Коли дивишся в безодню

Розділ 20

— От і все, — сказала Сандра, тримаючи мене за обидві руки. — Мені пора.

Я рвучко обняла її.

— Щасти тобі, люба. Бережи малюка… Я б так хотіла поїхати з тобою!

Вона вивільнилася з моїх обіймів і похитала головою.

— Ні, Інно. У кожної з нас свій шлях, своя доля, і разом нам не зійтися. Повертайся до Владислава — ти потрібна йому, а він потрібен тобі, в ньому твоє істинне призначення. Не бійся, що згубиш його, це все Веліалові вигадки. Справжнє кохання не губить, а рятує, воно дає життя і протистоїть смерті. Переступи через свій страх, подолай свою слабкість — і повертайся. Все одно ти не зможеш без нього жити.

— А ти?

Сандра сумно всміхнулася і взяла з рук Кристини маленького Маріо Феліче.

— Не турбуйся, якось проживу. Я вже знайшла своє місце в житті.

Вона цмокнула мене в щоку, кивнула на прощання Ґуннарові та Леопольду і разом з Кристиною забралася до брички з відкидним верхом, де вже сиділи Ельвіра та Лючія. П’єтро, що керував екіпажем, ударив батогом двох коней, бричка рушила з місця і в супроводі Рахіма, Фатими та отця Едвіна проминула райдужну арку, яка відразу й згасла.

Вже біля самого краю латки Сандра озирнулася до нас і надіслала рукою поцілунок. А через кілька секунд увесь загін зник з поля нашого зору, вирушивши в подорож по Трактовій Рівнині…

Я тихо зітхнула й змахнула з вій непрохану сльозу. Ґуннар підбадьорливо поклав мені руку на плече, а Леопольд сумно мовив:

— Шкода, що Сандра поїхала. Ми щойно знайшли її, а вона знову поїхала. Я сумуватиму за нею.

— Ми всі сумуватимемо, — сказала я, нахилившись і лагідно потріпавши його коротку шерсть. — Ну, гаразд, котику, біжи до дівчат. А ми з Ґуннаром неквапно пройдемося.

Леопольд махнув хвостом і помчав уперед, до пальмового гаю. Ми пішли слідом за ним, думаючи кожен про своє. Лише на півдорозі Ґуннар стримано мовив:

— А знаєш, Інґо, я цілком згоден із Сандрою — вона дала тобі гарну пораду. Твоя затія з утечею від Владислава від самого початку була дурною й безперспективною. До того ж дитячою. Дорослі люди так не поводяться. Не можна вирішити проблеми, втікаючи від них. Хоч як швидко ти бігаєш, вони все одно наздоженуть тебе й накинуться зусібіч.

Я кинула на Ґуннара сторожкий погляд. На якусь секунду у мене виникла підозра, що він підслухав мою вчорашню розмову з Сандрою, коли вона розповіла мені про справжню причину своєї втечі, дала прочитати листи найсвятішого Іларія, коли той був митрополитом Істрійським, і познайомила з таємним пророцтвом константинопольського патріарха Несторія. Проте ні — Ґуннар нічого не знав, бо тоді поводився б геть інакше. Така історія знатна вибити з колії навіть найнезворушнішу людину, а кузен був доволі вразливий і зовсім не вмів прикидатися. Якби він підслухав бодай уривок нашої розмови, то неодмінно виказав би себе своєю поведінкою. Найпевніше, він просто відчув, що моя рішучість ховатися від Владислава дала слабину, і скористався цим, щоб долучити свій голос до Сандриних порад та вкрадливих нашіптувань мого внутрішнього демона-спокусника.

Мушу визнати, що після розмови із Сандрою арґументів за повернення додалося. Ґуннар мав цілковиту рацію, коли говорив чотири дні тому, що я втікаю від Владислава не так через страх за нього, як із страху перед ним. Та тепер я могла заспокоїтися — якщо вірити пророцтву Несторія, мого чоловіка оминула гірка чаша месії, а мені більше не грозило стати новоявленою Марією-Маґдалиною.

Проте це була не єдина причина моєї втечі, існували й інші, не менш вагомі, і ось вони, на жаль, залишалися в силі. Сандрина розповідь аж ніяк не спростувала їх, зробила ще серйознішими й нездоланнішими. За великим рахунком, мені було однаково, від кого народився Владислав — від земного чоловіка чи від Духа Святого, — зрештою, панотці стверджують, що всі люди є дітьми Божими. Але я не могла допустити, щоб моє кохання заподіяло йому шкоду, привело до його загибелі. Я щосили намагалася переконати себе, що Веліал збрехав, адже він володар обману і за своїм становищем зобов’язаний брехати, проте на кожен мій арґумент завжди знаходилися заперечення, найвагоміше з яких полягало в тому, що я, крути не верти, все ж диявольське поріддя…

— Я думаю над цим, — нарешті сказала я. — Та ще нічого не вирішила. Прошу, не тисни на мене. Все набагато складніше, ніж тобі здається.

— Я далекий від думки, що все просто й однозначно. Чудово розумію, що ти маєш серйозні… — Він осікся. — Гаразд, Інґо, не тиснутиму. Вирішуй сама. А мою думку ти знаєш.

— Так, знаю.

Ми з Ґуннаром підійшли до гаю, посеред якого стояв невеликий будинок. Тут ми провели останні два дні, поки отець Едвін та Ельвіра шукали для Сандри новий сховок. Людині, не знайомій з особливостями ґеоґрафії Буферного Поясу, здавалося б украй необачним переховуватися в безпосередній близькості від того місця на Основі, де вешталися слуги Нижнього Світу. А насправді тут було так само безпечно, як і на решті Поясних Граней; та обставина, що в кожній своїй точці Основа межує з нескінченним їх числом, надійно захищала нас від випадкового викриття.

А що ж до цілеспрямованих пошуків за тим загадковим відбитком, про який розповів на допиті Свен Ларсон, то цю проблему ми вирішили відразу після евакуації з Основи. Тут нам дуже допомогло встановлене на персні Бодуена блокування, яке дозволило визначити характер випромінення, що служило маяком для Сандриних переслідувачів. Як і будь-який матеріальний предмет, перстень мав свою власну ауру — але дуже слабку, на відстані невідчутну, позбавлену найменших специфічних особливостей, тому заведено було говорити, що він не дає ніякої особливої еманації. Серед багатьох тисяч її компонентів ми з Рахімом віднайшли один-єдиний, заблокований чарами. Такі ж компоненти, але істотно слабші, ми виявили в аурах Сандри та Цвітанки і без проблем позбулись їх. (У Цвітанки, самі розумієте, це залишилося від викрадачки, що понад три місяці прожила в її тілі… чи то пак, у Беатрисинім тілі, що тепер належало сестрі Владислава.)

Відтак нам залишалося тільки гадати, як могла викрадачка на величезних відстанях уловлювати таке примарне випромінення — бо ж ми переставали відчувати його вже за два-три кроки від персня. Втім, у мене виник один здогад, але я не стала ділитися ним ні з ким — аж надто він був жахливий. Сама думка про те, що Беатрисине тіло донедавна контролював дух Женеса де Фарамона, всипала мене морозом, тож було неважко уявити, яким шоком це стане для інших. На Гранях ім’я найзнаменитішого чорного чаклуна сучасності звучало не менш зловісно, ніж будь-яке з імен Сатани…

На неширокому ґанку сиділи Цвітанка та Беатриса, біля їхніх ніг розтягся на землі Леопольд, гріючись у промінні вечірнього сонця. Дівчата про щось розмовляли між собою, кожна з них говорила своєю рідною мовою, а кіт виступав за перекладача і справлявся з цим завданням блискуче.

Наблизившись до них, я спитала:

— А де ж Марк?

— За будинком, чаклує над вогнищем, — відповіла Беатриса. — Хоче приготувати на вечерю барбек’ю з поросячої тушки, яку залишили нам несторіанці. — Вона всміхнулася. — За час нашої подорожі Марк став чудовим кухарем.

— Тоді я допоможу йому, — озвався Ґуннар. — А ти, Інґо, залишайся тут. А то відразу почнеш командувати й зіпсуєш нам усе задоволення. Приготування барбек’ю — не жіноча справа.

Із цими словами він подався за ріг будинку, Леопольд почимчикував слідом за ним, а я провівши їх поглядом, умостилася на ґанку між дівчатами. Цвітанка схилила голову до мого плеча.

— Інно, — запитала вона, — коли ми поїдемо до Володислава? Я дуже скучаю за ним.

— Уже скоро, серденько, — відповіла я. — Сьогодні заночуємо тут, ти ще слабка, а завтра вранці… тоді й побачимо.

Цвітанка міцніше пригорнулася до мене.

— Я боюсь, Інно. Ану ж йому не сподобається, що я… що я так змінилася? Якщо він не любитиме мене в цім тілі?

— Не турбуйся, любитиме. Неодмінно любитиме.

Обличчя дівчинки осяяла квола усмішка.

— Так думаєш?

— Я певна.

Владова сестра потроху оговтувалася від шоку і сьогодні вже була не такою пригніченою, як учора. А про передучорашній день і говорити не варто — коли Цвітанка виявила, що опинилася в чужому тілі, з нею трапилася справжнісінька істерика, тож я мусила наслати на неї сонні чари, щоб вона не накоїла дурниць. На щастя, діти швидко до всього пристосовуються, і Цвітанці знадобилося лише два дні, щоб більш-менш змиритися з тим, що сталося. Вона навіть знайшла собі розраду в тому, що так швидко виросла і стала майже дорослою дівчиною — а про це мріють майже всі дівчатка її віку. До того ж Цвітанка не могла не визнати, що їй дісталося чудове тіло — не просто гарненьке, а по-справжньому красиве, досконале настільки, наскільки це взагалі можливо в нашому недосконалому світі.

А проте, їй було ще дуже далеко до тієї веселої й життєрадісної дівчинки, яку я знала на Істрі. Викрадення, полон, моторошний ритуал у підземному капищі чорної відьми і, нарешті, втрата власного тіла — усе це неабияк травмувало нестійку дитячу психіку. Я підозрювала, що без допомоги кваліфікованого фахівця їй не обійтися.

Ми ще трохи посиділи мовчки, відтак Цвітанка підвелася й сказала:

— Піду подивлюсь, як смажать порося. І пограю з котиками. Гаразд?

— Звісно, люба. Йди.

Коли Цвітанка зникла за рогом, Беатриса задумливо мовила:

— Бідолашна! Зараз їй дуже важко. Я хочу допомогти їй, але не знаю, як. Мені й самій нелегко… — Вона раптом схлипнула. — Ну, чому так вийшло, пані? Чому я не повернулася в своє тіло, а Цвітанка — в своє?

Я м’яко взяла її за руку.

— Хтозна, дорогенька. Так уже вийшло. Мабуть, ти надто швидко освоїлася в Цвітанкинім тілі, стала сприймати його, як своє власне, і та сила, що несе відповідальність за ваше переселення, просто сплутала вас. Можливо, вона визнала тебе хазяйкою тіла, а Цвітанку, яка міцно спала в глибинах твого розуму, — лише гостею.

— То ви гадаєте, що у відьминій хатині Цвітанка не полишала свого тіла? По-вашому, вона просто спала — але дуже міцно, і нам з Марком не вдалося розбудити її?

— Схоже, що так. Бо ж Леопольд бачив у тобі Цвітанку до тієї самої миті, коли в саду тобі запаморочилось у голові.

Беатриса зітхнула.

— Шкода, що ми трохи не зачекали. Ви б точно зуміли її розбудити.

Я із сумнівом похитала головою:

— Не б стала стверджувати це с такою певністю. Можливо, Цвітанка спала так міцно, що жоден зовнішній вплив не зміг би її розбудити. Може, саме тому ти вселилася в її тіло — щоб розбутити ізсередини. — Я трохи помовчала в нерішучості, зважуючи в думках, чи варто говорити про це Беатрисі, та зрештою вирішила сказати. Вона вже доросла дівчинка, дарма що живе в девя’тирічному тілі, і їй слід про це знати. — Минулої ночі я довго не могла заснути, все думала про ці переселення. І в мене виникла одна гіпотеза… Ти ж знаєш, що таке гіпотеза?

— Так, пані. Це наукове припущення, що пропонує пояснення взаємозв’язку певних явищ.

— Атож. Щоправда, моє припущення важко назвати строго науковим, для цього я маю обмаль фактичного матеріалу… та гаразд. Отже, я думаю, що плутанина з вашими тілами сталася через те, що сила, яка діяла на вас, виходила від зовсім маленького хлопчика, немовляти, який діяв радше інстинктивно, ніж усвідомлено, а тому припустився помилки, визнавши тебе хазяйкою Цвітанкиного тіла.

Беатриса підвела голову й пильно подивилася мені у вічі.

— Ви кажете про малого Маріо?

— Так. Окрім чаклунського хисту, він має й інший дар, особливий, унікальний, побачити який неможливо, про нього можна лише здогадуватися. Надзвичайна сила Маріо дуже турбує наших ворогів, і вони будь-що прагнуть знищити його. Якраз для того й надіслали викрадачку твого тіла. Коли вона наблизилася до будинку, малюк відчув загрозу й інстинктивно захистився, наславши на неї глибокий летарґічний сон.

— А чому не вбив?

— Важко сказати. Можливо, за самою своєю природою він не здатен на вбивство. А може, своїм своїм дитячим розумом уже тоді збагнув, що тіло зловмисниці насправді належить не їй, а іншій дівчинці — добрій та нещасній, яка дуже хоче жити. І коли з’явилася ти, Маріо вирішив виправити несправедливість, але помилився. Просто помилився — він-бо ще немовля, а помилок припускаються навіть дорослі та мудрі люди.

Беатриса довго думала над моїми словами.

— Якщо в Маріо така сила, — нарешті заговорила вона, — то хто ж він?

— Не знаю, — відповіла я. — І вавряд чи хто-небудь з людей це знає.

Я не покривила душею, бо справді не знала, а сумнівалася. Несторіанці також не знали — вони просто вірили. Знання передбачає наявність незаперечних доказів — а таких ніхто не мав.

— Отже, коли Маріо підросте і стане контролювати свою силу, ми з Цвітанкою зможемо повернутися в наші тіла?

Я присунулася до неї впритул і обняла її за плечі.

— Не варто на це сподіватися, Беатрисо. Я думаю… ні, я певна, що він відмовиться.

— Чому?

— Бо це буде наругою над вашою сутністю. Тіло не просто оболонка, в якій живе людина, воно справляє великий вплив на формування та розвиток особистості, багато в чому визначають характер, нахили, смаки. На той час, коли Маріо подорослішає, ви уже вживетеся в свої нові тіла, зростетеся з ними, вони стануть для вас рідними, і розлучатися з ними буде так само нестерпно боляче, як і з попередніми. — Я погладила її по щоці. — Я розумію тебе, дорогенька. Раніше ти була блискучою красунею, звикла до того, що всі загоплюються тобою, і тобі буде важко змиритися зі своєю новою зовнішністю — симпатичною, але звичайною, нічим особливо не примітною. Та все ж повір: справдешня краса більше залежить від душі, ніж від тіла. Ти й зараз дуже вродлива, просто тепер твоя краса не так впадає в очі, і треба гарненько придивитися, щоб її побачити…

Раптом віддалік почувся розгублений вигук Цвітанки: „Ти куди, котику? Повернися!“ — і я побачила, як із-за рогу будинку стрімголов вилетів Леопольд.

— Інно, біда! — гукнув він на ходу і рвучко загальмував біля моїх ніг, мало не перекицьнувшись через голову. — Владислав у небезпеці!

У мене завмерло серце.

— Де?… В якій?…

— Він устряв у паскудну історію. Я ж казав, що не можна залишати його одного, казав, що він неодмінно вскочить у халепу. Але ти…

Подолавши заціпеніння, я мов ужалена скочила на ноги, схопила Леопольда за загривок і труснула ним у повітрі.

— Що сталося, хай тобі чорт?! Де Владислав?

— Там, де ми недавно були, — відповів кіт, через хвилювання геть забувши запротестувати проти такого безцеремонного поводження з ним. — Серед поганого лісу, біля поганої хатини. Багато лихих тварюк нападають на нього, а він один, сам-один, з ним немає навіть База.

Я відчула, як піді мною захиталася земля. Леопольд вислизнув з моїх ослаблих рук і гепнувся на траву.

— Звідки ти знаєш? — запитала я, насилу проковтнувши клубок, що затряг у мене в горлі. — Він тобі повідомив?

— Нічого не повідомляв. Я просто знаю і квит. Відчув, побачив… Тільки не надумай кликати його, — додав Леопольд, здогадавшись про мої наміри. — Владилав дуже зайнятий, а ти відволічеш його, і він може загинути.

Я у відчаї затулила руками обличчя й до болю закусила губу, щоб не завити від власного безсилля. Мені ні на мить не спало на думку засумніватися в словах кота. Він говорив дуже серйозно, був надто схвильований і налякалий, щоб я могла запідозрити його в спробі розіграти мене. Та й з такими речами він ніколи не жартував.

— О, Боже, що ж робити?

— Ясно що. Маємо йти йому на допомогу. Негайно.

— Але як?…

— А от так! — Леопольд відбіг від мене на два кроки і сам по собі, без мого наказу, перекинувся на коня. — Сідай, їдьмо!

— Куди? — приголомшено запитала я.

— До Владислава, куди ж іще!

— Але… Хіба ми встигнемо?

— Устигнемо, якщо ти не телитимешся. Ну ж бо, сідай!

Очманіла і геть збита з пантелику, я поставила ногу в стремено й забралась у сідло. У чоловіче сідло, слід зазначити — а на мені була лише коротка літня сукня, позичена в Сандри, легкі туфельки, ну і, звичайно, білизна. У такому вбранні навіть неквапна верхова прогулянка могла обернутися натертими до крові стегнами, але мене це не хвилювало. Тієї миті я не переймалася таким дрібницями і думала лише про те, що десь далеко бореться зі смертю Владислав — чоловік, без якого моє життя втрачало будь-який сенс. Я кляла себе за втечу, кляла свою слабкість, свій страх, свій еґоїзм, що призвели до такої катастрофи. Нарешті я збагнула, до чого прагнув Веліал, відкриваючи мені таємницю походження Владислава — він хотів розлучити нас і здолати нарізно. Тепер я зрозуміла це — але надто, надто пізно…

— А ми? — почувся кузенів голос. Тільки тоді я помітила, що до нас уже приєдналися Ґуннар, Марк і Цвітанка, які прибігли слідом за котом. — Що буде з нами?

Леопольд на секунду задумався, відтак коротко заіржав. Лаура, що перебувала поруч із нами, тієї ж миті перекинулася на кобилу. З-за рогу почулося іржання, а слідом за цим звідти вибігло ще дві лошиці — Карина та Ґуннарова Бела.

— Сідайте, — наказав Леопольд. — І мерщій.

— Моє барбек’ю… — несміливо мовив Марк.

— Гори воно синім полум’ям, твоє барбек’ю! — розсердився кінь. — Ви, люди, забагато думаєте, і в цьому ваша біда. Ну все, рахую до десяти. Хто не встигне — залишиться тут. Один… два…

На рахунок „три“ Ґуннар уже сидів на своїй Белі, на „п’ять“ у сідло Лаури заскочила Беатриса, на „сім“ до неї за допомогою Марка приєдналася Цвітанка, а на „дев’ять“ уже й сам Марк сідав на Карину. Переконавшись, що всі готові, Леопльд промовив:

— Тримайтесь міцніше… Десять!

Увесь довколишній світ миттю щез, і я опинилася посеред густої сизої імли. Піді мною був Леопольд, чиї боки я міцно стискала ногами. Він стрімко ніс мене вперед, сухий холодний вітер рвучко бив мені в обличчя, безцеремонно розвівав подол моєї сукні і з наполегливістю нетерплячого коханця тріпав моє волосся.

— Де ми, Леопольде? — гукнула я. — Що коїться?

— Точно не знаю, — відповів він. — Але знаю, куди летимо. Не турбуйся, все буде гаразд.

Його запевнення мене мало втішили. Проте, за відсутності чогось певнішого, довелося вдовольнитись і цим.

Я швидко роззирнулася в пошуках супутників, але нікого не побачили. Ми неслися крізь сизу імлу в гордій самотності.

— Де Ґуннар і діти? Що ти з ними зробив?

— Вони нам не потрібні. Я відіслав їх у безпечне місце.

Я збиралась була спитати, що це за місце таке, але не встигла. Наш короткий політ закінчився, сиза імла розвіялася, і я побачила, як наді мною клубочаться важкі грозові хмари. Ми зависли в небі на висоті двох або трьох сотень метрів, внизу розкинулося безкрає море лісу, над яким подекуди здіймалися клуби чорного диму, а просто під нами виднілася невелика прогалина, вщерть заповнена мерзенними пекельним тварюками.

Посеред прогалини, на місці відьминої хатини, тепер зяяла в землі дірка, непроглядну темряву якої раз по раз розривали спалахи зловісного багрянцю. І після кожного такого спалаху звідти виринали нові й нові почвари — повзучі та летючі, які хвилями накочувалися на західний край галявини, де спостерігалася найбільша концентрація нечисті. Вони щільною стіною оточували самотню людську постать з осяйним мечем у руках; його лезо промінилося блакитним сяйвом, яке поки стримувало навалу біснуватих тварюк, але з кожною секундою їхнє кільце невблаганно стискалося…

— Це Владислав! — гукнула я. — Вперед, Леопольде!

Втім, кінь уже й сам помчав униз, до краю галявини.

Цієї миті одна з почвар, пробивши захист Владислава, атакувала його зі спини. Він спіткнувся і впав. По моєму тілу пробігла судома, мене пронизав гострий біль, ніби це в мою плоть щойно вгризлися ікла та кігті. Я у відчаї закричала…

Натовп пекельних вилупків ладен був накинутися пораненого на Владислава, аж раптом осяйний меч, у якому я впізнала Метрового меча, вирвався з його ослаблих рук, розітнув навпіл тварюку, що вчепилась у його спину, відкинув убік її охплені полум’ям рештки, а відтак став із запаморочливою швидкістю носитися по колу, не дозволяючи нечисті підступити ближче. Я не відразу збагнула, що меч діє не сам по собі, а скоряється моїй волі. Цілком несвідомо я взяла його під свій контроль, щоб захистит чоловіка.

За кілька секунд, на мою величезну радість, Владислав ворухнувся. Сили швидко повернулися до нього, він підвівся й тут-таки перебрав на себе керування мечем.

„Інно?!“ — надійшла до мене його радісна й зачудована думка. — „Це ти?“

„Тримайся, Владе! Я йду до тебе!“

Наші душі та розуми злилися в єдину істоту, разом ми відчули себе в сто, в тисячу, в мільйон разів сильнішими, ніж нарізно. З двох боків ми почали завдавати начисті нищівних ударів, пробиваючись назустріч одне одному. Вогнище Прориву і далі вивергало мерзотних тварюк, та тепер їхні лави рідшали швидше, ніж прибувало поповнення. Від нас обох виходило блакитне світло, що незабаром накрило своїми хвилями всю галявину, і люте гарчання почвар змінилося тисячоголосими криками аґонії. Чимало з тих, що були ближче до перефирії Прориву, дременули в ліс, і незабаром звідти долинули дикі, нелюдські, сповнені муки зойки.

„Либонь, напали на своїх,“ — прокоментував Владислав, продовжуючи вражати нечисть могутніми ударами осяйного меча. — „Ліс просто кишить чоними чаклунами. Вони влаштували засідку, щоб відрізати нам шлях до відступу.“

„А де твої супутники?“ — запитала я. — „Де Баз? Усі загинули?“

„На щастя, не встигли. Загинуло лише двоє — Дай Чжень та зрадник, що вбив його, а потім порішив себе. Решту загону разом з котами я вчасно відправив у Колодязь. Тіло Дай Чженя також…“

Владислав замовк і ще з більшим завзяттям став прорубувати собі шлях крізь лави нечисті. Нас уже розділяло не більше півсотні кроків.

Мені навперейми кинулася величезна летюча потвора, схожа на покруча доісторичного птеридактиля з казковим Змієм Гориничем, але ще моторошніша й огидніша. Її червоні очі палали несамовитою злобою.

— Інґо! — пронизливо прокаркала вона. — Ти не повинна тут бути!

— А проте я тут! — відповіла я й викинула вперед праву руку.

З моєї долоні вихопився сліпучо-яскравий промінь і пронизав чудисько наскрізь. Охоплене ядучо-зеленим полум’ям, воно стало каменем падлати вниз, і до мене долинули його останні думки:

„Звідки ти взялася, Інґо? Невже Господар знову прорахувався?…“

Розсіяним ударом я змела зі свого шляху ще пару дюжин летючих потвор, і нарешті Леопольд м’яко приземлився поруч із Владиславом. Я помітила, що куртка на чоловіковій спині, куди встромила свої кігті пекельна тварюка, роздерта на шмаття, але крові, як не дивно, ніде не було. Також були відсутні бодай найменші сліди ран на потилиці, хоча я на власні очі бачила, як туди вгризлися гострі ікла почвари…

Втім, усе це я відзначила мимохідь, без роздумів, бо ситуація не сприяла розв’язанню головоломок. Зараз належало діяти — і то чимшвидше. Я негайно поставила довкола нас силовий бар’єр, що мав протриматися принаймні хвилину, і звернулася до чоловіка:

— Сідай, Владе. Забираймося звідси.

— Я не можу, Інно. Цвітанка…

— Її тут немає, це пастка.

— Знаю. Але мушу переконатися…

— Тобі немає в чому переконуватися! Цвітанка давно в безпеці. Я врятувала її ще три дні тому.

— Справді? — недовірливо запитав він. — Ти не дуриш мене?

— Чесне слово! Скоро ти її побачиш.

— Підтверджую, — сказав Леопольд. — Інна нічого не вигадує. Ми справді врятували Цвітанку… Ну ж бо, сідай!

Отримавши це запевнення, Владислав негайно вклав меча в піхви, заскочив на круп Леопольда й міцно обхопив мене за талію. З моїх грудей вихопилося щасливе зітхання. Боже, як я зіскучилася за його обіймами!…

— Їдьмо, котику! Вези нас до Цвітанки.

Тварюки розтрощили силовий бар’єр, та було вже запізно. Наступної миті ми залишили цю безрадісну Грань на поталу пекельним вилупкам, а самі помчали вперед крізь сизу імлу.

— Що діється, Інно? — прокричав мені на вухо Владислав. — Де ми?

— Не маю уявлення. Це робить Леопольд, але як — сам не знає. Просто вміє, і квит. Уміє те, що недоступно навіть вищим маґам.

Відклавши подальші розпитування на потім, Владислав прибрав убік моє волосся і припав до моєї шиї довгим поцілунком.

„Інночко! Як же мені бракувало тебе!“

„Я теж кохаю тебе, Владе. Пробач, любий. Пробач, що втекла від тебе.“

„Але чому ти це зробила? Чим я тебе образив? Чи, може… чи ти мене розлюбила?“

„Ні, нізащо! Я… просто я дурепа! Я повірила Веліалу, що моє кохання згубить тебе…“

„Що за дурниці?!“ — щиро здивувався він. — „Як ти могла повірити в таку маячню?“

„На жаль, це не зовсім маячня. Ще до народження мене було призначено нижньому Світові, а ти… ти такий чистий, невинний, безгрішний…“

„Облиш, Інно! Не ідеалізуй мене. Я ж не янгол, а просто людина. Людина, що нестямно кохає тебе і не може без тебе жити.“

— Ми вже наближаємося, — втрутився в наш мовчазний діалог Леопольд. — Тримайтесь міцніше, я зараз же йду на посадку.

Ми виринули з холодного туману в морозний зимовий день. Низько над обрієм висіло сонце й сліпило нам очі, тому ми не відразу впізнали велетенський замок з чотирма високими вежами, сполученими ґалереями. А може, причиною тому було не лише сонце — адже під час наших попередніх відвідин цей замок був похмурий і негостинний, над ним немов нависала тінь стародавнього прокляття, а зараз на його стінах та вежах майоріли різнобарвні прапори, брама була розчахнута навстіж, на підйомному мосту юрмилися люди, а з внутрішнього двору чулися звуки музики та співу.

— Це ж Шато-Бокер! — мовила я, щулячись від холоду. — То ти сюди надіслав Ґуннара з дітьми?

— Ага, — відповів Леопольд. — Хіба я неправильно вчинив? Ви ж знищили тут усе лихе, тож я подумав, що це гарне місце. Та й ти, Інно, давно хотіла відвідати батька.

— Ти молодець, котику, — сказала я, зненацька відчувши дражливий лоскіт у грудях. — Усе зробив правильно.

Люди на мосту нарешті помітили нас і розступилися, пропустивши вперед високого рудоволосого чоловіка років сорока в розкішній хутряній мантії поверх червоного камзолу із золотим позументом — Ґарена де Бресі, герцоґа Бокерського, мого батька по крові… Попри свій владний вигляд та гордовиту поставу, він наближався до нас якось боязко, невпевнено, ніби чогось боявся, а погляд його великих зелених очей висловлював якусь лякливу надію вкупі із затамованим страхом.

Трохи позаду герцоґа йшов Ґуннар у недбало накинутому плащі, явно з чужого плеча. Марк, Беатриса та Цвітанка скромно столяли посеред натовпу, кутаючись у довгі шуби, вочевидь, позичені в жалісливих дорослих.

Помітивши дівчат, Владислав зістрибнув з коня й мерщій кинувся до них, геть забувши про правила етикету, які вимагали спершу вітатися з господарем дому, а вже потім — з гостями. Я збагнула, що зараз він обійме не ту дівчинку, яку треба, проте вирішила не зупиняти його — все одно двома словами нічого не поясниш.

Натомісь я обережно, щоб не задердась моя коротка сукня, спішилася й підійшла до герцоґа, мимоволі здригаючись — не так від холоду, як від хвилювання. Він квапливо зняв свою мантію, накинув її мені на плечі й сказав:

— Вітаю, Інґо.

— Добридень… — Я затнулася, та все ж зробила над собою зусилля і закінчила: — …батьку.

У герцоґових очах застигли мука й розчарування. Його біль зневіреної надії відгукнулась у мені, і я в пориві каяття за свої черствість та холодність, цілком щиро, невдавано, від чистого серця схлипнула й притислася до його грудей. Він кілька секунд простояв, мов паралізований, боявся повірити в те, що сталось, а тоді обняв мене за плечі й увіткнувся обличчям у моє волосся.

— Господи, донечко! Як довго я чекав цієї хвилини…

А Владислав стояв навколішки перед Беатрисою, яку вважав Цвітанкою, стискав у своїх руках її маленькі долоньки і не міг збагнути, чому вона плаче. Також він не розумів, чому плаче інша дівчинка, трохи старша…