I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Глава перша

В’юнкі ящірки бігали стовбуром могутнього дуба, що стояв у низині Іст Принцес-стрит Гарден, на місці осушеного озера Нор-Лох.

Густі хащі барбарису та садового ялівцю створювали природну огорожу, захищаючи низ стовбура від зайвих поглядів щільним шаром зеленої піни. Поруч, забираючись на гору до монумента серові Вальтерові Скотту, пролягала ґрунтова доріжка, посипана сірим гравієм. Іншим боком вона вела до сходів, піднявшись якими, можна було опинитися прямо на майдані перед Національною галереєю Шотландії.

Цієї суботи близько дев’ятої години ранку відвідувачів у саду ще не було. Тільки місцевий безхатченко спав на лаві.

Він не чув, як барбарисові кущі за його спиною зашаруділи, а потім над ними постала голова потвори, що нагадувала велетенську жабу, вдягнену в діловий костюм по моді середини дев’ятнадцятого століття.

— Усе нормально, Терезо, можна виходити, — прошамкала жаба, пильно озирнувшись по боках.

Відразу по тому над кущами з’явилася ще одна голова. Кошлате, фарбоване синькою волосся, зеленкувате обличчя, посеред якого стирчав довгий, закручений донизу ніс, фіолетові губи і підборіддя, що, задираючись, торкалося носа. Очей у Терези не було. Замість них біліли в зіницях двійко більм.

— Зажди, Греную, — крикнула синюшна до жаби, що почала продиратися крізь кущі. — Не так швидко. А краще дай лапу. Це сонячне сяйво дратує мене.

— Нічого, раз на рік можна і прогулятися, — озвалася жаба, подаючи дамі лапу. — Горілку не забула?

— Осьдечки вона в пакеті. Важка, зараза.

— Давай допоможу.

Жаба люб’язно взяла з рук дами звичайний поліетиленовий пакет з логотипом супермаркету «Скотмід», у якому дзеленькнула склотара.

Вибравшись на доріжку, пара рушила в напрямку монумента Вальтеру Скотту. Проходячи повз безхатченка, Гренуй з насолодою втягнув ніздрями струмуючий від нього запах дешевого сидру та сечі.

— Може, почнемо з цього?

Бомж спав. Цівка слини з кутика рота скапувала на засмальцьовану сорочку. В бороді заплуталися залишки вечері, крихти тютюну та оранжевий липкий цінник £ 6.99. Поруч із лавою стояли два пакети, повні недоїдків, пластикових пляшок і ганчір’я.

Усю ніч разом з іншими безхатченками та молодими панками вони палили вогнище біля сміттєзвалища, яке ховалося за муніципальними вбиральнями прямо під скелею, на якій розташовано оглядовий майданчик. А як почало сходити сонце розбрелися хто куди спати.

Тереза обмацала обличчя безхатченка рукою. Від її дотиків волоцюга стривожено закрутився уві сні, і, не розтуляючи повік, почав голосно й надсадно кашляти.

— Мені здається, це той самий чувак, якого ми років десять тому залишили без майна? Пам’ятаєш цю історію зі шлюбним контрактом, що він підписав, коли мав маєток і статки в півтора мільйони на рік?

Жаба пильно вдивилася в обличчя сплячого.

— Зажди, як його звали?

— Айк Авнер.

— Точно, Айк Авнер. У тебе гарна пам’ять...

— У мене завжди гарна пам’ять на покидьків, що зраджують своїм законним дружинам...

— Так він же не зраджував. То його дружина все вигадала за твоїм напоученням, та й ти сама підробляла фотографії, де він наче з коханкою?

— Яка різниця? У публічному просторі він був і залишиться зрадником, бо посмів колись заявити, що цей світ збудували чоловіки і жінкам у ньому не місце. Давай йому швидше пляшку. Хай уже здохне швидше...

— Гей, друже, прокидайся, — жаба щосили штурхнула бомжа лапою і той знову зайшовся сухотами, на цей раз розплющивши очі.

— Гей, фак йо маза, якого хєра ви від мене хочете, я вільна людина і маю право спати на лавах, які робилися на мої грошики, коли вони в мене ще були...

— Зі святом, друже, з першим днем фестивалю! — Гренуй простягнув безхатченку пляшку «Столичної».

— Ні фіга собі, що то за пойло? — здивувався той щедрому жесту.

— Шикарна горілка. Ми в росіян купили по п’ять фунтів за пляшку, тому маємо цілий запас, яким не шкода поділитися з гарною людиною на честь свята. Тебе ж звати Айк Авнер, я не помиляюсь?

— Так, курва-мама, а ми що — знайомі?

— Я стежив за твоєю справою, коли дружина відсудила в тебе все майно, а потім пустила по світу. Співчуваю, брате...

— Ох, і не згадуй, брате! У цьому світі все для жінок, а чоловіків винищують. А класні у вас костюми, — безхатченко закурив цигарку, пильно роздивляючись своїх благодійників, — круто так, наче справжні. Що то за персонажі?

— Це Тереза два зуби, чотири протези, — гигикнула жаба убік своєї колежанки. — Пам’ятаєш справу Терези Мейвуд, жінки, що на початку двадцятого сторіччя зжила зо світу трьох своїх офіційних чоловіків і десь пів дюжини коханців. Належала до руху суфражисток, очолюваного Емелін Панкхйорст. У 1916-му вона вдавилася у тюремній камері в Кенонгейті, і стала іконою для сучасних радикальних феміністок.

— Ясно, — сумно кивнув головою безхатченко, — ну, а ти хто?

— А я Ніколя Гренуй, на жаль, не такий відомий, як мій дід Жан-Батіст, про якого Зюськінд років десять тому написав роман «Парфумер». Проте у свій час Ніколя Гренуй був найвідомішім у Європі юристом-шахраєм. Зовнішньо — викапана жаба. За своє життя він підробив понад півтори сотні справ, за якими до смертної кари засудили вісімдесят двох хлопців віком до двадцяти восьми років. Переважно рудоволосих чи блондинів. А все тому, що у 1845 році Ніколя злигався зі знаним французьким парфумером Кролліусом, який робив найкращі у світі парфуми-афродизіаки. Для цього було необхідно мати інгредієнти з максимальною кількістю життєвих флюїдів. Найкраще для того підходили тіла молодих чоловіків, бажано з рудим або блондинистим кольором волосся, що загинули насильницькою смертю. Гренуй наклепами за допомогою підкупу і підставних осіб стряпав справи проти них. Молодиків звинувачували у вбивствах, зґвалтуваннях й інших гріхах і засуджували до смертної кари. Потім він викупав тіла, доставляючи їх Кролліусу. Той же витоплював з них жир, що і був основним інгредієнтом для збуджуючих парфумів. За кожного хлопця отримував по двісті франків золотом. Але основний задум полягав у тому, що саме Гренуй і був адвокатом своїх жертв, майже на всіх процесах відбираючи в їхніх родин куди більші кошти за удаваний захист у судах.

— Ніколи не сумнівався, що юристи — найбридкіші люди на Землі, — гірко зітхнув безхатченко. — Але ваші костюми такі натуральні, факінг шіт...

— Сучасні голлівудські технології, — грайливо заявила Тереза, пересмикнувши цицьками. — Ну що, Ніколя, ходімо?

— Так, мусимо йти, бо на нас чекають друзі... Зі святом, брате!

— Зі святом, — озвався безхатченко, заходившись із цікавістю розглядати незвичні кириличні букви на етикетці.

«Made in Ukraine», — прочитав унизу надпис латинкою, зкручуючи з горлечка золотаву кришку.

Глава друга

— Ну що, оклигають?

— Та де там оклигають!? Після такої дози миш’яку слон не оклигає, не кажучи вже про людину.

— То, може, ще почекаємо?

— Нащо чекати? Хочеш, я зараз відгризу в нього шматок вуха і він не ворухнеться?

— А раптом він ще живий?

— Та де живий!? Подивись, який він сірий...

— А та в туалеті?

— І та вже готова, вже захолола, либонь.

Двійко пацюків сиділи на купі брудної білизни й крізь скельця сріблястих окулярів дивилися на чоловіка у джинсах, який горілиць нерухомо лежав на ліжку. Безживна рука його звисала аж до самої підлоги.

Нарешті тлустіший не витримав, спустився з купи і, крутячи гострим носом у різні боки, підбіг до ліжка, тягнучи за собою рожевого хвоста.

Рука пахла тютюновим димом. Пацюк злегка куснув подушечку великого пальця, але рука не ворухнулася.

Підтягнувшись на передніх лапках, він закинув важкий зад на долоню, і стрибками почав дертися вгору. Його гострі пазурі лишали по собі легкі подряпини на зашерхлій шкірі мерця.

Опинившись на грудях, пацюк поправив окуляри на носі й занурився мордою у гущину чорного волосся. Шкіра із напнутими під нею кістками грудної клітки була твердою і погано бралася на різці.

Випроставши морду з волосяних хащів, він зробив «фр-р-р-р», чхнув і рушив до голови.

Усівшись на борлак, він довго обнюхував підборіддя, яке злегка пахтіло часником, і то був запах смерті.

Сама думка про те, що сьогодні вночі вони із другом так справно отруїли цю закохану парочку контрафактною горілкою «Столична», кидала пацюка у захват.

Парочка прибула до Единбурга з Росії, аби заробити під час фестивалю трохи грошенят, граючи в пабах чи на вулиці на саксофоні і флейті.

Сьогодні вночі по дорозі додому їх перестріли студенти з Ітона, що оселилися у сусідній кімнаті в дешевому хостелі на околиці міста. Саме вони й презентували росіянам пляшку горілки «Столична», цілу партію якої придбали в якогось зальотного українського моряка.

Готуючи вечерю, Афанасій і Пєлагєя вирішили хильнути по повній чарці, закусуючи горілку дешевими чипсами. А потім і по другій, бо «мєжду пєрвой і второй пєрєривчік нєбольшой». Ну і третю — за любов. Пляшка швидко спорожніла. За півгодини у студентів почалася страшна згага і вони, насьорбавшись води, почали блювати.

Передчуваючи недобре, Пєлагєя хотіла викликати «швидку», проте приступ нудоти кинув її на підлогу в туалеті, з якої вона вже не піднялася. Афанасій, заблювавши всю кімнату, насилу дістався до ліжка, де й знайшов свій кінець. Тепер у нього на обличчі сидів пацюк.

Рожевий хвіст запав у відкритий рот мерця, ковзав по вишкірених зубах і сухому язику. Гад гризнув покійника за праву ніздрю і подумав, що на смак вона не гірша за вухо.

Злегка подряпавши кігтями безживну щоку, пацюк перебрався на чоло і, обнюхавши ліве око, уп’яв у нього свої різці. Очне яблуко виявилося ковзким. Копирснувши його пазурами, пацюк нарешті приклався до вавки, всотуючи в себе приємний на смак білковий коктейль.

— Гей-но, друже, — гукнув до свого товариша, — йди швидше, поласуй людським оком, це кайф!

Ще довго двійко сірих пацюків об’їдало людську голову, аж поки черевця в них не роздулися, а миршаве, сіре хутро на спинках заблищало в рідкому світлі нового дня, що пробивався крізь забрані на вікнах фіранки.

— Ну що, тепер можемо братися до справи? Тільки цур я на саксофоні.

— Нема проблем. Тоді я на флейті.

Того самого ранку поодинокі о цій порі перехожі на Принцес-стрит могли побачити, як з автобуса нумер тридцять висадилися поблизу універсального магазину «Jenners» двоє жевжиків в однакових сірих футболках «Eton high school». Здоровий рум’янець заливав їхні видовжені писки, а на носі в кожного виблискували сріблясті окуляри. В руках вони тримали футляри з музичними інструментами.

Зазирнувши до супермаркету, хлопці придбали собі по великій пляшці мінеральної води, яку почали жадібно пити прямо на вулиці.

— Спрага душить? — поцікавилась у них велика чорна мавпа.

— О, месіре, ви вже тут?

— А де ж мені по-вашому бути? Нарешті дочекався свята!

Глава третя

Є в Единбурзі одне цікаве місце, що має назву «чумний квартал».

Воно знаходиться під землею, неподалік від Міської мерії.

У середині XIX сторіччя будівничі рили котлован під фундамент і наштовхнулися на квартал середньовічної забудови, який, за легендою, колись став розсадником чуми.

Зрештою, у XVII сторіччі той квартал являв собою глухий закапелок і прислужився тим, що туди звалювали сміття й усілякий бруд, тож не дивно, що саме звідти розпочалася епідемія.

Жила тоді в закапелку бідна сім’я, що складалася з батька, матері і трьох дітей.

Однієї сумної днини батько повернувся з роботи хворий. Зліг, а через декілька годин помер. Перед смертю усе тіло його вкрилося чорними плямами.

Був тоді закон — коли в домі хтось помирає від чуми, рідні мають сповістити про це городян, вивісивши у вікно чорний прапор. Самі мусять лишатися вдома і чекати, коли до будинку прийдуть мулярі, аби замурувати нещасних у власній оселі.

Аби врятувати дітей, мати відправила їх ночувати в інше місце, а сама взялася зашивати тіло чоловіка у саван, сподіваючись уночі вивезти зачумлене тіло за міські мури й викинути у глибокий яр. Але поки вона робила свою сумну справу, чума теж торкнулася до її вуст смертельним поцілунком.

Так і знайшли жінку наступного ранку сусіди. Вона сиділа на стільці, похиливши голову на груди, а поруч з нею на підлозі у напівзашитому савані лежав мертвий чоловік.

Ударили дзвони в церквах, зачинилася міська брама, а над замком замість синього з білим салтира знявся чорний прапор.

— Де поділися діти цієї чумної? — питали одне в одного сусіди й по місті поповзли чутки, буцім вони десь утекли, розносячи заразу.

Проте діти й гадки не мали, що сталося з їхніми батьками. Наступного дня самі повернулися додому. Але не встигли наблизитися до своїх дверей, як на них з бучками накинулася юрма, і почали цькувати, заганяючи до смердючого закапелка.

Найменшенька дівчинка тримала в руках грубу ганчір’яну ляльку.

Перед самим порогом лялька випала в неї з рук. Скільки дівчинка не плакала, благаючи дорослих повернути їй іграшку, ніхто не наважився доторкнутися до ляльки, яку тримала в руках чумна дитина.

Мертва мати з обличчям чорним, мов земля, схилилася над зашитим у саван батьком — ось яке видовище постало перед дітьми, коли вони опинилися у своєму домі.

— Нас тут замурують? — питала меншенька у своєї сестри та старшого брата, але ті, притискаючи її до грудей, заспокоювали, мовляв, нічого страшного не трапиться і мати з батьком тільки сплять.

Тим часом до будинку прийшли мулярі. Долинули крізь вікна їхні перегукування та задзвеніло робоче причандалля — кельми, молотки та зубила. І ось уже перший камінь ліг у проріз вікна, далі другий, третій...

Усе менше й менше світла лишалося в кімнаті, аж поки хтось з дорослих не кинув усередину приміщення чорний прапор та дерев’яну табличку з надписом «Black death». По тому останній промінь світла згас, і кімната занурилася у повну темінь.

Першим помер старший брат. Чума забрала його вже через декілька годин. Потім душа середньої сестри відлетіла на небо.

Наставала черга меншенької.

— Віддайте мені мою ляльку! — кликала вона слабим голосом, проте ніхто не чув її і тільки вночі, коли вартові припинили бити у свої калаталки, до них долинув слабкий дитячий крик:

— Ти ба, ще не померла, — промовив один охоронець.

— Еге ж! А не хотів би я опинитися на її місці, — додав другий, прислухаючись до дитячих криків.

Під ранок усе затихло.

Того року епідемія чуми спустошила всю країну. Через деякий час за наказом шотландського короля Чарльза II місце, звідки вона почалася, засипали землею. Але легенда про привид дівчинки, що бродить неподалік, шукаючи свою ляльку, й досі передається з уст в уста.

Містер Едвард Кноублох уже двадцять з лишком років служив головним наглядачем чумного кварталу і за пристойну платню, що виділялася йому з міського бюджету, водив туди екскурсії.

Він навмисне не ставив перед батьками міста питання про освітлення електрикою цих закапелків, піклуючись про те, щоб дух темряви зберігався тут у своїй первісній недоторканності.

Під час екскурсій, тримаючи в руках ліхтаря, він спершу ділився з туристами деякими загальними нарисами з життя середньовічного міста, і тільки після докладного вступу вдавався до переказу легенди про дівчинку з лялькою.

— Зараз ми з вами пройдемо в ту кімнату, де й сталася ця трагедія, — казав, підсвітлюючи ліхтарем знизу власне обличчя і скалячи зуби, наче справжній привид.

Того суботнього ранку містер Кноублох почувався дуже добре. Як завжди, він прокинувся о сьомій, зробив зарядку і здійснив невеликий променад довкола власного будинку.

Потім поснідав поріджем із сушеними бананами, випив склянку апельсинового фрешу, сів у свій елегантний маленький «Остін-метро» й відправився на роботу.

Припаркувавши авто у дворі мерії, привітався з охоронцем.

Ліхтар, що він завжди полишав у неглибокій ніші біля дверей, був на своєму звичному місці. Запаливши його, наглядач рушив униз до підземелля. Подолавши сходи, звернув ліворуч, потім праворуч, потім ще праворуч, опинившись біля входу в кімнату дівчинки-привида, де він хотів трохи прибратися.

— Ну, нарешті, — почувся дитячий голос.

Посеред кімнати колихалися дві постаті, вдягнені в довгі савани.

— Ми чекали на тебе, Кноублоху, адже саме твої предки були серед тих, хто замурував у цій кімнаті нашу сестру, маленьку Енн, — продовжили свою промову привиди і наглядач відчув, як мимоволі по його ногах потекли теплі струмені. — Ми — її рідні брат і сестра Вільям і Агата. Раз на рік нам дозволено з’являтися у цьому світі серед живих людей. Але для цього потрібна жертва. Віднині душа твоя вічно блукатиме цими підземеллями, тримаючи в руках запалений ліхтар, шукаючи виходу звідти, звідки виходу не буває. Діти за гріхи батьків не відповідають. За них відповідають онуки у дванадцятому коліні.

Офіційна медична експертиза надасть висновок, що не старий ще шістдесятичотирирічний чоловік помер від серцевого нападу. Але найдивнішим у всій цій історії буде те, що поруч з тілом слідчі знайдуть порожню пляшку виробленої в Україні російської горілки «Столична».

Поліція навіть відпрацьовуватиме версію про «слід російських спецслужб», бо за часів хрущовської відлиги наглядач чумного кварталу декілька разів відвідував СРСР та був членом комуністичної партії Британії. Слідство тридцятирічної давнини встановило факт його активного листування з американцем Джеймсом Ерл Реєм, який убив Мартіна Лютера Кінга у Мемфісі 4 квітня 1968 року.

У другій половині свого життя містер Кноублох публічно зрікся комуністичної ідеології і став затятим націоналістом, усіляко підтримуючи ідею виходу Шотландії зі складу Об’єднаного королівства.

Тому, аби не привертати зайвої уваги до загадкової смерті такої суперечливої особи, як містер Едвард Кноублох, місцева влада власним коштом, без зайвого розголосу поховала його на цвинтарі Грейфраєрс, у родовому склепі поруч із предками.

Глава четверта

Уже понад три роки Мустафа працював у закусочній «Фіш енд чипс», що на розі Лейт Уок і Дьюк-стрит.

Тяжка праця — вісім годин стояти біля чанів з киплячою олією та смажити у фритюрі різні наїдки. І тільки розумні книжки О-Шо, які він останнім часом читав запоєм, трохи розраджували його сумні емігрантські будні.

У перший день фестивалю Мустафі випала вранішня зміна. Напарник Азіз, що змінився о сьомій, лишив по собі нечищену плиту та незаправлені фритюрниці. Витяжка останніми днями працювала погано. А тут ще величезний тарган виповз із духовки.

— Ах ти мерзота, — Мустафа скинув таргана на підлогу, наступивши на нього ногою.

«Не вбивай живого, бо колись сам станеш подібним до нього», — згадав слова О-Шо. Аж у ту саму мить з духовки виповз ще один тарган. За ним ще один і ще.

Спершу Мустафа душив тарганів ногою на підлозі, а потім вирішив заглянути в духовку, якою давно не користувалися.

— Упс, — тільки й вимовив, коли перед ним прямо з духовки постав в’юнкий чолов’яга в білому тюрбані і довгому, розшитому зірками халаті. Ніг у нього не було, натомість по підлозі волочився зміїний хвіст, на якому той стояв, немов кобра перед нападом.

Мустафа хотів був закричати, але горло звела судома.

Тим часом в’юнкий пан швидко випорпав з-під халата мініатюрний автоген. Дмухнув на нього вогнем і на кінці тонкої трубочки застрибав блакитний вогник.

— А тепер ми приготуємо справжній шотландський хаггіс. Ти любиш хаггіс, Мустафа? — спитав джин у занімілого кухаря і, не дочекавшись відповіді, підкрутив вентиль.

З автогену вдарила жовтогаряча вогняна цівка.

— Так, я люблю хаггіс, — ледве вичавив із себе кухар.

— А як подібна страва з кишок тварин називається в Пакистані?

— Я не знаю...

— Вона називається «смажені пакистанські кишки», — зареготів джин занурюючи палаючу трубку в його живіт.

Крику на горі не чули, бо в приміщенні забігайлівки голосно звучала музика. Це був новий хіт нещодавно створеного дівочого гурту «Спайс герлз» «Wannabe», який ось уже декілька тижнів поспіль утримував перші позиції в британських чартах.

Розрізавши Мустафу автогеном на декілька шматків, вьюнкий пан запхав їх у духовку, поставивши регулятор температури на максимальний режим.

Потім тричі плеснув у долоні, вмить перетворившися у живого Мустафу, який піднявся крутими металевими сходами нагору, тримаючи в руках пляшку горілки «Столична».

— Ти все ж таки купив підробну гидоту? — саркастично поцікавилися сонні колеги, яким Юрій Антонов переповів учорашню історію про українського моряка.

— Людині властиво помилятися, — проказав фейковий Мустафа, ставлячи пляшку на прилавок. — Скуштуйте цей божественний напій і відчуйте свободу.

— Ти що набухався? Що з тобою? Куди ти?

— Сьогодні я свідомо ступаю на шлях пошуку Абсолюту.

Пакистанець потягнувся до прилавка, взяв звідти декілька порцій риби й курячого філе, поклав собі в пакет картоплі, щедро посипав її сіллю та полив згори майонезом. Потім поцікавився:

— Хіба ваша доля — провести все життя у цій забігайлівці? Хіба заради цього ви були послані на цю Землю? Відкрийте в собі творця. Відчуйте свободу. І станьте людьми.

— Ти що, кидаєш зміну? Тебе ж звільнять?

— Господь дбає про душі, які беззастережно впокорилися йому.

— А хто заплатить за рибу та чипси?

— Мої дії виконуються згідно з вказівками господа, — Мустафа підхопив з прилавка декілька баночок «Кока-коли». — Подібні вказівки приходять двома шляхами: через святих — шастрі, й духовного вчителя, а також від самого господа, що перебуває в серці кожного.

— Скільки ти випив, що несеш подібну хрінь? Мусульманам заборонено бухати!

— Не заборонено все, що веде до любові і щастя. Бажаю вам знайти свій шлях.

Склавши дармові наїдки у великий поліетиленовий пакет, пакистанець пішов геть.

— Чому коли люди починають робити якусь хуйню, вони завжди проказують слова про любов і щастя? — дивлячись йому в спину, запитав один з працівників.

— А може, й дійсно він нарешті вирішив піти з цього пекла, ступивши на правильний шлях?

— Ступити він може і ступив, але за вісім порцій риби й філе ми заплатимо з власної кишені. Ой, що то? — схопився зненацька продавець, побачивши чорні клуби диму, що повалили з розташованої у підвалі кухні. — Викликай пожежну!

— Маза фака, я завжди знав, що цей О-Шо до добра не доведе, — зітхнув колега, неохоче піднімаючись зі стільця.

Глава п’ята

Два тижні тому. Велика телевізійна студія на каналі УТ-1. Триває запис програми «Герої нашого часу»

Введучий в студії (звертаючись до публіки). А тепер скажіть мені, панове, чи ви знаєте, що є таке вуличний перформанс? (Вигуки із залу.) Що? Бачили на Хрещатику? Стоїть мім, завмерши в одній позі, аж поки йому до капелюха не вкинуть монетку. Тоді мім оживає і робить кумедні порухи, або сміється чи когось передражнює. Прекрасно. Які будуть ще варіанти? (Знову вигуки із залу.) У Барселоні на набережній є цілий квартал таких живих манекенів. А ще Венеція. У Парижі бачили Горбачова? Манекена в масці Горбачова... А-а-а, зрозуміло... А ще Статуя Свободи, Мерилін Монро із задертою спідницею... Чудово! Блискуче! Бравісимо!

Ведучий (в камеру). Отже, як з’ясувалося, наш народ уже потроху встиг познайомитися з таким явищем світової культури, як вуличний перформанс. Тому зараз, у другій частині програми «Герої нашого часу» відразу після перспективного українського боксера Віталія Кличка з’явиться ще один представник модерної української нації, який представлятиме Україну на сорок дев’ятому Единбурзькому фестивалі. Він добре знаний публіці за своїми ролями в театрі. Але цього разу ми поговоримо про його незвичне хобі. Отже, пані та панове, зустрічайте актора Київського національного театру імені Лесі Українки та антрепризної трупи «Золоті ворота» Ореста Каштанського (в залі оплески, що переростають в овацію).

Під веселу музичку Орест Каштанський виходить з-за лаштунків і всідається у приготоване для нього крісло.

Ведучий. Вітаємо вас у нашій студії. Перше запитання: як саме народилася у вас ідея створення подібного перформансу?

Орест (усміхаючись). Не приховуватиму того факту, що в українських театрах акторам платять справжні копійки (стриманий сміху студії). Тому для них завжди буде актуальною проблема додаткового заробітку. Сама ідея перформансу зародилася у моїй голові, коли я ще був студентом третього курсу театрального інституту. Якось повертаючись увечері додому в так званій трубі, підземному переході на майдані Незалежності, я вперше побачив клоуна, біля ніг якого лежав капелюх. Він починав жонглювати кульками, після того як перехожі кидали до капелюха гроші.

Слушна нагода взятися до цієї справи трапилась того ж таки літа, коли нас до себе в гості запросила давня батькова знайома з Угорщини, що проживала в невеличкому містечку Фюред на Балатоні.

На ту пору в моєму похідному рюкзаку лежали лахи на кшталт козацького строю. До того ж мав дві шаблі, що їх позичив в інституті в нашого знаменитого викладача сценічного бою Владислава Івановича Пилипенка.

Ведучий. То ви вправно володієте техніками бою на шаблях?

Орест. Ну, трохи володію... Але я трансформував це вміння в особисту техніку бойового гопака.

Ведучий. Дуже цікаво. Можна подробиці?

Орест. За історичними даними, поляки, приміром, не наважувалися атакувати козацький загін, коли вони чисельністю не перевищували його бодай у декілька разів. Козача сотня могла дати рішучий опір загону в тисячу шабель. Козак-гопаківець, досконало оволодівши бойовим мистецтвом, міг битися наодинці з трьома яничарами, про жорстокість і майстерність яких складалися легенди. Підготовка такого козака тривала декілька років і базувалася на певному світогляді. Козаки-гопаківці повинні були мати чудову фізичну підготовку, досконало володіти всіма видами холодної зброї, вміти загоювати рани, куховарити, а головне — писати вірші та музику. Здатність до свідомої творчості — ознака високорозвинених особистостей.

Ведучий. І ви все то вмієте?

Орест (скромно). Ну так...

Ведучий. Оплески в студії! (Лунають оплески.) І в чому ж саме полягав ваш перформанс?

Орест. Перебравшись у козацький стрій та взявши до рук шаблі, я завмирав у людному місці, поклавши до ніг шапку. Коли в неї падала монета, я «оживав», демонструючи деякі прийоми бойового гопака. У перший вечір роботи в Балатонфюреді я заробив щось близько трьохсот шістдесяти форінтів, що на той час становило майже десять баксів. Шалені як для студента гроші, що вдвічі перевищували мою інститутську стипендію. На тій набережній я провів усі свої канікули.

Ведучий. Що ж було далі?

Орест. Я думав, що і в Києві на мене чекає подібний успіх. Тому після прибуття на батьківщину одразу попхався на Хрещатик і поклав до ніг шапку. Але не встигла туди впасти перша монета, як хтось у сірій формі над моїм вухом проказав: «Ти шо, мальчік, охєрєл? Бабок снять хочеш? А ну, забрати єво за ношєніє холодного оружія». «Та яка ж це зброя? — спробував обуритися я, — це ж бутафорія!» Але мене замели в мєнтовку і години чотири я провів за ґратами, поки мене не визволили батьки, давши хабар ментам. Шаблі конфіскували. Відтоді, щоб уникнути конфліктів з владою та митниками, я купив собі у центральному художньому салоні на Богдана Хмельницького сувенірну сокирку. Саме ця сокирка і тепер при мені (демонструє сокирку).

Ведучий (до глядачів у студії). А тепер з вашого дозволу — невеличкий документальний фільм про нашого героя і його історичний костюм. Увага не екран.

На екранах транслюють фільм «Шаровари українського Духу»

Орест (у кадрі — синхрон, демонструє деталі костюма). Як бачите, мій костюм для перформансу складається із сорочки, коротенької парчової свитки, шароварів та чобіт. Чоботи звичайні — танцювальні, придбані в театральному магазині. Щодо інших деталей костюма, то кожна з них має свою історію. Почну зі свитки.

У вересні 1992-го мені трапилась нагода брати участь у святі газети «Вечірній Київ», що відбувалося на стадіоні «Динамо». (Документальні кадри вистави, закадровий голос Ореста.) Тоді там ставили оперу «Запорожець за Дунаєм», де я грав роль Андрія. (Орест демонструє фото з вистави.) Зшили мені тоді першокласний костюм. Жупан з оксамиту, атласні шаровари і свитку із золотої парчі, яку я згодом викупив (демонструє свитку). З часом до свитки я додав класну сорочку-вишиванку, яку, вибачайте, стирив у гримерці театру Франка, коли брав участь у вечорі, присвяченому пам’яті Наталії Ужвій. Зі споду на ній вишите прізвище артиста, дивіться (демонструє прізвище) — Ступка. Так, це саме та сорочка, в якій Богдан Сільвестрович грав головну роль у виставі «Украдене щастя».

Але головним моїм надбанням були шаровари (демонструє шаровари).

Я відкопав їх у купі лахміття, коли ми вчилися в театральному інституті. (Кадри біля, будівлі театрального інституту на вулиці Ярославів Вал. У кадрі Орест продовжує оповідь.) Купа шароварів лежала в костюмерному цеху в кутку за металевими ящиками, де зберігалися жіночі плахти та вишиванки. Від ящиків тхнуло нафталіном. (Орест у спеціальній студії поважно сидить у глибокому фотелі. Синхрон.) Згори лежали шаровари, у яких грали ще живі класики. З самого верху — шаровари Івана Миколайчука та Леся Сердюка. Далі починалися прошарки посткурбасівського періоду. Шаровари Гната Юри та Амвросія Бучми так міцно злежалися, що я, відриваючи їх одні від одних, доклав чималих зусиль (слова артиста ілюструються портретами видатних діячів українського театру). Шаровари самого Курбаса були вельми елегантні та стильні. У лінії покрою відчувалася авангардність, коли не сказати — відверте західництво. Гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви» було виведено хімічним олівцем зі споду на правій холоші. На лівій було намальовано портрет Меєрхольда у стилі кубофутуризму. Після курбасівських шароварів ішли шароварні поклади труп Садовського та Саксаганського, звалені у запилюжену купу, по якій бігали миші.

(Орест у фотелі продовжує. Синхрон.) Нарешті я дістався тих шароварів, що лежали в самому підґрунті піраміди національного духу (демонструє історичні протошаровари). На поясі, там де сходиться мотузка, чорними нитками було чітко вишито: «І. К. Карпенко-Карий» та стояла дата — «1901 рік» (крупний надпис). Вони одразу викликали в мене зацікавлення, бо були важчі за всі інші шаровари. Я поквапився вивернути їх і моїм очам відкрилося дивне видовище. Підкладкою тих шароварів було просте полотно. На ньому старослов’янськими ще літерами виведено напівстертий напис (Крупно надпис, закадровий текст Ореста.) «У літо 856 року від Різдва Христового, та й у рік 5674 від створення світу, направляючись, бля, у похід на мудодзвонів, підорів диких — хозарів, щоб їм гланди повиривало, чоловікові своєму князю, блін, Ігорю зшила ці штани... (далі нерозбірливо) Птахою полину до тебе, мій соколе... (далі нерозбірливо) Дай їм гарту... цілую туди, де тепло. На згадку про кохання, твоя Ярославна...»

(Орест знову в кадрі. Синхрон.) «Ні хріна собі! — подумав я. — Це, здається, щось зі „Слова о полку Ігоревім“»!

Так і сяк обмацуючи шаровари, я розумів, що між вивертом та побитим міллю сукном зовні залягають ще декілька історичних шарів. Витягши з кишені маленький складний ножик, я трошки розпоров шаровари по шву й заглянув усередину. У ніс ударив сильний запах пороху, дніпровських плавнів та турецького тютюну. (Оповідь героя ілюструється кадрами історичних реконструкцій шістнадцятого століття. Закадровий голос героя.) Ще трошки надірвавши шов, я розгледів під домотканим полотном червоне тло справжньої китайки. Дорогоцінна тканина була щедро вимазана дьогтем, порохом, замазана бусурманською кров’ю та кров’ю, власне, хазяїна шароварів, яким виявився не хто інший, як видатний козацький отаман Самійло Кіготь.

(Орест знову в кріслі. Синхрон.) Продовживши дослідження шароварів, я завважив на них ще один напис, зроблений дитячою рукою. Виведено там було «Шляхта — лохи». У тих каракулях я угледів деякі літери, притаманні криптографічній манері письма Богдана Хмельницького, з чого дійшов висновку, що, мабуть, ті шаровари зберігалися у старих скринях його фамільної садиби на хуторі Суботів. Проте підтвердження цій гіпотезі я не знайшов, поки не наважився відкрити новий історичний шар.

(Знову кадри реконструкцій, на цей раз сімнадцятого століття. Закадровий голос героя.) Із шароварної глибини долинули запахи пишних бенкетів і навіть здалося, що я чую передзвін шабель та потужне козацьке «Слава Гетьману!». Сумнівів не лишилося, ці темно-сині оксамитові шаровари належали Богдану-Зиновію Хмельницькому. Фамільний герб та підпис самого гетьмана цілковито підтверджував моє припущення. Далі під тим написом у глибінь шароварів вів цілий стовпчик прізвищ. Прямо під гербом стояло ім’я Івана Виговського, а потім Юрка Хмельниченка, та воно було перекреслено жирними канцелярськими чорнилами. Збоку було дописано — «слабак». Далі стояли то підписи Івана Брюховецького, то гетьмана Павла Тетері. То гетьмана Павла Тетері, то Івана Брюховецького (закадровий текст ілюструється підписами гетьманів).

(Орест у кріслі. Синхрон.) Очевидно, що ті написи було зроблено за часів Чорної ради. Тоді, певне, шаровари й було розірвано на дві частини, а потім знову зшито, а потім знову розірвано, бо на лівій холоші було виведено у стовпчик прізвища всіх гетьманів Лівобережної України, а на правій — Правобережної.

З тих пір ці гетьманські шаровари драли й розривали, аж поки їх не зшив знову гетьман Мазепа. Далі були Іван Скоропадський, Пилип Орлик, Данило Апостол, Кирило Розумовський, а завершував список штемпель державної канцелярії її величності імператриці Катерини II (крупно штемпель). Вочевидь, після зруйнування Січі ці шаровари було покладено у держархів і підшито як речовий доказ до «козацької справи».

Коли ж розпоров наступний шов, немов музична скринька заграла всередині: «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...».

(Історична реконструкція часів малого Шевченка, закадровий голос героя.) Сумнівів не було. Через якусь мить у моїх руках опинилися грубі, фарбовані цибулинням жебрацькі шаровари доби Олександра III, в яких, можливо, пас ягнята за селом видатний український поет і художник. Геть усі шаровари до п’ят було вкрито робочими фрагментами поетичних поем «Сон», «Гайдамаки» та «Тополя» (крупно фрагменти). Безперечно, що саме з цих шароварів розпочалося духовне відродження українців як нації.

(Оресту кріслі крупно. Синхрон.) Із шароварами Шевченка провозився найдовше, з головою поринувши у світ його поезій та малюнків. Я настільки захопився, що не помітив, як недопалок болгарської цигарки «Родопі» випав мені з рота і загубився десь у купі шароварного лахміття.

Покінчивши з майталесами Кобзаря, я запхав дорогоцінний артефакт під сорочку, й насвистуючи популярну на той час мелодію Майкла Джексона «I’m bad» (Орест насвистує мелодію), подався з костюмерної геть.

(Голос диктора за кадром на тлі хронікальних подій 1990-х років.) А ввечері сталося нещастя, причиною якого, ймовірно, і став фатальний недопалок, що його Орест випадково зронив з рота на купу старого театрального одягу.

Десь близько дев’ятої вечора, розриваючи тепле вересневе повітря тривожними зойками сирен, промчали Ярославовим Валом декілька пожежних машин. То горів театральний інститут.

(Голос диктора за кадром. Хроніка тих часів.)

Від початку 90-х по всій Україні палали музеї, театри, бібліотеки. Палали у вогні байдужості. Вивозились, виносились, продавалися за копійки великі витвори національного Духу, шедеври мистецтва, неоціненні реліквії. Вогонь той горить і понині й не видно йому кінця та краю. Так у муках народжувалася наша Незалежність. Саме в ті часи голодуючі студенти окупували площу Жовтневої революції (хронікальні кадри).

(Орест у фотелі. Синхрон.) Згадую, о тій порі я придбав собі червоно-чорного прапорця з маленьким золотим тризубом у куточку і навчився співати стрілецьких пісень, а ще виголив собі чуба. Відтоді мої видатні шаровари прикрасив ще один, новенький, культурний шар.

(Демонструє верхній шар шароварів Духу на тлі інаугураційної промови першого президента України Леоніда Кравчука. Голос героя за кадром.) У грудні 1991 року, Незалежна Україна обирала свого першого президента. Я у складі делегації творчої молоді перебував за лаштунками на концерті, присвяченому цій видатній події.

Артист ансамблю імені Вірського вибіг за лаштунки після «Козацького танцю» і йому швидко треба було перебратися на «Карпатську рапсодію», тому він робив це за великим роялем, кидаючи речі прямо на його кришку. Гріх було втратити таку можливість, не поцупивши його шаровари. Моя бабуся на старовинній швейній машинці «Зінгер» нашила їх на шаровари Карпенка-Карого і тепер саме вони є верхнім шаром нашої великої національної культури!

(Фінальний кадр: Орест у повній бойовій амуніції із сокиркою в руках стоїть у центрі майдану Незалежності. Кінець фільму.)

Ведучий (у студії). Оплески нашому герою, який уже за тиждень вирушить у подорож до Единбурга, аби представити свій перформанс на вулицях столиці Шотландії в рамках вільної фестивальної програми «Фріндж».

(Орест піднімається, кланяється публіці.)

Орест. Дякую, дякую!

Ведучий (у камеру). А ми прощаємось з вами до наступного тижня, коли до нас у студію завітають Андрій Шевченко — форвард київського «Динамо» та рок-музикант Олег Скрипка! До зустрічі у програмі «Герої нашого часу». Хай щастить!

(Фінальні титри.)

Глава шоста

Гренуй і Тереза вибралися на Принцес-стрит близько пів-десятої ранку.

З насолодою викуривши по цигарці біля монумента Вальтеру Скотту, вони рушили до перехрестя Принцес-стрит з Маунд, що навпроти Національної художньої галереї Шотландії.

— Ну що, моя рибко, побешкетуємо? — грайливо спитала жаба, роззявляючи пащеку, з якої його колежанка витягла звичайний китайський кухлик з написом «Happy birthday to you».

— Побешкетуємо, мій песику... — й одразу потому щосили заголосила, ловко копіюючи слов’янський акцент. — Ой, люді добриє, подайте, кто сколько можєт закарпатскім бєжєнцам с Украіни.

Перехожі, що дисципліновано чекали на зелене світло, оцінили стьоб, бо після падіння Берлінської стіни навіть в Единбурзі почали з’являтися жебраки зі Східної Європи.

— Кому потрібна гарна російська горілка по п’ять фунтів за пляшку? — утаємничено питав у публіки Гренуй, змовницько трясучи поліетиленовим пакетом «Скотмід». — Прекрасна російська горілка «Столична» за прекрасною ціною.

— Реальна горілка, чи то лише для антуражу? — поцікавився у жаби лисий джентльмен років тридцяти п’яти з припухлим обличчям, що тримав у руках велику пляшку мінеральної води.

— Реальна, чуваче!

— Ну-мо, покажи...

Парочка разом із джентльменом відійшла вбік.

— Не повіриш, цілу ніч бухав с товаришем до усрачки, — пустився той у похмільні відвертості. — Він у мене знаменитий художник, один з тих, кого підтримує Саатчі[2], чули про такого? Вдвох перли якусь російську курву на ім’я Наташа. Від мене досі нею пахне, фу-у-у-у. Так що нічка вдалася. Хочу взяти бухла на опохмєл...

— Покидьок... — процідила крізь зуби Тереза, відвернувши пику, так щоб лисий не чув.

— Але в мене дружина така люта, що хоч додому не йди. То скажу, що був у майстерні, готувався до перформансу. Треба щось брехати. Горілка хоч нормальна? — питав, розглядаючи незвичну пляшку з етикеткою, набраною кирилицею.

— Шикарний контрафакт, сам учора пив, а сьогодні як скло, — позитивно відрекомендувала продукт жаба.

— Люкс! Беру увесь товар...

— Весь товар не вийде, у нас є правило — по пляшці в руки, і не більше.

— Що за ідіотизм? Ви ґешефт хочете зробити чи просто приколюєтесь?

— Просто приколюємось, — гигикнула Тереза, але жаба на неї суворо цикнула.

— Нічого подібного. Просто у східних слов’ян повно різних забобонів, ну там: не підливати у піднятий келих, чи не лишати на столі спорожнілу тару. А цей — по пляшці в одні руки, прийшов до нас із горбачовською перебудовою під час обмеженого продажу алкоголю. Пам’ятаєте: «perestroika», «glasnost»? Хочете купити все — маєте привести із собою друзів, щоб створити ажіотажний попит.

— Такі правила, — знизала плечима Тереза.

— Дурня якась, — форкнув художник, видобуваючи із задньої кишені потертих джинсів зжужману п’ятірку.

— Ой, люді добриє, поможіте, кто сколько можєт. Дом сгорєл, дєті потонулі, хавчіка купіть нєма на шо, — знову щосили заголосила синюшна дама, тягнучи жабу до жвавого перехрестя в центрі Принцес-стрит.

Наступні десять хвилин екзотична парочка веселилася від душі, пародіюючи кривляння й повадки закарпатських циган.

Металевий дріб’язок щедро сипався в синій кухлик, аж поки до перехрестя не підійшли двоє підстаркуватих молодих людей з континенту, розмовляючи французькою мовою на підвищених тонах.

У руках у них було повно клумаків з обновками, бо рівно о дев’ятій ранку в багатьох магазинах стартували суперсейли, як це зазвичай буває напередодні відкриття фестивалю.

— Ні, ванну кімнату ми оздобимо жовтими кахлями, — наполягав хлопець, — бо рожевий колір у ванній — то вульгарно.

— А вдягати пісочний костюм на весілля не вульгарно? Ти будеш у ньому схожим на Стіва Гокінґа...

— Що ти маєш проти Стіва Гокінґа? На мою думку, він геніальний...

— Ага, геніальний каліч, майже такий, як ти...

— Сільвія, не переходь межу, я тебе благаю... Я дуже сподіваюся, що в нас попереду довге і щасливе життя, яке ми маємо прожити в злагоді і не сперечатися через якісь глупі дрібниці.

— Які розумні слова, — повернула Тереза обличчя до свого кавалера, — ти добре їх бачиш, Ніколя, розкажи мені про них.

— Дрібні французькі буржуа в стані передшлюбної ейфорії. Обом далеко за тридцять. Дітей нема. Працюють у рекламному бізнесі. Якщо нічого не трапиться, матимуть близнюків і доживуть до глибокої старості, хоч чоловік після п’ятдесяти почне зраджувати і вони на якийсь час розійдуться, але потім зійдуться знову, коли з’являться онуки. Все, як у всіх: дім, страховка, кредити, відпочинок у Греції або Марокко. А от ще... Вона помре у дві тисячі тридцять другому від раку шийки матки. Він переживе її на сім років і ще встигне одружитися зі своєю колишньою коханкою, якій залишить половину майна.

— Ми маємо позбавити бідну жінку цих мук.

Тереза із силою смикнула жабу за рукав і потягла назустріч молодятам.

— Допоможіть бідним угорцям із Закарпаття, будинок згорів, діти потонули, їсти нема за що... — волала в усю пельку, простягаючи до молодят синій китайський кухлик.

Хлопець уже був потягнувся до кишені, але подруга суворо проказала:

— Схаменися, не розводь жебраків!

Тим часом сліпа змахнула рукою у повітрі й ніби ненавмисне заїхала дівчині в обличчя. Від несподіванки та впустила з рук пакунки з речами, що розлетілися по асфальту.

— Ах ти, курво румунська! — обурилася та.

— Ой, пробачте, пробачте, — заголосила Тереза й знову зробила необережний рух, штовхнувши дівку в груди. — Я не хотіла, пробачте нас, ми бідні актори з України...

— Мердьє рюс (смердюча раша), — процідила француженка і разом із чоловіком заходилася збирати розсипані по проїжджій частині модні речі. — Понаїхали в Європу, уроди...

— Ми все виправимо! Ми повернемо вам гроші, — репетувала з відчаю Тереза, створюючи своїми рухами ще більший хаос. Речі, які вона намагалася подати молодятам, знову вивалювалися на асфальт, усе більше й більше дратуючи пару.

— Мердьє, мердьє, — тільки й проказував хлопець, нишпорячи напівприсядки по асфальту.

На протилежному боці перехрестя світлофор запалив уже жовте око.

— Боже, як сумно помирати з таким брудним словом на вустах, — із жалем зітхнув Гренуй, подаючи чоловікові модний джемпер від «Бенеттон».

— Що ви ка... — тільки й устиг поцікавитись молодик, як з-за рогу Ганновер-стрит, явно порушуючи правила, вискочив на шаленій швидкості величезний червоний «Рейндж Ровер».

Молодик був смикнувся вбік, намагаючись від нього ухилитися. Але інстинкт європейця, призвичаєного до правобічного автомобільного руху виявився фатальним в умовах Единбурга.

Замість порятунку чоловік сам стрибнув прямо в пащу лютої смерті.

Його голова горіхом тріснула під важким колесом елітної автівки, що перемолола тендітного французика, наче фарш, виплюнувши з-під задніх коліс лише безформенну криваву масу.

Здалося, зойкнула вся вулиця, а потім запанувала дика тиша. Тільки й чути було, як годинник на вежі залізничного вокзалу пробив десяту годину ранку.

— Жі-і-і-і-іль! — прорізав тишу істеричний жіночий крик.

— Ходімо звідси, Ніколя, — смикнула жабу за руку синюшна пані, коли здалеку почулося високе завивання поліцейської сирени.

Глава сьома

Вікна старовинного готелю «Балморал» виходили на Принцес-стрит. Саме там у п’ятсот шістнадцятому номері три дні тому оселився художник-концептуаліст Брайан Вуд, чиї роботи експонувалися на виставці «Private view», яку представляла галерея Саатчі в рамках підтримки реконструкції колишнього дитячого будинку Діна.

«Молоді британські художники», що наприкінці 1980-х наробили в Лондоні галасу зі своїми проектами, здається, потроху ставали класиками. Серйозні колекціонери все частіше купували в них роботи, а пропозиції про співпрацю сипалися з усього світу.

«Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома» — саме так називалася робота Даміана Хьорста[3], яку той представляв в Единбурзі.

Після всесвітньовідомої акули у формальдегіді, що її художник явив світу п’ять років тому, ця розітнута навпіл свиня у двох ракурсах здавалася жалюгідним відгомоном монументального твору зразка 1991 року.

Здається, вони схибились на грошах. Усюди тільки й розмов: хто в кого за скільки купив і хто кому за скільки продав? Треба віддати Саатчі належне, він вдало капіталізував свою колекцію.

Учора особисто прилетів до Единбурга, влаштувавши для преси і журналістів шикарне пре-паті в конгрес-холі готелю «Балморал», у якому й зупинився разом із художниками, оплативши їхнє перебування тут.

Майже п’ятсот фунтів на добу — саме стільки коштував номер Брайана — прекрасний комфортабельний сьют з вікнами, що виходили в бік інформаційного центру фестивалю.

«Кожного разу, коли я докурюю цигарку, то думаю про смерть» — саме так у вчорашньому інтерв’ю Хьорст відповів на запитання німецької журналістки про те, чому в його роботах так багато мортальних мотивів.

«Що цей вискочка знає про смерть?»

Брайан випростав руку з-під ковдри і потягнувся за пачкою червоного «Мальборо», що поруч із повною смердючих недопалків попільничкою лежала на тумбочці, розповсюджуючи довкруж себе канцерогенний запах затхлого тютюну.

Учора художники догулювали після презентації саме в його номері, геть заваленому о цій порі порожніми пивними та винними пляшками, коробками з-під піци, паперовими стаканчиками, брудними рушниками, якими витирали розлите на журнальному столику червоне вино.

— Трейсі, подивись, яка шикарна інсталяція може вийти, — кричав п’яний Брайан, навалюючи гори сміття біля ліжка у спальні, на якому попросилася відпочити геть укурена художниця турецько-циганського походження Трейсі Емін, що в минулому році стала відома завдяки інсталяції «Усі, з ким я переспала з 1963 по 1995 роки».

Звичайний намет, розписаний ізсередини іменами колишніх і нинішніх коханців, привернув увагу арт-критиків.

— За правильно спромоутовані місячні цієї корови Трейсі згодом можна буде виручити в десять разів більше, ніж за роботи Пікассо чи Далі разом узятих, я вам це гарантую, от побачите... — цинічно сміявся Саатчі на журналістському пре-паті.

Трейсі удавано шкірилась, манірно закочуючи очі, ковтала алкоголь декалітрами й потайки бігала курити косяки в парк навпроти, аж поки не обдовбалася всмерть.

— Та й взагалі минули ті часи, коли художник отримував визнання після смерті. Сучасні Ван Гоги мають отримати свої гроші і визнання ще за життя. Хто цього не прагне — той тупак і невдаха! — не вгамовувався епатажний галерист.

Розходитись почали десь близько третьої ночі.

У номері лишився хіба що старовинний друг Брайана, Шон Деррік — типовий альфа-самець з бичачою шиєю, що з легкістю зняв на презентації німкеню-журналістку на ім’я Сінді і пер її у спальні, аж поки до них у ліжко нагло не увірвалася укурена Трейсі, яку джентльмени мусили особисто віднести в номер о пів на четверту ранку.

Залишившись удвох, друзі нарешті змогли в тиші сісти, налити по бокальчику білого і погомоніти про життя.

У свій час Шон був найкращим малювальником у коледжі і з легкістю отримував премії на різних конкурсах з академічного малюнка.

— Але справжні художники-ремісники виявилися нікому не потрібними, — бідкався він, заїдаючи біле вино сирними паличками. — Зараз заробляю собі на життя у тату-салоні, але виставок уже не мав років п’ять. Усі тільки й вимагають епатажу, провокацій, трешу, щоб лезом по оку, як у Бунюеля. А я не хочу, як у Бунюеля, я хочу як у Леонардо чи Вермеєра. Я навіть теж перформанс придумав, прямо сьогодні зранку піду й намалюю на асфальті Леонардову Мону Лізу. Поставлю відеокамеру і спостерігатиму, як діятиме натовп. Чи швидко він затопче її обличчя своїми ногами? Як тобі ідея, адже натовпу загалом насрати на мистецтво?

— Шоне, у мене СНІД...

— Йоптить, як ти сказав?

— Тиждень тому підтвердились аналізи. Якась хєрня. Лікарі запевняють, що інфікований я був дуже давно, але СНІД, то така зараза, що може явно не проявлятися роками, а потім бац — і готово! Кажуть, якщо лікуватимуся, протягну декілька років. Але мені не хочеться «тягнути», повільно вмираючи під удавано співчутливі коментарі наших спільних друзів.

— Це ж ти підказав Даміану ідею з акулою? Тільки чесно?

— Так, це було ще на першому «Freeze» у 1988-му. Я навіть згодом дав йому номер майстерні, де виготовляли велетенські акваріуми і придумав назву: «Фізична неможливість смерті у свідомості живого». Бо цей Хьорст, лише вдалий шоумен, позер і фуфлижка, що вміє водити дружбу з потрібними людьми й вправно будувати публічні промо-стратегії. Ти чув, що він учора заявив? Можете вважати, що ваша виставка не відбулась, якщо про неї не почули принаймні кілька мільйонів людей, а саму виставку не відвідала сотня тисяч. Він узагалі останнім часом збожеволів на темі грошей. Знаєш, яка в нього заповітна мрія? Втюхати комусь свій треш за мільйон доларів. Саме «втюхати» і саме за мільйон — от основний концепт усього сучасного мистецтва. І таких дебілів у світі стає все більше й більше, які готові викладати шалені бабки за обісрані простирадла та використані жіночі прокладки. Мені здається, світ збожеволів.

— Це так і є, друже... Але звідки взялася хвороба, ти знаєш?

— Тільки нікому не кажи...

— Клянуся, — Шон щиро приклав руку до серця.

— Ми з Меплторпом були коханцями. У вісімдесят восьмому робили велику виставку в Гагосяна[4] в Нью-Йорку і цей старий поц почав учащати до нас у гості. Якось заманив до себе в майстерню, де ми обдовбились кокаїном і він мене трахнув. Після того випадку ми ще декілька разів зустрічалися. А після його смерті я зав’язав. Зробив тоді аналізи. Але все було в порядку. І от тепер така хєрня... Схоже, дійсно натуралам у мистецтві приходить кінець. Звідусіль тільки й чуєш, «визнай свою нетрадиційну орієнтацію публічно», влипай у скандали, бо станеш нецікавий публіці, роби шоу... Ну що ж, хочуть шоу, вони його отримають...

— Що ти задумав?

— Та таке... Прийде час — дізнаєшся...

«Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».

Докуривши цигарку, Брайан уже вкотре за сьогоднішній ранок пригадав дитячий віршик, який наспівував своїй маленькій донечці, коли вони з дружиною ще були разом:

Устромивши недопалок у переповнену попільничку, він повернувся грудьми до повії, яка називала себе Наташею.

Вони викликали із Шоном з «Олд чайни» близько п’ятої ранку. Шон мав з нею виключно оральний секс. Брайан же брав її у ліжку в спальні, де вона й лишилася досинати.

Крізь нетривкий сон він чув, як десь о дев’ятій ранку Шон, обережно вдягнувшись, забрався з номера геть. Розплющивши очі, вирішив глянути на повію у вранішньому світлі, що пробивалося крізь наполовину забрані штори.

Яскравий макіяж після нічних розваг розплився по обличчю. Очі було оповито широкими колами тіней, а помада навколо вуст утворила неохайну червону пляму. Вона лежала, відкинувшись головою на подушку, розсипавши по ній довге русяве волосся. Душно пахтіла новим ароматом від Донни Каран.

Живчик на її шиї пульсував, гонячи жилами молоду чисту кров.

Дивлячись на ту жилку, художник згадав і своє колись чисте і щасливе життя. Дитинство, школу й пуританські звичаї маленького містечка в Південному Йоркширі. Потім була Художня академія в Лондоні, знайомство з Саатчі, Гагосяном, Ворголом, Меплторпом, які доклалися до того, аби зробити молодих британських художників знаменитими на увесь світ через численні виставки в Новому світі.

Знаменитими, але поки що небагатими.

У кишені його куртки, неохайно кинутої на крісло, лежав гонорар за підготовку експозиції.

Три тисячі фунтів. Це були всі гроші, які Брайан мав на сьогодні. З них планував погасити борги за майстерню у північному Лондоні, закупити матеріали, фарби і, ймовірно, поїхати відпочити зі своєю дівчиною на тиждень до Іспанії.

Пульсуюча жилка на шиї в Наташі відлічувала секунди життя, яке поволі спливало. Билася справно, рівномірно.

Брайана вже не буде на світі, але серце цієї російської повії гнатиме до її голови кров, що живитиме судини мозку, капіляри очей, язика, середнього вуха. Вона дивитиметься на небо, питиме біле вино, слухатиме музику, в той час як тіло Брайана, видатного Брайана, який так щедро роздавав геніальні мистецькі ідеї своїм друзям, гнитиме в шикарному гробу десь глибоко під землею.

Художник обережно підвівся з ліжка й рушив до письмового стола, за яким провів наступні кілька хвилин. Фірмовим, добре вигостреним олівцем з логотипом готелю він зосереджено писав щось на бежевому папері, а потім, склавши його вчетверо, залишив на підвіконні.

Повернувшись у ліжко, нахилився над Наташею.

— Я хочу тебе, — зашепотів їй на вухо і, забравшись під ковдру, провів рукою по гарячих стегнах.

— Презерватив вдягни, — не розплющуючи повік, застережливо мовила повія.

— А без нього хіба не можна? Плачу вдвічі.

— Без презерватива не можна... — потягнулася до сумочки, що стояла поруч із ліжком, видобувши звідти темно-синій прямокутничок.

— Утричі, — не вгавав художник, розсуваючи їй ноги. — Півтори тисячі фунтів за один фак...

Він уже був готовий оволодіти нею, але клята дурепа викручувалася, пручалася.

— Дві тисячі! Три...

На цій цифрі вона здалася і він увійшов.

Клята жилка билася прямо перед очима. Брайану здавалося, що чиста гаряча кров в ній перетворюється на щось брудне і потворне. А коли повія розслабилася, ще й вмовив, аби вона дала в дупу.

На прощання він разом із грошима віддав Наташі вже непотрібне запрошення на супергала-вечірку, яка мала відбутися в день відкриття виставки Меплторпа. 23 серпня в інформаційному центрі фестивалю.

Коли вона пішла, художник набрав повну ванну води, спінив у ній шампунь і пролежав там десь з півгодини, підпалюючи цигарку від цигарки. Абсолютно голий повернувся до кімнати, наспівуючи «Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».

Підійшов до вікна і розчахнув його.

На протилежному боці вулиці, двоє товстеньких хлопців у майках «Eton high school» награвали мелодію з мюзиклу «Ісус Христос — суперзірка».

Грали жахливо. Різкі звуки саксофона прорізали вранішнє повітря, роздмухуючи в ньому жовту тривогу й фіолетовий страх, а фальшиві ноти флейти додавав до того чорної безвиході.

«Ротко скористався б саме такими фарбами», — подумав Брайан про себе.

По тому підійшов до шафи й видобув з модного шкіряного саквояжа маленький хромований револьвер. Повернувшись до вікна, він зробив декілька неприцільних пострілів убік недолугих музикантів. Останню кулю залишив для себе.

Складений учетверо папірець злетів з підвіконня. Падаючи на підлогу, художник зачепив його рукою.

Коли за півгодини самогубцю знайдуть поліцейські, у передсмертній записці, знайденій поруч з тілом, прочитають:

«Я, Брайан Вуд, уродженець містечка Стоксбрідж, що у Південному Йоркширі, заповідаю своє тіло містеру Чарльзу Саатчі з проханням передати його майстрам компанії „Аквасвіт“ у Брайтоні, що володіють технологіями зберігання органічних сполук у формальдегіді, з метою створення мистецької інсталяції „Хворий на СНІД художник-самогубця в пошуках вічного життя“, аби в подальшому експонувати цей об’єкт разом з іншими творами Автора з метою їхньої подальшої капіталізації. Всі права на мої твори, що знаходяться у спільному користуванні Автора та галереї „Саатчі“, заповідаю моїй донці Сарі Вуд, опікуном якої до повноліття призначаю свою матір Емілію Гілберт-Вуд. Ознайомитися з подробицями заповіту можна в мого нотаріуса за адресою... (лондонська адреса). У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Це рішення за збігом обставин є цілком зваженим і природним з огляду на ситуацію, в якій я опинився.

Тато, мамо, доню, я вас люблю!

Щиро ваш — Брайан Вуд — художник-концептуаліст».

Глава восьма

О десятій годині ранку журналісти з Мюнхена Сінді Шульц та Вернер Готліб снідали в ресторані пансіону «Квітка розмарину».

Спостерігаючи за тим, як його колежанка апетитно навертає смажені ковбаски з гірчицею та бобовим пюре, Вернер з відразою уявляв, як вони мандрують її кишківником, поволі отруюючи організм шкідливими барвниками та харчовими добавками. Коли ж Сінді щедро намастила половину булки маслом і джемом, налила в каву вершки і почала все це прицмокуючи жувати, він кинув коротке: «Я в номер по камеру» і пішов геть.

«Підстаркуватий сноб», — подумала Сінді, дивлячись йому вслід.

«Брудна польська курва», — подумав він у відповідь.

Оператор на сто відсотків був певен, що Сінді сьогодні вночі трахалася з лисим художником-шотландцем, який особисто представив її Даміану Хьорсту, а потім упадав цілий вечір, підносячи вино і відпускаючи сальні жарти на адресу присутніх на паті знаменитих гостей.

До першої ночі Вернер чекав її у студії на місцевому телебаченні, щоб перегнати касети й підготувати відзнятий матеріал для монтажу. Але не дочекався. Курва припхалася в номер десь близько четвертої ранку. Він чув, як вона довго приймала душ і хлопала дверцятами шафи. Їхні номери стінка в стінку в не надто фешенебельному пансіоні в районі Мерчістон не були прикладом довершеної звукоізоляції.

Цього ранку Вернер був лихий на цілий світ і вже укладав плани помсти. «Я зроблю так, що цю суку звільнять з посади керівника програми. Я покажу їй, як удавати із себе неперевершену телезірку!»

Піднявшись у номер, він закинув у рота жменю вітамінів, запивши їх водою з пляшки, й заходився роздивлятися у дзеркалі зморшки під очима. У цьому році йому виповнювалося сорок шість. Вернер Готліб був прихильником роздільного харчування та помірних спортивних навантажень, але кляті процеси старіння давалися взнаки. Виною всьому постійні стреси. Але куди ж без них? Телебачення — один суцільний форс-мажор!

Перевіривши заряд акумуляторних батарей, оператор-журналіст закинув на плече вірну бетакамку, спустився униз і усівся в холі, чекаючи, поки польська курва закінчить сніданок. Прикинув, якщо вона не з’явиться через п’ять хвилин, то просто зайде до ресторану й зчинить скандал.

Проте Сінді з’явилася раніше. Вийшла з ресторану, на ходу припудрюючи свій охайний, трохи кирпатий напівслов’янський ніс. Сама була з Франкфурта-на-Одері — невеликого містечка на кордоні з Польщею. Типова східна німкеня зі значною домішкою польської крові, що народилася в НДР. Безвідповідальна, вульгарна дівка двадцяти восьми років.

Вернер відверто недолюблював східняків, які після падіння Берлінської стіни, мов ті мухи на мед, зліталися на високі зарплати до заможніших міст Західної Німеччини. Зрештою, носик у Сінді був нічого, але для Вернера ненависний.

— Ну що, я готова, — наївно кліпнула довгими нафарбованими віями.

Він насилу стримався. Коли б не був такий делікатний, ударив би навідліг словами: «Ах ти, блядюго чортова, гадаєш, переспала з генеральним директором каналу і тепер можеш права качати? Хіба забула, що не маєш спеціальної освіти? От хто ти за фахом? Манекенниця? Хе! Манекенниця на телебаченні — то не професія, затям це!».

Натомість стримано промовив:

— Окей, ходімо...

Журналісти каналу «Мюнхен ТВ» мали на фестивалі VIP-акредитацію.

В їхні професійні обов’язки входило щодня надсилати трихвилинні сюжети для випуску вечірніх новин і один раз на тиждень готувати розлогий сюжет про найцікавіші події Единбурзького фестивалю для недільної програми «Мистецький світ».

Усівшись в орендований темно-синій «BMW», журналісти рушили до центру.

Сінді припаркувала авто неподалік Північного мосту. Довго шукали вільне місце, а коли вийшли з машини, Вернер завбачливо подивився убік перехрестя, чи, бува, не стояв там знак «Зупинку заборонено». Знака не було. Піднявшись довгими сходами, вони вибрались на Роял Майл.

— Диви, які живописні чувачки, — Сінді вказала на дві невисокі постаті, вдягнені у савани мерців, що стояли біля «Відьомського джерела» (є в Единбурзі таке місце, неподалік якого в Середньовіччі палили відьом). В одного на грудях висіла табличка «Black death», а інший тримав на жердині чорного прапора. Дитячими голосами мерці виспівували тужливу пісню:

— Це, певне, підлітки переспівують старий шотландський фольклор, — зауважив ерудований Вернер.

— Який ти розумний, — покепкувала з нього Сінді, й оператору нестерпно захотілося зацідити їй кулаком у вухо. — Вмикай камеру, працюватимемо. Хай, хлопці, — звернулася до привидів англійською, — наскільки я зрозуміла, ви співаєте шотландські фольклорні пісні? Розкажіть, коли можете, про їхнє походження?

— Це не фольклор, — тонким голосом озвався з-під каптура один з привидів. — Це пісні з того світу.

— Так уже й з того? — засміялася тележурналістка, демонструючи світу ряд бездоганних білих зубів. — А ви що, діти, ха-ха-ха, були на тому світі?

— Авжеж. Можемо й тобі влаштувати подібну екскурсію. Хочеш?

— Та ні вже, дякую за пропозицію, — журналістка засміялася й стрільнула очима в об’єктив камери, коментуючи ситуацію. — Зрештою, в Единбурзі під час першого дня фестивалю можливо все, адже за легендою нечисть з усього світу отримує право один раз на рік відвідати Землю у денний час і взяти участь у святковій ході, яка розпочнеться рівно о півдні.

— А ти не така вже дурна, як можеш здатися на перший погляд...

— Тільки даремно ти, ги-ги, жерла з ранку ті смажені ковбаски...

«Звідки вони знають про ковбаски», — здивовано подумала про себе журналістка, поцікавившись:

— Це чому?

— Через коров’ячий сказ. Незабаром і в Європі буде пошесть. Першою в Німеччині помре корова на ім’я Сінді, тебе ж теж Сінді звати, чи не так?

Тепер уже прийшов час сміятися Вернеру.

Нарешті хтось влучно і в вголос висловив те, про що він потайки думав увесь ранок.

«Корова Сінді, — іржав оператор, припинивши зйомку і хапаючись вільною рукою за живіт. — Оце так насмішили».

— Ви що дійсно нічого не чули про коров’ячий сказ? — здивовано поцікавились у журналістів підлітки у каптурах.

— Не чули, — холодно відрізала журналістка й, показово повернувшися до привидів спиною, рішуче смикнула оператора за рукав, — припиняй свої сміхуйочки й ходімо далі.

— До зустрічі на тому світі... — недобре якось зареготали малолітні придурки й знову почали співати тужливу сагу, на цей раз про Cu Sith — собаку-привида, зустріч з якою віщує людям недалеку смерть.

Після невдалої прогулянки по Роял Майл журналісти з «Мюнхен ТВ» спустилися на Мідл Лотейн, аби трохи познімати біля собору Святого Андрія. Саме тут Сінді зробилося зле.

— Щось у голові паморочиться і в жар кидає, — важко дихала вона, присівши на кам’яну лаву біля стіни собору.

— Може, «швидку» викликати? — абсолютно щиро поцікавився Вернер, наляканий її спітнілим чолом і вкрай блідим обличчям.

— Не треба, зараз пройде... — потому знепритомніла, завалившися тілом на лаву.

Коли ж за двадцять хвилин, прорвавшись крізь усі затори на місце прибули лікарі, з рота Сінді скапувала на лаву біла піна, а по обличчю раз у раз пробігала зсудомлена гримаса.

«Тиск шістдесят, пульс слабий — сто сорок ударів на хвилину. Ми втрачаємо її, готуйте реанімацію».

Вернер дивився на лікарів здивовано. Це в голові не вкладалося, адже зовсім нещодавно він був готовий порвати курву на шмаття, аж ось цю бліду красиву жінку вже вантажать на ношах до карети «швидкої допомоги».

«Що життя людське — сон», — пригадалося щось із Шекспіра.

Коли ж машина, увімкнувши сирену, покотила геть, він схопився за голову: «Що за чорт? Привиди казали про якісь ковбаски... Звідки знали? Свідоме отруєння німецьких журналістів? Це сенсація!»

З камерою навперейми, спритний оператор чкурнув назад до «Відьомського джерела», сподіваючись застати малих покидьків на місці. Та біля джерела вже стовбичила екзотична парочка: якась синюшна дама та джентльмен, схожий на жабу. Здається, вони удавали жебраків з України, смішно пародіюючи їхню манеру випрошувати у перехожих гроші.

— Контрафактною горілкою не цікавитесь, по п’ять фунтів за пляшку... — утаємничено спитав у Вернера джентльмен-жаба, привабливо дзеленькнувши пляшками в поліетиленовому пакеті.

Подумавши, «щось тут нечисто», Вернер відійшов убік, потайки увімкнувши камеру, яка чітко зафіксувала момент, як жаба передає пляшку контрафактної горілки чоловіку у формі капітана королівських бомбардирів.

І тільки після того він рушив туди, де годину тому вони із Сінді припаркували орендований темно-синій «BMW».

Машини на місці не було.

«Що за чорт?» — брутально вилаявся оператор, роздивляючись під ногами яскраво-жовту смугу «зупинку та стоянку заборонено». Дорожня розмітка в Шотландії має свої особливості.

Увечері на телевізійний канал, з яким співпрацювали журналісти з Мюнхена, зателефонували з лікарні й сповістили про те, що Сінді понад п’ять хвилин знаходилася у стані клінічної смерті, спричиненою невідомою вірусною інфекцією, походження якої наразі з’ясовується.

«Ми буквально витягли її з лап смерті. Стан тяжкий, але стабільний», — дали обережний прогноз лікарі.

«Таки побувала на екскурсії на тому світі», — подумав Вернер.

Глава дев’ята

— Еге-ге-гей! Швидше сюди! Прямо зараз на ваших очах нечуваний і небачений атракціон здійснення мрій!

Чоловік у білому тюрбані, що пускав ротом вогонь, зібрав довкруж себе цілий натовп біля колонади Національного музею Шотландії.

Спершу він просто жонглював запаленими факелами, а потім удався до складнішого трюку. Розчепіривши ноги у шпагаті, вперся ними в колони, й не покидаючи жонглювання, почав дертися нагору. Публіка шаленіла, збиваючи долоні в оплесках. Коли штукар дістався фриза, то звернувся до натовпу:

— Шановні добродії і добродійки, сподіваюся, для вас не буде одкровенням той факт, що сучасними ЗМІ керують чорні маги, що звуть себе медіамагнатами та продюсерами. Аферисти різних мастей і Гатунків маніпулюють вашою свідомістю, відбираючи право бути собою. Цілі інституції ретельно розробляють фокуси й трюки, аби повернути ваші бажання в потрібному для них напрямку. Телебачення та інститут реклами зовсім втратили повагу до вашої індивідуальності. Настав час покласти цьому край. Годі бути мовчазною гичкою, рабами маніпулянтів. Я закликаю вас позбутися всіх внутрішніх обмежень і забобонів. Учитися чинити так, як ви хочете. Робити лише те, що ви хочете, а не що потрібно. Їсти, спати, відпочивати саме тоді, коли ви хочете. Кохатися, з ким ви хочете і де ви хочете. Вчитися, у кого хочете, і працювати там, де ви хочете. Ви маєте право вбити того, хто стоїть на заваді вашим бажанням. Бо весь світ належить вам — вільним людям! (На цих словах натовп зааплодував.) А я в свою чергу готовий посприяти тому, щоб це бажання втілилося у життя. Ось ти, приміром, юначе, про що мрієш?

Вогняною кулею чоловік у тюрбані спустився на землю і став біля рудого єврейського хлопчини років дванадцяти.

— Я мрію створити комп’ютерну програму, щоб оволодіти всім світом, — відповів той, з явним американським акцентом.

— Як тебе звати?

— Марк Цукерберг.

— Окей, Марку, тримай цей контракт, — пан у тюрбані випорпав з-під розцяцькованого зірками халата купу звичайних білих папірців формату А-4. — Нехай батьки прочитають його уважно і в разі згоди, за певних умов, ми підпишемо його, і твоє бажання неодмінно здійсниться.

— А можна і нам подивитися? — потяглася за контрактом сімейна пара, яка тримала за руки чорнявого хлопчика років семи. — У нас синок мріє стати актором.

— О, супер! Давай швидше знайомитись, — пан протягнув хлопчику руку. — Я звуся Арно Монтеспан. Моя пра-бабця у дванадцятому коліні була дружиною Людовика Чотирнадцятого і знаною у свій час відьмою. (У цьому місці натовп сколихнув сміх.) А тебе як звати, молодий чоловіче?

— Я Деніел Редкліф з Лондона.

— Мрієш зніматися в кіно і все таке, отримувати купу бабла?

— Еге ж, — прудко погодився малюк в окулярах, сміючись разом із батьками.

— Я допоможу тобі обов’язково, тільки нехай тато і мама уважно прочитають цей контракт, — протягнув батькам папірець.

— А можна мені подивитись? — звернулася до пана сумна білявка з дитячим візочком, у якому дрімала дівчинка років трьох.

— Звичайно, тримайте. Але давайте і з вами познайомимось. Як вас звати?

— Джоан.

— Дуже приємно, а мене Арно Монтеспан. Ким ви працюєте, Джоан?

— Ой, — важко зітхнула сумна білявка, — ким я тільки зараз не працюю, аби прогодувати себе і малечу...

— Зрозуміла багатьом історія, — озвався пан у тюрбані, звертаючись до натовпу, — відмова від власних бажань, аби прогодувати родину.

Диявольське гасло «все найкраще дітям», на якому наживаються виробники товарів для дітей, які згодом пошлють вас під три чорти і помандрують своїми дорогами, залишивши батьків сам на сам із сумними думками про смерть. То чи варті діти того, аби занапащувати заради них власне життя? Проте це запитання риторичне, панове. Окей, поїхали далі. Переінакшу запитання: ким ви мрієте працювати, Джоан, хто ви за покликанням?

— Я скоріше за все письменниця...

— О-о-о-о, як цікаво. І про що ж ви пишете?

— Я пишу дитячі казки про маленького хлопчика, який володіє чарівними здібностями.

— Містика і чаклунство це прекрасно! У якому видавництві друкуєтесь?

— У тому то й справа, що ні в якому. Мені відмовили у дванадцяти видавництвах...

— І про що ви мрієте?

— Я хочу, аби ці казки читали в усьому світі.

— Це легко зробити. Прочитайте уважно контракт і, якщо ви погодитесь на його умови, нам варто тільки в нього вписати ваші реквізити, зазначивши термін дії.

— Але, як я бачу, контракт треба підписувати кров’ю... — здивовано спитала у в’юнкого пана білявка, занурившись у текст.

— А як ви хотіли? — пан пильно зазирнув письменниці в обличчя. — Це неодмінна умова подібних контрактів. Кому, як не вам це знати, Джоан?

— Я думала, що подібне існує тільки у казках... — ніяково знизала та плечима.

— Сказка ложь, да в нєй намьок, добрим дєвіцам урок, — голосно процитував штукар парафраз російського поета Пушкіна в оригіналі.

— О, так ви і по-рускі умєєтє? — озвався з натовпу миршавий чоловік років сорока з мутними мокшанськими очима, який представився Володимиром Путіним й теж попросив примірник контракту. — Пушкін — наше всьо! А можно мнє єщьо нєсколько штук для друзєй із коопєратіва «Озеро»?

— Ось, будь ласка...

Після цього натовп кинувся розбирати папірці, як гарячі пиріжки.

— Увага, акція! — вигукнув в’юнкий пан, коли контракти, роздруковані на звичайному принтері, скінчилися. — Той, хто першим наважиться підписати угоду публічно, прямо зараз отримає право на здійснення мрії поза чергою!

— Я готова! — першою вигукнула сумна білявка, відсунувши вбік дитячий візок зі сплячою дитиною. — Що для цього треба?

— Ось я дістаю додаток до контракту, куди треба внести основні дані, вписати своє ім’я, а потім вколоти пальчика чарівною срібною булавочкою, яку можна залишити собі як сувенір на згадку про цю вікопомну мить.

Монтеспан випорпав з-під халата довгу голку в одноразовій упаковці, продемонструвавши її публіці.

— Стерильність і гігієна понад усе!

— Заповнюйте контракт, — білявка рішуче протягнула йому кулькову ручку. — Мене звати Джоан Роулінг, тридцять один рік. Народилася в містечку Єйт у Глостерширі. Розлучена, маю доньку Джесіку трьох років. За фахом лінгвіст. Деякий час працювала в організації «Amnesty International». Рік тому написала дитячий містичний роман. Мрію бути всесвітньовизнаною письменницею і за десять років мати мільярд доларів на рахунках.

«Ого!» — прошелестіло натовпом.

— Так уже й мільярд? — поцікавився Монтеспан, нашвидкуруч заповнюючи контракт прямо в неї на спині.

— Не менше! — категорично заявила білявка. — Я мрію стати найбагатшою письменницею в історії людства!

— Не проблема, — він уписав суму в необхідний рядок. — Які є ще побажання?

— Усе інше за класичним зразком... «Я маю бути шанованою в суспільстві людиною. Ви маєте оберігати мене від наглої смерті й нещасних випадків, від людського осуду. Я маю право ходити до церкви і подавати всім приклад високоморальної поведінки. А ще багато подорожувати й розуміти всі мови світу. Зрештою, я маю померти своєю смертю в оточенні близьких мені людей...»

— Термін дії контракту?

— Максимальний.

— Тобто п’ятдесят років від сьогоднішньої дати? Окей, уписуємо: третє серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого року. Термін закінчення контракту та сама дата, тільки у дві тисячі сорок шостому році. Все?

— Наче все.

— Тепер лишилося його підписати.

— Я готова, — білявка розкрила одноразовий пакетик, і, задерши руку вгору, демонстративно вколола себе у великий палець лівої руки, приклавши його до паперів.

Натовп ахнув.

— О, тато, дивись, це ж місс Роулінг!!! — засміялася неподалік білява восьмирічна дівчинка, яка, аби краще побачити, що відбувається в центрі натовпу, видерлася з татком на високу балюстраду музею. — Ти ж надрукуєш її книжку про Гаррі Поттера? Вона мені дуже сподобалась?

Засновник лондонського видавництва «Bloomsbury» Найджел Ньютон допіру був не певен, що він хоче це робити.

Дивакувата книжка молодої письменниці з Единбурга справляла на нього гнітюче враження, бо була повна всілякої містики, аби не сказати, відвертої диявольщини, загорнутої у строкаті фантики карколомних пригод. Проте восьмирічна донька, якій він читав на ніч окремі глави, була в захваті.

Видавець і не думав зустрічатися з Джоан під час цьогорічних відвідин Единбурга, куди вивіз на вікенд усю родину, аби подивитися на святкову карнавальну ходу. І треба ж такому статися, що зранку на майдані перед Національною галереєю вони зустріли саме її.

— Micс Роулінг, місс Роулінг, — замахала рукою з балюстради восьмирічна донька Найджела, — тато читав мені вашу книжку, вона суперова! Він обіцяв її надрукувати...

— Крістін, не кажи дурниць, — спробував видавець поставити маленьку вигадницю на місце, але натовп вибухнув оплесками.

«Ну окей, надрукуємо тисячу примірників і на тому край, — подумав про себе, — невеликі витрати, а дитині буде приємно!»

— Окей, Джоан, я надрукую твою книжку! — гукнув до письменниці.

Оплески натовпу переросли в справжні овації.

— Мрії мають здійснюватися швидко! — вигукнув пан у тюрбані й, перетворившись на шарову блискавку, миттю розчинився в повітрі.

Глава десята

Сказати, що перед прем’єрою мого перформансу я не хвилювався, означає не сказати нічого.

Серце калатало в грудях, як у сполоханого горобця. Приступ слабкості накрив мене перед самим виходом на Принцес-стрит десь у районі Пікардійської площі. І хоч час невпинно наближався до одинадцятої години ранку, я дозволив собі не декілька хвилин затриматись біля вуличного художника, який просто на асфальті домальовував різнокольоровою крейдою величезний портрет Леонардової Мони Лізи.

Поруч з ним стояла відеокамера, фіксуючи художній процес на плівку. Місце, обране митцем для роботи, було вельми людне. Від краю портрета до бордюру тротуару лишалося метри зо два і вже численні о цій порі перехожі насилу розминалися в тисняві.

Це теж був своєрідний перформанс.

Жоден з перехожих не наважився пройтися по обличчю Мони Лізи, допоки художник повзав на карачках по асфальту, створюючи свій шедевр. Інша річ, коли натовп лишився із шедевром сам на сам. Тепер йому надавалось «право вільного вибору».

Спершу люди не наважувалися ступити ногами на малюнок. Обходили його обережно, чемно намагаючись пропускати одне одного у вузькому місці. Аж ось спустившись збоку Принцес-стрит до малюнка під’їхав гурт тінейджерів на скейт-бордах.

— Нє хіло намальовано, — промовив хтось із підлітків, що зупинили свої дошки прямо на межі малюнка й сірого асфальту.

— Хто ця шмара?

— Схожа на Бйорк.

— Терпіти не можу Бйорк, поїхали далі.

Усі п’ятеро проїхалися роликами по обличчю Мони Лізи.

Я подивився на реакцію художника. Він сяяв від захвату. На піку емоцій, нахилився до полотняної сумки, що лежала біля його ніг і видобув звідти півлітрову пляшку горілки «Столична».

У наступну мить, як художник запив горілку колою, по обличчю створеного ним шедевру пройшовся заклопотаний молодий чоловік у діловому костюмі. У руках він тримав рідкісну на той час птаху — мобільний телефон «Моторола», по якому активно обговорював питання, в яку компанію краще вкладати гроші: «IBN», «Microsoft» чи «Apple»?

Схоже, молодому поколінню, що активно вступало в життя, було глибоко начхати на шедеври світової культури. Ще б пак, за двадцять років кожен фунт, вкладений, приміром, в «Apple» принесе власнику акцій сто двадцять фунтів доходу щорічно.

«Треба ввечері прийти подивитися, що залишиться від цього шедевру», — подумав я і прихильно піднявши вгору великий палець, подав художнику знак, мовляв: «Я зрозумів твій задум, чуваче».

«Дякую», — здійняв він у вітальному жесті пляшечку добре знайомої мені «Столичної».

Ще позавчора, гуляючи з Катериною центром, я мимохіть зауважував місця, найпридатніші для мого виступу. Наразі це були майданчик біля інформаційного центру та площа перед Національною галереєю. Там завжди юрмився люд і було де приткнутися.

Наблизившись до першої точки, я побачив там силу-силенну поліціянтів, що метушилися між людьми або дивилися на фасад готелю «Балморал».

Раз по раз посеред гомону виринало слово «shooting» (стріляли). Хто стріляв, звідки стріляв, не зрозуміло. Єдине, що мене цікавило, — простір для перформансу. Такого тут не означилось, тому рушив до Національної галереї.

Там теж було повно людей у формі, які опитували свідків імовірного ДТП. Величезний червоний «Рейндж Ровер», що перекривав рух Принцес-стрит, як раз вантажили на евакуатор.

Цікавий початок першого фестивального дня... Там стріляли, тут аварія.

«Треба занурюватись у глибину майдану», — рушив я туди, звідки чулися вигуки «Здійснення ваших мрій прямо тут і зараз!»

Біля колонади галереї штукар у тюрбані роздавав якісь прокламації.

— Гей, юначе, тримай, тут важлива інформація, — тицьнув мені в руки білий папірець формату А-4. — Тобі як актору може знадобитися. Це реальний шанс отримати те, про що мрієш.

Я подякував, спантеличений тим, що перший-ліпший клоун упізнав у мені свого брата-артиста.

Адже я ще не перебрався у театральний костюм, схований допіру у величезній чорній торбі «Адідас», яку позичив у Микитича. Не читаючи, запхав папірець у задню кишеню джинсів, де зазвичай доживали віку непотрібні візитівки та рекламні флаєри.

Сховавшись за величезною пересувною будою, з якої продавали наїдки та напої, я перебрався у козацький стрій прямо на газоні Принцес-стрит Гарден. Крутнув для проби декілька разів золотою сокиркою й мовивши «З Богом!», вирушив на майдан, де ошалілий натовп вітав молоду білявку, що виграла якийсь суперприз.

Я бачив, як посеред натовпу спалахнула і зникла в повітрі вогняна куля, на диво, нікого не ушкодивши. Високий клас мали місцеві штукарі.

Здається, друже, настав час і тобі продемонструвати свої вміння.

Зібравшись із духом, я зайняв бойову позицію: ліва рука на талії, права тримає сокирку, що спирається на стегно, голова гордо піднята, очі дивляться вдалину. Біля ніг сумка, накрита для краси оксамитовим жупаном, поруч з нею козацька смушкова шапка для збору грошенят.

Стояв недовго. Вже за лічені секунди закрутились біля мене двійко хлопчиків років десяти. Рудий і білявий. Усі в ластовинні з яйцеподібними головами й ротами, напханими блискучими брекетами.

— Who are you? (Ти хто?) — питалися в мене по черзі.

Я ж мовчав, дивлячись в одну точку перед собою.

— You real? (Ти справжній?)

— Real! Real! — заволав рудий, побачивши, як я злегка кліпнув повіками.

— What are you doing! Hay, military man, what are you doing? (Що ти вмієш робити? Гей, військовий, що ти тут робиш?)

Жодної відповіді. Наразі білявий здогадався, що треба робити. Розвернувся й чкурнув до прилавків, де торгували сувенірами.

— Hey, mum, give me please some money! (Мамо, дай мені монетку.)

Він повернувся, затискаючи між пальців кутастий четвертак, й покрутивши монетою в мене перед носом, кинув її у смушкову шапку.

— Фюїть-фюїть, — засвистів я і, наполохавши малих, заходився крутити сокиркою, демонструючи всій площі прийоми українського бойового гопака.

— Real! Real dancing soldier! (Справжній! Справжній танцюючий вояка!) — заволали хлопці на всю площу, й коли я знову завмер, знову побігли до мами просити ще дрібняків.

Вони мучили мене хвилин десять, набравши повні жмені монеток по одному пенсу. А що ви хочете, панове: за пенс танцюєш, як за фунт, аби той фунт заробити, коли до тебе, приміром, підійдуть пенсіонери з Австралії чи заможні японські туристи.

Справа зрушила з місця.

Почавши працювати десь за чверть до одинадцятої ранку, я вирішив припинити виступ о пів на дванадцяту, коли фестивальний люд повалив з усіх шпарин, займаючи найкращі місця уздовж Принцес-стрит, й махати сокиркою в юрбі ставало дедалі небезпечніше.

Підхопивши лахи й доволі важкеньку смушкову шапку, я рушив на газон, аби трохи перепочити.

Не кваплячись підраховувати зароблені грошики, обтер спітніле обличчя рушником, напився води з великої пластикової пляшки, зняв і розклав на газон просушитися парчову свитку, і тільки потім, усівшись по-турецьки, висипав монети перед собою на пружну, цупку травицю.

Це був шок! Який там на хрін атракціон здійснення мрій?! Жодних атракціонів, ілюзій та маніпулятивних технологій. Тільки важка праця, роки тренувань, кров, піт, сльози — і ось маєш перед собою цілих двадцять три фунти сімдесят вісім пенсів за сорок п’ять хвилин роботи! Це майже моя місячна зарплатня в одному з провідних українських театрів. Офігіти!

Ти зробив це, друже! Ти переміг, ти виграв!

Висипаючи гроші до стильної шкіряної торбинки, я реально плакав від щастя гордий своєю перемогою, усвідомлюючи власну повноцінність й професійну затребуваність.

Аж раптом над головою почулося: «Hello».

Закон збереження енергії працював на відмінно. Так завжди буває: у найпіковіші емоційні стани збоку прилітає якесь гівно.

На цей раз «гівно» матеріалізувалося у вигляді двох поліціянтів. Жирної білої тітки й лілового негра, оспіваного Вертинським у своїх емігрантських шансон-баладах.

«Черговий пиздець», — подумав я, бо був начутий про драконівські міри покарання, до яких удається місцева влада, борючись з нелегальними заробітчанами. У кращому випадку — депортація в двадцять чотири години. А часом, бува, і тюрма.

— Хелоу, — прорік ніяково, затискаючи у жмені чесно зароблені пенси.

— Have good performence, — ласкаво проказала до мене жирна тітка, але я щось не дуже повірив у її щирість. — Where are you from? (Маєш прекрасний перформанс. Ти звідки?)

У повітрі забриніла пауза такої напруги, що легендарний Тесла неодмінно викресав би з нею керовану блискавку.

— А ем свід. (Я — швед), — проказав я і жоден м’яз не тіпнувся в мене на обличчі.

А й справді, друзі мої, не наважився чесно проказати до поліцейських «Ай ем юкрейніен!». Бо за останні дні добре вивчив той кислий вираз, що поставав на мармизах місцевої публіки, коли прорікав подібну фразу.

Асоціативний ряд моєї батьківщини на кшталт: сало-горілка, гопак-шаровари неодмінно впирався в чарівну, майже біблейську назву містечка «Чорнобиль» і всім ставало ясно, що чувак із «землі катастроф».

Токсичні люди з території колишнього СРСР, у яких неодмінно треба перевірити паспорт, чи, бува, не прострочена віза, й поцікавитись, чи мають вони як представники монголо-татарської орди дозвіл на роботу, що неодмінно треба брати в місцевій мерії? Не маєш — то плати штраф у п’ятсот фунтів (саме така сума фігурувала у страшилках про місцеві закони). А спитають паспорт, то скажу, що забув удома. Шведу повірять. Українцю — ніколи.

Либонь, моя відповідь викликала в поліціянтів легку недовіру, бо вони з підозрою поцікавилися моїм дивним нарядом.

— У подібні однострої вбиралися вояки швейцарської гвардії, що перебували на службі в короля Швеції Густава Вази. То є парадний одяг для чатування в королівському палаці, — збрехав украй правдоподібно.

Звісно, що тупі копи, не обізнані на тонкощах історичних костюмів, сприйняли ці теревені за чистісіньку правду.

Далі вони питалися, чи не був я свідком події, що сталася на перехресті неподалік десь півтори години тому, коли червоний «Рейндж Ровер» збив людину. Їх цікавили дві персони в карнавальних костюмах, очевидно, вихідці чи з Румунії, чи з України (тут мене кинуло в жар) — одна схожа на жабу, а інша на відьмоподібну тітку, що зникли з місця події, хоча могли бути цінними свідками.

— Ні, я нічого не бачив, бо це сталася до того, як я почав свою роботу на майдані.

— Тоді окей. Good luck, — побажали поліціянти, забираючись геть.

У цей момент мені аж ніяк не було соромно, що отак просто зрікся свого народу і своєї держави, яка насправді не робить нічого, аби її поважали. Яка охоче аплодує закордонним митцям, мислителям та науковцям, забуваючи або просто не бажаючи робити це на адресу своїх земляків, яких радше втопить у безвісті або лайні чорноротої заздрості. Ну та й чорт з нею з тою пропащою Україною. Що мені до неї?

Коли я заходився вкладати свій туго набитий гаманець знову до сумки, побачив, що складений учетверо білий папірець, випавши із задньої кишені джинсів, лежить згори купи лахів. Ось що прочитав я там, розгорнувши папірець:

«Схоже на договір з дияволом?» — тільки й устиг подумати, як до мене підійшли двоє геїв, у яких я упізнав учорашніх покупців моєї горілки.

— Класний у тебе костюм, чуваче, — загомоніли в два писки. — А що ти тут робиш?

Довелося коротко розповісти їм про суть мого перформансу.

— Ну, ти крутий! Двадцять чотири фунти — то й для нас грубі гроші. Ми теж намагалися трохи заробити, граючи на флейті й саксофоні, але більше ніж п’ять фунтів за годину зібрати не вдалось. Що то в тебе за папірець у руках?

— Та так, хєрня якась, — засміявся я, протягуючи їм аркуш. — Узяв у чувака, що представляв тут вуличне шоу «Здійснення мрій».

— І що, не хочеш скористатися? — здивовано подивились на мене жевжики.

— Та на хєра мені ці сатанинські манси? Продати душу заради матеріальної вигоди — то не для мене...

— Подумав добре?

— Та вже подумав. Хочете, забирайте цю муть собі й самі спробуйте, а мені працювати треба...

Але настрій було зіпсовано.

Замість захвату й радості в душі оселилася якась липка муть. Хоча, скоріше, сірість, яка оповила мене після зустрічі з поліцейськими, а потім з цими підарасами.

Списавши подібні коливання настрою на залишкові синдроми недавнього алкогольного отруєння, я вже за хвилину наближався до свого робочого місця, яке виявилося окупованим черговим клоуном, що удавав із себе Чарлі Чапліна. Промовляючи щось до публіки, він жонглював м’ячиками, капелюхом, крутив на ціпку тарілку.

«Рівень першокурсника коледжу естрадно-циркового мистецтва», — злостиво відмітив про себе посередній рівень мого конкурента.

Кожна хвилина, проведена клоуном на арені, позбавляла мене заробітку.

— Гей, чуваче, це моє місце! — нарешті промовив зухвало.

Публіка повернула голови в мій бік.

— Це моє місце! — міцно стиснув у руках сувенірну сокирку.

Клоун припинив жонглювати тарілкою, скинувши її у руку.

— Друже, — відповів лагідно, — місця довкруж багато, всім вистачить. Відійди трохи вбік і стань там.

— Я тут працював до тебе і працюватиму зараз. А ти, коли хочеш, сам відійди!

— Якого біса, ти що купив це місце? — зухвало сперся він на гнучкий ціпок.

Публіка принишкла, зацікавлено спостерігаючи за тим, як два самці б’ються за місце під сонцем.

Варвару нічого не лишалося, як перейти в наступ. Наблизивши налите кров’ю обличчя до конкурента впритул, я прошипів Чапліну просто в очі:

— Пішов, мать твою, піш-ш-шов звідси, бо зараз, маза фака, зарубаю!

В образі шляхетного волоцюги переді мною стояло все цивілізоване людство. Ціла орда голодних, лютих, необтяжених моральними принципами й повагою до закону людей, готова виплеснутись на ці культурні, облаштовані для комфортного життя землі хижим цунамі, змітаючи на своєму шляху старовинні міста і пам’ятки історії, насаджуючи по всіх усюдах агресію та хамські звички. Руйнувати святині й храми, скидати з постаментів прекрасні статуї і гріти руки над ватрами, складеними зі старовинних книжок.

— Тихо, тихо, ти що крейзанутий? — позадкував Чарлі від мене.

— Може, я й крейзі, але ти зараз підеш під три чорти й чим швидше, тим краще...

Коли ж він пішов, публіка деякий час не розходилася, зацікавлена тим, що ж я робитиму на відвойованому місці. Спокійно й врівноважено поклавши лахи на бруківку, я зайняв бойову позицію.

Зі спокійною зневагою дивився вдалечінь понад натовпом, туди, де кремезними обрисами вимальовувались гострі груди шотландських скель і королівський замок плив у блакитному небі, залитий променями полуденного сонця.

Життєрадісний туристичний натовп після гарних сніданків у дорогих готелях жадав розваг, але мені було байдуже. Настільки байдуже, що коли хтось із публіки підійшов і кинув у смушкову шапку монетку, я не засвистів й не затанцював.

У горлі став ком. Ненависть і войовничий шал кудись поділись. Натомість у серці постав знайомий біль через почуття власної меншовартості, пристосуванства, шахраюватої брехні, притаманним як мені, так і усім моїм землякам. Й радість уже була не в радість і зароблені гроші не радували.

«Та йдіть ви до дідька», — зненацька матюкнувся й підхопивши сумку, посунув крізь натовп.

Хтось наступав мені на ноги, когось штовхав я. Не знав, куди йду і що роблю. Аж поки в мене над головою не гримнув гарматний постріл.

Глава одинадцята

Капітан полку королівських бомбардирів Вінстон Болтон зупинився, аби перевести дух, спершись рукою на металеве поруччя.

Кам’яні сходи спіраллю забиралися нагору, впираючись у неширокі двері, що виходили на оглядовий майданчик середньовічної вежі, з якої відкривалася велична панорама на місто. Серце в капітана булькало у грудях, а обличчя вкривав рясний піт.

Півгодини тому біля «відьомського джерела» якийсь пан сунув йому до рук як презент пляшку «Столичної» горілки.

Прибувши на роботу, Вінстон не стримався й у вбиральні, потайки від колег, зробив з пляшки декілька великих ковтків, запивши горілку простою водицею з-під крана.

Останні півроку, відколи його дружина закрутила роман с баронетом Лайонелом Монтег’ю, знаним плейбоєм і головою правління корпорації «Бритіш Петроліум», капітан почав пиячити.

Прісцила була молодшою на дванадцять років. У квітні їй виповнилося двадцять вісім. Вони побралися позаминулого літа, а тиждень тому офіційно розлучилися. Він любив її несамовито.

— Твої принципи, Вінстоне, нікому не потрібні, — сказала в той вечір, коли назавжди пішла з їхнього дому. — Життя змінилося. Я хочу жити сьогодні. Бути тут і зараз, отримуючи все, чого я варта. Тому я йду від тебе туди, де вирує справжнє життя.

— Що вона розуміє? — капітан усміхнувся до себе. — Що вона розуміє про справжнє життя? Справжнє життя — це обов’язок. Виконання якого перед ближніми, перед країною, а найперше перед собою і є справжнім життям. Тільки сильні люди здатні осягнути це.

Капітан мав себе за сильну людину. Але чому, чорт забирай, так тяжко? Чому останнім часом його так гнітило це слово «обов’язок»? Чому дивлячись у небо, так хотілося злетіти туди і ніколи не повертатися?

Перевівши дух, Болтон продовжив шлях нагору. Вибравшись на оглядовий майданчик, він з насолодою ковтнув свіжого повітря, але в голові зашуміло і його хитнуло вбік. Зібравшись із силами, капітан віддав честь молодшим офіцерам й прийняв рапорт від лейтенанта Гендріксона. Той звітував про готовність гармати.

Постріл мав пролунати за секунду перед тим, як годинник у дворі замку проб’є дванадцять разів.

Вінстон Болтон подивився на хронометр. Стрілки показували за дві хвилини полудень.

Унизу, залиті людською рікою, чекали сигналу до початку свята сотні тисяч людей. «І жодної близької душі», — подумав капітан, як ніколи гостро відчувши свою самотність.

Нараз йому здалося, ніби срібляста блискавка майнула повз скроню. Він відчув легкий дотик до рукава парадного мундира і побачив, як по дорогій вовняній тканині розпливається гидка срібляста жижа.

— Клята чайка, — капітан подивився в небо, відшукуючи в ньому птаха, який зіпсував вилогу його парадного мундира, але небо було чисте.

Жодна хмара не затуляла блакитної високості. Яскраве сонячне проміння засліпило капітана і в його очах застрибали чорні цятки.

Він дрібно-дрібно закліпав повіками і знову подивився на вилогу.

Жижа розтеклася по мундиру неохайним трикутником. Серед неперетравленої луски, що надавала екскрементам сріблястого кольору, блимало жовтуватим бурштином риб’яче око.

«Фу, яка гидота», — поморщив носа капітан і був поліз у кишеню по хустку, але враз закляк. Око, так йому принаймні здалося, було живе. Зазирнувши в чорну цяточку зіниці, він побачив там спершу себе, а потім якась невидима сила почала затягувати його в ту чорну глибінь, немов у гігантську вирву.

За хвилину до початку сорок дев’ятого Единбурзького фестивалю командира почесної варти королівських бомбардирів Вільяма Болтона, який ось уже сім років поспіль здійснював сигнальний постріл з гармати, закрутило дзиґою і він почав зникати у власному рукаві.

Спершу зникла голова, потім — плечі, потім — тулуб, ноги і навіть начищені армійські черевики. За лічені секунди на тому місці, де тільки-но стояв капітан, лишилася мокра пляма пташиного посліду, поруч з якою сиділа білосніжна морська чайка.

Але стрій королівських бомбардирів не бачив ніякої чайки. Офіцери здивовано й трохи налякано мовчки спостерігали за тим, як їхній командир, закрутившись дзиґою, на місці впав і забився в конвульсіях, вигинаючись тілом на кам’яних плитах, що пам’ятали кроки Марії Стюарт.

— Лікаря, терміново викликайте лікаря, — схопився лейтенант Гендріксон.

Але Вінстон Болтон не був би собою, якби не виконав до кінця покладений на нього Її Величністю та народом Британії обов’язок.

Розриваючи на шмаття густу імлу галюцинацій, з останніх сил капітан звівся на ноги.

Біла чайка, підлетівши до гармати, ухопилася дзьобом за мотузку, щосили смикнувши її до себе. Зачувся гучний постріл і на якусь мить усе затягнув білий дим. Коли він розвіявся, чайка вже ширяла в безхмарному небі, оглядаючи з високості старовинне місто, вулицями якого, зрушивши з місця, потекла строката людська ріка.

Спершу Принцес-стрит була порожньою. Проїжджу частину відгородили від тротуару металевими парканчиками, уздовж яких тулився люд, пильно вглядаючись у той бік, звідки мала з’явитися королівська карета, виїхавши з воріт замку Голіруд.

Її Величність королева Єлизавета разом зі своїм чоловіком Філіпом, герцогом Единбурзьким, не змогли особисто прибути на свято через сімейні негаразди, пов’язані з розлученням принца Чарльза зі своєю ще нинішньою дружиною принцесою Діаною.

Королівську родину на цьому святі представляв лорд-канцлер, охоронець королівської печатки. Саме він сидів у кареті, запряженій двійком білих коней.

Перед каретою, відкриваючи ходу, марширував оркестр королівської гвардії. Оркестранти були вдягнені в чорні кітелі, облямовані червоними торочками з еполетами, штани з білими лампасами, чорні капелюхи з неширокими крисами, на яких сяяли велетенські сріблясті кокарди. У золотих інструментах переливалося серпневе сонце і народ вітав лорда-канцлера радісними вигуками.

Карета сунула в супроводі кортежу гвардійців на велетенських гнідих конях. Відразу за нею виступали нескінченні оркестри шотландських волинщиків та барабанщиків. Кожен оркестр у власному тартані під власну мелодію — видовище вкрай яскраве. Волохаті ноги, гострі колінки, кілти, берети, пілотки, руді бороди, хутряні шапки, картаті стрічки, брелоки, запонки, шпильки для краваток, защепи для спідниць, пряжки, ґудзики, кілограми сяючої біжутерії, а головне — волинки, які просто розривали повітря своїм пронизливим вищанням, вправно покладеним на барабанний бій.

Після оркестрів на Принцес-стрит з’явилася перша карнавальна платформа від району Лотейн, уквітчана живими квітами, що утворювали велетенське серце.

За нею на бутафорському кораблі «Ластівка» рухалися докери Портобело. Перебравшись у піратів, вони цмулили ром з пляшок, матюкалися, лякали натовп холостими пострілами з рушниць та розмахували кривими шаблями.

Міщани зі спального району Корсторфіл влаштували на своїй платформі маленький Геловін. Прикинувшись злобними відьмаками, катували голову місцевої районної управи (самоіронічно, ге?).

А ось дурдом з Геріот-Вотт Юніверсіті — цілих три платформи. Студенти в гамівних сорочках, пускають слину, вдаючи даунів. Друга платформа — замальовки з Діснейових мультфільмів. Платформа для викладачів комфортабельніша. Професорський склад удає із себе стародавніх греків на галерах.

А ось пролетарі з Кірклістона — робітники текстильних та нафтопереробних підприємств у вигляді персонажів казки «Білосніжка та семеро гномів».

Потім булочники з Вест-Енда в костюмах часів Марії Медічі, потім броварі з Ньюгевена у вигляді героїв казки про трьох поросят.

Платформи займають приблизно третину святкової ходи. Пропливають у повітрі якісь бульдоги, вибухають ракети, браві пожежники бризкають у натовп водою, хтось жбурляє листівки та цукерки з наркотою, хтось, не ховаючись, злягається прямо на платформах.

Аж ось, нарешті, відкриваються загати металевих огорож, поліціянти, що допіру охороняли спокій офіційної процесії, розчиняються в натовпі. Люд, вражений офіційною ходою, вивалює на проїжджу частину і починається найцікавіше — фріндж-програма, де можливо все.

Найбільше тут, звісно, усілякої чортівні.

Банківські клерки, працівники супермаркетів, офісний планктон, державні службовці, бухгалтери, мийники автомобілів, пролетарі та інша наволоч, приречена все життя пахати на дядю, вбрана в костюми дрібної погані (дешеві гумові маски, хвости, рукавички з кігтями, чорні накидки тощо).

Щаблем вище йдуть дрібні власники — крамарі, фермери, хазяї готелів, пабів, автомайстерень, недорогих ресторанів, бензозаправок. У їхніх костюмах зустрічаємо середньовічні мотиви: герольди, арбалетники, лучники та легка піхота. Рідше трапляється образ відьми чи чорнокнижника.

Далі йдуть особи класом хай левелу. Власники великих універмагів, фабрик, латифундій, газет, дипломати, чиновники вищих рангів, парламентарі, судді та прокурори. Ці люблять дорогі костюми-доміно або образи рудих чортів у вогнистих перуках. Трапляються серед них римські центуріони та магістри лицарських орденів — розенкрейцери, тамплієри, тевтони, мальтійці. Найартистичніші особи з цього кодла обирають образи героїв комедії дель-арте — П’єро, Коломбіна, Арлекін, Полішинель, Колальто. Їхні статки дозволяють придбати або взяти в оренду оригінальні венеційські костюми вартістю у двісті, а то й триста фунтів на день.

І, нарешті, найвищі істоти в карнавальній ієрархії. Янголи та демони, яким у цей карнавальний день дозволено безпосередньо контактувати з людьми, виключаючи посередників.

— Гей, дива, дива, — вигукує демон, — цей народ вірить тільки в дива, то ми влаштуємо їм диво. Ось дивіться, у мене в руках «Пепсі-кола» та гамбургер. Зараз благословлю їх і дванадцять тисяч людей наситяться...

Помічники демона починають роздавати людям шарову їжу та рекламні флаєри: «Завітайте у „Бургер Кінг“ — велике морозиво „ріжок“ усього за 49 пенсів!». І наситилися дванадцять тисяч людей і тричі по тридцять повних урн закидали папірцями та одноразовими стаканчиками. Ще й на газонах залишили чимало.

— Не смітіть на вулицях. Тримайте вашу душу й оселю в чистоті, — шепоче білий янгол, походжаючи серед натовпу з живою маргариткою у руках. Але його мало хто чує.

— Гей, дива, дива, — гукає інший демон. — Народ цей вірить у дива, то буде йому диво. Ось зараз здіймусь у небо і повернусь на землю. І помацаєте мене руками, аби пересвідчитись у тому, що до моїх крил не прив’язано жодних прозорих мотузочок.

Знявся в небо чорний демон і вже звідти закликає: «Купуйте квитки на унікальне шоу Девіда Копперфілда. Хто купує два квитки і більше, автоматично бере участь у розіграші десяти великих телевізорів від компанії „Соні“, яка є спонсором нашого шоу».

І приземлився другий демон, і мацали його руками і, впевнившись у тому, що не мав він ані прив’язаних до тіла мотузок, ані прозорих ланцюгів, і купували квитки на шоу Девіда Копперфілда, і отримували корінці лотереї.

— Не вірте маніпуляторам-ілюзіоністам, що забирають ваш час, а з часом заберуть і душу. Займіться творчістю, спортом, розвитком власної особистості, приділіть увагу близьким, — шепоче білий янгол, походжаючи між тими, хто вірить у магічні дива, але люди не чують його.

— Гей, дива, — гукає щосили третій демон, — народ цей вірить у дива, то буде йому диво. Сказано бо: «Прилиньте до мене всі жебраки і враз зроблю вас багатими». Бачите, у руках моїх баночки з біодобавками. Це унікальні ліки, які роблять людину безсмертною. Хіба безсмертя не варте тридцяти фунтів? Саме стільки коштує кожна баночка, а в ній — тридцять пігулок. Витрачаючи лише фунт на день, ви житимете вічно. Мережевий маркетинг — ваша перепустка у безсмертя. Будуйте піраміди, залучайте друзів, ставайте багатими та безсмертними. Той, хто придбає одразу чотири баночки, отримає в подарунок значок і почесне звання менеджера з безсмертя. Тож мерщій додому, позичте в сусідів сто двадцять фунтів, прийдіть до мене і придбайте собі життя вічне.

— Не вірте тим, хто обіцяє вам багатство та вічну молодість, вовки бо в овечих шкурах, — шепоче третій янгол, але яскравий фестивальний натовп тягне з кишень останні гроші, аби купити собі побільше баночок з чудодійними пігулками.

Демони кричать, янголи шепочуть, і голоси їхні потопають у строкатому ярмарку людського марнославства.

Глава дванадцята

Велика чорна горила підібралася до мене нечутно, коли я, стоячи навшпиньках, спостерігав, як чувак, вбравшися у костюм демона, пропонував натовпу «життя вічне».

— Мені дуже сподобався ваш перформанс. То що — бойовий гопак?

Я озирнувся. Два сірих ока прискіпливо дивилися просто на мене.

— Містере Джон!?

Горила залилася глухим сміхом, вхопила себе за підборіддя і смикнула догори. Я не помилився. Під кошлатою машкарою ховався мій добрий знайомий сер Джонатан Мак-Лох.

— Ну, от я вас і знайшов, — промовив він, весело кліпаючи рудими поросячими віями й поправляючи трохи розкуйовджену сиву борідку. — Як вам мій костюм?

— Клас-с-с-с!

— Справжня шкура горили, яку привезли на початку дев’ятнадцятого століття з Африки, аби демонструвати у місцевому зоопарку. Коли мавпа померла, особисто сер Чарльз Дарвін виготовив з неї опудало, прилаштувавши шкіру так, щоб її можна було знімати з манекена для реставрації. До речі, ви могли бачити це опудало під час нашої першої зустрічі в пабі «Чортополох». З часом шкура трохи всохла і тепер ідеально підходить під мій розмір. Може, підемо кудись вип’ємо кави? Знаю, ви ще хочете сьогодні попрацювати, але я вас довго не затримаю.

Ми сидимо у віденській кав’ярні, стіни якої рясніють портретами австрійців, серед яких, окрім Франца-Фердинанда, імператриці Сісі, Моцарта, Зигмунда Фрейда, я зі здивуванням упізнав і маленького Адольфа Шикльгрубера з мамою.

Щойно ми всілися за вільний столик, до нас підбігла метка, симпатична офіціантка в коротенькій спідничці. Я замовив собі суничний чай з вершками та бріош з яблуками, а мавпа з обличчям сера Джона — гаряче молоко та тістечко з вишнями.

— Ви не п’єте кави? — спитав він.

— Коли працюю, намагаюся не пити. Кава сушить.

— Це правильно. Здорове тіло — великий скарб. Проте, користуючись нагодою, я хочу запросити вас до себе в гості на каву і лакричну настоянку. Ви пили колись лакричну настоянку по-единбурзьки?

— Ніколи.

— О, то я вас із задоволенням пригощу. Як вам перші враження від карнавалу?

— Ніколи в житті не опинявся серед подібного некерованого натовпу. Першотравневі демонстрації, на які в глибокому дитинстві водив мене дід, не зараховуються. Тут ти наче перестаєш існувати як особистість, стаєш частиною якоїсь іншої субстанції.

— Натовп — улюблене творіння нечистого!

— Як ви сказали?

— У натовпі всі стають сірими, а сірий — його улюблений колір.

— Щось не побачив я жодної сірості в цій карнавальній ході.

— Не кажу про зовнішній антураж, а маю на увазі його внутрішню суть. Завдяки карнавалу переважна більшість людей мріє втекти від тої сірості, якою сповнені їхні будні. Розваги, алкоголь, наркотики — ланки одного ланцюжка, спроба вирватися з обіймів сірості, яка насправді і є повсякчасною екзистенційною константою. А ще важка праця, біль, зради, спаплюжені мрії...

Мавпа потяглася до моєї золотавої гуцульської сокирки, обережно поцікавившися:

— Справжня?

— Сувенірна. Проте коли її вигострити, може стати небезпечною зброєю у вправних руках.

— А скажіть, чи справді в Україні відроджується мистецтво бойового гопака?

— Щось не бачив загального захоплення. Десь у Львові є гурт ентузіастів, але я сам навчився деяким прийомам.

— А ви... ви коли-небудь вбивали людину? — пильно зазирнув мені в очі Мак-Лох.

— Ні, містере Джон, — усміхнувся я, — ніколи.

— Тоді як ви граєте Раскольнікова?

— Я ж актор.

— Розумію, розумію, — відкинулася мавпа на спинку стільця. — Але ж ви часто проживали момент убивства старої лихварки? Думали про себе: чи зміг би я?

— Так, це було не один раз.

— І що ж ви собі відповіли?

— Я б не зміг убити людину.

— Добре, тоді поставимо запитання інакше, якби, приміром, ви знали, що в певній людській подобі перед вами постав сам Сатана? Змогли б зарубати його сокирою?

— Цікаве запитання. Треба подумати... — я вилив у чай вершки.

— Подумайте, я не наполягаю на негайній відповіді...

Десь біля шинквасу сміялися дівчата. Знадвору долинав спів волинок, там вирувало свято і буяв карнавал. Чоловік за сусіднім столиком читав газету. Декілька молодиків у лицарських обладунках зайшли в кав’ярню і всілися за столиком поруч. На якусь мить мені здалося, що від моєї відповіді залежить, чи взагалі існувати цьому світові чи ні?

Відчуття здалося настільки цікавим, що я, помішуючи в чашці цукор, сам собі усміхнувся: «От зараз скажу так — і весь світ перевернеться, а скажу по-іншому, і все залишиться на своїх місцях». Здається, то був опукло окреслений категоричний імператив Канта.

— Знаєте, я б не вбив... — відкусив я від бріоша великий смачний кусень.

Усе лишилося на своїх місцях. Сміялися дівчата, грали волинщики, офіціант приймав у лицарів замовлення. Зі світом нічого не сталося.

— Навіть коли б то був сам Сатана? — прискіпливо подивився на мене Мак-Лох.

— Так.

— А чому, чому б ви його не вбили? — шрам на його чолі налився кров’ю, ставши багряним. Здається, у старого різко підскочив тиск.

— Розумієте, — повільно протягнув, не припиняючи жувати, — коли Сатана може з’являтися в людській подобі, то де гарантія, що він знаходиться саме в тій людині, яку ти хочеш убити? Може, він сидить саме в тобі, напоумлюючи вбити людину навпроти?

— То краще, щоб Сатана вбив тебе?

— Довколишній світ є віддзеркаленням нашої душі. Отож, коли в нас у душі чорно — то і весь світ навколо здається чорним. Коли ми бачимо ворога роду людського в комусь іншому, то чи не є ми самі тим ворогом?

— Отже, кажете, вбий Сатану в собі? Тобто вбий себе? Цікава постановка запитання... Слухайте, — сплеснув він раптом чорними лапами, — а чи знайшли антитезу моїй гіпотезі щодо гріховних витоків мистецтва, яку ми обговорювали вчора?

— Так, я думав над цим...

— І якого висновку дісталися?

— Протилежного. Мистецтво, таки, має божественну суть!

— Будете ласкаві пояснити ваші припущення?

— Залюбки. Отже, згідно з вашою гіпотезою, виходить, що людство має взагалі зректися мистецтва, бо воно є лише оманою, яка зводить людей з правильного шляху, породжуючи культові явища. Я правильно розумію?

— Деякою мірою, — погодився зі мною сер Джон.

— Але ви говорите про геніїв людства, чиї імена в усіх на слуху. Проте скільки митців лишаються невідомими, ба й не прагнуть слави і визнання, отримуючи насолоду виключно від самого процесу творчості, що споріднює їх з Богом? От вам і відповідь: бажання слави і визнання — від лукавого. Сама ж творчість — має божественну суть!

— Прекрасна відповідь, — зааплодувала мені мавпа. — Саме через це мені з вами цікаво спілкуватися. Рідко тепер у світі знайдеш людину, яка зберегла віру в божественну суть творчості. Зараз у мистецьких колах здебільшого переважає протилежна думка. Проте досить філософствувати, я насправді запросив вас, аби вибачитись. На жаль, не зможу сьогодні побувати на вашій прем’єрній виставі. Мушу терміново виїхати до Лондона. Треба допомогти королівській родині у вирішенні деяких справ, пов’язаних із розлученням спадкоємного принца Чарльза. Вчинімо так: коли повернуся, то запрошу вас до себе в гості на каву з лакричною настоянкою. Домовились?

— Домовились.

— У мене буде до вас одна цікава пропозиція співпраці, яку я допіру не хочу розголошувати.

— Ну от заінтригували і кидаєте на півслові. Так нечесно, — засміявся я.

— Ви й досі хочете лишитися на Заході?

— Гадаю так, але не знаю, як це правильно зробити.

— Це і стане темою нашої наступної зустрічі. Як повернусь, неодмінно дам про себе знати. А тепер маю бігти... Запишіть на мій рахунок! — кинув до офіціантки прощаючись.

Того самого дня, повертаючись ввечері додому, я зайшов подивитися на портрет Мони Лізи, що його зранку на Пікарді-плейс створив невідомий вуличний художник. Ані самого художника, ані портрета я не побачив. Натомість на асфальті лишилася сама брудна пляма. Натовп знищив шедевр.

«Колір диявола — сірий», — сумно усміхнувся я, пригадавши проказану Мак-Лохом фразу.

Глава тринадцята

І покотилися заробітчанські будні, дійсно схожі одне на одного, як ті сірі гуси в пісні Ігоря Поклада на слова Юрія Рибчинського, яку час від часу виконував на кухні Семен Лажа, готуючи сніданок.

Співати він починав десь близько дев’ятої ранку, коли я ще міцно спав.

З часом репертуар народного артиста набув нових нот, бо Цар-Підлядський позичив у водіїв автобуса декілька касет з піснями Висоцького, і крутив їх вечорами на місцевому магнітофоні.

«Что-то воздуху мнє мало, вєтєр пью, туман глотаю, чую с гібєльним восторгом, пр-р-р-ропадаю, пр-р-р-ропадаю-ю-ю-ю...» — ричав Лажа й дзеленчав каструлями.

Відтак від початку десятої я вже не спав, поринаючи у світ хитких сновидінь, очікуючи на мить, коли народний артист замкнеться в туалетній кімнаті, регулярно після сніданку справляючи велику потребу.

Зазвичай о цій порі інших моїх співмешканців удома вже не було. Цар-Підлядський, злигавшись із Микитичем, з самого ранку відправлялися на прогулянки містом, вишукуючи дешеві сейли.

Випорожнивши кишківник, Лажа зникав у своїй кімнаті, бо любив після сніданку почитати книжки Віктора Суворова про злочини комуністичного режиму. Тоді я повільно піднімався з ліжка і брів на кухню.

Після сніданку взяв за звичку відкривати у своїй кімнаті вікно, всідатися навпроти, поклавши ноги на підвіконня, і викурювати довгу, тонку сигарилу. Одну зранку, другу перед виставою, третю на ніч.

Працювати на площі біля Національної галереї починав не раніше першої-другої дня, коли вулиці вже заповнював фестивальний люд.

Працював сорок п’ять хвилин. Потім чверть години перепочинок на газоні. І так по чотири-п’ять сетів за день. Загалом за десять днів «натанцював» шістсот сімдесят два фунти. Нічого так, ге?

А тринадцятого серпня в нашому творчому колективі сталася надзвичайна подія.

Минулої неділі вся трупа театру «Золоті ворота» в повному складі була запрошена на богослужіння та святковий обід до місцевого храму Св. Андрія та Почаївської Божої Матері, що належав українській греко-католицькій громаді Единбурга.

Конфлікти почались одразу по тому, як до організаторів підійшов старий хрунь (як згодом з’ясувалося, керівник місцевого хору «Барвінок» Степан Довбня, колишній ССівець з дивізії «Галичина») і, вказавши кострубатим пальцем на Микитича, сказав, що або власноруч зарубає цього москаля сокирою, або його цивілізовано виведуть із храму, бо кацапська скотина, тільки переступивши святий поріг, заспівала мовою московитських попів «Богородіце Дєво, радуйся!» аби, бач, перевірити тут акустику.

«Такої наруги я стерпіти не можу! — лютував керівник хору. — Кого ви нам привели? Які то українці? То справжні кацапи. Тільки послухайте, як вони по-москальськи балакають!»

А й дійсно в колективі, окрім мене, Катерини, водіїв з Франика, Степана Лажі та латентно україномовного Царя-Підлядського, уродженця Винниці, державною мовою не спілкувався ніхто.

Трюфель, як істинний єврей, переходив на українську тільки в офіційних випадках, за нагоди отримати якісь матеріальні вигоди чи творчі преференції.

«Переходимо на українську, бо обіду не буде», — утаємничено походжав серед артистів практичний Трюфель, якого спокусили відстояти службу Божу обіцянками справжнього борщу зі сметаною та вареників з картоплею, сиром та вишнями. Аромат страв запливав до храму крізь дубові двері, що вели в напівпідвальне приміщення, де знаходилась кухня, господарчі кімнати, церковна їдальня та невеличка зала недільної школи.

Невість звідки довідавшись про ССівське минуле керівника хору, Микитич, голосно заявивши, що з фашистськими прихвоснями він жодних справ мати не хоче, покинув залу, демонстративно заспівавши наостанок сумнозвісну «Смуглянку».

— Ну і хєр з ним, не звертайте уваги, — заспокоював Семен Лажа вкрай роздратованого Довбню. — Всі нормальні люди розуміють, які тоді часи були. Кожен, як міг, боровся з радянським режимом. Ви ж, як ішли до «Галичини» — не знали про злочини фашизму, еге ж? Це вже після Нюрнбергу стало відомо, що фашисти накоїли, а тоді ж пропаганда про це не розповідала. Билися за своє. За вільну Україну проти двох страшних імперій — Третього Райху та Радянського Союзу...

— Я проти Третього Райху не воював, — суворо заперечив Довбня, бойове псевдо якого було «Дуб», — бо й досі дотримуюсь думки, що кругом правлять американські жиди, які, пропагуючи демократичні цінності, хочуть змішати народи для досягнення світового панування. Ви читали книжки Генрі Форда, де він ще в тридцяті роки описував, куди рухатиметься світ під проводом наднаціонального жидівського уряду?

— Ні, не читав, але цілком з вами згоден, пане Довбня. Жиди кругом. Ви де народилися?

— У Стрию.

— А я у Пирятині — чули про таке містечко? Або, як кажуть у нас на Полтавщині, Перьотин. Давайте потиснемо один одному руки, засвідчивши дружбу західників і наддніпрянців, бо маю до вас одне цікаве практичне питання...

Річ у тім, що замість цілком конвертованої серед місцевої публіки горілки «Столична» цей полтавський телепень привіз із собою на продаж десять літрових ампул невідомої світу горілки «Крємльовская», яка щойно почала з’являтися на полицях українських магазинів. Либонь, усередині був лише розведений водою дешевий спирт «Білий орел», але народ тішився з яскравої етикетки, золотої закрутки та незвичайної у нашому просторі скляної тари в один дециметр квадратний.

Ще дорогою до Единбурга Лажа нагло похвалявся, буцім продасть свої пляшки дорожче за «Столичну», мотивуючи тим, що це «вери кволіті нью сорт водка».

Але сталося не так, як гадалося.

Ментальна різниця між психотипами галичан і наддніпрянців зіграла з народним артистом злий жарт. Наводжу без купюр монолог Семена Лажі, який я почув на нашій кухні зранку 13 серпня 1996 року.

«Ну, коротше, цеє... Я ж думав, що воно нормальна людина і, як усі, не омине можливості заробити якусь копійчину. Словом, під час недільного обіду підійшов до того Довбні, тихенько запитавши: чи не хоче він купити в мене за гарною ціною десять пляшок прекрасної горілки по десять фунтів за пляшку. Або порадити когось, хто міг би-м узяти?»

Узагалі я привіз із собою дванадцять пляшок, але дві вирішив залишити на зворотну дорогу. Чорт з ним, я готовий був віддати ті десять пляшок гуртом за дев’яносто фунтів, аби тільки взяли.

«Принось завтра», — каже мені і призначає зустріч на сьому вечора після репетиції хору.

Я, як ідіот, беру торбу й через усе місто пруся до храму, бо фунт на автобус витрачати шкода. А це ж треба нагору пхатися. Коротше, ухекався вкрай.

Приходжу до церкви, чую — внизу співають. І так гарно, красиво... «До тебе, Господь, підношу душу свою-ю-ю-ю», а потім «Ой у лузі червона калина-а-а-а-а». Я аж розплакався. Стою, сльози ручаями течуть.

Така вона українська душа, що слізьми умивається, як нашу пісню зачує.

Закінчили, значить, вони о сьомій репетицію, підходить до мене той Довбня, відводить убік, мовляв, покажи товар. Я дістаю пляшку, а там на етикетці Кремль намальований! Матінка Божа, як побачив він ті зірки на Спаській вежі, як узрів мавзолей з надписом ЛЄНІН! Як тільки мене не називав: і курвою московською продажною, і тупим малоросом-запроданцем, і хохлом-гречкосієм. Їй-бо, правий був Дмитро Табачник, описуючи у своїх статтях звіриний лик українського печерного націоналізму.

Осьдечки він у всій красі — зветься Степан Довбня, керівник хору «Барвінок»! Що ти мені приніс, каже? Московську отруту? Я йому: «Тихше, папашо, тихше. Яка різниця, що там намальовано? Головне ж усередині. Горілка класна, люксусова, вставляє гарно, що ще треба?»

А він мені як давай про якісь сатанинські символи торочити, про всесвітню змову з метою знищення українців, аби відібрати в нас чорноземи!

Які, на хуй, блядь, чорноземи, старий ти нацистський чорте?! Я тобі про справу, про потенційний дохід, про вигоду, а він мені якісь ідеологічні штампи закидає!

Ну, коротше, не знайшли ми з тим бандерівцем спільної мови.

Закинув я свою горілку на плече, виходжу на вулицю і тут до мене підкатує такий собі молодий ще чолов’яга років сорока. Каже: «Я чув, що ви тут горілкою торгуєте? Так я хочу побачити товар».

Даю йому пляшку. Покрутив у руках, понюхав. Каже: «Марка невідома, звідки я знаю, що вона добра?» Покуштуй, кажу. Відкриваю пляшку й даю йому сьорбнути. «Дійсно, добра, — погоджується. — Але я з собою грошей не маю, то чи не погодилися б ви проїхати зі мною додому? Я б увесь товар узяв оптом за тою ціною, яку пропонуєте.

Опаньки, — думаю про себе, оце так вдача! Звичайно погоджуюсь поїхати з ним додому.

Сідаємо у вишневу „восьмьорку“ з британськими номерами, тут їх, до речі, повно, і ідемо.

„Давайте знайомитись, каже: я правнучатий небіж гетьмана Павла Скоропадського, Артем Скоропадський. Працюю позаштатним кореспондентом на місцевому радіо“.

У мене відразу закралася підозра, бо воно якесь немите, зачухане, беззубе, в розтоптаних сандалях, з рота запах часнику, такий, що навіть мене воротить, а ти ж знаєш, я часник і сам люблю. Але мова гарна, можна сказати рафінована.

Так-от ідемо ми в машині, де гівном воняє, і той Скоропадський, починає задвигати про Божественну Україну, яка десь там існує на небі, як-от індійська Шамбала.

„Треба, каже, створювати всесвітній конгрес Небесної України, куди входитимуть нащадки всіх аристократичних родин і провідні українські митці та гуманітарії. Мета конгресу — відродження української шляхетності та опрацювання концептів модерної національної ідеї, яка має намітити шлях сучасної України“.

Машин у місті повно. Година пік... І раптом... що за хрінь. Стара радянська „восьмьорка“ зупиняється посеред дороги і капець.

Наш аристократ духу, наче нічого не трапилось, вибирається з машини й намагається її самотужки відкотити до узбіччя. „Не хвилюйтеся, каже, таке буває“.

Автомобілі сигналять, водії нервують, матюкаються. А чувак тим часом пре авто, не припиняючи гнути свою тему: „Українці на своїй богом даній землі мають бути господарями, бо тільки тоді є можливість створити власну високорозвинену проукраїнську цивілізацію“.

Дивлюсь я на його опухлу харю з відстовбурченими вухами, й думку гадаю; що оце — і є наочний приклад сучасного українського інтелігента, в якого і зубів нема, і запах часнику з рота, і машина не ще, якого всі матюкають, а воно, знай, торочить про якусь там Небесну Україну!

Допхалися ми з гріхом пополам до узбіччя. Щось він там порився під капотом, а потім і каже: „Стартер здох, то допоможіть, дядьку, машину трохи штовхнути, аби вона завелася“. Робити нема чого. Взялися разом.

Раз штовхнули... не завелась. Два штовхнули, те саме. На третій уперся я руками в багажник і розігналися так, що я ледь мордою по асфальту не проїхався, коли вона завелась і вперед чкурнула. Та, слава богу, втримався на ногах.

Але те падло, застрибнувши до салону, й не подумало зупинятися! Газануло так, що в мене дух забило від бензину, й давай тікати з моєю горілкою.

„Стой, — кричу, — стой, падонак!“

А він тільки за ріг, фьють — і поминай як звали.

Я сьогодні зранку до церкви ходив, питав у панотця, чи не знає він того жевжика на вишневій „восьмьоркє“. Каже, що вперше про такого чує... Певне, якийсь приблуда-аферист, яких нині з України в Європу тікає повно.

Словом, Оресте, під казки про Небесну Україну, спиздили в мене з-під носа десять пляшок „Кремлівської“ — отака хуйня, блядь, отака національна ідея модерної України!»

Лажа сидить на кухні за столом, укритим шкоринками від сала й варених яєць. Перед ним нарізаний хліб, тареля з гречкою та наполовину спорожніла пляшка «Кремлівської», яку він розпиває самотужки о десятій ранку.

— Будеш? — питає абсолютно щиро, киваючи на пляшку.

— Ви що, Семене Леонідовичу, горілку зранку не потягну. Якби з похмілля, то, може, б і пішла. Але на чистий організм не ляже...

— Ну, як знаєш, а я ще вмажу!

— Вистава ж увечері.

— Нічо, до того часу просплюся, протверезію...

Того серпневого вівторка, як зазвичай, я прийшов до театру о дев’ятій годині вечора.

— Лажу не бачив? — мимохіть запитав у мене Трюфель, зазирнувши до гримерки.

— Нє, — збрехав я, бо того ж дня, повернувшися додому о пів на сьому, застав Семена Леонідовича на тому самому місці на кухні.

Спорожніла пляшка «Кремлівської» валялася під столом. Друга літрова ампула, на чверть порожня, стояла перед ним, уся у шкоринках від огірків, сала та часнику.

— Ти знаєш, Орест, — звернувся він до мене чомусь російською мовою, — сєгодня я прінял очєнь важноє для сєбя рєшеніє. Я отрєкаюсь от Украіни! Нє хочу імєть с нєй нічєго общєго. Єслі простого чєловєка в грєко-католічєском храме так наєбать могут! Украінци — нє народ, а нація ублюдков. Прав бил Сталін, что моріл їх голодом. Хітриє, коварниє, брєхлівиє тварі. А я дурак всьо кніжкі чітал, сочуствовал етім бандеровцам. А оні вон как со мной поступілі? Нє било, нєту і нє будєт нікогда нєзавісімой Украіни. Вот, єй-богу, вернусь домой і снова в комуністічєскую партію вступлю. «Сою-ю-юз нерушимий республік свободни-и-и-их сплотіла на вєкі вєлікая Ру-у-у-у-сь», — спробував піднятися з-за стола, але не втримавшись на ногах, м’яко і повільно завалився на підлогу, вигукуючи: — Я в порядкє, я в порядкє.

— Та де там у порядку, Семене Леонідовичу,— кинувся я його піднімати. — Вистава за три години, а ви тут бухаєте на самоті!

— А я сєйчас пойду прогуляюсь і всьо вивєтрітся. У мєня так організм устроєн: могу бухать до усрачкі, а потом раз — і как стекло!

Коли я за дві години виходив з дому, на кухні дійсно було порожньо. Навіть на столі прибрано. Наполовину недопита пляшка горілки «Кремлівська» охайно стояла поруч з помитим посудом.

Головний режисер почав конкретно нервувати за десять хвилин до початку вистави. Це був критичний час, аби артист, навіть спізнившись, устиг перебратися в костюм і накласти грим.

Спочатку він у загальних рисах лаявся на тупих лицедіїв, що й гадки не мають, як складно організувати і вивезти за кордон театральну трупу. Апріорі називав нас усіх тупаками. Потім удався до тендерної сегрегації, обзиваючи конкретно чоловіків безвідповідальними слимаками, а жінок самозакоханими устрицями, в яких одна звивина, й та проміж ніг.

За п’ять хвилин до початку вистави до гримерної зайшов місцевий адміністратор, поцікавившися:

— Починаємо вчасно?

— Файв хвилин екстра, — награно усміхнувся Трюфель, який прекрасно знав про місцеву систему штрафів. — Серьога, йди сюди! — покликав до себе Царя-Підлядського. — Роль Лажі зіграєш?

— Альфреде Петровичу, ви що, я ж зі своїми текстами ледь впорався... — жахнувся той.

— Я не прошу тебе грати англійською, — інструктував артиста режисер. — Кажи російською близько до тексту, вони все одно нічого не розуміють. Головне — роби це впевнено, емоційно, зі сльозою. Піддавай пердячого пару, як ти вмієш.

— Я не зможу, Альфреде Петровичу, їй-бо. У чьорних камнєй нікогда нєт кльова!

— Кльов будєт такой, шо клієнт забудєт обо всьом на свєте! Сєргійчику, виручай, друже, без тебе ніяк... Увага, артисти! — звернувся до спантеличеної трупи. — Цар-Підлядський сьогодні гратиме роль Мармеладова, подаючи репліки, які згадає і як згадає. Тому прошу бути всіх максимально уважними і зібраними. У нас форс-мажор. Лажа не з’явився на виставу!

— От, Лажа, — пожартував хтось із дівчат, але трупі було не до сміху.

— То можемо починати? — знову зазирнув до гримерки адміністратор.

— Так, — суворо підібгавши вуста, відповів Трюфель й рушив до зали керувати світловою та звуковою апаратурою.

Ми грали виставу двома мовами. Найбільш драматичні моменти звучали англійською. Більш побутові — російською для створення атмосфери похмурого Петербурга.

Спершу все було нічого.

Наляканий Цар-Підлядський більш-менш вдало справлявся із короткими репліками й мізансценами, граючи роль і за себе, й за «того парня».

Страшне почалося тоді, коли ми впритул наблизилися до розлогого монологу Мармеладова, який він почав досить впевнено (наводжу мовою оригіналу): «Молодой чєловек, в ліце вашем я чітаю как би нєкую скорбь. Ібо, сообщая вам історію жізні моєй, нє на позоріщє сєбя виставлять хочу перед сімі празднолюбцамі, а чувствітєльного і образованного чєловєка іщу...».

— Далі, що там далі? — присунувши до мене обличчя, зашипів страшно.

— Супруга моя в благородном собранії воспітивалась. Медаль і похвальний ліст получіла... — майже не розтуляючи рота, спробував підказати я текст.

— Супруга моя, о-о-о-о-о, — щосили заволав Цар-Підлядський, звертаючись до публіки, — медаль за отвагу получіла!

Боковим зором я побачив, як артисти, аби приховати сміх, ховаються за труну з Альоною Іванівною, що стояла в центрі сцени, або розповзаються за лаштунки, лишаючи нас з Мармеладовим сам на сам.

— Далі, далі шо? — опустивши голову, він знову чекав від мене підтримки.

— Медаль пропілі... — прошепотів я.

— Медаль пропілі? — здивувався він. — Ви представляєте, пропілі медаль! — цілком щиро звернувся до публіки.

І тут уже не втримався я. Схопився рукою за обличчя й удаючи розпач, уткнувся в лаштунки, аби не бачити лупатого Царя, який, здається, потроху входив у раж.

— Так вот я і говорю, хуйня всьо ето, рєбята, — лишившися останньої підтримки, вдарив він себе кулаками у груди. — Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар! Дочка у мєня єсть от первого брака Сонечка. Так жена єйо простітуткой сдєлала. Сама на панель вигнала, за тридцать рублєй, бо дєтям нема за шо жить било! Я как узнал, забухал, карочє, по чьорному. Так до сих пор і бухаю. Жалко вам мєня должно бить? Да ніхуя мєня не жалєйтє. Потому шо придьот бог православний і всєх нас на хуй пожалєєт, — випростав руки хрестом. — Свиньї, скажет, ви бухіє, но я і вас прощаю, потому шо я бог і всьо такоє... Вот такой мой вам будєт отвєт!

Під час монологу в артиста з очей лилися справжні сльози, в той час як рештки трупи хрюкали від сміху, ховаючись за труною та лаштунками.

Гадаю, переважна частина глядачів так і не зрозуміла, що у виставі трапився якийсь збій.

Гра Підлядського була настільки органічною, що в кінці монологу зал вибухнув оплесками, які лунали, щонайменше, хвилину. Щасливий артист кланявся, мов той Амвросій Бучма, прикладаючи руку до серця, в той час інші члени трупи сповзалися на сцену для продовження вистави.

— Ну, Цар, ти дав: «Жизнь в Пєтєрбургє ні хуя не сахар», — реготали дорогою в автобусі.

— А що я міг зробити, — виправдовувався гордий Підлядський. — Альфред Петрович казав близько до тексту, от мене і перемкнуло. Внєдряйтє культурку! Вєшайтє коврікі на сухую штукатурку! Нікакого модернізма! Никакого абстракціонізма! Сохраняєт стени от сирості, вас от рєвматізма!

Та поки легковажні артисти куражилися та зубоскалили, головного режисера турбувала доля Семена Лажі.

«Може, у нього трапився серцевий напад? Може, якась інша хвороба? Може, він заблукав у місті чи потрапив під авто?» — видавав він одну версію за іншою.

Зазвичай після вистави додому нас розвозив автобус, на якому ми дісталися до Единбурга. Прибувши за адресою Екедемі-стрит, 3, всі побачили сумну постать Лажі, що винуватою спиною тулився до металевого парканчика. Виходячи з дому, він забув ключ від вхідних дверей, і ось уже як годину не міг потрапити до хати.

— Сьома, ти в порядкє? — радісно вискочив йому назустріч Трюфель, але вже за хвилину повернувся до салону. — Та він, скотиняка, п’яний, як чіп!

— Я только на мінуточку рєшіл прілєчь на газон, — виправдовувався перед нами Семен Леонідович за вечірнім чаєм. — Проснулся, а на дворе уже ночь!

— Трюфель погрожував накласти на вас штраф, — кивали ми співчутливо головами.

— Я ему наложу, етому жидярє, я ему наложу! — грізно трусив він рукою в повітрі, але очі мав сумні. — Ну ошибся чєловєк, с кєм нє биваєт? Я же нє со зла. Я же прізнал свою ошибку!

— Ошибкі надо нє прізнавать. Їх надо смивать. Кровью... — злостиво прошипів Цар-Підлядський, отримавши за це від Микитича легкого потиличника.

Лажу дійсно було шкода.

Глава чотирнадцята

Своїм колегам про те, що працюю на майдані, я нічого не казав.

Але Единбург не таке вже велике місто, що в ньому можна так легко загубитись. Лажа, Цар і Микитич, прогулюючись якось центром, надибали мій перформанс.

Вони, звичайно, прості добрі люди, проте за одвічною радянською звичкою дуже люблять рахувати чужі статки. Три дні не давали мені спокою, випитуючи, скільки заробляю за день.

Тільки Катерина, здається, трохи образилася, дізнавшись про мої виступи з вуст балакучого Лажі. Проте швидко вибачила, а потім ледь не щодня носила на площу воду та горішки, коли я перепочивав між заходами на герць.

Наші стосунки з нею у цей період знову набули виключно дружнього характеру.

З її боку я відчував прагнення зробити їх відвертішими, але цілком свідомо відсікав логічне продовження того, що сталося на поромі. Дружба між чоловіком і жінкою — птаха набагато рідкісніша за банальний секс.

Минулого понеділка, коли в нас увечері не було вистави, вона прийшла на майдан годині о четвертій дня. Я якраз відпочивав на газоні, підставивши обличчя сонцю, посмоктуючи з пакетика через трубочку манговий нектар.

— Хелоу. Хау ду ю ду? — присіла поруч, чмокнувши мене в щоку.

Як уже казав, що вона була напівукраїнкою, напівіспанкою. Її батько Рауль-Паоло Мендес ще п’ятирічною дитиною разом з мамою був евакуйований до СРСР навесні 1939-го.

Дід, що брав участь в боях під Гвадалахарою та захоплював Теруель у 1937-му, був знаним військовим командиром часів громадянської війни в Іспанії, одним з героїв документального фільму «Іспанська земля», що знімався за сценарієм Гемінґвея.

— Та в тебе питомо лівацька родина... — жартував я з пращурів Катерини.

Її батько (випускник юридичного факультету Московського університету), познайомившись там з молодим ще Левком Лук’яненком, згодом став відомим радянським дисидентом.

Зазнавши першого арешту в 1961-му в справі УРСС (Українська робітничо-селянська спілка), він десять років відбув у таборах. А в квітні 1972-го у нього народилася донька, яку назвали Катериною.

З її матір’ю вони офіційно так і не побралися, бо Рауль-Паоло добре розумів, що наступний арешт лише справа часу.

У 1976-му він знову був заарештований у справі Гельсинської спілки й, діставши десять років, загинув в одному з мордовських таборів. Як свідчили документи, «від внутрішнього крововиливу через виразку шлунку».

Але Катерина та її мати не мали сумніву, що батька вбили.

— Я пам’ятаю тільки його усмішку, а ще як він мене крутив на табуреті біля рояля, — згадувала Катерина, оповідаючи історію своєї родини.

— А що мама?

— Мама померла рік тому. Була викладачкою консерваторії. Теж виховувалася в дитбудинку. Її батьки загинули під час війни. Так що з рідних у мене — тільки ти, — наче жартувала, але я сприймав її жарти абсолютно серйозно, бо направду боявся нових стосунків, які так боляче, так криваво видирають з твоєї душі цілі шматки м’яса.

А ще на мене реально вплинули Забужкині «Польові дослідження», які я зрідка читав перед сном.

Авторка вибивала в мене ґрунт під ногами, змінюючи оптику чоловічого погляду на сучасних жінок, які робили протилежну стать об’єктами своїх експериментів. Читання феміністичної літератури вбивало довіру між нами.

І от сиджу я увесь такий маскулінно-брутальний з купою грошей у кишені, ціджу через соломинку манговий нектар з пакетика, дивлюся на Катерину, а під серцем непевний холодок.

Зізнаюся, я люблю жінок. Я люблю в жінках усе — їхні сумочки, брязкальця, зжужмані панчохи біля ліжка, їхні кривляння, гримаси, нещасні обличчя під час місячних, їхні баночки з кремами, примочки під очі, ліфчики, випрані трусики-нєдєлькі, що сушаться на змійовику у ванній, люблю їхній запах за вушком, слухати, як вони хрумають салати, як теревенять годинами по телефону, дивляться на конкуренток, страждають від зіпсованого манікюру, бавляться з дітьми.

Я навіть примусив себе полюбити залишки губної помади, яку вони залишають після себе на чисто-білих фаянсових чашках з-під кави, хоч це було і нелегко.

Але виявилося, що в світі існує ціле плем’я жінок, яке ненавидить чоловіків лише за те, що вони якось не так підкурюють, палять, п’ють пиво, якось не так лишають мило у ванній кімнаті, лаються, носять краватки, вправно вивуджують ляща з річкової глибини, насаджують на гак мастирку, гребуть на човні, заправляють автомобілі, підкидають до небес дітей, розводять вогнища, рубають дрова, смажать шашлики, дивляться футбол, зосереджено сьорбають борщ, зневажливо кидають на прилавок гроші, голять щоки електробритвою «Нева», забивають цвяхи у стіни і тримають кермо автомобіля.

Ба більше! З часом я побачив, що на підтримку цього чоловіконенависництва працює ціла індустрія, що виробляє мегатонни журналів, газет, телепрограм, присвячених «святим жінкам» і «недолугим чоловікам».

Вони розбирають нас по кісточках, по гранулах, по молекулах. У курилках, кав’ярнях, кухнях, у приватних бесідах з психоаналітиками, у розмовах з доньками, сестрами, свахами. Щодня, щогодини.

Вони нас досліджують, класифікують, маніпулюють нами, складають у коробочки особливо цікаві екземпляри. Вони працюють з нами, аби поволі, виважено і системно з іронією, сарказмом, глумом, знущаннями нищити нашу самооцінку.

Хоча зрідка ще трапляються такі, що люблять нас такими, якими ми є. За те, що ми підкурюємо, палимо, п’ємо пиво, носимо краватки і далі за списком. Зустріти таку жінку для чоловіка — це велике щастя. Але як зрозуміти, що це саме твоя жінка? Тільки практичним шляхом, друже! Тільки практичним.

— Чия можу запросити тебе сьогодні до ресторану? — нарешті наважуюсь запитатися у Катерини, яка так само сидить поруч, підставивши обличчя сонцю.

— А як робота? Ти ж хотів попрацювати до шостої?

— Усіх грошей усе одно не заробиш. То як?

— Я згодна.

За дві години всі в білому, молоді, натхненні, ми сидимо в рибному ресторані «Fishers in Leith», з тераси якого відкривається найкращий в усьому Единбурзі вид на гавань.

— Бажаєте щось з напоїв? — питається стрункий блідий офіціант у бездоганно білому фартуху.

— Так, пляшку білого вина на ваш вибір, дюжину устриць на аперитив, а поки ми подивимось меню...

Цей ресторан нам порадили організатори ще на початку гастролей. По понеділках тут устричні дні. Дюжина устриць та пляшка білого вина лише двадцять п’ять фунтів. Можемо собі дозволити, бляха муха...

У моїй кишені лежить цілих сто фунтів, які я виручив за горілку. Два пакети із заробленим дріб’язком (десь кіл по шість кожний) лишилися в кімнаті, сховані у шафі. Я ще не встиг обміняти мідяки та нікель на кольорові папірці.

— Ніколи в житті не їла устриць... — пошепки каже Катерина, коли офіціант іде геть.

— Я теж... — відповідаю по-змовницьки, і ми тихенько сміємось, потискаючи одне одному руки. При тому я затримую її руку в своїй руці трохи довше, ніж зазвичай.

Вона пильно вивчає меню, в той час як я пильно вивчаю її.

«Може, то навпроти сидить моя доля?» — роздивляюся легкий пушок за її вушком.

— А давай спробуємо місцевий шеф-салат від кухаря з тигровими креветками чи палтуса з картопляними крокетами та тушкованим шпинатом у вершковому соусі? — пропонує вона.

— Я не дуже голодний... Хіба салат скуштую.

Навіть із сотнею фунтів у кишені можна отримати легкий шок від цін у місцевих рибних ресторанах. Салат — дванадцять фунтів, палтус — двадцять чотири.

— Ти не проти, якщо я закурю? — дістаю жирненьку, коротку сигару «Маканудо Мадуро», десяток яких спеціально прикупив для урочистих подій у місцевому тютюновому магазині.

— Звичайно, ні. До речі, ти обіцяв мені розповісти про твого улюбленого італійського автора, нагадай, як його звали...

— Марінетті?

— Ні, той, що ейя-ейя-алала...

— А-а-а-а, д’Аннунціо, — усміхаюся я, по-ковбойськи ловко відкусюючи зубами кінчик сигари, — так, шикарний чувак. Поет, письменник, драматург, а до того ж один з піонерів авіації та кінематографа. Є засновником так званої течії аристократів-анархістів, для яких ідеалом соціального й творчого світоустрою був давньогрецький поліс з його добровільним об’єднанням вільних громадян, кожен з яких був воїном. І уяви, йому вдалося втілити свою мрію у життя. Майже півтора роки в Далмації він очолював найдивніше в сучасній історії державне утворення Регентство Фуїме, яке утримувало армію озброєних митців. Вільне мистецтво, творчість у сполученні з войовничістю вважалися найвищими державними чеснотами. У нас щось подібне в ті самі часи творив Махно. Але це була питомо селянська революція. Інша справа — д’Аннунціо, урбаніст-аристократ — мій кумир.

До нас повертається офіціант. Ставить на стіл срібну тацю з дюжиною розкладених на льодяній подушці устриць, викладених віялом у перемішку зі скибками лимона, дрібно різаною цибулею та виноградним оцтом у невеличких піалах. Демонструє пляшку з вином.

— Ігристе «Франчакорта» дев’яносто першого року. Ідеально підходить до устриць.

— Прекрасно, — погоджуюсь я, киваючи головою, як це зазвичай роблять багаті джентльмени в кіно.

Офіціант подає високі, стрункі келихи, відкорковує пляшку й підносить мені корок на окремому срібному тарелі. Наливає трохи в бокал. Завмирає, пильно стежачи за моїми діями.

— Наливайте, наливайте, — киваю я, видихаючи сигарний дим і відсуваючи від себе корок, дивуючись: «навіщо він мені його підсовує?».

Офіціант із розумінням киває головою.

Прозоре, з легким смарагдовим відливом вино злегка піниться в наших келихах. Ми з Катериною дивимось одне одному в очі. Офіціант делікатно відступає. Я подаю йому невидимий знак, що ми хочемо лишитися на самоті. Поставивши пляшку в цеберко з льодом, він тихо зникає у глиби ні ресторану.

— За вільних, щасливих людей, що розмовляють українською мовою. За нас із тобою, — усміхаючись, піднімаю келих.

— Гадаю, таких у світі небагато, — сміється вона у відповідь.

— Так, ми — обрані!

Далі ми з Катериною вперше в житті куштуємо устриць. Поливаємо їх лимоном, заправляємо дрібно різаною цибулею та оцтом, усотуємо з мушель, підрізаючи драглисту білкову масу тонко вигостреними виделками.

За тим нам приносять салати, і я замовляю ще одну пляшку ігристого «Франчакорта». Далі Катерині подають палтуса на величезній тарелі.

Усе, як у кіно.

А й дійсно, скажіть мені, друзі, чи багато на той момент існувало в світі українців, що отак вільно могли в Единбурзі ласувати устрицями, насолоджуючись золотистими брижами на воді, якими гралося сонце, що повсякчас утікало за шотландські гори?

Чи багато моїх земляків чули про д’Аннунціо чи діда Катерини — героя громадянської війни в Іспанії генерала П’єдро Мендеса, теж, до речі, поета і художника?

Я ж і кажу — ми обрані. Еліта! Саме ми, а не ті жлоби, що, натиривши грошей з бюджету, хизуються діамантами та дутим золотом на вульгарних прийомах у Марийському палаці чи віденських балах у Київській міській мерії.

Після заходу сонця, закутавшись у пледи, ми сидимо на терасі, п’ємо каву й, милуючись далекими пароплавами, що сяють вогнями на единбурзькому рейді, обмиваємо кісточки своїм недолугим колегам:

— Пензлює Галя Тиркало до автомата з «Кока-колою» й починає натискати на всі кнопки. В отвір нічого не випадає. Тоді починає щосили гамселити по тому автомату ногою, промовляючи: «Дай колу». Це Цар-Підлядський над нею пожартував, буцім автомат видає напій безкоштовно, варто його тіки буцнути ногою. Підходить місцевий робітник, питаючись: які претензії вона має до автомата? А вона ж англійською ні бум-бум. То й далі штурхає «дай колу, дай колу». Довелося викликати охорону. То відтепер баби її так і називають «Галя дай колу».

Я обтираю сльози сміху з обличчя й розповідаю свою історію:

— Завалюється, значить, Семен Леонідович Лажа з чорнобильським посвідченням до королівського замку, тикає ту ксиву під носа контролерам й починає вимагати, щоб його пустили на екскурсію безкоштовно. І що ти думаєш, таки домігся свого. Каже, що увесь день провів у замку, похваляючись тим, що встиг побувати в ліжку самої Марії Стюарт. Улігся туди, коли чергова екскурсія вийшла із зали, а наступна ще не прийшла. «Я ощутіл трепет єйо тєла», — каже. Старий збоченець.

— Ха-ха-ха, — умліває Катерина від сміху.

— Можна рахунок, будь ласка, — звертаюся до офіціанта, що проходить повз, попереджаючи, що о двадцять другій ресторан зачиняється. — «Радянські люди за кордоном — то унікальне явище, — розвиваю сатиричну ініціативу. — Якось батько розповідав, що коли служив у військовому ансамблі в Німеччині, то його разом із солістами запросили в Берліні до басейну. Череваті дядьки в сімейних трусах полізли купатися. Але щойно пострибали у воду, за ними відразу потяглися червоні пасма. Виявляється, у воді було розчинено лакмус, який реагував на сечу. Ото була ганьба! А балетні з оперного театру казали, як у Японії під час гастролей у готелі вирубалося світло, бо всі, одночасно повернувшись після вистави, вмикали кип’ятильники, а дехто навіть між двох прасок смажив м’ясо чи варив суп в унітазному бачку, щоб зекономити добові.»

Офіціант кладе навпроти мене дорогу шкіряну книжечку з тисненим логотипом закладу, облямовану срібною дужкою.

— Сто сорок вісім фунтів! — задихнувся я, зазирнувши всередину. — Але ж устричний сет з вином коштував двадцять п’ять, так написано у вас на рекламному борді?! То чому ви правите по сорок два фунти за пляшку італійського вина?

— Тому що ви самі сказали подати до устриць найкраще вино, бо в устричний сет входить звичайне грецьке шардоне. Я зробив так, як ви сказали.

— Не проблема, у мене є гроші, скільки треба? — тягнеться Катерина до сумочки.

— Позич, будь ласка, п’ятдесят фунтів, я тобі завтра віддам.

Ну не пхатися ж додому за мідяками?

— Не нервуйся, все було прекрасно... — намагається заспокоїти мене Катерина, в той час як я зневажливо кладу у книжечку три купюри по п’ятдесят фунтів, лишаючи офіціанта майже без чайових.

— Сер, можна вас на хвилинку? — вибігає з дверей ресторану сполохана жінка-адміністратор, коли ми, спіймавши таксі, вже було забралися до кабіни.

— Якісь проблеми?

— Гроші, що ви нам дали, виявилися фальшивими...

До другої ночі у відділку поліції я давав пояснення, звідки в мене взялися дві фальшиві купюри по п’ятдесят фунтів стерлінгів.

Історію з продажем горілки, звичайно не розголошував. Брехав, буцім поміняв гроші в центрі у якихось бариг, бо ті давали за сто доларів на два фунти більше, ніж в офіційному обміннику.

Мене питали про їхню зовнішність, вік, одяг! Згадавши геїв-пацюків у футболках «Eton high school», я видав їхній точний портрет. А ще в мене зняли копію паспорта, відбитки пальців та поцікавилися точною адресою проживання.

Дорогою додому ми з Катериною, яка терпляче чекала у відділку, зайшли в цілодобовий алкомаркет й купили пляшку рислінгу, яку я розпивав прямо з горла, аби вгамувати розбурхані нерви.

Зупинились за пів кварталу від нашого будинку.

Поки дама чекала за рогом, я зійшов на ґанок, відімкнувши двері квартири власним ключем. У кухні й досі горіло світло, а в коридорі густо смерділо смаженою на салі картоплею з часником.

Забравшися до кімнати, я щонайперше запхав до шафи розвішені на просушку козацькі лахи, закинув у куток сумку з брудною білизною і трохи поправив розкуйовджене ліжко, аби хоч трохи навести порядок у своєму холостяцькому лігві.

Потайки завівши Катерину до кімнати, я зачинив двері кімнати зсередини, а потім підійшов до неї впритул, обережно торкнувшись пальцями щоки.

Вона відповіла на мій рух, схиливши голову на долоню. Я запустив руку в її густо-каштанову гривку і притягнув до себе, палко цілуючи в напіввідкриті вуста. Але заповзаючи рукою під блузку, необережно зачепив ліктем недопиту пляшку з рислінгом, і вона, беркицьнувшись на письмовий стіл, залила Катерині всю спідницю.

— Не переймайся, — сказала вона, — це дрібниці.

Вечір було зіпсовано остаточно.

Подумалося: «Яка там, на хуй, еліта?».

У кімнаті так само пахтіло смаженою на салі картоплею з часником. У кутку лежала брудна білизна, а в шафі — спітнілі козацькі лахи.

— Здається, сьогодні в нас з тобою нічого не вийде. Вибач, ця ситуація з фальшивими фунтами вибила мене з колії.

— А й не треба нічого. Все і так було занадто класно.

— Ти не ображаєшся?

— З чого ти взяв?

— А, так... — відказав я, дивлячись кудись убік, а сам подумав: «Навіщо це все?».

Глава п’ятнадцята

Сер Джонатан Мак-Лох повернувся наступного дня.

Я вже, можна сказати, скучив за ним. Без попередження прийшов до театру, перестрівши мене у фойє після вистави.

— Як гралося?

— Так собі... не дуже... — поморщив я носа.

Сьогодні весь день виявився якимось роздризканим і порожнім. Зранку пішов міняти гроші, аби віддати борг Катерині, так просидів у черзі півтори години, поки дістався до віконечка. Аж тут оголосили обідню перерву, після якої до третьої дня рахували мої мідяки. Працювати на майдані вже сенсу не було. Так я вирішив піти по магазинах. Позавчора надибав на сейлі у взуттєвій крамниці класні мілітарні чоботи за тридцять дев’ять фунтів. Але коли припхався в магазин, то чобіт у ньому вже не виявилося. То поїхав на Квін-стрит по стильну шкіряну куртку, яку примітив ще на початку гастролей. Але мого розміру теж не було. З розпачу придбав собі на розмір більше. Коли приїхав додому, то знайшов куртку занадто великою і поїхав її здавати назад. Дорогою зголоднів і замість завернути у звичний «Бургер Кінг» зайшов заради експерименту в «Піца хат», де з’їв несмачну піцу з томатним соком за вісім фунтів, діставши печію. Надумав зазирнути на екскурсію у королівський палац Голіруд, але там був вихідний. Зателефонував до батьків. Ті не брали слухавку.

Вистава ввечері теж не вдалася. Публіка була мертва, сцена холодна. Кожен з акторів «дмухав у власну трубу», «грався зі своїм апельсином» і «тягнув ковдру на себе». Так кажуть у театрі, коли зникає відчуття ансамблю.

— У вас же професійна трупа? — здивувався містер Джон, коли ми вийшли на вулицю.

— А це не залежить від професійних якостей, — копнув я ногою порожню бляшанку з-під пива, що валялася на тротуарі. — Ти можеш бути тисячу разів професіоналом, але є щось таке, без чого мистецтво мертве.

Я зробив свого Раскольнікова таким собі трохи агресивним хуліганом, що загалом відрізнялося від рефлексуючого інтелігента у виконанні ленінградського артиста Тараторкіна у знаменитому фільмі.

Ця незвична трактовка подобалася публіці, хоч перші вистави гралися в майже порожньому залі.

Але після того як у ЗМІ вийшли перші схвальні рецензії, публіка повалила.

На Единбурзькому фестивалі якість театральних постановок визначається кількістю присуджених критикою зірок. Ми дістали найвищу оцінку. П’ять!

Щоправда, це ніяк позитивно не відбивалося на артистичних гаманцях. Добові з розрахунку по десять фунтів на людину мали отримати тільки наступної неділі. Як у таких умовах виживали артисти в країні, де велика пляшка мінеральної води коштувала два з половино фунти, для мене й досі лишається загадкою.

— Маєте сьогодні вільний час? — поцікавився Мак-Лох. — Хотів запросити вас до себе в гості. Поговорити стосовно пропозиції, яка вас, гадаю, може зацікавити.

«Хм, — подумав про себе, — що ж ти можеш мені запропонувати, старий шкарбуне?» Але зізнаюся, у грудях залоскотало.

— Ходімо, — удавано байдуже знизав плечима.

— Це тут недалеко, два квартали пішки.

Спершу ми йшли мовчки. Я згадував подробиці невдалої вистави і відчуття гіркоти не полишало мене. Тобто були й оплески, і схвальні відгуки, і вдячні глядачі — все, крім акторського вдоволення роботою. Перед виставою я не відчув того легкого щему, який називав приходом «танцюючого демона».

Інколи він приходив за декілька годин до вистави. Подеколи його треба було чекати аж до третього дзвоника. А іноді він не приходив зовсім, як сьогодні. Тоді текст ролі ставав сухим. Мізансцени робилися мертвими.

— Невже для вас натхнення також має божественну суть? — запитав зненацька Мак-Лох, наче підгледівши мої думки.

— От уже й не знаю. Трапляються миті, коли я в буквальному сенсі відчуваю, що в мене вселяється якась інша сутність. А от якої вона природи — з’ясувати не можу.

— Чи відомо вам, чому в Середньовіччі акторів ховали за межами цвинтарів?

— Церковники казали, буцім за часів Римської імперії перших християн страчували саме в театрах. Відтоді для них усе, що пов’язано з публічним лицедійством, — гріх.

— Тоді друге питання: чи доводилось вам колись чути про давньоримського актора Веспасіана, який вступив у суперечку з архієпископом Константинопольським Аттиком у 423 році нашої ери?

— Вперше чую...

— Веспасіан був християнином і якось публічно звинуватив церковників, буцім ті, надаючи службам театральних пишнот, підміняють поняття самого християнства, суть якого — у любові до ближнього. По суті Веспасіан був першим християнським агностиком, який заперечував Церкву як інституцію, що брала на себе посередницьку функцію у спілкуванні людини з Богом. Ба більше, на основі своєї театральної трупи він створив першу у Візантії християнську общину, яку ортодоксальні християни визнали розкольниками. За наказом архієпископа вони розправилися з Веспасіаном та його поплічниками, забивши тих кийками разом із жінками й дітьми. Це взагалі був перший випадок в історії, коли одні християни відчули себе трошки кращими від інших і власноруч пролили першу християнську кров. Але саме після вбивства Веспасіана, архієпископ Аттик видав указ ховати всіх акторів за межами цвинтарів. Бо що роблять з конкурентами? Правильно — знищують. Згодом першоджерела цієї традиції забулися або були свідомо стерті з людської пам’яті, на догоду Церкві, яка воліла б забути цей прикрий випадок. Ну ось ми і прийшли.

Сер Мак-Лох зупинився навпроти п’ятиповерхового будинку без наявних ознак архітектурної вишуканості.

«Royal Circus № 8», — прочитав я табличку.

Ми зайшли в під’їзд, де пахло котячими сцяками і по крутих сходах піднялися на третій поверх.

Містер Джон торкнувся пальцем кнопки електричного дзвінка, й углибині зачулися акорди першого концерту Чайковського для фортепіано з оркестром.

Двері відчинив стрункий золотоволосий юнак, який разом із Мак-Лохом порався за шинквасом у пабі в день нашого знайомства. Був одягнений у розкішний халат із синього шовку, розписаний золотавими драконами. Певне, нещодавно він прийняв ванну, бо довге мокре волосся було розпущене по плечах.

— Привіт Доріане, я не один, — привітав малого містер Джон у той час, як той ніжно поцілував його в щічку. — Як твої екзерсиси?

— Сьогодні ставив батман, — зашарівся юнак, опустивши очі долу. — Вітаю. Проходьте, будь ласка.

— Перекажи міс Космо, аби вона приготувала нам свою фірмову каву. Ми з гостем будемо в коминній залі.

Щось я не дуже собі уявляв, як у цій маленькій квартирі може поміститися коминна зала. Проминувши декілька вузьких коридорів, ми завернули у глухий закуток. Він закінчувався дверима, з яких звисало лахміття порепаної білої фарби. Містер Джон хвацько копнув двері ногою і я отетерів. За ними дійсно розташовувалася зала, не менша за двісті квадратів з високою стелею. «Певне, винаймає два поверхи», — подумалося мені.

У залі палав грандіозний середньовічний комин. Два потертих, оббитих рудим оксамитом крісла з височенними спинками стояли неподалік, розділені невисоким столиком, заваленим глянцевими журналами. Декілька маленьких канап тулилися до стін, що мали такий вигляд, буцім сусіди згори регулярно заливають їх водою.

По стінах було розвішано копії Рубенсових натюрмортів у важких золотих рамах. Авторський стиль розкішної барокової помпезності я впізнав одразу. «А може, то оригінали? — потайки глянув я на Мак-Лоха. — Здається, чувак дійсно дуже крутий, раз сама королева викликає його до себе, аби розрулити питання з бунтівною невісткою».

Майже єдиним предметом, гідним такого простору, була велетенська бронзова люстра з неймовірною кількістю скляних плафонів, у яких горіли справжні свічки. Звисаючи велетенським гроном зі стелі, вона взялася зеленою цвіллю й була оповита жирним павутинням, неначе провисіла тут уже не одну сотню років. Під нею стояв величезний круглий стіл, застелений заляпаною воском оксамитовою скатертиною малинового кольору, на якій подекуди траплялися чорні пропалені плями. Поруч зі столом стояла дюжина таких само пошарпаних часом стільців.

Брудна підлога. Недопалки, кісточки від персиків та абрикосів, горіхове лушпиння, папірці, сірники з обгорілими голівками вкривали її щільним шаром.

Але найдивнішим предметом інтер’єру мені здався старий, схожий на радянський «Електрон», запилюжений телевізор, що стояв трохи осторонь від комина, безперервно транслюючи новини.

Коли ми увійшли, на екрані якраз постало обличчя нині вже покійного Джохара Дудаєва. Він давав кореспонденту інтерв’ю, що перемежалося кадрами вуличних боїв у зруйнованій чеченській столиці.

— Проходь, сідай у праве крісло навпроти комина, бо ліве завжди моє, — посміхнувся Мак-Лох. — Зараз нам принесуть каву і я розповім, для чого, власне, я запросив тебе в гості. Куритимеш кальян?

Сер Джон знову несподівано почав звертатися до мене на «ти».

— У вас є кальян?

— У мене є все, що можна курити, — усміхнувся він. — Маю прекрасний тютюн. Здається, ти був у Каїрі цієї весни, тож мусиш знати, що найкращий тютюн для кальяну виготовляють саме в Єгипті, на плантаціях у середній течії Нілу.

Ми справді у квітні цього року були з театром у Каїрі. У рамках днів українсько-єгипетської дружби представляли «Злочин і кару» на тамтешньому фестивалі. Саме там я вперше в житті курив кальян. Окей, проїхали. Вважатимемо, що Мак-Лох дізнався про Каїр та кальян від моїх колег.

— То куритимеш чи ні?

— Куритиму.

— Хей, Доріане, — гукнув у прочахнені двері, — скажи міс Космо, щоб вона також роздмухала кальян для нашого гостя. Доріан — мій прийомний син, а міс Космо — хатня управителька, яка працює у мене понад тридцять років. Вони — моя родина.

Я всівся у пошарпане крісло, ловлячи тепло від комина обличчям та долонями, бо трохи змерз під час наших вуличних мандрів.

— Прекрасний хлопець, цей Доріан, — містер Джон всівся у крісло поруч. — Правнучатий племінник Оскара Вайльда. Народився в Дубліні. Батьки назвали сина на честь героя знаменитого роману свого славетного пращура. На жаль, декілька років тому вони загинули в автокатастрофі. Доріан, до речі, дійсно дуже схожий на класичний портрет роботи Джона Фіцджеральда, ти не помітив?

Я ніяково знизав плечима, мовляв, «не дуже пам’ятаю те зображення».

— А ще має неабиякий хист до хореографії. Без кінця може дивитися у запису, як танцюють Баришніков чи Нурієв. Нещодавно отримав запрошення до нью-йоркської «Метрополітен опера». Через два місяці танцюватиме головну партію в балеті «Орфей та Еврідіка». Три роки тому я підібрав цього хлопчика майже на вулиці. Бідний юнак працював у якійсь задрипаній авангардній балетній трупі з південного Нортумберленду. Я відразу розгледів у ньому талант. Бо талант — то велика і рідкісна річ, прошу завважити. Але без підтримки навряд чи зможе себе реалізувати. Щасливий збіг обставин, випадок — от запорука розквіту будь-якого таланту. Кому, як не тобі, про це не знати. Адже кожен актор — то лише маріонетка в руках сценариста, режисера, продюсера, чи не так?

Старий знав, куди бити.

Його слова діставалися самих глибин мого серця, бо й сам часто замислювався про абсолютну акторську залежність від випадку.

Позаду рипнули двері. До кімнати, штовхаючи перед собою дерев’яного візка, зайшла поставна, сива жінка, вбрана у старомодну довгу сукню, що застібувалася на грудях довгим рядком ґудзиків. Білий накрохмалений фартух, облямований мережаними торочками, звисав з пояса, такі само мережані манжетки і комірець виглядали з-під сукні.

На візку стояв кавовий сервіз. Поруч — висока башта апарата для куріння тютюну, або, як кажуть араби, «шиші». До сріблястої тарілочки, на яку падали іскри від вугілля, було почеплено силу-силенну малесеньких дзвоників, що стиха бриніли сріблястим передзвоном. Від розжарених вуглин піднімався вгору сизий димок. На полиці знизу стояли пляшки з напоями, різнокаліберні склянки та чарочки.

Вдивившися в обличчя пані, мені здалося, що я її вже десь бачив. Здається, це була саме та дама, що намастила мені обличчя і скроні невідомою маззю, коли я непритомний валявся на автобусній зупинці після відвідин пабу «Чортополох» у перший вечір нашого перебування в Единбурзі.

— Ваша кава, сер, та кальян для молодого чоловіка, — проказала стара і я впізнав її сиплий голос. Помилки бути не могло.

— Дякую, міс Космо, можете бути вільною. Подбайте, будь ласка, щоб Доріан вчасно ліг спати.

— Неодмінно, — слухняно вклонилася служниця і позадкувала до дверей, лишаючи по собі запах парфумів, у яких угадувалися лавандові ноти.

— Роздмухуй кальян, поки він не загас, — Мак-Лох протягнув мені мундштук.

Знявши бальбулятор з візка, я вмостив його поруч з кріслом і запихкав часто, роздмухуючи вугілля, аж поки повний рот і легені не заполонив солодкуватий, п’янкий дим з присмаком меду, вишень та лакричної карамелі.

— Як тобі букет?

— Це щось дивовижне! — видихнув я ароматний дим.

— Справжня королівська шиша, — з гордістю проказав містер Джон. — Ти не відволікайся, кури, а я поки наллю тобі кави.

Він заходився наливати в тонку порцелянову чашку чорну масну рідину зі срібного кавника, під яким танцював синій вогник.

Я ж, відкинувшись головою на високу спинку крісла, цілковито віддався курінню, відчуваючи, як по тілу розливається приємна млість.

Яскраво жевріли вуглини, булькотіла в колбі вода, бриніли дзвіночки, вився духмяний дим. Ноги та й все тіло моє зробилося ватяним, а потріскування дров у комині долинало, немов з туману. Щоб зовсім не провалитися у кальянний дурман, я на якийсь час відклав убік мундштук, потягнувшись за кавою.

— Не заміцний тютюн?

— Вищий клас. Тіло у відключці, але розум ясний. А ви не п’єте каву? — запитав у старого, побачивши, що той тримає перед собою склянку з мінеральною водою.

— Ні, мій любий, я вже нічого не п’ю, нічого не їм і не курю. Це ви, молоді, насолоджуйтеся земними втіхами досхочу, поки є сили і здоров’я. А мені лишаються каші без масла та мінеральна вода. Як тобі кава?

— Геніальна! — відсьорбнув я з філіжанки.

— Міс Космо спеціаліст по чорній каві. Вона знає понад триста рецептів її приготування. От зараз ти п’єш... — містер Джон потягнув носом повітря, — каву по-іспанськи.

— Чому саме по-іспанськи?

— Тому що в ароматі присутній присмак морських водоростей. Відчуваєш? — Мак-Лох апетитно чмокнув губами. — То спеціальні водорості підмішуються в невеликій кількості в мелену каву й заварюються особливим способом у керамічному посуді, а вже потім переливаються у кавник. Проте повернемось до мети нашої зустрічі...

Примруживши свої повіки з поросячими віями, старий прискіпливо подивився у мій бік, витримавши багатозначну паузу.

— Що ти скажеш, коли тобі запропонують знятися в самого Спілберґа?

— Ви жартуєте? — ледь не поперхнувся я кавою (розумію, що банально, але сталося саме так).

— Аніскілечки. Незабаром на «Юніверсал» Стівен Спілберґ запускає нову картину «Тарас Бульба». Марлон Брандо в ролі Тараса. Кандидатура вже майже погоджена. Міккі Рурк гратиме Остапа. А от місце на роль Андрія поки вакантне. Шукають молодого невідомого актора зі слов’янською зовнішністю. Я вже поговорив з продюсерами, запропонувавши твою кандидатуру. За кілька тижнів розпочнуться проби...

— Вибачте, містере Джон, — відставив я чашку вбік, — наскільки розумію, ви пропонуєте мені поїхати до Голлівуду і взяти участь у кастингу на роль Андрія?

— Абсолютно точно. Стрункий, білявий юнак з України, прекрасний актор, що до того володіє мистецтвом бойового гопака. Кращої кандидатури годі й шукати. Я готовий скласти тобі протекцію, бо виступаю головним консультантом знімальної групи з історії України, про яку американці насправді знають дуже мало. То ти згоден?

— Хе, — тупо усміхнувся я. — Містере Джон, кх-кх, я не знаю, що казати...

— Скажи просто «так» чи «ні».

— Звісна річ, що згоден, але це якийсь сон, казка...

— Друже мій, — старий підвівся з крісла, — повір, коли справа стосується професії, я ніколи не дозволяю собі жартів. Бізнес є бізнес. Але бачу, тобі треба звикнутися з моєю пропозицією. Дозволь залишити тебе ненадовго, бо, здається, мене кличе Доріан (за моєю спиною знову рипнули двері, в які просунулась білява голова юнака). З тобою лишаються кальян, кава. Пий, кури, насолоджуйся миттю, а головне — не сумуй. Я незабаром повернусь.

Та тільки він зачинив за собою двері, я віхолою зірвався з крісла, виробляючи в повітрі якісь неймовірні па. Крутився, стрибав, бігав залою, хапаючись руками за голову.

От він твій шанс, друже. Великий шанс, якого ти нарешті дочекався! Шанс, від якого, можливо, залежить усе твоє подальше життя!

Актори мене добре зрозуміють.

Можна роками працювати до сьомого поту, зіграти тисячі вистав у театрі й знятися в сотнях фільмів, але так і лишитися нікому невідомим. Проте інколи трапляється одна-єдина роль, що підносить актора на вершину слави, й він на довгі роки стає кумиром для мільйонів людей, до смерті збираючи дивіденди.

Отримати цей шанс, скористатися ним, не проґавивши свою вдачу, — ось чим повсякчасно живе акторська душа, чекаючи від кожного телефонного дзвінка на зустріч з ним. Тільки дайте мені цей шанс і я гризтиму зубами своїх супротивників, нищитиму конкурентів, тільки дайте мені його і я доведу, на що спроможний!

Трохи приборкавши перший напад екзальтованої лихоманки, я знову повалився у крісло. Надибавши на нижній полиці візка пляшку з коньяком, налив трохи собі у склянку. То був старий-добрий «Хеннессі», який я перехилив єдиним духом, а потім знову потягнувся за пляшкою.

— Чи не сумно тобі наодинці, друже? — зачулося від дверей.

— Та де там сумно? Провів декілька чудових хвилин, дозволивши пригоститися вашим «Хеннессі».

— О, так, це неперевершений напій тридцятирічної витримки, але колись я обіцяв почастувати тебе місцевою амброзією. Лакричною настоянкою, яку особисто готує міс Космо. Існує цілий ритуал її споживання. Але, перепрошую за нахабство, маю до тебе ще одну термінову справу.

— Уважно вас слухаю, містере Джон, — підвівся я назустріч своєму благодійнику.

— Скажи відверто: ти є шанувальником балету?

— Направду, не дуже. Мене, хе-хе, з дитинства вганяли в комплекси величезні, обтягнуті лосинами яйця у балерунів. Здавалися гігантськими в порівнянні з моїми. Кажуть, що вони туди спеціально щось підкладають? А чому ви про це спитали?

— Ха-ха-ха, дотепно сказав про яйця, — засміявся старий, але потім стишивши голос, продовжив. — Це дуже делікатна справа... Чи розумієш, Доріан ось уже місяць вивчає партії з нового балету. За цей час він не мав жодного глядача, окрім репетиторки, мене та міс Космо, яка на балеті теж не дуже розуміється. Тому, коли дізнався, що до нас у гості завітав актор, людина тонкої душевної конституції і все таке, не міг заспокоїтись. Щойно в передпокої у нас відбулася розмова, в якій він просив звернутися до тебе з проханням подивитися, як він танцює.

— Які проблеми, містере Джон, залюбки подивлюсь.

— Дуже дякую, друже. Для мене це вкрай важливо. Але прошу не дуже нахваляти його після виступу, щоб не зазнався. Він незабаром прийде, а я тим часом пригощу тебе лакричною настоянкою.

Мак-Лох дістав з нижньої полиці візка гранчасту чарчину і пляшку без етикетки. За тим особливими щипчиками вибрав з маленької коробочки товстеньке кавове зернятко і поклав його на срібну тацю поруч із кавником.

— Це особлива духмяна кава — арабіка, — пояснив свої дії. — Далі ми знімаємо зі спиртівки кавник і на цьому полум’ї нагріваємо спершу чарку, а потім наливаємо туди настоянку.

У повітрі розлився солодкий лакричний присмак.

Ухопивши щипчиками кавове зернятко, він теж потримав його над вогнем, кинувши згодом у чарку. Зернятко повільно опустилося на дно, долаючи опір густої рідини.

— А тепер, увага, у тебе є годинник?

— Є, — глянув я на свої недорогі електронні «Casio».

— Засікай час.

— П’ять хвилин на першу ночі.

— Я підпалюю настоянку, — містер Джон чиркнув сірником, підносячи його до чарки, над якою враз знявся блакитно-помаранчевий вогник. — Засікай рівно хвилину. Коли мине час, задмухай полум’я і пий через соломинку.

— Ой, здається свічка падає, — мій погляд упав на запилюжену люстру.

Одна зі свічок нахилилася так, що віск рясно заливав скатертину. Я був уже сіпнувся, аби її поправити.

— Не бери дурного в голову. Краще спостерігай за часом.

У двері постукали.

— Так-так, Доріане, ми готові, — озвався містер Джон і до кімнати в довгому прозорому хітоні з газової тканини зайшов його прийомний син.

Під хітоном у Доріана нічого не було! Тобто зовсім нічого, навіть бандажа.

У руках він тримав золоту семиструнну ліру, а голову юнака прикрашав золотий обруч із двома золотими нарцисами, які скидалися на невеличкі ріжки. Він наближався до нас балетною ходою, ступаючи босими ногами по брудній кам’яній підлозі залу.

— Малий не застудиться? — спитав пошепки в містера Джона.

— Та ні, — так само втаємничено відповів той, — він уже не вперше тут танцює. Каже, що в цьому залі на нього сходить натхнення. Цей Доріан справжній танцюючий демон.

— Як ви сказали?

— Танцюючий демон, — відповів старий і серце в мене у грудях неприємно булькнуло.

— Мій наставник сказав, що ви люб’язно погодились подивитись, як я танцюю, — звернувся до мене Доріан, — і я вам за це дуже вдячний. Це буде невеличкий етюд з другого акту, де Орфей у пошуках Еврідіки спускається в пекло. Чи не будете ласкаві допомогти мені?

— Чим саме? — я здивовано глянув убік сера Джона.

— Потримати цю ліру, — танцівник простягнув мені інструмент, дуже схожий на логотип елю «Гіннес», що виявився доволі важким, ніби й справді був зроблений зі щирого золота. — Підіграйте мені, будь ласка, за Орфея, в той час як я виконуватиму партію Еврідіки.

— Яким чином?

— Заберіться, будь ласка, на стіл, і коли я займу шосту позицію, легенько торкніться струн.

Я зніяковів. Ну це, блін, вапще...

— Просто там є така мізансцена, — спробував розрулити неоднозначну ситуацію містер Джон, — коли Орфей стоїть на високій скелі й бачить Еврідіку, що виконує свій танець. Цей епізод чи не центральний у всьому балеті.

Самі розумієте, відмовити старому після його пропозиції про Спілберґа я не міг. Тож слухняно видершись на стіл, зайняв позицію напоготові. Почувався, як малюк на вранішнику, якого дорослі примушують читати віршики про роль моркви в житті сніговика.

Містер Джон розвернув своє крісло спинкою до комина, вмостившись обличчям до виконавців.

«Можна», — кивнув головою Доріан, і я провів рукою по струнах.

Почулася тиха й меланхолійна музика. Складалося враження, буцім десь поруч заграв справжній симфонічний оркестр. Тихо співали флейти, виводили свою сумну мелодію альти та скрипки, чулися переливи арфи. Дива, та й годі.

Глянувши на танцівника, я побачив, як тіло його почало дрібно-дрібно тріпотіти. Він виструнчився, знявши руки догори і різко кинув їх униз разом із головою. Я ж зі здивуванням звернув увагу на те, що пальці проти моєї волі торкаються струн ліри, яка мов би прикипіла до рук. Зробивши спробу припинити грати, я нічого не домігся. Руки вже не слухалися мене. Що за чортівня! Перелякано глянув на містера Джона, але той увесь полинув у танець, з відкритим ротом спостерігаючи за своїм протеже.

Рухи Доріана робилися дедалі стрімкішими. Так само наростала музична хвиля. Ось зазвучали валторни, труби. Загули тромбони, завищали флейти-піколо. Божевільні скрипки закрутилися віхолою...

Раз у раз зиркав я то на танцюриста, то на містера Джона, який почав соватися у кріслі. Одна холоша його штанів набрякла, здибилась. Сумнівів не було: видовище танцюючої Еврідіки збуджувало старигана.

«Та вони ж підори! — подумалося мені. — І я граю під їхню дудку, проти власної волі!»

Аж ось музика досягла апогею. Симфонічний оркестр узяв найвищу ноту, завмер на якусь мить і водоспадом ринув униз. Доріан закрутив фуете, в останній раз сплеснув руками, вигнувся всім тілом, викинув уперед ногу й упав на неї просто на брудну підлогу.

У ту саму мить містер Джон смикнувся у кріслі, загарчав, заохав, вчепившися руками в залапані бильця, і я побачив, як по сірій тканині його штанів біля паху почала проступати масна чорна пляма. Здається, старий чорт скінчив прямо у штани.

Коли остання нота коди відлетіла в небуття, сила, що приковувала мене до золотої ліри, почала скресати і вже за мить я зміг відірвати пальці від струн. Доріан лежав на підлозі в тій самій позі, в якій завершив танець. Містер Джон, покручений пенсійним оргазмом, сидів нерухомо у своєму кріслі, закривши обличчя зморшкуватою рукою.

Нараз мені на плече щось закапотіло. То був віск з оплавленої свічки. «Треба поправити, аби не сталося пожежі», — подумав я і, поклавши ліру на стіл, заходився поправляти стеариновий огарок.

— Гей, друже, годі вже там бабратись. Мерщій ходи гасити свою лакричну настоянку, бо, здається, хвилина вже минула.

З часом і простором у квартирі містера Джона дійсно коїлись якісь дива.

Глянувши вбік старигана, я побачив, що той усе ще сидів у кріслі обличчям до комина. Натомість ніякого Доріана в залі не було, як і золотої ліри біля моїх ніг. Годинник на руці показував шість хвилин на першу.

Йой, люди добрі, чи не поїхала в мене стріха?

Обережно спустившися зі столу, я рушив до комина. В телевізорі показували репортаж з війни в колишній Югославії. Жодної масної плями на штанях у містера Джона я не побачив. Натомість старий спокійнісінько потягував мінеральну водичку. Гранчаста чарка з лакричною настоянкою, як і хвилину тому, майоріла полохливим вогником.

— Казав же вам, не треба поправляти ту кляту свічку, нехай би собі капотіла. Дмухайте, дмухайте швидше, бо не можна, аби лакрична настоянка перегрілася.

Я дмухнув і синій вогник згас.

Потім ми дегустували різні напої й гомоніли спершу про такого собі Медведчука, якого сер Мак-Лох відрекомендував: «Дуже компетентна в юридичних питаннях людина». Потім перейшли до кандидатури голови Нацбанку Ющенка, якого містер Джон особисто познайомив у літаку з Кетрін Клер.

— Перепрошую, з ким?

— Катя Чумаченко — наш агент з української діаспори, приставлений до Віктора, аби особисто впливати на його рішення, бо він натура нестійка, рефлексивна. Готуємо його на майбутнє президентство. У вересні цього року має ввести в обіг нову українську валюту — гривню. До речі, ви чули про молодий гурт «Океан Ельзи» зі Львова?

— Не чув...

— Соліста звати Славік Вакарчук. Його кандидатура зараз розглядається на роль українського молодіжного месії. Якщо все піде за планом, то в майбутньому, хтозна, може теж стане президентом, як, приміром, Гавел у Чехії, якого ми готували до президентства цілих тридцять років. Погодьтеся, світ утомився від президентів-бізнесменів і політиків. Творчі натури куди цікавіші на цих посадах. Узяти до прикладу нинішнього Папу Римського. Він же теж у юності п’єси писав. Свята людина. А про Сергія Жадана щось чули?

Я знову трохи розгублено похитав головою — «не чув».

— Гарний поет, а головне — що ідейний лівак. Днями теж беремо його в розробку.

Ми спілкувалися з Мак-Лохом ще сорок чотири з половиною хвилини. Після історії з лакричною настоянкою я ледь не щохвилини дивився на годинник, намагаючись тримати час під контролем.

— Я заїду по вас у наступну неділю, — зазирнув він у розчахнене вікно таксі перед тим, як відправити мене додому, розрахувавшися з водієм наперед.

— Дякую за пропозицію і прекрасний вечір.

— До зустрічі!

Дорогою голова моя йде обертом чи то від лакричної настоянки, чи то від майбутніх перспектив, які малювала збуджена уява.

У цих мареннях я бачив себе поруч із Марлоном Брандо, Де Ніро, Аль Пачіно та іншими голлівудськими зірками. Все це може здатися лише мріями... Але віск від свічки на моєму плечі був справжній.

Здається, життя закладало крутий віраж.