Коли дивишся в безодню

Розділ 21

Уже наступного дня, рано вранці, на Аґріс прибув великий загон інквізиторів на чолі із самим Ференцом Кароєм. Як з’ясувалося, реґент від самого початку був певен, що я збираюся до батька, і вирішив особисто зустрітися зі мною, щоб обговорити причини моєї втечі і, певна річ, переконати мене повернутися. Він був неабияк здивований, коли довідався, що разом зі мною в Шато-Бокері перебуває Владислав, тут-таки заявився до нашої спальні, де ми відсипалися після довгого та важкого дня, і безцеремонно підняв нас із ліжка, прагнучи чимшвидше в усьому розібратися.

Я зовсім не обмовилася, коли сказала, що реґент їхав на Аґріс для обговорення, а не з’ясування причин моєї втечі. З кількох обережних фраз, які він зронив на початку нашої розмови, я зрозуміла, що він добре обізнаний в обставинах народження Владилава — без сумніву, його люди гарно попрацювали на Бетиці й зуміли розкрити найбільшу таємницю Несторіанської Церкви. Із властивою йому проникливістю, Ференц Карой відразу здогадався, що я не все розповіла чоловікові, тому обмежився лише тонким натяком, давши мені зрозуміти, що він у курсі справ.

Прийнявши натяк до відома, я спеціально для нього повторила відредагований варіант своєї історії, із якого було вилучено нічну розмову з княгинею Мар’яною, а також найменші згадки про непорочне зачаття, месій та пророків. Прогалини в моїй розповіді реґент заповнював уже сам, ґрунтуючись на наявній у нього інформації. Коли я дійшла до зустрічі з Сандрою, то з виразу його обличчя здогадалася, що йому відомо і про пророцтво патріарха Несторія. Мені важко було судити, наскільки серйозно він до цього поставився; та, мабуть, приблизно так само, як я — з глибоким скептицизмом і, водночас, із побоюванням, що це може виявитися правдою.

А понад усе реґента вразила завершальна частина моєї оповіді — про те, як за кілька секунд Леопольд переніс мене крізь загадкову сизу імлу до Владислава, а потім доправив нас на Аґріс. Коли я закінчила, він геть розгублено мовив:

— Неймовірно! Приголомшливо! Я багато що бачив за своє довге життя і гадав, що мене вже немає чим здивувати. Та ні — від ваших пригод мені аж голова туманіє. Переселення душ, сліди, залишені тілами, блокувальний перстень, як маяк, надчутливість Леопольда… Але найнеймовірніше, найзапаморочливіше, найубивчіше — це, звісно, леґендарне Перехрестя світів!

— Що-що? — не збагнули ми.

Фернц Карой відповів не відразу, а спершу підійшов до дверей, прочинив їх і визирнув до передпокою.

— Іштване, — покликав він свого кота. — Розшукай Леопольда і приведи до мене. Мерщій.

— Гаразд, іду, — почувся буркітливий голос Іштвана. — От же ж ці люди! І подрімати не дають…

Реґент зачинив двері й повернувся до свого крісла.

— Питаєте, що таке Перехрестя світів, — заговорив він. — Це саме те, про що ви мені розповіли — заповнений сизою імлою простір, через який можна практично миттєво потрапити на будь-яку із сущих у світі Граней.

— То ви й раніше знали про це? — здивувалася я.

— Ну, сказати „знав“ було б великим перебільшенням. Згадки про Перехрестя світів зустрічаються в леґендах про драконів — не про теперішніх безмозких птахозміїв, а про стародавніх розумних істот, що колись населяли світ разом з людьми. Перекази стверджують, що справжнім драконам були підвладні будь-які відстані, вони долали їх майже миттєво, перелітаючи через певний простір, який самі називали Споконвічною Пусткою. А згодом люди, переповідаючи леґенди, дали цьому феномену іншу назву, конкретнішу і не таку страшну — Перехрестя світів.

— Гм, — озвався Владислав. — А я завжди вважав історії про драконів чистими вигадками.

— І я так думала, — сказала я.

Реґент кивнув:

— Маю визнати, що і я донедавна не вірив, що колись на світі існували розумні дракони. Лише кілька років тому, в одній з наших розмов Метр… — Раптом він замовк, а в його очах спалахнули вогники. — То он воно що! Виходить, Метр не просто вдовольнив мою цікавість. Він готував мене до цього — до того, що сталося з Леопольдом!

— Але чому з Леопольдом? — запитала я. — Який стосунок він має до міфічних драконів?

Ференц Карой підвівся з крісла й повільно пройшовся по кімнаті. Відтак зосереджено подивився на нас і пояснив:

— Одна з марґінальних теорій про походження котів-перевернів стверджує, що вони з’явилися внаслідок схрещення тих самих міфічних драконів з дикими кішками — предками нинішніх feles domesticorum[6]. Якось Метр у розмові зі мною згадав про цю теорію, а коли я сказав йому, що взагалі не вірю в стародавню драконячу цивілізацію, він прямо й недвозначно дав мені зрозуміти, що вона таки існувала, і фактично підтвердив родинний зв’язок між драконами та котами-перевертнями. А насамкінець припустив, що, можливо, коти мають дар проходження через Перехрестя світів, просто не знають, як це робити.

Уявивши процес схрещення драконів з дикими кішками, я, попри всю серйозність ситуації, ледве стрималася від істеричного реготу. А Владислав спантеличено похитав головою:

— Ну, нівроку ж!

— Таким чином, — вів далі реґент, — Леопольд став першим котом-перевертнем, у якому відродився надзвичайний хист його далеких пращурів-драконів. І наважуся стверджувати, це сталося не випадково, а в цілковитій відповідності із задумом Метра.

— Гадаєте, він передбачив, що так станеться?

— Швидше, завбачив. На мою думку, Метр знав, що рано чи пізно вам знадобитьсяч вміння Леопольда швидко долати великі відстані, тому й завів зі мною ту розмову про походження перевертнів. Мовби залишив натяк на майбутнє… Але навіщо? Що він хотів цим сказати?…

Наступної миті за дверима почулося вимогливе нявчання. Ференц Карой клацнув пальцями, двері розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно ступав Іштван — великий чорний котисько з білим животом і білими „шкарпетками“ на всіх чотирьох лапах.

— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенький був, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєш?

— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.

А Іштван підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:

— Моє шанування, пане принце, пані принцесо. Сподіваюся, з вами все гаразд? Ви завдали Ференцові чимало клопотів.

Я збентежено знизала плечима.

— Так уже склалося, Іштване. Даруй.

— Ференце, ти вже чув, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Ми знайшли Сандру із синочком, а Цвітанка переселилася в…

— Спати! — наказав йому регент.

Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.

Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на свого господаря й запитав:

— Що з Леопольдом?

— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.

— Але ж він не хотів спати…

— Тепер захотів.

— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. Леопольд обіцяв познайомити мене зі своїми новими друзями — Марком, Беатрисою та Цвітанкою, а ти…

— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. А поки сходи на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.

Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.

Ференц Карой неквапно запалив сигарету і спрямував замислений погляд на заснулого кота.

— Коли я минулого разу обстежував Леопольда, мені здалося, що з ним усе гаразд. А з ним аж ніяк не все гаразд, тепер це ясно, як день… Де ж ти сховав свої сліди, хитрий дідугане? Що ти ще вклав у цього кота?… — Він підвів голову й подивився на нас. — Інґо, Владиславе, я хочу проникнути в Леопольдову підсвідомість. Дуже глибоко, до самісінького дна.

— Це ж небезпечно, — зауважила я.

— Так, небезпечно, — погодився реґент. — Але я мушу знати, що там іще замислив Метр. Це необхідно. Будь ласка, нагляньте за мною. Якщо побачите, що я впав у кататонію, негайно приберіть звідси кота і спробуйте повенути мене до тями. А як не вийде — кличте з коридора охорону. Домовилися?

— Так, — відповіли ми.

— От і гаразд.

Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.

— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…

Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.

То був погляд не кота.

То був погляд людини…

Ні, не людини — Великого!

У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Великого Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Сапфірові очиська вп'ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?!“

— Метре… — навіть не проговорив, а пролопотів реґент. Наразі він був схожий не на могутнього, впевненого в собі чаклуна, а на провинну дитину. — Хіба ж я знав…

„Ти мусив здогадатися! Я був певен, що здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й припустити не міг, що ти утнеш таку дурницю… Хоча ні, таки припускав. Я розумів, що проникнення Леопольда в Споконвічну Пустку стривожить тебе, тому й завів з тобою розмову про походження котів-перевертнів. Бачу, ти згадав про нього, як я й розраховував. Ти збагнув, що це було попередження. Але чому ж не додумав свою думку до кінця, чому зупинився на півдорозі?… Ага, ясно! Тобі запаморочилось у голові від перспективи відродити це вміння і в інших котах. Ти вже уявляв, як твій Іштван заввиграшки переносить тебе в потрібне місце, звільнивши від утомливих подорожей Рівниною, як леґіони Інквізиції, підкоривши простір і час, поширюють свою владу на всі населені Грані… Який же ти хлопчисько, Ференце!“

— Даруйте, Метре, — промимрив реґент. — Я вчинив необачно. В останній час на мене звалилася купа проблем, я дуже стомився…"

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б ще торік про все здогадався. Я залишив тобі вдосталь натяків, щоб ти зрозумів, до чого я прагну. Ти правильно міркував, що для простої передачі Духу я забагато намудрив, проте з цього ти зробив абсолютно хибний висновок, що я відмовився від своїх намірів.“

— А ви не відмовилися?

„Звісно, ні! Хіба це не очивидно? Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Ти зовсім розучився думати. Тобі треба все розжувати й до рота покласти. А я ж пов’язував з тобою такі сподівання… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе.“

Насала коротка пауза. А потім реґентові очі округлилися від безмежного подиву.

— О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

— Ваша правда, — неохоче погодився регент.

„До того ж я не був певен в успіхові,“ — вів далі Метр. — „Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій проґноз не справдиться.“

„А він справдився?“

„Невже ти сам не бачиш? Подивися на них (останнє слово супроводжувалося картинкою: ми з Владиславом тримаємося за руки, і нас оточує золотий ореол). Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще десяток років, лише якийсь десяток — і все було б гаразд“.

— То, може, вам варто повернутися? — несміливо запропонував реґент. — І самому продовжити їхнє навчання. Ви ж сказали: ще десяток років…“

„І ще десяток років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Десяток років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене, а коригувати їхню пам’ять надто ризиковано. Вони вже досить досвідчені, щоб запідозрити неладне й відновити свої спогади… Ти все зіпсував, йолопе!“

„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.

„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю.“

— Отже, ви все вирішили? — понуро запитав реґент. — Ви покидаєте нас?

„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття.“

— Метре! — злякано гукнув реґент. — Невже ви наважитеся…

„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі.“

Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводила погляду з реґента і раптом побачила, як зіниці його очей розширилися майже на всю райдужну оболонку. Там, у його очах, застиг невимовний жах…

„Метре!!!“

„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства. Прощавай.“

— Не треба! — нестямно заволала я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Крик відчаю Владислава злився з моїм. — Ні! Ні!

Проте нашої згоди ніхто не питав…