Книга дзеркал

Один

Я почав говорити з мертвими, щоб віднайти правду.

Як сказав би Курт Воннеґут-молодший, був дві тисячі сьомий рік, і Джон Келлер потрапив у скрутні життєві обставини. Це про мене. Радий знайомству. Я пройшов курс письменницької майстерності в університеті Нью-Йорка, і, чесно кажучи, мене вабили власні ілюзії, немов метелика небезпечний блиск електричної лампочки. Я винаймав невеличку квартиру на мансардному поверсі в Нижньому Іст-Сайді разом із фотографом-початківцем, Нілом Бовманом, і надсилав довгі та марні листи в літературні журнали, сподіваючись, що хтось із редакторів нарешті запропонує мені роботу. Але, здавалося, ніхто з них не зміг помітити мою геніальність.

Дядько Френк, мамин старший брат, знайшов золоту жилу в середині вісімдесятих, інвестуючи в індустрію інформаційних технологій, яка саме тоді почала нарощувати свою масу. Дядькові було ледь за п’ятдесят, і жив він у шикарних апартаментах у Верхньому Іст-Сайді. Здається, в ті дні він нічим іншим не займався, лише скуповував антикваріат і зависав із чарівними панянками. Він був стильно вдягненим красенем, із засмагою із солярію. Час від часу він запрошував повечеряти в нього вдома або в ресторані й презентував мені дорогі подарунки, які пізніше я продавав за півціни хлопцю на ім’я Макс, що мав домовленість із власниками якоїсь підозрілої крамниці на заході 14-ї вулиці.

Антикварні меблі в дядьковій вітальні купили в Італії багато років тому. Стільці з різьбленого дерева були оббиті коричневою шкірою, а дотик часу надавав їм вигляду зморшкуватих щік. Спинка одного злощасного стільця відвалилася, чи щось там таке, — не можу згадати деталей.

І от мій дядько викликав відомого реставратора з Бронкса, до якого була розписана черга на кілька місяців наперед. Коли ресторатор почув, що Френк заплатить удвічі більше, коли той прийме його поза чергою, узяв свій ящик із інструментами й поїхав просто до дядькової квартири. За збігом обставин того дня там був і я. Реставратор, паруб’яга середнього віку, з поголеною головою, широкими плечима і допитливими очима, одягнений у чорне, як кілер, оглянув зламаний стілець, пробурчав щось, а потім отаборився на терасі. День був прекрасний, світило сонце, і будівлі Іст-Сайду в районі сімдесятих вулиць скидалися на гігантські блоки кварцу, що купалися в ранковій імлі. У той час як реставратор показував свою майстерність, я пив каву з дядьком Френком, обговорюючи дівчат.

Френк помітив, що майстер приніс із собою журнал, який залишив на столі. То був «Амперсанд», глянцевий журнал на сорока восьми сторінках. На третій сторінці, де було перелічено штат працівників редакції, виявилося, що видавала журнал компанія, якою керує Джон Л. Фрідман.

Дядько сказав, що вчився з Фрідманом в університеті Ратґерс. Вони приятелювали, але втратили зв’язок кілька років тому. Як щодо того, щоб дядько зателефонував йому і запитав про співбесіду? Я знав: зв’язки, як і гроші, керують світом, але був надто молодий і гадав: зможу знайти власний шлях, тому відмовився від пропозиції. І до того ж, сказав я йому, ретельно гортаючи журнал, у виданні писалося про окультизм, паранормальні речі та «Нью Ейдж», що мене зовсім не цікавило.

Френк попросив мене не бути настільки впертим. Він довіряв фінансовому досвіду свого старого приятеля, — ще в коледжі той міг вичавити гроші з сухої каменюки, — і хороший репортер повинен уміти написати про будь-яку річ. Зрештою, підсумував він, цікавіше писати про піраміду Хеопса, ніж про гру з м’ячем або побутове вбивство, і в будь-якому разі в наші дні всі читачі — недоумки.

Якоїсь миті до розмови долучився реставратор, коли ми запросили його випити з нами кави. Приглушеним голосом він повідомив, що, на його переконання, старовинні меблі зберігають у собі позитивну або негативну енергію людей, які багато років володіли ними, і що іноді він міг відчути цю енергію, торкнувшись певної речі: його пальці поколювали. Я пішов після того, коли Френк витягнув із бару пляшку бурбона, а реставратор почав розповідати йому про буфет, який приносив нещастя своїм власникам.

Через два дні Френк зателефонував мені на мобільний і повідомив, що Фрідман чекає мене у своєму офісі наступного дня. Йому потрібен був хтось, хто хоч трохи на тому знався. Головний редактор, трохи чудний чоловік, наповнив офіс диваками, що насправді не знали, як писати. Журнал запустили кілька місяців тому, але й досі не могли рушити з мертвої точки.

Але не тягнутиму кота за хвіст.

Я не хотів сваритися з дядьком Френком, тому наніс Фрідману візит. Він мені сподобався, і це почуття було взаємним. Він і двох слів не міг стулити про паранормальні явища, не вірив у привидів, але такий журнал мав свою нішу, особливо серед повоєнного покоління.

Він запропонував мені набагато більшу зарплату від очікуваної, тому я прийняв пропозицію на місці. Моя перша опублікована історія була про реставратора, оскільки я відчував, що завдячую йому своєму залученню до окультної журналістики. Я працював на «Амперсанд» два роки, протягом яких зустрів половину всіх диваків міста. Я відвідував спіритичні сеанси вуду в Інвуді, будинки з привидами у Східному Гарлемі. Я отримав листи від читачів, які здавалися більш причмеленими, ніж Ганнібал Лектер, і від священиків, які попереджали мене, що я прямую в саме горнило пекла.

Затим Фрідман вирішив закрити журнал і допоміг улаштуватися репортером у газету «Нью-Йорк Пост», де я пропрацював чотири роки, допоки друг не переконав мене приєднатися до нового видання, задуманого якимись інвесторами з Європи. Два роки потому, коли онлайн-газети винищили більшу частину того, що залишилося від маленьких друкованих щоденних газет, а також друковані видання зникали одне за одним, я опинився без роботи. Я започаткував блог, а потім сайт новин, який майже не приносив прибутку, і намагався заробляти на життя різними підробітками, озираючись на старі добрі часи, і був вражений тим, що в мої ледь за тридцять почуваюся динозавром.

Саме в той час друг, Пітер Кац, літературний агент із «Бронсон енд Меттерз», розповів мені про рукопис Річарда Флінна.

Ми познайомилися, коли я навчався в університеті Нью-Йорка, і заприятелювали. Він здавався надто сором’язливим і відлюдним — таких на вечірці можна помилково прийняти за фікус — але з дуже витонченим розумом, у нього можна було багато чого навчитися. Він уміло обходив усі хитромудрі пастки, які закладала його мама, змовляючись із сім’ями дівчат на виданні, й уперто залишався холостяком. Більше того, він вибрав професію літературного агента, хоча походив із давньої династії адвокатів, що зробило його в родині своєрідною білою вороною.

Пітер запросив мене на обід, і ми пішли в «У Кандіси», місцину на cході 32-ї вулиці. Незважаючи на початок березня, вже кілька днів мело, і вуличний рух був просто жахливий. Небо кольору розплавленого свинцю майже стікало на місто. Пітер був у настільки довгому пальті, що постійно спотикався, як один з семи гномів із мультику «Білосніжка». Він ніс старий шкіряний портфель, що похитувався у його правиці, коли той ухилявся від калюж на тротуарі.

Коли принесли салати, він розповів мені історію рукопису. Річард Флінн помер місяцем раніше, і його супутниця, дама на ім’я Данна Олсен, стверджувала, ніби не знайшла жодних слідів книжки.

Коли нам принесли стейки, Пітер виклав свою проблему. Він знав, що в мене достатньо репортерського досвіду, щоб зв’язати воєдино зовсім відмінні шматки інформації. Він розмовляв із керівництвом, і там уважають, що на ринку ця книжка матиме великий потенціал. Але сам по собі фрагмент рукопису вартістю в мільйон доларів не вартий навіть копійки.

— Я готовий поговорити з пані Олсен і домовитися, — сказав він мені, витріщившись. — Здається, то практична жінка, і хоча я впевнений, що переговори будуть важкими, та не думаю, що вона відхилить хорошу пропозицію. У заповіті Флінн залишив їй усю свою власність і майно, за винятком кількох предметів, які заповів своєму братові, Едді. З юридичної точки зору угода з пані Олсен захистить нас, розумієш?

— І як же ти думаєш, я зможу розшукати рукопис? — запитав я. — Гадаєш, я виявлю якусь секретну карту на звороті серветки? Або полечу на острів у Тихому океані й копатиму під пальмами-близнюками, які ростуть на північному заході острова?

— Слухай, не будь таким скептичним, — сказав він. — Флінн у тому уривку дав багато підказок. Ми знаємо основних персонажів, час та місце подій. Якщо не зможеш знайти рукопис, то відтвориш решту головоломки, а той фрагмент буде уведено в нову книгу, яку напишеш ти або замовний письменник. Зрештою, читачі зацікавлені в історії Вайдерового вбивства, а не в якомусь невідомому хлопцеві, що звався Річард Флінн. По суті, потрібно відтворити те, що відбулося в останні декілька днів життя Вайдера, зрозуміло?

Ця його вербальна звичка — постійне повторення «зрозуміло?» — викликала неприємне відчуття, наче він сумнівається в моїх розумових здібностях.

— Зрозуміло, — запевнив я його. — Але все це може бути марною тратою часу. Флінн, ймовірно, знав, що хотів сказати громадськості, коли розпочав написання книги, але в нас немає підказки, що саме шукати. Ми намагатимемося розкрити вбивство, яке сталося понад двадцять років тому!

— Лора Бейнз, інша головна героїня, ймовірно, все ще жива. Ти можеш знайти її. І я переконаний, що справа й досі в поліційних файлах. Це «висяк», як кажуть поліціянти, але я впевнений: файл зі справою ще зберігся в їхніх архівах.

Тоді він загадково підморгнув мені та стишив голос, мовби боявся, що хтось може підслухати нас.

— Кажуть, професор Вайдер проводив секретні психологічні експерименти. Тільки уяви, що ти можеш там нарити!

Останнє речення він вимовив тоном матері, яка обіцяє малому впертюху поїздку в Діснейленд, якщо той виконуватиме завдання з математики. Я був заінтригований, але ще не визначився.

— Піте, чи не спадало тобі часом на думку, що той хлопець, Флінн, може, просто все це вигадав? Не хочу говорити погано про мертвих, але, можливо, він вигадав історію про смерть когось відомого, щоб продати свою роботу, перш ніж помре. От тільки не встиг закінчити її.

— Знаєш, я думав про таку можливість. Але як ми матимемо впевненість, якщо не проведемо розслідування? З того, що я зміг з’ясувати на той момент, Річард Флінн не був патологічним брехуном. Він справді знав Вайдера і працював у нього, у нього були ключі від будинку, і якийсь час він проходив як підозрюваний у справі, — все це я дізнався з Інтернету. Але мені потрібен хтось такий, як ти, щоб викрити решту історії.

Він майже переконав мене, та я змусив його ще трохи попотіти. На десерт я замовив еспресо, а він — тірамісу.

Я допив каву і припинив його страждання. Сказав, що пристав на пропозицію, підписав контракт із пунктом про нерозголошення, який Пітер привіз із собою, а тоді він дістав паку паперів зі свого портфеля. Вручаючи їх мені, Пітер сказав, що це копія першого фрагмента рукопису Річарда Флінна з помітками, які він написав, що стане відправною точкою мого розслідування. Я засунув папери разом з копією контракту в сумку, яку постійно носив із собою ще з часів свого репортерства та яка була оснащена купою відділень і кишень.

Я провів його до метро, повернувся додому й увесь вечір провів, читаючи рукопис Річарда Флінна.

Два

Наступного дня я вечеряв зі своєю подругою Сем. Вона була на п’ять років старша за мене, закінчила Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі зі спеціалізацією «Англійська мова» і переїхала до Нью-Йорка, пропрацювавши на кількох телестанціях на Західному узбережжі. Вона була продюсером ранкових новин на «Першому каналі новин Нью-Йорка», відтак її день починався о п’ятій годині ранку і зазвичай закінчувався о восьмій вечора, тоді вона «вирубалася», незалежно від того, чи був я поруч, чи ні. Ми рідко могли говорити більше п’яти хвилин без того, що вона повідомляла мені про потребу відповісти на важливий дзвінок, запихаючи у вухо кліпсу з гарнітури hands-free.

Раніше вона вже була заміжня за хлопцем на ім’я Джим Салво, ведучим програми новин на невеликій телевізійній станції в Каліфорнії, бабієм, у якого після того, як йому стукнуло сорок, не залишилося нічого, крім шкідливих звичок і печінки, що заплила жиром. Шлюб цей тривав три роки. Ось чому вона одразу попередила мене, що не має ані найменшого бажання повторно виходити заміж до сорока, і доти вона не хотіла жодних зобов’язань.

Поміж телефонних дзвінків, дорікань офіціантці за те, що так пізно взяла в нас замовлення, та розповіді мені про сварку, яку вона мала зі своїми редакторами, Сем слухала мою розповідь про рукопис Річарда Флінна, що, здавалося, схвилювала її.

— Джоне, це може стати сенсацією, — сказала вона. — Щось у стилі Трумена Капоте, так? Читачі із задоволенням смакуватимуть подібну річ.

Це був найкращий вердикт, що Сем могла висловити на будь-яку тему. Для неї все, що не мало шансів зробити «сенсацію», не мало сенсу: чи то телевізійні новини, чи проект книжки, чи секс.

— Так, може, якщо тільки я знайду рукопис або якесь пояснення цьому вбивству.

— Якщо ні, то напишеш книжку, яка ґрунтуватиметься на тій частині, що в тебе є. Хіба ви не про це домовилися з Пітером?

— Так, справді, але я не фахівець у подібних речах.

— Часи змінюються, і люди повинні змінюватися разом із ними, — повчально сказала вона. — Гадаєш, теперішнє телебачення схоже на те, що було п’ятнадцять років тому, коли я вперше увійшла в студію новин? Урешті-решт всім нам доводиться робити те, що ми раніше ніколи не робили. Чесно кажучи, якщо ти не знайдеш той рукопис, десь через рік я б хотіла побачити твоє ім’я на обкладинці книжки у вітрині книгарні Ріццолі.

Коли ми вийшли з ресторану, я повернувся до свого лігва і став до роботи. Мої батьки переїхали до Флориди два роки тому, і моя старша сестра, Кеті, вийшла заміж за хлопця зі Спрінґфілда, штат Іллінойс, і переїхала туди після закінчення коледжу. Я жив у Пекельній кухні, або Клінтоні, як тепер називають район агенти з нерухомості, у трикімнатній квартирі, де і виріс. Це була стара будівля з маленькими, темними кімнатами, але моя власна, і принаймні мені не доводилося непокоїтися про оренду.

Я почав заново перечитувати фрагмент, підкреслюючи уривки, що здавалися мені важливими, маркерами різних кольорів: синій для Річарда Флінна, зелений для Джозефа Вайдера і жовтий для Лори Бейнз. Я підкреслив ім’я Дерека Сіммонза синьою ручкою, тому що наприкінці Річард стверджував, що той відіграв важливу роль у всій історії. Я зробив окремий список усіх інших імен, які були згадані в рукописі, бо ці люди, якщо пощастить, можуть стати джерелами інформації. Як репортер я знав: люди здебільшого люблять поговорити про своє минуле і навіть прикрашати його.

Я намітив три основних напрямки для мого розслідування. Перший і найпростіший — зануритися у глибокі води Інтернету, щоб побачити, що можна витягнути на поверхню відносно вбивства та причетних до нього осіб.

Другий напрямок — розшукати людей, згаданих у рукописі, особливо Лору Бейнз, і переконати їх розповісти мені все, що їм відомо про цей випадок. Пітер згадав у своїх примітках: співмешканка Річарда Флінна розказувала: незадовго до смерті Річард мав напружену телефонну розмову з жінкою на ім’я Лора, що, як він стверджував, «зруйнувала його життя», і «він збирався примусити її заплатити за це». Чи була це «Лора» з рукопису?

І третій — піти в поліційний архів у Вест Віндзор, округ Мерсер, і спробувати переглянути свідчення, рапорти та протоколи допитів, зібрані тоді детективами. Вайдер був резонансною жертвою, і розслідування, ймовірно, проводилося за всіма правилами, навіть, якщо поліція нічого не знайшла. Мій статус позаштатного кореспондента не допомагав мені, але якщо я зав’язну в цьому, то попрошу Сем зробити кілька дзвінків, натякаючи на могутню тінь «Першого каналу новин Нью-Йорка».

І тому я почав із Річарда Флінна.

Уся інформація, яку я вже на нього зібрав, відповідала знайденій мною в Інтернеті. Він працював у «Вулфсон і партнери», невеликому рекламному агентстві, і на сайті цієї компанії я знайшов коротку біографію, що підтвердила деякі деталі з рукопису. Він вивчав англійську мову в Принстоні, який закінчив 1988 року, й отримав ступінь магістра в Корнелльському університеті два роки потому. Трохи пропрацювавши на нижчих посадах, він піднісся до керівника середньої ланки. З інших сайтів я дізнався, що Флінн тричі перераховував гроші в Національний комітет Демократичної партії, був членом спортивного стрілецького клубу і ще 2007 року висловив глибоке незадоволення сервісом у якомусь чиказькому готелі.

Після того як у Санти-Ґуґла закінчилися подарунки, які стосувалися Флінна, я перемикнувся на пошуки Лори Бейнз і здивувався, що не зміг знайти нічого… чи майже нічого. Було кілька людей із таким самим іменем, але ніхто з тих, про кого я знайшов інформацію, не нагадували жінку, яку я шукав. Я знайшов її в списку випускників математичного факультету Чиказького університету 1985 року й студентів-магістрів психології в Принстоні 1988 року. Але після того не було й найменшого натяку на те, що вона робила чи де жила. Вона немов розчинилася в повітрі. Я подумав про себе: ймовірно, вона вийшла заміж і змінила своє прізвище, тому я мав знайти інший спосіб простежити її, припустивши, що вона й досі жива.

Як я й очікував, найбагатше джерело інформації було на професора Джозефа Вайдера. У «Вікіпедії» існувала деталізована сторінка, його біографія посідала почесне місце серед усіх чільних постатей, які викладали у Принстонському університеті протягом багатьох років. Я виявив, що на Google Scholar розміщувалося понад двадцять тисяч посилань на його книжки та статті. Деякі з його книжок усе ще публікували, і їх можна було придбати в мережі книгарень.

З усього прочитаного я дізнався ось що: Джозеф Вайдер народився в Берліні 1931 року, в єврейсько-німецькій родині середнього класу. У кількох інтерв’ю він повідомив: навесні 1934 року батька, лікаря, перед очима вагітної дружини побили штурмовики загону СА, і невдовзі той помер.

Через рік після народження всі три сестри переїхали в Штати до родичів. Спочатку вони жили в Бостоні, а потім у Нью-Йорку. Його мати знову вийшла заміж, за архітектора, що звався Гаррі Шенберґ, старшого за неї на чотирнадцять років. Він усиновив її дітей, але вони залишили прізвище свого біологічного батька як шану його пам’яті. На жаль, Джозеф і його сестра, Інґе, стали сиротами всього через десять років після закінчення Другої світової війни, бо Гаррі та Міріам Шенберґ загинули під час подорожі на Кубу. Гаррі був ентузіастом-аматором вітрильного спорту, і яхта, якою вони пливли разом з іншою парою з Нью-Йорка, зникла під час шторму. Їхні тіла так ніколи і не знайшли.

Отримавши в спадок великі статки, двоє сиріт переїхали в будинок свого дядька, що жив на півночі штату, і провадили зовсім різне життя. Джозеф був охочий до навчання і відвідував спершу Корнелльський університет, потім Кембридж і Сорбонну. Інґе стала моделлю, досягла певної популярності наприкінці п’ятдесятих років, а опісля вийшла заміж за багатого італійського бізнесмена і переїхала до Риму, де оселилася назавжди.

За час своєї професійної діяльності Джозеф Вайдер опублікував одинадцять книжок, одна з яких мала надто автобіографічний зміст. Вона називалася «Пам’ятаючи майбутнє: десять нарисів про подорож до себе» і була опублікована видавництвом Принстонського університету 1984 року.

Також я виявив купу повідомлень про вбивство.

Тіло Вайдера виявив Дерек Сіммонз. Він згадувався в історії як різноробочий, що працював у будинку жертви, і як потенційний підозрюваний. О 6:44 ранку двадцять другого грудня 1987 року він зателефонував у службу «911» з будинку професора і повідомив оператору, що знайшов Вайдера в калюжі крові у вітальні. Лікарі швидкої, які прибули на місце події, не могли нічого зробити, і черговий судмедексперт швидко зробив офіційну заяву: професор мертвий.

Під час розтину трупа коронер визначив, що Вайдер помер близько другої години ранку, і дійшов висновку, що причиною смерті були внутрішні крововиливи та втрата крові в результаті ударів тупим предметом, ймовірно, бейсбольною битою, нанесених злочинцем близько опівночі. За результатами судмедекспертизи, перший удар, імовірно, нанесли, коли жертва сиділа на дивані у вітальні, а вбивця підкрався ззаду, прямуючи від вхідних дверей. Оскільки професор був у хорошій фізичній формі, йому вдалося встати з дивана і він спробував бігти до вікна з видом на озеро, захищаючись від ударів, які зламали обидва його передпліччя. Потім посеред кімнати він розвернувся, щоб оборонятися, і під час боротьби з нападником телевізор упав із тумбочки на підлогу. Саме там професор отримав смертельний удар у ліву скроню. (Через це слідчі прийшли до висновку, що вбивця, ймовірніше, правша.) Вайдер помер двома годинами пізніше внаслідок зупинки серця і важкої мозкової травми, спричиненої останнім ударом.

Дерек заявив, що вхідні двері були замкнені, коли він прийшов до будинку професора наступного ранку, що вікна також були зачинені, без ознак насильницького проникнення. За таких обставин виникли підстави припустити: вбивця мав ключі від будинку, які він використав, щоб потрапити всередину, захопивши Вайдера зненацька, а пізніше — щоб замкнути за собою двері після скоєного вбивства. Перш ніж піти, він рився у вітальні. Проте пограбування не могло бути мотивом. Професор носив «Ролекс» на лівому зап’ясті й перстень із коштовним каменем на безіменному пальці правиці. У незамкненій шухляді поліціянти знайшли близько сотні доларів готівкою. Не вкрали нічого з цінного антикваріату в будинку.

Виявивши у вітальні дві чарки, якими недавно користувалися, слідчі припустили, що потерпілий випивав того вечора з іншою особою. Судмедексперт виявив, що незадовго до вбивства професор споживав значну кількість алкоголю. Рівень вмісту алкоголю в його крові становив 0,11 проміле, та жодних слідів наркотиків або ліків у його тілі не побачили. Не було відомо, щоб Джозеф Вайдер мав стосунки з жінкою. Він не жив зі співмешканкою чи коханкою, ні з ким не зустрічався, і ніхто з його друзів та колег не змогли пригадати про якісь його стосунки останнім часом. Тому, як дійшли висновку слідчі, навряд чи то був злочин на ґрунті пристрасті.

Використовуючи звіти, які підготувала преса, я приблизно реконструював те, що сталося після вбивства.

Ім’я Лори Бейнз не згадувалося в газетах жодного разу, хоча Річард Флінн кілька разів таки з’являвся. Я вже знав із рукопису: певний час Флінна вважали підозрюваним, після того, як із розслідування виключили Дерека Сіммонза з огляду на його «залізне алібі». Про причетність Вайдера до підпільних психологічних експериментів ніде не згадувалося. Але постійно підкреслювалося, що Вайдер був відомою постаттю в поліції Нью-Джерсі та Нью-Йорка, оскільки виступав свідком-експертом у багатьох висновках про психічне здоров’я людей, яких обвинувачували у скоєнні тяжких злочинів.

Відносно його статусу як свідка-експерта в кримінальному судочинстві, слідчі розглядали це як потенційну зачіпку з самого початку. Вони вже розглянули справи, у яких свідчив Вайдер, особливо ті, результат яких був несприятливий для обвинуваченого. Але така версія швидко зайшла у глухий кут. Жодного із засуджених через Вайдерові показання не було випущено протягом цього часу, за винятком чоловіка на ім’я Жерар Панко, якого випустили і звільнили з в’язниці Бейсайд, штат Нью-Джерсі, за три місяці до вбивства. Але майже одразу ж по звільненні Панко переніс серцевий напад. Він вийшов із лікарні лише за тиждень до вбивства професора, тому, як дійшли висновку лікарі, фізично не зміг би здійснити напад, і гіпотезу відкинули.

Річарда Флінна кілька разів допитували, але ніколи офіційно не визнавали підозрюваним чи обвинуваченим. Він найняв Джорджа Гокінза, адвоката, який звинуватив поліціянтів у цькуванні, й припустив, що вони намагалися перетворити Флінна на цапа-відбувайла, прикриваючи свою некомпетентність.

Якою була Фліннова версія подій? Що саме він заявив слідчим і журналістам? Зі статей, які я знайшов, здавалося: сказане ним у той час відрізнялося від написаного в рукописі.

По-перше, він не згадав про те, що саме Лора Бейнз відрекомендувала його Вайдеру. Він просто сказав: його представив професору «спільний знайомий», адже Вайдер шукав когось підходящого для бібліотечної роботи на неповний робочий день. Флінн працював у Бібліотеці Файрстоуна в університетському містечку, а Вайдеру була потрібна людина, здатна організувати його бібліотеку за допомогою комп’ютерної системи. Вайдер дав йому набір ключів у разі, якщо Флінн захоче працювати там, коли професора немає вдома, позаяк він часто виїжджав із міста. Флінн використовував ключі кілька разів, заходячи в будинок професора, коли того не було. Двічі чи тричі професор запросив його залишитися на вечерю, завжди на двох. Якось у п’ятницю він грав у покер із професором і двома його колегами. (Цього моменту в рукописі не було.)

Він зустрів Дерека Сіммонза, і Вайдер сам розповів йому історію Дерека. У нього не виникало жодних конфліктів із професором, і взаємини між ними можна було описати як «теплі та дружні». Професор ніколи не казав йому, що хтось чи щось йому загрожувало. Зазвичай Вайдер був товариський і любив жартувати. Він із задоволенням говорив про свою нову книжку, яка мала вийти наступного року та яка, на його думку, мала б величезний успіх — як науковий, так і комерційний.

Та, як на гріх, у Флінна не було алібі на ніч убивства. Наприкінці рукопису він зазначав, що вирушив до будинку професора приблизно через двадцять хвилин після візиту Тімоті Сандерза, а це означало близько вісімнадцятої години. Я відзначив: йому б коштувало ще двадцять хвилин, щоб дістатися туди, можливо, більше, через погоду, і стільки ж, щоб повернутися. Але він сказав слідчим, що пішов до Вайдера близько двадцять першої, оскільки хотів поговорити з професором про деякі деталі роботи в бібліотеці, перш ніж поїде на різдвяні канікули. Також Флінн сказав, що повернувся додому о двадцять другій годині, після бесіди з професором, і невдовзі після цього ліг спати. Чи збрехав він під час слідства, чи тоді, коли писав рукопис? Або його підвела пам’ять?

У ті роки, як Флінн сам підтвердив у рукописі, рівень злочинності в Нью-Джерсі був досить високий, особливо після раптового припливу «мету»[6] та «креку»[7] в передмістя. Через кілька днів після смерті Вайдера, між Різдвом і Новим роком, усього в двох кварталах від його будинку, сталося подвійне вбивство. Літня пара, містер і місіс Істон, сімдесяти восьми та сімдесяти двох років відповідно, були вбиті у своєму будинку. Слідчі виявили, що злочинець увірвався о третій ранку, вбив пару, а потім пограбував будинок. Зброєю вбивства стали обробний ніж і молоток. Беручи до уваги, що вбивця взяв готівку та коштовності, які він знайшов у будинку, мотивом, безумовно, було пограбування, і насправді там виявилося небагато спільного зі справою Вайдера.

Та це не завадило поліціянтам. Вони скористалися тим, що тижнем пізніше підозрюваного заарештували, коли він намагався здати викрадені з будинку літньої пари коштовності в ломбард у Принстоні. Тому Мартін Лютер Кеннет двадцяти трьох років, афроамериканець, що стояв на обліку в поліції та знаний як наркоман, став офіційним головним підозрюваним у справі про вбивство Джозефа Вайдера.

Відтоді, а це було на початку січня 1988 року, Річарда Флінна лише мимохідь згадували в друкованих статтях про вбивство. Вайдерова сестра, Інґе Россі, успадкувала все його майно, за винятком невеликої суми грошей, яку померлий заповів Сіммонзу. «Будинок із привидами на продаж» — саме так називалась історія, опублікована двадцятого квітня 1988 року в «Принстон ґазет», у якій ішлося про будинок покійного професора Вайдера. Репортер стверджував: після трагедії маєток мав репутацію зловісного, і кілька людей у районі були готові заприсягтися, що бачили всередині дивні вогні та рухомі тіні, тому агенти з нерухомості, ймовірно, мали достатньо проблем з його продажем.

Мартін Лютер Кеннет відхилив угоду, запропоновану прокуратурою округу Мерсер, хоча він би уникнув смертного вироку, якби його визнали винним, і наполягав на своїй невинності до самого кінця. Він визнав, що був дрібним торговцем наркотиками в районі університетського містечка та на Насса-стрит і що один із випадкових клієнтів, імені якого він не знав, залишив йому коштовності, вкрадені в Істонів, як гарантію в обмін на дозу шмалі. Мартін не мав алібі на ніч убивства подружжя, тому що він був удома один і дивився якесь відео, що взяв у відеопрокаті напередодні. Коли чоловік, який залишив йому коштовності, не повернувся за ними, Мартін (не знаючи, що їх украли) відніс їх у ломбард. Якби він знав, звідки вони, то хіба б виявився настільки дурним, щоб намагатися продати їх серед білого дня, у місці, яке було відоме своїми доносами копам? Щодо Вайдера, Мартін ніколи навіть не чув про нього. Якщо він добре пам’ятав, то вечір убивства професора він провів за гральними автоматами, повернувшись додому рано-вранці наступного дня.

Але в нього був громадський захисник, призначений судом, із іменем, відповідним для відважного борця з несправедливістю, — Генк Пелікен[8]. Усі хотіли покінчити з цією справою якомога швидше і зекономити долари платників податків, тому всього через кілька тижнів присяжні сказали «винен», а суддя додав «довічне ув’язнення». У той час у штаті Нью-Джерсі ще існувала смертна кара, — її скасували 2007 року, — але репортери казали, що суддя взяв до уваги вік Кеннета, коли вирішив не виносити смертний вирок, на якому наполягав прокурор. Я собі подумав, що докази, надані стороною обвинувачення, ймовірно, взагалі не переконали суддю Ральфа М. Джексона, старого стріляного ковбоя з великим досвідом роботи. На жаль, доказів виявилося цілком достатньо для присяжних засідателів. У будь-якому разі прокуратура вирішила не звинувачувати Кеннета у вбивстві Вайдера. Не знайшлося в них й інших зачіпок. Інші історії стали предметом газетних повідомлень, і пристрасті вщухли. Вест-Віндзорське вбивство залишилося «висяком».

О 23-й годині я дивився новини на «Першому каналі Нью-Йорка», звичка тих днів, коли працював репортером, опісля зробив собі горня кави та випив її біля вікна, намагаючись поєднати інформацію з Фліннового рукопису з тим, що я дізнався з міжмережжя.

Стосунки між професором Вайдером і його протеже Лорою Бейнз, які, ймовірно, виходили за рамки професійних, мали б були добре відомі поміж професорів кафедри психології, тому я запитав себе, чому її не допитувала поліція. Лора могла в будь-який момент зробити собі інший набір ключів, навіть коли ті, що дав їй професор, у той вечір мав при собі Річард Флінн. Але, здається, ніхто не привернув увагу копів та преси до неї: ні Флінн, ні професорові колеги, ні її власні, ні Дерек Сіммонз, якого також кілька разів викликали на допит. Складалося враження, що стосунки між тими двома будь-якою ціною намагалися вберегти від широкого загалу.

Професор був міцний чолов’яга, який замолоду тренувався та займався боксом. Він пережив перший удар і навіть намагався боротися зі своїм нападником зі зламаними передпліччями. Якщо тут була замішана жінка, то вона мала б виявитися надзвичайно сильною, щоб витримати удар у відповідь від цього чоловіка, тим паче він боровся за своє життя. Ба більше, сама жорстокість вбивства, здавалося, вказувала, що вбивцею став чоловік. Малоймовірно, що Лора Бейнз, яку Флінн описав вельми тендітною й у той час не в надто хорошій формі, могла бути винною. І найголовніше: який у неї мотив? Чому б Лора Бейнз хотіла вбити чоловіка, який допоміг їй і від якого, швидше за все, й досі залежала її кар’єра?

Утім, Флінн сказав своїй співмешканці, що Лора «зруйнувала його життя» і він «змусить її заплатити за це». Підозрював він її у вбивстві чи просто дорікав за те, що кинула його й залишила самого нести покарання? Але його дії здавалися мені не надто логічними. Якщо ж Лора винна в тому, що залишила його в біді, чому Флінн не помстився під час слідства, коли був підозрюваним і навіть не мав алібі? Чому він не викрив її пресі чи не намагався перекласти принаймні частину провини на неї? Чому він захищав її тоді, а змінив свою думку аж майже через тридцять років? Чому він уважав, що Лора зруйнувала його життя? Врешті, він же втік із лещат прокуратури. Щось ще трапилося опісля?

Я заснув, ще думаючи про все це, майже впевнений: під поверхнею справа приховує щось набагато темніше та таємничіше, ніж те, що Флінн описав в уривку рукопису чи поліція виявила в той час. Я був вдячний Пітеру за довіру до мене провести розслідування.

Існувала ще одна деталь, яка привернула мою увагу: чи то дата, чи ім’я, та щось узагалі не вписувалося. Але я був виснажений, засинав, тому не міг визначити. Це було, наче ви щось помітили кутиком ока на частку секунди, а потім не були впевнені, чи справді щось бачили, чи ні.

Три

Наступного ранку я склав список людей, яких повинен був знайти та, якщо це можливо, переконати поговорити зі мною. Лора Бейнз очолювала список, але я не уявляв, як її відстежити. Водночас я почав переглядати мої старі записники, намагаючись знайти знайомого чи якийсь зв’язок у департаменті поліції Вест Віндзора, що залишився там із моменту інциденту наприкінці вісімдесятих.

Добрих кілька років тому в ході розслідування, виконуваного мною для «Пост», я зустрів хлопця на ім’я Гаррі Міллер. То був приватний детектив із Брукліна, який спеціалізувався на пошуку зниклих безвісти осіб. Невисокий, із надмірною вагою, у пом’ятому костюмі та такій тонкій краватці, що її ледь можна було розгледіти, з цигаркою за вухом, він скидався на персонажа чорного детективу сорокових. Він жив у районі Флетбуш, завжди шукав заможних клієнтів з огляду на те, що сам постійно банкрутував. Як гравець він регулярно робив ставки на коней і переважно програвав. Я зателефонував на його мобільний телефон, і він відповів із галасливої забігайлівки, де клієнти повинні були підвищувати голос, щоб їх розчули крізь старі ритми.

— Привіт, Гаррі, що там у тебе? — запитав я.

— Келлере? Давно не бачилися. Ще один день на планеті мавп, — відповів він похмуро. — Я намагаюся вдавати, що я не людина, тому не опинюся в клітці. Роби те саме. А тепер скажи мені, що там у тебе сталося, синку.

Я загалом проінформував його про справу і попросив записати два імені: Дерек Сіммонз і Сара Гарпер, і розповів те, що я знав про цю пару. Поки він занотовував, я почув дзенькіт тарілки, яку поставили на його стіл, і він подякував комусь із іменем Ґрейс.

— На кого ти працюєш зараз? — підозріливо запитав він.

— На літературне агентство, — сказав я.

— І відколи це літературні агенції беруть участь у таких розслідуваннях? Певне, там має бути ласий куш, га?

— Звісно, що так, не хвилюйся відносно цього. Можу перекинути трохи червінців просто зараз. У мене є й інші імена, але хочу, щоб ти почав із тих двох.

Здавалося, йому відлягло від серця.

— Подивимося, що можна зробити. Схоже, з Дереком буде легко, та все, що ти дав мені на ту жінку, Сару Гарпер, — це, що вона отримала ступінь магістра психології в Принстоні, ймовірно, 1988 року. Небагато, щоб рухатися далі, синку. Я зателефоную через кілька днів, — запевнив він мене і, надиктувавши мені деталі його рахунку «Пей Пел», поклав слухавку.

Я відкрив ноутбук, перекинув йому трохи грошей і, зручніше всівшись, знову почав думати про Лору Бейнз.

Шістьма чи сімома місяцями раніше, перш ніж Флінн почав працювати над своїм рукописом, мало статися те, що підштовхнуло його в цьому напрямку, щось незвичне та дуже істотне, щоб повністю змінити його бачення подій, які сталися 1987 року, як він і натякнув у листі до Пітера. Під час зустрічі з Пітером Данна Олсен була надто стривожена хворобою Флінна і могла не помітити деякі подробиці, які виявляться вельми важливими для мого дослідження. Я вирішив, що варто почати з розмови з нею, і набрав номер, який отримав від Пітера. Відповіді не було, тому я залишив Данні повідомлення на її голосову пошту, пояснивши, хто я, і сказавши, що ще передзвоню. Та не довелося, бо буквально за кілька хвилин по тому вона сама зателефонувала мені.

Я назвав своє ім’я й дізнався: Пітер уже зателефонував їй, оповістив про мене і розповів, що я збираю інформацію про смерть Джозефа Вайдера для правдивого детективу.

Данна все ще була в Нью-Йорку, але планувала виїхати звідти через кілька тижнів. Вона вирішила не продавати квартиру, тому зв’язалася з агентом із продажу нерухомості, щоб здавати її в оренду. Тим не менше Данна попросила агентів виставити її на огляд тільки після від’їзду. Вона не могла пережити одне: поки вона у квартирі, там ходитимуть люди й встромлятимуть свої носи в кожну дірку. Вона пожертвувала дещо на благодійність і почала складати в коробки речі, які збиралася взяти з собою. Двоюрідний брат із Алабами, у якого був пікап, мав приїхати і допомогти їй з переїздом. Вона розповідала мені всі ці речі, начебто розмовляла з приятелем, хоча її голос був монотонний і роботизований, і вона робила довгі паузи між словами.

Я запросив Данну на обід, але вона сказала мені, що краще зустрінеться зі мною в себе вдома. Я вирушив пішки на Пенсильванський вокзал і хвилин через двадцять набирав код на домофоні її будинку.

Квартира стояла догори дриґом подібно до будь-якого будинку напередодні переїзду. Зала переповнена картонними коробками, запечатаними клейкою стрічкою. Вміст кожної було написано чорним маркером, тому я бачив, що здебільшого вони наповнені книжками.

Вона запросила мене у вітальню і зробила чай. Ми пили та базікали про те про се. Данна розповіла мені, якою обуреною була, коли під час урагану Сенді якась молода жінка провокувала сварку, поки вони стояли в черзі на заправній станції. А вдома, в Алабамі, їй розповідали про колишні повені та урагани, але то були епічні сказання про сусідів, які ризикували своїм життям, рятуючи людей, а також про героїчних поліціянтів і пожежників. У великому місті, сказала вона мені, переймаєшся тим, чого слід боятися більше в таких випадках: шаленства природи чи реакції інших людей.

У Данни була добре вкладена зачіска та здорова шкіра, все це підкреслювала проста чорна сукня. Мене зацікавило, скільки ж їй років. Вона здавалася молодшою від свого покійного співмешканця. Від неї віяло провінційністю в хорошому сенсі цього слова. Її мова та жести натякали на виховання ще в ті часи, коли люди, запитуючи одне одного, як минув ранок, і справді мали це на увазі.

З самого початку вона попросила мене називати її Данна, що я й зробив.

— Данно, ви знали містера Флінна набагато краще, ніж я, прочитавши фрагмент його рукопису. Він колись розповідав вам про професора Вайдера чи Лору Бейнз, або про його навчання в Принстоні, коли вони зустрілися?

— Річард ніколи не був надто відкритою людиною. Завше відлюдний і похмурий, він тримав інших на відстані, тому в нього було мало знайомих і жодного близького друга. Він рідко бачився з власним братом. Він втратив тата, коли навчався в коледжі, а мама померла від раку в кінці дев’яностих. За ті п’ять років, що ми були разом, ніхто не відвідував нас, і ми ніколи нікуди не ходили в гості. Його стосунки на роботі залишалися строго професійними, і він не підтримував зв’язок із однокурсниками по коледжу.

Вона зробила паузу і долила чаю.

— Якось Річард отримав запрошення на захід у Принстонському клубі на заході 43-ї вулиці. Це був своєрідний вечір випускників, і організатори знайшли його адресу. Я намагалася переконати його піти разом, але Річард відмовився. Він обмовився, що в нього не було жодних приємних спогадів за роки навчання в коледжі. Він говорив правду. Я знаю, я прочитала той фрагмент рукопису — Пітер дав мені копію. Хоча, можливо, що саме через епізод із тією жінкою, Лорою Бейнз, він переглянув усі свої спогади, що зазвичай і трапляється, а його погляд на ті часи забарвився в темні кольори. У нього не було жодних сувенірів, фотографій та інших дрібничок, які б нагадували йому про ті дні. Нічого, крім копії журналу «Сіґніче», де він опублікував кілька коротеньких оповідань, про який згадував у рукописі та який презентував старий знайомий, коли випадково наткнувся на журнал у книгарні. Я вже поклала журнал в одну з коробок, але якщо хочете, можу відшукати його. Не претендую на експерта з літератури, але його розповіді — виняткові, і мене вразили. У будь-якому разі я розумію, чому люди зазвичай трималися на відстані від Річарда. Ймовірно, більшість із них бачили в ньому мізантропа, і, мабуть, ним він певною мірою залишався. Але коли ви справді пізнали б його, то зрозуміли б, що під загрубілою шкірою, яку він наростив за багато років, насправді приховувалася дуже хороша людина. Він був культурною людиною, з ним можна було обговорювати майже все. Він вирізнявся принциповою чесністю і спішив на допомогу кожному, хто б його попросив. Саме тому я закохалася в нього і переїхала сюди. Я погодилася жити з ним не через самотність чи бажання втекти з невеличкого містечка в штаті Алабама, а через справжнє кохання. Пробачте, та більше нічим не можу допомогти, — підсумувала вона. — Я розповіла вам трохи про Річарда, але ви ж цікавитеся професором Вайдером, так?

— Ви сказали, що прочитали той уривок…

— Так, я читала його. Я спробувала відшукати решту рукопису, тим більше, що мене зацікавили подальші події. На жаль, я не змогла його знайти. Єдине пояснення полягає в тому, що, зрештою, Річард змінив свою думку й стер файл із комп’ютера.

— Як гадаєте, жінка, що телефонувала йому того вечора, була Лорою Бейнз? Жінка, що, як він сказав вам пізніше, «зруйнувала його життя»?

Певний час вона мовчала. Вона загубилася у своїх думках, ніби забула, що поряд був я. Її очі подорожували кімнатою, наче вона щось шукала, тоді без зайвих слів встала і пішла в сусідню кімнату, залишивши двері відчиненими. Вона повернулася через кілька хвилин і сіла у те саме крісло, з якого щойно встала.

— Імовірно, я зможу допомогти вам, — сказала вона досить офіційним голосом. Раніше вона так не говорила. — Але пообіцяйте мені дещо: в тому, що ви напишете, не образите пам’ять Річарда, незалежно від результатів вашого розслідування. Я розумію, що ви зацікавлені у Вайдері, тому Річардовий характер не надто актуальний для вас. Упустіть деякі речі, які стосуються його та тільки його. Обіцяєте?

Я не святий, а іноді як репортер набріхував цілий мішок лайна, намагаючись отримати шмат інформації, необхідної для історії. Але, подумав я про себе, вона заслужила, щоб я був із нею чесний.

— Данно, як журналісту мені практично неможливо обіцяти вам подібне. Якщо я дізнаюся щось важливе про Вайдерові життя та кар’єру й інформація буде безпосередньо пов’язана з Річардом, тоді ніяк не вийде упустити це. Але не варто забувати: він писав про ті події, щоб зробити їх надбанням громадськості. Ви кажете, що він передумав і натиснув на кнопку «Видалити». Я так не думаю. Я вважаю, ймовірніше, він десь сховав рукопис. Він був практичною людиною. Не думаю, що він працював над рукописом багато тижнів, обмірковуючи всі аспекти, а це випливало з його намірів, щоб потім просто все стерти. Я майже впевнений: рукопис і досі десь існує, і Річард хотів аж до свого останнього подиху побачити його опублікованим.

— Мабуть, ваша правда, та все одно він нічого не казав мені про цю роботу. Ви могли б принаймні тримати мене в курсі того, що дізналися? Не люблю набридати і в будь-якому разі я їду з міста, але ми можемо поспілкуватися телефоном.

Я обіцяв зв’язатися з нею, якщо виявлю щось істотне про Флінна. Вона взяла зім’ятий аркуш паперу із записника, розгладила і поклала на стіл між нашими кухлями, вказуючи туди пальцем.

Я взяв аркуш зі столу і побачив на ньому ім’я та номер мобільного телефону.

— Увечері, коли Річард отримав дзвінок, про який я вам говорила, я дочекалася, коли він засне, а потім перевірила журнал викликів його мобілки. Я записала номер, що відповідав часу виклику. Мені було соромно чинити, як ревнивиця, але я дуже непокоїлася, побачивши, у якому стані він перебував.

— Наступного дня я зателефонувала за тим номером, відповіла якась жінка. Я сказала їй, що живу з Річардом Флінном і маю передати їй дещо важливе від нього, те, що не варто обговорювати телефоном. Вона вагалася, але потім пристала на мою пропозицію, і ми зустрілися недалеко звідси, в ресторані, де й пообідали. Вона назвалася Лорою Вестлейк. Я перепросила, що звернулася до неї, й сказала, що непокоїлася про Річарда, адже побачила його поведінку після їхньої розмови того вечора. Вона порадила мені не хвилюватися: Річард і вона — старі знайомі з Принстона, і в них виникла незначна суперечка з приводу якоїсь події з минулого. Лора розповіла мені, що вони жили в тому ж будинку кілька місяців, але залишалися тільки друзями, нічого більше. Я не насмілилася повідомити, що сказав про неї Річард того вечора. Однак зізналася: Річард розповів мені, що вони були коханцями. На це Лора відповіла, що так, імовірно, у Річарда багата уява, або, можливо, його пам’ять жартує з ним, і ще раз підкреслила, що їхні стосунки були абсолютно платонічними.

— Вона сказала вам, де працює?

— Вона викладає психологію в Колумбійському університеті. Ми вийшли з ресторану, наші шляхи розійшлися, і все. Якщо Річард і розмовляв із нею після того ще раз, він зробив це без мого відома. Номер телефону, може, все ще дійсний.

Я подякував їй і пішов, укотре пообіцявши тримати її в курсі ролі Річарда в усій цій історії.

Обідаючи в кафе у Трайбеці, я приєднав свій ноутбук до бездротової мережі. На цей раз Ґуґл був набагато щедрішим.

Лора Вестлейк працювала професором у Медичному центрі Колумбійського університету та керувала спільною дослідницькою програмою з Корнелльським університетом. Вона отримала ступінь магістра в Принстоні 1988 року та докторський ступінь у Колумбійському університеті чотирма роками пізніше. У середині дев’яностих викладала в Цюриху, перш ніж повернутися в Колумбійський університет. Її біографія містила багато технічних подробиць про підготовку спеціалістів та науково-дослідні програми, якими вона керувала багато років, і про головну премію, що вона отримала в 2006 році. Іншими словами, у психології вона стала видатною.

Я вирішив випробувати свою удачу і зателефонував у її офіс, щойно вийшов з кафе. Слухавку підняла її асистентка Бренді і повідомила мені, що доктор Вестлейк наразі недоступна, але записала моє ім’я і номер телефону. Я попросив її сказати доктору Вестлейк, що я телефонував у справі, пов’язаній із містером Річардом Флінном.

Я провів вечір у моєму лігві з Сем, кохаючись і розповідаючи їй про розслідування. Пізніше в неї був ностальгійний настрій; вона хотіла більше уваги, ніж зазвичай, і мала терпіння вислухати все, що я хотів сказати. Вона навіть поставила свою мобілку на беззвуковий режим, що було дуже рідко, і встромила її в сумочку, що лежала на долівці поруч із ліжком.

— Може, вся ця Річардова історія — безглуздий жарт, — сказала вона. — А якщо він узяв реальний випадок і вигадав події, що стосувалися його, як зробив Тарантіно в «Безславних виродках», пам’ятаєш?

— Можливо, але репортер має справу з фактами, — наполягав я. — Наразі я припускатиму, що все, написане ним, — правда.

— Спустімося на землю, — мовила вона. — «Факти» — це те, що редактори і продюсери вирішили розмістити в газетах, на радіо або показати по телевізору. Без нас усім би було байдуже, що люди ріжуть один одного в Сирії, що в сенатора — коханка чи що в Арканзасі вчинили вбивство. Вони не знали, що все це відбувається. Джоне, люди ніколи не цікавляться реальністю, тільки історіями. Може, й Флінн хотів написати історію, і крапка.

— Ну, існує тільки один спосіб дізнатися, так?

— Точно.

Вона перекотилася й опинилася на мені.

— Знаєш, сьогодні співробітниця розповіла мені, що дізналася про вагітність. Вона була така щаслива! Я пішла до вбиральні й проплакала там десять хвилин, просто не могла стриматися. Я уявила себе стару та самотню, що марнує своє життя на речі, які через двадцять років нічого не вартуватимуть, поки я обходжу увагою справді важливі речі.

Вона поклала голову мені на груди, і я злегка пестив її волосся. Я зрозумів, що вона стиха схлипувала. Її зміна в ставленні застала мене зненацька, і я не знав, як реагувати.

— А зараз ти мав би мені сказати, що я не самотня і що ти кохаєш мене, принаймні хоч трішки, — сказала вона. — Так зазвичай відбувається в жіночих романах.

— Аякже, любко. Ти не самотня, і я тебе трішки кохаю.

Вона підняла голову і подивилася мені в очі. Я відчував її тепле дихання на моєму підборідді.

— Джоне Келлер, ти невиправний брехун. У давні часи тебе би повісили за це на найближчому дереві.

— Важкі часи були, мем.

— Добре, опаную себе, вибач. Знаєш, здається, тебе справді захопила ця історія.

— Інакше вони б це на мене не повісили, правда? Хіба не ти говорила, що це чудова історія?

— Так, казала. Але через декілька місяців ти ризикуєш опинитися в якомусь забитому старому будинку на Нічийній вулиці, не в змозі ні в чому розібратися. Ти думав про це?

— Це просто тимчасова робота, яку я роблю на прохання друга. Може, я не знайду нічого надзвичайного, що спричинить резонанс, як ти любиш казати. Чоловік закохався в жінку, але з певних причин йому це вилізло боком, і він, імовірно, все життя жив із розбитим серцем. Ще один чоловік був убитий, і я навіть не знаю, чи ці дві історії так уже й пов’язані між собою. Але як репортер я навчився прислухатися до свого внутрішнього голосу і слідувати своїм інстинктам, і щоразу, коли я не робив цього, все котилося до дідька. Можливо, ця історія як одна з тих російських мотрійок, кожна з яких приховує в собі іншу. Ну, трохи безглузда, так?

— Кожна хороша історія трохи безглузда. У твоєму віці ти мав би вже це знати.

Ми довго лежали там, обійнявшись, не кохалися, не говорили, кожен із нас загорнувся у власні думки, поки в квартирі зовсім не стемніло, а вечірній шум автомобілів, здавалося, долинав з іншої планети.

Лора Бейнз зателефонувала мені наступного ранку, я саме сидів у машині. Вона мала приємний, злегка хрипкий голос, у який можна було б закохатися, навіть не бачачи його власника. Я знав: їй за п’ятдесят, але її голос звучав набагато молодше. Лора сказала про отримане від мене повідомлення і запитала мене, хто я та як пов’язаний із Річардом Флінном. Вона знала, що він недавно помер.

Назвавши своє ім’я, я сказав їй, що справа, яку я хотів викласти, була надто особиста для обговорення телефоном, і запропонував зустрітися.

— Пробачте, містере Келлер, але в мене немає звички зустрічатися з незнайомцями, — сказала вона. — Я не знаю, хто ви і чого хочете. Якщо ви наполягаєте на нашій зустрічі, то мусите пояснити мені докладніше.

Я вирішив сказати їй правду.

— Докторе Вестлейк, перш ніж містер Флінн помер, він написав книжку про час, коли навчався в Принстоні, та про події, що відбулися восени та взимку 1987 року. Гадаю, ви розумієте, про що я. Ви та професор Джозеф Вайдер — головні герої його історії. На прохання видавця книги я розслідую правдивість того, що стверджує рукопис.

— Чи мені розуміти, що видавець уже купив рукопис?

— Ще ні, літературна агенція прийняла його в роботу, але…

— А ви, містере Келлер, приватний детектив або щось таке?

— Ні, я репортер.

— У яку газету дописуєте?

— Я фрілансер уже два роки, та до цього я працював на «Пост».

— І ви гадаєте, що згадка назви цього таблоїда є хорошою рекомендацією?

Вона говорила абсолютно спокійним і виваженим тоном, майже позбавленим перепадів інтонації. Середньозахідний акцент, про який згадував Флінн у своєму рукописі, цілком зник. Я уявив її в лекційному залі: спілкується зі студентами, окуляри з такою самою товстою оправою, яку вона носила замолоду, її світле волосся туго закручене в гульку, педантична й упевнена. Привабливий образ.

Я промовчав, не впевнений, що казати далі, тому вона продовжувала:

— Річард використовував у книжці справжні імена чи ви просто зробили висновок, що там описано Джозефа Вайдера та мене?

— Він використовував справжні імена. Певна річ, він назвав вас вашим дівочим іменем: Лора Бейнз.

— У мене виникає дивне відчуття, коли я чую це ім’я, містере Келлер. Я не чула його дуже багато років. А чи літературний агент, той, який найняв вас, усвідомлює: судовий процес може зупинити публікацію рукопису Річарда, якщо його зміст завдасть мені будь-якої матеріальної чи моральної шкоди?

— Чому ви гадаєте, що рукопис містера Флінна може зашкодити вам, докторе Вестлейк?

— Не вдавайте розумника, містере Келлер. Єдина причина, чому я з вами говорю, тому що мені цікаво дізнатися про написане Річардом у своїй книжці. Я пригадую: в ті дні він мріяв стати письменником. Гаразд, тоді я пропоную угоду: ви даєте мені копію рукопису, а я погоджуюся зустрітися з вами та кілька хвилин поговорити.

Якби я зробив те, що вона попросила, то порушив би пункт про нерозголошення договору, який уклав із агентством. Якби відмовився, то був би впевнений, що вона поклала б слухавку. Я вибрав варіант, який на той момент здався мені найменш руйнівним.

— Згода, — сказав я. — Але ви повинні знати, що агентство надало мені тільки надрукований уривок із рукопису Річарда, перші кілька розділів. Історія починається в момент, коли ви з ним вперше зустрілися. Там приблизно сімдесят сторінок.

Вона обдумувала це декілька хвилин.

— Чудово, — сказала нарешті. — Я в Медичному центрі Колумбійського університету. Що скажете, якщо ми зустрінемося тут через годину, о десятій тридцять? Можете принести той фрагмент із собою?

— Авжеж, я буду там.

— Ідіть до павільйону Мак-Кін і в приймальні попросіть покликати мене. До побачення, містере Келлер.

— До побачення, і… — вона поклала слухавку, перш ніж я встиг подякувати.

Я швидко подався додому, у думках проклинаючи Пітера за те, що не дав мені рукопис в електронному вигляді. Удома взяв рукопис і пішов шукати крамницю, де роблять копії, врешті знайшовши таку за три квартали від дому.

У той час як сонний хлопець зі срібним кільцем у лівій ніздрі та купою татуювань копіював сторінки на старому «Ксероксі», я замислився, як підступитися до неї. Лора здавалася холодною і прагматичною, і я нагадав собі: ні на мить не можна забувати про те, що її робота — колупатися в людській свідомості, як багато років тому вона попередила Річарда про професора Вайдера.

Чотири

Медичний центр Колумбійського університету був у районі Вашинґтон-Гайтс, тому я обігнув парк до 12-ї авеню і звернув на нью-йоркську автомагістраль 9А, тоді поїхав 168-ю вулицею. Через півгодини зупинився перед парою хмарочосів, сполучених між собою скляними проходами.

Павільйон Мак-Кін був на дев’ятому поверсі лікарні Мілштейн. У приймальні я назвався і сказав, що мене очікує доктор Вестлейк, секретарка подзвонила їй по внутрішній лінії.

Лора Бейнз спустилася через кілька хвилин. Висока жінка, доглянута. Її волосся не було затиснуте в гульку, як я уявляв, натомість вона мала доволі просту зачіску: хвилясті пасма спадали їй на плечі. Лора була приваблива, у цьому не виникало жодних сумнівів, та вона не належала до тих жінок, за якими ви б повернули голову, щоб краще роздивилися на вулиці. Лора Бейнз не носила окулярів, і я замислився, чи перейшла вона на контактні лінзи за ті роки.

Я був єдиною людиною в приймальні, тому вона підійшла просто до мене і простягла руку.

— Я Лора Вестлейк, — сказала вона. — Містере Келлер?

— Радий знайомству, і спасибі за згоду зустрітися зі мною.

— Хочете кави або чаю? На другому поверсі є їдальня. Ходімо?

Ми спустилися сім поверхів ліфтом, а потім, пройшовши кілька коридорів, дісталися їдальні, одна зі стін якої була зроблена зі скла і звідки відкривався чудовий краєвид на річку Гудзон. Лора йшла рішуче і здавалася замисленою. Ми не сказали одне одному ні слова. Наскільки я міг визначити, вона не користувалася косметикою, але від неї віяло легкими парфумами. Її обличчя було гладким, майже без зморшок, злегка засмагле, з чіткими рисами. Я купив собі капучино, а вона вибрала чай. У їдальні було практично порожньо, а інтер’єр у стилі модерн послаблював відчуття того, що ми в лікарні.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона заговорила знову.

— Рукопис, містере Келлер, — сказала вона, віддираючи фольгу від капсули з молоком і вливаючи її вміст у свою чашку, — як ви обіцяли.

Я витягнув уривок із сумки й передав їй. Вона погортала його протягом декількох секунд, а потім знову засунула у папку та обережно розмістила на столі праворуч. Я витягнув невеликий диктофон і увімкнув його, але вона несхвально похитала головою.

— Вимкніть це, містере Келлер. Я не даю інтерв’ю. Я погодилася тільки поспілкуватися з вами протягом декількох хвилин, і все.

— Неофіційно?

— Абсолютно.

Я вимкнув диктофон і поклав його назад у сумку.

— Докторе Вестлейк, можна запитати, коли та як ви познайомилися з Річардом Флінном?

— Ну, це сталося так давно… Наскільки я пам’ятаю, восени 1987 року, коли ми обоє були студентами в Принстоні і якийсь час ділили невеликий будинок на дві спальні, неподалік від військового меморіалу. Я виїхала звідти перед Різдвом, тому ми прожили разом приблизно три місяці.

— То ви познайомили його з професором Вайдером?

— Так. Я сказала йому, що добре знаю професора Вайдера, і він наполіг, щоб я познайомила їх, оскільки на той час професор був дуже відомим громадським діячем. Під час бесіди з Річардом професор згадав про бібліотеку. Якщо я не помиляюся, він хотів створити електронний каталог. Флінну були потрібні гроші, тому він запропонував свої послуги, і професор прийняв пропозицію. На жаль, після цього, як я розумію, у нього з’явилося багато проблем, його навіть вважали підозрюваним у справі. Професора по-звірячому вбили. Ви ж це чудово знаєте, так?

— Так, знаю, і насправді саме тому агентство, на яке я працюю, настільки зацікавлене цим випадком. Чи були ви з Флінном у певний момент трохи більше, ніж сусіди по кімнаті? Не хочу, щоб моє запитання звучало зухвало, але Річард у своїй книжці дуже чітко вказує: у вас були сексуальні стосунки, і ви кохали одне одного.

Між її бровами з’явилася зморшка.

— Мені смішно говорити про подібні речі, містере Келлер, але так, я пам’ятаю, що Річард закохався в мене, точніше, став одержимий мною. Але між нами ніколи нічого не було. У той час я мала хлопця.

— Тімоті Сандерза?

Здавалося, вона здивувалася.

— Тімоті Сандерза, саме так. Ви дізналися ім’я з рукопису? Це означає: у Річарда була фантастична пам’ять або, ймовірно, тоді він робив нотатки чи вів щоденник. Я б і не подумала, що він міг згадати такі дрібниці після стількох років, але певною мірою я не здивована. Хай там як, а я була закохана у свого хлопця, ми жили разом, але він мав поїхати в Європу на декілька місяців у межах дослідницької програми, а орендна плата за квартиру виявилася надто високою для мене однієї, тому я знайшла інше місце. Поки Тімоті не було, я ділила будинок із Річардом. Коли він повернувся, ми знову з’їхалися, якраз перед Різдвом.

— Ви ніколи не використовуєте коротші форми імен, навіть коли говорите про близьких людей, — помітив я, згадавши, що Флінн писав про це в рукописі.

— Саме так. Я вважаю, що зменшувальні форми — несерйозно.

— Річард згадує в рукописі, що трохи ревнував вас до професора Вайдера та якийсь час підозрював про роман із ним.

Вона здригнулася. На мить я відчув, що маска на її обличчі починає тріскати, але враз її обличчя знову набуло відчуженого виразу.

— Містере Келлер, це одна з нав’язливих ідей Річарда, — сказала вона. — Професор Вайдер не був одружений, не мав співмешканки, тому деякі люди припускали, що в нього роман, та він тримає це в секреті. Його сприймали як дуже харизматичного чоловіка. Він дбав про мене. Я вважаю, що зрештою він був не дуже зацікавлений у романтичних стосунках, оскільки повністю віддавався своїй роботі. Відверто кажучи, Річард мав підозри, але між мною та Джозефом Вайдером не було нічого подібного, нормальні стосунки типу «студент-професор». Я стала однією з його улюблених учениць, студенток, це зрозуміло, але це все. Також я допомагала йому з проектом, над яким він у той час працював.

Я запитав себе, наскільки далеко можу зайти без ризику, що вона закінчить нашу розмову, а тоді розпустив язик.

— Річард також описує, що професор дав вам запасний комплект ключів до свого дому і ви часто ходили туди.

Вона похитала головою.

— Не пригадую, щоб він узагалі давав мені ключі від свого будинку, може, не пам’ятаю. Але, гадаю, Річард мав ключі, щоб працювати в бібліотеці, коли професора не було вдома. Тому в нього й виникли проблеми з поліцією.

— Гадаєте, Річард зміг би вбити Вайдера? Якийсь час його вважали підозрюваним.

— Містере Келлер, я вибрала для себе галузь, у якій, окрім усього іншого, дізнаєшся, якою оманливою може бути зовнішність. Після того як я переїхала з будинку, Річард постійно переслідував мене. Він чекав мене після занять, написав десятки листів, телефонував мені десятки разів на день. Після смерті професора Тімоті кілька разів говорив із ним, прохаючи його не пхати носа в чужі справи та дати нам спокій, але це нічого не змінювало. Я не подавала на нього скаргу в поліцію, тому що в Річарда й так було достатньо проблем, та й зрештою я швидше жаліла його, ніж боялася. З часом усе погіршилося… Але в будь-якому разі не варто говорити погано про мертвих. Тому, ні, я не думаю, що він був здатний на вбивство.

— Ви щойно сказали, що з часом усе погіршилося. Що ви маєте на увазі? З рукопису я дізнався, що він був ревнивий. Ревнощі — традиційний мотив у таких випадках, правда?

— Містере Келлер, у нього не було жодних причин для ревнощів. Як я сказала, ми лише ділили будинок. Але він був просто одержимий мною. Наступного року я перевелася в Колумбійський університет, але він дізнався мою адресу і продовжував писати та телефонувати мені. Одного разу він навіть опинився тут, у місті. Тоді я на деякий час вирушила до Європи і в такий спосіб відірвалася від нього.

Мене дуже здивувало почуте.

— У рукописі Річард Флінн писав зовсім інше. Він стверджував, що то Тімоті Сандерз був одержимий вами і постійно переслідував вас.

— Я збираюся прочитати рукопис, тому я й попросила його у вас. Містере Келлер, для таких, як Річард Флінн, межі між вигадкою і реальністю або не існує, або вона дуже тонка. У той період були часи, коли я справді страждала через нього.

— У той вечір, коли професора вбили, ви ходили до нього додому?

— Я була в будинку професора загалом разів зо три чи чотири за той рік. Принстон — невелике містечко, і в нас обох виникли би проблеми, якби почали з’являтися плітки. Тому ні, того вечора мене там не було.

— Чи допитувала вас поліція після вбивства? Я не зустрічав у пресі ваше ім’я — всюди тільки Флінн.

— Так, один раз мене допитували. Гадаю, я сказала їм, що провела весь вечір із моїм другом. — Вона подивилася на годинник, що прикрашав ліве зап’ястя. — На жаль, мушу йти. Було приємно поспілкуватися з вами. Можливо, ми поговоримо ще раз, коли я прочитаю рукопис та освіжу свою пам’ять.

— Чому ви змінили своє прізвище? Ви вийшли заміж? — запитав я, коли ми встали з-за столу.

— Ні, ніколи не було часу на щось подібне. Чесно кажучи, я змінила своє ім’я, щоб триматися подалі від Річарда Флінна та всіх цих споминів. Я піклувалася про професора Вайдера і була спустошена, дізнавшись, що з ним сталося. Флінн ніколи не проявляв жорстокості, просто був таким собі шкідником, але мені остогидло його переслідування. 1992 року, перш ніж вирушити до Європи, я стала Лорою Вестлейк. Насправді це дівоче прізвище моєї матері.

Я подякував їй, а потім вона взяла копію рукопису, і ми вийшли з їдальні, у якій саме збиралися люди.

Ми попрямували до ліфта, зайшли всередину та почали підніматися на дев’ятий поверх. Я запитав її:

— Співмешканка Флінна, Данна Олсен, сказала мені, що якогось вечора вона застала його, коли він розмовляв із вами телефоном. Вона зателефонувала вам, і ви зустрічалися з нею. Можна запитати, про що ви говорили з ним телефоном? Він знову розшукав вас?

— Від Річарда не було звісток понад двадцять років, і от минулої осені він раптом опинився біля дверей моєї квартири. Я не з тих, кого легко роздратувати, але й справді була приголомшена, особливо коли він почав белькотати всілякі дурниці, і стало зрозуміло, що він дуже збуджений. Це навіть змусило мене замислитися про те, що він, можливо, психічно хворий. Він погрожував мені якимись викриттями, природа яких була не дуже зрозуміла, але, здавалося, це мало якийсь стосунок до професора Вайдера. Чесно кажучи, мені майже вдалося забути, що колись я знала молодого чоловіка на ім’я Річард Флінн. Зрештою, я попросила його піти. Після цього він двічі чи тричі дзвонив мені, але я відмовилася зустрітися з ним, а потім припинила відповідати на телефонні дзвінки. Я не знала, що Річард тяжко хворий, — він про це не згадував. Потім я дізналася про його смерть. Можливо, коли Річард прийшов у мою квартиру, він був знервований через свою хворобу і нездатний міркувати. У разі раку легень часто виникають ускладнення, з метастазами в головному мозку. Не знаю, чи саме так сталося в Річардовому випадку, але скидається на це.

Ми вийшли на вулицю, і я запитав її:

— Річард ще стверджував у своєму рукописові: професор Вайдер проводив секретні дослідження. Чи є у вас якісь здогади, про що йдеться?

— Якщо вони секретні, то це означає: ми не мали б нічого знати про це, правда? Чим більше ви говорите мені про цей рукопис, тим більше я переконана: ця робота — вигадка. Багато відділень кожного великого університету проводять науково-дослідні проекти, деякі з них для федеральних агентств, інші — для приватних компаній. Такі проекти переважно конфіденційні, тому що люди, які платять за них, хочуть пожинати плоди своїх інвестицій, правда? Гадаю, професор Вайдер працював над чимось подібним. Я просто допомагала йому з книжкою, яку він писав у той час, і не була в курсі, що ще він міг робити. До побачення, містере Келлер, я й справді мушу йти. Приємного дня.

Я вкотре подякував їй за зустріч зі мною і спустився ліфтом на перший поверх.

Поки йшов до стоянки, мене непокоїли питання — скільки з того, що вона сказала, правда, а скільки брехня, і чи насправді Флінн нафантазував про їхні ймовірні стосунки. Складалося враження: за її відносною спокійністю ховався страх того, що саме Флінн зміг розкрити її минуле. Швидше це було відчуття, ніж мова тіла або вираз обличчя: як віддалений запах, що вона не могла приховати навіть під парфумами.

Її відповіді вирізнялися точністю — можливо, занадто великою точністю, — навіть якби вона повторювала кілька разів, вона б не змогла запам’ятати всі деталі. І як вона могла майже забути, навіть після стількох років, хлопця, з яким вона ділила квартиру, який переслідував її декілька місяців і якого звинувачували у вбивстві її наставника і друга?

П’ять

Гаррі Міллер зателефонував кількома годинами пізніше, одразу після моєї зустрічі з одним з моїх старих джерел, відставним детективом, який пообіцяв мені спробувати зв’язатися з кимось із відділка поліції Вест Віндзор у Нью-Джерсі. Я запросив його на обід в «Орсо» на заході 46-ї вулиці й саме повертався до своєї машини, яку припаркував за два квартали звідти. Дощило, небо було кольору капусняку. Я відповів на дзвінок, і Гаррі повідомив про новини. Я сховався під навісом якоїсь забігайлівки й запитав його, що там доброго.

— Бінґо, — сказав він мені. — Сара Гарпер закінчила навчання у вісімдесят дев’ятому, і їй не дуже пощастило. Після коледжу вона отримала роботу в школі для дітей із особливими потребами в Квінзі й провадила звичайне життя протягом десяти років. Тоді в неї виникла жахлива ідея побратися з джазовим співаком Джеррі Лаундесом, який перетворив її життя на пекло. Вона підсіла на наркотики і врешті загриміла на рік у в’язницю. 2008 року вона розлучилася і тепер живе в Бронксі на Касл-Гілл. Здається, вона готова пригадати старі часи.

— Шикарно. Кинеш мені повідомлення з її адресою та номером телефону? Що ти дізнався про Сіммонза?

— Дерек Сіммонз досі живе в Нью-Джерсі, з якоюсь леді, Леонорою Філліс. Насправді я говорив із нею, бо того типа не було вдома. У певному сенсі то вона дбає про нього; вони живуть переважно на соціальні виплати. Я пояснив, що ти репортер, який хоче поговорити з чоловіком про справу професора Вайдера. Вона не знає, що там таке, але чекає від тебе дзвінка. Не забудь прихопити з собою трохи готівки. Ще щось?

— У тебе є якісь джерела в Принстоні?

— У мене джерела всюди, я істинний геній, синку, — хвалився він. — Як ти думаєш, у який спосіб я розшукав Сару Гарпер? Зателефонував 911?

— У такому разі спробуй дістати мені імена декого з вісімдесятих років, людей, які працювали на кафедрі психології та були близькі до професора Джозефа Вайдера. І не тільки його колеги. Мене цікавлять люди, які були в його групі, ті, хто добре його знали.

Він пообіцяв спробувати з’ясувати те, що я попросив, а тоді ми ще кілька хвилин поговорили про бейсбол.

Я забрав машину з гаража і поїхав додому. Зателефонував Сем, і коли вона відповіла, її голос звучав так, начебто вона була на дні колодязя. Сем сказала, що в неї клята застуда і що після того, як вона попленталася вранці в офіс, шеф відправив її прямісінько додому. Я обіцяв ввечері заскочити, але вона сказала про намір краще рано лягти спати, і в будь-якому разі вона не хоче, щоб я бачив її такою. Коли ми закінчили розмову, я зателефонував до флориста й замовив букет тюльпанів, що їй мали доправити. Я намагався не захопитися нею, як ми згодилися, але з часом виявив, що сумую за нею дедалі більше, коли ми не бачились одне з одним упродовж дня чи двох.

Я зателефонував Сарі Гарпер за номером, який мені надіслав Гаррі, але вона не піднімала слухавку, тому я залишив їй голосове повідомлення. З Дереком Сіммонзом мені пощастило більше. Його співмешканка, Леонора Філліс, відповіла на дзвінок. У неї був сильний каджунський акцент, як у персонажа з реаліті-шоу «Люди боліт». Я нагадав їй, що вона вже розмовляла з хлопцем на ім’я Гаррі Міллер, про моє бажання поговорити з Дереком Сіммонзом.

— З того, що ваш колега сказав, я зрозуміла: нам заплатять трохи «зелених», так?

— Так, трохи грошей заробите.

— Добре, містере…

— Келлер. Джон Келлер.

— Ну, то могли б до нас зайти, а я піду скажу Дері, у чому річ. Він не любить багато балакати. Коли прийдете?

— Просто зараз, якщо ще не надто пізно.

— Котра ж воно година, любку?

Я сказав їй, що вже 15:12.

— Як щодо п’ятої вечора?

Я погодився та нагадав її ще раз, щоб вона вмовила Дері поговорити зі мною.

Трохи пізніше, коли я в’їжджав у тунель, пригадуючи розмову з Лорою Вестлейк, то раптом згадав деталь, що не спала мені на думку в той перший вечір, після чого я почав розслідувати справу Вайдера, — книжка, над якою в той час працював професор і яка мала бути опублікована через кілька місяців. Як писав Річард у своєму рукописі, Лора Бейнз вважала, що це сколихнуло б світ науки. Як сказала б Сем, — «сенсація».

Але коли я спробував віднайти книжку на «Амазоні» та інших сайтах, де розміщувалися праці професора, про неї не було жодної згадки.

Остання книжка, опублікована Вайдером, — дослідження штучного інтелекту на сто десять сторінок, видана в «Принстон Юніверсіті Прес» 1986 року, за рік до його вбивства. Вайдер розповів Річарду, що підписав видавничий контракт на книжку, над якою працював, породжуючи чутки серед його колег. Отже, Вайдер уже відіслав рукопис або пропозицію видавцю перед смертю і, можливо, отримав принаймні частину авансу. Чому ж тоді книжку не публікували?

Я подумав про два можливих пояснення.

Перше — видавець змінив свою думку і вирішив не публікувати рукопис. Це було малоймовірно, враховуючи, що існував контракт, і, цинічно кажучи, таємниця, яка оточувала насильницьку смерть професора, ймовірно, спричинила б зростання продажів. Тільки своєрідне силове втручання змусило б видавця відмовитися від такого проекту. Хто ж міг втрутитися? І що ж було в тому рукописі? Чи пов’язано це якось із секретними дослідженнями, над якими працював Вайдер? Чи планував він розкрити подробиці досліджень у своїй новій книзі?

Іншим варіантом був такий: виконавець заповіту Вайдера — а з газет я зрозумів, що заповіт існував і що він залишив усе своїй сестрі, Інґе, — виступив проти публікації книги і зміг зібрати необхідні правові обґрунтування. Я знав: варто спробувати поговорити з його сестрою, хоча вона перед тим багато років проживала в Італії, тому, можливо, небагато знала про події в період убивства.

Я звернув на Веллей-роуд, потім ліворуч на Візерспун-стрит і незабаром досяг Рокдейл-лейн, де неподалік Принстонської поліційної дільниці жив Дерек Сіммонз зі співмешканкою. Я приїхав раніше, ніж очікував. Припаркувався поруч зі школою і пішов до сусіднього кафе, де за горням кави спробував розмістити нові зачіпки, які несподівано виникли в моєму розслідуванні, в певному порядку. Чим більше я думав про книжку професора, тим більше був заінтригований тим фактом, що її так і не опублікували.

Дерек Сіммонз і Леонора Філліс жили в невеликому будиночку в самому кінці вулиці, поруч із бейсбольним полем, що заросло бур’янами. Перед будинком був невеликий садок з кущами троянд, які тільки-но почали розквітати. Ліворуч від вхідних дверей до мене щирився своєю гіпсовою посмішкою брудний садовий гном.

Я натиснув на ґудзик дзвінка і почув його теленькання десь у задній частині будинку.

Двері відчинила невисока шатенка зі зморшкуватим обличчям, черпаком у правиці та недовірою в очах. Коли я сказав їй, що мене звати Джон Келлер, її обличчя трохи просвітліло, і вона запросила мене до будинку.

Я увійшов у темний, вузький коридор, а потім у вітальню, заповнену старими меблями. Сів на диван, і з набивки під масою мого тіла піднялася помітна хмара пилу. З іншої кімнати долинув плач дитини.

Жінка перепросила і зникла десь у задній частині будинку.

Я розглянувся довкола. Усі речі були старі й не пасували одна до одної, ніби їх випадково купили на гаражному розпродажі чи підібрали на вулиці. Дошки на долівці місцями деформувалися, кутики шпалер поскручувалися. Старий каретний годинник астматично цокав на стіні. Здавалося, що невелика сума готівки, згадана в заповіті професора, вже давно пішла в небуття.

Леонора повернулася, тримаючи в руках малюка, якому на вигляд було десь півтора року та який смоктав великий палець лівої руки. Малюк одразу ж помітив мене і пильно дивився вдумливими, серйозними очима. У нього були на диво зрілі риси обличчя, і я б не здивувався, якби він почав говорити зі мною голосом дорослого, зухвало запитуючи, що, чорт забирай, я там робив.

Леонора Філліс сіла навпроти мене, на вбоге бамбукове крісло. Вона ніжно погойдувала малюка на руках і сказала мені, що то її онук, Том. Мама хлопчика, дочка місіс Філліс на ім’я Тріша, поїхала в Род-Айленд, щоб зустрітися з якимось хлопцем, із яким познайомилася в Інтернеті, і попросила Леонору приглянути за хлопчиком, поки вона не повернеться. Це сталося два місяці тому.

Жінка повідомила мені, що вмовила Дерека поговорити зі мною, але було б краще спершу домовитися про гроші. Вона поскаржилася, що вони з Дереком ледве зводять кінці з кінцями. Три роки тому їм удалося отримати невелику допомогу по безробіттю, і це становило більшу частину їхніх прибутків, крім разових робіт, що час від часу траплялися Дереку. Крім того, вони мали дбати про її онука. Жінка тихо схлипувала, розповідаючи мені про це, і весь час Том кидав на мене ті дивні дорослі погляди.

Ми домовилися щодо суми, і я передав їй банкноти, які вона ретельно перерахувала, перш ніж покласти їх у кишеню. Вона встала, посадила малого на стілець і попросила мене слідувати за нею.

Ми пішли коридором і вийшли на своєрідну веранду, брудні шибки якої фільтрували світло заходу сонця, як вітражі. Площу веранди майже повністю займав величезний верстак, де лежали в ряд усі види інструментів. Перед верстаком стояв стілець, на якому сидів високий, ставний чоловік, одягнений у засмальцьовані джинси та толстовку. Побачивши мене, він піднявся, потиснув мені руку і назвався Дереком. Його зелені очі майже вилискували в тьмяному світлі, а руки були великі та зашкарублі. Хоча йому було за шістдесят, він тримався прямо і здавався здоровим. Зморшки так глибоко прорізали його обличчя, що скидалися на шрами, а волосся видавалося майже білим.

Співмешканка повернулася в будинок, залишивши нас у спокої. Дерек сів на стілець, а я оперся на верстак. Задній двір, за розміром такий самий малий, як і передній, був огороджений парканом, зарослим бур’янами. Стояла там і невелика гойдалка, іржавий металевий каркас якої маячив, немов примара з голої землі, покритої клаптиками трави та калюжами.

— Вона мені сказала, що ви хочете поговорити про Джозефа Вайдера, — сказав Дерек, не дивлячись на мене. Він витягнув пачку «Кемел» із кишені й прикурив до жовтої пластикової запальнички. — Ви перша людина, що розпитує мене про нього за більш ніж двадцять років.

Здавалося, він змирився зі своєю роллю, як старий утомлений клоун, що вичерпав усі хороші трюки та жарти і змушений стрибати над тирсою бідного циркового манежу, щоб розважити купу байдужих дітей, які жують гумки та грають на своїх мобільних телефонах.

Я коротко розповів про те, що мені було відомо про нього та професора Вайдера, про Лору Бейнз і Річарда Флінна. Поки я говорив, Дерек курив і дивився наче крізь мене. Він загасив цигарку, запалив іншу і запитав:

— А чому ви цікавитеся речами, що трапилися так давно?

— Мене попросили перевірити інформацію, і мені платять за роботу. Я працюю над книжкою про загадкові вбивства, у яких злочинців так і не спіймали.

— Я знаю, хто вбив професора, — сказав він буденним голосом, начебто йшлося про погоду. — Я знав це і сказав їм ще тоді. Але моя заява копійки щербатої не варта. Будь-який юрист відхилив би її, бо кількома роками раніше мене звинуватили у вбивстві й замкнули в психлікарні, я ж був «тю-тю», ну, ви в курсі? Я приймав купу різних таблеток. Вони б сказали: я це вигадав або в мене галюцинації. Але я знаю, що саме бачив, і я не божевільний.

Здавалося, він був глибоко переконаний у своїх словах.

— То ви знаєте, хто вбив Вайдера?

— Розказав їм усе до грама, сер. І опісля так і не зрозумів, чи хоч хтось зацікавився цією історією. Ніхто мене більше нічого не розпитував, то я й не сунув носа до чужого проса.

— Хто ж його вбив, містере Сіммонз?

— Називайте мене Дерек. То був той хлопець, Річард. А та розбещена кицюня, Лора, стала свідком, якщо не співучасником. Тепер дозвольте я розповім вам, що ж сталося.

Упродовж наступної години, у той час, як надворі повільно сутеніло, безперестанку курячи цигарки, Дерек розповідав мені про все, що він бачив і чув увечері двадцять першого грудня 1987 року, забезпечуючи мене такими деталями, що я здивувався, як він так добре це пам’ятає.

Того ранку він пішов до будинку професора, щоб відремонтувати унітаз у ванній на першому поверсі. Вайдер був удома, пакував свій багаж для подорожі на Середній Захід, де планував провести свята з кількома друзями. Він запропонував Дереку залишитися на обід і замовив страви китайської кухні. Він здавався втомленим і стурбованим і зізнався Дереку, що виявив на задньому дворі якісь підозрілі сліди — впродовж ночі падав сніг, і вранці сліди було чітко видно. Він пообіцяв і надалі дбати про хлопця, навіть коли на якийсь час його не виявиться в країні, й нагадав Дереку, що йому важливо продовжувати вживати ліки. Приблизно о другій пополудні Дерек покинув будинок професора і попрямував у студентське містечко, де збирався пофарбувати квартиру.

Того ж вечора, після заходу сонця, Дерек повернувся додому і повечеряв. Його непокоїв стан Вайдера, тому хлопець вирішив навідати його. Прибувши до будинку професора, Дерек побачив машину Лори Бейнз, припарковану неподалік. Він збирався подзвонити у двері, коли почув голоси людей, що сперечалися всередині.

Дерек пішов за будинок, уздовж озера. Було близько дев’ятої вечора. Світло у вітальні ввімкнули, штори були підняті, тому він міг бачити, що там відбувалося. Там перебували Джозеф Вайдер, Лора Бейнз і Річард Флінн. Професор і Лора сиділи за столом, а Річард стояв над ними й, говорячи, жестикулював. Він найгучніше кричав, дорікаючи двом іншим.

Через кілька хвилин Лора піднялася й вийшла. Жоден із чоловіків не спробував зупинити її. Річард і Вайдер продовжували сперечатися після того, як вона пішла. Зрештою, Річард, здавалося, заспокоївся. Вони обидва курили, випили кави, кілька склянок алкоголю, і, здавалося, атмосфера стала спокійнішою. Дерек замерзав надворі та саме збирався йти, коли сварка вибухнула ще раз. Наскільки Дерек міг згадати, то було якраз по десятій годині вечора.

Якоїсь миті Вайдер, що досі намагався зберігати спокій, розсердився і підвищив голос.

Тоді Річард пішов, і Дерек швидко обійшов будинок, щоби наздогнати його й запитати, що сталося. Щоб дійти до парадного входу, Дереку знадобилося не більше ніж двадцять або тридцять секунд. Річарда ніде не було. Кілька хвилин Дерек вичікував на нього на вулиці, але Річард як крізь землю провалився.

Урешті йому набридло чекати і він сказав собі, що Річард, імовірно, бігцем побіг, коли вийшов із будинку. Дерек повернувся до задньої частини будинку, щоб переконатися: з професором усе гаразд. Вайдер й досі був у вітальні, і, коли він устав відчинити вікно і впустити трохи повітря, Дерек пішов, боячись, що його там можуть побачити. Ідучи, він зауважив, що повернулася Лора, бо її машина була припаркована приблизно на тому самому місці. Дерек вирішив, що вона повернулася, щоб провести ніч із професором, отож йому краще піти звідти.

Наступного дня він прокинувся з самого рання і вирішив повернутися до професорового будинку, щоб ще раз перевірити, чи з ним усе гаразд. Дерек подзвонив у двері, але ніхто не відповів, тому він відчинив двері своїми ключами і знайшов тіло професора у вітальні.

— Я впевнений, що малий не пішов тієї ночі, а сховався десь поруч, а потім повернувся і вбив його, — сказав Дерек. — Лора теж тоді перебувала в будинку. Професор був сильним чоловіком, і вона б не змогла сама уколошкати його. Я завжди вважав, що то Річард його вбив, а вона стала або співучасницею, або свідком. Я не розповів про неї в поліції; боявся, що газети цим скористаються й заплямують професорове ім’я. Але я мав щось сказати, тому розповів про малого і його суперечку з професором.

— Як думаєте, Лора і професор були коханцями?

Він знизав плечима.

— Не знаю точно, не зловив їх на гарячому, та іноді вона залишалася на ніч, ну, ви в курсі? Той малий страшенно її любив. Я в цьому впевнений, тому що він сам мені розповідав. У ті часи, коли він працював у бібліотеці, я часто з ним спілкувався. Розказував мені багато всього про себе.

— І поліціянти вам не повірили?

— Можливо, вони й повірили мені, може, й ні. Як я вже сказав, мої слова не вартували би виїденого яйця перед судом присяжних. Прокурор не купився б на це, отож поліціянти відкинули зачіпку. Якщо ви перевірите, побачите: заява, яку я зробив у той час, була така сама, як і те, що я тільки-но вам сказав. Гадаю, документи ще зберігаються.

— Але ви пам’ятаєте багато деталей, — сказав я. — Я думав, ви втратили пам’ять.

— Мій стан вплинув на минуле. Це називається ретроградна амнезія. Після цього триклятого досвіду в лікарні я не міг згадати нічого, що сталося раніше, але з моєю пам’яттю завжди все добре, коли справа доходить до того, що трапилося після травми голови. Я мусив заново відкривати своє власне минуле, наче дізнаєшся про іншу людину: коли і де вона народилася, хто її батьки, у яку школу вона ходила, і все таке. Це й справді було дивно, але я звик. Зрештою, вибору немає.

Він устав і ввімкнув світло. Сидячи на веранді, у мене було відчуття, наче ми — дві мухи, закриті в банці. Я роздумував, вірити йому чи ні.

— Я хочу запитати вас ще дещо.

— Будь ласка, слухаю.

— У підвалі професорового будинку був тренажерний зал. Він тримав там чи деінде в будинку бейсбольну биту? Ви нічого такого не помічали?

— Ні. Хоча знаю, що він мав кілька гир і грушу.

— Копи казали, що, ймовірно, його вбили бейсбольною битою, та знаряддя вбивства так і не знайшли. Якщо в будинку професора бити не було, отже, вбивця приніс її з собою. А таке непросто приховати під пальтом. Ви не пригадуєте, у що був одягнений Флінн тієї ночі, коли ви бачили його через вікно?

На якусь мить він задумався, а потім похитав головою.

— Не впевнений… Він майже завжди носив куртку, і, можливо, так було й у ту ніч, але я б не наполягав на цьому.

— Останнє запитання. Я знаю, що спершу й вас підозрювали, але потім виключили з розслідування, адже на момент вбивства у вас виявилося алібі. Але ви кажете, що близько одинадцятої години вечора ви все ще були на задньому дворі Вайдера, а потім пішли додому. Наскільки мені відомо, тоді ви жили сам. Скажете, що то у вас за алібі?

— Звісно. Біля дому я зайшов у бар, який працював допізна. Я хвилювався і не хотів залишатися сам. Напевне, я прийшов туди кілька хвилин на дванадцяту. Власник — мій приятель; колись я допомагав йому з дрібним ремонтом. Тому хлопець підтвердив поліціянтам, що я там перебував, і це була правда. Поліція ще якийсь час діставала мене, але потім мені дали спокій, тим паче я — остання людина, яка хотіла б, щоби з професором щось трапилося. Який у мене був мотив для вбивства?

— Ви кажете, що сиділи в барі. Хіба в час, коли ви приймали всі ті таблетки, вам дозволили пити спиртне?

— Я не пив спиртне. Я й досі його не торкаюся. Коли я йду в бар, то замовляю кока-колу або горня кави. Я пішов туди, щоб не проводити час наодинці.

Він загасив цигарку в попільничці.

— Ви шульга, Дереку? Ви тримаєте цигарку лівою рукою.

— Так.

Я поговорив із ним ще декілька хвилин. Він сказав мені, що життя взяло своє, і врешті він з’їхався з Леонорою. Він більше не мав жодних проблем із законом, і останні дванадцять років йому вже не потрібно було щорічно проходити психіатричну комісію.

Ми попрощалися, і він залишився у своїй імпровізованій майстерні. Я повернувся у вітальню, де на дивані Леонора дивилася телевізор, а в неї на руках спала дитина. Я ще раз подякував їй, побажав на добраніч і пішов.

Шість

Лора Бейнз зателефонувала через два дні, у той час, коли я стояв у черзі в бюро на заході 56-ї вулиці, щоб поновити свої водійські права, а також фотографію на них, і гортав журнал, який хтось залишив на стільці поруч зі мною.

— Містере Келлер, я прочитала рукопис, який ви мені дали, і це підтвердило мої підозри. Річард Флінн усе вигадав, або майже все. Можливо, він намагався написати роман. Свого часу письменники стверджували: історія, яку вони розповідали, не плід їхньої уяви. Вони або виявили анонімний рукопис, або оповідач був реальною людиною, що вже покинула наш світ, або щось такого роду. Це допомогло підготувати читачів до виходу книжки. І, можливо, після всіх цих років Річард дійшов висновку, що такі речі сталися насправді. Ви отримали решту рукопису?

— Ще ні.

— Флінн не зміг закінчити його, так? Він, мабуть, зрозумів, наскільки це ницо і, можливо, матиме неприємні юридичні наслідки, тому й закинув рукопис.

Її голос був спокійний і якийсь тріумфальний, що розлютило мене. Якщо розказане мені Дереком — правда, то вона брехала мені в обличчя, навіть не кліпнувши.

— Докторе Вестлейк, той факт, що професора Вайдера забили до смерті бейсбольною битою, не був плодом уяви містера Флінна, як і той факт, що ви вирішили змінити своє прізвище після цього. Гаразд, у мене ще немає повного рукопису, але є багато інших джерел, отож дозвольте запитати вас дещо: ви ж бачилися з Вайдером того вечора, коли його вбили, правда? Тоді з’явився Флінн. Ви збрехали йому, що проведете ніч із подружкою, і він улаштував скандал. Я все знаю напевно, тому прошу не намагатися брехати мені знову. Що сталося після цього?

Вона на мить затихла, і я уявив її борцем, який розтягнувся на рингу, у той час як рефері веде рахунок. Імовірно, вона не очікувала того, що я зможу викрити такі деталі про тодішній вечір.

Професор помер, як і Флінн, і я майже впевнений: вона взагалі не знала, що впродовж кількох годин там перебував Дерек Сіммонз. Мені було цікаво, чи заперечуватиме вона це, чи витягне іншого кролика зі свого чарівного капелюха.

— Ви дуже підла людина, так? — сказала вона нарешті. — Ви хоча б знаєте, куди вас заведе вся ця історія, чи просто граєте детектива? Ви очікували, що я згадаю такі подробиці після стількох років? Ви збираєтеся шантажувати мене?

— А мені відомо щось таке, що дає змогу шантажувати вас?

— Келлере, я знаю багато людей у цьому місті.

— Ви змусили це звучати як погрозу зі старого детективного фільму. Тепер я повинен сказати: «Просто роблю свою роботу, мем», сумно всміхнутися вам, натягнути на очі капелюха і підняти комір мого пальта.

— Що? Ви верзете нісенітниці. Ви п’яний?

— Ви заперечуєте, що були там у вечір злочину і що Річард Флінн покривав вас, брешучи поліції?

Ще одна довга пауза, а тоді вона запитала мене:

— Келлере, ви записуєте нашу розмову?

— Ні.

— Ймовірно, ви несповна розуму, як і Флінн. Ваше медичне страхування, якщо воно у вас є, повинно охоплювати кілька терапевтичних сеансів, то, може, зараз саме час, щоб ви цим скористалися. Я не вбивала того чоловіка, отож, кому яке діло, де я була в той вечір, коли минуло понад двадцять років?

— Мені, докторе Вестлейк.

— Що ж, продовжуйте, робіть усе, що вам заманеться. Але не намагайтеся знову зв’язатися зі мною, я не жартую. Я намагалася бути ввічливою і сказала все, що мала сказати, але в мене більше немає часу на вас. Коли ви знову зателефонуєте мені чи наблизитеся до мене, я подам на вас позов через переслідування. До побачення.

Вона поклала слухавку, і я засунув мобільний телефон назад у кишеню. Я злився на себе, адже втратив надзвичайно важливе джерело інформації для своєї історії, — я був упевнений, що вона дотримає своїх погроз і ніколи більше не говоритиме зі мною після цієї розмови. Чому я занадто гостро відреагував, і чому треба було викласти всі свої карти на стіл через дурну телефонну дискусію? Дерек Сіммонз дав мені кілька тузів, а я їх змарнував.

Мене покликали до фотографії через кілька хвилин, і фотограф сказав:

— Трохи розслабся, чоловіче. Не зрозумій мене неправильно, але здається, на твоїх плечах тяготи всього світу.

— Ну, лише деякі з них, — сказав я йому. — І мені за це ще навіть не заплатили.

Упродовж наступних трьох тижнів, коли місто починало весніти, я розмовляв із багатьма людьми, які добре знали Джозефа Вайдера і чию контактну інформацію потроху діставав Гаррі Міллер.

Грип Сем ускладнився пневмонією, тому більшість часу вона перебувала в ліжку. Її молодша сестра, Луїза, яка вивчала образотворче мистецтво, приїхала з Каліфорнії, щоб піклуватися про неї. Я наполягав на її відвідуванні, але Сем щоразу відмовляла, бо не хотіла, щоб я бачив її такою.

Пітер перебував здебільшого за містом або надолужував свої справи, тому я спілкувався з ним тільки телефоном, щоб тримати його в курсі ходу розслідування. Він повідомив, що Данна Олсен досі не знайшла жодних слідів інших розділів Фліннового рукопису.

Я кілька разів телефонував колишній однокласниці Лори Бейнз, Сарі Гарпер, але вона не відповідала. Мені також не вдалося зв’язатися з сестрою професора Інґе Россі. Я дізнався її адресу і номер телефону, тому подзвонив і поговорив із економкою, яка й двох слів англійською не могла зв’язати. Зрештою, я зрозумів, що синьйор і синьйора Россі на два місяці поїхали у тривалу подорож Південною Америкою.

Гаррі відшукав Тімоті Сандерза, але новина була погана. Колишній хлопець Лори Бейнз помер у грудні 1998 року у Вашингтоні. Його розстріляли біля свого будинку, він загинув на місці. Поліція так і не знайшла злочинця, але дійшла висновку, що то було збройне пограбування, яке перетворилося на вбивство. Він викладав суспільні науки в «Школі без стін» і ніколи не був одруженим.

Моя телефонна розмова з Едді Флінном була короткою і неприємною. Його дуже розгнівало рішення покійного брата заповісти свою квартиру пані Олсен, і він сказав мені, що нічого не знав про професора коледжу Джозефа Вайдера. Едді попросив більше ніколи не контактувати з ним знову і поклав слухавку.

Я поговорив із кількома колишніми колегами Вайдера після вигаданої історії про те, що проводжу дослідження для видавця, який працює над біографією Вайдера і намагаюся з’ясувати більше подробиць у людей, які його добре знали.

Я познайомився з професором на пенсії, що колись працював у тому самому відділенні в Принстоні, сімдесятитрирічним чоловіком на ім’я Ден Т. Ліндбек. Він жив у графстві Ессекс, штат Нью-Джерсі, у пишній садибі посеред лісу. Ліндбек сказав мені, що в будинку є привид Мері, жінки, яка померла 1863 року під час громадянської війни. Я згадав ті дні, коли писав для «Амперсанд» і розповідав йому про випадок, коли мені довелося відвідати будинок із привидами, у той час як він ретельно записував деталі у старомодному блокноті на пружині.

Ліндбек описав Джозефа Вайдера як нестандартну людину, чоловіка, добре обізнаного у власній значущості й повністю відданого своїй роботі, разючого інтелігента, але з важким характером і замкнутого, коли справа доходила до особистих стосунків.

Він погано пам’ятав, що Вайдер збирався видати книжку, але не міг пригадати, який видавець купив рукопис. Ліндбекові було важко повірити, що між Вайдером і опікунською радою міг виникнути конфлікт із питання відносно видавця, зважаючи на те, що професори могли вільно публікувати свої твори будь-де, і будь-який їхній бестселер — плюс для інституту. Він не пригадував жодних спеціальних науково-дослідних програм, над якими працювало відділення за часів Вайдера.

Ще двоє людей надали мені цікаву, хоча й суперечливу інформацію.

Першим був професор Монро, один із асистентів Вайдера. Наприкінці вісімдесятих він готував докторську дисертацію. Іншою була жінка за шістдесят, Сюзанна Джонсон, колишня асистентка Вайдера, яка дуже добре знала професора. Монро й досі викладав у Принстонському університеті. Джонсон пішла на пенсію 2006 року й проживала в Асторії, у Квінзі, з чоловіком і дочкою.

Джон Л. Монро був приземкуватим, похмурим чоловіком, зі шкірою, сірою, як і костюм, який був на ньому, коли він прийняв мене у своєму кабінеті, після довгого і ретельного допиту по телефону. Він не запропонував каву або чай, впродовж усієї нашої розмови кидав підозрілі погляди і вернув ніс від порваних колін моїх джинсів, коли вони потрапляли в його поле зору. У нього виявився млявий голос, ніби він мав проблеми з голосовими зв’язками.

На відміну від інших, він описав Вайдера як безсоромного ренегата, що присвоїть роботу інших людей, щоб завжди залишатися в центрі загальної уваги. Теорії Вайдера, як стверджував Монро, були сміттям, просто шаманською наукою для неосвіченої публіки, такі собі псевдошокувальні одкровення, які ви чуєте на радіо та телевізійних ток-шоу, але і тоді наукова спільнота розглядала їх із обачністю. Після смерті Вайдера з роками досягнення неврології, психіатрії та психології лише підкреслили, наскільки хиткими були його теорії, але тепер ніхто не витрачатиме свій час, щоб продемонструвати очевидний факт.

Слова Монро настільки просякли отрутою, що він помер би, щойно прикусивши язика. Стало зрозуміло: до Вайдера він прихильним не був, і йому навіть подобалося те, що хтось готовий слухати, як він плямує пам’ять професора.

Однак Монро пригадав видавця, що планував опублікувати книжку Вайдера: то було видавництво з Меріленду під назвою «Олмен енд Лімпкін». Він підтвердив: рада дискутувала щодо цього питання. Вайдера звинуватили у використанні ресурсів університету для збору даних, які він збирався опублікувати суто у своїх власних інтересах.

Монро сказав мені, що нічого не знав про те, чому книга не вийшла. Може, Вайдер ще не закінчив її, або, можливо, видавець попросив його внести зміни, на які той не погоджувався. Він пояснив, що взагалі подібні речі прописують у так званій «пропозиції» — документі, у якому автор надає видавцю всю необхідну інформацію про свій проект, — від змісту до цільової аудиторії. Такий документ зазвичай містить не більше двох або трьох розділів реального книжкового проекту, решта рукопису має бути доправлена в пізніший термін, погоджений обома сторонами. Остаточний контракт підписують тільки після того, як закінчений рукопис показано видавцеві та допрацьовано відповідно до його пропозицій.

Він ніколи не чув про Лору Бейнз, але сказав, що Вайдер був відомим бабієм, який мав незліченні романи, зокрема й із деякими студентками. Рада не планувала продовжувати його контракт на наступний рік. Усі знали, що Вайдер збирався поїхати з Принстона влітку 1988 року, і факультет психології вже почав шукати професору заміну.

Я запросив Сюзанну Джонсон пообідати зі мною в ресторані під назвою «Егнанті» у Квінзі. Я прибув завчасно, сів за столик і замовив каву. Коли через десять хвилин з’явилася місіс Джонсон, я здивувався, побачивши її в інвалідному кріслі. Як вона пізніше пояснила, у неї паралізувало нижню частину тіла. Місіс Джонсон була в супроводі молодої жінки, яку представила як Вайолет, свою дочку. Переконавшись, що все добре, Вайолет пішла, повідомивши, що повернеться за мамою через годину.

Попри свій стан, місіс Джонсон виявилася оптимістичною жінкою. Десять років тому, під час поїздки до Нормандії, шляхами свого батька, що в день висадки союзних військ воював як морпіх, вона потрапила у страшну аварію на машині, взятій напрокат у Парижі. На щастя, її чоловік, Майк, який сидів на пасажирському сидінні, відбувся незначними пошкодженнями.

Вона сказала мені, що була не тільки асистенткою Вайдера, але і його довіреною особою. Професор, за словами місіс Джонсон, — справжній геній. Так трапилося, що він вибрав сферою своїх досліджень психологію, та вона була впевнена: він би відзначився в будь-якій галузі. І як справжнього генія його ненавиділи посередності, що не змогли досягти такого самого рівня. В університеті він мав лише кількох друзів і постійно терпів нападки під різними приводами. Незмінні вороги періодично поширювали всілякі безпідставні чутки, наприклад про Вайдера — п’яницю та бабія.

Сюзанна Джонсон часто зустрічала Лору Бейнз; вона знала про професорову протеже, але жінка була переконана, що роману між ними не було. Вона підтвердила, що в той час професор тільки-но закінчив книжку про пам’ять. Оскільки саме вона друкувала рукопис, бо Вайдер не користувався ні друкарською машинкою, ні текстовим процесором, то знала напевно, що рукопис був готовий ще за кілька тижнів до смерті Вайдера, та аж до цього моменту вона не замислювалася, чи отримав його видавець до Вайдерової смерті та чому книжку не опублікували.

За десертом я запитав, чи знала Сюзанна щось про секретний проект, до якого могли залучити Вайдера. Якусь мить вона вагалася, але зрештою зізналася, що знала.

— Наскільки мені відомо, він працював над проектом, який був пов’язаний із терапією для солдатів, які страждають на посттравматичний стрес, але це все, що я пригадую. Моя спеціалізація — економіка, а не психологія чи психіатрія, тому я механічно переписувала документи, не замислюючись над їхнім змістом. Не приховуватиму від вас той факт, що, на мою думку, до кінця тих експериментів, які б вони там не були, психічний стан професора Вайдера залишав бажати кращого.

— На вашу думку, існує зв’язок між його смертю та проектом, над яким він працював?

— Відверто кажучи, на той час у мене виникали подібні думки. Хоча про такі речі я знаю лише з детективних романів та фільмів, але, гадаю, якщо це запланували через його роботу, то злочинці спробували б приховати свої сліди, обставивши все як крадіжку зі зломом чи навіть нещасний випадок. Я вважаю, що вбивця — дилетант, якому досить пощастило уникнути покарання. Але, здається, між професором та людьми, на яких він працював, виникло непорозуміння. Упродовж приблизно двох місяців перед своєю смертю він більше не давав мені документів для друку. Ймовірно, припинив працювати з тими людьми.

На кілька секунд вона затихла, а потім додала:

— Я закохалася в професора Вайдера, містере Келлер. Я була заміжня, і, хоча це здасться вам парадоксальним, любила свого чоловіка і дітей. Я ніколи не говорила професору, і не думаю, що він узагалі здогадувався. Напевне, сприймав мене як просто приязну колегу, готову допомагати йому навіть у неробочий час. Я сподівалася, що однієї чудової днини він погляне на мене інакше, та цього так і не сталося. Я була прибита горем після його вбивства, і протягом тривалого часу мене не полишало відчуття, начебто життя закінчилося. Він виявився, певне, найдивовижнішою людиною, яка трапилася на моєму шляху.

Саме в цей момент розмови підійшла Вайолет Джонсон і прийняла моє запрошення приєднатися до нас на кілька хвилин. Вона була спеціалістом із антропології, але працювала ріелтором. Вайолет розповіла, що ринок нерухомості почав відновлюватися після фінансової кризи, яка тривала останні кілька років. Вайолет разюче походила на свою маму: коли я дивився на них, то здавалося, бачив ту саму особу на різних етапах її життя. Я провів їх до стоянки, де Вайолет залишила свою машину, і ми розійшлися, після того, як, наполігши, Сюзанна обійняла мене і побажала успіху.

Я зателефонував на багатоканальний телефон «Олмен енд Лімпкін» наступного ж ранку.

Мене з’єднали з редактором, відповідальним за підбір для видавництва книг із психології, дуже милою жіночкою, яка уважно вислухала мене, а потім дала номер їхнього архівного відділу. Професор Вайдер був відомою постаттю в академічному світі, тому, за її словами, можливо, його пропозиція книги збережена в архіві, особливо, коли врахувати те, що в ті дні електронної пошти не існувало і листування з авторами велося поштовими відправленнями.

Але з архівним відділом мені пощастило не так. Співробітник, з яким мене з’єднали, кинув слухавку, повідомивши, що йому не можна спілкуватися з пресою без попереднього дозволу керівництва.

Я зателефонував редакторці, з якою говорив перед тим, пояснив, що сталося, і ще раз озвучив запитання, відповіді на які намагався знайти: чи існувала пропозиція Вайдера насправді, чи надав він рукопис повністю і чому книжку так і не надрукували. Я зібрав усю силу особистого шарму, і здавалося, це подіяло: вона обіцяла спробувати пошукати відповіді на мої запитання.

Я ні на що не сподівався, але через два дні до поштової скриньки прийшов електронний лист від редакторки.

Вайдер спрямував пропозицію редактору в липні 1987 року, додатково вона містила перший розділ книжки. Вайдер згадав у листі, що рукопис завершено і він готовий для розгляду. Через місяць, у серпні, видавець надіслав контракт. Крім усього іншого, було передбачено, що Вайдер повинен почати перегляд тексту з редактором у листопаді. Але в листопаді професор попросив ще кілька тижнів, посилаючись на те, що хоче ще раз відшліфувати свій рукопис через свята. Його прохання задовольнили, а тоді втрутилася трагедія. Увесь рукопис так і не дійшов до видавця.

У додатку до листа була копія пропозиції, відсканований оригінальний документ, надрукований на машинці. У ньому було майже п’ятдесят сторінок. Я почав друкувати його, спостерігаючи, як сторінки одна за одною падали з принтера в пластиковий лоток. Нарешті я погортав їх, охопив скріпкою і поклав на стіл, щоб прочитати пізніше.

Того ж вечора я спробував підбити підсумки, чого досяг у своєму розслідуванні на цей час і які шанси в мене були дійти хоч якогось результату.

Через півгодини, дивлячись на намальовану діаграму, я дійшов висновку, що, по суті, загубився у своєрідному лабіринті. Я вирушив слідами книжки Річарда Флінна і не тільки не знайшов її, а мене засипало купою подробиць про людей і події, які відмовлялися об’єднуватися в цілісну картину. У мене виникло відчуття, наче я блукаю навпомацки на темному горищі, повному старого мотлоху, не розуміючи істинного значення речей, що накопичувалися там упродовж багатьох років людьми, яких я не знав і про яких не вдалося виявити нічого конкретного.

Багато деталей суперечили одна одній, як лавина спотвореної інформації, неначе дійові особи та події того часу вперто відмовлялися розкривати мені правду. Ба більше, коли я почав розслідування, центральним персонажем був Річард Флінн, автор рукопису, але поступово він почав зникати з поля зору, відсунувся на задній план, а на авансцені з’явилася патріархальна постать професора Джозефа Вайдера, як зірка, якою він був упродовж усієї своєї кар’єри, заштовхуючи бідного Флінна в темний куток і зменшуючи його майже до розміру незначної другорядної ролі.

Я спробував пов’язати персонаж Лори Бейнз у рукописі Флінна та жінку, яку зустрів у Медичному центрі Колумбійського університету, але не зміг цього зробити. То були немов два різні образи: один — справжній, інший — вигаданий; їх виявилося нереально накласти один на одного.

Я спробував порівняти Флінна, якого побічно знав із рукопису, — молодий, життєрадісний студент Принстону, що мріяв стати письменником і вже опублікував свої перші оповідання, — із затвірником, самітником, що провадив нудне життя з Данною Олсен у скромному помешканні, з відлюдьком, у якого вирвали його мрії. І я намагався зрозуміти, чому чоловік, який ось-ось помре, витратив останні місяці свого життя на написання рукопису, який він зрештою забрав із собою в могилу.

Я спробував зобразити Вайдера, якого одні описували як генія, а інші — як самозванця, замкнутого зі своїми привидами в тому величезному, холодному будинку, розтривоженого невідомою провиною. Вайдер залишив після себе таємницю зниклого безвісти рукопису, і, за іронією долі, те саме сталося й із Річардом Флінном майже тридцять років по тому. Я вирушив на пошуки зниклого рукопису, не знайшов його і замість цього наштовхнувся на слід іще однієї зниклої книжки.

Я намагався систематизувати всіх дійових осіб, яких моє дослідження повернуло з минулого, але то були лише розмиті тіні, що хаотично переміщалися в історії, початок, кінець та значення якої я не зміг розкрити. Переді мною лежала складанка, але жодна частина не пасувала до інших.

Як це не парадоксально, та чим більше я занурювався в минуле, керуючись багатою, але суперечливою інформацією, тим важливішим для мене ставало теперішнє. Неначе я спускався в тунель, і кружало світла, що зменшувалося над моєю головою, стало життєво важливим елементом, який нагадував: я повинен знову піднятися на поверхню, адже звідти я прийшов і туди, рано чи пізніше, повернуся.

Я телефонував Сем майже щодня, і вона сказала мені, що їй стає краще. Я зрозумів, що сумую за нею більше, ніж гадав перед початком розслідування і перш ніж нас розлучила її хвороба. Чим більш оманливими виявлялися тіні біля мене, тим реальнішими, здавалося, ставали наші стосунки, вони стали міцнішими.

Саме тому подальші події просто приголомшили мене.

Я саме збирався вийти з дому на зустріч із Роєм Фріманом, одним із детективів поліції, тепер пенсіонером, що працював над справою Вайдера, коли в мене задзвонив телефон. То була Сем, і тут-таки вона сповістила, що хоче розійтися. За її словами, можливо, «розійтися» — не зовсім правильний термін, враховуючи, що вона ніколи не вважала наші стосунки «серйозними», радше дружба без зобов’язань.

Вона сказала мені про прагнення вийти заміж і мати дітей, а один знайомий досить давно проявляє до неї інтерес. Скидається на те, що він може стати для неї підхожим супутником на все життя.

Усе це вона розповідала мені таким тоном, наче була відповідальна за кастинг і повідомляла кандидату-невдасі, що інший актор більше підходив на роль.

Я задумався, чи не зраджувала вона мене з тим своїм колегою, але потім зрозумів марність запитання: Сем — людина, яка ретельно продумає всі варіанти, перш ніж приймати рішення.

Коли вона пояснила, що використала дні, які хворою провела в ліжку, думаючи про свої справжні бажання, я зрозумів: швидше за все, її стосунки з тим хлопцем уже певний час тривали.

— Це ти говорила, що хочеш несерйозних стосунків без зобов’язань, — сказав я. — Я поважав твоє бажання, але це не означає, що я не прагнув чогось більшого.

— Тоді чому ти досі не сказав мені? Що тебе зупиняло?

— Може, я саме збирався.

— Джоне, ми дуже добре знаємо один одного. Ти, як і всі інші чоловіки, розумієш, що для тебе означає жінка тільки в той момент, коли втрачаєш її. А ти знаєш, що в той час, коли ми були разом, я боялася: одного прекрасного дня ти зустрінеш молодшу і побіжиш за нею? Ти знаєш, наскільки це боляче, що ти ніколи не запрошував мене зустрітися з друзями, що ти так і не познайомив зі своїми батьками, начебто хотів зберегти наші стосунки в таємниці? Я для тебе була просто старшою жіночкою, з якою ти час від часу любиш займатися сексом.

— Сем, мої предки у Флориді. Щодо моїх друзів, не думаю, що вони б тобі дуже сподобалися: кілька хлопців із «Пост» та пара тепер уже розжирілих приятелів із коледжу, які після кількох келихів розповідають історії про те, як зраджують своїх дружин.

— Я про те, як воно в принципі.

— А я про те, як воно насправді.

— Я не думаю, що є сенс звинувачувати одне одного. Це найгидкіша частина завершення стосунків, коли пригадуєш усі розчарування і починаєш поливати іншого брудом.

— Насправді я ні в чому не звинувачував тебе.

— Добре, пробач. Я просто…

Я почув, як вона кашляє.

— З тобою все добре?

— Мені сказали, що цього кашлю я позбудуся через два-три тижні. Мушу вже класти слухавку. Можливо, ми підтримуватимемо зв’язок. Будь ласка, бережи себе.

Я хотів перепитати Сем, чи й справді вона не хотіла, щоб ми зараз зустрілися для розмови віч-на-віч, але не мав можливості.

Вона поклала слухавку, і, на якусь мить втупившись у телефон, наче не розуміючи, що він робить у моїй руці, я зробив те саме.

Підходячи на місце зустрічі з Роєм Фріманом, я зрозумів, що хотів би якомога швидше закінчити це розслідування.

Якби все-таки я не намагався зіграти детектива, то вчасно помітив би ознаки навислої бурі в моїх стосунках із Сем. Її рішення порвати зі мною стало останньою краплею, хоча я не міг пояснити, чому.

Я не забобонний, але мав чітке відчуття того, що історія Річарда Флінна приховувала якесь закляття, щось на кшталт прокляття гробниці фараона. Я сповнився рішучості зателефонувати Пітеру й сказати йому про вихід із гри, адже стало зрозуміло, що я так ніколи й не докопаюся до суті того, що сталося тієї ночі з професором Джозефом Вайдером, Лорою Бейнз і Річардом Флінном.

Сім

Рой Фріман жив в окрузі Берґен, за мостом, але він сказав, що мав уладнати якісь справи в місті, тому я замовив столик у ресторані на Вест-авеню, 36.

Рой був високий і худий, скидався на актора, що грає другорядні ролі, такий собі підстаркуватий поліціянт, який непомітно підстраховує альфа-самця в поєдинку з поганими хлопцями і справляє на вас враження, — але ви не знаєте чому, адже говорить він у фільмі лише одну чи дві репліки, — що на нього можна покластися.

Його волосся було майже повністю сиве, як і акуратно підстрижена борідка, яка покривала всю нижню частину його обличчя. Він відрекомендувався, і ми почали розмову.

Рой сказав, що протягом майже двадцяти років був одружений із жінкою на ім’я Діана. У них є син, Тоні, з яким він дуже рідко бачиться. Його колишня дружина і син переїхали в Сіетл після розлучення, у кінці вісімдесятих. Його син закінчив коледж і вів новини на місцевій радіостанції.

Фріман без вагань сказав мені, що саме він винен у розлученні, адже надто захоплювався роботою й забагато пив. Він був одним із перших детективів поліції у Нью-Джерсі, які вступили до силових структур одразу після закінчення коледжу, 1969 року, й деякі хлопці у відділку мали на нього зуб через це, особливо враховуючи його афроамериканське походження. І що б там не казали, нібито що расизм у середині сімдесятих років у силових структурах майже викорінили, особливо у відділках невеликих містечок, це була маячня. Звісно, і раніше знімали фільми з чорношкірими акторами в ролі суддів, прокурорів, викладачів коледжів та начальників поліції, але реальність виявилася іншою. Проте платили добре — хороший патрульний отримував тоді майже двадцять тисяч на рік, — а він мріяв стати поліціянтом змалечку.

Департамент поліції Вест Віндзор на початку вісімдесятих років мав близько п’ятнадцяти поліціянтів, переважно віком приблизно сорок років. В управлінні працювала лише одна жінка, прийнята недавно, і, крім іспаномовного офіцера, Хосе Мендеса, всі інші були білі. Для Нью-Джерсі та Нью-Йорка настали не найкращі часи: почалася епідемія вживання кокаїну, і хоча її хвиля ще не накрила Принстон, це не означало, що поліціянтам там жилося легко. Фріман працював у Принстонському поліційному відділку протягом десяти років, а 1979 року його перевели у Вест Віндзор, округ Мерсер, в управління, створене декількома роками раніше.

Він був радий поговорити зі мною і зізнався, що жив досить усамітнено від свого виходу на пенсію і що поліціянтові у відставці властиво не мати багато довірених осіб.

— Джоне, чому тебе цікавить ця справа? — запитав він.

Він запропонував перейти на «ти». І хоча щось, чого я не в змозі пояснити, у його голосі й зовнішності трохи мене лякало, я погодився і розказав йому всю правду. Мені набридло вигадувати історії про уявні біографії й детальні історії нерозкритих убивств, і я був упевнений, що чоловік переді мною настільки люб’язний, що, навіть не знаючи мене, погодився на зустріч і поділився болючими подробицями зі свого життя, заслужив мою цілковиту чесність.

Отже, я сказав йому, що Річард Флінн написав книжку про той період і надіслав її літературному агенту, а іншу частину рукопису ніде не можна знайти. Мене найняв відомий нам обом агент, і я досліджував, чи то, можна сказати, розслідував справу з метою відновити факти. Я вже поговорив із великою кількістю людей, але й досі не прояснив нічого конкретного і не міг зрозуміти, про що тут ішлося.

Він указав на великий темно-жовтий конверт, який приніс із собою.

— Я був із візитом у відділку і зробив кілька копій для вас, — сказав він. — Ми не почали переносити наші записи на комп’ютери до початку дев’яностих років, отож я мусив прочесати ящики в архіві. Всі не під грифом секретності, тому це було нескладно. Бери документи з собою, прочитаєш їх, — переконав він мене, і я поклав конверт у свою сумку.

Потім він коротко розповів те, що пам’ятав: як він приїхав із криміналістами до будинку Вайдера, про бурю в пресі та про відсутність будь-яких правдоподібних зачіпок, які б дозволили їм сформувати робочу теорію.

— У цій справі багато речей не сходилися, — сказав він. — Професор жив спокійно, не приймав наркотики, не плутався з повіями і не тинявся в поганих місцях. У нього ні з ким не виникало недавніх конфліктів, він жив у хорошому районі, і його сусіди були гідні люди: науковці, великі птиці з акціонерних компаній, які роками знали одне одного. І потім, ні з того ні з сього, його забивають до смерті у власному будинку. Усередині було багато цінних речей, та нічого не зникло, навіть готівка і коштовності. Але я пригадую, що хтось поспіхом обшукував місце. Шухляди були відкриті, а документи розкидані по всій підлозі. Єдині відбитки пальців, які ми знайшли, належали особам, яких ми знали: малому, що доглядав за бібліотекою професора, й працівнику, який мав доступ у дім і часто туди приходив.

— Про ті папери на підлозі, — запитав я. — Хоч якісь із них узяли як потенційні докази?

— Я не пам’ятаю аж таких подробиць… Усе в тих ксерокопіях. Але я пам’ятаю, що ми знайшли невеликий сейф у будинку, і ніхто не знав комбінації, тому ми змушені були викликати слюсаря. Він зламав його, але все знайдене там — це трохи грошей, письмові документи, фотографії, такого типу речі. Ніщо не мало стосунку до справи.

— Професор тільки-но закінчив писати книгу, і, здається, рукопис зник.

— З його речами розбиралася сестра. Вона приїхала з Європи через декілька днів. Я добре її пам’ятаю. Вона поводилася, немов кінозірка. Носила дороге хутро і багато коштовностей, наче оперна співачка, і розмовляла з іноземним акцентом. Це було видовище, дозволю собі сказати. Ми поставили їй кілька запитань, але вона лише розповіла, що вони з покійним братом не були дуже близькі й вона нічого не знала про його життя.

— Її звати Інґе Россі, — сказав я. — Вона вже тривалий час проживає в Італії.

— Можливо… Може, це вона взяла рукопис, про який ви говорите, а може, хтось інший. Через декілька днів ми забралися звідти. Сестра не скаржилася на відсутність чогось, але я сумніваюся, чи вона добре знала, що зберігав там брат. Як я вже сказав, сестра повідомила мені: вони не відвідували один одного близько двадцяти років. Вона поспішала покінчити з усім цим якомога швидше та поїхала назад одразу ж після похорону.

— Я знаю, що одним із підозрюваних був молодий хлопець, Мартін Лютер Кеннет, згодом засуджений за вбивство літньої пари.

— Сім’ї Істонів, це справді жахливе вбивство… Кеннет забрав життя, та він і досі на острові Райкерз. Але його не звинуватили у вбивстві професора.

— Знаю, але він деякий час проходив головним підозрюваним у справі Вайдера, чи не так?

Він знизав плечима.

— Знаєш, як воно часом трапляється… Вайдер був знаменитістю, преса вхопилася за історію, яка стала на деякий час народною, отож на нас тиснули, щоб розкрити справу якомога швидше. Ми також працювали з офісом шерифа, і прокуратура округу Мерсер призначила детектива з відділу вбивств, хлопця на ім’я Ян Френсіс. Він був кар’єристом, коли ти розумієш, що я маю на увазі, з дуже сильною політичною підтримкою. Ми, тутешні поліціянти, здавалися просто нікчемами, отож той хлопець і прокурор використовували свої зв’язки. Моя позиція, яку я не боявся висловити тоді, полягала в тому, що малий, Кеннет, не мав нічого спільного ані з убивством Істонів, ані зі справою Вайдера, і я кажу надзвичайно серйозно. Прокурор теж намагався зробити його головним підозрюваним у справі Вайдера, як ви сказали, так що від всіх інших зачіпок поступово відмовилися. Але це видавалося нерозумним, і ми всі це знали. Може, хлопчина був не надто тямущим, але й не настільки дурним, щоб спробувати продати камінці, вкрадені в жертв, у ломбард просто за декілька миль від місця злочину. Чорт забирай! Чому він не поїхав у Нью-Йорк чи Філадельфію? Він виявився дрібним дилером, це правда, але в нього не було попередніх арештів за насильство. Він також надав алібі на ніч убивства професора, отож імовірність його причетності до справи Вайдера не мала б навіть розглядатись.

— Я трохи читав про це в газетах, але ви впевнені, що…

— Це було саме так, як я тобі кажу, він грав на гральних автоматах. У ті дні не було камер відеоспостереження, але два чи три хлопці спочатку підтвердили, що бачили його там у час скоєння вбивства. Опісля Ян Френсіс зустрівся з ними, і вони змінили свої первинні показання. На додачу громадський захисник Кеннета був ідіотом, який не хотів ні з ким сперечатися. Розумієш?

— Тому варіант Річарда Флінна досить швидко залишили?

— Так, правильно, то теж була зачіпка. І його не залишили «досить швидко», як ти висловлюєшся. Я не можу пригадати всі деталі, але гадаю: він остання людина, яка бачила професора живим, тому ми допитували його кілька разів, але ні на чому не впіймали. Він зізнався, що був там у ту ніч, але стверджував, що пішов звідти за дві чи три години до вбивства. Він зізнається в чомусь у тій книжці?

— Як я вже сказав, більша частина рукопису відсутня, отож я не знаю, до чого він вів у своїй розповіді. А от чого ви не знали тоді, бо інші свідки, Річард Флінн і Дерек Сіммонз, тримали рот на замку, — це те, що аспірантка на ім’я Лора Бейнз теж могла бути там у той вечір. Робітник повідомив мені: вона і Флінн зустрічалися з професором, і в них виникла сварка.

Він усміхнувся.

— Ніколи не варто недооцінювати поліціянта, Джоне. Я знаю: люди іноді думають, що ми просто ідіоти, які поїдають пончики та які навіть не можуть знайти свій член у штанах. Звичайно, ми все знали про дівчину, про яку ти говориш, і, очевидно, вона щось «крутила» з професором, але зрештою нічого не можна було довести. Я допитував її, але вона мала переконливе алібі на весь вечір, наскільки я пам’ятаю, тому не могла опинитися на місці події. І знову глухий кут.

— Але той хлопець, робітник…

— Щодо заяви того робітника… Як же його звали?

— Сіммонз. Дерек Сіммонз.

Фріман раптом замовк і втупився на декілька секунд у порожнечу. Потім дістав із кишені маленьку пляшечку з ліками, відкрив її й проковтнув зелену пігулку, запивши ковтком води. Він здавався збентеженим.

— Пробач, але… Так, його звали Дерек Сіммонз, правильно. Я не пригадую, що він заявляв, але його свідчення нам небагато давали. Хлопець хворів, страждав на амнезію, і гадаю, що він був несповна розуму, коли ти розумієш, про що я. Але так чи інакше, окрім пліток, ми не мали жодних доказів того, що професор і та дівчина були коханцями, і її алібі здавалося переконливим.

— Ти можеш згадати, хто підтвердив його?

— Це все в тих документах, які я тобі дав. Здається, то була однокласниця, якась дівчина.

— Сара Гарпер?

— Я ж казав, що не пригадаю всіх подробиць, але всі імена можна знайти в паперах.

— У Лори Бейнз був хлопець, Тімоті Сандерз. Можливо, він ревнував, підозрюючи свою подругу та професора в романі. Його хтось допитував?

— Лора Бейнз не виступала підозрюваною, як я сказав, тому навіщо нам було допитувати її хлопця? Навіщо тобі це? Ти щось знайшов про нього?

— Нічого, що стосувалося б справи. Багато років тому його знайшли застреленим у Вашингтоні. Сказали, що це пограбування, яке закінчилося вбивством.

— Прикро це чути.

Ми закінчили їсти й замовили каву. Фріман здавався втомленим, ніби наша розмова забрала всі його сили.

— Але чому Флінну не висунули офіційне звинувачення? — продовжував я.

— Не пам’ятаю, але гадаю, що такий мисливець за головами, як Френсіс, мав вагомі причини для того, щоби не показувати його присяжним. Хлопець був студентом без судимості, він займався своєю справою. Він не вживав наркотики або надміру не випивав, наскільки я пам’ятаю, не виявляв жорстокості, тому не підходив на роль потенційного вбивці. І він пройшов поліграф, ти це знав? Подібні люди зненацька не виходять на вулицю і не вбивають, навіть під посиленим емоційним тиском. Деякі просто не здатні вбити іншого, навіть для порятунку власного життя. Я прочитав дослідження декілька років тому, де стверджувалося: під час Другої світової війни солдати здебільшого стріляли в повітря, а не в німців чи японців. Це в біса тяжко забити когось палкою до смерті, не як у кіно. Навіть коли вважаєш, що той хлопець зґвалтував твою дочку. Я думаю, це був не наш знайомий.

— Рою, гадаєш, це могла зробити жінка? Я маю на увазі фізично.

Він декілька хвилин думав.

— Розбити голову бейсбольною битою? Гадаю, що ні. Жінки вбивають набагато рідше, ніж чоловіки, і вони майже ніколи не здійснюють насильницькі вбивства, як оце. Убиваючи, жінки використовують отруту або інші некриваві методи. Можливо, пістолет. Однак у судово-медичній науці є закономірності, але жодних достеменних фактів, так що детектив ніколи не повинен виключати будь-яку гіпотезу. Наскільки я пам’ятаю, Вайдер був сильним чолов’ягою, у хорошій формі й досить молодим, щоб чинити опір, коли це необхідно. Так, перед убивством він пив. Рівень вмісту алкоголю може багато показати про стан жертви в момент нападу, але не все. З однаковим вмістом спиртного одна людина може мати практично нормальні рефлекси, тоді коли інша не в змозі захистити себе. Люди індивідуальні в цьому.

— Сіммонза розглядали як підозрюваного?

— Хто такий Сіммонз? О, вибач, робітник, хлопець, у якого дах поїхав…

— Так, у минулому його звинувачували у вбивстві своєї дружини та визнали невинним у зв’язку з психічним розладом. Чому він не був підозрюваним?

— Він співпрацював із нами і мав алібі, тому потенційним підозрюваним виступив лише спочатку, як і кожен, хто хоч побічно був пов’язаний із постраждалим. Його допитували декілька разів, але він видавався безпечним, і ми відкинули цей варіант.

Він приїхав поїздом, і я підвіз його назад додому до Нью-Джерсі. Поки ми їхали, він розказав мені про життя поліціянтів у ті часи. Він жив у одноповерховому старому будинку, оточеному соснами в кінці ґрунтової дороги, недалеко від платної магістралі. До мого від’їзду він попросив мене повідомляти про перебіг розслідування, і я пообіцяв дати йому знати, як тільки знайду щось цікаве. Але на той момент я вже знав, що залишу цю справу.

Хоча ввечері я перечитав папери, які мені приніс Рой, але інформація здебільшого була мені відома.

Річарда допитували тричі, і на кожному допиті він давав зрозумілі та прямі відповіді. І, як сказав Фріман, він навіть погодився на тест на поліграфі, який пройшов.

Ім’я Лори Бейнз згадувалося лише в загальному звіті про зв’язки та знайомих Вайдера. Її не викликали до суду як підозрювану чи свідка та допитували лише один раз. Здається, існували деякі підозри, що вона була на місці злочину того вечора та залишила будинок близько двадцять першої години, коли приїхав Річард. Але і Річард, і вона заперечували це. Флінн тоді випивав із професором і заявляв, що Лори там не було.

Пізніше, шукаючи інформацію в Інтернеті, я подумав про Сем: про те, як вона всміхалася мені, про мінливий колір її очей і маленьку родиму плямку на її лівому плечі. Мене не полишало дивне відчуття, що мої спогади про неї вже почали поступово тьмяніти, потроху ховаючись у потаємну скриньку з втраченими можливостями, ключ від якої я викинув, адже спогади там були надто болючі.

Я не заснув до ранку. Я слухав глибоке дихання міста, де мільйони мрій та історій перепліталися й утворювали велетенську кулю, що повільно піднімалась у небо, готова вибухнути будь-якої миті.

За останні кілька тижнів я неодноразово намагався зв’язатися з Сарою Гарпер. Зрештою, вона сама зателефонувала наступного дня після моєї зустрічі з Фріманом, я саме збирався подзвонити Пітеру і згорнути розслідування. У Гарпер був приємний голос, і вона сказала мені, що хотіла б зустрітись якнайшвидше, оскільки збиралася на деякий час поїхати з міста. Вона пригадала розмову з Гаррі Міллером декілька тижнів тому і прагнула дізнатися, що я від неї хотів.

Правду кажучи, зустріч із нею мене не цікавила. Я вже поспілкувався зі стількома людьми, які розповідали протилежні історії, та й розрив із Сем був надто великим потрясінням, щоб я міг зосередитися на тому, що трапилося так давно і до чого я практично втратив інтерес. Раптом події стали ніби поверхневими малюнками, двовимірними ілюстраціями з дитячої книги і не викликали ентузіазму. Мені було нецікаво їхати аж у Бронкс зустрічатися з наркоманкою, яка, швидше за все, розповість мені чергову порцію брехні, з надією отримати швидкі гроші, щоб дістати наркотики.

Але вона запропонувала приїхати на зустріч зі мною в місто, тому я погодився. Я дав їй адресу пабу за рогом, і вона сказала, що буде там через годину і я впізнаю її по зеленій дорожній сумці.

Сара Гарпер спізнилася на десять хвилин, саме коли я допивав еспресо. Я помахав їй, вона підійшла, потиснула мені руку й сіла.

Вона була зовсім не такою, якою я її уявляв. Невисока на зріст, тендітна, з підлітковим тілом і білою шкірою, якраз під колір її абрикосового волосся. Сара була одягнена просто: джинси, футболка на довгий рукав із написом «Життя чудове» і потерта джинсова куртка, але вигляд мала дуже чепурний, і від неї долинав легкий аромат дорогих парфумів. Я запропонував їй випити, та вона сказала, що вже рік не вживає алкоголю, після останнього перебування на реабілітації. Сара запевнила мене, що відтоді не вживає й наркотики. Вона показала на сумку, яку поклала поруч себе на стілець.

— Уже вам казала під час телефонної розмови: я їду на деякий час. І подумала, що краще нам поговорити перед цим.

— Куди їдете?

— У штат Мен, із моїм хлопцем. Житимемо там на острові. Він улаштувався на роботу в організацію, яка опікується заповідниками. Я тривалий час чекала можливості зробити щось подібне, але до поїздки хотіла переконатися, що зі мною все добре, і готова, коли ви розумієте, про що йдеться. Я сумуватиму за Нью-Йорком. Я прожила тут майже все своє життя, але це також новий старт, правда?

Здавалося, їй добре говорити зі мною, навіть попри те, що ми тільки-но зустрілися, і я вважав, що вона, мабуть, усе ще відвідувала групу анонімних алкоголіків. На її обличчі майже не було зморщок, але під бірюзовими очима залягли глибокі кола.

— Дякую, що погодилися поговорити зі мною, Саро, — сказав я після того, як стисло розповів про рукопис Річарда Флінна та своє розслідування навколо подій кінця 1987 року. — Передусім маю повідомити вас, що агенція, на яку я працюю, не має багато коштів для такого типу розслідування, тому…

Вона перервала мене, помахавши рукою.

— Я не знаю, що вам сказав той хлопець, Міллер, але мені не потрібні гроші. Я змогла зібрати трохи готівки, а там, куди я їду, грошей багато не треба. Я погодилася на зустріч із іншої причини. Це пов’язано з Лорою Бейнз, чи Вестлейк, як вона тепер себе називає. Я подумала, що краще вам дізнатися дещо про неї.

— Я замовлю ще одне еспресо, — сказав я. — Вам також?

— Не відмовлюся від кави з вершками, без кофеїну, дякую.

Я пішов до бару, замовив нам каву і повернувся за столик. Була п’ятниця, пополудні, й паб потрохи заповнювали галасливі люди.

— Ви говорили про Лору Бейнз, — сказав я.

— Як добре ви її знаєте?

— Я ледве її знаю. Ми розмовляли з півгодини і кілька разів по телефону, це все.

— І яке враження вона на вас справила?

— Не дуже добре, коли бути відвертим. Коли я запитав про те, що трапилося тоді, виникло відчуття: вона брехала мені. Це лише відчуття, але гадаю, вона щось приховувала.

— Ми з Лорою були добрими подругами; деякий час жили разом у квартирі, поки вона не переїхала до свого хлопця. Хоча вона і походила із Середнього Заходу, Лора була вільнодумна, дуже освічена і мала свій шарм, що робило її привабливою як для хлопців, так і для дівчат. Вона з багатьма заприятелювала, її запрошували на кожну вечірку, її поважали викладачі. Вона була найпопулярнішою студенткою в нашій групі.

— Які стосунки в неї були саме з Вайдером? Вам щось відомо? Мені казали, що в них був роман, і саме на це натякав Річард Флінн у своєму рукописі. Але вона стверджує, що між ними ніколи не виникало романтичних стосунків.

Вона на декілька секунд задумалася, покусуючи верхню губу.

— Як вам це краще пояснити… Не думаю, що в них виник фізичний контакт, але вони багато значили одне для одного. Професор був не з тих, хто захоплювався молодшими жінками. Але від нього випромінювалася така енергія. Ми всі обожнювали його і турбувалися про нього. Його лекції були дивовижні. Він відрізнявся чудовим почуттям гумору, й у всіх було відчуття: він розумів, про що говорить, і справді хотів навчити чогось, а не лише за оплату виконував роботу. Дозвольте навести вам приклад. Одного разу на якихось осінніх феєрверках — у ті часи були різні нерозумні ритуали, і деякі з них існують і досі — майже вся наша група з декількома професорами пішла на поле перед Художнім музеєм, чекаючи, поки стемніє і почнеться стрілянина. Через півгодини майже всі студенти стояли групкою навколо Вайдера, який навіть і слова не промовив.

— Дехто з його колишніх колег заявляє, що він був бабій і забагато пив.

— Я так не вважаю, та й Лора ніколи мені нічого подібного не розповідала. На мою думку, це просто плітки. Як би там не було, Лора тоді мала хлопця…

— Тімоті Сандерза?

— Мабуть, так його звали. У мене ніколи не було хорошої пам’яті на імена, але гадаю, ви маєте рацію. Здавалося, Лора насправді турбується про нього, якщо вона взагалі могла про когось турбуватись. Але якщо облишити її стосунки з тим хлопцем чи з Вайдером, Лора почала показувати себе з іншого боку, що поступово мене лякало.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона була надто, надто… люта. Точніше, розлючено цілеспрямована, але водночас дуже розважлива. У тому віці майже ніхто з нас, я маю на увазі студентів, не сприймав життя серйозно. Загравання з хлопцем було важливіше для мене, ніж, наприклад, моя майбутня кар’єра. Я змарнувала багато часу на неважливі речі, купуючи дрібнички чи відвідуючи кінотеатр; я багато вечорів допізна обговорювала з друзями всілякі дурниці. Але Лора була не така. Якось вона сказала мені, що покинула атлетику у вісімнадцять років, коли зрозуміла: нагороди, які вона здобула на той час, не гарантували їй місце в олімпійській команді Лос-Анджелеса, а через чотири роки вона вже буде надто стара, щоб отримати шанс опинитися в команді. Я запитала її, як одне стосується іншого, і вона здивувалася моєму запитанню. «Який сенс наполегливо працювати, коли в тебе немає можливості довести, що ти найкраща?» — відповіла вона. Розумієте, про що я кажу? Зрештою, для Лори спорт був лише засобом, що давав загальне визнання. Це те, чого вона прагнула понад усе, чи єдине, чого вона коли-небудь хотіла: заявити іншим про те, що вона найкраща. З того, що я могла зрозуміти, у неї ще з дитинства виробилося надто розвинене відчуття суперництва, і з часом воно переросло в одержимість. Не важливо, що робила Лора, вона мала бути найкращою. І чого б вона не прагнула, вона мала досягти якнайшвидше. І цього навіть не усвідомлювала. Вона вважала себе відкритою, щедрою людиною, готовою пожертвувати собою заради інших. Але всі, хто стояв у неї на шляху, були перешкодою, якої треба позбутися. Думаю, саме тому стосунки з Вайдером стали важливі для неї. Лору тішило, що її помітив харизматичний професор, геній, якого всі обожнювали. Його увага давала їй відчуття винятковості — вона почувалася обраною, унікальною серед зграї дівчат, що дивилися на Вайдера як на бога. Тімоті був лише хлопцем, що ходив за нею слідом, як цуценя, і з яким вона час від часу спала.

Здавалося, розмова виснажувала Сару, на її щоках з’явилися дві червоні плями. Вона прокашлялася, ніби в горлі пересохло. Сара допила свою каву, тому я запитав, чи не бажає вона ще, але жінка запевнила, що з нею все добре.

— Думаю, саме тому вона спершу заприятелювала зі мною. Хоч я народилась і виросла в місті, однак була наївна, і Лора справила на мене сильне враження. Це переконало її: не варто турбуватися, що вона провінціалка, яка переїхала на Східне узбережжя. Як би там не було, вона взяла мене під своє крило. Як Санчо Панса, я слідувала за нею, незважаючи ні на що, їдучи на віслюку, поки вона прокладала свій шлях до слави. Одного разу я купила взуття, не запитавши її поради. Вона зуміла переконати мене, що ті черевики були найгірші у світі, й тільки людина, у якої повністю відсутній смак, одягнула б такі. Я їх повернула.

— Добре, вона сприймалася холодною корисливою сучкою, але таких багато. Думаєте, вона могла бути причетною до смерті Вайдера? Який у неї міг виявитися мотив?

— Книжка, яку написав Вайдер, — сказала вона. — Та клята книжка.

Вона розповіла мені, що Лора допомагала професору з книжкою, а він скористався її знаннями з математики для створення моделей, за допомогою яких можна оцінювати зміни поведінки під впливом травматичних подій.

У Сари склалося враження: Лора дійшла до того, що почала переоцінювати свій внесок. Вона була переконана: якби не її допомога, професор Вайдер ніколи б не завершив проект. Тому вона попросила віддати їй належне як співавтору, і професор, як вона радісно повідомила Сарі, погодився. У той час Тімоті поїхав у Європу робити дослідження в тамтешньому університеті, а Лора переїхала до будинку Річарда Флінна, після того як трохи пожила у двокімнатній квартирі, орендованій Сарою. Пізніше Лора розповіла Сарі: Флінн, хлопець, із яким вона ділила будинок, був до нестями закоханим у неї мрійником, якого вона обкрутила довкола пальця, і вважала цю ситуацію кумедною.

Одного дня Лора, що відвідувала будинок професора досить часто, знайшла копію пропозиції, яку він надіслав видавцю. Її ім’я в документі не згадувалося, тому вона зрозуміла, що професор збрехав їй, він не мав ані найменшого наміру зробити її співавтором.

Ось тоді, сказала Сара, її подруга показала себе з геть іншого боку. У неї не було нападів істерики, вона не ламала речі, не кричала — краще б вона це зробила. Натомість Лора попросила Сару залишитись у неї на ніч і мовчки просиділа кілька годин. Потім вона почала придумувати план битви, як генерал, що повністю готовий знищити противника.

Лора знала: між професором і людьми, що працювали з ним над проектом, виникали непорозуміння, тому вона почала заплутувати його, змушуючи думати, що за ним стежать і що за його відсутності в будинку були обшуки. Насправді все робила Лора — перекладала речі, залишала інші помітні знаки вторгнення. Це скидалося на садистську гру.

А ще Лора змусила професора думати, ніби закохана в Річарда Флінна, з яким вона його познайомила, намагаючись змусити ревнувати. Вона прагнула затримати Вайдера з надсиланням рукопису і водночас переконати його повернутися до попередньої домовленості.

За словами Сари, професор, мабуть, розумів, що вимоги Лори абсурдні. Вона ще навіть не здобула ступінь магістра і якби з’явилася на обкладинці головної наукової праці, це здійняло би багато галасу навколо його імені, внаслідок чого його кар’єра могла серйозно постраждати.

Я пригадав, що Флінн написав у своєму рукописі про першу зустріч із Вайдером. Коли Сара Гарпер казала правду, він був просто невдахою. Його єдина місія — маріонетки в Лориному шоу — змусити професора ревнувати.

— У ніч, коли професора вбили, Лора прийшла в мою кімнату, — продовжувала Сара. — Було близько третьої ночі. Я лягла спати рано, тому що наступного дня збиралася їхати додому на вихідні й друг запропонував підвезти мене до Нью-Йорка. Вона здавалася наляканою і сказала мені, що посварилася з Річардом Флінном, який серйозно сприйняв її загравання і захопився нею. Вона зібрала всі свої речі з будинку і поклала до багажника машини. Так чи інакше декількома днями раніше повернувся Тімоті, і вони збиралися знову жити разом.

— Річард казав, що Лора збиралася провести той день із вами і залишитись у вас удома на ніч.

— Як я сказала, вона приїхала рано-вранці. Де вона була доти, я не знала. Але вона благала мене сказати, що ми провели разом весь вечір, якби хтось питав. Я пообіцяла, гадаючи, що вона мала на увазі Річарда Флінна.

— Де ви тоді жили, Саро?

— На Рокі-Гілл, близько п’яти миль від студмістечка.

— Скільки часу, на вашу думку, треба було витратити на дорогу від будинку, де Лора проживала з Флінном?

— Небагато, навіть якби це було вночі й у погану погоду. Вони жили десь на Баярд-лейн. Приблизно двадцять хвилин.

— І десь півгодини, щоб доїхати від професора у Вест Віндзор до будинку Флінна, зважаючи на погоду. І ще година, щоб спакувати речі, — тобто всього дві години. Якщо в мене правильна інформація і вона таки повернулася до будинку Вайдера тієї ночі, це означає, що вона поїхала близько першої ночі, а не о дев’ятій годині вечора, як сказав Флінн у поліції. Іншими словами, після того, як на Вайдера напали.

— Я ще тоді зрозуміла: щось не так, і Лора брехала. Зазвичай вона дуже самовпевнена, але тієї ночі була налякана, як би це точніше сказати. Мене просто розбудили, і я не могла дочекатися, щоб знову лягти в ліжко, тому не хотіла слухати всі подробиці її розповіді. Чесно кажучи, я більше не хотіла дружити з нею. Я постелила їй на канапі та пішла спати, повідомивши, що збираюся поїхати зранку наступного дня. О сьомій ранку її вже не було в моєму домі. Я знайшла записку, у якій Лора повідомляла, що поїхала до Тімоті. Я виїхала приблизно о восьмій і дізналася про те, що трапилося, по радіо в машині мого друга. Я попросила його звернути з головної дороги — ми були на шосе платної магістралі Нью-Джерсі, — і я пригадую, як вийшла і виблювала. Я раптом подумала, чи може Лора бути причетною до смерті професора. Друг хотів відвезти мене в лікарню. Я намагалась заспокоїтись і після того, як повернулася додому, всі вихідні пролежала в ліжку. Мені зателефонували з поліції між Різдвом і Новим роком, і я повернулась у Нью-Джерсі й дала свідчення. Я сказала їм: Лора була того дня зі мною, від полудня до наступного ранку. Чому я збрехала для неї, усвідомлюючи: вона може бути вплутана у щось серйозне? Не знаю. Гадаю, вона домінувала наді мною, і я справді не могла ні в чому відмовити їй.

— Ви спілкувалися з нею після цього?

— Ми ходили на каву одразу після того, як мене допитували в поліції. Лора повсякчас дякувала і запевняла, що не причетна до вбивства. Вона сказала, що просила мене дати свідчення, щоб її не переслідували копи та репортери. Ба більше, вона сказала, що професор зрештою погодився з її внеском у книжку, пообіцявши згадати її ім’я як співавтора, що прозвучало трохи дивно. Чому б йому раптом змінювати свою думку, якраз перед убивством?

— Тому ви їй не повірили?

— Не повірила. Але я була розбита і фізично, і морально, тому все, чого прагнула, — поїхати додому і забути про все. Я вирішила взяти творчу відпустку й відновила навчання аж восени 1988 року. Коли повернулася, Лори вже не було там. У той час вона телефонувала мені додому кілька разів, але я не хотіла говорити з нею. Вона брехала моїм батькам, що в мене був тяжкий зрив і я проходила реабілітацію. Наступного року, коли я повернулась у Принстон, вся ця історія з убивством Вайдера стала минулорічним снігом, про неї майже не згадували. Ніхто більше не цікавився тим випадком.

— Ви ще колись бачили її чи говорили з нею?

— Ні, — відповіла вона. — Але минулого року я випадково знайшла ось це.

Вона розстібнула сумку і дістала книжку в палітурці, яку кинула на стіл переді мною. Книжка написана Лорою Вестлейк, доктором наук. На звороті обкладинки над короткою біографією було чорно-біле фото автора. Я поглянув на фото і побачив, що Лора не надто змінилася за останні двадцять років: ті самі риси об’єднувались у вираз цілеспрямованості, що робило її надто зрілою на вигляд.

— Я знайшла цю книгу в бібліотеці реабілітаційного центру, де перебувала. Її видали 1992 року. Я впізнала фото на обкладинці та зрозуміла, що Лора змінила ім’я. Це була її перша книга. Пізніше я дізналася, що вона дістала одноголосне схвалення і вся її подальша кар’єра вибудовувалася на книжці. Не маю сумнівів — саме цю книжку збирався видати Вайдер.

— А я задумувався, чому ту книжку так і не видали, — сказав я. — Скидалося на те, наче рукопис зник після вбивства професора.

— Я не знаю, чи він відіграв певну роль в убивстві професора, але допускаю, що перед убивством вона вкрала рукопис, про який говорила. Може, вона маніпулювала тим хлопцем Флінном, щоб він учинив убивство, а сама вкрала книгу. Ось чому я зробила ще дещо…

Залишивши слід помади, вона витерла губи серветкою, яку взяла з підставки на столі, й прокашлялася.

— Я дізналася адресу Флінна. Це було нелегко, бо він жив у великому місті, а там багато Фліннів, але я знала, що він вивчав англійську в Принстоні та закінчив університет 1988 року, тому, зрештою, натрапила на нього. Я поклала копію книги в конверт і відправила йому, не додаючи жодних пояснювальних записок.

— Імовірно, він не знав, що Лора вкрала рукопис Вайдера, і все ще думав, ніби то любовний трикутник, який для всіх мав кепські наслідки.

— Я теж так подумала, а пізніше дізналася, що Флінн помер. Не знаю, чи то книжка, що я надіслала, змусила його про все написати, та, можливо, це була помста Лорі за брехню.

— Отже, Лора вийшла сухою з води завдяки вам і Річарду, який покривав її. — Я знав, що мої слова звучали різко, але це була правда.

— Вона була такою людиною, яка вміла використати почуття інших, не байдужих до неї людей. Робіть, що хочете, з інформацією, яку я вам дала, проте з мого боку офіційних заяв не буде.

— Не думаю, що є така необхідність, — сказав я. — Поки немає решти рукопису Флінна, вся ця справа — просто мильна бульбашка.

— Гадаю, так навіть краще, — відповіла Сара. — Це стара історія, яка вже нікого не цікавить. Чесно кажучи, навіть мене. У мене є власні історії, про які я роздумуватиму в прийдешні роки.

Ми попрощалися з Сарою Гарпер, і мені спало на думку, що я зумів би розплутати клубок у цій справі, якби вона була хоч трохи важливою для мене.

Мене не цікавило, чи правосуддя перемогло. Я ніколи з фанатизмом не служив так званій правді й був достатньо розумним, щоб усвідомлювати: правда і правосуддя не завжди означають одне і те саме. Принаймні стосовно одного я погоджувався з Сем: люди здебільшого надають перевагу простим і гарним історіям, а не заплутаній і непотрібній правді.

Джозеф Вайдер помер майже тридцять років тому, та й Річард Флінн вже в могилі. Можливо, Лора Бейнз зробила кар’єру на брехні, може, й на убивстві. Але люди завжди боготворили, молились і називали героями птиць їхнього польоту — для доказів достатньо подивитись у підручник історії.

Дорогою додому я уявляв, як Лора Бейнз нишпорила в будинку, шукаючи рукопис, у той час як Вайдер лежав у крові на підлозі. Що тим часом робив Річард Флінн, який, можливо, тримав у руках бейсбольну биту? Він усе ще був там чи пішов геть? Чи намагався він позбутися знаряддя вбивства? Але якщо він зробив це для Лори, чому вона покинула його, і якщо так, то чому він продовжував покривати її?

Чи, може, ланцюг подій існував лише в голові Сари Гарпер, жінки, життя якої поступово котилося вниз, у той час, як її колишня подруга будувала блискучу кар’єру? Чи багато з нас може насправді порадіти успіхам інших і таємно не мріяти, що рано чи пізно вони заплатять за отримане? Друзі, подивіться новини.

Але мої запитання, як усі інші подробиці, були вже неважливі. Можливо, мені просто подобалося вірити, що Лора Бейнз, та холодна, розважлива жінка, розіграла один із тих трюків у більярді, коли, вдаряючи по кулі, ти зачіпаєш наступну, а потім ще одну і так далі. Річард Флінн, Тімоті Сандерз і Джозеф Вайдер для неї були нічим іншим, як більярдними кулями, які вдарялися одна об одну, поки Лора не досягла своєї мети.

І найіронічнішим в усьому було те, що такому чоловіку, як Вайдер, людині, яка, якщо вже на те пішло, так любила порпатися в чужих думках, поставила фатальний мат одна з його студенток. У цьому випадку Лора Бейнз насправді заслуговувала на свій подальший успіх, довівши, що вона — більш досвідчений вівісекціоніст, ніж її наставник.

Наступного дня я зустрівся з Пітером у «Абрачео», в Іст-Вілидж.

— Як справи? — запитав він. — У тебе стомлений вигляд, друже. Щось трапилося?

Я відповів, що завершив роботу, для якої мене найняли, і подав йому письмовий звіт. Не надаючи цьому особливої уваги, він просто поклав конверт у свій дурнуватий дипломат. Я також дав йому копію книжки Лори Бейнз.

Він більше нічого не питав мене. Скидалося, ніби його думки займали інші справи. Тому я почав говорити, розказуючи йому про можливу версію того, що сталося восени і взимку 1987 року. Він неуважно слухав мене, граючись пакетиком цукру й час від часу посьорбуючи чай.

— Може, ти і маєш рацію, — сказав нарешті він, — але чи розумієш, як складно видати щось подібне без переконливих доказів?

— Я не говорю про публікацію, — відповів я, і, здається, йому полегшало. — Я порівняв розділ у варіанті Вайдера, надісланому до «Олмен енд Лімпкін», із першим розділом Лориної книжки. Вони практично однакові. Імовірно, це могло б стати доказом її крадіжки рукопису в професора чи, з іншого боку, могло показати те, що над книжкою вони працювали разом та її внесок виявився значним. У будь-якому разі це не стало би доказом того, що вона зі співучасником Річардом Флінном вбили професора для викрадення рукопису. Письмові свідчення з боку Флінна були б іншою справою.

— Мені важко повірити, що чоловік, який послав мені рукопис, був убивцею, — сказав Пітер. — Я не кажу, що він не міг убити, але… І він подивився вбік. — Думаєш, його рукопис був сповіддю?

— Так. Жити йому залишалося недовго, він не надто турбувався про свою репутацію, й у нього не було спадкоємців. Можливо, Лора Бейнз збрехала йому і використала для вбивства Вайдера, а потім залишила самого розплачуватися за скоєне, одночасно будуючи кар’єру завдяки вчиненому ним убивству. Коли Річард отримав книжку, йому стало зрозуміло, що стояло на кону, він зрозумів, що ж відбувалося протягом останніх місяців. Флінн зруйнував своє життя через брехню. Його розігрували з самого початку до кінця. Можливо, тоді вона пообіцяла повернутися до нього, мовляв, їхній розрив — лише запобіжний захід, щоб не викликати подальших підозр.

— Добре, цікава історія, але рукопис зник, і, здається, ти не готовий написати книгу, — сказав Пітер, повертаючись до теми.

— Якось так. Мабуть, я змарнував твій час.

— Нічого. Правду кажучи, не думаю, що якийсь видавець хотів би взяти на себе всі юридичні труднощі публікації такого проекту. Почувши це, адвокати Лори Бейнз зробили б із нього м’ясний фарш.

— Згодний, друже. Дякую за каву.

Я пішов додому, зібрав усі документи щодо розслідування за останні кілька тижнів, поклав їх у коробку і жбурнув у комірчину. Після цього зателефонував Данні Олсен і сказав, ніби не зміг дізнатися нічого нового і погодився покинути ту справу. Вона сказала, що так буде найкраще: хай мертві спочивають у спокої, а живі планують власне життя. Її слова прозвучали як епітафія для Річарда Флінна.

Того вечора я відвідав дядечка Френка у Верхньому Іст-Сайді й розказав йому всю історію.

Знаєте, що він сказав, уважно вислухавши мене цілу годину? Що я відкинув найцікавішу справу, про яку він чув. Але дядько завжди був надто завзятим.

Ми теревенили, випили по декілька пляшок пива та подивилися матч по телевізору. Я намагався забути Сем і всі історії про зниклі книги. Здавалося, спрацювало, тому що тієї ночі я спав, наче немовля.

Декілька місяців потому мій давній колега з «Пост», який переїхав до Каліфорнії, зателефонував мені та запропонував роботу сценариста для нового телесеріалу. Я погодився і вирішив здати свою квартиру, перш ніж вирушити на Західне узбережжя. Намагаючись звільнити трохи місця в комірчинах, я знайшов папери по справі Вайдера і зателефонував Рою Фріману, щоб запитати, чи вони йому не потрібні. Він сказав, що має новини.

— Дякую, що подумав про мене. Я теж збирався подзвонити тобі, — промовив він. — Здається, маємо зізнання.

Моє серце завмерло.

— Що ти маєш на увазі? То була Лора Бейнз, так? Вона зізналася?

— Наскільки мені відомо, це була не вона. Слухай, чому б тобі не приїхати на горнятко кави? Привези мені папери, а я розповім тобі усю історію.

— Звісно. Коли?

— Коли завгодно, я вдома і нікуди не збираюся. Пам’ятаєш, де я живу? Добре, і, будь ласка, не забудь ті папери, бо там є дещо, що досі непокоїть мене.