Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

1.

ожен досвідчений читач вважає: якщо кількох персонажів збирають у якомусь відлюдному місці, то там обов'язково трапиться убивство. Тут нам доведеться його розчарувати: Оскар Гробовецький з Беатою не довго тішилися товариством Стася та Збишека, так що до конфлікту з летальним наслідком не дійшло. Ба більше, власники острівця відчули неймовірну тугу, коли прощалися з обома приятелями, які ступили на палубу вітрильника, що мав повернути їх в людську гущу.

Стасьо рвався до Парижа, щоб знайти Еву і зразу ж знехтувати нею, а Збишеку було однаково, куди рушати, адже ніяких зобов'язань і планів він не мав. Проте йому було цікаво, що сталося з «Ізабельою» та Ізабельою. Може, вона вже позбулася легковажного Турбійона і мала серце, вільне для нових почуттів? Та потикатися туди, звідки ледве встигли накивати п'ятами, було нерозумно, і обидва молодики зупинилися на монмартрівському горищі у художника Макса Сазана, що з біди колись займався фальшуванням грошей, тому набув багато знайомств у кримінальному світі.

Його історія повчальна: не маючи чим платити за малярську науку в З'єдинених Державах, він почав виготовляти доляри самотужки, за що отримав три роки тюрми. Там він написав величезне полотно «Христос, що допомагає бідним», яке ув'язнені подарували на Різдво президентові. Так мистецький талант Макса допоміг йому отримати помилування.

Відчувши подих волі, Сазан зрікся реалістичної манери живопису, переїхав до Парижа і вигадав свій стиль, назвавши його «максимінімалізмом». Першою жертвою впав поважний замовник — англійський дипломат лорд Бінкергет: він не впізнав себе на портреті, але з Максом розрахувався гонорово. Певно, лорд згодом пошкодував витрачених фунтів штерлінгів, бо вирішив продати це мистецьке творіння на аукціоні, назвавши його просто: «Італійський музикант». Ніхто за нього не запропонував навіть щербатого франка. Тоді портрет лорда виставили ще раз, але вже під назвою «Середньовічний алхімік». І знову не знайшлося гідного поціновувана максимінімалізму. Втретє роботу Макса намагалися продати, назвавши її «Сектантський проповідник»... Хтось зголосився на початкову ціну — і на тому торг припинився. Той «хтось» так і не прийшов за портретом.

Збишек Циганєвич запізнався з Максом ще в ті часи, коли не відцурався дрібного заробітку, виставивши напоказ аполонську статуру. Одного разу в Гамбурзі, після картярського поєдинку з аристократичного вигляду шахраєм, він опинився, як рак на мілині — з порожніми кишенями, де не втрималася винагорода за силу і вміння. Збишек став біля двірця і вголос згадував найсоковитіші польські лайки. Не дуже охайно вбраний юнак поцікавився, в чому річ... «Мені треба до Львова», — відповів Циганєвич. «А мені — в Америку, приятелю! — відповів юнак. — Хоча Львів мені таки рідний». Він потяг Збишека до своєї комірчини, завинув у біле полотно і дав у руки сувій паперу. Так Циганєвич постав у образі грецького філософа, а Макса взяли на навчання в Академію малярства в далекій Америці, визнавши його уміння послуговуватися класичними прийомами рисунку.

До речі, квиток до Львова Макс купив Збишеку на останні гроші.

Коли засновували «Ізабелю», Макса найняли розмалювати декорації, та його ескізи відхилив Андре Турбійон як депресивно-маніякальні: відрізані голови на тацях в руках дванадцяти голісіньких танцівниць не пасували до розважальних перегонів.

Макс байдуже сприйняв відмову. Аж тут вигулькнув Збишек, як заяць з маку, вхопив Сазана в дужі обійми... Турбійону довелося дати художникові ще один шанс, але, на жаль, далі трапилося те, що зруйнувало плани всім. Навіть Еві.

Тепер бідний Макс розжився на сир, вино, запечену рибу і цибулю, з якої варив прозору зупу, а також на двох мешканців, що не гордували сінниками на затоптаній підлозі.

Збишек і Стасьо добули собі потерті штруксові[45] куртки, прості полотняні сорочки, дешеві штани з грубої бавовни, а черевики Макс побризкав фарбами, щоб не виглядали новими.

Ніхто й не здогадувався, що Сазан — творець максимінімалізму — з'являється в дешевих кнайпах в товаристві осіб, далеких від живопису. Атлетичний Збишек виглядав на старшого брата вродливця Стася, у якого гімнастичні вправи та модерні танці виробили легкий крок, граційні рухи і артистичну поставу героя-коханця.

2.

рась Маґдебурко таки заснував свою справу з нишпорства, позбувшись недолугого начальника на прізвище Матіяш, який щоденно заливав собі очі. Тверезий і чесний Юрась не мав від нього ніякої підтримки: до глибокої ночі оформляв усі папери, муштрував аґентів, доповідав у магістраті, розмовляв з газетярами, стежив за особливо небезпечними суб'єктами.

Тепер він сам собі голова — приватні замовлення на розшук утікачів-перелюбників чи боржників надходили мало не щодня. Але ця справа була особливою...

Юрась збирався до Парижа, куди вели сліди вродливої ошуканки з Тернополя Марилі Ясінської. Вона найнялася служницею до старої графині, обікрала її, за що опинилася у в'язниці. Там їй трапилася довірлива дівчина, яку безпідставно звинуватили в переховуванні знаменитого грабіжника. Служниця назвалася графинею з-під Львова, узяла її адресу... А далі все, як у сінематографі. «Графиня» по звільненні приїздить до дівчини, та знайомить із своїм нареченим — сином заможного дідича. Юнак не мав доволі чеснот, не встояв перед спокусницею з добрим досвідом. Чарівна «графиня» підмовила до втечі. Гадаєте, він втікав без гроша за душею?

...Коли молодий дідич прокинувся в «Жоржі», за його «графинею» і слід простиг. Потім вона ходила по Варшаві з візитами, передавала вітання від різних кревняків та позичала гроші, щоб не бідувати у Франції. Як на глум, надіслала обдуреному молодикові привітну листівку: «Вибачай, твоє місіонерське кохання мене не задовольняє! Перепроси наречену!» Паризький стемпль підтвердив її місце перебування. Дідич прийшов до Маґдебурка:

— Гадаєте, так просто знайти цю фальшиву графиню в Парижі? — спитався Юрась. — То буде вам коштувати немало!

— Честь дорожча!

Старий оперся на кавулю, виявляючи рішучість.

«Яка там честь, коли твій синок процвиндрив майже всі весільні гроші!» — подумав Маґдебурко, вагаючись: відмовити чи погодитися?

— Спершу хочу порозмовляти з вашим сином.

— Навіщо? — здивувався старий. — Я сам вам усе повім!

— Хіба це ви втікали з Марилею і замешкали в «Жоржі»? Хіба це вам вона надіслала вістку? Певно, ваш син має що мені повідомити...

Старий капітулював.

— Та він зі мною... Чекає в каварні...

Молодий дідич, дрібний зростом і миршавої зовнішності, зайшов до Юрася якось боком, ніби крався в чужій хаті. Боже, і він повірив, що в нього так легко закохалася «графиня»?

— Вона приїхала до моєї... нареченої. Казала, що продала свій хутір, бо хоче подорожувати — побачити світу. І щоб світ її побачив... яка вона гарна.

— Згадувала Париж? Має там когось з родини чи приятелів?

— Не знаю...

— На що ж вона там сподівалася?

— Розшукати графа Тарновського...

«Я б сам хотів розшукати того «графа», що видає себе то за варшавського єпископа, то за віденського ченця! Стежні листи на нього в шухляді Матіяша!» — хотілося промовити Юрасеві вголос.

— А де ви мали мешкати в Парижі? У Тарновського?

— Ні, Мариля хотіла винайняти помешкання на Монмартрі.

— Чому саме там?

— Щоб купувати картини.

— Навіщо?

— Художники бідні, картини дешеві, а потім можна продати з зиском. У Варшаві чи Львові.

Хлопець не зводив очей з підлоги.

«Теж мені — знавець малярства! Дякуй Богу, що вона тебе тут кинула — менше ганьби! З Парижа приїхав би в кайданках як спільник її шахрайських походеньок!» — думав Юрась.

— Ви певні, що та «графиня» від вас не крилася? Може, про оборудки з картинами казала для годиться?

— Мариля не зі мною про це говорила...

— А з ким?

— Не знаю: то була розмова телефоном.

«Та-а-а-к! Кохав без тями — і підслуховував? Значить, не був певен!»

— Звідки знаєте, що «графиня» робила у Варшаві?

— Вона позичила гроші в моєї сестрінки... І в бабці... моєї нареченої... І в...

«Як в тебе язик повертається: моєї нареченої? — подумки гнівався Маґдебурко. — Краще вік дівувати, ніж мати під боком такого слимака!»

І Юрась узявся за справу, на перший погляд, безнадійну. Він ризикував репутацією, а дідич — грошима.

3.

евдале підприємництво Андре Турбійона не вплинуло на його веселу вдачу: він розбурхав усю паризьку поліцію, що з допомогою ста двадцяти приватних детективів кинулася на розшук правдивого гумориста. Одного дня той замовив телефонічно до кабінету міністра освіти кількадесят визначних артисток, а другого повторив цю саму штуку з іншими високими урядниками. За два дні він зателефонував до прем'єр-міністра серед ночі і повідомив йому, котра година, а над ранок так само збудив префекта поліції. До часописів подав оповістку, що славетний маляр Ван Дрейк винаймає охочим своє помешкання; не минуло й кількох днів, як маляр отримав величезну китицю квітів для нареченої і шість тортів з цукорні разом з рахунком. Щасливо одружений цілих десять літ Ван Дрейк не міг нічим переконати свою дружину, що не має жодної «нареченої». Та витівки на цьому не припинилися: лікареві-хірургу Кунелю привезли під двері домовину як подарунок від вдячних пацієнтів...

Сам Андре потішався, читаючи газети, в яких «свідки» змальовували дотепного хулігана, баченого «на власні очі»: від був або схожий на першокурсника Сорбонни, або на досвідченого клошара, або на провінційного священика.

В приміщенні для танцювальних перегонів було порожньо лишень якийсь тиждень, а потім там (не повірите!) осіла редакція денника «Парі Матен»[46]. Гримувальні переобладнали під комірки для репортерів, а у великій залі посадили з десять друкарок.

Ні, Турбійон не був такий недалекий, щоб самому світитися на крайнебі паризьких новин. Він сховався за постать колишнього власника газети «Парі Соар»[47], в якого і викупив право на видання, заручившись клятвеною присягою, що той до смерті не розв'яже язика. Добродій Олів'є Брікассер збанкрутував і радий був відновлювати свою репутацію у будь-який спосіб. Турбійонів план ризикований, але й не безнадійний. Щоб поширити передплату на перші місяці, Андре домовився з одним фабрикантом, у якого позичив на довгий речинець[48] шістдесят тисяч годинників для особливо прихильних читачів нового часопису. Передплатники понесли свої чесно зароблені франки...

Тоді не в тім'я битий Андре вдався до сенсаційних публікацій, які йому підсовував меткий на слово Віктор Авантур. В одному із чисел денника він оповів «справжню» біографію Христофора Колюмба, натякаючи на його підозріле походження, нешляхетну поведінку при еспанському дворі, торгівлю живим товаром, кепське знання морської справи і навіть боягузництво. Наклад розхапали за кілька годин, а хлопчаки-торгівці отримали винагороду.

В наступному числі археолог Діонізій Наполеолог в бесіді з всюдисущим Авантуром зняв усілякі покрови з таємничих амазонок: виявляється, амазонки — не жінки, а поголені чоловіки, яких бородаті греки з погорди називали «бабами».

Турбійонові прибутки зростали з кожним днем. Він виплатив фабрикантові вартість позичених годинників, не скупився в платні Брікассеру та Авантуру, не зневажав і дрібних репортерів, вигадавши для них щотижневу винагороду за сенсаційне повідомлення. А що ж в цей час робила Ізабеля?

Вона відпливла до З'єдинених Держав у пошуках нової пристрасті — Андре застрахувався кругленькою сумою в долярах і обіцянкою допомогти при можливій скруті. «Зрештою, вона й сама б дала собі раду, — думав він, згадуючи пані в хутрі, яку надибав колись у Будапешті. — Та хіба я хоч колись пошкодую задля вишуканої жінки кілька сотень мальованих папірців?

При Андре лишилася Ева — молодша за Ізабелю, граційніша і пустотливіша, вигадливіша і аґресивніша, коли йшлося про ризиковані речі.

— Шер амі[49], — сказала вона одного ранку за кавою з камамбером. — Я хочу зорганізувати конкурс краси і перемогти на ньому!

— Хіба мало того, що я вважаю тебе найвродливішою дівчиною? — спитався Турбійон.

— Мало! — скривила губки Ева.

І тоді Андре спало на думку...

Змагання серед вродливиць — купа клопотів. Але якщо заснувати конкурс на найкращу жіночу ручку і ніжку, то в цьому ділі можна дещо здешевити: ніяких проходів у сукнях! Стала за ширмою, виставила в щілину звабливу ручку — маєш право виставити і ніжку. А коли переможиця сполучить свій успіх у двох турах, отримає гроші і оплачене замовлення якомусь знаменитому маляреві на портрет...

Умови конкурсу з'явилися на першій шпальті «Ранкового Парижа» всупереч протесту консервативного в цьому ділі Брікассера.

4.

расеві Маґдебуркові і в страшному сні не наснилося б, що до Парижа він мандруватиме в товаристві особи, яка десять літ тому виявила неабияку «приязнь» до студента без поважного родоводу.

— Професор Козобродський! — гордо проголосив Теодор, зайшовши в переділ[50] і побачивши молодика років тридцяти.

Юрась шанобливо підвівся і назвав себе.

— Мені знайоме ваше прізвище, — забудькувато промовив професор. — Ви навчалися в університеті?

— Так, на правничому.

— А я в Париж у справах — терміново! — ні в кут ні в двері сказав Козобродський, внутрішньо відчуваючи якусь непевність. Цей чорнобровий і кароокий чоловік з модними вусиками на чистому рум'яному обличчі збентежив його ледь прихованою усмішкою: мовляв, вибачайте, пане, але ми не вперше знайомимося.

Юрась вагався, чи викривати себе перед цим індиком, чи відповідати так, щоб розмова урвалася на етикетних фразах.

— От ви, шановний, маєте правничу освіту, то, може, до вас звертатися «пане меценасе»? Практикуєте адвокатом?

Маґдебурко схилив голову, ніби потвердив Теодорові слова.

— Я теж у своїй справі — адвокат! — не вгавав співрозмовник. — Їду в Сорбонну домовлятися, щоб їхня професура повернула нам жидівсько-хозарський рукопис, знайдений Шехтером в Каїрі. В тому сувої паперу містяться свідчення про київського князя Олега. Уже в Кембриджі почали збирати гроші на викуп рукопису. Ви собі уявляєте? А ми що — не маємо на нього права?

— Певно, ні. Хто знайшов — тому й належиться, — спокійно відказав Юрась.

— Це непатріотично! — вигукнув Козобродський. — Князь Олег посідав київський престол! А тоді Русь була єдиною!

— Тоді — якийсь час була, але зараз... З таким самим успіхом до французів приїде хтось із Петербургу чи Москви. І що? Знаєте, італійський селянин на ім'я Перуджія викрав з Лювру «Джоконду» великого Леонардо та ще й повісив у своїй небагатій хатинці. Два роки всі нишпорки і поліціянти шукали зловмисника, а знайшов випадково один французький мандрівник: він постукав у двері і попросив дозволу взяти човна... Так Перуджія заявив, що викрав картину ... з патріотизму, адже Леонардо — італієць. Д'Анунціо навіть написав про це повість. Отже, вам світить слава правдивого патріота і літературного персонажа. Якщо й справді добудете рукопис...

Теодор подумки намацував завинуті в папірці кпини свого випадкового попутника, але той промовляв серйозно, навіть бровою не повів.

— А ви в Париж — до друзів? — поцікавився професор. — Чи до подружки?

— Приятель бере шлюб, — сказав перше, що спало на думку, Юрась.

— Він теж правник?

— Так, практикує в бригаді «тигрів»[51].

— Це ж небезпечно! — вигукнув Теодор. — От мій приятель Кендзьорівський...

Маґдебурко вислухав усю печальну історію покійного Адама, так би мовити, з перших вуст, вдаючи щиру зацікавленість цією непересічною газетярською душею, а сам думав про свого знайомця ще зі шкільної лави Ераста Ступіньського, який і справді був чи не найудатнішим серед «тигрів»: влучно стріляв що правицею, що лівицею, спав завжди в півока і на нюх визначав марку цигарок. Якщо він не допоможе знайти «графиню», то дідич буде дуже розчарований, а ще більше розчарується сам Юрась, не заробивши винагороди.

Уночі Маґдебуркові привидівся Париж, в якому чомусь були Гетьманські Вали, а замість Нотр Дам де Парі стояла знайома львівська Катедра з підвішеним на ланцюгу ядром, яке пошкодувало руйнувати таку знамениту споруду.

Козобродському ввижалося, як він викрадає хозарський рукопис із бюрка Шехтера, і ціла зграя смугастих хижаків переслідує його паризькими вулицями до самого двірця, де вже стоїть потяг з клітками — не з вагонами...

А в самому Парижі було вогко і тепло, як у Львові, нічні світла м'якими акварелями порушували тло сірої мряки.

5.

бишек і Стасьо почали нудитися, не знаючи, як скористатися своїми нахилами. Вони вистежили Турбійона з Евою (це було зовсім просто!), та ще не вирішили, що чинити далі. Прийти і вимагати гроші за Евині ревнощі? Вони ж могли закінчитися для них криміналом! Чи забути про все і просити якогось місця в новому бізнесі Андре? Відверто кажучи, сінники на затоптаній підлозі в Максовій комірці вже добре намуляли боки, цибуляча зупа викликала оскому, а дешеве червоне вино роз'їдало слизову оболонку шлунків.

На перемовини послали Макса, який нібито шукав підробітку у поважному деннику.

Андре зустрів його привітно, але попередив, що рисунки на шпальти — це не декорації для кабарети, отож щоб ніяких голів на тацях, а зрозумілий будь-якому філістеру реалізм. І показав на двері, за якими сидів Брікассер.

— Мої друзі також шукають роботи, — дипломатично повідомив Макс.

— Художники? — спитав Андре. — Мені й тебе вистачить! — Ні, Збишек і Стасьо...

Турбійон не був би французом, якби вдався до лементу чи погроз. Він сплеснув долонями і залився сміхом.

— Приводь їх завтра! Будуть оглядати жіночі ручки та ніжки для конкурсу! А там щось вигадаємо!

Виявляється, що найкоротший шлях до мети — по прямій! Так наші потерпілі від жіночих каверзувань знову надибали тепле місце. Ева, побачивши Стася зі Збишеком, навіть не зашарілася, а милостиво подала руку для поцілунку. Збишек не схилив свого міцного загривку — лиш стиснув їй пальці. А Стасьо вклав у цілунок всю свою заглушену розлукою пристрасть, на що Ева й не зреагувала. Вона тепер, в передчутті перемоги на конкурсі, була віддана Турбійону душею і тілом — до кінчика нігтика на мізинчику лівої руки, де яснів діамантовий перстеник.

Конкурс набирав обертів. Тисячі парижанок приходили щоранку до винайнятого Андре дрібного театрика, трупа якого переживала скруту, гастролюючи з водевілями десь в провінції.

Все відбувалося таким чином: жінок вишиковували за завісою і кожній пришпилювали до мештика картонний щиток із числом. Кожна за своєю чергою підходила до нещільно зсунутої завіси і виставляла ніжку, заголену так, щоб видно було, де закінчується панчішка. Пополудню Збишек і Стасьо оголошували п'ятьох переможиць...

Вже третього дня їм паморочилося в голові, тож вони не давали собі труду прискіпливо оглядати звабливі вигини, а називали числа навмання, аби лиш не миготіли перед очима стегна, гомілки, обцаси і пришпилені щитки. Десять днів — і п'ятдесят щасливиць уже просовували в щілину оголену до самого плеча руку. Щиток з числом кріпили до зап'ястку.

Серед них була і Ева... Андре натякнув, що все це — задля неї, і був певен: приручені ним молодики доволі кмітливі, тож нема чого розжовувати, як вони мають вчинити.

На цей заключний етап, окрім моднячо одягнених Збишека і Стася, яких усім представили засновниками кінофабрики у Відні, Олів'є Брікассер як фундатор конкурсу запросив знаменитого парфумера Коті, що мав право вирішального голосу при визначенні наймиліших частин людського тулубу. З усіх власниць струнких ніжок переможе та, чию ручку визнають найвитонченішою двоє з трьох знавців жіночої вроди.

О, Стасьо зразу упізнав ту грайливу ручку, хоч на ній за умовами не було жодних прикрас! Рожеві блискучі кігтики муркотливої кицьки, яка так по-зрадницьки повелася з ним! Ну, начувайся! І він скреслив число 45, штовхнувши Збишека ліктем. Той підтримав свого колегу.

Коли виявилося, що переможицею стала Владислава Костакувна, дівчина, яка приїхала на заробітки і не отримала жодного місця, Коті в запалі запропонував їй випробовувати та продавати парфуми. Але Владислава не повелася: вона сказала, що тепер повернеться до Варшави навчатися там співу.

— Краса зле впливає на мізки! — вигукнув спересердя Коті.

А що вигукувала Турбійонові Ева — те знають лиш стіни елегантсько умебльованого житла.

На ранок вона спакувала валізи і вирушила до Ніцци, куди двоє модернових архітекторів уже з півроку закликали охочих замешкати в ними спроектованій будівлі, яка обертається услід за сонцем. Оповістки про це систематично розміщували в деннику «Парі Матен». Гурт невизнаних геніїв з Мормартських схилів також ладнав валізи, аби вразити поціновувачів малярства усіма жанрами творчості під омофором високого блакитного неба, адже комірного в Ніцці обіцяли не брати.

Турбійон знизав плечима, що означало знамените французьке o la la, а Стасьові на мить стало шкода дівчини, яка пам'ятала його ще Ґеньом Муркоцьким...

6.

ідприємливий Оскар не нудьгував на своєму острові, а щоранку вирушав виловлювати молюски. Він прочитав у газеті, що в Японії почали вирощувати перлини, запускаючи в щілинку між скойками звичайну піщинку. А щоб вона не пошкодила молюска, слід виявити хірургічну спритність. І тоді в усіх таким чином запліднених скойках за два роки утворяться біленькі ядерця, які можна буде нанизати на шовкову нитку і...

Беата ніколи не пошкодувала, що свого часу змусила Гробовецького до шлюбу, бо він таки був мастак на різні вигадки. Вона знічев'я взялася допомагати чоловікові: добирала особливо відшліфовані піщинки — круглі окремо від подовгастих — та складала їх у прозоре пуделко.

Двісті перших молюсків повернулися в звикле середовище, викладеними на дні здоровенної волосяної сіті. Потім ще двісті, ще, ще...

Але чекати аж два роки, сподіваючись на перлинний урожай, не в характері Оскара. Він випросив у Беати гудзичок-перлинку і почав мудрувати у своїй непоказній лабораторії — комірці: перетирав риб'ячу луску на порох, крапав до потерухи вапняне молоко, додавав казеїну... Маючи досвід утворення відмолоджувальної суспензії, Гробовецький розумів, що рухається навпомацки, але не міг позбутися пошукової сверблячки. І от нарешті він поклав перед дружиною її гудзик і кругленьку намистину, що відблискувала, не згірш перлини.

Коли човняр вирушив за харчами, вином, газетами та жіночими витребеньками для Беати, він мав занести на пошту і листа для Стася.

«Синку, ти мені потрібен», — написав Оскар, не вдаючись у подробиці справи, яка обіцяла добрий зиск.

Лист втрапив вчасно, бо Турбійон почав всіляко виказувати, що тепер нічим зайняти ні Стася, ні Збишека не може, хіба хай спробують побігати Парижем звичайними репортерами. Щоправда, він не витурив їх після конкурсу: певно, Евині примхи його вже не збуджували, а серце вимагало нових пригод, на які буває щедрою лише молодість. Збишек присягався, що вже бачив Андре з вродливицею на терасі наймоднішої кав'ярні, і та кобіта не була схожою на здебільшого сухоребрих парижанок.

— Ти ще скажи, що вона зі Львова чи з Варшави! — підкусив його Стасьо.

— Маєш рацію! Я таких перевидів і перекохав — навіть лік згубив.

— Тому зараз у тебе — великий піст...

Збишек не образився.

— Щоб не постувати, слід мати грубі гроші. На копійки — лиш копійчані хвойди. А я звик до тривалих взаємин. Жінка — як квітка: не покропиш — не зацвіте.

— Чим покропиш? — спитався Стасьо, почервонівши від свого припущення.

— Як то чим? — не зрозумів Циганєвич, не вдатний до сприйняття прихованого змісту. — Спершу маєш дати зрозуміти, що в тебе шляхетні наміри. Водиш її в ресторани чи в кабарети, не скупо там пригощаєш, цілуєш ручку, злегка пестиш ліктик, а всім, що прикрите шовками, лиш милуєшся. Хай пані й покомизиться: не захоче посидіти в кінематографі, піде до танцю з давнім знайомцем, швидко висмикне пальчики, коли ти їх обціловуватимеш... Не зважай!

Стасьо вислуховував поради бувалого коханця, ніби читав книгу. О, як це відрізнялося від того, що він спізнав з Евою, яка сама його присвоїла — цнотливого вихованця старого парубка Адама Кендзьорівського. Присвоїла — і відцуралася...

Турбійонова пасія, до слова, подавала багатим мадам парфуми в одній із крамниць Коті, а перед тим показувала модерні сукні в сальоні Боссе, а ще раніш — екзотичні індуські тканини фірми «Прозорі води Гангу» та продавала солодощі сумнівного походження в дрібній кав'ярні. І називалася Олівією Ґранде за фальшивим паспортом, купленим у Львові все в того ж адвоката Адольфа Гернбаля з вулиці Чацького. Отже, їй вдалося не впасти до підніжжя паризького побуту, а піднятися до рівня пристойного заробітку і впливових знайомств (якщо непостійного у своїх уподобаннях та справах Турбійона можна вважати впливовим).

Поклик Оскара і його тепле звертання розчулили Стася. Але як бути зі Збишеком? Полишити самого? Звісно, він не мала дитина, але в Парижі йому одна дорога — бути в ресторані за викидайла. Ні, Оскар не образиться.

Другого дня наші хлопці знову одягли штруксові куртки і дешеві штани, взули плямисті черевики і зійшли тралом на вітрильника, щоб відплисти на острів до подружжя Гробовецьких.

7.

раст Ступіньський, пошарудивши в шухлядах із зведеннями — паперами для службового користування, підтвердив Юрасеві передбачення, що пошуки зниклої «графині» триватимуть не тиждень і не місяць. Кожна третя пригода — шахрайство: молода приваблива особа жіночої статі влаштовувалася на роботу в крамницю і полишала її тоді, коли вторговані гроші сягали немалого числа; субтильна студентка наймалася за гувернантку, а потім втікала з родинними коштовностями; жінка, що вдавала багатійку із З'єдинених Держав, проникла в сховища паризького банку і вигорнула у свій ридикюльчик чужі діаманти; знайдений одного ранку голий і нетверезий англійський лорд стверджував, що заснув у ліжку з Шарлоттою Корде[52] (певно, зле знав історію Франції, а кобіта була дотепною).

— Юрасю, така нагода тобі побувати в Люврі! Та нікуди не втече той дідич — дочекається тебе з Парижа! Ще кілька днів, і всі підозрілі «графині» будуть у твоєму записнику.

Та минали тижні, записник потовщав, Ерастові аґенти доповідали про нові шахрайства, але в них не було жодної згадки про з'яву шанувальниці малярства.

«Ні, — міркував Юрась,— певно, в неї щось змінилося на думці, якщо відмовилася від запланованого ґешефту. Можливо, знайшла якогось багатого француза та й залягла на дно? Буду перевіряти всіх: гувернанток, модельок, танцівниць і навіть жебрачок!» Список підозрілих кобіт Ераст забезпечив і гайнув стріляти з обох рук, переслідуючи бандитів.

А Юрась ходив Парижем за вказаними адресами, питався консьєржок, чи не бачили його сестри — такої високої жінки з чорним хвилястим волоссям, кароокої, з «мушкою» на лівій щоці — ближче до вуха. Балакучі консьєржки не вірили його жодному слову, бо давно потиху нашіптували жандармам всі новини і знали спосіб аґентів рознюхувати сліди, але з охотою торочили про мешканців. «Графині» не було ніде — ні серед натурниць Монмартру, ні серед модельок дорогих крамниць.

Юрась пропустив повз вуха, що елегантна мадам винайняла цілий поверх в будинку, але не мешкала там — приходила вряди-годи.

— Друже, це тобі не Львів: тут мало не кожен живе подвійним життям! Так що будь терпеливим! Ось ми ніколи не думали, що такий шанований парижанин, як професор Леон Паліє, кине напризволяще університетську катедру і піде радником з кризових питань зразу в кілька інституцій. Навіщо старому так надриватися задля заробітків? А він же ще й навчав, як вдало збанкрутіти, щоб на цьому ділі добре нагріти руки! Тихий вчений мешкав серед старих меблів і звичок... а щоночі до нього приходило двоє-троє легких жінок. От на що він тратив гроші! А ти кажеш...— повчав Ераст.

— Я нічого не кажу, — виправдовувався Маґдебурко, — таке трапляється скрізь, що людина приховує якість пристрасті.

— Чи мені тобі нагадувати про оманливість зовнішнього вигляду? Знаєш, що трапилося в Каннах? Прибула міжнародна регата, з одного вітрильника зійшов високий худорлявий чоловік. Увечері його бачили в казині — підійшов до круп'є і попросив розміняти двадцятифранкову купюру.

— Фальшивомонетник!

— Та ні, не поспішай! Круп'є неґречно відповів, що такими дрібними грішми хай зіграє в карти з кельнером. Чоловік подякував і вийшов.

— А потім повернувся і заїхав у пику? — засміявся Маґдебурко.

— Не повернувся! Пішов до свого номера в готелі і цілий вечір реготав з дружиною над порадою круп'є. Бо то був король Данії — Християн!

Ераст трохи розважив давнього приятеля, що вже збирався визнати свою нишпорківську поразку.

На Юрася напало безсоння, а під ранок він зненацька згадав, що серед усіх кобіт, про яких він розпитував, лишень одна могла бути «графинею»: та, що винайняла цілий поверх. Але чи вона була нею? Консьєржка щось торочила про пишний тип північної жінки — сині очі та ясно-попелясте волосся. Казала, що випадково бачила її на вулиці Ріволі[53]. Чи то була правда?

Недарма найуживаніша приказка у французів — шукайте жінку...

8.

им часом на острові Гробовецького з'явився ще один мешканець, на якого ніхто не сподівався.

Це був індус невизначного віку, весь всохлий з голоду, із шматиною на стегнах, що в будь-який момент могла зсунутися по тоненьких ніжках донизу. Він стояв на березі, опершись на надламане весло, а його ніби дитячий човник біля вітрильника видавався прибульцем з доісторичних часів.

Так перед Беатою й Оскаром постав об'єкт, що вимагав особливих турбот окультурнення. Освічений Гробовецький назвав приблуду коротко — Ра, бо пам'ятав ще з учнівських часів про бога сонця якоїсь давньої країни. Коли вперше показав на нього рукою і промовив: «Ти — Ра, а я — Оскар», — індус упав на коліна і торкнувся своєю безволосою головою ніг рятівника. З того часу ніколи не відгукувався на поклик «Ра!», лишень підходив тоді, коли чув: «Ти — Ра, а я — Оскар!» Певно, вважав, що саме так його назвав цей сердечний чоловік.

Тирааяоскар харчувався рибою та різними залепухами, дуже мало їв хліба і довго привчався до цибулячої зупи. Розмовляти не хотів: як маленька дитина показував пальцем на Беату, коли Оскар гукав: жінко! Приблуда не спав на ліжку, а лягав на підлогу, витягував ноги, як мерлець, засинаючи без подушки і коца на три-чотири години. А потім вставав і ходив берегом моря, ніби вартував острів. Якось уранці він поклав перед Оскаром капшучок з мішковини — там була добра пригорща подовгастих перлин.

— Це знак! — сказав Гробовецький Беаті. — Наші молюски лежатимуть на дні ще довго, щоб збувати фальшиві перлини, слід їх виготовити хоча б на сто низок, а тут ми маємо вже на півсотні кульчиків!

— На сотню, — зауважила Беата. — Зараз носять в одному вусі! Ти що — не бачив моднярських журналів?

Та з кульчиками довелося зачекати і напитувати певного майстра-золотаря, щоб таки оправляв перлини в правдиве золото, а не сфальшоване.

... Стасьо зі Збишеком зразу ж вкурили, що тепер вони піднімуться, розпочавши з Оскаром справжнє підприємство, а не обслуговуючи якісь турбійонські захцянки. І погодилися заснувати товариство «Перлини від Оскара ГарбО».

Крамничка з такою назвою постала на одній із вуличок, що виходила просто до кабарети «Вільна любов». Намисто подавала чорнобрива жінка з «мушкою» на лівій щоці ближче до вуха.

А на острові кипіла робота: в комірчині сидів індус і наносив на скляні намистини тягучий розчин, винайдений Оскаром з риб'ячої луски, казеїну та вапняного молока; Беата нанизувала «перлини» на шовкові нитки, зав'язуючи після кожної вузлик, щоб низка добре влягалася на шийках парижанок; вітрильник двічі на тиждень курсував звиклим маршрутом — це Стасьо постачав шикарний товар до крамниці, де Збишек з Марилею (так звали кобіту з «мушкою») провадили жваву торгівлю.

Одного дня там з'явився Андре Турбійон, а на ранок Мариля не вийшла на роботу. Збишек здивовано зазирав у порожню касу...

Стасьо порадив не повідомляти Оскара про грабунок, бо ж самі взяли на роботу Марилю, повіривши кільком офіційним рекомендаціям, написаним на папері і ствердженим відомими торгівцями. Вони вирішили вистежити шахрайку через Турбійона. Не було й сумніву, що цей шанувальник жіночого тіла запав на високі груди і круті стегна звабливиці, яка навіть мускулистому Збишеку давала одкоша, застановивши: кохатися і мати спільний інтерес — смерть комерції.

...Нарешті консьєржка, подивована поведінкої елегантної мадам, яка винайняла цілий поверх та так і не замешкала, побачила її в супроводі пристойного месьє. За ними носій тягнув валізи.

— Повернулася з подорожі, — пояснила мадам привітній консьєржці, вимовляючи занадто правильно слова, в яких французи в поспіху ковтають закінчення.

— Не турбуйте нас кілька днів! — підморгнув месьє, видаючи цим істинного парижанина, невтолимого на любощі.

«Вуаля! — подумки промовила консьєржка. — Чи не за цією мадам з «мушкою» полює її «брат»? Тобто жандарм у цивільному...»

Турбійонові таки довелося вийти наступного дня у справах «Парі Матен», а Стасьо простежив його зворотний шлях і переконався: Андре знову пурхає над жінкою, бо зайшов до цукорні за солодощами, до винарні за шампанським, до квітникарки за орхідеями, а своїм автом помчав, ніби на перегонах.

Збишек нюхом вчував солодкий запах розплати.

— Захопимо Турбійона в заручники!

— Це дуже небезпечно, — навіть не дослухав до кінця Збишекового плану Стасьо. — Нам спочатку слід повернути гроші. Краще Турбійона шантажувати: вона нас обікрала — нехай поверне з відсотками, бо заявимо...

— Ти з глузду з'їхав! Навіть Андре знає, що ми не можемо заявити в поліцію! А як під нас почнуть копати?

Вирішили підстерегти Андре і викласти йому все по правді. Окрім, звичайно, оборудок з фальшивими перлами. Хай знає, хто його виціловує в алькові!

9.

арешті Ераст потішив Юрася: таємнича кобіта, яка виглядала на зниклу «графиню», замешкала за адресою: вулиця Сен-Женев'єв, 7.

Нишпорка не гаяв часу. Він прийшов до консьєржки з пакуночком тістечок — та не церемонилася, а зразу ж розгорнула й надкусила повітряну жоржинку збитих білків. Підсолодивши душу, сказала, що мадам виходить рідко, увечері, на вистави. Месьє Андре везе її на авті. Повертаються на світанку і відчиняють браму своїм ключем.

— То, певно, ваша сестра, — примружила очі хитра консьєржка. — Ви питалися минулого разу про «мушку». Так, на лівій щоці...

Юрась мав на руках усі офіційні папери на затримання злочинниці, жандарми в будь-яку хвилю могли прийти на допомогу, але від цього втрачався присмак пригоди, на яку він сподівався, вирушаючи до Парижа. І Юрась зважився на авантуру — він прийшов у притулок для бездомних у Токвілі, де, за словами Ераста, перебував жебрак, який вдавав здивачілого льорда Баскевіля та усім скаржився на старшу доньку Елеонору: дівчина відмовилася від батькових грошей і пішла працювати кравчинею в моднярську крамницю. Наглядач притулку повірив, що Юрась — нишпорка, найнятий для пошуку втіклого льорда, тому без проблем привів старого: умитого, підстриженого й поголеного.

— Месьє,— шанобливо звернувся Магдебурко, — ваша донька хоче вибачитися перед вами.

Старий замислився — продовжувати гру чи відмовитися від неї?

— Вона незабаром візьме шлюб. Хоче, щоб ви поблагословили її...

«Льорд» мовчав.

— Що мені передати вашій родині? Там за вами дуже сумують.

— Я згоден повернутися, — нарешті, затинаючись, сказав старий, розуміючи, що попереду на нього чекає веселіший спектакль. Інакше чого б це виник, як з пороху, цей увічливий молодик?

Ераст несамовито тішився, почувши Юрасів план.

Увечері Турбійон під'їхав на авті за своєю коханкою. Коли вони, напахчені й веселі, вийшли з брами, до них ступила з темряви жебрацька постать:

— Елеоноро, дитинко, чи пізнаєш свого батька?

Два соляні стовпи прикипіли до тротуару.

— Кес ке се?[54] — прошепотів Андре.

Мариля стенула плечима, не розліпивши уст. По-перше, вона була заскочена самою появою якогось дикого «батька»; по-друге, злякалася, що ось так — на рівному місці — втратить багатого покровителя; по-третє... Вона не встигла збагнути, що сховане за тим «по-третє», як із-за спини старого пройдисвіта виступив Збишек, а за ним і Стасьо.

— Марильцю, де наші гроші?

— Кес ке се!!! — зарепетував Турбійон, упізнавши своїх знайомців.

Марильця ніби осіла. Але хлопці сподівалися на позірні умлівання, тому підхопили її з обох боків. Старий озирався, бо відчував, що все пішло шкереберть, а не так, як обіцяв йому чемний детектив, що засів у брамі протилежного будинку разом із кількома аґентами.

— Андре, не метушись, але твоя кобіта нас нагріла на кілька тисяч франків! — примирливо сказав Збишек.

— Я це залагоджу! Але навіщо було підставляти цього жебрака?

— Діду, звідки ти звалився на нашу голову? — спитав Стасьо. — Скажи цьому месьє, що вперше нас бачиш.

— Уперше, — підтвердив старий, — мене підмовив детектив...

Під алярмове сюрчання жандармів Збишек і Стасьо виявили себе тренованими спортовцями. Андре, Марилю й старого оточили аґенти під орудою Маґдебурка.

Якби Юрась знав, що зорі на небі зійшлися задля того, щоб під брамою схрестилися шахрайські стежки Ґеня Муркоцького, що вже зрісся з новим іменем Стася Крузенштарна, і Марилі Ясінської, він не поспішив би подати знак аґентам затримувати «графиню», а пустив би їх, як хортів за дичиною.

Наразі в його руках опинилася лиш частка «здобичі».

10.

еодорові Козобродському не вдалося переконати французьких учених передати йому жидівсько-хозарський рукопис для дослідження на прадавній руській землі, зате він зазнайомився із месьє Ашкеназі, що відшукав досі не оприлюднений роман самого Наполеона під назвою «Кліссон і Евгенія», писаний «богом війни» на острові святої Єлени. В тім романі Наполеон згадує про своє перше невдатне кохання.

Теодор засів переписувати наполеонські рядки, щоб знайти видавця на рідних теренах і утерти носа тим кволим французам.

Оскільки він обертався у сферах академічної науки, то надибав там професора Манфреді з Болоньї, що був заручений цілих шістнадцять літ, а потім повернув перстень прекрасній Аделі. Професор фільольоґії втік до Парижа, щоб не отримати кулі чи ножа від рідні своєї нареченої, хоча вже й так від неї потерпів: Аделя подала в суд докази з професорських листів, що він забороняв їй приймати будь-яку посаду, отже, з його вини вона не зробила ніякої кар'єри. Чотирнадцять тисяч лір компенсації з професорських заощаджень осіли в кишені кмітливої нареченої. Одне слово, Козобродський знайшов у Манфреді свого однодумця, тому наважився викласти і йому свою теорію про вияв авантурних здібностей через колір очей. — Гарантую вам — вона синьоока!

— Напевно, — погоджувався Манфреді, що змалку недобачав і знав свою Аделю з обіймів, а в ті менти вона заплющувала очі.

Тепер Манфреді сидів по сховищах і бібліотеках, збираючи різні історії із життя паризького черева, щоб виграти конкурс на сценарій «Парижанка», оголошений підприємством «Сінероман». Перша премія — тридцять тисяч франків.

Він довго тримав це в таємниці, аж поки не випив зайвий бокал к'янті з практично завжди тверезим Теодором, який прихильно ставився лиш до горілок Бачевського.

— Друже, ти програєш, якщо напишеш не про нинішню парижанку, а про її прапрабабцю. Кого цікавлять кобіти в корсетах і мережаних панталонах до колін? Напиши про тих, на кому зупиняється око! Он бачиш: всі принади парижанок проглядаються крізь шовки!

Яке там «бачиш»?! Професор сприймав жіноцтво на запах і на дотик!

«Ні, цей фільольоґічний кріт нічого доброго не витворить. Може, мені взятися за сценарій? А що?» — міркував Теодор, все більше запалюючи уяву. Наполеон написав романа, а він не напише історію для фільму? Та його покійний приятель Адам Кендзьорівський такі сюжети вигадував, ніби горішки лускав! І тут Теодора осяяло: саме життя Адама годиться для фільму!

Три дні Козобродський не виходив із помешкання, доки не поставив крапку в своєму рукописі. Там йшлося про молодого і гарного паризького репортера, що дав притулок хлопчику-сироті, мати якого — донька банкіра — упізнала дитину років через десять, розкаялася у своєму гріховному минулому і прийшла до репортера вся в сльозах, щоб він повернув їй дитя, уже підлітка. Між названим батьком і біологічною матір'ю виникає палке почуття, описане Козобродським невміло і невротично. Син не може вибачити матері — втікає з дому до якихось клошарів, де підхоплює невиліковну хворобу. Він лежить на бідному лікарняному ліжку у притулку і в маренні кличе матір... Вона приходить, цілує свого сина — і переймає смертельну недугу. А далі — дві свіжі могилки сина й матері, невтішний у своєму горі репортер, що кладе китиці квітів і промовляє довге прощальне слово перед тим, як вийняти з кишені револьвер і стрілити собі просто в серце.

Теодор умивався сльозами над своїм літературним творінням, в якому увіковічнив образ свого приятеля, хай і дещо змінений.

На його здивування, «Сінероман» зневажив цією історією, бо не побачив у ній жодних чеснот парижанок. Так було написано у ввічливому листі, який приніс кур'єр і вручив Козобродському особисто.

— А материнська любов уже не чеснота? — кричав сам до себе Теодор. — А каяття — це щось звикле?

За вечерею невдатний літератор напився абсенту, гіркого, як його наукова доля, і навіть пригостив якогось типа в зашмальцьованій маринарці, якого всі кликали дивним ім'ям Моді[55].

А Манфреді отримав жадану премію за сценарій, оповівши долю паризької кокотки, що скористалася багатством одного чоловіка і молодістю другого, аби вийти заміж за третього і таємно кохати четвертого. І все це відбувалося в ті давні куртуазні часи, коли шевальє витягував холодну зброю з піхов, щоб вартувати спокій світської дами, яка забігла в кущики чи присіла в криноліні мало не посеред клумби.

«Сінероман» був у захваті.

11.

ереможне повернення Юрася Маґдебурка до Львова було дещо затінене новиною про смерть старого дідича. Зате молодий кинувся до нишпорки, як до давно не баченого родича:

— Пане Маґдебурко, я так вам вдячний! Ось, як домовлялися!

На стіл поважно ліг стосик асигнацій.

Юрась стримано подякував і нагадав:

— Незабаром суд: вам доведеться...

Молодий дідич дрібно захихотів.

— Я вже був у суді і скасував скаргу. Сказав, що тато примусили мене її написати, а насправді гроші Марилі віддав добровільно — у борг.

— То я даремно розшукав її аж в Парижі? — обурився Юрась.

— Ні, що ви! Зовсім не даремно! Ми помирилися.

З Маґдебуркового горла ніби качка крякнула.

— А де зараз... ваша Мариля?

— У Кракові! І я їду до неї!

— Але ж ви мали наречену!

— Вона зламала своє слово! — радісно повідомив дідичів спадкоємець.

«Вскочив ти, хлопче, по самі халявки! Поки доїдеш до Кракова, «графиня» майне світами в пошуках таких — без клепки в голові!» — співчутливо й разом з тим сердито думав Юрась, дивуючись безміру людської глупоти.

Коли за тиждень в одному із львівських часописів репортер повідомив про випадок на залізниці між Краковом і Віднем, як віденський промисловець познайомився із привабливою дамою і запросив її до свого переділу першої кляси, а прокинувся обкрадений до нитки, Юрась навіть не сумнівався, що Мариля Ясінська не втратила ні привабливості, ні спостережливості. Молодого дідича він більше не бачив.

Після Парижа Юрась трохи побайдикував — рівно стільки, щоб із завзяттям узятися за нову справу.

Тоді саме до нього звернулися кілька підприємливих чоловіків із проханням розшукати панка років тридцяти п'яти-сорока, що навідався до них як представник різних поважних фірм. Одному назвався Малішевським, другому — Маліновським, третьому — Корвіном, четвертому — Круковським... З усіма уклав угоди, у всіх взяв частку оплати за постачання — і зник...

— Панове добродії, ви бачили його посвідки?

— Я не питав, — винувато промовив найстарший. — Мені перед тим телефонували, чи не потребую сировини. Якщо так, то пришлють свого аґента. За дві години він уже сидів переді мною.

— Мені телефоном, — сказав інший, — запропонували кравецькі машинки від Зінґера.

— А я йому замовив золоті годинники.

Четвертий мовчав: він заплатив за два вагони дощок.

Маґдебурко ретельно записав усе сказане і поставив позначку з трьох окличних знаків: шахрай легко провадив розмову, жартував, кожному оповів якогось анекдота.

Такими артистичними здібностями міг скористатися лиш той, хто довго тренував свого язика.

В Юрасевому записнику знайшовся такий собі Балахович, що довший час виспівував грайливі пісеньки в кабареті «Чорний кіт» і межи танцями бавив публіку жартами про різницю між слоном і фортепіяном: до слона можна приСЛОНитися... Він був одночасно заручений із двома панночками — одна мешкала в Самборі, друга — в Бродах, обидві не поскупилися грошима на майбутні матримоніяльні заходи, та наречений щез. За ним тягнувся хвіст інших підозр: брав гроші з перевдягнутих гімназистів і допускав їх в гримувальні танечниць.

«Це занадто просто, — міркував Юрась, — чого йому вертати до Львова: щоб хтось упізнав на вулиці? Хіба що добре затримувався...»

Юрасева мати часто, сама про те не підозрюючи, приносила синові потрібні вістки з Краківського ринку. Жінка поліціянта — Єлена Жолкнякова — повідала всім перекупкам, що її пильний муж знайшов на Шпитальній валізку, в якій було півтори тисячі злотих, двадцять сім долярів, сімнадцять векслів і службові свідоцтва.

Юрась пішов до Матіяша.

— Не маю такого права відкривати тобі таємниці!

Матіяш був синьо-буряковий на лиці і мав похмурий настрій. Свіжий, як молоком умитий, Маґдебурко викликав у нього печію в животі і гіркий присмак у роті.

— Мені не потрібні таємниці, лиш скажіть — свідоцтва були на різні прізвища виписані?

— Не скажу!

— Маліновський, Малішевський, Корвін і Круковський?

Непохмелений Матіяш отямився:

— Звідки знаєш?

Та Юрась вже зачинив за собою двері. На Шпитальній мешкав Йоган Надель, що час до часу підторговував «золотими» годинниками, з яких тішилися приїжджі. Це його й рятувало, бо ошукані їхали зі Львова, а «золото» з годинників злущувалося місяців за два. Здається, один із клієнтів замовляв годинники балакучому представнику фірми.

Двірничка саме підмітала, коли Юрась зупинився біля брами.

— Скажіть, добродійко, чи вдома приятель Наделя? Маю до нього справу!

— Обидвоє вдома! Вчора мало не побилися, а потому так набавилися в казині, аж не могли втрапити в помешкання! Певно, ще сплять.

— То я пізніш навідаюсь,— недбало промовив нишпорка, — тамуючи зацікавлення особою, схованою за словом «приятель».

Маґдебурко повідомив найстаршого з клієнтів, що гроші їхні, ймовірно, лишилися на столах зеленого сукна, а самого мантія[56] затримають поліціянти: вони вже рушили на Шпитальну.

— Друже, — радів Матіяш, — та я для тебе... Чого хоч проси! Отак за два дні зробити справу?! Маю чим вихвалятися в маґістраті!

— Тоді скажи — це Балахович?

— Так!

— А що він має з Наделем?

— Хоче пошлюбити його сестру.

— Він уже двох «пошлюбив»...

В цей час Балахович веселив на допиті слідчого.

— Як ви гадаєте: яка різниця між рум'янами і урядом? Рум'яна до лиця, а уряд до дупи!

— Ти ще за політику сядеш! — гримнув слідчий.

— Пане, я не мав на увазі наш уряд — я казав про британський!

— Я сам знаю, який уряд до дупи,— гарячково промовив слідчий.

І вкусив собі язика...

12.

оже, ви геть забули про Ізабелю, яка у Львові чинила свої хитрі справи під іменем Анелі Машитинської і так глибоко вразила своєю вродою Юрася Маґдебурка? Так вона вам про себе нагадає.

У З'єдинених Державах їй не було куди прихилити голови, але ідей щодо легких грошей не бракувало. Передовсім вона завіялася в стейт Коннектікут, де діяв дивний клуб «Тридцяти трьох». Його дійсно заснували тридцять три багатії і уклали такий статут: щороку збиратися на обід в один і той же день і час; кожен має випити одну пляшку вина; померлого клубника поминати гімном, але на його спорожніле місце нікого не приймати; складений грошовий внесок отримає той, хто найдовше проживе.

На час прибуття Ізабелі в тому дивацькому товаристві лишилося зо два десятки не дуже молодих, та грошовитих чоловіків, кожен з яких не збирався мандрувати в райські кущі, зате сподівався, як кажуть в казині, зірвати банк.

Та підкотитися до них — річ не проста, бо в побуті всі такі до оскоми пристойні та побожні. І Ізабеля прийшла до думки вдати позашлюбну доньку мільйонера Еммері, чия пам'ять півроку тому була вшанована фальшивим співом гімну. Вона вбралася в бідненьку чорну сукню і стала заходити в офіси та розпитувати, чи не потребує яка самотня пані компаньйонки. Коли їй нагадували про рекомендаційні листи, Ізабеля сором'язливо опускала свої прекрасні очі і змушували вуста злегка тремтіти: вона приїхала розшукати свого батька, а він, виявилося, помер. Тепер мусить заробляти на хліб сама. Якби ж татусьо її дочекався, то не поскупився б... «А хто ж ваш татусь?» — виникало закономірне питання. «Еммері», — відповідала вродливиця з зітханням.

Ця історія докотилася до удови мільйонера, що була заклопотана філантропічними справами. Неподалік Сінсінаті, у долині, серед лісів, вона вибудовувала містечко із восьмисот домів. Великі вікна, електричні кухні, садки, басейни, квітники обіцяли приємність усім охочим замешкати в осідку для безтурботних під назвою Марімонт.

Щоб менше згадували потаємні гріхи її покійного чоловіка, Мері Марімонт Еммері призначила Ізабелі зустріч у своєму розкішному маєтку. В цей же час диваки порушили статут і зібралися на позачергову зустріч, щоб поміркувати, чи не віддати бідній сиротині внесок Еммері та ще й з відсотками.

Найстарший із них — Ісаак Діттерміттель — зауважив, що гроші не слід віддавати з рук в руки, а краще вкласти у прибуткову ферму з вирощування аліґаторів і подарувати її доньці їхнього приятеля.

— Вона за кілька років розбагатіє, одружиться із достойним чоловіком і проживе щасливе життя в добробуті і любові.

— Цього не може гарантувати жоден банк! — сердито промовив Патрік Профундо. — А коли не розбагатіє, одружиться з якимось зайдиголовою і той переріже їй горло?

— Чого ви впадаєте в крайнощі? — заспокоїв усіх Петер Майкрософт. — Можливо, хтось із наших чесних удівців сам візьме її за жінку? А гроші Еммері віддамо як віно.

З таких «чесних удівців» наймолодшим був доктор Фордміль, відомий на всі стейти тим, що оприлюднив свої висліди про причини витривалості і довшого віку жінок проти чоловіків. «Жінки довше живуть і мають краще здоров'я, бо не ховають свого тіла від сонця і повітря. Тож чоловікам варто носити прозірчасті сорочки з широко відложеним коміром, короткі рукави, штани до колін, на ногах капці або плетенки і не вживати до голови капелюхів». Сам він спробував кілька разів зайти в поважні контори в такому вбранні, та був висміяний молодиками в маринарках і при краватках.

Ще міг би пошлюбити Ізабелю Бернгард Барон, тютюновий магнат, та вже мало реагував на такі яскраві подразники.

Лишався Нік Картер, колишній детектив, що нарешті почав потроху витрачати свої трьохмільонні статки, зароблені чесною працею при пошуку бандитів. Послуги його дорожчали коли доводилося вдаватися до перевдягання, так що всі перевтілення знаменитості відбивалися на гаманцях клієнтів.

Отак старі диваки захотіли втрутитися, щоб скерувати життя Ізабелі, не запитавши в неї на те згоди.

А вона тим часом пила лимонаду з удовою по Еммері і розповідала кінову історію, чуту від когось років кілька тому. З неї виходило, що дитиною Ізабеля виховувалася у прибраної[57] матері, яка, помираючи, повідала, як до їхнього дому під'їхав уночі фіякр з молодою жінкою і поважним паном. Він тримав на руках немовля, а та жінка була як не при собі: плакала, вигукувала щось незрозумілою мовою і поривалася тікати. Добродій постукав у двері, зі сльозами на очах попросив допомоги, обіцяючи солену винагороду — двадцять тисяч долярів...

— Дитинко, і в яких краях все те відбувалося? — доброзичливо спиталася удова.

— В Нансі, неподалік Парижа...

Мері Еммері замислилася.

— А як звали вашу справжню матір?

— Генрієтта Шарель. Вона мала титул найвродливішої дівчини Нансу, — вимальовувала собі життєпис Ізабеля.

Бідний Еммері! Він, звісно, в справах об'їздив цілий світ і не був монахом, та ніяк не міг спокусити «найвродливішу дівчину» Нансу хоча б тому, що в час ймовірного зачаття позашлюбної доньки лежав закутий у гіпс після участі в кінських перегонах.

Удова посміхнулася:

— Мій чоловік мав гарний смак! Ви б не хотіли замешкати в Марімонті? Я маю для вас пропозицію, від якої просто неможливо відмовитися: ви заснуєте клуб удівців і удовиць задля створення подружжя! А я подбаю, щоб клуб «Тридцяти трьох» допоміг вам грошима. І познайомлю з пристійним мужчиною — Ніком Картером! Він хоч і колишній нишпорка, та заможний і щедрий чоловік. Буде першим вашим клієнтом!

Ізабеля відчула, що удова розставила на неї сіті, та не злякалася. Якщо вже хоче бавитися в курча і крука, то хай уявляє себе спритнішою, а вона спершу піддасться...

13.

об не повертатися до Львова з порожніми руками, Теодор Козобродський обійшов кільканадцять антикварних крамничок. Він придбав скриньку з листами Страдіварі: старий майстер надіслав з минулого секрет виготовлення скрипок. Якби ж професор втямив, що двоє фальшивників із Берґамо скриньки розвезли всім антикварам Європи, які не мали особливих гризот сумління, продаючи такі «ціннісні артефакти», він би обережно поводився з опалим по боках гаманцем.

Теодор забрів у темну антикварню, куди невдячні спадкоємці спродували пошуркані книги своїх учених дідів і прадідів. І тут фортуна виявила до вченого особливу ласку, підсунувши в його руки науковий вислід римського професора історії та фільольоґії Палядіно, який встановив родовід Шекспіра. Ви не повірите, але всесвітного імени поет і драматург був насправді... італійцем Мікель-Анджело Фльоро, що емігрував до Альбіону після видання збірки поезій фривольного змісту. На своїй материзні Фльоро полишив цілу китицю дітей — шлюбних і бастардів, від яких пішли вітки роду селюків Мусоліні, Корлеоне, Кокору зо та міських ошуканців Кутуньо, Челентано й Амброзіо. Лиш поет Д'Анунціо успадкував шляхетне коріння свого прапрапрапрадіда!

У Козобродського затремтіли руки, коли він перегорнув сторінку і натрапив на чітко вималюване родовідне дерево: одна з найкоротших (чи надламаних) віток належала Теодоро Козо — письменникові і перекладачеві. Професор знепритомнів.

Ми з вами не сумніваємося, що Козобродський п'ятий кіл у тині, а не рідня Шекспірові, та самому професорові те було в носі. «Теодоро Козо» — звучало вишуканим асонансом[58] у притлумлених падінням мізках Козобродського.

Більше подивований, аніж зляканий, крамар почав бризкати на потерпілого не водою, а кислим вином, набираючи його в свого рідкозубого рота. Зрошений сльозами виноградної лози, очманілий від здогадок Теодор звівся на ноги.

— Месьє, вам потрібна допомога лікаря! — прогугнявив крамар. — Тут, за рогом, практикує...

— Не турбуйтеся, добродію, — заспокоїв його Теодор, — це з радости! Чи немає у вашій крамниці перекладів Теодоро Козо?

— Месьє, у мене є все!

У книжковому звалищі подертих томів бульварних романів і графоманських екзерсисів передпотопних римописців професор вихопив два томики в сірій тканинній оправі. Теодоро Козо, помічник стрижія[59] у юності, розпочинав біографію для майбутніх прихильників красного письменства просто:

«Я син простого робітника Маріо Трамбетті-Козо знаю вісімдесят вісім мов, з яких переклав тисячі сторінок поезії та прози. В п'ять літ вивчив французьку від свого ровесника, в сім дістав німецьку граматику і опанував її готичні закони, в чотирнадцять читав грецьких і римських класиків, перську вивчив у шістнадцять від торгівця килимами, старогебрейську — у сімнадцять від свого сусіди-рабина. І все це по ночах, бо вдень заробляв на життя у стрижія».

Теодора пройняв циганський піт. Нещодавно в одній із газет він прочитав про кельнера з Мілану, що відвідувачам кнайпи декламував Данта не як матурист чи папуга, а мистецьки, з коментарями. Певно, приязне італійське сонце пробуджує в людей несусвітні таланти. А цей Козо — вісімдесят вісім мов! По ночах!

Крамар пильно стежив за схвильованим покупцем, що тулив до себе книги і плямкав губами. О, можна буде загнути йому потрійну ціну.

«Моя мати — Евгенія — була служницею в імператора Наполеона, коли він страждав від самотності на острові святої Єлени. Щовечора цей зневажений, та не переможений життєвим побутуванням вояк читав уголос вишукані романи минулих літ, а в простої дівчини завмирало серце від захвату. Моя любов до витонченого поетичного слова зародилася в ті припорошені часом дні, коли мати, заколисуючи мене, переповідала почуті від самого Наполеона історії жагучого кохання, підлої зради і всемогутнього прощення».

Теодор знову відчув млість: скопійований Наполеонів роман «Кліссон і Евгенія» лежав на дні валізи в очікуванні львівських чи варшавських видавців.

«Це відкриття віку! Наполеон кохав служницю, а Теодоро — дарунок від Бога! Значить, Козо такий безмежно талановитий, бо він син бога війни! Але яким чином пов'язати Козо з Козобродським?!» Такі думки метушилися в голові зненацька ощасливленого професора.

— Месьє, то ви купуєте ці книги?

Він ще питає! Хіба не зрозуміло?

Теодорові слід було бути уважнішим і бодай перегорнути кілька сторінок. Тоді б він побачив, що один хитрий паризький книгар виявив велику таємницю комерції: найбільш заважають продажу старих клясичних творів відомі назви. Коли ж їх змінити на нові, привабливіші, публіка з задоволенням купує і читає. А ще коли вигадати автора і його біографію, то такому текстові ціни немає! Тож в «перекладі Теодоро Козо» можна було неофітові підсунути Жорж Санд, Меріме і навіть романи Дюма.

А що стосується професора Палядіно, то він тут дотичний одним боком: з нього насміялися четверо колишніх студентів, які в чотири руки писали різні кримінальні романи (кожен — по розділу в чітко визанченій черзі). Колись їм це набридло — і вони вигадали Мікель-Анджело Фльоро разом із Теодоро Козо, доштукувавши історію з віднайденим рукописом Наполеона.

Козобродський не був таким матолком, щоб врешті-решт не зрозуміти французького жарту. Але це ж треба, щоб так збіглися імена і прізвища! Лишилося вирішити: чи продовжити містифікацію, чи публікувати Наполеонового романа з короткою передмовою.

«Ну, листи Страдіварі теж не кожного дня привозять до університету, — заспокоював себе Козобродський. — Нащадки Валєвських захочуть потримати в руках Наполеонів роман — хай заплатять за переклад польською. Перекласти може й Теодоро Козо. Він же знає вісімдесят вісім мов!»

Отже, професор вибрав собі промовистого псевдоніма.

14.

оргівля фальшивими перлами вимагала поворотності, тому Оскар Гробовецький, він же Оскар Гарбо, переїхав до Парижа разом із Беатою та індусом, полишивши острів на обслугу. Невибагливого в побуті Тираая-оскара облаштували в невеликому переділі при крамниці, де він спав на підлозі або сидів у позі лотоса перед лавкою на низьких ніжках, виготовляючи «перлини». Пополудні їх забирала нова Беатина служниця, яка допомагала своїй пані впорядковувати намистини.

Тепер у крамниці порядкували Стасьо зі Збишеком, не маючи довір'я до жодних кобіт.

Циганєвичу все менше подобалася ця комерція, бо відчував, як втрачає свою фізичну форму, і він почав пропадати спочатку на день-два, а потім і тижнями не з'являвся ні у винайнятому помешканні, ні серед «перлин». Оскар занепокоївся: такий непевний помічник може втрапити в руки жандармів, бо ж, ймовірно, почав шукати пригод на свою голову.

Так воно й сталося. Знудьгованому Збишеку трапився крутій, що служив на кораблі «Левіафан» кельнером, і зник з того корабля, лиш він пришвартувався в Марселі. «Левіафан» перевозив пошту з Америки до Європи. Серед пакунків був один — найцінніший; він пропав, як камінь у воді. Спитаєте, що тім пакунку було? Цінні папери... на сімсот тисяч долярів!

Звісно, таким «крамом» торгують лиш на біржах. Хто ж мудрий ризикне заявити себе власником і виставити на торги? От кельнер і шукав когось надійного в справах, але наївного, як провінційний панотець. Збишек — здоровань з плечима, на яких можуть всістися кілька танечниць, — і виглядав на такого. Але кельнер зволікав з пропозицією... Він видавав себе за багатія, що збирається заснувати атлетичний клуб, в якому кожен миршавий хлопчисько може розвинути мускулатуру, навчиться не підставляти щоки, а уникати ударів, і при бажанні зробить кар'єру силача-циркача. Захоплений цією ідеєю, Циганєвич шукав приміщення під гімнастичну залю, в якій уявляв себе повним господарем і повелителем, адже його новий приятель Ніколя Перголєзе (навіть не сумнівайтеся — це ім'я прибране!) твердо пообіцяв не втручатися.

В цей час Стасьові трапилася на очі газетна оповістка, яка обіцяла йому ще кращі перспективи, ніж кельнер-багатій Збишекові. Річ у тім, що молода білявка двадцяти трьох літ, гарна, як образок, шукала собі мужа, маючи чотириста тисяч фунтів штерлінгів віна. Її дядько, занглійщений німець, залишив спадок з умовою, що вона, англійка, вийде за статечного чоловіка з народу йому рідного, себто за німця. Станіслав Крузенштарн — «онук» дебреценського бургомістра, «німця» за походженням. А це давало певні переваги серед претендентів на білявку. На додачу, Стасьо й справді був красень, а от що біляві англійки схожі на образки, то в цьому може бути лиш половина правди: скільки чоловіків вигукували з несподіванки: «Матір Божа!» І то не був вигук захоплення...

Оскар помітив нехіть, з якою Стасьо подавав разки намиста.

— Бачу, ти невдоволений. Завтра прийде жінка, що допомагає Беаті, а ти відпочинь, розважся. І скажи Збишеку — я з ним розрахуюся гонорово.

— Оскаре, не по мені стриміти в цій крамниці...

— Ти за це маєш непоганий заробіток!

— Не в тому річ. Тут мені набридло!

— Ти ж так мріяв про Париж!

— Мріяв! І що мені зараз з того Парижа? Я нишкну в чотирьох стінах!

— Слід посидіти трохи тихо — ви ж зі Збишеком ледве не втрапили до цюпи! Проте, якщо не хочеш мати справу зі мною, йди до Турбійона. Той тобі підкине цілий міх небезпек!

Оскар образився. Цей хлопчисько навіть не розуміє щастя від спокійного життя! Чого йому бракує? Жінки? Так хай не церемониться, а йде з квітами за лаштунки будь-якої кабарети!

Стасьо вперше приховав від Гробовецького свої наміри пошлюбити офіційно англійку з таким добрим посагом. Він уже все обміркував: замовить у творця паризької моди Жоржа Поаре новий одяг а la граф Сегюр — цей вельможа тільки-но побрався із знаменитою акторкою Сесіль Сорель; винайме на кілька тижнів палацик на Єлисейських Полях, щоб відчути себе безтурботним аристократом; надішле дівчині світлину, схожу на епізод із кінофільму: він стоятиме на кружґанку у світлому вбранні і дивитиметься туди, звідки виникне світлий образ омріяної нареченої. Він не знав, що робитиме далі, якщо шлюб удасться: житиме своєю новою біографією, не вдаючись до авантурних справ, чи висмокче гроші з рахунку дружини і майне подорожувати.

Гробовецький шкодував, що ось-ось вихованець і приятель вийде з-під його впливу. А як вони зріднилися від часу першої втечі зі Львова, мандрівки з тибетськими монахами, вдалої оборудки «батька й сина Степлерів», невдачі із заснуванням сальону краси на Вірменській...

Стасьові також було ніяково розривати стосунки з Оскаром, який, окрім «перлового» бізнесу, нічим уже не хотів займатися, приручений Беатою. Він став геть сивий, ніби зменшився на зріст; в очах — щось полохливе, у вчинках — повна покора дружині. Беата ж не втрачала ні округлих форм, ні дещо окультурених манер перекупки з Краківського ринку.

Прощання Стасьо призначив Збишеку і Гробовецькому в кабареті «Скринька Фурсі», де власник сам складав і виконував жартівливі співанки. За шампанським вони обговорили свої фінансові справи. Циганєвич отримав десять тисяч франків і зразу ж погнав до картярів, хоча приятелі умовляли його не поспішати: Оскар пропонував непогані відсотки, якщо частка коштів лишиться у нього на рік-два.

— Я виграю більше! — вигукнув Збишек на прощання.

І програв усе за однісіньку ніч...

Стасьо був багатшим за Циганєвича — Оскар віддав йому сто тисяч франків, бо ж їхні ґешефти тривали роки.

— Ти не скажеш мені, чим думаєш зайнятися? — спитав Гробовецький.

— Скажу — ти мені колись порадив стати шлюбним ошуканцем! — напівжартома промовив Стасьо. — Я вже доволі стиглий овоч...

— Ти здурів! Адже маєш гроші!

— Хіба лишень в цьому річ?! Головне — не ховатимуся.

За місяць в денниках репортери написали про шлюб Станіслава Крузенштарна, заможного молодика з дому Габсбургів, і Марґрет Тетчер, небідної дівчини, дотичної до віндзорського родоводу. Молодята збиралися подорожувати Єгиптом.

Збишек про це не знав. Його затримали у Відні за спробу продати цінні папери, що так загадково зникли з «Левіафана». Атлет мав фальшиві документи на ім'я Ежена Бомарше, урядника неіснуючої установи “Гроші і час», тому його, як поштову бандерольку, адресували французькій Феміді. Покарання він відбував у тюрмі міста Лімож: вона прославилася тим, що затятий вломник Поль Ґреґуар таємно виготовив ключі від камер, і в'язні ночами влаштовували гулянки. Циганєвич мав змогу продемонструвати свої силові прийоми.

15.

рась Маґдебурко для своєї школи нишпорок винайняв помешкання з трьома покоями на вулиці Святої Софії число 10. Допоміг йому в цьому Кароль Рідлєр, онімечений поляк, що намацав дедуктивні методи задовго до Шерльока Гольмса. А ще Кароль розвинув у собі таку пильність, що найменший дріб'язок слугував йому основною прикметою.

Він ще був зовсім молодим, коли уперше розшукував убивцю, який зав'язав голову жертви хусткою, а шию перетиснув кавалком дроту. Кароль помітив, що на хустці між сорок сьомою і сорок восьмою нитками ткацька машина зробила невеликий ґандж. Рідлєр обійшов усі фабрики, знайшов ту машину і виявив: такими хустками в роздріб торгували лиш дві крамниці. Дванадцять покупців змушені були відчинити двері помешкань для обшуку. В одного й знайшли кусень дроту.

Той же Кароль уперше в світі вистежив вломника не за відбитками пальців, а за відбитком долоні. Вломник мав звичку вдавати із себе пишного аристократа, тому завжди ходив у рукавичках. А рукавички, знаєте, не повністю покривають долоню — лишається щілина, як би ви туго не защіпали ґудзичка. От хитрий Рідлєр і упіймав золоту рибку на гачок!

Хоч цей заклад і називався «школою», та в ньому ніхто не читав лекцій і не примушував писати реферати. Учнів було аж двоє: Юлько Жалінський та Фелікс Пахолко, найбільші збитошники в гімназії, що так і не стали матуристами[60]. Втім, матуристи зневажили б такою наукою, яку пропонував Маґдебурко.

Кожний ранок починався з обговорення кримінальних новин, вичитаних з денників. От сільський багатир приїхав до Львова придбати реманент і на базарі випадково підслухав розмову двох пристойних панів. Один збирався їхати до Америки, а товариш його відмовляв, бо Америка вже не та «країна щастя». Зате можна полетіти на Місяць, де львівське астрономічне товариство закупило сотні моргів поля і видобуває там срібло-злото. Зацікавлений ґазда втрутився в балачку. За півгодини він уже підписував угоду в нотаря: відкупив у новознайомого пана за тисячу долярів десять моргів землі на Місяці. Приливали справу в шинку аж до ночі, доки на небо не вийшов молодик...

— Я б перевдягнувся по-сільському і ходив би по базару, прислухаючись до розмов, — сказав Юлько.

— Гадаєш, вони такі необережні? Якщо в деннику написали — значить поліція має скаргу від того вуйка, — зауважив Кароль. — А що робив би ти?

— Розпитав би в ошуканого, де контора нотаря, — відповів Фелікс.

І вони вчотирьох виробляли плана, як упіймати «пристойних панів» на гарячому.

В той час містечками Галичини мандрував такий собі Маріян Шредер, що називав себе професором, і виголошував реферати на різні наукові теми, хоч розумівся на них, як вовк на астрономії. У Калуші взяв футро в кредит, в Коломиї — позичку в пароха, в Снятині — долярового «рубана»[61], щоб залагодити справу в суді. І як крізь землю провалився!

Юрась з Каролем спорядили своїх учнів до покривджених провінціалів, щоб майбутні нишпорки звикали до самостійности, а самі почали переглядати свої папери й обговорювати прикметну поведінку відомих шахраїв.

— Це може бути Вольф Ферстер, — мовив Кароль. — За моїми підрахунками він уже своє відсидів. Ти щось про нього чув?

— Той, що обійшов усі в'язниці як делегат міністерства справедливости і примусив придбати для освіження повітря в камерах інгаляційні апарати? — спитав Юрась, не сумніваючись у відповіді Кароля.

— Так! Це я вистежив його на Підзамчім! У нього була ціла валіза скарг на в'язничну обслугу! Цікаво, чи його камеру освіжували?

В ту мить двері розчинилися навстіж — і на порозі постав Матіяш, як завжди, буряковий на лиці.

— Юрасю, порятуй! Якісь два кумплі переймають людей перед американською амбасадою, заводять до нотаря ніби перевірити папери, одночасно просять показати гроші, чемно відпроваджують назад... А потім у конверті замість грошей — порізана газета!

— А чого ж ті люди йдуть за ними, як вівці?

— Бо мають адвокатський вигляд: добре вбрані, мудро мовляють...

— Може, ще й землю на Місяці продають?

— Що ти таке верзеш, як вар'ят! Яка земля? Який місяць? — гнівався Матіяш, ніби не він прибіг просити допомоги, а Юрась.

... На ранок Маґдебурко з Рідлєром, убрані в нові сердаки і полотняні гачі[62], стояли під амбасадою, добре знаючи, що відкриється вона за годину. Кароль вдавав батька, який весь час повчає сина, вуркаючи щось нерозбірливе. Юрась перевтілився в такого простака, що мовчки, схиливши голову, чує себе винним. Матіяш з аґентами причаїлися за рогом, щоб простежити, в якому керунку ошуканці поведуть «селюків» до нотаря.

Двоє панів, вбраних в дорогу одіж, зупинилися біля нишпорок.

— Поглянь-но, ті дзяди й не знають, що спершу слід зайти до нотаря! Хто ж їх прийме в амбасаді? — промовив один, кремезний, навіть не повівши оком на Юрася й Кароля.

— То вчини благе діло, — озвався інший, вищий від нього на зріст і тоншої постави, — розтлумач їм!

— Шкода часу!

Який дідько випхав Матіяша із засідки? Запах свіжозвареної кави із сусідньої цукерні?

Поважні пани зірвалися з місця, як налякані коні. Маґдебурко гнав за ними молодим хортом, відчуваючи за спиною підтримку кількох аґентів. Навперейми вибіг якийсь череватий чоловічок з валізкою, різко розвернувся і покотився колобком за утікачами.

«Що за мана? Чи не Вольф?» — блиснуло в голові Юрася.

Він з усієї сили штовхнув череваня в плечі, той від прискорення заточився і влучив головою в спину кремезного, кремезний впав невдало — через нього перечепився високий. Аґенти оточили утікачів...

... — Ну, які новини привезли про знаменитого лектора Вольфа? — спитався Кароль у своїх учнів.

— Маємо всі його прикмети, — похвалився Юлько. — Це чоловік років п'ятдесяти, невисокий, череватий, волосся темне, прикриває лисину...

— Має при собі валізку — як для ділових паперів — брунатної шкіри, — додав Фелікс — Це потвердили і в Калуші, і в Снятині, і в Коломиї. Сказали, що він від'їхав до Львова. Потрібно перевірити гостинниці.

— Завтра й перевірите, — незворушно сказав Кароль.

Юрась опустив очі.

16.

ік Картер виявися рудим кирпатим присадкуватим чоловіком з вицвілими очима і віями. При знайомстві розглядав Ізабелю так прискіпливо, ніби намагався вгадати її таємні наміри. Удова Еммері лишила їх наодинці, а сама із сусідньої кімнати позирала в приховану дірочку в стіні, стаючи навшпиньки. Ізабеля і не підозрювала, що велика золота рибина, написана якимось модерновим американцем, дивилася на неї і Картера оком удовиці.

— Міс, сьогодні мені оповіли, як один фермер потиху виробляв віскі в домашніх умовах, а потім почув, що коли принесе свій агрегат до прокуратора, то отримає двісті доларів. Він собі поміркував: вигідніше віддати старе пристосування, а на ті гроші купити нового. Так і зробив! Але ж не втримався — похвалився другові. А той і настукав прокураторові...

Ізабеля скромно усміхнулася, ніби осуджувала підприємливого фермера. В розмові зависла пауза, поки Нік надпивав із високої склянки домашній лимонад удови Еммері.

— Ви мешкали в Парижі? Чи не знали такого собі Генріка Маршала — живописця? Приїхав був вивчати індіянське мистецтво разом з дружиною у Буфало. Знайшов собі модельну серед індіянок і щодня вимальовував її нагою, аж поки дружина не застала. І та дика дівчина схопила ножа... Ізабеля, вдаючи переляк, притулила руки до грудей.

— Убила? — спитала з тремтінням в голосі.

— Убила... — спокійно потвердив Картер. — Усі його картини порізала, поки він сварився з дружиною.

«Чого ти морочиш мені голову?» — мислила собі Ізабеля, несамохіть піднімаючи очі догори, щоб не зустрітися поглядом з цим старим кавалером.

— Наша держава має безліч патрійотів, — не вгавав Нік, вважаючи цю балачку за світську бесіду. — Тиждень тому в Сіссінаті померла міссіс Вівер і заповіла рідному місту шість мільйонів долярів. Але в тестаменті[63] зазначена умова — вони лежатимуть у банку доти, аж поки не перетворяться на сто двадцять мільярдів. Яка мудра і передбачлива жінка!

— А коли ж це станеться? — поцікавилася Ізабеля тихим голосом.

— Дві тисячі чотириста тридцятого року!

— Що? — не стрималася наша хитрунка. — Та вона була не при своєму розумі!

Обличчя Картера — по-сфінкськи непроникне. Він ніби й не завважив, як загарячкувала Ізабеля.

— Мила міс, хіба ви не маєте планів? Місіс Вівер запланувала, щоб про неї згадали в третьому тисячолітті. Зрештою, це її гроші, і вона могла їх хоч вітром розвіяти.

«Так ти й зараз нишпориш, старий дурню? Хочеш мене загнати на слизьке? Не на ту натрапив!» — думала Ізабеля, покриваючись на лиці дівоцьким рум'янцем.

— Перепрошую, містере... Мені доводилося і самій бідувати, і бачити бідаків зблизька. Часом їх міг порятувати один доляр, а вони лізли в петлю чи стрибали з мосту... А тут така сила-силенна грошей...

— Ну-ну, заспокойтеся! Недарма кажуть, що найсмішніша жінка, котра намагається вдавати із себе мудру, і найсмішніший чоловік, який вдає вродливого. Звісно, міссіс Вівер перестаралася, але, погодьтеся, це патріотично!

«Ти, ірландський хруню! То жінка не буває мудрою?» — кипіло в середині Ізабелі, та вона смиренно прикрила гострий погляд довгими темними віями.

— Я теж маю для вас історію про одного хвастовитого комівояжера. Він заклався зі своїми двома товаришами, що зуміє продати з першого разу будь-який товар. І випало продавати воздушний пістолет. Товариші заховалися за живоплотом, а комівояжер розлігся край дороги вниз обличчям. Перше ж авто пригальмувало, водій вийшов, нахилився, щоб надати допомогу, а на нього дивилося дуло пістолета. І він підняв руки вгору... Комівояжер почав вимагати гроші і цінності. Водій не противився — віддав усе: годинника, обручку, гаманець. Тоді комівояжер опустив свою зброю і сказав: «Перепрошую, я не грабіжник, а торгівець. Якби ви мали такого пістолета, то вас ніколи ніхто не пограбував би.» Водій отямився, відчинив авто, сів на своє місце і за мить на комівояжера наставив свого пістолета. Забрав його годинник, обручку, гаманця, зброю на продаж. Тільки курява підійнялася за автом!

Нік посміхнувся.

— Така мила міс читає в денниках кримінальні фейлетони? Вам більше личили б романи про лицарів та принцес.

Удові набридло зазирати в дірку і підслуховувати розмову. Вона вийшла в сад, прихопивши ножиці та кошик для квітів. За хвилин десять на ґанку постав і Картер, а за ним — Ізабеля. Вони поволі рухалися до воріт: вища на голову жінка всією своєю поставою виявляла покірність квадратному недомірку. «Порозумілися? Він її притис до стінки? Чи піддався на її чари?» — вгадувала удова, ховаючись між кущами.

За підвечірком удова вихваляла Ніка, що славний був ощадливістю, стриманістю, зичливістю, а Ізабеля слухала це базікання мовчки, як і годиться бідній родичці.

— У нас по сусідству незабаром вечірка. Я ще в жалобі — не піду. Але якщо Нік тебе запросить, — не відмовляй. Завтра зранку прийде кравчиня. Гадаю, тобі слід замовити блідо-рожеву сукню.

— Дякую за турботу, але... Я весь час користаю з вашої доброти... Мені б хотілося вже самій заробляти на себе. Ви обіцяли заснувати бюро знайомств для самотніх людей...

— Дівчинко, та я багата! Мені для тебе нічого не шкода! Навіщо тобі голову сушити в тому бюрі? Берися за Картера!

Побратися з американським нишпоркою-емеритом, щоб уже ніхто не натрапив на слід Анелі Матичинської, чоловік якої гибіє у в'язниці за поширення фальшивих грошей, — це направду видавалося Ізабелі потрібним. Іза Картер — звучало свіжо, як океанський вітрець. Але... Якщо хтось колись випорпає її правдиву біографію? Немає такої таємниці, яка б не спливла з глибини. І тоді їй доведеться відповідати ще й за двомужество.

Щоб дізнатися, чи Картер їй вірить, Ізабеля попросила його поїхати до найближчого порту, де сподівалася отримати вістку бід своєї молодшої сестри.

— Сестра така ж гарна? — грайливо спитався Нік. — І де вона зараз?

— У Ніцці, — сказала правду Ізабеля. І зразу ж прибрехала. — Вона відома танечниця.

17.

евно, ви подумали, що наш Стасьо легалізувався — завдяки одруженню — серед серів та перів. І маєте рацію. Старший брат «гарної як образок» Марґрет Едмон і справді мав одного разу дотичність до самого короля, пограбувавши вінценосного під час відвідин історичної Вежі Генріха Другого — витяг золоту папіросницю та кілька коштовних дрібничок. І розчинився, як цукор на дні філіжанки. Про це наречена сказала, викликаючи Стася на таку ж одвертість, та він відповів ухильно: «Ми не вибираємо ні батька, ні матері, ні братів...»

Марґрет не бідувала. Її гроші вкладені в дуже прибуткову справу, на якій вона була схибнута, бо мало не щодня навідувалася в гігантську будівлю офісу «Дейлі Мейд». Стасьо не міг повірити своїм очам, коли уперше побачив сорок друкарських машин, які за годину видруковували тридцять тисяч примірників часопису, а за день «споживали» чотири милі паперу. Марґрет мала звичку суворо допитувати усіх відповідальних службовців, тицяючи їм папірець з дрібно писаними числами, якщо вважала, що вони не впильнували передплатників чи задорого заплатили за фарбу.

Так що подорож Єгиптом минула для Стася без особливого задоволення: зайшовши в готельні апартаменти, молода дружина охолоджувала його юнацьку пристрасть своїми «ноу, ноу, ноу», при першій можливості хапаючи телефонну слухавку, аби перемовитися з Лондоном. Стасьо не раз згадував Еву, яка просто не знала, що можна відмовити чоловікові в такий простий спосіб.

У самому Лондоні було похмуро й смутно. Товариство Марґрет складалося із невдатного перекладача Вівієна Вальда, якому хотілося скочити вище власного пупа, і знаменитої експертки чаю міс Ірвінг, чиє чутливе піднебіння могло розрізнити п'ятсот сортів. Ці двоє зануд приходили пообіді навіть у відсутнісь господарів і сиділи в очікуванні пісної вечері.

Стасьо днями вештався містом з путівником у руках, мріючи надибати якусь цікаву персону, бажано жіночої статі. Одного разу його зупинила суворо вбрана місіс і тицьнула оповістку, що в Лондоні, як і в Манчестері, зорганізовують клюб мовчазних жінок. «Вони тут всі з глузду з'їхали!» — спересердя промовив сам собі Стасьо, але за вечерею підсунув оповістку Марґрет. Вона сприйняла це як образу і розтлумачила своєму мужеві, що неговіркі в шлюбі англосакси живуть довго і щасливо, на відміну від легковажних французів, які вмирають молодими в чужім подружнім ложі та ще й в жебрах. Найбільше Стасьо образився за слово «легковажних» (французів — це не про нього!), бо зразу ж нагадав своїй судженій, що та прикмета — не смертельна, адже вона чомусь не називає легковажним Британське товариство обезпечень, яке прийняло обезпечення[64] на сто п'ятдесят тисяч фунтів від акторки Марбл на випадок, якщо протягом десяти літ втратить з якоїсь причини свій чарівливий усміх!

Ну, звісно, конфлікт міг залагодитися уночі, але Марґрет наполягла, щоб нарешті Стасьо обжився у своїй спочивальні, як належиться аристократу, а не простолюдину. І цим остаточно допекла, мимохіть натякнувши на його підозріле походження з габсбургівського коріння.

— Навіщо ж ти шукала собі нареченого по всій Европі? — збісився фальшивий онук дебреценського бургомістра.

— Задля майбутніх дітей, йолопе! — не стрималася вдавана аристократка. — Чим далі народилися батьки, тим більше шансів мати здорове потомство! До слова, я вже в тяжі...

«Треба втікати, поки мною лиш раз скористалися для поліпшення породи!» — подумав Стасьо. Але не поспішав з цим рішучим кроком, бо таки зустрів жінку своєї мрії. І вона його збила з ніг. Так-так, збила, сидячи за кермом авта.

Анабель Діккенс спочатку працювала акторкою, але не це її прославило: вона перша жінка в Британії, що закінчила водійські курси!

Коли знуджений роздумами Стасьо брів у тумані і розмірковував, чи не взяти участь у конкурсі на найкращу оповідку в стилі петерпіперизму[65], за яку поважний денник «Морнінґ Стар» обіцяв винагороду в сто фунтів, зненацька вигулькнуло чорне лискуче авто.

— Сер, отямтеся, благаю вас!

Одне розплющене око потерпілого не без задоволення споглядало білявку з блакитними очима. «Гарна, як образок», — подумав Стасьо.

Анабель виявилася не такою консервативною, як Марґрет, і за три дні вони зі Стасьом укладали оповідку... у ліжку.

— Порожній потяг прямував повз приміські... — поволі проводив рукою по хребцях розманіженої жіночої спинки зрадливий муж Марґрет.

— ... печери! — підказувала зі сміхом Анабель.

— Провідник перевірив переділи...

— ... примітивши п'ятірко п'яненьких пасажирів!

Потім вони по черзі пригощалися запашною табакою із мініатюрної жіночої табакирки — і Стасьо зрозумів, що його шлюбу надійшов кінець, що доведеться виробити нові документи, що онук Крузенштарна має зникнути, а відродитися названий син Адама Кендзьорівського — Ґеньо Муркоцький. І в цьому, окрім Оскара, йому ніхто не допоможе.

Але... Раптово прибув Едмон, щоб простежити, чи не ошукає його сестру австро-угорський зайда. Довелося на тиждень-другий прикипіти до помешкання, відмовитися від побачень з Анабель, а розважати досвідченого крадія вправами з петерпіперизму.

— Немудра наречена надибала ненадійного нахлібника, — грубо жартував Едмон.

— Королівські коштовності крадуть курдуплі, — відповідав Стасьо.

Присадкуватий Едмон зривався на прямі ноги, а Стасьо лишався сидіти в кріслі — і при цьому їхні очі схрещувалися поглядами на одному рівні.

Тут трапилася нагода або тимчасово примиритися, або ворогувати до першої крові. Едмонові вже навіть снилося, як він зацідить знизу в підборіддя цьому красунчикові.

Одного ранку газета сповістила про відкриття виставки коштовностей, де буде велетенська ніжно-рожева перла вартости у дві тисячі фунтів штерлінгів. Вона лежатиме у відкритому пуделкові білого оксамиту під наглядом власниці — міс Валентайн.

— Хлопче, ти щось засидівся без доброго струсу, — почав дружнім тоном Едмон. — Що б ти про себе не казав, я не повірю. У тебе шахрайський погляд. І цього не помічають жінки, навіть щасливі у подружжі: вони здадуть свою фортецю чеснот без військових дій. А що вже казати про тих, кому доводиться принаджувати посагом!

— Ви занадто «доброї» думки про мене...

— Та облиш! Нині не до витонченого англійського гумору. Підеш зі мною на виставку і кинеш оком на міс Валентайн. Мені вистачить секунди...

— Це небезпечно! Навіщо вам та перла? Її не продасте!

— У Лондоні. А в Парижі?

«Чи він щось знає про наші оборудки з Оскаром, чи випадково ткнув пальцем у небо?» — гадав Стасьо.

Спритність Едмона була неймовірною. Міс Валентайн, зворушена проникливим поглядом вродливого незнайомця, що стояв непорушно посеред зали, не примітила низенького добродія, який легко змахнув рукою над пуделком і поволі вийшов.

Знічена дівчина почервоніла, як маків цвіт, від чого на товстуватому носі проступили припудрені веснянки, і почала метушливо шукати в торебці хустинку. Пройшло не менше пів години, поки хтось із відвідувачів не гукнув: «Яке ошуканство! Це звичайний рожевий гудзик!»

Та ні Едмона, ні Стася там вже не було.

18.

ожен ранок Юрася Маґдебурка починався з філіжанки доброї кави та газетної хроніки, потім він прямував до своєї нишпорської школи, де розмірковував над новими справами. Кароль з хлопцями приходили пізніше, щоб отримати вказівки і поради.

Цього разу треба було розшукати Георга Каганса, що втік у Відні з-під варти і, ймовірно, припхався до Львова, де мав рідню на Казимирівській. Цей молодик працював у Румунії на фабриці шкла помічником книговода[66], потиху продав дванадцять вагонів продукції, а гроші перерахував у банк. Коли їх прогуляв у Швейцарії та Франції, вислав на адреси славних багачів п'ятдесят три тисячі листів з проханням допомогти в нужді. І йому допомогли! Але тим часом до віденського банку зголосився один румунський правник із звинуваченням у потуранні мантію...

Двоє заможних львів'ян просили Юрася провести справу конфіденційно. Їм не було шкода грошей, надісланих «нужденному» — вони дбали про свою репутацію: хай би Георг «забув» їхні імена.

— Передасте його поліції опісля, коли ми домовимося...

— Та ви ж, добродії, ні в чому не винні! — переконував їх Маґдебурко.

— То ви так вважаєте, а клієнти подумають, що нас легко збити на манівці. У бізнесі непощерблена опінія — головне!

Юлько і Фелікс зраділи, що цього разу їм не доведеться виглядати з-за брами чи з-під кущів, а у пристойному вбранні ходити проходом Казимирівською і примічати, чи не з'явиться пан років тридцяти, чорнявий, вузьколиций, блідий, одягнений в темний песимістичний анцуґ.

Кароль попередив:

— Не підходьте близько до брами двадцять першого числа: там таємний дім розпусти. Вас можуть схопити хлопці Матіяша!

— Щось мені крутиться на думці один випадок на карловарськім курорті, — замислено промовив Юрась. — Там донька багатого купця з Праги захотіла отруїтися від життєвої втоми. Зазнайомилася з таким самим розчарованим, і вони домовилися разом випити трутки. Проковтнули по дві піґулки й позасинали. А на ранок купецька спадкоємиця прокинулася гола-голісінька — без коштовностей, грошей і одягу. Щоб не зразу сповістила поліцію... Георг якраз мандрував Европою. Чи це не його витівки?

— Можливо, — погодився Кароль. — Він з виду приємний. Коли був кельнером у каварні «Сіті» на Гетьманських Валах, мало не спокусив Клару Бов, доньку власника, так її брат терміново вивіз в Америку.

— І вона не повернулася? — спитався Юрась.

— А чого їй повертатися на наші заґумінки? Клара тепер — зоря Голівуду.

— І брат не повернувся?

— Він там оператором.

— Як шкода! От хто б міг розповісти про Георга!

— Мені сам старий Бов розповість, — сказав Кароль і взявся за капелюха.

До обідньої пори Юрась без поспіху шурхотів газетами, звідки дізнався, що львівські вломники Лєнар, Притула і Телюк пограбували офіцерське казино, а злодій-еквілібрист Трембусевич тричі за одну ніч відвідав палацик на вулиці Потоцького. Андрій Півцицький писав до родичів в Америку, щоб прислали йому грошей, а ті іґнорували. Тоді він записав листи на грамплатівки — і це подіяло! Правнук Шіллера відправив поштою коштовності в Мюнхен, а там виявилася дохла миша...

«Теодоро Козо» — ось що привабило Юрася на третій шпальті. Шанований професор сповіщав, що віднині він повертає собі родове ім'я, втрачене його прадідом, що в наполеонівські війни пораненим опинився на теренах Польщі.

— Так можна вивести родовід і від Юлія Цезаря, — промовив уголос Маґдебурко, вчитуючись у ще одне сенсаційне повідомлення.

Теодоро Козо стверджував, що за рядками Верґідієвої «Енеїди» розшукував останки дерев'яного коня і таки надибав кілька трісок. На підставі хімічних дослідів ствердив, що кінь був зі смереки, яка росте лиш в Карпатах, отже, греки вже тоді мали комерцію з гуцулами.

Юрась аж заревів з реготу... І тут задзеленчав дзвінок. На порозі стояла кобіта розкішних форм і тримала хустинку біля очей.

— Пане, допоможіть розшукати Георга Каганса!

— А в чому річ, шановна пані?

— Мені важко сказати...

— Але мусите! Інакше як вам допоможу?

— Він обіцяв мене зазнайомити з Осипом Робінсоном. Узяв за це гроші...

«Осип Робінсон — «король діамантів» — і не плюне на Георга!» — майнуло в думках Маґдебурка.

— А навіщо вам Робінсон?

Кобіта зашарілася.

— Пане, я вже кілька років знайомлюся за оповістками в газеті, а мене так ніхто і не пошлюбив. І з Георгом запізналася через газету. Ось погляньте...

На стіл ліг кавалок останньої шпальти «Діла».

«Доктор права, в невдовзі самостійний, літ 32, здоров, субтильної вдачі, глядає цею дорогою подруги життя. Рефлекує на панну або вдову до літ 39, інтелігентну, здорову, господарку, скромних вимог, по можности музикальну, не малу зростом. Посаг (від 2 000 долярів) крім урядження і виправи вимаганий. За дискрецію ручить. Г.К.»

— Уперше чую, щоб помічник книговода був ще й доктором права. Зате які вимоги!

— Пане добродію, Георг... Він, коли мене побачив, зразу сказав, що виглядає при мені, як комар біля мухи. То ж ладен допомогти...Його приятель, Осип Робінсон, високий і кремезний чолов'яга...

— І ви за це віддали йому...

— ... дві тисячі долярів! — поважно підтвердила кобіта.

— Даремно ви йому повірили: Осип — дрібний, як молодий підпеньок. Та й шлюбитися йому ніколи, бо зайнятий оборудками з краденими коштовностями. Воно вам треба?

Кобіта зблідла.

— То мої гроші пропали?

— Ще не знаю. Прийдіть днів за три...

Юрась ледве дочекався, доки заплакана і засмаркана кобіта, множачи подяки, відступала спиною до дверей.

— Ох, ти ж, трутню! Зараз я тобі відпишу! І в нинішній газеті «доктор права», паскуда, «рефлекує на панну»!

І Юрась, майстерно виводячи кожну літеру, написав: «Добродію Г.К., на вашу оповістку відповідаю, що маю двадцять три роки, вимаганий вами посаг, граю на фортеп'яні, знаю кравецтво і моднярство, на здоров'я не скаржуся. Згідна на рантку тет-а-тет. Ю.М.»

Фелікс та Юлько були дуже розчаровані, що наступного дня їм не довелося прогулюватися Казимирівською. Старий Бов підтвердив, що Георг намовляв доньку втекти, повитягавши батькові гроші зі сховків. А Ю.М. «отримала» запрошення до кіна, де пантрували троє аґентів Матіяша.

— Тебе фортуна має під своєю опікою, — казав подивований Рідлєр Юрасеві. — Це ж треба, щоб та обдурена вареха[67] отак звела кінці з кінцями.

— Це тому, що я не обдурюю жінок! — посміхнувся у відповідь Маґдебурко.

19.

кщо ви гадаєте, що Мариля Ясінська так собі просто вибачила Збишеку та Стасьові поганьблення перед Турбійоном, то помиляєтеся. Вона вичекала трохи часу і надіслала в паризьку префектуру анонімного листа, в якому глибоко співчувала бідному індусові, що потрапив у рабство до негідників — ґендлярів фальшивими перлами. Жандарми налетіли на крамничку зненацька. На щастя, вранці там сидів лишень нещасний «раб» та Беатина служниця, яка зразу ж вдала заскочену кобіту, що забігла придбати разок намиста. Поки жандарми оглядали приміщення, служниця вислизнула за двері й побігла до Оскара з Беатою. А глибокої ночі вони вже сиділи на своєму острові, підраховуючи прибутки і шкодуючи за Тирааяоскаром: капшучок з подовгастими перлами докірливо нагадував про нього.

На їхнє превелике здивування другого дня надвечір великим рибальським човном приплив Збишек. Та не сам, а з Луїзою Барро, донькою начальника тюрми, яка й допомогла йому втекти. Дорогою вони обвінчалися в якійсь капличці, куди забрів старий монах, щоб пересидіти дощ.

Беата зустріла гостей стримано. Ще невідомо, чим кінчиться Збишекова втеча. Начальник тюрми перемацає всю Францію, щоб повернути доньку! Оскар стривожено запитав, де новоженці добули човна.

— Ускочили в перший-ліпший, який був зле прив'язаний! — безтурботно махнув атлетичною рукою Збишек.

— Ти можеш навести на наш слід жандармів! — сказав Оскар із серцем.

— То дай грошей, щоб ми попливли в Канаду!

— На цьому човні? — уколов Циганєвича вчорашній Гарбо. — Дай грошей! — наполягав Циганєвич.— Решта тебе не обходить!

Оскар скрипів зубами від злості, але витяг доляри і сказав Збишеку писати вексля.

— Ти мені не віриш? — оскаженіло закричав атлет.

«Ще заб'є мене зі злости!» — подумав Гробовецький і віддав стосик банкнот.

Збишек з Луїзою не гаялися, бо до Марселя мали приплисти вчасно, аби встигнути на корабель «Альціон», що відбував до Канади. На тому кораблі вся залога жіноча: так панночки із заможних родин вирішили себе загартувати у труднощах. Дома на суходолі вони щоранку підмальовують кігтики, а тут мусять мити палубу, готувати страви і самі собі прати грубу одежу. Правда, для найважчої та найбруднішої роботи вони таки найняли кількох матросів. Само собою — капітан теж чоловік.

Новоженці планували залізти на корабель таємно і виявитися аж серед океану, щоб у залоги не виникало спокуси їх висадити в найближчому порту.

В одному вони прорахувалися — корабель тримав курс на З'єдинені Держави. І вони були не самі у темному трюмі: в кутку хтось тихо дихав, не бажаючи привертати увагу.

— Ти хто? — прошепотів Збишек.

— Пасажир!

— А я думав — пацюк...

— Сам ти пацюк!

— Та ми такі гонорові!

Луїза припинила балачку, притуливши до Збишекових вуст свої мініатюрні пальчики. Але незнайомець того не знав.

— Ти за скільки домовився з капітаном? — долинув шепіт незнайомця.

— М-м-м-м...

Збишек не збирався отак знічев'я відкривати свої карти, і незнайомець змовк.

Ви, певно, здогадуєтеся, що тим таємничим пасажиром був Едмон Тетчер, викрадач рожевої перли, від якої сахалися всі паризькі ювеліри; вони були люди правничо підковані і знали, що, придбавши перлу, наражаються на великі неприємності. Адже поголос про злодійство серед білого дня і нервовий розстрій у міс Валентайн поширився Парижем до прибуття Едмона.

Він вже збирався поступитися половиною ціни, та вчасно схаменувся: поки стихне веремія, можна спробувати позбутися коштовності в далеких заокеанських обширах. Капітан крутив головою і округлював очі, доки не переконався у джентельменській поведінці Едмона, про що засвідчили дві сотні долярів. Тоді він сам, перед прибуттям жіночої залоги, завів Тетчера в трюм. А наші новоженці туди втрапили під час завантаження провізії. Дужий Збишек ніс на плечах дерев'яну скриню, в якій скоцюбившись лежала Луїза, і ніхто не помітив, що один вантажник так і не зійшов на берег.

На ранок, коли палубами затупотіли ноги в матроських черевиках, з трюму вийшло троє. Німа сцена... Та не забуваймо, що жінки інакше реагують на несподіванки.

— Який красень! — гукнула одна і показала на Збишека.

— А це що за недомірок? — додала друга, втуплюючись поглядом в Едмона.

Луїза для них ніби не існувала.

Капітан розгнівався і обклав усю палубу добірною лайкою. Він, певне, подумав, що хитрий Едмон протяг за собою ще й своїх приятелів, а це вже мало коштувати значно дорожче...

Панни в матроських штанях і куртках заверещали від захвату, бо уперше почули правдиву морську говірку. Вони вважали таке незаконне проникнення на корабель типовою пригодою, описаною ще Жюль Верном, тому чекали на залагодження інциденту, як на хепі енд в кінці кіномелодрами.

Збишек, граючи мускулатурою, підхопив лівою рукою Луїзу, правою — Едмона і підняв догори. Панни заплескали в долоні, лиш капітан стояв незворушно з насупленими бровами. Циганєвич, як досвідчений циркач, поставив своїх переляканих партнерів на палубу, а сам опустився на одне коліно і вклонився.

— Браво! Браво! — кричала залога.

До капітана підтяглися матроси-хлопці.

Перемовини тривали з годину. На боці нежданих гостей була вся жіноча залога, а капітан та матроси вважали небезпечним мати на кораблі чужинців з незрозумілими намірами. Звісно, найнятий багатими спадкоємицями капітан довго не міг суперечити; Луїза згодом нічим не відрізнялась від панночок, а от на дрібного зростом Едмона і дебелого Збишека матроської форми не знайшлося.

Повідомлення про те, що «Альціон» прямує до Америки Збишека з Луїзою не розчарувало. Головне, що рука турботливого татка не сягне за океан, аби вхопити зухвалу доньку за волосся, а новоявленого зятя потішити кайданками.

Едмон же обмацував кишені, чи нічого не посіяв після атракції цього пришелепкуватого велетня. Рожева перла, зав'язана кутиком батистової хустинки, була на місці.

20.

аґда Альбертшуллє отримала нервовий напад, коли переконалася, що Збишек Циганєвич виявився підлим дворушним самцем. Вона три дні і три ночі проплакала у своїй спочивальні, не милася, не пила-не їла, не зачісувалася і стала схожа на страховисько. Пан адвокат кілька разів прочиняв двері і кликав переляканим шепотом, на що дружинонька озивалася стогоном-ревом. На четвертий день прийшов лікар і вмовив жінку прийняти заспокійливі піґулки. «Хіба що зразу цілу пригорщу — менше її не пройме», — подумав невтішний адвокат, у якого в самого починала сіпатися ліва повіка і тремом бралися пальці, коли він намагався вчитатися в папери.

Маґда лиш за два тижні вперше вийшла на вулицю і була схожа на примару, яка б мала навідуватися у сни грішних вуличниць, щоб ті запобігли такої участі в неповні сорок літ. Вона мляво переставляла свої дужі ноги, круті в стегнах, відвиклі від обцасів, але йшла до Єзуїтського саду, як приписав лікар. Такі проходи тривали цілий місяць — і зрештою дали непоганий вислід: у Маґди з'явився потяг до смаколиків, потім до відвідин крамниці футер на Коперника і першорядного фризієрського заведення на Бляхарській, після чого вона вже планувала танцювати на різдвяній костюмівці[68], а також побувати на концерті американської співачки Гльорії Свенсен.

Вона вичитала в новинках, що у Парижі моднярки вимальовують нігті тою ж барвою, яку має сукня, у Лондоні вифарбовують під сукні песиків, а власниця сальону краси з Ню-Йорка Елен Рубінштейн переконувала в моднярському журналі: найпривабливіші жінки восени, коли їхня цера стає оксамитовою, а влітку вона товста, взимку шорстка й зморшкувата...

Маґда не чекала осені. Дарма що цера на лиці не така приваблива — можна було показатися в обназі[69], і жоден поціновувач античної зваби не встоїть.

Та минали місяці, пройшов рік, і другий, і третій, а поблизу не виявилося жодного удатного чоловіка, який би підкотився під її бік. Адвокат, ніби записався в монахи, все частіш засинав не в ліжку, а на дивані в кабінеті. Він клав під голову дві декоративні подушки і накривався пледом. Двері зачиняв на защіпку: боявся, що Маґда домагатиметься кохання насильницьки?

І тут у Львові з'явився Данило Ставський, відомий тим, що спочатку програвся у Монте-Карло до копійки, а потім крутнув рулетку — і виграв два мільйони франків. Того дня казино зачинили, бо не стало готівки. Данило щедро винагородив рідню (вона проклинала його пристрасть до легких грошей), відіславши половину виграшу, а другий мільйон прогулював світами.

У Львів він навідався знічев'я, бо надто довго (аж тиждень!) нудьгував у батьківському маєтку під Коломиєю.

Першого ж дня перейшовся усіма каварнями та цукернями в пошуках кобіти, яка б не клеїла із себе цнотливицю, та й не виглядала на хвойду. Але таких на його смак не траплялося. Поволі походжаючи вулицями, Данило вже вирішував, куди їхати далі: у Варшаву чи Прагу. Аж тут нагодився його давній університетський товариш Теодор Козобродський. Ставський упізнав його голос — злегка гугнявий, манеру промовляння — ніби він стояв над цілим натовпом темних людей, звичку повторювати «на моє певне переконання». Теодор (це було добре помітно!) уже набрид поважному чоловікові, що скривив лице, як від зубного болю, та пані, яка йшла поруч з крижаним застиглим обличчям. «Вирятую цих нещасних — все одно байдикую!» — злегковажив Данило і увічливо узявся за капелюха.

— Перепрошую, Теодоре...

Запальна промова урвалася. Кілька люб'язних фраз — ось Ставський вже цілує руку добродійці Маґді, називаючи себе, і розуміє, що натрапив на те, за чим шукав, бо до свого чоловіка вона прикута лиш законом. Пан адвокат вже давно б відпустив її під три вітри, так слід було вдавати щасливе подружжя: це можна було зрозуміти з того, як швидко Альбертшулле зорієнтувався, щоб позбутися її товариства.

— Маґдусю, ти вже замордувалася слухати наші наукові суперечки! Може, пан Данило дозволить скористатися його приязню до пана Теодора і порозважає тебе в ресторації, доки ми завершимо справи? А потім разом пообідаємо — я запрошую!

Маґда зобразила невдоволення і закусила губу.

«Нічого, — подумав Ставський, — попручайся трохи. Якби я не знав психольогії, то й повірив би твоєму акторству!»

Обід у «Жоржі» перетворився на лекцію від Теодора, який натрапив на давній трактат під назвою «Бациля кохання» і вважає його розмислами свого давнього предка Тедоро Козо, що походить з благословенних римських піль.

— Первісні народи знали тільки змислову пристрасть, женились лиш з вирахування[70], або щоб мати дітей, а романтична любов — це недуга, яка явилась в останніх століттях. Бацилі кохання ослаблюють волю людини, затемнюють свідомість, владу ума, і через те залюблений стає іграшкою долі, випадків і пристрасти...

Маґда з апетитом пережовувала телячу печеню, ніби й не зауважуючи повчань Теодора.

— Але, друже, — з усмішкою заперечував Ставський, — людство без кохання вимре!

— Так, так! — підтримав адвокат, аби лишень щось сказати.

Перед Теодором страва вже задубіла, зате він аж розпашів.

— Бацилі кохання затроюють мозкові клітини! Неправдою є, що кохання викликане красою чи чаром предмета обожнення або духовними цінностями улюбленої істоти, бо на кожнім кроці бачимо випадки, як гарний чоловік, опанований бацилами, залюблюється в погану жінку, а генії залюблювались у першій-ліпшій дурненькій гусочці!

Маґда відчула в цих словах певну ворожість до себе і спопелила шанованого професора поглядом.

— Це ви кажете з одної причини — з ненависти до жінок, бо вони не реагують на ваші «бацилі»!

Козобродський відмахнувся, як від мухи.

— Бацилі кохання опановують організм лиш на деякий час, як бацилі тифу, тому мозок залюбленого, виздоровівши, усвідомлює собі фактичну вартість предмету ...

— Не гоже називати предметом живу істоту! Предмет — це щось ужиткове! — знову заперечив Ставський.

— Так, так! — озвався неуважно адвокат.

— ... тому кожне закохання закінчується так званим розчаруванням, себто одужанням, — не вгавав Теодор.

— Не можу з тобою погодитися, — промовив Ставський, дивлячись просто в Маґдині очі. — Кохання — це спокуса, про яку ніколи не шкодуєш.

— Так, так, — підтвердив Альбертшулле, позираючи на спорожнілу тарілку в очікуванні десерту.

— У стані любовної недуги чоловік може здійснити злочин! — гарячкував Козобродський.

— О! — закотила очі Маґда. — Чому в мене не закохається той злочинець?

— Так, так, — неуважно повторив її вінчаний муж.

Ставський, сидячи напроти Маґди, відчув на своєму мешті мало не всю підошву жіночої взувачки...

Минув тиждень — і Маґдуся повідомила свого чоловіка, що конче потребує лікування у знаменитого Валентина Цальса, сімдесятирічного австрійського чудотворця, що вибудував модерну лічницю в гірському селі Гальспак.

— Так, так, — сказав розгублений адвокат.

21.

и не забули ви про Еву Мількорф, що завіялася в Ніццу мешкати в дивовижнім домі, який обертався вслід за сонцем? Спочатку їй подобалося перебувати в товаристві художників та художниць, доки не примітила: в розмовах на мистецькі теми, коли вона висловлює свою думку, всі починають посміхатися і підморгувати. Ева образилася: як малювати її нагою або в шатах Саломеї чи Даліли, так вони мало не б'ються за першенство... Вона почала шукати якогось багатія, щоб він скрутив собі голову від її жіночої привабливости, бо ті малярі дивилися на неї як на об'єкт для зображення — і тільки. Заклопотана справами, одного разу мало не втрапила під карету графа Беннічеллі, що завжди виїздив шестіркою коней.

Звісно, річ була не лиш у тім, що непричесані малярки з обламаними нігтями і сяк-так вимитими пальцями вважали її за дурепу, а в самому трибі життя. Гроші, зароблені з продажу картин, всі скидали докупи і витрачали їх хаотично: то накуплять полотна і підрамників, а на фарби не вистачить, то не розрахуються вчасно в овочевій крамничці чи у м'ясному ряду на ринку і сидять на хлібі та вині. Ева не могла цього витримати, бо звикла до буржуазного побуту. А тут довелося підпорядковуватися іншим законам: віддати останню сорочку, якщо її потребує друг. Дівчина ж давно виплекала в собі окремішні прикмети: вигідний побут, вишукані харчі і тілесні розваги без клятвених обіцянок. Граф Беннічеллі міг би стати в пригоді саме з тих еґоїстичних міркувань.

Ева прорахувала його пересування містом і почала лови: наймала візника, щоб виїхати назустріч графу; коли карети розминалися, вона кидала старому закличний погляд. Але дідусь Беннічеллі, певно, зле видів — для нього пасажирка карети була всього-на-всього яскравою плямою з нечіткими контурами. Підприємлива сеньйорита змовилася з візником, що той виїде не навстріч, а напереріз кареті графа. Бідака погодився за невелику винагороду, бо надто вже слічна була пасажирка...

Дорожна пригода обернулася нещастям для візника. Обурений граф відлупцював його палицею, аж нещасний юшкою вмився. Другого дня відбувся суд. Ева як свідок прийшла в такім розхристі[71], що по ній можна було вивчати анатомію грудної клітки, тому суддя дуже довго допитувався у неї про деталі сутички. Сеньйорита відповідала плутано, зрештою заплакала і сказала, що знепритомніла від переляку, тому не може потвердити: бив граф візника чи ні. Але перехожі стали на бік покривдженого — Беннічеллі присудили заплатити йому п'ятдесят лір. Старий поліз за гаманцем, витяг банкноту в сто лір. В суді не було людини, щоб розміняла гроші.

— Нічого, — сказав старий, — я йому ще раз дам по писку — й квит!

І з усієї сили відважив візникові ляпаса.

— А ти, дитино, — звернувся до Еви, — чия будеш?

— Я сирота, — смиренно сказала Ева, не уточнюючи решти біографії.

— Буду тобі за батька...

Хоч і кривавим шляхом, але сестра Ізабелі проникла в палаццо Беннічеллі. Воно не оберталося за сонцем, було наскрізь просякнуте столітньою вологою, захаращене трухлявими меблями, потраченими шашелем портретами і цілою шайкою прислужників різного віку: від дворецького — ровесника самого господаря до його праправнука-кухарчука.

Ева блукала покоями, їла досхочу марелі й помаранчі, пила запахущі вина і... сумувала за братством малярів. Граф її не помічав, а може, й забув про неї. Він же взявся пригріти батьківською любов'ю, а не останньою пристрастю. Але настав вечір, коли старий привів із собою чоловіка років тридцяти п'яти і сказав:

— Це землевласник Джакомо Ліцаті. Хочеш за нього вийти?

— Не знаю...

— Завтра поїдеш з ним на Сицилію — він витрачатиме мої гроші. Не каретою, не бійся — автом та вітрильником. Якщо злюбитеся, дам тобі віно.

Схожий на великого крука Джакомо шанобливо вклонився.

За вечерею чоловіки обговорювали вартість сицилійської землі і тих халуп, які доведеться зносити, щоб вибудувати кілька домів для багачів, про цілі плантації орхідей, на яких можна нажити мільйони, про гаї олив, а смутна Ева вивчала хижий профіль Джакомо та його манеру стягувати вуста в пряму лінію. Вона згадувала сіроокого Стася, такого наївного й слухняного, що ладен був умерти за неї, а цей Рінальдіні[72] радше її пошле на смерть.

Уночі до неї причвалав граф у довгій білій сорочці і білому ковпаку на майже лисому черепі.

— Слухай, синьйорино, будь пильною з тим Джакомо, приглядай, з ким він вестиме мову і про що. І не криви своє личко! Я тебе наскрізь бачу! Скільки разів полювала на мою карету? Чого тобі від мене треба? Волочилася з тими малярами?

Еву брали дрижаки, а старий, як сновида, вештався спочивальнею.

— «Я сирота...» Вже давно мала подбати про себе — тобі ж чи не тридцять!

— Двадцять вісім, — виправдовувалася Ева перед хитрим дідом, що упіймав її, як пташку в сильце.

— Стара панна, — промовив граф злорадно.

— Стара? — скочила Єва з ліжка. — Ти, стоптаний черевику, старий, а я налита соками, як оливи на Сицилії! Кажи правду — що задумав?

Граф навіть не знітився.

— Будеш за аґента при Джакомо. Здається, він хоче нагріти руки й дати ногам знати.

— Так не майте з ним справ!

— Яка мудра! Може, мені хочеться його перехитрити?

— А як він мені горло переріже чи втопить?

— Ти для нього безпечна. Хіба що припнеш кайданками до ліжка...

Ева відчула, яка зимна підлога, скочила на постіль і загорнулася в ковдру.

— Тоді угода, — сказала твердо. — Який мені в тім інтерес?

— Двадцять тисяч лір.

— Тридцять!

— Мені дешевше відмовитися...

— Тридцять — або я нікуди не їду!

— Не їдь — повертайся до своїх малярів і крутися в їхнім домі!

— Гаразд... Двадцять...

Уранці, сідаючи в авто, Ева посміхнулася Джакомо:

— Сподіваюся, ви зрозуміли, що мій давній друг граф пожартував щодо нашого одруження.

— Не такий і давній... — відповів він, кинувши безжурний погляд.

Ева замовкла і почала накручувати на капелюшок прозорий шалик, щоб сховати личко від пилу.

Джакомо був увічливий, але не залицявся до Еви, поки не ступили на палубу вітрильника. Не встигла вона повести плечима від прохолодного морського вітру, як її попутник гукнув матроса і той приніс плед тонкої вовни. Загорнувши дівчину від вітру, Джакомо притис її до грудей:

— Ну, і варто було вестися на ті нещасні двадцять тисяч! Я тобі віддам мільйони!

— Про що ви? — намагалася обуритися Ева, та не хотіла вислизати з обіймів.

— Про свого батька... Щоправда, я бастард. Чи тебе цікавить чиста аристократична кров? Все одно його дібра будуть мої — у нього немає рідних дітей.

— Ви про графа?

— Про нього! Має звичку перевіряти таким чином.

— Кого?

— Жінок... Уяви собі: всі погоджувалися шпигувати за мною за двадцять тисяч лір!

Викиди сумління не давали Еві підняти очі догори, вона їх заплющила і першою поцілувала Джакомо.

«Десь я вже чула таке ім'я... Каліостро? Ні — Казанова!» — утішалася дівчина, відчуваючи на своїй щоці поколювання від шорстких волосинок, що встигли забути про вранішнє гоління.

22.

тасьова жона випинала живота і доводила його до сказу своїми примхами, але не поспішала йти до лікаря, щоб засвідчити вагітність. Видно, щось мудрувала. Потім одного вечора її привезли в авті приятельки з чаювання — блідою і ледве притомною, аж зайнятий петерпіперизмом і смакуванням бренді (від знемоги бачитися з Анабель!) Стасьо з острахом почав подумувати про своє недалеке прийдешнє.

Вівієн Вальд примчав розпитатися про Марґрет, незважаючи на доволі пізній час, але служниця, на прохання молодого містера, не пустила його далі вітальні.

Хоч недужа лежала в зимній спочивальні, та на щоках уже проступав рум'янець, блищав від поту довгенький гострий ніс, змокріло й втратило кучерявість приблякле волосся. Повіки посмикувалися — сон був неглибокий. Співчутливий Стасьо узяв дрібні пальчики у свою долоню...

— Вівієне, облиште, ми ризикуємо бути викритими, — прошепотіла немічна Марґрет.

Молодий муж, що й так відчував холод, який задля здоров'я культивують британські обивателі у своїх оселях, виправдовуючи вроджену скупість, ніби вкрився кригою. Навіть язик задубів.

«Вівієн їй миліший за мене? Та ж він навідується на збіговиська деґенератів! Сам казав, що чоловіча врода вища за жіночу! Певно, переглянув свої уподобання, бо жоден часопис не публікує його примітивних перекладів. Цікаво, вона теж «ноукає», коли він хапає за стегна?» — гарячково думав ображений Стасьо.

Йому хотілося брутально зірвати з Марґрет ковдру, щоб добре роздивитися живота, в якому прижився ембріон Вівієнового сім'я, і зразу ж покласти край своєму невдалому шлюбу. Але пригадав дотепні слова Гробовецького: поспіх сприяє лиш полюванню на бліх.

Уранці Марґрет пила чай з молоком, не торкнувшись прісної вівсянки, а Стасьо щедро пригощався беконом на хрустких хлібцях. Сніданок був тихим: крім слів «як чуєшся, дорога» і «все гаразд, дорогий», жоден не сказав нічого. Та коли служниця прибрала порожній посуд, настав час вияснити стосунки.

— Марґрет, — почав спокійно Стасьо, — учора услід за тобою прибіг Вівієн...

— В цьому нема дивовижі — він мій друг, — поспішила відповісти жінка.

— Наскільки близький?

— Нас пов'язують давні глибокі почуття!

— Аж настільки — на глибину твоєї матиці?

Марґрет хапнула повітря і застигла, певно, розмірковувала: фальшиво зімліти чи вилаяти чоловіка.

— Що ти собі дозволяєш? — крикнула, як гавкнула.

— Це ти собі дозволила, — з притиском сказав Стасьо. — Я все знаю!

«Звідки? Хто? Невже Вівіян не стримав язика? — подумки метушилася Маргрет. — Ця таємниця була лиш наша!»

— Тепер до справ! Я згоден без галасу поступитися місцем милому Вівієну за частку прибутків від «Дейлі Мейд», які надходитимуть на мій рахунок.

— Це неможливо! Я в шлюбі з тобою! Дитина...

— Звісно, габсбурзький уламок Крузенштарн ліпший батько за міщанського виплідка Вальда!

— Не смій!

Хтось теленькнув дзвінком. Служниця впустила наполоханого Вівієна.

— Про вовка помовка, — підкреслено зичливо відповів на його привітання Стасьо. — Ми з Марґрет саме обговорювали, як пристойніше вийти із ситуації вашого перелюбства.

Гість хитнувся і схопився за одвірок.

— І я над цим міркував, — сказав винуватим голосом. — Так склалося... Не смів і думати про одруження. Батько нічого не полишив мені, окрім недоброї слави. Він помер у тюрмі — і до смерті любив юнака... Хіба я міг просити руки такої чесної дівчини?!

— Стули пельку, дурню! — грубо гукнула позірна аристократка.

Вівієн зів'яв, увібравши голову в плечі, ніби очікував удару довбнею.

— Марґрет, — улесливо почав Стасьо, — я ніколи не виплекаю в собі батьківських почуттів до дитини, поява якої спричинена отсим овочем злочинного злягання татуся, шанувальника криміналу, і мамусі, певно, слабкої на голову. Ти ж сама мені казала, що хочеш здорового потомства, тому й надибала мене серед сотні охочих піти з тобою до вінця. Я не питався, хто тебе позбавив цноти, бо й сам нагрішив, але тепер знаю — оце нікчемство, що вже здохло б з голоду, якби не вечеряло при нашім столі.

На такі непідхлібні слова Вівієнові не було чого відповісти, і Марґрет мовчала.

Стасьо осмілів: Едмон десь мандрував з рожевою перлою, тож не міг допомогти єдиноутробній сестрі.

— Пропоную обопільно вигідну справу — я зникаю з вашого обрію безвісти, як особа, що потрапила у фатальні обставини. Станіслав Крузенштарн згине за... Скільки можете заплатити у фунтах штерлінгах? А часопис сповістить про якусь пригоду — наприклад, летунську.

Марґрет лиш стиснула вуста, а Вівієна взагалі не слід брати до уваги — він не мав чим крити.

— Гаразд, тоді я повертаюся до Парижа — і всі газети напишуть про гарну, як образок, підступну, як гадюка, зрадливу, як остання хвойда, спадкоємицю занглійщеного німця, що й на тому світі проклинатиме...

— Годі...

Марґрет схопилася за голову.

Згодом у «Дейлі Мейд» сповістили про летунську пригоду, яка трапилася на французькім побережжі, і висловили співчуття молодій удові Марґрет Крузенштарн, що в жалю за загиблим в тій пригоді мужем назвала новонароджену дівчинку Стассі.

Трохи нижче редакція звернулася до своїх передплатників: «Коли у вас часто болить голова, коли ви кашляєте або дістаєте памороків, — то все це явища, на які мусите звернути пильну увагу. Ви, ймовірно, поважно недужі і вік ваш недовгий. Та в усіх цих випадках ви повинні негайно передплатити наш часопис! Якщо помрете протягом цього року, ми помістимо зворушливу згадку про вас!»

23.

забелі не пощастило витягти на невелику мандрівку Ніка Картера, бо він, хоч і був уже на емеритстві, та не цурався нагальних прохань, після чого отримував винагороду. Тоді стався трафунок у Техасі: одна студентка відчула на собі надто сильний вплив кінових пригод і вчинила за прикладом героїні вестерну. Вона підпалила будівлю попри банк, а поки пожежники її гасили, увійшла з пістолетом до директора, вимагаючи двісті тисяч долярів. «Навіщо це вам? — спитався директор. — Вас усе одно впіймають!» «Хочу пережити сенсацію!» — зі сміхом відповіла нападниця.

Її шукали майже місяць, а по ній — ні сліду. Тоді поліція почала підозрювати самого директора банку «у змові з невідомою особою жіночої статі, яка здійснила пограбування у такий сміливий спосіб, нікому не заподіявши шкоди, окрім власника сусідньої будівлі». Принаймні, так було написано у зверненні до Ніка, щоб він приїхав і розплутав цю справу.

Удова Еммері першу хвилю розчарувалася, що добре задумана партія зненацька закінчилася внічию, але вже наступного дня запросила на обід професора Едварда Маккала з Балтимора — той їздив з лекціями на користь здорового способу життя, закликаючи американців їсти конюшину, люцерну і бурячиння, які легко засвоюються організмом ссавців.

— Як це треба ненавидіти тварин, щоб поїдати призначене їм їдло? — пожартувала Ізабеля.

— Дорога моя, не налаштовуйте себе на іронію! Він добре заробляє, їздить з просвітницькою місією, то ж хто може бути ліпшим чоловіком, як не той, що не сидить вдома?!

Маккал виявився веселим хлопцем. Якби не дрібненькі зморшки під очима, його можна було вважати вчорашнім випускником Гарварду. Сленгові слівця час до часу вбігали в його бездоганну мову і не шкодили їй. Він не церемонився, а після привітань і знайомства усівся за фортеп'ян.

— Як не часто можна бачити навіть у заможних людей добрий інструмент!

Удова хитнула добре впорядкованою зачіскою: мовляв, а ми тут такі!

Цілий вечір Едвард розважав жінок класичними вальсами, танго, фокстротами, а наприкінці заграв такого смутного блюза, що сльози навертались на очі.

— Це мелодія мого приятеля — мурина Бата Кіндая. Він з найглухіших пралісів Африки, з країни людоїдів.

— І ті його навчили грі на фортеп'яні? — зухвало спитала Ізабеля.

Маккал ніби й не чув — він взагалі частіш схрещував погляд з Мері, ніж з її компаньйонкою.

— Уявіть собі лісові нетрі, переповнені мавпами і левами, слонами і вужами, де люди мало чим відрізняються від звірів. Там дівчатка дозрівають в дев'ять літ, а хлопчики в тринадцять — і в них вільне полігамічне життя.

— Гм-гм, — закашлялася Ізабеля, уявивши первісний гріх в африканському стилі.

— Про нас там казали так: вони — білі, як чорти, однорукі, одноокі і одновухі, — оповідав далі професор, — і хлопчикові захотілося побачити таких людей; він, уже маючи кількох жінок, утік до найближчого міста...

— А зараз що з ним? — поцікавилася удова.

— О, він досяг успіху! Спочатку написав книгу...

— Людоїдською мовою, — прокоментувала Ізабеля.

— Ну, що ви така прискіплива! Звісно, англійською, бо швидко її вивчив. Право на видання викупили і німці — він тепер багата людина. Осів у Нью-Йорку, виступає в кабареті: грає блюзи, пробиває шкіру ножем, а кров не виступає, ковтає вогонь, примушує розквітати зелені вазонки!

— Я ще можу погодитися, що він вивчив мову, але фортеп'ян...

Ізабеля насмішкувато позирала на Едвард а.

— А що таке фортеп'ян? Та на ньому за півтора року навчився грати в'язень з-під Оклахоми і тепер навіть уклав контракти з кабаретами!

І він затарабанив по клавішах знаменитий канкан.

Ізабелі пригадався Париж, щедрий на пестощі і зрадливий Турбійон, що так уподобав молодшу сестру Еву, аж знехтував усіма чеснотами «Вернери в хутрі», навіть прихованими. А та безсоромниця покинула такого вродливого хлопця...

Маккал узяв її за руку:

— Міс не цікаво мене слухати — вона про щось мріє?

Хитруватий професор нарешті забув про фортеп'ян і почав нарікати, що жінки вимучують своє тіло дієтами та руханками задля офіціяльної краси, коли можна безболісно перейти на трав'яне харчування.

Удова згадала про соковиту печеню і зітхнула: на вечерю подавали розмаїті салати. Певно, щоб не відчути голоду по такому прийнятті, Едвард Маккал розвинув теорію про те, що всі зайди можуть заввиграшки зробити в Америці кар'єру, не згірш Бата Кіндаї.

— Мій приятель нещодавно побував у Оксфорді...

— Ви маєте на увазі мурина? — пустила ядучу стрілу Ізабеля.

— Ні, точніш сказати — колега, — не образився професор. — Так він відшукав у архівах особистий список прадіда Джоржа Вашінгтона. Скажу вам, то був ще той лінюх, легкодух і гуляка. Він покинув школу з причини поганої поведінки та ще й не заплатив боргу — сімнадцять шиллінгів і десять пенні. Тоді його навіть передали поліції, але там пошкодували хлопця й відпустили. І він дременув до Америки!

— Скільки ж тепер Америка винна Британії? — знову не втерпіла Ізабеля.

— Уже нічого! — засміявся Едвард. — Мій колега пішов до університетської каси і склав цю суму.

— Як цікаво ви оповідаєте! — вигукнула удова.

— Це моя професія — оповідати цікаво й захопливо, інакше мене попросять звільнити місце в унівеситеті і заробляти собі на хліб важкою фізичною працею!

Мері Еммері, відчуваючи в грудях прискорене серцебиття, забула, що запросила цього гостя задля знайомства з Ізабельою і що вона на добрих десять років старша за цього балакуна та прихильника конюшини. Едвард же поводився з обома жінками однаково прихильно і ввічливо.

— Вікна мого кабінету також виходять в сад, — мимохідь кинув, коли удова водила його усім домом, пишаючись новочасним умеблюванням.

— Я навіть не завжди їх зачиняю на ніч...

«Ага, — подумала Ізабеля, — уже змовляються про побачення!» І, попрощавшись, пішла до себе.

Уранці в маєток прибув із візитом Нік Картер і дізнався, що вдову пограбував колишній інтелігентний в'язень, який за півтора роки навчився грі на фортеп'яні і під личиною професора Маккала гастролював з лекціями про здоровий спосіб життя. Усі її коштовності зникли через незачинене вікно в сад.

— Ізабельо, — докірливо сказав Нік, — невже ви не примітили, що він мантій?

— Я примітила, та місіс Еммері на все заплющувала очі, коли я намагалася його приперти до стінки, — виправдовувалася Ізабеля. — Вона так його вподобала!

— Вподобайте й ви мене! Я маю чисту біографію! — посміхнувся Картер.

Ізабеля зашарілася.

— А ви часом не знаєте мурина, який написав книгу про своє дитинство в африканських нетрях?

— Знаю. Він неписьменний... На цьому заробив якийсь поворотний газетяр.

24.

рибуття до З'єдинених Держав було для Збишека, Луїзи та Едмона небезпечним, про що вони здогадалися випадково, коли наткнулися на прихований вантаж безсумнівної контрабанди. Це був алкоголь, на який чекали поважні добродії американської суспільности.

— Та вони — звичайні пачкарі[73], а вдають розвагу для панночок! — вибухнув Циганєвич.

— Ц-с-с-с! — застерегла Луїза.

— Ми можемо втрапити в халепу, — стурбовано промовив Едмон, намацуючи в кишені хустинку з рожевою перлою.

— То що — стрибнути і попливти до найближчого берега? — ніяк не вгамовувався Збишек. — Я знав такого ідійота, який одного року на Різдво перепливав Сену, а другого — Рейн. Але ж то були ріки!

Луїза напружила свої ще дитинячі мізки.

— Що Бог не робить — усе на краще, — сказала вона поважно, очікуючи підтримки якщо не від Збишека, то від Едмона. Але чоловіки її не почули.

— Підемо на перемовини! — вирішив британський злодій. — І що ти йому скажеш? — здивувався Циганєвич.

— То вже моє діло...

Капітан, чоловік ведмежої постави і такої ж сили, зверхньо поглянув на низькорослого пасажира, що посмів звернутися в годину його законного відпочинку по обіді, переконавши матроса на вахті в нагальності справи.

— Прошу вас вислухати.

Капітан позіхнув на всю пащу і аж головою закрутив.

— В чому річ?

— Ті двоє — втікачі з в'язниці. Вони самі загрожені і нас потягнуть за собою. Небезпечно...

Морський ведмідь, тобто вовк, скривився, ніби взяв на зуби цілу цитрину, та зразу ж і збайдужів до новини.

— Рибам не варто дбати про вечерю!

— Що ви таке кажете? Не беріть гріха на душу! Краще висадіть їх у човна, щоб вони самі допливли до берега. І я з ними...

— Чого це ти корчиш доброго самарянина?

— Люди ж... Шкода...

— І будеш задля них ризикувати? Тут якесь обманство! Прилізли на шварц, винюхали, що діється, а зараз намастили п'яти салом?

— Ваші підозри безпідставні! — обурився Едмон. — Я просто застеріг!

— Слухай, чоловіче! Я не вперше бачу фацета[74] — краще кажи правду: чого ти сам боїшся?

— У мене фальшиві документи, — збрехав і бровою не повів королівський підданий.

— І доляри теж?

— Ні, доляри справжні.

— То хто з вас більше загрожений: ти чи ті двоє?

Едмон знизав плечима.

— Тоді доведеться в першому ж порту здати вас поліції...

Тепер вони знову сиділи у трюмі. Збишеку зв'язали не лише руки, а й ноги, і зденервований атлет безперестанку посилав прокльони підступному капітану, щоб він найшвидше позбувся ознак належности до чоловічої когорти внаслідок аматорської операції сміливої кобіти.

Луїза схлипувала. Едмон міркував, що йому дорожче: перла чи життя. І таки переконався, що у випадку затримання поліцією все одно викриють справжню причину його втечі за океан, перлу сконфіскують, а його кинуть до цюпи.

Як тільки Циганєвич зробив павзу, земляк патера Брауна і Шерльока Гольмса[75] сказав:

— У мене є пропозиція!

Тут Збишек взагалі знавіснів.

— Ще одна? Ти вже ходив до капітана — і що? Ми тепер (тут пішла ціла низка слів, від яких аж дерева гнуться) нюхаємо послід корабельних пацюків, а попереду уже дзвенять кайданки!

— Ти вислухай!

— О, яке довір'я! Чого ж ти не зробив цього пів дня тому? І що запропонуєш? Зубами перегризти мотузки, твоєю дурною головою пробити ляду і вискочити на палубу з криками: «Це пограбування!»?

— Ні, — смиренно промовив Едмон. — Я віддам капітанові свою коштовність. Це майже п'ять тисяч долярів.

— Діамант? — поцікавилася Луїза.

— Це коштовний камінь, — ухильно сказав Едмон. — Проситиму не за себе — за нас трьох.

— Ви справжній джентльмен! — поспішила з вдячними словами молода бранка.

— А що від нас за таку послугу? — спитав бувалий у бувальцях Циганєвич.

— Пусте!

В голосі британця не чулися легковажні нотки.

— Ту коштовність віддасть капітану хтось із вас, — завершив розмову Едмон. — Наприклад, жінка. Адже прикраси — це її парафія.

— Я багато чув про англійський гумор, але вперше бачу такого дотепного ошуканця, — спокійно мовив Збишек. — Ти втратиш цінну річ, але вийдеш сухим із води.

— Доволі проблематичний вислід, враховуючи, що нас погойдують хвилі,— пожартував британець.

— А ми вішаємо на себе твій злочин! — продовжив атлет, поводячи занімілими плечима.

— Зате відкупимося від цього морського розбійника!

Логічне мислення Едмона, здобуте за роки обертання у вищих сферах злодійського світу, підштовхувало молоде подружжя до невигідної угоди, але обіцяло хоч якісь перспективи уникнути заґратованих вікон чи насильницької купелі в товаристві слизьких риб.

— Милий, я згодна, — безтурботно сказала Луїза. — А як дати знати капітанові?

Збишек мовчав. Він розумів, що його молода дружина просто не усвідомлює небезпеки. Для неї і тюрма — то великий дім, в якому тимчасово замешкали люди. Адже вона виросла під опікою батька — тюремного начальника. Він рано овдовів, тому дівчинку частенько доглядали тихі в'язні, які сиділи за шахрайства. Всі вони були інтеліґентні люди. Зрештою, чи могли б вони вдаватися до грубого мантійства, коли в жилах перебігала кров куртуазних кавалерів?!

— Ти переміг, англосаксе! Треба кликати капітана! Діставай свою каменюку!

— Вона в кишені — в кутику хустинки.

Якби десь стояв прихований кіновий апарат, то він би зафільмував, як смішно виглядало вовтузення трьох бранців: Едмон присунувся до Луїзиної спини, щоб вона змогла своїми пальчиками підчепити з кишені хустинку; Збишек зубами вчепився в брудний батист і «виплюнув» відкушений кутик з перлою собі за подерту пазуху; усі троє залементували, ніби побачили ожилого мерлеця.

В трюм зазирнув матрос.

— Клич капітана! — грубо наказав Циганєвич.

Матрос і вухом не повів, лиш гримнув лядою.

Довелося повторити напад лементу — навколо ляди зібралися щебетливі матроскині.

— Ми зараз вам допоможемо...

Тут нагодився капітан.

...Як око вловило берегову лінію, на воду спустили човна з трьома пасажирами. А в сейфі капітанської каюти оселилася рожева перла, загорнута в чисту батистову хустину.

25.

рась Маґдебурко виховував своїх помічників — Юлька та Фелікса, цитуючи славного Магатму Ганді: не брешіть, не лайтеся, не куріть. І на цьому зупинявся, бо той півголий мудрець радив ще й не їсти солодощів, а чай пити лише на воді з ріки Саберматі — священної для індійців.

— Хіба хтось вже скасував гасло французів: пийте вино — проживете довгий вік? — підморгував Рідлєр, що полюбляв потішити себе келихом шампана.

— То ж вони проголосили тим американцям, які переплачують за контрабандний алкоголь! Зрештою, французи — найвідоміші жартівники, — відбивався Юрась.

— І найбільші шанувальники жіночої краси! — додав Кароль.

— Я читав у газеті, — сором'язливо мовив Юлько, — що паризькі жінки з підмальованим лицем і підчорненими очима вдень виглядають, наче страховиська, зате вночі...

— Ти щось не те читаєш, юначе! А що там пишуть про амазонок з Бруховичів? Кого ще вони налякали серед ночі? Юлько знітився.

— Те, що й завжди! Але на базарі я чув балачку: зупинили візника, упіймали адвоката Альбертшулле, повивертали йому всі кишені, але нічого не взяли — і відпустили.

— Чекай, чекай, — а що ж візник?

— Візник зразу ж поїхав.

— Можливо, там таємно знімають кіно? — припустив Фелікс.

— І перевдягнені в темні строї артистки хапають перших-ліпших обивателів, щоб пересвідчитися в їхній фінансовій спроможности? Щоб потім показати в кіні, хто як виглядає в переляці? — жартував Юрась, подивований вже сьомим випадком дивного «грабунку». — Це тебе спантеличила поява Клари Бов? Так вона втратила працю в Голівуді через свою секретарку, що її обкрадала та ще й заскаржила в поліцію про сховану в гримерці пляшку віскі.

— То вони шукають мільйонера з готівкою! — вдався до жартів і Рідлєр.

— Нам за це ніхто не заплатить, та слава варта того, щоб вивідати, що воно за зграя...

Юрасеві ніхто з нишпорок не заперечив.

Усе місто було збурене поголосом про небезпеку в Бруховичах, проте ніхто з потерпілих не зголошувався до поліції. А що можна там сказати? Що тебе, чоловіка, витягли з фіякра п'ятірко дівчат, обшукали і лишили в лісі блукати до рання?

Такі випробування першому випали Теодору Козобродському — і йому ніхто не повірив, знаючи прихильність до фантазування та неприхильність до кобіт різного віку. Другим бігав лісом навпростець Осип Фієрман, відомий тим, що разів із тридцять збирався одружуватися, а потім відхрещувався від нареченої, наробивши дівчині встиду.

За тиждень вже перекупки реготалися з Михаїла Гвоздецького, банкового урядовця, якому молода жінка поклала на стола немовля, промовивши: «Це наша дитина! Заопікуйтеся нею, бо я не маю звідки!» Його теж піймали під Бруховицьким лісом.

— То, певно, помста за жіночі кривди,— підказала Юрасеві мама, бо на Краківськім обіг новин відбувається швидше, ніж в часописах.

— Альбертшулле вже не годен нікого скривдити — сам покривджений своєю Маґдою, — зауважив Рідлєр, коли почув від Юрася версію досвідченої жінки.

— Що ж тоді? — розводив руками нишпорка.

— Та не на того натрапили — і все!

Юлько з Феліксом сиділи, не втручаючись в розмову старших.

— Спробуємо підловити на живця? Хто охочий?

— Охочим першим будеш ти, Юрасю, бо вже стільком паннам наробив кривди: оминаєш їх, як здохлу кішку в брамі.

Хлопці пирхали від сміху собі в пригорщі, Кароль реготав зі свого тільки-но скомпонованого дотепа, а Маґдебурко рум'янів та усміхався, як молодик на рекламі капелюхів Антіна Кафки.

— Мені корисно вдихати нічне повітря хвойного лісу...

В часі бесіди наших нишпорок гімназистка Марта Гуляйгродська відмінювала біля дошки латинського займенника OMNIA, а коли повернулася на своє місце під вікном, отримала записку, згорнуту в рурку. В ній стояли чотири крапки. Дівчина поставила ще одну.

Марта мешкала в ошатнім будиночку на Замарстинові, звідки літніми вечорами чулася меланхолійна музика. Ні, це не вона ніжила чорно-білі клявіші — це її бабця Наталена згадувала свого коханого улана, що звабив вусами та військовою удатністю. Узимку дах надягав смушкову шапку, а весь будиночок був обтулений перинами снігу, навесні він пишався бузковими кущами, восени піддавався з усіх боків вітрам.

Мартин татусь був знаменитим тенором. Він весь час пробував у Відні, де за ним наглядала Мартина мама: вона щоранку зазирала в його горло, вигадувала різні полокання, стежила, щоб він не забув одягти під маринарку теплу камізелю, щоб взувався лиш в теплі капці, щоб помешкання було перевітрене рівно за півгодини до його появи з репетиції, щоб... Ви навіть не уявляєте, скільки було тих «щоб»! Тому Марта лишилася з бабцею, яка любила її — синову доньку, та часом докоряла невістці, що та носиться із своїм талановитим мужем, як із засмердженим яйцем.

З бабцею жилося просто, але невесело, а діяльна натура вимагала чогось небезпечного, та не дуже грішного. Так гімназистка згуртувала ще чотирьох сміливих приятельок, які прагли пригод задля пригод.

Спочатку вони, перемірявши сукні Мартиної мами, хотіли вдавати легких дам, чіплятися до чоловіків, а потім втікати. Марта не погодилася — так можна було втрапити до поліції і заробити ос лаву на все життя.

— Треба когось вистежити, коли він їде за місто, а там...

— Що там? — бралася нетерплячкою Ірена.

— Як опришки? — питалася Анна. — Пограбуємо і віддамо бідним?

— А на ранок знатиме увесь Львів! — застерегла Володимира. — Бідні перші ж про вас і рознесуть вісти.

— Треба їх просто налякати і... відпустити, — ніби розмірковуючи, сказала Варвара.

— Кого — їх?

— Та хто втрапить до рук!

Не слід думати, що дівчаткам так легко було влаштувати конспірацію перед родичами. Доводилось вигадувати причини, чому вони так часто збираються у Марти: готують виставу, шиють лашки для бідних діток, вчаться ансамблевого співу, читають вголос бабці старовинні книги...

Насправді ж вони в сутінки виходили з Мартиного дому — в темному одязі, як черниці, і покрадьки простували до лісу. А хто потемки їхатиме на таємні розваги, той хай начувається! Так що вибір «жертв» був довільним.

Юрася в Бруховичі повіз не просто візник, а поліційний аґент, добре тренований на ноги, бо ж мало не щодня мусив пізнати підошвами все місто. Це вже не вперше вони проїжджали небезпечною дорогою, виманюючи прихованих в лісі помщальниць.

Коли з узбіччя почали перебігати якісь тіні, аґент тихенько свиснув і зупинився. Юрась напружився. Дверцята фіякра хтось безнадійно шарпав, але вони були замкнені так, що лиш пасажир міг відчинити. «Візник» тим часом перемовлявся з нападниками:

— Хлопці, там стара пані, я її везу до родичів!

— Старі пані о такій порі сплять під перинами! — відповів хтось ламким голосом підлітка.

«Хоче приховати, що дівчина!» — сказав сам собі Юрась, різко смикнув дверцята і вхопив першого ж «опришка».

Фіякр помчав вперед під посвист рішучого «візника», з голови «упійманого» злетів каптурик і пахуче м'яке волосся залоскотало Маґдебуркові під носом. Дівчина не пручалася — вона від страху зімліла.

— Панно, отямтеся! — наказово промовив Юрась, відпустивши її на сидіння.

Він навпомацки поплескав по щоках, узявся за зап'ясток: живчик засвідчив здорове серцебиття.

Незворушний до жіночих зваб Юрась раптом відчув якесь надзвичайне піднесення.

«Отак би їхати кудись у подорож — і не спинятися...»

Спинитися довелося біля першого ж міського ліхтаря, бо незнайомка зненацька лупнула очима і почала кликати на допомогу.

— Тихіш, мила панно, спочатку познайомимося! Я не заподію вам лиха — я детектив Маґдебурко. Приватний...

— І ви не здасте мене в поліцію?

— Хіба там місце такій красуні? Куди вас відвезти?

— До бабці, на Замарстинів...

— Та ми й недалеко від'їхали. Чий дім?

— Гуляйгродських...

— Знаменита фамілія! Чого ж вам вдома не сидиться?

Марта зітхнула.

— Якщо не минеться пожадання небезпеки, раджу вам зайнятися по-справжньому нишпорством. Будете Пінкертоном у спідниці! Але як досягнете повноліття.

Юрась і не зчувся, що тримав дівчину за руки, як це буває на побаченні між закоханими, і вона не поспішала висмикувати пальчики в темних шовкових рукавичках.

— Пане Маґдебурку, — озвався аґент, — скільки ще мені стриміти на цім незручнім сідалі? Як ті візники втримуються і не сповзають?

— Одну хвилю! То яке наймення вам дали при хрещенні?

— Марта Марія...

Тієї ночі Маґдебурко майже не спав, заскочений таким несподіваним вислідом історії про «розбійниць».

Крутився, як тріска в ополонці, і Ґеньо Муркоцький, позбувшись прибраного імени Стасьо Крузенштарн після летунської «пригоди». Він лежав у переділі першої кляси потягу Відень-Львів і міркував, як його зустріне рідне місто, де він має перебути певний час. Утікав з нього жовтодзьобим гімназистиком, повертався сином-студентом голландця Степпера, а тепер прибуде заможним чоловіком. Чи згадає гімназійного приятеля Максиміліан Морґен?

Не спала Маґдуся в помешканні на вулиці Супінського, роздратована хропінням свого ледачого адвоката і раптовим зникненням Данила Ставського, що, певно, знову завіявся в Монте-Карло. Ще не час появитися біля неї такому вродливцю, як Ґеньо.

А старі леви позаплющували очі і бачили сни про людей.

І це ще не кінець історії. Оповідь триває...