Книга дзеркал

Один

Метт Домініс зателефонував мені в один із тих вечорів, які змушують шкодувати, що у вас немає кота. Після завершення розмови я вийшов на ґанок і затримався там на кілька хвилин, намагаючись зібрати докупи думки. Темніло, у небі сяяли декілька зір, а вдалині було чути шум транспорту на автомагістралі, наче дзижчання рою бджіл.

Коли нарешті дізнаєшся правду про справу, яка деякий час не давала тобі спокою, почуваєшся так, наче втратив компаньйона в подорожі. Балакучого, допитливого і, можливо, навіть із поганими манерами, але ти звик, що він поруч, коли прокидаєшся вранці. Такою для мене була справа Вайдера протягом минулих декількох місяців. Але те, що розповів Метт, звело нанівець усі мої гіпотези, які виникли протягом тих довгих годин, проведених у невеличкому офісі, що я влаштував у вільній спальні. Речі не можуть просто закінчуватися ось так, щось тут не складається, навіть коли всі слова мого друга — правда.

Я повернувся всередину, зателефонував Меттові й запитав його, чи можна мені якось поговорити з Френком Споелом, який зізнався у вбивстві професора Джозефа Вайдера за кілька місяців перед своєю стратою. Метт був старожилом у виправному центрі Потосі, і директор зробив йому послугу після того, як дізнався, що запит на відвідування надійшов від детектива, який працював над цією справою в кінці вісімдесятих. Я хотів побачити того типа на власні очі, почути на власні вуха його історію про вбивство у Вест Віндзор. Я не вірив його словам і підозрював, що він, мабуть, лише намагався привернути увагу, після того як почув про намір автора з Каліфорнії згадати його ім’я у своїй книжці. Вайдера вбили, щойно Споела випустили з психіатричної лікарні. Споел на той час перебував у Нью-Джерсі, отже, мабуть, читав про вбивство в газетах.

Джон Келлер навідав мене, принісши всі папери, які він мав по цій справі. Він не знав, що я почав знову ритися у справі вбивства Вайдера після нашої розмови навесні, тож за кавою ми говорили про зізнання Споела. Він сказав мені, що через цю історію втратив дівчину.

— Я не вірю в чаклунство, але в цій справі є те, що приносить нещастя, — сказав він, — отож тобі варто бути обережним. Я радий залишити цю історію і не хочу знову долучатися до неї, ні тепер, ні колись узагалі. Що б там не було, здається, все закінчилось, еге ж?

Я погодився й побажав йому успіху в новій роботі. Але я зовсім не був упевнений, що нарешті відкрилася правда про справу Вайдера. Тому через два тижні, коли мені зателефонував Метт і сказав, що все домовлено, я через Інтернет замовив собі квиток на літак на наступний день і спакував сумку.

Таксі заїхало о п’ятій годині ранку і через півгодини я був у аеропорту. Метт чекав мене у Сент-Луїсі, готовий завезти в Потосі.

Під час польоту я сидів поряд із торговим агентом, хлопцем, який, мабуть, і перед стратою переконав би розстрільну команду купити новий пилосос. Він назвався Джоном Дабсеком і аж через десять хвилин помітив, що я надто зосереджений на газеті, щоб справді слухати його.

— Б’юсь об заклад, що ви шкільний учитель.

— Ви програли. Я не вчитель.

— Я ніколи не помиляюся, Рою. Історія?

— Навіть не близько, вибачте.

— Ей, я знаю: математика.

— Ні.

— Добре, здаюся. Я знаю тихе маленьке місце біля аеропорту, я куплю вам сніданок. Б’юсь об заклад, що ви сьогодні не снідали. Я не люблю їсти на самоті, тому будете моїм гостем.

— Дякую, але по мене заїде друг.

— Гаразд, але ви не сказали мені, чим заробляєте на життя.

— Я колишній поліціянт, детектив у відставці.

— Ого, я б ніколи не вгадав. Знаєте той жарт про трьох офіцерів поліції, які заходять у бар?

Він розповів мені один із нудних жартів, та я не вловив гумору.

Коли ми приземлилися, він дав мені свою візитку, яка була настільки барвистою, що більше скидалася на маленьку різдвяну листівку, і гордовито сказав мені про можливість дістати все, про що б я тільки не подумав. Я маю тільки зателефонувати йому і сказати, чого саме потребую. Уже на виході я побачив, як він розмовляв із дівчиною, одягненою, наче співачка кантрі, у джинси «Левіс», картату сорочку, шкіряний жилет та ковбойський капелюх, насунутий на її довге біляве волосся.

Метт чекав на мене біля газетного кіоску.

Ми вийшли з аеропорту й зайшли в кав’ярню поблизу. Мене не чекали у виправному центрі Потосі в найближчі декілька годин.

Ми були колегами протягом восьми років у міському департаменті поліції у Вест Віндзорі. На початку дев’яностих Метт поселився в Міссурі, але ми залишилися друзями й час від часу розмовляли по телефону, тримаючи один одного в курсі того, що відбувалося, а двічі чи тричі я відвідував його, і ми їздили на полювання. Метт працював у виправному центрі Потосі впродовж одинадцяти років і от-от мав виходити на пенсію. Усе своє життя він холостякував, а одружився двома роками раніше, і мене запросили на весілля. Відтоді ми один одного не бачили.

— Скидається на те, що одруження тобі до душі, — сказав я йому, висипаючи пакетик цукру в горня кави, розміром наче супова миска. — Ти здаєшся молодшим.

Він сумно посміхнувся. Метт завжди мав вигляд пригнобленої людини, переконаної, що її спіткає якась катастрофа. Оскільки він був із себе високим і статним, ми прозивали його в департаменті Фоззі, як ведмедя в «Маппет-шоу». Це було дружнє прізвисько, не жорстоке — Метт Домініс усім подобався.

— Я не можу скаржитися. Джулія — чудова, і все добре. Але я зараз у такому віці, коли все, що я хочу, — хороша пенсія, щоб насолодитися своїми золотими роками. До того, як, знаєш, може трапитися інсульт, і я мочитимуся, наче немовля. Я хочу з’їздити в Луїзіану або надовго поїхати у відпустку у Ванкувер. Можливо, ми навіть подамося в Європу, хтозна. Мені набридло охороняти тих мудаків увесь час. Але вона каже, що варто почекати.

— Я вже три роки на пенсії, приятелю, та, окрім поїздки в Сіетл, коли народилася моя внучка, і ще двох поїздок сюди, ніде не був.

— Гаразд, я розумію, про що ти. Можливо, я не поїду в Луїзіану чи клятий Ванкувер. Але хочу вставати вранці, пити каву і читати газету, не думаючи, що маю провести решту дня із засудженими в тій проклятій бетонній коробці. До речі, про Сіетл. Як там Діана й Тоні?

Діана була моєю колишньою дружиною, яка переїхала в Сіетл після розлучення, а Тоні — мій син, якому саме мало виповнитися тридцять вісім років. Очевидно, Тоні вважав, що в розлученні винний я, і ніколи не припиняв критикувати за це. Він завжди казав: «Ти все зіпсував». Тоні мав рацію, я справді все зіпсував. Але мені подобається думати, що людям варто інколи прощати іншим. Щодо мене, то я заплатив високу ціну за тодішню дурість і прожив самотньо майже тридцять років.

Тоні одружився три роки тому, і моїй онуці Ерін уже півтора року. Я бачив її лише один раз, одразу після народження.

Я розповів Меттові кілька почутих від Діани кумедних історій про онуку, а тоді він несподівано змінив тему.

— Як ти думаєш, що трапилося з тим хлопцем, Френком Споелом? Після всіх цих років…

— Трапилося так, що три місяці тому через цю саму історію зі мною зв’язався репортер, отож я почав переглядати справу знову.

— Який збіг…

— Що на нього найшло, раз він ні сіло ні впало проговорився? Скільки в нього залишилося до страти?

— П’ятдесят вісім днів. Але за тридцять днів до ін’єкції його переведуть до в’язниці Бонне Терре, саме там здійснюють страту в штаті; це півгодини їзди звідси. Що на нього найшло? Я тобі казав, що його відвідав чоловік із Каліфорнії, професор, який пише книжку про злочинний умисел чи щось таке. Цей чоловік цікавився, як Споел дійшов до того, що став убивцею. Доти було відомо: Споел здійснив своє перше вбивство 1988 року, в окрузі Керролл, штат Міссурі, коли вбив ножем старого, який підібрав його на трасі 65. У той час Споелу було двадцять три, він уже провів два роки в психіатричній лікарні Трентона й повернувся у Джерсі. Споела затримали за розбійний напад і визнали божевільним. Хлопцеві нема чого втрачати — він у в’язниці з 2005 року, Верховний суд Міссурі відхилив його апеляцію два місяці тому, а губернатор Ніксон швидше б уставив пістолета собі в рот, ніж пробачив подібній істоті. Він вирішив усе владнати по справі, так щоб історія записала лише правду і нічого, крім правди, про його велике життя… Вибач, будь ласка, я на хвилинку.

Він вивільнив величезне тіло між стільцем та столом і пішов до вбиральні. Я почувався втомленим і попросив офіціантку принести ще кави. Наливаючи, вона всміхнулася. На бейджику було написано ім’я Елліс, і на вигляд їй було стільки років, як моєму синові. Я глипнув на настінний годинник у формі черепашки ніндзя — все ще залишалося багато часу.

— Як я казав, — продовжив Метт після того, як знову сів до столу й офіціантка налила йому ще одну чашку кави, — Споелу спало на думку переконати того хлопця з Каліфорнії, що все почалося з якогось божевілля, яке чинив із ним колись професор Вайдер.

— Ти маєш на увазі, він каже, що убив Вайдера, але звинувачувати в цьому треба жертву?

— Ну, це трохи складно. Як я говорив, у двадцять років Споел посварився з якимись хлопцями, украв у одного з них готівку і дуже сильно його побив. Адвокат попросив психіатричну експертизу, яку зробив Вайдер. Споела визнали неспроможним постати перед судом і запроторили до лікарні. Адвокат запевнив, що через два чи три місяці він попросить Вайдера протестувати повторно і доб’ється звільнення. Але Споела закрили на два роки, тому що Вайдер виступив проти.

— Я нещодавно переглянув справу, після того, як зі мною зв’язався репортер. Таку версію я припускав раніше. Але ім’я Френка Споела там не з’являлося.

— Хтозна, можливо, через те, що він був тоді лише дрібним шахраєм, двадцятиоднорічним малим? Ти не думав, ніби він важливий. Але він тобі розкаже, що там було. Мені абсолютно байдуже, які історії розказують такі ідіоти, як він. Хай там як, а я радий, що ти приїхав. Ти залишишся в нас ночувати?

— У мене вдома саме ремонт, і я хочу закінчити його до початку дощів. Іншим разом, друже. Ходімо, еге ж?

— У нас багато часу, розслабся. У цей час на трасі І-55 машин небагато. Десь піде півтори години, щоб дістатися туди. — Він глибоко зітхнув. — Споел скаржиться на те, що його відіслали в дурку, коли він був при повному розумі, але зазвичай усе навпаки. Чи ти знав, що третина хлопців за ґратами в в’язницях суворого режиму трохи несповна розуму? Два місяці тому я потрапив у Чикаго на тренувальну сесію зі злочинності. Там були різні аси з агентств у Вашингтоні. Очевидно, що після двох десятиліть, коли злочинність дещо втихомирилася, ми розпочали протилежний цикл. Відколи психіатричні лікарні стали переповнені, цілковитий псих має шанси бути кинутим до в’язниці до звичайних ув’язнених. І люди такі, як я, хто охороняє їх, мусять мати справу з такими екземплярами, як цей, практично щодня.

Він кинув погляд на годинник.

— Час сідлати коней!

Коли ми їхали дорогою міжштатного сполучення, я задумався про Френка Споела, чию справу вивчив, перш ніж вирушити в Сент-Луїс. Він був одним із найнебезпечніших убивць у камері смертників. Він убив семеро людей — вісім, якщо правда те, що він убив Вайдера, — у трьох штатах. Він також скоїв чотири зґвалтування та численні пограбування. Його останніми двома жертвами були жінка тридцяти п’яти років та її донька дванадцяти років. Чому він це зробив? За його словами, жінка заховала від нього готівку. Споел підчепив її в барі двома місяцями раніше, й вони жили разом у трейлері біля річки.

Як сказав Метт, слідчі трохи пізніше виявили, що Френк Споел скоїв своє перше відоме вбивство 1988 року, коли йому було лише двадцять три роки. Він народився і виріс у окрузі Берґен, Нью-Джерсі, й здійснив перший серйозний злочин у двадцять один рік. Через два роки його випустили з психіатричної лікарні, і він вирушив у Мідвест, де якийсь час працював на різних роботах. Його першою жертвою був сімдесятичотирирічний старий із округу Керролл, Міссурі, який підвозив Споела у своїй вантажівці по шосе 65. Пограбування? Кілька баксів, старий шкіряний піджак і пара черевиків, які йому підійшли.

Споел вирішив переїхати в Індіану, де скоїв своє друге вбивство. Тоді зв’язався з бандою в Маріоні, що спеціалізувалася на нічних крадіжках із зломом. Після того як члени банди розійшлися своїми шляхами, він повернувся у Міссурі. Цікаво, що впродовж восьми років потому Споел не вчинив жодного злочину, працюючи в піцерії в Сент-Луїсі. Згодом поїхав у Спрінґфілд і ще три роки працював на заправці. Але раптом почав усе знову. Його арештували 2005 року, після того, як його зупинила звичайна дорожня поліція.

У час убивства Вайдера в мене закінчувався процес розлучення і я виявив, що живу сам у будинку, який став надто великим для одного. Подібно до справжнього алкоголіка, я використовував це для приводу залити ще більше пляшок собі у горло і плакати на плечі в будь-кого, хто готовий слухати. Усіма залишками здорового глузду я намагався робити свою роботу, але завжди припускав, що наламав дров у справі Вайдера й ще у кількох справах того часу. Начальник поліції, Елі Вайт, був дуже хорошим чоловіком. Якби я опинився на його місці, то вигнав би мене зі служби з такими поганими рекомендаціями, що мене б не взяли навіть нічним сторожем у торговому центрі.

Метт відчинив вікна і запалив цигарку, поки ми їхали шосе І-55 через прерії. Був початок літа.

— Коли ти востаннє навідувався у в’язницю? — голосно запитав він, перекрикуючи Дона Вільямса, що на радіохвилі музики кантрі оплакував дівчину, яка ніколи його не знала.

— Гадаю, востаннє — восени 2008 року, — сказав я. — Я брав свідчення у хлопця в Райкерз у зв’язку зі справою, над якою працював. Погане було місце, друже.

— Думаєш, те, куди ми їдемо, чимось краще? Щоранку, коли я починаю свою зміну, у мене таке відчуття, наче я щось ламаю. Чому в біса ми не стали лікарями чи адвокатами?

— Не думаю, Метте, що ми були достатньо розумні. І мені б не сподобалося розрізати людей.

Два

Виправний центр Потосі, велетень із червоної цегли, оточений колючим дротом із електричним струмом, лежав посеред прерії, наче великий звір, який потрапив у пастку. Це була в’язниця суворого режиму, у якій близько восьмисот в’язнів відбували свій термін поряд із сотнею охоронців та обслуговуючим персоналом. Декілька прив’ялих дерев обабіч стоянки для відвідувачів були єдиною кольоровою плямою в цьому сумному пейзажі.

Метт припаркував машину, і ми пішли до службового входу із західного боку, пройшли двором, вимощеним червоним, наче кров, щебенем, а тоді пішли коридором, який вів усередину будівлі. Метт віддавав честь чоловікам у формі, котрих ми зустрічали. Ці суворі чоловіки бачили занадто багато.

Ми пройшли крізь металошукач, зібрали особисті речі з пластикових лотків і увійшли до кімнати без вікна, вистеленої лінолеумом, у якій ряд столів та стільців були прикріплені до підлоги.

Офіцер Гаррі Мотт, що дав мені звичні інструкції, розмовляв із сильним південним акцентом:

— Зустріч триватиме рівно годину, коли хочете закінчити її швидше, скажіть офіцерам, що супроводжуватимуть ув’язненого. Фізичний контакт під час зустрічі заборонений, і будь-який предмет, що схочете дати ув’язненому чи який він схоче дати вам, треба попервах оглянути. Під час зустрічі ви полишатиметеся під постійним наглядом камери, будь-яка інформація, що ви отримаєте, може бути використана під час судового розгляду.

Я послухав промову, яка мені вже була відома, і він вийшов. Ми з Меттом сіли.

— Отже, тут ти працюєш, — сказав я.

— Це не найщасливіше місце у світі, — мовив він похмуро. — І завдяки тобі один із моїх вихідних пропав задарма.

— Я куплю тобі хороший обід, коли вийдемо звідси.

— Мабуть, тобі варто купити мені щось випити.

— Тоді тобі доведеться пити самому.

— Ти можеш подати сигнал ось так, — сказав він, кивнувши підборіддям у кут, з якого була спрямована на нас камера. — Джулія сьогодні на службі в моніторинговому центрі.

Він піднявся.

— Мушу бігти за покупками. Я повернуся за годину, щоб забрати тебе звідси. Поводься гарно і зроби так, щоб ніхто не постраждав.

Перш ніж вийти, він помахав рукою у відеокамеру, і я уявив його дружину, яка сидить на стільці, дивлячись на ряд відеоекранів попереду. Вона була сильною жінкою, майже такою високою, як Метт, народилася і виросла десь у Північній чи Південній Кароліні.

Я зачекав кілька хвилин і почув рипіння дверей. Френк Споел увійшов у супроводі двох озброєних офіцерів. Він був одягнений у сірий комбінезон. Ліворуч на грудях у нього виднілася біла табличка з його іменем. Руки залишалися за спиною, у наручниках, а на ногах висіли кайдани з ланцюгом, які сповільнювали його крок і брязкали з кожним рухом.

Він був низьким і кістлявим, і якби ви зустріли його на вулиці, не глянули б на нього двічі. Але багато хлопців, які закінчують за ґратами за виняткові вбивства, на вигляд саме такі, як він — майже звичайний чувак, як-от механік чи водій автобуса. До вісімдесятих можна було впізнати злочинців за татуюваннями, які вони зробили у в’язниці, але потім усі почали розмальовувати чорнилом свої шкури.

Споел сів на стілець навпроти мене, посміхнувся, вишкіривши зуби, жовті, наче яєчня. У нього були вуса пісочного кольору, які спадали по обидва боки рота і з’єднувалися з бородою. Він лисів, і кілька пасом волосся, яке покривало його череп, прилипли від поту.

Один із офіцерів сказав:

— Ти ж будеш хорошим хлопцем, правда, Френкі?

— В іншому разі я можу попрощатися зі своїм умовно-достроковим звільненням, так? — відповів Споел, не обертаючись. — Що, на твою думку, я збираюся робити? — продовжив він риторично. — Витягти свій член і відімкнути наручники?

— Стеж за ротом, принцесо, — відповів офіцер. — Ми будемо за дверима, коли щось потрібно. Коли він почне грати вар’ята, ми тут за секунду.

Обоє чоловіків вийшли, залишивши мене з ув’язненим наодинці.

— Ей, — сказав я. — Я — Рой Фріман. Дякую, що погодився поговорити зі мною.

— Ти коп?

— Колишній коп. Я у відставці.

— Міг би заприсягтися, що ти коп. У дев’яносто сьомому я зустрів дивака, якого звали Боббі, там в Індіані. У нього був собака Чілл, він міг занюхати копа, навіть коли той не вдягав форму, розумієш, про що я? Чудовий дворняга. Ніколи не міг зрозуміти, як він це робив. Він починав гавкати, щойно відчував запах копа.

— Чудовий собака, — погодився я.

— Атож… Я чув, ти цікавишся тією старою історією у Нью-Джерсі?

— Я був одним із детективів поліції, призначених до справи Вайдера, професора, якого побили до смерті.

— Так, я пам’ятаю його ім’я… Маєш цигарку?

Я не курив протягом п’ятнадцяти років, але за порадою Метта приніс пачку «Кемел» із собою. Я знав, що у в’язниці цигарки були головною валютою після наркотиків та снодійних таблеток. Я витяг із сумки пачку, показав йому, а потім заховав назад.

— Ти отримаєш її після того, як я піду, — сказав я. — Хлопці повинні перевірити її.

— Дякую. У мене нікого немає за межами в’язниці. Я не бачив своїх рідних понад двадцять років. Навіть не знаю, чи вони все ще живі. Через чотири тижні мене не буде, і я б збрехав, якби сказав про відсутність страху. Отже, ти хочеш знати, що трапилося, правильно?

— Френку, ти стверджуєш, що вбив Джозефа Вайдера. Це правда?

— Так, сер, це я. Якщо чесно, я не хотів, я не був убивцею. Принаймні в той час. Я лише хотів його побити трохи, якщо розумієш, що я маю на увазі. Я маю на увазі лікарню, не морг. Той чувак зробив мені погану послугу, і я хотів відомстити. Та це закінчилося погано, і я став убивцею. Але після двох років у тій божевільні нічого не мало би мене більше дивувати.

— Як щодо того, щоб розповісти мені цілу історію? У нас година.

— Хлопці назовні тим часом митимуть мій «Ягуар», — сказав він, криво посміхнувшись, — то чому б і ні? Я розкажу тобі те саме, що й іншому хлопцеві, тому що збирався написати книжку.

У п’ятнадцять років Френк Споел вилетів зі старшої школи і почав тинятися з типами, які керували гральними автоматами. Він виконував роль їхнього хлопчика на побігеньках. Його тато працював на заправці, а мама була домогосподаркою; він мав на п’ять років молодшу сестру. Через два роки після того його сім’я виїхала з Джерсі, і Френк її ніколи більше не бачив.

У двадцять Френк уже бачив себе аферистом і був утягненим у різні дрібні злочини: він доправляв крадені товари в притони Брукліна, продавав контрабандні цигарки та підроблені електротовари. Інколи збирав невеликі суми готівки для лихваря або ж шукав клієнтів для повій.

У бандах завжди багато неважливих хлопців, таких, як він: дрібна риба у складному ланцюзі, який веде від вулиць бідних районів і аж до будинків із басейнами за мільйони доларів. Цих хлопців чекає не дуже гарне майбутнє — ганяючись за наступною двадцятидоларовою купюрою, вони дорослішають і стають менш важливими для своїх «друзів». Деякі з них піднімаються крізь ряди і починають носити дорогі костюми та годинники. А небагато, скоївши важкі злочини, зрештою згнивають у в’язниці — всіма забуті.

Восени 1985 року Споел продав дві коробки цигарок кільком хлопцям із Принстона, а вони заплатили за них якимись французькими парфумами. Пізніше він виявив, що більше ніж половина флаконів із парфумами були фальшивими, тому почав вимагати свою готівку назад. Споел знайшов одного з хлопців, виникла бійка, він його побив і забрав усю готівку, яку виявив у кишенях, але повз проїжджав поліційний патруль і його арештували за грабіж із насильством. Він нічого не розказав про цигарки, тому що проблем би примножилося.

Суд призначив Споелу громадського захисника на ім’я Террі Дуейнн. Так склалися обставини, що побитий хлопець не був судимий. Це виявився тридцятивосьмирічний власник маленького магазину, одружений, із трьома дітьми. Споела вигнали зі школи, він уже отримав кілька попереджень за порушення закону. Дуейнн намагався домовитися з жертвою, але нічого не вдалося.

З огляду на альтернативу бути засудженим як дорослий, що означало від п’яти до восьми років тюремного ув’язнення, або бути оголошеним медичним експертом як тимчасово неосудний, адвокат порадив Френкові другий варіант. Дуейнн натякнув, що добре знає експерта в цьому питанні й через декілька місяців Френка випустять із лікарні. Психіатрична лікарня Трентона була не найприємнішим місцем у світі, але кращою, ніж в’язниця Бейсайд.

Джозеф Вайдер оглянув Френка Споела, дійшов висновку, що той страждає на біполярний розлад, і порекомендував доправити його до психіатричної лікарні, отож кілька днів по тому його забрали до Трентона, впевненого, що за декілька місяців він буде вільний.

— Чому тебе не звільнили?

— Коли-небудь був у божевільні?

— Ні.

— Ніколи не йди туди. Це було жахливо, чоловіче. Незабаром після того, як я туди потрапив, вони змусили мене випити чашку чаю, і я прокинувся через два дні, навіть не знаючи свого довбаного імені. Там були типи, які вили, наче дикі звірі, або накидалися на тебе і били без жодної причини. Один чувак відкусив зубами вухо медсестрі, коли вона намагалася його нагодувати. Речі, які я там бачив, чоловіче… Я чув, що аж до шістдесятих вони виривали всі зуби пацієнтам, стверджуючи, що це для запобігання інфекції. Інфекції? Ага…

Він розповів свою історію. Його били й охоронці, і ув’язнені. Наглядачі, як стверджував він, були корумповані, тому, коли ти мав готівку, то отримував усе, що хотів, але коли ні, — ти мрець.

— Люди думають, що коли ти ув’язнений, то у твоїй голові максимум жінки, — сказав він. — Скажу тобі, це не так. Звичайно, тобі бракує того, щоб із кимось переспати, але найважливіша річ — це готівка, повір мені. Якщо в тебе немає грошей, то ти практично мертвий, ніхто не цікавиться тобою, крім тих, хто збирається надерти тобі зад. А я не мав навіть копійки, чоловіче. У в’язниці ти можеш працювати, щоби заробити собі трохи готівки, навіть якщо родичі не присилають тобі грошей. Але в божевільні ти проводиш цілий день, лише дивлячись на стіни, коли в тебе немає нікого назовні, щоб переказати грошей. А мені ніхто не надіслав ані копійки.

Через три тижні після прибуття, як розповідав Споел, його забрали у спеціальну палату, де було ще близько десяти ув’язнених, усі віком від двадцяти до тридцяти, всі здійснювали насильницькі злочини. Як він пізніше з’ясував, йому та іншим давали експериментальні ліки, що були частиною програми, яку координував професор під іменем Джозеф Вайдер.

— Я говорив зі своїм адвокатом кілька разів, але він лише дурив мене. Наприкінці він відверто сказав: через рік він зможе подати апеляцію судді, щоби мене звільнили або перевели в лікарню з менш суворим режимом. Я не міг повірити в те, що відбувалося. Двоє типів обікрали мене, я побив одного з них і забрав вісімдесят доларів із його гаманця, гроші, які навіть не покрили мої витрати на цигарки, і ось я замкнений у божевільні, щонайменше на рік.

— Ти не мав можливості поговорити з професором Вайдером?

— Звісно, він інколи заходив у нашу палату. Він ставив нам різні запитання, змушував нас вибирати кольори, заповнювати анкети, щось типу цього. Ми були лише морськими свинками, чоловіче, білими пацюками, знаєш? Я тому типу так і сказав: «Цей сучий син Дуейнн сказав мені, що знає вас, тому я й погодився на божевільню, тільки б уникнути чогось серйознішого. У мене така сама ясна голова, як і у вас. У чому проблема?» Цей тип тільки дивився на мене своїми очима, схожими на очі здохлої риби, — я можу уявити їх навіть зараз — і знаєш, що він сказав? Нібито не знає, про що я говорю, я там, бо в мене психічні проблеми, я маю бути зацікавлений у лікуванні, і я залишатимуся там стільки, скільки він уважає за потрібне. Маячня.

Далі Споел розповів, що в нього почалися страшенні жахіття, навіть не впевнений, чи наяву, чи уві сні, і таблетки, які йому давали, зробили більше шкоди, ніж добра. Хлопці в палаті скаржилися на жахливий головний біль, і оскільки лікування продовжувалося, багато з них були прив’язаними до ліжок через галюцинації. Більшість вибльовували все, що їли, і мали висипання на шкірі.

Через рік Споела відвідав інший адвокат Кеннет Болдвін. Хлопець сказав, що забрав справу в Дуейнна, який виїхав із Нью-Джерсі. Споел розповів йому, як він тут опинився та якою була початкова угода. Він не знав, чи новий адвокат повірив, але все ж подав прохання до судді переглянути справу його клієнта. Споел знову зустрівся віч-на-віч із Вайдером, який відхилив прохання про звільнення та відмовився погодити перехід у психіатричну лікарню Марлборо з легшим режимом. Споела було відправлено назад у Трентон.

— Приблизно за півроку до того, як я вибрався з пекла, — продовжував він, — нас перевели в інші палати, і експериментальна палата закрилася. Моє лікування змінилося, і я почав почуватися краще. У мене більше не було кошмарів і головного болю, але я все ще прокидався, не знаючи, хто я. Мої нерви не витримували, навіть якщо я намагався приховати це і ставитися до кожного прихильно, щоб показати, що я не божевільний. Як вони змогли це зробити зі мною, чоловіче? Добре, я не був хорошим хлопцем, але я нікого не вбивав і навіть не побив би того типа, якби він мене не обібрав. Вони поводилися зі мною, наче з твариною, і нікого це не гребло.

Коли його справу переглядали ще раз, Споел зауважив, що Вайдера більше не було в комісії. Його прохання про звільнення під правовим наглядом пройшло, і кількома тижнями пізніше він покинув лікарню.

Це було в жовтні 1987 року. Вийшовши на волю, Споел навіть не знав, де житиме. Усе його майно було продане в рахунок оренди власником сміттєзвалища, на якому він жив до схоплення. Хлопці з банди не хотіли більше його знати, побоюючись привернути увагу копів. Лише один тип, американець китайського походження, змилувався і дав йому їжу та притулок на кілька днів.

Кількома тижнями пізніше Споел зумів отримати роботу посудомийника в забігайлівці біля Принстон Джанкшн, і власник, хороший чоловік, дозволив йому спати у складському приміщенні. Споел одразу почав стежити за Вайдером, який жив поблизу, у Вест Віндзор. Він мав намір виїхати і почати нове життя, але не хотів від’їжджати, не помстившись професору. Він був переконаний, що Вайдер разом із Дуейнном та ще кількома спільниками працювали за якоюсь схемою і постачали об’єкти для секретного дослідження і що він потрапив у їхню пастку. Він збирався змусити їх заплатити. Але оскільки Дуейнна неможливо було знайти, то оплатити рахунок мав Вайдер.

Споел відшукав адресу Вайдера і зауважив, що той жив сам, в окремому будинку. Спочатку планував побити його на вулиці, під прикриттям ночі, але, вирахувавши будинок професора, вирішив, що це найкраще місце для атаки. Споел укотре наголосив, що не мав наміру вбивати професора, а лише хотів вибити з нього всю дурість, тому він забрав у якихось дітей бейсбольну биту і замотав її у старий рушник, щоб пом’якшити удари. Він заховав биту на березі озера біля професорового будинку.

У той час, як сказав Споел, він заприятелював з одним із барменів, хлопцем із Міссурі на ім’я Кріс Слейд. Слейд шукав можливість виїхати з Джерсі й знайшов роботу в парку трейлерів у Сент-Луїсі, отож запропонував Споелу поїхати з ним. Він хотів поїхати одразу після зимових свят, тому це пришвидшило всі події.

Споел почав стежити за будинком Вайдера впродовж кількох вечорів. О десятій вечора забігайлівка зачинялася, то десь о пів на одинадцяту він уже ховався в саду поза будинком. Помітив, що двоє людей приходили до професора досить часто — хлопець, схожий на студента, і високий, доброї статури тип, із нечесаною бородою, який, схоже, був майстром. Але жоден із них на ніч не залишався.

— Двадцять першого грудня я звільнився з бару й сказав власнику, що прямую на Західне узбережжя. Він віддав мою платню та дві пачки цигарок. Я не хотів, щоб мене бачили неподалік, тому попрямував до Ассунпінк-Крік, де переховувався у дровітні, допоки не стемніло, а тоді вирушив до будинку професора. Гадаю, я дістався туди близько дев’ятої, але професор був не сам, а з хлопцем. Обидва випивали у вітальні.

Я запитав Споела, чи він пам’ятає вигляд юнака, але той відповів, що не зміг би його описати, бо він був такий самий, як інші зіпсовані діти, що жили коштом своїх батьків в університетському містечку. За три дні до нападу, коли він стежив за домом Вайдера, юнак майже побачив його у вікно; він дивився просто на Споела, перш ніж той встиг заховатися. На щастя, падав сніг, отож хлопець, мабуть, подумав, що помилився.

— То, певне, Річард Флінн, — сказав я. — Ти впевнений, що з ними не було жінки?

— Цілком. Лише ті двоє. Як я сказав, я дістався туди близько дев’ятої. Хлопець не йшов аж до одинадцятої вечора, опісля професор залишився в будинку сам. Я зачекав ще хвилин із десять, аби переконатися, що хлопець пішов. Я думав подзвонити у дзвінок і вдарити Вайдера, коли він відчинить двері, але він полегшив мені роботу — відчинив вікна, які виходили в задній двір, і пішов нагору. Отже, я прокрався в будинок і заховався в коридорі.

Вайдер повернувся вниз у вітальню, зачинив вікна і сів на диван, переглядаючи якісь папери. Споел підкрався позаду нього і вдарив по голові бейсбольною битою. Удар був не дуже сильний, мабуть, тому, що професор зумів піднятися й обернутися до нападника. Споел обійшов диван і почав несамовито бити професора, десять чи дванадцять разів, перш ніж той упав на підлогу. Споел одягнув маску, отож не боявся, що Вайдер упізнає його. Він уже намірився пошукати в будинку гроші, коли почув, як хтось відчиняє передні двері. Тому Споел миттю відчинив скляні двері, оббіг будинок і зник у заметілі.

Він кинув биту в напівзамерзлий потік і заховався в дровітні біля Ассунпінк-Крік на ніч. Наступного ранку він зустрів Слейда в Принстон Джанкшн і вони вирушили в Міссурі. Пізніше він дізнався, що професор помер.

— Мабуть, я вдарив його сильніше, ніж думав, — зробив він висновок. — От так я й став убивцею. Знаєш, що? Не можу повірити, що саме я це зробив. Я завжди був переконаний, ніби втратив глузд через таблетки, які мені давали в божевільні. Я не кажу так лише для того, щоб довести, що мене не треба звинувачувати; у будь-якому разі зараз це немає ніякого сенсу.

— Ти ж був умовно-достроково звільненим, — сказав я. — Хіба ніхто не підняв тривоги, коли ти покинув Нью-Джерсі? Невже тебе не шукали?

— Не знаю, чоловіче. Я просто поїхав. Після того ніхто не ставив мені жодних запитань, і я не вляпувався у проблеми із законом до 2005 року, коли мене зупинили на трасі за перевищення швидкості. Я сказав своєму адвокатові, що був дуже давно пацієнтом у Трентоні, тому він попросив психіатричний тест. Експерт, призначений судом, постановив, що я достатньо свідомий, щоби постати перед судом, тому мене допитали і засудили. І ти знаєш, у чому іронія? Коли в мене був здоровий глузд, а я кажу тобі, у мене таки був здоровий глузд, я закінчив у божевільні. Але коли навіть я був переконаний, що в мене не все добре з головою, мене відмовилися посилати в божевільню і вирішили натомість зробити мені ін’єкцію.

— Відтоді минуло досить багато років, і, можливо, ти не все пам’ятаєш надто добре, отож дозволь мені запитати ще раз: ти впевнений, що професор провів той вечір із білим хлопцем років двадцяти й більше ні з ким? Можливо, ти не надто добре бачив — на вулиці падав сніг, ти ховався на задньому дворі, й, можливо, у тебе був не надто хороший ракурс…

— Я — точна людина. Ти сказав, що тебе було призначено до цієї справи…

— Правильно.

— То, можливо, ти пам’ятаєш, яке те місце на вигляд. Вітальня мала два великих вікна і скляні двері, що відкривалися в задній двір та на озеро. Коли світло ввімкнене і гардини в кімнаті відкриті, можна було все чудово бачити. Професор із хлопцем їли за столом. Вони розмовляли, хлопець пішов, а професор залишився сам.

— Вони сварилися?

— Не знаю. Я не міг чути, про що вони розмовляли.

— Ти кажеш, що хлопець пішов об одинадцятій годині вечора?

— Десь близько одинадцятої. Я не дуже впевнений. Могло бути о пів на дванадцяту, але не пізніше.

— А десятьма хвилинами пізніше ти напав на Вайдера?

— Так, як я сказав, спочатку я зайшов у будинок і заховався, тоді він повернувся в кімнату і саме тоді я його вдарив. Може, це тривало не десять хвилин, можливо, двадцять, але не довше. Мої руки були все ще замерзлими, коли я вдарив його уперше, тому я спартачив удар, отже, не міг ховатися всередині довго.

Я дивився на нього і дивувався, чому його ім’я зовсім не спало мені на думку, коли я розслідував імовірність убивства як акту помсти, здійсненого кимось із колишніх пацієнтів професора.

Справді, список справ, де Вайдер свідчив як експерт, був дуже великим. А прокурор був тупуватий і неорганізований. Він розсилав нас у різні боки, а тоді наступного дня змінював свою думку про те, за якими напрямками ми мали стежити, тому, мабуть, у мене не було шансу перевірити все до останньої деталі. Репортери вимотували нас, пишучи різний божевільний матеріал у газетах. А я роз’їжджав із пляшкою випивки, захованою в машині, роздумуючи, чи достатньо п’яний, щоб мене викинули з поліції. Подумки повертаючись у той час, завжди запитую себе, чи справді мене цікавили пошуки вбивці Джозефа Вайдера. Усе, що мене непокоїло тоді, — жаль до себе та пошук виправдання власної поведінки.

— Отже, ти не маєш найменшого уявлення, хто саме ввійшов у будинок після того, як ти побив професора.

— Ні, я одразу втік. Я не очікував, що хтось з’явиться в такий час, отож вибрався звідти настільки швидко, наскільки зміг, і не оглядався назад. Гадав, що просто добре його відлупцював. У районі було багато наркоманів, тому копи повірили б у спробу крадіжки. Я не думав, що це відіграватиме вагому роль, коли когось поб’ють, і в будь-якому разі до того часу я мав опинитися далеко. Але він помер, і це змінило все, так?

— Ти не знаєш, скільки осіб було біля дверей?

Він похитав головою.

— Вибач, я розповів тобі все, що знаю.

— Вайдер не помер одразу, а двома чи трьома годинами пізніше, — сказав я. — Якщо хтось таки з’явився біля опівночі, то він повинен був викликати швидку, але не зробив цього. Можливо, ти лише подумав, що почув двері. Тієї ночі був сильний вітер, і, можливо, вони гриміли на завісах.

— Ні, — рішуче мовив він. — Було так, як я сказав. Хтось відчинив двері й увійшов у будинок.

— І той хтось залишив його помирати на підлозі?

Він уважно на мене подивився, зморщивши лоба, і став схожим на збентежену мавпу.

— Я не знав, що… Отже, він не помер одразу?

— Ні. Невідома особа могла врятувати його, викликавши швидку. Цього не сталося аж до наступного ранку, а до того часу було надто пізно. Коли працівник зателефонував 911, Вайдер уже декілька годин як помер.

— Тому ти цікавишся тим, хто з’явився?

— Так. Чи говорив щось Вайдер під час нападу? Чи кликав він на допомогу, чи питав, хто ти, чи щось таке? Чи вимовляв він якісь імена?

— Ні, він не кликав на допомогу. Імовірно, він щось бурмотів, я не пам’ятаю. Спочатку він намагався захищатися, а потім упав і спробував прикрити голову. Але він нічого не викрикував, я впевнений. Не було нікого, хто б його почув.

Увійшли два озброєних офіцери, один із них дав мені знак, що наш час закінчився. Я хотів сказати Споелу, що ще побачимося, а потім зрозумів: це поганий жарт. Через вісім тижнів хлопець помре. Я ще раз йому подякував за те, що погодився зі мною поговорити. Ми піднялися, і він зробив рух, наче хотів потиснути мені руку, а тоді розвернувся на п’ятці й, із офіцерами по обидва боки, поволік свої кайдани.

Я залишився сам у кімнаті. Витяг із сумки цигарки і тримав їх, щоб не забути віддати офіцерам, коли піду.

Хто з’явився в будинку професора опівночі, знайшов його на підлозі, але не викликав швидку? Та людина не подзвонила у дзвінок і не постукала у двері, а скористалася ключем, якщо Споел говорив правду. Після стількох років пам’ять може обдурити. Хай там як, одне було напевне — те, що він мені розповів, точно не збігалося з тим, що Дерек Сіммонз сказав мені тоді та повторив репортеру кілька місяців назад.

У кінці розслідування Джон Келлер написав своєрідне резюме всієї отриманої інформації; у паперах, принесених мені додому, була його копія. Він підозрював: Лора Бейнз перебувала в будинку під час убивства і вкрала рукопис професора, який він щойно закінчив і збирався надіслати видавцю. Келлер уважав: Лора та Річард могли виявитися спільниками тому, що Лора фізично не була спроможна сама вбити Вайдера. Він вірив, що Флінн орудував битою, але Лора Бейнз стала моральним автором убивства, натхненником, вона була єдина готова отримати вигоду з цього.

Але якщо Споел говорив правду, тоді Лора Бейнз не потребувала Флінна за спільника у вбивстві. Прибувши туди випадково після нападу, вона знайшла професора, який лежав на підлозі, й могла, скориставшись ситуацією, вкрасти рукопис, зачинивши скляні двері, крізь які вибіг Споел. Дерек Сіммонз стверджував, що вранці, коли він потрапив у будинок професора, двері й вікна були зачиненими.

І тоді я пригадав ще одну важливу деталь, згадану в рапорті судмедексперта. Слідчого збентежило таке: зі всіх ударів, від яких постраждав Вайдер під час боротьби, лише один став фатальним. Це, мабуть, той останній удар у ліву скроню, коли жертва вже лежала на підлозі й, можливо, була непритомна. Споел сказав, що він загорнув бейсбольну биту в рушник. Бита, загорнута в рушник, не була такою небезпечною зброєю. А що, як останній удар, той, який убив Вайдера, нанесла інша людина?

Через кілька хвилин прийшов Метт, і ми вийшли тим шляхом, що й зайшли. Я залишив цигарки для Френка Споела біля хвіртки, і ми попрямували на стоянку. Небо прояснилося й протяглося над прерією без жодного натяку на хмарки. Високо в повітрі ширяв яструб і час від часу пронизливо кричав.

— З тобою все добре, друже? — запитав мене Метт. — Ти блідий, наче смерть.

— Усе добре. Мені, мабуть, не підходить повітря. Знаєш якийсь хороший ресторан поблизу?

— Є «Кафешка у Білла», біля трьох миль звідси, на І-55. Хочеш поїхати туди?

— Казав, що куплю тобі обід, хіба ж ні? У мене все ще є чотири години до польоту.

Він їхав у тиші до місця, про яке говорив, у той час як я обмірковував історію Споела.

Для мене було дивним те, що його зізнання не збігалося з історією Дерека Сіммонза. Сіммонз теж стверджував, нібито переховувався на задвірках. Якщо справді все так відбувалося, то нереально, щоб вони не бачили один одного. Задній двір був великим, але єдиним місцем, де можна заховатися, щоб зсередини вас не помітили, і в той час бачити вікно вітальні, розташоване ліворуч навпроти озера, де тоді росли карликові декоративні сосни заввишки близько десяти футів і кущ магнолії.

— Ти думаєш про те, що сказав тобі той хлопець, так? — запитав Метт, коли ми заїжджали на стоянку навпроти кафе.

Я кивнув.

— Не можна бути впевненим у тому, що він це все не вигадав. Вони набрешуть три мішки вовни, щоб лише отримати цигарки. Можливо, Споел усе це вигадав лише, щоб привернути увагу, або сподівається на відкладення вироку, якщо завдяки йому знову відкриють справу Вайдера. Убивство було в іншому штаті, тому він, мабуть, сподівається, що його відправлять у Нью-Джерсі судити за вбивство, що означає затягнення судової справи й більше грошей із податків піде за водою. Його адвокат вже намагався зробити щось схоже, але нічого з того не вийшло. Як на мене, теж непогано.

— А якщо він не обманює?

Ми вийшли з машини. Метт зняв бейсболку і провів рукою по сивому волоссю, перш ніж одягнути її знову.

— Знаєш, я думав про того типа з Каліфорнії, того, що пише книжку про вбивства. Я жив серед злочинців усе своє життя. Спочатку намагався посадити їх у в’язницю, а потім хотів їх тримати там настільки довго, скільки вирішать присяжні та суддя. Я їх добре знаю, і про них немає що говорити: деякі такими народилися, як хтось народжується з талантом до малювання чи баскетболу. Звісно, у них усіх є сумна історія, яку можна розповісти, але мені на те начхати.

Ми зайшли в закусочну і замовили обід. Обідаючи, ми розмовляли про те про се, не згадуючи Споела. Опісля Метт запитав мене:

— Хай йому грець! Невже в тебе нема ніякого клопоту, окрім цього? Нащо тобі це?

Я вирішив розповісти йому правду. Метт не був тією людиною, котра заслуговує на брехню.

— Півроку тому я ходив до лікаря, — сказав я. — Я почав забувати речі, особливо назви вулиць, попри свою завжди хорошу пам’ять. Я намагався робити вправи: який актор знімався в якому фільмі, хто співав певну мелодію, який рахунок був у якійсь грі із м’ячем, та ін. Я помітив також проблеми з іменами, тому пішов до лікаря. Він проводив тести, ставив різні запитання і через два тижні видав мені велику новину.

— Тільки не кажи мені…

— Добре, я не скажу.

Він глянув на мене, тому я продовжив.

— Це хвороба Альцгеймера, на ранній стадії. Я ще не почав забувати сходити в туалет або що я їв минулого вечора. Лікар сказав тримати мій мозок в активному стані, робити вправи; він дав мені книжку і декілька відео, щоб допомогти. Але я згадав того репортера, який цікавився справою Вайдера. Я був у відділку і взяв для нього деякі папери з архіву. Він надіслав мені те, що знайшов, тому я сказав собі: це гарна ідея, щоб зайняти свій мозок чимось таким, чимось справді цікавим і важливим, краще, ніж намагатися запам’ятати старовинні ігри з м’ячем. Усвідомлюю, що завжди думав: я продув справу, бо в той час був лише паршивим п’яницею. Тому після того я зателефонував тобі й прибув сюди.

— Я не впевнений, що добре зробив, розкопуючи мертвих. Я лише розповів тобі заради розмови, між іншим, я не очікував, що через це ти приїдеш сюди. Мені справді прикро чути…

— Для мене важливо дізнатися, що тоді трапилося та як я дозволив убивці утекти. Через рік чи два, але не більше ніж через три, я більше не знатиму, хто такий Вайдер, чи навіть не пам’ятатиму про те, що був копом. Я намагаюся довести до ладу справи, які робив, усю дурню, яка трапилася через мене, за яку все ще розплачуюся.

— Я думаю, що ти надто жорстокий до себе, — сказавши, він махнув офіціантці й попросив принести ще кави. — У нас усіх були хороші й погані періоди. Я не пригадую, щоб ти колись не виконував своїх обов’язків. Ми всі тебе поважали, Рою. Добре, ми всі знали, що ти любиш випити, але ми мали якнайкраще прикривати себе від того, що відбувалося довкола, хіба ж ні? Дозволь минулому залишитися минулим і починай дбати про себе.

Він замовк, перш ніж запитав.

— Він призначив тобі курс лікування? Лікар? Я маю на увазі таблетки, мікстури?

— Я приймаю таблетки. Я виконую все, що говорить мені лікар, але не втішаюся цим. Я читав про хворобу Альцгеймера в Інтернеті, тому знаю: ліків немає. Це просто справа часу. Коли я більше не буду здатний дбати про себе, піду в будинок для людей похилого віку.

— Упевнений, що не хочеш залишитися у нас на ніч? Ми могли би вдосталь поговорити.

— Я б утратив гроші, якби поміняв зараз квиток. Та, можливо, я якось повернуся сюди. Мені вже небагато залишилося робити.

— Ласкаво просимо в будь-який час, ти це знаєш. Але більше жодних візитів до в’язниці.

— Обіцяю.

Метт відвіз мене в аеропорт. Мене охопило дивне відчуття, що, попри нашу розмову, я його бачу востаннє, і тому, коли Метт почав іти назад до входу, я дивився, як він розчинявся крізь натовп, наче крейсер серед човнів, аж поки не вийшов назовні.

Через три години я приземлився у Ньюарку і взяв таксі додому. Дорогою водій поставив диск із піснями старої групи Creedence Clearwater Revival, і, слухаючи, я намагався пригадати наші перші дні з Діаною: як ми зустрілися на пікніку, як я загубив її номер, а тоді випадково зустрівся з нею, коли повертався з товаришами після кіно; як ми вперше кохалися в мотелі на Джерсі-Шор. Ті спогади на диво видавалися яскравішими за візит, який я щойно здійснив у Потосі.

Я давно помітив: коли ти сильно чимось захоплений, одна частина мозку починає це пережовувати, навіть якщо ти думаєш ще про щось. Я заплатив таксисту і, відчиняючи вхідні двері, вирішив, що історія Споела про вбивство ним Вайдера правдива — вона має бути правдивою, йому нічого втрачати — і що з якоїсь причини Дерек Сіммонз обманював мене, коли я допитував його тридцять років тому. Тепер мені необхідно з’ясувати, чому.

Три

Я відвідав Сіммонза через два дні, спочатку йому зателефонувавши. Я знайшов його адресу серед паперів, які отримав від Джона Келлера. Сіммонз жив біля поліційного відділка Принстона, і я дістався туди близько третьої пополудні, якраз коли дощові хмари проливали свій вантаж на покриті гонтом дахи будинків.

Перед зустріччю я намагався пригадати його обличчя, але не зміг. Йому виповнилося сорок, коли я розслідував справу, тому я очікував зустріти старого чоловіка. Проте помилився: якщо проігнорувати глибокі зморшки на його обличчі та сиве волосся, у нього був набагато молодший вигляд.

Я відрекомендувався, і він сказав, що трошки мене пам’ятає — хлопця, схожого на священика, а не на копа. Я запитав його, де та жінка, про яку я читав у записах Келлера, Леонора Філліс, на що він відповів, що вона поїхала в Луїзіану доглядати свою маму після операції.

Ми зайшли у вітальню, я сів на диван, а Сіммонз приніс мені каву з корицею. Він пояснив, що таку каву його навчила готувати Леонора, — це був каджунський спосіб. Він поставив горня кави для себе та запалив цигарку, підсунувши ближче вже майже заповнену попільничку.

— Не думаю, що впізнав би вас, якби випадково зустрів на вулиці, — сказав він. — Якщо чесно, я намагався забути все, що трапилося. Приходив репортер і розпитував мене про все кілька місяців тому.

— Так, знаю, я теж із ним розмовляв.

Я розповів йому історію Френка Споела, користуючись записами, зробленими у блокноті, який використовував для впорядкування всієї інформації, що в мене була, як у старі часи. Він уважно мене вислухав, не перебиваючи, час від часу сьорбаючи каву та запалюючи цигарки одна за одною.

Коли я закінчив, він не зробив жодного зауваження, лише запитав, чи я хочу ще кави. Попільничка була переповнена недопалками, які заледве не випадали на стіл із червоного дерева.

— Тепер ви розумієте, чому я хотів поговорити? — запитав я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Ніхто нічого не питав мене про це впродовж майже тридцяти років, а тепер, здається, всім цікаво. Я не розумію, ясно? Розмова про те, що трапилося тоді, не приносить мені ніякого задоволення. Професор був єдиним моїм приятелем.

— Дереку, ви пам’ятаєте, що говорили у своїх свідченнях у той час? І що недавно розповіли репортеру?

— Звичайно.

— Те, що ви сказали, не збігається з тим, що сказав мені Споел. Він стверджує, нібито у вечір злочину він переховувався на задньому дворі. Ви стверджуєте, що теж ховалися там у той самий час, о дев’ятій вечора. Як ви могли розминутися? Ви казали, що професор там був із Лорою Бейнз і Річардом Флінном, який почав сваритися з Вайдером; тоді ви сказали, що Лора пішла, хоча пізніше ви бачили її машину, припарковану поблизу. Але Споел нічого не говорив про Лору Бейнз. Він стверджує, що професор був із Річардом Флінном і що не помітив між ними суперечки.

Я записав у блокноті всі розбіжності між двома версіями, пункт за пунктом.

— І що? — сказав він, хоча й не здавався хоч трохи зацікавленим. — Може, хлопець забув, що трапилося в той час, або обманює вас. Чому маєте вірити йому, а не мені? І взагалі, що ви хочете від мене?

— Нескладно відгадати, — відповів я. — Хтось із вас не говорить правди, і тепер я схильний думати, що це ви. Мене цікавить, чому ви збрехали мені.

Він посміхнувся, але без жодного сліду здивування.

— Можливо, я не обманюю, а просто недобре пам’ятаю ту ніч. Я старий, і це нормально забувати, коли старієш.

— Я не говорю тільки про те, що ви сказали Келлеру кілька місяців тому, але також і про те, що ви розповіли поліції одразу після вбивства, — уточнив я. — Два звіти практично ідентичні. І ви сказали Келлеру, що у Вайдера та Лори був роман, пам’ятаєте?

— Можливо, і так. Як мені знати, що не було?

— Ви — єдина людина, яка тоді стверджувала: Лора Бейнз і професор — коханці. І закоханість Флінна дала слідчим підстави вважати, що він убив Вайдера в пориві ревнощів, — можливий мотив.

— Я завжди думав, що вони були коханцями. І я все ще вірю в те, що Річард лише вдав, нібито йде тієї ночі, а тоді повернувся й убив професора. Якщо ви нічого не зуміли довести, тоді це ваша проблема, зрозуміло? А щодо їхніх стосунків, можливо, ви не запитали потрібних людей.

— Ви не ховалися за будинком тієї ночі, правда, Дереку? Чому ви намагалися звинуватити Флінна?

Він розгнівався.

— Я нікого не намагався звинуватити, чоловіче. Усе було так, як я сказав. Я був там і бачив їх утрьох у вітальні.

— Отже, ви кажете, що стояли на снігу впродовж майже двох годин? Як ви були одягнені?

— Звідки в біса мені це знати? Не пам’ятаю.

— Як так могло статися, що ви не бачили Споела, а він не бачив вас?

— Може, він обманює і його там не було або, можливо, був у інший час. Чому я повинен цим перейматися?

— Чому ви стверджуєте, що Лора Бейнз була там?

— Тому що я її бачив і її машина була припаркована поблизу. Ви мене постійно запитуєте одне й те саме, наче папуга.

Він рвучко піднявся.

— Вибачте, але я обіцяв клієнтові завершити ремонт машини до вечора. Вона в гаражі. Мені потрібно йти. Мені не до розмов із вами, не ображайтеся, але мені не подобається ваш тон. Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю.

— Що ви сказали?

— «Янкіс» проти «Балтімор Оріолс»: я був там, коли диктор сказав це, після того як приймаючий — Турман Лі Мансон — загинув у тій авіакатастрофі. Тепер, до вашого відома, я не збираюся розмовляти ні з ким про Вайдера, якщо в цієї людини немає ордера. Я вас проведу.

Я пішов, почуваючись кепсько, наче дитина, яка грає в детектива та яку щойно викинули з будинку одного «підозрюваного». Колись я був копом, але ті часи давно минули. Тепер я лише старий чоловік, який бозна-що робить, без бронежилета чи пістолета на поясі. Я сів у машину й кинув записник на спіралі в бардачок.

Коли я повернув на Веллей-роуд, двірники ледве могли впоратися зі зливою. Мене непокоїло питання, куди вся ця історія мала мене привести. Я майже був упевнений, що Дерек обманює і що він також обманював у свідченнях, які дав одразу після вбивства, але я не міг нічого зробити. Метт сказав мені, що адвокат Споела намагався знову відкрити справу, але марно.

Упродовж наступних декількох днів я працював над ремонтом даху свого будинку, фарбував вітальню й одночасно розмірковував над справою.

Тієї суботи я прибрав задній двір, а в неділю перетнув річку і відвідав колишнього колегу в місті, Джима Фостера, який пережив серцевий напад і якого виписали з лікарні кількома тижнями раніше. Була чудова днина, тому ми пішли на прогулянку, а потім зайшли пообідати до ресторану біля Лафайєт-стрит. Джим розповів мені все про ефективну дієту, якої дотримувався. Я запитав, чи він щось пам’ятає про справу Джозефа Вайдера, і Джим був трохи вражений, бо це ім’я йому нічого не нагадувало.

— Він був тим професором у Принстоні, якого вбили у власному будинку в грудні 1987 року. Ув’язнений смертник у Потосі стверджує, що то він його вбив. Хлопця звати Френк Споел, і на той час йому було лише двадцять два. Я працював із тією справою тоді.

— Мені таки ніколи не подобалося ім’я Френк, — сказав він, дивлячись на італійські ковбаски на моїй тарілці. — Дитиною я читав «Віднесені вітром», і там був герой Френк, у якого смерділо з рота. Не знаю, чому така деталь засіла в мою голову, але я завжди це згадую, коли чую ім’я. Чому ти все ще цікавишся тією історією?

— У тебе коли-небудь була справа, яка тобі повсякчас не давала спокою та яку пам’ятаєш постійно, навіть через роки?

— Рою, у мене було багато справ.

— Так, знаю, але я зрозумів після всіх років, що ця справа все ще непокоїть мене. Тобто в мене відчуття, що там ще щось є, щось важливе, що чекає мене, розумієш? Я не кажу про таку дурню, як закон і порядок, а про справедливість, про відчуття: якщо я провалюся, то це назавжди.

Він подумав кілька хвилин.

— Я знаю, про що ти говориш… Після переходу в поліційний відділок Нью-Йорка в дев’яностих я деякий час працював на наркотиках. Це сталося тоді, коли ми працювали з федералами, борючись з гангстерами Вестіс у районі Пекельної кухні та з хлопцями Готті. Не було часу нудьгувати. Колишня коханка ірландського боса, молода леді Міра, сказала, що готова злити інформацію, коли ми надамо їй захист. Я домовився зустрітися з нею в барі «Повний місяць» на заході 43-ї вулиці. Я пішов із колегою, Кеном Фінлі, якого вбили через рік у перестрілці з якимись хлопцями із Нікарагуа в Нью-Джерсі. Отже, та панянка прийшла, ми замовили напої, і я розповів їй, що містить програма захисту свідків, якщо виявить готовність працювати з нами. Жінка відійшла до туалету, я залишився чекати. Моя команда і я сиділи хвилин десять, а потім ми зрозуміли: щось пішло не так. Я попросив офіціантку піти в жіночий туалет і пошукати, але там нікого не було. Нарешті я сказав менеджеру, і ми здійснили обшук. Нічого, чоловіче. Там не передбачалося вікон, і єдиний шлях назовні пролягав через унітаз або крізь вентиляційний отвір, який не був достатньо великим навіть для малюка. Ми не могли зрозуміти, що відбувалося: наш стіл стояв біля туалетів, і якби вона виходила, ми б її побачили. До того ж бар був майже порожній, і більше ніхто не заходив і не виходив із туалету в той час.

— Оце історія… Ти колись дізнався, що трапилося?

Він похитав головою.

— Мабуть, я навіть не хочу згадувати. Це змушує моє волосся ставати дибки навіть тепер. Це було так, наче вона розчинилася в повітрі, за кілька футів від мене, а я нічого не зробив. Її ніколи не знайшли ні живою, ні мертвою. Роками я ламав голову, намагаючись зрозуміти, як це могло трапитися. Мабуть, кожен коп має таку проблему, яку неможливо забути, Рою. Імовірно, тобі не варто думати надто багато про твою.

Провівши Джима додому, я пішов на стоянку, де залишив машину. Проходячи повз книгарню «Мак-Неллі Джексон Букс», я побачив невеликий плакат, на якому було написано: «Доктор Лора Вестлейк даватиме лекцію в середу після обіду», тобто через три дні. Я б не наважився наблизитися до неї у приватній обстановці, отож подумав, що, мабуть, міг би перемовитися з нею кількома словами після підписування книжок. Факт, що я натрапив на плакат, був наче знак для мене, і я вирішив скористатися шансом.

На плакаті не було фото, тому того вечора я намагався знайти його в Інтернеті. Я заледве пам’ятав її — висока, струнка, самовпевнена молода леді, яка під час допиту тоді відповідала спокійно на всі мої запитання — але я не міг пригадати її обличчя. Я відшукав декілька нещодавніх фото і декілька хвилин вивчав їх, помітивши її високий лоб, холодний погляд і суворий рот. Можна сказати, що Лора Бейнз не була красивою, але я міг зрозуміти, чому Річард Флінн так шалено закохався в неї.

Три місяці до цього, на прохання Джона Келлера, я навідувався до архівів поліційного відділка Вест Віндзор і зробив декілька копій документів зі справи Вайдера. Тепер я ходив у поліційний відділок Принстона і попросив справу Сіммонза, коли Дерека звинуватили в убивстві своєї дружини. Річард Флінн мимохідь згадував про справу в своєму рукописі, кажучи, що він чув подробиці від Лори Бейнз. У тому, щоби поглянути на файл, проблем не було. Убивство сталося 1982 року, через кілька років після того, як я перейшов у відділок Вест Віндзор.

Я поговорив по телефону з начальником поліції Брокато, якого знав давним-давно, коли ми ще працювали разом, і він дозволив мені передивитися архіви, не ставлячи надто багато запитань. Хлопець у приймальні дав мені значок відвідувача, отож я спустився у підвал, де зберігалися архіви, поряд із кімнатою доказів.

Щодо розташування архівів, нічого не змінилося відтоді, як я там працював. Старший офіцер Вел Мінскі, якого я теж знав, дав мені стару картонну коробку і привів мене в імпровізований офіс, де були стіл із лампою, зношений старий «Ксерокс», два стільці та кілька порожніх поличок. Він порадив не поспішати й переглянути папери, які я просив, і залишив мене з ними, зазначивши, що курити заборонено.

Протягом наступної години я переконався, що звіт Флінна, хоч і короткий, але точний.

Дерек Сіммонз не зізнався в убивстві, а рішення судді про невинність пов’язувалося з неосудністю, яка була визнана після здійсненого професором Джозефом Вайдером огляду. Після арешту Сіммонза тримали в державній в’язниці Нью-Джерсі й направили у психіатричну лікарню Трентон, у якій трапився випадок, що спричинив його амнезію.

Через рік він став фізично здоровим і його перевели у психіатричну лікарню Марлборо, звідки випустили через два роки. Саме Джозеф Вайдер написав експертні оцінки, які привели до того, що суддя вирішив перевести Сіммонза у Марлборо, а пізніше звільнити його. Після документа про звільнення під нагляд у файлі був ще один документ — 1994 року, наказ судді на основі експертної оцінки зняти нагляд.

Я занотував імена інших двох експертів, які разом із Вайдером підписали звіт, що врятував Сіммонза від в’язниці 1983 року. Одну з них звали Ліндсі Ґрафф, іншого — Джон Т. Кулі.

А тоді я помітив список телефонних номерів.

Сіммонза заарештували не одразу; його забрали через вісім днів після смерті дружини. Список містив безліч телефонних дзвінків, зроблених і отриманих у сімейному будинку Сіммонзів за тиждень до вбивства та арешту Дерека. Я зробив копію списку і поклав у портфель.

Один із моїх товаришів, котрий вів справу Дерека, Ніколас Квінн, помер від серцевого нападу в дев’яностих. Інший хлопець, що займався паперовою роботою, мабуть, прийшов у відділок після того, як я звільнився. Його звали Ян Крістодулос.

Я віддав коробку з паперами офіцерові Мінскі, котрий поцікавився, чи я знайшов те, що шукав.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти знаєш детектива Крістодулоса, одного з хлопців, які працювали над цією справою? Я знав іншого, Квінна, але він помер десь п’ятнадцять років тому.

— Звичайно, я його знаю. Він перейшов у поліційний відділок Нью-Йорка десь п’ять років тому.

— Як мені отримати його номер?

— Дай мені секунду.

— Веле, дуже дякую.

— Усе для друга.

Мінскі зробив декілька дзвінків, посипав анекдотами про обманщиць дружин та мам-п’яниць, моргаючи до мене в той час, наче його зводили судороги. Нарешті його зморшкувате, червоне обличчя набуло тріумфального виразу, і він написав телефонний номер на папері для нотаток і подав мені.

— Очевидно, він ще не звільнився. Він у районі шістдесят сьомої вулиці в Брукліні, на Снайдер-авеню. Ось його номер.

Я ввів номер Крістодулоса в пам’ять мого мобільного телефону, подякував Мінскі й пішов.

Я домовився зустрітися з Яном Крістодулосом пополудні в кафе біля Проспект-парку і тим часом намагався знайти сліди двох експертів.

Провівши багато часу онлайн, я виявив, що психіатр на ім’я Ліндсі Ґрафф мала клініку в місті на сході 56-ї вулиці. Клініка мала інтернет-сайт, де я проглянув біографію міс Ґрафф. Я був на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що натрапив на необхідну людину, — між 1981 та 1985 роками Ліндсі Ґрафф працювала експертом у Бюро судово-медичної експертизи штату, після чого шість років викладала в університеті Нью-Йорка. Вона відкрила клініку з двома колегами 1998 року.

Я зателефонував у клініку і спробував записатися на прийом, але асистентка повідомила, що доктора Ґрафф не буде приблизно до середини листопада. Я сказав їй, що в мене особлива проблема, тому хотів би поговорити з доктором Ґрафф по телефону. Я залишив свій номер, і мені пообіцяли передати повідомлення.

Я так і не розшукав Джона Т. Кулі, коли прибув на зустріч із Крістодулосом того полудня. Він виявився низьким, кремезним брюнетом. Упродовж наступної години він розповідав мені непривітним голосом, що пригадував про справу Сіммонза.

— Це була моя перша важлива справа, — сказав він. — Я вже півтора року працював у тому відділі, проте досі мав справу тільки з незначними випадками. Я попросив Квінна взяти мене партнером, коли це сталося. Знаєте, як іноді трапляється — ти ніколи не забудеш свою першу справу про вбивство, так само, як ніколи не забудеш свою першу дівчину. Але той покидьок Сіммонз вийшов сухим із води.

Він сказав, ніби ніколи не сумнівався в тому, що Дерек Сіммонз убив свою дружину, мотивом була її інтрижка на стороні. Сіммонз здавався нормальним, але дуже хитрим, тому результат психіатричної експертизи обурив увесь відділ.

— Докази були переконливими, тому, якби дійшло до суду, він отримав би довічне, без права дострокового звільнення, можете не сумніватися. Але ми нічого не могли вдіяти. Це закон — ніхто не може анулювати вердикт експертів. Його забрали в лікарню, і він вийшов звідти через кілька років. Але гадаю, Бог не спить, адже в лікарні якийсь тип ударив його по голові, і тоді він справді з’їхав з глузду, як я чув. Закон змінили роком пізніше, 1984 року, після того, як тип, що спробував убити президента Рейґана, був визнаний невинним через неосудність, коли Конгрес прийняв Закон про реформування визнання неосудності.

Попрощавшись із Крістодулосом і повернувшись додому, я продовжив шукати хоч якийсь слід Кулі, але безуспішно. Ліндсі Ґрафф не телефонувала, але я надто й не сподівався.

Близько десятої години вечора, коли я саме дивився старий епізод «Два з половиною чоловіки», зателефонувала Діана.

— Ти обіцяв зробити мені одну послугу, про яку я просила, — сказала вона після того, як ми обмінялися звичайними люб’язностями. Востаннє ми говорили два чи три тижні тому.

Я згадав, про що вона говорить. Я мав узяти посвідку в компанії, у якій Діана працювала багато років тому; вона збирала документи для виходу на пенсію. Я пробурмотів виправдання й обіцяв їй зробити це наступного дня.

— Я просто перевіряла, чи ти не забув, — сказала вона. — Не поспішай. Може, я прилечу десь на тиждень і зроблю це сама. З тобою все гаразд?

Щоразу, чуючи її голос, я почувався, наче ми розійшлися лише кілька днів до цього. Я підтвердив, що зі мною все добре, і я візьму ту посвідку, але просто забув про неї та щойно от згадав. А тоді я зрозумів, чому насправді вона телефонує, і запитав її:

— Метт дзвонив тобі, так?

Декілька секунд вона мовчала.

— Той базіка не має ніякого права…

— Рою, це правда? Сумнівів немає? Ти консультувався в іншого лікаря? Я можу тобі чимось допомогти?

Я почувався ніяково, неначе Діана дізналася про мене щось ганебне. Я сказав їй, що мені її жалість ні до чого. Ба більше, я вважаю, що для неї немає сенсу провести свої останні роки із зомбі, який навіть не пригадуватиме свого імені.

— Ді, я не хочу про це говорити. Ні зараз, ні надалі.

— Я хотіла б приїхати на кілька днів. Мені нема що робити, крім заповнення тієї триклятої пенсійної заявки, і навіть це може зачекати.

— Ні.

— Рою, будь ласка.

— Ді, я живу не сам.

— Раніше ти нічого про це не говорив.

— Вона переїхала на минулому тижні. Ми зустрілися два місяці тому. Її звати Леонора Філліс, вона з Луїзіани.

— Леонора Філліс, із Луїзіани… Міг би і сказати Мінні Маус із Діснейленду. Я тобі не вірю, Рою. Ти живеш сам відтоді, як ми розлучилися.

— Я серйозно, Ді.

— Рою, чому ти це робиш?

— Мушу покласти слухавку, пробач. Я візьму ту посвідку, обіцяю.

— Я їду, Рою.

— Не роби цього, Ді. Будь ласка.

Я поклав слухавку, ліг на диван, стиснувши повіки, поки вони не почали боліти й очі не почали сльозитися.

Міжрасові пари не були звичним явищем на початку сімдесятих років, навіть на північному сході. Я пам’ятав погляди, якими нас обдаровували, коли ми заходили в бар, деякі з них ворожі, деякі — обурені. Були також підозріливі погляди, ніби ми з Діаною закохалися, щоб щось довести. Ми обоє мали з цим змиритися, і я принаймні втішав себе тим, що мені ніколи не доведеться проводити Різдво з родичами дружини в штаті Массачусетс. Але пізніше я втратив все, коли приклався до пляшки. Коли я пив, то був не просто брутальний, а підлий. Я любив ображати її, звинувачувати, казати те, що, як я знав, вразить найболючіше. Мій шлунок і досі верне від огиди, коли згадую ті часи.

Забути все це — певне, єдина хороша річ, яку принесе моя хвороба: я припиню думати про ті роки, бо навіть не пам’ятатиму, що таке було насправді.

Я зміг кинути пити через три роки після розлучення за допомогою численних зустрічей анонімних алкоголіків, коли опинився в одній із клінік у Олбані; було важко повертатися до себе, після того як я двічі зривався. Але я знав, що залишився алкоголіком і що буду алкоголіком до кінця свого життя. Я знав, що в момент, коли увійду в бар і замовлю холодне пиво чи склянку віскі, то вже не зможу зупинитися. Іноді в мене виникала спокуса зробити це, особливо після того, як я пішов на пенсію і вважав, що вже більше нічого не має значення. Але щоразу переконував себе, що то, певно, був би найогидніший вид самогубства, існували й інші способи, швидші, чистіші.

Я одягнувся і пішов на прогулянку в парку десь за триста метрів від мого будинку. Він розташувався на пагорбі, а посередині була велика галявина з дерев’яними лавками, на яких я любив сидіти. Звідти я бачив вогні міста — і почувався, немов ширяю над дахами будинків.

Я пробув там близько півгодини, спостерігав, як люди вигулювали собак чи зрізали шлях на автобусну зупинку біля підніжжя пагорба. Потім повільно пішов додому, розмірковуючи, чи не втнув, бува, найбільшої у світі дурниці, коли сказав Діані не приїжджати до мене.

Чотири

У середу о 16:45 я прийшов у Мак-Неллі Джексон Букс, за чверть години до початку заходу. Місяцем раніше Лора Бейнз опублікувала свою нову книжку з гіпнозу, і лекція була частиною її промотуру. Я купив книжку й сів у залі. Майже всі місця виявилися зайняті.

Того ранку я зайшов у компанію, бо Діані була потрібна посвідка. Працівниця обіцяла відправити її наступного дня у вигляді вкладення електронною поштою, тому я повідомив Діані, що її проблема вирішена. Діана не відповіла, тож я вирішив, що, мабуть, вона вимкнула свій мобільний.

Лора була на вигляд кращою, ніж на фотографіях, які я знайшов в Інтернеті, до того ж вона, очевидно, була досвідченим промовцем. Я зацікавлено її слухав, хоча сидів як на голках, гадаючи, скільки секунд їй знадобиться, щоб викинути мене звідти, коли вона зрозуміє, хто я і чому я там.

Вона закінчила лекцію, і після невеликої серії запитань і відповідей біля неї вишикувалася черга за автографами. Я стояв останній, дав її свій примірник, і вона запитально подивилася на мене.

— Фріман, Рой Фріман, — сказав я.

— Для Фрімана, Роя Фрімана, — з усмішкою сказала вона, а потім підписала книгу.

— Дякую.

— І я дякую вам. Ви часом не психолог, містере Фріман?

— Ні, я колишній детектив поліції, відділ убивств. Майже тридцять років тому я розслідував загибель професора Джозефа Вайдера. Ви, напевно, не пам’ятаєте мене, тоді ми з вами розмовляли.

Лора втупилася на мене, вже розтулила рота, щоби щось сказати, потім передумала, пригладивши волосся лівою рукою. Потім озирнулася і побачила, що я був останній, хто стояв за автографом. Натягнула ковпачок на авторучку, поклала її в сумку на стільці поруч. За кілька метрів на нас дивилася жінка середніх років із пофарбованим у бузковий колір волоссям.

— Пройдуся трохи з містером Фріманом, — сказала вона бузкововолосій жінці, яка здивовано дивилася на неї.

— Ти впевнена…

— Абсолютно впевнена. Зателефоную тобі завтра вранці. Бувай.

Я допоміг їй одягти пальто, потім вона взяла сумочку, й ми вийшли. Уже стемніло і в повітрі пахло дощем.

— Деббі — мій агент, — пояснила Лора. — Іноді вона поводиться як дбайлива матуся. Містере Фріман, вам сподобалася лекція?

— Було дуже цікаво, справді.

— Але ж це не те, за чим ви прийшли?

— Я сподівався дістати нагоду кілька хвилин поговорити з вами.

— Зазвичай я не погоджуюся говорити з кимось після лекції, але цього разу я наче й чекала на вас.

Ми проходили повз кафе «У Занеллі», і вона прийняла моє запрошення зайти всередину. Лора замовила келих червоного вина, а я попросив кави.

— Слухаю, містере Фріман. Коли я погодилася поговорити з журналістом про цю історію кілька місяців тому, то зрозуміла: листоноша завжди дзвонить двічі. Я знала, що зустріну ще когось, хто розпитуватиме мене про давні часи. Уважайте це жіночою інтуїцією. Ви знали, що Річард Флінн намагався написати книгу про справу Вайдера?

— Так, я знаю. Я читав уривок цього рукопису. Джон Келлер, репортер, дав мені копію. Але дещо сталося, отож я хотів поговорити з вами.

Я розповів їй про Френка Споела та його версію. Вона уважно слухала, не перебиваючи.

— Репортер, напевно, не повірив, що в мене не було роману ні з Річардом Флінном, — сказала Лора, — ані, звичайно, з професором Вайдером. Але все, що той чоловік говорить, скидається на правду, чи не так?

— Докторе Вестлейк, я не думаю, що Френк Споел убив професора. Той, хто мав ключі від будинку, увійшов тоді, коли Френк ще не пішов. Професор був ще живий. Ця людина майже віч-на-віч зіткнулася зі Споелом, якому в останній момент вдалося втекти через скляні двері. Повторюю: професор був ще живий. Споел просто хотів дати йому урок. Але коли людина лежить непритомна на підлозі й ви сильно б’єте її по голові бейсбольною битою — отже, хочете її вбити. У будь-якому разі той, хто прийшов, не викликав швидку допомогу. Чому? Гадаю, та людина діяла як хижак-опортуніст, що скористався ситуацією. Вайдер лежав на підлозі непритомний, скляні двері були відчинені, отже, цілком можливо, що хтось удерся, побив його і зник. Цього чоловіка звинуватили б у вбивстві.

— І ви хочете спитати мене, чи часом не я була тією людиною, тим хижаком-опортуністом, як ви висловилися?

Я не відповів, і вона продовжила:

— Містере Фріман, того вечора я не пішла в будинок професора. Я не була там декілька тижнів.

— Міс Вестлейк, ця ваша подруга, Сара Гарпер, забезпечила вас фальшивим алібі та збрехала нам. І ви теж брехали нам. Джон Келлер говорив із нею і віддав мені свої записи. Зараз Гарпер у штаті Мен, але за потреби вона дасть свідчення.

— Я підозрювала, що ви це знаєте. Містере Фріман, Сара — дуже вразлива людина. Якби на неї натиснули, вона одразу б розкололася й розказала вам правду. Я пішла на ризик, коли попросила її сказати, що ми були разом. Але я намагалася не потрапити в газети, не хотіла, щоб журналісти переслідували мене. Я не хотіла жодних брудних інсинуацій щодо професора. Це все. Я не боялася, що мене звинуватять у вбивстві, це була лише спроба уникнути скандалу.

— Де ж ви пропали того дня після лекцій? У рукописі Річард Флінн стверджував, що ви з ним не зустрічалися. І, напевно, не зі своїм хлопцем, Тімоті Сандерзом, інакше попросили б засвідчити його…

— Того дня я поїхала у клініку в Блумфілді, де зробила аборт, — коротко сказала вона. — Я завагітніла від Тімоті, перед його поїздкою в Європу. Коли він повернувся, я розповіла йому цю новину, та, здається, Тімоті не надто зрадів. Я хотіла вирішити проблему перед тим, як їхати додому на канікули, адже мала впевненість: мама помітить, що відбувається. Я навіть не сказала Тімоті, куди їду, і поїхала в клініку. Я пізно приїхала додому і сильно посварилася з Річардом Флінном. Він не пив, але, думаю, що тоді добряче напився. Того вечора він був із професором, який нібито сказав йому, що я була його коханкою. Я зібрала речі та поїхала до Сари. У будь-якому разі після свят я збиралася переїжджати. Тепер розумієте, чому я не хотіла розповідати вам, де була того дня, і чому попросила Сару сказати, що ми були разом? Я завагітніла, люди говорили про мій роман із професором, і преса могла знайти зв’язок між…

— Той репортер, Келлер, зробив висновок, що ви вкрали рукопис Вайдера та опублікували його під своїм іменем.

— Який рукопис?

— Рукопис вашої першої книжки, яка вийшла через п’ять років після тих подій. У своєму проекті Флінн наголосив, що ви розказали йому про дуже важливу книжку, над якою працював Вайдер, що значно б змінила хід гри, щось про зв’язок між психічними стимулами і реакціями. Насправді це було предметом вашої першої книжки, так?

— Так, було, але я не крала рукопис професора, — заперечила вона. — Містере Фріман, рукопису, про який ви говорите, не існує. Я дала професору план своєї дисертації й кілька перших розділів. Він був у захваті від моєї ідеї та дав мені деякі нові матеріали, після чого все поступово змішалося, і він почав вважати це власною працею. Я знайшла заявку, яку він послав у видавництво та в якій стверджував, що рукопис готовий до видання. Насправді в нього не було справжнього проекту книжки, а тільки ті кілька розділів із моєї роботи і непоєднувана суміш частин із його старих книжок…

— Можна запитати, коли та як ви знайшли заявку, про яку говорите?

Вона відпила вина, прокашлялася, а потім сказала:

— Гадаю, тоді, коли він попросив мене навести лад у паперах, не знаючи, що серед них була і ця заявка.

— І коли це сталося? Ви сказали, що давно не навідували його.

— Ну, я не можу згадати, коли знайшла цю заявку, але це була головна причина, чому я почала уникати відвідувань. Він розірвав стосунки з людьми, з якими працював, і не зміг зосередитися на завершенні книги. Разом з цим, він хотів справити враження на університет, у якому він із наступного року мав розпочати роботу. Професор хотів повернутися в Європу.

— І який це університет?

— Думаю, Кембридж…

— А хто були ці загадкові люди, з якими він працював?

— Ну, вони не настільки загадкові, як уважав професор. Наскільки я знаю, він співпрацював із науково-дослідним відділом військового відомства, яке хотіло вивчати довгострокові наслідки психологічних травм у суб’єктів, змушених діяти в екстремальних умовах. Улітку 1987 року контракт закінчився. Але іноді професор був схильний впадати в істерику. Деякою мірою йому подобалося вважати, що на нього тисне агентство, залучене до різноманітних таємних справ, і його залякують, бо він надто багато знає. Можливо, це була несвідома компенсація факту, що його кар’єра занепадала. За кілька років до трагедії радіо- і телевізійні ток-шоу та інтерв’ю в газетах стали для нього важливішими, ніж наукова кар’єра. Йому подобалося, коли його впізнавали на вулиці, й в університеті він почувався вищим за інших викладачів. Іншими словами, він став зіркою. Але проігнорував істинно важливу частину його роботи, і це мало свої наслідки — він не міг сказати нічого нового, що почав усвідомлювати.

— Але Сара Гарпер…

— Містере Фріман, у Сари були серйозні проблеми! Не думаю, що вона взяла академічну відпустку, бо вбили професора Вайдера. Ми прожили разом рік, і я добре її знала.

— Гаразд, отже, опублікована книга — не проект Вайдера?

— Звичайно, що ні! Я опублікувала свою книжку, щойно змогла її закінчити, після кандидатської дисертації. Тепер я думаю, що вона структурована доволі кострубато, і дивуюся, чому тоді вона була такою популярною.

— Але перший розділ вашої книги на сто відсотків схожий на той розділ, котрий професор надіслав у видавництво. Келлер отримав заявку професора. Ви сказали, що ви це бачили.

— Це тому, що він украв його в мене, я ж вам казала.

— Отже, Вайдер збирався вкрасти вашу роботу… Чому ж ви не пробували нічого зробити? Коли ви знайшли той примірник, заявку відправили у видавництво. Якщо б його не вбили, ймовірно, він опублікував би книгу під своїм іменем. Я маю на увазі вашу книгу.

— Якби я звинуватила таку важливу особу в інтелектуальному шахрайстві, мене би вважали параноїчкою. Я була ніким; він був одним із найвідоміших психологів країни.

Лора мала рацію. Але, з іншого боку, вона здавалася дуже цілеспрямованою людиною і йшлося про працю всього її життя, її шанс отримати визнання. Мені було неважко уявити, що б вона зробила, якби хтось намагався якось завдати їй болю, особливо якщо це стосувалося її кар’єри.

— Отже, повернімося до ночі, коли вбили професора. Того вечора, коли ви посперечалися з Флінном і пішли геть, він залишився вдома?

Вона відповіла не одразу.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Він узяв своє пальто і вийшов із дому раніше за мене.

— Пам’ятаєте, о котрій годині?

— Я повернулася додому близько двадцятої, а він прийшов одразу після двадцять другої. Гадаю, він знову пішов о двадцять третій.

— Отже, Флінн устиг би повернутися у Вест Віндзор близько півночі.

— Так.

— Перед виходом він викликав таксі?

— Мабуть. Я не пам’ятаю.

— Того вечора він сперечався з професором?

— Я не дуже добре пам’ятаю… Він був розгніваний. Пішов, грюкнувши дверима, бо я сказала йому, що якби професор попросив мене переспати з ним, я б, напевно, так і зробила, але він ніколи не просив. Це була правда. По-перше, мені видавалося кумедним, що Річард закохався в мене, але це втомлює. Він ставився до мене так, ніби я його зрадила чи щось таке. Я хотіла раз і назавжди покласти цьому край. На жаль, мені не вдалося. Згодом він ще довго мене переслідував, навіть після того, як ми обоє закінчили Принстон.

— Скрізь були розкидані папери, і шухляди були відкриті, наче вбивця або ще хтось щось поспіхом шукав. Але це не Споел, адже він, почувши, що хтось заходить, утік через скляні двері. Гаразд, може, це був Флінн, який устиг туди повернутися. Але якщо так, чому його зацікавили документи?

— Я не знаю, містере Фріман. Я розповіла вам усе, що пам’ятаю.

— У чому він зізнався, коли торік вам телефонував? Він розповів вам про ту ніч щось, чого ви не знали?

— Ні, не зовсім. Річард був засмучений, і його слова були беззмістовні. Я зрозуміла лише те, що він звинувачував мене в причетності до смерті Вайдера і що я використала його для досягнення своєї брудної мети. Він був жалюгідний, але не страшний.

Вона жодного разу не сказала, що шкодує через трагічну смерть Флінна чи через смерть професора. Її голос був сухий та аналітичний, тож я припустив, що її кишені наповнені ретельно підготовленими відповідями.

Ми покинули бар, і я допоміг їй зловити таксі. Я ледь не залишив підписану книжку на столі, але вона посміхнулася і зауважила, що це непідхоже чтиво для клієнтів такого місця.

— Що ви плануєте робити з цією історією? — спитала вона мене, перш ніж сісти в машину.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, нічого. Після того як Споел зізнався, його адвокат намагався відновити справу, але марно. Його стратять через декілька тижнів — кінець дороги. Здається, справа залишиться невирішеною.

Здавалося, вона відчула полегшення. Ми потиснули одне одному руки, і вона сіла в таксі.

Я перевірив телефон і помітив отримане повідомлення від Діани. Вона дала знати, що приїде наступного вечора, і дала мені номер рейсу. Я відповів, що заберу її з аеропорту, попрямував у гараж, де раніше залишив автомобіль, і поїхав додому.

Наступного ранку я майже випадково натрапив на телефонний номер.

Я зробив копію списку вихідних і вхідних дзвінків із телефону Дерека Сіммонза до і після вбивства його дружини і вирішив глянути на нього. Було двадцять вісім викликів, і у п’ять стовпчиків вказувалися номер, адреса, номер абонента, а також дата і тривалість дзвінка.

Одна з адрес здалася знайомою і привернула мою увагу, але ім’я Джессі Е. Бенкс ні про що мені не говорило. Дзвінок тривав п’ятнадцять хвилин і сорок одну секунду. Потім я згадав, де адреса, тому перевірив ще дещо. Очевидно, що тоді, 1983 року, ці ім’я та номер для слідчих не стосувалися справи, але для мене вони були дуже важливі. Та в грудні 1987 року, коли я почав розслідування смерті Вайдера, мені навіть на думку не спало пов’язати цей випадок із іншим, який стався чотири роки перед тим.

Потім мені спало на гадку дещо інше. Я згадав вираз Дерека Сіммонза в день, коли він обірвав нашу розмову, заінтригувавши мене цим, тому я перевірив деякі деталі у «Вікіпедії».

Наступні дві години я намагався пов’язати воєдино всі деталі цих двох справ — Сіммонза і Вайдера, і все почало сходитися. Я зателефонував співробітнику прокуратури округу Мерсер, ми зустрілися і довго говорили, розклавши на столі мої папери. Він зателефонував начальнику поліції Брокато, узгодив деталі, і потім я пішов додому.

Удома в шафці на першому поверсі я тримав пістолет Beretta Tomcat 32. Я дістав його з коробки, перевірив запобіжник і спусковий гачок і вставив обойму на сім куль. Це був прощальний подарунок від відділу перед моїм виходом на пенсію. Я ніколи його не використовував. Витерши ганчіркою мастило, я поклав пістолет у кишеню куртки.

Я припаркував машину біля поліційної дільниці й хвилин десять чекав за кермом, переконуючи себе, що ще маю час передумати, повернути назад, забути про все це. Через кілька годин приїде Діана, і я вже замовив столик у корейському ресторані в районі Палісейдз-парк.

Але залишити це просто так не міг. Я вийшов із машини і попрямував дорогою до будинку. У голові крутилася стара пісня Персі Следжа «Темний кінець вулиці». На кожному кроці пістолет у кишені стукався об моє стегно, через те в мене виникло відчуття, що станеться щось погане.

Я піднявся дерев’яними сходами і подзвонив. Через кілька хвилин Дерек Сіммонз відчинив двері й зовсім не здивувався, побачивши мене.

— А-а-а, знову ви… Заходьте.

Він повернувся і зник у коридорі, залишивши двері відчиненими.

Я пішов за ним і, коли зайшов у вітальню, то помітив дві великі валізи і сумку поряд з диваном.

— Кудись їдете, Дереку?

— У Луїзіану. Вчора померла Леонорина мама, і жінка має бути там на похороні, а потім хоче продати будинок. Вона сказала, що не хоче залишатися там сама, і я подумав, що зміна обстановки мені не зашкодить. Кави?

— Дякую.

Він пішов на кухню, приготував каву і приніс два великих горнятка, одне з яких поставив переді мною. Потім він запалив чергову сигарету і пильно дивився на мене порожнім виразом гравця в покер, який намагається вгадати карти інших хлопців.

— Чого ви від мене хочете цього разу? — запитав він. — Маєте в кишені ордер чи просто раді мене бачити?

— Дереку, я ж казав, що давно на пенсії.

— Ніколи не можна передбачити.

— Дереку, коли ви все пригадали? У вісімдесят сьомому? Раніше? Чи не втрачали пам’яті, а просто все вигадали?

— Чому питаєте?

— «Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю». Ви сказали, що були на стадіоні, коли диктор оголосив це після восьмихвилинних аплодисментів у пам’ять про Турмана Лі Мансона, який загинув у авіакатастрофі в штаті Огайо. Але це сталося в сімдесят дев’ятому році, Дереку. Звідки ви знаєте, що в сімдесят дев’ятому ви були у Бронксі на стадіоні й що чули це власними вухами?

— Я вам казав, що після аварії намагався дізнатися все про себе і…

— Нісенітниця, Дереку. Ви не можете дізнатися про щось подібне, це можна тільки запам’ятати. У сімдесят дев’ятому ви вели щоденник? Ви це записали? Не думаю. І ще. Чому ви телефонували Джозефу Вайдеру того ранку, коли нібито знайшли тіло дружини? Коли ви насправді зустрілися з ним уперше? Коли та як ви з ним домовилися отримати висновок експерта на вашу користь?

Деякий час він просто сидів, курив, уважно на мене дивився і нічого не казав. Він залишався спокійним, але зморшки на його обличчі були глибшими, аніж я пам’ятав. Потім він запитав:

— Вас прослуховують?

— Ні.

— Можна перевірити?

— Зараз покажу, що я чистий.

Я встав, відвернув лацкани мого піджака, опісля повільно розстебнув сорочку і повернувся.

— Бачите, Дереку? Жодних дротів.

— Добре.

Я знову сів на диван і чекав, поки він заговорить. Я був упевнений, що він довго чекав, щоб розповісти комусь усю історію. Покинувши місто, сюди він більше не повернеться. Я зустрічав багатьох таких хлопців, як він. Настає момент, коли розумієш: людина перед тобою готова розповісти правду, і в той момент наче чуєш клацання, ніби набираєш правильну комбінацію, щоб відкрити сейф. Але поспішати не можна. Треба, щоб це сталося само собою.

— Ви з біса хороший… — Він замовк. — Як ви дізналися, що того ранку я розмовляв із Вайдером по телефону?

— Подивився на список викликів. Вайдер тільки-но купив будинок і номер телефону ще не перевели на його ім’я. Колишній господар, Джессі Е. Бенкс, помер, і будинок продали через агентство нерухомості. Поліціянт, який перевірив дзвінки, зайшов у глухий кут, тож у них не було зачіпок. Навіть якщо б вони знайшли ім’я Вайдера, на той момент це не мало ніякого стосунку до справи. Однак ви вчинили нерозважливо. Дереку, навіщо ви телефонували Вайдеру з домашнього телефону? Невже поблизу не було телефонних будок?

— Я не хотів виходити з дому, — сказав він, загасивши сигарету, яку викурив до фільтра. — Я боявся, що мене помітять. І мені швидко треба було поговорити. Я не знаю, чи не арештували би мене на місці, як тільки би приїхав патруль.

— Ви вбили її, так? Маю на увазі вашу дружину.

Він похитав головою.

— Ні, не я, навіть якби вона цього заслуговувала. Все було саме так, як я сказав, — я знайшов її в калюжі крові. Але я знав, що вона мене зраджує…

І в наступні півгодини він розповів мені таку історію.

Коли він потрапив у психіатричну лікарню під час останнього року в школі, його життя пішло шкереберть. Усі думали, що він божевільний, а коли Дерек вийшов, однокласники почали його уникати. Він відмовився від ідеї вступити до коледжу, пішов на низькооплачувану роботу. Батько знявся з місту, а його залишив. Оскільки мати померла, коли Дерек був надто юний, він залишився абсолютно сам і близько десяти років жив, як робот, проходячи курс лікування. Йому сказали, що він повинен вживати ліки до кінця життя, але були неприємні побічні ефекти. Зрештою, він перестав приймати таблетки.

Через дев’ять років після закінчення школи він зустрів Анну, і все змінилося, принаймні спочатку. Він закохався в неї, і вона, здавалося, теж була в нього закохана. Дерек розповів, що Анна до вісімнадцяти років жила в дитячому будинку в Род-Айленді. Вона спала на вулиці, зв’язалася зі шпаною і в дев’ятнадцять стала повією в Атлантик-Сіті. Вона опустилася на саме дно, а потом зустріла Дерека в Принстоні на стоянці біля мотелю, у якому він лагодив опалювальну систему.

Дівчина переїхала до нього. Приблизно через два тижні їх навідали двоє озброєних дужих хлопців, які повідомили, що дівчина заборгувала їм гроші. Дерек нічого не сказав. Він пішов у банк, зняв п’ять тисяч баксів — усі свої заощадження — і віддав їм. Хлопці взяли гроші й пообіцяли дати їй спокій. Приблизно через два місяці, перед Різдвом, Дерек освідчився Анні.

Деякий час, за словами Дерека, все було добре, але через два роки все пішло шкереберть. Анна напивалася і зраджувала його за першої-ліпшої нагоди. Це були просто випадкові сексуальні контакти з незнайомцями, і, здається, її не цікавило, дізнається Дерек про це чи ні. На публіці вона трималася, але коли залишалися вдвох, все кардинально змінювалося — ображала і принижувала, називала божевільним і невдахою, дорікала через їхнє бідне існування, бо він не заробив більше грошей. Анна постійно погрожувала піти.

— Чоловіче, вона була справжнім стервом. Знаєте, що вона відповіла мені, коли я сказав, що хочу дітей? Що не хоче мати таких дебілів, як я. Це вона сказала хлопцеві, який підібрав її на стоянці й одружився з нею. Чому я все терпів? Адже не було вибору — вона зводила мене з розуму. Вона могла робити що завгодно, але я все одно не кинув би її. Фактично я завжди боявся того, що Анна кине мене заради якогось придурка. Мені ввижалося, що на вулиці всі з мене глузують.

Згодом її поведінка змінилася. Анна почала краще вдягатися, робити макіяж. Припинила пиячити і здавалася щасливішою, ніж будь-коли. А ще почала ігнорувати Дерека. Пізно приходила додому і йшла рано-вранці, тому вони майже не бачилися і зовсім не говорили. Вона навіть не хотіла з ним сваритися.

Невдовзі стало зрозуміло, що відбувається.

— Я пішов за Анною і побачив, як вона зі старшим чоловіком заходить у готельний номер. Вірите чи ні, та я нічого їй не сказав. Я просто молився, щоб він її кинув і щоби все закінчилось. Я згадав, як жахливо було мені самому, до зустрічі з нею.

— І що то виявився за чоловік?

— Джозеф Вайдер. Багатий, владний і знаменитий. І він не знайшов нічого кращого, ніж сплутатися з моєю дружиною, жінкою, на тридцять років молодшою за нього. Я так і не дізнався, як, чорт забирай, вони зійшлися. Багато професорів та студентів із університету зависали в кафе, де вона працювала, отож, імовірно, там вони й зустрілися. Я був трохи божевільним, це правда, але ж не ідіотом. Я знав, що Вайдер зробить усе можливе, щоб не вплутуватися в скандал.

Отже, того ранку, коли вбили його дружину, Дерек зателефонував професору. Він ще раніше знайшов його домашній номер, коли порпався в речах Анни. Дерек розповів про вбивство і припустив, що поліція намагатиметься зробити його цапом-відбувайлом у такій ситуації. Погрожував затягнути в цю справу й Вайдера, адже знав, що ті були коханцями. Він також сказав, що давно є пацієнтом психіатричної лікарні, тому Вайдер із легкістю зможе організувати все в такий спосіб, щоб його визнали невинним через неосудність і направили в судово-психіатричну лікарню.

Нарешті його заарештували і звинуватили у вбивстві своєї дружини. Дерека офіційно визнали неосудним і відправили в психіатричну лікарню Трентон. Під приводом особливого професійного інтересу в цій справі Вайдер неодноразово відвідував його. Він обіцяв, що протягом трьох місяців Сіммонза переведуть у лікарню Марлборо, у набагато кращі умови. Але перш ніж це сталося, у Трентоні на Сіммонза напав один із пацієнтів.

— Коли я вийшов із коми, то нікого не впізнавав, навіть не знав, як опинився в лікарні. Я не міг пригадати свого власного імені. Вони зробили всі аналізи та дійшли висновку, що моя амнезія справжня. Я справді нічого не пам’ятав. Вайдер видавався мені доброзичливим, турботливим лікарем, зворушеним цією жахливою ситуацією, у якій я опинився. Він обіцяв безкоштовне лікування, й мене перевели в Марлборо. Мене вразила його доброта. Проте декілька місяців провів у Марлборо, а пам’ять не відновлювалася. Звичайно, довелося з’ясувати, хто я, хто мої батьки, у яку школу ходив і таке інше. Ніщо з цього не тішило — смерть мами, психлікарня, нікудишня робота, зрада дружини і звинувачення у вбивстві. Я не захотів з’ясовувати далі. Я був невдахою. І вирішив, що коли вийду, то почну все спочатку.

Саме Вайдер очолював комісію, яка погодилася мене виписати. Навіть не довелося нікуди їхати, оскільки він знайшов мені житло неподалік свого будинку і взяв мене до себе на роботу різноробочим. Будинок мав непоганий вигляд, але був старий, і я завжди мусив щось лагодити. Не знаю, чи вам відомо, але з ретроградною амнезією ви забуваєте про те, що пов’язано з вашою особистістю, однак уміння і навички залишаються. Ви не забуваєте, як їздити на велосипеді, однак згадати, де і коли навчилися це робити, не можете. Отже, я вмів ремонтувати речі, але не уявляв, коли, чорт візьми, навчився це робити.

Для Дерека Джозеф Вайдер був святим. Він стежив за його лікуванням, щомісячно платив йому пристойну зарплатню за ремонти, брав його на риболовлю, тож вони разом проводили вечір принаймні один раз на тиждень. Якось він узяв його в університет і провів сеанс гіпнозу, але не повідомив результат.

Одного разу ввечері в середині березня 1987 року Дерек був удома, клацав каналами і шукав, який би фільм подивитися. Невдовзі він наткнувся на новини на «Першому каналі новин Нью-Йорка» про хлопця з округу Берґен, який наклав на себе руки. «Та це ж Стен Маріні», — сказав собі Дерек, побачивши на екрані фото хлопця. Він уже збирався увімкнути інший канал, коли зрозумів, що Стен був у команді технічного обслуговування, коли Дерек працював у «Сіменс». Стен одружився приблизно тоді ж, коли і Дерек, та переїхав у Нью-Йорк. Він також зрозумів, що це означало. Він згадував те, чого йому ніхто не сказав і про що він не читав.

— Це було, як у Техасі, коли там відкривають нове нафтове родовище і нафта високо б’є з-під землі. Кришка, що закривала мою підсвідомість, відкрилася, і тут (бац!) усе вийшло на поверхню. Чоловіче, я не міг описати свого почуття. Це було схоже на перегляд фільму зі швидкістю, у сто разів більшою, ніж звичайна.

Дерек одразу захотів зателефонувати чоловіку, якого вважав своїм благодійником, але потім вирішив: уже занадто пізно його турбувати. Він боявся, що знову все забуде, тому знайшов зошит і почав записувати все згадане.

Він встав і спитав мене, чи не хочу я вийти надвір. Я хотів залишатися там, де був, позаяк не знав, чи в нього часом нема захованого десь пістолета, але не хотів його засмучувати, тому пішов. Він був майже мого зросту, однак значно сильніший. У разі бійки в мене не залишалося жодних шансів, хіба що застосувати пістолет, який я тримав у кишені. Цікаво, чи він його помітив.

Я пішов за ним у неохайний двір, на ділянках голої землі проростали пучки трави, а посеред двору валялися шматки бруківки і стояла іржава гойдалка. Дерек глибоко вдихнув тепле післяполудневе повітря, знову закурив, а потім, не дивлячись мені в очі, продовжив свою розповідь.

— Я згадав усе, так ніби це трапилося вчора: як зустрів Анну, як було добре спочатку та як потім вона почала мене зраджувати, як дізнався про її роман із клятим професором коледжу, як вона виставила мене дурнем, згадав, що сталося того ранку, розмову з Вайдером, мій арешт і важкі часи в лікарні. Я вивчив назви таблеток, які прописав мені Вайдер, потім пішов у аптеку і запитав, чи вони від амнезії. Мені відповіли, що таблетки від грипу та розладів шлунка. Тип, якого я багато років уважав своїм приятелем і благодійником, був, по суті, всього лише охоронцем, який боявся, якби якось одного дня я згадав, що ж насправді відбулося. Він тримав мене неподалік, щоб приглядати за мною, розумієш? Чоловіче, мені здавалося, що моя голова вибухне… Кілька днів я навіть не виходив із дому, а коли прийшов Вайдер, то поскаржився на нездужання. Я майже шкодував, що позбувся триклятої амнезії.

— Невже Вайдер відчув?

— Не думаю. У нього була купа своїх справ. А мене він сприймав просто як старий мотлох. Насправді для нього я став невидимим. Він більше не боявся, що я можу щось сказати чи зробити. Він хотів поїхати в Європу.

— І тоді ви його вбили.

— Після повернення пам’яті я постійно про це думав, але не хотів потрапити до в’язниці чи божевільні. Того дня я забув інструменти в його будинку. Спочатку ремонтував туалет на першому поверсі, і ми разом пообідали. Наступного ранку мав роботу недалеко від місця, де жив, отож вирішив зайти до Вайдера й забрати інструменти. Перш ніж подзвонити у двері, я пішов на задній двір і побачив, що у вітальні горить світло. Професор сидів за столом із тим студентом, Флінном.

— Ви бачили хлопця, про якого я говорив, Френка Споела?

— Ні, але з розказаного вами випливає, що я ледь з ним не зіткнувся. Я обійшов будинок, відчинив двері й побачив інструменти біля вішалки; Вайдер, імовірно, знайшов їх у ванній і поставив їх там для мене. Я забрав інструменти і пішов. Він навіть не зрозумів, що я приходив. Вони обоє розмовляли у вітальні. Дорогою додому я сказав собі: коли щось станеться, той малий стане головним підозрюваним. Він по вуха закоханий у ту саму дівчину, що й старий, отже, це стане мотивом. Близько одинадцятої я зайшов до бару, щоби просто там засвітитися, — це було б моїм алібі. Я поговорив із власником, який мене знав. Він вже збирався закриватися. Я знав, що він ніколи не носить годинника, і, до того ж, на стіні годинника теж не було. Перш ніж піти, я сказав йому: «Ей, Сіде, вже північ. Я краще піду».

Коли він давав свідчення, то мовив: була північ, згадавши, що це я йому сказав, розумієте? Я ще не знав, як чинити. Це було як уві сні — не знаю, як описати. Я не був певен, що студент поїхав; погода, як і раніше, була поганою, і я подумав: можливо, Вайдер запропонує йому переночувати. У мене зберігся невеликий шкіряний кийок — я знайшов його кількома місяцями раніше в бардачку машини, яку ремонтував. Не знаю, чи ви колись мали з таким справу, але це дуже гарна зброя.

— У мене був такий ще в 1970-х.

— Отже, я пішов туди, тихо відчинив вхідні двері й увійшов усередину. Світло все ще горіло, і коли я зайшов, побачив його на підлозі, всюди була кров. Професор лежав із розбитим обличчям. Вікна були широко відчинені. Я їх зачинив і скрізь вимкнув світло. У мене був із собою ліхтарик.

Він повернувся до мене.

— Я був упевнений: це зробив Флінн. Гадав, що коли я пішов, то вони посварилися і побилися. Коли ви так сильно когось б’єте, то завжди є ризик вбити, чи не так? Один сильний удар, бац! Кінець! Я не знав, що робити. Одна справа вдарити типа, який зробив із мене дурня і прикидався другом після того, як трахнув дружину, а мене посадив у божевільню, тільки щоб стати моїм тюремником, але зовсім інше — вдарити когось, хто лежить на підлозі, швидше за все, мертвий, аніж живий. Знаєте, гадаю, я б пішов і залишив його там або викликав би швидку, хтозна… Але коли я схилився над ним із ліхтариком, він розплющив очі й подивився на мене. І я побачив його очі, і згадав, як прямував за ним у той вечір, коли Анна пішла в готельний номер, як я піднявся сходами і, наче придурок, прикладав вухо до дверей. Ніби я не знав, що відбувається всередині, я мусив іти і слухати, як він трахає її. Згадав сучку, що сміялася і називала мене імпотентом, і це після того, як я врятував її. Це було останньою краплею. Я взяв кийок і сильно його вдарив один раз. Замкнув двері, викинув кийок в озеро і пішов додому. Перш ніж лягти спати, я думав про Вайдера, який лежав там мертвий, весь у крові, й мушу сказати: я почувався добре. Я взагалі не шкодував про скоєне, точніше, про те, що закінчив розпочате іншим чуваком. Уранці я повернувся додому, а решту ви знаєте. Я думав, його побив Флінн, поки кілька днів тому тут не з’явилися ви. Поки сюди не приїхав той репортер, я про це навіть не думав. Для мене все травою поросло. І це все, чувак.

— Вайдер помер через дві години, принаймні так сказав патологоанатом. Ви могли би врятувати його, якби викликали швидку.

— Я знаю, що вони казали, але впевнений: він помер на місці. Це не має значення.

— Перш ніж вийти з будинку, ви повідкривали шухляди і порозкидали папери на підлозі, намагаючись інсценувати пограбування?

— Ні, чоловіче, я просто пішов.

— Ви впевнені?

— Так, я абсолютно впевнений.

На кілька хвилин я замислився, чи варто продовжувати.

— Знаєте, Дереку, я тут думав… Ви так ніколи й не дізналися, хто тієї ночі вбив вашу дружину?..

— Ні, я так і не дізнався.

— І вас це не непокоїло?

— Може, й непокоїло. То й що?

— Кохання всього вашого життя лежало на підлозі в калюжі крові, і спершу ви зателефонували її коханцеві й попросили його врятувати ваш зад. Ви подзвонили 911 через вісім хвилин після розмови з Вайдером. Досить дивно, вам так не здається? Просто цікаво: чи професор справді вам повірив? Ви обговорювали з ним це вбивство віч-на-віч?

Він витягнув із кишені пачку цигарок і побачив, що вона порожня.

— У мене є ще одна в майстерні, — сказав він, показуючи на скляну веранду.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся втнути дурницю, — сказав я, і він із подивом подивився на мене.

— А, ви про… — сказав він і почав сміятися. — Вам не здається, що ми занадто старі, щоб грати в ковбоїв? Зброї тут нема, не хвилюйтеся. Я ніколи в житті не тримав зброї.

Коли Дерек пішов у майстерню, я засунув праву руку в кишеню і великим пальцем повільно зняв пістолет із запобіжника. Потім звів курок і тримав його, затиснувши в руці. Я працював поліціянтом понад сорок років, але мені ніколи ні в кого не доводилося стріляти. Через брудну шибку я побачив, як Дерек нишпорив на верстаку, де були порозкидані всілякі речі. Потім він нахилився і почав ритися в коробці. Через кілька хвилин повернувся, тримаючи між великим і вказівним пальцем правої руки пачку «Кемел».

— Бачите? Можете вийняти руку з кишені. У вас там пістолет, правда?

— Так і є.

Він закурив, засунув пачку назад у кишеню і запитально на мене подивився.

— Ну що? Думаю, ви розумієте, що я не повторюватиму все це поліціянтові. Маю на увазі, справжньому.

— Я знаю.

— Але ви думаєте, що я вбив Анну, так?

— Так, гадаю, ви вбили її. У той час слідчі ретельно дослідили її минуле, шукаючи потенційних клієнтів. Я читав звіт. Дереку, вона не була повією. До зустрічі з вами вона приблизно два роки працювала барменкою в Атлантик-Сіті в місці під назвою «Рубіз Кафе». Її описували як гарну дівчину, порядну і розумну. Напевно, це все було у вашій голові — маю на увазі поганих хлопців і вимагання грошей, її важке минуле, те, що вона спала з великою кількістю людей і сміялася над вами за вашою спиною. Насправді цього всього не було, ви це вигадали. Я навіть не впевнений, що в неї був любовний зв’язок із професором. Може, вона просто попросила його про допомогу. Коли повернулася пам’ять, ваші нічні жахіття повернулися, так?

Він дивився мені просто в очі, облизуючи нижню губу.

— Думаю, вам краще піти. Це не моя справа, вірите ви чи ні. Я збираю речі.

— Дереку, час грати в бейсбол, хіба ні?

Він тицьнув указівним пальцем лівиці на мене, закручуючи великий палець так, щоб рука мала форму пістолета.

— Ви тямите в цьому, я серйозно.

Він показав мені на двері.

— Дереку, коли Леонора поїхала в Луїзіану?

— Десь два тижні тому. Чому питаєте?

— Та просто. Бувайте.

Я відчував його погляд у себе на спині, аж поки не повернув за ріг. Дерек, здавалося, не знав, що тепер усе робиться без дротів. Просто в нагрудну кишеню куртки ставлять спеціальний олівець.

Через кілька хвилин, коли я виїжджав із Візерспун-стрит, почув поліційні сирени. Десь у досьє на Сіммонза було вказано, що його батько давно переїхав в інший штат і зник. Цікаво, чи хтось перевірив цю історію. Він сказав мені, що Вайдер якось його загіпнотизував. Чи ж дізнався професор, на що здатний його пацієнт? Якого біса він дав такому збоченцю ключі від свого будинку? Чи ж він був упевненим, що його амнезія незворотна і що Сіммонз назавжди залишиться бомбою без детонатора? Але детонатор був там весь час.

Тільки дорогою в аеропорт я згадав назву Фліннової книжки і лабіринти кривих дзеркал, які бачив на карнавалах, коли був малим, — все, що ти бачив, потрапивши всередину, здавалося одночасно й істинним, і хибним.

Коли я під’їхав до платної магістралі, вже темніло. Я почав думати про зустріч із Діаною і до чого вона призведе. Нервував, ніби перед першим побаченням. Згадав про пістолет, дістав його з кишені, поставив на запобіжник і сховав у бардачок. Зрештою, я закінчив своє поліційне життя, не використавши пістолет, і добре, що так сталося.

Я знав, що забуду про цей випадок, як забув багато інших, з яких складалося моє життя, ці історії, напевно, були ані кращі, ані гірші за будь-які інші. Якби мені довелося вибрати тільки один зі своїх спогадів, історію, яку я запам’ятаю до самого кінця, спогад, який містер Альцгеймер ніколи не зможе в мене відняти, то хотів би запам’ятати цю спокійну, тиху, багатообіцяючу поїздку до аеропорту, коли знав, що знову побачу Діану і, можливо, вона вирішить залишитися.

Я бачив, як вона проходить через вихід і помітив, що в неї була тільки одна невелика сумка, ручний багаж, який беруть у дуже коротку поїздку. Я помахав їй, і вона помахала у відповідь. Кілька секунд потому ми зустрілися біля кіоску з книжками, і я поцілував її в щоку. У неї були інший колір волосся, нові парфуми й пальто, якого я раніше не бачив, але всміхалася мені так, як завжди.

— Це все, що ти захопила з собою? — запитав я, взявши сумку.

— Я найняла фургон, наступного тижня він привезе мої речі. Я збираюся на деякий час залишитися, отже, краще скажи своїй дівчині вимітатися, і то швидко.

— Ти говориш про Мінні Маус? Ді, вона пішла від мене. Думаю, що вона все ще закохана в того хлопця Міккі.

Ми йшли до стоянки, тримаючись за руки, сіли в машину і покинули аеропорт. Вона розповідала мені про нашого сина з дружиною та нашу онуку. І, слухаючи її голос, я відчував, що всі спогади про злочин, який не давав мені спокою вже кілька місяців, відлітають один за одним, зникаючи десь на шосе, як розвіяні вітром сторінки старого рукопису.