Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Розділ I З РОДУ ОЛЬГОВИЧІВ

У 1179 році, як повідомляє літопис, «привів Святослав (Всеволодович) за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, (Марію) Казимірівну, у Філіппів піст».3[1]

Шлюб між чернігівським князем Всеволодом Святославовичем Чермним (Рудим) і донькою великого князя польського Казиміра II Справедливого Марії — Анастасії продовжив рід Ольговичів.

За В. Татіщевим син Михайло у них народився у 1179 році,[2] бо цього ж року княгиня занедужала і постриглася у черниці. М. Карамзін, пишучи в «Історії держави Російської» про сина Святослава Всеволода Чермного, одруженого «на доньці Казимировій Марії (скоро померлій інокинею в Київському, нею заснованому монастирі Св. Кирила)», у примітках слушно сумнівається в літописних повідомленнях: «І так ця княгиня в один рік і вийшла заміж, і прийняла Схиму, і збудувала кам’яну церкву?».[3] Відповідь на цей парадокс дає розвідка відомого українського історика М. Максимовича про заснування київської церкви св. Кирила. Він спростовує численні плутані літописні повідомлення про раптову смерть матері Михайла Всеволодовича. Насправді у 1179 році померла засновниця Кирилівської церкви і монастиря княгиня Марія Мстиславівна, дружина Всеволода Ольговича, дочка Мстислава великого, внука Володимира Мономаха.[4]

Дослідник Г. Власьєв зробив припущення, що Михайло Всеволодович народився наприкінці XII століття, близько 1196 року.[5] На нашу думку, ця подія відбулась значно раніше — орієнтовно у кінці 1180–х років.

Син Михайло був уже другою або й третьою дитиною у молодій сім’ї. Дату його народження визначаємо гіпотетично. Князі, як правило, тоді одружувалися в 15—17 літ, їхніми нареченими ставали 13—14–літні князівни.[6]

Михайло взяв шлюб з Оленою,4[7] дочкою[8] галицько–волинського князя Романа Мстиславовича. Сталася ця подія, за нашими висновками, десь у 1204—1205 році. Адже саме у 1204 році княжий стіл у Чернігові зайняв[9] його батько Всеволод Чермний, і тоді йому було вигідно заради князівської дипломатії породичатися з впливовим недавнім ворогом — Романом Мстиславовичем, з яким велись переговори про мир.[10] Невдовзі ситуація різко змінилась. Адже Роман Мстиславович 19 червня 1205 року загинув у бою з поляками.[11] Якщо припустити, що у той час княжичу Михайлу було 16—17 років, то він народився відповідно у 1188—1189 роках. На це вказує і друга важлива деталь — батько у 1206 році посадив його княжити у Переяславі. Згаданий впливовий князівський стіл Всеволод Чермний не міг би доручити княжичу віком 10—11 років, бо не мав у тій захопленій землі надійної підтримки.

На перший погляд, народження у 1212[12] році у сім’ї князя Михайла Феодулії, орієнтовно у 1213 році[13] Марії, потім синів Ростислава (1223)[14], Юрія (1227?)[15] та Мстислава, Симеона, Романа5 підтверджує припущення згаданого раніше дослідника Г. Власьєва про дати народження святого у середині 1190–х років. У зв’язку з цим слід врахувати і таку обставину: у житії про черницю Єфросинію Суздальську (тобто про дочку Михайла Всеволодовича Феодулію, яка пішла у монастир) йдеться про те, що довго у князя Михайла «супруга бе неплоды»,[16] і тому перша донька з’явилася на світ лише після поїздки подружжя на поклін до святинь Києво–Печерської лаври.

Таким чином найбільш вірогідною датою народження Михайла Всеволодовича слід вважати 1188—1189 роки.

Молодий княжич виховувався у родині, яка претендувала на провідну роль серед князів. Ці претензії не були безпідставними. Родовід Михайла Всеволодовича йшов у глиб аж до князювання Ігоря:

батько — Всеволод–Данило Чермний (+1212)

дід — Святослав–Михайло (+1194)

прадід — Всеволод–Кирило (+1146)

прапрадід — Олег–Михайло Гориславич (+1115)

прапрапрадід — Святослав–Миколай (1027—1076)

прапрапрапрадід — Ярослав Мудрий (977—1054)

прапрапрапрапрадід — Володимир Великий (4–1015)

прапрапрапрапрапрадід — Святослав (942—972)

прапрапрапрапрапрапрадід — Ігор (875—945).[17]

Після Ярослава Мудрого предки Михайла Всеволодовича були у загальному підсумку більше 30 років великими князями київськими. Найбільше з них княжив у Києві його дід — Святослав Всеволодович (15)16/ХІ.1154 — 8.ХІІ.1154, 6.ІХ.1173 — 18(19).ХІІ.1173, II—III.1174, VІІ.1176, VIII.1176 — осінь 1180, літо 1181 — (27).VII.1194).[18]

Був він, як повідомляє літопис, «мудрим», додержував заповідей Божих, і чистоту тілесну пильнував, і чернецтво та святенство любив, і вбогим помагав».

У 1204 році після смерті Олега Святославича[20] великим чернігівським князем став його рідний брат — Всеволод Чермний. Він як представник родової лінії Ольговичів повів енергійну боротьбу з сімейним кланом нащадків Мономаха за відновлення справедливого дисбалансу влади на руських теренах. Якраз на той час він знову порушився. Чому? Конфліктні ситуації, внутрішні війни княжої доби слід оцінювати передусім з точки зору установлених звичаєвих правил середньовічної Русі. За ними, зазначає М. Карамзін, «не син, але брат померлого Государя чи старший в роді повинен бути його наступником. Мономах, переконаний народом владарювати в столиці після кончини Святополка — Михайла, порушив цей звичай, а оскільки родоначальник Володарів Чернігівських був старішим Всеволода І, то вони в синах і внуках Мономахових ненавиділи крадіїв Великокняжого достоїнства і воювали з ними».[21]

Ольговичі суворо дотримуються прадавнього закону. У них найвищі ключові посади після смерті того чи іншого князя або їх добровільної відмови від столу передаються згідно з чергою старшим родичам. Так, у Чернігові довго княжив Ярослав Всеволодович (1177—1198) (брат великого київського князя Святослава). Після його смерті звільнене місце зайняв найстаріший новгород–сіверський князь Ігор Святославович (двоюрідний брат згаданого вище Святослава). У 1202 році він помирає і княжа влада у Чернігові переходить синам померлого київського князя Святослава. Спочатку керманичем стає найстарший син Олег Святославович. За ним йдуть Всеволод Святославович (1204), Гліб Святославович (1215—1219) і Мстислав Святославович (1219—1224).

У Києві до 1194 р. правив представник Ольговичів — дід Михайла Всеволодовича Святослав–Михайло Всеволодович. Помираючи, він покликав у Київ княжити не свого старшого сина, а Рюрика Ростиславича, одного, як останній себе нарік, з «найстаріших з усіх в Руській землі».[22] Хоча він був і представником родової лінії Мономаховичів, але це відповідало правничим вимогам передачі княжого столу.

Наступного року до нового київського володаря прийшли посли від Всеволода Юрійовича, князя суздальського. Вони передали йому усне послання свого патрона: «Ви єсте нарекли мене у своїм племені, у Володимировім, старшим. А нині ти сів єси в Києві і мені частки не виділив єси в Руській землі, а роздав єси іншим, молодшим братам своїм. Навіть частки мені в нім нема, а як тобі — то й Київ, і Руська область. Тож кому ти єси в ній частку дав, то з тим же її і гляди, і стережи. Але як ти її з ним удержиш, то я те побачу, бо мені без надоби».[23]

Великий київський князь Рюрик Ростиславич змушений був вступати в переговори з зятем Романом Мстиславовичем, аби той віддав раніше надані йому землі для Всеволода. Проблему невдовзі розв’язали мирним шляхом. Роман Мстиславович уступив суздальському князю Торчський, Корсунь, Богуславль, Треполь, Канів. Яке ж було його здивування, коли Всеволод наділив Торчським сина Рюрика Ростиславича, Ростислава Рюриковича.

Такий хід Роман Мстиславович розцінив як корисливу і підступну змову київського і суздальського князів, в результаті якої він втратив значні землі. Невдалий перерозподіл київських теренів з далекого Суздаля породив нове вогнище протистояння. Роман Мстиславович звертається «до Ольговичів і підбиває їх на Київ і на все Володимирове плем’я».[24]

Головні Мономаховичі невдовзі надіслали в Чернігів Ярославу Всеволодовичу послання: «Цілуй нам хреста усім з усім своїм браттям, що ви не будете домагатися отчини нашої, Києва і Смоленська, од нас, ні од наших дітей, ані од усього нашого Володимирового племені».[25]

Звернення викликало обурення в стані Ольговичів. У відповідь Всеволоду, найстаршому з Мономаховичів. вони заявили: «Адже ти нам призначив єси Київ, щоби нам його держати під тобою і під сватом твоїм Рюриком, і ми на тім стоїмо. Якщо ж ти нам велиш лишитися його назавжди, то ми есмо не угри, ні ляхи, а одного діда єсмо внуки. За вашого живоття ми не домагаємося його, а от по вас — кому його Бог дасть».[26]

Це означало, що Ольговичі визнавали за собою теж право володіти Києвом згідно з існуючим принципом старшинства. Вони зобов’язувались його чітко виконувати, але при умові дотримання протилежною стороною мирного нейтралітету.

На жаль, він постійно далі порушувався. З 1201 року по серпень 1206 року влада у Києві вісім разів змінюється на користь тих чи інших претендентів роду Мономаховичів в основному не за прадавнім звичаєм, а силоміць в результаті усобиць, сили княжих дружин. У цій боротьбі учасники змагань з вигодою для себе використовують ті чи інші інтереси Ольговичів. Ми їх бачимо то на боці Романа Мстиславовича, то на боці Рюрика Ростиславовича. Врешті–решт після цих усобиць чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний й собі у середині серпня 1206 року захоплює київський стіл. На перший погляд, він виганяє Рюрика Ростиславовича з Києва, грубо порушуючи принципи старшинства. Однак це не зовсім так.[27] Рюрик всьоме приходить княжити у Київ без дозволу старшого суздальського князя Всеволода Юрійовича, який посадив на київський стіл його сина і свого зятя, Ростислава Рюриковича.[28]

Отже, скинувши свого сина, Рюрик став утримувати Київ незаконно, без дозволу Суздаля.

Всеволод Чермний вирішив припинити всі ці чвари Мономаховичів, вакханалію в Руській землі силою Ольговичів. Стосунки між двома могутніми родами набули в той момент конфронтаційного характеру, забарвлені неодноразово кров’ю. Таким чином на передній план виступило право сили. Скидаючи незаконну владу Рюрика, Всеволод Чермний разом з тим утверджував справедливі претензії на київській стіл Ольговичів, які у своїй більшості, за висновком дослідника Р. Зотова, були «без сумніву, старші Мономаховичів, і добре знали і пам’ятали свою старшість».