, що звичайне молоко має вісімдесят відсотків води (львівське — дев'яносто!), а в нафті стільки ж відсотків товщу. Якщо ж усунути специфічний запах та надмірний товщ і при цьому додати мінеральних складників, цукру, инших присмак, то це молоко монополізує увесь ринок.

Засліплений такою перспективою, гачкуватий ніс Едельмана втратив нюх — і він виклав американцеві гроші за привезені частини агрегату. Всі гроші, навіть банківську позику! Ви здогадуєтеся, що трапилося опісля? Американець розтанув, як привид під ранок, а Шимону довелося на шварц[24] чкурнути до Дебрецена: слід було пересидіти якийсь час в Галактіона Стосестерського, тобто в Гала Стосіста, мадярського підпільного алхіміка, що був родом з-під Самбора.

Пересидіти — умовно кажучи. Шимон з дитинства не мав посидючості, тому кинувся гарячковито в иншу авантуру: винайти замінник кокаїну, щоб він коштував дешевше, а діяв м'якше.

Отож поки наші мандрівці спокійно перемовлялися у потязі, Шимон і Гала не вилазили із комірчини, в якій змішували невідь як добутий кокаїн з перетертим маком і дрібно змеленою кавою. Сіро-брунатна маса приємно пахла, але на вигляд — як курячий послід. Гала на те не зважав: принюхувався, брав на язик, плямкав.

— Назвемо едельстокаїн, — запропонував Шимон.

— Ні, — не погодився Галактіон, — краще галашикаїн: це схоже на фелешиге[25].

— І що це нам дасть? — здивувався Едельман.

— Оферма реґіментова![26] — вигукнув Стосестерський. — Якщо в жандармерії й пронюхають про галашикаїн, так ми скажемо, що їхній аґент щось недочув!

— Гадаєш, там глухі тетерваки на службі?

Гала не відповів. Він уже й нанюхався, й нализався суміші, від чого зразу подобрішав: обійняв Шимона, приклав голову до засмальцьованої на грудях сорочки і заплющив очі. В цей час у двері комірчини загрюкала кулачком Галактіонова фелешиге Агота:

— Принесли телеграму, відчиніть!

Гала підскочив, як коник-стрибунець, якому вже встигли відірвати одну ніжку, і звалився на крісло, безтямно посміхаючись в стелю. Едельман боязко підійшов до дверей:

— Пані, у нас тут шкідливі випари — не заходьте. Прочитайте самі, що там написано, прошу вас.

— О шостій вечора на вокзалі буде Оскар. Просить зустріти.

Нарешті! Шимон вже два тижні, як зголосився колишньому спільникові з пропозицією докласти грошей до лабораторних досліджень, аби кінцевий продукт збувати через його аптеку. Значить, погодився! Несамовитий винахідник тішився, бо маку й кави можна було дістати навіть у борг, але який ідіот позичить для роботи кілька грамів кокаїну?

— Гала, Гала! Зі Львова приїхали гроші! Замовляй вечерю її корчмі — Оскара слід добре пригостити!

— Айн момент! Цвай мінутен! Ахтунг![27]

Галактіон здригнувся усім тілом, глибоко вдихнув, став у позицію струнко, підняв ліву ногу, як до парадного маршування. Крок, другий — і двері з комірки з тріском вивалилися в передпокій. Агота вибігла з кухні. Вона звела свої густі брови в одну лінію і похмуро прохрипіла:

— О майн ґот![28]

— Міт герцліхе ґрус![29] — гукнув до неї Галактіон, з чого Шимон зрозумів, що їхній замінник кокаїну матиме неабиякий попит.

Зустрічати Оскара він пішов сам — без веселого Галактіона, який кружляв навколо своєї Аготи, мовби павіан в шлюбному танці. Вереск фелешиге не стихав, але на нього зреагували лише горобці, що перелетіли в сусідній сад.

11.

авіть не куштуй палінки[30], — ще в потязі попереджав Ґеня Гробовецький. — То таке підле пійло: голова буде ясною, а ноги не йтимуть. Нічого міцнішого за пиво — і то не більше кухля. Нема чого себе затроювати!

Ґеньо хитнув головою — годився на все, лишень би Оскар тримав його біля себе.

На чистенькому пероні з якимось іграшковим двірцем стояв Шимон. Свіжа сорочка, напрасовані штани та напуцовані мешти мали потвердити приїжджим, що ведеться йому неабияк добре. Він потиснув руку Гробовецькому і без тіні здивування поцілував мереживну рукавичку його супутниці, хоч зразу примітив: не Беата! Та хіба між чоловіками не існує їхньої кавалерської солідарності?!

— Оскаре, не гнівайся, але замешкаєш у камениці колишнього бургомістра Крузенштарна, не в готелі. Так безпечніше: ніхто не вимагатиме документів, бо не поткнеться до його доньки — старої панни. Вона зараз на кальварських водах.

— А де сам господар?

— На цвинтарі...

— Хто ж нас прийме?

— Служниця.

Камениця мала монументальний вигляд і два входи — парадний та бічний. Служниця панни Крузенштарн провела тимчасових винаймачів у ліве крило будівлі і пояснила, що в їхньому розпорядженні дві кімнати, а при потребі — і кабінет покійного пана, в якому є все для ділового листування. Певно, елегантсько вбраний Гробовецький справляв вражіння солідного підприємця.

— Шимоне, є нагальна справа: оцього хлопчиська слід вбрати...

Едельман вирячив очі, коли Ґеньо зняв капелюшка з вуалеткою.

— Та не лякайся — я не належу до деґенератів! Це мій помічник! Не було иншого способу утекти від поліціянтів. Беата сама вибирала йому вбрання.

Ґеньо тим часом вивільнив своє юнацьке тіло з-під дорогих лахів і стояв перед ним в самій спідній білизні. В ньому вже проглядався майбутній атлет — наслідок шведської руханки під наглядом Максиміліяна Морґена і самостійних щоденних вправ з підручними атрибутами: широкі плечі, тонкий стан, пружні стегна. Оскар обійняв його за шию:

— Якби стара панна тебе побачила, то не спала б ночами від пожадання!

Ґеньо зашарівся. А Шимон примружив око, оглядаючи юного Аполона, щоб не помилитися в крамниці чоловічого одягу.

За години дві троє пристойних громадян зайшли в єдину на все місто дорогу ресторацію. Вони сіли за крайній столик під вікном і замовили вишукану вечерю з токайським вином.

Шимону не терпілося розповісти Оскарові про сполуку кокаїну, кави і тертого маку, яка в майбутньому принесе великі прибутки, але той так уважно і ретельно розрізав на кавалочки смаженину, ніби посилав знак: ділові розмови лише по вечері. І без свідка. Тоді Едельман став розважати своїх приятелів різними історійками, бо з нервів (погодиться чи ні Оскар дати гроші?) не міг нічого ковтнути, окрім вина.

— Читав у газеті: кревнячка цісаря Наполеона Третього Матильда...

Ґеньо різко поглянув у очі новому знайомцю: на що він натякає?

— ... покинула чоловіка — князя Дімітрова, переїхала у свій замок на півдні Франції і завела там сальон. Але чоловіків — ні-ні! Всіх відтручувала! Її расовий хорт вилежувався на дорогих килимах і висиджувався у фотелях — йому вона дозволяла все. Аж одного разу на вечірці хорт підбіг до неї й лащиться, а вона як вигукне: «Геть, влізливе псисько! Всю ніч скакав на ліжко — спати не давав!» За хвилю до сальону увійшов граф Нюкерк. Хорт кинувся до нього. І що ж усі почули? «Геть, влізливе псисько! Всю ніч скакав на ліжко — спати не давав!» Матильда зімліла...

Гробовецький аж виделку кинув — так зайшовся сміхом. Шимон і сам хихотів, замруживши очі. Ґеньо лиш посміхнувся, бо заспівчував тій жінці на ім'я Матильда.

... Коли Ґеньо заснув, зморений вражіннями і келихом токайського, що його ласкаво дозволив випити Гробовецький, Шимон нарешті гарячкувато оповів Оскарові про свій винахід.

— У тебе аптека...

— Вважай, що її нема. Мені не пощастило з омолоджувальною суспензією.

Едельман зітхнув: грошей йому не бачити.

— Чого ти зразу занепав? — спитався Гробовецький. — Аптеки нема, та колеги лишилися. Треба обміркувати...

Шимон витяг з кишені пузату плящину з широким горлечком і простяг Оскарові. Той нюхнув.

— Кава... Це добре! Можна радити як ліки при анемії, депресії...

— Потрібні гроші, — не витримав Едельман внутрішньої гарячки. — Гала Стосіста заклав посаг своєї Аготи. Вона його закатрупить!

— Тобі так його шкода? — знущально спитався Гробовецький.

— Шкода... Він мене прийняв з діркою в кишені.

— Добре є, — погодився Оскар. — Гроші тобі зичитиме Ґеньо. Під мою поруку. Знай, він сирота. Затямив? З тих грошей візьмеш частку і виробиш йому документи. Щоб ніхто в них не сумнівався!

Служниця панни Крузенштарн не знала, що, легковажно дозволивши пройдисвітам скористатися кабінетом покійного бургомістра, вона подарувала йому онука, а господині сина — Станіслава Крузенштарна, студента медичного факультету Віденського університету. З кабінету нічого не зникло, окрім однієї світлини, що лежала на споді шухляди серед старих листів: бургомістр сидів в альтанці з русявим хлопчиком на колінах. Ним міг бути новоявлений Стасьо!

12.

цей час у Львові осиротів Кендьзорівський — його дев'яностолітня мати померла легко: вранці прокинулася, заварила каву, випила горнятко, сіла в крісло при вікні і просиділа до самого вечора. Вона не повернула голови, коли Адам відчинив двері помешкання, бо її душа літала в недосяжних висотах.

Бідний репортер тужив, як мала дитина. Він тепер не поспішав додому з роботи, а сидів по каварнях з Козобродським. Грошей Адаму бракувало, хоч гонор не дозволяв у цьому зізнатися, бо він не мав ніякої практики, як облаштувати побут.

Теодор був таким же самітником. Замолоду йому здавалося, що всі панночки тільки й мріють стати при нім перед вівтарем, щоб згодом перетворити його райське життя на пекельні муки. Зараз Козобродський і рад би піддатися жіночим чарам, так на обрії маячіли самі перестарку ваті панни, що вже не раз бували пацієнтками Генрика Росмарінна — фахівця зі шкірних та венеричних недуг.

— Мій сердечний друже, мушу тобі щось повісти...

Теодор поклав руку на плече смутного Адама.

— Ми самітні і нікому до нас немає ніякого діла. Це зле!

— Зле... — погодився Кендзьорівський і заплакав.

— Не плач... Я тобі науково потверджу, як нам слід діяти. Ось поглянь, скільки панєнок шукають собі пари через оголошення в газеті. Але ж можна втрапити в халепу, бо ніхто з них не пише правди про себе! Слухай: «Дві молоді пристійні і багаті бльондинки нав'яжуть листування в ціли матримоніяльній з двома гарними та симпатичними брунетами на урядничих становищах». Звісно, ми можемо бути тими брунетами... Але питання, чи вони направду багаті та пристійні?

— Я не брунет, — схлипував Адам. — Я лисий!

— Але ж колись був брунетом! — не вгавав Теодор, чиє волосся вже добре пройняла сивина. — Відпишемо їм, щоб випитати, які в них очі!

— А то навіщо? — заспокоївся нарешті Кендзьорівський і виявив зацікавлення до ідеї Козобродського.

— Ти гадаєш, що першенство чорних очей у народних піснях — без рації? Ні! Психольогія стверджує, що особливо небезпечні сині очі! Усі відважні авантурники — синьоокі! Усі великі злочинці — синьоокі! Дев'яносто відсотків невірних жон і повій мають сині очі! І ті дві бльондинки, закладаюся на все, що маю в поляресі, — синьоочки!

— Якщо ти певен, то не слід їм писати, — похнюпився Адам, чия уява вже змалювала блондинку з пишними стегнами в прозорому пеньюарі.

— А я напишу! — погрозливо пообіцяв Теодор. — Щоби знали: я їх наскрізь бачу!

Другого дня, ледве прочумавшись після «Перли сильної»[31], Адам прийшов на роботу з твердим рішенням знайти собі дружину за оголошенням. Текст він склав такий: «Пристійний мужчина пошукує подругу життя. Маєток не вимаганий, вимагається добре серце і чорні очі».

Несамостійний у своїх вчинках, він і словом не обмовився перед Козобродським, на яку біду наражається у свій зрілий чоловічий вік.

За тиждень ставна чорноока кобіта сиділа в цукерні напроти Адама Кендзьорівського. Вона була молодшою за нього років на ...дцять, але ласкаво поглядала на зніченого кавалера, що з остраху назамовляв смаколиків на половину своєї місячної платні.

— Прошу пані...

Пані не церемонилася, а виявляла гарний апетит, і в Кендзьорівського аж сльоза набігла на очі, бо він згадав, як уперше частував Ґеня.

Щось в цій кобіті було знайоме, та Адам щоденно бачив стільки людей — живих і мертвих, що міг би заприсягтися: усе місто — його знайомці!

Тим часом чорнявка почала оповідати про себе, і якби на лисині Кендзьорівського лишилося бодай кілька волосин, то вони б стали дибки. Жозефіна, колишня покоївка Альцгеймерів, продавала хутра в крамниці Стемпковича на Капітульній, а перед тим була моделькою в крамниці жіночих плащів Станислава Вронського. Її чоловік — небіжчик Болеслав Бурдон — затроївся алкоголем. Має від нього сина — Ґеня, якого хоче вивчити на лікаря або аптекаря. При цьому Жозефіна вдячно згадала (подумки, звичайно!) одного шанованого адвоката, що ніколи не полишав її в самоті, коли Бурдон водив козу бувало й тижнями.

— Ви... Ви... мене... не пізнаєте? — узяв себе за щоки Кендзьорівський, ніби хотів розгладити зморшки. — Колись, літ десять тому, ви були в редакції з годованцем...

Жозефіна зарум'янилася, начебто її упіймали на брехні. Зрештою, то неосвічена мати називала Зонею, а барони швидко привчили до імени імператриці.

Так колесо фортуни стало на своє місце. Маленький Ґеньо Бурдон розбагатів на вітчима, Жозефіна — на цнотливого мужа, а Кендзьорівський отримав сенс життя і палкі обійми чорноокої кобіти. Він ходив піднесений і радісний, як наречений, що ще не звідав прихованих принад справжнього сімейного щастя: істерики на рівному місці, докорів за забруднену сорочку, нічних допитів, звідки на маринарці довга волосина і чому... чому... чому...

В Адамові вибухнуло потужне бажання дії. Він запропонував Малерманові безпрограшний варіянт прибутку — випустити календар для допитливих такого вигляду: кожна сторінка поділена навпіл. В горішній частині вказано місяць і день, під датою зліва — ім'я святого, справа — прислів'я. Нижня частина матиме два стовпці: в лівому будуть лекції модерних мов, а в правому — поетичні строфи тими мовами. Так за рік кожен власник календаря вивчить шість іноземних мов! А на зворотному боці сторінок можна помістити знання з міфології, географії, правознавства...

— І хто про те подбає? — заскалив ліве око Малерман. — Ваш товариш Козобродський, якого студенти упіймали на фальшуванні історичних фактів? А ви порахували, скільки наших обивателів вивчатимуть зразу шість мов? Хочете заробити копійку — вчиніть так, як двоє з Відня. Їм на лисинах понаписували, де найкращі сигари, і посадили у вітринах! Двадцять корон за день демонстрації!

Можна було б образитися на хитрого юдея, якби не платня, що її потребувала Жозефіна зі своїм Ґеньом та й сам Кендзьорівський.

13.

инку, не читай книг — читай газети! — повчав Оскар Гробовецький свого спільника Стася Крузенштарна, що кілька місяців тому ще носив ім'я Ґеня Муркоцького. — Там не пишуть усієї правди, але трапляється чимало повчального. От ти зараз — студент медицини. А новинки медичні постачають не енциклопедії. Прошу дуже! Читаю! «Живе серце людини можна буде оглядати завдяки новому винаходові американського лікаря Зінгера з Сент-Люї: його електрична лямпка дає змогу зазирнути у внутрішні клітини серця живої людини. Апарат перевірений на з'їзді американського медичного товариства».

— А що це мені дасть? — спитався Стасьо-Ґеньо.

— Ти зможеш скорчити мудру міну і повідати про це всім, кому схочеш втулити відтовщуючі зела Лєшика Солодовського або плин проти сивіння доктора Дурра. При цьому не забувай сказати ще про одного американця — лікаря Фіска, директора Інституту продовження життя. Він за дванадцять літ оглянув чотириста тисяч пацієнтів і не знайшов жодної особи цілком здорової. А сорок відсотків тих, що не потребували нагальної медичної допомоги, були або малокровні, або нервові, і все через надуживання кави, куріння і тяжку працю. Мислиш? Ніхто не запідозрить тебе в тому, що ти навіть гімназійної матури не маєш!

Стасьо раз на кілька тижнів постачав «галашикаїн» у Янів, де практикував «всіх лікарських наук доктор» (так писано в оголошенні!) Авраам Вулкер. Фальшивий студент-медик наймав візника на двірці і не смів ніде потикатися у місті, щоб не бути упізнаним своїми знайомцями. Приїздив уранці, від'їздив увечері. Такий собі пещений домашній син заможних батьків, що не економив на квитках, на вечері і навіть на прошаках, які обступали дужого молодика, не боячись бути відтрученими чи вилаяними.

Дорогою Стасьо читав газети і поповнював свій арсенал витівок, якими скористається у майбутньому. Поки ж він набирався світських новинок: хотів вразити Еву Мількофр, дебреценську модельку, що безсоромно підкликала його в ресторації і вклала в руку папірчик з адресою. Оскар Гробовецький та Беата схвалили смак свого шпарівного вихованця. Вони відбули в Будапешт, перед тим прилаштувавши Стася на повний пансіон у тітки Аготи. Стару довелося умовляти, бо вона звикло приймала на постій офіцерів, з яким грала в карти, пила палійку і співала прокуреним басом романтичні балади. За тишу і спокій заплатили удвічі більше, ніж офіцери за щоденні бешкети! Але Стасю унеможливили пригоди, пов'язані з його тепер уже спільним підприємництвом з Шимоном та Галою. Галашикаїн приносила Агота у невеличкій валізці. Її відвідини тітки нікого не насторожували: навколишні будинки стояли не густо, їхні мешканці шанували орднунг[32] і невтручання, вітаючись і посміхаючись одне одному лише дорогою на службу Божу. Инша річ — Ева! Їй хотілося вечірок, ресторацій, театру, та Оскар суворо наказав Стасьові уникати галасливих зібрань, бо студентові не личить обростати неконтрольованими знайомствами. Завжди обережний Гробовецький чомусь не зважив на той факт, що «студент» більше перебуває в Дебрецені, ніж у Відні, де мав би практикуватися щодня в анатомічному театрі.

Щоб компенсувати Еві розваги, Стасьо придбав грамофона — і кожне їхнє побачення починалося з танго, фокстрота, шиммі, тобто з танцювального уроку. Дівчина раділа можливості виявляти звабливу гнучкість в мускулистих руках свого юного коханця, а той ставав усе упевненішим і умілішим в танці, як справжній жиголо[33]. Зрештою, він і пари з вуст не пустив, що у Львові час до часу навідувався в забавовий гурток на Вірменській, а там танцювали не гуцулки.

Коли ж траплялася вільна година, Стасьо зацікавлено читав пригодницькі оповідки Гастона Леру[34], одночасно вправляючись у знанні літературної мови і кримінального сленгу, бо ж не уявляв себе позбавленим паризьких ігрищ.

Отож Стасьо приготував своїй вродливій неосвіченій коханці фантастичну оповідь про те, як товариство американський фабрикантів взяло в оренду один із Гавайських островів, щоб на ньому якнайточніше відтворити вигляд біблійного раю. Всі, що туди припливуть, мають зійти з кораблів голі-голісінькі, як Адам і Єва. Найбагатші люди з океанських країв взялися постачати райські плоди й овочі, а брат сіамського короля уже засадив якесь особливе дерево, якого вчені не в силі означити. Одна умова буде для всіх тимчасових мешканців — прожити трибом первісних людей не менше року і не мати ніяких зв'язків із зовнішнім світом.

Ева була в захваті від почутого.

— Я — голісінька серед голих чоловіків! Чудово! А намисто дозволять — хоч разочок перлів? Тіло засмагне від сонця, а перли виблискуватимуть на шиї. Це щось неймовірне! Я ладна хоч сьогодні рушити на той острів!

Стасьо не міг на таке погодитися — його тримали справи. Отож свій райський острів вони влаштували на килимі посеред помешкання, висипавши з кошика персики, морельки, сливи, яблука. Ева вбралася в шати Єви — тобто не мала на тілі нічого. Стасьо хизувався торсом, але довго не давав себе роздягти, аж доки улізлива Ева не приладувала йому на стегна стрічку, на яку навісила стигле виногроно (самі знаєте, що воно прикрило).

... Другого дня до тітки прибіг стурбований Шимон, та Стасьо ще не повернувся від Еви. Едельман не мав часу — він помчав до модельки, як вітер до Гавайських островів, і зруйнував закоханим їхній тимчасовий кімнатний рай: Гробовецького затримали в Будапешті з дванадцятьма паспортами на різні прізвища. Про це було написано в тій самій газеті, яку Стасьо читав у потязі, лишень у відділі кримінальної хроніки, а не у світських новинах.

Увечері з дебреценського двірця рушав потяг до Відня. Якийсь розкуйовджений прошак проліз під останній вагон і вчепився добре тренованими руками за перекладину між колесами. Віденські поліціянти примітили того самого прошака, брудного від кіптяви і пороху, коли він пив воду, зачерпуючи її долонями, з водограю напроти двірця. Затриманий виявився глухонімим, не мав жодної посвідки і на всі питання відповідав сумовитим поглядом сталевих очей. Його зазнимкували, нагодували й відпустили, бо у в'язниці не було місця.

Того місяця саме апробовували телеграфічно-телефонічне передавання фотознімків на віддаль — і до львівських нишпорок прийшла світлина, на якій простий хлопака з розкучманою головою проникливо й німо скаржиться кожному на свою долю. Ту світлину прилучили до знаменитого альбома, викрасти якого в поліціянтів — блакитна мрія кожного шахрая, грабіжника і фальшивомонетника.

14.

ідний Стасьо не впадав у розпач, пам'ятаючи настанови Оскара Гробовецького, що в газетах є багато цікавого. Тому, мукаючи і закочуючи очі, він вчепився літнього пана, з кишені плаща якого стриміла газета, скручена у руру. Пан кинув Стасьові дрібну монету...

Жебрак з газетою в руках міг би привабити зацікавлені погляди, тому наш пройдисвіт поволеньки пішов подалі від міста, подумки рахуючи шпали. Дійшовши до двохтисячної — озирнувся: людські постаті маячіли далеко, і ніхто не простежив би, чи сидить він на шкарпі знічев'я, чи зайнятий якоюсь хитрою справою.

В газеті повідомлялося про колишнього німецького кронпринца, що викрав і тримає силоміць у своїм замку в Шлеську доньку машиніста з Бреслау. Це Стасьові було ні до чого. Якийсь грубник знайшов у піску на побережжі далекої Північної Америки старовинний коштовний перстень зі скарбів піратського капітана Кідда. Така новина не рятувала нашого героя. А ось і потрібне: один американець перелетів у літаку — «на шварц»! Вистежив, коли пілот перемовлявся з пасажирами, і непомітно вліз у порожнину «хвоста»! Це треба не забути... Ось лишень літака ніякого немає на обрії.

Нарешті, серед дрібних повідомлень, Стасьо натрапив на десять рятівних рядочків: «На наші терени прибув буддійський чернець, якого вважають святим, щоб навертати європейців у буддизм. Іде він без багажу і без гроша, в товаристві двох ченців із трьома книжками, куди вписує прізвища неофітів. Прохання не ставитися до цих осіб вороже, а допомагати їм, аби потім вони оповіли в Індії про щиру приязнь наших обивателів».

Звісно, можна вписатися в їхні книги і мандрувати разом, аж поки не трапиться нагода легалізуватися, але спочатку слід їх знайти.

І Стасьо побрів назад до двірця, щоб вийти в місто та розпочати пошуки. Він випрямив спину, підняв голову; кроки його були рішучі і впевнені, що дисонувало з брудним дешевим одягом звичайного волоцюги. Біля ринку змучена перекупка волочила за собою візок з городиною — Стасьо, не питаючись, допоміг втягти його з бруківки до торгових рядів. За те отримав посмішку і чвертку добре випеченої паляниці. Зрештою, буддійські ченці також сподіваються до приязнь простого люду. Лиш де вони мандрують? Чи вже в місті, чи ще по дорозі до нього?

Гімназійна наука, хоч і не завершилася матурою, та заклала хлопцеві навички логічного мислення. Він подумав, що всі новини збігаються на ринок, як куховарки аристократичних родин. Тому щодня крутився між рядами і прислухався до балачок. Спитаєте, де ж ночував? Коли під мостом, коли під муром костелу — це лише додавало снаги в пошуках буддистів і спонукало до ранкових гімнастичних вправ.

І таки дочекався. Троє зовсім лисих чоловіків, завинуті у помаранчеву тканину, отаборилися неподалік міського парку. Так сказала вертка служниця різникові, що краяв волову печінку не ножем — мечем шаленця Атілли[35].

Стасьо пішов їх шукати. Дорогою розмірковував над тим, що за останній час пережив більше пригод, ніж за все своє попереднє життя. Наближалася зима, а він не має куди голови прихилити. Повертатися до Кендзьорівського і перепрошувати зі сльозами на очах — не випадало. А раптом там уже його мають за професійного ошуканця? Небезпечно... Пересидіти в передмісті — у годувальниці? Та чи вона ще жива? Молочний брат Місько? Сто років його не видів... Максиміліян Морґен? Той все розповість своєму таткові. Фальшиві документи на прізвище Крузенштарн лишилися у Еви на знак того, що він повернеться задля мандрівки у гавайський рай. Чи не віддасть їх поліціянтам, коли набридне чекати на коханця?

Троє буддійських монахів сиділи під старою липою. Навколо стояли небагаті міщани: ремісники, служниці, покоївки, ткалі, кравчині. Жінки переважали. Вони з острахом і з співчуттям слухали наспівну мову найстаршого монаха, хоча не могли нічого з того втямити.

Стасьо спостеріґав здалеку — з-за кущів. Почув легенький подзвін: це калатав малесенький дзвіночок у руках старого. Його молодші попутники сиділи мовчки, опустивши лисі голови. Чи подумки молилися, чи пірнули у якусь нірванну, щоб зректися всього навколишнього?

Жінки позітхали, перемовилися між собою та й пішли, полишивши монахам бурштинові груші, пізні осінні яблука, булки і навіть пляшку домашнього вина. Чоловіки (їх було троє-четверо) смалили цигарки, ніби чекали якогось дійства. Потім підійшли до монахів і почали ґвалтовно вимотувати їх з одіжі. Почулося: «Пинзет! Пинзет!»[36]

Стасьо не зчувся, як скочив на захист покривджених. Він не думав, що сам проти гурту і нізвідки чекати на поміч, що в тих батярів можуть бути ножі за халявами, а він голіруч, що тут йому й смерть, якщо Будда не пильнує своїх посланців.

Ошалілі нападники відступали перед Стасьовими кулаками не стільки від страху, як з несподіванки. Один з монахів виручив хлопця, схопивши доброго бука. А тут ще й жінки озирнулися на галас та й зчинила рейвах! Нападники відбігли з погрозами і прокляттями.

Весь цей час нетривалої сутички найстарший монах сидів незворушно з блаженною посмішкою на зморшкуватому обличчі і час до часу хилитав дзвіночком. Задиханий Стасьо упав на землю попри босі ноги старого.

— Чи не бажає молодий пан вписатися в нашу книгу? — почувся знайомий голос Оскара Гробовецького.

Стасьо втратив мову: той, що з буком відбивався від грабіжників, виявився його спільником! Задля такого щасливого випадку можна і буддизм прийняти від святого ченця з Індії, і повірити в провидіння Боже, якому немає різниці між грішником і праведником, коли хтось із них загрожений.

15

кщо матримональні трафунки скінчилися для Адама Кензьорівського набутком впорядкованого добробуту, то Юрась Маґдебурко так і не знайшов часу на романсування з панночками. Ще студентом він кілька разів невдало закохався, отримав одкоша — і вирішив для себе, що в коханні, як і в нишпорстві, бувають щасливі випадки, але не часто. Коли двоє сивих голубів — тато і мама — натякали, що вже їдуть з ярмарку, тож хочуть встигнути на його шлюб, Юрась лиш посміхався:

— Всі дівчата — голуб'ята: звідкіля ж лихі баби беруться?

Якраз учора він заспокоював таку навісну жінку, що жадала крові, тобто ув'язнення чоловікові, після якого ще не захолола перина. О, то славна оповідка — помічна легковірним кобітам! Одне слово, муж Марії Костів вже десять літ, як пропав безвісти, поїхавши на оборудку аж до Сибіру. Вона, бідачка, сама заробляла на себе і двох дітей, вже й не сподіваючись, що колись побачить живого-здорового. Аж тут на порозі її помешкання з'являється пристійний мужчина — і називається її вінчаним чоловіком! На радощах ушкварили банкет: на ньому підпилий прибулець згадував не без гумору таємниці початків подружнього життя, а Марія червоніла чи то від сорому, чи то від приємних спогадів. «Костів» не приховував, що жив у Сибіру, як прийдеться: навіть довелося стати цирковим атлетом.

Щастя тривало ... аж три дні, доки Марія не побачила його випадково на вулиці з добре вбраною (молодшою!) пані. На диво, ошукана жінка не вчепилася тій пані у фризуру, а почала вмовляти «чоловіка» повернутися додому. Той її заспокоїв, що нікуди не подінеться, що супроводжує дружину свого приятеля на його прохання, а за дві години... Марія й цього разу повірила. Та не дочекалася!

— Пане Маґдебурко, знайдіть його! Я виберу йому ті блудливі очиська! Отак позбиткуватися з бідної удови!

— Так ви ж його прийняли як свого мужа! Невже він так схожий на зниклого?

— О, що ви, чоловіки, знаєте про жіночу самотину!? Ви його знайдіть — а я вже сама вирішу: судитися з ним за ошуканство чи нехай перепроситься і живе зі мною.

— Так не може бути! Якщо він шахрай — мусить відповісти, — повчально промовив Юрась.

— Знайдіть його і засадіть, а я потім з ним домовлюся, — правила своє жінка.

Вже наступного дня Юрась вистежив Яцька Яндзу з вулиці Ґавзнера. Це він мав звичку являтися зненацька до осамотілих кобіт і так само зненацька зникати.

Але такі справи не вдовольняли шанувальника Пінкертона. Вони, можливо, були цікаві як зразки психології поведінки злочинця та жертви, але в них не було нашарування фактів, з-під яких Юрась би викопав істину з азартом правдивого мисливця.

Саме тоді у місті з'явилася Анеля Матичинська і замешкала в «Жоржі». Ось коли Юрась Маґдебурко зрозумів, що то значить — жіноча врода! Він побачив її вперше в авті і за звичкою мало не записав числа: 7977. Потім схаменувся. Того ж дня, вистежуючи професора політехніки Болєслава Пайкарта (одночасно урядовця спілки «Бруховичі» та управителя фабрики дахівок і штучного каміння Банку Гіпотечного), він зайшов у данцінг «Casino de Paris» — на екзотичну танцювальну виставу у виконанні мурина і польки. Анеля сиділа у другому ряду, осяваючи своїми діамантами усю залю. Її попелясте волосся було вкладене на голові так, як в старовину причісували іспанських інфант. Розкішні плечі, гордо піднята голова, порцелянове лице з м'яко заокругленими темними бровами, блакитні очі і пишні вуста, підмальовані вишнево — все це не давало Юрасеві найменшого шансу. Та він про нього й не думав, а милувався об'єктом обожнення.

Болєслав Пайкарт, чоловічок років п'ятдесяти, сидів праворуч Анелі. І це дратувало Юрася, бо мимохіть закрадалися підозри, що то не випадково. Принаймні, у сліпий збіг Маґдебуркові хотілося вірити всіма своїми сердечними порухами. І він повірив, бо Пайкарт не добув до кінця вистави, вийшов із зали і гукнув візника. Юрась знав, що далі вілли «Qwo wadis»[37] у Бруховичах його підозрюваний не поїде, тому став неподалік виходу, очікуючи на веселу й задоволену публіку.

Анеля вийшла серед перших — за нею чоловік у військовому однострої. Юрась опустив очі на бруківку...

Минув тиждень. За цей час нишпорка уже був певен, що саме Пайкарт продає на чорній біржі стодоларові банкноти, які видруковує у своїй лабораторії, добре обладнаній електричними приладами, мідними пластинами і найновішими фотоапаратами. Юрась не мав часу на проходи, щоб десь випадково зустріти Анелю, і його порив стих, як стихає вітер, зачепившись за крони дерев.

Ще кілька днів — і під час обшуку на віллі Пайкарт змушений був зізнатися у своїх оборудках. Дві валізи з фальшивими банкнотами очікували на кур'єра. Він незабаром з'явився — чоловік у військовому однострої. У внутрішній кишені мундира лежали два паспорти, з яких стало зрозуміло, що Анеля та Збіґнєв Матичинські, мешканці Варшави...

«Вона до цього не має ніякого дочиніння, — переконував сам себе Маґдебурко, змучений безсонням. — Така красуня! Вони просто ховаються за неї, як за завісу. Бідна жінка!»

«Бідна жінка»(за новим паспортом — Ізабеля Машитинська) тим часом утікала зі Львова до своєї молодшої сестри Еви в Дебрецен. А Болєслав Пайкарт, як і Збіґнєв Матичинський, сидів у криміналі і розмірковував над написом на своїй віллі.

16.

асом кажуть: від щастя втратив голову. Це сталося з Адамом Кендзьорівським, що ніколи не сподівався на узвичаєний родинний побут, яким тішилися його знайомі та колеги. Хоча це питання — чи тішилися? На перший погляд все виглядає просто люкс, навіть підкаблучник чи рогоносець на людях видаються вповні щасливими батьками і мужами.

Жозя, як ласкаво називав Адам свою дружиноньку, пишалася освіченим чоловіком і разом із ним ображалася на Малермана, власника газети, коли той в черговий раз убивав шалену ідею Кендзьорівського. Цього разу він замислив усі рекламні оповістки — віршувати.

— Ось послухай, — відволікав Адам свою дружину від звиклих жіночих клопотів. — Сідай біля мене!

І, обійнявши Жозю за стан, декламував:

Жозя умлівала (чи вдавала, що умліває?), ніби від слізливого романсу або від Адамових повідомлень про затроєння вероналом, випадіння з вікна другого поверху та самостріл через нещасне кохання.

— Який ти умілий в письмі! — вигукувала вона. — Ґеню, Ґеню, йди послухай таткові вірші!

Ґеньо, гімназист молодших класів, знехотя приходив з другого покою, щоб потішити названого татка, який в таку мить був особливо щедрим і міг підкинути кілька монеток на солодощі.

Ґеньо посміхався: рядочок рівненьких білих перлинок порідшав, в щілинах видно було, як з ясен висунулися тверді широкі зуби — прикмета хижацького характеру і доброго здоров'я.

Звісно, віршувальні вправи татка наводили на нього нудьгу, але треба було дотримуватися маминих порад, яка була певна, що нервозний підтоптаний Адам довго не проживе — і тоді вона з сином заволодіє таким гарним помешканням, де все буде влаштовано інакше...

І як у воду дивилася. За місяць у Малермановій газеті повідомили таке:

«У п'ятницю у Львові о 6-й вечора можна було бачити справжній фрагмент криміналістичної фільми. На вулиці Браєрівській, а пізніше Міцкевича кількох поліцаїв гнало за бандитом, який відстрілювався і втік, смертельно поранивши репортера Адама Кендзьорівського, що випадково опинився на місці пригоди.

Слід зауважити, що утеклий володіє кількома мовами і робить вражіння інтелігентної людини, та це не завадило йому позбавити життя ні в чому не повинного вірного лицаря гострого пера і блискучого слова, яким ми завжди знали Адама Кендзьорівського».

Невтішна Жозефіна оплакала і поховала мужа, швидко перейняла на себе його майно, скориставшись порадами свого давнього таємного коханця — адвоката Генріха Альбертшулле, що швидко замельдував її на емеритство[38] з втрати годувальника.

Генріх славився на весь Львів тим, що вирятував від ув'язнення залізничного урядовця Йозефа Есмерта, який до спілки з «легкою» дамою приваблював жінок, винаймаючи їм буцімто кімнату. Він водив запрошену по своїх покоях, а в драматичний момент перших невинних обіймів влітала його спільниця і влаштовувала сцену ревнощів. Кожна заскочена жінка мусила відкуповуватися від ос лави.

На суді адвокат витяг з течки папери, які засвідчували: Есмерт шкандибає на голову. Суддя цьому повірив, не піддавши жодному сумніву той факт, що дурний спроможний дурити инших і ще й бути на становищі державного урядовця. Двадцятип'ятилітня подруга винахідливого ошуканця Маґда Клос відбула покуту штрафом.

Генріх Альбертшулле навіть не сподівався, що й сам потрапить в засідку, влаштовану його клієнтами. Не минуло й року, як вдячна Маґдуся ночувала в нього, відшкодовуючи збитки розумових зусиль під час того процесу. Одного ранку до адвокатового помешкання безцеремонно загримав Есмерт... Генріх не лише заплатив кругленьку суму в долярових банкнотах, але й дав чесне слово пошлюбити Маґду, щоб не гуляв містом поголос про його аморальні поклики плоті.

Так адвокат на якийсь час забув про Жозефіну — і вона сама собі допомогла, покладаючись на жіночу інтуїцію. Зараз можна було надолужити втрачене, так мов з неба впав молодший Жозефінин брат Місько і замешкав у неї!

Довелося Генріху на якийсь час зайнятися пильніше своєю кар'єрою, щоб встигати заробляти гроші, які його Маґдуся витрачала на коштовності і сукні французького штибу. Він різко набрав ваги — сидіння за столом цьому посприяло — і перестав реагувати на принади чужих жінок. Криза середнього віку наздогнала його вчасно, щоб він зберіг залишки здоров'я.

Маґда спочатку нудьгувала при нім, а потім узяла моду лікувати нерви на термальних водах під Будапештом, де ніхто не почувався обтяженим шлюбними обов'язками.

17.

устріч Стася й Оскара можна було б вважати нереальною, якби в житті кожного з нас не бувало випадків, коли ми натрапляли на своїх знайомців у натовпах чужих міст, у міжконтинентальних потягах, в піших мандрівках до Святої Землі чи на диких узбережжях теплих морів.

Гробовецького поліціянти затримали випадково — він, як виявилося, був схожий на польського дипломата, що одного дня взяв у власниці готелю п'ять мільйонів корон і обіцяв виготовити паспорта до Америки. І зник. А в кишені Оскара й справді лежало дванадцять паспортів, які йому дісталися з рук Адольфа Гернбаля, адвоката з вулиці Чацького, 1, що вже півроку перебував під слідством (на втіху Юрася Маґдебурка).

Оскар Гробовецький недарма був аптекарем. Він знав: жоден слідчий не може встановити, що робиться в голові підозрюваного, тому почав вдавати млявого, притлумленого, сонливого. Ледве ворушив язиком на допитах — і його повели на обстеження до психіатра. Доки лікар постукував своїм металевим молоточком, охорона втратила пильність. За хвилю півголий чоловік у спідньому обернувся до двох жандармів з проханням відвести його до виходку. Благальний погляд божевільного подіяв...

— Тренуйся, синку, — і ти надуриш наймудріших! — пишався собою Гробовецький. — З виходку легко було вибратися на вулицю, а там хто насмілиться стріляти? Нарід вийшов на проходи не задля того, щоб отримати випадкову кулю!

— А монахи?

— Я на них натрапив аж другого дня під вечір, як виліз з копиці сіна...

— А до копиці як дісталися?

— Під мостом зустрівся з волоцюгами — попросив найбруднішого лахміття. Хто затримає смердючого прошака, що йде з міста?

— Мені все ще не віриться... Я теж ночував під мостом...

Стасьо торкався руки Оскара, його голеної голови.

— Що далі — як вибиратися з халепи?

— Підемо з монахами до Амстердама. Їх скрізь пропускають. Викличемо Беату...

Коли голландець Фрідріх Степпер почав висилати проспекти з обіцянками, що за одного гульдена можна заробити дві тисячі, усі європейські нишпорки вчули в цьому хитру аферу. Річ проста: слід придбати картку вартістю одного гульдена, а чотирьом иншим таку саму картку відпродати. Кожен, хто пересилає свого гульдена на адресу «підприємця» з Амстердама, одержує чотири картки з тим самим дорученням. Коли шоста картка почне свій рух, тоді найперший клієнт отримує свої дві тисячі. А «підприємець» — п'ять з половиною! Чудова арифметика! Щоб особи з другого ланцюга цієї хитрої схеми могли знову заробити по дві тисячі гульденів, треба аби мільйон триста дев'яносто сім тисяч сімсот шістдесят осіб заплатило по чотири гульдени! Зрозуміло, що на цьому заробляє лише «підприємець» ...

З Амстердама прийшли стежні листи до Львова, щоб не проґавили можливу появу Фрідріха Степпера, який уже втік з Голландії, добре поживившись наївними шукачами легкого заробітку. Повідомлялося, що зловмисник може бути в товаристві світловолосого молодика атлетичної тілобудови, який легко розмовляє німецькою, угорською та французькою, заводить знайомства із заможними родинами і має великий успіх у панночок.

Юрась Маґдебурко був переконаний, що утікачі від голландської Феміди прибудуть до Львова хоча б тому, що саме у його рідному місті чи не найбільше довірливих мешканців, які легко ведуться на будь-які пропозиції швидко розбагатіти, скористатися неймовірними винаходами у галузі техніки та різними новітніми препаратами відмолоджувальної або відтовщувальної дії.

Він мав рацію: Оскар саме оповідав Генріху Альбертшулле дотепний вислід доктора Мая з Рочестеру про основні складники людського організму. Чоловіки познайомилися в потязі, що рухався з Варшави до Львова.

— Отож вислід довів, — вдавано по-науковому промовляв Оскар, — що людський товщ вартий сімох куснів мила, із заліза можна виготовити цвяха середньої величини, цукром наповнити малу сільничку, вапном побілити курник, з фосфору зробити дві тисячі двісті сірників, калієм стрілити з однієї діточої гармати, а сіркою обробити від бліх одного пса! І ціна того щастя — аж дві корони!

— Прошу пана, чи можу я покликатися на вас, коли розповідатиму цього анекдота? — спитався Генріх. — Мені доводиться бувати в багатьох пристійних домах...

— Прошу дуже! Можливо, колись візьмете й мого сина на якусь вечірку — йому пора заводити матримоніяльні знайомства.

— З приємністю! А де ж ваш син — чому не при вас?

— О, він студіює медицину у Відні. Навіть ще не знаю, коли йому пощастить навідати батька...

Насправді Стасьо мав приїхати другого дня, щоб поселитися разом із своїм опікуном на віллі в Бруховичах. Оскар не міг з'являтися в камениці на Личаківський, доки не виясниться, чи не ототожнили його із Фрідріхом Степпером. Тим часом Беата вже господарювала у своєму помешканні, ходила з колєжанками в кінотеатри і в цукорні, купувала собі дорогу одіж на Марійській у Вронських, футра на Капітульній у Стемпковича і навіть потрапила в кримінальну хроніку як потерпіла: якийсь панок з дуже інтеліґентної родини заробляв на життя веселим способом — виривав з рук жіночі торебки. У Беатиній були доляри, за які можна придбати віллу на Пісковій.

Юрась Маґдебурко натрапив на це повідомлення і подумав, що зниклий Оскар Гробовецький ось-ось вигулькне поблизу. Можливо, навіть з Ґеньом, за яким уже нікому було подавати на пошук. Але Оскарові нічого не закинеш, крім дрібного ошуканства довірливих кобіт, що мріють не постаріти. Хіба що аптекар змінив керунок своїх зацікавлень...

18.

инуло два дні, як Стасьо замешкав у Бруховичах — на доволі ветхій віллі, що стояла осторонь инших, майже під самим лісом. Її власник — військовий лікар — збіднів, перебрався до родичів у Стрий, де романсував із панною не першої свіжости, зате з посагом.

Гробовецький ризикнув — почав їздити увечері до Беати, а вранці повертатися на віллу. Він зачинявся в окремому невеличкому покої і міркував, як бути далі, де прилаштувати свого спільника, бо ж відчував, сказати б, батьківську відповідальність.

Стасьо з нудьги гортав томища лікарських довідників, календарі за минулі роки і подибував собі багато цікавого. Наприклад, він дізнався, що один вчений американець дослідив ступінь вродженої інтеліґентності в різних рас та народів, обсервувавши сто шістнадцять тисяч осіб. На перше місце він поставив англійців, за ними йдуть шотландці та голландці, потім німці, американці, данці, канадійці, шведи, норвежці, бельгійці, ірландці... Одне слово, вінок національностей замкнули греки, москалі, українці, італійці, поляки та американські негри. Коли про це сказав Оскару, той не стримав реготу: — Іти віриш усьому написаному? От ми з тобою хто? Стасьо замислився. Казали йому, що мати — Матильда — полька, годувала його українка, виховував напівавстріяк-напівполяк.

— Якщо за паспортом...

— Сам знаєш, що паспорт сфальшований! А ким ти себе чуєш? Хлопець знизав плечима.

— Бачиш, чим більше крові намішано у твоїх жилах, тим ти здібніший до всього. Так що не мороч собі голови!

Гробовецький уже надумав, чим займатиметься надалі. Він почув від Беати новину, яку вона обговорювала на каві в «Пчілці»зі своїми приятельками, що американська фільмова зірка Фанні Уорд має намір заснувати в Америці та Англії «університети краси», де викладатимуть не лише педагогіку тіла та духа, але й історію краси у зв'язку з історією культури та людською психологією. Перша така школа ось-ось відчинить двері в Нью-Йорку.

Але Оскарова реакція була ядучою: якщо та школа дасть докази, що бридкі особи стануть вродливими, а злі — добрими, тоді можна в неї вкладати гроші... Це щоб Беата забула про примху артистки.

Сам же почав міркувати так: скільки панночок вважають себе невродливими лише тому, що не знають істини — справжня краса не в дотриманні зовнішньої привабливості з допомогою косметики. І навіть не в умінні посміхатися! Он паризькі підприємливі шахраї порозсилали жінкам проспекти, в яких було написано, що жінки, сміючись, нищать собі лице і занадто шкірять зуби. А їхній Інститут сміху вчить посміхатися зразково, ідеально! Лекції провадять при люстерках і грамофонах! Вчителі сміху-усміху — мистці своєї справи. Вони, певно, особливо гарно сміялися тоді, коли їхні учні не чули...

Отже, чого можна навчати панн в школі краси? Звісно, танцям. Італійський лікар Долетті довів, що танець лікує істерію: зі ста жінок сімдесят вісім вилікувалося від цієї недуги під час зимових карнавалів! Слід запровадити курс моднярства. Ще годилась би наука про добір парфумів... Науку усмішок викладатиме Стасьо. А іспити можна складати на костюмованих балах, що їх організовує пан Рахлєвич.

Минуло ще трохи часу — і в міській газеті надрукували оповістку, що забавовий гурток на Вірменській, 25 віднині називатиметься Школою краси та грації, куди запрошуються на науку панни й пані, які бажають вдосконалити свою вроду. Модерних танців навчатиме відома мадярська танечниця Ева Мількофр, що перемогла у Франції на конкурсі безперервного руху; вона також провадитиме науку моднярства та добору косметики; своє уміння ідеально посміхатися передаватиме Станіслав Крузенштарн, випускник паризького Інституту сміху; мистецтво бесіди викладатиме Ізидор Рахлєвич. Сам Гробовецький не наважувався ніде себе заявити, хоча лекції з омолодження організму міг би прочитати із заплющеними очима, не оприлюднюючи припису виготовлення суспензії свого винаходу.

Запотребованість такого закладу виявилася в тому, що черга звивалася на всю Вірменську. Запис провадив Рахлєвич, про якого ходив поголос як про чоловіка, що не ведеться на жінок, а лиш на вродливих хлопців. Ще тиждень — і Школа краси запрацювала б на повну потугу, бо прибула б Ева з Дебрецену, так все зруйнував конфлікт інтересів.

У сусідньому будинку мешкала жінка-медіюм — пані Евґенія Пікар, колишня кравчиня, яка відкрила в собі феноменальні спіритичні здібності. Вона, на замовлення рідні, викликала душі померлих — і на її старім поморхлім лиці з'являлися риси обличчя осіб, що приходили з тамтого світу: десятилітньої дівчинки, літнього достойника, молодої жінки. Пані Пікар викликала духи при світлі і дозволяла тримати себе за руки. Яким чином вона змінювалася на лиці так, що присутні аж сахалися — ніхто не знає.

Так от, знаменита медіюм поскаржилася своїм аристократичним клієнтам, які мало не щодня замовляли побачення з умерлими, що відчуває певні незручності від гамору на вулиці. У неї таке передчуття, ніби тих жінок скликають на содомію[39].

Прийшли поліціянти. Ізидор Рахлєвич показав офіційний папір на підприємництво. Його скасували без пояснень. Він почав оскаржувати, адже оплатив оренду зали. Йому відповіли: хочеш, щоб тебе засудили як деґенерата? Ізидор склав зброю...

Оскар Гробовецький скрипів зубами і заклався зі Стасьом, що спочатку знищить стару відьму, а вже потім вони зберуть валізи на Париж.

Підліток Ісаак Абст, гершт[40] цілої злодійської банди із семи осіб, прийшов добровільно до Юрася Маґдебурка і, схиливши голову, покаявся, що добуте вломами переховує у Евґенії Пікар.

Під час обшуку пані-медіюм не могла пояснити, звідки у неї стільки викрадених речей, розіпханих по всіх закутках.

Генріх Альбертшулле палко захищав неповнолітнього злочинця, що зняв з душі тяжкий гріх каяттям, і його виправдали.

Юрась запідозрив в цих подіях щось штучно підлаштоване, та не мав часу на роздуми: практичний маляр на прізвище Бесядецький вже випробував свій авторський спосіб фальшування грошей. Він фотографував банкноту при сильному світлі, переносив її на цинкову плиту і робив кліше з допомогою спеціальної хімічної речовини. Сто п'ятдесят сотень п'ятизлотових купюр готові влитися в грошовий обіг!

Маґдебурко із двома аґентами поспішав упіймати Бесядецького на гарячому. Раптом його око вихопило в натовпі високого молодика. Біля нього стояла Беата Гробовецька та... Оскар. «Ґеньо Кендзьорівський! — промайнула думка. — Таки повернувся! Певно, знає, що Адам вже не жиє...» В цей час до них підійшли Рахлєвич і Альбертшулле. Гробовецький взявся за капелюха — на правій руці зблиснув золотий перстень. «Ага, — зауважив Юрась, — непогана вибухова суміш: варто постежити за цими панами». Та Бесядецький міг зникнути зі своїми «грошима»! А ці нікуди не подінуться.

Увечері Стасьо Крузенштарн, студент-медик з Відня, зустрів на двірці Еву, а за годину поважна подружня пара разом із повнолітніми дітьми рушила потягом до Парижа.

Коли Юрась Маґдебурко підійшов до дверей камениці на Личаківській, йому відчинила служниця.

— Пани відбули в Закопане...

Стежні листи на Фрідріха Степпера та його молодого спільника лежали без руху.

19.

им часом у Стрию військовий лікар Юліян Негребецький йшов до шлюбу з Цецилією Степковською, яка крутила носом майже два роки, перш ніж погодитися на втрату цноти. Коли молоді під'їхали до костелу, там на них чекала чималенька юрма: усі колишні коханки лікаря, навіть зі своїми батьками та нешлюбними дітьми Юліяна. Почулися погрози, викрикнуті верескливими голосами. Негребецький, наречена та вся рідня так і сиділи у фіякрах. Ксьонз вийшов з костелу і оголосив, що вінчання не відбудеться. При цьому не дуже ґречно виштовхував свою паству за браму. Фіякри рушили — юрма розповзлася на сусідні вулиці.

Минула година — і через бічні двері молодих допустили в захристіє... Поспішний обряд тривав кільканадцять хвилин. Та коли пошлюблені вийшли з костьолу, — їх зустріла зневажена юрма, і на голови полетіло дрібне каміння, присмачене прокльонами.

Негребецький зрозумів, що життя йому в Стрию не буде, тому з нервами пережив щоденні докори Цецилії і виблаґав її переїхати в Бруховичі, на свою занедбану тиху віллу. Сам поїхав першим, щоб відмовити винаймачам, які наперед йому заплатили сто злотих.

Найбільше його муляло, що доведеться повертати гроші. А він розраховував навідатися в казино і поставити їх на фарт!

На віллі було тихо й порожньо. В покоях не лишилося й сліду від перебування сторонніх людей. Значить, вони вибралися раніше? Чи втікали від когось?

Юліян не сильно переймався — двадцять п'ятизлотників шелестіли в кишені, викликаючи бажання пришвидшити час, щоб подвоїти чи потроїти... Він був певен, що після тої сільської авантури, яку він витримав у Стрию, колесо фортуни зробить необхідний оберт на його користь.

Під казино крутилося двоє аґентів, та Негребецькому було смішно спостерігати, як вони мало не зазирали в обличчя кожному, хто підходив до дверей.

— Ви не на мене чекаєте? — їдко запитався він, відчувши неабияку перевагу над цією службовою комашнею.

Аґенти похнюпилися та відійшли. Швейцар відчинив Юліянові — і той ступив на килим.

... Опівночі п'яний, як чіп, Юліян зупинив візника і благав його відвезти в Бруховичі — в борг. В цей час до нього підкотилися ті самі аґенти.

— Ви не на нас чекаєте, пане?

... Нишпорка Юрась Маґдебурко хоч і упіймав Бесядецького, та плоди його невтомної праці встигли потішити окремих пестунчиків долі.

— Звідки у вас фальшиві банкноти?

— У мене винаймали віллу і заплатили...

— Хто винаймав?

— Чоловік — такий пристійний. Приїхав із Відня, чекав на свого сина — той прибув пізніше. Я його не бачив...

— Цей чоловік?

І Маґдебурко поклав перед Юліяном фото Бесядецького.

— Ні, не він.

— Тоді опишіть його: які прикмети, в що вбраний, скільки має літ. Ви лікар — людина спостережлива!

Цей комплімент заспокоїв Негребецького.

— Років п'ятдесяти, гадаю. Волосся чорне, сиве на скронях. Ніс... злегка розплюснутий. Губи ніби припухлі. Одяг — дорогий. На зріст високий. Має звичку примружувати очі, коли говорить. Золотий перстень на правій руці.

«Невже Гробовецький? Що він має спільного з фальшивинками? Треба йому того клопоту на старість?!»

— А зараз де той винаймач?

— Не знаю. Він заплатив наперед...

Двоє чоловіків, старший і молодший, як значилося в стежних листах, Фрідріх та Пітер Степпери, називають себе батьком і сином, зупиняються в дорогих готелях або винаймають приватні апартаменти, між собою спілкуються німецькою, можуть звертатися на чорну біржу, щоб таємно обміняти валюту.

Маґдебурко зрозумів: Юліян не може бути ні кур'єром у зловмисників, ні самим фальшивником, бо інакше не пішов би в перше-ліпше казино ставити на кін п'ятизлотники. Але Гробовецький з Ґеньом? Якщо це за ними полює пів Европи, яку вони нагріли на мільйони, то яким чином тут виплив Бесядецький?

20.

енріх Альбертшулле обговорював з Маґдою свою прибутки, які здебільшого не покривали витрат легковажної жінки. Напхавши шафи шикарними лахами, вона кинулася шукати в собі різні недуги, щоб лікувати їх переважно за кордоном.

— Маґдусю, як маєш знову кудись їхати, то перше піди до лікаря Войновського. Ти ж читала, що він сам помирав, і навіть помер! Але чудом отямився, коли вже зовсім задубів. І тепер допомагає невиліковним. За двісті злотих...

— Тобі гроші в голові, а мені здоров'я! Та ліки від Войновського можна замовити в кожній аптеці. Якщо мати приписа!

— То поїдь у Варшаву — там один хлопчик лікує накладанням рук. Всі варшавські пані його відвідали...

— Ні, хочу в Америку!

— Я зараз не можу тобі оплатити...

Для Генріха й справді настали важкі часи. Побачивши, що він успішно обороняє вломників та крадіїв, поважні добродії не поспішали до його контори. Хоча в чому була його вина? Він — адвокат. Навіть убійник має право на захист. Але це міркування здорового глузду.

І тут саме розпочалася справа, про яку не забудуть і в наступному столітті. Одна американська громадянка, Христина Августинович, звернулася через посла у Відні, щоби їй повернули одинадцять мірниць золота, яке в її предків незаконно конфіскував ще король Казимир. Крім цього, вона домагається повернення у власність міста Львова, бо те місто заставив у її предків той самий король Казимир і не викупив із застави. Багато відомих американських адвокатів зголосилося до ведення цього процесу.

Генріх Альбертшулле вирішив дати відсіч зазіханням на його рідне місто. Він прийшов до видавця Малермана і попросив опублікувати оповістку: «Терміново потребую консультації щодо часів правління короля Казимира, щоб гідно відповісти на ворожі виклики, які надійшли з-за океану. Конфіденційність гарантую».

Тут слід сказати, що на запит пані Августинович вчасно зреагували хіба що світила психіатрії, які заочно визнали її неповносправною. А більшість патріотично налаштованої інтеліґенції з гнівом і обуренням обговорювали новину в каварнях, цукернях і рестораціях. Гідно відповісти американці — шанс прославитися, отримати опінію лицаря, що кидає виклик значно сильнішим суперникам. Адже відомо, які шилохвости — ті американські правники!

Теодор Козобродський кинувся до архівних документів, щоб стати плече-в-плече із сміливцем-адвокатом. Не минуло й тижня, як він приніс до Генріхової контори чотири офіційні грамоти за підписом короля Казимира. В першій йшлося про те, що король своєю владою позбавляє Онуфрія Августиновича його маєтностей за зрадницьку втечу з поля бою. В другій грамоті король наказує вигнати всіх нащадків Августиновича за межі королівства із забороною повертатися на рідні землі протягом п'яти століть. В третій передає конфісковані маєтності в дарунок нащадкові учасника Грюнвальської битви Оліверу Альберту. В четвертій стверджує, що ніколи не віддавав у заставу місто Львів.

Генріх не сподівався на порив Козобродського — бачив цього ученого уперше в житті. Особливо його вразила третя грамота, писана, як стверджував Теодор, давньонімецькою мовою. Не знаючи, тішитися з такої допомоги чи відмовлятися від неї, адвокат запитав:

— Звідки у вас такі безцінні архіви?

— Я професор! Це мої наукові зацікавлення — часи правління Казимира!

— Ви сказали, що грамота писана давньонімецькою...

— Так, мені дозволив нею скористатися професор Карл Гогенльохнер з Берліна.

Після цих слів Генріх зрозумів — він вскочив по самі халявки, бо перед ним сидить ще більший вар'ят, ніж Христина Августинович. Названий професор уже рік відбував покарання за викрадення листів Фрідріха Великого, і якщо його десь згадати, то Козобродському більше не доведеться обертатися в наукових сферах.

— Дякую вам, проте не зможу скористатися грамотами як доказом. Мені доведеться оприлюднити походження документів: хто мені їх надав.

— Називайте моє ім'я! — дозволив Козобродський. — Воно має вагу в наукових колах!

— Я поміркую над цим, — схилив голову Генріх, щоб співрозмовник не помітив посмішку.

Удома поважний адвокат дізнався від служниці, що за пані заїхав відомий атлет Збишек Циганєвич і вони кудись завіялись. Майже на тиждень...

Генріх Альбертшулле змушений був звернутися до чудодійного лікаря Войновського, щоб той швидше поставив його на ноги після серцевого нападу.

21.

имон Едельман ошивався під Будапештом, де геологи знайшли золотоносні жили, дивом уцілілі з тих часів, коли мадяри домандрували із-за Уралу на благодатні землі слов'ян. Грошей у нього трохи було, але не стільки, щоб не банувати[41] від невдачі. Його приятель в нещасті Галактіон Стосестерський відмовився від ризикованого підприємництва під погрозами Аготи з ганьбою розірвати з ним шлюб. Прибуток з галашикаїну шпарівна господиня поклала під відсотки в банк, пустивши поголос, що то все тітчині гроші, накопичені від винаймачів-офіцерів. А Шимон зі своєю часткою знову повівся на легкий заробіток, почувши від певних людей, як норвезький хімік Сван Ґевал за дев'ять годин може переробити дві тонни олова на таку ж саму кількість срібла. Він зав'язав листування з тим хіміком, щоб заснувати спільну справу, отримав згоду і запросив до Будапешта на зустріч. Вчений приїхати не зміг, але вислав до Шимона свого асистента — Андре Турбійона, недавнього студента Сорбонни.

Едельманів ніс засвербів, коли він побачив кучерявого молодика, вбраного за останньою модою, що не йшов, а пурхав над бруківкою. Зрештою, «турбійон» означає — вихор. Одне слово, освічений асистент не справляв вражіння серйозної людини, доки наодинці з Шимоном не виклав чіткі ділові пропозиції і не розписав на папірчику майбутню мережу збуту. Було кілька підпільних ювелірів, що вдатні клепати яйця Фаберже, як ціла куряча ферма. Та до олов'яного срібла потрібні правдиві коштовні камені! І вони є — на півдні Африки відкрили цілі діамантові поля...

— Я саме звідти, — сказав Турбійон, — викупив невелике поле, знайшов робітників і наглядача. Справа посувається: перші діаманти вже обробляє Брудерман. А знаєте, яким чином воно мені дісталося? Перегонами! Нас там були тисячі! І бігти довелося по такій подовбаній місцині, наїжаченій каменюками, що можна було собі в'язи скрутити! Я примчав серед перших — і найкращий шмат землі — мій!

Шимону й не спало на думку перевірити якимось чином знайомство цього верткого французика із самим Брудерманом, що постачав прикраси в усі королівські родини Европи: він лише почав рахувати, скільки сотень доларів безболісно відірве від серця на такий безпрограшний бізнес.

— Не менше чотирьох тисяч! — промовив легковажний Турбійон дивовижно категоричним тоном. — І це лише перший внесок!

Едельман аж голову втягнув у плечі: він що — глитатиме долари, як слимаки?!

Якби Андре кинувся умовляти, натякаючи на витрачені гроші — свої і знаменитого хіміка, то Шимон, певно, не пристав би на таку пропозицію, бо це означало — він знову сідає на мілину. Та його співрозмовник й бровою не повів, а перемкнув свою увагу на вродливицю в хутрі, яка пила каву в компанії з невиразним типом, дарма що у військовому мундирі.

— Божественна пані! Але чому вона не скинула свого хутра? Там, певно, порцелянова цера ледве прикрита шовками...

Шимон скосив око, все ще тривожно розмірковуючи над пропозицією. Андре посмоктував вино, не відводячи погляду від пані в хутрі, що з байдужим виразом обличчя розмовляла з військовим. Ось її супутник різко підвівся, махнув головою, як загнузданий кінь, і вийшов. Пані ніби й не бачила.

— Я все обміркував...— прошелестів Едельман. — Погоджуюся...

Андре його не почув, захоплений позиранням на вродливицю.

— Завтра принесу гроші.

— Як гроші? А, гаразд! Десь так в обід — я довго сплю! — безтурботно відповів Турбійон.

Пані куталася в хутро, ніби її лихоманило. Вона підкликала кельнера — і за мить перед нею стояв келішок темно-брунатної барви.

Едельман попрощався з Андре, заплативши за вечерю, але з ресторації вийшов сам: француз прикипів до незнайомки, ніби й забув, які важливі справи вирішував з Шимоном.

Пані в хутрі при знайомстві називалася Ізабельою Машитинською, генеральською донькою, що приїхала до Будапешта по батьковій смерті відсуджувати у захланної молодої мачухи своє майно. Вона цілими днями блукала містом, заходила в крамниці, брала в борг сукні, а другого дня відпродувала їх перекупці. Спитаєте, чому їй так вірили? Якби ви зазирнули у смутні блакитні очі, ви б віддали їй увесь свій маєток — лишень би вона усміхнулася підмальованими вишнево вустами!

Ізабеля-Анеля перебувала в скруті після невдатної львівської оборудки і мусила подбати про себе сама, бо її чоловік і спільник пізнавав сенс буття в криміналі. Молодша сестра Ева дала їй притулок у Дебрецені, але Ізабелі там нічого було робити. Инша справа — Будапешт: гомінкі вулиці, приїжджі з усієї Европи, молоді офіцери і необачні сини заможних землевласників. Але щоб вийти на полювання, слід добре озброїтися! Вона ж утікала зі Львова бідною родичкою, переодягнувшись в простеньку сукню пересічної покоївки...

Вторговані гроші Ізабеля планувала потратити на коштовності та моднярські новинки французького штибу, щоб засліпити очі якомусь недолугому багатому кавалерові.

Сьогодні їй не пощастило: познайомилася в парку з отим дрібним офіцериком, який запросив у ресторацію, та не мав грошей ні на що більше, як на каву з тістечком. Зате умовляв її навідатися до нього на квартиру — певно, якийсь убогий куток в передмісті. Довелося добре його вибештати, хоч і пошепки. Хіба вона схожа на копійчану повію?

Андре не звик зволікати. Він підійшов до Ізабелі і шанобливо вклонився:

— Чи дозволить пані...

Пані недбало повела рукою — хутро на грудях розійшлося. Турбійон аж охнув: мармурова цера не була прикрита шовками, бо пані, певно, в поспіху нічого не вдягла, окрім білизни!

Ізабеля «не помітила» цієї прикрості. Вона й справді одягала хутро на білизну, бо так було легше умовити продавців повірити в її безвихідь. Хутро дороге, білизна першокласна, то ж хіба така пані не принесе за день гроші?

— Я можу вам допомогти?

— Так... Замовте вечерю...

— Хай пані сама замовить Я не покину її в біді.

Ізабеля обдарувала свого рятівника небезпечним блакитним виблиском.

Другого дня Шимон ледве достукався до Турбійона, щоб віддати чотири тисячі долярів — майже все, що вторгував за кокаїну, змішану з кавою та тертим маком. Якби він знав, що на ті гроші Андре з Ізабельою вже запланували відкрити в Парижі залю для танців, то краще викупив би в одного мудрого американця спосіб фабрикування золота, видаючи його за знайдене в надрах землі під Будапештом.

Андре Турбійон та Ізабеля Машитинська швидко порозумілися уночі, а під ранок уже мали добре продумані перспективи спільної екзистенції. Андре не мав би такого прізвища, якби не вирішував усе швидко, піддаючись повіву (або поклику!) романтичних вітрів.

Ізабеля, тобто Анеля, надибала собі не лише коханця, а й добре едукованого[42] шахрая, що завжди мав свіжу копійку.

Власники будапештських крамниць запізно сповістили поліцію про смутну удовицю в хутрі на майже голе тіло...

22.

рась Маґдебурко потерпав би, якби йому довелося сидіти десь за бюрком і писати нікому не потрібні папери, що курсували від установ нижчих до найвищих. Він любив рух і небезпеку, як і кожен молодий чоловік, який ще не обсівся дітьми, дружиною і недружніми її родичами, що взяли б собі за моду його повчати й застерігати. І хоч серце його інколи стискалося при згадці про милу Анелю, та він проганяв від себе ту ману, якій так часто піддавалися навіть підстаркуваті чоловіки.

Ось і сьогодні перед ним сиділа жертва чоловічого віроломства — пані Рубінова: вона розшукувала рабина, що пригріла біля себе в Нью-Йорку на цілих півроку, а він, пройдисвіт, зламав дане слово й утік назад до Львова.

— То яке він слово зламав? — допитувався Юрась.

— Як то яке! Він обіцяв узяти шлюб!

Маґдебурко не сумнівався, що ця пані, хитра, як чорт, бо інакше б поплакала та й забула, а не перлася через океан шукати зрадливця.

— А иншої шкоди не заподіяв?

— Заподіяв! — ухопилася за слово Рубінова. — Він мені винен п'ять тисяч долярів.

— Позичив і не віддав?

— Викрав і втік!

Нещасний богомільний рабин Спіра, якого привели два дужі поліціянти, виглядав проти Рубінової, як комаха проти хруща. Звісно, він мав жінку й діти, яких не збирався кидати задля легковажних походеньок на чужині.

— Пані Рубінова вимагає суду і звинувачує вас в тому, що ви викрали в неї гроші, — суворо промовив Маґдебурко.

— Які гроші? — скрикнув Спіра. — Я сам їй платив за мешкання й кошерні обіди!

... Четвертий день часописи мали неабияку поживу, змальовуючи комічні ситуації із судової зали. Рабин сильно засипався, кажучи, що може заприсягнутися: він ніколи не тикав Рубінової, але не може підтвердити під присягою, що вона його не тикала, бо не відповідає за порухи сторонньої особи.

Суддя пошкодував Спіру і почав вимагати від Рубінової доказів викрадення грошей, а потім звинуватив її в тому, що вона погрозами хотіла примусити рабина покинути законну жінку з шістьома дітьми...

Юрась нареготався, перегортаючи сторінки часописів, де кожен репортер по-своєму мистецьки змальовував причину появи Рубінової на иншому континенті.

В ту мить перед Маґдебурком постало панство Маєр з Гетьманської — розпачливе й розгублене. В призначений час до мешкання не прийшли новоженці: їхня вісімнадцятилітня донька і сорокавосьмилітній наречений, що приїхав одружуватися аж із Німеччини. Нареченого згодом знайшли під костелом в безпам'ятстві, а донька ...втекла з якимось хлопцем!

— Любов не зважає не лише на гори, а й на дорогі паспорти і добру партію! — зненацька промовив Маґдебурко й отямився від своїх слів. — Перепрошую! Це я так — подумав...

Панство й не в'їхало в Юрасів афоризм. Маґдебурко хутко зібрався на Гетьманську.

В охайному помешканні пахло карболкою: господар-лікар щодня примушував служницю воювати з бактеріями. В добре умебльованих кімнатах охайно й похмуро. «Наречена, мабуть, багато читала німецької романтичної літератури, — подумав Юрась, — якщо втекла саме перед вінчанням, а не раніш».

— Ваша донька мала непевних приятельок? — спитав нишпорка заплакану довгоносу матір.

— Вона скінчила гімназію! Така мила, слухняна... Любила танці...

— Танці? — ухопився Маґдебурко, як за хвоста. — З ким танцювала?

— Ходила на уроки до Моріса...

«Чого ж ти зразу не сказала, дурна гуско!» — розсердився приховано Юрась, пильно розглядаючи випускну світлину. На ній мила дівчина, ніби соромлячись, тулилася личком до блідо-рожевих півоній. Все стало зрозумілим: хіба така гарна панна піде за череватого заможного німця?

«Професор модерних танців» Моріс працював у кабареті «Аполло» і підробляв приватними уроками. Якщо його не виявиться на місці — значить, «якийсь хлопець» — це він.

В кабареті було порожньо і тихо. Маґдебурко затарабанив у двері, замість того, щоб обернути кільце в пащі бронзового лева. Йому хотілося швидше переконатися, що саме Моріс спокусив гімназистку мандрівкою удвох. Вийшла стара служниця з шматою в руках.

— Пане, приходьте увечері, — ми починаємо о восьмій.

— Я на такі забави приходжу лише зі службової потреби. Де Моріс?

— Ще не приходив.

— Де він мешкає?

— Не знаю...

— Де його перевдягальня?

— Там...

У закапелку не більше семи метрів стояла шафа, трійчасте дзеркало і стілець. Маґдебурко відчинив дверцята — самі вішаки. Перед дзеркалом лежав міський часопис. В ньому звичайна оповістка: «Фільмова фірма «Фанамет» у Відні оголосила конкурс краси, куди приїдуть красуні з десяти країн». А трохи нижче: «Перська княжна Лейла Бедеркхан покинула свою батьківщину задля приємнішої та славнішої справи — танцювати в паризькому вар'єте».

За стежними листами Моріса з утікачкою з-під вінця затримали у Відні, коли вони реєструвалися на конкурсі краси. Панна Маєр твердо сказала, що поїхала добровільно, а Моріса лиш просила супроводжувати. І взагалі, вона не надається до бюргерського щастя, а мріє про славу фільмової зірки, тому якщо її повернуть до батьків силоміць, вона або прийме трутку, або знову втече. Маєри щедро оплатили пошукові витрати і зупинили справу.

— Звісно, якщо перська княжна хоче танцювати в Парижі, то чому донька лікаря не може зніматися у Відні? — спитався сам себе Маґдебурко.

Ці випадки переконали Юрася, що старі кобіти хочуть хоч би якого мужа, а молоді перебирають харчами. Тому краще за цим спостерігати збоку, щоб не впійматися на гачок або не впіймати облизня.

Маґдебурко навіть узявся за цигарку, та вчасно згадав, що професор Рольстон із Кембріджу виголосив промову про шкідливість нікотини, довівши: вона зле впливає на мізкові функції, звапнює віддиховий провід й одночасно псує шлунок, створюючи ілюзію його насичення. Отже, слід позбутися цієї лихої звички, як радять мама з татом.

23.

тасьові мрії про Париж ось-ось мали збутися, але Оскар примітив непевного чоловічка років під п'ятдесят, що зайшов до вагону на одній із станцій без будь-яких прикмет мандрівника, тобто навіть без валізки. Тут і «студент» вчув ніздрями свого горбкуватого носа запах смаленого...

— Коли це аґент — то він певен, куди ми їдемо. І просто за нами стежитиме. Зупинимося у Відні на день-два. Нехай побігає, якщо ніг не шкода.

Ева з властивою їй наївністю вдалася до примх. Мало того, що її викликано задля прибуткового бізнесу, який так і не розпочався, так ще й зараз доведеться нудьгувати...

— У Відні не нудьгують! — огризнувся Оскар.

Наші герої висіли з потягу. На двірці було гамірно й багатолюдно — підозрілий тип не ступав їхніми слідами. Його вели чотири жандарми до поліцейського фіякра...

На ранок віденські газети вийшли із сенсаційним повідомленням про те, як свіжопризначений управитель залізниць генерал Аппель забажав переконатися, в якій мірі панує чесність на австро-угорських теренах. Він переодягся в цивільне і проїхався в кількох керунках. За квиток з нього взяли удвічі дорожче, контролер на пероні вимагав хабаря, кондуктор просив «на пиво», бо знайшов на білеті неточну дату, а за те, що сидів у вагоні для курців і не курив, — його оштрафували. Далі пригоди наростали: на одному двірці носій утік з пошарпаною валізою, в якій утаємничений генерал тримав лиш необхідні речі, а двірський урядовець довго торгувався про ціну висилки багажу. Коли ж прибув до Відня, кмітливі коліяжі здали його в жандармерію за підозрінням в ошуканстві...

Гробовецький спершу вилаявся, а потім довго сміявся, аж схлипував, коли згадував генерала під вартою чотирьох жандармів.

— Слід нам трохи відпочити від справ, бо з нервів можна попастися на дрібниці.

Двоє чоловіків пили каву на терасі ошатного готелю, листаючи свіжі газети, коли до них підійшов увесь вилинялий і потертий Шимон Едельман. Стасьо заціпенів, а в Оскара очі зволожилися від співчуття.

— Мені кінець... Живу тут у борг — у комірчині швейцара... Чотири тисячі долярів — коту під хвіст! А була така певна справа! Срібла виробили б — хоч завались!

— Яка ж вона певна, коли ти гроші віддав якомусь ошусту!

— Але ж Сван Ґевал і справді знаменитий хімік! Я читав у газетах про його винаходи!

— Шимоне, ти просто неправильний юдей: тебе одурюють, як дитя. А повинно бути навпаки! — помахав Гробовецький вказівним пальцем. — Та ти мій приятель — і я тебе виручу. Скільки?

— Три тисячі, Оскаре, і я піднімуся. Ось побачиш!

— І що на цей раз?

— Телефони. Нові. Вони сполучаються із грамофоном — і записують голос. Господар десь на забаві чи в казині, а всі повідомлення зберігаються на плиті.

— І скільки таких телефонів замовлять на весь Відень? Два? Чотири? Який з того матимеш зиск?

Шимон захитав головою.

— Кожен заможний на це поведеться, бо то модно!

— А я не повівся б... Не дам тобі грошей на забавку! Поміркуй добре, бо знову влізаєш у борг.

— Тоді можна заснувати папірню, але в селі.

— Кому потрібна в селі папірня?

— Я знаю німця Ляйстра, що обіцяє виробляти папір із соломи. Це буде переворот у денникарстві[43]! Уявляєш? Мільйони тон паперу потрібні щоденно!

Стасьо уявив, як у якійсь стодолі поставлять агрегат, куди треба буде вкидати січену солому...

— Тоді хай той німець вигадає щось таке, аби папір пахнув молоком: ковтнеш кави, нюхнеш газету — і кава вже на смак инша!

Гробовецький жартував, а Шимон лиш зітхав у відповідь.

— Це все не те. Я міг би дати тобі грошей на пошуки скарбів чорногорського короля Микити в Загребі чи на розкопки римських руїн в Шенбрунському парку... Там уже сорок літ ходить один божевільний із магічною паличкою, яка має вказати на збережені в землі коштовності. То як — пристаєш на пропозицію?

— Не край мого серця... Не даси грошей — так і скажи. Тоді купи мені квитка в Берлін. Там маю родину — двох племінників. Вони найшли спосіб робити фільмові знімки при довільнім світлі. Допоможу їм пробитися на фільмові фабрики.

— Так чого ж ти про це мовчав?— обурливо гукнув Оскар.— То є певний прибуток! Уявляєш, скільки в робітнях ставлять лямп? А тепер на них можна економити! Не ти поїдеш, а хай вони приїздять! Я сам їх заведу на «Фанамет»!

Так у Відні заснували фірму «Брати Кунце», яка постачала кіноплівку, вимочену у спеціальному розчині, усім успішним компаніям. Шимон, що взяв на себе основну роботу з дотримання комерційної таємниці та зв'язків з кіноробітнями, чесно перераховував у швейцарський банк половину прибутків, незважаючи на бунтарські настрої племінників, які вбачали в цьому елементарний грабунок.

— Твій приятель Грабовецький..., — починали часом вони розмову з дядьком.

Та Шимон їх повчав:

— Менше вкусиш — швидше проковтнеш.

Хоча мріяв про ду-у-уже великий шмат, щоб самому собі оформити емеритство.

24.

им часом молочний брат Стася-Ґеня та рідний брат Жозефіни-Зоні Місько остаточно замешкав у сестри і втрапив під пильну увагу Юрася Маґдебурка, коли намаґався з фальшивою посвідкою міського урядовця збирати податок за утримання псів. Він приходив до обивателів дрібних вуличок не зранку, а перед обідом. Тоді всі господині, повернувшись з базару, клопоталися на кухенках і не здатні були помислити, чого це вони мають оплачувати побут своїх безпородних улюбленців.

Про це оповіла синові стара Маґдебуркова як чергову звичну новину. Юрась, рум'янощокий з дитинства, аж запалав червоним.

— Мамо, та того не може бути! То якийсь недалекий шахрай! Наступного дня в міській газеті юдея Малермана з'явилася оповістка, що уряд нікого не скеровував збирати «псячі» податки, тому тій господині, яка затримає ошуканця, буде виплачено винагороду.

Жозефіна газет не купувала, та завжди знала всі новини від пані Маєрової, дружини лікаря з жіночих недуг, з якою по обіді здибалася в цукерні. По вечері, коли її мудрий синок Ґеньо попросив дозволу раніш лягти спати, вона втішено посміхнулася...

Місько повернувся пізно, тобто під ранок, і був заскочений появою Зоні в нічному вбранні невихололої удовиці. В руках вона тримала ту давню скарбничку, яку колись Місько з Ґеньом старанно ховали в саду.

— Скажи мені, що це?

Місько не розгубився.

— Пригадуєш маминого годованця?

Зоня не дослухала.

— Він приходить, як тінь, і складає в скарбничку гроші? Ти давно мало не втрапив до криміналу, коли просився переночувати в плебанії і називався рідним сином адвоката Гвоздецького?! Скільки панотців зичили тобі? А коли ти лікував бабів під Дрогобичем, підстригаючи їм волосся та купаючи у воді з нафтою? Куди поділися їхні гроші, зашиті в сорочки задля кращого ліку? Я тебе вирятувала — місяць сидів тихо, як миш!

Зоня висипала все, що тарабаніло в її нервових руках: на столі зблиснула бронзулетка, покотилися жовтаві перлини, дзвякнув годинник на ланцюжку, зашелестіли паперові асигнації.

— Тобі ж обіцяли роботу в крамниці Антона Кафки, але то для тебе дешпект[44]? Невже так важко подати капелюха і піднести покупцеві люстерко? Продавати куфри в Розенцвайга ти не схотів: руки стомляться знімати з полиць і ставити на місце. «Регулятор» тобі також не підійшов — а раптом прийдуть отці, що впізнають «сина Гвоздецького»?

— Зоню, я незабаром... Хочу поїхати у Відень... Ще трохи часу...

— Ти поїдеш завтра вранці, щоб я не мала встиду! Вже газети пишуть про молодого урядника з фальшивою посвідкою. Може, який нишпорка вистежив тебе? Не поїдеш — сама піду до поліції!

На ранок Зоня вже шкодувала брата і ні слова не сказала про свою погрозу. Все-таки рідна кров.

Міськові й справді потрібно було не більше тижня, щоб нарешті умовити доньку нафтаря Теофілевича завіятися з ним у світи, а не роздратовувати своїм посагом джиґунів-офіцерів, що програлися і пропилися до нитки.

Панна Теофілевичева брала уроки співу, на що її батько погодився під скрегіт зубовний, бо вбачав у тому даремні витрати і загрозу непевного театрального товариства, в якому молоді дівчата привчаються до кокаїну і розпутства. Панна вчасно наковталася снодійних пігулок, але рівно стільки, щоб не заснути навік, а лиш налякати заможного татуся... З того часу вона замешкала спочатку у своєї подруги Маєрової, а потім винайняла окреме житло на Коперніка. Обидві вимріяли собі акторську кар'єру: худенька і субтильна Маєрова вчилася, як ми впевнилися, танців, а пухкенька Теофілевичева заливалася колоратурами, мовби соловейко.

Опісля вдалої втечі Маєрової донька нафтаря замислилася, чи не гайнує даремно часу у Львові. Вона була знайома з Владиславом Стальським, репортером з «Бальтіше Цайтунг», який посіяв у її мізках феміністичні погляди, щоб швидше умовити до таємного злягання: мовляв, рівноправ'я починається з того, що жінка (панна чи пані) сама обирає, коли і з ким пізнавати закони спокуси. Панна пручалася, бо той кавалер не викликав ніякого калатання в серці. Инша річ — Місько...

Вони познайомилися в кабареті. Поки Стальський добував для своєї супутниці освіжаючого напою, привабливий юнак студентського вигляду простяг їй букетик фіялок — і зник. Панна пошкодувала, що Стальський так швидко повернувся...

«Студент» Місько стежив за Теофілевичевою, як бідний закоханий. Панна щодня отримувала свідчення його таємної палкої пристрасті, лишень виходила до сніданку: служниця подавала їй букет фіялок, знайдений на підвіконні.

Так тривало недовго — панна, теоретично підготована Стальським, лишила на підвіконні папірчик з кількома словами: «О чотирнадцятій в каварні «Під трьома муринами».

Місько й справді закохався в цю випещену пишну дівчину, але розумів, що без грошей не зможе її втримати. Він назвався сином дідича з-під Коломиї. Похвалився, що незабаром отримає спадок від тітки з Австралії. Натякнув, що тоді вона Співатиме на найкращих оперних сценах від Варшави до Нью-Йорка... Але для того треба зробити той самий свавільний вчинок, що й Маєрова. Теофілевичева вагалася, хоча їй так кортіло скуштувати справжнього гріха на справжній волі.

Грошей зі старої скарбнички вистачало хіба на дорогу до Відня, тому Місько не припиняв розмислів, де добути хоча б з тисячу доларів. І таки намислив.

Одного ранку дебелі хлопці у студентських кашкетах схопили з поштового воза, який тільки-но заїхав на подвір'я пошти з Сикстутської, два мішки з грішми і втекли через перехідну каменицю на сусідню вулицю, а звідти — до Єзуїтського саду.

Там випадково проходила одна господиня, яка віддала кілька крейцарів на «псячий» податок. Її мало не збили з ніг молодики, що втікали в занедбану частину саду. «Перепрошую!» — жартома кинув той, в кому вона упізнала урядовця...

Юрась Маґдебурко порівняв свідчення панотців, дрогобицьких хорувальниць і ошуканих господинь: всі вони оповіли про інтеліґентного молодого чоловіка років двадцяти двох, чорнявого, кароокого, стрункої постави, високого зросту. При тому жінки ледве стримували зітхання, промовляючи: такий красень! «Красені не оминають каварень та цукорень, — подумав собі Маґдебурко. — Куди ж їм запрошувати панночок?»

Аґенти оббігали все місто, а варто було лиш пройти від Ринку до Краківської, де швейцар потвердив, що бачив цього пристойного юнака з пристойною панною, донькою Теофілевича. Звідки її знає? Так вона ж подруга Маєрової, що втекла з Морісом...

Майбутня оперова співачка зустріла Юрася привітно, доки він не почав розпитувати про особливого прихильника її таланту.

— Ви прагнете, щоб вас надурили, як хорих жінок під Дрогобичем, забравши гроші?

— Мій обранець — багата людина: цими днями отримав спадок з Австралії!

— Той «спадок» може виявитися викраденим на пошті! Назвіть ім'я цього спадкоємця! Лиш не кажіть, що він онук самого цісаря!

— Михаїл... Він мешкає у своєї сестри... Удові по Кендзьорівському.

«Бідний Адам, — подумав Юрась. — Годованця йому викрав Гробовецький, а удова має брата, що заробляв ошуканством і за кілька хвилин розбагатів, як Крез. Правда, на один день... Але яка мила дівчина закохалася в цього хитруна!»

— Він умовляв вас таємно поїхати зі Львова?

— Ні, — зашарілася Теофілевичева. — Так...

Міська з усім скарбом схопили поліціянти, коли він стояв на двірці й крутив головою на всі боки, виглядаючи свою оперову співачку.

25.

забеля навіть не уявляла, на які небезпеки її наражатиме Андре. По-перше, він сіяв грошима, не замислюючись. По-друге, виявився вломником, що час до часу, щоб не втратити здатності, проникав у найбагатші і найнеприступніші помешкання. По-третє, легко запалювався від одного лише звабливого погляду незнайомої пані. По-четверте, щодня вигадував способи розбагатіти. По-п'яте... Зрештою, він абсолютно відповідав своєму родовому прізвищу, успадкованому від татка-ілюзіоніста, який об'їхав Европу з єдиним смертельним трюком: його закопували у домовині на два тижні під наглядом охорони та лікарів. Спитаєте, а чим же він дихав? Повітрям, що надходило під землю через тоненьку рурку. Зате опісля на героя чекав кругленький гонорар в кілька тисяч долярів, зібраних з присутніх на смертельному експерименті.

Одного разу серед зацікавлених осіб з'явилася донька мільйонера Вайнера і напередодні «воскресения» лишила імпресаріо листа з освідченням. Ілюзіоніст, уставши з домовини, негайно узяв шлюб, відмовившись від подальших гастролей. Та молодих не прийняла рідня, і їм довелося бідувати у порівнянні, звичайно, з тим солодким мільйонерським життям. Згодом трюк з домовиною уже нікого не цікавив, Турбійон кинувся в окультизм, але там йому не знайшлося місця, бо газети рясніли жіночими іменами з обіцянками на підставі графології передбачити будучність. Народження сина Андре лиш ускладнило стосунки між здекваліфікованим штукарем і зденервованою дружиною: вона вже не раз пошкодувала, що узяла собі за мужа тамсвітнього пана, на якого, певно, вплинула киснева голодівка.

Старша сестра Турбійона-татка прийняла Андре за сина. Вона мешкала в Ніцці, столиці французької Рів'єри, і давала невичерпний матеріал репортерам, називаючи себе акторкою, танечницею, співачкою і ...черницею, донькою фрейліни російської імператриці та імператора Олександра... Розповідаючи нескромні історії про свого вінценосного вітця, кобіта ніколи не потерпала від браку уваги.

Де поділися батько й мати, Андре навіть не цікавився, бо змалку звик до тітоньки та до її неспокійного побуту в оточенні жінок і чоловіків — вишуканих, напахчених, вбраних за останньою модою. Инша річ, що вони часом надовго зникали: хто переховувався після невдалої оборудки, хто бачив небо через ґрати, хто лежав у домовині по-справжньому, а не задля трюку.

Кмітливий хлопчик розвивав свої бешкети, перейнявши, певно, батьків талант ілюзіоніста. Він почав з того, що рівно о другій годині ночі весь у білому щодня перетинав вулицю в одному й тому ж місці. За тиждень половина Ніцци була збентежена появою «духа», а вже постаріла тітонька тлумачила його пересування як особливий знак, поданий потойбічними силами.

Перший досвід вломництва міг мати для Андре доволі гіркі наслідки, якби не його природна увічливість. Збудивши глупої ночі самотню даму під час прискіпливих оглядин її помешкання, він вибачився, що перешкоджає їй спочивати, спитався, які пам'ятні коштовності не має права забрати, тихо та чемно вибрав усе, за чим би та дама не дуже шкодувала, а відходячи, попросив її заприсягнути на Біблії, що зажде кілька хвилин з повідомленням до жандармерії, поки він щезне.

На час зустрічі з Ізабельою-Анелею Андре здобув багатий досвід дотепного ошуканства. Він згуртував двох голландців і трьох поляків, продав їм спосіб дурити різних темних промисловців, маючи відсоток з кожної оборудки. Ті шукали охочих фабрикувати фальшиві гроші в їхній же присутності. Паперові асигнації клали в особливу скриньку на чистий папір і вдавали, що пропускали через неї струм. Несподівано вона вибухала — гроші ставали попелом. Фальшівники розпачали, рвали на собі волосся, перепрошували, сипали один на одного погрози... Невдатні клієнти ішли з порожніми руками і подумки гризли себе за халепу.

Але насправді скринька мала подвійне дно — гроші були цілісінькі... І ви скажете, що талант ілюзіоніста можна закопати в домовині?

Андре Турбійон перебрався до Парижа разом із тітонькою, яка на той час прибрала собі ім'я мадам Айнос і добре заробляла, пророкуючи будучину із зір, руки, карт, почерку і навіть із власного сомнамбулічного сну, а також обчислювала успіх на підставі виїмкових числових маніпуляцій халдейських чарівників. Притишеним голосом мадам Айнос провіщала:

— Усе прояснюється. Починається нова доба. Люди стають знову розумними, дух тріюмфує над матерією. Розвиваються зовсім нові мистецтва. Архітектура та артистичний промисел знаходять нову лінію. Суспільним життям будуть правити нові закони. Настане ясність, радість, чесність...

І люди платили, щоб таке почути?!

Нафантазувавши винахід Свена Ґевала, Андре й не сподівався, що так швидко отримає пропозицію від невдахи Едельмана і нагріє його на добрий заробок. Та він би не був турбійоном, якби не просвистав за кілька місяців Шимонів прибуток з галашикаїну. І тут на першу ролю вийшла Ізабеля, пустивши поголос, що вона — донька румунського банкіра Стефанеску — організовує літературний сальон, де щовівторка читатиме свій ще не опублікований роман «Королева Тая», який їй надиктував дух єгипетського жерця бога Озіріса.

Щовівторка Андре, елегантний і люб'язний, розсаджував гостей сальону, а сам тишком-нишком, із заклопотаним обличчям, викликав фіякра і їхав на оглядини їхніх помешкань. Шукав приховані гроші, але ніколи не забирав усе до копійки: коли лишав половину, коли чверть, щоб пограбований не дуже побивався і або нарікав на дружину, або на служницю-коханку. Повертався вчасно — як слухачі аплодували Ізабелі. Тоді він починав мову, наприклад, про книгу пророцтв, що вийшла в Лондоні: там обіцяно пожежі в січні, в лютому — повстання, в маю — велику європейську війну, в червні — революцію, в липні — спеку і масове отруєння, в серпні — всесвітній страйк, у вересні — війну Туреччини з Британією, в жовтні — землетрус, який знищить дно Середземного моря...

Ошелешені гості були певні, що освічений чоловік чарівної Ізабелі з дому Стефанеску не покидав сальону ні на мить.

Такої удатної для Турбійона пори з'явився в Парижі і наш Стасьо — разом з Оскаром, Беатою та Евою.

26.

тлет Збишек Циганєвич ледве умовив Маґду Альбертшулле згадати про свого вінчаного чоловіка. Довелося пообіцяти, що зразу після гамбурзьких змагань він повернеться до Львова і на призові гроші (а в перемозі Збишек завжди впевнений!) звозить її не до Будапешта, Праги чи Відня — на теплі моря!

Але то була омана. Циганєвичу набридла коханка, чиє тіло росло, як на дріжджах, бо не вміла відмовити собі в поїданні вершків, струдлів, льодів, швабських пирогів, смаженини, тушкованої птиці, а серед ночі вставала випити гарячої чоколяди.

Він довіз її до помешкання і навіть обдарував пристрасним поцілунком невтоленої жаги, а сам наступного дня вже мчав до Парижа, де збирався підписати контракт в новозаснованій танцзалі-кабареті «Ізабеля».

Все почалося з непорозуміння із імпресаріо, який дорікнув знаменитості, що молоді атлетичні звитяжці за рік-два ходитимуть по спині Збишека пішки, а йому доведеться хутко шукати місця в шапіто або в кабареті, де треба лиш виставити на показ торса і пограти мускулатурою. Циганєвич вилаявся на таку заувагу і не заплатив тому належні відсотки з останнього контракту. Імпресаріо шепнув на вушка своїм, щоб Збишека не кликали на знамениті килими, і наш спортовець, відверто кажучи, прогулював нажите кров'ю, потом і синяками, пошукуючи одночасно заможних наречених. Та вони воліли Циганєвича хіба за коханка по шлюбі, аби мати в чім сповідатися панотцеві.

Якраз нагодилася газетна оповістка: кабарета в Парижі шукає «зорю» атлетичної статури, якій оплатить дорогу та винайме житло, забезпечить вокальні студії вкупі з уроками модерного танцю під орудою Еви Мількофр.

Тридцятилітній Збишек ризикнув — і написав добродійці Еві. Він уже відчував утому від спортових справ і жадав під прибраним іменем Карпатьє співати з оголеним торсом перед шерегою дівчат у фривольних прозорих сукенках. Його несильний, але приємний голос, пластика сильного чоловіка, що міг втримати на плечах сімох субтильних парижанок, — ось що потребувала кабарета, де панували (тобто сварилися-мирилися) Ізабеля з Евою.

Гробовецький нарешті доскочив мрії — купив за дві тисячі франків невеликий острів у Середземному морі, де стояв міцний мурований дім, а перед ним — гармата, щоб відганяти чайок. Йому пощастило, бо французький уряд збував мільйонерам та зайдиголовам острови й острівки побіля Ґавру, Дюнкерку та Корсики, щоб поповнити спорожнілу скарбницю.

— Хай молодь собі пантрує долю, а ми з тобою маємо шануватися, — казав Оскар Беаті. — Наймемо служницю з чоловіком-човнярем, садівника і тесляра, облаштуємося там, як удома. Нарешті я вудитиму рибу...

— А я що робитиму?

— Ти будеш господинею цілого острова! А це не камениця на Личаківській! Зрештою, коли схочемо, сядемо в човен та й попливемо в гості...

Беата погодилася, побачивши, що «човен» — це корабель-вітрильник, а не якась дірява довбанка.

Танцзаля-кабарета «Ізабеля» виникла в розпеченій уяві Андре Турбійона, коли він на одній із вечірок побачив пружні рухи Еви, яка після кількох танців ладна була зажити слави Шарля Ніколя: заклавшись на купу грошей, молодик танцював дванадцять днів і дванадцять ночей, з щогодинними перервами на три хвилини, під час яких підкріплював сили їжею й питвом та виціловував нову партнершу.

Андре спалахнув, як суха хвоя, бо вже передчував танцювальні марафони, на які можна перенести закони кінських перегонів — і мати добрий зиск. Звісно, навіть Ева зразу не витанцює й доби. Отож, її треба тренувати з кількома партнерами, готовими змінювати один одного, передаючи вертляву Еву з рук у руки. Цей прийомчик дотепна Ізабеля зразу ж назвала — пішла по руках. Вона знала вдачу молодшої сестри.

Артистичні гени розбурхували Турбійона, в якому загніздився майбутній постановник феєричних вистав.

— Ево, Карпатьє виноситиме тебе з-за лаштунків — на одній руці. (Трошки схудни, бо сіднички не умістяться в його гладіаторській долоні!) Але не поспішатиме ставити на підлогу. Ти тримаєш ніжки так, щоб п'яточкам було лоскітно від його волосяного покриву на грудях...

— Ти мене навчаєш зваби? — питалася Ева і смикала Андре за вушко.

— Ох, — шаленів нащадок ілюзіоніста і мільйонерської доньки, — зараз вкушу тебе за пальчики!

Їхній роман вибухнув несподівано для Стася. Він не встиг зазнати прикрощів жіночої непостійності: йому видавалося, що проживе з Евою, першою своєю спокусницею, до тих літ, коли чоловіки забувають, навіщо їм атрибутика, яка заважає хіба танцюристові. Хлопець підкреслено ввічливо розмовляв зі своїм суперником, ображався на Еву, ночами не піддаючись на поклики її плоті, а днями до знемоги витанцьовував паркет в кабареті.

Та Ева ще не знала, кому віддати перевагу, бо треновані пальці Збишека щораз гарячішали і гарячіли сіднички, коли він підіймав її на одній руці...

По обіді вона зачинялася у своїй гримерці нібито для відпочинку, впускаючи через потаємні дверцята Турбійона, тоді коли Збишек мав право щоранку готувати її до репетицій легеньким масажем спинки та ніжок.

Ізабеля вдавала, що не помічає зальотів свого Андре, бо ж попереду був здивований Париж, який прибіжить до кабарети, зневаживши різні там червоні вітряки, в яких щовечора одні й ті ж самі канкани. Але їй шкода було спостерігати за Стасьовими муками, і вона одного разу зупинила Збишека.

— Прошу вас, допоможіть мені... Той юнак ще беззахисний перед жінками. Він страждає. А як урветься терпець — нас покине. І що тоді? Афіші замовлено! Навчіть його...

Збишек, на вигляд вайлуватий, зрозумів, що Андре хоч і вигадує театралізовані вибрики, та триматиме в жмені гроші саме Ізабеля, яка пильно ставить різні позначки в записнику. Вона натякнула, що гідна поведінка атлета винагородиться сповна. І Циганєвич перестав приходити на ранішній масаж: мовляв, не на те наймався і вчився. Ева впала в нерви — наскаржилася Андре. Андре зачинився в кабінеті з Ізабельою й Збишеком. Вийшов сердитий і розтріпаний — це Збишек підняв його на одній руці. Як і Еву...

Стасьо, втративши постійного учителя Гробовецького, що панував на занедбаному острівці, мусив переймати хижацькі риси, які б уберегли його від надмірної довірливості. Особливо в пригодах з жінками. В цьому йому допоміг Циганєвич.

— Хлопче, самець має полювати на самку, а не навпаки. От я вполював собі Маґду, в якої старий чоловік-адвокат не скупився на її захцянки. І немає такого готелю в Європі, де б під нами не тріщали ліжка! Та коли вона почала набридати, — я сказав собі: Збитку, ця кобіта тебе доколупає! А ти — молодий, сильний, гарний з виду! Ну, чого тебе вчепилася та Евка? Їй двадцятьп'ятка, а то вже стара панна! Ще трохи — і обвисне шкіра на підборідді. Кинь її першим та знайди собі молоденьку!

Ева було незвично три ночі спати самій: Стасьо замешкав у Збишека з мовчазної згоди Ізабелі та Андре. «Ага, — сказала сама собі Ева. — Так вам хочеться вистави? Ви її будете мати! А той приблудний Карпатьє стане не зорею, а головешкою!» Вона вийшла з помешкання на сходову клітку — і покотилася аж до першої сходинки. Перелякана консьєржка викликала жандармів.

— Це все він — Карпатьє...

Стасьо не покинув Збишека, а просидів з ним у припортовій халупі, аж поки не найшовся відважний човняр, що доправив їх до приватного острівця Оскара Гробовецького. Там він не раз згадував слова названого тата Адама Кендзьорівського про те, що в жінок під капелюшками вітер свище.

Життя тривало, бо лише гравці, що йдуть ва-банк, пускають собі кулю в серце, а правдиві герої не помічають програшу.

... Пройде майже п'ятнадцять літ — і Ґеньо Муркоцький, Стасьо Крузенштарн та Пітер Степпер в одній особі надибає і знеславить чесне ім'я Маґди Альбертшулле, колись коханки Збишека Циганєвича, а нині вдови по адвокатові з вулиці Супінського.

Це ще не кінець... Продовження в наступній частині.