I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Глава перша

Я не люблю гівняних людей і вони відповідають мені взаємністю.

От і питання: як відрізнити гівняних людей від не гівняних? І чи не можуть одні під тиском зовнішніх обставин перетворюватися на інших, та навпаки? Чи не є гівно, яке ми бачимо в інших, лише дзеркальним відбитком того гівна, що міститься в нас самих?

Учора уві сні до мене приходив мій Наставник, із яким у нас відбулася вкрай неприємна бесіда. Усівшися на краєчку ліжка, він проказав:

— Ми впритул наближаємося до кульмінації цього твору. Чи не страшно тобі зазирнути в очі дияволу? Чи готовий ти стати з ним на герць?

У вікно через незабрану фіранку зазирав молодий місяць.

— Я не зовсім розумію, про що йдеться. Який диявол? Який герць? — поморщив уві сні носа, закинувши за голову занімілу руку.

— Наближається вирішальна мить, коли тобі належить здійснити вибір, від якого залежатиме твоя подальша доля, а значить, і доля всього людства.

— То підкажіть, що я маю робити?

— Дослухатися до свого серця.

— Я дослухаюся. І знаєте, що воно мені підказує? Я хочу бути! Чуєте? Бути, а не жевріти в небутті. Я хочу бути визнаним і знаменитим. А ще заробляти такі гроші, які дозволяли би ніколи про них не думати. Мені набридло моє зашмаркане, вбоге життя у богом забутій країні катастроф, яку весь світ асоціює як не з Чорнобилем, так із голомозими скіфськими мармизами моїх співвітчизників-заробітчан. Україна? Не знаю такої держави... Територія, заселена жлобами, народними депутатами та їхнім електоратом, який продає свою душу за гречку. Витолочене пострадянське царство без пристойного театру, музики, літератури та кінематографа. Геть до Варшави, Парижа, Лондона... Куди-небудь, тільки геть!

Наставник тихо розчинився в передранішніх присмерках, а я все продовжував вихекувати із себе уві сні прокльони на адресу країни, що мене породила.

Прокинувся весь у липкому поті, що стікав по шиї.

Два дні тому на Единбург впала спека. Місто, розжарене за день сонцем, зовсім не охолоджувало нічне повітря, що задухою запливало до кімнати крізь розчахнуте вікно. Будильник біля ліжка показував п’яту годину ранку. Я перевернув мокру подушку сухим догори і лежав у ліжку абсолютно голий, намагаючись заснути.

Думав про смерть.

Знаєте, як би мені хотілося померти? Навесні, у саду, повному квітучих яблунь та галасливих правнуків. Я би сидів у глибокому лозяному кріслі і років мені було б далеко за дев’яносто. А перед тим я придумав би для дітлахів таку гру: заховав десь на дніпровських пагорбах скарб (усе, що заробив за життя і переплавив у золото), дав би їм у руки карту, сказавши: «Шукайте!».

Вони б увесь день бігали веселою зграєю понад Дніпром, і прийшли б до мене надвечір із великим глеком. Замурзані, щасливі. «Дідусю, ми знайшли твій скарб!» Аж гульк — а я мертвий. Сиджу в кріслі всміхнений, а на мене сиплеться яблуневий квіт.

І тоді б мої діти сказали нащадкам: «Він прожив довге і щасливе життя. Дай Боже, всім таке прожити!». І ніхто б не плакав. А узяли б, розклали багаття і спалили мене, розвіявши попіл над Дніпром.

Сер Мак-Лох заїхав по мене в неділю після вистави, як і обіцяв.

Того вечора я грав натхненно, захоплено, з насолодою. Проте після вистави до мене підійшов невдоволений Трюфель, відвівши убік, категорично заявив, що він не потерпить подібної «звьоздності».

— Ви абсолютно випали з ансамблю, Оресте. Що це було? Це була не гра, а типове «самолюбованіє». Ви не бачили партнерів, не чули їх. Виробляли якісь незрозумілі па, руйнували мізансцени і дозволяли собі імпровізації, неприпустимі в руслі наскрізної дії вистави. Я подібної «отсєбятіни» у своїй виставі бачити не хочу. Я забороняю вам у подальшому подібну міру вседозволеності!

— Але ж публіка шаленіла. Альфреде Петровичу, ви самі бачили їхню реакцію на мою гру. Понад десяток овацій упродовж дії! Погодьтеся, такого ніколи не було?

— Можливо. Але я не дозволю подібне «прем’єрство» у своїй виставі, бо не хочу, аби інші актори почувалися гарніром до «котлети по-київськи», на роль якої, очевидно, претендуєте ви. Моє творче кредо — це командні дії та ансамблева гра. Мені в трупі не потрібні актьори-звьозди. Мені потрібен театр-звєзда!

Його спітніле юдейське обличчя бризкало на мене слиною крізь вузенький ротовий отвір, повний жовтуватих кривих зубів. Ручки стискалися в смішні кулачки, а шия видовжувалася, як у гусака. Так і підмивало сказати щось відверто антисемітське. Я ледве стримався, але конфлікту не уникнув, бо, несподівано для себе, наважився на відверте хамство:

— Та якщо хочете знати, то вистава ця існує тільки завдяки мені, а вся ваша режисура — фуфло.

— Шикарно! — задихнувся автор фуфла. — Можемо вважати, що на цьому наша співпраця у Києві закінчується, і я зможу пошукати вам заміну?

— А чому у Києві? Пошукайте її прямо зараз. Хай Цар-Підлядський мене замінить, подібно до того, як він замінив Лажу. Хіба не ви неодноразово казали, що в театрі незамінних нема? То в чому справа?

— Це нечесно щодо колективу! — крикнув мені у спину режисер, коли я рушив до виходу. — Ви негідник, Капітанський! Негайно пообіцяйте мені, що дограєте всі вистави до кінця!

— Я подумаю, якщо ви зі мною чемно поводитиметесь, — не обертаючи голови, відказав з ядучою посмішкою на обличчі.

— І ви зовсім не переймаєтеся тим, що подумають про вас колеги?

— Мені байдуже, що подумають про мене колеги! Хай переймаються тим, що подумаю про них я!

Мак-Лох чекав на протилежному боці вулиці.

— Радий бачити тебе, друже, — ухопивши за лікті, двічі приклався своєю короткою борідкою до моїх щік, наче ми дійсно вже стали старими друзями.

Від старця тхнуло знайомим мені парфумом «Хьюго Босс».

— Bay! — я ошелешено відсторонився, розглядаючи його шикарний смокінг і жовто-блакитну (насправді золото-синю) краватку-метелик та піжонську хусточку в тон, що стирчала з нагрудної кишеньки. — Я теж хотів би так виглядати у своєму зрілому віці. Нас сьогодні прийматиме Її Величність королева Великобританії?

— Не зовсім, — усміхнувся старий, — але рівень заходу дуже високий. Там будуть усі, включаючи Спілберґа. Ти чув про такого режисера, як Ларс фон Трієр?

— Ні.

— Геніальний чувак. Мій протеже. Сьогодні представляв в Единбурзі свій новий фільм «Розсікаючи хвилі». Емілі Вотсон зіграла геніально. Гадаю, вона отримає за цю роль «Оскара». Принаймні я зроблю все можливе... Ходімо до автівки...

Мак-Лох люб’язно спрямував мене у бік Фредерік-стрит.

— Про що фільм?

— Звичайна шотландська дівчина, глибоко віруюча, закохується та одружується з норвезьким нафтовиком, з яким стається нещасний випадок. Травма хребта і пожиттєва знерухомленість. Він дуже страждає від того, що не може задовольнити плотські бажання своєї коханої, і нарешті просить її переспати зі своїм другом. Емілі геніально передає страждання дівчини, вихованої у суворих релігійних правилах, яка заради коханого зважується на подібне. І стається диво! Здавалося, безперспективно приречений нерухомий овоч починає одужувати... Цікавий поворот, чи не так?

— Ви маєте на увазі, що плотський гріх має лікувальні здібності?

— Ще й які, мій друже! Обов’язково подивися це витончене кіно. Здається, вийшов справжній шедевр.

Ми зупинилися біля кутастого раритетного авто кольору глибокої сірої шиншили з хромованими фарами, бампером та ковпаками на колесах.

— Класичний «Бентлі Салун» 1935 року, — гордо глянув на авто Мак-Лох. — Моя улюблена модель. На відміну від гонорових нуворишів, які обирають «Роллс-Ройси» з водіями, я волію їздити за кермом сам. Бентлі з особистим водієм — взірець несмаку і кітчу. Тому у тебе сьогодні буде дуже дорогий шофер. Сідай, — підморгнув хитрим сірим оком з поросячими віями, широко розчахуючи переді мною дверцята.

Ми досить довго кружляли містом. Дивлячись у вікно, я краєм вуха слухав мого благодійника, з вуст якого раз у раз зривалися зоряні прізвища тих, кому він складав протекцію на шляху до світової слави.

За вікном пропливали яскраво освітлені вітрини магазинів. Спершу вони виглядали цілком сучасно. Але поволі вогні тьмяніли, написи на вивісках викручувалися й танцювали у стилі шрифтів епохи арт-деко. Вони запрошували придбати нові моделі корсажів, зубний порошок, відвідати виставку сучасних досягнень оптики, зазирнути до крамниці «Готового одягу містера Вулфорта», а також поласувати еклерами у кав’ярні «Париж».

Аж ось мою увагу привернув справжнісінький кеб, що проїхав повз. Вуличне світло робилося дедалі темнішим, і я побачив, що замість електрики в ліхтарях горять газові ріжки. І це був тільки початок тих дивних пригод, які чекали на мене цієї ночі.

Шиншиловий «Бентлі» зупинився біля височенної глухої стіни з темними вікнами. Яскраво освітленим був лише під’їзд, до якого вів перекинутий через рівчак місток із залізними бильцями, дуже схожий на корабельний трап.

Море було десь близько. Усе довкруж просякло пахощами прілих водоростей, мазуту, риби, гнилих мушель та іржавого заліза. Я це відчув, коли величезний ліловий негр у червоній лівреї та білій перуці з буклями розчахнув дверцята, запопадливо захистивши мене великою парасолею від мокрої мжички, що сипала з неба.

«Дивно, — подумав я, вибираючись з авто, — у центрі міста задуха і ясне небо, а тут дощ і максимум дванадцять градусів. Знову цей Мак-Лох щось мутить...»

— Привіт, Томасе, що всі гості вже зібралися? — запитав старий у негра, стягуючи з рук яскраво-жовті лайкові рукавички.

— Так точно, ваше прєвасходітельства, все ждут только вас...

— Йолоп, — розчаровано зітхнув продюсер, кидаючи рукавички в салон, — я ж до тебе звернувся не російською, а українською.

— Віноват-с, ваше високапрєвасходітельства. Запамятавал, что ета два разних язика. Слишу славянскую рєчь, а славянє — ета русскіє...

— Ну-ну, занадто тупий ще, аби розбиратися у таких складних матеріях. Ще раз зробиш помилку — поїдеш мити казани. Зрозумів?

— Так точьна, ваше прєвасходітельства.

— Нездара, — промовив до мене сер Мак-Лох, коли ми, подолавши трап і невеличкий вестибюль, опинилися віч-на-віч у кабіні доволі сучасного ліфта. — Ніяк не може звикнути до того, що СРСР уже нема і то може бути образливо для гостей, коли до них звернуться не національною мовою.

— Нічого страшного. У Києві майже всі розмовляють російською.

— Realy?

— Да. Абсолютно мєщанскій город...

На останньому, шостому, поверсі перед дверима ліфта на нас вже чекав інший ліловий негр з буклями в такій самій червоній лівреї.

— Вітаю вас, панове, — чемно схилив він перед нами голову, звертаючись вишуканою українською. — Чим я можу бути корисним?

— Томасе, будь ласка, проведи нашого гостя у гардеробну кімнату і, в разі потреби, допоможи йому підібрати відповідне вбрання.

— І цей теж Томас?

— А чого напружуватися? Для мене всі негри — Томаси. Як і всі китайці — Лі, а всі араби — Алі. І тільки слов’яни, як не рожа — то Сірожа, ха-ха-ха. Ну, на крайній випадок, Саша чи Наташа, ха-ха-ха... Я чекатиму на тебе в залі... — останню фразу старий проказав серйозно, ретельно поправлявши рубінові запонки на обшлагах білосніжної накрохмаленої сорочки, й рушив туди, звідки линули звуки чарівної музики.

Це був «Мій шлях» Френка Сінатри.

— Френк сьогодні з нами, — поштиво кивнув головою Томас, підтверджуючи моє мовчазне припущення: чи не сам то Сінатра співає? — Прибув спецрейсом із Нью-Йорка на прохання містера Іштвана та його друга пана Шороша. Маестро вже не дає публічних виступів, але на прохання цих джентльменів погодився зробити виняток. Дозвольте провести вас до гардеробної?

Під моїми ногами стелиться вишуканий старий паркет, застелений трохи вичовганими персидськими килимами тонкої роботи. Всередині великої зали — овальний стіл, на якому ваза, повна свіжих жовтих тюльпанів (тюльпани у серпні, хе, де ви ще таке бачили?). Три вікна забрані глухими віденськими шторами. Праворуч від входу, біля комина, — канапа, два крісла та невисокий столик зі стосом модних журналів. Ліворуч декілька ширм і висока стара шафа в усю стіну.

— Одяг у шафі, там же і взуття, — вказує рукою Томас. — Вхід до вбиральні і ванної кімнати через ці двері. Якщо потрібна допомога, ось шнурок дзвінка. Я буду неподалік. Власний одяг залиште, будь ласка, на цьому кріслі і не забудьте вказати адресу, куди ми його доставимо завтра до полудня.

— Окей, окей, — кивав я головою, чемно вислуховуючи його делікатні настанови.

Перший-ліпший смокінг розміру М підходить мені ідеально. «Маю європейський тип фігури», — з пихою думаю про себе.

Аж раптом намацую в кишені якийсь прямокутничок. Презерватив. Хм... цікаво. Лишаю кондом у кишені.

Далі обираю чорні лаковані туфлі сорок другого розміру. Зупиняюся на чорному в дрібний білий горошок метелику. Стильно, елегантно, без надмірної яскравості і водночас неординарно.

Вдягнувшись, простую до ванної кімнати. Шафа з парфумами стоїть праворуч від умивальника. Серед усіх обираю, звичайно ж, «Хьюго Босс». Кілька крапель аромату на долоню, по щоках, шиї, за вухами р-р-р-розтираю вправним рухом. Надибую банку з брильянтином. Півхвилини і маю зачіску, яка мені найліпше личить. Називається «гніздо». Біляве волосся, на перший погляд, неохайно стирчить у різні боки, але насправді виглядає дуже стильно. Останній штрих — руда борода. Її, навпаки, прибиваю спеціальним воском.

«Ну що ж, красунчику, ти готовий до зустрічі із шикарним життям», — із захопленням роздивляюся себе у люстерці.

— Чи можу я вас провести до гостей, сер? — люб’язно питає Томас, якого я викликав, смикнувши за мотузку дзвінка.

— Так, я готовий.

— Тоді, прошу пана... здається, так кажуть у Львові?

— Абсолютно правильно, Томасе. П’ять балів! — даю йому цілих десять фунтів чайових.

Вчіть українську мову, тупі російськомовні недоумки. Якщо навіть далекий единбурзький Томас здатний це зробити, то невже ви гірші?

Глава друга

Все було точнісінько так, як у кіно, що його широкі маси люблять саме за те, що воно показує їм те, чого в житті простолюдинів майже ніколи не трапляється.

На сцені Френк Сінатра. Справжній... Очманіти!!! Я навіть бачу, як виблискує каблучка на мізинці руки, якою він тримає мікрофон.

Му-у-у-ун рівер вайдер зен е ма-а-а-айл...

За маестро на сцені справжній оркестр. Осіб сорок у білих смокінгах і всі негри.

— Що питимете? Шампанське, біле вино, мартіні з горілкою?

До мене підходить офіціант із тацею, повною струнких келихів.

— А просто горілки можна?

— Звичайно, горілку подають у барі.

— Тоді мені туди... — пробиваюся до бару крізь вальсуючі пари.

— Хелоу, — чемно киваю головою чуваку, чиє обличчя мені добре знайоме.

Стривайте, та це ж Спілберґ! Мамо рідна... Ну, так, це його окуляри! Спілберґ танцює з Меріл Стріп. Чуєте, Спілберґ танцює з Меріл Стріп на відстані витягнутої руки від мене!

«Привіт», — усміхається Меріл Стріп, побачивши мою очманілу мармизу.

«Хай, Меріл-л-л-л», — роблю я їй ручкою і піднімаю угору великий палець, мовляв «ти суперчувіха»!

Це я так, мов би кажу Меріл Стріп — ти суперчувіха! Чуєте? Це я кажу Меріл Стріп в очі — ти суперчувіха! Меріл Стріп... Чуєте? Я!

— Мені, будь ласка, горілку... — це вже до бармена за стійкою.

— Ю ар фром Раша? — розвертається чувак, який допіру сидів до мене спиною, либонь, зреагувавши на мій слов’янський акцент.

— Ноу, ай ем нот Раша, ай ем фром Юкрейн...

Майкл Медсен і Квентін Тарантіно також сьогодні п’ють горілку в компанії Джульєтт Льюїс, в яку я закохався ще після «Природжених убивць».

Її шию оповиває тонкий ланцюжок з кулоном-ключиком. «Хочеш я зроблю тобі масаж ніг?» — пам’ятаєте цей кадр з фільму «Від смеркання до світання»? У підсвідомості чомусь спливає саме ця фраза, яка буквально рветься з мого горла, так що я себе ледве стримую, аби не пожартувати невдало.

— Юкрейн із Раша? — питає в мене Тарантіно.

— Hoy, Юкрейн із нот Раша. Зіс із діфренд кантрі, бікос ві хев діфренд ленгуіч, кальче енд хісторі. (Ні, Україна — це інша країна, яка має відмінну мову, культуру та історію.)

— Вот із зе кепітал оф Юкрейн? — примхливо, зовсім як у кіно, морщить носа Джульєтт Льюїс.

— Кієв із а кепітал оф Юкрейн.

— Ай ноу, ай ноу, Чернобиль бабах... — сміється мені в обличчя Майкл Медсен. — Хелоу, чернобиль-гай, — простягає мені руку. — Май нейм із Майкл, зіс із Квентін, зіс із Джульєтт...

Чуєте?! Це сам Майкл Медсен простягає мені руку, особисто представляючи культового режисера Квентіна Тарантіно та мою улюблену актрису Джульєтт Льюїс. Майкл Медсен мені...

— Найс ту міт ю, Майкл, — тисну я йому руку, — хелоу, Квентін, хелоу, Джульєтт...

Це я кажу «хелоу» Квентіну Тарантіно і Джульєтт Льюїс, яких мені представляє Майкл Медсен. Чуєте... Особисто Тарантіно, Медсену і Льюїс кажу:

— Май нейм із Орест, ай ем юкрейніан ектор, діректор енд продюсер...

Брешу звичайно, ну а як інакше в подібній ситуації? «Здаватися, а не бути» — основний канон гламурного життя. Ну, та нічо, в крайньому разі інколи можна...

— Ваша горілка, сер...

Бармен ставить переді мною срібну тацю із запітнілою чаркою горілки, а поруч — увага! — срібна креманочка з товченим льодом, на якому лежить тонка ложечка, повна осетрового кав’яру.

— Ікра і водка, КГБ, сєльодка, — сміється Майк Медсен, а потім питає у мене, чи варто йому їхати до Росії, бо він отримав запрошення з кіностудії «Мосфільм» знятися в якомусь кримінальному бойовику.

— Платять пристойні гроші за епізод, то чому не заробити? У вас там безпечно?

— Узагалі я живу в Києві, а «Мосфільм» у Москві, і Росія — це не Україна. Я не дуже обізнаний, що там у Москві відбувається...

Це була моя стратегічна помилка, проявити некомпетентність у питанні, на яке Майкл Медсен сподівався отримати від мене відповідь. Ці американці у спілкуванні досить цинічні. Тут вони усміхаються і плескають по плечу, але тільки втрачають до тебе інтерес, одразу роблять вигляд, буцім тебе для них не існує.

Не почувши відповіді, він просто від мене відвернувся, продовживши теревені з Тарантіно та Льюїс з приводу якоїсь Дінн Морган, якій він чи то вже освідчився, чи то тільки збирався це зробити.

Я залпом хильнув горілку. А коли підносив до рота ложечку з кав’яром, побачив, як у мене від нервового збудження тремтить рука.

Ще б пак, уявіть собі: я — звичайний український актор, п’ю горілку в компанії Квентіна Тарантіно, Майкла Медсена та Джульєтт Льюїс! На сцені Френк Сінатра, що допіру співав «Мун рівер», а тепер заходиться романтичною баладою «Убий мене ніжно». На танцмайданчику вже вищезгадані Спілберґ із Меріл, Брюс Вілліс із Демі Мур. Трохи далі за барною стійкою про щось теревенять Джек Ніколсон із Джессікою Ланж. Он до стінки туляться Ів Сен Лоран із Сінді Кроуфорд. Куди не кинь оком — суцільні зірки світового масштабу!

— Ну що ж, друже, у мене для тебе є приємна новина... — підібравшись ззаду, обійняв мене за плечі містер Мак-Лох. — Наступної неділі ми з тобою вирушаємо до Лос-Анджелеса на проби. Я поговорив зі Стівом і ми, можливо, летітимемо в одному літаку, то я тебе з ним познайомлю особисто. За візу не хвилюйся. Я все зроблю упродовж одного дня.

Співає Сінатра на сцені.

— Що ти п’єш?

— Горілку.

— Прекрасно. Бармене, будь ласка, дві горілки. Давно не пив, але підніму цю чарку за твоє майбутнє і твоє нове життя, — каже він вкрадливо, майже на вухо, під ніжну мелодію оркестру й оксамитовий голос Френка. — Проте вибір за тобою. Я ні в якому разі не хочу, аби ти зробив це прямо зараз. Зранку Томас поверне тобі твій одяг, а ти на оцій візитівці напиши одне коротеньке слово «так» чи «ні» і передай йому. Я дуже чекатиму!

Мак-Лох протягнув мені густо-червоний прямокутник, на якому золотими літерами було витиснено «Сер Джонатан Мак-Лох — продюсер». І більше нічого.

— За цим телефоном ти в будь-який момент можеш викликати авто, що відвезе тебе додому.

Він випорпав з внутрішньої кишені золотий «Паркер», зняв ковпачок і накреслив на візитівці три цифри «666». Потім подмухав на чорнила, передав візитівку мені, нахилився до вуха близько-близько і палко зашепотів:

— Запам’ятай, цим світом правлять обрані. Стати багатим і знаменитим у ньому без нашої участі неможливо. Скористайся шансом прямо зараз, бо завтра може бути пізно. Адже я дотримуюсь принципу: «раз, два, але не три». Перший шанс ти втратив, ще в день відкриття фестивалю, коли тобі до рук потрапив Договір. Третього шансу не буде ніколи. Так і підеш у небуття разом з усіма своїми талантами та амбіціями. Згинеш, нікому не потрібний в невідомий своїй, убогій Україні. І наостанок — тримайся подалі від Катерини і взагалі від баб. Довіряй тільки чоловікам!

Після того він рвучко обійняв мене за шию та увіп’явся ротом у мої роззявлені вуста.

Я очманів і був уже сіпнувся вбік від шоку та відрази, але Мак-Лох міцно тримав мене в цупкому захваті. Звідки й сила з’явилася у старого хруня?

Я ледь не блювонув, відчувши в себе на губах його слизький та вертлявий язик, але міцно стиснув щелепи.

Перед очима спалахнули вогяні літери підараси атакують!

Цей мерзенний акт насильства, здається, тривав цілу вічність. Нарешті він відвалився від мене, як той кліщ.

— За твоє прекрасне майбутнє! — схопив принесену барменом чарку, перекинув її собі в рота і навіть не закусюючи, відчалив від мене, вимахуючи рукою якомусь білявому чоловікові в окулярах, що стояв біля сцени, знервовано озираючись по боках.

Глава третя

— Боже, кого я бачу!? Оресте, невже це ти?

— Дано? — з відразою обтер серветкою обслинявлений старцем рот.

Вона кинулася мені на шию. Моя співкурсниця Лена Шнельгаузен — ефектна одеська єврейка, яка ще в інституті взяла собі псевдо Дана Мартіні.

Понад три роки тому вона звалила до Америки і за цей час встигла знятися в декількох фільмах, де грала ролі повій російського походження. Я бачив її в одній сцені поруч зі Сильвестром Сталлоне та Куртом Расселом.

— Очам своїм не вірю! Як ти тут опинився?

— Та добрі люди допомогли...

— Ага, бачила я цих «добрих людей». Ану зізнавайся, негіднику, цей Мак-Лох тебе вже трахає? — сміється широко відкритим ротом, повним бездоганних крупних зубів.

Вона і в інституті була дуже собі нічого. Метр вісімдесят два сантиметри зросту на височенних підборах. Справжня Ейфелева вежа. Довга вечірня сукня з червоного атласу, декольтована майже до самого пупця, відкривала її груди в усій красі. В Україні таких грудей у Дани не було. Тугі вишні сосків звабливо напинали тканину зсередини. Висока копиця рудого волосся, пломенисті губи, розкосі зеленкуваті очі хижої кицьки, акуратний носик (здається, носик теж колись був не таким красивим), пещена шия, пальці з кривавим манікюром на довгих, по моді квадратно обпиляних нігтях.

— Та пішла ти в жопу, Данко, ніхто мене тут не трахає...

— Не трахають? — регоче вона, — то значить хочуть трахнути. Тут так: або трахаєш ти, або трахають тебе. Чи, скоріше, так: спершу трахають тебе, щоб ти згодом міг трахнути інших. Ходім, Каштанський, трахатись, раз ти такий крутий! Я давно тебе хотіла, ще в інституті, але ти, курва-мама, все із Маринкою таскався... От корова, сукню шампанським залила...

Дана дійсно трохи напідпитку.

— А де тут можна трахнутись, Дано? — тримаючи подругу за талію, я автоматично намацую презерватив у кишені смокінга. Залпом перехиляю горілку, аби забити присмак старечої слини Мак-Лоха в роті, і відразу замовляю ще.

— А он там, бачиш, — вона киває головою у бік підсвіченої фіолетовим сяйвом ніші. — Там повно кают для гостей і чимало різних блядей обох статей. Тобі подобаються хлопчики, чи ти й досі дрімучий натурал?

— Йди в сраку.

— Вибач, Каштанський, мені погано, мені дуже погано, — зненацька вона виплескує залишки шампанського просто собі під ноги.

«Та вона під кокаїном», — проноситься у голові думка.

— Так, я під коксом, — миттєво підтверджує вона моє припущення, — а тому тільки я тобі можу розповісти всю правду про це, пардон, товариство, яке нас оточує. Вибач мені, напилася, як дурна... Каштанський, як добре, що я тебе тут зустріла... Все скінчено. Життя моє скінчено... Більше не можу бути серед них. Я їх ненавиджу!

— Добре, добре, заспокойся, — втішаю я її, проте не забираю руки з крутого вигону тіла, там, де талія, розширюючись донизу, переходить у тугу дупцю. Білизни під тонким атласом нема.

— А зараз, леді та джентльмени, я хочу представити вам героя нашого часу, відтепер видатного режисера Ларса фон Трієра та його команду, яку запрошую на цю сцену під ваші оплески!

Старий збоченець Мак-Лох, відтіснивши Френка Сінатру трохи вбік, стоїть перед мікрофоном.

За його велінням на сцену вибирається півтора десятка людей: акторів, продюсерів, операторів та художників, яких він по черзі представляє.

Насамкінець звертається до сором’язливого блондина, якому здалека вимахував рукою.

— Я не обмовився, Ларсе, коли казав, що видатним режисером ти став від дня прем’єри «Розсікаючи хвилі» — фільму, який ми задумували та продюсували разом. І хоча моє ім’я не значиться в титрах, ти знаєш, як я вболівав і вболіватиму за те, аби цю стрічку оцінили не лише глядачі, а й насамперед члени журі різних кінофестивалів.

Ця стрічка дійсно переверне долі і життя сотень тисяч людей, які й досі знаходяться перед вибором, чи жити у закостенілому, патріархальному світі, чи, зробивши над собою зусилля, вирватися з-під кам’яної плити моральних догм, рятуючи і себе, і близьких людей силою, що міститься в наших звільнених від дрімучих забобонів тілі та душі.

— Ненавиджу, сука, цього грьобаного Мануш-Лоло, — сичить Дана в мене на плечі. — Він диявол. Справжній диявол, який обплутує улесливими словами, обіцяючи золоті гори, а потім краде в тебе душу, перетворюючи все довкруж на пекло...

— Тихше, Дано, що трапилось, розкажи мені спокійно. Ходімо, приляжеш на канапі...

Я піднімаюся з високого барного стільця, і, міцно обійнявши подругу за талію, веду її вбік сяючої флюоресцентними вогнями ніші. Хтозна, може, на мене дійсно сьогодні чекає сексуальна пригода?

— У добру путь, Ларсе та його команда. Вперед — до нових мистецьких та кінематографічних вершин!

Офіціанти розносять шампанське, подають бокали тим, хто стоїть на сцені.

— А тепер, дорогий Френку, — звертається Мак-Лох до Сінатри, — якщо можна, спеціально для мене і для всіх тих, хто закоханий у твою музику, ще раз на біс «Май вей». Ви згодні, друзі?

«Біс! Біс!» — кричать гості і відразу по тому музиканти починають грати вступ до моєї найулюбленішої пісні.

Чи то від захвату, чи то від ейфорії мені здається, що підлога під ногами починає хитатися в такт музиці.

— О, відчалюємо, — якось відсторонено каже Дана.

— Куди відчалюємо?

— До Нью-Йорка — міста угорського диявола Мануш-Лоло.

— До якого Нью-Йорка? Що ти верзеш, Дано?

— А то ти не знав?

— Не знав, бо мене ніхто не попередив. У мене ще чотири вистави в Единбурзі.

— Та не хвилюйся. Я пожартувала. Ми на «Титаніку», який до Нью-Йорка ніколи не допливе. Ще трохи і почнеться...

— Що почнеться?

— Сам побачиш. Нам заборонено говорити про це новачкам, але тобі я розкажу... Тільки тс-с-с-с, тихо. Пішли на палубу, бо тут якось душно.

«Будинок», який я спершу прийняв за будинок, насправді виявився гігантським пароплавом — точною копією сумнозвісного «Титаніка».

Ми з Даною вмостилися на палубі в широких зручних шезлонгах.

— Сьогодні — передостання неділя серпня. Завтра умовно починається новий театральний та кінематографічний сезон, а значить багато хто потоне сьогодні вночі...

— Хто потоне? Дано, ти можеш перестати говорити загадками?

— Раз на рік на борту «Титаніка» збирається увесь цвіт світового кіно та шоу-бізнесу. Всі знають, що пароплав мусить затонути. Він тоне щороку, а разом із ним ідуть на дно ті, чия кар’єра наближається до завершення. Все, як у ніч п’ятнадцятого квітня тисяча дев’ятсот дванадцятого року. На борту дві тисячі двісті вісім осіб. Врятується лише сімсот чотири. Однак до першого струсу всі мусять поводитися невимушено, ніби ні про що не здогадуються. Це — головна умова. Але після струсу — починаються дикі джунглі. Знаменитостей рятують щонайперше, а новачки і зірки, чия кар’єра на спаді, мусять виборсуватися самі. Виживає найсильніший.

Наступного року вакантні місця займають нові люди. Вони сьогодні зроблять усе, щоб я теж потонула. Але я покажу їм усім, на що я здатна. Вони ще не знають справжньої Дани! Вибач, я не мала права тобі це говорити. Тож можеш вважати, що я врятувала тобі життя. Озброєний той, хто попереджений. Кокс будеш?

Дана дістала з малесенького ридикюля, що бовтався у неї на правій руці, круглу сріблясту табакерку і, відкривши її, підчепила червоним нігтем купку білого порошку.

— Ох вставляє, зараза! — обережно промокнула серветкою сльози на очах. — Косметика не попливла?

— А ти як гадаєш?

— Невже попливла? Ну, та нічо, недовго ще лишилось... А тепер я оповім тобі історію свого життя. Вважатимемо, що це сповідь. Відпустиш мені гріхи, бо я хочу ввійти в наступне життя чистою?

— Дано, скажи, що я не марю... — я потайки озирнувся. — Там за нашою спиною стоїть Шварценеґґер? Невже це дійсно він? Я хочу потиснути йому руку! Термінатор поруч з нами? Бляха-муха, не вірю своїм очам...

— Ти гівно, Капітанський. Людина відкриває тобі душу, розповідає такі речі, які в жодному кіно не побачиш, а ти витріщаєшся на якогось накачаного клоуна!?

— Ну, добре, вибач, я тебе уважно слухаю, але як закінчиш, я піду до нього і потисну руку. Термінатор — це вау-у-у-у!

— Так-от, Каштанський, ти гівно, бо навіть зараз не слухаєш мене, а тільки тішишся гнилою думкою, як, приїхавши у свій сраний Київ, розкажеш усім, що бачив живого Шварценеґґера, який теж насправді лайно і слабак, бо не здатний убити людину, а я здатна. Вже здатна! Гей, офіціанте, ще шампанського. Кокс будеш?

— Ні, Дано, і тобі, здається, досить...

— Начхати, я у порядку. А тепер про цього Мак-Лоха, як він себе називає, а насправді зветься Іштван Мануш-Лоло. Сам, здається, не єврей, бо необрізаний. Я це сама бачила (засміялася вульгарно), тому можеш мені повірити на слово. Але виховувався в родині закарпатських євреїв. Найкращий друг Джошуа Шороша, який спонсорує всю його діяльність. Це він познайомив мене з моїм колишнім чоловіком, продюсером студії «Парамаунт пікчерс». І зробив це після того, як я йому віддалася на дивані за фікусом прямо в нью-йоркському офісі директора студії.

— Він що тебе трахав, цей Мак-Лох? — здивовано глянув я на Дану.

— Це його основний принцип. Як складати комусь протеже, цей старий поц неодмінно має того трахнути. Двустволка галіма ще та!

«Овва, оце так справа!» — я аж упрів від слів своєї подруги і теж потягнувся за шампанським, яке на срібній таці люб’язно приніс нам офіціант.

Дана ще нюхнула коксу і, ухопивши бокал, продовжила:

— Так от, саме Мак-Лох познайомив мене із Джеффрі Катценберґом. Чув про такого? Він співпрацював з Мак-Лохом і вони якраз запускали стрічку «Обернися в полум’ї» з Бредом Піттом у головній ролі. Там були три великі жіночі ролі. Ми познайомилися на паті у Сьюзі Сейдельман, яка жила навпроти Централ-парку і мала розкішний пентхаус. Я віддалася Джеффрі прямо в туалеті. А наступного дня він зателефонував і запропонував мені приїхати на проби. Коли прилетіла в Лос-Анджелес, і він віз мене на студію, то по дорозі ми зупинялися тричі і він трахав мене прямо на задньому сидінні авто без презерватива. Тоді ж я і залетіла. Проби були невдалі через мою недолугу на той час англійську, але знайшли дублерку, яка озвучила за мене роль, і всі проблеми владналися. Через три місяці я вже без кастингу отримала наступну роль у середньобюджетній картині «Коли дощ розмовляє». Була на четвертому місяці, але якось впоралась. І понеслося. Гадаю, зі Сталлоне і Куртом Расселом ти мене бачив?

— Весь Київ гудів — колишня одеситка підкорила Голлівуд. Країна тобою пишається, Дано!

— Так от, слухай, що було далі. Ми прожили з Катценберґом як коханці майже два з половиною роки. У нього була офіційна дружина, двійко дітей і він старанно оберігав імідж добропорядного батька та чоловіка. Але півроку тому все накрилося мідним тазом саме через цього проклятого старигана, Мак-Лоха. Якось на День святого Валентина він завітав до нас на віллу, яку ми винаймали в Малібу. Не приховую, що я тоді була трохи нетвереза, а Джеффрі поруч не було. То цей старий покидьок вирішив до мене позалицятися. Звісно, що я його відшила. Між нами зчинилася сварка і я буквально на хвилину втратила пильність. Півторарічний Семюєль, який грався поруч, виповз зі свого загончика й, либонь, побіг до басейну. Цієї миті виявилося достатньо, аби він устиг упасти у воду... А коли приїхала швидка, Мак-Лох нахабно заявив, що я п’яна заснула на терасі, в той час як малий грався біля басейну сам. Справу, звичайно, зам’яли, але мені кінець, Оресте... Джеффрі повірив старому наклепнику! І скільки я не намагалася пояснити, що Мак-Лох бреше, він вірить саме йому, а не мені... Кокс будеш?

— Ні, Дано, і тобі досить...

— Та хєрня... — вона підчепила на ніготь чималеньку гірку порошку і з насолодою втягнула її ніздрями. — Тепер ти знаєш про мене майже все. Ти відпускаєш мені мої гріхи, друже?

— Так, Дано! Силою, даною мені вищими силами, відпускаю всі твої гріхи. Йди і більше не гріши! — театрально проказав я, піднімаючи руки вгору.

— А ось це зась! — підхопилася вона із шезлонга, скинувши на ходу туфлі на високих підборах, й закрутилася переді мною, наче в танці. — Скажи, правда, я виглядаю супер? Я хочу, щоб мене запам’ятали молодою та красивою.

— Краще скажи, скільки все це коштувало? — ущіпливо поцікавився я.

— Вісімдесят п’ять тисяч баксів.

— Ні фіга собі! Але ти дуже гарна, Дано!

— О, тепер я вже справжня актриса, — знову закрутилася вона переді мною, зненацька пригадавши монолог Ніни Зарічної з чеховської «Чайки», яку ми колись ставили у театральному інституті. — Тепер я граю з насолодою, п’янію на сцені й почуваюся прекрасно... А пам’ятаєте, яке життя було колись, які почуття? Почуття, схожі на ніжні тендітні квіти... Пам’ятаєте: люди, леви, орли та куріпки... Я — чайка, ні, не те. Я — актриса... Я знаю тепер, що робити... Знаю... За все в цьому світі треба платити! А не захочеш платити, то прийдеться розплачуватись! Прощавай, Капітанський. Дякую за те, що ти мене вислухав!

І побігла палубою босоніж, красиво покачуючи стегнами й змахуючи руками, ніби дійсно хотіла злетіти в небо.

«Вона завжди була трохи крейзанута», — подумав я, зазираючи собі за спину, туди, де ще нещодавно стояв Шварценеґґер.

Але найвідоміший після Гітлера у світі австрієць зник.

Глава четверта

Повернувшись до зали, я побачив, що замість великого Сінатри на сцені співає Вітні Г’юстон у довгій білій вечірній сукні.

Після розмови почувався так, ніби на мене вилили цеберко помиїв. Змити їхній післясмак могла хіба що добра порція горілки. Тому без зайвих рефлексій попензлював прямо до барної стійки, на ходу привітавшись з Аль Пачіно та Робертом де Ніро, що сиділи у кріслах за столиком трохи подалі від танцмайданчика та цмулили віскі у компанії Марлона Брандо.

«І як він зіграє Тараса Бульбу? — із зацікавленням глянув я на підстаркуватого, рихлого метра. — Адже йому вже трохи за сімдесят, здається? Взяли б краще на цю роль Клінта Іствуда, якого я, до речі, серед присутніх так і не побачив. Ну, то й що, що він худий? Невже як Бульба — то обов’язково вусатий товстун з пузякою і в шароварах?»

До цієї миті я сприймав весь перебіг подій трохи відсторонено, наче то відбувалося не зі мною. Але після того як і де Ніро, і Аль Пачіно кивнули мені головами у відповідь, відчув себе частиною їхньої касти.

А чим я гірший? Адже й вони у молодості із захватом дивилися на тодішніх зірок на кшталт Лоуренса Олів’є чи Пітера О’Тула. А потім і самі стали зірками всесвітнього масштабу!

— Подвійну горілку, друже, — звертаюся до вже знайомого бармена, — і можна без кав’яру. Просто у склянці.

Зі старим Мак-Лохом ми якось розберемось.

«Якось то воно буде, бо ніколи так не було, щоб ніяк не було», — здається, так промовляє народна мудрість?

А зараз треба просто розслабитися і отримувати задоволення. Сьогодні — весь світ для тебе! І Вітні Г’юстон співає для тебе, і Роберт Редфорд теж відповідає тобі на вітання, і навіть вагітна Мадонна із зацікавленням дивиться у твій бік, бо ти дійсно крутий чувак і дуже стильно виглядаєш у цьому смокінгу із неохайною зачіскою на голові.

Тож: «Будьмо — гей»!

Підозріло якось у цій компанії звучить цей заклик. Ще треба придумати, як би так з’їсти рибку, аби не сісти на шишечку старому хруню. Пропєтлять між крапельок, щоб і вашим і нашим: цілком в українському дусі. Ну, а тепер тост — за присутніх у залі дам! Кім Бейсінгер, це вас теж стосується...

Вітаюся з Кім Бейсінгер, яка під ручку з Г’ю Грантом проходить повз.

Хирляю горілку єдиним духом і замовляю собі ще.

Бармен з повагою киває підборіддям і до наступної склянки запопадливо подає мені пляшечку «Швепсу».

Неподалік Джордж Майкл, оточений купкою шанувальників, травить свіжий анекдот. Елтон Джон та Мерая Кері, взявшись за руки, виконують для друзів імпровізований дует. Пол Маккартні та Мік Джаґґер дають один одному дружніх стусанів. Дівчата зі «Спайс герлз» крутяться неподалік, влаштовуючи фотосесію...

І раптом світло в залі згасає.

Вітні Г’юстон, доспівавши пісню, затягує акапельно «Хеппі бьоздей ту ю...». До неї стрункими голосами приєднуються гості в залі. Офіціанти викочують на візку величезний торт у вигляді зірки Давида, прикрашений сотнями свічок.

«Хеппі бьоздей», свічки, знайомі обличчя зірок, урочиста атмосфера свята... Десь я вже це бачив. Ну, так, у першу ніч в Единбурзі, коли п’яний побіг гуляти містом, заснув на лаві в парку й опинився на справжньому відьмацькому шабаші.

— Дорогі друзі, — чую знайомий голос, підсилений динаміками, — я дуже вдячний всім за те, що ви завітали на мій день народження! Це для мене велика честь!

Перед тортом у тьмяному світлі свічок з мікрофоном в руках постає Мак-Лох, який і словом не обмовився, що в нього сьогодні день народження.

— Так вже склалася доля, — продовжує він промову, — що дату свого справжнього народження я не знаю, бо насправді мене підкинули моїм батькам цигани, що мандрували далеким Закарпаттям. Це сталося в передостанню неділю серпня, яка відтоді і стала моїм другим днем народження. Мої рідні — звичайні закарпатські євреї — все життя зазнавали утисків за національною ознакою або потерпали від рук релігійних фанатиків. Старшого брата убили фашисти тільки за те, що він був гомосексуалістом. Сестра стала калікою, бо у свій час була активною учасницею феміністичного руху Британії. Це сталося у 1939 році, коли мені було шістнадцять. І відтоді я поклявся зробити все, аби людей не розділяли ані раса, ані національність, ані релігія, ані статеві ознаки. Саме через ці відмінності починалися всі війни на землі.

Але досить! Усі ми однакові. І всі ми хочемо миру та маємо право на любов і щастя від народження. Право дихати одним повітрям, грітися у променях сонця, дивитися на океан чи насолоджуватися співом Вітні Г’юстон, якій я ґречно дякую! (Оплески в залі.) Як і всім тим, хто зібрався у цій залі. І на знак цієї вдячності я прошу вас на хвилинку закрити очі і загадати одне, але найжагучіше бажання. Зараз я зроблю надріз на цьому святковому торті. Якщо ви скуштуєте цей шедевр кондитерського мистецтва, бажання неодмінно здійсниться. Я вам це гарантую! (Овація в залі.) Дамам та джентльменам, що з якихось причин дотримуються дієти, хочу нагадати слова видатного арабського лікаря Авіценни, який тисячу років тому авторитетно зазначив: «Калорії, спожиті у вигляді іменинного торту, в загальний добовий раціон не зараховуються». Ха-ха-ха... (Дружний сміху залі.) А тепер заплющуйте очі і замовляйте бажання, бо я готовий розрізати торт!

За його наказом усі присутні гості слухняно заплющили очі. Лише чорношкірі лакеї, бармени та офіціанти лишалися зрячими. Ну іще — я.

Мак-Лох було потягнувся за довжелезним ножем, проте піднесену атмосферу прорізав різкий крик: «Старий чорт!».

Піднявшись на барному стільці, я впізнав у цьому силуеті свою подругу.

Вирвавши з рук у Мак-Лоха ножа, Дана ухопила його ззаду рукою, приставивши гостре лезо до шиї.

Я зиркнув по боках. Жодне зоряне падло не розплющило очей, озиваючись на лемент і крик, який зчинився біля сцени.

— Старий чорт бреше! — вигукнула Дана добре поставленим ще у театральному інституті голосом. — Він усіх нас використовує заради своєї паскудної мети — перетворити людство на сіру біомасу, якій легше трахати мізки різними ідіотськими фільмами та телешоу. Але в мене до цього покидька особиста претензія! Або я зараз перерізаю тобі горло, або ти привселюдно спростовуєш брехню і наклеп, буцім я спала п’яна, коли втопилася моя дитина. Скажи, що ти мене хотів трахнути! Давай, кажи, покидьку, хай усі це чують, бо я зараз переріжу тобі горлянку...

— Світло! Увімкніть у залі світло! — пролунало з натовпу декілька лакейських голосів.

Але старий виявився не з лякливого десятка.

— Вона бреше-е-е-е-е... Вона все бреше-е-е-е-е, — оскалюючи штучні зуби, захрипів він у лютих обіймах Дани. — Вона дійсно спала п’яна, коли втопилася їхня з Джеффрі дитина.

Коли в залі спалахнуло світло, я побачив, що на мою подругу націлено півтора десятка пістолетів. Їх тримали в руках допіру добрі та люб’язні Томаси, що насправді виявилися крутезними спецагентами з приватної охоронної фірми.

— Це я брешу? — задихнулася від люті моя подруга. — Тоді прямуй до пекла!

Довгий ніж у руках Дани спалахнув блискавкою. Густа цівка крові кінематографічною дугою залила Давидову зірку і відразу по тому в залі пролунали постріли. Кулі охоронців винесли Дані мізки, які обляпали білосніжну сукню Вітні Г’юстон. Але та продовжувала стовбичити із заплющеними очима перед мікрофоном.

Закриваючи рукою смертельну рану на шиї, Мак-Лох з останніх сил спромігся підняти з підлоги гострого ножа.

— Шоу маст гоу он! — вигукнув він, занурюючи лезо в місиво з крові та вершкового крему. — Бажання обраних мають здійснюватись!

А потім, перевертаючи на себе тацю з тортом, завалився на підлогу поруч з підстреленою Чайкою-Даною, на атласній сукні якої розквітали чорні квіти смерті.

Зірки кіно- та шоу-бізнесу накинулися на місиво з продюсера та бісквітів, хапаючи те їдло з підлоги просто руками. Ті, у кого не вистачало сили пробитися до епіцентра вакханалії, намагалися дотягнутися до писків своїх колег, аби підчепити пальцями бодай кілька молекул чарівного їдла.

Усі, кого я знав ледь не з дитинства, ким захоплювався і кого боготворив, неначе збожеволіли, втрачаючи людську подобу. Маски було скинуто.

Весь світовий бомонд виявився лише ласим до крові та елітних ласощів звіринцем.

Глава п’ята

І раптом страшний удар струснув пароплав.

Враження було таке, наче «Титанік» напоровся на підводну скелю.

Я гепнувся писком об підлогу, вмить злетівши з барного стільця, всівся на дупу і поїхав уперед під акомпанемент дзеленчання посуду та важкі хлопки пляшок, що з барної шафи та полиць сипалися на підлогу в мене за спиною.

Переляку майже не було, бо я заздалегідь встиг пригадати історичні факти, згідно з якими, до шлюпок, на яких рятувалися пасажири першого класу, простим громадянам було не підступитися. Тому ледве тримаючи баланс, вирушив на палубу, аби вхопити рятівне коло, яке запримітив ще тоді, коли ми з Даною сиділи в шезлонгах.

Та де там. Дорогу мені перегородили бикуваті Томаси, що, враз скинувши театральні лівреї та клоунські перуки, перетворилися на справжніх гангстерів із Гарлема.

Я завжди здогадувався, що негри, яких сучасне суспільство політкоректно іменує «афроамериканцями», насправді тільки чекають слушного часу, аби витолочити усіх білих. Тепер це називається модним терміном «зворотний расизм». У будь-якому разі вони сильніші, агресивніші та витриваліші за нас. Подальше дійство під назвою «Катастрофа на „Титаніку“» супроводжується музикою в стилі ганстер-репу, який суворо начитує Тупак Шакур:

Ну, це такий дослівний переклад пісеньки, яка лунає звідусіль. Не чули? Послухайте... А вже потім щось кажіть про расову нетерпимість.

І ось стою я перед цією шеренгою дебелих афроамериканців, озброєних найсучаснішими моделями «Сміт і Вессон», з яких вони вправно пристрелили мою подругу, і почуваюся безпорадною комашкою.

За їхніми спинами вмощуються у човни Брюс Вілліс і Демі Мур, Джон Траволта, Ума Турман і Тарантіно з Джульєтт Льюїс.

— Хей, містере Шварценеґґер, — вимахую я рукою Арні, — врятуйте мене! Ви стільки разів рятували людство. То замовте про мене слівце перед цими озброєними гевалами. Хай пропустять мене до вас... Ви — мій кумир!

— Ай’л бі бек (Я повернуся.), — підкреслено театрально каже мені це накачане чмо, ну точнісінько, як у фільмі про Термінатора. — Аста ла віста, бейбі!

Таки Дана була права. Це тільки в кіно артисти мужні і непереможні, а в житті — конкретні гандони і підараси!

Не знаю, як так вийшло, що всі світові селебрітіз ураз опинилися по той бій кордону. Я бачу, як рятуються у човнах з потопаючого «Титаніка» гурти «Кемікл бразерз», «Оазис», «Продіджи». Відпливає Тіна Тернер з усією своєю командою та балетом. Брюс Спрінґстін та Джо Кокер подають рятувальні жилети Леонарду Коєну та Лайзі Міннеллі. В одному човні опиняються Мілош Форман, Андрон Михалков-Кончаловський, прихопивши за компанію Кустурицю та підстаркуватого вже Поланського. Дівчата зі «Спайс герлз», об’єднавшись із хлопцями з «Бекстрит бойз» та «INSX», надувають великого плота.

А по цей бік — відчай, страх та метушня. Хоча теж трапляються відомі обличчя. Ось, приміром, праворуч колись дуже модна, а тепер забута Пола Абдул щось кричить, розмахуючи руками разом з Танітою Тікарам. Я їх завжди плутав. Патрісія Каас із плюшевим ведмедиком та Крісом Норманом — солістом гурту «Смоукі». Він, до речі, виявляється, хлопець, хоч куди! Тягне за собою величезну канапу. Шубовсть її за борт і сам за нею... Цей точно випливе самотужки. А от Патрісію береться рятувати Ален Делон, що, прорвавшись крізь кордон, вимахує перед афроамериканцями якимось папірцем, і таки протягує колежанку в рятівне коло щасливчиків.

«Треба діяти, — пульсує у мозку думка. — Але як?»

Раптово підсвідомість видає неординарне рішення.

— Хей, друже, — лагідно питаю я у негра, чиє обличчя стовбичить прямо переді мною. — Звідки були твої предки?

— З Луїзіани, — шамкає він товстими губами.

— А ще раніше?

— З Берега Слонової Кістки.

— О, це там, де португальці міняли золото на дешеві буси і люстерка?

— Ну, колись міняли, а що? — белькотить бурмило.

— Так ти, певне, теж любиш усе яскраве: штучне золото, стрази, леопардові тканини та зміїну шкіру?

— Ну, люблю, а тобі що?

— А якщо я тобі принесу повні жмені кольорового скла та люстерок, ти пропустиш мене до рятувальних човнів?

Напружене низьке чоло Томаса потроху гладшає.

— А що, правда принесеш? — питає він, хитро примруживши червоне око.

— Зуб даю!

Він нахиляється до мене всім тілом. Я навіть відчуваю тваринний, мускусний запах його потових залоз, що пробивається крізь модний спортивний дезодорант.

— Три кілограми коштовностей, і ти опиняєшся у мене за спиною... — гарячим шепотом дихає він мені в обличчя.

— Не проблема. Зараз буде!

Пробиваючись крізь натовп у зворотному напрямку, я через кілька хвилин знову опиняюся у великій залі.

Ошалілі люди зривали з вікон важкі портьєри, набивали їх подушками, зв’язували дротами електропроводки, лаштуючи хоч якісь плавзасоби. Але я чимдуж чкурнув до барної стійки, за якою сподівався надибати гори товченого скла. Там дійсно того добра було повно.

Ухопивши дивом уцілілу пляшку ямайського рому, я щосили жбурнув її у дзеркальну вітрину, що сріблястим водоспадом рухнула вниз. Піднявши з підлоги совок для льоду, я почав насипати скляні та дзеркальні скалки в мідяне сміттєве цеберко. Набравши повне, вирушив назад.

Пароплав стрімко занурювався під воду. Мої конкуренти кидалися за борт, ухопивши із собою хто що встиг: хто футляр від контрабаса, хто спальний матрац, хто крісло чи буфет, а хто і просто стілець. «Потопаючого — притопи» — здається, таку приказку чув я від своїх старших колег у театрі. Так що вже казати про найвищі кола шоу-бізнесу, де природний відбір і бажання втопити конкурента сягали свого апогею.

— Ось твої скельця, брате! Тут навіть більше ніж три кілограми, — важко дихаючи, поклав я багатства до ніг Томаса.

Але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз.

— Ти — дебіл? — спитав він, суворо дивлячись мені в обличчя.

— Прошу?

— Дебіле, я у тебе питаю, чи ти не дебіл? Бо тільки дебіл може гадати, що всі негри готові продати душу за дуте золото, кольорове скло та люстерка. Ти грьобаний расист і тобі немає місця в цивілізованому світі! Здохнеш тут і світ зітхне з полегшенням, бо ти не людина. Ти — купа смердючого расистського лайна! Зрозумів, вилупку?

Це був крах! Я недооцінив супротивника. Він миттю зчитав удавану приязнь і зверхнє ставлення до нього та скористався цим, прирікаючи мене на смерть. Адже «Титанік», занурюючись в океанську безодню носом, починав швидко ставати сторчки. Я ледве тримався на ногах, ухопившись за бильця фальшборту. Цеберко, повне товченого скла, перекинулося і мерехтливий мотлох посипався палубою униз.

— Пиздець тобі, український націонал-фашисте! — з презирством глянув на мене Томас. — Не місце тобі в цивілізованому світі, поки не зміниш своє ставлення до негрів, геїв та євреїв. А тепер прощавай і відправляйся на переплавку!!!

Промінь світла упав з небес на його обличчя. Величезний військовий гелікоптер зависнув над потопаючим «Титаніком», скинувши рятівні мотузяні сходи, по яких охоронці почали вправно дертися нагору.

— Візьміть мене із собою-ю-ю-ю-ю!!! Врятуйте мене-е-е-е-е-е... Я більше не називатиму вас неграми! Я урочисто клянуся поважати і всіляко підтримувати вашу музичну культуру та естетику-у-у-у-у. Адже ви такі самі люди, як і ми, тільки з іншим кольором шкіри. Але всі ми однакові. Дихаємо одним повітрям і гріємось у променях одного сонця. «Ві а зе вролд, ві а зе чілдрен...» — з відчаю затягнув відомий хіт Майкла Джексона, намагаючись ухопити Томаса за ногу.

— На хуй с пляжа! — з презирством зацідив він мені в обличчя ногою. — Хитру вашу хохляцьку натуру ми добре знаємо!

— Ні, ні, я не такий, як ви подумали... Я — інший. Я не хочу бути українцем. Я хочу бути з вами. З усім цивілізованим світом!!!

— Пішов на хуй, довбойобе! — лунають з небес слова чи то Бога, чи то гевала-афроамериканця.

І тоді смертельний жах оповив мою душу і серце. «Титанік», ставши вертикально, почав швидко занурюватися у воду. Я теж було почав стрімко сповзати у крижану безодню, але в останню мить ухопився за якийсь дріт. Це була телефонна рура, що звисала з апарата, облаштованого на палубі для виклику обслуги.

«666» — спалахнули перед очима вогняні цифри. Аби врятувати своє життя, я був готовий подзвонити самому Сатані!

Ледве увертаючись від падаючих тіл, що з дикими криками зривались униз, зникаючи у крижаній безодні, я накрутив на диску три шістки. Рура, як не дивно, враз озвалася приємним жіночим голосом:

— Служба обслуговування гостей. Чим ми можемо бути вам корисними?

— Я хочу замовити машину!

— Будь ласка. Куди подавати авто?

— Пароплав «Титанік»!

— Дякуємо за замовлення. Авто за хвилину буде. Завжди до ваших послуг.

— Почекайте, але я вишу на дроті над прірвою. Куди ви збираєтесь подавати авто?

Проте у рурі вже почулися короткі гудки. Крижана прірва невпинно сунула мені назустріч. Закляклі пальці не в змозі більше триматися за дріт, повільно розчепилися і я сторчки полетів назустріч смерті.

Глава шоста

Оклигав я на м’яких подушках заднього сидіння «Роллс-Ройса», що мирно котився яскраво освітленими о нічній порі вулицями Единбурга.

Попереду за скляною перегородкою манячила голова шофера в темному кашкеті. Перетнувши Північний міст та Пікарді-плейс, ми виїхали на Лейт Уок і покотилися до моря.

Потягнувшись усім тілом, я голосно і з насолодою позіхнув, відчувши неймовірне полегшення, немов би виринув зі сну жахів.

Але смокінг був справжнім, і чорні лаковані туфлі. І червоне дерево в оздобленні салону виблискувало правдиво-респектабельно, а шторки на вікнах були з м’якенької сірої замші. Помацавши їх пальцями, я чомусь згадав, як нацисти в концтаборах робили жіночі сумочки, портмоне та абажури для світильників з людської шкіри.

«Чорт забирай, що ж мені тепер робити?» — раптом сяйнула в голові тривожна думка.

Я в усіх подробицях згадав, як Дана перерізала горлянку мого благодійника. Як поводитись далі? Куди бігти? Чи втрачав я з його смертю всі шанси на співпрацю зі Спілберґом? А ще страшенно кортіло алкоголю.

Потягнувшися рукою до бару, я відкрив дверцята дзеркальної шафки.

Зупинив вибір на «Джеймсоні» та джині «Блю Бомбей сапфайр». Одну півлітровочку запхав до внутрішньої кишені смокінга, іншу заклав ззаду в брюки. Думав ще прихопити велику пляшку текіли, але вроджена тактовність заважала мені діяти з подібним нахабством. Тому взяв ще лише маленьку, довгу пляшечку «Метакси», яка вправно вмістилася у лівий рукав.

Нарешті авто загальмувало, і я побачив за вікном знайомі візерунки кованої огорожі нашого палісадничка. Шофер люб’язно розчахнув дверцята, побажавши:

— Good night, sir!

— Гуд найт, — відказав я і раптом несподівано додав, — вері, вері імпотент!

Тобто я хотів сказати «вері, вері сенкс» (дуже, дуже дякую), але вийшло саме «вері, вері імпотент», бо стиривши алкоголь, почувався трохи ніяково. Шофер зрозумів, що я лажанувся, але вигляду не подав.

Гівняні люди сиділи за гівняно накритим столом на кухні нашої гівняної квартири по Екедемі-стрит, з, накачані гівняним алкоголем. Завтра вихідний і вони могли собі дозволити «трохи розслабитись».

Обвівши поглядом таких близьких і таких далеких від мене братів-акторів, я збагнув, яка прірва нас розділяє.

По центру стола, застеленого газетами, стояв таріль, в якому плавало декілька смажених сосисок, политих майонезом «Провансаль». Майонез розтікся, утворивши на дні відразливу масну калюжу. Кусні чорного українського хліба лежали поруч із бутербродом, намащеним обвітреним паштетом «Люксусовий», просто на газеті, вперемішку з кавалками цибулі, огірками та покраяним товстими шматками салом. Недопита тиждень тому порожня пляшка «Кремлівської», тепер вже порожня, тулилася до сміттєвого цеберка. Клим Микитович цмулив гівняну розчинну каву та курив одвічну свою «Приму» із присмаком гівна. Поруч з ним стояла банка від паштету, повна смердючих недопалків.

І тут заходжу я — весь такий шикарний у смокінгу.

— Ні хєра сєбє, Орест, шо за костюмчік? — піднявся мені назустріч Лажа. — Гдє тєбя чєрті носят? Ми слишалі, что ета жидовская морда Трюфєль хочєт і тєбя із трупи уволіть?

— Семене Леонідовичу, давайте без цього побутового антисемітизму. Серед євреїв теж трапляються гарні люди, — ставлю на стіл пляшку «Бомбею».

— Ну ні хєра сєбє! За чєй счьот банкет? — здивовано питає Цар-Підлядський.

— Микитичу, ви коли-небудь віскі «Джеймсон» куштували? — питаю у нашого штатного дебошира.

— Та ти у нас справжній Девід Копперфілд! — здивовано дивиться він на мене, коли, поставивши віскі на стіл, я спритно видобуваю з рукава струнку пляшечку «Метакси».

— З чого почнемо, панове?

— З «Джеймсона»! — безапеляційно заявляє Цар. — Давно мріяв його скуштувати. Кажуть, треба з льодом. Семене Леонідовичу, у нас є в морозилці льод?

— Сало точно єсть! — Лажа підтюпцем пензлює до холодильника.

— Микитичу, так ви «Джеймсон» будете? — спокусливо згвинчую я металеву пробку з пляшки, прикладаючи горлечко до носа, — м-м-м-м, смакота!

— He, — хитає головою наш бурєвєстнік, і в його очах я бачу вселенський сум. — Я свою норму в житті вже випив.

— Дарма, Микитичу, — спокушаю я його відверто і нахабно. — От приїдете додому і вас запитають: «Шотландців у спідницях бачили?». «Бачив», — скажете ви. «Замок королівський бачили?» «Бачив». «А віскі справжній куштували?» Хоча «Джеймсон» — це ірландський віскі, але хай буде. Що тоді скажете? «То ж якого дідька було їздити до Шотландії?» — запитають у вас і будуть цілком праві...

— Нормального льда нє било, так я нашкрябал чуток со стєнок, — до нас із тарілкою, повною льодяних крихт, повернувся Семен Леонідович.

— Ну, хіба трошки в каву-у-у-у, — з дитячою тривогою дивиться на мене Микитич.

— Та в яку каву? Це ж несмак, вульгарщина! Віскі не можна в каву! Давайте я вам трішечки у склянку наллю. Серьога, у нас є в хаті чисті склянки?

— Зараз принесу... — кидається Підлядський до раковини мити чайні чашки. — У склянки з водою ми поставили зелень у холодильник, аби вона не зів’яла.

— Льолік — ето нє естетічно... Зато дьошево, надьожно і практічно, — як по писаному відповідає він, ставлячи чашки на стіл.

Робити нема чого. Розливаю «Джеймсон» у чайні чашки.

— Але мені тільки п’ять крапель, не більше — з тривогою спостерігає за розливом Микитич.

— Як скажете...

До цього моменту я ніколи в житті не стикався із запойними алкоголіками.

— Дорогіє друзья, братья, калєгі... — здалеку почав Микитич, обережно двома пальцями взявши за ручку чашечку з віскі. — Я счастлів, что мнє випала такая честь находіться с вамі в століце дружествєнной Шотландії на всемірно ізвєстном тєатральном фєстівалє, гдє наша труппа прєдставляєт одін із лучших спєктаклєй в міровой історії, поставлєнний по мотівам романа Фьодора Міхайловіча Достоєвского. Я хочу випіть етот мєстний напіток за здоровьє всєх прісутствующіх, за іх дєтєй і внуков, ібо жизнь на земле — ето самоє большоє чудо, котороє нам дано постічь! Єсть такой ізвєстний стіх, которий я очєнь люблю і которий как нікогда подходіт к атмосферо нашего вєчєра: «Мой тост за солнєчноє небо, за вашу жизнь во здравьє і труде, вовєк не знайте голода по хлєбу і жажди по теплу і по водє...».

Кацапи якісь схиблені на цих ідіотських віршах, вітальних грамотах, сценках, що прославляють іменинника, та іншому радянському вербальному гівні.

— Давай, пєй уже, Шота наш Руставелі! — не витримав Цар-Підлядський.

— Ну, бля, прощай разум! Встрєтімся завтра... — вигукнув Микитич, трохи істерично перехиляючи склянку до рота.

На якусь мить у кухні запанувала глибока тиша.

Чутно було, як десь далеко на вулиці заверещав високий чоловічий голос «Fuck your mother!». Можливо, то був місцевий п’яничка, а може, то з радості кричали демони алкоголізму, які знову підступилися до «грейт раша артіста», що цмокав губами, смакуючи вишуканий алкогольний напій.

— Ну як? — пошепки поцікавився я у нього.

— Охуєть! Панєслась пізда па кочкам... Налівай по второй, друг!

Півлітрова пляшка «Джеймсона» спорожніла хвилин за двадцять. Лише й встигли випити другу за друга та третій тост за любов. А ще треба і про батьків згадати, і про здоров’я всіх присутніх, і про мудрість життєву.

Микитич виявився неабияким масовіком-затєйніком, бо за радянських часів підробляв тамадою на весіллях та ювілеях. Він навіть спробував провести серед присутніх веселий конкурс із прокатуванням сирого яйця під штанинами.

Я не витримав і попросив його вгомонитися. Та де там. Допивши «Метаксу» та відкоркувавши «Блю Бомбей», масовік-затєйнік перейшов до національно-алкогольних тем:

— Європейці не п’ють, бо в них нема широти, — рубав він рукою повітря. — А в нас широта-а-а-а-а, земля, поля, лани... Якось бухав в аеропорту з одним португальцем. Він — п’ятдесят, я — сто п’ятдесят, він ще — п’ятдесят, я — сто п’ятдесят, він — каву, я — ще сто п’ятдесят. І хто з нас потім заблював увесь літак? Звісна річ — португалець...

Але раптом у справу втрутився вже вкрай захмелілий Семен Леонідович, що допіру куняв носом над тарілкою із сосисками.

— От ви тут віскі шотландський п’єте? — запитав із викликом, грюкнувши кулаком по столу. — А я всю свою жізнь просрал! Всю жізнь мєчтал о частной лавочкє, как у пана Зігмундта, поляка, с которим недавно тут познакомілся. Он тоже хотєл купіть мою водку, но я рєшіл єйо продать своім братьям-украінцам. І что із етого вишло? Бандеровци, кстаті, і єго родствєнніков тожє обідєлі! Так ми с нім тєпєрь братья! А я вот — актьор. Но какой із мєня актьор?

— Хуйовий! — не в тему бовкнув Микитич, і Лажа, схопившися з місця, зробив спробу заїхати йому кулаком у вухо, але промахнувся, перекинувши на стіл липку жижу із сосисками.

— Молчі, сука кацапская!

— О-о-о-о, старця треба відвести у ліжко! — суворо проказав я.

— Я не хочу в ліжко! — щосили заволав Лажа. — Я трєбую продолжєнія банкета! Я хочу в рибную лавку к пану Зігмундту. А он вмєсто мєня пусть іграєт на сцєнє.

Силоміць у шість рук затягли ми народного артиста до кімнати. Щойно голова його торкнулася подушки, Лажа замовк і солодко засопів. Поки ми із Сергійчиком знімали з нього капці та обережно вкривали ковдрою, Микитич кудись зник.

Не було його на кухні, коли ми туди повернулися. Тільки недопита пляшка «Бомбея» виявилася абсолютно порожньою.

— Сьогодні після вистави, коли ти пішов, нам нарешті видали добові за всю поїздку, — утаємничено проказав до мене Цар-Підлядський, — по двісті сорок фунтів на брата! Гражданє, хранітє дєньгі в сбєрєгательной кассє, — помахав у мене перед носом стосиком десятифунтових банкнот. — Конечно, єслі оні у вас єсть.

Глава сьома

Микитич знайшовся за півгодини. Страшний та розхристаний щосили грюкав кулаком у двері.

— Хачу єбаться-я-я-я-я-я!!! — ревів, мов той марал.

— Тихше Микитичу, всі вже полягали спати, — спробував я його заспокоїти. — Тут вам не обломиться. Підорів нема. Можете, звичайно, виїбати Лажу, поки він у відключці, але не думаю, що то гарна ідея.

— Я друзєй нє єбу! — не зрозумівши моєї іронії, відказав він цілком серьйозно. — Мнє бабу подавай!

— Ну, подумайте самі, де ми о третій ночі знайдемо вам бабу?

— Тогда пошлі добухівать. Я хочу порвать етот город вдрєбєзгі і пополам. Еті дєньгі жгут мнє ляжку, — ляснув себе по нозі. — Двєсті сорок фунтов стерлінгові їх же нужно взлохматіть! Устроіть маленькійтакой бордельєро...

— Ну-ну, Шукшин ви наш доморощений, давайте краще лягати спати. Вам додому ще кольоровий телевізор треба привезти.

— К чьорту телевізор! Сто грам — нє стоп-кран: рваньош — нє остановішся! Ти мнє іх наліл, значіт ти і в отвєтє за тєх, кого пріручіл. Поетому одєвай порткі, синок, поєхалі бухать і єбаться. Я за всьо плачу! Папа сєгодня багатий...

Офіційно в шотландській столиці будинків розпусти нема.

Але насправді вони є. Ховаються під вивісками пралень у будівлях із наглухо заштореними вікнами. На першому поверсі — офіційна пральня. За нею — кімната для клієнтів, де вам видають альбоми з фотографіями дівчат, що надають всілякі послуги інтимного характеру.

— Я хочу виєбать мєстную шотландку, — пирхає мені в щоку алкогольними парами Микитич, коли ми на таксі премо кудись у ніч. — Нєпрємєнно с большой жопой і нєпрємєнно рижую...

— Куди ми ідемо?

— В «Олд чайну». Ето самий большой публічний дом в центре. Я всьо развєдал. Работаєт круглосуточно.

— Звідки інформація?

— Ігарьок (один з організаторів) рассказал. Е-е-е-ех, била б моя воля, я би весь мір виєбал! Єзділ би по міру і трахал всєх подряд! Нємка — а іді-ка сюда на шишечку к русскому артісту. Англічанка, француженка, кітаянка — все на шишечку. Ілі сосітє у русского чєловєка. Ібо русскій член он до всєх уголков міра дотянуться можєт!

— Звідки така азійщина у вас? Якесь татаро-монгольське іго... Ви ж культурна людина?

— Я? Да я самий настоящій азіат, синок! Открою тебе одну тайну, только тс-с-с-с-с, нікому, — він навалився на мене всім тілом, — ми, русскіє, только дєлаєм від, что цивілізованниє, а на самом дєлє — дікіє варвари. Іногда такая злоба, такая нєнавість к горлу подступаєт, когда я гляжу на еті умитиє, наглиє морди благополучной Європи. Так і подмиваєт кулаком в харю заєхать, на землю поваліть і топтать, топтать, с грязью смєшивать. За варваров нас счітаєтє, за людей второго сорта? По ухмилочкам вашім гадкім ето віжу. Так получайтє!.. І ногою по головє, по яйцам, в грудь, в живот. Бояться нас весь мір должен. Бояться і уважать! І вєдь било такоє уваженіє прі совєтах. А сєйчас что — продалісь за ножкі Буша. Клянчім у содомітові прімі-і-і-ітє нас в цівілізованний мір-р-р-р-р, ми харошиє-є-є-є, ми больше нє будє-є-є-єм. Тьфу, гадость какая! Только хітрость всьо ето. Как с колєн встанем — всєму міру покажем, на что способєн русскій чєловєк. Как шарахнем по Нью-Йорку і Лондону бомбамі, как сотрьом с ліца Землі Паріжи с Бєрлінамі, тогда все очнуться і поймут, что русскіє — ето вєлікая нація, могучая, которая і рождєна только для того, чтоби міром управлять, да сапогі полоскать в Індійском океане!!!

Спершу я думав вступити з ним у диспут, а потім, глянувши на п’яне рило, відмовився. Лише проказав тихо:

— Ай ем нот Раша. Ай ем юкрейніан.

— Да какая разніца, синок. Все ми — Раша. Ей шеф, стой, стой, ето тут. Прієхалі!

Заплативши по нічному тарифу тринадцять фунтів за проїзд, ми опинилися в самому центрі Единбурга.

«Royal Circus» — прочитав напис на синій табличці понад дорогою. Стривайте, це ж десь зовсім поруч з будинком покійного Мак-Лоха!

Я навіть подумав, чи не піти розшукати восьмий будинок, аби сповістити близьким про його страшну і наглу смерть. Але відмовився від цієї думки, бо дебошир-їбака вже грюкав у двері пральні, хоч поруч виднілася кнопка електричного дзвінка.

Двері відкрила суха жінка із сивою зачіскою-перманентом, дивно схожа на міс Космо — служницю, що подавала каву і кальян під час тієї дивної зустрічі, коли ми пили лакричну настоянку.

— Нас інтєрєсуют ваші дєвушкі, — випалив їй з порога Микитич, а потім повернув свою мармизу до мене. — Пєрєвєді єй, малой...

Але стара розчахнувши перед нами двері, проказала майже чистою російською:

— Прахадітє.

— О, да тут панімают русскую рєчь, вот ето уровєнь! — захоплено вигукнув «бурєвєстнік».

Подолавши тьмяно освітлену залу, повну пральних машин, ми, скеровані господинею, пірнули під важкі оксамитові штори опинившись у гостьовому передпокої. Микитич, вмостившись на жовтому шкіряному дивані, по-діловому почав гортати запропоноване портфоліо, в той час як я, всівшись у фотелі навпроти, роздивлявся навколишній інтер’єр.

Нічого незвичайного. Як кажуть малороси «бєднєнько, но чістєнько». Стіни прикрашено літографіями краєвидів Единбурга. Офісна стійка, комп’ютер, штучна пальма у діжці. На підлозі — бюджетний ковролін.

— Могу прєдложить вам кофе ілі чєго-то покрєпчє желаєтє? — поцікавилася стара.

— А шо єсть? — смикнувся на дивані Микитич.

— Віскі, джін-тонік, водка, піво в банках...

— На шару чтолі? Потому что я за обслуживаніє пєрєплачівать нє намєрєн. Вон давєча за таксі по ночному таріфу заплатіл чуть лі нє двадцать фунтов, хотя дньом обошлось би в пятьорку.

— На шару можете трахнуть друг друга в жопу... Знаєте етот анекдот? — злобно прошипіла стара, закурюючи чорну міцну цигарку. — Тут прілічноє завєдєніє для серьйозних джентльменов. Ми совєтскімі голожопимі засранцамі нє інтєрєсуємся. Ви наші таріфи знаєте?

— Фу-у-у-у, мадам, что за жаргон, — театрально поморщив ніс Микитич. — Мані на карманє, да свєжий лі у вас товар?

Я помітив, що п’яну тварюку зачепила фраза про голодранців, під час якої господиня борделю презирливо роздивлялася його брудні нігті, які стирчали з дешевих китайських сандалетів, придбаних перед гастролями на речовому ринку «Троєщина».

— Давайте нам піва в банках! Будеш піво, Орест? По чьом оно у вас?

— Пять фунтов.

— Ні хєра себе! В супермаркете максімум фунт.

— Так іді в супермаркет і покупай. І не єбі мене мозгі...

Вона саме так і сказала — мозгі, з наголосом на «о», як зазвичай кажуть одеські чи закарпатські євреї.

— Я питался... — щиро приклав Микитич руку до грудей. — Так в вашем галімом Едінбургє ночью даже нєгдє алкоголю добрать! Кстаті, откуда ви так хорошо знаєте русскій?

— Бо роділась на Закарпатьє в сємьє вєнгєрскіх єврєєв. Отєц в свойо врємя торговал со всємі, і єслі би нє проклятий Гітлєр, то ми билі би одной із самих богатих сємєй Європи. Тєпєрь вот приходітся подрабативать ночной мамкой в борделє.

— О, так ви должни любіть Совєтскій Союз, которий спас мір от фашизма і сдєлать мнє нєбольшую скідочку, ібо мой родной дядя — маршал Совєтского Союза Георгій Жуков, полководєц, что виіграл войну!

— А поцєловать мєня в сраку нє хочеш, сладєнькій? Войну виігралі амєріканци. І єслі б нє ленд-ліз і поставки продовольствія от союзніков, то Гітлєр гулял би по Красной площаді єщьо в сорок втором. Нє парь мнє ету пропагандістскую туфту! Я дєвушка пожилая і сама знаю, что к чєму. Піво брать будете?

Коли вона пішла по пиво, Микитич, знову ухопивши до рук портфоліо, покликав мене до себе, тицьнувши пальцем на об’єкт своїх еротичних фантазій.

— Как тебе ета?

З фотографії на нас дивилася дебела руда юнка, що, задравши ногу на стілець, поправляла панчохи, й облизуючи губи язичком, виставила для гарного огляду тугу відстовбурчену дупцю.

— А что ето за буковкі у нєйо на фотографії нарісовани? — хтивими оченятами буравив Микитич фото.

— Не знаю, — відказав я, глянувши на абревіатуру соа.

— C — то класіка, О — оральний секс, А — анальний секс, — розшифрувала стара, що за хвилину повернулася з пивом. — Класіка і орал — пятьдєсят фунтов за пол часа. Анальний — вдвоє дороже. Два часа — сто пятьдєсят фунтов. Ночь — тріста.

— І шо, скідочкі родствєнніку маршала Жукова нє будєт? — жалісно глянув на неї Микитич. — Я готов взять пятнадцать мінут класікі за трідцать фунтов.

— За трідцать фунтов вдуй сєбя в жопу сам, і скажи спасібо, что я вам єщьо нє виставляю двойного таріфа, ібо все прілічниє дєвушкі в ето врємя уже давно спят. Нормальниє люді по публічним домам в утро понєдєльніка нє шляются! А ви кого-то вибралі? — глянула на мене.

— Ні, я просто за компанію. Тут почекаю.

— Хохол что-лі? С Украіни? — зачувши українську мову, поцікавилася тітка.

— Не хохол, а українець, це по-перше... А по-друге, поводьтеся пристойніше, адже ми з вами, здається, знайомі. Бачилися, коли я був у гостях в містера Мак-Лоха декілька днів тому.

— Дідько, невже це ви? А я все дивлюся, ви чи не ви? — схаменулася стара. — Ви той український актор, який геніально грає Раскольнікова? Брат мені про вас багато розповідав. То що ж ви відразу не сказали, що ви знаєте мого брата?

— Містер Мак-Лох ваш брат?

— Цей пустун як тільки мене не представляє гостям, — засміялася, показуючи жовті прокурені зуби. — І покоївкою, і колежанкою, і навіть коханкою, коли в доброму гуморі, але ніколи не каже правди. Я його старша сестра, якій за легендою зламали хребет у 1939 році на демонстрації феміністок. Він розповідав вам цю історію?

— Щось таке казав... — пригадав я передсмертну промову Мак-Лоха.

— Так-от, хребта мені ніхто не ламав, ну, отримала кілька легких стусанів, але ж ви знаєте нашу єврейську натуру, роздмухувати будь-яку дрібницю до нечуваних трагедій. Робити з усього рейвах, о-о-о-о, це ми вміємо! І брата-гея, якого буцім вбили німці, в нас ніколи не було. То все вигадки... Ну, чому ж ви раніше не сказали, що ми знайомі? Раз така справа, то я з вас грошей не візьму. Дівчата відпрацюють за мій рахунок. Обирайте будь-яких...

— Вот ето дєло! — загудів Микитич, схопившися з дивана. — Мнє, єслі можно, вот ету риженькую в красівих трусєлях.

— Сару? — глянула на фотографію стара. — За п’ятнадцять хвилин буде. Ось вам ключ, піднімайтеся в номер. Прийміть душ, бо, чесно кажучи, від вас тхне гівном. Ну, а вам що запропонувати, молодий чоловіче?

— Я просто супроводжую свого друга. Можу почекати тут унизу.

— Ні, ні і ще раз ні. Якщо ви щирий українець, то ніколи не відмовитеся від моєї пропозиції. У нас у салоні працює дівчина Наташа з Росії. Натуральна блондинка, москвичка з гарними манерами і прекрасною фігурою. У вільний від роботи час читає Буніна, Купріна, Паустовського. КДБісти вбили її тата-журналіста. Має вищу гуманітарну освіту. За фахом мистецтвознавець. Думаю, вам вона дуже сподобається. Кромє того, ето можєт потешіть ваше украінскоє его. Скористайтеся нагодою безкоштовно отримати те, за що інші платять грубі гроші. Наташа бере по сто фунтів за класику і орал, вдвічі більше за анальний секс і по п’ятсот за ніч. Вона у нас найкраща! Справжня зірка. Тим більше, що сьогодні вона вільна і з радістю приділить вам свої час та увагу.

— Прівєт, зємєля, — замкнувши двері стандартного бордельного номера, привіталася зі мною Наташа, ставлячи сумочку на приліжкову тумбочку. — Пусть оні думают, что я із Москви, потому что я там дєйствітєльно учілась. А на самом дєлє с Луганска — города шахтьорской слави. Как сам? Откуда будеш?

— З Києва. Актор. Граємо тут «Злочин і кару» Достоєвського.

— Ні хєра себе, поворотік... — сідає вона поруч на ліжко, а потім, відкинувши за спину довге, русяво-пшеничне волосся, переходить на ледь чутний шепіт. — По-моєму, оні хотят тєбя убіть, чувак!

— Чєво?

— Нє знаю, точно лі ето ти ілі нєт, но рєчь шла об украінском артістє, которого нужно то лі убіть, то лі ізбавіться от нєго какім-лібо іним образом. Ето нє ти іграєш Раскольнікова в спєктаклє?

— Еге ж.

— Тогда точно говорілі о тебе. Пару нєдєль назад к етой каргє пріходіл єйо брат. Я случайно подслушала разговор. Оні общалісь в сосєднєй комнатє. Я взяла пустой стакан, пріставіла к стєнкє. Пєрєгородкі тут спеціально тонкіє, чтоби гості возбуждалісь от звуков в сосєдніх комнатах. Услишала, как брат просіл старуху подмєшать тебе чєго-то нє то в кофе, нє то в лакрічную настойку. Какого-то психотропа. Чтоби ти воспрінімал рєальность в іскрівльонном ізображеніі.

— Для чєго?

— Да хрєн єго знаєт... Старуха очень настаівала, чтоби я тєбя нєпрємєнно трахнула без прєзєрватіва. Пєрвий раз она меня про такоє просіт. С чєго би ето, нє пойму? І тогда у мєня в головє сложилось, что, навєрноє, оні говорілі о тебе. Так что будь насторожє. Готовітся что-то нехорошеє. Чєм-то ти ім крупно насоліл... Как ти вообщє тут оказался?

— Наліл пятьдєсят грамм бившєму алкоголіку і понеслось... Вот, затащіл мєня в публічний дом совєршенно случайно.

— Случайностєй в етой жізні нє биваєт, запомні ето. Нужно ліш научіться дєлать правільниє виводи і счітивать знакі. Значіт наша встрєча била прєдопрєдєлєна.

— Да ладно, расслабся... Старіка убілі сєгодня ночью.

— Как? — зробила дебільне обличчя.

— Єму пєрєрєзала глотку моя бившая однокурсніца. Я ето відєл собствєннимі глазамі на борту «Тітаніка»!

— Какого «Тітаніка»?

— Тонущєго «Тітаніка» во врємя вєчєрінкі с амєріканскімі звьоздамі.

— Чувак, ти точно не прінімал псіхотропи?

І тут я серйозно замислився над її словами. А й дійсно, у присутності Мак-Лоха з часом і простором починали коїтися якісь дива.

Спершу він пригощав віскі, від якого мені знесло башку. Потім ця лакрична настоянка, коли я мов цирковий зайчик бренькав на лірі. Потім горілка з ікрою на «Титаніку». Може, це падло дійсно щось підливало мені в напої?

— Та не, прі чьом тут псіхотропи? — потрусив головою. — Я в полном порядкє. Ну развє что випіл чуток водкі, а потом віскі с джином. Тєпєрь вот пью піво. Но голова ясная... Слухай, а чи не могли б ми спілкуватися українською? Ти ж з Луганська, то маєш знати мову?

— Чувак, какая разніца, на каком язикє говоріть? Главноє, чтоби ми понімалі друг друга в крітічєскіх сітуаціях! Я нє думаю, что старика убілі. Скореє всєго ето била інсценіровка...

— Та яке інсценування, Наташо? Я сам бачив залитий кров’ю іменинний торт.

— Еті іллюзіоністи і нє на такоє способни! Врємя от времені то в прєссє, то в новостях сообщают, что в городе бєсслєдно ісчєзают достаточно ізвєстниє люді. Ілі кончают жизнь самоубійством. Я провела собствєнноє расслєдованіє і установіла, что практічєскі все, про кого пішут, так ілі іначє контактіровалі с Мак-Лохом. Он, кстаті, глава мєстной масонской ложи? Знаєш?

— Авжеж.

— Їх тут целая банда! Маскіруются под студєнтов із Ітона, пакістанцев, улічних артістов. Двє нєдєлі назад бил у мєня клієнт — знамєнітий художнік, с которим нас познакоміла міс Космо. Так он тоже застрєлілся. Но перед смєртью пєрєдал мне ето...

Наташа потягнулася до приліжкової тумбочки й випорпала з сумочки картку червоного кольору, на якій золотими тисненими літерами значилося:

Картка була дуже схожа на візитівку, що її подарував мені Мак-Лох.

— Ето очєнь закритая супєр-віп-лакшері вєчєрінка. Я обязатєльно планірую туда пойті, чтоби попитаться вивєсті подонков на чістую воду. Отєц-то у мєня тоже не бил простим журналістом, как я тут всєм рассказиваю. Он бил офіцером КГБ с позивним «Гамлет Ашотовіч». Но когда в органах узналі, что он с семьйой планіруєт удрать на запад, єго убілі. Так что шпіонство у мєня в крові. Сейчас вот пока собіраю на ніх компромат. А там посмотрім... На етом можно неплохо заработать.

— Та ти просто якась Мата Харі!

— Я — лучше! — усміхнулася Наташа. — Бо Мата Харі била нєкрасівой, а я очєнь дажє нічєго. Про смерть Мак-Лоха старухє нічєго нє говорі. Вообщє нігде нє поднімай ету тему, чтоби нє оказаться в дураках. Сдєлай від, что ми действітєльно пєрєспалі і всьо. Я скажу то же самоє...

Я прочекав Микитича в гостьовій вітальні ще хвилин двадцять. Разом із Сарою вони спустилися сходами, голосно сміючись.

— Супермен! — ухопила вона його за промежину, формально цілуючи в шию, а потім забралася геть, індиферентно наспівуючи мотивчик модного хіта Донни Льюїс (на яку, до речі, була дуже схожа) «І love you always forewer».

— Як провели час, Микитичу?

— Хрєново, мой друг, хрєново... — похнюплено відказав він.

— Да ви с нєй куролєсілі почті полтора часа... — глянув на годинника, який показував майже п’яту ранку.

— І вправду так долго? — сумно усміхнувся герой-їбака, нагадавши віслючка Іа з радянського мультфільму про Війні Пуха.

— З якого біса цей сум в очах? Щось знову пішло не так?

— Всьо пошло не так с той самой пори, как ти мне наліл пять капель...

— Я так і знав, що рано чи пізно ви виставите мені рахунок!

— Я не в том смисле, что ти віноват в проізошедшем, а в том смисле, что тут дєло тонкоє — ілі бухать, ілі баб єбать. Ех, — зітхнув, глянувши кудись убік, — банальщіна. Просто не встал у мєня, вот і всьо!

Глава восьма

— Ну і хрєн с нєй, с етой лярвой, — приндився він, коли ми, прихопивши з борделю пляшку найдешевшого віскі та дві баночки «Кока-коли», мандрували в бік нашого будинку.

— Я єй говорю: «Дєвочка, тіше, тіше, нє так агрєсівно...». А она ж русского язика нє понімаєт, тупіца, знай себе мньот мой член через труси без божества, без вдохновєнья і что-то лєпєчєт по-іхнєму. Вот она — тіпічная западная бєздуховность. Сплошниє мєханічєскіє дєйствія. А где любовь? Гдє уважєніє і дєлікатность? «Я так нє могу», — говорю. Поворачіваю єйо раком, ібо думаю, сєйчас встанєт і я сзаді прістроюсь. Та где там! Вспомніл свою школьную учітєльніцу, которая рассказивала нам про ужаси западной жизні, про буржуінов проклятих. І разорвало мєня как будто напополам. Вродє і осознаю, что я сєйчас должен трахнуть русскім членом весь етот бездуховний западний мір. А с другой сторони, понімаю, что буду сєйчас єбать живого чєловєка, у которого тоже єсть мама, возможно, малєнькіє дєті. В общєм духовность побєділа! І так, і так питался я єй вмять вялого, на которий она єщьо поривалась пару раз гандон надєть. Да развє надєнєшь гандон на вялого? Я ж нєсмотря на рост і страшний облік, в душе — дєлікатнєйший і остро рєфлєксірующій інтелігент. «На ліцо ужасниє — добриє внутрі», как в пєсєнкє пойотся. Откуда во мнє ета напускная агрєссія? Да потому что я єю свою бєззащітность прікриваю. От нєувєрєнності в себе вся ета моя показная бравада, кураж етот показной.

Микитич зупинився, добре прикладаючись до пляшки.

— А пошлі купаться? — спантеличив мене неочікувано радикальною пропозицією.

Ця картина, либонь, усе життя час від часу яскраво поставатиме в мене перед очима, бо надто живописна.

Прямо навпроти Единбурзького порту над обрієм постає величне сонце.

Його промені лягають на неглибоку синь затоки. Велика вода відійшла з відливом, залишивши біля берега масні плями мазуту, автомобільні покришки, ящики з-під фруктів, порожні пляшки, дохлих котів та купу усілякого бруду, посеред якого, мов той тюлень, борсається абсолютно голий Микитич.

Він то плазує вужем серед сизих нафтових плям, бананових шкоринок, розмоклих пачок від цигарок. То, стоячи по коліна в болоті, раз у раз здіймає руками в повітря тисячі водяних крапель, щосили вигукуючи: «на х-у-у-у-у-уй».

Я намагаюся з берега допроситися, аби не волав так сильно, бо зараз місцеві викличуть поліцію (в будинках на набережній вже засмикалися фіранки, з-за яких раз у раз визирали невиспано-стурбовані обличчя).

Прибулі поліціянти довго не наважувалися лізти за артистом у каламутну воду, не втрачаючи надії виманити дебошира на берег суворими вигуками в мегафон.

У відповідь Микитич тицяв їм факи, обзивав різними лайливими словами. Тоді викликали пожежну команду. Пожежники, вбрані у яскраві водостійкі костюми, хвилин десять ганялася за п’яним тілом по болотяній жижі.

«Мятєжний бурєвєстнік» вперто намагався втекти від них на глибину, якою тут взагалі і не пахло. Метрів за двісті від берега вони завалили митця мордою в бруд і потягли у зворотному напрямку. А потім дружно і зосереджено допомагали поліціянтам запакувати раба божого до ментовського бобіка.

— Ви з ним знайомі? — допитувалися в мене, коли ситуація трохи вгомонилася і Микитич захропів. — У нього є паспорт? Є віза?

— Звичайно, в нього все це є. І в мене теж є...

Я намагався їм пояснити, що ця страшна гола людина — грейт раша артіст, який грає у виставі за твором Достоєвського «Злочин та кара». Ну, трошки перебрав напередодні вихідного дня, з ким не буває?

— Йому світить депортація у двадцять чотири години, — суворо зауважували поліціянти.

— Ой, не треба, ой, не треба... — белькотів я. — Дайте нам хоча б дограти вистави. А через тиждень ми самі поїдемо. Відвезіть нас, будь ласка, додому. Ми ж не становимо загрози вашому суспільству. Подивіться, як мирно він хропе на холодній залізній підлозі спеціально обладнаного «Ленд Ровера Дефендера». Ще застудиться, нещасний, схопить пневмонію і помре дорогою до Києва. А в нього дружина, діти, онуки...

— Ви звідки?

— Київ. Юкрейн...

— Юкрейн із Раша?

— Ноу, ай ем нот Раша. Ай ем юкрейніан. Бат май френд із грейт раша артіст...

— Окей, — нарешті великодушно погодилися поліціянти, заплутавшись у складних національних відмінностях вихідців з колишнього СРСР. — Але нам у будь-якому разі знадобляться ваші паспорти, бо виклик зареєстровано і ми маємо скласти офіційний протокол події.

— Не проблема, поїхали... Це тут неподалік. Екедемі-стрит, 3.

Того ранку я влігся у ліжко о пів на дев’яту ранку. А вже об одинадцятій у двері знов подзвонили. Хотів підвестися, але, зачувши в коридорі голос Микитича, лишився на місці.

— Оресте, це до тебе, — зазирнуло до кімнати його страшне опухле обличчя.

— Хто? — ледве розплющив я очі.

— Якийсь негр приніс посилку. Чекає на кухні. Ти часом не знаєш, куди поділися мої гроші?

— Які гроші, Микитичу? — ледве піднявшися з ліжка, напинаю спортивні шорти та майку.

— Мої вчорашні гроші, які нам видали? Двісті сорок фунтів... Не міг же я їх усі витратити? Пам’ятаю, що платив за таксі, за пиво, за пляшку віскі в борделі... Але ж у кишені сьогодні зранку знайшов лише це... — він повільно відкриває свою широку долоню, демонструючи мені рідку купочку жирних золотавих монеток.

— Проїбали ви свої гроші, Микитичу, — відповідаю жорстко. — Напевне, поліціянти чи пожежники спиздили, коли вантажили ваш одяг у машину. Бухати менше треба.

— Ой, пиздець-пиздець...— сповзає він по стінці, закриваючи обличчя руками, але я, неприступний і холодний, проходжу повз, пензлюючи на кухню, де на мене дійсно очікує величезний усміхнений афроамериканець, поруч з яким на стільці лежить розшитий срібним галуном кашкет.

— Ваш одяг, сер, — піднімається він назустріч, протягаючи пакунок. — Мене звати Томас, я зі служби обслуговування клієнтів. Якщо дозволите, хотів би забрати орендований учора смокінг.

— Ага зараз... — чухаючи потилицю, знову плентаюсь до кімнати.

— Ой, пиздець-пиздець... — сидячи на підлозі, рюмсає геть деморалізований Микитич. — І на хуя ти наліл мнє вчєра еті пятьдєсят грамм віскаря? На хуя, Оресте?

— Я ж не знав, що ви такий їбанутий!? Гадав, ви просто не бухаєте через якусь там хворобу, з релігійних або морально-етичних принципів, але щоб отак суворо і безкомпромісно, то й гадки не мав.

— Ой, пиздець-пиздець... — куйовдить він залишки рідкого волосся на голові. — Проєбал дєнюжкі! Проєбал цвєтной телевізор! Что мнє жене тєпєрь сказать? Как внучкє, кровінушкє, в глазкі смотрєть без нових туфєлєк?

— Так і скажіть — проїбав!

— Із дому вигонят! Я клятву в Лавре святой давал возлє мощей Марка Гробокопатєля. К лєкарю на Воскрєсєнку ходіл кодіроваться. Сто долларов на процедуру потратілі! — смикає він себе за сиві кучері в той час як я, суворо підібгавши вуста, збираю розкидані по кімнаті речі, полишаючи його сам на сам зі своїм розпачем.

— Ось смокінг, сорочка, взуття, аксесуари, краватка, підтяжки та запонки в кишені, — віддаю Томасу орендовані лахи.

Він бере в мене все те з рук, лишаючись на місці.

— Я щось забув?

— Так, сер. Візитівка. Мене попросили повернути її разом з вашою відповіддю, яку ви мали лишити на звороті. Ось для неї спеціальний конверт.

Я виклав візитівку Мак-Лоха з кишені разом з презервативом ще вчора вночі. Вони й зараз лежать на письмовому столику в моїй кімнаті. Але що відповідати? А головне — кому?

— Вибачте, можливо, це не моя справа, але господар візитівки мертвий. Мені нема кому відповідати.

— Мертвий він чи живий — це вас не обходить, сер, — заявляє негр трохи зухвало. — Ви маєте дати відповідь, от і все. Умови договору зберігаються незалежно від будь-яких зовнішніх факторів чи форс-мажорних обставин.

— Окей, — погоджуюсь я, беручи конверт у нього з рук.

— Орест, ти можеш мнє трошкі грошей одолжіть? Ну, чтоби я ето... телевізор домой прівьоз і туфєлькі для внучкі? Потому что мнє реально — піздєц!

— А не пробухаєте? — питаюся глузливо.

— Крєст целую! Всємі святимі клянусь! — витягає він на світ дешевий мідяний хрестик на мотузочці, цілуючи його екзальтовано. — Одолжи двєсті фунтові Господь тебе сторіцєю вєрньот! — повзе до мене на колінах, хрестячись і умиваючись слізьми.

— Та вже тримайте ваші гроші, — виймаю із шухляди зжужмані купюри. — Що б ви робили, якби я їх вчасно не заховав! Тут рівно двісті фунтів. Усе, що вчора залишилося...

— Їбать-копать! Так ето ти.... Подонок, нєгодяй, сука, падло... Ето ти у мєня дєньгі спізділ!? Їді сюда, мой дорогой, я тєбя расцелую. Ай, молодєц, ай, молодєц, провьол старіка...

Важко звівшися на ноги, він навалюється на мене всією своєю вагою.

— Я только ампулу розового возьму, португальского, самого дєшового на опохмєл за трі фунта бутилочка і после етого — всьо. Навсєгда! Богом клянусь! Святой Дєвой Марієй, Марком Гробокопатєлєм і всємі лаврскімі святимі!!! Ти свідєтєль, ти свідєтєль... — стрімко вибігає з кімнати, щодуху чкурячи в сусідній супермаркет.

Ухопивши зі столу кулькову ручку, я на якусь мить схиляюся над візитівкою Мак-Лоха, залишаючи на ній свою остаточну відповідь.

Коли Томас іде геть, я приймаю душ, чищу зуби, але перед тим, як заходитися готувати сніданок, вирішую ще трохи подрімати.

На душі тихо і затишно. Я зробив те, що мав зробити. Рішення ухвалене і не має зворотної дії. Від сьогодні починаю нове життя. Вихідний понеділок — то прекрасно.

Але дрімав я недовго. Хвилин за десять у мою кімнату знов постукали. По тому двері трохи прочинилися і з-за них вигулькнула голова Катерини.

— Я тебе не розбудила?

— Ні-ні, я вже не спав, заходь.

Вона принесла із собою відчуття сонячного ранку, каштанове волосся, забране на потилиці перламутровою заколкою, і вигорілі на сонці золотаві прядки, що вилися коло щік та шиї. Ясне обличчя світилося свіжістю, а всміхнені очі нагадували два росяних озерця, в яких оселилися пухнасті сонячні зайчики. Вчора на «Титаніку» Мак-Лох щось булькнув мені на вухо: «Стережися її». Але він вже мертвий. А вона — жива!

— Я ще звечора шукала тебе, але ти десь зник. Хотіла дізнатися, чи підеш ти з нами на екскурсію?

— На яку в біса екскурсію? — підводжуся в ліжку.

— Організатори гастролей влаштовують безкоштовний тур містом для всієї нашої трупи. Збір перед будинком о дванадцятій, тобто за двадцять хвилин.

— Уперше чую...

— Ти взагалі якось віддалився від нас останнім часом. Може, розкажеш, що з тобою коїться?

Катерина сідає на ліжко поруч. До моїх ніздрів долинає аромат її тіла. На столі поруч із книжкою Забужко лежить синій чотирикутничок презерватива, який я виклав зі смокінга.

— А що ти робила вчора ввечері? — дивлюся їй прямо в очі.

— Гуляла містом, намагаючись відшукати той паб, де ми були з тобою в перший вечір, — покірно схиляє голову набік, дивлячись кудись у підлогу.

— І що, знайшла? — легенько торкаюся її плеча.

— Ні, — хитає вона головою і покриває мою руку своєю прохолодною долонею.

— Зажди, — кажу я тихо, нахиляючись до її вушка, — я тільки замкну двері...

Ми провели в ліжку години півтори, так і не скориставшися презервативом.

Сміялися потайки, притулившись одне до одного, як мої співмешканці на чолі з п’яним Микитичем грюкали у двері та зрештою відправилися на екскурсію містом. Потім знову кохалися, а потім, розчахнувши усі вікна в хаті, голими вештались по квартирі між грайливих протягів, пили каву, аж поки не зголодніли вкрай.

Тоді я швиденько збігав у «Скотмід», де купив два фунти яловичих стейків, свіжого салату, помідорів, огірків, банку майонезу, винограду, персиків, лісових горішків, чотири тістечка та пляшку гарного каберне за дванадцять фунтів.

— Енд «Рігліс даблмінт», пліз, — весело проказав до касирки.

Після шикарного обіду ми знову кохалися і знову пили каберне, по яке я ще раз сходив до супермаркету.

— Ти не боїшся завагітніти? — обережно поцікавився я, викидаючи в цеберко невикористаний презерватив.

— А можливо, я хочу від тебе дитину? — засміялася вона, прикладаючись до келиха з вином, — і не одну... До речі, що то за книжка в тебе на столі?

— Та хєрня феміністична... «Польові дослідження українського сексу». Направду мені здається, що Забужко теж затята націоналістка, але шифрується під феміністку, бо так вірогідніше отримувати гранти. Поживемо — побачимо, — викидаю дешеву книжку в цеберко. — Тобі налити ще вина?

— Так!

А о шістнадцятій тридцять у двері нашої квартири знову подзвонили. Защебетала пташина в коридорі, а потім тричі гавкнув пес. Обережно з-за фіранок визирнувши у вікно, я побачив на ґанку двійко поліцейських. Їхнє авто стояло неподалік із блимаючими ліхтарями.

— Поліція чомусь припхалася, — пошепки проказав я до Катерини, що абсолютно нага сиділа на моєму ліжку, ласуючи виноградом.

— Не відчиняй. Нікого немає вдома... — прошепотіла з азартом в очах.

— То з приводу Микитича, який сьогодні зранку вчудив. Либонь, хочуть паспорти повернути. Я відчиню...

— Містере Каштанський? — пильно вдивляючись в обличчя, питаються поліцейські, тримаючи в руках мій закордонний паспорт.

— Так, це я...

— Прошу пройти з нами. Вас заарештовано до з’ясування всіх обставин у справі про масове отруєння громадян Великобританії підробною українською горілкою.

Глава дев’ята

Поліцейська система Шотландії трохи відрізняється від подібних структур у Британії, Вельсі чи Північній Ірландії.

Але і тут і там головну роль відіграють констеблі, які мають право заарештувати людину на певний час за особистою підозрою у скоєнні того чи того злочину або правопорушення. Найбільший термін — сімдесят дві години, після чого підозрюваного мають або випустити, або пред’явити офіційне звинувачення і домогтись рішення суду про подальший арешт, утримання під вартою, домашній арешт чи випуск під заставу.

Згідно з постановою, копію якої мені вручили у відділку для пред’явлення адвокату, я був заарештований за декількома статтями місцевого кримінального кодексу, що передбачали покарання у вигляді обмеження свободи на термін від дванадцяти років до пожиттєвого.

А ще в мене повторно зняли відбитки пальців та сканували сітківку ока. Зі своїм побутовим лінгвістичним запасом я, звичайно, не міг вкурити всіх професійних тонкощів цього документа, але мої співкамерники поставилися до звинувачень, викладених на папері, вкрай поштиво. Виявляється, всі вони були прекрасно обізнані в цій справі, яка й досі не сходила з перших шпальт місцевих газет та гриміла у змі.

Ще б пак: у перший день фестивалю контрафактною українською горілкою отруїлися двадцять три людини, п’ять з яких померли. Офігєть!

— То це ти торгував цією гидотою? — шкірячи рідкі зуби, сміявся мені в обличчя знаркоманений афроамериканець, дуже схожий на Боба Марлі, якого звинувачували у крадіжці магнітофона з авто.

Разом з товстим рудим дядьком, що по п’яні побив дружину, в’юнким китайцем-кватирником (колишнім артистом пересувного цирку) та сухим мовчазним пакистанцем, якого взяли на розповсюдженні героїну, ми сидимо в місцевому відділку поліції, у просторій камері, посеред якої стоїть довгий стіл із лавами.

Нари у два поверхи підв’язані до стін міцними металевими канатами. Триразове харчування складається з класичного сніданку — омлет з беконом, булочка, масло, кава з молоком. На обід дають сосиску з бобами, пудинг та чай. На вечерю — шматок смаженої риби, варену картоплю та знову каву з молоком.

Металевий унітаз та рукомийник знаходяться тут же, в камері, делікатно обнесені зеленого поліетиленовою шторою. Купа спортивних журналів лежить на столі разом з товстими книжками. Читай досхочу! Але щось не хочеться.

Співкамерники, які спершу жваво намагалися вступити зі мною в контакт, трохи вгомонилися, зрозумівши, що мій словниковий запас і обізнаність на місцевих реаліях не дозволяють якісно підтримувати бесіду. Проте ночувати, ба навіть скуштувати смаженої тюремної рибки в їхній компанії мені не довелося.

За чверть до сьомої вечора зачулися кроки в коридорі й один з тих констеблів, які мене заарештовували, відчинив двері, зробивши ручкою «на вихід».

Далі мене в кайданках, як справжнього злочинця, повезли в місцевому автозаку із заґратованими вікнами, хрін знає куди. І якщо хтось, бляха муха, скаже, що то не страшно, коли тебе везуть у просяклому сцяками й потом «бобіку», хрін знає куди, я пошлю його під три чорти.

Не знаю, скільки сивих волосин з’явилося на моїй голові, але я реально закінчував ту добу в одиночній камері, сам на сам з англійською Біблією і плакатом Майка Тайсона на стіні, без жодних пояснень з боку правоохоронців.

Біла булочка, запакована в целофан, виявилася свіжою, масло смачним, кава з молоком, звичайне фуфло, а до холодної курки карі з рисом, яку на металевому тарелі мені подали у вузьке віконечко у дверях камери, я не торкнувся. Натомість мучила спрага, яку приходилося втамовувати водою з-під крана.

У тюрмі весь стаєш, як шпиця. Гостра, видовжена, зосереджена, як не на собі, так на зовнішньому світі, в якому відбувається невідомо що. І ця невизначеність є найдратівливішою. Чекання — ось що найстрашніше. Весь час прокручуєш у голові можливі варіанти питань слідака та власних відповідей аж до нудоти, до запаморочення.

Зрештою намагаєшся розслабитися, відкинути пустопорожні балачки із собою. Встаєш, п’єш воду, ходиш камерою. Три великі кроки вперед і п’ять маленьких назад, або навпаки. Робиш дихальну гімнастику. І знову лягаєш на ліжко з конкретним бажанням заснути. Та де там. Знову те саме: розмови із собою. Розмови, розмови...

Я забувся коротким сном уже після сходу сонця, яке забралося в камеру крізь невеличке заґратоване віконце, поклавши косий промінь на стелю з облупленою білою фарбою. І в тому сні до мене знов приходив мій Наставник.

— Ну ось ми майже дісталися кульмінації твоєї місії — промовив тихо.

— Чорт забирай, може, хоч ви поясните, що зі мною відбувається в цьому клятому Единбурзі?

Наставник сидів навпроти на невисокому дерев’яному табуреті, тримаючи в руках білосніжного голуба.

— Не гарячкуй, а слухай мене уважно і мотай на вус. Я дам тобі декілька цінних порад, бо як ніхто зацікавлений у твоїй перемозі над нашим спільним ворогом.

— Хто той ворог?

— Той, хто прагне вбити тебе.

— Овва, чи не забагато мені честі? Адже я простий лицедій. Акторішко, що за копійки грає в театрі та крутить гопля сокиркою, аби заробити трохи грошенят на свої недолугі розваги на кшталт випити пива чи спокусити красиву дівчину свіжими морепродуктами.

— Не обмовляй себе. Не принижуй своїх чеснот. Тобі це не личить. Ти був, є і залишишся Воїном. Та оскільки сучасний театр воєнних дій перенесено в гуманітарно-культурну та інформаційну сферу, то воювати тобі прийдеться саме на цих фронтах. Сподіваюся, ти вже достатньо підготовлений, аби пізнати істину?

Наставник на мить замовк, глянувши мені просто в очі, так пильно, що я мусив опустити очі долу, поштиво схиливши перед ним довбешку.

— Істина, яку пізнала людина, перестає бути істиною, бо людині пізнати істину неможливо, — видихнув він слова, як вітер здуває з гілки пелюстки квіту сакури.

— Так і знав, — приречено кивнув я головою. — А «якщо абсолютної істини нема, то істина у кожного своя...», зазвичай так продовжують цю фразу різні феміністки та підараси.

— Абсолютно правильно, — погодився старий. — Але абсолютна істина все ж існує!

— І в чому ж вона полягає, Вчителю?

«Всі підараси — люди. Але не всі люди — підараси!»

Я довго мовчав, намагаючись осягнути безмежність цих слів.

— І наостанок... — Наставник погладив голуба по білосніжній голівці, — ніколи зайвий раз не вийобуйся, коли з тобою розмовляє старший. Бо тільки той, хто не вийобується, а тяжко щодня працює над самовдосконаленням, здобуває перемогу.

Я був ошелешений! До цієї миті Наставник ніколи не вживав обсценну татаро-монгольську, чи то пак московитську лайку.

— Під час бойових дій не тільки можна, а й треба порушувати канони і правила, виводячи деякі речі зі стереотипу сприйняття, — наче рентгеном просвічував він мене. — Будь непрогнозованим і непередбачуваним. Не геройствуй, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів і йобни проміж роги. Пурхай, як метелик, жаль, як оса. Дій на випередження і перемагай! То чи готовий ти зустрітися з ворогом і перемогти його?

— Так, Наставнику, я готовий.

— Ну то вперед!

Забилися, залопотіли крила білого голуба. Здавалося, що птах пурхнув мені прямо в обличчя. А коли знову відкрив очі, то на пошарпаному зеленому табуреті переді мною сидів містер Мак-Лох.

За його спиною майорів плакат з Майком Тайсоном, а білий голуб вільно розгулював по вузенькому столику, притуленому до протилежної стіни, час від часу апетитно покльовуючи тюремний рис з металевої тарілки.

— Так оце і є твоя відповідь? — протягнув мені Мак-Лох червону візитівку, зі зворотного боку якої було намальовано товстий хуй з чітко окресленою голівкою та мохнатими яйцями, як його зазвичай малюють підлітки в підручниках.

— І що ти хотів цим сказати? Що ти відмовляєшся від моєї пропозиції про співпрацю?

— Відмовляюся, — відрізав я суворо.

— Не треба бути таким категоричним. Скажи краще, що ти думаєш про це?

Він випорпав з невеликого шкіряного портфельчика і протягнув мені пачку фотографій, де було зображено трупи людей, поруч з якими стояли добре знайомі мені пляшки зі «Столичною» горілкою.

— Майже на всіх пляшках знайдено відбитки твоїх пальців. Це пожиттєве ув’язнення, синку.

Це був сильний хід з його боку. Але я, витримавши удар, перейшов в атаку:

— Горілка моя. Але ви прекрасно знаєте, що отруту в пляшки залили гомики у майках «Eton high school», які купили в мене прекрасний чистий продукт за фальшиві гроші. Адже гомики, міс Космо, синюшна пані з жабою, чумні привиди і пан у тюрбані — всі вони пов’язані з вашою бандою. Гадаю, що вправні британські детективи швидко виведуть весь цей цирк на чисту воду. І, повірте, я зі своїми друзями докладу до цього всіх зусиль.

— Хто тобі то сказав? Наташа? Ця російська курва?

— Нічого подібного. Я отримую інформацію з інших джерел, — вирішив узяти його на понт, але старий протягнув мені ще один папірець.

— Це вже готове рішення сьогоднішнього суду, який відбудеться о дев’ятій ранку. Три місяці в загальному слідчому ізоляторі без права внесення застави. Потім суд, вирок і пожиттєве. І повір, я зроблю все можливе, аби місцеві урки розірвали тобі зад на німецькі прапори в першу ж ніч твого перебування у місцевому санаторії для невдячних акторів зі Східної Європи.

Удар прийшовся нижче пояса. Я не сумнівався, що зі своїми зв’язками Мак-Лох виконає подібну обіцянку. Крити не було чим.

— Яка є альтернатива? — запитав я після глевкої паузи.

— Ось тобі договір, — поклав він на ліжко знайомий мені папірець формату А-4. — Можеш ознайомитися, хоча форма стандартна. Ти знаєш, я завжди дотримуюсь принципу «раз, два, але не три». Та у твоєму випадку зроблю виняток. Тож давай скріпимо цей договір кров’ю і вважатимемо, що ми порозумілися. Сьогодні після суду ти вийдеш із в’язниці під заставу. Ба більше, наступної неділі, як і домовлялися, ми з тобою полетимо до Лос-Анджелеса на проби. У перспективі я владнаю всі питання із судами, бо дуже хочу, аби ти вийшов чистим з цієї брудної історії. А ще більше хочу, аби ти зіграв роль Андрія у маестро Спілберґа в «Тарасі Бульбі». Маю на тебе грандіозні плани, юначе. Ти чомусь став дуже близьким для мене за ці дні!

Поки старий робив мені цю пропозицію, я уважно спостерігав за голубом, що клював рис з металевої тарілки за його спиною. Якоїсь миті мені здалося, що птах підморгнув мені і на словах «давай скріпимо цей договір кров’ю», щосили клюнув себе в лапу.

— Ану брись від мого рису! — різко потягнувся я, удаючи, буцім відганяю птаха від тарілки, насправді ж, непомітно для Мак-Лоха, умочив великий палець лівої руки в голубину кров, що лишилась на столі.

— Я згоден. Давайте вже підписувати.

— Яке виважене, правильне рішення! — схопився старий, видобуваючи з нетрів портфеля довгу срібну голку в герметичній упаковці.

Нашвидкуруч уписавши всі необхідні реквізити у стандартний договір (аби лише голубина кров не встигла засохнути), я, видобувши з пакетика голку, артистично зойкнув, зробивши вигляд, буцім уколов себе в палець, та миттю приклав його до паперу.

— Вітаю в клубі багатих і знаменитих, — зі щирою усмішкою люб’язно подав мені містер Мак-Лох дезінфікуючу серветку, в той час як голуб, знявшися в повітря, насрав йому прямо на ніс.

Старий був спробував ухопити птаха за хвіст, але той, вправно вивернувшись з його рук, пурхнув угору.

— Ах ти покидьок! — несподівано ожив Майк Тайсон на плакаті.

Адже всім відомо, що спортивна кар’єра всесвітньовідомого боксера якраз почалася з подібного випадку, коли він у віці дванадцяти років вправно відпиздив місцевого розбишаку за те, що той дозволив собі скрутити шию білому голубу.

Випустивши з рук портфель, продюсер зойкнув, прикриваючи руками голову від ударів боксера. Зачулися швидкі кроки в коридорі. Металеві двері ляснули засувами...

— Гей, чуваче, прокидайся, час їхати до суду... — зазирнув до камери величезний негр-охоронець, і я прокинувся.

Глава десята

Того самого дня по обіді за рішенням суду мене випустили під заставу в сто тисяч фунтів, яку вніс невідомий благодійник через приватного адвоката, з яким мене познайомили прямо в залі суду. Адвокат прекрасно володів російською.

— Ти всю дорогу молчіш. За тєбя отвєчаю я. Єслі судья будєт задавать вопроси, перед тем как отвєтіть, сосвєтуйся со мной іли отвєчай односложно «да» ілі «нєт» в завісімості от того, как я ківну головой. Всьо понял?

І лише після того, як я ствердно кивнув, протягнув мені долоню:

— Мєня зовут Станіслав.

Я погано розумів, про що вони там сперечалися із суддею під час дебатів з прокурором, який з огляду на важкість інкримінованих мені злочинів намагався вибити три місяці утримання під вартою на час досудового слідства.

Я навіть встиг ще раз прогулятися до камери, поки суддя взяв час на винесення вироку. Якраз втрапив на ланч, що складався з кількох бутербродів із шинкою та сиром, пакетика соку та великої пляшки газованої мінеральної води, які вже чекали на мене в камері.

— Не сци. Всьо будєт нормально, — ще в залі суду прошепотів мені на вухо Станіслав, і я чомусь йому повірив.

— Ви можете нормально об’ясніть, что, чьорт возьмі, проісходіт? — вже на повний голос спитав у адвоката, коли він люб’язно погодився відвезти мене додому після оголошення запобіжного заходу.

— Ти конкретно попал, чувак. Но за тєбя подпісалісь серьйозниє люді.

— Какіє люді?

— Не могу тебе сказать. Оні дєйствуют через посрєдніков. Но єслі би не іх вмєшатєльство, сідєть тебе трі мєсяца с мєснимі уркамі. А потом, возможно, пожизнєнноє, ілі мінімум лет пятнадцать, в завісімості от того, как карта ляжєт.

— За что? За то, что я продал какім-то гандонам двадцать нєсчастних бутилок водкі?

— Із-за етой водкі умерло пять чєловєк. І єщьо десяток останєтся калєкамі.

— Но вєдь не я же подмєшивал туда мишьяк?

— Ето єщьо прєдстоіт виясніть слєдствію.

— Так что, я тєпєрь отсюда нєвиєздной?

— Однозначно! Пока ти находішься под слєдствієм, тєбя нікто із страни нє випустіт. Тем болєє, что у тєбя нєт паспорта.

— О мати-земле! — схопився я руками за голову.

— Да, ти попал, чувак!

— І что совсєм нєт способа отсюда сбєжать?

— Только нелегально. Услуга стоит двє тисячі фунтов. Я могу помочь, но грошикі впєрьод.

— Да откуда мнє взять такіє дєньжища!?

— Нє знаю, чувак, думай... Кстаті, вот справочка, подтвєрждающая твою лічность. Всєгда носі с собой, — протягнув мені складений учетверо синій папірець.

Про мої пригоди в колективі ніхто не знав. Ми домовилися з Катериною, аби вона піднімала рейвах тільки тоді, коли я наступного дня не з’явлюсь на виставу.

Оскільки в означений час я з’явився у гримерці, то вона наче й не панікувала. Але коли я подав їй знак вийти до коридора, повисла в мене на шиї й розридалася.

— Я так хвилювалася за тебе, так хвилювалася.

— Тихше, заспокойся, моя хороша, все добре..., — гладив я її рукою по волоссю, вже стовідсотково розуміючи, що то знов до мене прийшла любов!

Відразу ж після вистави, посадивши кохану в автобус, я попензлював у бік Роял Сіркус, і вже за сім хвилин натискав кнопку дзвінка біля дверей у пральню «Олд чайна».

Двері мені відкрила руда дівка, що звалася Сарою. Була вдягнута набагато пристойніше, ніж позаминулої ночі і майже без макіяжу.

— Хай! Чи можу я побачити Наташу? — спитався з порога.

— Так, проходь. Вона зараз із клієнтом, але як звільниться, то спуститься вниз.

— Я на вулиці почекаю. Покурю.

Я чекав Наташу півгодини, а коли вона вийшла на вулицю, запропонував прогулятися в сусідній цілодобовий «Бургер Кінг». Замовивши по стейкхаус-меню з колою, ми всілися за дальній столик, де я переповів їй події останньої доби. Насамкінець спитав поради щодо пропозиції Станіслава втекти з країни за дві тисячі фунтів.

— Це підстава, чувак! Тебе реально провокують, аби ти утнув лажу. Подібна послуга коштує не менше ніж десятка, якщо в тебе є кримінальне обтяження. Я вже дізнавалася. І затям, якщо тебе спіймають на спробі незаконно перетнути кордон, то це точно буде капець. Посадять, як два пальці об асфальт. У місцевому правосудді існує презумпція невинності. Їм ще треба довести твою провину з отруйною горілкою, а це не так легко. Натомість за незаконну торгівлю тобі максимум загрожує депортація. Здається, просто беруть на понт, аби ти вляпався у справжню халепу. Це номер мого пейджера, — повія вирвала з блокнота листок жовтуватого аркуша. — Знаєш, як ним користуватися?

— Понятія нє імєю.

— Вот село нєасфальтірованноє! Набіраєш спєрва с обичного тєлєфона номер оператора, потом, когда на том конце поднімут трубку, називаєш номер абонента, а потом надіктовиваєш сообщєніє до двєнадцаті слов, котороє прідьот мне вот на ету штуку.

Вона поклала на стіл невеликий пластиковий прямокутничок із заокругленими кутами і рідкокристалічним екраном.

Нагода скористатися цим чарівним засобом зв’язку трапилася наступного дня.

«Треба зустрітися. Можу після вистави, як і позавчора», — продиктував повідомлення тітці в рурці, яка зрозуміла мене тільки з третього разу, бо я якось неправильно формулював фразу англійською, перестрибуючи з презент контініус на паст індефініт.

Сьогодні я вперше в житті був на справжньому кримінальному допиті, де з дозволу адвоката підписав декілька офіційних протоколів. Слідчий у подробицях розпитував про те, як я доправив горілку до Шотландії, коли і кому її продавав, скільки за те брав грошей, чи бачив, як хтось куштував мій товар, чи куштував його сам.

— Да у мєня єщьо дома двє бутилкі «Украінской с перцем» стоіт за шторой на обратную дорогу. Могу в слєдующій раз єму на пробу прінєсті, — усміхнувся до адвоката, що явно не оцінив мого гумору, але дорогою додому потайки поцікавився:

— Ну, что ти рєшил по поводу нєлєгалочкі через граніцу?

— Єщьо подумаю...

Але головним було не це. А те, що у новинах офіційно сповістили, що Мак-Лоха було вбито!!! Його тіло знайшли з перерізаним горлом десь у районі Ньюхевена.

І найважливіше! Журналісти це вбивство пов’язували саме зі справою про отруєння горілки, бо відразу після цієї новини прокрутили відео, зняте якимось німецьким оператором біля Відьомського джерела на Роял Майл. На кадрах добре помітно, як чувак, дуже схожий на жабу, передає капітану королівської гвардії пляшку «Столичної», випорпуючи її зі звичайного пакета «Скотмід».

Далі були кадри, зняті іншим журналістом біля Інформаційного центру, де та сама жаба продає горілку звичайним городянам, в той час як за її спиною велика чорна мавпа спілкується з двома жевжиками в сірих майках «Eton high school».

Саме з цього приводу я хотів порадитися з Наташею, бо готовий був під присягою дати суду свідчення проти цього старого підараса, який перебрався у костюм мавпи саме в день відкриття фестивалю.

Проте коли в призначений час я прийшов до борделю, то побачив біля будівлі купу поліціянтів в оточенні нечисленних о цій вечірній порі перехожих, що стояли біля жовтих люмінесцентних стрічок.

— Що тут трапилося? — поцікавився у молодої парочки панків-безхатченків.

— Якась чувіха викинулася з вікна. Оно лежить...

Серце моє забилося частіше, коли я впізнав ці довгі красиві ноги й густу гриву русявого волосся, що стелилося тротуаром, змішане з чорною кров’ю.

— «Бургер Кінг». Під столом, — зачувся ззаду напружений шепіт.

За моєю спиною стояла Сара.

— Вона просила тобі це передати на словах: «„Бургер Кінг“. Під столом». А тепер тікай швидше.

Я намагався не панікувати.

Навіть знайшов у собі сили відстояти невеличку чергу до єдиної працюючої каси, замовивши каву з молоком. І лише потім неквапом сів за дальній столик, за яким ми з Наташею перекушували два дні тому.

Удаючи, буцім уважно роздивляюся рекламний флаєр, я непомітно забрався рукою під стіл, намацавши на звороті прикріплений пластирем пухкий пакет. Відклеїти пластир і запхати пакет за пояс було справою трьох секунд. І тільки сівши у порожнє таксі й переконавшися, що за авто ніхто не стежить, я наважився перевірити його вміст.

Поруч із червоним запрошенням та згорнутою навпіл запискою там лежало дві тугі пачки купюр по п’ятдесят фунтів.

Розгорнувши записку, в рідкому світлі нічних ліхтарів я прочитав:

«Ні в коєм случає нє возвращайся домой!»

Авто якраз зупинилося на яскраво освітленому перехресті. Коли ж ми рушили далі, літери попливли перед очима і я попросив водія увімкнути світло в салоні.

«Єслі ти чітаєш ету запіску, значіт мєня уже нєт в живих. Я прєдупрєділа Сару, чтоби она передала тебе ето посланіє, єслі со мной что-то случіться. Вмєстє с запіской ти найдьош в конверте десять тисяч фунтов і пріглашєніє на паті 23 августа. Пообєщай, что ти обязатєльно посєтішь ето собраніє. Но только тайно. Возможно, тебе удастся узнать что-то новоє. Мєня сєгодня тоже визивалі в поліцию і я дала свєдєнія протів Мак-Лоха і єго банди.

Ні в коєм случає нє возвращайся домой і нє общайся со Станіславом. Ето подстава. После паті у тєбя єсть два вихода. Єслі узнаєш что-то крімінальноє, сразу єдь в Лондон і сдавайся мєсной поліциі, но ні в коєм случає нє SCDEA. Оні тут все куплєни. Просі програму защіти свідєтєлєй і попробуй вийті на лорда-канцлєра Уільяма Трейсі. Он сможєт організовать масштабную провєрку в шотландской крімінальной поліциі. Укатай етіх продажних гадов вдрєбєзгі і пополам. Єслі нєт — тікай. Внізу указан телефон. Контактноє ліцо зовут Адам. За десять тисяч он вивєзєт тєбя із страни. Держись, хохол. Жизнь — суровая штука. Но ми побєдім! Наташа».

Я не мав причин їй не довіряти. Труп луганської повії перед борделем був найкращим підтвердженням серйозності її слів.

— Де тут найближчий готель? — поцікавився я у водія, попросивши його зупинити авто. Ми вже майже вибралися на Лейт Уок. Порившись у мапі міста, він назвав кілька місць.

— Але зараз фестивальні дні. Боюся, всі готелі забиті під зав’язку. Можу запропонувати вам гарний пансіон на околиці міста. Усього п’ятдесят фунтів за ніч зі сніданком.

— Окей. Поїхали.

Глава одинадцята

У четвер, 22 серпня 1996 року, за п’ять хвилин до початку вистави «Злочин і кара» головний режисер київського антрепризного театру «Золоті ворота» Альфред Трюфель забрався на стілець у гримерній.

— Увага, дорогі друзі, у нас надзвичайна подія! — звернувся голосно до трупи. — Сьогодні на виставу не з’явився головний актор Орест Капітанський. Тому його роль виконуватиме Цар-Підлядський, що вже має досвід подібних форс-мажорів. Він подаватиме репліки, як знає і як вміє. Ваше завдання бути максимально зібраними і готовими в будь-який час підтримати товариша!

— Ех, Марфуша, нам лі бить в печалі? — підморгнув спантеличеним колегам Цар.

— Але це ще не все! — продовжив Трюфель. — Окрім Капітанського, сьогодні на виставу не з’явився Клим Микитович Жуков. За моїми даними, — тут він уважно глянув у бік Лажі, — Жуков люто забухав. Можливо, навіть з Каштанським. Але це не привід відміняти виставу. Оскільки, згідно з укладеним контрактом, у разі зриву вистави на трупу буде накладено штраф. А це позначиться на сумі можливої премії... Тому сьогодні роль Порфірія Петровича зіграє артист Лажа. Який одночасно гратиме і роль Мармеладова! Удачі вам, Семене Леонідовичу... І вибачайте, якщо минулого разу я трошки погарячкував.

— Буває... — розправив плечі Лажа, гордо глянувши на колег.

Минулої ночі водій-пакистанець завіз мене в пансіон «Kirk-hill Mansion», розташований у живописній місцині Горбрідж, кілометрів за десять на південний захід від Единбурга.

Величезний особняк у вікторіанському стилі із затишним холом, невеличкою скляною прибудовою ресторану та старовинним парком мав стати моїм прихистком принаймні на три доби, за які я заплатив наперед з грошей, що залишила мені Наташа.

Наступного ранку, гарно підкріпившися яєчнею з беконом, свіжими круасанами та міцною кавою, я пішов прогулятися парком весь у роздумах, як би його діяти далі?

Зрештою, дійшов висновку, що єдиним ланцюжком, придатним для спілкування з навколишнім світом, могла бути тільки Катерина.

Спитавши на рецепшені номер автобуса, що міг би доправити мене до Единбурга, я опівдні висунувся в центр, вирішивши заздалегідь підготуватися до карнавальної вечірки, що чекала на мене в п’ятницю. У запрошенні значилося: «Dresscode — luxury carnival style».

Але спершу зайшов у магазин «С&А», де придбав підсумок на пояс, в який склав гроші, запрошення на вечірку, записку від Наташі, а також візитівку вчорашнього таксиста, якого звали Арфан, з номером його пейджера. Вчора, після щедрих чайових, він, прощаючись, запропонував: «Якщо треба, я готовий вас возити в місто і назад за півціни».

Після «С&А», слідуючи настановам шпигунських романів, завітав до модної перукарні, де зголив собі бороду, лишивши підковоподібні вуса за модою 1970-х років. У лад до вусів попросив виголити мені потилицю і скроні, владнавши на голові довгого білявого чуба. Із дзеркала глянув на мене справжній лихий козарлюга з хитрим прищуром очей.

Потім, майже до самих сутінків, я вештався місцевими вінтажними бутиками, намагаючись підібрати костюм, який, з одного боку, відповідав би вимогам «luxury carnival style», а з іншого — був придатним для прогулянок містом.

Зрештою, зупинився на образі ковбоя «Мальборо».

Бутики ховалися в підворіттях старовинних будинків у центрі міста. Перший, в який натрапив, називався «Нарру Nations», як та ідіотська пісенька гурту «Ace of Bace». У магазині далеким відгомоном чиєїсь юності звучав голос Елвіса Преслі. Я був тут єдиний покупець.

Продавчиня, дама років п’ятдесяти з гаком, відклала убік журнал, піднялася зі свого закутка й рушила назустріч, питаючи, чим вона може мені допомогти.

З того бутика я вийшов, тримаючи в руках два пакунки. В одному лежала індіанська замшева куртка з бахромою, розшитою бісером. А в другому — червона сорочка апаш, нашийна хустка і мексиканський ремінь з великою золоченою бляхою у вигляді бичачого черепа. За все це, поторгувавшись, я заплатив сто двадцять п’ять фунтів.

Тепер лишалося підібрати капелюха, штани та взуття. Все це я знайшов у крамничці «Бонні і Клайд», стіни якої прикрашали портрети з автографами американських кінозірок 1950-х років.

Тут я придбав яскраво-сині джинси кльош та ковбойські чоботи з квадратними носками, за які виклав двадцять п’ять та п’ятдесят фунтів відповідно. Джинси були абсолютно нові.

— Де ви такі берете?

— Шукаємо по всьому світу. Зокрема ці, з колишнього розподільника для членів уряду Східної Німеччини. Пролежали на складі двадцять п’ять років. А ті строкаті светри, — продавець вказав у дальній кут магазину, — з Лос-Анджелеса. Уявляєте, контейнер з ними було заарештовано у 1976-му році, де він з того часу простояв невідкритим.

У наступному магазині «Божевільна бабуся» я вподобав собі нового чорного ковбойського капелюха за тридцятку.

— Можна перебратися у вас в примірочній? — запитав у господаря.

— Та будь ласка...

Я перестрів Катерину по дорозі в театр, коли вона вийшла з рейсового автобуса № 30.

Побачивши її легкий силует на протилежному боці вулиці, я стрімко відірвав дупу від лави й, вправно увертаючись від автомобілів, перебіг на інший бік Принцес-стрит, притримуючи рукою ковбойського капелюха, який виявився трохи завеликим.

— Боже, Оресте, що за маскарад? — кинулася вона мені на шию, розціловуючи в обидві щоки. — Давай швидше, бо ми вже запізнюємося на виставу...Чому ти не ночував сьогодні вдома?

— Вистави не буде!

— Що?

Я відвів її вбік і нашвидку, як міг, спробував пояснити, в яку халепу втрапив.

— То де ти тепер живеш?

— У Горбриджі, в пансіонаті «Кіркхілл». Тільки нікому про це не кажи, добре? А тепер слухай уважно: як повернешся сьогодні додому, зайди в мою кімнату, і перевір, чи не замкнені клямки на вікні. Домовились? Нехай лишаються незамкненими. І, будь ласка, нікому не кажи, де я зупинився і що ти мене взагалі бачила. Це таємниця. Домовились?

— Домовились, але... — хотіла вона ще щось спитати, але я затулив їй вуста довгим та пристрасним поцілунком.

— Я люблю тебе.

— І я тебе люблю.

Хто перший сказав тоді ті слова, нехай для читача залишиться загадкою.

Додому я знову добирався на таксі, бо не встиг на останній автобус до Горбріджа, який відходив з центральної «Bus station» о 21.15.

Надіславши Арфану на пейджер повідомлення, аби він забрав мене від центрального входу до автовокзалу о 22.00, я придбав у ларьку кілька банок пива і чипси, а потім вирішив трохи перекусити в місцевому «Бургер Кінзі».

Замовивши, як завжди, класичне стейкхаус-меню з колою за три сімдесят п’ять, всівся біля вікна, спостерігаючи, як відчалюють із перонів у різні краї красивенні темно-сині, червоні та сріблясті автобуси міжміського сполучення.

«Хоч убийте, — згадував слова, що ми їх проказали одне до одного при прощанні, — а не може чоловік без жінки. Як і жінка без чоловіка. Так влаштовано цей світ від початку. Де обидва стануть одним цілим і дивитимуться в один бік, тримаючись за руки. І підтримуватимуть одне одного, коли хтось впаде або занедужає. І буде їхній союз яснішим за сонце, міцнішим за скелю. Бо що Господь з’єднав на небесах, людина хай не розлучить».

А ще думав таке: «Якщо все складеться добре, і я виберуся з цієї пастки, то обов’язково зроблю Катерині пропозицію жити разом. Потім ми одружимось, а потім обов’язково повінчаємось. Або навпаки.

Бо я так втомився від самотності. Тої страшної, чорної самотності, пізнати яку можуть тільки чоловіки. Бо в жінок завжди є поруч ті, до кого можна дотягнутись. Мами, подруги, а головне — діти, з якими ніколи не почуватимешся самотньою настільки, як почувається чоловік у номері зальотного готелю разом із телевізором, чипсами і банкою пива в руці».

Дорогою додому Арфан сміється, роздивляючись мене в заднє люстерко чорного кебу, в той час як я, нахабно розвалившися на задньому сидінні, цмулю пиво з банки:

— Часом не на карнавал зібрався?

— Так, завтра в мене звана вечірка. Треба бути у формі, — жартую у відповідь.

Та тільки ми перетнули міську смугу, як у нього на панелі дзявкнув і засвітився екраном пейджер. Прочитавши сповіщення, Арфан пригальмував, зупинивши авто на узбіччі, ще раз уважно вдивившися в текст.

— Нам не можна в готель, — тривожно обернувся до мене.

— Чому?

— Тебе там шукають якісь люди.

— Які люди?

— Двоє кремезних чоловіків, один з яких представився... — він знову подивився на екран, — Станіславом. Мій брат працює портьє на рецепції і тільки що написав мені оце.

Глава дванадцята

Наступну ніч я провів у махусенькій квартирі Арфана в районі Ньюхевен.

Він люб’язно постелив мені на дивані у вітальні, де спав його п’ятирічний син, якого він разом із дружиною обережно переніс до спальні.

Я не хотів зловживати їхньою гостинністю, тому коли родина зранку пішла в мечеть, я, поклавши на стіл п’ятдесятифунтову купюру, подався геть і майже увесь день провів біля моря, намагаючись відповісти на купу запитань, які роїлися в моїй голові. Ходив ресторанами, довго снідав. Випив молочний коктейль за три фунти. Спробував читати місцеву пресу, багато курив, придбавши пачку червоного «Мальборо кінг сайз». А потім так і заснув у шезлонгу.

Коли ж прокинувся, на вулиці було вже майже темно!

— Проспав, курва-мама, — підхопився, як укушений, і побіг шукати таксі.

Біля входу до Головного інформаційного центру Единбурзького фестивалю мене перестріли дівчата-хостес в яскравих костюмах а-ля пін-ап 1950-х років. Защебетали:

— Ласкаво просимо на primate cosmo party. Якщо ви на конференцію, то вона вже розпочалася в центральній залі, тому поспішайте. І не забудьте отримати окреме запрошення на афте-паті-вечірку, яка розпочнеться одразу після закінчення конференції. Музику забезпечує ді-джей Луї Сайфер з Нью-Йорка, пригощає найстаріший шотландський віскі «Мортлох». До речі, у фойє ви можете оглянути виставку робіт фотохудожника Роберта Меплторпа, яка офіційно відкриється тільки завтра. Гарного настрою. Незабутніх вражень!

За спинами дівчат брилами однакових чорних костюмів стовбичили темношкірі охоронці, які ретельно перевірили моє запрошення у променях спеціального пристрою. Чи, бува, не фальшиве? А потім обшукали на наявність зброї чи заборонених предметів.

— Все окей. Проходьте, будь ласка.

Не гаючи часу, я чкурнув через хол, завішений чорно-білими фотографіями всесвітньовідомого американського фотохудожника, що помер від СНІДу.

Напівтемний зал на п’ятсот місць був заповнений наполовину. Праворуч і трохи нижче від мене розташувалася ціла родина гномів з товстою Білосніжкою. Ліворуч через прохід ку-клус-кланівці, які зворушливо зайняли місця в останньому ряду, аби своїми високими ковпаками не перекривати іншим глядачам вид на яскраво освітлену сцену, посередині якої стояв дуже модний та дорогий на ті часи рідкокристалічний екран.

На екрані в режимі слайд-шоу демонструвалися світлини цьогорічного Единбурзького фестивалю. Поруч зі сценою на невисокому подіумі вищилась ораторська трибуна, з якої виступав лисий, очкастий доповідач у класичному чорному костюмі, що нудним голосом зачитував сухі статистичні дані:

— За час проведення фестивалю сталося двадцять вісім самогубств. Загальна кількість інфікованих СНІДом тільки за офіційними даними зросла на тринадцять відсотків і складає триста п’ятдесят три особи, а кількість юнаків, що вперше вступили в гомосексуальний зв’язок збільшилася на цілих сорок шість відсотків і склала сто тридцять п’ять осіб упродовж трьох фестивальних тижнів і цей факт не може не надихати. (Оплески в залі.) Наостанок хочеться зауважити, що кількість розбійних нападів та випадків побутового хуліганства у цей період зменшилася настільки, що можна гордо казати: Единбурзький фестиваль — найбезпечніший фестиваль світу. (Тривалі бурхливі оплески.) Користуючись нагодою, хочу висловити глибоку подяку організаторам та спонсорам фестивалю та запросити на цю трибуну людину, без якої це свято не мало би того успіху і масштабу, який воно має на сьогодні. Зустрічайте, засновник та почесний голова фонду «Вільний вибір» Джошуа Шорош! (Овація в залі.)

На трибуну піднявся худорлявий чоловік, вдягнений у дуже стильну польову форму СС. Оце так приколовся чувак!

— Вітаю вас, дорогі друзі, на сорок дев’ятій Edinburgh primate cosmo party, — почав Шорош, коли оплески поволі вщухли. — Передусім я також хочу висловити слова подяки начальнику кримінальної поліції Шотландії пану Метью Макгрегору за його прекрасну доповідь, що вразила нас своїми результатами. (Оплески в залі.) Також я дуже радий, що в залі присутні як мої старі друзі і соратники, так і нові члени нашої елітної родини — зокрема Чарльз Саатчі, якому я також хочу подякувати і за неоціненний внесок у долучення потужних митців та інтелектуалів до нашої досить закритої спільноти. (Оплески в залі.)

У своїй сьогоднішній промові я спробую окреслити деякі стратегічні напрямки діяльності нашої організації в рамках найближчих двадцяти років. І присвячено цю промову, як не дивно, буде оцим двом сумочкам Луї Віттон. (Помічники виносять і ставлять на сцені перед екраном дві однакові класичні сумочки відомої французької фірми.) Одну з них вироблено в легендарному паризькому ательє. Іншу — в китайській провінції Сіань. Роздрібна ціна оригіналу у фірмових бутиках Луї Віттон сягає двох тисяч фунтів, в той час як середня відпускна ціна на готову продукцію «Made in China», навіть з урахуванням китайського експортного мита, складає від трьох до чотирьох доларів США. На ринку в Шанхаї подібний Луї Віттон продається в середньому по десять доларів за одиницю.

Тема моєї сьогоднішньої промови має назву «Фейкові люди і речі в сучасному світі».

У своїх попередніх промовах я неодноразово відштовхувався від теорії Готфріда Вільгельма Лейбніца, який науково обґрунтовував факт обмеженої кількості людських монад у Всесвіті чия кількість не перевищує один мільярд. Саме стільки людей, наділених душами, може існувати на Землі, в той час як інші — лише баластна біомаса. Сьогодні маємо на планеті понад чотири мільярди фейкових людей. Вони — наче та китайська сумочка Луї Віттон, яку непосвяченому оку не відрізнити від оригіналу. І якщо з сумочками ви розберетесь досить вправно, потримавши їх у руках, відчувши різницю в матеріалах, якості фурнітури, то відрізнити людину-підробку від безпосередньо Людини інколи дуже важко.

Справжня Людина відрізняється від людини-підробки постійним і сталим потягом до самопізнання і самовдосконалення через творчість, самоосвіту та самообмеження. В той час як базові цінності фейкової людини майже стовідсотково лежать у площині задоволення матеріальних та грубих чуттєвих потреб. Справжні Люди здебільшого індивідуалісти і самітники. Людина-фейк — завжди масова. Але наше завдання поселити в душі справжньої Людини сумнів і розгубленість. Деморалізувати та позбавити її життєвих орієнтирів, аби вона все частіше і сталіше ідентифікувала себе з людиною-фейком, втрачаючи розуміння цінності власної душі.

Для чого? Щоб віддати свою душу нам!

І зараз з цієї високої трибуни я хочу проголосити наближення нової ери, яку я пропоную назвати «Ерою фейків», або «Ерою гібридних війн» за людські душі.

Володіючи засобами масової інформації, а головне — такою потужною зброєю, як мережа інтернет, ми віднині зможемо контролювати думки і дії всіх мешканців цієї планети. На кожне слово правди ми накинемо зашморг у вигляді тисяч слів брехні. На кожну справжню Людину ми натравимо десятки тисяч фейкових людей. Світ має захлинутись у брехні та фейках. І в цьому місці моєї промови я хочу від імені всіх присутніх висловити слова вдячності президенту компанії «Майкрософт» пану Біллу Гейтсу, з яким ми вибудовуємо грандіозні плани і який присутній серед нас у чудовому костюмі доброго ельфа. (Оплески в залі.)

Але тепер перейдемо безпосередньо до стратегії дій.

Беручи до рук славнозвісні американські кросівки «Нью Беланс» (Шорош-Гітлер випорпав з-під трибуни та покрутив у руках звичайнісінький червоно-білий класичний кросівок) і читаючи на етикетці «Made in China», людина має отримувати перманентний економічно-культурологічний шок, який і є основним компонентом нашої гібридної війни, основне завдання якої — наводнити цей світ фейковими речами, думками та інформацією. Втопити його у підробленому лайні, щоб фейк став органічною реальністю для всього людства. Гібридність у всьому — ось нова релігія для людства. «Тойота» з Малайзії, горілка з Бразилії, «Адідас» з Бангладеш або «Філіпс» з Китаю — усе це має стати природним для сучасного людства.

І в цьому місці своєї промови я хотів би подякувати всім присутнім у цій залі членам Більдерберзького клубу за розуміння, підтримку та допомогу в нашій спільній справі — побудові глобального світу, над яким ми невпинно і натхненно працюємо. (Оплески в залі.) Гадаю, у десятирічний термін ми остаточно втілимо цей концепт у життя.

Тепер декілька тез щодо гуманітарної сфери.

Кожен, хто замислюється над такими химерними поняттями, як сенс буття, земне призначення, високі інтелектуальні матерії, не кажу вже про національні чесноти, має ставати об’єктом маргіналізації, ба більше — піддаватися загальній обструкції та забуттю. Думаюча, рефлексуюча людина, повинна почуватися вкрай некомфортно. Спотворити, знищити середовище її існування, зробити храми і музеї порожніми, а кінотеатри та розважальні центри забитими по вінця — ось наші плани. Зниженням загального рівня освіти, культури, якості інтелектуального спілкування ми маємо доводити її як не до самогубства, так до неврозів та внутрішньої еміграції.

Справжня Людина має втрачати життєві орієнтири.

Подібними гібридними методами ми маємо по максимуму дискредитувати будь-які усталені культурні та мистецькі форми. І в цьому місці своєї доповіді я хочу почути в залі оплески на адресу молодого, але дуже перспективного художника Даміана Хьорста, який сьогодні присутній у цій залі в образі Міккі Мауса. Зі своїми колегами він робить усе можливе, аби усталювати ці принципи — перетворюючи лайно на мистецтво, а справжнє мистецтво на лайно. (Оплески в залі.)

Також особливо важливо перейти в рішучий наступ на гендерних фронтах. Трансгендерна «веселка» як знак нашої перемоги над традиційними цінностями має сяяти над усім світом. Класична модель родини має бути зруйнована. Кожна дитина від народження отримає вільне право обирати власну стать. Ці процеси мають всіляко плекатися різноманітними трансмутаційними інституціями на кшталт індустрії мод, глянцю, телеіндустрії.

Глянець та телебачення повинні занурювати справжню Людину в депресивні стани постійного невдоволення собою. Бажано аж до тієї межі, щоб вона була готова продати душу за нову форму носа, сукню, як у Мадонни, чи новий «Мазератті» для чоловіків.

Проте я бачу, що перебрав трохи часу. Детальніше з нашими планами на найближче майбутнє можна ознайомитися в моїй брошурі «Сяйво фейкових світів», яку безкоштовно роздадуть усім охочим після нашої конференції. Я з радістю залишу вам автограф. (Невпинна овація в залі.)

Це був шок! Я опинився в самому центрі світової змови! Сидів, утиснувшись у своє крісло, наче та миша, в той час як довкруж біснувалася справжня чортівня.

— А зараз я хочу надати слово другові дитинства, — представляв наступного промовця пан Шорош. — Сьогодні він з’явиться перед вами в костюмі мавпи. Обставини диктують нам умови повної конфіденційності. Та повірте, інформація і практичний досвід, якими володіє цей знавець людських душ, воістину унікальні. Тож прошу на сцену, пане Головний людознавцю! (Оплески в залі.)

Відразу по тих словах на трибуну дійсно видерлась справжня мавпа з пачкою паперів у руках.

— Вітаю вас, шановні мавпуни! — неочікувано гостро почала мавпа свою промову, але зал був готовий до цього жарту, бо відповів на її вітання щирими оплесками. — Можливо, моя промова буде не настільки насиченою концептами глобалістичних стратегій тотального контролю над людством, але може бути вам корисною з погляду нових технік заволодіння людськими душами в сучасному світі.

На сьогодні найвища концентрація повноцінних людських монад спостерігається у країнах Східної Європи, до яких ми отримали відкритий доступ зовсім нещодавно. Саме з цієї території було обрано об’єкт, що, на думку експертної комісії, найбільше відповідав необхідним заданим параметрам: чоловік класичної європейської зовнішності, християнин, гетеросексуальний, національно свідомий, бажано вільної творчої професії, зі знанням англійської мови, без шкідливих звичок та судимостей.

Усім цим критеріям на території колишнього СРСР відповідало лише сто тридцять п’ять осіб, яких ми почали розглядати як потенційних кандидатів, більша половина з яких не змогла подолати суворі вимоги отримання британської візи. У підсумку з-поміж усіх кандидатів переміг актор Київського національного театру імені Лесі Українки Орест Капітанський (на екрані спалахує моє фото в образі Раскольнікова).

І зараз я ознайомлю вас з деякими деталями операції HOHOL (Гоголь), керівником якої був ваш покірний слуга.

Базове завдання операції полягало в тому, аби доправити об’єкт з кодовим ім’ям «Хохол» до Единбурга у складі трупи київського театру «Золоті ворота».

Із самого початку ми зіштовхнулися з наявністю в складі трупи театру прихованих контрагентів, метою яких було зірвати наші плани по вивченню загадкової для євроатлантичної цивілізації «слов’янської душі» та оволодінню нею.

Серед цих контрагентів особливо хочеться виокремити пана на прізвисько «Побєда» (на екрані постало зображення Микитича у футболці «Бурєвєстнік»). Саме завдяки його втручанню, трупу ледь не завернули в Україну ще під час перетину польсько-німецького кордону.

Зрозумівши, що «Хохол» знаходиться під опікою ворожих сил, ми вирішили перевірити їхні можливості за допомогою тактичного плану «Чортополох», під час якого об’єктом було вжито досить високу дозу психотропних речовин, підмішаних у дорогий сорт віскі. Але тоді його врятувала питомо східнослов’янська звичка мішати пиво з міцним алкоголем. У підсумку «Хохол» виблював увесь віскі і ми вимушено ввели в дію запасний план за участі агента «Пенсіонерка» (на екрані постало фото міс Космо). Саме їй вдалося намастити голову об’єкта нашою новою розробкою — ребрендованим кремом «Старічок», що викликає яскраві галюцинації у стані глибокого сну. Основним завданням було приспати об’єкт з метою усічення людської голови за п’ять хвилин до сходу сонця, що, згідно з магічним ритуалом друїдів, дозволяє одразу доправити душу покійника в пекло.

У процесі цієї частини експерименту було доведено, що «Хохол» має астральний зв’язок із так званим агентом «Наставником», який за допомогою свого посланця агента «Гебо», зламав наші плани.

Після цього провалу ми відмовилися від будь-яких дій із фізичного знищення об’єкта, запустивши операцію під назвою «Столична», що й принесла нам блискучий результат, про який я розповім трохи згодом.

Я відчував, як по моїй спині струмками стікає холодний піт. Немов безодня розверзалася під ногами з кожним словом, що його промовляла мавпа. Виявляється, весь цей час я і мої колеги були лише іграшками в руках демонічних сил, які втілювали грандіозний у своїй зухвалості задум нашого духовного, а може, і фізичного знищення.

Тим часом мавпа продовжувала:

— Паралельно з операцією «Столична» ми запустили стратегічний план «Тарас Бульба». У результаті його втілення ми мали б українську зірку світового масштабу, абсолютно підконтрольну нам. Зірку, на сяйво якої зліталися би ще сотні і тисячі східнослов’янських душ, мріючи повторити цей успіх.

Але «Хохол» цілком свідомо відмовився від подібної пропозиції. Це просто неймовірно, чи не так? Іноді мені здавалося, що то він грає з нами, а не ми з ним. Взяти хоча б випадок, коли він представився нашим агентам «шведом», абсолютно збивши їх з пантелику (на екрані запалилося фото, де я в козацькому костюмі рахую грошики на газоні, а поруч двійко поліцейських).

Ситуація вкрай ускладнилася, коли в гру з боку ворожих сил включилася агент «Наташа», завербована нами три роки тому, яка виявилася агентом подвійного впливу. За попереднім задумом, саме вона мала заразити «Хохла» СНІДом під час незахищеного статевого акту. Натомість «Наташа» вочевидь повідала йому про наші плани, після чого «Хохол» та агент «Побєда» зникли з поля нашої уваги. З метою блокування подальшої діяльності агента «Наташу» та її спільницю було ліквідовано шляхом інсценування суїциду. (На екрані — фото живих, усміхнених дівчат. А потім їхні трупи.)

Саме через діяльність цих російських повій я мушу виступати перед вам із закритим обличчям. Ба більше, найближчим часом і мені, і багатьом нашим агентам належить перебратися у США, аби не спровокувати конфлікт зі спецслужбами та урядом Великобританії. Але головне те, що ми домоглися поставленої мети! У результаті блискуче проведеної операції «Столична» «Хохол», знаходячись під загрозою довічного ув’язнення, таки підписав договір про співпрацю з нами! (Мавпа продемонструвала присутнім папірець формату А-4. Овація в залі.) А зараз, дорогі друзі, настала мить, коли я хочу представити не тільки нашого нового агента, але в першу чергу чарівну дівчину, без якої ця блискуча спецоперація була б абсолютно неможливою. На її долю випала найважча й найвідповідальніша місія — пробудити в серці «Хохла» так зване «почуття любові». Це вищий клас професіоналізму, але їй це вдалося! Ми дуже сподіваємося, що на цей «зов любві» прилине наш чарівний принц, який допіру десь від нас ховається (гомеричний регіт у залі). То ж вітайте у нашому товаристві чарівну українську дівчину, а відсьогодні — повноправного члена нашої елітної родини. Агент «Лаванда» — майбутня зірка Голлівуду!!!

З першого ряду, розвертаючись обличчям до залу, піднялася щаслива і всміхнена Катерина!

Глава тринадцята

Уночі на місто навалилася буря.

Вона налетіла з півночі і принесла із собою запах скель та лісів гірської Шотландії. Здавалося, буцім Лох-Неська потвора знялась у повітря і тепер кружляла над Единбургом, закликаючи до себе духів стихій. Ундіни, ельфи, гноми та сильфіди, вогняні саламандри співали тужну пісню, що пронизливим відгомоном бриніла у трубах коминів, шпаринах під’їздів, кронах дерев, тривожила морські хвилі, що дибилися, мов шерсть на загривку в собаки, коли той відчуває близьку присутність ворога.

Спалахували за далекими пагорбами блискавиці, кульові блискавки пролітали порожніми вулицями, заглядаючи в темні вікна, проходили через стіни, іскристими кулями зненацька починали пекти сонних людей. Інколи вони вибухали — і тоді у квартирі починалася пожежа. Допіру справні водопровідні крани зривалися з різьби, і неприборкані водяні цівки заливали цілі поверхи.

Вітер стягував з дахів черепицю, металеві листи, вичавлював віконні рами, ламав дерева. Обірвані високовольтні дроти теліпалися по землі, немов щупальця октопуса, здіймалися над мостовими, іскрили. Під напором підземного багна заворушилися каналізаційні люки. Лайно розтікалося мостовими та тротуарами, затоплювало майстерні художників, напівпідвальні приміщення маленьких магазинчиків нижнього міста.

— Скільки живу, не пам’ятаю такого жахіття, — бубонів старий безхатченко, якого інші волоцюги називали Айком, з подивом дивлячись, як у небі гризуться сонми хмар, хоч в їхній схованці було досить затишно. З одного боку — висока скеля, з іншого — громадська вбиральня. Біля скелі — смітник. За вбиральнею густі кущі і галявина, встелена картонними листами та засмальцьованими карематами. Гарна схованка, аби перебути ніч.

— Хей, Айку, так скільки тобі насправді років? — поцікавилася молода припанкована дівчина, хлопець якої примостився в неї на колінах, намагаючись заснути.

— П’ятдесят вісім.

— А виглядаєш на всі вісімдесят, — пожартувала вона, але ніхто навіть не усміхнувся.

— Краще розкажи ще раз, як ти побував на тому світі, коли напився тої отруйної горілки з миш’яком, — просить її хлопець, і старий Айк починає свою розповідь.

— Сплю я на лаві і сниться, що підходить до мене колишня дружина. Ніжно так кладе мені на обличчя ніжну свою ручку і починає гладити. У мене аж встав...

— Та ну, скільки можна слухати цю маячню, — підвівся із землі темношкірий хлопець із дредами, дуже схожий на Боба Марлі. — Піду краще подивлюся як там той росіянин...

І поки інші безхатченки слухали оповідь старого Айка, Боб Марлі почимчикував до смітника, де навалені горою лежали чорні кулі, що їх комунальні служби зазвичай вивозили о шостій ранку.

Влітку безхатченки майже до ранку палили багаття у металевій діжці, ховаючись від поліції за громадською вбиральнею, розташованою у низині Іст Принцес-стрит Гарден.

Позавчора до них прибився один персонаж, який називав себе «грейт раша артіст» і поводився дуже дивно. Мало того, що він забрів сюди, маючи в руках два пакети, забитих під зав’язку дешевим португальським вином, так наступного дня дав Айку цілих сто фунтів, аби той закупив якоїсь їжі і ще дві дюжини пляшок дешевого пойла для всієї компанії. Лишень весь час питався: де тут найближчий телефон і хто в разі чого зможе терміново викликати «швидку»? З моменту прибуття до табору він бухав нарівні з усіма, але з настанням ночі полишав компанію, вмощуючись біля сміттєвих пакетів, наче щось пильнував. У таборі його поза очі так і називали «Раша».

— Ей, Раша, ти не спиш? — поцікавився у нього Боб Марлі.

— Заткнісь, прідурок, кажется, щас начньотся.

Майже відразу по його словах, на купу сміття впало людське тіло, зірвавшися з оглядового майданчика, розташованого на скелі на висоті ста футів.

— Бєгом! Бєгом визивай «скорую»! — схопився з ніг Раша. — Кол ту амбуланс, прідурок! — заволав щосили, кидаючись розгрібати сміття, в купах якого лежав непритомний молодий хлопець у костюмі ковбоя Мальборо.

Темрява на якусь мить накрила мене. Але відразу по тому все потонуло у всеосяжному сяйві. Я плив у ньому, намагаючись вловити бодай звук. Проте нічого, окрім тиші і світла, довкруж мене не було. Навіть подумалося: а що буде, коли заплющити очі? І в ту саму мить, коли я стулив повіки, то побачив себе ніби згори. Ось тіло моє у костюмі ковбоя Мальборо лежить на смітнику, серед чорних мішків, а Микитич (звідки й взявся?) намагається мені робити штучне дихання.

— Як так може бути, — дивуюся, — що лежачи на смітнику, я одночасно пливу в морі світла? І де я справжній? Чи той, що лежить на смітнику? Чи той, що пливе у світлі?

Не знаю, скільки часу я провів у своїх роздумах, збагнувши одну дуже важливу річ: навіть коли ти лежиш на сміттєзвалищі, насправді можеш плисти в потоках світла і навпаки. Виявляється, що життя — сон тіла, закутого в темряву. Та тільки я дістався цієї істини, як десь поруч пролунав голос:

— Ти дійсно довбойоб? Чи просто прикидаєшся?

Ураз сяйво, у якому я плив, почало тьмяніти, розвіюватися, і за якусь мить я побачив, що стою на зеленій галявині, посеред якої у вже знайомому мені кріслі-гойдалці сидить Наставник і квітучі яблуні сиплять на його коліна рожеві пелюстки. Вдалині граються діти, дуже схожі на мене.

— Якого хєра я тебе вчив? Щоб отак через бабу стрибнути головою вниз з тридцятиметрової висоти?

— Згори мені ті мішки здалися гострими каменями... — намагався я виправдатися. — Адже лютий холод оповив мою душу, саме так, як розповідали колись про це голуби...

— Але голуби ще розповідали тобі про любов і вдячність, які долають лютий холод! Подивися на своїх онуків, які граються в мене за спиною, — вказав Наставник туди, де гралися діти. — Ти хочеш, щоб їх не було? — здається, він розлючений не на жарт. — Ти бачив світло?

— Так.

— Ти був у темряві?

— Звичайно.

— То де ти справжній? Той, що лежиш у карнавальному костюмі на смітнику в Единбурзі, чи той, що стоїш переді мною?

— Хочеться вірити в того, що стоїть перед вами... — ніяково знизав я плечима.

— Ні, ти маєш визначитися: або ти вдягнене в карнавальний костюмчик слабкодухе лайно, якому місце саме на смітнику, або ти, бляха-муха, Воїн, якого я плекав у тобі все життя. Зауваж, плекав поволі, старанно, відкриваючи тобі сторінку за сторінкою. І навіщо? Щоб ти за першого серйозного випробування покінчив життя самогубством? Га? Ану повтори мені абсолютну істину, якої я тебе вчив?

— Усі підараси — люди. Але не всі люди — підараси! — слухняно белькочу я.

— Це, до речі, стосується і жінок!

— В якому сенсі? — перепитую, піднімаючи голову.

— А от вдумайся по-справжньому в ці слова і тобі відкриється істина!

— Невже Катерина?..

— А ти як думав? Так що бігом виправляй свою помилку. І наостанок — я дарую тобі одне бажання, яке ти можеш використати впродовж наступної години. Це перевірка твоєї зрілості. А тепер — уперед!!!

— Пульсу нема. Перша двадцять три ночі. Констатую клінічну смерть. Ми втрачаємо його. Готуйте електрошок — це були перші слова, які я почув у новому житті.

Бригада лікарів-реаніматорів на ношах тягла мене до карети «швидкої допомоги». Поруч, широко розмахуючи руками, крокував Микитич. Я не хотів лякати їх різким рухом, а тому повільно відкрив очі, висмикнув із вени голку крапельниці і тихо промовив:

— Пацани, все в нормі!

Проте лікарі «швидкої» були настільки заклопотані своєю роботою, не розчули моїх слів. То нічого й не лишалося, як зіскочити з нош, поправляючи на ходу чуба, зробити їм ручкою «цьом па» і поволі почати тікати, бо гівнюки таки вирішили, що я їхній клієнт, зробивши спробу повернути мене в свої лапи.

— Я добре вигострив твою сокирку! — тільки й встиг гукнути мені в спину Микитич, але я вже щодуху чкурив по гравієвій доріжці, що, забираючись на пагорб, вела прямо до монумента Вальтеру Скотту.

Віконна рама піднялася легко.

У кімнаті панував безлад. Ліжко лишалося розкуйовдженим, речі розкидані по кімнаті, в яку ледь-ледь долинало рідке сяйво вуличних ліхтарів. У шухляді стола я відшукав і запалив декілька маленьких свічок в металевих коробочках, розставивши їх на меблях і підлозі. Заплигали, затанцювали по стінах кімнати довгі, чорні тіні. Маленький будильничок біля ліжка показував за чверть другу ночі.

Скинувши із себе костюм ковбоя Мальборо, я лишився зовсім голий. Козацький стрій, невість-ким ретельно випраний і випрасуваний, висів на дверцятах шафи. Начищені чоботи стояли біля ліжка. У кутку за шафою на мене чекала вірна гуцульська сокирка.

Тонка тканина вишитої сорочки ласкавим дотиком ковзнула по обличчю. З самого дитинства я обожнював запах свіжої білизни, яку бабуся, виправши, розвішувала на подвір’ї.

Потім потягнув з вішалки шаровари і, всівшися на ліжку, прикрив ними коліна. Душу мою оповило дивне відчуття спокою, коли людина усвідомлює, що робить щось дуже правильно, і смерть не лякає її.

Десь далеко спала моя країна. Спали батьки і друзі, спали мої недруги і моя мила, запашна п’ятирічна донечка, яку так сильно люблю і за якою так сильно скучив. Боже, як захотілося, тримаючи її за ніжну ручку, знову опинитися на моєму рідному Подолі. Побачити яскраво освітлені куполи Андріївської церкви, прогулятися Контрактовою площею, Андріївським узвозом, зазирнути у двір будинку, де я народився. Але моя доня, мої батьки, мій дім і моя рідна Україна були далеко. Натомість ворог — зовсім поруч. Він засліпив мені очі обіцянками багатства і слави, він відібрав у мене віру в людей, вкрав любов і довіру до світу. Він хотів забрати в мене мою честь, засунути мені хуй у сраку, мій ворог, але нехай вдавиться власним дрючком! У далекому Единбурзі я встану грудьми на захист своєї країни, відчуваючи, як у мене за спиною мирно спить мій дужий п’ятдесятимільйонний народ. Спи спокійно, Україно! Вірні сини захистять твій спокій. І жодні старі підараси не потривожать твій міцний та щасливий сон!!!

Одягнувши шаровари, я різко піднявся зі стільця і, заправивши в них сорочку, почав зав’язувати мотузку на поясі. Рухи мої дедалі робилися стриманішими, в той час як у душі народжувався захват.

Бійка — це прекрасно!

Обмотавши ступні батистовими онучами, я встромив ноги в начищені чоботи. Тупнувши декілька разів, впевнився в тому, що чоботи ніде не тиснуть, а сидять на нозі, як влиті. Гоп-ля — зробив «голубця» і, випустивши поверх халяв шаровари, пройшовся по кімнаті «бігунцем».

Підскочивши до шафи, я схопив з вішалки парчову свитку і, накинувши її на плечі, підперезав широким червоним поясом, на кінцівках якого теліпалися золоті китиці. В останню чергу напнув на голову свою смушкову шапку, випустивши з-під неї світлого чуба. Ну, а тепер до зброї!

Микитич не збрехав. У кутку на мене чекала добре вигострена гуцульська сокирка. Тепер з простого сувеніра вона враз перетворилася на уразливу зброю, за допомогою якої можна було запросто розкраяти навпіл чиюсь довбешку. Мідяний окоренок, начищений до сонячного блиску, переливався золотими іскрами. Викарбуваний на ньому візерунок не дозволяв долоні ковзати поверхнею металу. Ухопившись за нього, я декілька разів змахнув сокиркою у повітрі. Годинник показував двадцять хвилин на третю ночі.

Вибравшись із квартири так само через вікно, я обережно прикрив за собою раму.

Буря, що вирувала над містом, здавалося, досягла свого апогею. Повз мене летіли зім’яті жужмом газети, бляшанки з-під напоїв, два шматка гострої черепиці просвистіли над вухом, а дерев’яна скалка, завдовжки з добрячий макогон, пронеслася в сантиметрі від правого коліна.

Вітер дув у напрямку центру. Це було мені на руку.

Яким же ж виявилось моє розчарування, коли, завернувши за ріг, я спіймав у себе на обличчі його потужний мокрий удар.

Здається, починалася злива. Декілька обгризених качанів від яблук гупнули мені у груди, лишивши на сорочці плями жовтого слизу. Без сумніву, то були ворожі каверзи. Буря виконувала роль матадора, який намагався з усього розмаху всадити мені у карк свої гострі бандерильї. Подумалося: «Хитро задумали ці підараси, аби вимотати мене перед герцем». Та нас не візьмеш голими руками!

Напнувши шапку на самі очі, я виринув з-за кута і, наставивши вперед голову, почав бодати нею вперте дощове повітря. Поволі мене охоплювала тривога. Ледь долаючи двадцять метрів за хвилину, чи дістануся я вчасно на місце дуелі? Нараз якесь недобре передчуття тьохнуло в серці. Затулившися від вітру рукою, я розплющив очі, глянувши собі під ноги. Ще крок і я зірвався б у чорне коло відкритого каналізаційного люка, з головою занурившись у лайно. Але якісь сили берегли мене від пасток, що їх нагородили на моєму шляху старі підараси. Ця думка надавала снаги. Крок, ще крок і он вже метрів за двадцять ліворуч видніється рятівний закапелок. Діставшися слизького рогу, я, зачепившися за нього рукою, обдерши до крові пальці, завалився.

Сюди дощ та буря не мали доступу. Уся одіж моя набрякла від води і була заляпана брудом. До розкішної парчової свити приліпилися декілька недопалків, обгортка від печива та кілька гнилих, роздушених виноградин. Я потрусив складками шароварів, з яких випали дохла миша, шкоринки від апельсина, шматок надкушеної ковбаси та використаний презерватив. Ці гомики знущалися наді мною!

Декілька разів упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин я робив спроби дістатися до наступного кварталу, але буря раз у раз відкидала мене назад. Врешті, зовсім знесилений, я знову завалився в рятівний закапелок. Хотілося вити з розпачу!

І раптом у голові спалахнула рятівна думка. Прощаючись, мій Наставник подарував можливість загадати одне-єдине бажання. У вихолі подій я зовсім забув про це! Глянувши на свої недорогі, але вірні «Casio», побачив, що ледь не втратив таку можливість. Годинник на руці показував двадцять дві хвилини на третю.

«А що, як загадати мені опинитися зараз вдома у Києві в зручному ліжку в батьківській квартирі?» — ворухнулася в серці малодушна думка, але я відкинув її від себе, як отруйну гадюку.

«Хочу зустрітися із дияволом обличчя до обличчя. Стати з ним на герць» — цього понад усе бажала душа моя.

«От тепер ти дійсно став дорослим!» — почувся здалеку голос Наставника.

Тієї ж миті потужна сила зняла мене в повітря.

Глава чотирнадцята

Виринувши з-за хмар, я побачив унизу темне місто.

Буря вщухла, але наробила багато лиха. Світилися лише ті ліхтарі, що живилися від автономних джерел. Вдалині довгими ланцюжками протягнулися злітно-посадкові смуги единбурзького аеропорту. На рейді затоки мерехтіли різнокольоровими вогниками гігантські океанські контейнеровози та американський авіаносець «Німіц». Королівський замок, що у хвилях світла кожну ніч плив над містом, теж був темним.

Я поволі опускався на площу перед замком, де зазвичай відбувалися військові паради, або, як кажуть шотландці, «тату-шоу». Та тільки чоботи мої торкнулися землі, навколо вибухнуло яскраве світло, а повітря сколихнув шалений рев.

У світлі прожекторів я стояв посеред площі, обличчям до центральної брами замку. Ліворуч від мене гула і скаженіла трибуна, вщерть заповнена дикими потворами. Були тут і пухирчаста жаба із синюшною відьмою, і в’юнкий пан у тюрбані, і чумні підлітки, і пацюки — гомосєкі. І міс Космо, і Доріан, і Білл Гейтс у костюмі ельфа, і Даміан Хьорст, і Чарльз Саатчі, а ще їхні друзі — кінозірки, поп-артисти, кицьки з м’якими лапами, чорний баран з іклами, як у кабана, росомахи з ведмежими тулубами.

Подивившися праворуч, я побачив лише поодиноку постать. Це була Катерина в національному українському вбранні. На грудях її виблискували яскраво-червоні коралі й срібні дукачі, а голову прикрашав розкішний вінок із жита, соняхів, волошок та маків. Самотня сиділа в самому центрі трибуни, поклавши руки на коліна.

І раптом повітря, як завісу в храмі, розідрали потужні звуки крейзанутої електрогітари. То були перші акорди всесвітньовідомої композиції гурту AC/DC «Highway to hell».

З брами Королівського замку в клубах диму й спалахах вогню, наповнюючи повітря запахом сірки, назустріч мені рухався мій ворог.

Ось яким він був: Вогонь виривався у нього з пащі і два покручені роги здіймалися над його головою. Між ними куражились язики синього полум’я. Все тіло його було закуте в чорний шкіряний комбінезон, і довгий плащ у вигляді американського прапора вився за спиною. Чорні рукавиці були в нього на лапах, а крізь них проривалися гострі пазурі. Взутий він був у важкі, підковані металом, чоботи. Чорна шкіряна маска закривала морду, а крізь прорізи для очей дивилися на мене два мутно-сірих ока. На кого він був схожий, мій ворог? На величезну мавпу, що тримала в лапах добре вигострений срібний серп.

Я зосередив всю свою увагу на ньому, пригадавши першу заповідь Воїна: «Майбутнього нема. І минулого нема. Є тільки тут і зараз».

— Вітаю тебе, Хохол! — вирвався з його пащі хрипкий голос. — Готуйся, то прийшов твій кінець!

— Ну, по-перше, я не хохол, а українець! Запам’ятай це, підарасе! — відповів я, поправляючи чуба. — А от кому з нас прийшов кінець, нехай виявить цей герць. Чи готовий ти битися чесно і до кінця?

— Ти спитай це в себе, сцикло. І запам’ятай: не той підарас, що в жопу дає, а той — хто не дає, але всього хоче! Значить, ти і є — підарас!

Як водиться за звичаєм герцю, він спершу розпочав бійку на словах, почавши з образ у мій бік. Я мусив відповідати.

— Вибач, я не зовсім розумію, яким ти місцем розмовляєш? Якщо ти робиш це дупою, то значить там у тебе голова. А якщо в тебе на місці голови дупа, то про що з тобою говорити?

— Гадаю, ти вже мрієш, аби я утнув твої яйця оцим серпом? — здійняв він угору сріблястий півмісяць.

— Боюся, що скоріше я тобі встромлю в дупу обушок оцієї сокирки, — здійняв я вгору гуцульську бартку. Готуй вазелін, їбучий!

— Бережи яйця, дрімучий!

І тут мій ворог наніс перший удар!

Срібляста блискавка майнула перед очима, я тільки й встиг відсахнутись. Він одразу захотів стяти мені голову, та дзуськи! Відстрибнувши назад, я встиг напоготовити сокирку і другий удар його серпа прийшовся на мідяний окоренок, що вибухнув цілим снопом іскор. «Будь сильним. Тримай удар» — згадалася друга заповідь Воїна.

Його зброя виявлялася чарівною, адже дуга серпа подовжувалася настільки, наскільки він того бажав. «От гандон!» — подумав я, тільки й встигаючи ухилятися від його ударів, добре пам’ятаючи: «Відступаючи, завжди думай про напад».

А й дійсно, вже за хвилину шал першої атаки почав сходити на пси. Ворог був значно важчим за мене. Хвацько орудуючи серпом, він швидко видохся. І вже не полум’я, а чорний дим валив у нього з пащеки. У той час як я знаходився у прекрасній фізичній формі. Три тижні танців на майдані давалися взнаки. Мої м’язи зробилися гнучкими і твердими, як криця. Як сказав би Джек Лондон: «Жодної унції жиру не мало його тіло». Долоні вправно стискали мідяний окоренок, і вигострене лезо сокирки нагадувало жало оси.

Дочекавшися слушної миті, я зробив декілька стрімких обертів навколо себе і щосили дряпанув ворога. Сокирка легко розтяла чорний комбінезон, але, замість закривавленої плоті, з-під шкіри виблиснув матовий метал.

— Гнійний підор! — аж задихнувся я від гніву. — Кольчугу під шкіру вдягнув!?

— А ти думав, що тільки ти найобувати можеш? Підписав Договір голубиною кров’ю, а тепер дивуєшся, що я вчиняю так само?

«Ну що ж, — подумав я, — раз пішла така заруба, треба діставати козирного туза з рукава».

Я ще мав у своєму набутку декілька заборонених прийомчиків. Здається, трапилась слушна нагода ними скористатися.

— Гей, я здаюся! — голосно вигукнув я, щосили підкидаючи в повітря сокирку.

Та поки мій ворог, задравши пику, слідкував за її польотом, я, сильно відштовхнувшись від землі, правою ногою наніс йому потужний удар у щелепу. Зуби з пащеки так і сипонули на асфальт, а сама мавпа, відлетівши убік, випустила з рук серпа. У ту саму мить сокирка знову опинилася у мене в руках. Одним стрибком подолавши відстань між нами, я заніс її над головою супротивника.

— Не честно-о-о-о-о-о! — заревла трибуна, де зібралася уся нечисть.

— Лежачого не б’ю-ю-ю-ю-ють!!! — заверещав підор, прикриваючи голову пазуристими лапами.

— Піднімайся, погань! — шляхетно проказав я. — Ми багато разів найобували один одного. Але прийшов час у чесному герці визначити, хто з нас сильніший! — проте не втримавшись, таки копнув його ногою по яйцях.

Та моя нога наштовхнулася у пахвині на щось тверде. Здається, ця мерзота ще й на яйця вдягла захисну мушлю.

— Ой-ой-ой, — удавано заплакав підарас, хапаючись за геніталії, але в ту ж мить вправно підсік мене знизу правою лапою.

Якого там «лежачого не б’ють»! Як тільки я впав на спину, ліваки на трибуні щосили заревли: «Убий його! Убий бандерівця! Убий націонал-фашиста! Мочи натурала-а-а-а-а!».

Підхопивши з асфальту серпа, мавпа раз у раз завдавала ударів, від яких я ледве увертався, відбиваючись окоренком сокирки. І раптом трапилося страшне. Під навалою тих ударів мій вірний бойовий товариш, сувенірна гуцульська бартка, не витримала. Вона тріснула, лишивши у мене в руках тільки дерев’яний обушок, в той час як металева частина відлетіла убік. В ту саму мить ворожа зброя, розпоровши свитку, увіп’ялася мені в плече. Перша кров пролилася на землю.

«Убий його-о-о-о-о-о!!!», — скаженіли трибуни, зачувши запах свіжини. Поставивши лапу мені на груди, мавпа зняла вгору серпа. Його дупа нависала прямо над моїм обличчям:

— Ніколи тобі не перемогти мене! — заявила мавпа гучно. — Бо ти — лише людина, що походить від мене. Тіло твоє сильніше за дух, а інстинкти — сильніші за волю! Так було і буде довіку!

— Відтинай йому голову, скоріше! — щосили завищала міс Космо, напружуючи жилаву шию. Але в горлі у неї щось тріснуло, надірвалося і звідти почулося лише зміїне шипіння. — Вбий його-о-о-о-о...

Ворог уже був заніс серпа над моєю головою.

«Відчай — доля слабких!» — зачувся поруч голос Наставника, і якась невидима сила випростала мою праву руку, щосили заганяючи дерев’яний оберемок сокирки мавпі прямо в дупу, що зайнялася блакитним полум’ям.

Завив, закрутився підарас, намагаючись збити пекельний вогонь. Чкурнув ареною, зриваючи із себе на ходу американський прапор, що прикривав його підгораючий пердак.

За той час я вже встиг схопитися на ноги й огледіти потрощену зброю. Замість такої вправної, такої любої сокирки, я тепер тримав у руках щось подібне до індіанського томагавка.

Та ось, насилу вирвавши з дупи гостру скалку, він загасив полум’я й, тамуючи біль у підсмажених яйцях, ухопився обома лапами за руків’я серпа, знявши його над головою, як то показують у фільмах про самураїв.

«Не вийобуйся, коли перед тобою відвертий гопник з ломакою. Хуяч його першим. Відволічи його увагу смішним анекдотом про гуцулів, а потім йобни проміж роги», — згадав я мудре напоучення Наставника.

— Гей, підоре, — гукнув я до мавпи. — Візьмімо паузу і відпочиньмо, бо щось ми обидва ухекались... — оглядаю я рану на плечі, кров з якої вже залила всю свитку, скапуючи на шаровари. Ліва рука потроху німіла і це не було добре.

— Я згоден... — важко дихаючи, відповів мавпун.

— Хочеш я розповім тобі смішний анекдот про гуцулів? — удавано байдуже цікавлюся, перетягуючи рану на плечі шматком відірваного рукава сорочки.

— Ну давай... — всівся він, знімаючи захисну мушлю зі своїх підсмажених яєць і вивалюючи все господарство на асфальт.

— Приїхала, значить, телевізійна знімальна група в гуцульське село з метою зняти репортаж про вівчарів. Знайшли найстаршого гуцула дядьку Романа. Питаються: «Розкажіть, що було доброго у вашому житті?». «Та багато було...», — каже той. «А що запам’яталося найбільше?». «Та ото, — каже, — років двадцять тому заблукала в нас вівця Машка. То ми її всім селом день шукали, другий. На третій знайшли. Поставили раком та й зґвалтували, аби такого більше не робила. Попили молока та й полягали спати...». «Нє, давайте щось інше, бо таке в ефір не пустять, — каже керівник групи». «Та будь ласка, — відповідає старий гуцул. — Років десять тому заблукала в нас собака-вівчарка Дашка. То ми її всім селом день шукали, другий. На третій знайшли. Поставили раком та й зґвалтували, аби такого більше не робила. Попили молока та й полягали спати...». «Та ну вас з вашими „веселими“ історіями, — каже керівник групи. — Давайте щось таке, що душу розриває...». «О! — каже дядько Роман. — Є у мене така історія. Три роки відійти від неї не можу...». «І що то за історія? — питається керівник». «Та заблукав якось я...».

Але мавпа не сміється. Ну, хіба не підарас, га? Це ж найсмішніший анекдот про гуцулів з-поміж усіх, які я знаю!

— Ви, українці, — найжорстокіша нація на землі, — каже мавпа згорьовано, перебираючи свої обпечені бубонці.

— Це чому ж? — цікавлюся я.

— Тому що ви нє «спрашіваєтє», а сразу «питаєте»... Ха-ха-ха-ха-ха! Ти понял ігру слов? Когда ти у москаля спрашиваєш что-то по-украинскі, он думаєт, что ти єго собіраєшся «питать»? Ха-ха-ха...

— Ха-ха-ха... — сміюся я, підбираючись ближче до засранця, але він, напевне, тільки того і чекає.

Нас розділяли кроки три, як ворог стрімким рухом запустив у мене серпа, намагаючись поцілити в серце. Але я сам був, як та струна. Потвора явно не чекала від мене такої блискавичної реакції. Випустивши з рук сокирку, я упіймав серпа за ручку в ту мить, як він, стрімко підвівшися із землі, навалився на мене всією своєю масою. Тільки ґудзики від козацької свитки порснули вусібіч...

Перед тим, як знепритомніти від потужного удару потилицею об асфальт, я, здається, встиг шарпанути його серпом по яйцях. А ще, провалюючись у пітьму, краєчком ока узрів, як на порожній трибуні підхопилася зі свого місця поодинока фігурка.

А потім я знову опинився в саду, повному квітучих фруктових дерев, під якими, тримаючи мого Наставника за руку, стояла Катерина в українському вінку.

— Ви... ви разом? — здивувався я.

— Ми разом з тобою до кінця, — виправив мене Наставник.

— Але ж вона мене зрадила! Вона стала на бік наших ворогів. Я сам бачив це на власні очі! — кивнув я головою в бік Катерини.

— Це, насправді, був мій план: занурити її в стан ворога, аби знати про їхні плани, час від часу рятуючи тобі життя. Подякуй їй за це. Бо вона тебе по-справжньому любить. Скажи йому про це, Катерина.

— Так, я люблю тебе, Оресте. Люблю понад саме життя!

— Інколи не варто вірити тому, що бачать твої очі, — проказав Наставник. — Краще подивитися в глибину своєї душі. Тільки там ти можеш відшукати істину. Все в тобі. І твоє минуле, і твоє майбутнє. І навіть — я!

— То хто ви? Звідки ви? Як вас звати, Наставнику?

— Я — це ти, тільки в майбутньому.

— Ви — це я? — перепитав я трохи спантеличено.

— Так, — кивнув він головою. — І сьогодні наша остання зустріч. Я провів тебе крізь усі випробовування, аби ти став по-справжньому дорослим. Однак попереду — найважливіше випробовування. Пам’ятаєш, колись у кімнаті часу, де майбутнє сходиться з минулим, ти питав, хто ховається у четвертому вікні?

— Ви ще сказали, що там ховається Диявол, але не дали мені змоги подивитися йому в обличчя.

— Бо тоді ти не був готовий.

— А тепер?

— А тепер нагадай мені п’яту заповідь Воїна.

— Перемагає не той, хто сильніший, а той, хто готовий битися до кінця.

— Пам’ятай це, бо незабаром ти побачиш очі диявола. А тепер прощавай! Гей, дітки, йдіть сюди! Сюди-и-и-и-и... — почав він скликати до себе галасливих онуків, всідаючись у плетене крісло-гойдалку, яке стояло за його спиною.

Та коли дітлахи збіглися докупи, мій Наставник був уже мертвий. Білий голуб сидів у нього на плечі, а на коліна й сиву голову сипалися рожеві пелюстки яблуневого квіту.

— Не бійся смерті, бо вона лише — нове життя, — лагідно усміхаючись, проказала до мене Катерина, забираючи зі скроні пасемко каштанового волосся, що пахтіло лавандою.

А потім до моїх вух, здалеку, долинуло страшне виття.

Повернувши голову вбік, наче в глибокому розфокусі, я впізнав силует мого супротивника, що сидів на асфальті, тримаючи в лапах шматок якогось м’яса. Зусиллям волі налаштувавши оптику власних очей, узрів, що то були його яйця, які я, очевидно, таки утнув серпом, перед тим як на хвилину провалитися в небуття.

— Ну що, довийобувався? — злостиво поворушив я губами, але мавпа розчула цей шепіт.

— Це були твої останні слова... — посміхнувся підор до мене своєю скривавленою пащекою.

— Обережно, Оресте! — зачувся поруч несамовитий крик Катерини і я побачив занесений над собою серп, що його тримала у руках міс Космо.

— Ти — мій! — тільки й встигла проказати перед тим, як разючий метал мав зітнути голову з моїх плечей.

Але тому не дано було статися, бо між нами стала Катерина. Гостре, зазубрене лезо увійшло в її груди прямо навпроти серця. Як підкошена, впала вона на землю, врятувавши моє життя. А вже за мить поруч з нею лежало бездиханне тіло старушенції, яку я (маючи величезний досвід Раскольнікова у цій справі) блискавично й вправно зарубав сокиркою.

— Катерино, Катерино, не вмирай... — кинувся я до своєї коханої, та було вже занадто пізно.

— Життя є любов і вдячність... — тільки й встигла промовити Катерина, перед тим як навіки закрити свої карі очі.

— Ну, злоїбучий підоре, тобі кінець! — не тамуючи сліз, рушив я до мавпи з уламком гуцульської бартки в руках.

— Ти не зробиш цього. Тобі не стане духу... — випльовуючи з пащеки кров, прошамкала мавпа, стягуючи зі своєї морди чорну маску, з-під якої на мене глянули мутно-сірі очі знайомого пана з поросячими віями.

Саме так! На асфальті в костюмі мавпи, тримаючи в лапах відтяті серпом яйця, сидів мій старий знайомий містер Мак-Лох.

— Ти не зможеш отак просто вбити себе, — проказав він, нахабно дивлячись мені в обличчя. — Невже ти ще не зрозумів, що я — це ти. Точніше той, ким ти міг би стати, якщо прийняв би мою пропозицію. А твоя Катерина стала б нею... — вказав підборіддям вбік зарубаної відьми.

Я сторопів.

— Що ти таке кажеш, гнійний підоре? — тільки й зміг ледве вичавити із себе.

— Я — це ти, тільки в майбутньому!

Мені здалося, що сьогодні вже десь чув ці слова. Ну так, їх проказував до мене мій Наставник. Тим часом Мак-Лох продовжував випльовувати із себе криваву правду:

— Погодься, все своє свідоме життя ти хотів бути схожим на мене. Повторити мій успіх, стати багатим, впливовим, знаменитим. І я ще можу тобі це дати. Я люблю тебе і хочу допомогти. Бо ти — це я! Диявол ховається в тобі. Щоб його побачити, варто лише підійти до люстерка.

— Я — не ти! — в розпачі вигукнув я. — І мені не потрібні твої любов і допомога!

— То ж убий мене! Убий підараса в собі! Що страшно, страшно? — зареготав він на повний голос. — Але в нас ще є шанс домовитись...

Та тільки він промовив ці слова, добре вигострена гуцульська сокирка опустилася на ліву скроню його грьобаної довбешки.