Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Розділ II СПРАВЕДЛИВИЙ КНЯЗЬ

Сіверські князі Ольговичі, діючи об’єднано у 1206 році, перед взяттям Києва, поширюють свою владу у далекому Галичі, Звенигороді, у яких фактичне правління належало боярам.

Захоплення віддалених регіонів не було випадковим. «Якщо Ольговичі діяли так, а не інакше, — пояснює їх дії Р. Зотов, — то думаємо, саме тому, що вони керувались визначеними поняттями про родову старшість».[1]

У цьому разі йшлося про фронтальне послаблення Мономаховичів, витіснення їх на північ.

Успіхи Ольговичів у 1206 році покликали до діла молодого княжича Михайла Всеволодовича. Зайнявши Київ, його батько надсилає у Переяслав, сину суздальського князя Ярославу вимогу: «Йди з Переяслава до отця свого в Суздаль, а Галича не добивайся! А якщо добром не підеш, так я іду на тебе!».[2]

У Переяслав був направлений княжити Михайло Всеволодович. Але він там утримався недовго — близько року. Рюрик Ростиславович, захопивши Київ, посадив у Переяславі свого сина Володимира.[3]

Подалі, аж до 1223 року, життєвий шлях князя Михайла невідомий. Маємо лише житійні повідомлення про велику увагу молодого батька вихованню дітей. Перша дочка Феодолія, як, очевидно, і Марія, у свій час отримали досить серйозну середню освіту. Князь Михайло піклувався про ретельне вивчення ними релігійної літератури, його боярин Феодор навчав князівен філософії.[4]

Вони знали твори Платона, Арістотеля, Гомера, Есхіла, Вергілія[5] та інших зарубіжних авторів. Сестри також штудіювали риторику та граматику. На Заході тоді ознакою доброго виховання жінки високого становища вважалося не тільки ретельне вивчення нею літератури, а й вміння складати вірші, оповідання. Очевидно, ця мода дійшла й до Чернігова. Щоправда, на Русі достойнішим заняттям для княжих вихованців було переписування і перечитування божих книг, житій. Складання їх оцінювалося як подвиг.[6]

Духовні отці заохочували письменний люд у такий спосіб шукати спасіння — очищення душі. Найулюбленішим твором Марії Михайлівни стало житіє про невинно забитих Бориса та Гліба. Розповіді настоятеля Борисо–Глібського монастиря Іоанна, який був духовним патроном княжої сім’ї, про мучеників міцно запали у душі юної княжни. На їх честь вона пізніше назвала своїх синів. Стилістика житія про святих у деяких деталях проглядається і у її житійних творах.

Високий освітній рівень Михайла Всеволодовича, який після Переяслава до 1223 року ніде не княжив і мав достатньо часу для самовдосконалення, позитивно вплинув на зростання авторитету «запасника». У тридцятирічному віці князь вже мав досить впливові позиції серед існуючих князів. Так, коли у Києві зібралася рада керманичів Русі щодо відбиття нашестя монголів, то у ній бере участь і Михайло Всеволодович. Літописець причому зазначає про велике зібрання князів. Але поіменно називає старійшин — Мстислава Романовича (київського князя), Мстислава Святославовича (козелецький і чернігівський князь), Мстислава Мстиславовича Удатного (галицький князь) та «молодих князів» — Данила Романовича, Михайла Всеволодовича, Всеволода Мстиславовича.[7]

У битві на Калці загинуло багато князів, в тому числі й чернігівський — Мстислав Святославович. Залишки війська з Чернігова врятувались з Михайлом Всеволодовичем.[8] За звичаєм старшинства він посідає на чернігівському столі.

Події 1225 року у Новгороді, де діяла активно антисуздальська партія, змусили чернігівського князя з дружиною вирушити в далеку дорогу для примирення ворогуючих сторін. Чернігівці мали допомогти великому князеві Юрієві, який був одружений на сестрі[9] Михайла Всеволодовича Агафії, приборкати непокірних і свавільних новгородських чиновників–заводіїв, які вигнали з міста його малолітнього сина Всеволода.

Князь–старійшина на Русі, прийшовши з Суздаля з військом, однак, зіткнувся з жорстким опором бунтівників. Новгород вирішив дати відсіч Мономаховичам. Юрій змушений був відступитися від своїх попередніх вимог, а у місто запросили правити Михайла Всеволодовича.[10] Новгородці і раніше, коли у них починались заворушення–протести, робили ставку на князів Чернігова. їх надії на чернігівську справедливість не були безпідставними. Князь втихомирив бунтівників, потурбувався про повернення суздальським володарем конфіскованого у них майна. Його християнська доброзичливість, уміння владнати справи на краще припали до душі місцевим жителям. «Вся область наша, — зазначав новгородський літописець, — благославляла свій вибір, не відчуваючи ніякої скрути».[7]

Однак Михайло, незважаючи на такий успіх, не залишився княжити у Новгороді. Очевидно, це було умовою переговорів з суздальським князем Юрієм.

«Не хошу у вас княжити, — сказав він новгородчанам, — иду к Чернигову, и гость ко мне пускайте. Ако земля ваша тако и земля моя».[13] Інакшими словами, князь запропонував своє сприяння у зміцненні дружби, торгівлі між віддаленими краями.

Невдовзі у Новгороді став правити Ярослав Всеволодович, брат великого князя Юрія. Тим часом у відсутність Михайла Всеволодовича у Чернігові з’явився ще один претендент на княжий стіл. У 1226 році це місце зайняв курський князь Олег–Георгій Святославович.[14] М. Грушевський вважає, що Михайло Всеволодович сів на «чернігівський стіл, поминувши свого стрия Олега Ігоровича,6 кн. курського, і з сього вийшла між ними війна».[15] Насправді ж курський князь Олег не був стриєм, тобто дядьком князю Михайлу. Це видно з родоводу руських князів.[16] За родовою ієрархією Михайло Всеволодович був старшим Олега Святославовича, сина Святослава Ігоровича.[17] Таким чином князь Михайло справедливо боровся за відновлення свого права.

На підтримку «втихомирювачу» Новгорода рушили сили великого суздальського князя Юрія,[18] якому Михайло Всеволодович мирно і без ніяких претензій повернув у власність значне місто. Вирішив допомогти князю і його тодішній союзник Володимир Рюрикович, який княжив у Києві. Він направив на Сіверщину митрополита Кирила, який без військ «сотвори мир меж ими»,[19] тобто між Михайлом та Олегом. Останній був переконаний ним у своїй неправоті.

Становище Михаила Всеволодовича значно зміцніло після видання дочки Марії заміж за племінника впливового володимиро–суздальського князя Юрія — Василька.

Князь Василько запізнився на битву на Калці і про катастрофу руського війська дізнався у Чернігові. Тут він, мабуть, і познайомився з донькою Михайла Всеволодовича.

Згодом великий князь Юрій Всеволодович послав вісімнадцятирічного юнака знайти собі дружину або в Смоленську, або в Чернігові, або в інших містах.[21]

Свій вибір юнак зробив у головному місті на Десні. У Чернігові відбулося вінчання молодих 10 січня 1227 року.[22] Кільканадцять днів цю подію святкували чернігівські, ростовські та володимирські бояри. Лише 12 лютого Василько Костянтинович з Марією відправились у Ростов.

Тимчасове затишшя на Русі порушується після смерті у 1228 році Мстислава Мстиславовича Удатного. Данило Галицький, зміцнюючи свою владу, оволодів Пониззям,[23] потіснивши пінських князів. Його войовнича демонстрація сили викликала негативну реакцію серед інших керманичів прилеглих і віддалених регіонів. Так чи інакше ці дії зачепили родові, династійні і т. п. інтереси. Загрозу від молодого князя відчув і київський князь Володимир Рюрикович. Батька останнього у свій час постриг у ченці батько Данила, а тому, як сповіщає літопис, «була в нього боязнь велика в серці його».[24] Володимир Рюрикович організовує протидію розширенню впливу молодого князя. У свої союзники він залучає половецького хана Котяна, а також впливового чернігівського князя Михайла. Об’єднані війська прийшли до Каменця. Під орудою Михайла Всеволодовича були усі князі Чернігово–Сіверщини.[25] Він послав парламентарів у Галич, де княжив угорський князь Андрій і уклав з ним угоду про нейтралітет.[26]

Хитрістю, удаючи, ніби «хоче мир із ними вчинити»,[27] Данило водночас шукав підмоги у поляків і підмовив через посла Павла хана Котяна не брати участь з своїм військом в операції київського князя: «Отче! Одверни війну сю, помирись зо мною».[28]

І, здавалося б, з щойно безпорадної ситуації він виходить переможцем: половці погодились на цю пропозицію — пограбувавши галицькі землі, повернулись додому.

Озброєні загони київського та чернігівського князя, позбувшись впливового партнера, в результаті цієї тактики Данила самі опинились під загрозою або оточення, або знищення — супротив прибулих поспішало виступити численне військо польських володарів. Відступаючі під Києвом вирішили замиритися[29] з тим, кого мали намір поставити на належне йому місце. Вести бойові дії з кількісно, може й, рівноправним супротивником не входило в їхні плани — сутичка могла ослабити і свої, і ворожі сили на користь третьої сторони.

Тим часом Михайла Всеволодовича знову кличе влаштувати проблеми бунтуючий Новгород. Неврожайний рік, проливні дощі, які не міг своїм молінням зупинити новгородський архієпископ Арсеній, призвели до невдоволення проти нього[30] тисяцького та інших керівних чиновників. Віче їх, мало не вбивши, вигнало. А ще перед цим опозиція примусила покинути місто князя Ярослава, який оселився у Переяславі Заліському. Залишені у Новгороді, під наглядом двох бояр, два малолітні його сини Федір і Олександр під час нового заворушення втекли до батька.

Посли від віче до Ярослава вимагали його негайного повернення і вжиття рішучих заходів: відміни церковного податку, заборони княжим суддям їздити по князівству, дотримуватись давніх вольностей Новгорода.[31] «Або, — говорили вони йому, — наші зв’язки з тобою навіки розриваються».[32] Невдовзі віче, невдоволене пасивною позицією Ярослава, посилає у Чернігів послів до Михайла Всеволодовича як до найсправедливішого князя, який їм сподобався при короткочасному правлінні.

«В лето 6737,7 — повідомляє Новгородський літопис, — приде княз Михаил из Цернигова в Новгород по велице дни Фомине нед: исходяче, и ради быша Новгородци своему хотенію, и целова Крест на всей воли Новгородстей, и на всех грамотах Ярославлих8».[33] Михайло Всеволодович дав свободу смердам на п’ять років, позбавив данини поселян, які втекли на чужу землю, а тим, хто «зде живет», постановив платити ту ж данину, як і при попередніх князях.9

Позитивною рисою чернігівського князя була його послідовна вірність кодексу християнських заповідей: у Новгороді ним не дозволяється розправа над прихильниками Ярослава. Натомість ненависних бояр, чиновників жителі карають досить своєрідно — змушують власним коштом збудувати новий Волхівський міст, який знесла повінь.[35]

Побожного Михайла Всеволодовича не влаштувала релігійна ситуація, яка склалася у місті. «Се у вас нету владыки, — заявив він міщанам, — а нелепо быти граду сему без владыце».[36] Новгородці запропонували три кандидатури: ченця Спиридона, єпископа Володимирського і Волинського Осафа10 і грека, «кого даст митрополит».[37] Князь вирішив довіритися вибору жеребкуванням — «да который Бог даст нам».[38] Малолітній княжич Ростислав вказав на жереб — прізвище Спиридона, диякона–ченця Георгієвського монастиря.

Голова новгородського духовенства, однак, після цієї процедури ще не міг стати владикою: 17 грудня він поїхав у Київ, а повернувся з нього у травні 1230 року. Він висвячений був у сан священика у сиропустну неділю, а на другу неділю посту — в сан архієпископа.[39]

Незважаючи на прихильність новгородців, Михайло Всеволодович все ж своїм головним містом вважає Чернігів, куди він невдовзі і повертається. «Дай Бог исправити правда Новгородьская»,[40] — сказав він при від’їзді. Тобто своєю головною місією чернігівський князь вважав повернення міщанам тих норм життя, яких вони бажали. І саме від них вже залежало дотримання здобутого права. Адже залишений ним у Новгороді п’ятирічний син Ростислав представляв його владу лише номінально.

У Чернігів з князем Михайлом поїхали впливові новгородці Богуслав Гориславич, Сбислав Якункович, Домаш Твердиславич, Михайло Микифорович, Михайло Прикупов та син посадника Гліб.[41] Таким чином, очевидно, гарантувалося життя Ростислава Михайловича.

У 1230 році Михайло Всеволодович провідує залишеного сина. Відбувається постриг Ростислава у Софіївському соборі. Цю церемонію виконав щойно висвячений архієпископ Спиридон.[42] Після церковного благословення Ростислав Михайлович офіційно був посаджений «на стол».[43] Батько знову повернувся до Чернігова.

Тим часом у Новгороді починає бунтувати партія попереднього князя: посадський Водовик жорстоко придушує виступи бажаючих повернути попередню владу та свої привілеї. На жаль, неврожайний рік не сприяє подальшому мирному життю в Новгороді. У ньому швидко зростають ціни на хліб, починається голод, а за ним страшний мор. Хвороби і безхліб’я призвели до одночасної загибелі 3030 новгородчан.[44]

Сподівання міщан на приїзд чернігівського князя і у зв’язку з цим полегшення їх стану не справдились. Михайло Всеволодович, виконуючи волю новгородців, послав послів до Ярослава, аби той мирно повернув Новгороду Волок. Ярослав Всеволодович же замість відповіді затримав послів. Він був готовий розпочати війну за Новгород. Це не входило в плани Михайла Всеволодовича. Він вирішив за краще замиритися. Того вимагав принцип родового старшинства. Новгородська демократія, яка покликала до себе князя з Чернігова, була законною доти, доки вигнана сторона погоджувалась з поразкою, присудом віча. Але водночас обранець новгородців вступав у конфлікт з традиційними династичними звичаями. Він займав не свій «стіл». Це типове протиріччя того часу Михайло Всеволодович вирішив на засадах свого розуміння честі.

Незабаром до великого суздальського князя Юрія, якого слухався Ярослав, було споряджене посольство від головного союзника Михайла Всеволодовича, київського князя Володимира Рюриковича. Серед послів головними були митрополит Кирило, єпископ Чернігівський Порфир. Вони й повернулись додому з мировою грамотою.[45]

Новгородці боляче зустріли цю подію, від якої, здавалося б, не програв ніхто: адже від князівських усобиць найперше страждає простий люд. Мир між Ярославом і Михайлом Всеволодовичем вони потрактували як зраду їхніх інтересів, відступ від попередніх домовленостей. Новгородці поважали впливову силу, порядок, спокій. Все це вони могли відчути при короткочасному правлінні Михайла Всеволодовича. Номінальне князювання ж його малолітнього сина, голод, нерозв’язання багатьох значущих внутрішньоміських та навколоновгородських проблем підірвали у них віру у всесильність далекого Чернігова.

Новгородська низова демократія попросила Ростислава покинути місто, водночас відбулись вибори нового посадника і тисяцького. Переможна «чернігівська» партія чиновництва та боярства зазнала звичного для Новгорода побиття, приниження і грабунку.[46] Значна їх частина на чолі з скинутим посадником Водовиком перебралася до Чернігова, що дуже занепокоїло переможців, які повернули раніше видвореного Ярослава.11 Згуртована новгородська колонія вигнанців і втікачів від голоду,12 оселившись на Придесенні, перетворилась у потенційне вогнище небезпеки. Будь–яке коливання амплітуди новгородських настроїв у бік від Ярослава вона могла використати на свою користь. Восени 1231 року Чернігово–Сіверщина тому не випадково зазнає нападу з півночі. «Ходи Ярослав ратію на Церниговскую волость с Новгородци, — повідомляє літопис, — и с всею властью своею на Міхаила, и пожьже Шереньск, и стояв под Мосалском и вспятися вспять, истратив обилія много».[47]

Невдалий похід, все ж певною мірою налякав новгородських вигнанців. Вони шукали прихистку і в інших місцях, зокрема Пскові. Опозиціонери, незважаючи на розпорошеність сил, намагалися і здаля впливати на події в Новгороді. Вони загітували зайняти новгородський стіл Святослава Трубчевського. Та і ця чергова спроба вигнанців зазнала поразки.

Кількарічній конфронтації, підозрам у підступній політиці (через суперечності, нестихаючу боротьбу новгородських партій) ворогуючі князі вирішили покласти край у 1233 році шлюбом дітей. У Ярослава був п’ятнадцятирічний син Федір, у Михайла Чернігівського — дочка Феодулія, якій виповнився 21 рік. Весілля, на яке з’їхалися миритися–пирувати князі, всупереч їх волі перетворилося в трагедію.

«Преставився князь Федор… — повідомляє скупо літопис, — и кто не пожалует сего? Свадьба пристроена бе, меды посычены, невеста приведена, а князя позвани. И бысть в веселия место плач и сетование».[48]

У скупих літописних рядках не знаходимо роз’яснення, чому раптово помер син Ярослава. Контекст же подій вказує на навмисне його вбивство шляхом отруєння. У розладі шлюбу, подальшій ворожнечі між Ярославом та Михайлом Чернігівським були насамперед зацікавлені новгородці–вигнанці. Родичання і примирення князів позбавляло їх останньої надії повернутися з успіхом в Новгород після всіх поразок і неприємностей. Фактично вони ставали нікому не потрібними. Потрапивши у глухий кут безвиході, вони, на нашу думку, наважилися на зухвалу і підступну дію.

Всупереч бажанню противників замирення князів смерть Федора в якійсь мірі реабілітувала в очах Ярослава Михайла Всеволодовича. Адже останній, незважаючи на постійні мирні заяви, не безпідставно підозрювався у підбурюванні новгородської партії, лихих користолюбних задумах. Насправді ж, як показав сумний інцидент з розладом шлюбу їх дітей, ініціатором протистояння, його збереження була інша сила.

Дочка Михайла Всеволодовича Феодулія після трагічної смерті нареченого постриглася в черниці під іменем Євфросинії.[49] У Суздальському монастирі вона «изцелеваше многи»[50] хворих, вела суворий подвижницький

спосіб життя і, за словами автора житія про неї, «всех россійских постниц»[51] перевершила. Високий рівень знань допоміг їй швидко завоювати авторитет серед черниць і очолити їх колектив.

«Нигде же бо не белши таков монастырь по всей Россіи великой, — зазначав про її діяння агіограф, — ни устрои благочиніе и от трудов покой черноризицам, ни таких изрядных, ни трудоположных, иже в посте просіявших черноризниц обретеся».[52]

Єфросинія13 Суздальська проголошена церквою святою.[53]